Search trend "13 січня свято"

13 липня 1991 року перед будівлею Московської райради Києва, нині в Голосіївському районі, підняли синьо-жовтий прапор. Він замайорів уперше над 14 районами столиці. Підняти синьо-жовтий прапор на флагштоку неподалік будівлі вирішив голова райради й виконкому Московського району, член Народного Руху Микола Бідзіля. Цього ж дня о 16:00 у палаці культури "Україна" мало відбутись урочисте зібрання до дня першої річниці проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня. Влада розпорядилася вивісити над райрадами прапори УРСР. Синьо-жовтий став своєрідною акцією протесту. На свято підняття прийшли депутати від Народного Руху, кілька сотень киян і гостей міста. Влада ж назвала Бідзілю націоналістом, а український прапор - бандерівським. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Міфи та історія - назвали 11 фактів про прапор України "На той час були ще СРСР і УРСР, діяли райкоми-обкоми-ЦК та інші коморгани, зокрема КДБ. І ми недовго перебували в ейфорії. Уже через тиждень наш прапор зі щогли зник, восьмиміліметровий багатожильний трос, яким підіймали та на якому закріплювали прапор, "перекусили". Ми підняли нове полотнище. Скоро й воно зникло. Потім третій прапор. Теж зник. Далі вже наші прапори ніхто не чіпав. Я жартував тоді, що синьо-жовтий прапор ніде не можна купити, тому й крадуть наш", - писав Микола Бідзіля для порталу "Закарпаття онлайн". Дещо більше ніж за місяць у Москві розпочався серпневий путч ДКНС. Московська райрада не підтримала заколотників. Комуністи виступали проти української національної символіки. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук 4 вересня 1991-го підтримав ідею прапора. Тоді депутати погодилися підняти над будинком парламенту синьо-жовтий прапор. Леонід Кравчук постановив використовувати його як національний прапор. 28 січня 1992 року Верховна Рада офіційно затвердила державним прапором України синьо-жовтий стяг.

25 (12) лютого 1918 року Центральна Рада затвердила закон "Про заведення в Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час". За законом відтоді 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 год. і 8 хв. назад. З переходом від аграрного до індустріального суспільства нагальною ставала потреба уніфікації календаря та часу. Росія і, відповідно, підросійська частина України, у модернізаційних процесах відігравали роль наздоганяючих країн і не були лідерами, за яким можна здійснювати уніфікацію. До того ж вже давно встановили значні неточності юліанського календаря. Та в Росії переходити на григоріанський не хотіли через те, що він 1582 року був впроваджений буллою папи Римським Григорієм ХІІІ, тобто керівником конкурента РПЦ в християнському світі. Після повалення самодержавства пріорітетність Російської православної церкви помітно впала. 2 квітня 1917 року тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про відміну віросповідних та національних обмежень", а 27 липня - "Про свободу совісті". Це свідчило про відокремлення церкви від держави. У постреволюційній пресі неодноразово йшлося про потребу переходу на новий календар. А центральні російські урядові і радянські газети з самого спочатку свого виходу датувалися 2 стилями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий рік за старим стилем: історія свята, прикмети та заборони Саме за григоріанським календарем 1917 року відзначили 1 травня як святковий день. У "радянському" обґрунтуванні цього рішення зазначалося: "До цього часу російські робітники святкували своє пролетарське свято 1 травня за старим стилем. Лише в Західному краї та Польщі робітники виходили на вулицю в один і той же день із зарубіжними братами, тобто 18 квітня. Царська влада та православне духовенство старанно охороняли старий стиль, вбачаючи у ньому символ відірваності Росії від Європи та європейської думки". Питання про перехід на григоріанський календар для українських урядовців активізувалося з початком мирних переговорів з країнами Четверного союзу у Бресті та укладенням 9 лютого Брестського мирного договору. Але в цьому їх випередила радянська Росія, яка за день до підписання цього договору оприлюднила декрет раднаркому про перехід на західноєвропейський календар. Згідно з яким, після 31 січня старого стилю наступало 14 лютого нового. 23 лютого 1918 року на засіданні Ради міністрів УНР міністр шляхів Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Рада міністрів погодилася з такою пропозицією та доручила Міністерству шляхів розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд до Малої Ради. Визначили мотивування нового закону, яке запропонував міністр пошти і телеграфу Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї - у Європі заведено новий стиль". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без пірнання в ополонки - як відзначали Водохреще 1917 року Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою доставлятимуться аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня - 28 лютого, а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки. 1918 рік виявився не тільки без Різдва, але й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, бо 16 лютого, згідно із законом Центральної Ради, вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят - Великдень, що 1918 року за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918 року припало на 7 січня 1919 року. " " Комітет Верховної Ради з питань економічного розвитку рекомендує парламенту прийняти за основу законопроєкт, який скасує перехід на літній час. У Євросоюзі вже не 1-й рік точаться дискусії про скасування щорічного переходу на зимовий і літній час, і Європарламент вже підтримав це рішення.

Втрата матері вважається безумовним болем, втрата когось із подружжя часто нівелюється З Дмитром познайомилися влітку 2011 року в парку. Наступного дня ми знову зустрілися, якось швидко зав'язалися стосунки. Перші обійми і я відчула: це моя людина. На першому побаченні ми проходили повз велику калюжу, і раптом летить машина на повній швидкості. Збагнула, що зараз мене обляпає з ніг до голови. Але Діма миттєво став на моє місце. Він був весь у болоті, а я залишилася суха. Це сильно вразило нібито юний хлопець, але поводиться, як справжній чоловік. З ним завжди було відчуття захищеності. Дмитро вивчився на економіста, але працював у різних галузях комірником, експедитором, оператором на пошті. Коли народився старший син, працював на будівництві. У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня. У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: "Чому так вирішив?" Відповів коротко: "По-іншому не можу". 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину. Молодший син народився 15 лютого 2021 року. Чоловік на виписку з пологового не потрапив, бо відпуску дали за місяць. Бригада повернулася на ротацію. А в серпні ми вирішили похрестити малюка і зробити красиве свято у ресторані, з музикою, фотозоною, відеооператором. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину та друзів. Перші обійми і я відчула: це моя людина У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п'ятій ранку, подзвонив і сказав: "Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей". З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев'ятиповерхівці біля центральної траси. Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.З оточення виходили майже тиждень. Маленькими проміжками дісталися до Дніпра. Надворі лютий, холодно, а вогонь не можна палити. Їсти нема чого, воду пили з річки. Десь метрів 700 пройшли заплави вбрід, далі човнами. Дмитро думав, що не вибереться звідти, телефонував мені та прощався. Сказала йому: "Я не буду вдовою у 32 роки". На жаль, стала у 33.Дивом хлопці вибралися з оточення. Допомогла темрява. На іншому березі їх зустріли, помили, нагодували й переправили на Миколаїв. Там знайшли кістяк бригади, й почалася оборона Миколаєва. Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв'язку, але це не замінить живого спілкування. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину і друзів Якраз на мій день народження було звільнення Херсона. Дмитро згадував, що люди півдня неймовірні. Допомагали абсолютно всім, незважаючи на те, що ризикують життям. Самі не маючи практично нічого, ділилися останнім, тому що це для наших воїнів. Коли хлопці стояли в селі на Херсонщині, тримаючи оборону, в людей були розбиті хати. Готували на саморобних пічках, що їх складали з цегли. Щодо харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не скаржився. Я навіть жартувала, що в армії його, мабуть, годують краще, ніж удома. Але місцеві все одно намагалися допомогти: то вареники наліпили, то пиріжки спекли, то качку приготували.Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня на позиції.8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: "Подзвонити Дімі". Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев'ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: "Ваш чоловік важко поранений у голову". Вранці наступного дня була вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. У реанімацію пускали лише двічі на день. У Дмитра було поранення в нижню частину спини, перемотана рука, зчесане обличчя. Але все це були дрібниці порівняно з тим, що уламок зайшов у голову. Ми почали підіймати всіх знайомих лікарів. Шукали можливості поїхати в Німеччину. Я була ладна на все, аби чоловік вижив. Однак Дмитро був на апараті штучної вентиляції легень. Лікар сказав, що скаче тиск і його не зможуть транспортувати. Проте ми вірили в диво, адже Діма займався спортом, був кремезний. На жаль, лікар шансів не давав, бо уламок прошив голову й перебив усі судини, які живили мозок. Здається, спочатку чоловік мене ще чув. Коли я вперше зайшла в палату й почала говорити, заворушив рукою і ногою, ніби хотів поскидати з себе все, адже страшенно не любив лікарні. Говорила до нього, вмикала відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро чув голоси наших дітей. Але він почав впадати в дедалі глибшу кому. Життєві показники падали. Знайомий лікар подивився на фото лікарняних документів і лише сказав: "Мені шкода". Весь цей період, коли була в Дніпрі, бездумно блукала містом і чекала, коли пустять у реанімацію. 11 червня біля Дмитра був інтерн. Він намагався мене заспокоїти, на відміну від лікаря казав, що, можливо, чоловік видряпається, він міцний. Однак 12 червня, о шостій ранку, мені подзвонили та сказали: "Нам дуже шкода. Діма о 5:30 помер". Так само о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що треба подзвонити чоловіку. Підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра. Старшому синові попросила не казати про смерть тата, хотіла зробити це сама. Ми разом сиділи і плакали. З чоловіком прощалися з квартири, де ми жили. Провести Дмитра в останню путь зібралося багато людей, зокрема побратими приїхали окремим автобусом і автомобілями. До поганого побратима чи командира не приїхало би стільки людей. Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров'я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.Не пам'ятаю, скільки часу я щодня ходила на кладовище. Брала каву чоловікові й собі. Так починався мій день. До 40 днів Дмитро мені снився, навіть чула, що він мене гукав. Я досі пишу чоловікові в месенджер. Якось наснився і запитав: "Чому ти мені фото малих не скидаєш?" Тепер у мене відчуття, що Дмитро просто на завданні. Так легше сприймати втрату. Розумію, що його нема, адже була в реанімації, на опізнанні в моргу, тримала за руку у труні. Але хочеться вірити, що хай не тут, але в іншому світі я з ним зустрінуся. Колись іще в період АТО домовилися дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося. Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу "Ми разом". Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п'ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією. Такі групи, як "Ми разом" та "Маємо жити", створюють багато можливостей для дружин полеглих захисників. Наприклад, у Києві був проєкт "Сто картин дружин справжніх Героїв". У пам'ять про кохання кожен малював свою картину. Я намалювала Карпати, куди ми з Дмитром мріяли поїхати, але постійно відкладали на потім. Тепер виходить, що мій чоловік жодного разу не бував у горах, ми не їздили разом на море й цього більше ніколи не буде. Треба вчасно жити. А в Карпати я повезла своїх синів. У дітей іншого дитинства не буде. Мушу їх кудись возити, щось показувати, наповнювати їхні життя цікавими спогадами. Маю особисті поради, що не можна запитувати в родичів загиблих. Найтупіше запитання: "Як ти?" На нього немає відповіді. Ми живемо не через те, що хочемо жити. Ми живемо через не можу. Надзвичайно тригерить запитання про гроші й виплати. Навіть незнайомі люди можуть дозволити собі це запитати. Взагалі не хотіла думати про гроші. Коли отримала першу виплату, плакала та кричала, бо це ніби гроші за людину. Називаю їх кривавими. Якби мені сказали, що можна повернути чоловіка і гроші можуть допомогти, я віддала б усе, що маю. Але вибору немає. Тому доводиться жити в новій реальності. Якось мені сказали: "Тебе чекає багато важких днів і ще більше ночей". Це справді так. Коли лягаю спати, починаю все згадувати, прокручувати в голові, що можна було б змінити. Але усвідомлюю, що все одно нічого не повернеш. Є реальність, і вона така: моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші, їх можна заробити. Щодо себе, то втратила не просто чоловіка, я втратила найближчого друга. З Дмит­ром ми спілкувалися про все. Це була абсолютна підтримка в усьому. Якби я сказала йому, що хочу стати мандрівною балериною, він відповів би: "Будь ласка". Після загибелі чоловіка я заніміла. Усі мрії були побудовані з Дмитром. Машину ми хотіли з ним, про власну квартиру мріяли разом, навіть уявляли, як буде пахнути кава на кухні. Уявляла, як житимемо у старості. Жартувала: "Коли нам буде по сто років і ми будемо кудись іти, то я підпихатиму тебе палицею у спину й казатиму: "Давай швидше". Тепер життя треба будувати заново. Тому не питайте в родин загиблих про виплати, їх це ображає. Це знецінює їхнє почуття болю і обмінює на папірці.Не називайте нас удовами, ми дружини полеглих захисників. Якщо втрата матері вважається безумовним болем, то втрата когось із подружжя часто нівелюється. Мало не кожен другий може сказати дружині загиблого: "Ти ще вийдеш заміж", "Ти собі знайдеш іншого". Складається враження, що нашому суспільству було б легше, щоб у нас було, як у давніх скіфів: помирав воїн, із ним разом заживо ховали дружину і на цьому все. Немає проблем, не треба дивитися на цю жінку, яка є живим нагадуванням про померлого чоловіка. Та насправді ніхто не має права засуджувати дружину, бо ніхто не може стати на її місце. Якщо жінка знаходить сили жити далі, виходить заміж, то можна лише щиро порадіти за неї. Ми з чоловіком були проти мирних переговорів із Росією не в тому плані, що ми не хочемо завершення війни, а тому, що розуміємо, який у нас ворог. Жоден мирний договір із РФ не був дотриманий. Вони все одно прийдуть і вдарять сильніше. Не для того нині гинуть батьки, щоб їхні діти знову йшли на війну.Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя Пишаюся своїм чоловіком, і збереження пам'яті про нього є одним із нових сенсів мого життя. Відправила його речі в Київський музей війни, у Вінницький краєзнавчий музей, подала дані на платформу "Меморіал", на рідній школі Дмитра відкрили меморіальну дошку. Намагаюся де тільки можна розповідати про нього, щоб знали: така людина жила, а нині ми живемо завдяки його подвигу й подвигам тисяч захисників і захисниць. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя. Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам'яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: "Не на часі", "Немає фінансування", "Не те місце обираєте". Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.

29 січня вшановують святого Лаврентія. Лаврентій Печерський був православним святим і подвижником, який жив у 13 столітті. Він служив чернечим затвірником у Києво-Печерському монастирі і віддав своє життя молитві, посту і самітності. Також в цей день відзначають перенесення мощей Ігнатія Богоносця. Перенесення мощей Ігнатія Богоносця - це християнське свято присвячене перенесенню чесних мощей святого Ігнатія Богоносця, єпископа Антіохії і мученика, з Рима до Антіохії. Святий Ігнатій Богоносець був учнем апостола Івана Богослова і служив єпископом Антіохії протягом 40 років. За правління імператора Траяна він був заарештований і відправлений до Рима, де його кинули на розтерзання звірам у Колізеї. Під час своєї подорожі він написав сім листів до різних церков, які є важливими джерелами ранньохристиянської теології. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пасха, Паска чи Великдень: як правильно називати одне з найголовніших свят Після його мученицької смерті 107 року, вірні позбирали його кості і поховали їх у Римі. Згодом їх перенесли до Антіохії, де їх поховали у храмі на дафнійському передмісті. 450 року святі мощі перенесли до нової церкви, збудованої на місці зруйнованої поганської богині Фортуни. Мощі святого Ігнатія прославилися численними чудами. У середині VІІ століття їх знову перенесли до Рима в церкву святого Папи Климента. Прикмети З труби піднімається сильний дим - весна прийде рано. Холодна погода - в серпні буде спекотно. Вітряно - літо буде негожим та дощовим. Що не можна робити Подружжю заборонено сваритися між собою. Здавна існувало повір'я, якщо чоловік і жінка ляжуть спати в сварці, то конфлікт затягнеться на довгі роки. Також не можна залишати дитячі прохання без уваги. Вважається, що святий Лаврентій вступиться за чисту душу. Що можна робити Для захисту від нечисті цього дня обов'язково варили кашу, яку їли всією сім'єю. Також біля будинків вивішували висушений чортополох. Вірили, що ця рослина допоможе захистити оселю від відьом. В останній місяць зими буде кілька важливих церковних свят. В лютому українці відзначають Стрітення Господнє, яке належить до числа найбільших дванадесятих церковних свят. Також вшановують перше і друге віднайдення голови Івана Хрестителя.

Всесвітній день митниці, який святкують щорічно 26 січня, визначається як день вшанування митної служби та їх діяльності в усьому світі. Це свято наголошує важливість роботи митників у забезпеченні безпеки, контролю за переміщенням товарів, збереженні фінансових інтересів держави через здійснення ефективного митного нагляду. Солідарність митних служб в глобальних масштабах, грає важливу роль у забезпеченні безпеки та ефективного контролю за переміщенням товарів. Це також сприяє розвитку економічних та культурних зв'язків між країнами. Всесвітній день митниці покликаний відзначати внесок митників у підтримці фінансової стабільності та міжнародної безпеки.Всесвітній день митниці: історія Сучасна Всесвітня митна організація (ВМО) та історія міжнародного митного співробітництва, бере свій початок з 12 вересня 1947 року. Ініційована 13 урядами західноєвропейських держав, що входили до Комітету європейського економічного співробітництва, ВМО швидко розвинула свою діяльність зі штаб-квартирою в Брюсселі. Робоча група, створена цього дня, вивчала можливість створення європейських митних союзів, внаслідок цього в 1950 році підписано важливі конвенції, зокрема, Конвенцію про створення Ради митного співробітництва, яка набула чинності вже у 1952 році. Пізніше Раду митного співробітництва перейменували на Всесвітню митну організацію.У 1983 році, після тридцяти років активної діяльності Ради митного співробітництва, визнаної за заслуги у розвитку добросусідських та економічних відносин, було встановлено щорічне свято – Міжнародний день митника. Ця подія свідчить про важливий внесок митних служб у підтримку світового торговельного порядку та міжнародної співпраці.Сьогодні організація об'єднує більше 180 митних служб з різних країн. Україна є повноправним членом ВМО з 1992 року, активно співпрацюючи з іншими країнами у вирішенні митних питань, забезпеченні ефективного контролю та підтримці стабільності у глобальній торгівлі.Фото: rосb-еurоре.оrgДень працівника контрольно-ревізійної служби УкраїниКрім того, саме 26 січня в Україні відзначають День працівника контрольно-ревізійної служби України. Це свято спеціалістів, які відіграють ключову роль у забезпеченні державного контролю. Ця служба входить в систему органів державної виконавчої влади і відповідає за ефективний контроль над витратами та управлінням ресурсами в державних установах, підприємствах та організаціях.Дата 26 січня обрана не випадково, адже саме у цей день 1993 року був підписаний Президентом Леонідом Кравчуком Закон № 2939-ХІІ "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні". Так, у 2000 році завдяки указу Президента Головне контрольно-ревізійне управління України набуло статусу центрального органу виконавчої влади. Згодом, у 2010 році, управління було реорганізовано у Держфінінспекцію. А у 2015 році відбулась ще одна реорганізація, тому замість Державної фінансової інспекції, створили Державну аудиторську службу, яка працює донині.Незважаючи на численні реорганізації, їхні основні функції залишалися завжди незмінними в контексті забезпечення фінансової безпеки держави. Ці служби грають ключову роль у здійсненні державного контролю за витратами та управлінням фінансовими ресурсами на різних рівнях влади. Такі заходи спрямовані на забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та запобігання можливим фінансовим порушенням.Служба здійснює контроль за різними формами власності, діяльністю підприємств, установ та організацій. Завдяки цьому контролю вона виявляє можливі недоліки і порушення, розробляє рекомендації щодо їх усунення та надає пропозиції для попередження подібних ситуацій у майбутньому. Робота контрольно-ревізійної служби важлива для забезпечення ефективності та прозорості управління фінансовими ресурсами та активами. Вітаємо всіх, хто безпосередньо чи опосередковано працює в цій сфері! Ваш внесок у забезпеченні фінансової безпеки та ефективного управління є вельми важливим.Фото: Еспресо ТV

Святкування Старого Нового року з'явилося через розбіжності між юліанським та новоюліанським календарями. До переходу на новий церковний календар святкували його в ніч проти 14 січня на день святого Василя. Розповімо, чи святкують Старий Новий рік сьогодні. Багато українців все ще святкує зимові свята за старим календарем, хоча ПЦУ та УГКЦ давно перейшли на новоюліанський календар. "Старий Новий рік не є релігійним святом, а скоріше світським. Воно жодним чином не пов'язано з вшануванням святої Меланії 13 січня чи святого Василя 14 січня, святкування яких перенесли на 31 грудня і 1 січня відповідно після введення ПЦУ нового церковного календаря. А традиція святкування Старого Нового року виникла тоді, коли за радянських часів з'явилася розбіжність між церковним і світським календарями", - пояснює в інтерв'ю "Українській правді. Життя" протоієрей Андрій Дудченко. Старий Новий рік виник через те, що церковний і світський календарі розійшлися: церква залишалася на старому стилі, а суспільство ще з радянських часів перейшло на новий. Коли минулого року в Україні Православна та Греко-католицька церкви почали користуватися новоюліанським календарем, це свято фактично зникло", - пояснив Андрій Дудченко. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Стрітення Господнє-2025: коли святкуємо одне з найголовніших церковних свят "Новий рік - це не релігійне свято, але церква сприймає його як етап у нашому житті, який ми починаємо. Ми дякуємо за рік минулий і молимося за рік майбутній. Однак святкування початку року 1 січня є просто умовністю", - стверджує Андрій Дудченко. Що говорить церква про ворожіння Іноді на Старий Новий рік українці звертаються до ворожінь, сподіваючись дізнатися, яким буде наступний рік. Андрій Дудченко попереджає, що такі практики суперечать вченню Біблії. "Біблія засуджує ворожіння, окультизм і магію, бо ці практики не відповідають вірі в єдиного Бога та принципу свободи людини. Господь не визначає наше майбутнє наперед, воно залишається невизначеним. Люди самі формують своє майбутнє. Звісно, на нього впливають різні чинники, в тому числі зовнішні обставини та моральні вибори кожної людини", пояснює священник. Він також додає, що Бог не передбачає майбутнє. Жоден спосіб не дозволяє дізнатися наперед, як люди будуть вибирати, адже їх вільний вибір впливає на події, що відбудуться. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

На півночі Індії у понеділок, 13 січня, розпочалося найбільше у світі релігійне зібрання, на якому очікують рекордну кількість у понад 400 млн людей.

13 січня віряни вшановують пам'ять святих мучеників Єрмила і Стратоніка. Вони загинули через відданість Ісусу Христу. Повний текст новини

Сьогодні, 13 січня, День суспільного радіомовлення. Віряни вшановують пам'ять святих мучеників Єрмила і Стратоніка. До Нового року залишилося 352 дні.

Дата 13 січня багата давніми народними традиціями і прикметами.

Що сьогодні за церковне свято святкують в Україні за новим календарем і кому моляться віряни — читайте в матеріалі ТСН.uа.

13 січня просочене релігійними та народними традиціями, а також міжнародними святами

У ніч з 13 на 14 січня українці відзначають Старий Новий рік — унікальне свято, що виникло після зміни літочислення.

13 січня українці святкують Старий Новий рік. У цей день важливо подарувати гарні емоції рідним і друзям, які відзначають це свято. Повний текст новини

Дізнайтесь, чому сьогодні не можна чіпати сплячу кішку

У ніч з 13 на 14 січня відзначають Старий Новий рік. Це свято виникло внаслідок розбіжностей між юліанським і григоріанським календарями. Повний текст новини

Яке церковне свято відзначають віряни 13 січня за новим і старим стилем, що не можна робити, у кого іменини.

У ніч з 13 на 14 січня в деяких країнах світу відзначають Старий Новий рік. Втім, в Україні це свято зустрічають все рідше. Повний текст новини

Сьогодні в Україні відзначається День гідності та свободи. Свято запровадили у листопаді 2014-го - на честь початку двох українських революцій: Помаранчевої та Революції гідності. Остання почалася саме 21 листопада 2013-го. Того дня президент Віктор Янукович заявив про призупинення переговорів про асоціацію з Європейським Союзом. У Києві на Майдан Незалежності вийшли невдоволені таким рішенням студенти. Це і стало початком Революція гідності, яку у перші тижні називали Євромайданом. Майже 1 тис. людей залишилися ночувати в центрі столиці. До ранку термін "Євромайдан" став трендом Тwіttеr. Протягом кількох днів мітинги з вимогою продовжити курс на євроінтеграцію почали збиратися в інших містах. 24 листопада в Києві на Народне Віче вийшли близько 100 тис. учасників, у Львові - майже 20 тис. Також у ці дні тривали масові акції в Луганську, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку, Одесі, Черкасах та інших містах. Однак у деяких - мітинги розігнали силовики. У ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності відбувся силовий розгін демонстрантів. Близько 4:00 спецпідрозділ "Беркут" почав по-звірячому витискати активістів - били кийками та ногами. Операцію назвали "розчисткою території для встановлення новорічної ялинки". "Ніч 30 листопада і стала каталізатором, який зробив революцію. Це розгін, жорстокий силовий розгін. Потім я приїхав на Михайлівську площу. Бачив як люди стікаються туди, готові боронити. Хлопці з палками тренувалися, пораненим допомогали в соборі. Тоді я зрозумів: усе, революція станеться", згадував Сергій Кротенко, який тоді навчався в педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова. 1 грудня в центрі Києва пройшло віче, яке зібрало від 500 тис. до 1 млн осіб. Люди зайняли Майдан Незалежності, де київські комунальники вже почали встановлювати новорічну ялинку та готувати місце для ярмарку. Площу від мітингувальників охороняли бійці Внутрішніх військ, якими переважно були солдати строкової служби. Вони особливого опору не чинили. Зайнявши Майдан, протестувальники звели барикади, щоб запобігти повторенню розгону, що стався в ніч на 30 листопада. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У столиці анонсували заходи до Дня гідності та свободи Однією із знакових подій початку Революції гідності стало 11 грудня. Вночі спецназівці знову спробували розігнати протестувальників. Уперше за кілька сотень років дзвони Михайлівського собору забили на сполох. 16 січня 2014 року у Верховній Раді України з порушенням установленої процедури голосування прийняли 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. За три дні в Києві на Народному Вічі зібралися кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили обурення ухваленням "Законів про диктатуру". Мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та Внутрішніми військами. Активісти зробили спробу штурму кордону охорони до урядового кварталу. Унаслідок сутичок був підпалений автобус "Беркута", а самих бійців закидали камінням і петардами. 22 січня 2014-го під час протистоянь на вул. Михайла Грушевського були вбиті з вогнепальної зброї Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. У лісосмузі в Бориспільському районі Київської області знайшли тіло Юрія Вербицького, якого викрали з лікарні. Найдраматичнішим етапом революції стали події в Києві 18-20 лютого, в ході яких загинули більш як сотня протестувальників і кілька тисяч було травмовано. У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович з найближчим оточенням утік з України. Спочатку він залишив Київ й виїхав до Харкова. Там за підтримки Росії намагався влаштувати з'їзд своїх прихильників та соратників зі східних регіонів України. Однак йому нічого не вдалося. Тому Янукович та члени його уряду - втекли до РФ. 22 лютого тисячі активістів та волонтерів приїхали до Межигір'я аби перевірити інформацію про втечу Януковича. Маєток був пустим. Того ж дня Верховна Рада підтримала постанову про самоусунення Януковича з посади президента. Вибори глави держави були призначені на 25 травня 2014-го. Проти самого Януковича була порушена кримінальна справа. У січні 2019-го його заочно засудили до 13 років тюрми - за державну зраду та пособництво у веденні агресивної війни. Колишній президент-утікач нині продовжує переховуватися у Росії. День гідности та свободи святкують в Україні 21 листопада на честь початку цього дня помаранчевої революції 2004-го та Революції гідності 2013 року. Свято є наступником Дня свободи, що відзначали 22 листопада у 2005-2011 роках на честь помаранчевої революції. Його скасував указом президент Віктор Янукович. 13 листопада 2014 року президент України Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким в Україні 21 листопада відзначають День гідності та свободи.