Український тиждень

Дідусь, який все ще розкладає свій книжковий стіл на тротуарі в центрі Охтирки, вважає безумовно гарним явищем те, що люди вже не читають книжок. Стіл-то у нього книжковий, тільки деяку виручку дають канцтовари. Людство, мовляв, нарешті зрозуміло, що книжки його нічому не навчили і не навчать.
Я схиляюсь до дещо іншого пояснення. Не хто інший, як сам Лев Толстой, запевняв, що пише для розваги трудящих. І тільки для цього! Втомився хлоп від труда й турбот, виникла в нього потреба відпочити — ось він і бере книжку. У сучасної ж людини для розваги вже дуже багато чого, крім такого роману, хай і всіх романів, як «Анна Кареніна».
Я був готовий вдатись до переліку цього «всього», але згадав дещо почуте того ж дня. «Теоретично він у тебе, конєшно, мужчина, а практично — ухилянт», — сказала одна жінка своїй сусідці. Так вона скористалась приговіркою, яку вичитала та у кого ж, як не у Остапа Вишні! Це ж у нього: «Теоретично — кобила, а практично — не везе».
Так що не тільки для розваги ви їй згодилися, пане-товаришу, наш земляче Павле Михайловичу Губенко із Груні Охтирського району. Не знаю, чи ви самі придумали, чи від когось почули в тій же Груні про теоретичну кобилу, а ось я такого про ухилянта точно не вигадав, а почув. Почув — і хотів би тепер знати, чи ввійде цей вислів в український побут разом з іншими висловами часів війни: «Теоретично-то він мужчина…»
… Чую — вранці хтось обережно стукає у двері. Відчиняю — на порозі жінка. Стара — старіше, здається, нікуди. Вся згорблена, вироблена, а тоненькі губи якось боязко підмальовані. І біла хустина на ній, і випрасований піджачок.
— Свіжого молочка не треба? І сметанка є, і вершки.
— Та звідкіля ж ви з ними?!
— З Чернеччини.
— На чому?
— Та на веліку.
— З вантажом?!
— Та не такий вже великий, а з пуд буде.
З Чернеччини – це сім кілометрів. Звідкіля, ну, звідкіля у старої така наснага і міць? І губки не забула підмалювати, бо в город же зібралась… Живе одна, тримає корову і теля, треба думати, як їх годувати взимку, а ще ж і дах над хлівом протікає.
І знову на сцені з’являється Вишня, цього разу — з його замальовкою у щоденнику від 25 січня 1952 року.
Не проста замальовка, дуже непроста.
Позаду війна, колективізація, голодовки тридцять третього і сорок шостого. Все це ще існує не тільки в згадках тих, що уціліли. Їхня повсякденність — продовження того життя, хай вже і не таке страшне. Голодовки ще так і називаються в тихих, з оглядками, розмовах – до слова «Голодомор» ще чверть століття.
І ось що пише Остап Вишня.
«Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М’яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
— Молочка?! Яєчок?!
Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці — перекупки:
— Молочка?! М’ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?».
Колгосп — це колективне господарство селян. Так воно називалося по-казенному. Насправді ж це були державні господарства з примусовою, майже дармовою працею загнаного туди люду. Сім’ї колгоспника дозволялося тримати корову, домашню птицю, користуватися ділянкою присадибної землі. З цього люди й жили. Та трішки з того, з чим добиралися до базарів та квартир містян. Остап Вишня не міг цього не знати. Якихось помітних грошенят за свою колгоспну працю вони за його життя так і не побачать. «Що ж ти, дядьку, верзеш?!» — могли вони заволати. Заволати, правда, так, щоб не почув ні він, ні влада.
Ось тепер і перечитаємо замальовку Вишні. Писати її цілком серйозно, щиро, дійсно для одного себе він не міг ні в якому разі. Хто-хто, а він знав, що до чого в житті. Люди навколо нього ледве існували, а радіо і газети, вчителі і начальники їм розказували, що вони живуть краще всіх на світі і що це якраз завдяки соціалізму з його колгоспами, а де посполитий страждає по-справжньому, так це в Америці, бо там не соціалізм, а капіталізм, тобто нема колгоспів.
Позаду у цього на той час було загалом більше десяти років ув’язнення. Називались його «усмішки» і шкідництвом, і державною зрадою, і контрреволюційною діяльністю, і наклепами на все святе. Такі люди тоді якщо і вели щоденники, то не тільки, а то й не стільки для себе, скільки для казенного ока. На щастя, сатирик в Остапі Вишні брав своє. «Неприємна публіка!.. Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське». Одного речення достатньо, щоб стало ясно і пойнятно: це підробка під статєйку когось із тих його побратимів, по чиїх доносах він стільки років провів за колючкою.
А з тією старою до моєї хати завітав не тільки Остап Вишня, а й такий наш земляк, як Платон Воронько. Поет, відомий свого часу, родом з Чернеччини, там його знають і зараз. Молодим добровольцем дійшов з військом до Берліна, потім написав поему про повернення — не своє, а «маленької полонянки» Катрусі. З назвою цієї поеми — «З Німеччини до Чернеччини» — трапилась несподівана для нього пригода. В читацький вжиток ввійшло не «З Німеччини до Чернеччини», а «З Чернеччини до Німеччини» — мабуть, тому, що Катруся по дорозі додому все згадує, як їй було на чужині.
… Стара закинула голову, заплющила очі, і я почув її дівочий голос:
Ох, і скупа ж
Німеччина:
То жом, то бруква
Печена.
І там є люди
Гарнії —
Стрічають
Наші армії.
Від них я йду
З обновою —
З хустиною
Шовковою.
Дівчиною Катрусиних років вона, виявляється, читала це зі сцени в черничанському клубі.
Зараз, коли навкруги Охтирки нема села, частина якого не розповсюдилась би по Європі, я не міг не поцікавитись у неї, чи не знає вона когось у себе в Чернеччині, хто знову подався до тої ж таки Німеччини, хоча тепер по злій волі іншої країни.
— Та як же не знаю! Моя онука там зі своєю дочкою.
— І хоча б одну із них кличуть не Каріною і Аліною, а Катрусею?
— Так. Онука – Каріна, а моя правнучка справді Катя-Катюша.
— Чому не Катруся?
— Ну, так у нас в Чернеччині кажуть. Катя-Катюша.
— А у Воронька – Катруся.
— Ну, йому, значить, сподобалось так.
— Повернуться?
— Ой, не знаю. Хотілось би…
Вона знову закинула голову, заплющила очі.
Летіла я з далеччини
до рідної Чернеччини,
Я нею скрізь пишалася,
коли мене питалися:
— Звідкіль ідеш?
— 3 Німеччини.
— Куди ти йдеш?
— В Чернеччину!
В Чернеччину…
Вона відкрила очі, щоб бачити, як клубна публіка в моїй особі сприймає її виконання.
В Охтирщину,
за міст на Монастирщину,
Де Ворскла
Гне підковою
Під сизою
Дібровою,
Під лозами,
Ліщиною,—
Іду
На Батьківщину я!
Так що книжки, здається, ще якийсь час побудуть із нами не тільки для розваги — принаймні, книжки деяких із наших земляків.
… Усього купив: і молока, і сметани, і вершків.