Український тиждень

Напевно, не помилюся, коли стверджуватиму, що слухання історій є чи не найприємнішою забавкою, котру колись вигадало людство. Звісно, все залежить і від якості приповідки, і від уміння її розповідати. Ось чому досліджуючи питання — чому людський мозок такий падкий до історій і як їх прослуховування позначається на сприйнятті світу? — британський автор книжки «Наука сторітелінґу» (2019) Віл Стор доходить висновку, що саме розповіді роблять із нас людей, адже становлять невичерпне джерело соціальної інформації.
Справді, ще змалечку людина привчається слухати оповідки про те, що в її житті є гідним і негідним, про здобутки та втрати, про героїв і пройдисвітів, а власне, це і складає основу культури. А позаяк наше повсякдення пронизане історіями, що транслюють ідеї, ми захоплюємося ними та намагаємося захопити ними й інших.
Доповнивши наратологію теоріями нейрофізіології, когнітивної психології й еволюціонізму, Стор указує на важливу функцію мозку: він усякчас генерує («галюцинує») власні моделі світу, що відрізняються від реального стану справ, і оформлює в історію людський досвід, а при цьому виявляє закономірності та причинно-наслідкові зв’язки між речами. А все заради забезпечення нас якнайкращими сценаріями виживання. Власне, тому ми й відчуваємо біль, чуємо звуки чи бачимо кольори тощо. Це теж «історії», що покликані зорієнтувати нас у світі. Завдяки ним людство силкується вдосконалювати навички контролю за світом — і фізичним, і соціальним. Тож оповіді стають одним із основних інструментів організації життя.
На думку Стора, головне місце в історії має належати не так сюжетові чи події, які, до речі, мають бути карколомними та ставити драматичні питання, а головно героєві. Хоча будь-яка історія має початися з притичини, яка ламає згенеровані моделі. Точніше йдеться про ті чинники, що дають людині змогу виплутатися зі свого прикрого становища. Ба більше, історія стає тоді привабливою, щойно в ній оприявнюються несподівані повороти. Втім, окрім несподіванки, людину вабить і невідоме, спричиняючи жагу пізнання, оскільки мозок збуджується, наближаючись до шуканого. Та не самі тільки загадки, а й несподівані розв’язання викликають у нас захоплення.
Зрештою, в ході створення чи прослуховування історій у мозку безперестанно конструюється низка моделей-асоціацій, які формалізують, упорядковують і доповнюють оповідки. Так, у спробах упоратися з орієнтацією в складному світі, мозок і продукує розповіді. Скажімо, перші релігії були спробами запропонувати історію того, як усе влаштовано.
Певна річ, в історії знайдеться і чимало хиб, які вплетені в наші моделі реальності. А про деякі з них ми навіть здогадуємося. Проте виправити їх під силу хіба що героєві. Тому в історії герої й посідають, як правило, визначальне місце. Ми краще розуміємо себе, коли за допомогою персонажів історій упізнаємо їхні помилки чи недоліки та втішаємося, коли, слідуючи за історіями, виявляємо ці ґанджі. Герой є поводирем у світі непевності, бо знаходить вихід із глухого кута. Без нього будь-яка історія залишається блідим набором подій і фактів. Одначе герої нагадують ідеальних істот, а не справжніх осіб.
Не менш поважним чинником, який впливає на структуру розповіді, є культура. Ми буквально всотуємо культурні коди, а наш мозок вбирає їх у формі гри. Бо граючи, краще втямити визначальні цінності екзистенції, щоб і надалі транслювати їх у своїх історіях.
Зрозуміло, що історії постійно трансформуються. В своєму життєвому наративі ми постійно щось додаємо чи віднімаємо, відповідно до нашого досвіду й ідентичності, вливаючи персональне сприйняття у річище спільних оповідок. А з іншого боку, що усталенішою стає історія, то важче її змінювати. Чужі атаки на наші версії влаштування світу непокоять. Отож ідеї, що можуть суттєво скоригувати наші історії мають бути направду переконливими та сильними. Тому ми готові наполегливо захищати свою візію світу, хоч і маємо пам’ятати про потребу в Іншому, здатному нас здивувати та змінити. Не дивно тоді, що для кращого розуміння себе, без абиякої затятості та зацикленості на собі, ми наново винаходимо наше минуле.
Та, правду кажучи, постійно пізнаючи себе, ми й надалі залишаємося погано зрозумілими для себе. Нам інколи невідома наші мотивація, дії чи стани — і це може неймовірно засмучувати. Через це ми щоразу прагнемо сконструювати новішу версію себе. Тож історії вельми помічні в цій справі. Ми воліємо не лише розбити недоладні версії себе, а й відшукати в собі потужні сили, які досі були прихованими чи непідвладними.
Але цього не досягнути без історій, які переглядаються, а не зберігаються без змін. Авжеж, історії не лише цементують, але і догматизують. Ось чому деякі спрощення ми приймаємо, втім усвідомлюємо їх недостатність. У кожному разі, без історій не обійтися, але без їх ревізії і поготів. Історії ніколи не розповідають усе до кінця, а відтак і потребують продовження. Тут усе залежатиме від того, наскільки ми здатні продовжити ці оповіді та що матимемо до сказання.
Підсумовуючи, варто наголосити, що все у цій схемі вигадування історій певною мірою нагадує комп’ютерне моделювання та нейроманію. Адже Стор чомусь не згадує про те, що історії можуть і взагалі не залежати від біологічної організації, натомість виникати на екзистенційному (граничні стани), естетичному (творче переживання та художній експеримент), практичному (проблеми свободи), надперсональному (мовні структури) й інтертекстуальному рівні. Таким чином, оповіді не вичерпуються когнітично-біологічними чинниками, позаяк їхню появу важко уявити без урахування соціокультурних, психологічних, семіотичних, лінгвістичних, а зрештою, і багатьох інших параметрів.