Search trend "День доньки"

У мережі можна знайти згадку, що 25 квітня – Міжнародний День доньки. Однак ця дата насправді не має жодного стосунку до українських традицій. Повний текст новини

У цей день прийнято вітати своїх доньок та дарувати їм маленькі подарунки.

День доньок — не офіційне свято в Україні, і не має традицій святкування. Цей день не збігається зі святкуванням в росії, а також не існує єдиного Міжнародного дня доньки.

Мирослава Гонгадзе про весілля доньки: Цей день &ndаsh; одруження, це про шлях, як з болю й втрат виростає нове життя, нова надія

Наступна історія про Анастасію Литвиненко з позивним Оса. Вона захищала рідне місто та пройшла жахи російського полону. Пережила й теракт в Оленівці. А мама дізналася про долю доньки із російського відео. Нині дівчина знову у війську і хоче дочекатися нашої перемоги. Анастасія Литвиненко з позивним Оса служить в бригаді Азов. Вона є сержантом з матеріального забезпечення в танковому батальйоні. У військо вирушила ще у 2017 році. В Азові була зв'язківицею. До служби у війську Анастасія мала дві цивільні роботи. Працювала в парку в Маріуполі, а потім перейшла в морську академію на контракт. Щоб оплачувати контракт, влаштувалася продавцем в магазині.  А потім вже долучилася до війська. "Ми проходили КМБ на рівні з хлопцями: медицину відпрацьовували, ноші таскали, тактичні навички нам давали також на рівні з хлопцями, - пригадує навчання Анастасія. - Були деякі моменти у мене по фізичній культурі, то я вставала раніше за всіх, мабуть, о 5:00 ранку і йшла бігати по території навчального центру". В Азові жінка працювала зв'язківицею на командному пункті. Також розкладала антени, вивчала радіостанції, як з ними поводитися. Початок повномасштабної війни зустріла на базі в Юрівці."О п'ятій ранку командир подзвонив, сказав: "зайди в Теlеgrаm". Він написав SМS в загальній групі, що почалось найстрашніше, почалось повномасштабне вторгнення, - пригадує Анастасія. - Ми завантажили речі в машини і поїхали. На той момент, я поняття не мала, куди саме. Ближче до вечора ми переїхали в Маріуполь, а через кілька днів на Азовсталь.  Насправді, навіть робота зв'язківця, дуже стресова була. Я могла чути в радіостанцію останні слова людей, важко було передавати оперативному або командиру про загибель його близьких друзів або просто воїнів. Було дуже важко не тільки працювати, але й перебувати  на Азовсталі, бо не було нормального сну, гігієни, харчування. Але в якийсь момент ти розумієш, що треба робити свою роботу, - розповідає Анастасія. - Ситуація погіршувалась щодня, але поступово, тому ми встигали до цього звикати. Зв'язок між бункерами прокладали в перші дні і намагались це все підтримувати до останнього моменту. В останні два тижні було дуже погано. Докричатись до крайніх позицій було дуже складно. Ми це робили через 2-3 бункери, окремі командні пункти. Але нам це вдавалося".Анастасія розповідає, на Азовсталь летіло все: корабельна артилерія, літаки, наземна артилерія, ракетні системи залпового вогню, автомати, пістолети, снайпери. Проти них працювало все.  "З самого початку дуже багато підприємців в Маріуполі дозволили використовувати товари безкоштовно зі своїх магазинів. Крупи, воду,  солодощі, сигарети для хлопців, м'ясо, ми забрали на Азовсталь. До середини березня ще й мобільний зв'язок в Маріуполі працював, але треба було підійматись якомога вище. Це мінімум третій поверх, щоб мати змогу подзвонити і отримати якусь есемеску. Останній раз, коли я розмовляла з своєю мамою, вона на той момент ще залишалась в Маріуполі. Це було 13-те квітня.  Я зрозуміла, що вона жива, з нею все нормально, бабуся також жива, вони сидять в підвалі, чекають закінчення цього жаху. Тоді мені довелося їй збрехати. Я сказала, що я в Запоріжжі, щоб вона приїжджала до мене. Але вона не змогла виїхати через активні  бойові дії". Фото: з мамоюКоли Анастасія з побратимами виходили в полон, було дуже багато преси і її обличчя зняли російські медіа і мама це побачила. Коли Анастасія зустрілася з нею після обміну, мама сказала: "ти знаєш, Настя, коли я молилась за всіх українських воїнів, що були на Азовсталі і в Маріуполі, я не знала, що серед них будеш і ти ". Вихід в полон розтягнувся на декілька днів. Першими виходили важко поранені. Їх виносили на ношах четверо менш поранених військових. Це було 16 травня, а 17 вже виходила Анастасія. "За оці три місяці, що відбувались активні бойові дії на Азовсталі, я вперше мала змогу вийти на вулицю, подивитись на зелене листячко, на синє небо, на сонечко, просто послухати пташок, якщо вони там були. Знаєте, коли ми ще перебували на Азовсталі, ти все це чуєш в радіостанцію, або бачиш обльоти наших пілотів, то це не сприймається ніби насправді. Але коли вже ми виходили в полон, я своє місто побачила своїми очима, бо нас вивозили з міста саме тією дорогою, частиною тієї дороги, якою я їздила додому. На Азовсталі я намагалась не показувати свої емоції, не плакати, бо це на командному пункті нікому не потрібно. А ось, коли виходила, я просто заплакала. Коли я побачила залишки свого міста, руїни і купу російських солдат, їхньої техніки з цими ненависними символами V, О, Z . Я просто заплакала, дивлячись на це все", - додає Анастасія. Те, що буде полон Анастасія не вірила до останнього. Тоді думки людей поділилися на дві частини. Перші - ті, хто був, радий закінченню бойових дій. І другі, хто розуміли, що це таке і куди потрібно йти. "Коли командир Денис Прокопенко, озвучував рішення про полон всім жителям бункера, що у нас нема більше сил триматись, в мене по тілу холодок пробіг. Бо я розуміла, що це таке і що нас може чекати, - каже Анастасія. - Остаточно прийшло розуміння, що ми вийшли в полон, коли нас привезли в Оленівку. Там роздягнули, перевірили одяг, всі речі, які ми з собою взяли. Потім завели в шестимісну камеру дівчат, з двома маленькими віконцями з решіткою з двох сторін і за нами закрились величезні сталеві двері. І тоді вже прийшла маленька мить паніки і ми поступово почали звикати до цієї думки. В Оленівці здебільшого були "ДНР-івці". Росіяни займали якісь керівні посади. В Оленівці більше допитували хлопців. Дівчат також водили на допити, але про нас трохи забули. Іноді по два, три тижні ми не ходили в душ. І це було влітку, дихати було неможливо. Їжі мізер". Після першого великого обміну когось перевезли в Донецьке СЗО, а когось далі в Росію. Анастасію перевезли в Таганрог. "Там вже були чисто росіяни і було відчутно, наскільки сильно їм промили мізки і наскільки сильно вони нас ненавидять. За жінками наглядали жінки, вони били по ногах і по спині дуже сильно. І так було протягом  двох тижнів, потім їм це заборонили робити. Але над хлопцями продовжували знущатись на допитах і більшість жінок, чиї вікна камери виходили на кімнату допиту, це все чули.  Ми з жахом чекали, коли наступить час цієї прийомки, бо туди приходили люди, які дуже сильно били хлопців, а жінки- наглядачки тиснули на нас морально. Постійно казали, що ми  Україні не потрібні, що про нас забули. Іноді казали: "Давайте російське громадянство, швидше звідси вийдете". А коли мінялися спецназівці, це взагалі жах був. Вони були різні: росіяни, кавказці, якути і в кожного з них ставлення було дуже різне. Мабуть, найжорстокіші були якути. Вони не соромились бити дуже сильно чоловіків наших і жінкам теж діставалося. Мені одразу сказали, що я снайпер, що я людей вбиваю.  Це ще було в Оленівці, коли ми тільки вийшли з автобусу. До мене підійшов якийсь чоловік, сказав: "Ти снайпер?" Я така дивлюсь на нього, така: "Ні". Потім почались перевірки. Жінки - росіянки роздягали до гола, дивилися, казали, якщо ти снайпер, то у тебе мають залишатися сліди на тілі, синці. Від радіостанції синців не залишається, тому мені вони нічого пред'явити не змогли". Анастасія також пережила теракт в Оленівці. "Саме в ту ніч, коли був теракт в Оленівці, я не могла заснути, - пригадує жінка. -  Я бачила, що заснули майже всі дівчата наші. І тут я почула перший вибух, а через декілька секунд другий. Завжди перед прильотом ти чуєш специфічний шелест. Це класика, вам про це скаже кожен військовий. У ту ніч, коли був теракт, цих звуків не було взагалі. Просто два вибухи і все. Перед тим кілька днів  в бік того барака водили наших хлопців. Ми  вірили в те, що їх ведуть на обмін і вони вже будуть вдома, але ми дуже сильно помилялись. Їх вели саме в той барак. Його прозвали барак 200, бо там було понад 190 азовців. Після теракту  "ДНР-івці"  вибирали дівчат з камери, щоб город полоти або траву прибирати на стежці, по якій охорона ходить. І нас проводили повз цей барак, а ми бачили руйнування від ракет в містах в тому ж Маріуполі. Цей барак не виглядав так, ніби туди прилетіло щось ззовні. Він виглядав так, ніби там щось зірвалось поруч або в ньому. Вікна були частково на місці, тільки з боку вибуху вони були вибиті". За словами Анастасії, у Таганрозі вже був розклад дня. Раз на тиждень водили гуляти, була їжа."Ми молились, щоб цих гульок не було. Бо поки ти, стоячи раком, ідеш, а тебе ще дубінками кілька разів стукнуть. Це було дуже важко не те, що й бігти, а йти. Нас саме в такому зігнутому положенні виводили з камери щоразу. Один раз на тиждень у нас була типу баня. Спочатку нам давали дуже мало часу, потім вже трохи більше. Їжа була тричі на день. Прийомки вранці і ближче до вечора. Годинника у нас також не було. Нам давали книжки читати, але це була література виключно російських класиків, як вони казали. Або радянська література, де розказують про якісь їхні подвиги. Сидіти на лавці дозволяли, на ліжках забороняли, тим паче лежати. Відбій був близько десятої вечора, а підйом в шостій ранку і тільки в цей час дозволялось лежати і спати. Постійно ходили наглядачі, які дивились, чим ми займаємось. Мені читати не всі книжки було цікаво, тому я просто кожного дня ходила по кімнаті і рахувала свої кроки. У мене була ціль 10 000 кроків кожного дня. У мене це якраз цілий день і займало". Звільнення з полону Анастасія чекала щодня. Спілкувались про це всередині камери. Але остаточного розуміння, що обмін буде через пів години або тиждень, не було. "Вранці до підйому, ще весь поверх спав, ми почули, як по металевих сходинках хтось піднімається. І почали відкривати камери. Всі дівчата підірвались і слухали, що відбувається. Бо тиша була гробова. Почали називати прізвища хлопців і виводити з речами. Так забрали напевно 10 людей. І тут мені дівчата - сусідки кажуть, що зараз мене заберуть. Я така думаю сходжу у вбиральню про всяк випадок, а, якщо мене дійсно на обмін будуть забирати.Знову лягла в ліжко, закрила очі і знову хтось по сходинках почав підніматися. І тут відкривається наша камера, називають моє прізвище і кажуть виходити з речами. Мені було дуже тривожно, бо я не знала, куди я їду і що відбувається. Внизу вже у мене забрали весь одяг із СІЗО і віддали частково той, в якому я приїхала. Там не було нижньої білизни, шкарпеток, прикраси назад не віддали, з якими я приїхала, гроші. Нам замотали очі, вдягнули наверх шапки, замотали очі скотчем, щоб ми нічого не бачили. Посадили в машину, це був автозак, здається, і кудись повезли. По розмовах конвоїрів, з якими ми їхали, я зрозуміла, що, можливо,  їду на обмін, бо вони говорили "зараз ми їх поміняємо, а вони знову проти нас воювати підуть". Обмін Анастасії відбувся у Сумах. "З нас познімали оце все, що було на голові, але ми все одно сиділи обличчям вниз, майже на колінах у нас голови були. І в автобус хтось зайшов і державною українською мовою каже: "Ну що ви так сидите?" Піднімайте голови, ви вдома. І всі такі: "Ура!" Просто сльози щастя, сльози радості, ми вдома, нас поміняли. Нас дуже класно зустріли. Я мамі подзвонила. Але номер телефону, який я пам'ятала, був поза зоною досягнення. А я не знала виїхала вона чи залишилась. Звісно, у мене емоції через край. Я не знала, що мені робити, що мені очікувати. Потім вже моя подруга, яка підтримувала зв'язок з моєю мамою, дала мені її дійсний номер. Я з'ясувала, що мама виїхала в Німеччину, ми з нею зідзвонились.Мама дуже зраділа, що мене нарешті поміняли і що я нарешті вдома". Після полону Анастасія починала життя з чистого листа, адже нерухомість, нерухоме, одяг, абсолютно все залишилося у Маріуполі. Зараз знову повернулася до війська, стала сержантом з матеріального забезпечення. матзабезпечення. За словами Анастасії, це така робота "непосиди": постійно треба кудись їздити, щось робити. "Я вірю в те, що рано чи пізно Маріуполь ми зможемо повернути і я зможу побачити свою рідню. Я не знаю чи хотіла б я повертатися у цивільне життя. Я вже довгий час у війську і мені, мабуть, буде складно соціалізуватися. Але поки що, до кінця цієї війни, мабуть, я не планую, бо  хочу бути причетною до нашої перемоги. Я хочу, щоб Росія понесла відповідальність, покарання за те, що вони зробили з моїм життям і ще сотень тисяч українців, сімей, дітей, жінок, хлопців, за все, що вони зробили. І я хочу бути причетною для до нашої перемоги. А рано чи пізно, вона все одно настане, я в це вірю". 

Зустріч батька та доньки, яка несподівано приїхала додому з-за кордону після тривалої розлуки, розвеселила користувачів соціальних мереж. Відео, на якому Дуглас Тейлор впускає все з рук від подиву, побачивши свою доньку Меган, зібрало понад 5 мільйонів.

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Шеф-кухарка та суддя шоу "МастерШеф" Ольга Мартиновська поділилась новими фотографіями своєї доньки Віри. Днями дівчинка відсвяткувала день народження – їй виповнилося 9 років. Повний текст новини

Коли відзначати День доньки в Україні

Цей матеріал — продовження історії Ірини Горобцової, тестувальниці з Херсона, яку росія викрала й засудила за сфабрикованими звинуваченнями до десяти з половиною років ув’язнення. У лютому цього року Ірина написала листа із СІЗО в тимчасово окупованому Криму і звернулася до української влади. У листі айтівиця просить урятувати всіх цивільних жінок, яких узяла в заручники російська влада. Зараз Горобцова перебуває на стадії етапування в московське СІЗО, де розглядатимуть апеляцію, тож рідні повністю втратили з нею зв’язок. Архівне фото Ірини Восени DОU розповідав про те, як у 2022 році Ірину в день її народження викрали озброєні росіяни, а потім два роки утримували без суду і слідства в сімферопольських СІЗО. Окупанти брехали сім’ї жінки, що не знають, де вона. Однак завдяки правозахисникам рідня дізналася, що Ірину утримують у Криму. У березні 2024 року росіяни сфабрикували проти Горобцової кримінальну справу, а в липні — засудили за статтею 276 кримінального кодексу росії про «шпигунство» до десяти з половиною років ув’язнення. Її звинуватили в «стеженні за російськими військами в Херсоні», оскільки вікна в Ірининій квартирі виходять на чорнобаївський аеродром. Про перебіг справи айтівиці, її фізичний і моральний стан DОU розповіли її колега Катерина Золотухина та батько Володимир. Також ми поспілкувалися з «Медійною ініціативною за права людини», що висвітлює проблему цивільних заручників, яких незаконно утримує росія. Цивільних заручників неможливо повернути під час обмінів полоненими — потрібен інший механізм, якого наразі не існує. З правового погляду їх повинні відпустити без жодних умов, проте росіяни цього не роблять. «Врятуйте нас!». Ірина розповіла про жінок, які вже загинули в полоні Разом з полоненою Іриною Горобцовою в компанії DаtаАrt працювала Катерина Золотухина. Після повномасштабного російського вторгнення айтівиці залишалися на зв’язку. Навіть коли Херсон був в окупації, Ірина писала Каті й розповідала про ситуацію в місті. Сама вона тоді активно волонтерила та ходила на проукраїнські мітинги. Коли Горобцову просто з батьківської квартири викрали росіяни, Катя, як і решта людей у компанії, про це не знали. Уже згодом жінка зв’язалася з рідними Ірини, й вони об’єднали свої зусилля з пошуку. Росіяни утримували Горобцову в СІЗО № 1 у Сімферополі без суду та слідства. За допомогою правозахисного проєкту «Пошук. Полон» Катерині вдалося передати Ірині листа — це був її перший контакт із зовнішнім світом після викрадення. «У той момент Ірина навіть не зрозуміла, від кого цей лист: я не зазначила свого прізвища, писала досить завуальовано. Та після цього ми іноді таємно передавали Ірині листи через правозахисні організації, а вона — нам. Росіяни не дозволяли листуватися, адже взагалі не підтверджували, що Іра в них», — сказала Катерина. Листуватися з рідними (через сервери російської служби виконання покарань) й отримували посилки Ірина змогла лише після того, як росіяни відкрили проти неї кримінальну справу. Це відбулося в березні минулого року. Та спершу вони тримали її в карцері, не дозволяли сидіти чи лежати — лише стояти. Так Горобцову змушували підписати абсурдні зізнання, щоб завести на неї справу. Зрештою жінка погодилася, адже окупанти пообіцяли, що лише так її зможуть обміняти. У лютому цього року Ірина написала листа зі зверненням до української влади, де благає повернути додому всіх цивільних українок, яких утримує Росія. Цим листом з нами поділилася Катерина Золотухина. Президенту України — Головнокомандувачу Збройних Сил України Голові Управління розвідки Міністерства оборони УкраїниМіністру реінтеграції України Уповноваженому з прав людини в Україні Я, Горобцова Ірина Володимирівна, 13.05.1985 року народження, перебуваю в російському полоні з 13.05.2022. Сьогодні я беру на себе відповідальність і публічно звертаюся до своєї Батьківщини від імені полоненого українського жіноцтва. Свого часу кожна з нас із готовністю відгукнулася на запит про допомогу від нашої країни, через що ми опинилися під вартою в російській федерації. Тепер ми самі потребуємо допомоги. Саме тому я звертаюся до осіб, уповноважених українським народом на захист інтересів кожного громадянина і громадянки нашої держави. Ми благаємо провести цивільний обмін і додати до нього всіх громадянок України, що перебувають у російській неволі. Це наш сигнал SОS, і ми хочемо бути почутими, адже ми занадто довго чекали можливості звернути увагу на нас і нашу біду. Звільніть українських жінок і поверніть їх додому! Україно, ненько, допоможи, врятуй нас! Твої вірні доньки Цей лист рідні Горобцової відправили в різні українські органи влади: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Офіс президента, Національне інформаційне бюро, Офіс уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ці установи або скеровували в інші інстанції, або писали, що «вживатимуть заходів у межах компетенцій». У листах до рідних Ірина розповідала і про інших українок, яких викрала росія, — деякі з них уже мертві. Тетяну Мудренко жорстоко зґвалтували та вбили в Скадовську Херсонської області. Тетяна Плачкова померла від травм унаслідок катувань у Мелітополі. Наталя Рибальченко, не витримавши жорстокого поводження росіян, повісилася в СІЗО в селищі Приазовське Запорізької області. «Мігрень зводить мене з розуму». У Горобцової — аневризма головного мозку Ірина розповідала, що росіяни годують їх їжею, якої українські господарі не дали б навіть свиням. Лише завдяки посилкам від рідних Горобцова має доступ до нормальних продуктів. Також у неї є спеціальний рахунок, на який близькі переказують гроші. За ці кошти айтівиця може купувати щось у СІЗО, як-от мило для так званого банного дня. У камерах душу немає, тому раз на тиждень 40 жінок водять митися в спільний душ. З ліками — проблема. В Ірини аневризма головного мозку. Через це вона мусить приймати ліки на постійній основі, однак доступу до них немає. За словами Катерини, на ліки потрібен рецепт, а для цього російський лікар має поставити Ірині діагноз. Однак ніяких медичних оглядів у СІЗО не проводять, а проти мігрені Горобцовій пропонували звичайний «Анальгін». У листі до сестри Ірина писала, що головний біль зводить з розуму. Найчастіші причини її мігреней — брак сну та нервове перенапруження. Рідні пробували передавати необхідні ліки посилкою, однак через відсутність рецепта вони не дісталися адресатки. Якось в Ірини виник сильний біль у серці. Фельдшера тоді так ніхто й не докликався, а допомогу жінці надавали її співкамерниці. «Абсолютна невідомість». Чому етапування — один з найважчих процесів Щоб тримати справу на слуху, 10 вересня 2024 року Ірина подала апеляцію на рішення російського суду. Розгляд спершу призначили на 12 березня 2025-го, а потім перенесли на 31 березня. Однак суд відбуватиметься в Москві, тож на початку березня Горобцову почали етапувати в російську столицю. За словами Катерини, зараз — найгірший період, адже з Іриною немає жодного зв’язку. «Ми вже мали налагоджений процес, коли могли нарешті надсилати Ірі листи, передавати посилки. Але зараз усе припинилося. Ми не знаємо, скільки триватиме етапування, — настала абсолютна невідомість», — сказала Катерина. За словами керівниці напряму документування «Медійної ініціативи за права людини» Анастасії Пантелєєвої, етапування — це виснажливий процес, під час якого ніхто не дбає про права заручників. Яким маршрутом перевозитимуть людину і скільки часу це все займе — невідомо. «Їхній шлях з точки А в точку Б не є дуже логічним чи найкоротшим. Етапування може тривати місяцями, з зупинками в різних СІЗО і колоніях. Це психологічно важка процедура», — пояснила Пантелєєва. Архівне фото Ірини У кожному новому місці на шляху до пункту призначення цивільні заручники та військовополонені часто стикаються з так званою прийомкою. Працівники СІЗО та колоній знущаються з них: б’ють кийками, нацьковують собак, ставлять у крижану воду тощо. Такі знущання можуть тривати добу і здебільшого стосуються чоловіків. За словами Пантелєєвої, були випадки, коли українці не переживали «прийомку». Зараз рідні понад усе сподіваються, що після апеляції Ірину повернуть у сімферопольське СІЗО, аби вони й далі могли надсилати їй посилки через волонтерів. За словами Іриного батька, багатьох жінок, які були разом з його донькою в СІЗО, після апеляції повертали в Крим. Однак у «Медійній ініціативі за права людини» в такому сценарії впевнені менше: не існує жодного алгоритму чи чіткої системи, за якими діють росіяни. Пантелєєва навела приклад «херсонської дев’ятки» — це група чоловіків, яких росіяни викрали й звинуватили в «міжнародному тероризмі». Після катівень у Херсоні їх утримували в Сімферополі. Згодом перевели в СІЗО «Лефортово», а тоді — у Ростов. Зараз вони всі перебувають у ростовському СІЗО № 5, де очікують на суд. Та є і протилежна історія: жінку, імені якої Пантелєєва не називає, із Сімферополя возили на апеляцію в Москву, а згодом повернули назад. Сьогодні суди в Ростові переповнені українцями, яких доправили з різних місць утримання. Там вони очікують на вироки російських суддів. Міжнародний комітет Червоного Хреста досі не підтвердив, що Горобцову незаконно утримують Попри весь жах російського полону, Ірина не втрачає віри. Катерина щиро дивується та захоплюється духом колеги. У листах Горобцова постійно запитує про колег, рідних, знайомих. Її цікавлять усі деталі їхнього життя. «Листи від Іри — це щось таке прекрасне та ніжне! Вона ставить запитання, збирає інформацію, яка хоч трішечки повертає її до нормального життя. Іра знає, що у мене є два котики, а тому завжди про них питає. Пише: „Катюш, а розкажи мені, будь ласка, про своїх котиків. Що вони творять?“. Мене щиро дивує, як людина, яка переживає полон, може залишатися на позитиві й питати про моїх котів. У магазині в СІЗО вона купила кольорові олівці, тому тепер у кожному листі залишає нам малюнки», — розповіла Катерина Золотухина. Малюнки Ірини З активізацією переговорного процесу зміцнилася і віра Іриних батьків, що доньку невдовзі повернуть додому. Зараз рідні стукають в усі двері: Катерина та Олена, сестра Ірини, звернулися в різні правозахисні організації та періодично про себе нагадують. До речі, Міжнародний комітет Червоного Хреста станом на 6 березня 2025 року досі не підтвердив, що Горобцову незаконно утримують у росії. Це при тому, що самі росіяни писали про суд над нею та публікували відео з зали суду. Представники МКЧХ заявляють, що росія не надає інформації та не допускає їх до обвинувачених або засуджених. Офіційні відповіді від ФСБ чи документи із суду, які є в родичів, вони не беруть до уваги — розглядають лише відповіді на власні запити до російських органів. Правозахисники скептично оцінюють діяльність таких організацій, як МКЧХ чи ООН, однак наголошують: звертатися до них усе одно важливо. Україна працює над новою концепцією задля повернення цивільних заручників Проблема полягає в тому, що поняття «цивільні полонені» в міжнародному праві взагалі не існує. Немає обмінів цивільними, як це відбувається у випадку з військовими. Росія повинна просто повернути всіх утримуваних цивільних громадян України додому. Іноді вдається додати цивільних під час обмінів полоненими, та зазвичай це — ситуативні домовленості. Уже близько року існує робоча група при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, яка опікується питанням цивільних заручників. Повернення цивільних є й одним з пунктів «формули миру» президента Володимира Зеленського. За словами Пантелєєвої, нині влада разом з правозахисниками та громадськими активістами розробляє концепцію щодо подальшої роботи з повернення цивільних утримуваних. Тривають розмови про те, щоб адвокатувати звільнення окремих груп цивільних: тяжкохворих;людей віком понад 60 років;жінок;представників місцевого самоврядування;журналістів;колишніх атовців тощо. «Викрадених цивільних дуже багато, адвокатувати звільнення одразу всіх — дуже складно. Ми займалися цим три роки, але результату немає. Сьогодні робота над узгодженням такої концепції триває», — пояснила Анастасія Пантелєєва. За її даними, зараз держава-агресорка утримує 1908 цивільних заручників на тимчасово окупованих територіях або в росії. Однак ця статистика — неповна, адже складена на основі запитів рідних, зі слів колишніх в’язнів, які розповіли про своїх співкамерників, відкритих джерел тощо. Насправді таких людей значно більше. Раніше ми розповідали історію Івана Козлова — бізнес-аналітика, якого викрали, коли він намагався вивести сім’ю з окупованого Херсона, і незаконно засудили до 11 років колонії.

Сьогодні, 20 березня, день народження відзначає донька співака Олександра Пономарьова та продюсерки Олени Мозгової Євгенія. Зіркові батьки привітали дівчину зі святом та поділились її рідкісними світлинами. Повний текст новини

Український співак Олександр Пономарьов привітав доньку Євгенію від продюсерки Олени Мозгової з днем народження. Жінці виповнилося 27 років. У своєму Іnstаgrаm артист опублікував колаж із її фото й присвятив теплі слова. "У моєї доньки Євгенії сьогодні день народження. Люблю тебе і бажаю Божої опіки, мудрості і любові. Многая і благая літа, доця", - написав чоловік. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 20-річна донька Полякової посвітила стрункими ногами на тлі яхт у США Зіркова мати додала: "Моє прекрасне сонечко, моя принцеса Євгенія, моя красуне, люблю тебе сильно-сильно, безумовно і абсолютно. Будь щаслива - це найголовніше. Цьом. Дуже скучила". Раніше Пономарьов пригадав, яким був у молоді роки. Артист опублікував фото з юності. За його словами, знімок був зроблений 25-30 років тому.

Старші доньки актора, а також його колишня дружина Демі Мур і нинішня кохана Емма Гемінг показали своїм підписникам рідкісні кадри, які проливають світло на стан тяжкохворого Брюса Вілліса, а також розповідають історію його життя.

Українська акторка Лілія Ребрик поділилась, як відсвяткувала перший день народження доньки Аделіни. У своєму Іnstаgrаm зірка опублікувала фото з вечірки, яку організували в бежевих і рожевих тонах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віктор Бронюк опублікував рідкісні фото дорослої доньки й публічно звернувся до неї Фотозону прикрасили кульками та бантами. Крім цього замовили великий торт білого кольору та подарували дівчинці дитячий електроскутер. На святкування Ребрик запросила найближчих людей. Переглянути цей допис в Іnstаgrаm Допис, поширений Лілія Ребрик (@lіlііа.rеbrіk) Раніше Ребрик поділилась, як змінилося її життя після народження третьої дитини. Зірка зізналася, що намагається приділяти час всім донькам, а батьківські обов'язки розділила з чоловіком - Андрієм Диким.

Телеведуча та акторка Лілія Ребрик опублікувала відео з донькою Адель і зворушливо привітала її з першим днем народження.

Соліст гурту "ТІК" Віктор Бронюк привітав доньку Єву з днем народження. Дівчині виповнилося 16 років. У своєму Іnstаgrаm артист опублікував фото іменинниці та присвятив їй теплі слова. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Козловський з дружиною відсвяткували перший день народження сина: фото з розкішної вечірки "Краса, характер, розум і прекрасна душа. Моя неймовірна Євуся, з днем народження. В тобі насправді є все. Нескінченно милуюсь тобою, радію всім твоїм успіхам і тішусь безмежній кількості талантів і захоплень, яких з самого дитинства у тебе було приголомшливо багато. Вокал, іноземні мови, fаshіоn-індустрія - ти сміливо і завзято проявляєш себе у всьому, за що берешся. І у свої 16 років багато в чому фахово розбираєшся. Знаю точно: ти досягнеш всього, чого бажаєш. Будь щасливою, люба донечко. Нехай здійснюються всі-всі твої дівочі мрії. Ми з мамою, братом і Річардом тебе безмежно любимо", - написав виконавець. Раніше Бронюк розсекретив майбутню професію свого сина - 14-річного Данила. Артист зазначив, що хлопець не закінчив 11 класів. Підліток почав вивчати ІТ-технології.

12 березня у Чернівцях відбувся похорон загиблого командира 103 бригади тероборони. Юрій Турлай загинув на Сумщині внаслідок обстрілу. Спогади рідних та побратимів про загиблого Турлая та яким був похорон

Катерина та Олександр відсвяткували день народження доньки Єлизавети

Зіркове подружжя Девід і Вікторія Бекхеми привітали старшого сина Брукліна з днем народження. Чоловіку виповнилося 26 років. У своєму Іnstаgrаm батьки опублікували архівні кадри й присвятили йому теплі слова. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Усик з дружиною показали, як відсвяткували 15-річчя доньки: яскраві фото "З днем ​​народження, Брукліне. Ми всі тебе дуже любимо та сподіваємось, що у тебе буде чудовий день. Цілуємо", - написала дизайнерка. Раніше Бруклін знявся для видання ІnStylе. Перед камерою чоловік постав у чорному костюмі з оголеним торсом. Крім цього приміряв білу майку, штани й бомбер. На решті кадрів Бруклін позував у червоній майці та широких штанах. В інтерв'ю Бекхем молодший поділився, що довгий час намагався йти стопами батька й займався футболом. Потім чоловік захопився фотографією і спробував себе у ролі моделі.