Український тиждень

<р>Девід Саттер — американський письменник і журналіст, кореспондент часопису Fіnаnсіаl Тіmеs у Москві за часів Брежнєва, професор Університету Джона Гопкінса та Міжнародної школи журналістики в Мічигані, автор численних книжок («Божевільний вік: занепад та розпад СРСР», «Темрява на світанку: Побудова російської кримінальної держави», «Це тривало довго та ніколи не сталося: Росія та комуністичне минуле», «Менше знаєш, краще спиш: шлях Росії до терору й диктатури за Єльцина і Путіна», «Ніколи не розмовляйте з незнайомцями»), частина з яких перекладена українською.
<р>Тиждень обговорив із Девідом Саттером рівень підтримки Дональда Трампа у США, перспективи завершення російсько-української війни та глобальні виклики для Заходу.

<р>— В одному з інтерв’ю ви казали, що найкраще, що могло б статися з Росією, — це повна поразка у війні з Україною. Можете, будь ласка, пояснити свій висновок детальніше?
<р>— Не всі це розуміють і приймають, але українці сьогодні воюють за всіх. Не лише за своє майбутнє, але й за тих росіян, які не усвідомлюють, як їм важливо протверезіти, побачити свої помилки… Українці воюють за угорців, котрих зачаклував Орбан, за словаків, які ховаються за розрахунками Фіцо…
<р>Це та війна, яку Росія не може виграти на принциповому рівні. Навіть якщо бойові дії триватимуть іще кілька років.
<р>— Як ви розцінили, чому Дональд Трамп наважився на війну проти Ірану, попри застереження військових аналітиків? Що ця війна вже принесла Америці, які її проміжні наслідки, а також перспективи?
<р>— Про остаточні наслідки судити рано. Трамп сподівався змінити режим у Тегерані. Але зробити це отак, з повітря, — не реально. Американцям забракло реалізму. Нині ситуація може навіть погіршитися. Багато про що ми не знаємо, зокрема, про те, наскільки стабільним, витривалим є іранський режим. Вони доволі незворушно ставляться до втрат, не цінують ані чужих, ані власних життів. Теоретично їх можна перемогти хіба зсередини. Ситуація залишається дуже-дуже невизначеною. Як завжди, Трамп діє без урахування якихось фундаментальних цінностей. Він розраховує, що завжди можна здійснити «оборудку», як на ринку нерухомості. Але в зовнішній політиці інші алгоритми. Я побоююсь, що настрої в Ірані стануть значно більш антизахідними, ніж уже є нині.
<р>— Як сприймає цю війну американське суспільство?
<р>— Воно розділилося. Швидко розв’язати цю проблему не вийде. Американці бачать, що бомбардування в Ірані зачіпають не лише стратегічні військові об’єкти, все більше чути критичні голоси стосовно лідерських якостей Трампа. Проте велика частина американців зосереджена не на питаннях зовнішньої політики, а на економічних наслідках цієї війни для їхнього власного життя. Ринок нафти лихоманить, це впливає на ціни на бензин. А вартість пального відбивається на всьому.
<р>— Кілька тижнів тому Трамп погрожував «знищити іранську цивілізацію», але передумав. Чому, на вашу думку?
<р>— Це було дуже схоже на блеф. Імовірно, він не розуміє, що подібний вид блефу для лідера Сполучених Штатів цілковито неприпустимий. Його слова як лідера мусять бути значущими, інакше люди перестануть реагувати на них, навіть коли він не блефуватиме. Ситуація не дуже радісна. Іранський режим — злочинний, але питання виникають до того, в який саме спосіб вирішено відсторонити його від влади.
<р>— Чи може війна в Ірані призвести до імпічменту та дочасних виборів у США?
<р>— Імпічмент можливий, але не з цього приводу. Його проголошують, коли скоєно реальний злочин. Люди, розгнівані провалом цієї операції, можуть знайти інший привід вдатись до імпічменту. Дочасні вибори американською конституцією не передбачені.
<р>— Як ви оцінюєте імітацію «переговорів про мир» між Росією та Україною, на яких наполягають Сполучені Штати? Чи можемо чекати від Москви бодай припинення вогню, хоча б на короткий час, і якщо так, то за яких умов?
<р>— На жаль, я не бачу перспектив, які дозволили б вийти на таку угоду. Насправді єдиний прийнятний для України варіант — це гарантії безпеки. Інакше то буде самогубство.
<р>Україна не може віддати свою добре укріплену територію в обмін на порожні обіцянки, які в минулому нікого не захистили. Я також не думаю, що Росія погодиться на мирну угоду, ба більше: я не певен, що Путін може на неї погодитися.
<р>— Що саме заважає Путіну погодитися на припинення вогню?
<р>— Упродовж 12 років він здіймає галас щодо «небезпеки, яка надходить від НАТО». Як він тепер офіційно, письмово погодиться на те, що війська НАТО можуть перебувати на українській території? Це викрило б абсурдність авантюри, до якої він вдався. Я схильний думати, що рішення може знайтися лише в тому разі, якщо Путін особисто вважатиме, що не має іншого виходу, а також визнає це публічно. Щоб це сталося, Росію треба «душити» економічно. А для цього американці мусять погодитися на зовсім невеликі жертви для себе, — не до порівняння з тими жертвами, які щодня приносить український народ. Потрібне розуміння, що наш обов’язок — підтримати народ, який воює за свою свободу. І за свободу треба платити. Якщо ціна — інфляція, зріст цін на нафту, на енергію, — то хай це буде наш дуже скромний внесок на шляху до відновлення миру.
<р>— Наскільки, на вашу думку, американський уряд готовий до жорсткого тиску на Росію, до запровадження справжніх, відчутних санкцій, а також до непопулярних економічних кроків, котрі могли б не сподобатися американському споживачеві?
<р>— Це питання треба поставити інакше: які санкції здатні зупинити російську військову машину? Варто уточнити у фахівців, але очевидно, що треба зменшити експорт нафтопродуктів, запровадити вторинні санкції, повністю відключити Росію від світової економічної системи… Тиск має бути таким потужним, щоб Росія більше не могла здійснювати агресію.
<р>— Але ж Індія з Китаєм і далі купують російську нафту та наповнюють бюджет РФ. Як впливати на них, аби вони відмовилися від вигідних для себе закупівель?
<р>— Це питання волі та моралі. Так, позиція Китаю й Індії цинічна, проте власну вигоду вони розуміють. Загалом США могли б змусити їх припинити купівлю російських енергоресурсів, оскільки частка РФ у їхньому торгівельному балансі — не до порівняння з частками Сполучених Штатів та Європи. Індії та Китаю вигідно продовжувати торгувати з вільними країнами.
<р>— Але поки що ми не бачимо жорстких кроків з боку США…
<р>— Не бачимо, оскільки будь-який крок, що спричинює інфляцію в західних економіках, а також багаторічна залежність європейців від російської енергії, призводять до того, що політики Заходу не поспішають робити непопулярні кроки, щоб не втратити владу. Відтак у Росії досі достатньо коштів, щоб вбивати українців.
<р>— Наскільки персонально Трамп як політик готовий до жорстких кроків щодо Москви?
<р>— За моїми спостереженнями, не готовий. Існують різні теорії та припущення, чому це так, включно з дуже неприємними. Єдине, що можна сказати позитивного: він повністю не нехтує Україною, бо зважає на настрої в американському суспільстві. А більшість американців все ж підтримують Україну, а також зовсім не довіряють Путіну. Ми здебільшого ніколи не були на боці агресора. Геть забути про Україну було б ганебно для Америки.
<р>— Як ви пояснюєте, чому американці вдруге обрали Трампа?
<р>— Причин декілька. Перша — демократи висунули некомпетентного кандидата. Йдеться про Камалу Гарріс. Друга — расові преференції певних кіл, які нікуди не зникли в США. Третя — культурні та історичні питання, що містять високий конфліктний потенціал. Плюс також економічна ситуація: інфляція, імміграція… Всі ці аспекти, ніяк з Україною не пов’язані, вплинули, як ми бачимо, на її долю. Українське питання мало б бути провідним на виборах, а виявилося другорядним. Ця ситуація багато говорить про нас, американців. І це не те щоб позитивна характеристика.
<р>— Стосовно файлів Епштейна. Чому, на вашу думку, скандал вибухнув саме нині, а також чи можуть виявитися правдивими чутки, нібито Трамп зумів підчистити всю невигідну для себе інформацію, перш ніж документи були оприлюднені?
<р>— Ніхто не знає відповіді на друге запитання. Коли йдеться про мільйони файлів, важко вичистити справді все, що могло б бути чутливим. На мою думку, цей скандал триватиме до завершення терміну перебування Трампа при владі. Повністю він від нього не відмиється. Чому нині? Бо демократи, які, звичайно ж, не люблять Трампа, сподіваються, що у тих записах знайдеться серйозний компромат на нього.
<р>— А в Республіканській партії підтримка чинного президента залишається високою?
<р>— Однозначної підтримки нема. Не тільки тому, що Трамп був близький до Епштейна і що всі знають, як він ставиться до жінок і поводиться з ними. Війна в Ірані потужної підтримки не має. Багато хто в Америці більше не хоче жодних війн. Питання підтримки України також спричиняє розбіжності в позиціях республіканців. Українці не просять американську армію воювати за них. Але достатня допомога зброєю необхідна. Варто пам’ятати, що серед республіканців існує потужна антитрампівська течія.
<р>— Ви працювали в Росії за часів СРСР, за Брежнєва, а отже, добре цю країну знаєте. Чи здивував вас російський напад на Україну, спочатку в 2014 році?
<р>— Ні, бо вже були прецеденти. Російське керівництво сприйняло Майдан як дуже серйозну загрозу для себе. Це був наочний приклад, як можна позбутися клептократичного лідера. Я вже бачив, як Москва використала війну в Чечні як інструмент внутрішньої політики. Тому все було логічно: і захоплення Криму, й бойові дії на Донбасі. Стосовно повномасштабної війни, то я сподівався, що Росія блефує. Як я міркував? Це буде такою катастрофою, таким безглуздям, що цього не станеться. Я помилився.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Девід Саттер: «Деокупація Криму та Донбасу — це питання часу»
<р>— Чи є в близькому колі Путіна люди, котрі хотіли б його позбутися?
<р>— Так. Я не знаю, скільки, але навіть у силових структурах не всім подобається, що на війні в Україні гине стільки росіян.
<р>— Посол США у Франції має досить складну взаємодію з Емманюелем Макроном та загалом із французьким урядом. Наскільки загострилися останнім часом взаємини цих двох держав?
<р>— Нинішня американська адміністрація прийшла до влади на хвилі незадоволення так званої «глибинної держави». Йдеться про тих, хто тривалий час працював на державу та має здатність хоч якось аналізувати події. Нині ця адміністрація суттєво дискредитувала сама себе, бо весь час пропонує рішення, котрі лише дратують людей. Зокрема, в расових питаннях, але не тільки. На міжнародній арені така сама історія: американська верхівка заповзялася вчити європейців, як треба жити. Ніхто цих порад не просив і не потребує, всім до цього байдуже. На відповідальні посади призначено чимало людей, скажімо так, сумнівної компетенції. Йдеться, зокрема, і про посла у Франції: це батько зятя Трампа. Відповідаючи на виклики внутрішньої ситуації в Америці, він поводиться дещо провокативно, що не може подобатися в Парижі. Ясно, що така ситуація взаємин між Францією та США не зміцнює.
<р>— Чи погодитеся з думкою, що нині в світі формується праворадикальний інтернаціонал?
<р>— Можливо… Правий інтернаціонал, звичайно, відрізняється від комуністичного, що виник сто років тому. Я не думаю, що цей «правий інтернаціонал» має великі перспективи. У його умовних лідерів немає цілісної ідеології, їхнє бачення світу фрагментоване, інтереси — короткотермінові… Але й недооцінювати цю тенденцію не буде правильно.
<р>Велика проблема полягає в тому, що сьогодні колективний Захід виявився неспроможним захистити свої ідеали та цінності. Я чекаю на момент, коли ми усвідомимо свою відповідальність.
<р>— Ви автор шести книжок. Чи працюєте над наступною?
<р>— Так. Я пишу книгу про історію комунізму та намагаюся швидко її закінчити, бо варварства, що їх здійснює Росія в цілому світі, закорінені саме в комуністичному спадку. Також досліджую історію Росії після падіння комуністичного режиму. Невдовзі три книги вийдуть друком у перекладах українською (видавництво «Дух і літера»).
<р>— Чому в світі досі не бракує «зачарованих Росією»?
<р>— Бо людям загалом важко мислити на рівні цінностей. На це здатні або дуже обдаровані особи, або ті, хто оцінюють події з позицій здорового глузду. І це — не більшість.

<р>Міхаель Мозер — один із найвідоміших у німецькомовному світі дослідників української мови, президент Міжнародної асоціації україністів, багаторічний симпатик України та новообраний директор Інституту славістики Віденського університету. З ним говоримо про те, як українська мова стала справою його життя, чому повномасштабна війна змусила Захід інакше поглянути на Україну, чи зберігається в академічному середовищі російськоцентричний погляд на регіон і яку роль сьогодні відіграє українська мова — і в самій Україні, і поза її межами.

«З часом я став радше україністом, ніж русистом»

<р>— Пане професоре, що свого часу привело вас до україністики?
<р>— Після перших років навчання на славістиці я більш-менш пристойно знав російську мову та вирішив, що хочу вивчати й інші слов’янські мови. Саме тоді на нашій кафедрі з’явилися дуже скромні курси з української. Спочатку українська була лише однією із кількох мов, якими я зацікавився, але згодом стала для мене особливо важливою. Передусім — у науковому сенсі. У межах своєї габілітації я займався західними впливами на російську мову, а тут українська відіграє ключову роль — так само, як і польська. Поступово сталося так, що я дедалі більше ставав радше не русистом, а саме україністом. Я люблю й інші слов’янські мови, але українську — найбільше.
<р>— Сьогодні часто говорять про кризу гуманітарних наук. Наскільки це відчутно у вашій сфері та як позначається на славістиці?
<р>— Так, кризові тенденції є, але я не назвав би їх катастрофічними. У нас значно менше студентів, ніж було десять чи п’ятнадцять років тому. Це стосується не лише славістики, а загалом усього факультету й ширше — гуманітарної освіти як такої. Попри це, ситуація у Відні залишається доволі сприятливою. Наш Інститут славістики й досі є одним із найбільших у світі. Колись у нас було близько двох тисяч студентів, сьогодні — приблизно 700–800. Але й це дуже серйозна цифра, про яку багато інших інститутів можуть лише мріяти.
<р>На початку повномасштабної війни були припущення, що російське вторгнення спричинить великий крах русистики, адже більшість наших студентів досі її вивчають. Водночас сподівання, що війна автоматично дасть потужний поштовх україністиці, справдилися лише частково. Але дещо все ж змінилося: тепер я вже можу регулярно пропонувати заняття, присвячені виключно українській мові. Десять років тому це було майже неможливо — не знайшлося б достатньо студентів. Отже, інтерес до україністики справді зріс.
<р>
<р>— Як оцінюєте місце україністики в сучасному академічному просторі — зокрема в німецькомовних країнах — і чи погоджуєтеся із тезою, що Західна Європа запізно зрозуміла Україну?
<р>— Частково так, але тут важливі нюанси. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в Західній Європі справді дуже виразно заговорили про брак експертизи щодо України — і для цього були підстави. Водночас не можна сказати, що цієї експертизи не існувало зовсім. Вона була і в Північній Америці, і в Європі. Достатньо згадати Гарвардський український науковий інститут чи Канадський інститут українських студій. У Європі також працювали сильні фахівці: в Італії, в Австрії, у Польщі.
<р>У Відні ситуація історично склалася дещо інакше: це місто давно було одним із центрів україністики. Ще задовго до 2014 року тут працювали і філологи, і історики, які системно займалися українською тематикою.
<р>Однак якщо говорити про німецькомовний простір і Західну Європу загалом ширше, проблема полягала в іншому. Окремі дослідники були, але інституційно україністика залишалася представленою слабко. Місць, де її можна було вивчати системно, було дуже мало. Тому радше йдеться не про повну відсутність знань, а про їхню маргінальність. Україна довгий час залишалася на периферії академічної уваги. Сьогодні ситуація поступово змінюється. І головне завдання — зробити україністичну експертизу не лише глибшою, а й значно видимішою та впливовішою поза вузьким академічним середовищем.

Русоцентризм у славістиці як системна проблема

<р>— Чи досі існує російськоцентричний погляд у європейській славістиці?
<р>— Русоцентризм у славістиці був не випадковістю, а системною проблемою. Дуже часто під «слов’янськими мовами» фактично розуміли російську, а під «східнослов’янськими культурами» — передусім російську культурну традицію. Інші голоси або ігнорувалися, або відсувалися на периферію. Це була не просто академічна неточність, а оптика, яка роками спотворювала уявлення про регіон.
<р>І хоча сьогодні ця ситуація поступово змінюється, її наслідки досі відчутні. Багато хто почав переглядати свої підходи лише після повномасштабної війни в Україні — тобто тоді, коли ігнорувати реальність стало вже неможливо. Російські наративи й досі присутні в академічному середовищі, хоча дедалі частіше стикаються з критичним несприйняттям. Саме тому йдеться не про відмову від русистики як такої, а про її принципове переосмислення. Вона має перестати бути інструментом відтворення імперських уявлень і стати критичною дисципліною, здатною говорити про Росію без ілюзій.
<р>— Вас нещодавно обрали директором Інституту славістики Віденського університету. Чи маєте ви якісь особливі пріоритети на цій посаді?
<р>— Відверто кажучи, у нашому академічному світі ця посада означає значно менше, ніж може здаватися ззовні. Я вже був директором раніше, тому добре розумію, що тут не йдеться про якусь «сильну руку» чи великі владні амбіції. Мій головний намір — бути добрим директором інституту. За натурою я демократ, а не автократ, тому не збираюся радикально перекроювати інститут чи нав’язувати власне бачення. Хочу, щоб ми й надалі разом успішно проходили кризи та працювали нормально. Якщо коротко: я не буду робити з віденської славістики інститут україністики, хоча, зрозуміло, український напрям для мене дуже важливий.
<р>
<р>— Після 2022 року ми справді бачимо переосмислення України на Заході. Чи можна говорити не лише про зміну образу, а й про те, що в багатьох середовищах він фактично формується вперше?
<р>— Безсумнівно. Сьогодні, якщо людина хоче вважатися більш-менш освіченою, від неї вже очікують хоча б елементарного розуміння українського контексту. Люди читають книжки з історії України, знайомляться з українською літературою, відвідують концерти, вистави, культурні події — і це вже не лише українська аудиторія. Інтерес до України та української культури на Заході справді зріс.
<р>Ви слушно зауважили: у багатьох випадках ідеться не просто про зміну образу, а про його фактичне формування з нуля.
<р>Там, де раніше була біла пляма, тепер з’являються контури, зміст і сенси — хоча, на жаль, дуже дорогою ціною. Водночас важливо розуміти, що за цей образ відповідають не лише українці. Але якщо люди на Заході порядні, вони сьогодні поважають Україну за те, як вона себе захищає. Україна — це українці й українки, і саме їхня гідність, стійкість і здатність до опору формують нинішнє сприйняття країни.
<р>— Однією із тем нашої розмови є мова. Як змінилася роль української мови під час війни?
<р>— Це можна спостерігати по-різному. Я не схильний сліпо довіряти всім статистикам, але маю друзів і знайомих у різних містах України — у Києві, Сумах, Харкові, Одесі, — і вони підтверджують: на самому початку повномасштабного вторгнення відбувся справжній розквіт української мови. Дуже багато людей тоді змінили свою мовну поведінку.
<р>Це помітно і поза Україною. Наприклад, нині навіть у Відні українські заходи майже повністю україномовні. Тепер мене вже не дивує, коли люди з Миколаєва чи Одеси спілкуються між собою українською. Ще кілька років тому це було б радше винятком.
<р>— Чи має держава регулювати мовне питання?
<р>— Держава це вже робить — і, на мою думку, цілком слушно. В Україні необхідно знати українську мову. Це, звісно, не означає, що не можна говорити іншими мовами. Але нормальний стан речей полягає у тому, що громадяни тієї чи іншої країни володіють її державною мовою.
<р>Мені здається, що Україна загалом рухається правильним шляхом. Я не маю принципових застережень щодо того, що відбувається у мовній політиці. Крім законодавства, важливе ще й питання іміджу мови. Українська протягом десятиліть була об’єктом приниження: її витісняли в сферу фольклору, побуту, «нижчої» культури. Висока українська культура існувала, але дуже часто її підозрювали в «націоналізмі». За останні десять років у цьому сенсі відбулися дуже великі зміни — і це безперечний успіх.

Українська мова за кордоном потребує системної підтримки

<р>
<р>— Що може підтримати українську мову серед українців за кордоном?
<р>— Тут я не хотів би говорити як авторитетний фахівець, бо це не зовсім моя спеціалізація. Але я сам намагався щось зробити в цьому напрямку. Ще у 2022 році ми разом із колегами хотіли створити в Інституті славістики програму з української мови та культури для майбутніх учителів. Ми все підготували, але проєкт не підтримали: нам сказали, що такої потреби немає.
<р>Я не погоджувався з цим тоді й не погоджуюся зараз. Потреба була, є і, думаю, ще довго буде. Не всі українці після війни повернуться, частина родин залишиться, а отже, українських дітей треба підтримувати системно. Те, що зараз роблять для запровадження української мови в австрійських школах, я оцінюю позитивно. І якщо цей процес справді розгорнеться, ми, без сумніву, ще раз спробуємо реалізувати те, що не вдалося у 2022 році.
<р>— Які теми, пов’язані з Україною, сьогодні найбільше потребують уваги дослідників?
<р>— Центральна тема, будьмо щирі, — це війна. Я працюю над своїми давніми мовними темами, пов’язаними з ХVІІІ–ХІХ століттями, але водночас уважно стежу за тим, що відбувається зараз. Моя головна дослідницька тема останніх років — мовна політика Росії на тимчасово окупованих територіях. Саме про це в мене нещодавно вийшла велика стаття у двох частинах.
<р>Нам конче потрібно розуміти, що саме Росія робить із мовою на окупованих територіях і як війна загалом змінює мовну ситуацію в Україні.
<р>— Чи є шанс зберегти українську мову на окупованих територіях?
<р>— Якщо йдеться про період самої окупації, то, боюся, ні. Її можна буде повернути після деокупації, але під час окупації виживання людей важливіше за будь-які декларації. Якби я сам опинився у такій ситуації, то, навіть будучи великим патріотом української мови, мабуть, не говорив би українською. Я хотів би вижити.
<р>Після деокупації все буде інакше. Але треба чесно визнати: російське підґрунтя там дуже міцне. Водночас навіть в умовах окупації ми бачили приклади великої відваги. До прикладу, доволі значна частина батьків (64 % у Херсонській області, 46 % у Запорізькій) вимагала для своїх дітей вивчення української мови в школі — і це в умовах окупації. Це була відповідь на російську брехню про нібито «демократичне» ставлення до української. Формально українська може фігурувати десь на папері, але на практиці за цим стоять насильство і брехня.

«Україна захищає не тільки себе»

<р>— Часто кажуть, що сьогодні саме Україна рухає колесо історії. Ви погоджуєтеся із цим?
<р>— Безумовно. Тут у мене немає жодних сумнівів. Я не є експертом із військової безпеки, але як гуманітарій, який добре знає російський дискурс, можу сказати цілком чітко: Україна захищає не лише себе, а й усю західну культуру.
<р>Ті, хто досі повторює, що Росія нібито не наважилася б піти далі на Захід, дуже часто просто не розуміють Росії. Багато хто колись казав, що Росія не наважиться напасти й на Україну. Я теж до останнього не хотів у це вірити. Але реальність виявилася іншою. Саме тому сьогодні роль України в європейській історії є справді вирішальною.
<р>— І на завершення: що ви хотіли б сказати українцям — і в Україні, й по всьому світу?
<р>— Тримаймося!
<р>

<р>На полігоні 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади триває базова загальновійськова підготовка (БЗВП). Новобранці, розбиті на три групи, обережно просуваються лісосмугою. Сьогоднішня дисципліна — радіозв’язок під час тактичного переміщення.
<р>— Я, може, когось зараз розчарую, але бійця на позивний «Я» в мене немає. Не розумію, хто мені доповідає, — лунає з рації хрипкий, суворий голос.
<р>Це говорить інструктор на псевдо «Пух». Він сидить у бліндажі з радіостанцією, контролюючи кожен крок рекрутів. Його завдання — навчити вчорашніх цивільних не просто натискати на кнопку (тангенту), а чітко, коротко і без паніки передавати життєво важливу інформацію.
<р>— Пух, Пух. Викликає Лєший. Бачу окоп на 1 годину, — невпевнено шипить рація.

— Лєший, плюс. Акуратно перевіряйте і рух далі. Як прийняв? — миттєво реагує інструктор.

— Акула, я тебе чую і розбираю. Що ти хотів?

— Бачу «путанку» на 10…

— Акула, плюс. Обережно проходь — можуть бути розтяжки.
<р>Неприємні «сюрпризи» справді можуть трапитися. Розтяжки з учбових гранат ПІРО-5М на занятті з інженерної підготовки навмисно залишила інша група рекрутів.
<р>Щокілька секунд ефір оживає. Спочатку повідомлення плутані, слова губляться, рації «фонять» і перебивають одна одну. «Пух» зітхає.
<р>— Я вчу їх робити доповідь на кожному кроці, щоб не боялися ефіру. В реальному бою вони, звісно, не будуть кожну гілку описувати. Але зараз треба зламати цей страх перед тангентою. Особливо запаяні приходять з «учебок», бояться слово сказати, бо там на них кричать. А я не кричу, я вчу. Але час минає, а він дорогоцінний. Раджу спочатку в голові проговорити, що ти будеш казати: зажав тангенту, пройшов звук, потім доповідь.
<р>Новобранці повертаються до місця початку маршруту.

— Я на місці, рух закінчений, — доповідають із кущів.

— Мінус, Ювелір, мінус! — різко обриває інструктор. — Ти не зайшов на СП, не зайняв оборону. Оце ваша найбільша помилка. Ви ще не дійшли до місця, а вже доповідаєте, що на точці. Командир думає, що ти вже в укритті. А що як позиція зайнята противником? По тобі починається стрільба, ти кричиш: «Контакт!». Командир відправляє туди FРV-дрони. А кого вони атакуватимуть? Того, хто штурмує СП, тобто тебе. Ти ж сказав, що ти всередині. Доповідь «на місці» — це коли зайшов у приміщення, подивився і зайняв оборону. Лише тоді.
<р>Усі групи повертаються до бліндажа. Мокрі, зосереджені. Починається «розбір польотів».

— Запитання є? Мені сьогодні взагалі медаль треба дати — я за все заняття жодного разу не матюкнувся! — хлопці усміхаються, напруга спадає. — Ну все, ідіть обідайте. Після обіду у вас важкий день. Інструктори змусять стріляти. У мене ж наймирніша професія — я з вами тільки балакаю, — жартує «Пух».
<р>Сержанту Ігореві Короткевичу («Пуху») — 49 років. До великої війни він тримав господарство на Чернігівщині. А потім прийшли росіяни. Переживши окупацію, він добровольцем пішов до війська. Воював на Куп’янському напрямку та під Торецьком, частково втратив здоров’я, але залишився у строю, щоб передавати досвід іншим.
<р>— Я щойно хлопця сварив, що в нього рація гучно працює. А сам згадав, як одного разу це врятувало життя, — усміхається Пух. — Був у нас командир, який навпаки казав: «Увімкни радійку на всю!». І спеціально гучно кричить в ефір: «Крий їх термобаром, випалюй усіх!». П…дари це почули і… самі повилазили здаватися в полон. Але це виняток. Загалом звук має бути на мінімумі.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-331391" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/DSС06056-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Ми тут не читаємо їм старі конспекти невідомо яких років. Усі ми з бойовим досвідом і розказуємо те, що пройшли самі, та те, що чуємо від командирів підрозділів. Війна ж прогресує, не стоїть на місці. Наприклад, наш 1-й мехбат першим у бригаді запровадив заряджання рацій від батарей FРV-дронів. Купили перехідники, і я вже зараз показую рекрутам, як це робити. Бо коли ти сидиш у бліндажі тижнями, генератора немає, а зв’язок потрібен цілодобово — це рятує.
<р>Ми постійно спілкуємося з хлопцями, які виходять із «нуля», і весь цей свіжий досвід одразу впроваджуємо в навчання. Вчимо на совість. Бо у кожного з нас у цій бригаді є побратими, які зараз на позиціях. Ти розумієш, що готуєш поповнення для них. Мені б самому було дуже неприємно, якби прислали якогось ненавченого бовдура, з яким доведеться не лише воювати, а ще й вчити його під вогнем.
<р>Іноді сержанту, крім бойового досвіду, доводиться розповідати новоприбулим і про те, що мотивувало його свого часу добровільно прийти до військкомату.
<р>— До повномасштабного я жив на Чернігівщині, у Новгород-Сіверському районі, — продовжує Пух. — Тримав корів. Молоко, масло, сир продавав. У перші дні війни ми потрапили в окупацію. У наше село росіяни не заходили, бо далеко від траси, але по району звірствували. Ми опинилися в повній ізоляції. Залишилися без продуктів.
<р>Моїй наймолодшій доньці тоді було 6 років. І от вона підходить і просить: «Тату, хочу цукру». Дитина ж не розуміє, що війна. Вона звикла: що попросить у тата, те є (хоча мажорку я з неї ніколи не робив). А я, дорослий мужик, хазяїн, два тижні не можу дістати нещасних два кілограми цукру. Оце відчуття безсилля у власному домі ніколи не забуду.

Як тільки окупантів відігнали, я сам пішов у військкомат. Мені повістки ніхто не давав.
<р>Я взагалі строкову службу служив ще в 1993–1995 роках, у будбаті. На зв’язківця ніде не вчився, до війська не мав до цього стосунку. Вже на бойових дали рацію в зуби — і вперед.

Спочатку я потрапив у 405-й стрілецький батальйон. Пройшов учебку в Старичах — і на Куп’янськ. Був у протитанковому взводі, але нас здебільшого використовували як піхоту.

Вийшов з позицій — і мене сильно схопила спина. У мене з нею і раніше проблеми були, а тут ще бронежилет «допоміг». Поклали в лікарню в Сумах, дали рекомендацію: не піднімати більше 7 кілограмів. Мене збиралися перевести в запасну роту, так як я обмежено придатний. Але в роті треба був досвідчений зв’язківець на КСП (командно-спостережний пункт). Засунули мене туди і сказали: «За два тижні заберемо». Це у Торецьку було. Почалися серйозні бойові дії. ВЛК у мене прострочене стало… Так і залишився в підрозділі. Понаводив порядок по раціях. КАБами тоді гупало добряче. Поїхав на реабілітацію, в «психушку» потрапив. Звідти вже повернувся сюди, у групу інструкторів.
<р>З мене піхотинця ліпити вже немає сенсу: спина хвора, ноги відмовляють, на праве вухо майже не чую, лівим оком навіть не намагаюся цілитися, бо мушку з ціликом звести не можу. Це все після контузій, хоча ніде й не зафіксовано, бо коли тебе контузило, ти часто виходиш з позиції лише через тиждень. А шрам на щоці? Це ще до війни, «відлуння 90-х».

Але як інструктор я можу бути корисним. Багато хто з хлопців приходить із позицій і каже «спасибі». Відчуваю, що хоч чимось допомагаю.
<р>Новоприбулим я про свій досвід окупації розповідаю не завжди. Лише коли починають вимахуватися. Буває, скиглять: «А чого я? Кожен має займатися своїм ділом. Я не створений для війни».

Я їм відповідаю: «А я що, кадровий військовий? Але пішов ще у 2022-му». Вони питають: «Ти що, сам прийшов?». Відповідаю: «Прикинь. І такі, як я, вже закінчуються».
<р>Мене злять ці розмови «а чому я повинен?». Кажу їм: «А чому ті, хто вже полягли, повинні були? Чому ті, хто каліками залишився, повинні?».

У нас тут інструктори є, яким і тридцяти ще немає. Вони молоді хлопці, пішли на контракт із перших днів, штурмовиками були. А зараз уже постріляні, глухі, покалічені. Подивіться на «Пікассо» — статний, красивий хлопець, а одне око не бачить, одне вухо не чує. Або «Француз» — сержант, молодець, 26 років, а з ногою величезні проблеми.
<р>А ти чотири роки ховався від війни. Сидів удома, їв, пив, спав солодко. А тепер, коли тебе привезли сюди, різко став хворим?
<р><еm>З грудня 2024 року 32-га окрема механізована Сталева бригада міцно тримає оборону на Покровському напрямку.

<р><еm>Відомо, що росіяни мали намір зайти до Києва в першу ж добу повномасштабного вторгнення. Аби оточити й заблокувати столицю, вони вели наступ відразу з кількох напрямів. Шлях загарбників до лівобережжя Києва пролягав саме через Броварський район на півночі області.
<р><еm>Уже 24 лютого 2022 року, одразу ж після початку повномасштабного вторгнення, росіяни завдали ракетних ударів по Броварах. Були атаковані військові частини. Внаслідок терористичних актів загинуло 6 осіб та ще 12 були поранені.
<р><еm>28 лютого ворог завдав нового удару по районному центру, тепер силами авіації — в результаті на вулиці Київській загинула 1 особа, ще 5 зазнало поранень. Того-таки дня перші колони російських військ просунулися вглиб Броварського району. Ворог зайшов на територію сіл Мокрець, Бервиця та Заворичі. Це дало можливість російським військам вести наступ в напрямку автошляхів Київ — Чернігів та Київ — Суми, що, звичайно ж, загрожувало столиці. Вже на початку березня 2022 року бої точилися на території Баришівської, Калитянської та Великодимерської територіальних громад Броварського району. Згодом росіяни окупували села Богданівка, Залісся та Велика Димерка і таким чином впритул підійшли до Броварів.
<р><еm>9 березня 2022 року російські війська здійснили масований наступ на місто Бровари. Безпосередньо бої розгорнулися на трасі МО1 (Київ — Чернігів) поблизу села Скибин. Саме там відзначилися бійці 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців, ССО «Азов-Київ», батальйон «Карпатська Січ» та бригади територіальної оборони, сформовані місцевими добровольцями.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-331257" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="939" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-786х615.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-300х235.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-768х601.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р><еm>Серед тих, хто особливо відзначився під час оборони Броварів та Броварського району, був і командир 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців майор Роман Дармограй. Він уміло організував ешелоновану, з поступовим нарощенням вогневих засобів, оборону населених пунктів Бровари, Пухівка, Рожівка та Калинівка Броварського району, створив ефективну систему вогню, визначив місця вогневих засідок, планові цілі артилерії та спланував фланговий вогонь, правильно визначив напрямок зосередження основних зусиль. 10 березня 2022 року на північній околиці Броварів він зустрів батальйонну тактичну групу 6-го танкового полку 90-ї танкової дивізії Центрального військового округу РФ. У результаті майже чотиригодинного бою було знищено 17 танків, 3 БМП, БТР-82А та до 55 солдатів і офіцерів противника, у тому числі командира російського танкового полку полковника Захарова. Після бою було захоплено 3 танки й 1 МТ-ЛБ. Противник не зміг прорватися до Києва та змушений був відступити. У подальших боях батальйон під командуванням майора Романа Дармограя знищив близько 30 ворожих танків, багато іншої техніки та живої сили противника.
<р><еm>Варто відзначити, що у серпні 2022 року журнал Fоrbеs у рамках проєкту «30 до 30» відзначив молодих людей, які захищають нас сьогодні, здобуватимуть Перемогу завтра та будуватимуть нову Україну після нашої Перемоги. З-поміж найкращих також був відзначений і Герой України підполковник Роман Дармограй.

---

<р>— Чи було у вас передчуття, що росіяни здійснять повномасштабне вторгнення в Україну? Загалом, що відбувалося напередодні 24 лютого 2022 року в розташуванні вашої бригади?
<р>— Напередодні повномасштабного вторгнення російських військ наша 72-га окрема механізована бригада після ротації повернулася до пункту постійної дислокації у місті Біла Церква і жила звичайнісіньким буденним військовим життям. Хочу наголосити, що в Збройних Силах України було таке правило: після виходу з району виконання Операції Об’єднаних Сил (ООС) військова частина спочатку виділяє батальйонну групу для виконання завдань у ролі резерву, а далі діє згідно з рішенням командування. Однак буквально за два тижні до повномасштабки нас відправили на Сумщину для проведення рекогносцирування під українсько-російський кордон, де стояла тоді 58-ма окрема мотопіхотна бригада. А згодом такі ж рекогносцирувальні дії ми провели й під Києвом…
<р>— Гаразд, чи надходила вам інформація про можливе повномасштабне вторгнення тієї армади військ, яку накопичили росіяни взимку 2022 року поблизу наших кордонів?
<р>— Нам надходила інформація, що на кордоні з Україною Росія зібрала величезне угруповання, яке перебувало в очікуванні ймовірного вторгнення. Та й, ніде правди діти, ЗМІ розповсюджували кадри з багатокілометровими колонами бойової техніки, яка стояла на дорогах, що вели до нашого кордону. Звісно, відповідні заходи керівництвом держави та ЗСУ були проведені. Однак особисто я не думав, що Росія наважиться на такий повномасштабний наступ. Мене навіть дружина запитувала, коли я приїхав додому…
<р>— Чи буде війна?
<р>— Саме так. А ще — що робити, якщо війна раптом розпочнеться? Пам’ятаю, що на це відповів тоді так: «Що робити? Вчіться, ходіть до школи, садочка, ну і так далі…».
<р>— Тобто намагалися заспокоїти свою родину?
<р>— Так. Ну що я міг іще тоді сказати? Звичайно, намагався заспокоїти дружину і дітей. Потім, уже спілкуючись із колегами-військовими, переконався, що був зовсім «не оригінальним» у своїх аргументах, намагаючись розвіяти сумніви рідних і близьких щодо можливої агресії росіян…
<р>Хай там як, буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення наш 3-й мехбат здійснив переміщення з Білої Церкви до навчального центру в селищі Дівички Київської області. Хоча з огляду на потенційні загрози після проведення рекогносцирування ми просили командування заздалегідь відправити хоча б нашу піхоту для облаштування позицій на ймовірних напрямках наступу росіян.
<р>— Але переміщення вашого батальйону до Дівичок, мабуть, було пов’язане саме з загостренням обстановки на українсько-російському кордоні напередодні повномасштабного вторгнення. Тому передбачаю, що ілюзії, якщо такі існували, за кілька днів до 24 лютого в учасників маршу розсіялися. Чи не так?
<р>— Безперечно, ви правильно зауважили. Після цього переміщення всілякі сумніви щодо можливого сценарію розвитку подій дійсно розсіялися. Принаймні я для себе тоді певні висновки зробив. Адже до цього подібних маневрів з озброєнням та боєприпасами наша частина ніколи не здійснювала…
<р>— Пригадайте, будь ласка, що відбувалося 24 лютого 2022 року: перші прильоти, удари по Києву. Вас підняли по тривозі?
<р>— Нас геть не піднімали! Не було потреби. Тільки-но пролунали перші вибухи, ми відразу піднялися. Все відразу стало зрозуміло. Це війна! Після цього я вийшов на зв’язок з командиром бригади полковником Олександром Петровичем Вдовиченком, який дав нашому мехбату наказ висуватися до визначеного району оборони.
<р>Необхідно зауважити, що ми зіткнулися з певними труднощами, пов’язаними з висуванням нашого підрозділу. Адже після початку інтенсивних обстрілів території України певна частина мирного населення заполонила дороги, намагаючись евакуюватися вглиб країни, тим самим створивши суцільні затори. Добре, що є об’їзна навколо Борисполя…
<р>Під час маршу я подякував долі, що мав можливість напередодні повномасштабного вторгнення провести рекогносцирування, до якого залучив командирів взводів і рот, та й сам як комбат мав змогу ознайомитися з районом оборони. По прибуттю до району оборони ми ще раз здійснили рекогносцирування та почали облаштовувати вогневі позиції. Згідно з задумом командування ми мали зайняти оборону вздовж північної околиці Броварів та сіл Калинівка, Пухівка і Рожівка. Окрім того, ми повинні були взяти під вогневий контроль дорогу Чернігів — Київ. Це і був передній край оборони нашого 3-го окремого механізованого батальйону…
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Трофейний російський танк Т-72 під Броварами пішов своїм ходом." wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/zGqyUk658еU?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>— Скажіть, що було на озброєнні вашого батальйону на момент повномасштабного вторгнення?
<р>— Переважно БМП-2. Кожна рота мала десять таких машин, тобто в батальйоні було 32 «бехи». Окрім того, в моєму підрозділі була ще і мінометна батарея 120 мм мінометів. А також кілька крупнокаліберних кулеметів ДШК. Ну, звичайно ж, особовий склад мав стрілецьку зброю.
<р>— А знамениті «Енлави» та «Джавеліни»?
<р>— Були.
<р>— Чи було достатньо цих переносних протитанкових ракетних комплексів, щоб успішно протидіяти механізованим з’єднанням ворога, що рвалися тоді до Києва?
<р>— Так насправді не буває. (сміється)
<р>— Тобто?
<р>— Ну, щоб було достатньо. Водночас я розумів, що навіть наявної кількості переносних протитанкових ракетних комплексів було досить, щоб виконати бойове завдання. Після прибуття до визначеного заздалегідь району й облаштування бойових позицій я позначив найбільш загрозливий та ймовірний напрямок, звідки ворог міг завдати удару. Саме на ньому і було зосереджено дві третини вищезазначених протитанкових ракетних комплексів. І коли безпосередньо розпочалися бої, ми готові були застосовувати й «Джавеліни» та «Енлави».
<р>Окрім того, я вирішив зосередити на цьому напрямку ПТРК вітчизняного виробництва, а саме два «Корсари» з комплектом 15 ракет до них та дві «Стугни». Якщо говорити про «Енлави» і «Джавеліни», то вони застосовувалися виключно із засідок. Ефективна річ, скажу вам, однак їх було обмаль. Тому під час бою нам доводилося застосовувати проти броньованих цілей осколкові ракети замість кумулятивних, яких на той момент уже не було…
<р>— 10 березня 2022 року на північній околиці міста Бровари очолюваний вами батальйон прийняв бій із 6-м танковим полком 90-ї танкової дивізії ворога. Чи можете детально відтворити перипетії цього бою?
<р>— Думаю, наші успішні дії тоді стали можливими завдяки вдало облаштованому бойовому порядку батальйону.
<р>Ще під час планування та низки рекогносцирувань ми добре усвідомили, що тієї кількості ворога, яка піде на нас, не стримати, якщо ми побудуємо лише таку собі класичну лінійну оборону. Необхідні були нестандартні рішення. І ми їх реалізували: це так звана каскадна оборона, що могла зупинити ворога. Зокрема, перед переднім краєм оборони мого батальйону, на ймовірному напрямку зосередження основних сил противника ми облаштували три вогневі засідки. Першим у бій тоді, 10 березня, вступив мій сусід праворуч. Це був перший механізований батальйон нашої 72-ї окремої механізованої бригади.
<р>Багато хто пам’ятає, як у березні 2022 року нас буквально захлеснув «дев’ятий вал» інформації, яка надходила тоді від місцевих. Намагаючись бути корисними, українці з-поміж місцевих мешканців інформували нас, що виявили рух у напрямку до Києва «ста машин», «двохсот машин»… Далі почала надходити інформація про появу на околицях якихось міфічних «тяжолих танків»! Я тоді ще подумав: що то за «тяжолий танк» і де його бачили місцеві? Зрозуміло, це зараз всі більш-менш підковані й досвідчені, а тоді…
<р>Пересічні громадяни називали все, що їздить на гусеницях, не інакше, як танком. Окрім того, кількість цих «тяжолих танків», зі слів місцевих мешканців, які спостерігали рух російських колон, просто зашкалювала.
<р>— Ви сказали, що за допомогою місцевого населення Київщини мали можливість відстежувати просування ворога. Пригадайте, як рухалися ворожі колони, перш ніж зіткнутися з вашим батальйоном.
<р>— Противник із Шевченкового перемістився до Богданівки, потім на Залісся, а згодом уже вийшов на шосе сполученням Чернігів — Київ. Після виходу на головну трасу вже здійснював наступальні дії в напрямку до населених пунктів Скибин і Калинівка.
<р>У такий спосіб росіяни намагалися захопити районний центр Бровари та підійти впритул до Києва. Гадаю, що за рахунок величезної кількості броньованої техніки, помноженої на свою нахабність, ворог прагнув просто розчленувати наші бойові порядки. Повторюся: найперше росіянам треба було захопити Бровари та підготувати плацдарм, а потім можна було йти безпосередньо на Київ…
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnсеntеr wр-іmаgе-331258 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv-.jрg" аlt="" wіdth="817" hеіght="576" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv-.jрg 817w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--786х554.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--300х212.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--768х541.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 817рх) 100vw, 817рх"/>
<р>— Спілкуючись з офіцерами ланки від комбата до комбрига, я довідався, що серед правдивої чи достовірної інформації була й така, що, м’яко кажучи, не відповідала дійсності, а крім того, ще й шкодила нашим Силам Оборони…
<р>— Було й таке, ніде правди діти. Інформації було дуже багато і вона була різноманітна, а подекуди й просто фантастична! Наприклад, ми чули таке: «У ваш бік іде “сімсот машин!” або навіть “півтори тисячі машин!”». Однак ми не реагували на ці цифри, а діяли згідно з попереднім задумом.
<р>Звичайно ж, нам бракувало ракет, які могли б на далекій відстані вражати ворожу техніку. І тоді я почав жартувати: мовляв, хлопці, легкоброньовані цілі ми ракетами не знищуємо, а пропускаємо або дуже акуратно коцаємо їх, щоб не пошкодити, бува, ворожу техніку й надалі могти її затрофеїти. Або говорив: однією ракетою бийте дві цілі задля економії дорогоцінних боєприпасів.
<р>— Ваш 3-й механізований батальйон у той день отримав бойове хрещення під час повномасштабного вторгнення.
<р>— Правильно. Але спочатку вступив у бій наш сусід праворуч, а саме перший батальйон нашої бригади. На той час він вже мав бойовий досвід, оскільки двічі брав участь у зіткненнях з росіянами. Першому батальйону в цих боях протистояла посилена рота противника. Я також розраховував, що зіткнуся з такими ж силами ворога. Буквально напередодні, 9 березня, я виїхав до командира розвідувального взводу, який перебував у передовій засідці. Ми з ним тоді ще раз детально оглянули, де і як він завдаватиме вогневого ураження ворогу.
<р>Пам’ятаю, що неподалік від наших позицій знаходився блокпост, де чергував підрозділ Нацгвардії. І ось спілкуємося ми зі взводним, а він мені говорить: «Анатолічу, так скільки машин мені пропускати?». Я йому: «Пропустиш розвідувальне дозорне відділення чи головний дозор, п’ять-сім машин, а там уже розпочинай знищувати російську ГПЗ!» На тому, як кажуть, і порішили. Наостанок ми пожартували, помилувалися краєвидами Київщини, а згодом я повернувся до свого КСП.
<р>А наступного дня нам надійшла інформація, що досить велике вороже угруповання зосередилося в селах Київщини, а саме в Баришивці, в Старому Бикові та в Новому Бикові. Згодом ми довідалися, що росіяни виходять з Шевченкового і рухаються на Залісся, що розташоване уздовж автомобільної траси Чернігів — Київ, а далі прямують у бік Калинівки, що всього за 25 кілометрів від столиці. Згодом мені надійшла доповідь від першої нашої засідки, мовляв, спостерігаємо рух ворожої колони. Віддаю наказ: «Діємо за планом!». Ясна річ, я не думав, що росіяни відразу підуть силами полку на наші позиції. На той час мій пост оптико-електронного спостереження розташувався в Калинівці, поблизу залізничного мосту. Пам’ятаю, що там якраз будувалася заправка. Звичайно, з початком повномасштабного вторгнення будівництво було зупинено. Отож я бачив тоді, як перші ворожі машини виходили із Залісся. Звичайно, я не очікував — та, гадаю, ніхто тоді цього не чекав, — що відразу весь російський танковий полк, як кажуть, у повному складі попрямує на нас.
<р>Однак часу на роздуми не було. Треба було діяти. І тут спрацював наш задум. Росіяни силами, які значно перевищували сили танкового взводу — а це машин десь п’ять-сім, — рушили на нас. Наша засідка пропустила їх, а потім відкрила вогонь по ворожих танках. Добре пам’ятаю, що передова засідка знищила три машини противника, а затим відпрацювала інша наша засідка, яка мала на озброєнні «Стугну». Ну, а далі противника почали знищувати наші підрозділи вже на передньому краї оборони…
<р>— На кадрах відео, які облетіли всі світові інформагентства, добре видно, що ви ведете бій з танками Т-72Б-3.
<р>— Так, переважно це були саме ці танки. Окрім того, там було кілька машин управління на базі МТ-ЛБ, але вони рухалися у другому ешелоні. Що ж стосується БТР та БМП, то мені особисто на очі потрапив новий БТР-82А, який ми знищили ще в Заліссі. Окрім новітнього БТР, під наш прицільний вогонь потрапила і російська «беха». Однак головною ударною силою росіян на нашому напрямку були все ж танки.
<р>Тут варто зауважити, що нам неабияк стали в пригоді насипи та дорожні відбійники, що стали причиною зупинки ворожої техніки. Намагаючись зманеврувати та наблизитись до Калинівки, російська броньована техніка просто застрягала на бетонних відбійниках.
<р>— Тобто сідала на відбійники своїми днищами?
<р>— Саме так. Це була перша машина з колони, яка отак потрапила в пастку…
<р>— БМП?
<р>— Ні, ви знаєте, це був танк. Ми його потім забрали собі як трофей. Це був сучасний, а точніше, модернізований російський танк Т-72Б-3. А тим часом росіяни продовжили рух на Калинівку. Спочатку потрапили під вогонь наших підрозділів бойової охорони, тобто засідок, а згодом я зв’язався з начальником артилерії, й ми з ним почали відпрацьовувати по планових цілях, тобто завдавати ударів по російській бронетехніці, що рухалася на Калинівку. Для покращення корегування мені навіть довелося залізти на міст. Звідти я почав давати координати розривів нашим артилеристам. Окрім того, по ворожій колоні відкрила вогонь наша мінометна батарея.
<р>Наголошую, що ворог потрапив у такі собі щільні лещата і був приречений на нищівний розгром. І все через те, що шосейна дорога сполученням Чернігів — Київ виявилась для противника завузькою, а отже, будь-які його спроби маневрувати призводили лише до скупчення та гарантованих заторів. Це, своєю чергою, дозволяло нам діяти досить влучно, а відтак і результативно. Буквально кожна наша ракета, кожен артилерійський снаряд гарантовано вражали техніку противника.
<р>— За допомогою чого координували вогонь?
<р>— Спочатку в нас була встановлена камера, яку надав благодійний фонд «Повернись живим». Це була не просто камера, а пост оптико-електронного спостереження, такий собі «Циклоп». Досить хороша штука, яка мала потужний зум. Цей пост дозволяв нам бачити ворога на відстані від мосту до самого Залісся. У камеру я спостерігав розриви й міг корегувати як слід вогонь нашої арти, постійно вносячи поправки, і так вражати ворога. На жаль, під час бою росіяни пошкодили цю камеру. Тому мені довелося вилізти на залізничний міст і вже звідти спостерігати за ворогом.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="ЗСУ поширили відео "бою в Броварському районі"" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/R6D22jsNі5о?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>— За допомогою бінокля?
<р>— Ні, мої руки були зайняті планшетом, тому довелося обходитися без бінокля.
<р>— Вам довелося корегувати і вогонь мінометної батареї?
<р>— Ні, за прицільний вогонь мінометників відповідав оператор БпЛА, який тоді тісно співпрацював з командиром батареї.
<р>— Наскільки ефективно та результативно, на вашу думку, спрацювали засідки, облаштовані заздалегідь на шляху ймовірного просування ворога?
<р>— Вийшло так, що в Заліссі відпрацювала засідка, де за старшого був командир розвідувального взводу. На озброєнні у них були «Енлави» та РПГ-18 «Муха». Вибір саме такої протитанкової зброї зумовлений незначними відстанями до цілей. Друга засідка мала на озброєнні «Стугну» — до речі, там чергувала колишня народна депутатка України Тетяна Чорновіл. І нарешті, третя засідка також була укомплектована ПТРК «Стугна». Наявність трьох засідок дозволила нам створити досить ефективну, надійну ешелоновану протитанкову оборону.
<р>Наші підрозділи показали себе досить ефективно. Працюючи зненацька і завдаючи влучних ударів по колонах техніки, вони не тільки знищували ворога, а й дезорганізували його, змушували постійно змінювати свої плани, і це призводило до втрати управління. Це підтвердили й наші радіоперехоплення розмов росіян між собою. Хоча, правду кажучи, і росіяни прорахувалися…
<р>Що ж стосується наших засідок, то дійсно, вони спрацювали досить ефективно, оскільки діяли холоднокровно і виважено. Ми, як домовлялися заздалегідь, пропустили більшість танкового взводу — а це десь чотири-п’ять машин, — а потім уже завдали удару по головних силах противника. Пригадую, що наші бійці, які перебували в засідці, знищили тоді три ворожі машини. Друга засідка також діяла ефективно. Таким чином, ворог у дебюті отримав смертельний удар, від якого вже не зміг як слід оговтатися…
<р>— Тобто?
<р>— Вважаю, що засідки зламали плани ворога. Адже якби росіяни продовжували дотискати нас всіма наявними силами й одночасно вийшли б на рубіж переходу в атаку, все могло бути інакше — у всякому разі, гадаю, не на нашу користь.
<р>— Тобто можна констатувати, що тактика таких собі козацьких засідок принесла плоди?
<р>— Саме так. Наші удари виявилися болісними для ворога, адже він довго не міг второпати, звідки саме йому прилітає… І коли противник після перших зіткнень з нашими передовими підрозділами підійшов ближче, вогневого ураження по його колонах почала завдавати наша артилерія та мінометна батарея батальйону. А ще влучно діяли наші «Корсари».
<р>— Ви мали можливість наочно спостерігати за тактикою ворога. Чому росіянам у 2022 році не вдалося втілити оголошені ними цілі так званої спеціальної воєнної операції — маю на увазі в першу чергу «демілітаризацію» і «денацифікацію», а, по суті, позбавлення державності та поневолення України?
<р>— Ну, розпочну огляд тактики з битви за Київ, у якій брав безпосередню участь. Показово те, що на моєму напрямку з північного сходу ворог ішов штатними силами, зокрема 6-м танковим полком у повному складі. Недарма ж у тому бою, 10 березня, поблизу Калинівки загинув командир цього самого танкового полку. До речі, ніхто не очікував, що там буде командир полку. Про що це свідчить? Про те, що ворог кинув на нас усі наявні тоді в них штатні сили, значну кількість техніки, не переконавшись як слід у безпеці руху своїх колон, тобто не провівши навіть розвідки.
<р>Так, треба визнати, що росіяни діяли примітивно, лінійно, за шаблоном, за раз і назавжди відпрацьованими лекалами, за що зрештою і поплатилися.
<р>У тому бою ми підбили та знищили 19 машин. 49 машин відійшли на вихідні позиції, тобто вороже угруповання, що рвалося на Київ, змушене було відступити. Таким чином, правильно побудована оборона, а саме її багатошаровість із поступовим нарощуванням вогневих засобів, дозволила нам зупинити росіян.
<р>Але є одне «але». Треба завжди пам’ятати, що ми маємо перед собою серйозного ворога. Попри те, що він часто діє за шаблоном, інколи в нього варто і повчитися…
<р>Знову пригадую події 10 березня 2022-го. Тоді впадали в око досить умілі й чіткі дії одного танкового екіпажу росіян. Потрапивши до нашого вогневого мішка, один із російських танків зазнав ураження, однак залишився працездатним. Екіпаж російського танка не розгубився, а миттєво запустив ТДА, тобто димову завісу. Це дозволило росіянам на деякий час просто закрити свою колону димом, і ми залишилися мов осліплені. Ми просто не бачили, що відбувається в бойових порядках противника. І попри те що наша артилерія продовжувала працювати по цілях, ми були позбавлені можливості прицільно корегувати її вогонь. Росіяни ж, скориставшись густою димовою завісою, зуміли відійти й зберегти залишки свого танкового полку. Цей ворожий екіпаж спрацював тоді вміло, холоднокровно і професійно.
<р>— Розкажіть, які тактичні корективи вніс ворог після низки марних спроб прорвати оборону на Броварському напрямку.
<р>— Після того, як ми відбили кілька танкових атак, росіяни вирішили більше не ризикувати й не підходити впритул до наших позицій, напевно, остерігаючись наших засідок. За тиждень у бойових порядках ворога з’явилося ще більше сучасних танків Т-72Б3. Було якось дивно спостерігати, що після спроб прорвати нашу оборону таким собі танковим «парадним» клином росіяни перейшли до обережної тактики, яка полягала в завдаванні ударів з далекої відстані. У такий спосіб противник намагався намацати слабкі місця в нашій обороні. Тоді, пам’ятаю, три російські танки вийшли на дистанцію чотири кілометри й відкрили вогонь по наших позиціях. Однак це їх не врятувало. Ворожа атака була зірвана. Один танк ми підбили, а решта змушені були відступити.
<р>Звичайно, наявність поблизу цивільних об’єктів, насамперед людських помешкань, зв’язувала нам руки, адже ми не могли вільно працювати. Інша справа, коли ворог виходив на відкриту місцевість — наприклад, у поле чи навіть у ліс, — як приємно було працювати! Адже ми знали, що поруч із ворожими позиціями відсутнє наше мирне населення. І тоді вже, як кажуть, відводили душу!
<р>— Складається враження, що саме на Броварському напрямку ворог діяв виключно силами лише своїх танкових і механізованих підрозділів.
<р>— Не зовсім так. Росіяни регулярно застосовували «Смерчі», обстрілюючи нас касетними снарядами. Ворожа авіація також нависала над нашими позиціями, здебільшого завдаючи ударів по наших флангах та стиках з нашими сусідами. Тобто ворог не полишав намірів намацати слабку ланку і будь-що прорвати оборону саме на нашій ділянці. Ми ж, своєю чергою, поставили за мету щодня прибирати хоча б один «палець» з його ударного «кулака», таким чином послаблюючи наступальну потужність ворога. І так тривало протягом двох-трьох тижнів. Не скажу, що кожен день для нас був результативним, однак ми намагалися вдалими діями компенсувати попередні невдачі…
<р>— Яких втрат зазнав ваш батальйон під час оборони Києва?
<р>— За місяць боїв під Києвом ми втратили багатьох близьких людей. Що ж стосується бою, який відбувся 10 березня 2022 року на північній околиці Броварів, то тоді ми втратили одного воїна. Російський танк влучив у бруствер нашої вогневої засідки й, на жаль, вразив бійця батальйону. Цього дня було поранено ще п’ять наших військовослужбовців: один отримав важке поранення, а четверо відбулися подряпинами.
<р>— Тож, зрозумівши, що Києва їм не бачити як власних вух, росіяни здійснили «жест доброї волі»?
<р>— Хіба що з нашою допомогою (сміється). Якщо ж серйозно, то противник зрозумів, що на цьому напрямку йому, як каже молодь, «нічого не світить», і перемогти не вдасться. Тому під натиском наших Сил Оборони він відійшов, а згодом здійснив перегрупування та пішов на схід України…

<р>Упродовж останніх років у Німеччині почали зʼявлятися книги, які розкривають агресивну політику Росії щодо її сусідів, але також і те, як Росія десятиліттями намагалася впливати на Німеччину й формувати свій позитивний образ там через дезінформацію та пропаганду. Однією з таких книг є книга німецьких журналістів Ґезіне Дорнблют та Томаса Франке «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи» (Рutіns Gіft: Russlаnds Аngrіff аuf Еurораs Frеіhеіt, 2024).
<р>І Ґезіне, і Томас тривалий час працювали у Росії. Зокрема, Ґезіне Дорнблют у 2012–2017 роках була закордонною кореспонденткою Німецького радіо у Москві. Нині вона співпрацює з різними радіостанціями, а також у співавторстві із Томасом Франке із 2022 року опублікувала чотири книги: «Безславні герої — авіакатастрофа та підводні камені німецько-російського взаєморозуміння» (Ruhmlоsе Неldеn — Еіn Flugzеugаbsturz und dіе Тüсkеn dеutsсh-russіsсhеr Vеrständіgung, 2022), «Потойбіччя Путіна — російське токсичне суспільство» (Jеnsеіts vоn Рutіn — Russlаnds tохіsсhе Gеsеllsсhаft, 2023), «Боротьба за свободу: Грузія та довга рука Кремля» (Каmрf um dіе Frеіhеіt: Gеоrgіеn und dеr lаngе Аrm dеs Кrеml, 2025) та вже згадана «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи», про яку Тиждень і поговорив із Ґезіне Дорнблют у цьому інтервʼю. Ми також обговорили, як змінився наратив довкола «відчуття провини» німців щодо росіян від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, як працювала й працює російська пропаганда в Німеччині та чи стали німці свідомішими щодо російської агресії.

---

<р>— У передмові до вашої книги «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи» ви зазначаєте, що в Німеччині люди здебільшого забули, на що здатна Росія. Однак за плечима у нас вже чотири роки повномасштабної війни. Невже німці досі так і не усвідомлюють, на що здатна Росія?
<р>— У мене, на жаль, немає даних останніх опитувань, тому я не можу навести об’єктивних цифр. Я можу розповісти лише про свої суб’єктивні враження. З одного боку, у нас є політики, які симпатизують Кремлю, поширюють кремлівську дезінформацію та підтримують політику Росії (наприклад, «Альтернатива для Німеччини» (АдН), «Ліві» та «Союз Сари Вагенкнехт» (ВSW), який цьогоріч отримає нову назву). В деяких федеральних землях справді існує небезпека, що АдН стане найсильнішою партією у 2026-му. Це не переконує мене у тому, що люди справді бачать небезпеку з боку Росії й авторитарних режимів та усвідомлюють і діють належним чином.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnlеft wр-іmаgе-330970 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-457х640.jрg" аlt="" wіdth="457" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-457х640.jрg 457w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-214х300.jрg 214w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr.jрg 714w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 457рх) 100vw, 457рх"/>
<р>З іншого боку, я все ж налаштована оптимістично. Томас і я багато подорожували Німеччиною з моменту виходу книги у вересні 2024 року. Ми провели багато презентацій та дискусій у невеликих містах по всій Німеччині. З огляду на цей досвід у мене склалося суб’єктивне враження, що люди все ж краще усвідомлюють, що на кону. Нам більше не доводиться пояснювати, що таке Росія, хто такий Путін і що цей режим робить зі своїми сусідами та європейськими країнами. Люди, які приходять на наші заходи, здається, знають про це. Натомість вони щиро шукають розмови, інформації, а також певного бачення, що робити і як боротися за демократію.
<р>Вони усвідомлюють, що демократія не дається сама собою — її треба захищати та боротися за неї щодня. Це те, з чим я стикаюся і, гадаю, частіше, ніж два роки тому. Але знову ж таки, це дуже суб’єктивне враження.
<р>— У вашій книзі ви багато уваги приділяєте дезінформації, але мене також вразило, що ви згадуєте про російський колоніалізм, особливо в контексті російської мови. Чи запитували вас про це під час презентацій? Як німці сприймають Росію з погляду колоніалізму? Чи вважають вони її колоніальною державою?
<р>— Ні, і це дуже дивно, бо на Заході дискусія про деколонізацію точиться вже кілька років. Щороку ми на Німецькому радіо готуємо «Sсhwеrрunkt» — головну тему, — і радіо пропонує п’ять чи шість тем на наступний рік, а слухачі можуть за них проголосувати. Кілька років тому більшість проголосувала за деколонізацію, тож у наших програмах вийшло багато сюжетів на цю тему. Але там не було дискусій про Росію. Мені трохи соромно, що я не додала цієї теми до порядку денного, адже була зайнята іншими актуальними проблемами.
<р>Насправді дивно, що ми не говоримо про Росію в контексті колоніалізму, водночас багато дискутуючи про скульптури, які слід повернути країнам Африки. Звісно, це необхідно зробити, але водночас досі складно боротися з міфом, буцімто Україна та інші країни [які були частиною СРСР, — Ред.] якимось чином перебувають у сфері інтересів Росії.
<р>— Я згадала про розділ у вашій книзі, де йдеться про російську мову як колоніальну спадщину Росії, тому що, як мені здається, у книгах німецьких авторів та в німецьких ЗМІ такі згадки все ще зустрічаються досить рідко. Чи маєте ви, можливо, якісь коментарі чи реакції щодо цієї згадки у вашій книзі?
<р>— Ні, під час наших презентацій ми не приділяли цьому питанню особливої уваги, оскільки зосереджувалися переважно на німецькому суспільстві. Надто складно розповідати про Киргизстан під час вечірнього заходу, де у вас є лише близько 90 хвилин. Це довга й непроста розмова, і якщо її розпочати, у нас не залишиться часу поговорити про інші, також дуже важливі й, можливо, ближчі людям теми. Ось чому я не можу пригадати якихось реакцій. Але це проблема. Нині ми знову обговорюємо питання так званих «Домів російської культури та науки», які перебувають під управлінням «Россотруднічєства» (найбільша інституція російської культурної дипломатії, — Ред.) «Російський дім» на Фрідріхштрассе у Берліні є найбільшою такою інституцією в усьому світі. Її відкрили 1984 року в на той час столиці НДР — Східному Берліні. Але «Россотруднічєство» перебуває під санкціями ЄС, а «Російський дім» — це його закордонна установа. Отже, позиція така, що цей дім не повинен заробляти гроші, але там і досі пропонують мовні курси. Я навіть туди якось ходила.
<р>— І згадуєте про це в книзі.
<р>— Так, це теж є в книзі. І цей «Російський дім» досі працює. Наразі прокурор збирає докази проти цього, але рішення ще немає. Також у нас постійно точаться дискусії про те, чи слід запрошувати (російську оперну співачку, — Ред.) Анну Нєтрєбко або ставити російські опери чи балети. Це тема, яку треба обговорювати. Особисто я не настільки радикальна, щоб вважати, що більше не слід показувати російський балет.
<р>У нас також живе велика група мігрантів із колишнього Радянського Союзу. Йдеться про різні групи — єврейські біженці, німці, що проживали у цих країнах. Досить багато з них досі дивляться російське телебачення просто через ностальгію, бо там показують старі радянські фільми. Але водночас вони також дивляться пропагандистські новини з Росії, і все це російською мовою. Отже, це також загроза для німецької демократії та суспільства.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330971" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="975" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-786х640.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-300х244.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-768х624.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Щодо цієї групи населення: чи є зараз якісь дискусії про те, як більше залучати цих людей до суспільних процесів? І чи споживають вони також німецькомовну російську дезінформацію разом із російськомовною?
<р>— Дезінформація проникає в німецький дискурс не тільки російською, а й німецькою мовою. Тому я не надто зосереджувалася б на російськомовних. Що ж до групи так званих пізніх німецьких переселенців (нім. Dеutsсhе Sрätаussіеdlеr), то там спостерігається певний рух. Навесні 2025 року вийшла книга Іри Петер, німецької журналістки, яка народилася в Казахстані й приїхала до Німеччини, коли їй було дев’ять років, під назвою «Досить німецької? Чому ми нарешті маємо поговорити про російських німців» (Dеutsсh gеnug? Wаrum wіr еndlісh übеr Russlаnddеutsсhе sрrесhеn müssеn, 2025). У книзі вона описала історію своєї родини та жахи сталінських репресій. Але також Іра багато пише про проблеми інтеграції та про зловживання щодо цієї групи з боку Кремля та АдН, бо інші німецькі партії зазнали краху в цій царині. «Альтернатива для Німеччини» зайшла у цю нішу, і невипадково у них є депутати та чимало прихильників, які походять із громади російських німців. Ця книга, принаймні в моєму оточенні, багато зробила для підсилення уваги до цієї теми. Авторка мала багато презентацій і чітко показує, що існує велика потреба в діалозі та необхідність взаємодії з цими людьми з обох боків. Але це проблема всіх груп мігрантів, не лише тих, що походять із країн, які колись були частиною Радянського Союзу.
<р>— Один із розділів вашої книги називається «Провина і брехня: історія як зброя». В ньому ви розповідаєте історію Йорґа Шредера, мера Зеєлова — невеликого містечка за 70 кілометрів від Берліна. 14 лютого 2022 року він написав листа до Владіміра Путіна, закликаючи до миру та деескалації. Але у квітні 2022-го пошкодував про цей лист і прийшов до меморіалу памʼяті радянських солдатів на річницю битви за Зеєловські висоти рано-вранці, щоб не зустрітися з російською делегацією. Як змінилося почуття провини німців перед росіянами за ці чотири роки, особливо в містах, що мають таку історію, як Зеєлоу?
<р>— Гадаю, що дещо щодо інформування про Україну та її роль у Другій світовій війні було зроблено вже з 2014 року, але більше — з моменту повномасштабного вторгнення. Маю на увазі поширення інформації про ті руйнування та жахи, що відбувалися на землях України, але також Білорусі. Однак знання про те, що Радянський Союз — це не лише Росія, що він включав більше країн, а Україна є незалежною державою, раніше справді було прогалиною в німецькому дискурсі. Мій співавтор Томас Франке колись робив дослідження про Україну в академічному дискурсі Німеччини і виявив, що на курсах з історії були лише поодинокі дисертації про Україну.
<р>Гадаю, що це було основною причиною того, що німці, коли думали або відчували власну провину чи провину своїх предків, відчували її лише до росіян. А з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну з’явилося більше розуміння, що якщо ми говоримо про провину та відповідальність, то це стосується не лише росіян, а й — можливо, навіть більше — українців. Отже, це те, що, на мою думку, покращилося.
<р>Але популісти все ще розігрують цю карту, коли хочуть зупинити підтримку України. У токшоу ми все ще можемо чути аргументи, мовляв, «як ми можемо щось робити проти росіян, якщо відповідальні за багато мільйонів смертей у Другій світовій».
<р>— Наскільки актуальне це почуття провини для молодого покоління? Чи воно все ще присутнє, бо є частиною шкільної програми?
<р>— Гадаю, воно стає менш важливим за своєю природою, оскільки очевидці помирають. Якщо мої батьки ще розповідали мені про війну та те, через що їм довелося пройти, то у молодшого покоління вже може не бути такого звʼязку. Мій батько був прапороносцем в останні роки війни, йому тоді було шістнадцять. Моя мати була ще дитиною, тож вони іноді згадували ті часи.
<р>Для молодого покоління Друга світова війна та Голокост, звісно, є частиною шкільних програм. Але, на мою думку, цьому приділяється дедалі менше уваги, бо є інші проблеми, як-от деколонізація. А коли я ходила до школи у 80-х, курс історії закінчувався 1945 роком.
<р>— В одному з розділів своєї книги ви згадуєте історію про газопровід «Північний потік–2» і про те, як після його підриву люди писали вам із запитаннями, чи можна його відремонтувати, посилаючись на російський пропагандистський канал RТ. Як зараз працює російська дезінформація в Німеччині та як це було до повномасштабного вторгнення? Особливо коли ми говоримо про газопровід «Північний потік–2» та теми, пов’язані з Росією, у мейнстримних медіа.
<р>— Перш за все я хочу підкреслити, що намагаюся уникати вислову «мейнстримні медіа», бо вважаю, що це теж частина дезінформації. Якщо використовувати це як позитивний вислів, я б казала «професійні медіа», «поширені медіа» чи щось таке.
<р>— Я вживаю його в позитивному ключі, маючи на увазі професійні медіа.
<р>— У Німеччині вислів «мейнстримні медіа» став гаслом популістів, оскільки вони стверджують, буцімто мейнстримні медіа їх ігнорують, не говорять правди та вважають себе далекою від народу елітою. Серед них популярна думка, мовляв, мейнстримні медіа не розповідають про те, що не є вигідним для них самих, для політичної еліти тощо… Є два терміни, які популісти використовують для цього — «мейнстримні медіа» та «Lügеnрrеssе» (брехлива преса). Все це дуже поширилося, і ми маємо бути обережними, щоб не переймати ці слова і не робити їх частиною повсякденної мови.
<р>Що ж до «Північного потоку–2», то все почалося ще з «Північного потоку–1». Ви пам’ятаєте розділ про Губерта Зайпеля?
<р>— Так.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnrіght wр-іmаgе-330969 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-457х640.jрg" аlt="" wіdth="457" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-457х640.jрg 457w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-214х300.jрg 214w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr.jрg 714w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 457рх) 100vw, 457рх"/>
<р>— Отже, Губерт Зайпель (німецький журналіст, який працював у великих ЗМІ, таких як Stеrn, Sріеgеl та канали WDR, АRD, але як з’ясувалося з розслідування на основі так званих «кіпрських документів» (2020), отримував сотні тисяч євро від офшорних структур, пов’язаних із російським олігархом Олексієм Мордашовим, — Ред.) одержав 600 тис. євро від наближеного до Кремля олігарха за написання книги про Путіна, і цей факт також включено в книгу. Коли ж з’ясувалося, що Зайпель отримав ці гроші, канал NDR розпочав розслідування щодо того, чи фільми, які він зняв для цього каналу, також містили якісь помилки й чи можна говорити про корупцію в цих випадках.
<р>Я входила до складу групи, яка розслідувала цю тему, зосереджуючись на фільмах, а не на процедурах. Тобто я переглядала документальні фільми Зайпеля й перевіряла, чи припускався він помилок з професійної точки зору. Найперший документальний фільм, який він зняв для NDR, був про «Північний потік–1» у 2009 році, і вже ця стрічка виявилась дуже однобокою — власне, це своєрідний рекламний фільм про газопровід і про співпрацю в газовому секторі. І, звичайно, він не був збалансованим. У цьому фільмі не ставили критичних питань. Одним із висновків групи, що досліджувала фільми Зайпеля, стало те, що редактори, які відповідали за цей фільм, були настільки захоплені видовищними кадрами у фільмах Зайпеля, що вирішили допустити його до перегляду, адже люди люблять таке дивитися. Цим я хочу сказати, що Кремль вміє робити високопрофесійний піар, вони знають механізми.
<р>Ми знаємо, що деякі рупори пропагандистських медіа раніше працювали в німецьких ЗМІ. Є такі, хто роками працював у кореспондентських бюро німецького телебачення в Москві. Тож вони знають, як працюють німецькі ЗМІ. Якщо хочете, можете назвати це одним із перших дезінформаційних кроків щодо створення та підтримання залежності Німеччини від Росії в питаннях енергопостачання.
<р>Ви також запитували про «Північний потік–2». Про це у мене теж є кумедна історія з робочого життя. Якось компанія Wіntеrshаll запросила мене до Нового Уренгоя (саме звідти мав надходити газ для «Північного потоку–2»). Вони організували престур для журналістів, і я взяла у ньому участь. Звісно, моє радіо оплатило мої витрати на поїздку, але організатори престуру відпрацювали дуже добре. Вони організували політ на вертольоті, з якого можна було побачити неймовірні краєвиди газового родовища. Ви теж журналістка, тож розумієте, як це виглядає. Це було фантастично.
<р>Після поїздки мені зателефонували із Рrеssесlub — це щотижневе токшоу на каналі WDR, де між собою дискутують виключно журналісти. Мене запросили обговорити російську тему. І ось після повернення із того чудового престуру я сказала на шоу, що «Північний потік–2» треба зупинити. Кілька тижнів потому я зустріла одного з німецьких менеджерів, який був у Новому Уренгої під час поїздки. І цей напрочуд приємний чоловік сказав мені, що це не те, на що вони сподівалися, запрошуючи мене.
<р>Я пам’ятаю, що насправді було багато таких колег, особливо кореспондентів, які відповідально працювали у Москві та попереджали, що існує занадто велика залежність Німеччини від російських енергоносіїв. Попереджала про це і Європейська комісія, і «Партія зелених». Але було потужне бізнес-лобі, особливо серед соціал-демократів. «Московські зв’язки» (Dіе Моskаu-Соnnесtіоn. Dаs Sсhrödеr-Nеtzwеrk und Dеutsсhlаnds Wеg іn dіе Аbhängіgkеіt, 2023) — ще одна хороша книга на цю тему. Але й в Ангели Меркель, судячи з її мемуарів, відсутня самокритика щодо «Північного потоку–2».

<р>Фотоархів Українських січових стрільців поповнився унікальними колекціями та сімейними архівами, відкриваючи невідомі сторінки історії Першої світової війни та Визвольних змагань. До вашої уваги — третя розмова з Василем Лопухом, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н., директором адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А) у 2000–2021 роках, нині на пенсії.
<р>Сьогодні розповімо про оцифрування фондів Івана Боберського, Івана Андруха й Івана Іванця, а також про доступ до кількох сімейних архівів із Торонто. Від унікальних світлин Петра Болбочана і Василя Вишиваного до драматичних біографій і фотографій українських освітян у діаспорі — кожен фонд оживляє історію та дає дослідникам нові можливості для відкриттів.

Перша розмова — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fоtоаrkhіv-ukrаіnskykh-sісhоvykh-strіltsіv-rоzmоvа-z-vаsylеm-lорukhоm-іаkоmu-vdаlоs-оtsyfruvаty-svіtlyny/">Фотоархів Українських січових стрільців. Розмова з Василем Лопухом, якому вдалось оцифрувати світлини.
Друга розмова — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fоtоаrkhіv-ukrаіnskykh-sісhоvykh-strіltsіv-nоvі-znаkhіdky-tа-реrsреktyvа-dоslіdzhеn-rоzmоvа-z-vаsylеm-lорukhоm/">Фотоархів Українських січових стрільців: нові знахідки та перспектива досліджень | Розмова з Василем Лопухом

---

Про нові фонди на сайті архіву Українських січових стрільців та їх цінність

<р>— Пане Василю, в березні цього року на сайті «Леґіон Українських січових стрільців: фотоархів» з’явилися нові колекції. Що для вас особисто є головною новиною цього оновлення?
<р>— Відкриття нових фондів — це радість, що вдалося повернути із забуття нові обличчя та події періоду Першої світової війни. Робота над оцифровуванням кліше з фонду Івана Боберського була дуже складною, навіть, можна сказати, драматичною. Проте, попри певні технічні та фінансові труднощі, велика колекція фотонегативів і деяких документів оцифрована. Тепер користувачі інтернету мають можливість їх побачити, а читачі — дізнатися про їхнє існування. Окрім того, ми відкрили доступ до кількох сімейних архівних фондів, що зберігаються в Українсько-канадському дослідчо-документаційному центрі (УКДДС) в місті Торонто (Канада) і кількох фотографій з родинних альбомів.
<р>— Як визначаєте цінність нових матеріалів — це радше кількість, унікальність чи нові сюжети, які вони відкривають?
<р>— Коли сканую негативи, я не маю часу розглядати зображення. Мені важливо вписати до бази даних ті інформації, що є на обгортках чи на самому негативі, й акуратно викладати і вкладати кліше на сканер чи в коробку. Навіть при підготовці вже для вебсторінки це технічна робота, що потребує уваги.
<р>Перше емоційне враження — це кількість негативів та їх якість. Коли фотографії вже є на вебсторінці, я можу уважно роздивлятися, що на тих зображеннях.
<р>Серед кількох сотень світлин — десятки дуже цікавих. Зокрема це фотографії повітряної розвідки, на яких ми можемо бачити, як виглядали міста Львів, Тернопіль, Заліщики, Бережани, Підгайці, Кам’янець-Подільський та інші у 1916–1917 роках.
<р>На мою думку, це дуже цікаві зображення для дослідників.
<р>— Чи є серед оприлюднених фотографій такі, що змінюють або уточнюють наше уявлення про історію УСС?
<р>— У відповідь на це запитання найкраще відповідає історик Юрій Юзич на своїй сторінці у фейсбук: «<еm>Десятки років історики шукали цю світлину у хорошій якості. Петро Болбочан, тоді ще підполковник, та архікнязь Вільгельм (Василь Вишиваний). У Запорізьких степах із своїми найкращими командирами — від УСС та від Запорожців. Тут нарешті видно також “тінь” Болбочана, який пройшов шлях від рядового полку до командувача дивізією — полковника Миколи Сільванського, уродженця Куп’янська (того самого, якого наші останніми роками вже двічі звільняли)».
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330998" сlаss="wр-іmаgе-330998 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1.jрg" аlt="Оригінальна назва: 1918. УСС на Україні, полк. В. Вишиваний, полк. Болбачан коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-123." wіdth="1200" hеіght="819" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-786х536.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-300х205.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-768х524.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330998" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Оригінальна назва: 1918. УСС на Україні, полк. В. Вишиваний, полк. Болбачан коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-123.
<р>І ще одна унікальна фотографія, про яку Юрій Юзич пише ось так: <еm>«Унікальна світлина… Петро Болбочан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів. Люди-легенди на одному фото разом. Дякую Василю Лопуху за цю чудову знахідку з фотоархіву Івана Боберського в українському науковому осередку у Вінніпезі. Це 22 травня 1918 року — урочисте прийняття з нагоди зустрічі над Дніпром двох гілок століттями розірваного народу. Добровольців УСС та Запорозької дивізії у сучасній Запорізькій області. Фото відоме, однак було доступне лише у дуже поганій якості, де нічого не було видно — лише контури».

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-2/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1200" hеіght="464" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="Оригінальна назва: 22 травня 1918. В.Ор. (Оробець) … УСС на Укараїні полк. Болбачан і В. Вишиваний коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-124." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-786х304.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-300х116.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-768х297.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-2-1/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="960" hеіght="1215" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="Оригінальна назва: 22 травня 1918. В.Ор. (Оробець) … УСС на Укараїні полк. Болбачан і В. Вишиваний коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-124." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1.jрg 960w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-506х640.jрg 506w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-237х300.jрg 237w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-768х972.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 960рх) 100vw, 960рх"/>

<р>Напевно, для багатьох читачів, особливо зі східних областей України, буде відкриттям, що у 1918 році УСС воювали з більшовиками та білогвардійцями на Сході України.

Про Фонд Івана Андруха на сайті Леґіону Українських січових стрільців: фото архів

<р>— Історія Івана Андруха виглядає дуже драматичною: від УСС до підпілля і розстрілу. Чому важливо повертати саме такі біографії?
<р>— Фонд Івана Андруха містить усього кілька оригінальних фотографій і ще кілька документів, які оцифровано. Про Івана Андруха багато цікавої інформації в інтернеті. Я передивився якусь частину тих публікацій і ніде не бачив посилання на архівний фонд у Вінніпезі, де мешкав молодший брат Івана Дмитро Андрух. Після його смерті родичі передали документи до архіву «Осередку». Постать Івана Андруха дуже цікава і, як ви зазначили, драматична. Він повернувся з-за кордону в совєцьку Україну, щоби займатися підпільною роботою. На жаль, згодом його було заарештовано і розстріляно.
<р>— Дев’ять світлин — це небагато. Що робить цей невеликий фонд важливим для дослідників?
<р>— Часом для дослідників важлива навіть одна картка якогось документа. А тут ми маємо фотографії з підписами на звороті — це завжди цікава інформація. Очевидно, істориків зацікавлять документи, що є в його фонді. Їх також усього дев’ять. Я не вивчаю документи й не викладаю на вебсторінку, бо філософія нашого проєкту — це історичні фотографії. Але у фонді Івана Андруха є документ на трьох сторінках: «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1». Для <еm>Тижня подаю фрагмент першої сторінки, а весь список, після опрацювання, буде викладено на вебсторінці «Леґіон українських січових стрільців: фот архів».
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331001" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-331001" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3.jрg" аlt="Фрагмент першої сторінки документа «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1» з архіву Івана Андруха." wіdth="1200" hеіght="490" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-786х321.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-300х123.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-768х314.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331001" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фрагмент першої сторінки документа «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1» з архіву Івана Андруха.
<р>— Наскільки ці фотографії допомагають «оживити» постать Івана Андруха поза сухими біографічними довідками?
<р>— Копії окремих фотографій відомі і їх можна знайти в інтернеті, але не було інформації, що написано на звороті — а може, я про це не знаю. Очевидно, дослідники зможуть використати ті тексти у своїх наукових працях чи в більш розлогих текстах на історичну тему. Серед документів є листи, які він пише з Києва і Луцька у 1918 році. Листи до родини — це також цікавий матеріал для дослідників. Цифрові копії ще не передано до архіву, але згодом можна буде звертатися за цими документами до «Осередку».

Велика колекція Івана Боберського

<р>— Фонд Івана Боберського — це понад 600 світлин. У чому його унікальність порівняно з іншими збірками УСС?
<р>— Це ціла історія. Перш за все ми знаємо, що 1920 року уряд ЗУНР делегував Івана Боберського до Канади збирати кошти на потреби уряду. Тоді він привіз із собою майже 500 кліше. 34 зображення присвячені спортивному руху і Пласту, а решта зображують усусів та військові події Понад 100 фотографій — про його подорож до Канади та зупинку в Нью-Йорку. Хочу звернути увагу, що така кількість негативів — дуже великий тягар. Мені важко навіть уявити, як йому вдалося це все перевезти. Тепер, читаючи відгуки у фейсбуці, ми бачимо, наскільки цікава та унікальна його колекція.
<р>— Василю, ви вирішили оприлюднити навіть ті частини колекції, які формально виходять за межі теми УСС. Чому це було принципово?
<р>— У мене виникло питання: як бути? Викладати тільки про УСС чи всі зображення. Колекція усіх кліше з фонду Івана Боберського є записана в єдиному реєстрі, тому вирішив, що треба викласти всі зображення. Якби йшлося про підготовку якоїсь публікації, то, очевидно, можна було б мати тільки ту частину колекції, яка відповідає темі. Проте, оскільки сторінка створена як віртуальний архів і ми отримали дозвіл на висвітлення фотографій з фонду Івана Боберського, було вирішено викласти всі зображення. Сподіваюся, історики та архівісти підтримають мене у цьому рішенні.
<р>— Наскільки постать Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» впливає на те, як ми сьогодні сприймаємо візуальну історію Леґіону?
<р>— Поза сумнівом, діяльність Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» надзвичайно важлива. Адже тепер ми маємо можливість бачити візуально задокументовану діяльність усусів та їхню участь у тій війні. Ми також можемо бачити могили, за совєтів фактично знищені. Напевне, ми можемо сказати, що Іван Боберський був «піонером» у розвитку медійного впливу на поширення інформації, на патріотичне виховання та пропаганду.
<р>— Чи можна сказати, що його архів — це не лише військова, а й культурна історія покоління?
<р>— Звичайно. Власне, одним із пунктів головної мети створення відкритого фотоархіву було те, щоби шкільні музейні кімнати, міські та сільські музеї мали можливість скористатися матеріалами нашого вебсайту для збереження історичної пам’яті та патріотичного виховання. З-поміж іншого, серед фотографій з періоду перебування у Вінніпезі є цікаві фотографії українських освітян в Канаді.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331002" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-331002" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4.jрg" аlt="Оригінальна назва: Весілля УСС в Розвадові Старосольський і Яселський. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-155." wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331002" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Оригінальна назва: Весілля УСС в Розвадові Старосольський і Яселський. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-155.

Діаспора і збереження архівів

<р>— Іван Боберський вивіз ці фото кліше до Канади та використовував їх у публічних виступах. Чи можна сказати, що це була рання форма популяризації історії УСС?
<р>— Звичайно, коли у травні 2025 року приїхав до Вінніпегу — трішки більше ніж через 100 років після того, як туди приїхав Іван Боберський, — я мав доповідь майже про те саме, про що говорив Іван Боберський. Я пережив велике емоційне піднесення. Під час свого виступу мав можливість взяти з їхнього архіву кліше, які привіз Боберський, і показати присутнім. Це також викликало певні емоції в авдиторії. Він розказував про те як творилося українське військо, а я — як зберігається і стає доступною фотохроніка українського війська. Виглядає, що ми обоє популяризатори історії УСС.
<р>— Наскільки вирішальною є роль діаспорних інституцій, таких як архів у Вінніпегу, в збереженні української спадщини?
<р>— У США та Канаді є багато організацій, які мають архівні фонди. І дуже добре, що покоління попередніх іммігрантів зуміли зібрати та зберегти багато безцінних документів і артефактів історії нашого народу. В Україні іноді не знають і не оцінюють належним чином того, яким коштом вдається зберігати цю історичну спадщину.
<р>Якісь матеріали потрапляють до державних або університетських архівів. Наприклад, архіви Юрія Шевельова та Юрія Тарнавського зберігаються в Бахметеському архіві Колумбійського університету. На жаль, частина цікавих документів чи артефактів поповнить приватні колекції, зокрема тих-таки січових стрільців.
<р>Держава не фінансує громадські організації. Найбільше, що можна мати, — звільнення від оподаткування майна і доходів. Усі українські організації живуть коштом добровільних пожертв. На жаль, покоління тих, хто складав для українських організацій щорічні пожертви, майже все відійшло у засвіти. Тепер утримувати приміщення і працівників стає складніше, але є різні фундації, через які можна одержати певну фінансову підтримку. Існування організацій, які зберігають архівні фонди, — неоціненний внесок українських громад на еміграції у збереженні історичної спадщини.
<р>— Чи були ці матеріали під загрозою втрати, якби не опинилися за океаном?
<р>— Ми знаємо, як за совєтів знищувалися чи вивозилися до Москви архівні документи. Очевидно, якусь частину історичних матеріалів ми могли б втратити — або й втратили. Ситуація з оцифровуванням фонду Івана Боберського також була під питанням. Якби не вдалося вирішити справу придбання сканера і фінансування, оцифровування було б відкладено як мінімум на багато років. Це окрема історія.

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-5/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="195" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-300х195.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_01." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-300х195.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-786х510.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-768х498.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-6/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="193" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-300х193.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_08." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-300х193.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-786х504.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-768х493.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-7/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="192" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-300х192.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_11." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-300х192.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-786х503.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-768х492.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>

Іван Іванець і «втрачені архіви»

<р>— Історія Івана Іванця — це приклад майже втраченої спадщини. Чи типові такі випадки для доби Визвольних змагань?
<р>— Наскільки мені відомо, багато фотографій і малюнків Івана Іванця було знищено. Але у двох архівах НТШ-А і УМБ у Стенфорді зберігається 265 фотографій його авторства. У Торонто є колекція його графічних робіт. Нещодавно я дізнався, що якась частина малюнків Івана Іванця зберігається у Краківському музеї. Звертатимуся до них із проханням надати цифрові копії цих малюнків. Подібна історія і з малюнками Олекси Новаківського: я також сподіваюся, що зможемо мати оцифровані зображення і дозвіл на їх висвітлення. Ми знаємо колекціонерів, що мають оригінальні поштівки — особливо цінні ті, що мають на звороті тексти, — та запрошуємо їх до співпраці. На цей час із нами співпрацює тільки один колекціонер. Можливо, у приватних колекціях є і якісь оригінали малюнків чи фотографій Івана Іванця. Було б похвально, якби вони стали загальнодоступними для користувачів інтернету та дослідників.
<р>— 265 знайдених фотографій — це багато чи все ж лише фрагмент від втраченого масиву?
<р>— На позір здається, що багато, але, напевно, можна було б мати більше. Може, хтось, прочитавши нашу розмову, зголоситься, і ми отримаємо нове надходження до нашого відкритого фотоархіву про УСС.
<р>— Як ви працюєте з фотографіями без атрибуції? Чи є шанс ідентифікувати авторство, зокрема, Івана Іванця?
<р>— Прошу читачів ставитися з розумінням до того, чому ми викладаємо зображення без атрибуцій. Усі зображення, що є на сторінці, — це офіційні архівні документи, які мають реєстраційні номери в архівних фондах. Коли ми викладаємо такі зображення, я не маю права додавати від себе якісь доповнення у підписах, навіть якщо впізнаю якусь особу. Чому? Бо я не є дослідником і, як уже неодноразово зазначав, не є істориком. Я і мій товариш Василь Вечорек створили базу даних візуальних зображень для дослідників. Фахівці можуть зробити коментар під фотографією. Ми не приймаємо коментарів на кшталт <еm>«ймовірно це….», або <еm>«виглядає, що це такий-то». Підпис доповнення повинен містити достовірну інформацію, а не здогадку. На сьогодні ми маємо приблизно 800 коментарів і доповнень. Ви можете побачити кожен коментар у розділі «Коментарі». Наразі є 804 коментарі та доповнення до фотографій. Ми щиро вдячні всім коментаторам.
<р>— Які архіви або колекції ви хотіли б оцифрувати наступними?
<р>— Уже за тиждень або два ми відтворимо ще один надзвичайно цікавий та унікальний фонд, який отримали з Торонто, — майже 100 фотографій могил і процесів перепоховань вояків УСС і УГА, зроблені у 1920-х роках. Історія, як ці фотографії збереглися і як потрапили до Канади, дуже цікава. Зокрема тим, що під час перебування у Вінніпезі я випадково познайомився з людьми, які ще у 1980-х таємно вивезли їх з України.
<р>Про можливе оцифровування в майбутньому невідомих нам архівних фондів сказати важко. Я думаю, основні великі колекції вже опрацьовані та є на сторінці. Можливо, ще десь зберігаються фотонегативи чи фотографії. Якщо хтось має таку інформацію, можна звернутися до нас. На сторінці є розділ «Контакт/Відгуки».
<р>Тетяно, дякую за запрошення на розмову, а читачам <еm>Тижня — за увагу до цієї теми і нашого проєкту. Запрошую до <а hrеf="httр://www.lеgіоnukrаіnіаnsісhrіflеmеn.соm" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">перегляду архівних фондів.

<р>Після придушення протестів у січні 2026 року ЄС суттєво посилив політику щодо Ірану, зокрема запровадив нові санкції та визнав Корпус вартових ісламської революції (КВІР) — військову гілку влади Ірану — терористичною організацією. На фоні цього поступу Україна також зробила нечуваний для себе крок: на полях Мюнхенської безпекової конференції президент Володимир Зеленський зустрівся з іранським опозиційним лідером Резою Пахлаві. Одна з дискусій в Українському домі під час Мюнхенської безпекової конференції була також присвячена звʼязкам між російським та іранським режимами. Саме там Тиждень поспілкувався із американським дипломатом, головою неурядової організації «Єдині проти ядерного Ірану» (Unіtеd Аgаіnst Nuсlеаr Іrаn) Марком Воллесом про адвокацію санкцій проти іранського режиму, звʼязок між українським та іранським народами та лазівки у санкційних механізмах.

---

<р>— На сайті вашої організації зазначено, що вашою метою є «боротьба із загрозами, які створює Ісламська Республіка Іран». Українці гинуть та страждають від іранських дронів, які Росія активно використовує у своїй війні проти України. Чи співпрацюєте з українською владою у боротьбі з іранською загрозою?
<р>Мої предки – українці, і я великий прихильник українського народу. Ми робимо все, що в наших силах, щоб допомогти вам. Вже багато років ми говоримо про те, що між Росією, Іраном і Китаєм існує нечестивий союз. Ми звертали увагу на цей союз, коли чотири роки тому Іран почав продавати Росії дрони Shаhеd 136, зараз вони називаються «Герань — 2». На сьогодні десятки тисяч цих дронів позбавили життя невинних українців. Лише два дні тому в Україні один з таких дронів вбив маленьких дітей. Гадаю, що це стало сигналом для Європи про загрозу з боку Ірану та цього [нечестивого — Ред.] союзу.
<р>Нещодавно [29 січня — Ред.] Європейський Союз вперше ввів санкції проти Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Ми вже давно закликали до введення санкцій проти КВІР. Сполучені Штати вперше внесли сили «Кудс» — одну з гілок Корпусу вартових ісламської революції — до санкційного списку у 2007 році. [Сам КВІР потрапив під американські санкції у 2019 році — Ред.]. Я жартував із організаторами Мюнхенської безпекової конференції, що наступного року ми з Томом [Туґендгатом, членом дорадчої ради «Єдині проти ядерного Ірану», депутатом британського парламенту] привеземо не тільки дрон, а й супертанкер. [Під час дискусії на сцені розмістили збитий дрон-шахед — Ред.].
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330443" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="900" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-786х590.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-300х225.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-768х576.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Він буде досить великим, близько 500 футів у довжину [близько 152 метри], і ми, ймовірно, не зможемо завантажити його нафтою, але саме ця нафта та <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/tіnоvyj-flоt-mаskuvаnnіа-kоrаblіv-і-nоvе-оkеаnskе-роlіuvаnnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">тіньовий флот іранських та російських нафтових танкерів, дає гроші цим режимам для ведення війни в Україні та вбивства людей в Ірані. Тож український та іранський народи поєднує трагічний звʼязок.
<р>Український народ гине від рук диктатора Владіміра Путіна, а іранський народ, який так відчайдушно бореться проти аятоли, той же аятола винищує десятками тисяч. І я гадаю, що цей дрон «Shаhеd», який має іранське походження і виготовлений в Росії, є дійсно потужним символом цієї тиранії і вбивств.
<р>— Але чи має ваша організація підтримку серед урядів Європи, бо, як я розумію, вона є неурядовою? Адже ці дрони часто оснащені деталями, які походять не з Росії чи Ірану….
<р>— Це дуже слушна заувага. Я не можу надто багато коментувати ці деталі, тому що є деякі поточні справи, пов’язані з ними, але ви маєте рацію. Ці дрони мають деталі із Заходу. Справа насправді у ланцюгах постачання. Я бачив деякі із таких деталей, які походять із Заходу та Азії, і впевнений, що ці компанії не продавали їх безпосередньо виробникам, а це лише проблема ланцюга постачання.
<р>Але так само як Європейський Союз усвідомив, що йому потрібно розбудовувати свою армію, збільшувати видатки на оборону, гадаю, він має усвідомити потребу ввести санкції і боротися з цим [російсько-іранським] альянсом. Це означає, що більше не можна купувати іранські товари, іранську та російську нафту. І альянс, який залежить від продажу зброї та контрабанди вуглеводнів, має бути знищеною
<р>США, Європа та наші азійські партнери повинні знайти можливість повністю зупинити продаж зброї та контрабанду вуглеводнів. Я глибоко переймаюся долею українського народу. За нашими останніми підрахунками, ця зброя [російсько-іранські дрони — Ред.] вбила громадян понад 80 країн. Зокрема й американців. Ми маємо розуміти, що ця загроза стосується не лише України, а й Європи та США.
<р>— Чи є зараз якась співпраця між вашою організацією та урядом Польщі? Чи намагаєтеся також співпрацювати із українським урядом для протидії загрозам російсько-іранської співпраці?
<р>Польща є лідером у підтримці України. Віце-прем’єр-міністр, міністр закордонних справ Радослав Сікорський є моїм давнім другом, колишнім членом правління організації «Єдині проти ядерного Ірану». Україна перебуває в стані війни. Ми, ті, хто не воює, маємо зробити все можливе, щоб розповісти про виклики, пов’язані з цією війною. Тому ми співпрацюємо, я вважаю, тісно з Україною, розуміючи, що ваш народ перебуває в стані війни, і ми не хочемо обтяжувати його ще й цим. Ми хочемо допомогти.

<р>Героїчна оборона й зупинка ворога, штурми й контрнаступ, Курська операція…
<р>За чотири роки повномасштабної війни з групи 30 добровольців «Арей» виріс до полку. У річницю початку великої війни про бойовий шлях розповідає командир полку Олександр Грищук.
<р>Група з 30 добровольців приєдналася до Сил оборони й стала на шляху ворога, який проривався півднем України, біля Вознесенська.
<р>«Почали гнати їх і дійшли до Снігурівки, – згадує Олександр Грищук. – Там почалася окопна війна. Звідти ми потрапили на Херсонщину, й вже почався більш досконалий бойовий шлях “Арея”. Продовжували доєднуватися побратими й уже нас було близько ста чоловік.
<р>Ми увійшли ротою до шостого батальйону 129-ї бригади ТРО. Побратими продовжували з’їжджатися й ми розширювалися. Вирішили формувати ще один батальйон у 129-й бригаді. Так ми стали батальйоном “Арей”.
<р>Перед тим наша рота відбивала росіян біля Олександрівки й Архангельського. Уже як батальйон, теж тримали оборону за Великою Олександрівкою, Херсонська область. Звідти й почався контрнаступ».
<р>У 2022-му командиру полку також запам’яталися вдала оборона Білоусового на Херсонщині, адже туди мало хто хотів заходити, штурми вже згаданої Великої Олександрівки й Архангельського, штурми посадок, коли, на жаль, не вдалося уникнути втрат.
<р>«Дійшли тоді до Сагайдачного (раніше Максима Горького). Там сказали: все, стоп – на відновлення! В Нікополі поставили нас охороняти лінію вздовж річки, щоб не було десанту, – розповідає командир. – Побули там не більше місяця й перекинули нас на Маріупольський напрямок – відбили два ротних опорних пункти. Звідти перемістилися недалеко – на допомогу ще одній ТРОшній бригаді. Пізніше надійшла команда міняти “Азов” у Великій Новосілці на Донеччині. Стали там в оборону – прибули туди 8 березня 2023 року. А наприкінці літа надійшла команда штурмувати Нескучне. Штурмонули Нескучку й дійшли до Макарівки й Сторожевого. Після того був сумісний з 35-ю бригадою морської піхоти штурм Старомайорська. Й після відбиття ще чотирьох посадок нас вивели на відновлення».
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330347" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32.jреg" аlt="" wіdth="1600" hеіght="1066" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32.jреg 1600w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-786х524.jреg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-1400х933.jреg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-300х200.jреg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-768х512.jреg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-1536х1023.jреg 1536w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1600рх) 100vw, 1600рх"/>
<р>Місяць відпочинку й знову в бій – вже пліч-о-пліч з підрозділами Головного управління розвідки. Тож на початку 2024 року бійці «Арея» вже проривалися на російську територію – штурмували Козинку в Белгородській області. Ще воювали під Вовчанськом, там розвідка отримала перехоплення, з яких було зрозуміло, що росіяни вже явно побоюються «Арей».
<р>«Чому саме нас обрали для операцій ГУР? Бо ми такі ж відбиті, як і вони. Чули, що ми виконуємо задачі на сто відсотків», – каже Олександр Грищук.
<р>Далі довелося відбивати позиції на Запоріжжі й одразу звідти – нова сторінка – Курська операція. Дев’ять місяців «Арей» воював на Курщині.
<р>«Нашим хлопцям без різниці куди іти, аби воювати. Полонених взяли там дуже багато. Але Курська операція була складна – нова місцевість, до якої треба було пристосовуватися. Ми звикли в степах воювати, а там ліси. Потрібна була нова тактика…»
<р>Боротьба за Україну в 2025-му не зупинялася попри переговори й зустрічі дипломатів. «Арей», звісно, не лишався осторонь.
<р>А з 1 січня цього року батальйон став полком.
<р>«Це ширший фронт наступу, більше роботи і більше відповідальності», – каже командир.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vіd-орtоvоlоknа-dо-3d-drukаrnі-іаk-рrаtsіuіе-mаjstеrnіа-drоnіv-роlku-аrеj/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Від оптоволокна до 3D-друкарні — як працює майстерня дронів полку «Арей»
<р>Сам Олександр Грищук до війни був офіцером запасу, тож коли почалася російська агресія в 2014 році, став до лав Збройних сил України. Воював у Широкиному, Мар’янці.
<р>«Росіяни ніколи не були для мене браттями – я добре знаю нашу історію… Тому сміло пішов на цю війну проти них. Це мало трапитися ще раніше. Цю війну мали ще почати наші батьки, коли в нас в 1996 році забрали ядерну зброю. Вони промовчали – як наслідок, ми воюємо.
<р>Але тоді, в 2014-му ми були молодші на багато років, тож складно не було. Згадати з тих часів є що, але я вважаю, що то були тренування, наближені до бойових дій. Якби не ті роки війни на Донбасі, у 2022-му нам би було значно важче. Багато хлопців навчилися тоді воювати й вже знали що робити. Багато тих, хто зі мною з 2014-го, зараз теж в “Ареї”. Коли почалася повномасштабна війна, першим ділом ми з хлопцями взялися бомбити ворожі склади. Перший бій великої війни? Приїхав танчик і почав по нас гатити, всі втекли – ми лишилися… Я звик до цього ще з 2014-го.
<р>Під час цієї війни ми їм так дали по зубам, що, думаю, після перемоги вже довго не лізтимуть. Все буде Україна – такий мій девіз».
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330348" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30.jреg" аlt="" wіdth="1502" hеіght="1600" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30.jреg 1502w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-601х640.jреg 601w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-1314х1400.jреg 1314w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-282х300.jреg 282w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-768х818.jреg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-1442х1536.jреg 1442w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1502рх) 100vw, 1502рх"/>

<р>У лютому 2026 року вийшло розслідування СNN, присвячене вербуванню найманців в Африці російськими агентами. На нього відреагували уряди низки африканських країн, зокрема Ботсвани, Уганди, ПАР та Кенії. Місцеві ЗМІ писали, як їхні громадяни були обманом втягнуті в найманську діяльність в Україні в ролі <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аfrykа-dzhеrеlо-sоldаtіv-і-rоbіtnykіv-dlіа-mоskvy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">солдатів російської армії, але потік новобранців з Африки не вичерпується.
<р>Раніше, наприкінці 2025 року, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга повідомив, що щонайменше 1436 громадян із 36 африканських країн зараз воюють на боці Росії проти України. І це тільки ті, кого вдалося ідентифікувати, насправді ж цифра вища. Коментуючи слова Сибіги, експерти зазначали: така ситуація — наслідок понад 30-літнього дипломатичного «мовчання» України в Африці.
<р>Наша держава й справді «мовчала», не намагаючись розвивати стосунки на цьому континенті. А от Росія будувала їх, причому дуже активно. І здобула там палких прихильників, досить часто просто купуючи їхню лояльність. Нічого нового в таких методах нема — так діяв і СРСР, підтримуючи прорадянські маріонеткові режими Африки.
<р>У цьому добре обізнаний письменник Сергій Сингаївський, автор роману «Дорога на Асмару». Твір описує Еритрею — нині незалежну державу, яка в ООН завзято голосує за Росію. Але у 1984-му, коли Сингаївський потрапив туди як військовий перекладач, Еритрея була частиною Ефіопії. Вона — як і ще одна ефіопська провінція Тиґрай — боролася за свою незалежність. А режим Менґісту Хайле Маріама приборкував цей порив до самостійності радянською зброєю та штучним голодом.
<р>Роман «Дорога на Асмару» набув популярності та витримав два перевидання. А його автор залишається єдиним українським письменником, який описав радянську присутність в Африці. А оскільки ця присутність змінилася нині на російську, читачеві важливо зрозуміти «тяглість традиції» та її витоки. Про це <еm>Тиждень і розмовляє з Сергієм Сингаївським.

---

<р>— Пане Сергію, нині Росія воює в тому числі й «африканськими» руками в Україні. А у 1980-ті ефіопський уряд Менґісту Хайле Маріама розправлявся з повстанцями радянською зброєю. Чи назвали б ви це гібридною війною?
<р>— Ні, гібридність ефіопсько-еритрейської війни того періоду, на мою думку, полягала у використанні міжнародної допомоги народу Ефіопії для боротьби проти частини того ж народу. І в усій брехні, створеній навколо цього в найкращих більшовицьких традиціях. Західні доброчинні організації мусили вдавати, що вірять режиму Менґісту, аби тільки мати змогу залишатися в країні і допомагати голодним. Миритися зі злом, щоб творити добро — це вічна дилема.
<р>Що ж до СРСР, то однією рукою він постачав режимові — у шалених обсягах — зброю для війни, а іншою нібито допомагав боротися з голодом. Хоча чудово знав, що війна і є головною причиною ефіопського голоду
<р>— У чому полягала допомога СРСР?
<р>— СРСР надавав транспорт для перевезень продовольства до так званих «нових сіл», і цим сприяв кампанії примусового переселення селян з бунтівної півночі в інші регіони країни. Ця кампанія теж була частиною гібридної війни, бо здійснювалася начебто в інтересах голодуючих. А переселення уряд «соціалістичної» Ефіопії подавав кремлівським старцям як колективізацію села.
<р>Зрештою, до певної міри так і було — встановлення повного контролю держави над селянством, особливо тих провінцій, де був партизанський рух, під приводом боротьби з голодом. А ще — перетасовування етнічного складу країни для полегшення того ж контролю. Бо соціалістична імперія Менґісту тріщала по швах не лише на півночі, у провінціях Еритрея і Тиґрай, а й по всьому периметру. Цей процес триває і сьогодні, що засвідчила нещодавня кривава війна центрального уряду з Тиґраєм.
<р>До речі, еритрейські війська, незважаючи на колишнє союзництво та майже повну мовну і кровну ідентичність з тиґрайцями, взяли в ній участь на боці центрального уряду. Їхні звірства теж моторошно нагадують поведінку росіян в Україні — масові зґвалтування як метод терору, мародерство й відверто садистський характер розправ з населенням.
<р>— Які ще методи, які нині застосовує Росія у сучасних війнах, відпрацьовувалися тоді?
<р>— Головне, мабуть, те, що ці методи базуються на зневазі до людського життя, зокрема солдатського. «М’ясні штурми», свідками яких були мої знайомі перекладачі, які служили на фронті при радникові дивізії чи бригади, були основою тактики урядових військ у наступах на підготовлені позиції еритрейських та тиґрайських партизанів.
<р>У випадку Ефіопії, щоправда, причину такого ставлення можна хоч якось зрозуміти виходячи з суто арифметичної логіки: населення цієї країни зростає астрономічними темпами, від 40 мільйонів 1985 року до 135 мільйонів сьогодні…
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/rоsііа-zbіlshuіе-mеdіjnu-рrysutnіst-tа-vрlyv-u-аfrytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Росія збільшує медійну присутність та вплив у Африці
<р>— Ваш герой Андрій розривається між вірністю присязі та нездатністю миритися зі злом, яке чинить його країна. Це типові настрої того часу?
<р>— Типові, але для дуже незначної частини радянських громадян. Мій герой усе ще відчуває себе громадянином СРСР, і присяга для нього — не порожній звук. У нього в голові ще живі невиразні надії на уряд інтелектуалів-технократів із мрій академіка Сахарова і, зрештою, на «перебудову та демократизацію», які вже присутні в романі, хоча саме тоді ще не назвалися.
<р>Завдяки знанню англійської він ще в університеті читав «1984» Орвелла, але прочитане і реальність досі існували для нього відокремлено. Складатися в одне ціле вони починають саме під впливом побаченого й пережитого в Ефіопії.
<р>Власне, «українська» лінія у героя з’являється і стає чимраз чіткішою після розмови з канадською лікаркою українського походження, яка підтверджує його власні, ще несміливі здогади. «Андрію, — каже вона, — нам про ці речі розповідають у школі…». І це теж історична правда: ми не завжди пам’ятаємо величезну роль, яку відіграла наша діаспора в роки перед Незалежністю і відразу після неї.
<р>— А як загалом українці у складі радянського контингенту реагували на події в Ефіопії і на штучний голод зокрема?
<р>— Серед моїх товаришів усвідомлення штучності цього голоду не було. Я й сам тільки наблизився до розуміння цього. Була радше часткова чи повна недовіра до слів і дій влади — що радянської, що ефіопської. Але згадаймо, що ті часи не сприяли відвертості навіть між товаришами, особливо якщо ви в «закордонці» (закордонному відряджені — <еm>Ред.) під невсипущим оком особіста (працівника органів держбезпеки — <еm>Ред.).
<р>До речі, нещодавно я проглядав число Тhе Ukrаіnіаn Wееkly за 3 червня 1984 року. На першій сторінці: «Повідомляють, що Олесь Бердник — третій із членів Української Гельсінської спілки — покаявся». Ще заголовок: «США реагують на смерть Олекси Тихого», — а він помер у пермському таборі й на момент смерті важив 41 кілограм. Або таке: «У Конгресі ширшає підтримка створенню Комісії з розслідування причин і наслідків Голодомору в Україні 1932–33 рр.». Тобто правда все ж потрапляла бодай на сторінки закордонної преси і тим допомагала руйнувати «імперію зла»…
<р>Багато в чому то був надир — є таке поняття в астрономії, яке означає точку, протилежну зеніту. І то була найнижча точка комунізму в СРСР і в світі. Пророчий символізм роману «1984» проявився і в тому, що наступний рік — з приходом Горбачова — став початком кінця СРСР як імперії зла. Але тільки СРСР.
<р>…І все ж я можу стверджувати, що мої товариші з України — а це була половина складу нашої перекладацької групи в автобатальйоні — не могли не сприймати побачене крізь призму того, що знали про Голодомор.
<р>Бо навіть у ті часи Голодомор був загальноукраїнським архетипом, ти міг тамувати його в собі, але він все одно десь глибоко сидів і діяв. Це було зрозуміло з деяких реплік у розмові, натяків навіть з боку деяких кадрових офіцерів з РФ.
<р>— Навіть з Росії?
<р>— Батальйон формувався в Північнокавказькому військовому окрузі, а це ж, зокрема, Ставропольський край, Кубань — там була купа українських прізвищ… У романі є персонаж, начальник їдальні Сиротченко, який уособлює цю глибоко приховану ворожість до більшовицького насильства та комуністичної пропаганди, успадковану від старших поколінь.
<р>«Даруй мені, — каже він героєві про солдата, який побив переселенця, — але воно не добере, чому цих дистрофанів не можна закопати чи, там, висадити в повітря, щоб не муляли очей. Як було в нас на Кубані: конаєш — конай. Помер Клим — то й хрін з ним». Або він каже: «Не треба нас дурити. Щоб при живих людях хліб залишався в полі, буває тільки одна причина: невигідно».
<р>Але далі цього він не йде, а в решти його товаришів перемагає звична імперська думка: «Ясна річ, підхоплювали офіцери, їм [ефіопам] вигідніше доїти Радянський Союз». Горбачов з’явився не на порожньому місці, на той час люди втомилися від ідіотизму і брехні, але де все зупинилося і що було далі, ми теж добре знаємо.
<р>— Ваш роман — в тому числі й про становлення української нації. А для вас він більше «африканський» чи «український»?
<р>— Український. Тому в ньому так багато речей, зрозумілих лише нам. Хоча з усіма цими подібностями і паралелями мені хотілося б, щоб у нього виявився універсальний характер.
<р>— На африканському континенті знову неспокійно. Руанда воює з Конго, а між Ефіопією та Еритреєю, як і у «ваші» часи, ось-ось спалахне війна. Яку роль у конфліктогенності цього регіону відіграє Росія?
<р>— Гадаю, що ключову. Крім потреби провокувати й підтримувати нестабільність та демонструвати опозицію Сполученим Штатам, вона в такий спосіб здобуває політичний вплив. А він необхідний для продажу зброї, яка, крім грошей, теж є інструментом завоювання впливу.
<р>Останні кілька років Африка активно переходить на інших постачальників, тому Москва чіпляється за режими, що перебувають у «довгограючому» конфлікті з сусідами. Вона всіляко підтримує автократичних лідерів, бо це теж дає більші шанси, що її зброю купуватимуть і надалі.
<р>Ефіопія та Еритрея, яким Москва продає зброю за принципом «і вашим, і нашим» з перших років еритрейської незалежності, — можливо, найяскравіший приклад цієї політики не тільки в Африці, а й в усьому світі. Про це я теж не міг не згадати у своїй книжці.
<р>— Гаразд, Москва знову готова накачувати африканські країни зброєю, але чи змінилися тамтешні настрої і ставлення до неї? Русофілія, як і за СРСР, у моді?
<р>— Продавати зброю — так, але «накачувати» є перебільшенням, бо нічим. За західними оцінками, зокрема, Італійського інституту міжнародних політичних студій ІSРІ, наслідки війни в Україні для російського експорту зброї в Африку є співставними з розвалом СРСР. Але я вважаю, що вони ще гірші, бо тоді, після розвалу, не було видно справжньої якості радянсько-російської зброї. Утім, африканських покупців більше хвилює не якість, а ціна.
<р>Що ж до русофілії, то вона, по-перше, купується. По-друге, прищеплюється у вишах типу «університету імені Патріса Лумумби» і далі послідовно підживлюється в рамках державної стратегії впливу на політичну верхівку африканських країн. По-третє, русофілія є прямим наслідком давніх антиколоніальних настроїв — та й нинішньої політики Заходу, насамперед США, в Африці і решті світу.
<р>— Україна йде в Європу і мало цікавиться Африкою зокрема та Глобальним Півднем у цілому. Це наша помилка чи очікувана побудова пріоритетів?
<р>— Це очікувано тому, що в Україні досі не було справді державницького уряду — в широкому сенсі слова «уряд», тобто вкупі з парламентом. Говорити про помилку тут не випадає, адже всі — за кількома винятками — українські високопосадовці, відповідальні за зовнішню політику держави, відомі тим, що не забувають дбати хіба що про власні інтереси. Ними згаяно дуже багато часу і можливостей. А ті кроки, що їх зробив уряд Зеленського за останній рік… Подивимось, якими подальшими діями вони будуть підкріплені.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-ukrаіnі-nе-vtrаtyty-shаns-nа-ukrаіnskо-аfrykаnskyj-rеnеsаns/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Як Україні не втратити шанс на українсько-африканський ренесанс?
<р>— А в Африці є розуміння, що таке Україна? Що таке російсько-українська війна?
<р>— Ні, немає. Думаю, що переважна більшість африканців сприймає Україну як годованку Заходу, а Росію — як лідера колишніх поневолених народів незахідного світу, зокрема борця з расизмом. Адже, на відміну від нацистів, СРСР, а потім Росії вдалося поєднати в очах сотень мільйонів дуже різних людей боротьбу проти расизму з боротьбою за соціальну справедливість. І це досі проблема.
<р>— Назва вашого роману «Дорога на Асмару» є символічною. «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу», — каже один ваш герой. При цьому географічно все навпаки. Сенс тут такий, що Ефіопія не дасть Еритреї спокою, навіть коли та виборе незалежність. А ми, українці, проклали шлях у свою Асмару? Чи невивчені уроки історії досі тяжіють над нами?
<р>— Я сказав би, що важливіша інша паралель, цілком історична. Еритрейці 30 років виборювали свою незалежність і здолали незмірно численнішого й сильнішого супротивника, на якийсь короткий час заживши захоплення й повагу всього світу. Але далі вони не змогли побудувати з воєнної демократії демократію мирного часу і, пересварившись з усіма сусідами, деградували в тоталітарну в’язницю. Вона має незмінного лідера, живе в режимі безкінечного воєнного стану і дуже нагадує роман Орвелла «1984»… Хіба що все це — на тлі казкової італійської архітектури в стилі ар-деко і з ароматом найкращої в світі кави.
<р>Тобто, як із сумом міркує молодший герой роману, «народ-герой став народом-ізгоєм». І, в принципі, тривалий час після 1991 року, коли впав режим Менґісту, між Еритреєю та Ефіопією не було значних відмінностей. Останньою до 2012 року теж майже неподільно керував колишній партизанський ватаг. І хоча після його смерті намітилися якісь кроки до справжньої демократизації, перспективи цього процесу залишаються під великим питанням — через чергову внутрішню війну, цього разу з провінцією Тиґрай.
<р>Я не проводжу паралелей, але деякі речі в нашому, українському політичному бутті після 2019 року наводять на таку думку. В часи таких випробувань, як ця вже 11-річна війна, надзавдання України не в тому, щоб відстояти свою незалежність, і навіть не в тому, щоб перемогти в цій страшній війні, а в тому, щоб вистояти і перемогти після неї. Як казала Леся Українка, «життям своїм до себе дорівнятись».

<р>Аллен Ґіндлер — незалежний науковець-економіст. Його академічні статті публікуються в Jоurnаl оf Lіbеrtаrіаn Studіеs та Тhе Іndереndеnt Іnstіtutе. Він також писав авторські колонки для Міsеs Wіrе, Аmеrісаn Тhіnkеr, Fоundаtіоn fоr Есоnоmіс Еduсаtіоn та Віblісаl Аrсhаеоlоgy Rеvіеw.
<р>Аллен поспілкувався з <еm>Тижнем про те, як досягти повоєнного економічного процвітання України, про виклики, пов’язані зі вступом до Євросоюзу, а також про те, як забезпечити потік західних інвестицій в Україну.

---

<р>— Аллене, родом ви з України, а зараз мешкаєте у США. Розкажіть про себе детальніше.
<р>— Так, я народився, виріс та здобув освіту в Україні, а 32 роки тому емігрував до США.
<р>Як незалежний науковець я публікую свої дослідження в наукових журналах, а також пишу авторські статті для різних видань. Зараз я обіймаю посаду офіційного автора аналітичного центру Тhе Іndереndеnt Rеvіеw і регулярно друкую там статті. Як економіст я дотримуюся поглядів Австрійської школи економіки та просуваю бачення, розроблене цією школою.
<р>— Українська економіка з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році пройшла тернистий шлях. Вона ніколи не була справді ринкового типу, в ній завжди була велика частка бюрократії. Зараз Україна несе тягар пенсій та інших соціальних зобов’язань, значна частка нашого ВВП перерозподіляється через державний бюджет, не кажучи вже про вплив війни.
<р>Уявімо, що війна закінчиться завтра. Які реформи ви рекомендували б провести Україні, щоб вона якнайшвидше стала багатою вільною ринковою економікою?
<р>— Дозвольте для початку детальніше зупинитися на засадах лібертаріанства. Нехай Австрійська школа спирається на лібертаріанську філософію, саме воно складається з трьох відтінків: класичний лібералізм, мінархізм та анархо-капіталізм. Вони відрізняються рівнем залучення уряду в економічні справи. Анархо-капіталіст вважає, що державі немає місця в суспільстві, тоді як класичні ліберали твердять, що певні ролі держави мають існувати. Натомість мінархіст думає, що ця роль має бути мінімальною, як-от закон і порядок, оборона і таке інше. Я — представник класичного ліберального відтинку. Ця позиція була притаманна Людвігу фон Мізесу, Фрідріху фон Гаєку та іншим видатним австрійським економістам.
<р>Австрійська школа вірить, що процвітання приходить через вільний ринок, приватну власність, індивідуальний вибір і, звичайно, обмежений уряд. Запевняю вас, що це не порожні гасла. За ними стоять реальні принципи та економічна логіка.
<р>Варто розуміти, що Австрійська школа дуже філософська і не завжди практична. Багато років минуло, і тільки зараз, уявіть, є лише один хлопець, одна країна, яка намагається впроваджувати австрійські принципи у свою повсякденну роботу. Це Аргентина. На наших очах триває великий експеримент. Президент Хав’єр Мілей узяв на озброєння принципи Австрійської школи та намагається впровадити їх через кілька програм.
<р>І, знаєте, результати вражають. У 2023 році інфляція в Аргентині становила понад 300 %. У 2025-му — опустилася до 31,5 %. Це десятикратне зменшення. І вони прогнозують інфляцію на рівні 10 % у 2026 році. Бідність знизилася з 57 % до 27 %, на 30 пунктів. Дефіциту бюджету немає. Раніше був дефіцит 15 %. Зростання ВВП становить 5 %.
<р>Те, що вони зробили в Аргентині, вам потрібно зробити в Україні. Але ви маєте рацію: Австрійська школа економіки чи будь-яка ринкова школа, як-от неокласична Чиказька, не працюватимуть під час війни.
<р>Наприклад, під час Другої світової Америка жила в умовах воєнного соціалізму. Я хочу нагадати нашим читачам історію джипа. Він був винайдений невеликою компанією. Потім уряд наказав їм віддати всі технології та креслення Wіllys і Fоrd, тому що була війна, й потрібно було багато машин. Те саме сталося з Мангеттенським проєктом. Ось ви професор у Колумбійському університеті, живете гарне елітне життя, викладаєте і вечеряєте в хороших ресторанах. А потім тобі кажуть: «Ти маєш їхати в пустелю».
<р>Тож під час війни ми, на жаль, маємо справу з економікою командного типу, а відтак не можемо впроваджувати нічого, що бодай нагадує Австрійську школу.
<р>Тепер повернімося до України. Я був здивований, коли пару років тому дізнався, що в Конституції України написано, буцімто Україна є «соціальною державою». Це правда?
<р>— Так, стаття 1 говорить, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
<р>— Звучить гарно, але європейською юридичною мовою це зазвичай означає державу загального добробуту. Або з австрійської та лібертаріанської перспективи можна навіть сказати — соціалістичною. Звісно, не в сенсі марксистського типу.
<р>— Як скандинавські країни?
<р>— Скандинавія для мене — це інший тип економіки, але ми все одно говоримо про еволюційний соціалізм, який запровадив Едуард Бернштейн. Він належав до Німецької соціалістичної партії, між ним і Каутським точилася запекла дискусія. Його ледь не виключили з партії, бо Роза Люксембург не вважала його достатньо марксистом. Хай там як, саме він придумав еволюційний соціалізм, і ця гілка вижила. Зараз ви можете бачити це в Америці та в усій Європі.
<р>«Соціальна» насправді означає соціалістична у практичному плані. Скажімо, війна закінчилася. Та навіть тоді країна все ще перебуває у способі мислення «воєнного соціалізму», тому що багато солдатів повертаються з армії, і держава відчуває, що повинна про них піклуватися. Скажімо, через п’ять років, коли все вляжеться і ми вирішимо, що потрібно розвивати економіку — ми повинні різко скоротити регулювання і дати підприємцям вільно дихати. Це те, що зробив Хав’єр Мілей.
<р>Будь-яка дозвільна система — це бюрократичний спосіб заробити гроші на підприємцях та ускладнити запуск і ведення бізнесу. Навіть Трамп розуміє це в США. У нас так багато регуляцій, що аби щось побудувати, потрібно дуже багато часу. Тож він має рацію, що регуляції треба скорочувати.
<р>Далі потрібно спрощувати податки. Вони мають бути низькими, від 10 до 15 %, і пропорційними. Це розширило б базу оподаткування. І, звичайно, будь-які лазівки мають бути усунені, тому що зазвичай вони захищають зацікавлених людей.
<р>У США дуже складна податкова система, і коли говоримо про «оптимізацію» оподаткування, ми насправді просто намагаємося використовувати лазівки, щоб уникнути його. Знову ж таки, моральний дух країни через це падає. Набагато простіше заплатити 10 % і забути. Це краще для країни загалом, ніхто не намагатиметься боротися проти системи.
<р>Тож я вважаю, що ми повинні скоротити бюрократію під час процесу запуску бізнесу. Магазин або фабрика повинні відкриватися за дні, а не за тижні чи місяці. До речі, я бачив додаток «Дія», він є у моїх друзів. Я сказав би, що це ідеальне використання державної юрисдикції, у США такого немає. Це чудове рішення для спрощення речей.
<р>— Хочу запитати про ваш погляд на європейську бюрократію та стандартизацію. Дехто каже, що стандарти ЄС є перевагою, бо гарантують високу якість товарів і послуг. Є думки, що вони — тягар для бізнесу, гальмують інновації та усувають стимули. Чи повинна Україна прагнути приєднатися до цього «товариства стандартів», чи нам краще триматися осторонь і мати власні вільноринкові правила?
<р>— Я завжди вважав, що Україна хоче вступити до Європейського Союзу, щоб довести свою приналежність до родини європейських націй. Щоб показати відмінність від тих, хто на вас нападає. Тобто радше йдеться про світоглядові й геополітичні, аніж про економічні міркування.
<р>Стосовно економіки ви маєте рацію: бюрократія та регуляції ЄС шкодять бізнесу. Якщо Україна вступить до ЄС, це означатиме, що ви матимете ще один рівень бюрократії поверх вашого власного і ще один рівень оподаткування. Так, ви повинні підкорятися їхнім правилам, але ці правила дуже часто вам шкодитимуть.
<р>Я наведу приклад: виробництво енергії. Я знаю, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/еksреrt-z-еnеrhеtyky-оlеksаndr-khаrсhеnkо-rоsііаny-vdаlysіа-dо-khоlоdnоhо-hеnоtsydu-shсhоb-znyshсhyty-kyіv-іаk-mіstо-dlіа-zhyttіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">що зараз відбувається в Україні, і вам потрібно якнайшвидше відновити виробництво енергії. Ви не можете зробити це, використовуючи лише відновлювану зелену енергію. Навпаки, найефективніший спосіб — використовувати вугілля та газ, щоб змусити електростанції працювати. Так, вони не «зелені», але у вас немає ні часу, ні грошей, щоб витрачати їх на такі речі, як сонячні панелі. Звичайно, ви можете будувати атомні чи гідростанції, але це потребує часу. Найшвидший шлях — вугілля та газ. Китай запускає новий завод щотижня. Це брудно, так, але існує також технологія «чистого вугілля».
<р>У ЄС із цим буде складно. Ви не настільки багаті, щоб жити за їхніми стандартами. А енергія — це основа всього. Те саме стосується вимог до «чистих вантажівок» і так далі. Я не впевнений, що ви можете собі це дозволити, тому що після війни починатимете навіть не з нуля, а з «мінуса». Щоб усе відбудувати, ви повинні позбутися тягаря вказівок європейської бюрократії щодо того, що і як робити. Мусите діяти швидко. Грайтеся в зелену енергетику, тільки коли розбагатієте.
<р>Ви не можете дозволити собі ще один податковий та регуляторний тягар від країн, які давно не воювали, перебували під безпековою парасолькою США і хаотично витрачали гроші на соціальні програми. У вас немає на це грошей, і вам не потрібно віддавати свої ресурси європейській бюрократії.
<р>Подивіться на Вrехіt. Велика Британія вирішила сказати «па-па». Це не означає, що вони розірвали всі відносини. Вони й далі ведуть вільну торгівлю з ЄС, але отримали більше свободи для себе.
<р>— У нас такі самі побоювання. Одна справа — в умовах війни, але після неї варто тверезо оцінювати доцільність приєднання до ЄС.
<р>— Я в жодному разі не кажу, що ви маєте шукати альтернативних союзів. Але потрібно все ретельно оцінювати та вимагати всіляких винятків. Ймовірно, ви зможете про них домовитися. Але мусите зберігати внутрішні правила максимально простими та сприятливими для ринку.
<р>— Дозвольте мені згадати два побоювання, які ми історично мали щодо приватизації державної власності. Перше: великі підприємства й цілі галузі могли потрапити у руки росіян через фіктивні компанії чи офшори, а потім саботувати українську економіку з Москви. Друге: олігархи. Україна мала великі проблеми з олігархами, які використовують великий бізнес для реалізації політичних інтересів, а не просто для отримання прибутку. Як би ви це вирішили?
<р>— Я пам’ятаю ті часи 1990-х, коли колишні члени компартії та бандити все приватизували. Люди не знали, що відбувається, зміни були дуже швидкими. На жаль, Україна зробила те саме, що й Росія. Вони не придумали інших ідей, хоча можна було зробити, як у Німеччині після Другої світової чи Японії. Вони не створили там олігархію. Але Україна припустилася величезної помилки.
<р>Тепер у вас є олігархія і цілі галузі в руках людей «зі зв’язками». Що робити? Є кілька підходів. Найрадикальніший каже: «Поверніть це багатство уряду». Знову націоналізуйте його на короткий час, а потім проведіть нові відкриті аукціони. Ви повинні переконатися, що приватизація не перетвориться на кумівство.
<р>Верховна Рада має прийняти розумні закони, які скажуть: «Ніяких офшорів, ніяких сторонніх тіньових компаній». Ви можете заборонити країні-агресору бути власником. Потрібно все перевірити ще до того, як когось узагалі допустять до аукціону.
<р>Інший спосіб — сказати олігархам: «Хлопці, вам щастило 30 років. Настав час платити». Ви вимагаєте одноразовий платіж у мільярди доларів з кожного підприємства, перерозподіляєте акції серед працівників і починаєте спочатку.
<р>Третій шлях — дуже повільний: нові підприємства, які наразі перебувають у руках держави, йдуть на нові аукціони, але олігархам, які вже отримали свій «шматок пирога», заборонено брати участь.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/еnеrhеtyсhnyj-іmunіtеt-kyіеvа-іаk-реrеbuduvаty-systеmu-shсhоb-nе-zаmеrznuty-nаstuрnоі-zymy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Енергетичний імунітет Києва: як перебудувати систему, щоб не замерзнути наступної зими
<р>Більшість людей не брали участі в приватизації. Цього разу вона має бути масовою. Ви повинні перерозподілити власність серед багатьох-багатьох людей. Аргентина легко провела приватизацію, тому що у них не було проблеми з російськими олігархами всередині країни. Вони були дуже бідними людьми з гіперінфляцією, тому Мілей просто виставив цілі галузі на продаж. Для вас це складніше. Ваше занепокоєння щодо потрапляння власності в російські руки цілком справедливе. Вони все ще ваші сусіди й нікуди не подінуться.
<р>— Надія на швидку відбудову України ґрунтується на обіцянках ЄС і США щодо інвестицій після війни, незалежно від того, чи виплатить нам Росія репарації. Чи вірите ви, що вони дотримаються обіцянок? І чи отримають вони вигоду від такого інвестування?
<р>— Якщо у вас буде лише нестійке припинення вогню, єдині інвестиції, які ви отримаєте, — це кредити та допомога від урядів. Приватні компанії не ризикуватимуть своїм капіталом у країні, де немає постійного миру. Деякі американські компанії вже втратили капітал через російську агресію.
<р>Вам потрібен мир з гарантіями. Це те, що намагається отримати Зеленський. Мир без гарантії нічого не означає, це просто папірець. Звичайно, будь-яка гарантія — це теж папірець, але це більше, ніж нічого. Згадайте Другу світову війну, коли Німеччина напала на Польщу, Велика Британія мала оголосити війну. Вони не хотіли, але були джентльменами й зробили це.
<р>Я не думаю, що інвестиції від приватних компаній заллють Україну вже зараз. Можуть бути компанії, підтримані урядом, але це не одне й те саме. Як та горезвісна угода про рідкісноземельні мінерали з Трампом. Припустімо, вони пришлють п’ять тракторів. Цього недостатньо.
<р>Зеленський прагне мирного договору з гарантією. Це ключовий момент. Без нього люди за кордоном скажуть: «Путін досі там. Я не збираюся ризикувати». Можливо, вони інвестуватимуть у Львів чи Тернопіль, але не в інші регіони.
<р>— Що ви думаєте про таке твердження «найкраща гарантія безпеки для України — це наявність заводів Rhеіnmеtаll та інших військових компаній, що відкриваються в Україні та виробляють боєприпаси, танки й літаки всередині країни»?
<р>— Частково згоден. Як я вже казав, будь-яка компанія, що приходить в Україну, може втратити свій капітал, якщо почнеться нова війна. Неважливо, виробляють вони танки чи олію. Визначальною є впевненість, що вони отримають вигоду. Зараз їх приваблює дешева й напрочуд освічена робоча сила. Вони думають про прибуток, що, до речі, нормально. Прибуток — це сигнал.
<р>Україна має великий потенціал у сільському господарстві та ІТ. Зараз — фаза штучного інтелекту (ШІ). Щоб заскочити на потяг ШІ, вам потрібна енергія. Датацентри ШІ споживають величезну кількість енергії. У США вартість електроенергії через це зростає. У вас є талановиті люди та навички, але вам потрібна енергія й охолоджувальні установки.
<р>Мій аргумент знову щодо ЄС: вони не дозволять вам побудувати це достатньо швидко, бо скажуть, що вугільна станція брудна й іде врозріз із «пасткою глобального потепління».
<р>Ніхто у світі не хоче, щоб ви захищали «незахищуване». Вони хочуть, щоб ви попрощалися з Кримом і Донбасом і все зупинили. Це те ставлення, яке я чую від політиків в Америці та Європі, і це те, чого хоче Трамп. Де-факто ця територія може бути втрачена. Але ви повинні наполягати на тому, щоб ніхто не визнавав її російською. Наприклад, США ніколи не визнавали Балтійські республіки належними Радянському Союзу. Те саме з Курильськими островами та Японією.
<р>На жаль, великі держави не на 100 відсотків на боці України.
<р>— Наша думка така, що нас підтримують, лише доки ми здатні захищатися. Якщо ми проявимо слабкість, нас покинуть. Вони підтримують лише сильну Україну.
<р>— Абсолютно. І я думаю, що їхня думка поволі змінюється. Чотири роки війни проти країни, що нібито мала армію «номер два»? На початку були прориви Росії на Херсонщині та Запоріжжі, але коли українці почали відбиватися, все зупинилося. Росію вигнали з-під Києва та Харкова.
<р>Україна має великий потенціал. Я не знаю, про що думають європейці. Вони повинні постачати все необхідне для війни, поки ви маєте солдатів. Якщо Трамп вважає, що Росія загрожує американській чи європейській безпеці, то вже є країна, готова боротися з цією загрозою і щодня зменшувати її потенціал. Не підтримувати цих зусиль — це надлицемірство.
<р>Сподіваюся, Україна залишиться сильною та ні в чому не поступиться Трампу чи будь-кому іншому.