Український тиждень

Сучасна українська наука дедалі частіше промовляє до світу раніше, ніж до власного читача. Свіжі концепції спершу з’являються іноземними мовами, а вже потім — якщо пощастить — доходять до українських читачів у перекладі. Часом йдеться не про популяризацію вже здобутого всередині країни консенсусного погляду на певну тему чи період, а про первинний інтелектуальний продукт. Втім, цей вектор працює подвійно. В особливо успішних випадках такі праці стають відкриттям і для світу, і для України: необхідність пояснити свій матеріал тим, хто перебуває поза контекстом, змушує авторів шукати оригінальну методологічну оптику, переформатовувати відомі факти й підніматися на принципово новий рівень узагальнень.

Винайдення ідеї України

Антон Котенко «Обіцянка України. Концептуальна історія націоналізму ХІХ століття». Охfоrd Unіvеrsіty Рrеss, 2026Антон Котенко у книжці «Обіцянка України. Концептуальна історія націоналізму ХІХ століття» звертається до еволюції концепту «Україна» в «довгому ХІХ столітті», роблячи засадничий наголос на просторовій локалізації цієї політичної ідеї. Автор має за плечима досвід перекладу українською фундаментальних праць (зокрема «Айхман в Єрусалимі» Ханни Арендт та «Перетворення націй» Тімоті Снайдера).Антон Котенко постулює, що політична візія поставала на перетині просторовості (який саме простір є нашим) та темпоральності (з якого часу ми ведемо свій відлік). Традиційно в дослідженнях націй вирішальним вважався саме час: аби легітимізувати спільноту, інтелектуали мусили знайти її витоки та вибудувати лінійний наратив про походження — через що саме історикам відводили роль головних «націєтворців».Анон Котенко тим часом спирається на «просторовий поворот» у гуманітаристиці, нагадуючи тезу Коліна Вільямса та Ентоні Сміта про те, що націоналізм — це завжди боротьба за контроль над землею. Для створення нації її необхідно просторово диференціювати від сусідів, окреслити чіткими межами.Дослідник залучає офіційні документи державних органів, енциклопедії, словники, пресу, карти, поштівки, підручники, художню літературу та его-документи. Спираючись на цей матеріал, Антон Котенко простежує хронологію творення концепту України. Першим етапом є конструювання — від задуму 1840-х до його просторового окреслення за допомогою картографування й експедицій під керівництвом Павла Чубинського в 1870-х, надання історичного виміру учнями Володимира Антоновича і зрештою політизації послідовниками Михайла Драгоманова. Другим етапом є поширення — через самовіддану працю з масової просвіти, легальні можливості для якої з’явилися 1906 року після пом’якшення цензури. Насамкінець — територіалізація з 1917 року, що передбачала спробу втілити концепт самостійної України як політичну реальність.Книжка виглядає методологічно цікавою через наголос на важливості просторового виміру в дослідженнях, увагу до історії політичних концептів і їхнього вимушеного замовчування через цензуру в Російській імперії. Автор пропонує не спрощувати історію, підганяючи її під кордони 1991 року, а бачити процеси в їхній невизначеності та можливості альтернативних шляхів. До того ж поряд із постатями рівня Тараса Шевченка чи Михайла Грушевського до уваги взяті внески менш відомих діячів, жінок, представників інших етносів, які творили український рух у різних куточках імперії.Читайте також: Разом — сила: спільноти, що рухали українську історію Після зняття заборони на друк українською 1906 року українські періодичні видання роз’яснювали своїм читачам просторові межі України. Автор наводить як приклади просвітянські брошури, які якраз-таки й мали на меті познайомити широкий загал із тим, що таке Україна, вибудувати спільне символічне поле і в такий спосіб підготувати ґрунт для спільного державного будівництва. Власне, більшість людей, яких сьогодні вважають членами певних національних спільнот, у певний момент навчили того, що вони належать до своїх націй. Україна в цьому сенсі мала і типові, і особливі процеси.Антон Котенко пише про «важку працю» націєтворення, яка обмежувалася великою політикою, а включала й щоденну працю громадських діячів, освітян, усіх, хто робив вибір на користь української ідентичності та масштабував її в несприятливих умовах імперії.Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних Формуванню цього спільного простору сприяло й заохочення «національного туризму» — подорожей українськими землями. Його символічним осердям стала Тарасова гора, а відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві перетворилося на яскраву маніфестацію українськості міста на противагу імперському міфу про перемогу російської зброї. Важливим виміром стало й знайомство українців по обидва береги Збруча.Окремо автор висвітлює деякі прояви естетизації концепту «Україна» в мистецтві — від літератури й живопису до архітектури (зокрема розвитку українського модерну на противагу безликому «будівельному капіталізму»). Зрештою, ця тема заслуговує на окремі розлогі дослідження.

Арістотель у Києві

Микола Федяй. Латинська філософія та грецька віра: Києво-Могилянська академія на інтелектуальній мапі ранньомодерної Європи. Fіrеnzе Unіvеrsіty Рrеss, 2026Микола Федяй у книжці «Латинська філософія та грецька віра: Києво-Могилянська академія на інтелектуальній мапі ранньомодерної Європи» простежує, як ранньомодерний Київ ставав інтелектуальним перехрестям, де зустрічалися Схід і Захід, Візантія та латинська Європа. Ця книжка також окреслює інтелектуальний ландшафт свого часу, проте звертається до ранньомодерного інтелектуального середовища, яке створило підґрунтя для процесів кристалізації української ідентичності в наступних століттях. До того ж обидва дослідники прагнуть вивести українську історію з маргінального статусу «сірої зони», де їй століттями відводили місце російські та радянські імперські наративи.Микола Федяй ставить за мету вписати Києво-Могилянську академію та її філософсько-богословську спадщину в ширший контекст європейської історії ідей. Автор справедливо зауважує, що історію університетів і наукових мереж зазвичай окреслювали в межах західного християнства, залишаючи східнослов’янський регіон поза увагою або підпорядковуючи його російським рамкам. Тож дослідник починає від заснування Київської академії нового зразка в 1632 році зусиллями Петра Могили, через єзуїтські впливи Стефана Яворського та протестантські віяння Теофана Прокоповича, і аж до освітніх змін ХVІІІ століття, із занепадом академічної мобільності київських спудеїв, змиканням імперських рамок, послабленням контактів між православними та католиками, інерцією освітніх програм і зрештою приходом нових знань із німецьких земель, що витіснили старі грецькі взірці.Додає поваги клопітка робота з джерелами, текстологічний аналіз рукописних філософських курсів, порівняння їх із західноєвропейськими оригіналами, залучення маргіналій, листів та судових книг, що робить джерелознавчу основу книжки фундаментальною.Водночас, здійснюючи ретельний текстологічний аналіз і доводячи, що чимало київських курсів були прямими списками або адаптаціями паризьких чи єзуїтських підручників, дослідник часом транслює давній скепсис щодо «вторинності» київської школи. У цьому мимоволі відчувається прагнення підловити на плагіаті ранньомодерних книжників, які по-іншому мислили поняття авторського права. Автор описує факт викладання православних ченців за католицькими виданнями як «вражаючий парадокс», і цим мимохіть підживлює дещо наївний погляд на релігійне прикордоння, де вбачається підспудна підозра в «нещирості» київських професорів, а не спокійний, виважений аналіз транскультурного обміну.Зрештою, виклад не зводиться до простежування запозичень і впливів. Автор виходить на рівень проблематизації ідентичності: як самі діячі позиціонували себе в плюральному ранньомодерному світі, як у їхній свідомості співіснували католицький інструментарій та православна ідентичність. Це настільки складна і багатоаспектна тема, що, очевидно, одним дослідженням її годі вичерпати. (Скажімо, один з аспектів — вплив антіохійського осередку візантійської патристики — ґрунтовно висвітлила Дарина Морозова у своїй книжці «Покажи мені людину. Антропологія Антіохійської школи та її спадщина у Київській традиції»).

Втілення концепцій на полі бою

Іван Гаврилюк. Невиграна війна. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького й інших козацьких полководців. Локальна історія, 2026Від кабінетного конструювання українська ідея зрештою переходила до етапу втілення на полі бою. Цьому вирішальному для творення суб’єктності майданчику присвячена книжка Івана Гаврилюка «Невиграна війна. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького й інших козацьких полководців», яка спершу вийшла польською мовою, а нещодавно побачила світ українською.Козацька революція середини ХVІІ століття була наслідком формування того ранньомодерного руського світу, про який дискутували могилянські книжники. Іван Гаврилюк пропонує поглянути на цей переламний момент через оптику воєнної доктрини. Логістика, розвідка, союзники, оперативно-стратегічна думка козацьких очільників теж належать до площини інтелектуального — хоча ці знання ранньомодерні воїни здобували на практиці, а не аудиторно (перспективи відкриття воєнних шкіл розглянув Олексій Сокирко у праці «Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648−1764»).Іван Гаврилюк дивиться на козацькі битви крізь призму стратегії і тактики, оперативного планування, управління, взаємодії різних родів військ, ролі командирів, чиї рішення і прорахунки впливали на хід війни й подальше існування Козацької держави. Окрім заслужених компліментів бойовій ефективності козацького війська (ініціатива в бою, маневреність, адаптивність до рельєфу, успішні кампанії з поширення дезінформації, поєднання власних традицій ведення бою з європейськими новаціями), автор веде облік і чинникам, що ставали на заваді перемозі у війні. Це, зокрема, залежність від союзників, обмеженість ресурсів, труднощі з мобілізацією, брак забезпечення вояків, опір реформуванню і, зрештою, неможливість встояти на етапі, коли повстання перетворилося на затяжне міждержавне протистояння.Історія «Хмельниччини», написана мовою сучасних військових категорій, звучить нині вражаюче актуально, ба навіть повчально.Читайте також: Перевірка на дорослість суспільства: чи є попит на «Демобілізованих» Алана Олпорта Розглянуті видання, попри різницю в хронології та дослідницьких оптиках, простежують три взаємопов’язані виміри формування українського дискурсу. Від вибудовування своєї самототожності в ранньомодерній Києво-Могилянській академії, через спробу відстояти цю суб’єктність на полі бою під час Козацької революції, до конструювання модерної нації в ХІХ столітті зі своїми «гімнами бароковим війнам».Дослідження Антона Котенка та Миколи Федяя демонструють, що процес усвідомлення українського простору — від аудиторій ХVІІ століття до просвітянських брошур ХІХ століття — був тривалим інтелектуальним зусиллям. І знання обох цих етапів важливе для розуміння того, як поставала ідея України. Іван Гаврилюк додає до цієї картини наслідки незнання.Важливість цих праць полягає в переосмисленні усталених дослідницьких рамок. Автори звертають увагу на складність описуваних процесів: варіативність рішень і щоденну працю як чинник великої історії.