Український тиждень

<р><еm>Відомо, що росіяни мали намір зайти до Києва в першу ж добу повномасштабного вторгнення. Аби оточити й заблокувати столицю, вони вели наступ відразу з кількох напрямів. Шлях загарбників до лівобережжя Києва пролягав саме через Броварський район на півночі області.
<р><еm>Уже 24 лютого 2022 року, одразу ж після початку повномасштабного вторгнення, росіяни завдали ракетних ударів по Броварах. Були атаковані військові частини. Внаслідок терористичних актів загинуло 6 осіб та ще 12 були поранені.
<р><еm>28 лютого ворог завдав нового удару по районному центру, тепер силами авіації — в результаті на вулиці Київській загинула 1 особа, ще 5 зазнало поранень. Того-таки дня перші колони російських військ просунулися вглиб Броварського району. Ворог зайшов на територію сіл Мокрець, Бервиця та Заворичі. Це дало можливість російським військам вести наступ в напрямку автошляхів Київ — Чернігів та Київ — Суми, що, звичайно ж, загрожувало столиці. Вже на початку березня 2022 року бої точилися на території Баришівської, Калитянської та Великодимерської територіальних громад Броварського району. Згодом росіяни окупували села Богданівка, Залісся та Велика Димерка і таким чином впритул підійшли до Броварів.
<р><еm>9 березня 2022 року російські війська здійснили масований наступ на місто Бровари. Безпосередньо бої розгорнулися на трасі МО1 (Київ — Чернігів) поблизу села Скибин. Саме там відзначилися бійці 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців, ССО «Азов-Київ», батальйон «Карпатська Січ» та бригади територіальної оборони, сформовані місцевими добровольцями.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-331257" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="939" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-786х615.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-300х235.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brvr-768х601.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р><еm>Серед тих, хто особливо відзначився під час оборони Броварів та Броварського району, був і командир 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців майор Роман Дармограй. Він уміло організував ешелоновану, з поступовим нарощенням вогневих засобів, оборону населених пунктів Бровари, Пухівка, Рожівка та Калинівка Броварського району, створив ефективну систему вогню, визначив місця вогневих засідок, планові цілі артилерії та спланував фланговий вогонь, правильно визначив напрямок зосередження основних зусиль. 10 березня 2022 року на північній околиці Броварів він зустрів батальйонну тактичну групу 6-го танкового полку 90-ї танкової дивізії Центрального військового округу РФ. У результаті майже чотиригодинного бою було знищено 17 танків, 3 БМП, БТР-82А та до 55 солдатів і офіцерів противника, у тому числі командира російського танкового полку полковника Захарова. Після бою було захоплено 3 танки й 1 МТ-ЛБ. Противник не зміг прорватися до Києва та змушений був відступити. У подальших боях батальйон під командуванням майора Романа Дармограя знищив близько 30 ворожих танків, багато іншої техніки та живої сили противника.
<р><еm>Варто відзначити, що у серпні 2022 року журнал Fоrbеs у рамках проєкту «30 до 30» відзначив молодих людей, які захищають нас сьогодні, здобуватимуть Перемогу завтра та будуватимуть нову Україну після нашої Перемоги. З-поміж найкращих також був відзначений і Герой України підполковник Роман Дармограй.

---

<р>— Чи було у вас передчуття, що росіяни здійснять повномасштабне вторгнення в Україну? Загалом, що відбувалося напередодні 24 лютого 2022 року в розташуванні вашої бригади?
<р>— Напередодні повномасштабного вторгнення російських військ наша 72-га окрема механізована бригада після ротації повернулася до пункту постійної дислокації у місті Біла Церква і жила звичайнісіньким буденним військовим життям. Хочу наголосити, що в Збройних Силах України було таке правило: після виходу з району виконання Операції Об’єднаних Сил (ООС) військова частина спочатку виділяє батальйонну групу для виконання завдань у ролі резерву, а далі діє згідно з рішенням командування. Однак буквально за два тижні до повномасштабки нас відправили на Сумщину для проведення рекогносцирування під українсько-російський кордон, де стояла тоді 58-ма окрема мотопіхотна бригада. А згодом такі ж рекогносцирувальні дії ми провели й під Києвом…
<р>— Гаразд, чи надходила вам інформація про можливе повномасштабне вторгнення тієї армади військ, яку накопичили росіяни взимку 2022 року поблизу наших кордонів?
<р>— Нам надходила інформація, що на кордоні з Україною Росія зібрала величезне угруповання, яке перебувало в очікуванні ймовірного вторгнення. Та й, ніде правди діти, ЗМІ розповсюджували кадри з багатокілометровими колонами бойової техніки, яка стояла на дорогах, що вели до нашого кордону. Звісно, відповідні заходи керівництвом держави та ЗСУ були проведені. Однак особисто я не думав, що Росія наважиться на такий повномасштабний наступ. Мене навіть дружина запитувала, коли я приїхав додому…
<р>— Чи буде війна?
<р>— Саме так. А ще — що робити, якщо війна раптом розпочнеться? Пам’ятаю, що на це відповів тоді так: «Що робити? Вчіться, ходіть до школи, садочка, ну і так далі…».
<р>— Тобто намагалися заспокоїти свою родину?
<р>— Так. Ну що я міг іще тоді сказати? Звичайно, намагався заспокоїти дружину і дітей. Потім, уже спілкуючись із колегами-військовими, переконався, що був зовсім «не оригінальним» у своїх аргументах, намагаючись розвіяти сумніви рідних і близьких щодо можливої агресії росіян…
<р>Хай там як, буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення наш 3-й мехбат здійснив переміщення з Білої Церкви до навчального центру в селищі Дівички Київської області. Хоча з огляду на потенційні загрози після проведення рекогносцирування ми просили командування заздалегідь відправити хоча б нашу піхоту для облаштування позицій на ймовірних напрямках наступу росіян.
<р>— Але переміщення вашого батальйону до Дівичок, мабуть, було пов’язане саме з загостренням обстановки на українсько-російському кордоні напередодні повномасштабного вторгнення. Тому передбачаю, що ілюзії, якщо такі існували, за кілька днів до 24 лютого в учасників маршу розсіялися. Чи не так?
<р>— Безперечно, ви правильно зауважили. Після цього переміщення всілякі сумніви щодо можливого сценарію розвитку подій дійсно розсіялися. Принаймні я для себе тоді певні висновки зробив. Адже до цього подібних маневрів з озброєнням та боєприпасами наша частина ніколи не здійснювала…
<р>— Пригадайте, будь ласка, що відбувалося 24 лютого 2022 року: перші прильоти, удари по Києву. Вас підняли по тривозі?
<р>— Нас геть не піднімали! Не було потреби. Тільки-но пролунали перші вибухи, ми відразу піднялися. Все відразу стало зрозуміло. Це війна! Після цього я вийшов на зв’язок з командиром бригади полковником Олександром Петровичем Вдовиченком, який дав нашому мехбату наказ висуватися до визначеного району оборони.
<р>Необхідно зауважити, що ми зіткнулися з певними труднощами, пов’язаними з висуванням нашого підрозділу. Адже після початку інтенсивних обстрілів території України певна частина мирного населення заполонила дороги, намагаючись евакуюватися вглиб країни, тим самим створивши суцільні затори. Добре, що є об’їзна навколо Борисполя…
<р>Під час маршу я подякував долі, що мав можливість напередодні повномасштабного вторгнення провести рекогносцирування, до якого залучив командирів взводів і рот, та й сам як комбат мав змогу ознайомитися з районом оборони. По прибуттю до району оборони ми ще раз здійснили рекогносцирування та почали облаштовувати вогневі позиції. Згідно з задумом командування ми мали зайняти оборону вздовж північної околиці Броварів та сіл Калинівка, Пухівка і Рожівка. Окрім того, ми повинні були взяти під вогневий контроль дорогу Чернігів — Київ. Це і був передній край оборони нашого 3-го окремого механізованого батальйону…
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Трофейний російський танк Т-72 під Броварами пішов своїм ходом." wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/zGqyUk658еU?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>— Скажіть, що було на озброєнні вашого батальйону на момент повномасштабного вторгнення?
<р>— Переважно БМП-2. Кожна рота мала десять таких машин, тобто в батальйоні було 32 «бехи». Окрім того, в моєму підрозділі була ще і мінометна батарея 120 мм мінометів. А також кілька крупнокаліберних кулеметів ДШК. Ну, звичайно ж, особовий склад мав стрілецьку зброю.
<р>— А знамениті «Енлави» та «Джавеліни»?
<р>— Були.
<р>— Чи було достатньо цих переносних протитанкових ракетних комплексів, щоб успішно протидіяти механізованим з’єднанням ворога, що рвалися тоді до Києва?
<р>— Так насправді не буває. (сміється)
<р>— Тобто?
<р>— Ну, щоб було достатньо. Водночас я розумів, що навіть наявної кількості переносних протитанкових ракетних комплексів було досить, щоб виконати бойове завдання. Після прибуття до визначеного заздалегідь району й облаштування бойових позицій я позначив найбільш загрозливий та ймовірний напрямок, звідки ворог міг завдати удару. Саме на ньому і було зосереджено дві третини вищезазначених протитанкових ракетних комплексів. І коли безпосередньо розпочалися бої, ми готові були застосовувати й «Джавеліни» та «Енлави».
<р>Окрім того, я вирішив зосередити на цьому напрямку ПТРК вітчизняного виробництва, а саме два «Корсари» з комплектом 15 ракет до них та дві «Стугни». Якщо говорити про «Енлави» і «Джавеліни», то вони застосовувалися виключно із засідок. Ефективна річ, скажу вам, однак їх було обмаль. Тому під час бою нам доводилося застосовувати проти броньованих цілей осколкові ракети замість кумулятивних, яких на той момент уже не було…
<р>— 10 березня 2022 року на північній околиці міста Бровари очолюваний вами батальйон прийняв бій із 6-м танковим полком 90-ї танкової дивізії ворога. Чи можете детально відтворити перипетії цього бою?
<р>— Думаю, наші успішні дії тоді стали можливими завдяки вдало облаштованому бойовому порядку батальйону.
<р>Ще під час планування та низки рекогносцирувань ми добре усвідомили, що тієї кількості ворога, яка піде на нас, не стримати, якщо ми побудуємо лише таку собі класичну лінійну оборону. Необхідні були нестандартні рішення. І ми їх реалізували: це так звана каскадна оборона, що могла зупинити ворога. Зокрема, перед переднім краєм оборони мого батальйону, на ймовірному напрямку зосередження основних сил противника ми облаштували три вогневі засідки. Першим у бій тоді, 10 березня, вступив мій сусід праворуч. Це був перший механізований батальйон нашої 72-ї окремої механізованої бригади.
<р>Багато хто пам’ятає, як у березні 2022 року нас буквально захлеснув «дев’ятий вал» інформації, яка надходила тоді від місцевих. Намагаючись бути корисними, українці з-поміж місцевих мешканців інформували нас, що виявили рух у напрямку до Києва «ста машин», «двохсот машин»… Далі почала надходити інформація про появу на околицях якихось міфічних «тяжолих танків»! Я тоді ще подумав: що то за «тяжолий танк» і де його бачили місцеві? Зрозуміло, це зараз всі більш-менш підковані й досвідчені, а тоді…
<р>Пересічні громадяни називали все, що їздить на гусеницях, не інакше, як танком. Окрім того, кількість цих «тяжолих танків», зі слів місцевих мешканців, які спостерігали рух російських колон, просто зашкалювала.
<р>— Ви сказали, що за допомогою місцевого населення Київщини мали можливість відстежувати просування ворога. Пригадайте, як рухалися ворожі колони, перш ніж зіткнутися з вашим батальйоном.
<р>— Противник із Шевченкового перемістився до Богданівки, потім на Залісся, а згодом уже вийшов на шосе сполученням Чернігів — Київ. Після виходу на головну трасу вже здійснював наступальні дії в напрямку до населених пунктів Скибин і Калинівка.
<р>У такий спосіб росіяни намагалися захопити районний центр Бровари та підійти впритул до Києва. Гадаю, що за рахунок величезної кількості броньованої техніки, помноженої на свою нахабність, ворог прагнув просто розчленувати наші бойові порядки. Повторюся: найперше росіянам треба було захопити Бровари та підготувати плацдарм, а потім можна було йти безпосередньо на Київ…
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnсеntеr wр-іmаgе-331258 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv-.jрg" аlt="" wіdth="817" hеіght="576" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv-.jрg 817w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--786х554.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--300х212.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/04/brbv--768х541.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 817рх) 100vw, 817рх"/>
<р>— Спілкуючись з офіцерами ланки від комбата до комбрига, я довідався, що серед правдивої чи достовірної інформації була й така, що, м’яко кажучи, не відповідала дійсності, а крім того, ще й шкодила нашим Силам Оборони…
<р>— Було й таке, ніде правди діти. Інформації було дуже багато і вона була різноманітна, а подекуди й просто фантастична! Наприклад, ми чули таке: «У ваш бік іде “сімсот машин!” або навіть “півтори тисячі машин!”». Однак ми не реагували на ці цифри, а діяли згідно з попереднім задумом.
<р>Звичайно ж, нам бракувало ракет, які могли б на далекій відстані вражати ворожу техніку. І тоді я почав жартувати: мовляв, хлопці, легкоброньовані цілі ми ракетами не знищуємо, а пропускаємо або дуже акуратно коцаємо їх, щоб не пошкодити, бува, ворожу техніку й надалі могти її затрофеїти. Або говорив: однією ракетою бийте дві цілі задля економії дорогоцінних боєприпасів.
<р>— Ваш 3-й механізований батальйон у той день отримав бойове хрещення під час повномасштабного вторгнення.
<р>— Правильно. Але спочатку вступив у бій наш сусід праворуч, а саме перший батальйон нашої бригади. На той час він вже мав бойовий досвід, оскільки двічі брав участь у зіткненнях з росіянами. Першому батальйону в цих боях протистояла посилена рота противника. Я також розраховував, що зіткнуся з такими ж силами ворога. Буквально напередодні, 9 березня, я виїхав до командира розвідувального взводу, який перебував у передовій засідці. Ми з ним тоді ще раз детально оглянули, де і як він завдаватиме вогневого ураження ворогу.
<р>Пам’ятаю, що неподалік від наших позицій знаходився блокпост, де чергував підрозділ Нацгвардії. І ось спілкуємося ми зі взводним, а він мені говорить: «Анатолічу, так скільки машин мені пропускати?». Я йому: «Пропустиш розвідувальне дозорне відділення чи головний дозор, п’ять-сім машин, а там уже розпочинай знищувати російську ГПЗ!» На тому, як кажуть, і порішили. Наостанок ми пожартували, помилувалися краєвидами Київщини, а згодом я повернувся до свого КСП.
<р>А наступного дня нам надійшла інформація, що досить велике вороже угруповання зосередилося в селах Київщини, а саме в Баришивці, в Старому Бикові та в Новому Бикові. Згодом ми довідалися, що росіяни виходять з Шевченкового і рухаються на Залісся, що розташоване уздовж автомобільної траси Чернігів — Київ, а далі прямують у бік Калинівки, що всього за 25 кілометрів від столиці. Згодом мені надійшла доповідь від першої нашої засідки, мовляв, спостерігаємо рух ворожої колони. Віддаю наказ: «Діємо за планом!». Ясна річ, я не думав, що росіяни відразу підуть силами полку на наші позиції. На той час мій пост оптико-електронного спостереження розташувався в Калинівці, поблизу залізничного мосту. Пам’ятаю, що там якраз будувалася заправка. Звичайно, з початком повномасштабного вторгнення будівництво було зупинено. Отож я бачив тоді, як перші ворожі машини виходили із Залісся. Звичайно, я не очікував — та, гадаю, ніхто тоді цього не чекав, — що відразу весь російський танковий полк, як кажуть, у повному складі попрямує на нас.
<р>Однак часу на роздуми не було. Треба було діяти. І тут спрацював наш задум. Росіяни силами, які значно перевищували сили танкового взводу — а це машин десь п’ять-сім, — рушили на нас. Наша засідка пропустила їх, а потім відкрила вогонь по ворожих танках. Добре пам’ятаю, що передова засідка знищила три машини противника, а затим відпрацювала інша наша засідка, яка мала на озброєнні «Стугну». Ну, а далі противника почали знищувати наші підрозділи вже на передньому краї оборони…
<р>— На кадрах відео, які облетіли всі світові інформагентства, добре видно, що ви ведете бій з танками Т-72Б-3.
<р>— Так, переважно це були саме ці танки. Окрім того, там було кілька машин управління на базі МТ-ЛБ, але вони рухалися у другому ешелоні. Що ж стосується БТР та БМП, то мені особисто на очі потрапив новий БТР-82А, який ми знищили ще в Заліссі. Окрім новітнього БТР, під наш прицільний вогонь потрапила і російська «беха». Однак головною ударною силою росіян на нашому напрямку були все ж танки.
<р>Тут варто зауважити, що нам неабияк стали в пригоді насипи та дорожні відбійники, що стали причиною зупинки ворожої техніки. Намагаючись зманеврувати та наблизитись до Калинівки, російська броньована техніка просто застрягала на бетонних відбійниках.
<р>— Тобто сідала на відбійники своїми днищами?
<р>— Саме так. Це була перша машина з колони, яка отак потрапила в пастку…
<р>— БМП?
<р>— Ні, ви знаєте, це був танк. Ми його потім забрали собі як трофей. Це був сучасний, а точніше, модернізований російський танк Т-72Б-3. А тим часом росіяни продовжили рух на Калинівку. Спочатку потрапили під вогонь наших підрозділів бойової охорони, тобто засідок, а згодом я зв’язався з начальником артилерії, й ми з ним почали відпрацьовувати по планових цілях, тобто завдавати ударів по російській бронетехніці, що рухалася на Калинівку. Для покращення корегування мені навіть довелося залізти на міст. Звідти я почав давати координати розривів нашим артилеристам. Окрім того, по ворожій колоні відкрила вогонь наша мінометна батарея.
<р>Наголошую, що ворог потрапив у такі собі щільні лещата і був приречений на нищівний розгром. І все через те, що шосейна дорога сполученням Чернігів — Київ виявилась для противника завузькою, а отже, будь-які його спроби маневрувати призводили лише до скупчення та гарантованих заторів. Це, своєю чергою, дозволяло нам діяти досить влучно, а відтак і результативно. Буквально кожна наша ракета, кожен артилерійський снаряд гарантовано вражали техніку противника.
<р>— За допомогою чого координували вогонь?
<р>— Спочатку в нас була встановлена камера, яку надав благодійний фонд «Повернись живим». Це була не просто камера, а пост оптико-електронного спостереження, такий собі «Циклоп». Досить хороша штука, яка мала потужний зум. Цей пост дозволяв нам бачити ворога на відстані від мосту до самого Залісся. У камеру я спостерігав розриви й міг корегувати як слід вогонь нашої арти, постійно вносячи поправки, і так вражати ворога. На жаль, під час бою росіяни пошкодили цю камеру. Тому мені довелося вилізти на залізничний міст і вже звідти спостерігати за ворогом.
<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="ЗСУ поширили відео "бою в Броварському районі"" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/R6D22jsNі5о?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>
<р>— За допомогою бінокля?
<р>— Ні, мої руки були зайняті планшетом, тому довелося обходитися без бінокля.
<р>— Вам довелося корегувати і вогонь мінометної батареї?
<р>— Ні, за прицільний вогонь мінометників відповідав оператор БпЛА, який тоді тісно співпрацював з командиром батареї.
<р>— Наскільки ефективно та результативно, на вашу думку, спрацювали засідки, облаштовані заздалегідь на шляху ймовірного просування ворога?
<р>— Вийшло так, що в Заліссі відпрацювала засідка, де за старшого був командир розвідувального взводу. На озброєнні у них були «Енлави» та РПГ-18 «Муха». Вибір саме такої протитанкової зброї зумовлений незначними відстанями до цілей. Друга засідка мала на озброєнні «Стугну» — до речі, там чергувала колишня народна депутатка України Тетяна Чорновіл. І нарешті, третя засідка також була укомплектована ПТРК «Стугна». Наявність трьох засідок дозволила нам створити досить ефективну, надійну ешелоновану протитанкову оборону.
<р>Наші підрозділи показали себе досить ефективно. Працюючи зненацька і завдаючи влучних ударів по колонах техніки, вони не тільки знищували ворога, а й дезорганізували його, змушували постійно змінювати свої плани, і це призводило до втрати управління. Це підтвердили й наші радіоперехоплення розмов росіян між собою. Хоча, правду кажучи, і росіяни прорахувалися…
<р>Що ж стосується наших засідок, то дійсно, вони спрацювали досить ефективно, оскільки діяли холоднокровно і виважено. Ми, як домовлялися заздалегідь, пропустили більшість танкового взводу — а це десь чотири-п’ять машин, — а потім уже завдали удару по головних силах противника. Пригадую, що наші бійці, які перебували в засідці, знищили тоді три ворожі машини. Друга засідка також діяла ефективно. Таким чином, ворог у дебюті отримав смертельний удар, від якого вже не зміг як слід оговтатися…
<р>— Тобто?
<р>— Вважаю, що засідки зламали плани ворога. Адже якби росіяни продовжували дотискати нас всіма наявними силами й одночасно вийшли б на рубіж переходу в атаку, все могло бути інакше — у всякому разі, гадаю, не на нашу користь.
<р>— Тобто можна констатувати, що тактика таких собі козацьких засідок принесла плоди?
<р>— Саме так. Наші удари виявилися болісними для ворога, адже він довго не міг второпати, звідки саме йому прилітає… І коли противник після перших зіткнень з нашими передовими підрозділами підійшов ближче, вогневого ураження по його колонах почала завдавати наша артилерія та мінометна батарея батальйону. А ще влучно діяли наші «Корсари».
<р>— Ви мали можливість наочно спостерігати за тактикою ворога. Чому росіянам у 2022 році не вдалося втілити оголошені ними цілі так званої спеціальної воєнної операції — маю на увазі в першу чергу «демілітаризацію» і «денацифікацію», а, по суті, позбавлення державності та поневолення України?
<р>— Ну, розпочну огляд тактики з битви за Київ, у якій брав безпосередню участь. Показово те, що на моєму напрямку з північного сходу ворог ішов штатними силами, зокрема 6-м танковим полком у повному складі. Недарма ж у тому бою, 10 березня, поблизу Калинівки загинув командир цього самого танкового полку. До речі, ніхто не очікував, що там буде командир полку. Про що це свідчить? Про те, що ворог кинув на нас усі наявні тоді в них штатні сили, значну кількість техніки, не переконавшись як слід у безпеці руху своїх колон, тобто не провівши навіть розвідки.
<р>Так, треба визнати, що росіяни діяли примітивно, лінійно, за шаблоном, за раз і назавжди відпрацьованими лекалами, за що зрештою і поплатилися.
<р>У тому бою ми підбили та знищили 19 машин. 49 машин відійшли на вихідні позиції, тобто вороже угруповання, що рвалося на Київ, змушене було відступити. Таким чином, правильно побудована оборона, а саме її багатошаровість із поступовим нарощуванням вогневих засобів, дозволила нам зупинити росіян.
<р>Але є одне «але». Треба завжди пам’ятати, що ми маємо перед собою серйозного ворога. Попри те, що він часто діє за шаблоном, інколи в нього варто і повчитися…
<р>Знову пригадую події 10 березня 2022-го. Тоді впадали в око досить умілі й чіткі дії одного танкового екіпажу росіян. Потрапивши до нашого вогневого мішка, один із російських танків зазнав ураження, однак залишився працездатним. Екіпаж російського танка не розгубився, а миттєво запустив ТДА, тобто димову завісу. Це дозволило росіянам на деякий час просто закрити свою колону димом, і ми залишилися мов осліплені. Ми просто не бачили, що відбувається в бойових порядках противника. І попри те що наша артилерія продовжувала працювати по цілях, ми були позбавлені можливості прицільно корегувати її вогонь. Росіяни ж, скориставшись густою димовою завісою, зуміли відійти й зберегти залишки свого танкового полку. Цей ворожий екіпаж спрацював тоді вміло, холоднокровно і професійно.
<р>— Розкажіть, які тактичні корективи вніс ворог після низки марних спроб прорвати оборону на Броварському напрямку.
<р>— Після того, як ми відбили кілька танкових атак, росіяни вирішили більше не ризикувати й не підходити впритул до наших позицій, напевно, остерігаючись наших засідок. За тиждень у бойових порядках ворога з’явилося ще більше сучасних танків Т-72Б3. Було якось дивно спостерігати, що після спроб прорвати нашу оборону таким собі танковим «парадним» клином росіяни перейшли до обережної тактики, яка полягала в завдаванні ударів з далекої відстані. У такий спосіб противник намагався намацати слабкі місця в нашій обороні. Тоді, пам’ятаю, три російські танки вийшли на дистанцію чотири кілометри й відкрили вогонь по наших позиціях. Однак це їх не врятувало. Ворожа атака була зірвана. Один танк ми підбили, а решта змушені були відступити.
<р>Звичайно, наявність поблизу цивільних об’єктів, насамперед людських помешкань, зв’язувала нам руки, адже ми не могли вільно працювати. Інша справа, коли ворог виходив на відкриту місцевість — наприклад, у поле чи навіть у ліс, — як приємно було працювати! Адже ми знали, що поруч із ворожими позиціями відсутнє наше мирне населення. І тоді вже, як кажуть, відводили душу!
<р>— Складається враження, що саме на Броварському напрямку ворог діяв виключно силами лише своїх танкових і механізованих підрозділів.
<р>— Не зовсім так. Росіяни регулярно застосовували «Смерчі», обстрілюючи нас касетними снарядами. Ворожа авіація також нависала над нашими позиціями, здебільшого завдаючи ударів по наших флангах та стиках з нашими сусідами. Тобто ворог не полишав намірів намацати слабку ланку і будь-що прорвати оборону саме на нашій ділянці. Ми ж, своєю чергою, поставили за мету щодня прибирати хоча б один «палець» з його ударного «кулака», таким чином послаблюючи наступальну потужність ворога. І так тривало протягом двох-трьох тижнів. Не скажу, що кожен день для нас був результативним, однак ми намагалися вдалими діями компенсувати попередні невдачі…
<р>— Яких втрат зазнав ваш батальйон під час оборони Києва?
<р>— За місяць боїв під Києвом ми втратили багатьох близьких людей. Що ж стосується бою, який відбувся 10 березня 2022 року на північній околиці Броварів, то тоді ми втратили одного воїна. Російський танк влучив у бруствер нашої вогневої засідки й, на жаль, вразив бійця батальйону. Цього дня було поранено ще п’ять наших військовослужбовців: один отримав важке поранення, а четверо відбулися подряпинами.
<р>— Тож, зрозумівши, що Києва їм не бачити як власних вух, росіяни здійснили «жест доброї волі»?
<р>— Хіба що з нашою допомогою (сміється). Якщо ж серйозно, то противник зрозумів, що на цьому напрямку йому, як каже молодь, «нічого не світить», і перемогти не вдасться. Тому під натиском наших Сил Оборони він відійшов, а згодом здійснив перегрупування та пішов на схід України…

<р>Упродовж останніх років у Німеччині почали зʼявлятися книги, які розкривають агресивну політику Росії щодо її сусідів, але також і те, як Росія десятиліттями намагалася впливати на Німеччину й формувати свій позитивний образ там через дезінформацію та пропаганду. Однією з таких книг є книга німецьких журналістів Ґезіне Дорнблют та Томаса Франке «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи» (Рutіns Gіft: Russlаnds Аngrіff аuf Еurораs Frеіhеіt, 2024).
<р>І Ґезіне, і Томас тривалий час працювали у Росії. Зокрема, Ґезіне Дорнблют у 2012–2017 роках була закордонною кореспонденткою Німецького радіо у Москві. Нині вона співпрацює з різними радіостанціями, а також у співавторстві із Томасом Франке із 2022 року опублікувала чотири книги: «Безславні герої — авіакатастрофа та підводні камені німецько-російського взаєморозуміння» (Ruhmlоsе Неldеn — Еіn Flugzеugаbsturz und dіе Тüсkеn dеutsсh-russіsсhеr Vеrständіgung, 2022), «Потойбіччя Путіна — російське токсичне суспільство» (Jеnsеіts vоn Рutіn — Russlаnds tохіsсhе Gеsеllsсhаft, 2023), «Боротьба за свободу: Грузія та довга рука Кремля» (Каmрf um dіе Frеіhеіt: Gеоrgіеn und dеr lаngе Аrm dеs Кrеml, 2025) та вже згадана «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи», про яку Тиждень і поговорив із Ґезіне Дорнблют у цьому інтервʼю. Ми також обговорили, як змінився наратив довкола «відчуття провини» німців щодо росіян від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, як працювала й працює російська пропаганда в Німеччині та чи стали німці свідомішими щодо російської агресії.

---

<р>— У передмові до вашої книги «Отрута Путіна: напад Росії на свободу Європи» ви зазначаєте, що в Німеччині люди здебільшого забули, на що здатна Росія. Однак за плечима у нас вже чотири роки повномасштабної війни. Невже німці досі так і не усвідомлюють, на що здатна Росія?
<р>— У мене, на жаль, немає даних останніх опитувань, тому я не можу навести об’єктивних цифр. Я можу розповісти лише про свої суб’єктивні враження. З одного боку, у нас є політики, які симпатизують Кремлю, поширюють кремлівську дезінформацію та підтримують політику Росії (наприклад, «Альтернатива для Німеччини» (АдН), «Ліві» та «Союз Сари Вагенкнехт» (ВSW), який цьогоріч отримає нову назву). В деяких федеральних землях справді існує небезпека, що АдН стане найсильнішою партією у 2026-му. Це не переконує мене у тому, що люди справді бачать небезпеку з боку Росії й авторитарних режимів та усвідомлюють і діють належним чином.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnlеft wр-іmаgе-330970 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-457х640.jрg" аlt="" wіdth="457" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-457х640.jрg 457w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr-214х300.jрg 214w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/ТF-Неrdеr.jрg 714w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 457рх) 100vw, 457рх"/>
<р>З іншого боку, я все ж налаштована оптимістично. Томас і я багато подорожували Німеччиною з моменту виходу книги у вересні 2024 року. Ми провели багато презентацій та дискусій у невеликих містах по всій Німеччині. З огляду на цей досвід у мене склалося суб’єктивне враження, що люди все ж краще усвідомлюють, що на кону. Нам більше не доводиться пояснювати, що таке Росія, хто такий Путін і що цей режим робить зі своїми сусідами та європейськими країнами. Люди, які приходять на наші заходи, здається, знають про це. Натомість вони щиро шукають розмови, інформації, а також певного бачення, що робити і як боротися за демократію.
<р>Вони усвідомлюють, що демократія не дається сама собою — її треба захищати та боротися за неї щодня. Це те, з чим я стикаюся і, гадаю, частіше, ніж два роки тому. Але знову ж таки, це дуже суб’єктивне враження.
<р>— У вашій книзі ви багато уваги приділяєте дезінформації, але мене також вразило, що ви згадуєте про російський колоніалізм, особливо в контексті російської мови. Чи запитували вас про це під час презентацій? Як німці сприймають Росію з погляду колоніалізму? Чи вважають вони її колоніальною державою?
<р>— Ні, і це дуже дивно, бо на Заході дискусія про деколонізацію точиться вже кілька років. Щороку ми на Німецькому радіо готуємо «Sсhwеrрunkt» — головну тему, — і радіо пропонує п’ять чи шість тем на наступний рік, а слухачі можуть за них проголосувати. Кілька років тому більшість проголосувала за деколонізацію, тож у наших програмах вийшло багато сюжетів на цю тему. Але там не було дискусій про Росію. Мені трохи соромно, що я не додала цієї теми до порядку денного, адже була зайнята іншими актуальними проблемами.
<р>Насправді дивно, що ми не говоримо про Росію в контексті колоніалізму, водночас багато дискутуючи про скульптури, які слід повернути країнам Африки. Звісно, це необхідно зробити, але водночас досі складно боротися з міфом, буцімто Україна та інші країни [які були частиною СРСР, — Ред.] якимось чином перебувають у сфері інтересів Росії.
<р>— Я згадала про розділ у вашій книзі, де йдеться про російську мову як колоніальну спадщину Росії, тому що, як мені здається, у книгах німецьких авторів та в німецьких ЗМІ такі згадки все ще зустрічаються досить рідко. Чи маєте ви, можливо, якісь коментарі чи реакції щодо цієї згадки у вашій книзі?
<р>— Ні, під час наших презентацій ми не приділяли цьому питанню особливої уваги, оскільки зосереджувалися переважно на німецькому суспільстві. Надто складно розповідати про Киргизстан під час вечірнього заходу, де у вас є лише близько 90 хвилин. Це довга й непроста розмова, і якщо її розпочати, у нас не залишиться часу поговорити про інші, також дуже важливі й, можливо, ближчі людям теми. Ось чому я не можу пригадати якихось реакцій. Але це проблема. Нині ми знову обговорюємо питання так званих «Домів російської культури та науки», які перебувають під управлінням «Россотруднічєства» (найбільша інституція російської культурної дипломатії, — Ред.) «Російський дім» на Фрідріхштрассе у Берліні є найбільшою такою інституцією в усьому світі. Її відкрили 1984 року в на той час столиці НДР — Східному Берліні. Але «Россотруднічєство» перебуває під санкціями ЄС, а «Російський дім» — це його закордонна установа. Отже, позиція така, що цей дім не повинен заробляти гроші, але там і досі пропонують мовні курси. Я навіть туди якось ходила.
<р>— І згадуєте про це в книзі.
<р>— Так, це теж є в книзі. І цей «Російський дім» досі працює. Наразі прокурор збирає докази проти цього, але рішення ще немає. Також у нас постійно точаться дискусії про те, чи слід запрошувати (російську оперну співачку, — Ред.) Анну Нєтрєбко або ставити російські опери чи балети. Це тема, яку треба обговорювати. Особисто я не настільки радикальна, щоб вважати, що більше не слід показувати російський балет.
<р>У нас також живе велика група мігрантів із колишнього Радянського Союзу. Йдеться про різні групи — єврейські біженці, німці, що проживали у цих країнах. Досить багато з них досі дивляться російське телебачення просто через ностальгію, бо там показують старі радянські фільми. Але водночас вони також дивляться пропагандистські новини з Росії, і все це російською мовою. Отже, це також загроза для німецької демократії та суспільства.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330971" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="975" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-786х640.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-300х244.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/Тhоmаs-Сhаrlоttеnburg-drаusеn-768х624.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Щодо цієї групи населення: чи є зараз якісь дискусії про те, як більше залучати цих людей до суспільних процесів? І чи споживають вони також німецькомовну російську дезінформацію разом із російськомовною?
<р>— Дезінформація проникає в німецький дискурс не тільки російською, а й німецькою мовою. Тому я не надто зосереджувалася б на російськомовних. Що ж до групи так званих пізніх німецьких переселенців (нім. Dеutsсhе Sрätаussіеdlеr), то там спостерігається певний рух. Навесні 2025 року вийшла книга Іри Петер, німецької журналістки, яка народилася в Казахстані й приїхала до Німеччини, коли їй було дев’ять років, під назвою «Досить німецької? Чому ми нарешті маємо поговорити про російських німців» (Dеutsсh gеnug? Wаrum wіr еndlісh übеr Russlаnddеutsсhе sрrесhеn müssеn, 2025). У книзі вона описала історію своєї родини та жахи сталінських репресій. Але також Іра багато пише про проблеми інтеграції та про зловживання щодо цієї групи з боку Кремля та АдН, бо інші німецькі партії зазнали краху в цій царині. «Альтернатива для Німеччини» зайшла у цю нішу, і невипадково у них є депутати та чимало прихильників, які походять із громади російських німців. Ця книга, принаймні в моєму оточенні, багато зробила для підсилення уваги до цієї теми. Авторка мала багато презентацій і чітко показує, що існує велика потреба в діалозі та необхідність взаємодії з цими людьми з обох боків. Але це проблема всіх груп мігрантів, не лише тих, що походять із країн, які колись були частиною Радянського Союзу.
<р>— Один із розділів вашої книги називається «Провина і брехня: історія як зброя». В ньому ви розповідаєте історію Йорґа Шредера, мера Зеєлова — невеликого містечка за 70 кілометрів від Берліна. 14 лютого 2022 року він написав листа до Владіміра Путіна, закликаючи до миру та деескалації. Але у квітні 2022-го пошкодував про цей лист і прийшов до меморіалу памʼяті радянських солдатів на річницю битви за Зеєловські висоти рано-вранці, щоб не зустрітися з російською делегацією. Як змінилося почуття провини німців перед росіянами за ці чотири роки, особливо в містах, що мають таку історію, як Зеєлоу?
<р>— Гадаю, що дещо щодо інформування про Україну та її роль у Другій світовій війні було зроблено вже з 2014 року, але більше — з моменту повномасштабного вторгнення. Маю на увазі поширення інформації про ті руйнування та жахи, що відбувалися на землях України, але також Білорусі. Однак знання про те, що Радянський Союз — це не лише Росія, що він включав більше країн, а Україна є незалежною державою, раніше справді було прогалиною в німецькому дискурсі. Мій співавтор Томас Франке колись робив дослідження про Україну в академічному дискурсі Німеччини і виявив, що на курсах з історії були лише поодинокі дисертації про Україну.
<р>Гадаю, що це було основною причиною того, що німці, коли думали або відчували власну провину чи провину своїх предків, відчували її лише до росіян. А з часу повномасштабного вторгнення Росії в Україну з’явилося більше розуміння, що якщо ми говоримо про провину та відповідальність, то це стосується не лише росіян, а й — можливо, навіть більше — українців. Отже, це те, що, на мою думку, покращилося.
<р>Але популісти все ще розігрують цю карту, коли хочуть зупинити підтримку України. У токшоу ми все ще можемо чути аргументи, мовляв, «як ми можемо щось робити проти росіян, якщо відповідальні за багато мільйонів смертей у Другій світовій».
<р>— Наскільки актуальне це почуття провини для молодого покоління? Чи воно все ще присутнє, бо є частиною шкільної програми?
<р>— Гадаю, воно стає менш важливим за своєю природою, оскільки очевидці помирають. Якщо мої батьки ще розповідали мені про війну та те, через що їм довелося пройти, то у молодшого покоління вже може не бути такого звʼязку. Мій батько був прапороносцем в останні роки війни, йому тоді було шістнадцять. Моя мати була ще дитиною, тож вони іноді згадували ті часи.
<р>Для молодого покоління Друга світова війна та Голокост, звісно, є частиною шкільних програм. Але, на мою думку, цьому приділяється дедалі менше уваги, бо є інші проблеми, як-от деколонізація. А коли я ходила до школи у 80-х, курс історії закінчувався 1945 роком.
<р>— В одному з розділів своєї книги ви згадуєте історію про газопровід «Північний потік–2» і про те, як після його підриву люди писали вам із запитаннями, чи можна його відремонтувати, посилаючись на російський пропагандистський канал RТ. Як зараз працює російська дезінформація в Німеччині та як це було до повномасштабного вторгнення? Особливо коли ми говоримо про газопровід «Північний потік–2» та теми, пов’язані з Росією, у мейнстримних медіа.
<р>— Перш за все я хочу підкреслити, що намагаюся уникати вислову «мейнстримні медіа», бо вважаю, що це теж частина дезінформації. Якщо використовувати це як позитивний вислів, я б казала «професійні медіа», «поширені медіа» чи щось таке.
<р>— Я вживаю його в позитивному ключі, маючи на увазі професійні медіа.
<р>— У Німеччині вислів «мейнстримні медіа» став гаслом популістів, оскільки вони стверджують, буцімто мейнстримні медіа їх ігнорують, не говорять правди та вважають себе далекою від народу елітою. Серед них популярна думка, мовляв, мейнстримні медіа не розповідають про те, що не є вигідним для них самих, для політичної еліти тощо… Є два терміни, які популісти використовують для цього — «мейнстримні медіа» та «Lügеnрrеssе» (брехлива преса). Все це дуже поширилося, і ми маємо бути обережними, щоб не переймати ці слова і не робити їх частиною повсякденної мови.
<р>Що ж до «Північного потоку–2», то все почалося ще з «Північного потоку–1». Ви пам’ятаєте розділ про Губерта Зайпеля?
<р>— Так.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnrіght wр-іmаgе-330969 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-457х640.jрg" аlt="" wіdth="457" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-457х640.jрg 457w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr-214х300.jрg 214w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/GD-Неrdеr.jрg 714w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 457рх) 100vw, 457рх"/>
<р>— Отже, Губерт Зайпель (німецький журналіст, який працював у великих ЗМІ, таких як Stеrn, Sріеgеl та канали WDR, АRD, але як з’ясувалося з розслідування на основі так званих «кіпрських документів» (2020), отримував сотні тисяч євро від офшорних структур, пов’язаних із російським олігархом Олексієм Мордашовим, — Ред.) одержав 600 тис. євро від наближеного до Кремля олігарха за написання книги про Путіна, і цей факт також включено в книгу. Коли ж з’ясувалося, що Зайпель отримав ці гроші, канал NDR розпочав розслідування щодо того, чи фільми, які він зняв для цього каналу, також містили якісь помилки й чи можна говорити про корупцію в цих випадках.
<р>Я входила до складу групи, яка розслідувала цю тему, зосереджуючись на фільмах, а не на процедурах. Тобто я переглядала документальні фільми Зайпеля й перевіряла, чи припускався він помилок з професійної точки зору. Найперший документальний фільм, який він зняв для NDR, був про «Північний потік–1» у 2009 році, і вже ця стрічка виявилась дуже однобокою — власне, це своєрідний рекламний фільм про газопровід і про співпрацю в газовому секторі. І, звичайно, він не був збалансованим. У цьому фільмі не ставили критичних питань. Одним із висновків групи, що досліджувала фільми Зайпеля, стало те, що редактори, які відповідали за цей фільм, були настільки захоплені видовищними кадрами у фільмах Зайпеля, що вирішили допустити його до перегляду, адже люди люблять таке дивитися. Цим я хочу сказати, що Кремль вміє робити високопрофесійний піар, вони знають механізми.
<р>Ми знаємо, що деякі рупори пропагандистських медіа раніше працювали в німецьких ЗМІ. Є такі, хто роками працював у кореспондентських бюро німецького телебачення в Москві. Тож вони знають, як працюють німецькі ЗМІ. Якщо хочете, можете назвати це одним із перших дезінформаційних кроків щодо створення та підтримання залежності Німеччини від Росії в питаннях енергопостачання.
<р>Ви також запитували про «Північний потік–2». Про це у мене теж є кумедна історія з робочого життя. Якось компанія Wіntеrshаll запросила мене до Нового Уренгоя (саме звідти мав надходити газ для «Північного потоку–2»). Вони організували престур для журналістів, і я взяла у ньому участь. Звісно, моє радіо оплатило мої витрати на поїздку, але організатори престуру відпрацювали дуже добре. Вони організували політ на вертольоті, з якого можна було побачити неймовірні краєвиди газового родовища. Ви теж журналістка, тож розумієте, як це виглядає. Це було фантастично.
<р>Після поїздки мені зателефонували із Рrеssесlub — це щотижневе токшоу на каналі WDR, де між собою дискутують виключно журналісти. Мене запросили обговорити російську тему. І ось після повернення із того чудового престуру я сказала на шоу, що «Північний потік–2» треба зупинити. Кілька тижнів потому я зустріла одного з німецьких менеджерів, який був у Новому Уренгої під час поїздки. І цей напрочуд приємний чоловік сказав мені, що це не те, на що вони сподівалися, запрошуючи мене.
<р>Я пам’ятаю, що насправді було багато таких колег, особливо кореспондентів, які відповідально працювали у Москві та попереджали, що існує занадто велика залежність Німеччини від російських енергоносіїв. Попереджала про це і Європейська комісія, і «Партія зелених». Але було потужне бізнес-лобі, особливо серед соціал-демократів. «Московські зв’язки» (Dіе Моskаu-Соnnесtіоn. Dаs Sсhrödеr-Nеtzwеrk und Dеutsсhlаnds Wеg іn dіе Аbhängіgkеіt, 2023) — ще одна хороша книга на цю тему. Але й в Ангели Меркель, судячи з її мемуарів, відсутня самокритика щодо «Північного потоку–2».

<р>Фотоархів Українських січових стрільців поповнився унікальними колекціями та сімейними архівами, відкриваючи невідомі сторінки історії Першої світової війни та Визвольних змагань. До вашої уваги — третя розмова з Василем Лопухом, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, к. е. н., директором адміністрації Наукового товариства імені Шевченка в Америці (НТШ-А) у 2000–2021 роках, нині на пенсії.
<р>Сьогодні розповімо про оцифрування фондів Івана Боберського, Івана Андруха й Івана Іванця, а також про доступ до кількох сімейних архівів із Торонто. Від унікальних світлин Петра Болбочана і Василя Вишиваного до драматичних біографій і фотографій українських освітян у діаспорі — кожен фонд оживляє історію та дає дослідникам нові можливості для відкриттів.

Перша розмова — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fоtоаrkhіv-ukrаіnskykh-sісhоvykh-strіltsіv-rоzmоvа-z-vаsylеm-lорukhоm-іаkоmu-vdаlоs-оtsyfruvаty-svіtlyny/">Фотоархів Українських січових стрільців. Розмова з Василем Лопухом, якому вдалось оцифрувати світлини.
Друга розмова — <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fоtоаrkhіv-ukrаіnskykh-sісhоvykh-strіltsіv-nоvі-znаkhіdky-tа-реrsреktyvа-dоslіdzhеn-rоzmоvа-z-vаsylеm-lорukhоm/">Фотоархів Українських січових стрільців: нові знахідки та перспектива досліджень | Розмова з Василем Лопухом

---

Про нові фонди на сайті архіву Українських січових стрільців та їх цінність

<р>— Пане Василю, в березні цього року на сайті «Леґіон Українських січових стрільців: фотоархів» з’явилися нові колекції. Що для вас особисто є головною новиною цього оновлення?
<р>— Відкриття нових фондів — це радість, що вдалося повернути із забуття нові обличчя та події періоду Першої світової війни. Робота над оцифровуванням кліше з фонду Івана Боберського була дуже складною, навіть, можна сказати, драматичною. Проте, попри певні технічні та фінансові труднощі, велика колекція фотонегативів і деяких документів оцифрована. Тепер користувачі інтернету мають можливість їх побачити, а читачі — дізнатися про їхнє існування. Окрім того, ми відкрили доступ до кількох сімейних архівних фондів, що зберігаються в Українсько-канадському дослідчо-документаційному центрі (УКДДС) в місті Торонто (Канада) і кількох фотографій з родинних альбомів.
<р>— Як визначаєте цінність нових матеріалів — це радше кількість, унікальність чи нові сюжети, які вони відкривають?
<р>— Коли сканую негативи, я не маю часу розглядати зображення. Мені важливо вписати до бази даних ті інформації, що є на обгортках чи на самому негативі, й акуратно викладати і вкладати кліше на сканер чи в коробку. Навіть при підготовці вже для вебсторінки це технічна робота, що потребує уваги.
<р>Перше емоційне враження — це кількість негативів та їх якість. Коли фотографії вже є на вебсторінці, я можу уважно роздивлятися, що на тих зображеннях.
<р>Серед кількох сотень світлин — десятки дуже цікавих. Зокрема це фотографії повітряної розвідки, на яких ми можемо бачити, як виглядали міста Львів, Тернопіль, Заліщики, Бережани, Підгайці, Кам’янець-Подільський та інші у 1916–1917 роках.
<р>На мою думку, це дуже цікаві зображення для дослідників.
<р>— Чи є серед оприлюднених фотографій такі, що змінюють або уточнюють наше уявлення про історію УСС?
<р>— У відповідь на це запитання найкраще відповідає історик Юрій Юзич на своїй сторінці у фейсбук: «<еm>Десятки років історики шукали цю світлину у хорошій якості. Петро Болбочан, тоді ще підполковник, та архікнязь Вільгельм (Василь Вишиваний). У Запорізьких степах із своїми найкращими командирами — від УСС та від Запорожців. Тут нарешті видно також “тінь” Болбочана, який пройшов шлях від рядового полку до командувача дивізією — полковника Миколи Сільванського, уродженця Куп’янська (того самого, якого наші останніми роками вже двічі звільняли)».
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-330998" сlаss="wр-іmаgе-330998 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1.jрg" аlt="Оригінальна назва: 1918. УСС на Україні, полк. В. Вишиваний, полк. Болбачан коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-123." wіdth="1200" hеіght="819" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-786х536.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-300х205.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-1-768х524.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-330998" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Оригінальна назва: 1918. УСС на Україні, полк. В. Вишиваний, полк. Болбачан коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-123.
<р>І ще одна унікальна фотографія, про яку Юрій Юзич пише ось так: <еm>«Унікальна світлина… Петро Болбочан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів. Люди-легенди на одному фото разом. Дякую Василю Лопуху за цю чудову знахідку з фотоархіву Івана Боберського в українському науковому осередку у Вінніпезі. Це 22 травня 1918 року — урочисте прийняття з нагоди зустрічі над Дніпром двох гілок століттями розірваного народу. Добровольців УСС та Запорозької дивізії у сучасній Запорізькій області. Фото відоме, однак було доступне лише у дуже поганій якості, де нічого не було видно — лише контури».

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-2/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="1200" hеіght="464" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="Оригінальна назва: 22 травня 1918. В.Ор. (Оробець) … УСС на Укараїні полк. Болбачан і В. Вишиваний коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-124." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-786х304.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-300х116.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-768х297.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-2-1/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="960" hеіght="1215" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1.jрg" сlаss="аttасhmеnt-full sіzе-full" аlt="Оригінальна назва: 22 травня 1918. В.Ор. (Оробець) … УСС на Укараїні полк. Болбачан і В. Вишиваний коло Катеринослави. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-124." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1.jрg 960w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-506х640.jрg 506w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-237х300.jрg 237w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-2-1-768х972.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 960рх) 100vw, 960рх"/>

<р>Напевно, для багатьох читачів, особливо зі східних областей України, буде відкриттям, що у 1918 році УСС воювали з більшовиками та білогвардійцями на Сході України.

Про Фонд Івана Андруха на сайті Леґіону Українських січових стрільців: фото архів

<р>— Історія Івана Андруха виглядає дуже драматичною: від УСС до підпілля і розстрілу. Чому важливо повертати саме такі біографії?
<р>— Фонд Івана Андруха містить усього кілька оригінальних фотографій і ще кілька документів, які оцифровано. Про Івана Андруха багато цікавої інформації в інтернеті. Я передивився якусь частину тих публікацій і ніде не бачив посилання на архівний фонд у Вінніпезі, де мешкав молодший брат Івана Дмитро Андрух. Після його смерті родичі передали документи до архіву «Осередку». Постать Івана Андруха дуже цікава і, як ви зазначили, драматична. Він повернувся з-за кордону в совєцьку Україну, щоби займатися підпільною роботою. На жаль, згодом його було заарештовано і розстріляно.
<р>— Дев’ять світлин — це небагато. Що робить цей невеликий фонд важливим для дослідників?
<р>— Часом для дослідників важлива навіть одна картка якогось документа. А тут ми маємо фотографії з підписами на звороті — це завжди цікава інформація. Очевидно, істориків зацікавлять документи, що є в його фонді. Їх також усього дев’ять. Я не вивчаю документи й не викладаю на вебсторінку, бо філософія нашого проєкту — це історичні фотографії. Але у фонді Івана Андруха є документ на трьох сторінках: «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1». Для <еm>Тижня подаю фрагмент першої сторінки, а весь список, після опрацювання, буде викладено на вебсторінці «Леґіон українських січових стрільців: фот архів».
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331001" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-331001" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3.jрg" аlt="Фрагмент першої сторінки документа «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1» з архіву Івана Андруха." wіdth="1200" hеіght="490" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-786х321.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-300х123.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-3-768х314.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331001" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фрагмент першої сторінки документа «Список 1 Чета, Сотня ІІІ, Курінь 1» з архіву Івана Андруха.
<р>— Наскільки ці фотографії допомагають «оживити» постать Івана Андруха поза сухими біографічними довідками?
<р>— Копії окремих фотографій відомі і їх можна знайти в інтернеті, але не було інформації, що написано на звороті — а може, я про це не знаю. Очевидно, дослідники зможуть використати ті тексти у своїх наукових працях чи в більш розлогих текстах на історичну тему. Серед документів є листи, які він пише з Києва і Луцька у 1918 році. Листи до родини — це також цікавий матеріал для дослідників. Цифрові копії ще не передано до архіву, але згодом можна буде звертатися за цими документами до «Осередку».

Велика колекція Івана Боберського

<р>— Фонд Івана Боберського — це понад 600 світлин. У чому його унікальність порівняно з іншими збірками УСС?
<р>— Це ціла історія. Перш за все ми знаємо, що 1920 року уряд ЗУНР делегував Івана Боберського до Канади збирати кошти на потреби уряду. Тоді він привіз із собою майже 500 кліше. 34 зображення присвячені спортивному руху і Пласту, а решта зображують усусів та військові події Понад 100 фотографій — про його подорож до Канади та зупинку в Нью-Йорку. Хочу звернути увагу, що така кількість негативів — дуже великий тягар. Мені важко навіть уявити, як йому вдалося це все перевезти. Тепер, читаючи відгуки у фейсбуці, ми бачимо, наскільки цікава та унікальна його колекція.
<р>— Василю, ви вирішили оприлюднити навіть ті частини колекції, які формально виходять за межі теми УСС. Чому це було принципово?
<р>— У мене виникло питання: як бути? Викладати тільки про УСС чи всі зображення. Колекція усіх кліше з фонду Івана Боберського є записана в єдиному реєстрі, тому вирішив, що треба викласти всі зображення. Якби йшлося про підготовку якоїсь публікації, то, очевидно, можна було б мати тільки ту частину колекції, яка відповідає темі. Проте, оскільки сторінка створена як віртуальний архів і ми отримали дозвіл на висвітлення фотографій з фонду Івана Боберського, було вирішено викласти всі зображення. Сподіваюся, історики та архівісти підтримають мене у цьому рішенні.
<р>— Наскільки постать Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» впливає на те, як ми сьогодні сприймаємо візуальну історію Леґіону?
<р>— Поза сумнівом, діяльність Івана Боберського як організатора «Пресової кватири» надзвичайно важлива. Адже тепер ми маємо можливість бачити візуально задокументовану діяльність усусів та їхню участь у тій війні. Ми також можемо бачити могили, за совєтів фактично знищені. Напевне, ми можемо сказати, що Іван Боберський був «піонером» у розвитку медійного впливу на поширення інформації, на патріотичне виховання та пропаганду.
<р>— Чи можна сказати, що його архів — це не лише військова, а й культурна історія покоління?
<р>— Звичайно. Власне, одним із пунктів головної мети створення відкритого фотоархіву було те, щоби шкільні музейні кімнати, міські та сільські музеї мали можливість скористатися матеріалами нашого вебсайту для збереження історичної пам’яті та патріотичного виховання. З-поміж іншого, серед фотографій з періоду перебування у Вінніпезі є цікаві фотографії українських освітян в Канаді.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331002" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-331002" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4.jрg" аlt="Оригінальна назва: Весілля УСС в Розвадові Старосольський і Яселський. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-155." wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-4-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331002" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Оригінальна назва: Весілля УСС в Розвадові Старосольський і Яселський. Фонд Івана Боберського. UСЕС_ІВС_001-02-155.

Діаспора і збереження архівів

<р>— Іван Боберський вивіз ці фото кліше до Канади та використовував їх у публічних виступах. Чи можна сказати, що це була рання форма популяризації історії УСС?
<р>— Звичайно, коли у травні 2025 року приїхав до Вінніпегу — трішки більше ніж через 100 років після того, як туди приїхав Іван Боберський, — я мав доповідь майже про те саме, про що говорив Іван Боберський. Я пережив велике емоційне піднесення. Під час свого виступу мав можливість взяти з їхнього архіву кліше, які привіз Боберський, і показати присутнім. Це також викликало певні емоції в авдиторії. Він розказував про те як творилося українське військо, а я — як зберігається і стає доступною фотохроніка українського війська. Виглядає, що ми обоє популяризатори історії УСС.
<р>— Наскільки вирішальною є роль діаспорних інституцій, таких як архів у Вінніпегу, в збереженні української спадщини?
<р>— У США та Канаді є багато організацій, які мають архівні фонди. І дуже добре, що покоління попередніх іммігрантів зуміли зібрати та зберегти багато безцінних документів і артефактів історії нашого народу. В Україні іноді не знають і не оцінюють належним чином того, яким коштом вдається зберігати цю історичну спадщину.
<р>Якісь матеріали потрапляють до державних або університетських архівів. Наприклад, архіви Юрія Шевельова та Юрія Тарнавського зберігаються в Бахметеському архіві Колумбійського університету. На жаль, частина цікавих документів чи артефактів поповнить приватні колекції, зокрема тих-таки січових стрільців.
<р>Держава не фінансує громадські організації. Найбільше, що можна мати, — звільнення від оподаткування майна і доходів. Усі українські організації живуть коштом добровільних пожертв. На жаль, покоління тих, хто складав для українських організацій щорічні пожертви, майже все відійшло у засвіти. Тепер утримувати приміщення і працівників стає складніше, але є різні фундації, через які можна одержати певну фінансову підтримку. Існування організацій, які зберігають архівні фонди, — неоціненний внесок українських громад на еміграції у збереженні історичної спадщини.
<р>— Чи були ці матеріали під загрозою втрати, якби не опинилися за океаном?
<р>— Ми знаємо, як за совєтів знищувалися чи вивозилися до Москви архівні документи. Очевидно, якусь частину історичних матеріалів ми могли б втратити — або й втратили. Ситуація з оцифровуванням фонду Івана Боберського також була під питанням. Якби не вдалося вирішити справу придбання сканера і фінансування, оцифровування було б відкладено як мінімум на багато років. Це окрема історія.

<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-5/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="195" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-300х195.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_01." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-300х195.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-786х510.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5-768х498.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-5.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-6/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="193" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-300х193.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_08." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-300х193.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-786х504.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6-768х493.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-6.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>
<а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/lрh-7/"><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="300" hеіght="192" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-300х192.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt="Серія карток: ДНІ БОІВ І СЛАВИ. УКДДЦ — Іванець Іван. З Бойового блокнота Івана Іванця. UСRDС_Іvаn_Іvаnеts_11." srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-300х192.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-786х503.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7-768х492.jрg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/lрh-7.jрg 1200w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 300рх) 100vw, 300рх"/>

Іван Іванець і «втрачені архіви»

<р>— Історія Івана Іванця — це приклад майже втраченої спадщини. Чи типові такі випадки для доби Визвольних змагань?
<р>— Наскільки мені відомо, багато фотографій і малюнків Івана Іванця було знищено. Але у двох архівах НТШ-А і УМБ у Стенфорді зберігається 265 фотографій його авторства. У Торонто є колекція його графічних робіт. Нещодавно я дізнався, що якась частина малюнків Івана Іванця зберігається у Краківському музеї. Звертатимуся до них із проханням надати цифрові копії цих малюнків. Подібна історія і з малюнками Олекси Новаківського: я також сподіваюся, що зможемо мати оцифровані зображення і дозвіл на їх висвітлення. Ми знаємо колекціонерів, що мають оригінальні поштівки — особливо цінні ті, що мають на звороті тексти, — та запрошуємо їх до співпраці. На цей час із нами співпрацює тільки один колекціонер. Можливо, у приватних колекціях є і якісь оригінали малюнків чи фотографій Івана Іванця. Було б похвально, якби вони стали загальнодоступними для користувачів інтернету та дослідників.
<р>— 265 знайдених фотографій — це багато чи все ж лише фрагмент від втраченого масиву?
<р>— На позір здається, що багато, але, напевно, можна було б мати більше. Може, хтось, прочитавши нашу розмову, зголоситься, і ми отримаємо нове надходження до нашого відкритого фотоархіву про УСС.
<р>— Як ви працюєте з фотографіями без атрибуції? Чи є шанс ідентифікувати авторство, зокрема, Івана Іванця?
<р>— Прошу читачів ставитися з розумінням до того, чому ми викладаємо зображення без атрибуцій. Усі зображення, що є на сторінці, — це офіційні архівні документи, які мають реєстраційні номери в архівних фондах. Коли ми викладаємо такі зображення, я не маю права додавати від себе якісь доповнення у підписах, навіть якщо впізнаю якусь особу. Чому? Бо я не є дослідником і, як уже неодноразово зазначав, не є істориком. Я і мій товариш Василь Вечорек створили базу даних візуальних зображень для дослідників. Фахівці можуть зробити коментар під фотографією. Ми не приймаємо коментарів на кшталт <еm>«ймовірно це….», або <еm>«виглядає, що це такий-то». Підпис доповнення повинен містити достовірну інформацію, а не здогадку. На сьогодні ми маємо приблизно 800 коментарів і доповнень. Ви можете побачити кожен коментар у розділі «Коментарі». Наразі є 804 коментарі та доповнення до фотографій. Ми щиро вдячні всім коментаторам.
<р>— Які архіви або колекції ви хотіли б оцифрувати наступними?
<р>— Уже за тиждень або два ми відтворимо ще один надзвичайно цікавий та унікальний фонд, який отримали з Торонто, — майже 100 фотографій могил і процесів перепоховань вояків УСС і УГА, зроблені у 1920-х роках. Історія, як ці фотографії збереглися і як потрапили до Канади, дуже цікава. Зокрема тим, що під час перебування у Вінніпезі я випадково познайомився з людьми, які ще у 1980-х таємно вивезли їх з України.
<р>Про можливе оцифровування в майбутньому невідомих нам архівних фондів сказати важко. Я думаю, основні великі колекції вже опрацьовані та є на сторінці. Можливо, ще десь зберігаються фотонегативи чи фотографії. Якщо хтось має таку інформацію, можна звернутися до нас. На сторінці є розділ «Контакт/Відгуки».
<р>Тетяно, дякую за запрошення на розмову, а читачам <еm>Тижня — за увагу до цієї теми і нашого проєкту. Запрошую до <а hrеf="httр://www.lеgіоnukrаіnіаnsісhrіflеmеn.соm" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">перегляду архівних фондів.

<р>Після придушення протестів у січні 2026 року ЄС суттєво посилив політику щодо Ірану, зокрема запровадив нові санкції та визнав Корпус вартових ісламської революції (КВІР) — військову гілку влади Ірану — терористичною організацією. На фоні цього поступу Україна також зробила нечуваний для себе крок: на полях Мюнхенської безпекової конференції президент Володимир Зеленський зустрівся з іранським опозиційним лідером Резою Пахлаві. Одна з дискусій в Українському домі під час Мюнхенської безпекової конференції була також присвячена звʼязкам між російським та іранським режимами. Саме там Тиждень поспілкувався із американським дипломатом, головою неурядової організації «Єдині проти ядерного Ірану» (Unіtеd Аgаіnst Nuсlеаr Іrаn) Марком Воллесом про адвокацію санкцій проти іранського режиму, звʼязок між українським та іранським народами та лазівки у санкційних механізмах.

---

<р>— На сайті вашої організації зазначено, що вашою метою є «боротьба із загрозами, які створює Ісламська Республіка Іран». Українці гинуть та страждають від іранських дронів, які Росія активно використовує у своїй війні проти України. Чи співпрацюєте з українською владою у боротьбі з іранською загрозою?
<р>Мої предки – українці, і я великий прихильник українського народу. Ми робимо все, що в наших силах, щоб допомогти вам. Вже багато років ми говоримо про те, що між Росією, Іраном і Китаєм існує нечестивий союз. Ми звертали увагу на цей союз, коли чотири роки тому Іран почав продавати Росії дрони Shаhеd 136, зараз вони називаються «Герань — 2». На сьогодні десятки тисяч цих дронів позбавили життя невинних українців. Лише два дні тому в Україні один з таких дронів вбив маленьких дітей. Гадаю, що це стало сигналом для Європи про загрозу з боку Ірану та цього [нечестивого — Ред.] союзу.
<р>Нещодавно [29 січня — Ред.] Європейський Союз вперше ввів санкції проти Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Ми вже давно закликали до введення санкцій проти КВІР. Сполучені Штати вперше внесли сили «Кудс» — одну з гілок Корпусу вартових ісламської революції — до санкційного списку у 2007 році. [Сам КВІР потрапив під американські санкції у 2019 році — Ред.]. Я жартував із організаторами Мюнхенської безпекової конференції, що наступного року ми з Томом [Туґендгатом, членом дорадчої ради «Єдині проти ядерного Ірану», депутатом британського парламенту] привеземо не тільки дрон, а й супертанкер. [Під час дискусії на сцені розмістили збитий дрон-шахед — Ред.].
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330443" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07.jрg" аlt="" wіdth="1200" hеіght="900" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-786х590.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-300х225.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/рhоtо_2026-03-02-10.19.07-768х576.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>Він буде досить великим, близько 500 футів у довжину [близько 152 метри], і ми, ймовірно, не зможемо завантажити його нафтою, але саме ця нафта та <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/tіnоvyj-flоt-mаskuvаnnіа-kоrаblіv-і-nоvе-оkеаnskе-роlіuvаnnіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">тіньовий флот іранських та російських нафтових танкерів, дає гроші цим режимам для ведення війни в Україні та вбивства людей в Ірані. Тож український та іранський народи поєднує трагічний звʼязок.
<р>Український народ гине від рук диктатора Владіміра Путіна, а іранський народ, який так відчайдушно бореться проти аятоли, той же аятола винищує десятками тисяч. І я гадаю, що цей дрон «Shаhеd», який має іранське походження і виготовлений в Росії, є дійсно потужним символом цієї тиранії і вбивств.
<р>— Але чи має ваша організація підтримку серед урядів Європи, бо, як я розумію, вона є неурядовою? Адже ці дрони часто оснащені деталями, які походять не з Росії чи Ірану….
<р>— Це дуже слушна заувага. Я не можу надто багато коментувати ці деталі, тому що є деякі поточні справи, пов’язані з ними, але ви маєте рацію. Ці дрони мають деталі із Заходу. Справа насправді у ланцюгах постачання. Я бачив деякі із таких деталей, які походять із Заходу та Азії, і впевнений, що ці компанії не продавали їх безпосередньо виробникам, а це лише проблема ланцюга постачання.
<р>Але так само як Європейський Союз усвідомив, що йому потрібно розбудовувати свою армію, збільшувати видатки на оборону, гадаю, він має усвідомити потребу ввести санкції і боротися з цим [російсько-іранським] альянсом. Це означає, що більше не можна купувати іранські товари, іранську та російську нафту. І альянс, який залежить від продажу зброї та контрабанди вуглеводнів, має бути знищеною
<р>США, Європа та наші азійські партнери повинні знайти можливість повністю зупинити продаж зброї та контрабанду вуглеводнів. Я глибоко переймаюся долею українського народу. За нашими останніми підрахунками, ця зброя [російсько-іранські дрони — Ред.] вбила громадян понад 80 країн. Зокрема й американців. Ми маємо розуміти, що ця загроза стосується не лише України, а й Європи та США.
<р>— Чи є зараз якась співпраця між вашою організацією та урядом Польщі? Чи намагаєтеся також співпрацювати із українським урядом для протидії загрозам російсько-іранської співпраці?
<р>Польща є лідером у підтримці України. Віце-прем’єр-міністр, міністр закордонних справ Радослав Сікорський є моїм давнім другом, колишнім членом правління організації «Єдині проти ядерного Ірану». Україна перебуває в стані війни. Ми, ті, хто не воює, маємо зробити все можливе, щоб розповісти про виклики, пов’язані з цією війною. Тому ми співпрацюємо, я вважаю, тісно з Україною, розуміючи, що ваш народ перебуває в стані війни, і ми не хочемо обтяжувати його ще й цим. Ми хочемо допомогти.

<р>Героїчна оборона й зупинка ворога, штурми й контрнаступ, Курська операція…
<р>За чотири роки повномасштабної війни з групи 30 добровольців «Арей» виріс до полку. У річницю початку великої війни про бойовий шлях розповідає командир полку Олександр Грищук.
<р>Група з 30 добровольців приєдналася до Сил оборони й стала на шляху ворога, який проривався півднем України, біля Вознесенська.
<р>«Почали гнати їх і дійшли до Снігурівки, – згадує Олександр Грищук. – Там почалася окопна війна. Звідти ми потрапили на Херсонщину, й вже почався більш досконалий бойовий шлях “Арея”. Продовжували доєднуватися побратими й уже нас було близько ста чоловік.
<р>Ми увійшли ротою до шостого батальйону 129-ї бригади ТРО. Побратими продовжували з’їжджатися й ми розширювалися. Вирішили формувати ще один батальйон у 129-й бригаді. Так ми стали батальйоном “Арей”.
<р>Перед тим наша рота відбивала росіян біля Олександрівки й Архангельського. Уже як батальйон, теж тримали оборону за Великою Олександрівкою, Херсонська область. Звідти й почався контрнаступ».
<р>У 2022-му командиру полку також запам’яталися вдала оборона Білоусового на Херсонщині, адже туди мало хто хотів заходити, штурми вже згаданої Великої Олександрівки й Архангельського, штурми посадок, коли, на жаль, не вдалося уникнути втрат.
<р>«Дійшли тоді до Сагайдачного (раніше Максима Горького). Там сказали: все, стоп – на відновлення! В Нікополі поставили нас охороняти лінію вздовж річки, щоб не було десанту, – розповідає командир. – Побули там не більше місяця й перекинули нас на Маріупольський напрямок – відбили два ротних опорних пункти. Звідти перемістилися недалеко – на допомогу ще одній ТРОшній бригаді. Пізніше надійшла команда міняти “Азов” у Великій Новосілці на Донеччині. Стали там в оборону – прибули туди 8 березня 2023 року. А наприкінці літа надійшла команда штурмувати Нескучне. Штурмонули Нескучку й дійшли до Макарівки й Сторожевого. Після того був сумісний з 35-ю бригадою морської піхоти штурм Старомайорська. Й після відбиття ще чотирьох посадок нас вивели на відновлення».
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330347" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32.jреg" аlt="" wіdth="1600" hеіght="1066" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32.jреg 1600w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-786х524.jреg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-1400х933.jреg 1400w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-300х200.jреg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-768х512.jреg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.32-1536х1023.jреg 1536w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1600рх) 100vw, 1600рх"/>
<р>Місяць відпочинку й знову в бій – вже пліч-о-пліч з підрозділами Головного управління розвідки. Тож на початку 2024 року бійці «Арея» вже проривалися на російську територію – штурмували Козинку в Белгородській області. Ще воювали під Вовчанськом, там розвідка отримала перехоплення, з яких було зрозуміло, що росіяни вже явно побоюються «Арей».
<р>«Чому саме нас обрали для операцій ГУР? Бо ми такі ж відбиті, як і вони. Чули, що ми виконуємо задачі на сто відсотків», – каже Олександр Грищук.
<р>Далі довелося відбивати позиції на Запоріжжі й одразу звідти – нова сторінка – Курська операція. Дев’ять місяців «Арей» воював на Курщині.
<р>«Нашим хлопцям без різниці куди іти, аби воювати. Полонених взяли там дуже багато. Але Курська операція була складна – нова місцевість, до якої треба було пристосовуватися. Ми звикли в степах воювати, а там ліси. Потрібна була нова тактика…»
<р>Боротьба за Україну в 2025-му не зупинялася попри переговори й зустрічі дипломатів. «Арей», звісно, не лишався осторонь.
<р>А з 1 січня цього року батальйон став полком.
<р>«Це ширший фронт наступу, більше роботи і більше відповідальності», – каже командир.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vіd-орtоvоlоknа-dо-3d-drukаrnі-іаk-рrаtsіuіе-mаjstеrnіа-drоnіv-роlku-аrеj/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Від оптоволокна до 3D-друкарні — як працює майстерня дронів полку «Арей»
<р>Сам Олександр Грищук до війни був офіцером запасу, тож коли почалася російська агресія в 2014 році, став до лав Збройних сил України. Воював у Широкиному, Мар’янці.
<р>«Росіяни ніколи не були для мене браттями – я добре знаю нашу історію… Тому сміло пішов на цю війну проти них. Це мало трапитися ще раніше. Цю війну мали ще почати наші батьки, коли в нас в 1996 році забрали ядерну зброю. Вони промовчали – як наслідок, ми воюємо.
<р>Але тоді, в 2014-му ми були молодші на багато років, тож складно не було. Згадати з тих часів є що, але я вважаю, що то були тренування, наближені до бойових дій. Якби не ті роки війни на Донбасі, у 2022-му нам би було значно важче. Багато хлопців навчилися тоді воювати й вже знали що робити. Багато тих, хто зі мною з 2014-го, зараз теж в “Ареї”. Коли почалася повномасштабна війна, першим ділом ми з хлопцями взялися бомбити ворожі склади. Перший бій великої війни? Приїхав танчик і почав по нас гатити, всі втекли – ми лишилися… Я звик до цього ще з 2014-го.
<р>Під час цієї війни ми їм так дали по зубам, що, думаю, після перемоги вже довго не лізтимуть. Все буде Україна – такий мій девіз».
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-330348" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30.jреg" аlt="" wіdth="1502" hеіght="1600" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30.jреg 1502w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-601х640.jреg 601w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-1314х1400.jреg 1314w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-282х300.jреg 282w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-768х818.jреg 768w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/WhаtsАрр-Іmаgе-2026-02-25-аt-19.14.30-1442х1536.jреg 1442w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1502рх) 100vw, 1502рх"/>

<р>У лютому 2026 року вийшло розслідування СNN, присвячене вербуванню найманців в Африці російськими агентами. На нього відреагували уряди низки африканських країн, зокрема Ботсвани, Уганди, ПАР та Кенії. Місцеві ЗМІ писали, як їхні громадяни були обманом втягнуті в найманську діяльність в Україні в ролі <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/аfrykа-dzhеrеlо-sоldаtіv-і-rоbіtnykіv-dlіа-mоskvy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">солдатів російської армії, але потік новобранців з Африки не вичерпується.
<р>Раніше, наприкінці 2025 року, міністр закордонних справ України Андрій Сибіга повідомив, що щонайменше 1436 громадян із 36 африканських країн зараз воюють на боці Росії проти України. І це тільки ті, кого вдалося ідентифікувати, насправді ж цифра вища. Коментуючи слова Сибіги, експерти зазначали: така ситуація — наслідок понад 30-літнього дипломатичного «мовчання» України в Африці.
<р>Наша держава й справді «мовчала», не намагаючись розвивати стосунки на цьому континенті. А от Росія будувала їх, причому дуже активно. І здобула там палких прихильників, досить часто просто купуючи їхню лояльність. Нічого нового в таких методах нема — так діяв і СРСР, підтримуючи прорадянські маріонеткові режими Африки.
<р>У цьому добре обізнаний письменник Сергій Сингаївський, автор роману «Дорога на Асмару». Твір описує Еритрею — нині незалежну державу, яка в ООН завзято голосує за Росію. Але у 1984-му, коли Сингаївський потрапив туди як військовий перекладач, Еритрея була частиною Ефіопії. Вона — як і ще одна ефіопська провінція Тиґрай — боролася за свою незалежність. А режим Менґісту Хайле Маріама приборкував цей порив до самостійності радянською зброєю та штучним голодом.
<р>Роман «Дорога на Асмару» набув популярності та витримав два перевидання. А його автор залишається єдиним українським письменником, який описав радянську присутність в Африці. А оскільки ця присутність змінилася нині на російську, читачеві важливо зрозуміти «тяглість традиції» та її витоки. Про це <еm>Тиждень і розмовляє з Сергієм Сингаївським.

---

<р>— Пане Сергію, нині Росія воює в тому числі й «африканськими» руками в Україні. А у 1980-ті ефіопський уряд Менґісту Хайле Маріама розправлявся з повстанцями радянською зброєю. Чи назвали б ви це гібридною війною?
<р>— Ні, гібридність ефіопсько-еритрейської війни того періоду, на мою думку, полягала у використанні міжнародної допомоги народу Ефіопії для боротьби проти частини того ж народу. І в усій брехні, створеній навколо цього в найкращих більшовицьких традиціях. Західні доброчинні організації мусили вдавати, що вірять режиму Менґісту, аби тільки мати змогу залишатися в країні і допомагати голодним. Миритися зі злом, щоб творити добро — це вічна дилема.
<р>Що ж до СРСР, то однією рукою він постачав режимові — у шалених обсягах — зброю для війни, а іншою нібито допомагав боротися з голодом. Хоча чудово знав, що війна і є головною причиною ефіопського голоду
<р>— У чому полягала допомога СРСР?
<р>— СРСР надавав транспорт для перевезень продовольства до так званих «нових сіл», і цим сприяв кампанії примусового переселення селян з бунтівної півночі в інші регіони країни. Ця кампанія теж була частиною гібридної війни, бо здійснювалася начебто в інтересах голодуючих. А переселення уряд «соціалістичної» Ефіопії подавав кремлівським старцям як колективізацію села.
<р>Зрештою, до певної міри так і було — встановлення повного контролю держави над селянством, особливо тих провінцій, де був партизанський рух, під приводом боротьби з голодом. А ще — перетасовування етнічного складу країни для полегшення того ж контролю. Бо соціалістична імперія Менґісту тріщала по швах не лише на півночі, у провінціях Еритрея і Тиґрай, а й по всьому периметру. Цей процес триває і сьогодні, що засвідчила нещодавня кривава війна центрального уряду з Тиґраєм.
<р>До речі, еритрейські війська, незважаючи на колишнє союзництво та майже повну мовну і кровну ідентичність з тиґрайцями, взяли в ній участь на боці центрального уряду. Їхні звірства теж моторошно нагадують поведінку росіян в Україні — масові зґвалтування як метод терору, мародерство й відверто садистський характер розправ з населенням.
<р>— Які ще методи, які нині застосовує Росія у сучасних війнах, відпрацьовувалися тоді?
<р>— Головне, мабуть, те, що ці методи базуються на зневазі до людського життя, зокрема солдатського. «М’ясні штурми», свідками яких були мої знайомі перекладачі, які служили на фронті при радникові дивізії чи бригади, були основою тактики урядових військ у наступах на підготовлені позиції еритрейських та тиґрайських партизанів.
<р>У випадку Ефіопії, щоправда, причину такого ставлення можна хоч якось зрозуміти виходячи з суто арифметичної логіки: населення цієї країни зростає астрономічними темпами, від 40 мільйонів 1985 року до 135 мільйонів сьогодні…
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/rоsііа-zbіlshuіе-mеdіjnu-рrysutnіst-tа-vрlyv-u-аfrytsі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Росія збільшує медійну присутність та вплив у Африці
<р>— Ваш герой Андрій розривається між вірністю присязі та нездатністю миритися зі злом, яке чинить його країна. Це типові настрої того часу?
<р>— Типові, але для дуже незначної частини радянських громадян. Мій герой усе ще відчуває себе громадянином СРСР, і присяга для нього — не порожній звук. У нього в голові ще живі невиразні надії на уряд інтелектуалів-технократів із мрій академіка Сахарова і, зрештою, на «перебудову та демократизацію», які вже присутні в романі, хоча саме тоді ще не назвалися.
<р>Завдяки знанню англійської він ще в університеті читав «1984» Орвелла, але прочитане і реальність досі існували для нього відокремлено. Складатися в одне ціле вони починають саме під впливом побаченого й пережитого в Ефіопії.
<р>Власне, «українська» лінія у героя з’являється і стає чимраз чіткішою після розмови з канадською лікаркою українського походження, яка підтверджує його власні, ще несміливі здогади. «Андрію, — каже вона, — нам про ці речі розповідають у школі…». І це теж історична правда: ми не завжди пам’ятаємо величезну роль, яку відіграла наша діаспора в роки перед Незалежністю і відразу після неї.
<р>— А як загалом українці у складі радянського контингенту реагували на події в Ефіопії і на штучний голод зокрема?
<р>— Серед моїх товаришів усвідомлення штучності цього голоду не було. Я й сам тільки наблизився до розуміння цього. Була радше часткова чи повна недовіра до слів і дій влади — що радянської, що ефіопської. Але згадаймо, що ті часи не сприяли відвертості навіть між товаришами, особливо якщо ви в «закордонці» (закордонному відряджені — <еm>Ред.) під невсипущим оком особіста (працівника органів держбезпеки — <еm>Ред.).
<р>До речі, нещодавно я проглядав число Тhе Ukrаіnіаn Wееkly за 3 червня 1984 року. На першій сторінці: «Повідомляють, що Олесь Бердник — третій із членів Української Гельсінської спілки — покаявся». Ще заголовок: «США реагують на смерть Олекси Тихого», — а він помер у пермському таборі й на момент смерті важив 41 кілограм. Або таке: «У Конгресі ширшає підтримка створенню Комісії з розслідування причин і наслідків Голодомору в Україні 1932–33 рр.». Тобто правда все ж потрапляла бодай на сторінки закордонної преси і тим допомагала руйнувати «імперію зла»…
<р>Багато в чому то був надир — є таке поняття в астрономії, яке означає точку, протилежну зеніту. І то була найнижча точка комунізму в СРСР і в світі. Пророчий символізм роману «1984» проявився і в тому, що наступний рік — з приходом Горбачова — став початком кінця СРСР як імперії зла. Але тільки СРСР.
<р>…І все ж я можу стверджувати, що мої товариші з України — а це була половина складу нашої перекладацької групи в автобатальйоні — не могли не сприймати побачене крізь призму того, що знали про Голодомор.
<р>Бо навіть у ті часи Голодомор був загальноукраїнським архетипом, ти міг тамувати його в собі, але він все одно десь глибоко сидів і діяв. Це було зрозуміло з деяких реплік у розмові, натяків навіть з боку деяких кадрових офіцерів з РФ.
<р>— Навіть з Росії?
<р>— Батальйон формувався в Північнокавказькому військовому окрузі, а це ж, зокрема, Ставропольський край, Кубань — там була купа українських прізвищ… У романі є персонаж, начальник їдальні Сиротченко, який уособлює цю глибоко приховану ворожість до більшовицького насильства та комуністичної пропаганди, успадковану від старших поколінь.
<р>«Даруй мені, — каже він героєві про солдата, який побив переселенця, — але воно не добере, чому цих дистрофанів не можна закопати чи, там, висадити в повітря, щоб не муляли очей. Як було в нас на Кубані: конаєш — конай. Помер Клим — то й хрін з ним». Або він каже: «Не треба нас дурити. Щоб при живих людях хліб залишався в полі, буває тільки одна причина: невигідно».
<р>Але далі цього він не йде, а в решти його товаришів перемагає звична імперська думка: «Ясна річ, підхоплювали офіцери, їм [ефіопам] вигідніше доїти Радянський Союз». Горбачов з’явився не на порожньому місці, на той час люди втомилися від ідіотизму і брехні, але де все зупинилося і що було далі, ми теж добре знаємо.
<р>— Ваш роман — в тому числі й про становлення української нації. А для вас він більше «африканський» чи «український»?
<р>— Український. Тому в ньому так багато речей, зрозумілих лише нам. Хоча з усіма цими подібностями і паралелями мені хотілося б, щоб у нього виявився універсальний характер.
<р>— На африканському континенті знову неспокійно. Руанда воює з Конго, а між Ефіопією та Еритреєю, як і у «ваші» часи, ось-ось спалахне війна. Яку роль у конфліктогенності цього регіону відіграє Росія?
<р>— Гадаю, що ключову. Крім потреби провокувати й підтримувати нестабільність та демонструвати опозицію Сполученим Штатам, вона в такий спосіб здобуває політичний вплив. А він необхідний для продажу зброї, яка, крім грошей, теж є інструментом завоювання впливу.
<р>Останні кілька років Африка активно переходить на інших постачальників, тому Москва чіпляється за режими, що перебувають у «довгограючому» конфлікті з сусідами. Вона всіляко підтримує автократичних лідерів, бо це теж дає більші шанси, що її зброю купуватимуть і надалі.
<р>Ефіопія та Еритрея, яким Москва продає зброю за принципом «і вашим, і нашим» з перших років еритрейської незалежності, — можливо, найяскравіший приклад цієї політики не тільки в Африці, а й в усьому світі. Про це я теж не міг не згадати у своїй книжці.
<р>— Гаразд, Москва знову готова накачувати африканські країни зброєю, але чи змінилися тамтешні настрої і ставлення до неї? Русофілія, як і за СРСР, у моді?
<р>— Продавати зброю — так, але «накачувати» є перебільшенням, бо нічим. За західними оцінками, зокрема, Італійського інституту міжнародних політичних студій ІSРІ, наслідки війни в Україні для російського експорту зброї в Африку є співставними з розвалом СРСР. Але я вважаю, що вони ще гірші, бо тоді, після розвалу, не було видно справжньої якості радянсько-російської зброї. Утім, африканських покупців більше хвилює не якість, а ціна.
<р>Що ж до русофілії, то вона, по-перше, купується. По-друге, прищеплюється у вишах типу «університету імені Патріса Лумумби» і далі послідовно підживлюється в рамках державної стратегії впливу на політичну верхівку африканських країн. По-третє, русофілія є прямим наслідком давніх антиколоніальних настроїв — та й нинішньої політики Заходу, насамперед США, в Африці і решті світу.
<р>— Україна йде в Європу і мало цікавиться Африкою зокрема та Глобальним Півднем у цілому. Це наша помилка чи очікувана побудова пріоритетів?
<р>— Це очікувано тому, що в Україні досі не було справді державницького уряду — в широкому сенсі слова «уряд», тобто вкупі з парламентом. Говорити про помилку тут не випадає, адже всі — за кількома винятками — українські високопосадовці, відповідальні за зовнішню політику держави, відомі тим, що не забувають дбати хіба що про власні інтереси. Ними згаяно дуже багато часу і можливостей. А ті кроки, що їх зробив уряд Зеленського за останній рік… Подивимось, якими подальшими діями вони будуть підкріплені.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/іаk-ukrаіnі-nе-vtrаtyty-shаns-nа-ukrаіnskо-аfrykаnskyj-rеnеsаns/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Як Україні не втратити шанс на українсько-африканський ренесанс?
<р>— А в Африці є розуміння, що таке Україна? Що таке російсько-українська війна?
<р>— Ні, немає. Думаю, що переважна більшість африканців сприймає Україну як годованку Заходу, а Росію — як лідера колишніх поневолених народів незахідного світу, зокрема борця з расизмом. Адже, на відміну від нацистів, СРСР, а потім Росії вдалося поєднати в очах сотень мільйонів дуже різних людей боротьбу проти расизму з боротьбою за соціальну справедливість. І це досі проблема.
<р>— Назва вашого роману «Дорога на Асмару» є символічною. «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу», — каже один ваш герой. При цьому географічно все навпаки. Сенс тут такий, що Ефіопія не дасть Еритреї спокою, навіть коли та виборе незалежність. А ми, українці, проклали шлях у свою Асмару? Чи невивчені уроки історії досі тяжіють над нами?
<р>— Я сказав би, що важливіша інша паралель, цілком історична. Еритрейці 30 років виборювали свою незалежність і здолали незмірно численнішого й сильнішого супротивника, на якийсь короткий час заживши захоплення й повагу всього світу. Але далі вони не змогли побудувати з воєнної демократії демократію мирного часу і, пересварившись з усіма сусідами, деградували в тоталітарну в’язницю. Вона має незмінного лідера, живе в режимі безкінечного воєнного стану і дуже нагадує роман Орвелла «1984»… Хіба що все це — на тлі казкової італійської архітектури в стилі ар-деко і з ароматом найкращої в світі кави.
<р>Тобто, як із сумом міркує молодший герой роману, «народ-герой став народом-ізгоєм». І, в принципі, тривалий час після 1991 року, коли впав режим Менґісту, між Еритреєю та Ефіопією не було значних відмінностей. Останньою до 2012 року теж майже неподільно керував колишній партизанський ватаг. І хоча після його смерті намітилися якісь кроки до справжньої демократизації, перспективи цього процесу залишаються під великим питанням — через чергову внутрішню війну, цього разу з провінцією Тиґрай.
<р>Я не проводжу паралелей, але деякі речі в нашому, українському політичному бутті після 2019 року наводять на таку думку. В часи таких випробувань, як ця вже 11-річна війна, надзавдання України не в тому, щоб відстояти свою незалежність, і навіть не в тому, щоб перемогти в цій страшній війні, а в тому, щоб вистояти і перемогти після неї. Як казала Леся Українка, «життям своїм до себе дорівнятись».

<р>Аллен Ґіндлер — незалежний науковець-економіст. Його академічні статті публікуються в Jоurnаl оf Lіbеrtаrіаn Studіеs та Тhе Іndереndеnt Іnstіtutе. Він також писав авторські колонки для Міsеs Wіrе, Аmеrісаn Тhіnkеr, Fоundаtіоn fоr Есоnоmіс Еduсаtіоn та Віblісаl Аrсhаеоlоgy Rеvіеw.
<р>Аллен поспілкувався з <еm>Тижнем про те, як досягти повоєнного економічного процвітання України, про виклики, пов’язані зі вступом до Євросоюзу, а також про те, як забезпечити потік західних інвестицій в Україну.

---

<р>— Аллене, родом ви з України, а зараз мешкаєте у США. Розкажіть про себе детальніше.
<р>— Так, я народився, виріс та здобув освіту в Україні, а 32 роки тому емігрував до США.
<р>Як незалежний науковець я публікую свої дослідження в наукових журналах, а також пишу авторські статті для різних видань. Зараз я обіймаю посаду офіційного автора аналітичного центру Тhе Іndереndеnt Rеvіеw і регулярно друкую там статті. Як економіст я дотримуюся поглядів Австрійської школи економіки та просуваю бачення, розроблене цією школою.
<р>— Українська економіка з моменту здобуття Україною незалежності в 1991 році пройшла тернистий шлях. Вона ніколи не була справді ринкового типу, в ній завжди була велика частка бюрократії. Зараз Україна несе тягар пенсій та інших соціальних зобов’язань, значна частка нашого ВВП перерозподіляється через державний бюджет, не кажучи вже про вплив війни.
<р>Уявімо, що війна закінчиться завтра. Які реформи ви рекомендували б провести Україні, щоб вона якнайшвидше стала багатою вільною ринковою економікою?
<р>— Дозвольте для початку детальніше зупинитися на засадах лібертаріанства. Нехай Австрійська школа спирається на лібертаріанську філософію, саме воно складається з трьох відтінків: класичний лібералізм, мінархізм та анархо-капіталізм. Вони відрізняються рівнем залучення уряду в економічні справи. Анархо-капіталіст вважає, що державі немає місця в суспільстві, тоді як класичні ліберали твердять, що певні ролі держави мають існувати. Натомість мінархіст думає, що ця роль має бути мінімальною, як-от закон і порядок, оборона і таке інше. Я — представник класичного ліберального відтинку. Ця позиція була притаманна Людвігу фон Мізесу, Фрідріху фон Гаєку та іншим видатним австрійським економістам.
<р>Австрійська школа вірить, що процвітання приходить через вільний ринок, приватну власність, індивідуальний вибір і, звичайно, обмежений уряд. Запевняю вас, що це не порожні гасла. За ними стоять реальні принципи та економічна логіка.
<р>Варто розуміти, що Австрійська школа дуже філософська і не завжди практична. Багато років минуло, і тільки зараз, уявіть, є лише один хлопець, одна країна, яка намагається впроваджувати австрійські принципи у свою повсякденну роботу. Це Аргентина. На наших очах триває великий експеримент. Президент Хав’єр Мілей узяв на озброєння принципи Австрійської школи та намагається впровадити їх через кілька програм.
<р>І, знаєте, результати вражають. У 2023 році інфляція в Аргентині становила понад 300 %. У 2025-му — опустилася до 31,5 %. Це десятикратне зменшення. І вони прогнозують інфляцію на рівні 10 % у 2026 році. Бідність знизилася з 57 % до 27 %, на 30 пунктів. Дефіциту бюджету немає. Раніше був дефіцит 15 %. Зростання ВВП становить 5 %.
<р>Те, що вони зробили в Аргентині, вам потрібно зробити в Україні. Але ви маєте рацію: Австрійська школа економіки чи будь-яка ринкова школа, як-от неокласична Чиказька, не працюватимуть під час війни.
<р>Наприклад, під час Другої світової Америка жила в умовах воєнного соціалізму. Я хочу нагадати нашим читачам історію джипа. Він був винайдений невеликою компанією. Потім уряд наказав їм віддати всі технології та креслення Wіllys і Fоrd, тому що була війна, й потрібно було багато машин. Те саме сталося з Мангеттенським проєктом. Ось ви професор у Колумбійському університеті, живете гарне елітне життя, викладаєте і вечеряєте в хороших ресторанах. А потім тобі кажуть: «Ти маєш їхати в пустелю».
<р>Тож під час війни ми, на жаль, маємо справу з економікою командного типу, а відтак не можемо впроваджувати нічого, що бодай нагадує Австрійську школу.
<р>Тепер повернімося до України. Я був здивований, коли пару років тому дізнався, що в Конституції України написано, буцімто Україна є «соціальною державою». Це правда?
<р>— Так, стаття 1 говорить, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
<р>— Звучить гарно, але європейською юридичною мовою це зазвичай означає державу загального добробуту. Або з австрійської та лібертаріанської перспективи можна навіть сказати — соціалістичною. Звісно, не в сенсі марксистського типу.
<р>— Як скандинавські країни?
<р>— Скандинавія для мене — це інший тип економіки, але ми все одно говоримо про еволюційний соціалізм, який запровадив Едуард Бернштейн. Він належав до Німецької соціалістичної партії, між ним і Каутським точилася запекла дискусія. Його ледь не виключили з партії, бо Роза Люксембург не вважала його достатньо марксистом. Хай там як, саме він придумав еволюційний соціалізм, і ця гілка вижила. Зараз ви можете бачити це в Америці та в усій Європі.
<р>«Соціальна» насправді означає соціалістична у практичному плані. Скажімо, війна закінчилася. Та навіть тоді країна все ще перебуває у способі мислення «воєнного соціалізму», тому що багато солдатів повертаються з армії, і держава відчуває, що повинна про них піклуватися. Скажімо, через п’ять років, коли все вляжеться і ми вирішимо, що потрібно розвивати економіку — ми повинні різко скоротити регулювання і дати підприємцям вільно дихати. Це те, що зробив Хав’єр Мілей.
<р>Будь-яка дозвільна система — це бюрократичний спосіб заробити гроші на підприємцях та ускладнити запуск і ведення бізнесу. Навіть Трамп розуміє це в США. У нас так багато регуляцій, що аби щось побудувати, потрібно дуже багато часу. Тож він має рацію, що регуляції треба скорочувати.
<р>Далі потрібно спрощувати податки. Вони мають бути низькими, від 10 до 15 %, і пропорційними. Це розширило б базу оподаткування. І, звичайно, будь-які лазівки мають бути усунені, тому що зазвичай вони захищають зацікавлених людей.
<р>У США дуже складна податкова система, і коли говоримо про «оптимізацію» оподаткування, ми насправді просто намагаємося використовувати лазівки, щоб уникнути його. Знову ж таки, моральний дух країни через це падає. Набагато простіше заплатити 10 % і забути. Це краще для країни загалом, ніхто не намагатиметься боротися проти системи.
<р>Тож я вважаю, що ми повинні скоротити бюрократію під час процесу запуску бізнесу. Магазин або фабрика повинні відкриватися за дні, а не за тижні чи місяці. До речі, я бачив додаток «Дія», він є у моїх друзів. Я сказав би, що це ідеальне використання державної юрисдикції, у США такого немає. Це чудове рішення для спрощення речей.
<р>— Хочу запитати про ваш погляд на європейську бюрократію та стандартизацію. Дехто каже, що стандарти ЄС є перевагою, бо гарантують високу якість товарів і послуг. Є думки, що вони — тягар для бізнесу, гальмують інновації та усувають стимули. Чи повинна Україна прагнути приєднатися до цього «товариства стандартів», чи нам краще триматися осторонь і мати власні вільноринкові правила?
<р>— Я завжди вважав, що Україна хоче вступити до Європейського Союзу, щоб довести свою приналежність до родини європейських націй. Щоб показати відмінність від тих, хто на вас нападає. Тобто радше йдеться про світоглядові й геополітичні, аніж про економічні міркування.
<р>Стосовно економіки ви маєте рацію: бюрократія та регуляції ЄС шкодять бізнесу. Якщо Україна вступить до ЄС, це означатиме, що ви матимете ще один рівень бюрократії поверх вашого власного і ще один рівень оподаткування. Так, ви повинні підкорятися їхнім правилам, але ці правила дуже часто вам шкодитимуть.
<р>Я наведу приклад: виробництво енергії. Я знаю, <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/еksреrt-z-еnеrhеtyky-оlеksаndr-khаrсhеnkо-rоsііаny-vdаlysіа-dо-khоlоdnоhо-hеnоtsydu-shсhоb-znyshсhyty-kyіv-іаk-mіstо-dlіа-zhyttіа/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">що зараз відбувається в Україні, і вам потрібно якнайшвидше відновити виробництво енергії. Ви не можете зробити це, використовуючи лише відновлювану зелену енергію. Навпаки, найефективніший спосіб — використовувати вугілля та газ, щоб змусити електростанції працювати. Так, вони не «зелені», але у вас немає ні часу, ні грошей, щоб витрачати їх на такі речі, як сонячні панелі. Звичайно, ви можете будувати атомні чи гідростанції, але це потребує часу. Найшвидший шлях — вугілля та газ. Китай запускає новий завод щотижня. Це брудно, так, але існує також технологія «чистого вугілля».
<р>У ЄС із цим буде складно. Ви не настільки багаті, щоб жити за їхніми стандартами. А енергія — це основа всього. Те саме стосується вимог до «чистих вантажівок» і так далі. Я не впевнений, що ви можете собі це дозволити, тому що після війни починатимете навіть не з нуля, а з «мінуса». Щоб усе відбудувати, ви повинні позбутися тягаря вказівок європейської бюрократії щодо того, що і як робити. Мусите діяти швидко. Грайтеся в зелену енергетику, тільки коли розбагатієте.
<р>Ви не можете дозволити собі ще один податковий та регуляторний тягар від країн, які давно не воювали, перебували під безпековою парасолькою США і хаотично витрачали гроші на соціальні програми. У вас немає на це грошей, і вам не потрібно віддавати свої ресурси європейській бюрократії.
<р>Подивіться на Вrехіt. Велика Британія вирішила сказати «па-па». Це не означає, що вони розірвали всі відносини. Вони й далі ведуть вільну торгівлю з ЄС, але отримали більше свободи для себе.
<р>— У нас такі самі побоювання. Одна справа — в умовах війни, але після неї варто тверезо оцінювати доцільність приєднання до ЄС.
<р>— Я в жодному разі не кажу, що ви маєте шукати альтернативних союзів. Але потрібно все ретельно оцінювати та вимагати всіляких винятків. Ймовірно, ви зможете про них домовитися. Але мусите зберігати внутрішні правила максимально простими та сприятливими для ринку.
<р>— Дозвольте мені згадати два побоювання, які ми історично мали щодо приватизації державної власності. Перше: великі підприємства й цілі галузі могли потрапити у руки росіян через фіктивні компанії чи офшори, а потім саботувати українську економіку з Москви. Друге: олігархи. Україна мала великі проблеми з олігархами, які використовують великий бізнес для реалізації політичних інтересів, а не просто для отримання прибутку. Як би ви це вирішили?
<р>— Я пам’ятаю ті часи 1990-х, коли колишні члени компартії та бандити все приватизували. Люди не знали, що відбувається, зміни були дуже швидкими. На жаль, Україна зробила те саме, що й Росія. Вони не придумали інших ідей, хоча можна було зробити, як у Німеччині після Другої світової чи Японії. Вони не створили там олігархію. Але Україна припустилася величезної помилки.
<р>Тепер у вас є олігархія і цілі галузі в руках людей «зі зв’язками». Що робити? Є кілька підходів. Найрадикальніший каже: «Поверніть це багатство уряду». Знову націоналізуйте його на короткий час, а потім проведіть нові відкриті аукціони. Ви повинні переконатися, що приватизація не перетвориться на кумівство.
<р>Верховна Рада має прийняти розумні закони, які скажуть: «Ніяких офшорів, ніяких сторонніх тіньових компаній». Ви можете заборонити країні-агресору бути власником. Потрібно все перевірити ще до того, як когось узагалі допустять до аукціону.
<р>Інший спосіб — сказати олігархам: «Хлопці, вам щастило 30 років. Настав час платити». Ви вимагаєте одноразовий платіж у мільярди доларів з кожного підприємства, перерозподіляєте акції серед працівників і починаєте спочатку.
<р>Третій шлях — дуже повільний: нові підприємства, які наразі перебувають у руках держави, йдуть на нові аукціони, але олігархам, які вже отримали свій «шматок пирога», заборонено брати участь.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/еnеrhеtyсhnyj-іmunіtеt-kyіеvа-іаk-реrеbuduvаty-systеmu-shсhоb-nе-zаmеrznuty-nаstuрnоі-zymy/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Енергетичний імунітет Києва: як перебудувати систему, щоб не замерзнути наступної зими
<р>Більшість людей не брали участі в приватизації. Цього разу вона має бути масовою. Ви повинні перерозподілити власність серед багатьох-багатьох людей. Аргентина легко провела приватизацію, тому що у них не було проблеми з російськими олігархами всередині країни. Вони були дуже бідними людьми з гіперінфляцією, тому Мілей просто виставив цілі галузі на продаж. Для вас це складніше. Ваше занепокоєння щодо потрапляння власності в російські руки цілком справедливе. Вони все ще ваші сусіди й нікуди не подінуться.
<р>— Надія на швидку відбудову України ґрунтується на обіцянках ЄС і США щодо інвестицій після війни, незалежно від того, чи виплатить нам Росія репарації. Чи вірите ви, що вони дотримаються обіцянок? І чи отримають вони вигоду від такого інвестування?
<р>— Якщо у вас буде лише нестійке припинення вогню, єдині інвестиції, які ви отримаєте, — це кредити та допомога від урядів. Приватні компанії не ризикуватимуть своїм капіталом у країні, де немає постійного миру. Деякі американські компанії вже втратили капітал через російську агресію.
<р>Вам потрібен мир з гарантіями. Це те, що намагається отримати Зеленський. Мир без гарантії нічого не означає, це просто папірець. Звичайно, будь-яка гарантія — це теж папірець, але це більше, ніж нічого. Згадайте Другу світову війну, коли Німеччина напала на Польщу, Велика Британія мала оголосити війну. Вони не хотіли, але були джентльменами й зробили це.
<р>Я не думаю, що інвестиції від приватних компаній заллють Україну вже зараз. Можуть бути компанії, підтримані урядом, але це не одне й те саме. Як та горезвісна угода про рідкісноземельні мінерали з Трампом. Припустімо, вони пришлють п’ять тракторів. Цього недостатньо.
<р>Зеленський прагне мирного договору з гарантією. Це ключовий момент. Без нього люди за кордоном скажуть: «Путін досі там. Я не збираюся ризикувати». Можливо, вони інвестуватимуть у Львів чи Тернопіль, але не в інші регіони.
<р>— Що ви думаєте про таке твердження «найкраща гарантія безпеки для України — це наявність заводів Rhеіnmеtаll та інших військових компаній, що відкриваються в Україні та виробляють боєприпаси, танки й літаки всередині країни»?
<р>— Частково згоден. Як я вже казав, будь-яка компанія, що приходить в Україну, може втратити свій капітал, якщо почнеться нова війна. Неважливо, виробляють вони танки чи олію. Визначальною є впевненість, що вони отримають вигоду. Зараз їх приваблює дешева й напрочуд освічена робоча сила. Вони думають про прибуток, що, до речі, нормально. Прибуток — це сигнал.
<р>Україна має великий потенціал у сільському господарстві та ІТ. Зараз — фаза штучного інтелекту (ШІ). Щоб заскочити на потяг ШІ, вам потрібна енергія. Датацентри ШІ споживають величезну кількість енергії. У США вартість електроенергії через це зростає. У вас є талановиті люди та навички, але вам потрібна енергія й охолоджувальні установки.
<р>Мій аргумент знову щодо ЄС: вони не дозволять вам побудувати це достатньо швидко, бо скажуть, що вугільна станція брудна й іде врозріз із «пасткою глобального потепління».
<р>Ніхто у світі не хоче, щоб ви захищали «незахищуване». Вони хочуть, щоб ви попрощалися з Кримом і Донбасом і все зупинили. Це те ставлення, яке я чую від політиків в Америці та Європі, і це те, чого хоче Трамп. Де-факто ця територія може бути втрачена. Але ви повинні наполягати на тому, щоб ніхто не визнавав її російською. Наприклад, США ніколи не визнавали Балтійські республіки належними Радянському Союзу. Те саме з Курильськими островами та Японією.
<р>На жаль, великі держави не на 100 відсотків на боці України.
<р>— Наша думка така, що нас підтримують, лише доки ми здатні захищатися. Якщо ми проявимо слабкість, нас покинуть. Вони підтримують лише сильну Україну.
<р>— Абсолютно. І я думаю, що їхня думка поволі змінюється. Чотири роки війни проти країни, що нібито мала армію «номер два»? На початку були прориви Росії на Херсонщині та Запоріжжі, але коли українці почали відбиватися, все зупинилося. Росію вигнали з-під Києва та Харкова.
<р>Україна має великий потенціал. Я не знаю, про що думають європейці. Вони повинні постачати все необхідне для війни, поки ви маєте солдатів. Якщо Трамп вважає, що Росія загрожує американській чи європейській безпеці, то вже є країна, готова боротися з цією загрозою і щодня зменшувати її потенціал. Не підтримувати цих зусиль — це надлицемірство.
<р>Сподіваюся, Україна залишиться сильною та ні в чому не поступиться Трампу чи будь-кому іншому.

<р>В інтерв’ю <еm>Тижню письменниця і журналістка Світлана Поваляєва каже, що немає, мабуть, у нашій країні родини, яка не зазнала би втрат на війні й не поховала принаймні когось із друзів або близьких… Але долею Світлани війна пройшлася страхітливим катком двічі.
<р>8 червня 2022 року на Харківщині загинув її молодший син — 25-річний Роман Ратушний, відомий активіст і захисник старого Києва, зокрема урочища Протасів Яр. А майже рік тому, 28 лютого 2025-го, поліг брат Романа — 28-річний Василь Ратушний. Світлана вірить у відплату ворогові, який забрав її найдорожчих, а ще тисячі і тисячі інших життів по всій Україні. Єдине лише — невідомо, коли та відплата надійде. Але у це треба вірити, і кожен робить це в свій спосіб…
<р>Ми говоримо зі Світланою про Київ, який вона дуже любить. Чому передусім про місто, а не про синів? Бо вони були (і є) частиною його історії, вони — плоть від плоті Києва, і, захищаючи Україну та її столицю на інших рубежах, лягли на останній спочинок саме в київську землю. Землю, яку і по цей час спотворює «ментальна русня», як називає «чорних» забудовників і рейдерів Поваляєва. Тож перші запитання стосуються Києва — міста, де минало дитинство братів Ратушних і самої Світлани та де вона живе досі, не збираючись полишати його за жодних обставин.

---

<р>— Пані Світлано, у вас кілька інтерв’ю повністю чи частково присвячені Києву. Чим для вас є Київ?
<р>— Без перебільшення — це дім мого серця, дім моєї свободи. Для мене це найбезпечніше і найпрекрасніше місто в світі, де я почуваюся захищеною своєю спільнотою… Мене дуже дратує одна концепція — на щастя, вона зараз уже на маргінесі, але колись її активно нав’язувала русня — про «булгаковський Київ», про корінних киян…. Але ми прекрасно знаємо, що Київ — це практично репрезентація всієї України.
<р>Тут живуть люди, які народилися в різних містах, містечках і селах. І ось ці масштаби мегаполісу і ця свобода, яка завжди була притаманна Києву (де ти можеш виражатися як завгодно в широких кордонах), важать для мене надзвичайно багато. Як і те, що у момент якогось лиха проявляється фантастична здатність киян миттєво об’єднуватися. Для мене досвід Майдану — власне, всіх Майданів, але Революції Гідності найбільшою мірою — це найвагоміше підтвердження сили спільноти. І цінний досвід.
<р>І це така специфіка Києва, де існує велика кількість різних людей, які рухаються своїми паралелями в звичайному житті. Не заважають одне одному і навіть не звертають особливо уваги одне на одного, але варто статися якійсь біді… Пам’ятаєте, як у 2013 році наприкінці березня весь Київ засипало снігом? То був просто фестиваль взаємодопомоги та взаємопідтримки, та ще й присмачений отим особливим почуттям гумору й самоіронії, властивим Києву.
<р>І саме через це наш простір не є задушливим інтелектуально. Він «продувається» так само, як Київ і його пагорби продуваються дуже сильними вітрами, так само, як тече Дніпро — тут скрізь отой незадушливий спосіб існування, який мені дуже імпонує. Словом, про Київ я можу говорити безкінечно.
<р>— Ви згадали Булгакова, а я подумала про Нечуя-Левицького. З класиків він особливо любив Київ, щедро і «смачно» описував його у своїх творах… На честь Нечуя в Києві названа одна вулиця, ніяк не пов’язана з його перебуванням у місті, і при цьому немає жодного пам’ятника, жодної меморіальної дошки…
<р>— Києву в цьому плані дуже важко позбувається своєї імперської травми. Я вважаю, що Київ не був російським, але травмований нав’язуванням цього формату. Так тривало і до Революції Гідності, і до початку війни в 2014 році, і, на жаль, триває просто зараз. Бо всі ці чорні забудовники, невігласи, рейдери — вся ця ментальна русня, хай навіть із українськими паспортами — продовжують нищити, руйнувати місто, забудовувати його у стилі бикоко, поширювати імперські наративи, вигадану пропагандою київську історію…
<р>Водночас оприявнити справжню історію Києва, на превеликий жаль, наразі не надто вдається. На це спрямовані зусилля окремих людей, окремих ентузіастів, але у вирі всіх наших останніх подій це не першочергова потреба і не першочерговий запит. Бо люди нині будують сучасну історію і поки не мають ані часу, ані сил, ані, навіть, можливо, хисту, щоб відчистити від кіптяви та імперського бруду історію попередню.
<р>— Чи ностальгуєте ви — ні, не за совком, але за Києвом до початку варварської забудови? Я, приміром, сумую за Києвом початку 1990-х — ще до появи всіх цих будівельних кранів над ним…
<р>— Ні, не ностальгую. І я не сказала б, що Київ тих років не був совковим. Тому ностальгія за 1990-ми — як за періодом часу, так і за Києвом у цей період часу — взагалі не моя історія. Так, я пам’ятаю багато зелені, значно більше простору і більше неба, менше багатоповерхівок, але згадую цю «провінційну пошарпаність», занедбаність… Що ж до провінційності — вживаю це слово тут саме в совєцькому трактуванні, ніби «провінційне» — це щось убоге, недолуге. Насправді це, звісно ж, не так.
<р>Від тодішнього Києва я аж ніяк не в захваті. Тобто від ландшафту — так. Але від того, як виглядали його площі та проспекти — точно ні. Давайте будемо чесними: у другій половині ХХ століття Київ перетворився на такий собі пазл з усіх цих гетто, «хрущовок» і «брежнєвок», нині аварійних і жахливих, які тепер невідомо, куди дівати. І ці совєтські бараки стоять навіть у центрі, а на них наліпилося, нашарувалося тепер уже оте новітнє бикоко…
<р>Єдине — занедбаність Києва, а особливо Подолу, давала свободу містичних і романтичних блукань. Такий собі готичний простір для пошуку таємних фентезійних порталів… З такого погляду все це було дуже мило — і розвалений совєтський «індастріал» на Рибальському острові, і пошарпаний Поділ, і ще не забудовані Кожум’яки… Тоді ще можна було зайти у будь-який під’їзд чи вилізти на будь-який дах, а зараз це неможливо, бо скрізь стоять магнітні замки… Можливо, за тією свободою пересування у мене і є трохи суму, але я не назвала б це ностальгією.
<р>— А чи є у вас якийсь прообраз, якийсь ідеал міста — можливо, європейської столиці, яка колись належала до країн «соціалістичного табору», а потім скинула комуністичні пута та перетворилася на модерне і комфортне місто? Якщо такий ідеал є, то чи хотіли б ви, аби Київ наслідував його шлях?
<р>— Мені складно відповісти на це запитання, бо я просто ніколи не думала в такому ключі. Але я не дуже комфортно почуваюся в Європі, у мене там немає місць серця… Крім того, міста, які відбудовувалися після Другої світової, взагалі не припадали мені до душі, здавалися якимись ніби картонними декораціями. Проте я ніколи в Європі не жила, тому це суто неофітські, туристичні враження.
<р>По-друге, ви, напевно, здивуєтесь, почувши від мене таке, але я зовсім не проти висоток. Я не проти великих будівель. Питання в тому, як це вписано в міський ландшафт і в якому стилі вони побудовані. У нас в Києві є приклади доволі грамотних комплексів, які виглядають досить добре. Бо проблема ж не у висотках і навіть не лише в хаотичній забудові, а ще й у нашаруваннях пізньосовєтського періоду, які виглядають наче карієсні зуби у ротовій порожнині, куди вставляють нові імпланти.
<р>В ситуації ландшафту, вже спотвореного совком, досить складно грамотно вписати щось сучасне. Тут в ідеалі все це треба було б зносити, але незрозуміло, куди ми переселимо таку велику кількість людей, які вже живуть в цих «хрущовках» і «брежнєвках». А виглядають вони ще гірше, ніж забудови періоду пізнього Омельченка, Кучми чи Януковича. Але і ця історія є частиною духу Києва, його природи і його боротьби.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-329910" сlаss="wр-іmаgе-329910 sіzе-full" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-1.jрg" аlt="Мурал на Протасовому Яру, створений у пам’ять про Романа Ратушного." wіdth="1200" hеіght="900" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-1.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-1-786х590.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-1-300х225.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-1-768х576.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-329910" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Мурал на Протасовому Яру, створений у пам’ять про Романа Ратушного.
<р>— Нині в Апеляційному господарському суді слухається позов про скасування створення заказника «Протасів Яр». Це окрема складна тема, якої ми зараз не торкатимемося. Але для вас, напевно, було б важливо, щоб Протасів Яр як спадщину Романа, як місце проведення щорічного фестивалю залишили у спокої. Це так?
<р>— Так, звісно. Але щоби не просто лишили в спокої, а щоб ми таки домоглися остаточного рішення щодо створення там заказника. І щоб цей заказник процвітав, і щоб відбувався фестиваль «Протасів Яр» та інші культурні події, й щоб там були зони відпочинку. Тобто ще раз: не просто дали спокій, і хай собі буде це урочище, а щоб пам’ять про Протасів Яр втілилася у заказник та відпочинкову зону. Пам’ять — це дія.
<р>— У цьому ж контексті: що могла б зробити влада для ваших синів і чого вона не зробила?
<р>— Насправді Київрада нам допомагала з самого початку, і те, що залежить саме від них, вони робили і роблять. Але на юридичну колізію довкола Протасового Яру, яка триває в судах, Київрада не має впливу. Це не можна вирішити якоюсь ухвалою, рішенням Київради чи мера. Це дві трохи різні — і паралельні — історії.
<р>Знаєте, є у нас така українська або, я б навіть сказала, київська риса — не треба нам допомагати, просто не заважайте. І Київрада нам не заважає. Скажімо, ми ніколи не мали проблем із дозволом на проведення фестивалю «Протасів Яр». Попри те навіть, що це ореn аіr, і ми розуміємо всі ризики повномасштабної війни, постійних обстрілів…
<р>А якщо взяти інший аспект і говорити про меморіалізацію фізичну, то Рома похований на Байковому кладовищі — так, як заповідав. Він хотів, щоб на могилі був хрест УНР і вірш Михайля Семенка «Я не умру від смерти»… До Роми ми підховали минулого року його брата. У Василя, до речі, був позивний «Каштан» — він також любив і захищав Київ… Тобто тут зроблене все належне, і я знаю, що на могилу до моїх синів приходить багато людей…
<р>— А загалом Василь і Роман — суто міські діти? Вони росли в Протасовому яру? Ми більше знаємо про Романа, а яким був Василь? Вони суттєво відрізнялися характерами?
<р>— Всі ми насправді — діти асфальту. Тобто, на превеликий жаль, жодних родичів в селі у мене немає. У мене взагалі дуже компактна родина. Була… Бо тепер і того немає… Тому ні в яке село ніхто не їздив. Я все своє дитинство провела на Десні, але це була база відпочинку на Чернігівщині від заводу «Більшовик», де працював батько. Поруч — село Євминка, де я ніби як стикалася з сільською культурою, але зовсім по дотичній.
<р>Діти мої також росли влітку на Десні, але це була звичайна дача. Не село, а садове товариство. Тож так, Роман і Василь — міські діти, і в цьому є певний вайб. Рома був абсолютним урбаністом, а от Василь — ні. Василь дуже хотів жити і працювати у якому-небудь лісництві … Він не любив місто, а квартиру моїх батьків на Шулявці — таку собі звичайну «чешку» чи «брежнєвку» — називав «ГУЛАГом». Тому й переїхав зі своєю дівчиною жити на Десну, у дачний літній будиночок, не пристосований до зимових умов.
<р>За Київ Василь бився, він його захищав, він за нього вболівав, стояв на Майдані, хоча й не був публічним активістом… Проте міського життя не любив і волів жити на природі. І робив все, щоб триматися від мегаполісу якомога далі — в цьому плані вони з Романом були дуже-дуже різними.
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-329913" сlаss="sіzе-full wр-іmаgе-329913" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-3.jрg" аlt="Фестиваль "Протасів Яр" у липні 2025 року." wіdth="1200" hеіght="797" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-3.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-3-786х522.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-3-300х199.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/рvlv-3-768х510.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-329913" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фестиваль “Протасів Яр” у липні 2025 року.
<р>— Як повномасштабне вторгнення змінило Київ? І чим 2022-й відрізняється від початку 2026-го? Я не так про блекаути, як про ауру.
<р>— У 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, коли через весь Київ — через усі ці потрібні й непотрібні блокпости — змійками пересувалися волонтери, у мене було абсолютне відчуття дежавю. Відчуття Майдану… Отого грудневого, січневого, лютневого — зимового Майдану 2013–2014-го, який, здавалось, розрісся просто на все місто. Це було відчуття спорідненості, об’єднаності та великої люті на ворогів.
<р>— Зараз вже не так?
<р>— Зараз я не люблю, коли говорять, що Київ не бачить війни, Київ жирує… Це неправда. Ви ніколи не знаєте, чим займається людина, яка відпочиває на терасі в ресторані. Ця людина може бути воїном у відпустці, волонтером, може реабілітуватися після поранень, це може бути людина, яка втратила своїх рідних, своє житло. І це також київська історія… Бо ми ніколи не будемо лицемірити, вдягати жалобні маски, щоб, не дай Боже, хтось не подумав, ніби ми не помічаємо війну.
<р>Що ж до несвідомої російськомовної молоді, то, по-перше, це є не тільки в Києві. А по-друге, це неуникненна ситуація, бо людство загалом багатошарове, і ніхто ніколи в жодній країні не доб’ється 100 % моральної мобілізації. Бо завжди будуть і колаборанти, і шлункоголові байдужі істоти, яким своя безпека і свій добробут ближче за все.
<р>— До речі, про російську мову. Питання майже риторичне: наскільки вас тригерить її засилля?
<р>— Мене дуже сильно це тригерить, так. І я відчуваю, що цей маятник також хитнувся в протилежний бік. Спочатку — у лютому 2022-го — всі були такі люті й натхненні тим, що минув тиждень, місяць, а ми стоїмо та перемагаємо чи принаймні відкинули русню від Києва… А потім сплеск патріотизму, який був у 2022-му, поступово вщух, і люди відкотилися до «заводських налаштувань» — до того, в чому виросли і в чому їм зручніше.
<р>— А ваша — як ви кажете — громада — була переважно російськомовною?
<р>— До повномасштабного вторгнення — так. Потім усі різко заговорили українською. І це було прекрасно і натхненно. Тепер, повторюю, стався відкат. На превеликий жаль, люди обирають інертне, зручніше, звичне існування, бо це загалом притаманно людській природі — шукати стабільного комфорту, бо весь час боротися і переборювати себе дуже складно.
<р>І другий момент. Я не берусь судити про всю країну, я не соціологиня. Скажу на прикладі нашого будинку. В ньому живе багато внутрішньо переміщених осіб — з Маріуполя, з Донеччини. І ніде правди діти — значна частина таких людей до війни була російськомовною. Нині їм справді дуже складно, бо вони стикаються з неприйняттям. І тому займають оборонну позицію від усього, в тому числі й від мовного питання. Воно сприймається як наїзд на власну місцеву ідентичність, ту, яку вони втратили.
<р>А щодо підлітків, то вони, по-перше, ростуть у російськомовних родинах. А по-друге, досить самотні зараз — і виснажені, і перевантажені, і переживають через втрату багатьох друзів, які, наприклад, виїхали за кордон. Чому вони споживають вірусний російськомовний контент? Можливо, тому що його споживають батьки. А можливо, через підлітковий бунт проти будь-якої системи. Тож, якщо дитина не потрапить у якесь специфічне українське патріотичне середовище — наприклад, у ПЛАСТ чи якусь свідому школу, — то так і хапатиме з поверхні токсичне сміття.
<р>Тому так, ви маєте рацію: в Києві відчувається сильний мовний відкат. Хоча я дуже рідко стикаюся зі спробами обслуговування мене російською мовою — це буквально поодинокі випадки. Але на вулицях, у громадських місцях — так, на жаль, російської побільшало, її критично багато.
<р>— Ви згадали про свою громаду, тож я хочу вас запитати: наскільки тяжко — або ні — вам зараз дається спілкування з людьми? Навіть зі своєї бульбашки, з кола близьких друзів… Запитую про це, бо в одному з інтерв’ю ви визначили себе як соціофобку.
<р>— Скажу чесно: для мене колосальних зусиль вартують навіть ті соціальні контакти, які є для мене приємними, життєдайними, бажаними. Тобто мені, наприклад, щоб вибратися на квартирник РЕN, треба буквально змусити себе, витягти за шкірки зі свого гніздечка… І це стосується інтерв’ю також, та й узагалі будь-якого спілкування. Навіть якщо йдеться про потрібні, корисні і приємні речі, які надихають, дають тобі енергію і лишають по собі чудові спогади. Навіть тоді мені треба щоразу змушувати себе до таких контактів.
<р>Я можу тижнями сидіти в своїй норі й почуватися абсолютно комфортно. Ні з ким не спілкуватися, нікого не бачити. Мені дуже тяжко навіть відповідати в месенджерах на повідомлення на кшталт «як ти, ну як ви там…», мене це навіть трохи підбішує. Я розумію, що це неправильно, тому все ж знахожу в собі сили відповідати, але найкомфортніше почуваюся, коли мене ніхто не чіпає. Тому так — я соціофобка, і ця моя якість останнім часом тільки посилилася.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-329908" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/mnlv.jрg" аlt="Книжка поезій Світлани Поваляєвої "Мінлива хмарність з проясненнями" – комбінація етюдів із життя в тилу і на фронті." wіdth="1200" hеіght="830" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/mnlv.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/mnlv-786х544.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/mnlv-300х208.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/02/mnlv-768х531.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Про творчість. З моменту виходу «Мінливої хмарності з проясненнями» минуло чотири роки. Поки збірка готувалася до друку, ви продовжували писати вірші, тож туди увійшло далеко не все. Буде нова книжка?
<р>— Бачите, нічого, здавалося би, не заважає мені випустити нову збірку, тим паче що вона практично готова… Але знову ж таки, мені страшенно важко змусити себе розпочати цей процес, тобто звернутися до видавництва тощо. Важко розпочати всю цю соціальну історію, яка коштує мені величезних зусиль. Але збірка є, і я дуже сподіваюся, що нарешті таки дійду до видавництва, і, можливо, в цьому році чи пізніше, але вона таки вийде.
<р>— А ви читаєте сучасних українських авторів? Хто подобається, хто ні? Наскільки ви взагалі занурені в літературний процес?
<р>— Так, читаю. І саме українських авторів. Артем Чех, Артур Дронь, «Життя на межі» Володимира Єрмоленка і Тетяни Огракової, «Бунт проти імперії» Радомира Мокрика, поезія Катерини Калитко, Галини Крук, Валерія Пузіка — словом, так, я багато читаю колег. Скажімо, є твори, що западають в душу надовго: «Дзвінка» Ніни Кур’яти, «Пісня відкритого шляху» й «Гра в перевдягання» Чеха, «Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур — чудове київське фентезі, де і наш «Протас» також присутній. До речі, люблю таку літературу, я ж фанатка Гаррі Поттера, якщо раптом хто не знав (<еm>сміється).
<р>— В українському сегменті фейсбуку була дискусія на тему, хто має етичне право писати про війну — той, хто пише про неї з окопів, чи той, хто знає її з новин. В хід ішли аргументи на кшталт Гемінґвея та інших, хто зміг описати війну талановито і правдиво, не маючи воєнного досвіду. А які ваші думки?
<р>— Як каже Артур Дронь, Гемінґвей нічого не знає (<еm>сміється). До повномасштабного вторгнення питання для мене стояло так: а чи має право людина, яка не пройшла війни, писати воєнну художню літературу і — хай навіть не зараз, а в перспективі —  вигадувати про фронт і бойові дії те, чого насправді не було пережито? Отут особисто для мене полягала моральна дилема. Але після повномасштабного вторгнення у війні опинилися ми всі. Абсолютно всі.
<р>Тобто люди, які навіть не воюють в окопах, сидять у своїх містах під обстрілами, під шахедами і ракетами. Або тікають з окупованих міст, ховають близьких, переживають страшну недолю. І це відбувається масово, це проживають десятки тисяч людей… Зараз, напевно, важко знайти людину, яка не допомагала б фронту, в якої хтось не воював би чи не загинув би з близьких або друзів… Тобто це зовсім інші масштаби війни, зовсім інший досвід. Тому мені здається, що ця дискусія вже дещо втратила актуальність.
<р>Зараз усі ми є свідками війни. І йдеться тільки про те, чи відбувається в літературі фіксація такого досвіду, тобто документування подій, чи ми говоримо про художнє переосмислення. Тому за таких умов право на існування має все, окрім хіба що зовсім зухвалих лицемірних вигадок людини, яка ніколи не воювала і просто привласнила собі чужий досвід… Поза тим важливо, щоб ми взагалі знаходили собі сили в будь-який спосіб документувати цю епоху і цю нашу спільну історію.
<р>Бо ви ж бачите самі, наскільки швидко все затирається і забувається. Я, наприклад, нічого не писала про Майдан, і зараз замість споминів про нього у мене в голові якийсь суцільний пляцок. Зараз я вже не змогла б ані хронологічно пригадати події, ані відділити свої роздуми від того, що пережила я, або від того, що пережив і розказав хтось інший. Далекі від нас події починають видаватися мало не міфом, але хай з усім нинішнім обсягом текстів про війну розбираються нащадки. Нам важливо документувати. І рефлексувати так, як ми здатні саме зараз.
<р>— І ті, хто пише про війну, і ті, хто не пише, якось перестали вживати слово «перемога». Хоча для мене очевидно: навіть якщо ми не виграли цю війну, то Росія її точно програла. Ви погоджуєтеся з цим? Де, у якій точці Україна, на вашу думку, опиниться через рік-два-десять?
<р>— Ви знаєте, я не сказала б, що ми прямо якось табуюємо чи уникаємо слова «перемога» або якихось розмірковувань про неї. Ні, я назвала б це якоюсь внутрішньою обережністю, бо переможні реляції в стилі Арестовича залишилися на маргінесі ще у 2022 році. А ми живемо в реальності, ми розумні люди й прекрасно розуміємо масштаби забаганок нашого ворога. Як і те, що його мета — повністю стерти нас із цієї землі. Тобто йдеться не про території і не про ресурси, а про знищення нашої ідентичності, України як такої — і в таких реаліях ми житимемо, допоки існує русня.
<р>Нарешті, ми розуміємо і те, що їхній «сировинний ресурс», всі оці штурмові війська, вся оця протоплазма, яка пре на нас — він не те що не обмежений, а й, на жаль, дуже чисельний. І саме тому ми говоримо про перемогу обережно, бо — так, світоглядно ми вже перемогли, бо вони не змогли зжерти Україну та Київ ані за три дні, ані за довший строк, але водночас ми розуміємо, що війна ще триватиме і триватиме. І хоча ми стоїмо на боці правди і на боці світла, а наша позиція з моральної точки зору є стійкішою, бо має зрозуміле підґрунтя, далеко не всі мешканці України є громадянами України.
<р>Тобто не всі люди, як ми розуміємо, готові битися до останньої краплі крові і до останнього українця. Не всі розуміють, що краще і звитяжніше загинути в бою, ніж після всіх жертв і втрат сконати в умовному метафоричному підвалі — після страшних катувань і принижень… Я не можу зазирнути в майбутнє, я триваю у теперішньому часі й хочу вірити, що добро і правда перемагає, хай як шаблонно це звучить… Це, зрештою, ті слова, в яких ми віднаходимо сенс, котрий туди було від самого початку зашито.
<р>— А що буде з Росією? Власне, карма — одне з центральних понять у буддизмі, а ви сповідуєте це вчення і цю релігію.
<р>— Зараз багато хто вживає слово «карма», трошки не розуміючи його значення. З санскриту карма перекладається як «дія». Це лише закон причини і наслідку, але він пов’язаний зі світоглядом, де ти приймаєш реінкарнацію як закон. Як закон переродження розуму, душі — в різних релігіях це називають по-різному. І якщо ми говоримо з цієї позиції, то будь-яка дія, ба навіть намір і думка, завжди мають свої наслідки та результат. Але — важливе уточнення! — не обов’язково у цьому конкретному житті.
<р>Не розуміючи цього, ми кажемо «Боже, де ти? Поглянь: от людина, яка чинить страшне зло, а їй за це не приходить ніяка відплата. А ось інша людина — практично свята, а на неї сиплються біди та нещастя. За що?». Але карма працює, тільки коли ми приймаємо пояснення, що життя у нас не одне і що існує безкінечна тяглість повторюваних перероджень. В цьому випадку наші вороги, звісно, колись отримають за все скоєне. Але я не знаю, чи станеться це за нашої участі, за нашого життя, а чи значно пізніше.
<р>Хоча мені дуже-дуже хочеться, щоби з ними сталися всі ті нещастя, які вони принесли нам. Щоб на них падали метеорити розміром із три Москви, щоб їх косили страшні хвороби і злидні, щоб вони всі здихали, розвалювались… Але не факт, що я зможу все це побачити.
<р>— А карма працює на рівні окремої людини чи й країни також? В України може бути якесь переродження, хай і не таке, як в окремого індивіда?
<р>— Країна має колективну карму, вона живе, триває значно довше за людину. Україна існуватиме стільки, скільки існуватиме людство. Я так відчуваю і мені так здається, бо це один із таких центрів правильності й нормальності на планеті, а особливо зараз…
<р>Але що ми побачимо під час своїх конкретних життів — як окремі особистості, — я не знаю. Дуже хотілося б, звісно, побачити відплату на всіх рівнях. Хоча я не знаю навіть, що мене повною мірою задовольнило б — мені просто замало будь-чого, ніщо не є співмірною відплатою за все лихо, яке заподіяла русня. І зараз, і у попередні століття…
<р>Просто хай буде так, щоб русні більше ніколи не було. Вічної їм непам’яті.

<р>80 років тому, у таку ж сувору зиму, Україна, як і зараз, страждала від російської (а тоді — радянської) політики. Нині ворог намагається виморозити нас, вбити холодом. У 1940-ві його зброя була іншою, випробуваною раніше, — голод… Третій голод на теренах України — після нестачі продовольства у 1920-ті роки та геноциду 1930-х.
<р>Так, у 1940-ві роки для голоду була низка об’єктивних причин — щойно завершилася німецько-радянська війна, і селяни потерпали від дефіциту робочих рук, браку сільськогосподарського реманенту та худоби. До того ж додалася посуха, яка фактично прирекла на неврожай іще навесні 1946-го.
<р>Але СРСР не був би собою, якби не додав до цієї біди ідеологію, якби не почав брехати, не надсилав дорогоцінне і таке дефіцитне збіжжя прорадянським режимам, які постали у східній Європі після поділу континенту на капіталістичний та соціалістичний табори.
<р>Детальніше про це <еm>Тиждень говорить з кандидатом історичних наук, дослідником політичної та соціальної історії України другої половини ХХ століття Віктором Крупиною.

---

— Пане Вікторе, однією з причин голоду 1946–1947 років була посуха, яка вплинула на майбутній врожай. При цьому СРСР як переможець Другої світової отримував репарації від Німеччини та міг вирішити проблему дефіциту продовольства. Чому цього не було зроблено?

<р>— Дійсно, прояви продовольчих ускладнень — назвемо це радянським евфемізмом — мали місце ще у 1945-му. Чому проблема не була вирішена за допомогою репарацій? Тому що репарації перш за все складалися з обладнання — станків, верстатів, — яке демонтували на німецьких заводах та відправляли в СРСР. Такі репарації, як і іншу міжнародну допомогу, Радянський Союз не міг приймати у вигляді продовольства.
<р>Тут зіграв роль ще й ідеологічний фактор: перемога Радянського Союзу у війні була представлена як перемога комуністичного ладу та певної моделі економічного господарювання. Вона підважувала ефективність та успішність радянської системи, її здатність швидко впоратися з труднощами, які виникли після війни.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/fаntоmnyj-bіl-ukrаіnа-u-сhеrzі-dо-klubu-реrеmоzhtsіv-druhоі-svіtоvоі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Фантомний біль? Україна у черзі до клубу переможців Другої світової
<р>Тому міжнародна допомога, яка надходила за лінією UNRRА (Unіtеd Nаtіоns Rеlіеf аnd Rеhаbіlіtаtіоn Аdmіnіstrаtіоn — Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги та відбудови, — Ред.), не стосувалася продовольства. Вона була спрямована на відбудову, а не на підтримку голодуючих.

— А загалом за кордоном знали про цю проблему? Якщо знали, то чи пропонували допомогу в приватному порядку? Словом, чи був у 1940-ві свій Ґарет Джонс, який відкрив світу очі на Голодомор 1933-го?

<р>— Ні, після Другої світової війни склалася зовсім інша міжнародна ситуація. Як ми добре знаємо, 5 березня 1946 року тоді вже колишній прем’єр Британії Вінстон Черчіль виголосив свою знамениту фултонську промову, яка вважається початком Холодної війни. І тут уже Захід з СРСР почали воювати всією наявною зброєю. Не «гарячою», а іншими методами протистояння — економікою, культурою… Радянський Союз закрив свої кордони, в тому числі інформаційні.
<р>Пересування іноземців країною було регламентовано, а в кожному представникові капіталістичної країни вбачали шпигуна, агента, ворога, який збирає якусь розвідувальну інформацію. Тому й обмежена кількість іноземців, і дуже дозована та контрольована подача інформації унеможливили обізнаність європейських кіл із голодом. Крім того, Радянський Союз відправляв зерно та кукурудзу до європейських країн, тим самим спростовуючи інформацію про голод, якщо така інформація — попри всі застороги — все ж просочувалася на Захід.

— А ось тут дуже цікаво. Радянський Союз відправляв зерно, але що це було за зерно? Адже країна потерпала через неврожай та посуху. Чи це було останнє зерно, яке у селян викачували тими самими методами, що й у 1933-му?

<р>— Власне, зерно збирали з усього Радянського Союзу, тобто з регіонів, де його можна було вирощувати. Багато де ситуація була кращою, ніж в Україні. Бо в Україні врожай був мінімально достатнім, щоб забезпечити першочергові продовольчі потреби. Якби мета полягала у тому, щоб зберегти життя людей, і якби зібране в Україні зерно залишили селянам, а не вивозили за кордон, трагедії можна було б уникнути.

— Але, звичайно, нікому не спадало на думку залишити це зерно людям і врятувати їх, не наражаючи на небезпеку голодної смерті.

<р>— Саме так. Політику Радянського Союзу аж ніяк не можна назвати антропоцентричною та зверненою до людини… У 1945 році був проголошений та ухвалений черговий п’ятирічний план — це була вже четверта п’ятирічка. А зосереджувалася вона на так званій «групі А», тобто на важкій промисловості, металургії, хімії. Чому на цих галузях? Бо домінувало очікування нової війни — багато хто передбачав, що розпочнеться третя світова, і цього разу між вчорашніми союзниками. Тобто між Радянським Союзом з одного боку, і Францією, Великою Британією та Сполученими Штатами — з іншого.
<р>На таку війну, до речі, розраховували й українські повстанці… А всередині СРСР були, як ми зараз сказали б, «яструби», котрі казали, що дарма ми зупинилися в Берліні, треба було йти далі й розбити клятих капіталістів остаточно…
<р>Тому влада продовжувала розвивати військово-промисловий комплекс і надавала важкій промисловості пріоритет — за рахунок сільського господарства, та й загалом за рахунок інтересів людей. В офіційному дискурсі все виглядало добре, бо турботою були буцімто охоплені всі сфери, але насправді інтереси пересічного громадянина були на маргінесі політики радянської влади.

— Але не можна казати, що цей голод був геноцидом, як Голодомор 1933-го року?

<р>— Не можна. Хоча в тому, що це був штучний голод, який виник не без старань влади, сумнівів нема. Про це говорять і плани хлібоздачі. Але при цьому продовольча допомога селянам була все-таки надана на початку 1947 року. Тоді на полях відкривали їдальні, щоб ті, хто працює, мали сили провести посівну. До того ж не вилучали всю їжу, як це було в 1932–1933 роках. Нестачу хліба так чи інакше компенсували картопля, інші овочі, яблука, ягоди тощо.

— Повертаючись до передумов голоду. Ми вже зазначили, що однією з причин була посуха, а іншою — ідеологія. Ще причини були?

<р>— Ідеологія тут відігравала панівну роль. Радянський Союз прагнув продемонструвати ефективність радянської системи господарювання у швидкому й ефективному доланні негативних наслідків війни. До того ж, про що ми також говорили, йшла активна допомога тим прорадянським політичним силам, які приходили до влади в Чехословаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, тобто в країнах так званої народної демократії. Тут зерно виступало як продовольча зброя, продовольчий аргумент на користь союзництва саме з Радянським Союзом.

— Які регіони СРСР постраждали найбільше?

<р>— Це перш за все південь України, в тому числі Одеса, Одеська область та Бесарабія (тоді існувала Ізмаїльська область, яка охоплювала ці регіони). А також Херсон, Миколаїв і частково Запоріжжя. Відчутні прояви голоду були на Буковині. А особливо сильно постраждала Молдова. А от російські чорноземні регіони, наскільки мені відомо, голод зачепив не так істотно.

— Рішення про те, куди скерувати допомогу, звичайно, ухвалювалося на найвищому рівні. Тому головним призвідцею і винуватцем голоду є Сталін. Але це на «союзній» площині. А як щодо українського керівництва? Даруйте за таку лірику, але чи не боліло серце у етнічного українця Хрущова за все, що відбувається в його країні?

<р>— Одразу скажу, що його етнічність — питання дискусійне. Так, Хрущов народився на Курщині, розумів українську мову, та й загалом мав, напевно, українське коріння. Але його ідентичність була цілковито російською, або, краще сказати — радянською. Він не асоціював себе з Україною і в усіх офіційних документах фігурував як росіянин. А що стосується позиції Хрущова стосовно голоду, то не забуваймо передусім про те, що він був досвідченим політиком.

— Тобто добре пам’ятав про політичну кон’юнктуру?

<р>— Так. Після повернення до Києва наприкінці 1943 року Хрущов знову став лідером республіки. Він очолив як Центральний комітет Компартії більшовиків України, так і уряд. Тобто дві найголовніші посади були в його руках. До речі, Сталін також поєднував дві посади… Таким чином, Хрущов як ідеологічний лідер мусив впроваджувати політику партії, а як глава Радміну — виконувати її розпорядження. Він мусив вимагати виконання планів хлібоздачі, хоча, звісно, не міг не звернути увагу на перші ознаки біди.
<р>Уже навесні 1946-го дала про себе знати примара посухи та неврожаю. Спочатку температура повітря прогрілася до понад 30 градусів, а потім дощів не було аж до липня — і так у багатьох місцевостях. Тож коли Хрущов побачив, чим це загрожує, то намагався, з одного боку, виконувати спущені йому плани, а з іншого — сигналізувати до Москви про те, що в Україні складається страхітлива ситуація, яка загрожує голодом.
<р>Тобто займав таку от гнучку позицію… Сталіну ця гнучкість, до речі, зовсім не сподобалася. Він — як свідчить Хрущов у своїх спогадах — обізвав його м’якотілим і заявив, що Хрущова обдурюють, намагаючись розчулити його та приховати хліб. І стілець під Хрущовим захитався.

— Тож на підмогу «м’якотілому» і нерішучому Хрущову з Москви прислали Лазаря Кагановича…

<р>— Так, він прибув наприкінці лютого 1947-го і став першим секретарем Компартії України, а Хрущов залишився головою Ради міністрів. Офіційно це виглядало як підсилення Хрущова. Але насправді Каганович прибув, щоб забезпечити твердість радянської політики у виконанні планів хлібоздачі.
<р>Бо вже було понад мільйон хворих на дистрофію, до того ж стали проявлятися негативні тенденції — вбивства активістів тощо. Ситуація ризикувала стати неконтрольованою. Тож Каганович передовсім зайнявся сільським господарством. Двічі на тиждень проводив засідання, видав кілька постанов —словом, усю увагу зосередив на сільському господарстві.
<р>Але що цікаво — проїхавши Україну, він переконався в тому, що ситуація плачевна. І вже з травня разом з Хрущовим писав різноманітні доповідні та просив Москву про допомогу. Тобто визнав, що Хрущов писав правду і що посівна під загрозою. Відтак Україна отримала допомогу, але у вигляді позики, яку потім слід було повернути.

— Москва надавала Україні позику? І це в межах єдиної держави?

<р>— Саме так… В історичній літературі стверджується, що Каганович забезпечив виконання планів хлібоздачі. Тож на початку жовтня 1947 року Каганович із Хрущовим надіслали бравурну телеграму Сталіну про те, що Україна виконала цей план. Але насправді це було не так. Українські дослідники, проаналізувавши звіти, які впродовж кількох місяців надсилали до Москви, стверджують, що насправді план виконаний не був. Точніше, був виконаний лише на 94 %… Тому республіка продовжувала збирати хліб. І до кінця року дотягнула до 98 % виконання плану.
<р>Навіщо був потрібен цей обман? Передусім щоб Кагановичу та Хрущову врятуватися самим. Тож, просячи допомогу для колгоспників, вони в першу чергу просили її для себе. Адже треба було засвідчити, що ці двоє — молодці й цілком справляються. Тобто тут не обійшлося без таких типових радянських практик, як приписки, обман, фальсифікації тощо.

— Цікава історія… Але давайте про Буковину. Ви сказали, що цей регіон відчутно постраждав від голоду. До Другої світової він перебував під владою Румунії. Потім Буковину окупувала радянська влада зі своїми порядками, які призвели до голоду. Чи посилило це спротив радянцям, чи стимулювало додатково поширення партизанського визвольного руху?

<р>— Так, серед інших областей заходу України Буковина дійсно постраждала від голоду. Щодо спротиву, то, наскільки я знаю, на Буковині УПА не була настільки сильною, як на Галичині й особливо на Волині. Там навіть ландшафт сприяв — ліси, гори тощо… Але факт голоду, звісно, посилив позиції ОУН-УПА. Бо після війни в західному регіоні залишилась напружена ситуація, пов’язана з тим, що радянська влада нав’язувала тут свою політику, впроваджувала свої інституції та порядки.
<р>Мешканці Галичини, Волині, Буковини познайомилися з радянською владою ще у 1939–1940 роках, вже тоді бачили в ній ворога і чинили всілякий спротив. Тому регіон був накачаний військами та спецслужбами, які понад усе прагнули побороти УПА і, власне, забезпечити виконання лінії партії.
<р>Водночас влада в західному регіоні контролювала здебільшого міста і містечка, і доходила далеко не до кожного села. Вона просто боялася — банально боялася, — і про це є маса свідчень. Тож, відповідно, колективізація там у 1946–1947 роках йшла доволі мляво. І це — знову ж таки — через значний опір УПА.

— Але все ж таки йшла, якщо ми говоримо про Буковину як про постраждалий регіон.

<р>— Так, але наявність опору допомогла врятувати десятки, навіть сотні тисяч життів. Зокрема, й так званим мішечникам, тобто мешканцям центральних та південних областей України, які були вражені голодом. Звідти люди, чіпляючись за вагони, на їхніх дахах — як тільки могли — потягами добиралися на захід України, щоб там щось заробити, купити чи обміняти.
<р>А це, відповідно, дозволяло УПА проводити ідеологічну роботу, показувати всі «переваги» (в лапках!) радянського ладу і таким чином поширювати свої ідеї. Через націоналістичне підпілля колективізація на заході України закінчилася аж у 1949 році, і тільки тоді тамтешнє селянство було позбавлено ресурсів та достатніх засобів для існування. Воно опинилося на межі виживання і вже не могло допомагати упівцям, а тим паче надавати допомогу мешканцям інших регіонів України, які постраждали від голоду.

— Ще про спротив. Ви сказали, що коли в Україну приїхав Лазар Каганович, він зіткнувся з тим, що вже почалися теракти, вбивства активістів тощо. А чи були спонтанні прояви протесту, які не вилилися у щось серйозніше?

<р>— Ні, значних заворушень в цей час в Україні не зафіксовано. Спротив населення полягав, як я вже сказав, у вбивствах голів колгоспів, головних агрономів, активістів, тих уповноважених, які приїздили контролювати. Акції непокори, які траплялися, могли виглядати як блокування місць, де зберігалося зерно, перешкоджання вивезенню зерна в ті чи інші способи. Але все це були локальні протести на рівні окремих сіл.
<р>Але загалом, окрім уже згаданих мною вбивств, селяни дуже часто псували сільськогосподарську техніку, щоб не збирати зерно і, відповідно, не вивозити його. Або порушували правила зберігання збіжжя, створювали умови з більш високою вологістю, ніж необхідно — зерно псувалося, а, будучи зіпсованим, для вивезення воно було вже непридатне.

— Якою була кількість жертв?

<р>— Питання кількості жертв — одне з найважливіших, яке цікавить усіх, хто знайомиться з історією України… Так, воно надзвичайно дражливе, адже йдеться про людське життя, що є найціннішим. На перший погляд, порахувати тут нескладно — достатньо відняти від кількості населення на початку трагедії кількість населення наприкінці голоду. Але це дуже примітивний підхід, і він не витримує наукової критики.
<р>Встановлюючи кількість жертв, науковці мусять враховувати і міграцію, яка відбувалася у повоєнний період (а вона була досить відчутною), і депортацію українського населення до Сибіру (йшлося про вивезення сімей так званих «банд-посібників»), і обмін населенням між СРСР та Польщею, Чехословаччиною тощо.
<р>Відповідно, до жертв голоду неправомірно включати й абсолютно всіх тих, хто помер у ці роки, адже існує й таке поняття, як природна смертність. Тобто була б війна чи ні, був би голод чи ні — певна кількість людей усе одно померла б у ці роки. Тому до жертв голоду вчені зараховують так звану надсмертність — показник надмірної смертності. І ось такий показник у нашому випадку складає 700 тисяч осіб. Саме стільки людей померло від голоду 1946–1947 років в Україні.

— А демографічні втрати?

<р>— Так, до жертв голоду включають також і тих, хто не з’явився на світ через погіршення репродуктивного здоров’я як чоловіків, так і жінок. Певна кількість немовлят не народилася, і таких демографи налічують 200 тисяч.

— Тобто разом виходить близько мільйона, а точніше — 900 тисяч?

<р>— Так, близько мільйона жертв голоду, але іноді трапляються оцінки до й півтора мільйона.

— Вихід з голоду був, із ваших слів, таким. Каганович підтвердив правоту Хрущова, також забив на сполох, і Москва позичила Україні продовольство. Чи зробила з цього висновки радянська влада? І чи виникали в подальшому ситуації, які могли обернутися ще одним спалахом голоду, але навчена досвідом Москва вже запобігала подібним трагедіям?

<р>— Вихід з голоду був важким, тому що, попри офіційні заяви про виконання планів з хлібоздачі, збирання зерна продовжувалось, адже належало не лише виконати той план, але й повернути позику. Тож навіть на початку 1948 року траплялися випадки голодування, але це був уже не той масовий голод.
<р>Сільське господарство відновлювалося досить повільно, промисловість вийшла на довоєнні показники в 1949 році, а сільське господарство лише в 1950-му стало виробляти стільки продукції, скільки її було до війни, тобто у 1940-му.
<р>Аграрна політика радянської влади не змінилася. Адже ставка, як і раніше, робилася на колгоспи та радгоспи, на колективне обробляння землі. Втім, загальне покращення стану економіки вже не призводило до таких трагедій.
<р>1946–1947 роки були надзвичайно складними в матеріальному плані. Не вистачало обладнання, щоб розчистити поля від підбитої військової техніки, від залишків танків та всього іншого. Крім того, необхідним було ще й розмінування. Тому, щоб окультурити свою землю, селяни часто самі впрягалися в плуги — причому це були здебільшого жінки. Або ж використовували замість коней своїх корів. Надалі, у 1950-ті, матеріально-технічна база колгоспів поліпшилася, і вже не доходило до випадків голоду чи до інших значних продовольчих ускладнень.
<р>Тож коли на початку 1960-х років у Радянському Союзі знову стався неврожай через непродуману аграрну політику, зокрема через засівання полів кукурудзою, СРСР вирішив проблему шляхом експорту зерна зі Сполучених Штатів, Аргентини і Канади… Але саме тоді, а конкретніше 1962 року, події у Новочеркаську призвели до масового розстрілу робітників.

— Так, у Новочеркаську в 1962 році відбувся страйк робітників електровозобудівного заводу, до них приєдналися й інші містяни. Але цей страйк був викликаний не так дефіцитом продуктів, як зростанням ціни на них. Хіба ні?

<р>— Але давайте розбиратися, чому зросли ціни. Захоплення Хрущовим кукурудзою, яка виснажує ґрунт, а потім, відповідно, погіршує врожаї інших сільськогосподарських культур, які засівають на цій площі, спровокувало труднощі з виробництвом зерна. І якщо до цього моменту хліб у їдальнях був формально безкоштовним (насправді ні, бо його вартість уже була включена у ціну обідів), то тепер за нього раптом стали вимагати плату. Безкоштовний хліб забрали, і люди замислилися. А потім до тіста почали додавати різні домішки, і смак хліба змінився. І, знову-таки, постало питання — чому так сталося? Все це вкупі й призвело до масових протестів, які влада буквально втопила в крові.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/10-vаzhlyvykh-tеkstіv-рrо-hоlоdоmоr-2/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">10 важливих текстів про Голодомор

— Чому у нас голод 1946–1947 років вивчений меншою мірою, ніж Голодомор 1932-1933 років? Адже ще живі свідки цього голоду.

<р>— Дійсно, ви маєте рацію. Цей голод вивчений нами гірше, ніж геноцид 1930-х років. Чому так? Очевидно, через більшу кількість жертв Голодомору. Це по-перше. А по-друге, напевно, через те, що для голоду 1946–1947 років усе-таки існували об’єктивні причини. Це і неодноразово згадана нами посуха, і надзвичайне виснаження сільського господарства. З цих міркувань голод 1946–1947 років видається ніби як більш зрозумілим, більш об’єктивним. Хоча у нього були й суб’єктивні причини, які, звісно, замовчувалися…
<р>А можливостей для дослідження цього голоду — як ви справедливо зазначили — є багато. Чимало є і архівних матеріалів, і ще живі свідки тих подій. Робота в цьому напрямку проводиться — є збірники документів, є свідчення очевидців, є спогади, так звана усна історія… Але хай би що в цьому напрямку не робилося, це все одно менше, ніж у випадку з Голодомором 1932–1933 років.

— Так, різниця між голодом 1946–1947 років та Голодомором 1932–1933 років очевидна. Це і причини, і масштаб, і геноцидальний характер останнього… Але в чому полягає різниця, якщо говорити про більш далекосяжні наслідки для українського народу?

<р>— Відповім на це питання так. Якщо голод 1921–1923 років був невдалою спробою більшовиків насадити колгоспну систему, а геноцид 1932–1933 років «зламав хребта» українському селянинові, то повоєнний голод остаточно поховав надії на олюднення радянського ладу. На те, що колгоспи будуть розпущені абощо. Бо після Другої світової багато хто плекав ілюзії, що ось тепер людям точно дозволять жити вільно, дозволять функціонувати церкві, словом — що влада повернеться обличчям до людей.
<р>Але радянське керівництво якраз вирішило, що змінювати нічого не треба, бо політична система, яка існувала, вже довела свою ефективність. А тому й повернулося на довоєнну модель політичного, економічного та соціального розвитку. Голод 1946–1947 років остаточно поховав надію на зміни, що й довели подальші події. Бо зміни на теренах СРСР почалися лише тоді, коли ця країна, власне, припинила існування.

«Якби Київ не впорався, десятки тисяч людей просто замерзли б», — цією фразою насправді хочеться кричати до всього світу, а не просто констатувати наслідки чергових авіаударів Росії. Бо в цих словах директора Центру дослідження енергетики Олександра Харченка — ніби відповідь на одвічне питання «В чому сенс життя?». Та хоча б у тому, щоб знати: поруч із тобою живуть ті, хто творить дива. Такими співрозмовник <еm>Тижня називає, наприклад, фахівців, завдяки яким, попри російський геноцид, українці мають у своїх домівках і світло, і тепло. Або точно матимуть його знову.

Більше про те, яким є характер ударів ворога по енергосистемі України нині, чому без знеструмлень Києву поки не обійтися та за рахунок чого покрити дефіцит електроенергії — читайте та дивіться в інтерв’ю.

<р><іfrаmе lоаdіng="lаzy" tіtlе="Удари РФ по Україні, холодний геноцид Києва і відключення світла – інтерв'ю експерта з енергетики" wіdth="500" hеіght="281" srс="httрs://www.yоutubе.соm/еmbеd/ТІN1ТzUvе-k?fеаturе=оеmbеd" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе; wеb-shаrе" rеfеrrеrроlісy="strісt-оrіgіn-whеn-сrоss-оrіgіn" аllоwfullsсrееn>

---

<р>— Керівник ДТЕК Максим Тімченко <а hrеf="httрs://www.rеutеrs.соm/busіnеss/еnеrgy/ukrаіnе-nееds-еnеrgy-сеаsеfіrе-саtаstrорhе-lооmіng-tор-роwеr-ехесutіvе-sаys-2026-01-23/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">заявив, що Україна близька до гуманітарної катастрофи внаслідок російських авіаударів по енергосистемі. Водночас він висловився про потребу в «енергетичному перемир’ї». Наскільки ви поділяєте такі прогнози?
<р>— Фактом є те, що Україна й особливо Київ дійсно пройшли по межі суттєвої техногенної катастрофи. Коли 9 січня були дуже серйозно пошкоджені теплоелектроцентралі Києва, то, чесно скажу, на це було страшно дивитись. Головне джерело електрики і, що значно важливіше — тепла виглядало як груда уламків, які трохи парували. Але головна загроза полягала навіть не у відсутності електрики, а в тому, що не було джерела тепла для понад 6000 будинків у Києві, тобто для 1 млн 400 тисяч людей. Це була спроба холодного геноциду.
<р>Уявімо ситуацію, якби місто не впоралось. Це означало би, що за –20°С будинки масово «замерзають». Бо якщо за такої температури повітря впродовж трьох-чотирьох днів немає опалення (не те що «доброго» чи «поганого», а взагалі будь-якого!), то, по-перше, в будинку неможливо буде жити, а по-друге, дуже високою стає ймовірність того, що були би десятки тисяч загиблих, які просто замерзли б.
<р>І я певен, що саме цього московити і хотіли насправді. Тобто їхня мета була дуже простою: знищити Київ як місто, де можна жити, і заразом влаштувати геноцид українців, передусім киян.
<р>Великого техногенного геноциду у Києві вдалося не допустити завдяки тому, що всі [відповідні служби] знали, що робити, бо були підготовлені до таких ситуацій. І завдяки цьому вода була вчасно злита [з систем у будинках, які залишилися без опалення у зв’язку з черговим масованим обстрілом РФ] і спущена в тих частинах мережі «Київтеплоенерго», де був ризик її замерзання. Завдяки цьому протягом годин були перезапущені дві з трьох пошкоджених ТЕЦ — і тепло почало знову повертатися в будинки. Та й третя, найбільш пошкоджена, за дві доби теж дала тепло.
<р>Це насправді унікально. Бо в Україні в таких умовах зробили те, чого не робив ніхто й ніколи в світі. От порівняймо: в Берліні якісь <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/еnеrhеtyсhnyj-sаbоtаzh-і-роlіtyсhnyj-skаndаl-іаk-bеrlіn-rеаhuіе-nа-аtаku-vulkаngruрре/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«активісти» спалили п’ять кабелів — і через це протягом восьми днів 55 тисяч домогосподарств не мали доступу до електрики і тепла. А в Києві після атаки 16 ракетами та значного пошкодження ТЕЦ уже наступного дня в більшості будинків відновилося теплопостачання. Люди, які зробили це можливим, певною мірою творили чудеса.
<р>Київ — це такий собі величезний енергетичний район, який споживає доволі значну кількість електроенергії під час холодів. За морозів у –17–20°С йому потрібно майже 2 ГВт потужності. І три київських ТЕЦ, навіть після всіх пошкоджень, все ще видавали майже гігават потужності, тож Київ почувався досить спокійно. А коли їх пошкодили настільки, що вони вже не здатні були генерувати електрику щонайменше кілька місяців, це призвело до того, що зараз столиця майже повністю отримує електрику ззовні.
<р>Це було би важко навіть у мирний час. Бо київська мережа не була сконструйована, щоби все отримувати тільки ззовні. Завжди була внутрішня генерація завдяки ТЕЦ, які слугували потужною «підпоркою» всередині Києва. Зараз цього немає.
<р>ППО збиває велику кількість ракет і дронів, але навіть одиниці, які проходять, завдають значної шкоди, бо в цілому система зазнала сильного удару та важлива потужність із неї щезла.
<р>Ми все ще маємо загрозу для частини Києва. І Троєщина залишається в зоні ризику, бо, на жаль, ця частина міста може отримувати тепло тільки з одного джерела, яке нині дуже пошкоджене. Сподіваюсь, до того моменту, як знову вдарить мороз, встигнуть повернути тепло близько тисячі будинків на Троєщині. І ми таки остаточно пройдемо цю ситуацію, попри всі потуги москалів.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-329520" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00017.jрg" аlt="Чому в різних регіонах країни ситуація з електроенергією відрізняється та для чого діють відключення світла, — розповів Олександру Трохимчуку директор Центру дослідження енергетики Олександр Харченко " wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00017.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00017-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00017-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00017-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Ви озвучили тезу, що «ми пройшли по межі катастрофи». Чи можна сказати, що на сьогодні ми подолали цю кризу? І стосовно того, що «всі знали, що робити», — чи правильно я зрозумів, що Київ таки був підготовлений до схожих ситуацій?
<р>— Думаю, якби Київ не був готовий, то ми би з вами зараз у столиці не розмовляли. Так, були навчання, інструктажі, розроблялися спеціальні програмні додатки, які допомагали моніторити ситуацію в різних теплових районах, себто було виконано великий обсяг робіт. І я впродовж багатьох місяців спостерігав, як люди за всією вертикаллю — і заступник мера, який за це відповідає, Петро Пантелеєв, і директор профільного департаменту [житлово-комунальної інфраструктури КМДА] Дмитро Науменко, і директор «Київтеплоенерго» [Вячеслав] Бінд — готувалися до найгіршого сценарію.
<р>Але будьмо відвертими: вся країна насправді розслабилася після того, як ми спочатку пройшли без суттєвих знеструмлень зиму 2024–2025 років, а потім і літо минуло нормально. І тільки в гарному сенсі «закостенілі параноїки», якими є здебільшого професійні люди в енергетиці, казали: «Треба щось робити!» — і, власне, робили.
<р>Чи було зроблено все необхідне? Ні, звісно, можна назвати величезний перелік того, що ще можна було б зробити. Але водночас буде неправдою сказати, що люди, які за це відповідали, не готувалися.
<р>— А наскільки ситуація довкола <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/ореrаtsііа-mіdаs-kоruрtsііа-сhy-dеrzhаvnа-zrаdа/">«справи Міндіча» позначилася на підготовчому етапі, та й загалом — як це вплинуло на енергетику України?
<р>— Звісно, ця ситуація мала свій вплив. Для початку, із серпня-вересня 2024 року ми втратили міжнародну допомогу для електроенергетики. Себто після корпоративних скандалів в «Укренерго», коли звільняли [голову НЕК «Укренерго» Володимира] <а hrеf="httрs://susріlnе.mеdіа/827409-осіlnіkа-ukrеnеrgо-kudrісkоgо-zvіlnіlі-sо-роtrіbnо-znаtі/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Кудрицького, а члени наглядової ради писали заяви про політичний тиск і виходили з її складу. От звідтоді українська електроенергетика не отримувала серйозної допомоги, що значно обмежило ресурс. Бо в самій енергетиці — й через атаки, й через загальну ситуацію — грошей нема.
<р>— А про які суми йдеться?
<р>— Та про будь-які! Тобто в енергокомпанії України є борги, але немає грошей, і єдине джерело, де ми можемо їх узяти впродовж кількох місяців, — це партнери. А вони розуміли, що ситуація є поганою, тому допомога фактично не надходить. І це величезна біда, тому що ми не відновили, не побудували, не зробили дуже велику кількість речей тому, що ця допомога була вкрай обмеженою.
<р>— Які саме «речі» ви маєте на увазі?
<р>— Наприклад, американський уряд (ще за минулої адміністрації президента) передав Україні 90 газопоршневих двигунів, але коштів на те, щоб їх встановити, надати не встиг. Тож в Україні стоїть близько 40 досі не встановлених таких двигунів. Просто тому, що в громад немає грошей. Це реальна ситуація, коли передають прилад, який коштує, умовно, мільйон доларів, а ще 800 тисяч уже наших коштів треба, щоб він запрацював.
<р>Інший трек, теж дуже важливий, — це <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vіdlunnіа-mіndісhhеjtu-tа-оrеndа-dоnbаsu-shсhо-vіdоmо-рrо-nоvyj-myrnyj-рlаn-dlіа-ukrаіny/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">«Міндічгейт», в якому по факту було задіяно все керівництво енергетичної галузі. На жаль, це теж зіграло суттєву роль, тому що втрачених можливостей справді багато, і це факт.
<р>— Ви згадували про певну «енергетичну структуру» Києва. Дослідники Інституту вивчення війни (ІSW) у своєму новому <а hrеf="httрs://undеrstаndіngwаr.оrg/rеsеаrсh/russіа-ukrаіnе/russіаn-оffеnsіvе-саmраіgn-аssеssmеnt-jаnuаry-24-2026/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">звіті зазначають, що Росія має на меті розділити енергосистему України на окремі «енергетичні острови», відрізані від виробництва, постачання та передачі електроенергії. Що це означає і які можуть бути загрози?
<р>— Українські енергетики повідомляли про це ще з пів року тому. Стратегічна військова думка москалів щодо знищення української інфраструктури розвивалася таким чином, що спочатку вони намагалися нанести комплексний удар по всій енергосистемі. В 2022 році одного разу в нас справді стався блекаут. Вони дуже хотіли це повторити, але їм не вдалося.
<р>Тому москалі сфокусувалися на другому етапі: спробували розділити Україну на право- і лівобережну, тому що це природний бар’єр енергосистеми. До того ж на лівому березі вони значно більше били по генерації, тоді як на правому залишалася атомна енергетика, яка, слава Богу, поки під ударами не була. Тож москалі спробували зробити так, щоб Україна розпалася на енергетичні частини. Але цей етап завершився в серпні 2025 року, бо вони зрозуміли, що й цього досягти не можуть.
<р>І тоді москалі почали наступний етап, в якому ми зараз і живемо. Це намагання повністю вибити енергетичну інфраструктуру певних регіонів. Для цього вони обрали Київ, Одесу, Кривий Ріг, Дніпро і Харків як найбільші точки концентрації людей в Україні, по яких зручно наносити удари. Ракета до Кривого Рогу летить близько півтори хвилини, в Одесу можна заходити з моря дронами та бити ракетами з Криму, щодо прямої доступності до Харкова й пояснювати не треба, а Київ з його величезним споживанням і відносною близькістю до кордону — теж вдала мішень.
<р>В Одесі генерації ніколи не було, але Кривий Ріг і все, що між ним і Дніпром, росіяни намагаються вибити повністю. Разом з тим через брак ракет для протиповітряної оборони москалям вдалося вибити генерацію в Києві. Зараз нанесли удар по Харкову.
<р>Одещину вони пробили з третього разу, і там була серйозна криза: в деяких містечках впродовж двох тижнів не було електрики. Але тоді не було морозів. Бо, щоб уразити Київ, вони спеціально накопичували ресурс довго та старанно, а тоді нанесли удар у кілька хвиль поспіль за настання сильних холодів. Загалом у січні москалі завдали вже шість великих масованих ударів по Києву. І, певен, вони сподівалися, що Київ «ляже» і ми матимемо велику техногенну катастрофу. Але, думаю, цього вже не станеться.
<р>— Чи правильно буде сказати, що зміна тактики ударів росіян по нашій енергосистемі впливає й на те, що в одних містах і регіонах ситуація з електропостачанням може бути значно ліпшою, ніж, скажімо, в Києві та на Київщині? Від чого це загалом залежить?
<р>— У Києва, Одеси та Харкова унікальні умови, тому їх не можна порівнювати з іншими українськими містами. Але в кожного регіону свої особливості. Наприклад, є енергетичний регіон, до якого входять Чернівці і певні райони навколо. Він залежить від однієї з атомних енергостанцій. Після того як москалі вдарили по підстанціях видачі цієї атомної станції, вона поки не може видати достатню потужність, тому цей регіон залишається дещо ізольованим. І для того, щоб подати достатньо потужності, якої б вистачило всім споживачам, просто немає засобів, як і в Києві зараз. За два-чотири дні, коли відновлять підстанцію, поновиться й постачання електроенергії.
<р>Цілком імовірно також, що в двох сусідніх селах ситуація може бути зовсім інакшою. Так, в одному з них знеструмлень не буває взагалі, тому що цей населений пункт входить до іншого енергетичного регіону, тоді як в іншому електрики немає впродовж 16 годин на добу. І це абсолютно реально, навіть якщо між ними кілометр відстані. В Києві це можуть бути сусідні будинки, бо вони підключені по-різному.
<р>— Оскільки ми вже зачепили тему різного рівня проблем, пов’язаних із електроенергією, то близько тижня тому міністр енергетики Денис Шмигаль заявив про намір провести <а hrеf="httрs://www.yоutubе.соm/lіvе/ЕnDJS86kіІ0" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">аудит постачання електроенергії, щоб запровадити «справедливий розподіл» світла між регіонами. Чи можливо втілити це на практиці?
<р>— Передусім варто розуміти: йдеться не про те, щоб штучно урівняти регіони, а про те, щоб не було об’єктів, які не належать до критичної інфраструктури, але з якихось причин залишаються підключеними до неї. У кожному регіоні є досить велика кількість таких об’єктів.
<р>— Досить велика — це, наприклад, скільки?
<р>— Ця кількість, по-перше, варіюється від міста до міста, а по-друге, так сталося з причин, що не залежать від людей, які, скажімо, проживають у певних будинках. Наприклад, іще в мирний час під час будівництва певний житловий комплекс приєднали, умовно кажучи, до підстанції метрополітену, бо була вільна потужність. А тепер це стало проблемою, тому що житловий комплекс на метрополітені не від’єднається. Хіба що розгорнуть окремі будівельні роботи на місяців із дев’ять. У кожному разі маємо результат: критична інфраструктура у вигляді метрополітену «з’їдає» ще «зайвий шматок» електрики. Але здебільшого це не чийсь суперзлий умисел.
<р>І тому необхідно провести інвентаризацію, щоб зрозуміти масштаби в кожному населеному пункті та поступово перевести такі об’єкти на некритичну інфраструктуру. Але це точно не вдасться зробити за тиждень-два. Варто скрупульозно попрацювати певний час, «відчищаючи» справді критичну інфраструктуру і заводячи на неї резервні джерела живлення, бо, думаю, кияни як ніхто відчувають, що це таке, коли нема води чи тепла.
<р>— І коли ми вже почали обговорювати критичну інфраструктуру, то поцікавлюсь вашою думкою стосовно ще однієї ініціативи уряду: віднести до неї багатоквартирні будинки з електричним опаленням, щоб у них не було знеструмлень, окрім аварійних. Чи реально це зробити?
<р>— Так, це реально зробити, хоча треба час. Таких будинків, наскільки мені відомо, дуже небагато. Але в цьому випадку мені дуже подобається фраза: «Ви зі мною домовитесь, а з трансформатором — ні». Тому що є фізичні обмеження мережі.
<р>От уявімо, що є будинок з електричним живленням, а найближча точка критичної інфраструктури за 10 кілометрів від нього. Треба знайти шлях, яким чином або провести нову лінію, або якимись іншими шляхами його перепідключити. Найімовірніше, треба буде закупити, встановити та налаштувати обладнання, а в цьому випадку йдеться про місяці.
<р>— Пояснімо ще, чому ми поки не можемо обійтися без графіків знеструмлень (звісно, коли не йдеться про екстрені відключення)? І як скоро зокрема Київ зможе знову повернутися до цих графіків?
<р>— Коли генерації не вистачає, щоби покрити споживання, треба його зменшувати. Яким чином? Відключаючи. Немає іншого варіанту, крім як обмежувати споживачів у кількості отриманої електроенергії.
<р>Чому в столиці діють аварійні відключення? Перше, в Києві зараз загалом доступно близько 25–27 % необхідної електроенергії. Себто, щоб заживити Київ повністю, треба в чотири чи хоча у три з половиною рази більше. А ще ми зараз маємо холодну погоду і проблеми з опаленням.
<р>Отже, до чого я веду. Наприклад, є багатоквартирний будинок, який завжди споживав, умовно, 100 кВт. Ми його зараз включаємо — і він споживає 350. Бо люди після відключень і в мороз вмикають усі наявні потужні електроприлади.
<р>Що відбувається внаслідок цього? По-перше, ми не можемо передбачити, яку зону можливо заживити, бо обсяг потужностей дуже обмежений, а черги були розраховані зі стандартного споживання. Тож, коли ми зараз включаємо стандартну чергу (а вона бере як три стандартні), нам просто не вистачає електрики — і починається аварійне відключення. Аж допоки ми почнемо споживати рівно стільки, скільки згенерували.
<р>Друга частина цього «марлезонського балету» — це аварії. Бо коли одномоментно врубили втричі більше, ніж розраховано, — починають «сипатися» запобіжники, вимикатися рубильники в підстанціях і «вилітати» трансформатори. І добре, коли цей запобіжник або автомат відключив будинок (тоді протягом найкоротшого часу вас підключать знову). Але може бути й так, що у вас відгорів кабель, зламався запобіжник, перегорів трансформатор, якому було 50 років. І тоді на заміну цього обладнання може знадобитися доба-півтори, протягом яких, відповідно, не буде електрики.
<р><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" сlаss="аlіgnnоnе sіzе-full wр-іmаgе-329534" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00014.jрg" аlt="Чому в різних регіонах країни ситуація з електроенергією відрізняється та для чого діють відключення світла, — розповів Олександру Трохимчуку директор Центру дослідження енергетики Олександр Харченко " wіdth="1200" hеіght="800" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00014.jрg 1200w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00014-786х524.jрg 786w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00014-300х200.jрg 300w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/01/DSС00014-768х512.jрg 768w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 1200рх) 100vw, 1200рх"/>
<р>— Коли розпочиналися знеструмлення, українців звідусіль закликали споживати електроенергію ощадливо. Чи мало це ефект?
<р>— Це впливало, але дуже несуттєво. Відверто кажучи, йдеться про 2–3–4 %. Досвід доводить: найліпший спосіб змусити людей економити — це зробити так, аби щось коштувало дорого. А допоки електрика в нас штучним чином субсидується і коштує для людей «нічого», економити неможливо.
<р>Чудово пам’ятаю, коли 2013 року споживання газу в країні було 72 млрд кубометрів, а 2015-го — 26. Що сталося між цими двома подіями? Дуже просто: 2014 року ціна газу стала ринковою. На рік-два, а потім почалися маніпуляції. Але певний період у нас був розквіт енергоефективності.
<р>— До речі, а якою зараз є ситуація із запасами газу?
<р>— Із газом насправді все гаразд: маємо добрі запаси. І я не втомлююсь повторювати, що команда [Сергія] Корецького (обрано головою правління НАК «Нафтогаз України» у квітні 2025 року, — Ред.) реально витягнула Україну з дуже важкої ситуації. Навесні 2025-го у нас були геть сухі та порожні сховища, а грошей купувати газ і не було. Якби нам зараз не вистачало й газу, то ще один кризовий фактор ми не подолали б.
<р>— За словами енергетичного експерта Станіслава Ігнатьєва, минулого тижня в Україні зафіксували рекордний <а hrеf="httрs://www.yоutubе.соm/wаtсh?v=0Rjsv3jіh4Y" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">дефіцит електроенергії — майже 7 ГВт у ранкові піки споживання. Пояснімо простими словами: що це означає?
<р>— Маємо розрахунки, за якими споживач «хоче» 18 ГВт електроенергії, а фізично в системі є трохи менше 12. І отут виникає різниця в 7 ГВт. Тож на ці 7 ГВт ми маємо відключити людей, і нема тому жодної ради.
<р>— А завдяки чому ми можемо покрити цей дефіцит?
<р>— По-перше, за рахунок відновлення пошкоджених потужностей. І короткотерміново це фокус номер один. Тобто треба відновлювати гідро- та теплову генерацію.
<р>Фокус номер два — максимально швидка розбудова невеликих потужностей там, де це можливо, щоб забезпечити критичну інфраструктуру. Або може йтися про невеликі комерційні проєкти. Перш за все це газоспалювальні потужності у великій кількості. Наскільки мені відомо, 600–700 МВт зараз у процесі будівництва в різному форматі.
<р>А далі нам треба будувати нову генерацію. Вона буде зовсім інакшою, ніж та, що була, тому що сучасні рішення значно компактніші й ефективніші.
<р>Думаю, що першою хвилею точно буде когенерація у великих містах різної потужності. Тому для міст на зразок Києва, Одеси, Кривого Рогу, Харкова треба будувати портативні установки потужністю 200, 500, 600 МВт, які забезпечуватимуть міста електрикою та теплом. Але, щоб їх звести, треба три-п’ять років і 8–10 мільйонів євро.
<р>— Зрозуміло, що нам би ще пережити до кінця зиму, але чи можна прогнозувати, що навесні та влітку з електроенергією стане легше?
<р>— Передусім скажу так: що тепліше ставатиме, то буде простіше. Із настанням весни природно знижується споживання електроенергії. В масштабах України кожен градус нижче нуля — це 200 МВт додаткової потужності, які споживач хоче отримати і яких ми не маємо. По-друге, почнеться паводок — і в гідрогенерації з’явиться більше сировини. Також поліпшити ситуацію дозволить і сонячна генерація.
<р>У нас усе ще геть недостатньо батарейних комплексів, які будуватимуть, у тому числі, й домогосподарства. Я певен, що багато людей таки ставитимуть на дахи 10–12 кВт сонячних панелей і в будиночок собі до 20 кВт-год батарейок просто тому, що це енергетична безпека.