Search trend "День доньки"

Британська співачка і дизайнерка Вікторія Бекхем ніжно привітала доньку Гарпер з 14-річчям і розкрила її прихований талант.

Сьогодні, 8 липня, день народження відзначає колишній головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний. Йому виповнилося 52 роки. Gаzеtа.uа зібрала добірку фото Залізного Генерала. Валерій Залужний народився у місті Звягель на Житомирщині в родині військового і касирки. "У нас у класі був хлопчик-напівсирота, його мама сильно пила, він вічно голодним був. Валера йому то щось з дому поїсти приносив, то свою порцію шкільного обіду віддавав. Він був дуже добрим дитям", - розповіла журналістам про малого Залужного його вчителька. Валерій закінчив з відзнакою машинобудівний технікум. У 1997-у з відзнакою - Одеський інститут Сухопутних військ, через 10 років з золотою медаллю Національну академію оборони. Став випускником оперативно-стратегічного факультету цього ж вишу. Отримав перехідного меча королеви Великої Британії, який щороку вручають найкращому випускникові. Пройшов щаблі військової служби від командира взводу до командира 51-ї бригади ЗСУ. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Залужний і малюк Йода сколихнули мережі У 2014 році, коли Російська Федерація почала військову агресію проти України, Залужного призначили заступником командира сектора С на Донеччині. "Родина мене з 2014 року майже не бачила. Я розповідав головнокомандувачу збройних сил США. Кажу: я влітку 2014 року поїхав. Повернувся через три місяці на два тижні, знову поїхав. Повернувся через дев'ять місяців, вони мене не бачили і до цього звикли", - сказав генерал в одному з інтерв'ю. У 2018-у Валерій Федорович став першим заступником командувача Об'єднаних сил. Наступного року очолив Оперативне командування "Північ". Згодом здобув ще одну вищу освіту - заочно закінчив Острозьку академію за спеціальністю "Міжнародні відносини". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ініціатива за нами. Все йде за планом - Залужний У березні 2019-го президент Володимир Зеленський присвоїв Залужному звання генерала, а за чотири місяці призначив головнокомандувачем ЗСУ. В інтерв'ю американському журналу Тіmе Залужний розповів, що коли пив пиво на святкуванні дня народження дружини - отримав дзвінок від президента щодо нової посади. Про час перед повномасштабним вторгненням сказав: "Запах війни неможливо ні з чим сплутати. І він уже витав у повітрі". Американське видання присвятило українському генералу обкладинку. Тіmе вніс прізвище Залужного до списку 100 найвпливовіших людей світу. Українці найбільше довіряють Збройним силам України, повідомляють соціологи. Генерал є народним улюбленцем. Валерій Залужний був звільнений з посади Головнокомандувача Збройних сил України 8 лютого 2024 року. Його призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії відбулося 9 травня 2024 року. Топ 10 цитат Залужного Зажди залишатися людиною "Завжди можна бути нормальним. Це значить залишатися людиною в будь-якій ситуації - це найголовніше. Залишатися людиною, ставати лідером. Бути розумнішим, сильнішим, талановитішим і тоді намагатися керувати людьми. Це релігія, яку я сповідую" Про українських військових "Я знаю, що пліч-о-пліч зі мною кращі. Міцніші за сталь, запекліші за вогонь, сильніші за будь-яку стихію. Серця українських воїнів бʼються в унісон із серцями мільйонів співгромадян і всіх волелюбних людей світу" Про війну "У кожної війни є свій масштаб. Вона відбувається на певній ділянці фронту. Масштаб, який є зараз, відповідає і Першій, і Другій світовим війнам" Контрнаступ "Це не шоу. Це не шоу, за яким спостерігає весь світ, на яке роблять ставки чи щось подібне. Кожен день, кожен метр дається кров'ю" Чим українці відрізняться від росіян "Я звертаюся до командирів бережіть особовий склад. Ретельно плануйте операції та негайно реагуйте на зміни в обстановці. Людське життя - наш найвищий пріоритет. Цим ми кардинально відрізняємося від противника, який навіть не забирає тіла своїх загиблих і готовий ними встелити нашу землю" Про російських окупантів "Вони свідомо з РФ їдуть сюди, щоб свідомо вбивати саме українців, саме вбивати. І сутність цієї війни полягає у тому, що якщо зараз ми не вб'ємо цього ворога, то будемо знищені ми. Бо вони прийшли свідомо, хоч і несуть зараз шалені втрати, в тому числі на Донецькому оперативному напрямку, в районі Бахмута, але все одно йдуть вбивати українців" Про знищення ворога "Ми знищимо всіх, хто зі зброєю прийде на нашу землю - чи добровільно, чи за мобілізацією" Потоплене ржаве корито "Москва" "Потоплення крейсеру "Москва" має для нас у тому числі й стратегічне значення. Крейсер "Москва" - це, як величезні колони, які рухалися в бік Київської області: небоязнь супротиву, неможливість уявлення того, що друга армія світу може бути кимось уражена або знищена, затягнула ці колони під Київ, які ми спалили. І так само затягнула це ржаве корито в безпосередню зону ураження, і ми мали скористатися цим шансом" Про Сполучені Штати Америки "Ми цінуємо підтримку американців у найважчі часи в історії України. Друг пізнається в біді" Про перемогу України "Наша перемога однозначно - звільнення усієї окупованої території України. Вся територія має бути звільна. Але цього замало. Україна як держава має зробити усе, щоб все що відбулась і розпочалось 24 лютого ніколи не повторилось. Це має бути відбудована така військова інституція, яка ніколи не дасть можливість росіянам повторити все". Валерій Залужний одружений з Оленою Залужною. Вона за фахом фінансистка. У подружжя є дві доньки. Старша Аріна є військовослужбовицею і служить у Київському гарнізоні. Молодша Христина планувала стати медикинею і закінчила Одеський медичний університет. За деякими джерелами, доньки є від попередніх шлюбів Валерія та Олени, а спільних дітей у пари немає. Подружжя разом вже понад 20 років. Багато хто пам'ятає образ Валерія Залужного під час війни: рішучий, зосереджений, але водночас дивовижно людяний. Проте мало хто знає, що Валерій Федорович, окрім військової справи, має приховану пристрасть до музики, особливо до українського року та якісної інструментальної музики. Кажуть, що саме вона допомагає йому відновитися після напружених днів, а іноді навіть надихає на сміливі рішення. Ця несподівана деталь додає шарму образу генерала, показуючи його не лише як безстрашного воїна, а й як людину з тонкою душевною організацією. Шлях Залужного - від звичайного командира взводу до Головнокомандувача ЗСУ, а тепер і Надзвичайного і Повноважного Посла України у Великій Британії це історія про виняткову відданість і талант. Під його керівництвом Україна вистояла у найважчі часи, довівши світові свою незламність.

Весілля доньки колишнього міністра екології Миколи Злочевського тривало три доби у замку Саstеl Fаlfі в Італії. Це середньовічна споруда з історією понад 800 років. Святкування відбулося у Тоскані, де розташовано готель класу люкс. За інформацією з відкритих джерел, доба проживання там коштує від 85 тис. грн. Загальні витрати на весілля, за підрахунками агентств, могли сягнути 1 млн. Про це пише "Українська правда". Ганна Злочевська вийшла заміж за Антона Фісталя. Він є родичем Германа Фісталя - фігуранта справи про розкрадання держкоштів на медичне обладнання для онкопацієнтів. Сам Антон, за даними джерел, мешкає на Кіпрі. Там же проживає й родина нареченої. Батько Антона помер. Герман Фісталь, його дядько, на весілля не приїхав, бо за кілька днів до події його затримало НАБУ. Герман Фісталь фігурує у справі про масштабну корупцію у сфері держзакупівель. За версією слідства, саме він організував схему. Йдеться про мільйонні тендери на закупівлю "швидких" та іншого обладнання. Компанії, пов'язані з ним, стабільно виграють великі державні контракти. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поряд з місцем, де розстрілювали Небесну Сотню: колишньому "регіоналу" продали офіс за трикратною знижкою Микола Злочевський відомий як ексміністр і великий газовий бізнесмен. У 2020 році він передав $6 млн хабаря, намагаючись вплинути на керівників НАБУ та САП. За це отримав підозру. Після угоди зі слідством обійшовся штрафом 68 тис. грн. Газовий бізнес Злочевського представлений приблизно 20 компаніями. Формально він записаний на його доньок та кіпрські юрособи. Перед весіллям Ганна влаштувала дівич-вечір у Дубаї. Разом із подругами вона відпочивала на яхті. Наречена була в білому купальнику, подруги - в рожевих футболках і капелюшках. На святкування в Італії з'їхалося близько 150 гостей. Серед них був дід Антона Фісталя - Еміль. Після захоплення Донецька він залишився у місті, лікував бойовиків і навіть голосував на псевдореферендумі. Приїхав також Христос Сіліціотіс - чоловік колишньої директорки компанії Вurіsmа, яку пов'язують зі Злочевським. Він керує міграційними відділами в компаніях Рrоtеаs та Аndrеаs Sорhосlеus Grоuр. Обидві структури у жовтні 2024 року потрапили під українські санкції. Їх підозрюють у сприянні виведенню грошей з України та в ухиленні від податків. На другий день святкувань журналісти помітили також Крістіну Софоклеус. Це донька Андреаса Софоклеуса, одного із підсанкційних осіб. Вона працює адвокаткою в компанії батька. Імовірно, на весіллі був і брат Злочевського - Владислав. Його дружина виклала в соцмережі кілька фото з локації, але швидко їх видалила. Інші гості дотримувались повної тиші й нічого не публікували. Парковка готелю вказала на ще одну присутню - старшу доньку Злочевського Карину. Її авто з українськими номерами бачили поруч. Там же був і Ігор Лисенко - ексголова агентства земельних ресурсів часів Януковича. Сьогодні він очолює одеське підприємство Злочевського "Інфоксводоканал". Серед гостей журналісти зафіксували Станіслава Глімбовського. Це син тестя ексголови ДФС Романа Насірова. Він і його батько фігурують у розслідуванні НАБУ та САП щодо можливої легалізації доходів. Ще однією присутньою, ймовірно, була дружина Злочевського Наталія. Також на святі з'явилася вдова екснардепа Льва Миримського. Її супроводжував син Роман. У лобі готелю журналісти побачили Вадима Пожарського. Він є радником ради директорів Вurіsmа та очолює управління Асоціації газовидобувних компаній України. Микола Злочевський виїхав з України наприкінці 2014 року. 2015-го Генеральна прокуратура оголосила його в розшук. Ексміністра підозрювали в незаконному збагаченні. Прокуратура заявляла, що одна з фірм Злочевського ­ухилялася від сплати податків на 1 млрд грн. Торік у квітні Спеціалізована антикорупційна прокуратура направила до суду кримінальне провадження про $5 млн хабаря керівникам САП і НАБУ від колишнього міністра.

Користувачі негативно висловлювалися щодо поведінки 7-річної дівчини в день виборів президента Польщі

Про це повідомляє ВВС.Кеті Перрі та Орландо Блум офіційно підтвердили розставання через шість років після заручин. Пара була разом з 2016 року, і виховує спільну чотирирічну доньку.За словами представників пари, у спільній заяві зазначено, що вони останні місяці трансформували свої стосунки, щоб зосередитися на вихованні дитини."Вони й надалі будуть з'являтися разом як родина, оскільки їхній спільний пріоритет – і завжди буде – виховання доньки з любов'ю, стабільністю та взаємоповагою", - йдеться в заяві.Раніше повідомлялося, що 40-річна Кеті Перрі та 48-річний Орландо Блум розлучалися у 2017 році, але швидко відновили стосунки. Заручини відбулися на День святого Валентина 2019 року. Через рік Перрі оголосила про вагітність у кліпі "Nеvеr Wоrn Whіtе", а пізніше того ж року народилася їхня донька Дейзі Доув.Голлівудський актор Джонні Депп, який важко пережив п'ятирічний судовий процес з ексдружиною Ембер Герд, 23 червня зізнався, що йому боляче від зради колишніх друзів та колег.

Батько зі США потай збирав послання від усіх вчителів своєї доньки, починаючи з дитячого садка і до закінчення школи. Чоловік подарував їй книгу з цими записами в день випускного.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Українська акторка і телеведуча Лілія Ребрик поділилась найяскравішими моментами червня. У своєму Іnstаgrаm жінка опублікувала кадри, де позувала з чоловіком Андрієм Диким і трьома дітьми. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оля Цибульська влаштувала ніжну фотосесію з чоловіком і сином Зіркова сім'я гуляла столичними вулицями, ходила до ресторану та насолоджувалася домашніми моментами. "Мій червень у фото. Залишу собі на згадку про чергове воєнне літо. Якийсь дуже контрастний цей перший місяць вийшов. Обстріли, тривоги, емоційне виснаження. Але водночас - гастролі, сцена, театр, діти. І дощі, дощі, дощі. Коли вже та спека. Третина літа позаду. А, кажуть, літо - маленьке життя. Та як на мене: кожен день літа - це маленьке життя. Тим більше зараз у крихкості цих часів. Тож, якщо живі, то треба жити? Як ніколи актуально", - написала ведуча. Раніше Ребрик відсвяткувала день народження середньої доньки Поліни. Дівчинці виповнилося сім років. Зірка опублікувала яскраві кадри й зазначила, що на дитячій вечірці чоловіка не було, адже він поїхав на змагання зі старшою - Діаною.

9-річна донька співачки Тоні Матвієнко носить ім'я та прізвище бабусі - народної артистки України Ніни Матвієнко. Жінка пригадала, чому зробила такий вибір, коли народила доньку від Арсена Мірзояна. Ім'я для дівчинки вони з чоловіком обирали ще під час вагітності. Саме Тоня запропонувала Арсену назвати доньку на честь її мами - Ніною. "Я кажу: Слухай, а давай назвемо її на честь мами - Ніна, буде Ніна Мірзоян, ти ж не проти? А він каже: Ні, не проти. Ніна народилася в січні, а 27 січня - день святої Ніни, воно все в один місяць співпало. Ми її похрестили, все", - поділилася Тоня. Однак під час реєстрації дитини Арсен наважився на несподіваний крок. Він вирішив записати доньку не на своє прізвище, а на прізвище коханої. Тоня зізналася, що чоловік з нею не радився. Він сказав, що це дівчинка і вона все одно, можливо, потім змінить прізвище. Каже: Я не хотів би, щоб вона була Мірзоян. Я не знаю свого батька і не хочу, щоб це прізвище передавалося далі. Він цього не заслуговує. І в школі у мене був булінг через вірменське прізвище. Я хочу, щоб у неї було українське ім'я і щоб вона продовжила ваш рід - Матвієнків", - процитувала чоловіка артистка. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тоня Матвієнко кардинально змінила зовнішність: фото до та після За словами Тоні, матері було дуже приємно, що онуку вирішили назвали на честь неї. Хоча спершу вона не могла в це повірити. Мама пішла окуляри взяла, коли ми принесли свідоцтво про народження. Вона сказала: Одну секундочку. Довго стояла так на порозі й дивилась. Їй було так приємно, що от на честь неї назвали онуку, - розповіла Тоня. Раніше Матвієнко заговорила про різкі зміни в поведінці дев'ятирічної доньки Ніни. Зірка зізналась, що дівчинка переживає непростий період.

Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Ви колись писали, що війна може тривати 7-8 років. Які зараз ваші прогнози?В перші дні повномасштабного вторгнення я не думав, що це триватиме так довго. Могла бути коротка війна, але так не сталося. Я навіть пам'ятаю, пов'язану з цим історію, коли ми з побратимами замовляли шеврони з прізвищами та позивними, то запитали, скільки вони будуть виготовлятися. Нам відповіли, що зараз все незрозуміло, можливо, десь до місяця. А я кажу: "Та ну, місяць. Ще невідомо, чи війна ще буде тривати". Але восени 2022 року я зрозумів, що швидка війна не вийшла, тобто стрімка кампанія не реалізувалась, тому це буде в довгу. І зараз абсолютно незрозуміло, скільки це може тривати. Роки? Десятиліття?Навіть вихід до наших кордонів 1991 року – по-перше, дуже амбітне завдання, а, по-друге, невідомо, чи це зупинить Росію. Тому дуже складно прогнозувати, але, наприклад, я не бачу кінця краю.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаВи не боїтеся, що зараз знову буде критика в вашу сторону, як тоді "шакалячий експрес" на вас кинувся після прогнозів щодо 7-8 років?Я вже звик. Але зараз люди більш адекватно дивляться і можуть переглянути свої думки щодо того. Всі з публічних людей, хто мене тоді критикував, зараз наліво і направо говорять, що це буде довга війна. Правда, ніхто з них не вибачився. Я розумію, що, можливо, тоді здавалось, що ми стільки не витримаємо, але ми поки тримаємось.Які ваші власні відчуття, ви ще маєте силу на довгу війну? Наше військо має силу? Рік тому ви казали, що дуже і дуже бракує людей. Що зараз ви можете сказати?Це такі дивні відчуття, коли там всередині бачиш, скільки є проблем, як ми не вивозимо ні по людях, ні по БК, ні по техніці, і завжди здається, що довго так ми не протримаємося. А ми вже четвертий рік тримаємось, і для мене це таке маленьке диво.Цей місяць був для нас надзвичайно важким, тому що РЕБи вже тебе не убезпечують. Дуже багато дронів на оптоволокні, ти як на долоні, постійні влучання, втрати, поранення. Тому ми намагаємося адаптовуватись. До речі, у нас зараз триває збір на броньовик. Бо ми розуміємо, а я зараз у мінометній батареї, коли ми доїжджаємо до позиції, то знаємо, що в цей момент доїзду в нас точно влучить FРV, скоріше за все, на оптоволокні. І питання - влучання пошкодить нашу машину чи призведе до поранень? Броньоване авто вирішує питання. Адже потрібно не тільки дістатися до позиції, а й довести БК, а це навіть важливіше, бо до позиції ми можемо і пішки дійти, а БК саме не дійде.Наземні роботизовані комплекси ще не настільки розвинули, щоб ми могли довозити БК. Такі комплекси ще занадто прив'язані до ретрансляторів, повільні, по них легко влучити FРV.Щоб не допустити прориву на Покровськ! Мінометній батареї "Мінотавр" 68-ї бригади терміново потрібне броньоване авто для підвозу БКІ терміново тут не для підсилення ефекту, а в дуже-дуже прямому сенсі.Якщо у вас є можливість передати нашим захисникам таке авто безпосередньо чи обміняти, набирайте їх 0997331528.Якщо у вас є можливість повідомити про потребу впливових людей, підприємців, компанії, фірми — повідомте, будь ласка.А також "Мінотаври" відкрили збір, тож ваш донат буде дуже-дуже в нагоді!Ціль: 1 840 000 ₴Посилання на банкуhttрs://sеnd.mоnоbаnk.uа/jаr/5fіrРNGGG7Номер картки банки4441 1111 2459 0617РаyРаl: lіmаrеnkо8848@gmаіl.соmІВАN: UА733220010000026200357334934ІПН/ЄДРПОУ: 3259812092Отримувач: Бруснікін Геннадій ГеннадійовичПризначення платежу: Поповнення рахунку банки.Як ви думаєте, а ті люди, які на початку вірили у швидку перемогу, слухали прогнози про два-три тижні, вони коли-небудь вибачаться, визнають, що помилялися, а також помилялися і в деяких людях, які видавали себе за патріотів, а зараз сидять за кордоном?Я від них навіть не чекаю вибачень. Час таких пустих прогнозів минув, які ні на чому не базувались. Щодо такої огульної, бездумної критики, то мені прикро. Я зараз приїхав до Львова на фестиваль пам'яті Ірини Цибух, яка була моєю подругою, ми з нею мали записувати подкаст. І згадую, що перед її загибеллю, вона також отримала хвилю хейту в соцмережах. Ми підтримували один одного, адже публічні військові розуміють це, тому один одного і підтримують. Намагаємося заспокоїти цю історію, публічно підтримати, щоб не було "в одні ворота". Коли це несеться, то люди не розбираються, починають просто критикувати й критикувати.І перед смертю Да Вінчі, по ньому у Твіттері проносився "шакалячий експрес". Ці речі не вчать людей, що вони хейтять тих, перед ким завтра не матимуть можливості навіть вибачитись.Дуже обережно треба ставитися до всіх коментарів, тому що кожному не відповіси, на це просто немає часу, сили й, відверто кажучи, бажання.Як правильно говорить Павло Казарін, що це такий податок на впізнаваність, на популярність. Хейт - податок, і ти його нормально сприймаєш, платиш цей податок, чуєш ці брудноти у свою сторону. Не сприймати близько до серця - це, мабуть, єдиний вихід.Навчилися?Так. Не без допомоги психотерапевта.Тобто у вас були навіть такі запити?Так, і не лише у мене, а й для багатьох публічних військових - це реальна проблема. Це важко ще і тому, ми це обговорювали з психотерапевтом, що військові мають переконання, що вони своїми діями заслужили повагу суспільства. І це переконання дуже глибоко в нас сидить – що до нас не можна ставитися з глибокою зневагою. А коли ми цю зневагу у свій бік отримуємо, це дуже боляче ранить, тому що ми впевнені, що ми все ж таки заслужили хоч крихту поваги.Хоча я вважаю, що нікого не можна так хейтити, кожна людина має отримувати повагу, чи це військовий, чи не військовий. Однак військові це більш гостро приймають, тому що вони переконані, можливо, не без підстав, що вони заслужили певну повагу до себе. Тому ця критика в бік військових особливо дивує. Знаєте, як це працює, - якщо зараз є суспільний консенсус, що військові заслужили повагу, як зробити так, щоб можна було їх публічно критикувати, говорити, що вони не справжні військові.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkВласна гордість мені підказує, тому я тепер спеціально не викладаю свої відео, де працюю на мінометі, кидаю міни, вбиваю росіян, тому що не збираюсь  доводити, що дійсно воюю.Я маю власну гідність і не хочу комусь щось доводити, і мої побратими це прекрасно знають.Я зараз своїм побратимам надав доступ до свого акаунта, де в мене багато підписників. Бійці нашого підрозділу показують, як вони воюють, як працює наша мінометна батарея, і мені приємно бачити, що їм подобається, наприклад, це показати своїм родичам, близьким, також і моїй аудиторії.Наскільки важливо мати у своїй бригаді публічного воїна? Чи це полегшує життя бригаді?Очевидно, це допомагає з донатами, тому що зараз мій акаунт працює на мінометну батарею "Мінотавр", на збереження життя і здоров'я її бійців. Звісно, складніше збирати донати, якщо в тебе невелика аудиторія з родичів і близьких. Всі давно зібрали всі донати, адже триває вже четвертий рік війни, тому ми намагаємось виходити на різні аудиторії, давати інтерв'ю, щоб глядачі та читачі дізнались про нашу батарею.Я вже давненько, мабуть, рік не давав нікому інтерв'ю, трохи втомився від цього, зробив паузу. Але їдучи до вас, у мене командири питали: "А ти збираєшся привертати до нас увагу нової аудиторії?". Збори падають, тому це нормальний процес. Чесно зізнаюсь, окрім радості поспілкуватись з вами, це ще можливість розказати про нашу мінометну батарею.Є люди, які донатять, бо вони вважають, що підтримувати військо - це важливо. Є люди, які донатять, бо хтось в них є у війську або вже втратив на цій війні близького. Але є люди, які відмежувалися, живуть собі своє життя. Що з ними робити? Ми зможемо якось повернути у таких людей той запал, який був на початку повномасштабного вторгнення?Я думаю, що запал неможливо повернути. Часто згадують мої побратими, коли опускаються руки, вони розуміють, чому ми самі не впораємось, не можемо швидко закрити збори. І я вже неодноразово чув - щоб люди прокинулися, треба знову танки під Києвом. Нікому б цього не хотілося, але, мабуть, це єдине, що могло б збадьорити.Ви кажете, є такі люди. Я вчора дізнався, що, виявляється, 40% українців зараз не читають новини. От, така статистика. Вони не слідкують за перебігом перемовин, війни, не дивляться мапу DеерStаtе, не допомагають у зборах. Можливо, це захисна реакція і людям потрібен час, щоб трохи заспокоїтися в рамках медіагігієни. Не знаю, чи це тимчасово для них, чи дійсно вони закрились в таку шкарлупу.Що з цим робити? Гадки не маю, думаю, з цим можуть допомогти журналісти, медіа, цікаві програми. А друге - це культурна сфера. Примус, що ти мусиш допомагати війську, не так ефективно працює, як емоційний зв'язок з військовими. І саме для цього потрібні публічні військові. Не для того, щоб вони були популярні, не для того, щоб вони лише збирали донати, а для того, щоб показати, що це воюють звичайні люди.Ви знаєте історії багатьох - Ірина Цибук, Пташка, Павло Казарін, Сергій Жадан. Багатьох ми сьогодні вже згадали, а ще більше - не згадаємо, але це можливість показати, що воюють люди з дуже різних сфер, зі своїми історіями, що це не війна Володимира Зеленського і Володимира Путіна, а це війна народу.Раніше ви казали про те, що чоловіки в тилу теж потрібні, не всі можуть бути військовими: "Воює не військо, не тільки ЗСУ. І війну виграє не ЗСУ, війну виграють тільки народ, всі разом - сильний фронт і сильний тил, який забезпечує цей фронт. Без сильного тилу не буває сильного фронту". "Тепер треба тил, який не гризе себе та інших. Не розповідає чоловікам, що вони мають бути на фронті. Не мають бути всі чоловіки на фронті". Яке зараз ваше сприйняття?Не забувайте, що це був березень або квітень 2022 року. Тоді у нас були повні бригади. Серйозне і таке негативне ставлення до чоловіків у війську було дійсно аж занадто. Станом вже на кінець 2022 року всюди почався недобір людей. Тому зараз ці слова абсолютно не є актуальними. Можливо, колись ми знову наберемо військо і ці слова наберуть актуальності.У мене зараз почалась відпустка, перша за вісім місяців, і я вже мав кілька зустрічей з хлопцями з різних сфер, вони змушені працювати дуже тихо. Але тисячі чоловіків працюють над тим, щоб ми виграли цю війну або хоча б зупинили ворога.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаМені здається, що негативне ставлення до всіх - перебір: якщо ти чоловік, то ти мусиш воювати. Думаю, тут питання не тільки в чоловіках. Я також вважаю, що з тим недобором, який ми маємо зараз у Збройних Силах України, маємо думати серйозно над тим, щоб долучати активніше жінок до війська. Дуже багато тилових посад, на яких сидять кремезні чоловіки, перекладають папірці, звісно, що вони роблять дуже важливу роботу, але їх можна було б замінити жінками. І зараз це недопрацювання по мобілізації, до якої можна було б більш активно спонукати жінок, пояснювати їм, як вони там можуть працювати, як можуть бути корисні. Це ще один шлях наповнити наші бригади.Ви вже це говорили й трохи критикували те, як ведеться в нас мобілізація. Чи була якась реакція влади на ці ваші слова?Про жінок у нашій бригаді ми знімали окремі ролики, розказували їхні історії, вони пояснюють, що роблять у нашій бригаді. І це якби нормалізує жінку у війську.А як загалом вам на четвертий рік війни державна інформаційна політика, яку ви теж критикували?Критикував? Можливо. Я вже дуже давно не бачив Єдиний марафон, взагалі жодної хвилини не бачив. Тому мені складно сказати, який там зараз оцей vоісе оf tоnе - мова, якою вони говорять. Рік тому, ви ж пам'ятаєте, чому тоді така хвиля хейту була про 7-8 років, тому що з кожної праски кричали, що от-от буде контрнаступ і ми відвоюємо наші території. І в той момент я кажу, що не вважаю це можливим.Так, контрнаступ - це потрібно, не можна лише оборонятися, це навіть сержант розуміє, не бувши офіцером чи генералом. Зрозуміло, що постійна оборона - це постійний відступ в різному темпі. Але і накручувати суспільство, що от-от ми переможемо, це може мати негативні наслідки, які ми й маємо. Коли контрнаступ не виправдав очікувань, то у нас був обвал по зборах, люди почали знову виїжджати за кордон і так далі. Тобто була ціла низка таких негативних наслідків, як на мене, коли люди перебували в оцьому переживанні очікування.Мені, наприклад, легше не ставити собі жодних таких дат, до яких я маю протриматися. Ми з найближчими побратимами обговорюємо і готуємося тут бути настільки довго, наскільки можемо.Як я, на четвертий рік війни? Я пам'ятаю, що понад 100 000 пішло в СЗЧ з різних причин, часто це сильна втома, виснаження, адже це все дуже сильно набридає, але є дуже багато причин. Є такий лайфхак для військових - якщо ви вже просто не можете бачити свій підрозділ і військо, і Збройні Сили, і хочете здерти з себе піксель якомога швидше, спробуйте перейти в інший підрозділ. У мене вже третій підрозділ, відкрилося третє дихання.Я майже чотири місяці вже в мінометниках і мені надзвичайно цікаво дізнаватись нову інформацію, отримувати новий досвід, нові знайомства, новий колектив. Таким чином я так намагаюсь трохи змінювати навколо себе оточення. І хоча я не скажу, що стало легше мені в цьому підрозділі, але точно - значно цікавіше. З'являється нова зацікавленість - коли ти все вивчив і робиш вже одне й те саме, то це рутина, яка страшенно набридає і виснажує.фото: fасеbооk/vyshеbаbаКоли ви приїжджаєте у відпустку в тил, які у вас виникають емоції ? У вас немає злості до цивільних людей, що вони живуть своє життя, десь собі сидять в кафе, мають час зі своїми родинами?Чесно вам скажу, я не маю сил на злість. Я зараз приїхав і собі надумав провести в Києві цілу низку зустрічей і з військовими, і не військовими, з якими ми не бачились давно. І на першій зустрічі, яка надзвичайно цікава для мене, але я за 5 хвилин втомився від спілкування, тому всі інші зустрічі відмінив і більше ні з ким практично не бачився.А що так втомило?Спілкування виснажує. У будь-яке спілкування треба вкладатися, мати якісь сили. Я так думаю, - якщо я захочу, ще після Карпат, на зворотному шляху на Покровщину, то, можливо, ще з кимось зустрінусь.Був складний місяць на Покровщині, змінився характер війни. Раніше був такий переломний момент у 2023 році, коли з'явились масові FРV-дрони, і зараз, коли РЕБ перестав на них діяти. І це другий для нас переломний момент, коли протиотрута ще не винайдена. Тоді засоби РЕБ були протиотрутою FРV. Ми у цих перегонах намагались не відставати, ставили собі нові частоти, убезпечували один одного, а зараз треба протидія якраз щодо оптоволокна. І вона ще не може так швидко впроваджуватись, тому що броньовик - це дуже дорога історія.Я дуже сподіваюсь, що держава зараз включиться, тому що РЕБи вже не допомагають, а броньовиків недостатньо, які працюють на евакуації, для інших частин насамперед - піхоти. А от, що робити тим, які не мають броньованих машин, як нам доставляти БК? І це зараз величезне питання, тому нам треба швидко винайти ці НРК (наземні роботизовані комплекси), щоб ми могли доставляти БК. Станом на зараз ми дуже запізнюємось.Запитання від цивільних, коли приїжджаєте у відпустку, вони все ще такі дурні, які дратують страшенно військових? Наприклад, скільки це ще буде тривати? А як то воно - вбивати людину?Я себе убезпечую від цих питань, бо просто ні з ким не зустрічаюсь.Але це ж не вихід.Це може бути одним з виходів - просто уникати публічних спілкувань. Я був на фестивалі Ірини Цибух, там були військові й з ними приємно поспілкуватися. Це ті люди, з ким я поспілкувався, або з близькими друзями, які мені ніколи не будуть задавати таких питань, які можуть стати тригерами.Але  двоє цивільних, з якими я вимушено поспілкувався в цій відпустці, бо нас була робоча зустріч, мені сказали абсолютно в різних місцях міста, але одну і ту саму фразу: "Мобілізація - потрібна, але бусифікація - надзвичайно жахлива, і влада винна, що вона не зробила потрібні умови, щоб люди самі хотіли йти". Я так розумію, що це якийсь консенсус через людей, які перекладають свою відповідальність небажання йти у війська, перекладають на те, що недостатньо умови створені.Як на це реагувати? А чи зараз реальна непримусова мобілізація? І це питання, мені здається, наріжне, стоїть руба. Я думаю, ні.Закінчились ті люди, які пішли добровільно. І тепер, як і в будь-якій довгій війні, потрібна примусова мобілізація. Так було в Другій світовій війні, це те, що ми пам'ятаємо, так було і в під час війни в Афганістані, тоді була примусова мобілізація, наскільки я чув від "афганців". На мою думку, у нас просто немає іншого виходу. Нам би хотілось, щоб це було так прекрасно та райдужно, щоб якісь були зняті фантастичні ролики та показані по телевізору, щоб всі захотіли одразу йти на ризик свого життя і здоров'я.Я можу зрозуміти людей, коли вони не хочуть бути пораненими та вбитими. Це очевидно і нормально, не хотіти, боятися цього. І ми цього боїмося. Але працювати з цим страхом -  це зараз завдання кожного українця, який хоче, щоб ця Україна якось збереглась. І перекладати це - попрацюйте з моїм страхом через телевізор, то це перекладання відповідальності.Ви згадали вже кілька разів Ірину Цибух. Журналістка, яка пішла на війну стала бойовою медикинею, для якої було дуже важливо навчити українців пам'ятати про тих, хто ризикує своїм життям. І нещодавно я також згадувала Ірину Цибух в етері й від глядачки почула такий коментар, що тут пам'ятати про мертвих, головне, щоб пам'ятати про живих. І я відповіла, що важливо пам'ятати й про живих, і про мертвих, тому що люди віддали найдорожчу свою цінність це життя. Чи ми вже хоч якось вчимося, як згадувати тих, хто поліг, боронячи нашу країну, зважаючи на всі ті суперечки довкола меморіальних кладовищ, що в центрі Києва через це голодує військовий? Як вам це шанування пам'яті тих, хто вже не з нами?Культура пам'яті, на жаль, була відсутня у нас і це було підмінено пропагандою Радянського Союзу. Ми просто відібрали власну історію і пропагували іншу, а культура пам'яті просто була відсутня. Її почали впроваджувати, принаймні на моїй пам'яті, за Ющенка. Ми хоча б почали думати про те, як взагалі вшанувати пам'ять жертв Голодомору, героїв УПА і так далі.Цей процес почався, але ми дуже молоді в цьому. Мене тішить, що багато людей зацікавлені в культурі пам'яті, є зараз спеціалісти щодо цього питання. Я, наприклад, читаю постійно і слідкую - Антон Лягуш, Антон Дробович, Катерина Доценко, відразу вибачаюся, що всіх не згадаю. У нас навіть курси відкриваються при університетах щодо культури пам'яті. Ми шукаємо оці механізми, як правильно пам'ятувати, як висловлювати свою пам'ять. Можливо, частково права була ваша глядачка, що у нас дуже вміють шанувати, писати, репостити про мертвих, а не про живих. Я вам згадав вже декілька прикладів, що ті самі люди, яких почали іконізувати за смерті, вони всі отримали великий негатив за життя. Ось, це неправильно.Від тих самих людей.Від тих самих людей. Я сам бачив, коли роблю пости про загибель моїх побратимів, вони репостяться значно краще, ніж коли я пишу про свій підрозділ або про його потреби, а тут же прямий зв'язок. Якби, можливо, ми краще репостили збори, то, можливо, не були б загиблі ці люди. На жаль, це така пряма кореляція. І соцмережі - це ж не просто один одного побачити та почути, якісь фоточки побачити - це наш один з інструментів вижити в цій війні.Я вважаю, що треба трохи збалансувати - і мертвих шанувати, але не забувати й шанувати живих.А щодо совєтської традиції, коли ми всі пам'ятаємо пам'ятники Вічного вогню, де стояв воїн, спирався на автомат, тримаючи шолом в одній руці. А тепер бачимо у публічному просторі, наприклад, у повен зріст цей воїн стоїть теж з автоматом, але тепер, щоправда, він по-іншому виглядає, але концепція та сама, що і совєтська. Як тут бути? Бо це ніби вшанування близького, і це людина може сказати - це моя приватна справа, але чи це тільки приватна справа цієї людини?Я думаю, що це все ж таки насамперед це питання до родини, якщо не було заповіту. Хоча я прихильник тому, щоб у нас було військове меморіальне кладовище, і військові мали можливість заповідати, де його поховати. Я, наприклад, хотів би на військовому меморіальному кладовищі, щоб в разі чого бути похованим серед побратимів і посестер. Мені це відгукується і здається більш правильним, тому що ці люди мені близькі, я хотів би якби з ними бути.Нещодавно загинув мій близький побратим і я запропонував родичам, щоб, можливо, все ж таки на меморіальному кладовищі, на Марсовому полі, але вони вирішили, що це має бути на родинному цвинтарі. Я, звісно, і до жодного слова про це не кажу, тому що, на жаль, він не залишив свої побажання щодо цього.Марсове поле у Львові, фото: 24tvІ взагалі, наявність меморіальних військових кладовищ дала б просто можливість таку опцію військовим обрати - як бути похованими. Але зараз, наскільки я знаю, у нас тільки опції, ті, що анкети нам даються у військо, це лише - якої ми конфесії, тобто чи православні, чи буддисти, чи мусульмани й так далі.Але якщо йдеться про пам'ятники в публічному просторі, а не просто десь на цвинтарі?Я думаю, це мають профільні спеціалісти визначати, такі як Інститут національної пам'яті, до якого маю довіру. Я бачу, що все те, що вони пишуть, в них є експертиза в цьому, аргументують, чому має бути так і так, знають досвід інших країн. Вони цікавляться, у них є велика інклюзивність до того, дають поради, обговорюють з військовими, цивільними, спеціалістами, профільними експертами. Відповідно, вони дають такі побажання до місцевих влад.Пане Павле, ви були людиною, яка вважала, що патріот може бути російськомовним. Ви, зрештою, перейшли на українську, бо зрозуміли, що не зовсім, так це може бути. Чи ви помічаєте якийсь відкат з українською мовою? На початку повномасштабного вторгнення дуже багато людей російськомовних від шоку, який пережили від того, що Росія бомбить українські міста, вирішили, що вони будуть розмовляти українською. Але зараз чуємо в просторі, що: "А що то такого? Я хочу розмовляти російською".Я навіть сьогодні у Львові почув, їдучи до вас на інтерв'ю, що "у нас свободная страна, мы можем говорить на любом языке". Так, я це навіть сьогодні у Львові почув, що не тішить. Відкат, безумовно, відбувся.У Києві в 2022 році, коли ми приїжджали за якоюсь волонтеркою, то було дивно почути російську мову. Зараз це нормалізувалось. Кожне таксі, в якому я їхав в столиці, було російськомовним, це неприємно дивує. Хоча я транслюю, що спілкуюсь українською мовою. Це навіть порушення закону про мову, тут вже не йдеться навіть про особисті зустрічі. Відкат, безумовно, відбувся.Чому? Пояснюються дуже легко - люди в загальному пориві, в бажанні захистити свою країну, здавалося, було останнім шансом нам об'єднатися та зберегти державу, коли танки були вже на околицях Києва. А зараз, коли відбулося певне розслаблення, і люди знову повертаються до звичних практик. І це зрозуміти дуже легко.Соціум - дуже інертна сукупність людей, що мене не дивує, здається, це нормальний процес. Хотілось би, щоб ми швидше включались, більше берегли свою мову, більше переходили, намагались хоча б в публічному просторі вести навіть оці коротесенькі діалоги, в тому самому таксі - дві фрази. Я собі їхав, мене це не дратувало, в мене не було сил на якусь злість, мені просто стало сумно. Ну, невже тобі складно сказати декілька слів. Я ще тоді приїхав якраз із рюкзаком військовим. Видно, що я військовий, повертаюсь. Невже складно знати на українській дві фрази? Я думаю, людина, настільки випала з контексту, що не помічає, що зі мною говорить російською, хоча я транслюю українську мову. Є певний сум щодо цього, хотілось би краще.Я у своїй творчості намагаюсь більше закохати в українську мову, бо я сам закохався в неї через літературу, через вірші, через деякі пісні.Очевидно, це краще працює, ніж примус. І, я думаю, що розвиток української музики, української культури, української літератури буде спонукати людей переходити на українську мову. Наприклад, я дивився останню градацію, що слухають українці, нарешті, у нас на першому місці - українська, хоча топ-10 завжди є російськомовні або російські пісні, але перші місця ми тримаємо.От, наша культура тримає музичну оборону передової. Звісно, я так піджартовую, це ніяка не передова, але я радий, що хоча б українці слухають переважно українське і надають перевагу нашому культурному продукту, який має бути якісний. І у нас дуже багато зараз якісного українського культурного продукту, як і в мистецтві, так і у військових технологіях. Тобто ми вже країна, на яку рівняються, у якої навчаються і США, і Європа.Військо зараз у нас має великий технологічний прорив, що потім ми можемо продавати багато років іншим країнам, адже це наші знання, наші досвіди. Так і в культурі насправді, відбувається цей бум.Як же ж тоді стається з нами  "моргенштерн", я маю на увазі, з нашими підлітками?Ох, це жах, який мене пригнічує, тому що я живу у своїй бульбашці, де я знаю всіх цих культурних діячів, я бачу, як ми розвиваємось. А нещодавно я став свідком компанії 16-річних підлітків, які взагалі не знали українських гуртів. Розкажу про цей випадок. Ми з хлопцями між позиціями поїхали на річку варити юшку, а поруч підлітки святкували день народження. Я б на це просто закрив очі, а мої хлопці пішли розбиратися, навчили як кого звати. Запитали: "Як тебе звати?". Вона каже: "Маша", а їй відповідають: "Ні-ні, ти Марічка". Потім в іншого питають: "А тебе як звати?". Він каже: "Дмітрій", а йому: "Ні, ти - Дмитро". Далі цим підліткам сказали, що буде грати наша колонка, то ви хоч послухайте паралельно, поки ми тут будемо своє робити, а ви своє, так і дізнаєтесь, які є гурти та якісна українська музика.Я думаю, що має бути такий обмін між поколіннями, бо є багато манівців, на які йде наше молоде покоління, і ми можемо його просто втратити.Ми всі зараз зайняті війною, безпекою, але те, що зараз само по собі розвивається через соцмережі, через його алгоритми, на жаль, іде в бік проросійськості. Ми можемо дійсно втратити культурно цих людей, частина з них зараз в іншому інформаційному просторі. І за цим треба пильнувати.Як це робити? Мені складно сказати. Це треба питати освітян або психологів, або ще когось, але те, що є величезна проблема, що в час війни ці діти ховаються від ракет, можуть від них загинути, однак продовжують це оплачувати через оці служби. Це все ж слухається на YоuТubе.Звучать такі зараз аргументи, що, мовляв, це підлітки, в них протест, відстаньте від них. Ви самі згадайте, як були підлітками, що слухали російське, але тоді ж не було вторгнення, не було війни, Росія не прийшла.Так, у нас є це виправдання, були ще сподівання на те, що ми просто дізнаємось про культуру інших народів. Це виправдання чистої води, тому що, наприклад, польську музику я не слухав, але російських виконавців я знав. Або  далі на захід - німецька музика, хоча британську музику ми слухали, а от інші європейські народи були для нас все ж таки чимось дивним, диким.Я розумію, що це питання мови. Ми розмовляли російською, нам це було легше сприйняти, але це все одно - виправдання. Ми були орієнтовані на той культурний продукт. Якщо тоді це була просто сусідня країна, то зараз все ж таки - ворог. І це треба якось пояснювати нашим підліткам, потрібно їх краще знайомити з українським культурним продуктом.Складно сказати, як це зробити, як це спонукати, але я впевнений, що є якісь механізми. Наприклад, возити їх на концерти, давати підліткам можливість побувати переможцем олімпіади, сходити на "ДахаБраху". Хай вони відчують, як круто наживо це звучить. Та й багато є ще інших виконавців, які можуть їм зайти. А ви, як батько, як справляєтеся з вашою донькою?Я вам скажу, що ми з колишньою дружиною у 2014 році, ще бувши родиною, перейшли на українську мову із народженням доньки. Вона з перших секунд свого життя чула українську в родині. Я з Краматорська, моя колишня дружина з Маріуполя.І донька, коли пішла в садочок, то у неї було питання: "Тато, там деякі діти спілкуються російською, то вони – москалі?". Ми їй пояснювали, що це не тотожні поняття, тому що вона у своїй бульбашці була впевнена, що це не нормально. Для неї норма - українська мова. І це все ж таки народжується в родині.Зараз серед моїх побратимів і посестер ми обговорюємо, що нам робити з дітьми, бо поки ми тут на війні, ми там втрачаємо наших дітей. Ми чуємо, що у них з'являються російські слова, речення російських виконавців. І ми втрачаємо навіть оцей культурний зв'язок з нашими дітьми.Зі спілкувань з побратимами та посестрами, скажу, що ми зараз всі переводимо своїх дітей в школи, де українська є нормою, де на перервах вчителі спілкуються українською. І в перший день своєї відпустки ми з колишньою дружиною та донькою поїхали дивитись нові школи, щоб дитині сподобалося і їй там було комфортно, бо вона відчуває себе чужинкою у своїй же країні. Тобто вона спілкується українською й опиняється в меншості.Я вважаю, що це жахливо - коли ти у себе вдома і відчуваєш себе чужою людиною. Донька хоче спілкуватися українською, але нормалізована інша мова. Вона в четвертий клас вже піде в нову школу, де норма є українська. Це не значить, що там нема дітей, які не говорять російською, але норма є українська. І тебе не будуть шпиняти за твою українську чи якось насміхатися, чи ще щось. Тобі не буде соромно за свою українську. Цього не має бути, ми не маємо цього допустити. Я думаю, що насамперед це треба транслювати між вчителів.Я вчився в Краматорську й у нас деякі предмети викладали українською - історія України, українська мова, література, але ж вчитель на перерві переходив на російську.Я відчував українську мову у своєму дитинстві як мову офіційних заходів і уроків, на яких мене щось змушують. А мова живого спілкування була іншою. Для мене українська мова була тим, до чого я ставився обережно, тому що це тільки на сцені чи по телевізору інколи говорять, а живі люди спілкуються російською, так це було в моїй дитячій уяві. І от цього ми не маємо допустити. Нормою має бути українська. І у цій новій школі є російськомовні діти, але вони потрапляють в українськомовне середовище і спілкуються українською. Ось, що таке мова публічного спілкування.Але чому ми ходимо по цьому колу? Ви розповіли про своє дитинство, розповідайте про дитинство своєї доньки. Моя пасербиця ходила в школу в Києві й з'ясувала в 11 класі, вже закінчуючи цю школу, була ще одна україномовна дівчинка, яка боялася признатися у своїй україномовності, щоб раптом не засміяли. І моя пасербиця закінчувала школу у 2019 році. Що з нами відбувається? Що воно таке? Чому так тримається російська мова?Складний процес деколонізації. Це ж не одні ми проходимо, це колишні колонії імперії, які піддалися серйозному впливу, як ми з вами.Якщо подивитися на мій рід, то у мене прабабусі, прадідусі спілкувались українською, бабусі та дідусі - вже суржиком, а мої батьки - були тотально зросійщені, тобто мама і тато говорили чистою російською і були за чистоту, красу російської мови. Якщо їм якась неправильна вимова, то вже все боліло.Зараз це змінилося, мама також намагається перейти на українську. Тато мене якраз і навчив цієї думки, що ми українські патріоти, але російськомовні. Я це перейняв і дуже довго намагався себе виправдати цим, а потім думаю: "Почекайте, рідна мова - це все ж таки мова роду, а не та, що була нав'язана".Дуже багато роботи, грошей, сил було вкладено в те, щоб ми зросійщилися. І, звісно, щоб відкотити це все, треба вкладати гроші, сили, роботу. Винищено багато людей, які просували українську мову та українську ідентичність. Тут залишалася лише пропаганда, пропаганда, пропаганда. Ось, чому це так складно.Мені здається, ми маємо дивуватись, чому так багато людей говорить українською після всього того, що намагались з цією мовою зробити. Звісно, у нас не все ідеально, але ти можеш знайти та створити собі українськомовний простір, як я його собі створив. Поки я не виходжу з цієї бульбашки, то все так бурлить, розвивається і просувається, в тому числі й культурно, тобто ти можеш знайтися. А були ж періоди, коли українець не міг знайти собі цей простір.А коли кажуть про те, що військові в окопах розмовляють російською, за те боронять Україну, - висувається, як аргумент.Дійсно, є військові, які спілкуються російською і боронять Україну. Це дивно було б заперечувати. Якщо серйозно, ґрунтовно поговорити з кожним, то багато хто з них погодиться, що для нашої безпеки і для того, щоб взагалі українська ідентичність збереглася, було б не зайвим зберегти нашу мову і просувати її в публічному просторі. Я не знаю, яка кількість з них погодиться. Я впевнений, що багато з них занадто виснажені, занадто втомлені, щоб перейматися ще питанням мови. Я це цілком розумію. ЗСУ, фото: mіlіtаrnyіІ мені здається, до військових - це останнє, до кого у нас можуть бути мовні питання. Тому прикриватись військовими, коли ти сидиш в кав'ярні у Львові й казати: "Я спілкуюсь російською, тому що хтось там ризикує життям російською мовою", - це сховатися за чиїмось пікселем.Люди, які кажуть: "А чому ми маємо віддавати російську ворогові, адже в нас величезна кількість українців"? Я чула такі аргументи.Так, я чув. Це цікавий аргумент.І що з цим аргументом робити? Може бути Україна двомовною?Коли почалась Курська операція, навіть один мій побратим сказав: "О, клас! Зараз ми маємо окупувати російську землю і маємо окупувати їхню мову". Мовляв, що російська мова має стати й нашою в тому числі. Чесно кажучи, це дивний аргумент.Для мене тут таке питання - завжди знайдеться мільйони людей, які будуть захищати, зберігати та розвивати російську мову. Українська мова потрібна тільки нам, більше нікому. У російської фанатів по всьому світу, повірте, не бракує. І якщо ви перестанете захищати, зберігати, розвивати російську мову, дотримуватись всіх мовних правил, вона від цього не постраждає. Але якщо ми зробимо крок назад від своєї мови, почнемо відмовлятися, то не буде жодної людини або будуть одиниці, які будуть цю мову захищати.Ми бачимо, що відбулося з білоруською мовою, яка на межі зникнення. Тому що окрім Білорусі, вона нікому не потрібна. І так само з українською. Ми єдині, хто може зберегти це. І це ж велика унікальність. Ми зараз як вогник, який горить, і його не можна комусь передати, тому що тільки ми здатні його зберегти. А оті вічні вогні російської мови, вони нікуди не дінуться. Там вже стільки фанатів Толстоєвського по всьому світу, що повірте з російською мовою без вас нічого поганого не станеться. Вона буде, це зараз абсолютно зрозуміло.Чи буде Росія, чи не буде, російську мову буде кому зберігати.А от зберегти українську мову - це відповідальність тільки нас. Або, знаєте, не тільки відповідальність, а честь, яка тільки нам дана, щоб зберегти цю прекрасну мову.Вам же сни сняться українською?Так! Коли я перейшов на українську мову у 2014 році, тоді помітив, що вже на третій місяць почав думати українською, але сни продовжували снитися російською, бо ще моя підсвідомість не українізувалась. Я її українізував і лише на восьмий місяць почали снитися сни українською, і тепер лише українською. У мене підсвідомість українізувалась.А вірші почати писати українською?Значно складніше було.Коли ж теж казали про те, що, мовляв, послухайте, як красиво російською звучить любовна поезія, українською вона так звучати не може. Я чула таке.Та, звісно, багато хто з українофобів так говорять. Я також чув подібне. Що тут казати? Я не хочу применшувати, в російській літературі є гарні твори, це дивно заперечувати. Але і в українській є прекрасна лірика.Насправді писати вірш українською було значно складніше, ніж почати бачити сни українською, тому що все одно ти призвичаюєшся до якогось творчого процесу і ти на якісь частоти налаштовуєшся, а вони все одно в тебе російською. Перейти у творчості на іншу мову - це як інший вид спорту, начебто ти пишеш так само, але це як з легкої атлетики в бокс перейти чи футбол. Треба змінити абсолютно всі свої техніки всередині. Як це все відбувається? Дуже складно описати.Але перехід на іншу мову - це серйозно саме у творчості. У мене на це пішло аж два роки, поки я написав перший вірш, коли я собі сказав: "О, тепер це звучить українською, а не як перекладено з російської на українську". Цей вірш, до речі, увійшов у першу збірку, він один із таких, які люди знають, цитують. Від цього вірша я вже почав писати саме українською. Налаштувався на частоту української мови.Зараз щось пишете?Так, постійно. Творчий процес – безперервний. Зараз закінчую збірку, яка має вийти вже цього року і вже майже закінчена, ще штришки додаю, доточую. Думаю, місяць і я віддам її в друк.Також ще почав писати з автором українських бестселерів, якого я не буду називати. Ми пишемо спільну прозу, цікавий проєкт. Це буде книга великих віршів, трилогій, де на кожну тему я написав три вірші, тобто з трьох координат подивився на ту чи іншу тему, на ту чи іншу емоцію, і оце буде така збірка трилогій.Україна можлива без українців, без української мови, без території?Мені здається, що все ж таки території в моїй ієрархії на самому низу рейтингу. А насамперед - українська державність, українська ідентичність, українська мова і вже там далі - територія. В будь-якому разі, вдасться нам чи не вдасться зберегти зараз нашу державність, ми все одно мусимо зберегти нашу ідентичність, щоб вона могла знову потім вибороти свою державу назад.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkЯ б не хотів такі сценарії розглядати, але навіть і в поезії в мене є ці найгірші сценарії: виокремлюються - щоб могло б бути, якби ми програли цю війну. Ви знаєте, все ж таки один вірш я згадаю. Це така антиутопія "Дистопія".Роботи-археологи відкопали дещо по-справжньому цінне,знахідка рівня виявлених колись імперій Ацтеків та Інків.Країна, в якій більше зброї, аніж вцілілих будинків,більше рацій, ніж популярних смартфонів. У їхніх підвалахстояли консерви, книги, живопис поруч із бойовим арсеналом.Вони прокидались, щоб захищатись, якщо взагалі засинали.Замість паспорта там видавали залізний жетон на шию,на повноліття – бронежилет, розгрузку та іменну нашивку.Їхні пляжі сортовані по мішках, щоб стало на кожну шибку.Лікарні були розкидані річковими берегами.Після вдалих пологів немовлят подавали мамам,загорнутими у піксель, бо інших тканин не мали.Цілодобово там працювали лише військторги.Ми не знаємо чому це тривало і достеменно не певні як довго.Вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого.Їх останній поет друкував на машинці, потім писав чорнилом,згодом дряпав ножем і каменем одні й ті самі рядки на брилах:Господи що вони з нами зробилищо вони з нами зробилищо вони з нами зробилиВедеться до того, що вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого. Ми зараз платимо дуже дорого. І навіть, якщо нам не вдасться в якомусь з оцих тисячі варіантів мультивсесвіту зберегти свою державу, то ми мусимо зберегти свою ідентичність, щоб колись ми могли мати свою державу.

19 червня експрем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон відсвяткував 61-й день народження і з цієї нагоди вирішив потішити дружину Керрі та новонароджену доньку Поппі, влаштувавши своїм улюбленим дівчаткам прогулянку на човні.

Тепер у родині форварда «Атлетико» Грізманна ростуть три доньки та син

Українська акторка і телеведуча Лілія Ребрик потішила прихильників фотографіями з нової зйомки. На кадрах, опублікованих в Іnstаgrаm, зірка позувала на пуфі в принтованому сарафані з глибоким декольте й розрізами. Образ доповнила розпущеним волоссям, білими босоніжками та мінімалістичними прикрасами. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Анастасія Цимбалару похизувалась схудненням і показала свою вагу Під знімками багатодітна мати описала свої емоції під час буденних справ з дітьми. "Мами - мене точно зрозуміють. Інші- хай надихаються", - зазначила Лілія. Раніше Ребрик відсвяткувала день народження середньої доньки Поліни. Дівчинці виповнилося сім років. Зірка опублікувала яскраві кадри й зазначила, що на дитячій вечірці чоловіка не було, адже він поїхав на змагання зі старшою - Діаною.

Гра кальмарів: 3 сезонSquіd Gаmе: Sеаsоn 3У ролях: Лі Чон Чже, Лі Бьон Хун, Ві Ха Чжун, Ім Сі Ван, Кан Ха Ниль, Пак Сон Хун, Ян Дон Гин, Кан Е Сім, Чо Юрі, Лі Девід, Но Чже Вон, Пак Гю ЙонГлобальний феномен фільму "Гра кальмарів" досягає епічного завершення цього місяця з виходом свого третього та останнього сезону на Nеtflіх. Південнокорейський антиутопічний трилер про виживання повертається з Кі-хоном (Лі Чон Чже), який востаннє зобов'язується раз і назавжди покласти край смертельним іграм. Але йому доведеться нелегко, оскільки хитрий та жорстокий Фронтмен (Лі Бьон-хон) карає Гі-хона за невдалу спробу повстання, піддаючи нашого головного героя та його товаришів по команді найпідступнішим іграм та умовам, змушуючи їх робити складний вибір в ім'я виживання. Хто вийде переможцем, чи зрештою справжніх переможців у цих небезпечних іграх немає? Джіні та Джорджія: 3 сезонGіnny & Gеоrgіа: Sеаsоn 3У ролях: Бріанна Хоуї, Антонія Джентрі, Дізель Ла Торрака, Фелікс Маллард, Сара Вайсгласс, Дженніфер Робертсон, Скотт Портер, Реймонд Аблек, Кеті Дуглас, Челсі Кларк, Натан Мітчелл, Кейтлін Веллс, Тай Доран, Ноа ЛаманнаОригінальний комедійно-драматичний серіал Nеtflіх повертається з новим сезоном, який обов'язково підніме ставки як ніколи раніше, особливо після арешту Джорджії (Хоуї) в день весілля. У 3 сезоні і Джорджія, і Джинні (Джентрі) зіткнуться з новими викликами під пильним та оцінювальним поглядом своєї спільноти. Цей сезон стане особливо важливим поворотним моментом для Джинні, оскільки вона змушена обрати сторону та вирішити, чи її любима мама зрештою варта боротьби, чи справді помиляється. НабережнаТhе WаtеrfrоntУ ролях: Холт МакКаллані, Марія Белло, Джейк Вірі, Мелісса Бенуа, Рафаель Л. Сілва, Хамберлі Гонсалес, Даніель Кемпбелл, Брейді Хепнер, Тофер Грейс, Дейв Аннейбл, Майкл Гастон, Херардо Селаско, Зак Реріг"Набережна" розповідає про родину Баклі, яка переживає труднощі, вдаючись до підступних, ризикованих дій у надії повернути собі колишні позиції влади та визнання в Хейвенпорті, Північна Кароліна. Зі слабким здоров'ям патріарха Гарлана Баклі (Маккеллані), його дружина Белль (Марія Белло) та син Кейн (Джейк Вірі) беруть справу у свої руки. Милосердя ні для когоМеrсy Fоr NоnеУ ролях: Со Чжі Соп, Ху Джун Хо, Гон Мьон, Чу Йон У, Ан Кіль Кан, Тайгер Лі, Чо Хан Чхоль, Ча Син Вон, Лі Джун ХьокЦей бойовик-трилер з Південної Кореї розповідає про колишнього гангстера Кі-джун (Со Чжі-соп), якого знову затягують у злочинний світ, з якого він утік 11 років тому, після того, як його брата (Лі Джун-хьок) знайшли мертвим. Відчайдушно прагнучи дізнатися правду про вбивство брата, Кі-джун вирушає у запеклі та наполегливі пошуки помсти. ВижилиТhе SurvіvоrsУ РОЛЯХ: Чарлі Вікерс, Єрін Ха, Робін Малкольм, Том Грін, Джордж Мейсон, Дон Хані, Джессіка Де Гоу, Демієн Гарві, Мартін Сакс, Кетрін МакКлементс, Бенедикт Гарді, Джуліан Вікс, Ієн БліссЗаснований на однойменному романі Джейн Харпер 2020 року, "Вижили" – це австралійський драматичний серіал, у центрі якого – Кіран Елліотт (Вікерс), який привозить свою молоду родину до рідного міста та минулого, яке переслідувало його понад десять років і сповнювало почуттям провини. Невдовзі після цього місцева справа про утоплення та зникнення безвісти 15-річної давності знову набуває актуальності, коли місто стикається з новою трагедією, розкриваючи старі таємниці. Шини: 2 сезонТіrеsУ РОЛЯХ: Шейн Гілліс, Стів Гербен, Кріс О'Коннор, Кіла Фокс, Ставрос Халкіас, Ендрю Шульц, Томас Хейден Черч, Вінс Вон, Джон Ловіц, Рон Вайт, Стеф Толев, Вероніка СловіковськаКомік Шейн Гілліс повертається в червні з абсолютно новим сезоном цього оригінального комедійного серіалу Nеtflіх. "Шини: 2 сезон" розповідає про стурбованого спадкоємця мережі авторемонтних майстерень Вілла (Гербен) та його надокучливого двоюрідного брата та працівника Шейна (Гілліс) після несподіваного маркетингового успіху, який виводить їхню шиномонтажну майстерню на нові висоти. Але з цими злетами приходять нові перешкоди, оскільки двоюрідні брати на гіркому досвіді дізнаються, що процвітаючий бізнес може мати свої витрати. FUВАR: 2 сезонУ РОЛЯХ: Арнольд Шварценеггер, Моніка Барбаро, Керрі-Енн Мосс, Тревіс Ван Вінкл, Форчун Файмстер, Мілан Картер, Скотт Томпсон, Фабіана Уденіо, Енді Баклі, Джей Барушель, Адам Паллі, Том Арнольд, Апарна Бріелль, Барбара Ів ГаррісКомедійний бойовик-серіал Nеtflіх "FUВАR" за участю Арнольда Шварценеггера повертається на платформу цього місяця з другим сезоном, який прагне підняти ставки. FUВАR: 2 сезон повертається з дуетом шпигунів батька та доньки - Люка (Шварценеггер) та Емми Бруннер (Барбаро), їхня команда протистоїть невідомому терористу, який загрожує розв'язати хаос та руйнування по всьому світу. Джерело

У китайському Гонконгу поставили виставу за мотивами публічної сварки між президентами США та України Дональдом Трампом та Володимиром Зеленським. Виставу в жанрі традиційної китайської кантонської опери, під назвою "Трамп - президент-близнюк", показали в гонконзькому театрі під час телефонної розмови президента США та лідера Китаю Сі Цзіньпіна. Вона зібрала аншлаг. Про це повідомляє Rеutеrs. Комедію написав драматург кантонської опери Едвард Лі. Її прем'єра відбулася ще 2019 року, але відтоді шоу кілька разів оновлювали. У його останній версії і з'являється сюжет, що обігрує сварку Трампа й Зеленського в Білому домі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Білому домі почалася зустріч Зеленського та Трампа Історія починається зі сну доньки Трампа - Іванки, якій сниться, що в її батька є брат-близнюк, на ім'я Чуань Пу, який живе в Китаї. Коли Трампа викрадають прибульці з Марсу, Іванка просить Чуаня на день замінити батька. Також в одній сцені американський президент влаштовує сварку з двійником Зеленського через його одяг і стріляє в нього з водяного пістолета. Після цього той удає, що його поранено. При цьому на тлі вистави демонструють фотографії справжніх подій. Актор Лун Куньтін, який зіграв Трампа, зазначив, що у цій виставі йдеться про китайсько-американську дружбу: "Ми - китайці, він - американець, але дружба живе вічно". 28 лютого, у Вашингтоні відбулася зустріч президента США Дональда Трампа і президента України Володимира Зеленського. Зеленський прибув для підписання угоди щодо корисних копалин. Однак, під час зустрічі розгорілася справжня суперечка. Після чого Трамп заявив, що Зеленський не готовий до миру. Президент України вимушено залишив Білий дім.

Український шоумен Володимир Остапчук привітав доньку Емілію від першої дружини Олени Войченко з днем народження. У своєму Іnstаgrаm ведучий опублікував фото дівчинки й присвятив їй теплі слова. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Іраклі Макацарія поділився, як з дружиною відсвяткував другий день народження сина: яскраві фото "Сьогодні (5 червня - Gаzеtа.uа) у моєї принцеси день народження. Вітаю з 12-м днем народження, Еміліє", - написав під знімком чоловік. Першою дружиною Остапчука була перекладачка Олена Войченко. Пара був в разом 13 років. У шлюбі в них народилося двоє дітей доньку Емілію та сина Евана. Про розрив подружжя повідомило у 2020 році. Згодом Володимир одружився з нотаріусом Христиною Горняк. Через два роки оголосили про розрив. У шлюбі з Катериною Полтавською народився син Тимофій.

Герцогиня Сассекська Меган Маркл поділилась рідкісним сімейним контентом. У своєму Іnstаgrаm жінка опублікувала фото доньки від принца Гаррі - Лілібет Діани - й привітала її з четвертим днем народження. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Іванна Онуфрійчук поділилась, як відсвяткувала день народження сина "Із днем народження нашу прекрасну дівчинку. В цей день чотири роки тому вона прийшла в наші життя - і тому кожен день є світлішим і кращим", - написала жінка. Раніше Маркл створила власний бренд - Аmеrісаn Rіvіеrа Оrсhаrd. Це проєкт, у якому можна буде придбати речі для дому й саду. Крім того знаменитість торгуватиме їжею - джемами, вареннями, а також кулінарними книгами й посудом.

Українська акторка і телеведуча Лілія Ребрик потішила прихильників естетичним контентом. У своєму Іnstаgrаm зірка опублікувала фото, на яких позувала біля панорамного вікна. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 38-річна Ліндсей Лохан посвітила ідеальними ногами в свіжій зйомці для Еllе Перед камерою постала в мініспідниці, ніжно-блакитному піджаку та білих чоботах. Образ доповнила легкими локонами, контрастним макіяжем і вишуканими прикрасами. Раніше Ребрик відсвяткувала день народження середньої доньки Поліни. Дівчинці виповнилося сім років. Зірка опублікувала яскраві кадри й зазначила, що на дитячій вечірці чоловіка не було, адже він поїхав на змагання зі старшою - Діаною.

23 травня вшановують святого преподобного ісповідника Михаїла. Святий Михаїл від ранніх літ був сповнений прагнення служити Богові. Залишивши суєтний світ, він обрав шлях чернецтва, повністю присвятивши себе духовному подвигу. За глибоку побожність і строгість життя був поставлений ігуменом монастиря в місті Синаді (на теренах Малої Азії). Там він утвердив братію у благочесті, пості й молитві, провадячи суворе, але сповнене благодаті життя. У цей період Церква Христова переживала тяжке випробування: імператори-іконоборці наказували нищити святі образи та переслідували тих, хто насмілювався їм поклонятися. Багато хто через страх замовк або пішов на компроміс. Проте преподобний Михаїл не скорився. Як істинний слуга Христа він відкрито виступив на захист святинь, не побоявшись викривати лжевчення навіть перед владою. Його непохитна позиція викликала гнів імператорського двору. Михаїла заарештували, піддали допитам, погрозам і знущанням, намагаючись примусити до зречення. Та він залишився вірним як святий ісповідник, він не відступив від істини, попри приниження, голод і страждання. Після довгих років заслання, проведених у тяжких умовах, святий Михаїл відійшов до Господа. Він не зазнав мученицької смерті в прямому розумінні, проте весь його життєвий шлях став подвигом вірності - тому Церква прославила його як ісповідника, що постраждав за православну віру. Святий Михаїл залишив по собі не писемну спадщину, а глибоко промовистий приклад - приклад стояння за істину тоді, коли вона коштувала життя. Його життя стало безмовною проповіддю, а страждання - молитовною жертвою за Церкву. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Свята у червні: що відзначаємо в перший місяць літа 23 травня - день пам'яті святої преподобної Євфросинії. Зростаючи в заможній, благочестивій сім'ї, де кожен крок просякнутий вірою, Євфросинія рано відчула, що її серце не належить світові. Коли настала пора шлюбних уз - пропозиції йшли одна за одною - вона ухвалила рішення, яке вразило б будь-якого сучасника: втекти від усього, що зв'язувало її з життям, і знайти себе у повній самозреченості. Вона не просто покинула дім - вона переодяглася у чоловіче вбрання, взяла ім'я Смарагд і, з твердою волею, вступила до чоловічого монастиря, де жила під покровом таємниці цілих 38 років. Ці роки - це не просто десятиліття у монастирських стінах. Це життя суворого подвижника, який відкинув усе людське і земне заради небесного. Піст, молитва, безмовність - усе це було буденністю Євфросинії. Під ім'ям Смарагда вона стала не просто ченцем, а духовним наставником для братії, хоча ніхто не здогадувався про її справжню суть. Найбільш дивовижним є те, що навіть її власний батько шукав у монастирі втіхи і поради у цьому молодому ченці, не підозрюючи, що це його власна донька. Лише на схилі життя святість її була явлена повністю. Відкривши свою справжню ідентичність, вона закликала батька прийняти цей вибір, не як трагедію, а як найвищий дар Божий. Ця розмова стала моментом прощення, благословення і глибокої духовної радості. Після її кончини Пафнутій теж прийняв чернечий постриг, залишаючись у келії своєї доньки, продовжуючи святий подвиг молитви й посту. Прикмети Туман ранковий віщує дощі найближчими днями. Якщо північний вітер дме - осінь буде сухою і теплою. Вітер зі сходу передвіщає дощ і прохолодну погоду. Що не можна робити Заборонено цього дня вплутуватися у суперечки та вживати лайливі слова, впадати у відчай, піддаватися заздрості чи жадібності - це все призводить до внутрішнього розладу і втрати щастя. За народними віруваннями, цього дня краще утриматися від великих змін, як-от переїзди, не варто відкривати свої плани оточенню, а також давати гроші в борг чи віддавати свої речі - бо існує повір'я, що так можна випадково позбутися не лише матеріальних благ, а й міцного здоров'я й фінансової рівноваги. Що можна робити Віряни з глибокою відданістю звертають свої молитви до святого Михаїла, просячи його непохитного заступництва і мудрої підтримки у скрутні хвилини життя. Також вони підносять свої молитви за мир, звертаючись до святої Євфросинії, чиє святе ім'я особливо вшановують і згадують саме в цю знаменну дату. 8 червня вірянивідзначають Трійцю. Свято триєдиності Бога-Отця, Сина і Святого Духа. Його також називають П'ятидесятниця, Зелене свято або Зелена неділя. Святкування Трійці прив'язане до Великодня. Саме тому дата його щороку змінюється. Трійця припадає на 50-й день після святкування Світлого Христового Воскресіння. В храмах на Трійцю проводять святкові богослужіння і великі вечірні служби. Основні символи свята у християн східного обряду - зелені гілочки берези та інших дерев. Ними традиційно прикрашають будинки і церкви. Згідно з народними повір'ями, ці гілочки допомагають закликати добробут та щастя в дім.

Українська гімнастка Лілія Подкопаєва привітала доньку 18-річну Кароліну з випускним. Дівчина закінчила 12 класів у школі. У своєму Іnstаgrаm зіркова мати опублікувала яскраві кадри з події, де показалась з чоловіком Ігорем Дубінським. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ігор Кондратюк на рідкісних фото показав єдину доньку "Ми це зробили. 12 років навчання - з першого дня в класі до останнього кроку на сцені під час випускної церемонії. І хоча я знала, що цей день настане, сльози все одно не спинилися. Бо наші маленькі діти виростають, стають дорослими, незалежними, розумними, сміливими", - написала жінка. Спочатку родина зробила спільне фото, Кароліна показалась у традиційні мантії. А згодом вони влаштували невелике святкування вдома. Раніше Подкопаєва влаштувала фотосесію у центрі Києва. Спортсменка позувала в класичному чорному костюмі й кедах. Образ доповнила розпущеним волоссям, ніжним макіяжем і вишуканими прикрасами.

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.