Український тиждень

У лютому 2022-го поляки щиро відкрили українцям двері своєї країни і дали притулок усім, хто втікав від війни. Я добре пам’ятаю ці набиті під зав’язку жінками, дітьми, собаками й котами потяги, що вирушали з львівського вокзалу у бік польського кордону. І той рівень солідарності, який тоді виявляли поляки в бік українців, теж пам’ятаю.
Через чотири роки українців уже виганяють з Польщі додому, а рівень неприязні до них зростає чи не щодня. І саме на національному ґрунті. Наших співвітчизників принижують і б’ють, «під роздачу» потрапляють навіть діти. Жити у ще вчора гостинній країні стає некомфортно та небезпечно. Багато хто міркує про переїзд у Чехію, Німеччину чи кудись подалі на Захід. Хтось розглядає варіант повернення в Україну. А дехто просто зібрався та поїхав геть, бо далі може стати гірше. За даними урядової статистики Польщі, впродовж останніх п’яти місяців кількість українців у державі зі статусом тимчасового захисту скоротилася на 11 %. Цікава трансформація, чи не так?
Здавалося б, причини того, що відбувається, нескладно пояснити. Хтось втомився від напливу чужих. Когось «давить жаба», бо втікачам буцімто створено кращі умови, ніж громадянам Польщі: платять гроші, дають житло тощо. Хтось просто не любить українців, бо так повелося з діда-прадіда. Є щось таке в родинній історії, що постійно тригерить,  якісь незагоєні рани. Комусь «зайшло» вороже ІПСО: мовляв, українці винні, що ціни ростуть; вони забирають ваші робочі місця, ваш шматок масла з булки, розорюють польських підприємців та фермерів і взагалі винні, що ця війна почалася. Ну, а на когось подіяли маніпуляції політиків-популістів. І цьому взагалі не варто дивуватися.
Політики багатьох країн люблять вмикати режим історика, коли їхні скромні здобутки на політичній чи ґаздівській ниві перестають вражати виборця. Коли випускати з рук владу немає охоти, але втримати її стає щоразу складніше, в хід ідуть маніпуляції. Починається пошук винних, ревізія минулого, виймання із гробівців старих образ, викликування давно затихлих фантомних болів. Така собі «гра на кістках», що нагадує мазохістські практики і помалу розкручує маховик ненависті.
Немає жодного сумніву, що в якийсь момент частина польського істеблішменту почала свідомо розігрувати українську карту, не вбачаючи у цьому жодної проблеми. Технологія і не більше. Тим паче що нічого нового й не відбувається. Ця гра лише підсилила давні наративи і трохи їх підсвітила. І хоч така поведінка загалом ганебна та недостойна справжніх державників, на все це можна було б просто закрити очі. Маніпулятори нарощують свій шматок електорального пляцка перед виборами, а коли все закінчиться, їх попустить.
Але проблема значно глибша. Запущений маховик уже досить складно зупинити. Набираючи обертів, він у якийсь момент виходить з-під контролю, й «під роздачу» потраплять усі. І ті, на кого його запускали, і ті, хто запускав.
Ба більше. Якби все це не відбувалося на тлі великої війни в Європі, що гримить поруч із самою Польщею і може будь-якої миті на неї перекинутись, то й біс з ним. Але саме сьогодні це вже межує з неадекватністю. Сусіди ніби навмисне самі стріляють собі навіть не в ногу, а в голову.
Незважаючи на намагання польської влади та правоохоронців якось усе це припинити, ставлення до українців із боку частини польського суспільства залишається проблемою. І не лише до українців. Білоруси також часто потрапляють під гарячу руку неперебірливих шовіністів. На це вказує і соціологія, і повідомлення в кримінальних новинах.
Понад те, іноді й самі поляки стають жертвами насилля. Нещодавно в Чехії якісь ідіоти побили свого співвітчизника, волонтера Куба Гейсіга, якого сприйняли за українця. Чоловік був у жовто-синій панамі — це й викликало агресію. Пікантності ситуації додає той факт, що на кепці насправді було зображено прапор Верхньої Сілезії — історичного польського регіону, південна частина якого нині перебуває у складі Чехії. І ще напис: «Gōrny Ślōnsk».
Мобілізація адекватної частини польської спільноти на захист українців і спроба втихомирити агресивних маргіналів теж мало допомагають. Про розкол суспільства вже не говорить хіба лінивий. І цей розкол лише поглиблюватиметься, хоча реальних причин для його появи та поширення абсолютно не було і немає.
Бо проблема аж ніяк не у втомі поляків від великої кількості сусідів, які повтікали та заховалися в їхній країні від війни. Не в болючій історичній пам’яті. І не в економічних втратах. Польща якраз має очевидні вигоди від ситуації, у якій опинилась Україна. Український ринок став важливим напрямком для польського експорту, а українці — значним джерелом робочої сили для польської економіки. Замість старого совєцького мотлоху країна переозброюється новітніми натівськими розробками і зміцнює свій оборонний потенціал.
Ну, а про наявність якоїсь патологічної ненависті поляків до українців чи українців до поляків узагалі не варто говорити. Цього просто немає. Так, у сусідів, які століттями живуть поруч, завжди накопичується чимало претензій одне до одного, і цим легко маніпулювати.
Утім, у цьому випадку сплеск колективної ненависті згенерований штучно та з цілком конкретною метою. І ця мета, як не дивно, не обов’язково полягає в тому, щоб посварити два народи між собою, хоча наслідки можуть бути саме такі. Вона набагато примітивніша: одним — втриматися на владній піраміді, а іншим — до неї добратися.
Звісно, мають рацію і ті аналітики, які вказують на страхи Варшави втратити статус регіонального лідера Східної Європи та частину фінансових потоків після вступу України до ЄС. Адже повоєнне відновлення потребуватиме значних вливань, а це, своєю чергою, означатиме перерозподіл ресурсів. Я вже мовчу про імідж України як країни, яка не зламалася, взула «русскіх» і відстояла свободу Європи. Відчутний удар по самолюбству, чи не так?
Тільки от про гроші та статусні амбіції говорити відверто якось незручно, а от про те, що з Бандерою в ЄС дорога закрита, — можна. Тим паче що у нинішньому становищі огризатися і брикатися Україні трохи не з руки.
Довжелезна історія українсько-польського співіснування бачила всяке. І щось схоже вже траплялося не раз. Закінчувалося зазвичай погано для обох народів, і для поляків зокрема. Чи усвідомлюють це фанатичні захисники історичної пам’яті, які використовують людський біль для своїх ігор, не знаю. Можу припустити, що справжню історію вони знають кепсько: їм це ні до чого. Історична правда для маніпуляцій малопридатна.
Але якщо фактами жонглюють свідомо, цьому не може бути жодного виправдання. Це вже злочин проти власного народу і пособництво ворогу. Бо єдиним бенефіціаром такої «двіжухи» стане той, кого президент Польщі Кароль Навроцький неодноразово називав головною загрозою для Польщі, — Росія.
В історії польсько-українських стосунків проглядається одна дуже яскрава закономірність, про яку охочим покопирсатися в старих кістках варто було б пам’ятати. Дивним чином, коли польська держава перебувала у виграшному становищі щодо українців і всерйоз вдавалася до загострення з нами стосунків, це зрештою не приносило їй нічого доброго. Щонайменше двічі після великих внутрішніх і зовнішніх криз польська державність опинялася під смертельною загрозою.
Український фактор ніколи не був єдиною причиною польських катастроф, але щоразу ставав одним із симптомів значно глибшої кризи самої польської держави. І причина тут не в тому, що українці якійсь особливі чи поляки не такі. Коли двоє б’ються й обоє ослаблені, завжди в якийсь момент з’являється третій — сильніший і здоровіший, який скористається ситуацією на свою користь. Це закон природи.
Так, наслідки війни під проводом Богдана Хмельницького були катастрофічними для Речі Посполитої. Хмельниччина стала одним із переломних моментів, після якого держава назавжди позбулася статусу домінантної сили у Східній Європі. Вона спричинила величезні демографічні, економічні та політичні втрати, запустила незворотний процес деградації держави, який через століття воєн і криз призвів до її зникнення з політичної карти світу.
Але ця бійня не почалася з нічого. Причини слід шукати й у державній політиці Речі Посполитої, й у поведінці її тодішньої еліти, яка не могла скласти собі ціни, марила власною неперевершеністю та винятковістю, проте не вміла мислити глобально, дивитися в майбутнє та думати про наслідки.
Українців банально не сприймали в Польщі за рівних, відмовляючи їм не тільки в правах, а й у потребах. Дискримінація за національною та релігійною ознакою, постійні спроби обмежити козацькі вольності, нахабна колонізація земель, у яких уже були господарі, посилення соціального гніту еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа… Так, тоді були трохи інші правила і звичаї, інші тренди співіснування, але, по суті, це нічого не змінює.
Звісно, ця історія нікого нічого не навчила і не стала достатнім запобіжником від нових конфліктів. А тому в другій серії, рівно через століття, все повторилося. Глобально причини Коліївщини 1768 року були пов’язані з тією самою великою проблемою: глибокою соціальною, релігійною та політичною кризою на українських землях Речі Посполитої. Гайдамацька війна ще більше дестабілізувала й ослабила і без того крихку державу, в результаті чого та просто зникла. Московія, Пруссія й Австрія в три присяди, без особливих зусиль за два десятиліття буквально зжерли колись могутню Польщу, що простягалася «оd mоrzа dо mоrzа». В історію ця трапеза увійшла під тегом «три поділи Речі Посполитої» (1772, 1793, 1795 рр.).
Відновивши на початку ХХ століття державу (на відміну від нас, їм тоді більше пощастило), поляки знову продовжили наступати на ті самі граблі українського питання, тим самим ослаблюючи Польщу. І це після того, як у квітні 1920 року Петлюра і Пілсудський підписали союзну угоду між УНР та Польською Республікою, а українські вояки пліч-о-пліч із поляками рятували Польщу від більшовицьких орд під Варшавою та Замостям.
Будьмо чесні: Волинська трагедія, можливо, ніколи не сталася б, якби політики міжвоєнної Польщі все ж дотримувалися прав національних меншин, як обіцяли Лізі Націй, та надали їм реальні національні автономії. Якби поводилися з українцями як з рівними, а не робили те, що робили, намагаючись асимілювати та знищити їх. Бо в кожної, навіть найжахливішої трагедії завжди є першопричини.
І перш ніж у чомусь когось звинувачувати, дуже корисно згадати події, які їй передували. Зі зрозумілих причин у Польщі не надто люблять фокусуватися на окремих періодах своєї історії, бо так ламається ретельно вибудуваний міф, який дуже вигідно «втюхувати» неперебірливому патріотичному електорату. Проте від фактів нікуди не дінешся.
Протистояння на Волині не почалося в 1943 році. Міну сповільненої дії закладено ще в грудні 1920-го, коли Сейм Польської Республіки ухвалив сумнозвісний «Закон про наділення землею солдатів Війська Польського», давши старт так званому осадництву на етнічних українських землях. В такий спосіб держава не лише прагнула віддячити солдатам, які захистили країну. Ключова мета — закріпитися на захоплених територіях Західної Волині та Східної Галичини, суттєво збільшивши там частку польського населення. За різними оцінками, у новостворених колоніях оселилось близько 200–300 тисяч польських колоністів. Осадники отримували пільгові кредити, списання боргів, будівельні матеріали, інвентар, право на носіння зброї та пріоритетний доступ до органів управління.
Далі був так званий Кресовий закон про двомовну освіту — «закон Грабського», ухвалений Сеймом 1924 року. Його завдання — перетворення національних шкіл (зокрема українських) на двомовні навчальні заклади, де більшість предметів викладалися виключно польською. По суті, він став головним інструментом державної політики полонізації й асиміляції українців Західної України та призвів до майже повної ліквідації українського шкільництва. І, відповідно, до радикалізації українського спротиву.
Ну, а Пацифікація, влаштована Пілсудським 1930 року, — це взагалі ганебна сторінка історії Польщі. У рамках так званої санації (оздоровлення держави) польська влада провела масштабну каральну акцію проти українського населення Східної Галичини з метою залякати і придушити активність українських організацій.
Загони поліції та війська, оточивши села, проводили в них, без суду та слідства, обшуки й арешти активістів. Людей били кийками — неважливо, чоловік, жінка чи підліток, — застосовували колективні покарання. Громили читальні, школи й інші українські установи. Нищили майно, спалювали хати і господарські будівлі, знищували запаси продуктів. Тисячі громадян зазнали жорстокого побиття, моральних принижень і матеріальних збитків. Близько тридцяти убитих, майже 2000 заарештованих. Серед них — понад три десятки депутатів Сейму від українських партій, греко-католицькі священники, вчителі та провідні діячі громадського життя. Тоді ж польська влада офіційно заборонила діяльність української молодіжної скаутської організації «Пласт».
Чи варто казати, які наслідки мало таке «втихомирення» українців? Ущент зруйнована лояльність до польської держави й остаточне формування в їхній свідомості образу Польщі як жорстокого, ворожого до українців окупанта. Але ж на цьому не закінчилося.
У другій половині 1930-х польська влада взяла курс на так зване посилення польськості (Роlіtykа wzmасnіаnіа роlszсzyzny) на східних територіях, спрямоване на повне розчинення національних меншин у польському етносі.
«Посилення» передбачало остаточне знищення україномовної освіти, заборону використання української в державних установах, звільнення українців із державних посад, обмеження доступу до престижних професій, закриття українських культурно-просвітницьких організацій та фінансових установ (кооперативів), масове примусове окатоличення. Впродовж 1937–1938 років на Холмщині та Підляшші влада провела масштабну акцію руйнування православних культових споруд. Було знищено понад 120 церков, каплиць і молитовних будинків. Усе це супроводжувалося жорстокими репресивними заходами та застосуванням брутальної сили. І стало черговим травматичним епізодом польсько-українських відносин напередодні Другої світової війни.
Старий добрий римлянин Цицерон стверджував колись, що історія — це вчителька життя. Мовляв, досвід і помилки минулих поколінь теоретично можуть стати непоганим навчальним посібником для поколінь майбутніх. Допомогти убезпечити від повторення непотрібного, застерегти від дурниць. Але в реальності це не працює.
Людині занадто складно аналізувати, робити висновки та ще й корегувати на їх основі свою поведінку. Тим паче якщо вона цього не хоче. Частіше історія — це все-таки граблі, які щоразу б’ють сильніше, якщо на них бездумно наступати. Якби історія справді могла чогось навчити, світ би не перетворювався перманентно на божевільню, а людська цивілізація не жила б під постійною загрозою самознищення.
На жаль, це зовсім не точна наука, та ще й вельми маніпулятивна. Безвідносно до того, чи збереглися документи та свідчення про ті чи інші події, чи їх доводиться виколупувати з-під землі. Ніхто й ніколи не писав історію неупереджено, завжди лише зі своєї дзвіниці. А історію протистоянь і конфліктів між народами — і поготів.
Тому в кожного своє бачення та розуміння минулого, свої герої та свої фантомні болі. А оскільки історію завжди пишуть переможці, то варіантів змінити цю логіку небагато. Бо переможеним, якщо і вдалося вижити, залишається хіба виправдовуватися та співати сумних пісень. Принаймні допоки на переможців не знайдеться інший переможець і не перетворить усю їхню героїчну писанину на купу попелу.
Єдиний спосіб перервати це пекельне коло з’ясування стосунків — зупинитися і замовкнути. Припинити мірятися болями, жалями, кількістю трупів і просто жити, дивлячись у майбутнє. І нині чи не найкраща для цього нагода.
Бо загроза, від якої відбивається Україна, — це не лише наша проблема. Це клопіт цілої Європи, і Польщі також. Там це чудово усвідомлюють, тому й не припиняють допомагати Україні. Бо ця допомога — не що інше, як інвестиція у власну безпеку. Що сильніше і довше ми стримуватимемо і виснажуватимемо Росію, то безпечніше буде пити пиво в Кракові чи Варшаві та фантазувати, за скільки днів польські натівські літаки могли б знищити половину російських НПЗ. Єдине, що при цьому не варто плювати нам у спину і робити дрібні капості, бо це якось не по-шляхетськи та відволікає.
А з історією і героями давайте розбиратися після перемоги. Ще буде час. Тим паче що в кожного герої таки свої. Можливо, навіть вдасться домовитися про щось розумне і назавжди зупинити цей маховик протистояння, який запускають божевільні ревізіоністи на радість нашому спільному ворогу. Я все-таки впевнений, що історія має навчати. Хоч це й непросто.
Примирення між народами навіть після століть ворожнечі можливе. Франко-німецьке порозуміння тому приклад. Підписаний між Францією та Німеччиною Єлисейський договір 1963 року став поворотним моментом в історії двох народів. Він закріпив системну політичну співпрацю Франції та Німеччини й фактично заклав політичний фундамент для створення ЄС. Європейська інтеграція, звісно, почалася трохи раніше, але без примирення між Францією та Німеччиною важко уявити подальший розвиток європейського проєкту.
І секрет успішного примирення не лише в тісній економічній та безпековій співпраці чи координації в ухваленні політичних рішень. Крапку в тривалому кривавому суперництві вдалося поставити насамперед завдяки переформатуванню суспільної свідомості. Упередження та стереотипи лікували спілкуванням між молодими французами й німцями. Працювала програма масових молодіжних обмінів. За десятиліття через неї пройшли мільйони людей — перезнайомилися, зав’язали тісні й тривалі контакти, і це дало результат.
Історію французи з німцями теж зуміли примирити. Не знаю, чи їхній досвід доречно та можливо адаптувати до наших реалій, але чому б не спробувати? Спільне переосмислення минулого, спільний перегляд істориками шкільних підручників та відмова на їхніх сторінках від мови ненависті та взаємних звинувачень. Видання спільного франко-німецького підручника з історії, за яким учні в обох країнах вивчали події ХХ століття з узгодженим баченням спірних питань.
Якщо Польщі справді таке важливе її регіональне лідерство у Східній Європі, вона мала б у першу чергу бути зацікавленою в порозумінні та примиренні з Україною. Ми ж не збираємося нікуди виїздити. Нині ми б’ємося за життя і майбутнє своїх дітей на своїх землі. Ми тут назавжди і приречені бути сусідами. А сусідам краще дружити і співпрацювати, а не з’ясовувати, хто кому за тисячоліття випустив більше кишок.
В історії моєї родини є маса епізодів, пов’язаних із Польщею і поляками, які викликають злість і бажання помститися. Депортація, вбивства, катування, приниження, зламані долі… Всі вони зійшлися в моїй особі й стосуються польсько-українських взаємин. Я добре знаю деталі багатьох подій, а ще більше не знаю. Бо так сталося, що народився набагато пізніше і нічого з цього не застав.
Але чи є сенс культивувати весь цей згусток болю у своєму серці? Навряд чи. Я не хочу, бо це дорога в нікуди. Немає сенсу ворушити старі рани та зациклюватися на минулому. Бо минулого в нашій дійсності й так забагато. Воно постійно і нахабно лізе на нас зі Сходу, палить наші міста, знищує наших людей, труїть своїм перегаром наші душі.
Відмотати історію назад неможливо. Але вивчити, проаналізувати, осмислити і почати жити з нового аркуша — можна і треба.