Search trend "День Прапора України"

У неділю, 8 вересня, відбудеться останній змагальний день Паралімпійди-2024 у Парижі. Церемонія закриття розпочнеться о 21:00.

Ах, не на часі: Покровськ, енергетика, Татаров. Якраз оте тридцятирічне "неначасі" врешті закінчилося страшним і кривавим часом. І саме зараз отой найвищий час, коли двері лише прочинилися, а далі, там, у глибині самих себе Чому 24 серпня День проголошення незалежності, а не відновлення? Що за ідіотське відзначення Дня прапора 23 серпня, а не 25 червня, коли в 1848-му синьо-жовтий уперше було піднято над львівською Ратушею і врешті був прийнятий розділеною Україною? Так-так, від совєцкої комуністичної символіки вже навчилися позбавлятися. Так-так, шаг — це перший крок до скасування символіки синьо-жовтої УССР Кравчука - Кучми. Але навіть це — передсіння нашої колективної підсвідомості. Там далі, в темних кімнатах, і Великдень із західним світом, і (о, Боже) латинка. Читайте також: Куни, різани, ногати і шаги: чи на часі? Хоча б як паралельна абетка, або заміна тих літер, які не мають аналогів у латинці. Страшно, знаю. П'ять років тому і Різдво 25 грудня виглядало ідеєю чокнутих маргіналів. Традиція! Наші баби й діди! Ніколи! Церкви будуть порожні! Моїй православній бабці 88 років, і торік вона абсолютно спокійно святкувала Різдво 25 грудня. З таких маленьких виграних битв і складається перемога у великій семантичній війні. У війні за майбутнє. На багато сотень років. Цю війну поляки, фіни та балтійські нації виграли в 1918-20 роках і хоча русскіє ще пробували їх окупувати, але вже ніколи не вважали своїми. Ми маємо стати для них чужими. Бо якщо ми скасуємо російську армію, російську церкву, російські пам'ятники, російські вулиці та російську капєйку — ми скасуємо Росію в Україні. * Публікується зі збереженням стилю автора Джерело Про автора: Олег Манчура, журналіст. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

У неділю, 8 вересня, пройде останній змагальний день Паралімпійських ігор-2024 у Парижі.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Про це повідомляє АР. Путіна зустріла почесна варта, одягнена в яскраві червоно-сині уніформи, схожі на особисту гвардію правителя 13 століття Чингісхана, засновника Монгольської імперії. Натовп спостерігав з-за тимчасових бар'єрів, як Путін і президент Монголії Хурелсух Ухнаа піднялися червоними килимовими сходами Палацу уряду і вклонилися статуї Чингісхана, перш ніж увійти в будівлю для зустрічі. Невелику групу протестувальників, які намагалися розгорнути український прапор перед початком церемонії, забрала поліція, пише видання. Зазначається, що п'ятеро інших, які зібралися в кількох кварталах на захід від площі, тримали антипутінський банер і український прапор, але розійшлися, почувши про арешти. Що відомо про візит Путіна до Монголії 30 серпня пресслужба Кремля повідомила, що Путін 3 вересня має відвідати Монголію на запрошення президента країни Ухнагійна Хурелсуха. Поїздка Путіна до Монголії стане першим його візитом до країни, яка ратифікувала Римський статут. При цьому його прессекретар Дмитро Пєсков сказав, що в Кремлі не бояться арешту російського диктатора. Того ж дня МЗС України закликало монгольську владу заарештувати Путіна й передати його до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. У Міжнародному кримінальному суді заявили, що влада Монголії, згідно зі своїми зобов'язаннями, має арештувати Володимира Путіна у разі його візиту в країну. Крім цього, правозахисна організація Нumаn Rіghts Wаtсh закликала Монголію заарештувати Володимира Путіна. Російський диктатор Володимир Путін у понеділок, 2 вересня, прилетів із візитом до Монголії на запрошення президента країни Ухнагійна Хурелсуха.

Минулого тижня, напередодні Дня Державного прапора та Дня Незалежности України, президент і перша леді нагородили видатних діячів нагородою "Національна легенда України". Після церемонії відбувся концерт, який не тільки підійняв настрій, а й вразив своєю оригінальністю. Повний текст новини

"...Це стосується не лише авторитарних країн на Сході, але й так званих "демократичних" (а насправді бюрократичних) країн на Заході. Цензури стає все більше не тільки у фізичному просторі. Цензури стає все більше в колишньому "просторі свободи" – інтернеті, як на Сході, так і на Заході. Гугл цензурує контент не згірше за Яндекс – сьогодні він приховує інформацію, яку вільно видавав ще 10, а то й всього 5 років тому. Браузери блокують доступ до окремих сайтів на власний розсуд", - так написав на своїй сторінці в Fасеbооk історик та журналіст Сергій Громенко. Цікаво, що і Fасеbооk вже давненько цензурує контент навіть активніше за Gооglе, причому частенько почав видаляти зовсім невинні за змістом дописи. Його користувачі регулярно заявляють про поступову втрату й цього майданчика як непідвладну цензурі територію.  Характерна особливість цензури нашого часу – її принципова вибірковість. Ось свіженька новина. Зі слів  речниці Національного паралімпійського комітету Наталі Гарач, членів збірної України на літній Паралімпіаді-2024 у Парижі обмежили у висловлюваннях на тему війни. Міжнародний паралімпійський комітет регламентував поведінку українців спеціальним документом. Щодо теми війни українців загалом почали обмежувати на західних оффлайн-майданчиках, для прикладу, міжнародних конференціях, фестивалях, інших культурних й мистецьких подіях вже від 2023-го року. І дуже показова історія про цензурні ножиці, котрі вирізали з телевізійної версії цьогорічної церемонії вручення Оскара у момент нагородження  українського режисера Мстислава Чернова за документальну стрічку "20 днів у Маріуполі". Їх повернули тільки після суспільного резонансу, хвилю якого збурили, до речі, мешканці  Fасеbооk.  У мене є своя особиста історія стосунків із цензурою. Ще радянським школярем регулярно дописував у ніжинську міжрайонну газету "Під прапором Леніна". Завдяки її восьмитисячному тиражу мене як наймолодшого автора знали в школі однокласники та педагоги. Якось – стояв 1986 рік, - наш воєнрук привів на урок "афганця", тобто, демобілізованого ветерана радянсько-афганської війни, котра ще тривала й про вивід військ влада не думала. Метою запрошення було не лише патріотичне виховання. Розрахунок військового керівника – в газетній публікації про цю зустріч. Я чесно написав текст і приніс у редакцію. І мені відмовили, хоча справедливість вимагає наголосити: зазвичай мої тексти не завертали, ані до того, ані після. Причина відмови – цензурна заборона на публікації, пов`язані з Афганістаном. Її зняли роком пізніше.  Іншим разом, уже працюючи в Чернігові, але ще в радянський час – рік 1991-ий, тоді ніхто не знав, що то було останнє літо існування СРСР, - мене викликали до цензора в спеціальний кабінет. Він особисто викреслив із машинопису згадку про промисловий об`єкт, поруч із яким системно скидали токсичне сміття. Називати об`єкт не можна, він має стосунок до оборонки. Хоча таврувати тих, хто отруює довколишнє середовище – можна й треба. Так і вийшла публікація про токсичні відходи, які хтось скидає десь.  Доба Незалежності ситуацію з втручанням цензури в моє професійне життя не покращила. Спершу я, працюючи в видавництві "Смолоскип", мусив відстежувати кожен рукопис, аби в ньому не було цитат розпусти та проявів чомусь антисемітизму. Під кожне з цих визначень, як показала практика, могло потрапити й потрапляло, що завгодно. Автори обурювалися, їм радили шукати інше видавництво, вони змирялися з цензуруванням, бо не було альтернативи. Потім, уже працюючи в різних ЗМІ переважно демократичного спрямування – принаймні так декларувалося, - дізнався, що існують теми, які краще не піднімати, а також персони, в яких не можна брати інтерв`ю чи коментарі. Цікаво, що політичною журналістикою я не займався, і обмеження та заборони стосувалися діячів соціальної та культурної царин. А з другої половини 2000-их більшість просторів ЗМІ їхня редакційна політика почала зачищати від усіх без винятку українських діячів, віддаючи перевагу російському контенту й контексту. Наприклад, про презентацію чогось українського писати й знімати сюжети не бажано, зате російські гості отримували основну увагу.  Британський журналіст та письменник Джордж Орвелл світоглядно ненавидів цензуру в будь-яких проявах. Але – парадокс! – сам змушений був вдаватися до неї, працюючи під час Другої світової на ВВС у відділі пропаганди. Орвелл визнавав цензурні обмеження, коли йшлося про військову таємницю. Він розумів: цензура в подібних випадках реально допомагає виграти війну і, по суті, стає зброєю перемоги. Дивовижно, але саме тотальна й всеохопна цензура допомогла радянській владі перемагати радянський народ 65 років від часу проголошення СРСР. Але від 1987 року цензурні послаблення й дедалі більший обсяг свободи слова й призвів до розвалу Союзу протягом наступних 5-ти років його існування.  Отже, цензура виглядає дуже гнучким інструментом. Її застосовують задля збереження державних таємниць – проте й заради приховування суспільно важливої інформації. Якщо в першому випадку вона допомагає перемогти, то в другому – рано чи пізно призведе до поразки, адже колись стіну мовчання хтось усе одно проб`є. Коли сьогодні оприлюднюють  заборонені свого часу цензурою твори й публікації, сучасники щиро дивуються: тю, там же нічого такого особливого. А деякі книжки й фільми, завернуті цензорами колись та дозволені тепер, хочеться знову заборонити передусім через відвертий несмак, бездарність, дилетантизм. Тож мова тут не так про цензуру, як про інші критерії, наближені до естетичних.  Проте наведений вище допис Сергія Громенка – про повернення цензури в її значно гірших, ніж тоталітарна радянська, формах. Цензурні ножиці вже майже не застосовують до всього, пов`язаного з державними таємницями чи залаштунковим життям сильних світу цього в різних царинах, від політичної до культурно-мистецької. Навпаки, існує щось на кшталт змагання за право першої публікації, першого оприлюднення, першого зливу, першого вкидання. Натомість цензурується все, що не відповідає сформованим дотепер, незрозуміло ким і коли, уявленням про політкоректність.  З цих міркувань міняється оригінальна назва одного з найвідоміших детективів Агати Крісті. Декларується цензурне втручання в твори Марка Твена. Вимагається редагування класичних романів про Джеймса Бонда. Натомість формуються так звані брифи, в яких перераховані пункти вимог до кіно-телепроєктів: баланс персонажів з огляду на різні етнічні й соціальні групи, обмеження дражливих тем (останнім часом це все, що стосується війни та ПТСР), ухил у бік згладжування потенційно гострих кутів, категорична вимога уникати всього, що може спровокувати дискусії.  Це не лише про українські реалії. Й не про російські, де цензура фактично створила паралельну інформаційно-культурну реальність. Йдеться про бажання сталих демократій, якими є передусім американська та європейська, подобатися всім і не дай Боже дати привід до якоїсь ескалації напруги. Благі наміри помирити всіх з усіма та створити тотальний комфорт укотре переродилося у формування інституцій тотального контролю. Коли цензуру виправдовують намірами жодним чином не зачепити якісь вразливі, незахищені верстви чи спільноти.  Ризикну припустити: війна в Україні триває вже одинадцятий рік саме через перемогу цензури, яку нині називають словом "політкоректність", над реаліями та здоровим глуздом. Замість жорстко зачищати власні простори від агресивної російської пропаганди, демократичні суспільства дозволяли її, бо це сприяє відкритості й відповідає принципу полярності думок. Натомість спроби протистояти російській пропаганді навпаки, цензурувалися й цензуруються, бо порушують права "опонентів" на власні думки. У такий спосіб усе, що донедавна вважалося неприйнятним, нині перетворюється на обов`язкове для впровадження. І мова тут не лише про російську пропаганду.  Цензура не лише забороняє. Вона вимагає втілювати те, що відповідає досі не знати чиїм поглядам на облаштування сучасного світу й простору довкола нас. Тому в пріоритетах нині вихолощене, кастроване, стерильне, глянцеве, максимально безконфліктне. По суті – ніяке. А отже, одного разу опір новонаверненій цензурі буде такий самий, як цензурі радянській, нацистській, загалом авторитарній. І те, що сьогодні завдяки цензурі вважається перемогою Добра над Злом, стане поразкою "демократичних" цензорів. Спеціально для Еспресо. Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист. Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

На Печерських пагорбах Києва на знак вшанування пам’яті всіх полеглих у російсько-українській війні приспустили головний прапор держави.

Історією українського воїна Джеймі Лі Кертіс поділилась в іnstаgrаm. 65-річна видатна американська акторка поширила допис українського воєнного кореспондента та фотографа Андрія Дубчака. Джеймі Лі Кертіс переклала англійською історію українського військового, який загинув пізно ввечері 23 серпня. "Війна - це пекло! Незалежність  – це завжди битва", - написала володарка премії "Оскар". У своєму дописі Дубчак розповідає про воїна, якого не стало у День прапора. "І якби він не загинув вчора, то сьогодні вітав би та приймав вітання від побратимів: "З Днем Незалежності!". На стабілізаційний пункт домедичної служби "Ульф" окремого батальйону "Вовки Да Вінчі" його привезли у важкому стані. Мінно-вибухове поранення: численні ураження ноги і проникаючі уламки у праву частину голови. Медики зробили все можливе", - написав воєнний кореспондент. Попри всі надзусилля медиків, боєць загинув напередодні Дня Незалежності. Військовослужбовець був не єдиним, кого привезли до стабілізаційного пункту 23 серпня 2024 року. "Після були ще поранені. Троє молодих здоровʼяків з неважкими контузіями. Вони багато жартували і рвалися "дати отвєтку". І вже під ранок ще троє з легкими пораненнями ніг від вибухівки з дрона. Світанок 33-го дня Незалежності України почався для штабу з гучної роботи української артилерії по позиціях російських військ які наступають на Покровськ", - завершив він.  

У приміщенні Постійного представництва України при ООН у Нью-Йорку з нагоди Дня Державного Прапора України та Дня міста-героя Харкова відкрилася виставка малюнків юних харків’ян «Світ, у якому я хочу жити. Лелеки».

23 серпня, одночасно з Днем Прапора України та святкуванням Дня міста, Харківський зоопарк оголосив про появу нових левенят. Левиця Веста народила здоровий приплід, що стало радісною подією як для зоопарку, так і для місцевої громади. Повний текст новини