Український тиждень

Ми з донькою запланували поїздку до родини. Ну бо гріх скучати за рідними краями, якщо маєш розкіш можливості їх відвідати. 260 км потягом і 60 автобусом, через «тихі» регіони — такі дрібниці… Але моїй доньці півтора, і це була її перша в житті подорож. Враховуючи ці факти, я готувалася до цієї поїздки так само ретельно, як до виїзду на позиції — продумувала до деталей наш маршрут, кожне «що може піти не за планом», і свої дії в такому випадку. Був складений список з міріада потрібних речей; було розподілено, які речі поїдуть «Новою поштою», а які з нами, бо вони необхідні в дорозі. Щоб умістити те «необхідне в дорозі», я дістала свій улюблений рюкзак у кольорі койот — побитий життям, та все ще міцний супутник усіх моїх пересувань у війську. Було дивно пакувати в нього не коробки з патронами, а дитячі перекуси, дбайливо розфасовані у мікросудочки; не далекомір і портативну метеостанцію, а підгузки, маленький дорожній бізі-куб та книжечку про Бодя. Єдине (ну, крім вологих та сухих серветок) з усього вмісту рюкзака, що залишилось незмінним — то аптечка й турнікети. Що зробиш, такі часи, це зайвим не буде. Поїздка минула на диво добре — малючка, при всіх особливостях свого віку, є комфортнішою компаньйонкою за деяких моїх колишніх співслужбовців. Як мінімум, вона не бухає, не лізе в бійки і її значно легше нести на собі.
Я не можу не порівнювати свою військову службу і своє материнство, бо, по-перше, і те й інше відбувалося зі мною, а по-друге, відбувалося лінійно, одне за одним, тож паралелі проводяться самі по собі. Коли мені буває важко з дитиною, я згадую одну історію з пологового. Отже, десь друга доба після пологів. Я звикаю до малятка, а малятко адаптується до цього світу. Спали ми дуже недовго, бо заснули пізно, а вранці команда медиків прийшла нас обстежувати. Медсестра проколола доні пальчик на нозі і стала набирати кров. Звісно, малеча вкрай обурилася і дуже сильно розкричалася. Я взялася заспокоювати, гладити по голівці, лагідно примовляючи: «Пташенятко, ну потерпи трішки, дай пані набрати аналіз — так треба, це для твого здоров’ячка» — та інші подібні речі.
— Ви така стресостійка, — сказала мені молоденька пані неонатолог.
Я здивовано на неї глянула і трохи усміхнулася. «Чого б мені не бути спокійною зараз, — подумала я. — Події розвиваються передбачувано. Ну, дитина кричить. Я її розумію: неприємно, коли проколюють палець. Але на голову нам нічого не прилітає, контролювати обстановку і за потреби відстрілюватись нам ніби не треба — чого б не бути спокійною?»
Вже потім я сміялася з ходу своїх думок і міркувала: це я така поплавлена, чи якраз зі мною все ок, то тепер таке життя?
Якщо брати суто мій досвід, то можна сказати, що армія непогано підготувала мене до материнства. По-перше, на позиціях я зустріла чоловіка, з яким я захотіла започаткувати такий проєкт, побачивши, який він у бою.
По-друге: в юності я дітей не хотіла і думала, що так буде завжди. Але межовий досвід змінює людину. Іноді прокидаються такі чисто людські бажання — мати дитину, виховати її щасливою. По-третє, я звикла нести відповідальність, і не тільки за себе. По-четверте: перерваний, неспокійний, ультракороткий сон і нерегулярне харчування вже не були для мене чимось новим. Десь до року дитини я час від часу задумувалась: чому материнство досі вважають жіночим призначенням за замовчуванням, тим, що має вдаватися ідеально на раз-два; а захист своєї країни — чимось непосильним для жінки? «Їй-богу, — жартувала я. — Гвинтівка хоч не намагається втекти, коли я з нею щось роблю, а важить /- так само». І було ще дещо, до чого я не була готовою, хоч і читала про це — гормональні «гойдалки», відчуття, що моє тіло виступає проти мене.
Наше тіло — річ неймовірна, але все ж дуже крихка й ненадійна. Ніде правди діти, військова служба, участь у бойових діях не додають нікому здоров’я — а надто жіночого. Якщо не брати до уваги низки нюансів, то я зберегла своє здоров’я. Найголовніша тому причина — це удача. Маленьке, але певне місце має і моя власна заслуга: посильне піклування про себе, самозабезпечення найбільш підхожим для жінки одягом і спорядженням. Попри позірну турботу про жінок, все, що пропонувала мені армійська та державна система, щоб моя дітородна функція не постраждала — це не йти на бойові та триматися подалі від армії взагалі. Ви скажете: так що вам знову не так, жіноцтво? Вибороли собі бойові — то терпіть! Я скажу, що насправді держава, суспільство мали би бути дуже зацікавлені в тому, щоб підтримувати воячок в їхньому бажанні мати дітей. Якщо ці жінки дають собі раду зі своїми військовими обов’язками — то гарно виховати майбутніх громадян та громадянок вже напевно зможуть. Я була дуже втішена з того, що програма безоплатної заморозки яйцеклітин для військовослужбовиць зрештою почала діяти. Але було трохи прикро, що про неї не трублять на кожному кроці. А мали би, адже не кожна воячка ретельно моніторить новини. Навіть якщо спускати інформацію зверху вниз у самих СОУ, то не кожен медик підрозділу матиме достатньо хоробрості і такту, щоб підійти до підопічної воїнки з такою делікатною розмовою. Також, на відміну від чоловічого забору біоматеріалу, жіночий потребує значно тривалішого обстеження і підготовки. Чи буде захищене право жінок потрапити у клініку і пройти це все від свавілля безпосередніх командирів? Хтозна. Також неприємно, що програма має обмеження по віку — війна триває більше 12 років, і деякі жінки, що стали на захист країни одразу, провели свої репродуктивні роки на службі та у шпиталях, зазнаючи поранень, втрачаючи здоров’я. І те, допоможе їм програма чи ні, вирішує дата в паспорті, а не врахування індивідуальної медичної ситуації, оваріального резерву та років, відданих захисту України.
Також є проблема, за яку, наскільки я володію інформацією, ще не беруться. Це наявність та якість гінекологічної та мамологічної допомоги у госпіталях. Штатних військових посад акушерів-гінекологів на всю країну — до десяти. Решта лікарів, які забезпечують цей напрям, — цивільні. Це означає, що лікар чи лікарка отримує меншу зарплату, гірше соціальне забезпечення, що система менше мотивує його/її виконувати свої обов’язки якісно і залишатися на цій посаді надалі. Якість наданої допомоги не має належного системного контролю і часто дуже низька. Звісно, що, на щастя, є винятки. Але отримання вчасної і якісної допомоги — це часто заслуга або самої воячки, або волонтерів/ок.
Менш глобальні, але все ж важливі питання — жіноча форма і жіночий бронезахист. Формою вже потрохи забезпечують, але до якості цієї форми є питання. Білизна затонка, має незручні шви; кітель незрозуміло чому вкорочений — таке не додасть комфорту і здоров’я. Ситуація з жіночими бронежилетами гірша. Якщо чесно, до того, як я дізналася історію Наталії Ліщинської (ветеранка, що зазнала онкології внаслідок травмування статутним бронежилетом), я не задумувалася, наскільки руйнівним може бути той дискомфорт, який чоловічий броник завдає молочним залозам. Всі жартують про «броник тисне на цицьки», але жарти, що закінчуються у лікарні, не смішні. Жіночі бронежилети розробили, і цього року до війська пішла перша партія — дайбі, скоро забезпечать усіх воїнок. Також сподіваюсь, що розробку можна буде підігнати під будь-який розмір грудей. Це має стати — в ідеалі — частиною всеармійської турботи про людей, які ту армію складають. Різних людей, а не тільки одного усередненого військовослужбовця.
Наше суспільство любить говорити про нові обов’язки для жінок, але не любить думати про те, як жінкам усе поєднати. Любить перекласти всі клопоти на саму жінку. Материнство, майбутнє та дійсне — не виняток.
…Я дописую цей текст одною правою, бо ліву міцно обіймає доня. Вона спить спокійно, попри те, що удома, у Хмельницькому, русня зустріла нас шахедами. Іноді мені совісно перед донькою, що привела її в такий жахливий світ. Але я жену такі думки геть. Бо, якщо вони осядуть в моїй голові, це буде поступка ворогу.