Search trend "12 Вересня Свято"

Джерело: Букви

2 вересня в Одесі відзначатимуть День міста. Українські захисники звернулися до посадовців із закликом переглянути цю дату через її зв’язки з російською пропагандою.

Оперативно-тактичне угруповання “Одеса” і його командир полковник Денис Носіков звернулися з листами до в.о. міського голови Ігоря Коваля, начальника Одеської МВА Сергія Лисака та начальника Одеської ОВА Олега Кіпера.

Військові сумніваються в історичній обґрунтованості офіційно встановленої дати заснування міста Одеси – 2 вересня 1794 року.

“Упродовж тривалого часу, сформованого під впливом російської імперської історіографії, відлік віку Одеси фактично пов’язувався з періодом окупації Російською імперією міста. Відповідно, офіційно закріплена дата 2 вересня 1794 року є частиною російського-імперського міфу”, – йдеться в документі.

Так, наприклад, в Статуті міста вже вказано, що перша письмова згадка про місто-порт (під історичними назвами Коцюбіїв, Качибей, Хаджибей) датується 19 травня 1415 року, що спростовує вигадану Російською імперією дату.

В ОТУ “Одеса” переконані, що російські імперські наративи, зокрема закріплені в символічних датах та історичних трактуваннях, не повинні визначати сучасну ідентичність міста та впливати на формування світогляду майбутніх поколінь.

Захисники підкреслюють, що РФ активно використовує історичні міфи, маніпуляції та концепцію так званої “спільної історії” як один з інструментів когнітивної війни проти України.

Тож, військові пропонують провести фахове обговорення та дійти єдиного рішення щодо справжньої історичної дати заснування Одеси.

• В останню неділю серпня в Донецьку традиційно відзначають День міста. Цьогоріч свято припадає на 30 серпня. Уже понад 12 років Донецьк перебуває під російською окупацією, однак до початку агресії РФ місто було одним із найбільших промислових і фінансових центрів України.

Запис Військові закликали владу переглянути дату «Дня Одеси», пов’язану з російською пропагандою спершу з'явиться на Букви.

1 вересня діти пішли до школи.

Діти є діти. Вони можуть заговоритися з один з одним, задуматися, вибігти на дорогу чи не подивитися в потрібний бік. Дорослий теж може бути неуважним або просто невиспаним після нічної тривоги.

Люди помиляються та хіба вони мають платити за це власними життями? Тим паче, коли містом летить автомобіль на швидкості 150 км/год, часу виправити помилку немає.

5 червня загинув наш 12-річний син Гріша. Та він не здійснив жодної помилки. Він повертався додому зі школи, користувався підземним переходом (кажуть, вони створені для безпеки пішоходів…) Автомобіль на швидкості 150 км/год влетів всередину підземного переходу і вбив чотирьох людей. В Києві, на Караваєвих Дачах, вся країна бачила це відео.

Після загибелі сина ми з дружиною домовилися про дві речі. Перша — зробити все, щоби домогтися справедливого покарання винуватцю. Відповідно до закону. Друга — зробити все, щоб змінити реальність на наших дорогах.

Бо загибель Гріши — це не просто жахливий збіг обставин. Вона сталася в країні, де небезпечні порушення правил дорожнього руху роками сприймаються майже як буденність.

Стало нормально їхати містом 70 км/год. Часто — 100. Хтось їде 150. Спробуйте їхати дозволені 50 — і дуже швидко хтось пояснить вам фарами, сигналом чи непристойними жестами, що ви всім заважаєте.

Так само ми звикли до статистики смертей на дорогах. Читаємо чергову новину про ДТП, співчуваємо і гортаємо далі. Аж поки черговою цифрою не стає твоя дитина. І тоді ти дивишся на аналогічну статистику Європи, і — сюрприз — вона в рази менша. В рази!

Читайте також: Трагедії на дорогах: де шукати крайнього?

Безкарність створює вседозволеність

Останнім часом я багато думаю про те, чому люди дозволяють собі так поводитися за кермом. Моя відповідь проста: тому що їм за це нічого не буде.

Можна постійно перевищувати швидкість, проїжджати на червоне, створювати аварійні ситуації — і ризикувати лише невеликим грошовим штрафом, якщо порушення взагалі зафіксують.

Поки ти когось не скалічив або не вбив, система знову і знову даватиме тобі можливість це зробити.

Для мене це і є безкарність. А безкарність створює вседозволеність.

Всі три місяці після загибелі Гріши я бачу одну резонансну аварію за іншою:

• 4 липня — ДТП на трасі Одеса–Миколаїв із 12 загиблими.
• 31 липня в Луцьку загинув 14-річний хлопець.
• 17 серпня у центрі Києва два автомобілі знесли літню терасу ресторану, чудом без жертв.
• 19 серпня — знову Караваєві Дачі, за кількасот метрів від місця загибелі Гріши, двоє загиблих на автобусній зупинці.
• Розслідування нардепа Железняка про гонщика-стрімера під 300 км/год, який поки нікого не вбив. На авто матері. Зі знятими номерами. В прямому етері з двома тисячами глядачів.

І це лише те, що потрапило в новини.

Саме тому після загибелі Гріши ми з дружиною вирішили боротися не лише за справедливість у його справі, а й за зміни, які можуть попередити наступні смерті. Запобігти.

Я подав петицію до Президента з вимогою системних змін у сфері безпеки дорожнього руху. За 14 днів її підтримали понад 25 тисяч людей. Для нас це був важливий сигнал: проблема болить далеко не лише нашій родині.

Президент відповів на петицію і кілька разів публічно говорив про ситуацію на дорогах. 20 серпня питання безпеки дорожнього руху окремо обговорювали на нараді при РНБО за участі представників держави, парламенту та громадськості.

Я вдячний усім, хто не відмахнувся від цієї теми. Але після загибелі Гріші мене не цікавлять слова. Я хочу бачити реальні зміни.

Читайте також: 39 сигналів перед трагічною ДТП у Києві: як має змінитися суспільство

Нині рішення за Верховною Радою

3-го вересня 2026 року парламент має розглядати законопроєкти №15348 та №15348-1 щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху.

Ці законопроєкти різні, і навколо їхніх положень можна та потрібно дискутувати. До них можна вносити правки, їх можна посилювати між читаннями.

Жоден закон сам по собі не зробить українські дороги безпечними наступного ранку. Але сьогодні це необхідний крок, must have.

Тому моє прохання до народних депутатів дуже просте: 3 вересня прийдіть у зал і підтримайте зміни, щоб парламент нарешті міг рухатися далі.

Не відкладайте це питання до наступної резонансної ДТП.

Якщо людина раз за разом грубо порушує правила, очевидно, штрафу їй недостатньо. Вона має втратити право кермувати. А якщо сідає за кермо попри заборону — має сісти у вʼязницю.

Так само нам потрібно переглянути підхід, за якого відповідальність за перевищення швидкості сьогодні фактично починається лише після перевищення встановленого обмеження більш ніж на 20 км/год.

За ці місяці ми прочитали, мабуть, тисячі коментарів про такі зміни. Здебільшого на підтримку, іноді нерозуміння: "Знову хочуть залізти водіям у кишеню". "Спочатку зробіть нормальні дороги". "Навіщо зменшувати 20 до 10?" "Камери потрібні тільки заради штрафів".

Іноді складається враження, що можливість безкарно порушувати ми захищаємо як якесь фундаментальне право людини.

Але право доїхати швидше не може бути важливішим за право дитини повернутися додому живою.

Коли ви вирішуєте їхати містом 100 км/год, ви ризикуєте не лише собою (ваше тіло — ваше діло). Він робите цей вибір і за пішохода на переході, за дитину на велосипеді, за пасажира іншого автомобіля, за маму з візочком, за людину, яка не виспалася після тривоги і на секунду втратила увагу.

Водій пошкодить авто. Пішохід втратить життя. Має значення, хто з них був неправий?

Я хочу сказати це депутатам особисто

Я прямо попросив Верховну Раду дати мені можливість виступити перед голосуванням. Сподіваюся, депутати мене почують і дадуть ці дві хвилини виступу.

Я хочу сказати їм те саме, що пишу зараз: не чекайте наступної трагедії, щоб повернутися до цього питання.

Бо 3 вересня це голосування буде не просто про розміри штрафів чи зміни до кодексів. Воно буде про те, яку поведінку на українських дорогах держава вважає допустимою.

Можна ще роками пояснювати водіям, що 100 км/год у місті — небезпечно, просити бути уважними, проводити інформаційні кампанії, а після чергової трагедії — висловлювати співчуття.

А можна зробити так, щоб небезпечна поведінка мала реальні наслідки до того, як вона когось уб'є.

Тому 3 вересня я прошу народних депутатів про дуже просту річ: прийдіть у зал і проголосуйте щодо посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху (№15348 та №15348-1). Вони вже у Верховній Раді. Якщо вони потребують посилення — посилюйте їх між читаннями. Але не залишайте все, як є.

І коли будете натискати кнопку, подумайте не про те, чи сподобається виборцям новий штраф. Подумайте про дітей цих виборців. Про наших дітей. Про людей, які просто переходять дорогу.

Грішу ми не повернемо.

Але наступну смерть ще можна не допустити.

Зі святом всіх, хто пішов сьогодні у школу!

Олексій Глушич, батько загиблого 12-річного Гріши Глушича, військовослужбовець 2 Корпусу НГУ "Хартія"

Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.

Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.

Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.

Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.

У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; PhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; PhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.

Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Майстерні розписи церков і витончене малярство

Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.

Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.

Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.

Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.

Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.

Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.

Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення

Найбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках

Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.

Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.

Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони

Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».

Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».

Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври

Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.

Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.

Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.

Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності»

Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.

Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.

Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stojała», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.

Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги

Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.

Джерело: Букви 

12 серпня в Україні та світі відзначають Міжнародний день молоді, Всесвітній день слонів та День середньої дитини. За церковним календарем сьогодні вшановують пам’ять мучеників Фотія та Аникити. 

Міжнародний день молоді: його започаткували ще на початку зими 1999 року Генеральною Асамблеєю ООН за ініціативи Всесвітньої конференції міністрів у справах молоді. Вперше святкування відбулося у 2000 році. Його мета – привернути увагу до проблем, з якими стикається молодь, а також підтримати ідеї, ініціативи та проєкти, які допомагають молодим поколінням реалізувати себе.  

Всесвітній день слонів: свято започаткували 2012 року канадська письменниця та дослідниця слонів Патриція Сімс і Фонд реінтродукції слонів. Відтоді цей день став міжнародною ініціативою, яка об’єднує природоохоронців, науковців і всіх небайдужих до долі цих величних тварин. 

День середньої дитини: це неофіційне, але дуже тепле сімейне свято, присвячене дітям, які народилися між старшими та молодшими братами й сестрами. Його відзначають, щоб звернути увагу на унікальну роль “середньої” дитини в родині та нагадати їй: вона так само важлива, помітна й люблена. 

У різних країнах світу сьогодні відзначають: 

• Аргентина – День повернення Буенос-Айреса та День працівника телебачення
• Киргизстан – День працівника кримінально-виконавчої системи
• Індія – Національний день бібліотекаря

Цього дня у світі: 

• 1099 – хрестоносці перемогли мусульман при Аскалоні.
• 1654 – битва на р. Шкловці поблизу Борисова, розгромлене військо Речі Посполитої, очолюване Янушем Радзивіллом, гетьман ледве врятувався, в руках козацьких військ опинилася частина Литви, до московитів перейшов Смоленськ.
• 1658 – у Північній Америці сформовано перший поліцейський загін – Рательвахт;
• 1851 – американець Ісаак Мерріт Зінгер одержав патент на швейну машинку з ножним приводом;
• 1865 – британський хірург Джозеф Лістер вперше використав під час операції фенол (карболову кислоту) для дезінфекції інструментів та рук лікарів;
• 1896 – на річці Клондайк знайшли золото;
• 1915 – перше бойове застосування літака-торпедоносця. В ході Першої світової війни британський літак моделі Short Type 184 затопив османське судно;
• 1916 – біля Бережан почалися бої за гору Лисоню між Українськими січовими стрільцями та російською армією
• 1918 – у США уведена заборона на продаж спиртного на залізничних вокзалах;
• 1919 – початок наступу об’єднаних армій УНР на Київ та Одесу;
• 1933 – відбувся перший матч футбольної збірної України. Супротивниками українських футболістів стала збірна Туреччини;
• 1947 – перші рейди відділів УПА пробились до Західної Європи;
• 1949 – підписано Женевські конвенції про захист жертв війни;
• 1949 – в Лондоні через шпаків, які розмістилися на хвилинній стрілці годинника, Біг-Бен став відбивати час із запізненням на чотири з половиною хвилини;
• 1952 – Розстріл активістів ЄАК.
• 1953 – Енн Девідсон стала першою жінкою, яка самостійно перепливла на яхті Атлантичний океан;
• 1953 – менше, ніж через рік після випробування американцями водневої бомби, аналогічний 400-кілотонний пристрій було підірвано СРСР на полігоні в Семипалатинську (Казахстан);
• 1959 – в СРСР дозволили продавати в кредит товари довгострокового користування;
• 1962 – вирушив у космос перший український космонавт Павло Попович
• 1970 – Дженіс Джоплін у Гарвардському університеті дала свій останній концерт;
• 1981 – представлений персональний комп’ютер IBM PC;
• 1985 – авіакатастрофа лайнера Боїнг-747 за 100 км від Токіо;
• 1988 – на екрани США вийшов фільм Мартіна Скорсезе “Остання спокуса Христа”;
• 1990 – неподалік від міста Лубни закладено Пагорб скорботи – пам’ятник жертвам Голодомору 1932 – 1933 років;
• 1992 – США, Канада й Мексика підписали угоду про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (найбільший у світі єдиний торговельний простір);
• 1994 – відкрився рок-фестиваль “Вудсток ’94”, присвячений 25-річчю свого попередника;
• 1994 – на екрани США вийшов фільм Олівера Стоуна “Природжені вбивці”;
• 1999 – в Україні вирішено закрити всі витверезники;
• 2000 – у Баренцовому морі затонув російський атомний підводний човен “Курск”, усі 118 членів екіпажу загинули;
• 2004 – започаткована Вікіпедія білоруською мовою.
• 2010 – у місті Луганськ зафіксовано найвищу температуру в історії України 42°C

Яке сьогодні церковне свято: 

12 серпня в церковному календарі – День пам’яті святих мучеників Фотія і Аникити. Святий Аникита був військовим сановником. Він відкрито виступив проти поклоніння язичницьким богам та засудив переслідування християн. За це його заарештували й піддали жорстоким тортурам. Святий Фотій, який був племінником Аникити, підтримав дядька і також публічно визнав свою віру в Христа. Незважаючи на погрози та катування, він не зрікся християнства. 

Прикмети: 

• Зірки сильно мерехтять перед світанком – до рясних опадів;
• Якщо погода вітряна і дощова, вересень буде дощовим і холодним;
• Якщо на горобині вже багато стиглих плодів – осінь буде ранньою і дощовою, а зима – холодною;
• Якщо на вулиці тепло і сухо, рік буде грибним.

Традиції:

• У народі починали активно готуватися до осені – прибирали в погребах та хлівах, чистили й готували інструменти. 
• Заборонялося відмовляти тим, хто просив про допомогу або підтримку. 
• День намагалися проводити в тиші та мирі з рідними, уникаючи сварок і пліток.

Іменини сьогодні святкують: 

Олександр, Олексій, Антон, Аркадій, Василь, В’ячеслав, Герман, Дмитро, Юхим, Іван, Ілля, Леонід, Матвій, Михайло, Микола, Петро, Сергій, Степан, Федір, Яків. 

• Букви повідомляли про свята, іменини, традиції, прикмети 11 серпня.

Запис 12 серпня: яке сьогодні свято, іменини, традиції, прикмети спершу з'явиться на Букви.