Search trend "День Прапора України"

Вишиванка пасує кожному і доречна всюди - на вулиці, дитячому святі, роботі, у волонтерському центрі, на фронті. Це не просто вбрання - у ній наш характер, історія, воля. У вишиванці закодовано те, чого не зітреш ні часом, ні війною. Вона нагадує, хто ми, поєднує традицію із сучасністю, говорить мовою кольору, орнаменту, історії. Героїв спецпроєкту Gаzеtа.uа та Благодійного фонду "МХП-Громаді" об'єднує любов до вишивки, бажання зберегти традиції та передати їх наступним поколінням. А ще вони переможці конкурсу бізнес-ідей "Роби своє", який став можливістю реалізувати власні ініціативи та рухатися вперед. Також розкажемо про досвід громади на Київщині, що прагне зберегти і відтворити традиційний одяг, взуття, головні убори та прикраси в межах унікального проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини". Реліквії моєї родини дарують радість "Я дуже часто ношу вишиванки. Маю їх багато. Серед улюблених синьо-жовта сорочка та сукня з біло-рожевою вишивкою на синій тканині. А ще зберігаю справжню сімейну реліквію мамину сорочку. Моя бабуся мала чотирьох доньок і всім вишила довгі сорочки. Це була складна робота: техніка кручена, візерунки дуже дрібні. Мамину сорочку я постійно вдягала у школі на виступи. Тепер її часто просять у мене напрокат. Якось тітка побачила, що на мамину сорочку такий попит, і подарувала мені ще і свою. Реліквії моєї родини дарують радість іншим. Це дуже ексклюзивні речі: домоткане полотно, ручна робота їх важко повторити", розповідає вінничанка Тетяна Панасенко, авторка проєкту "Пошиття одягу з елементами національної вишивки" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року. Тетяна багато років займається пошиттям і прокатом карнавальних костюмів. Планувала розширити асортимент і створювати одяг з елементами вишивки, але через війну та фінансові труднощі не могла самостійно придбати вишивальну машину. "Про конкурс "Роби своє" від Благодійного фонду "МХП-Громаді" дізналась із соцмереж і вирішила спробувати. Уже 20 років офіційно працюю як підприємець, сплачую податки це була одна з умов участі. Єдине, що лякало, я ніколи не писала бізнес-плану. Але допоміг син. Потім разом освоювали комп'ютерну вишивальну машину, яку придбала за грантові кошти. Завдяки перемозі вдалося суттєво розширити асортимент. Вишивка нині дуже актуальна отримую багато замовлень на національний одяг. Клієнти поділилися на два напрями: одні хочуть етновишивку, інші в сучасному стилі. Дехто замовляє вишивку бісером. Серед найпопулярніших кольорів чорно-червоні та синьо-жовті", ділиться підприємиця. Національний одяг у Тетяни часто замовляють до Дня вишиванки, Дня матері, Дня Конституції. Серед її клієнтів багато вчителів, які шукають сукні для Першого вересня, шкільних вечорниць, вистав. "Нещодавно один хлопчик-співак виграв пісенний конкурс в Україні, і його запросили виступити за кордоном. Я шила для нього жупан із полотна, козацьку шапку з брошкою та пір'ям у гетьманському стилі. Костюм викликав справжній фурор. Тепер він мій постійний клієнт. А ще одному хлопчині також співаку шила костюм січового козака", додає переможниця конкурсу бізнес-ідей "Роби своє". 548 бізнес-ідей на 38 млн грн підтримав Благодійний фонд "МХП-Громаді" У вишиванках намагаюся втілити мрії людей "Мої клієнти найбільше люблять вишивку гладдю вона гарно лягає на полотно. Кожен обирає свою символіку: орнаменти, колоски, що нині в моді, ластівок. Для себе ще до війни я вишила сукню з білими ліліями на синьому тлі. Виготовляю також футболки для хлопців на фронт із написами, що зігрівають душу: "Молимося за тебе", "Чекаємо вдома". Була одна футболка від родини бійця: "Любимо тебе, татку. Твої дівчатка", розповідає Наталія Михальчук із села Четвертня Волинської області, переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року з проєктом "Одяг має значення". Наталія закінчила швейне училище в Луцьку. Спочатку займалася ремонтом одягу, шила пальта й куртки. Згодом освоїла вишивку. "Назбирала грошей купила маленьку побутову вишивальну машинку. Попит був великий, хотіла розвиватися. Мріяла створити власну лінію вишитого одягу, запатентувати бренд. Навіть планували з чоловіком збудувати для мене майстерню біля дому. Але не склалося", пригадує майстриня. Про конкурс Наталія дізналася від знайомої. З поданням заявки допомогла односельчанка Оксана Леонідівна. "І от одного дня чую: "Вітаємо!" Мурашки по шкірі. Ми з чоловіком не вірили, поки не побачили мого прізвища серед переможців. Отримала 100 тисяч гривень гранту. Придбала комп'ютерну вишивальну машинку, промисловий оверлок і парогенератор. Думала брати кредит на оренду приміщення, але чоловік подарував свій гараж і допоміг зробити ремонт. 24 листопада ми відкрилися. Тепер кажу всім: якщо людина має мету все обов'язково вийде. Головне не боятися", ділиться Наталія. За її словами, тепер працювати непросто: війна, високі податки. Але вона вірить у майбутнє мріє запатентувати власний бренд і найняти помічницю. Нині допомагають донька й чоловік. "У своїх вишиванках я втілюю мрії людей. Усі роботи - ексклюзивні, не повторюються. Частину ідей вигадую сама, частину знаходжу в інтернеті або купую в дизайнерки. Мала замовлення від родини, яка їхала до дітей у США: вишивала одяг для зятя, доньки та двох дівчаток. Мої вишиванки вже є в Нідерландах, Німеччині", підсумовує Наталія Михальчук. За орнаментом можна впізнати регіон В'ячеслав Горегляд, власник студії "Черешня" з міста Липовець на Вінниччині, до повномасштабної війни разом із дружиною вів невеликий бізнес ательє з ремонту одягу та магазин поруч. На Новий рік перед вторгненням подружжя придбало просту вишивальну машинку й почало виготовляти крижми та рушники. "З першого дня повномасштабної війни я пішов на фронт. Демобілізувався наприкінці 2023 року. Все здавалося гнітючим. Потрібно було знайти себе, зайнятися чимось важливим. Конкурс бізнес-ідей "Роби своє" допоміг мені реалізуватися. Участь запропонував знайомий. Я пройшов пітчинг, захистив бізнес-ідею. Однією з умов було співфінансування: переможець отримував 100 тисяч гривень гранту й мав додати ще стільки ж. Разом із дружиною ми інвестували 200 тисяч у потужну вишивальну машину та витратні матеріали", розповідає В'ячеслав. За його словами, вишиванки були популярні ще до війни, а нині попит значно зріс. "Орнамент часто підказує, з якого регіону людина. Наприклад, троянди характерні для Донеччини, на Вінниччині поширена сніжинка-хрестик. У нас великий вибір тканин і ниток. Як на мене, найкраща вишиванка це чорне з червоним на білому тлі. Сам ношу сорочку з боковим орнаментом, вишитим зеленими нитками. А з дружиною маємо сімейний лук із подільським орнаментом з пташками. На 20-річчя шлюбу запросили друзів усі прийшли у вишиванках. Так святкуємо й дні народження, і річниці", ділиться підприємець. Студія "Черешня" працює виключно з індивідуальними замовленнями, створюючи унікальні дизайни. "Син мого побратима випускався зі школи, ми пошили для всієї родини святкове вбрання - батькам, випускнику й маленькій сестричці. Кажуть, на святі всі захоплювалися їхніми образами. А нещодавно жінка замовила рушник і дві вишиванки для доньки й онуки, які живуть в Ізраїлі", додає В'ячеслав. Він зазначає, що раніше популярними були класичні вишиванки, а тепер усе більше клієнтів обирає асиметричну вишивку з елементами з боку чи візерунками, що виходять зі складки. "Якось клієнтка замовила вишиванку білими нитками на білому полотні. Коли побачила результат, сказала: "Я в неї закохалася", згадує переможець конкурсу "Роби своє" 2023 року. Просять відтворити вишиванки бабусь і прабабусь "За фахом я юристка. Але доля склалася інакше: вже понад вісім років займаюся вишивкою. Починала з картин і постільної білизни. Люди захоплювалися моїми роботами, просили продати. Тоді і придбала побутову вишивальну машинку, але вона не дає такого результату, як промислова. Завдяки участі в конкурсі "Роби своє" мені вдалося вийти на професійний рівень", ділиться Світлана Гудима з міста Рудки на Львівщині, власниця "Майстерні вишиванок" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2024 року. Світлана працює зі старовинними вишивками, фасонами та тканинами, приділяючи увагу найменшим деталям. Вона цінує довіру клієнтів і віддана своїй справі. "Дуже люблю те, що роблю. Якось знайома виграла конкурс "Роби своє", і це надихнуло мене спробувати. Хоча довго вагалася бізнес-план у мене був, але не вистачало рішучості. Саме тоді мій син дуже прагнув на фронт. Просила його зачекати, та він усе ж пішов. Через хвилювання я навіть забула, що подала заявку. А тоді до магазину зайшла знайома та привітала з перемогою. Емоції були неймовірні важко передати словами", пригадує Світлана. Майстриня мріє створити повноцінну колекцію вишиванок Львівщини. "У нас надзвичайне розмаїття візерунків. Сокальська вишивка лише чорними нитками по білому полотну, яворівська яскрава, кольорова. На Городоччині в кожному селі свої елементи: десь квіточка, десь ромбики. Вишивка це код нації. У кожному візерунку наша доля, боротьба, любов, перемоги". З особливою ніжністю Світлана розповідає про вишиванку своєї бабусі. "Після її смерті у скрині знайшла сорочку зберігала в паперовому пакеті з лавровим листом, щоб не з'їла міль. Я зрозуміла: це її дівоча сорочка. Поставила собі за мету відтворити. Тепер у мене є і оригінал, і моя версія", ділиться майстриня. За словами Світлани, клієнти часто приносять вишиванки своїх бабусь чи прабабусь, просять відтворити їх максимально автентично. "Сьогодні особливо популярна саме давня вишивка", зазначає власниця "Майстерні вишиванок". Спадок для майбутніх поколінь Зберегти традиційний український одяг для майбутніх поколінь таку мету поставили в Миронівській громаді на Київщині. Торік учасники виїзних етнографічних експедицій у межах проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини" зібрали 39 зразків народного одягу та 51 інтер'єрний предмет із 20 сіл громади. Проєкт реалізовано за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Під час експедицій представники Миронівського краєзнавчого музею спілкувалися зі старожилами, які ділилися унікальними знаннями та спогадами про культурну спадщину рідного краю. "Мета проєкту дослідити, відтворити й оцифрувати традиційний одяг Миронівщини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, який зберігся в музеях, школах, будинках культури та приватних колекціях. Ми вже мали досвід співпраці з Фондом: 2022 року реалізували проєкт "Відродження", присвячений традиційному ткацтву. Тоді вперше торкнулися й теми народного одягу. Адже традиційний костюм це обличчя не лише країни, а й кожного регіону. Саме тому обрали його темою наступного дослідження", розповідає Інна Савсюк, директорка Миронівського краєзнавчого музею. Проєкт "СПАДОК. Одяг Миронівщини" стартував у липні 2023 року та складався з кількох етапів. Перший етап експедиції Команда здійснила 20 поїздок у села громади. До роботи долучилися провідні фахівці - Володимир Щибря, директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, та Наталія Телегей, етнологиня з Державного наукового центру захисту культурної спадщини. Усі поїздки зафіксували на відео. На основі матеріалів створили ютуб-канал, де публікують інтерв'ю з очевидцями. Другий етап оцифрування 118 автентичних експонатів, зокрема з музейних фондів, завантажено на міжнародний музейний портал musеum-dіgіtаl: Ukrаіnе. Завдяки цьому колекцію можуть побачити поціновувачі традиційного одягу в усьому світі. Третій етап відтворення Обрали зразки одягу та архівні фотографії, які були оцифровані й використані як основа для реконструкції. Одяг, головні убори, прикраси та взуття виготовляли фахівці майстерень Неrіtаgе аnd Тrаdіtіоn, "ВидимоНевидимо" та Сhоrnе. На сьогодні Миронівський краєзнавчий музей має шість комплектів традиційного вбрання Миронівщини чотири жіночі й два чоловічі. Їх використовуватимуть для виставок, реконструкцій, фотосесій та культурно-просвітницьких заходів. "Тепер ми можемо показати, який вигляд мали миронівці 100 і більше років тому. Для нашого регіону характерна вишивка в чорно-червоній гамі, з орнаментами у вигляді квітів, ягід полуниць, вишень, винограду. Найпоширеніша техніка - хрестик, але трапляється й гладь", підсумувала Інна Савсюк. Тест: Що ти знаєш про вишиванки Традиційно третього четверга травня в Україні святкують День вишиванки. Цього року він припадає на 15 травня. Вишиванка - це не просто одяг, а ознака національної ідентичності. Українці одягають традиційне вбрання, щоб продемонструвати єдність і любов до своєї країни. Пропонуємо пройти тест і перевірити свої знання про вишиванки. Якого року вперше відзначили День вишиванки? 1) 2006 Правильно. Перше святкування відбулося за ініціативи студентів. 2) 1991 Це рік проголошення незалежності України, а День вишиванки виник значно пізніше. 3) 2014 Важливий для сучасної історії рік, але День вишиванки існував раніше. Яке місто стало батьківщиною Дня вишиванки? 1) Київ Столиця активно святкує День вишиванки, але свято започаткували в іншому місті України. 2) Чернівці Правильно, саме в Чернівцях студенти та викладачі Національного університету імені Юрія Федьковича обрали один день і всі разом одягнули вишиванки. Згодом ця традиція стала всеукраїнською. 3) Львів Місто має давні традиції, але не є ініціатором свята. Якими кольорами вишила мати сорочку у відомій пісні "Два кольори"? 1) Червоний і чорний Правильно. "Два кольори мої, два кольори: червоне то любов, а чорне то журба" - співається в пісні на слова Дмитра Павличка. 2) Синій і жовтий Це кольори прапора України. Також їх часто використовують у вишиванках. 3) Зелений і білий Популярні кольори для вишиванок, але не згадуються в цій пісні. Скільки видів і технічних прийомів вишивки налічують в Україні? 1) 10 Значно більше. Також для кожного регіону характерні свої орнаменти. 2) 50 Їх більше. Наприклад, у решетилівській вишивці білим по білому, внесеній до спадщини ЮНЕСКО, поєднують 5-7 технік одночасно. 3) Близько 100 Правильно. Популярні техніки - гладь, хрестик, мережка, низь, бігунець тощо. Кожен символ на вишиванці має своє значення. Нині часто використовують зображення колосків пшениці. Що вони означають? 1) Сімейне щастя, благополуччя Символом цього на вишиванках є виноград. 2) Багатство, достаток, здоровʼя Правильно, це древній символ. Такі вишиванки вважаються ще й оберегами. 3) Любов, краса, материнство Символом є калина. Результати тесту: 12 правильні відповіді Твій шлях тільки починається. Але вже сьогодні ти знаєш більше про вишиванки, ніж учора! 34 правильні відповіді: Чудовий результат. Вишиванка тобі пасує і зовні, і внутрішньо! 5 правильних відповідей: Ти знаєш багато і цінуєш традиції. Вишиванка для тебе не просто одяг. Це мова, якою українці передають історію, любов і силу.

Пане Кшиштофе, я знаю, що колись ви мали можливість зустрічатися з Путіним і, звісно, спостерігати за ним як режисер. А чи мали ви можливість також зустрічатися з Трампом? Трамп актор, і чи він цікавий для вас - не тільки як актор і президент, але як людина?Не знаю, я не мав можливості зустрітися з Трампом. Не знаю, чи він такий актор, який був би мені найбільш потрібний, оскільки маю інше зацікавлення, але кілька, напевно, разів шість, я мав нагоду бути поблизу Путіна. Це – досвід, звичайно, але тільки психологічний, тому що я не маю що розповісти про його політичні погляди, які він сам представляє, а вони змінюються протягом років. Політики взагалі цікаві як особистості. Однак цікавіша їхня психологія, ніж їхні погляди. Погляди змінюються залежно від обставин.Якою була психологія Путіна, коли ви з ним зустрічалися? Я не знаю, я говорю лише як аматор. Сидячи, я спостерігав за його рухами, жестами, інтонацією, і маю певне враження, так, як мають враження усі, хто з ним стикався, - що це людина досить замкнена, яка дуже себе контролює, має багато характерних рис, притаманних кагебістам, що розвиваються в житті. Але це нічого не вирішує, оскільки з такою вдачею, таким темпераментом і характером  можна вчинити багато доброго і багато злого. А що зробить для світу Трамп, який він має характер? Знаєте, тут я вже боюся будь-що сказати, щоб не сказати нісенітниці, тому що щось глибоко змінилося. Людина, така як Трамп, я думаю, ще з двадцять років тому не зміг би стати президентом Сполучених Штатів Америки. Його електорат просто не наважився б на такий ризик або таку легковажність, тому що це людина, яка не політик, не справжній політик. Це певний тип очільника, який опирається не на програму, а на популістські гасла. І питання, як американська демократія, яка так добре стабілізована, як вона це витримає, чи має досить гальм, щоб не допустити, щоб таке президентство не перетворилося на шкоду для Америки і світу. Тому що так може трапитися. Але може виявитися, що ці його нетрадиційні дії щось зламають у цій безвихідній ситуації, яка тепер існує. Я не маю великих сподівань, але я б не виключав цього і не хотів би бути смішним, як через кілька років дивитимемося назад  на це президентство і тоді довідаємося, чи воно щось принесло світу  щось добре, чи підвело.Чому американці голосували за Трампа й обрали його? Ви часто буваєте в Сполучених Штатах і часто спілкуєтеся зі студентами, колегами, різними людьми - як це трапилося?Ви знаєте, я запитую, але розважливих відповідей не отримую. Звісно, що більшість моїх друзів голосує за демократів. Це середовище нью-йоркське, яке я знаю найліпше, є традиційно продемократичне, але цей вибір не був теж вибором республіканця. Це був вибір особливої особистості: з'явилася якась туга за іншою політикою – люди мають досить традиційної політики, такої, коли ми вибираємо представників, то дивимося, чи вони компетентні, чи добре підготовлені, чи мають програму – це все ніби відійшло вбік і з'явилися емоції. У політиці емоції дуже небезпечні. Здалося, що тут хтось такий, хто насправді розкидає опонентів, точно майбутній переможець. Я не до кінця розумію, як така сильно стабілізована демократія могла примиритися з так далеко поширеним популізмом, але примирилася. Навколо президента ціле гроно американських олігархів, яких ми раніше і не називали олігархами, але які є впливовими і казково багатими, як Маск. І тепер якщо таке відбувається, це означає, що це не виборець - важливіший гравець, а тільки акціонер, цей, який володіє акціями, вибирає наглядову раду своєї корпорації. Тобто щось зміщується цей тягар від загальних виборів до корпоративних виборів. Це, звичайно, таке досить спрощене пояснення, звісно, не з власної голови зачерпнуте, але я десь це читаю і, звичайно, щось таке видно. І такі особистості, дуже сильні в політиці, - це корпоративні особистості, а не постаті з політичного життя.Але більшість американців спокусилася, можливо, на те що вони почули Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn («Зробимо Америку знову великою»), і ми бачимо цю ностальгічну прив’язаність не тільки в Сполучених Штатах, цю тугу за минулим життям, бо зрештою Путін теж хоче повернутися до колишніх часів і відродити Радянський Союз, і значна частина росіян підтримує це. Чи це може повернутися? Я думаю, що це сентиментальний погляд назад, це не пробуджує в мені жодних сподівань. Ніколи минуле не повернеться, буде по-іншому.  Отож, дійсно: Америка була великою і ніби перестає бути великою. Це «знову» - «Зробимо Америку знову великою» не є таким оптимістичним гаслом, як гасло китайців, які були великими вже тисячі років тому, але не говорять про повернення, однак говорять про повільне розширення свого впливу і свого значення у світі. Тож складно голосувати за таке простеньке гасло, оскільки виникає питання: зроби Америку великою, але як, в який спосіб можеш це зробити? А тут уся ця програма - досить нецілісна, і невідомо, чи виявиться ефективною. І не факт, що друга сторона політичної сцени Америки теж не мала заохочувальних пропозицій, і це теж було причиною, чому вони програли. Програли, але однак з честю, тому що кількість демократів була досить високою, нею не можна легковажити. Це не був стовідсотковий успіх, але це була перевага, що привела, що є така адміністрація, а не інша.Ви сказали, що світ не повернеться до того, яким був раніше. Але яким буде? Чи буде ліпшим?Напевно, не до цього часу. Можна сказати, що останнім часом світ був без великих війн між найбільшими країнами. Справді, це був певний поступ, але він був досить нетривалий. Тепер вже це закінчилося. Чи світ стає кращим? Так, звичайно, що ліпшим: за часів, коли люди билися на булавах, тоді був гірший, ніж сьогодні. Я не втрачаю віри, що світ повільно розвивається: часто спочатку робить кроки назад, а потім уперед. Але це не змінює факту, що немає тепер бачення, чого дійсно ми б хотіли. Нещодавно я отримав такі роботи від випускників шкіл у Польщі, тобто молодих людей, які складали іспити й писали про омріяний світ. Цей світ увесь був складений із суперечливих очікувань. Це означає, що такий світ не зміг би існувати, він одразу б завалився. Узагалі світ без перешкод, без труднощів, без зусиль, такий світ тільки з приємних речей неможливий, як і неможливо людині жити в таких умовах. Це світ, який самознищиться. До Ренесансу, відповідно, наша цивілізація жила таким прагненням порятунку. Це було найважливіше – бути зціленим. Тепер це зникло, але з'явилося прагнення бути багатим. Проте це теж закінчиться у певний момент, тому що не має сенсу бути багатим. Щоразу більше людей бачить, що не варто бути багатим, не варто мати п’ять кімнат і володіти чотирма автівками. Це не приносить  ані радості, ані задоволення. Шукатимемо щось інше. Ми хотіли б, щоб кожен вів цікаве багате життя, але багате не в матеріальному сенсі, тобто вистачить оминути біду і нещастя. Тоді людині не так багато потрібно. Скільки потрібно? Скільки треба мати метрів квадратних для проживання, скільки  треба проїхати чи використати енергії на одну людину – це певні маркери розвитку цивілізації. Але існує ще інший розвиток: задоволення життям, радість і сенс від того, що ми робимо, що це має якусь цінність. І власне з тим маємо певний клопіт, тому що як формуємо, що б ми хотіли, це найчастіше неможливо виконати, ба, гірше – це нищівне. Знаємо це з дослідів над тваринами: якщо мишам створити комфортні умови, то вони загинуть, просто не матимуть потомства. Кожного з нас «запрограмовано» так, щоб за щось боротися, клопотатися, докладати зусиль, долати труднощі, страждання – це все записано у програму кожного життя. І тільки є питання: на якому рівні це все відбувається? Оскільки якщо життя складається з  боротьби, то боротьба може бути на обухах чи булавах, але може бути боротьба на олімпіаді. А на олімпіаді це прекрасна боротьба. Ми б не хотіли жити без таких зусиль, яких, наприклад, від нас вимагає спорт. Але спорт – це певний виняток, бо так, як решту життя хочемо прожити, як бачу з тих анкет, надісланих  молодими людьми, у такій собі лінивій вигоді, але так не вдасться. Не вдасться так.Власне, бути багатим, нічого не робити - і бути щасливим…Власне, це не йде у парі з щастям, і багаті насправді часто мають проблеми і звертаються до психологів, щоб їм хтось пояснив, що в їхньому житті є хибне, плинне. Зрештою, дуже багато багатих людей кидаються у певні суспільні роботи, в якийсь «ремонт» світу, і це Білл Гейтс дав приклад, як можна допомагати багатьом фундаціям, бо лише тоді це матиме якийсь сенс. Ми говоримо такими гаслами, але це справді хороше гасло: «Багатий не тим, чим володіє, а тим, що віддає». І якщо людина зможе чогось позбутися, щоб дати іншому, тоді стає багатшою. Але це повинні розуміти ті, які є багатими…Але Путін – багата людина, має вплив на весь світ, як видно, і, напевно,  міг би заплатити найліпшому психологу, але не скористався послугами психолога і почав таку війну і такого масштабу… Навіщо, який у цьому сенс, щоб бути щасливим? Це робить його щасливим?Я не намагатимуся ввійти в голову очільника однієї з супердержав. Який мотив це має? Точно, це якесь суб’єктивне переконання, що це служить на благо. Об’єктивно здається, що це з точністю до навпаки. Ці дії – це пережиток минулого, повернуті назад, а не вперед, і нічого доброго не принесе в Росії. Але це мої передбачення, передбачення старшої людини, яка з досвіду пережитої історії знає, що такі починання не принесуть нічого доброго, але як буде – лише згодом побачимо. Справді, тут участь одиниці в історії неприпустима, якщо б це був хтось інший, з іншим темпераментом, з іншою психікою, то вів би Росію іншим шляхом.Чи може світ існувати без вільної України?Ви знаєте, може існувати… Це дуже сумно. Ми, поляки, це вже проходили, і це теж було неможливо уявити, що світ може існувати без Польщі, але однак майже 140 років існував. Уже пізніше, як добрі часи для Польщі були в минулому, отож це було б великим нещастям, і я думаю, що це завжди був би непостійний стан. Я не можу уявити собі, щоб українці на постійно відмовилися від своєї суверенності і щоб сказали: хай нами керують, ми не будемо собою керувати. Я не можу собі цього уявити. Але скільки це ще коштуватиме страждань, цього я теж не можу собі уявити. Оскільки вже так було багато страждань за останні роки, що це навіть не вкладається в голові. І викликає захоплення, що цей народ так сильно прагне волі і так сильно хоче самостановлення.Трамп звертається до європейців і говорить, що тепер ви, європейці, більше допомагайте Україні. За вашими спостереженнями в Польщі та інших країнах, де ви буваєте, чи видно, що європейці готові, я не говорю про політиків, а саме громадяни цих країн, чи вони готові, що, можливо, житимуть гірше, але витрачатимуть кошти на те, щоб Європа підтримувала Україну в цій війні?Я думаю, що вони не готові, але до прийняття таких рішень людей примушує страх. А той страх потенційно є, Європа пронизана страхом,  кілька сотень мільйонів людей в Африці, чия земля перетворюється на степи через зміни клімату, і вони хотіли б приїхати в Європу, але Європа не хоче поділитися і знизити свої стандарти, неймовірно сильно знизити. І тепер для того, щоб була вільна Україна, Європа теж муситиме щось цьому присвятити. А люди увесь час думають, що вдасться нічим не жертвувати. Звичайно, що не вдасться. І це усвідомлення, можливо, повільно прийде, якщо в такий конкретний спосіб про це говорити, бо люди починають згадувати, уявляти, що було з Європою після війни, коли вона збідніла, але відбудовувала свої цінності. І вільна Україна є частиною цих європейських цінностей, тому що становлення народу є чимось, що записане в загальноприйняте розуміння прав людини. І це триватиме постійно, доти, поки Україна не буде сама собою. Це буде постійне відчуття, що ми, в Європі, не допомогли у добрій справі. Де-не-де це вдається роз’яснити, але не усюди.Де-не-де, поволі, скільки ще часу, тому що ми, як українці, не маємо багато часу, оскільки також втратили багато людей, наше військо виснажене, і від цього, зокрема, теж залежить, де буде ця межа між Європою і російською імперією?Для нас, поляків, це дуже важливе тепер, і більшість у Польщі це розуміє. Натомість у Західній Європі чим далі від цієї межі, тим менше розуміння, що це справа життя. І я думаю, що це розуміння повільно до них доходить, але повільно. Оскільки людський егоїзм теж велика сила. Зручності, щоб було, як було, і щоб нічого не змінювалося. Це така спокуса, яка постійно повертається, але вона може бути деструктивною. Ми в Польщі  часто повертаємося, а я і сам собі пригадую, що розповідали мені батьки, як це було на початку війни, в 1939 році, як цей світ, який був таким безпечним, здається, що ми функціонуємо щоденно, може у будь-який день завалитися: неочікувано зачиняться банки, не виплачуватимуть грошей, раптом гроші перестануть мати якесь значення, також кардинально змінюється ієрархія, директор банку стоїть у черзі, щоб з’їсти тарілку супу, який видають безплатно... Це все такий досвід, коли згадується, то людина розуміє, що треба захищати те, що маємо, і чимось жертвувати, але якщо цього не пам’ятати, то охочих до жертовності немає. Ви тільки-но згадали про Другу світову війну, адже ви народилися через кілька місяців після того, як вона почалася, і вам було, напевно, з 6 років, як закінчилася та війна. Які ваші спогади про ту війну? Як це було?Світ не можна повернути, оскільки дуже змінюється оцінка, оцінювання людей. Після війни у нас раз на місяць, під час недільного обіду, бував якийсь чоловік, який був страшенно нудний, і завжди кожен з тих обідів був справжньою мукою. Я запитував батьків, маючи тих 7 чи 8 років, чому цей пан мусить до нас приходити? А батько говорив мені суворо, що ти не знаєш, як благородно поводився цей чоловік, коли ми були під утисками, і те, що він нудний, не має жодного значення. І ми будемо його запрошувати завжди, бо він на це дуже заслуговує. Це була та, інша оцінка. І як виявилося, що це не ті, які виявляли приязнь, були друзями, а ті, хто зміг довести цю приязнь і були справжніми приятелями, на них можна було розраховувати і їм вірити. І це залишилося у моїй пам’яті, що війна кардинально переоцінює наше ставлення, оцінки, як би кожен поводився і що б вибрав.Психологи говорять, що дитяча психіка має властивість забувати якісь переживання, якщо ці переживання негативні. Тепер, коли ви чуєте ці тривоги, можливо у якихось відео з України, чи викликає це у вас якісь емоції з дитинства?Звичайно, нагадує. Це ніколи не покидало, з часів, коли були  укриття,  бомбардування, а я мав 4-5 років, то я протягом усього життя усвідомлюю, що можуть бути загрози. І саме тому, можливо, коли я вранці завжди налаштовую радіо з таким занепокоєнням, чи світ існує надалі таким, яким був ще вчора, чи, можливо, протягом ночі щось трапилося і раптом виявиться, що житиму в іншому світі. Я завжди можу собі це уявити. Це, можливо, некомфортне уявлення, але відповідає істині: можливо, ліпше знати, ніж не знати.Справді, Варшаву знищили нацисти під час Другої світової війни. Я якось натрапила на такі світлини в соціальних мережах - відновлені, кольорові - Варшави, з укриття, де сидів один чоловік і  дві жінки, мали якусь їжу, біля них була дитина у візку. Мене зацікавило, що саме пишуть поляки під цією фотографією, і я думала, що побачу багато коментарів зі словами емпатії до українців. Але я була вражена, бо, можливо, це якісь інтернет-тролі, але дуже багато поляків писали, що, власне, ось такий вигляд має справжня війна, а не так, як  в українців, які живуть добре, і, відповідно, що українці разом із німцями, бо були там також і такі коментарі: знищили нам Варшаву і Польщу під час Другої світової війни. Я була шокована - навіщо так пишуть, пане Кшиштофе, як це пояснити?Я думаю, що ці тролі присутні і плекання таких низьковартісних почуттів у людях - це частина цієї пропагандистської війни. І, звичайно, якщо з'явився якийсь акт жертовності, а поляки насправді дуже багато зробили, допомагаючи Україні протягом останніх років, то пізніше прийшла така дзеркальна хвиля розчарування і висловлювання, що «вони невдячні і нас не люблять, живуть за наш рахунок». Це нещасне, невдале, морально досить принизливе. Я не вірю, бо не зустрічаю людей, які б думали подібне, а якщо і зустрічаю, то десь на околицях, зазвичай це маніяки, які постійно таким чином намагаються «потопити» свої комплекси. Натомість точно над тим, щоб порізнити українців з поляками, працює великий штаб пропагандистів, який блукає в Інтернеті  і вигукує так, як може. Але я не маю відчуття, щоб це було автентичне, хоч, звичайно, людська заздрість така універсальна, а окрім цього люди, часто буває, «дадуть, а потім шкодують». Це ганебне, і мені соромно за таких людей. І як кажуть польською, вони «марнославлять»: хто відбирає, той у пеклі поневіряється. Як ми даємо, то не повертаємося до цього і не можемо потім мати відчуття оплакування. Даємо - і кінець…Коли ви чуєте від поляків такі слова, що, мовляв, українці під час Другої світової чинили погано щодо Польщі і не переживають цю війну так, як поляки, не вірять їм, що українцям важко в цій війні, що ви тоді відповідаєте?Я перевіряю, яку шкалу цінностей вони сповідують. Якщо людина говорить такі речі, то що вона знає ще, крім цього, звідки черпає новини, і завжди виявляться, що тут є проблема у сфері почуттів, певні комплекси, почуття меншовартості. Це ганебні відчуття і мені соромно за таких людей, оскільки я також і таких зустрічаю. Але я думаю, що найбільшу роль у цьому відіграє пропаганда, маніпулювання і це під’юджування, яке спостерігаємо в інтернеті, і походить від тролів, а не від живих людей. Думаю, що це має вирішальне значення.Чому росіянам завжди хочеться розсварити українців з поляками? Це не лише тепер відбувається, так було і за радянських часів.Звісно, це є, як каже римське правило «розділяй і володарюй», щоб утримати імперію, яка має відцентрові традиції, то треба порізнити між собою ці народи,  які, можливо, хотіли б від цієї «матриці» усунутися. І поляки, які абсолютно в жоден спосіб не хотіли бути частиною цієї царської імперії, і українці, які прагнули незалежності, були цінним матеріалом для сварок. Якби це комусь вдалося, то на цьому б хтось мав зиск для Росії, але це за своєю суттю – короткозоре, тому що ці порізнені народи неохоче залишаться у своїй метрополії. Але своєю чергою метрополії - це велика відмінність. Там, де була колонізація - французька, англійська, там цивілізація з  метрополії перевищувала цивілізацію колонізованих країн. Ми, в Польщі, у ХІХ столітті не мали такого враження, тому що наша промисловість була ліпша, ніж російська, наш спосіб життя здавався нам як більш розвинутий і цивілізований. Ми не відчували ностальгії за товарами, які були Маdе іn Russіа, хоч тоді так про це і не говорили. Але ми були зацікавлені тим, що несе з собою Захід, бо Захід був більш розвинений. Нас тягнуло до Заходу.Я думаю, що  українці в цей момент теж мають таке відчуття, тяжіння до більш розвиненої цивілізації.Росія – це та цивілізація, якій ще багато треба надолужити. Як подумаю про цю «ґлубінку» російську, то вона, як модель хорошого життя, не притягує, а натомість замість хорошого життя можна мати імперську  ілюзію і сказати: що з того, що нас не люблять, що нічого не маємо, але зате нас бояться. Чи вистачає цієї мотивації? Я вважаю, що це намарно. Якось так я думаю.Але росіяни довго повторювали, що вони – європейці і, відповідно, ставилися до українців, як до простіших, гірших, неосвічених, з біднішою культурою, як до людей із села.Добре, але виявилося, що цінності, якими люди з села пишаються, - вищі цінності, ніж монгольська слухняність тиранам. Оскільки відомо, що Росія прийняла цю цивілізацію, яка розпочалася з Київської Русі, і що потім та Русь Московська, зокрема через перемогу під Новгородом, у такий спосіб «вбилася» таким клином азійства в Європу, але Україна набагато менш азійська, ніж решта Росії. В цьому  сенсі «азійське» -  це не про позитивні цінності. Звичайно, я не маю на увазі Японії чи навіть Китаю, з їхньою багатою культурою, тільки тих монголів, які нападали на Європу і не створили держави, створили найкоротше існуючу імперію, яка розпалася, бо не мала жодного з’єднувального елемента, жоден елемент не зліпив би імперії – маю на увазі, імперію Чингісхана.Європа досить довго і навіть тепер, як кажуть наші письменники, режисери, актори, митці, які виїжджають до європейських країн і там зустрічаються, то відчувають, що там існує це захоплення Росією і її великою культурою - чому це ще існує? Це також робота Росії чи просто такі люди? І, відповідно, як так, що Росія,  така країна, з такою великою культурою, виявилася не такою культурною, освіченою, з добрим вихованням?Ви знаєте, це те, про що ми теж запитували: як німці, звідки  походить Ґете і Бетховен, могли породити нацизм і Другу світову війну  з демократично вибраними урядами націонал-соціалістів? Це теж неможливо було зрозуміти, як  ця висока культура могла не відбитися на рівні виборця, який колись голосував за нацистську партію. Я думаю, що Росія все ще має свої великі поклади культури і, як бачу, більшість відомих російських митців опинилися в еміграції або мовчать. І я думаю, що вони не мають такого активного опору проти пропаганди, але я не мав відчуття, що багато з них допустилося своєрідної зради, тобто було доводом проти правди. Отож, я думаю, що це треба цінувати. І я думаю, що і надалі захоплюватимемося Достоєвським, хоч корені багатьох негативних явищ Достоєвський описав і можна, читаючи його, їх відгадати. Так що, я щодо російської культури не роблю жодних застережень, щоб якось її оминати чи недооцінювати. Це нерозумно, ми втрачаємо певне багатство, яке існує. Але однак це не змінює факту, що сьогодні російська політика є для нас живою загрозою.Українці повторюють, що Росія перестане бути для нас загрозою, для цивілізованого світу і для України, тоді, коли залишиться меншою державою. Але ми чуємо голоси з закордону, чуємо, що світ боїться, щоб Росія сталася меншою. І як тут нам відновити рівновагу, щоб знайти золоту середину? Як у цій ситуації діяти? Це питання політологічне, тому що треба подумати над тим, що доброго є в політиці і суспільному житті. Якщо це живий розвиток громадян, розвиток потенціалу кожної людської одиниці, то може, дійсно, виявитися, що Росія, якби не була такою великою країною, була б більшою країною у вимірі людської удачі, це могло б спрямуватися у ліпшу сторону для росіян. Якби не були пригнічені тим централізованим урядом, який не може впоратися з усією територією. І Росія ніколи не мала своєї чудової адміністрації чи зразкових судів – це все абсолютно ніколи не було їхні надбанням. Звичайно, що для росіян це страшна образа, якщо сказати, що замість однієї Росії могло б бути кілька, можливо, якісь федералізовані. Але на момент, коли об’єднувалися обидві Німеччини за часів Горбачова, президент Міттеран, який спочатку був проти об’єднання Східної та Західної Німеччини, сказав, що «так люблю Німеччину, що я хотів би, щоб було її якнайбільше». Німеччину, тобто йдеться про країну Німеччину, «так люблю німецькі країни, нехай їх буде більше». Потім він відмовився від цього речення, бо було це так неврівноважено, навіть несправедливо щодо німців, тому що  їм забороняли те, за чим вони сумували протягом кількох десятків років. Але можна сказати, що це було вираженням переконання, що об’єднання не завжди на добре. Натомість бажати комусь, щоб його держава розпалася на дрібніші держави, - це глибоке втручання в чужі справи. Якщо росіяни відчують, в якій моделі держави мали б більший потенціал, за якої моделі держави вони врешті б змогли дожити до цього золотого віку, до якого ніколи не дожили, але на який заслуговують точно як дуже потенційно сильний народ і сильна держава.Чи знаєте ви, чи маєте таке відчуття, що десь незабаром кінець цієї війни? Чи насправді цього кінця не видно?Не видно… для мене, я його не бачу. Я чекаю постійно, коли на цій півкулі, як говориться поетично, з’явиться якась нова фігура і щось зміниться, що надійде якийсь зовнішній чинник, який розблокує ситуацію. Я не політолог  і не можу собі уявити, але я читаю найрізноманітніші гіпотези, який може мати вигляд цей світ через рік, і всі непереконливі і незадовільні, з жодної я не був би задоволений.А як повинна закінчитися ця війна?Точно очікується більших поступок від України, а це передбачає, звичайно, що конфлікт тлітиме надалі. Які будуть поступки? Невідомо. Я б не здивувався, але це такий вимисел, якби я був письменником у стилі sсіеnсе fісtіоn, що раптово може змінитися ситуація на фронті, а президент Сполучених Штатів зненацька виявиться прихильником суворих санкцій щодо Росії, якщо це буде в інтересах Америки, і також цієї сировини, якої потребує. Тут все може обернутися з кожним днем – така  сутність політики.  Такий стиль політики тепер з'явився: жодних наслідків, але багато здивування. Отож, позитивного вирішення не бачу, тут Росія мусила б змінити свої наміри, а саме зрікаючись від своїх імперських цілей, а зосереджуючись на власному внутрішньому розвитку, що я їй і бажаю, але я не бачу таких реальних заповідей.Саме так, вони  і надалі говорять, що українців не існує, що це неправильна держава, що мова – не окрема, а подібна до російської, тож  нічого не змінюється, хоч вони і втратили багато своїх людей у цій війні, понад 900 тисяч загинули і поранені у цій війні… Це велика кількість…Це страшне число… Одна людина - і це  велика катастрофа, космічна, а що ж тоді, коли йдеться про десятки, сотні, тисячі – це вражаюче. І вражає те, як росіяни легко погоджуються з тим, що стільки з них гине в такій незрозумілій справі, бо це навіть не зветься війною у Росії, тільки якоюсь «операцією». Але що ж це за операція, навіщо ці люди гинуть і яка від цього буде користь у майбутньому? Це все разом – трагічне, і насправді ця трагічність проходить так, без загального крику обурення. Це дуже сумно, але так відбувається. Відомо, що ці жертви, яких зазнає Україна, вирішать долю майбутнього. Навіть коли б у цей момент були якісь великі поступки, то однак, як Майдан був безповортним, цей другий Майдан, це було щось, що не вдалося повернути назад. Так і тепер будь-що, що буде спеціальним рішенням, то прагнення до незалежності і самостановлення – це, напевно, не відмінити.  Я вже кілька років не був в Україні і  не пам’ятаю, як  з часів довоєнних це почуття лише росло, але, напевно, тепер воно розквітло. І я маю враження, що люди усвідомлюють, навіщо були ці жертви з українського боку.Якраз на початку ми говорили про сенс життя. Можливо, для росіян перебувати у стані війни - це і є сенсом їхнього життя?Складно сказати, чи так було. Як я читаю «Війну і мир» Толстого, це не так звучить. Звичайно, що це точка зору аристократа, тобто найвищих російських еліт, які мали у багатьох справах такі найвищі стандарти і в якийсь спосіб їх дотримувалися. Натомість як людина нічого не має, як я  думаю про тих монголів, які підкорювали світ і Європу, світ, також Китай, то вони, власне, мали сенс тільки у війнах, бо їм нічого було втрачати,  не мали ані будівель, ні університетів, ані жодних інституцій, які б утворили таку потужну державу, і тому ця імперія програла. Недовго проіснувала така імперія, як виявилося,  що це було слабке.А який сенс тепер для Китаю?Я думаю, що Китай надолужує цей період, коли він був позаду за більш розвиненою цивілізацією, тобто за Європою.Європа заслужила перед Китаєм на багато розчарувань і ненависті, бо принижувала Китай у ХІХ столітті в нечуваний спосіб, бо те, що французькі війська спалили Літній імператорський палац у Пекіні для розваги, напевно, це залишилося у пам’яті як міф «приниження», який тепер треба перекреслити. Отож, те, що тепер Китай так прагне домінування, це можна зрозуміти історично. Але чи це добре для світу і чи це добре для самого Китаю? Це якраз покаже історія. Я маю сумніви.Чи ми вже у Третій світовій війні, пане Кшиштофе?Напевно, так. Але я вже думаю, що холодна війна була третьою, а тепер уже говорять, що ця війна  є четвертою, бо так хочемо залякувати себе цією назвою, поки бомби не летять на наші домівки, то ми вважаємо, ця війна не є світовою. Але як подивимося, що коїться на Близькому Сході, що відбувається в тих далеких від нас місцях, то постійно десь палає недобрий вогонь. І це доказ, що війна - це ніби натуральний стан, в якому перебуває людство, хіба б не розійшлася на великий масштаб.Чи Польща готується до війни, яка може поширитися на територію Польщі?Так, мусимо реально брати це до уваги. Ніхто, звичайно, в це не вірить. Усі живемо з надією, що так не трапиться. Але це тільки сподівання. Розум говорить, що це може статися.Тепер Польща живе виборами, виборчою кампанією, і якраз багато кандидатів говорить: навіщо підтримувати Україну, це не наша війна, у нас свої проблеми. Чому саме так? Ваші відчуття - чи люди підтримують таких кандидатів і за кого голосуватимуть? Кого Польща вибере? Чи може бути якась несподіванка?У політиці завжди може бути якась несподіванка. Я думаю, що серед тих кандидатів, яких я поважаю і вважаю позитивними, ніхто з них таких речей не говорить: ні пан Тшасковський, ні пан Головня, ані пані Беят, а ці решта голосів, здаються мені, дуже підозрілими - опортуністичні, передусім немудрі, незгідні з національними інтересами, і я маю надію, що жоден з цих кандидатів, який ставить під сумнів усю серйозність війни в Україні і необхідність нашої допомоги, що жоден з них не виграє цих виборів. Я б цього дуже бажав.Дійсно, щодо відносин між Україною і Польщею, завжди або перед виборами, або на річниці Волинської трагедії, тоді починається пригадування нашої складної ситуації. І за ці три роки, вже 4-й рік великої війни, чи ми зробили кроки між нами в цьому питанні, щоб вирішити його? Наскільки я орієнтуюся, то існує така свідомість у пресі. Я повторюю, що в справі пам’яті Волині певний поступ є, якісь ексгумації стануть можливими. Це, очевидно, неймовірно трагічна і болісна сторінка нашої історії, але ми також намагаємося її зрозуміти і в далекій перспективі, як через минулі століття формувалися наші відносини. І тоді мусимо визнати, що тоді Польща не створила обіцяної Речі Посполитої трьох народів і що разом з литовцями ми не дали цій, українській, русинській стороні, не дали рівних прав. Як ми це пам’ятаємо, то незважаючи на те, що ця волинська різанина є абсолютною річчю, яку не можна захищати, але принаймні дає нам можливість зрозуміти, що там були такі глибокі мотиви, закоренілі у минулому, і що ми мусимо це подолати. З німцями ми маємо, відповідно, подібну ситуацію, оскільки також існують історичні минулості в минулому, хоч наш кордон з німцями був більш мирним, ніж кордони між німцями і французами. Відомо, що можна це подолати, такі  історії з минулого. Наш спільний інтерес наказує нам, що в майбутньому ми повинні бути близькими країнами, бо  у нас спільні інтереси.А скільки ще може тривати таке непорозуміння між нами, українці не розуміють поляків, а поляки не розуміють українців щодо цієї справи?Це походить з ХVІІІ-ХІХ століття, так як описано в літературі, і ми знаємо, що Річ Посполита дійсно не дала цієї рівності, передусім козаччині - не дозволила їй стати шляхтою. Це все було помилкою тодішньої історії.  Оскільки ми були на шляху створення такої багатонаціональної держави, яка була б певним прототипом об’єднаної Європи, що потім вчинила монархія Габсбургів, тільки певною мірою, теж не до кінця вдалим чином. Але до цього прагнула Європа: від єдності ще за часів Каролінзької імперії, а ще раніше за часів Римської імперії, до цієї сьогоднішньої єдності під керівництвом Брюсселя. І цей континент має багато спільних цінностей. І Україна повинна мати своє місце у цьому співтоваристві. Я б так  дуже бажав.Саме так, я теж нещодавно прочитала такий коментар, стосувався він мого рідного міста, що мене здивувало. Ви колись гостювали у Ходорові. Хтось написав, що був у Ходорові і там не побачив прапора Європейського Союзу, отож, чи маємо допомагати українцям, коли ж вони вважають, що борються за європейські цінності, а прапора не було. Я відповіла цьому коментаторові, що якраз я з Ходорова і такий прапор висить біля міської ради. Але чи дійсно українці вже заплатили таку високу ціну для того, щоб опинитися в Європейському Союзі?Ви знаєте, це справа ментальної трансформації, тому  що по-справжньому Європейський Союз є союзом Західної Європи і такі країни, як Греція, яка за своїм духом інша і не походить з Латинської імперії, Румунія, Болгарія, ці країни ментально досить віддалені від таких європейських ідеалів. І питання, як в цьому всьому віднайде себе набагато більша і потужніша Україна. Чи це «щось» нас єднає, робить міцнішим за те, що нас роз’єднує? Оскільки ділить нас добрий шмат історії й іншого способу  мислення, тобто мислення, яке походить з християнського православ’я. Це дуже відрізняється від того, що приніс Захід, тобто католицизм і протестантизм. Вони по-іншому моделювали образ світу, людини, суспільства, суспільної доктрини тощо, тому якраз тільки тоді і виявиться, чи ця європейська пропозиція буде достатньо «апетитна», щоб Україна захотіла її засвоїти, і чи почуватиметься в цьому добре. І якою буде гнучкість Європи? Адже Європа сама по собі великою мірою засумнівалася, що тепер і викидають нам американці, зрештою, це досить кумедно. Але так насправді й було, що найбільші ідеали Європи реалізовувалися в певний момент в Америці, це було так у час, коли звільнялися з-під британської колоніальної влади.Ви згадали про відмінність мислення, що ми мали іншу історію, бо у нас було православ’я. Отож, як виглядає це «інше» мислення? Це десятки речей, часто дуже дрібних речей. Скажімо так, Захід орієнтується на одиницю, наприклад, коли ми називаємо себе, то спочатку називаємо ім’я, а далі прізвище. Не дай бог навпаки, бо це слід російського гноблення. Натомість люди зі Сходу, починають із прізвища чи племені, бо найважливіше, до якого племені належать, а хто це – Іван чи хтось інший, - це вже другорядна справа. Це дріб’язок, але це формує мислення і ставлення до світу. Адже відрізняємося тим, що над нами тяжіє традиція хрестових походів, які створили так званий «етос лицаря». Схід цього не знав, бо  не брав участі у цих війнах у такій формі, як ми. Ми також були провінційними, але багато від цього навчилися, а відповідно, питання честі, втрата обличчя – це все напрацьовано протягом тих років. Люди на Заході гірше зносять таку брехню прямо у вічі, бо говориться «стати обличчя до обличчя», «я більше не віритиму йому». На Сході, здається, більше толерують брехню, я говорив тоді так, а тепер говорю навпаки. І так може залишитися. Отож, десятки речей, які переносяться з цього Сходу, не згадуючи вже про спадщину від більшовиків. А також те, що люди зі Сходу, як правило, наприклад, коли хочуть визначити певну суму, яку хотіли б отримати, за певну роботу чи предмет у торгівлі, то завжди дивляться, чи платитиме бідний, чи багатий. На Заході це взагалі не вирізняють: скільки це коштує, то стільки і коштуватиме – і від багатого, і від бідного оплата така ж сама. Це речі, які видно щодень і часто перешкоджають. Але це речі, які можна опанувати, тому, можливо, в об’єднаній Європі Україна почуватиметься зручно, бо відчуватиме, що, можливо, ці ідеали, за своєю суттю, вже і так є в голові.Ви також сказали, що у західній культурі було таке правило, що не б’ють лежачого…Так, це своєрідне рицарство, яке перенеслося до нас практично. Коли я зустрічаю азійських студентів, то вони здивовано запитують: чому? Бо якщо хтось лежить, то тим більше його треба бити, тому що і так не встане.Я думаю, що під час цієї великої війни те, що ми тепер спостерігаємо, як росіяни поводяться з українськими полоненими, а як ми, українці, поводимося з російськими полоненими. Тепер росіяни вчиняють так, що безпосередньо стріляють в українських полонених. Це, відповідно, те, що називається порушенням правила «лежачого не б’ють».Так, це трагічне. Оскільки весь світ прийняв Женевську Конвенцію, але її порушують. Нацисти, як тільки-но трохи ослабли, перестали її порушувати. Були тоді вже згодні з цим правилом, бо це правило гуманності, елементарне, в розвинутому світі.Дійсно, нацизм був покараний. Чи рашизм, як тепер називаємо те, що відбувається з Росією і що Росія робить з нами, нарешті теж буде покараний, тому що корені рашизму походять з радянських часів, а також з часів Другої світової війни, оскільки комунізм теж не був покараний.Напевно, це велика помилка нашої усієї Європи, що покарання Німеччини і нацизму було, але завдяки втручанню американської демократії, що союзники змусили німців, щоб вони відповіли за минуле. У Польщі ця відповідь за заподіяне, хоч невеликою мірою, але відбулася. Не можу сказати, що було це цілковито. Ця люстрація була в обмеженому вимірі, однак все ж була. Натомість у Росії навіть не визнали свою провину, не було сказано: «я припустився помилки, вчиняв погано, вірив в погані ідеали,  навчав дурниць» – це хотілося б почути від кожного університетського професора, який брав участь у радянський пропаганді. Цього не було ніколи, тоді говорилося: «що так треба було тоді, а тепер треба по-іншому». Це і є ця відмінність між Заходом і Сходом. Завжди є так само – правда є завжди правдою.    

Державний прапор України — це один із найголовніших символів нашої держави, який об'єднує покоління, нагадує про боротьбу за незалежність та надихає на досягнення. Історичні відомостіУ 1991 році в день проголошення Незалежності України, до сесійної зали Верховної Ради урочисто внесли синьо-жовтий прапор. Цей момент став знаковим для українців, адже під кольорами неба й пшениці наша держава офіційно підтвердила своє прагнення до свободи та незалежності. Згодом, 4 вересня 1991 року, український стяг замайорів над будівлею Верховної Ради, ставши не лише офіційним символом, а й оберегом нової епохи для України.Після численних дискусій, непорозумінь та тиску з боку суспільства, 28 січня 1992 року було ухвалено постанову Парламенту під номером 2067-ХІІ "Про Державний прапор України". У тексті документу йдеться: Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору,  із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3Конституційно це рішення було підкріплено наприкінці червня 1996 року. У статті 20 Основного Закону, прапор був названий першим із державних символів, які уособлюють нашу державність. Однак, офіційно вшановувати цей державний символ почали лише у 2004 році. Леонід Кучма своїм указом встановив 23 серпня як День Державного прапора України. Ця подія стала своєрідною кульмінацією багатовікової історії прапора, адже його кольори набули символічного значення задовго до проголошення незалежності. Синьо-жовтий стяг неодноразово з'являвся на сторінках історії, супроводжуючи ключові події, які визначали долю українського народу. Так, поєднання цих кольорів використовувалося ще за часів Київської Русі. А згодом впродовж багатовікової історії він з'являвся під час боротьби за незалежність та національно-визвольні рухи. Ніби мовчазний свідок та одночасно рушійна сила, синьо-жовтий стяг супроводжував українців у їхніх прагненнях до свободи та самостійності, підсилюючи незламний дух. Внесення Прапора України до зали пленарних, Фото: rаdа.gоv.uаЗначення прапора УкраїниОфіційного тлумачення цих кольорів немає, однак серед народу сформувалися кілька популярних версій. Синьо-жовті кольори мають глибоке коріння в українській історії. Вони асоціюються із природними символами України: безхмарним синім небом та золотом полів пшениці. Українці завжди цінували природність і гармонію, а наші предки відчували глибокий зв’язок із силами природи. Тож, не дивно, що інша версія вказує на зв'язок кольорів стягу зі стихіями: синій та жовтий кольори символізують дві головні стихії природи – воду та вогонь. Синій асоціюється з водою, яка дарує життя, а жовтий – з вогнем, що є джерелом тепла та світла.Звісно існують також інші інтерпретації, але важливо те, що Державний прапор є символом єдності, свободи та боротьби. Особливо велике значення прапор набув після початку вторгнення РФ в Україну у 2014 році. Синьо-жовтий стяг став символом опору та незламності, його підіймають не лише на державних установах, а й на деокупованих територіях.Він уособлює мрії українців про мир, незалежність та процвітання. Кожного разу, коли ми бачимо наш прапор, він нагадує про важливість єдності, підтримки та віри в перемогу.

Сьогодні, 28 січня, День затвердження Державного Прапора України. До Нового року залишилося 337 днів.

Сьогодні, 28 січня, День затвердження Державного Прапора України. Віряни вшановують пам'ять святого преподобного Єфрема Сирійця. До Нового року залишилося 337 днів.

День затвердження Державного прапору України та Всесвітній день безробітних: що відзначають 28 січня28 січня відзначають День затвердження Державного прапора України, Міжнародний день захисту персональних даних та Всесвітній день безробітних. У 1992 році ВРУ офіційно затвердила синьо-жовтий прапор як державний символ.

Один із залів музею відтворює карцер 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім'ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент 3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса. У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею. &еnsр;Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні. До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині. Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін. &еnsр;Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного. &еnsр;Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам'ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім'я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам'ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля" Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує: &еnsр;Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам'ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав. Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам. &еnsр;Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам'ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо ВВС передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль. &еnsр;А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім'я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам'ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: "1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна "Волга" КГБістів, стежили за кожним нашим кроком". Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках &еnsр;Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: "Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами. &еnsр;Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта. Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав. &еnsр;Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам'ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам'ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х. Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів. У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка. &еnsр;Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом. Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів. &еnsр;Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока&hеllір; я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках", зачитує Дмитро Михайлович. Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв'язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив. &еnsр;Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір'ї, а на вулиці Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. &еnsр;Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба. Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет. &еnsр;Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В'ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії. 2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок. &еnsр;Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір'ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем'яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса. Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса. &еnsр;Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.

День Соборності України відзначають 22 січня. Це одне з найважливіших загальнонаціональних свят. Воно символізує єдність, територіальну цілісність і неподільність української держави. Про історію свята нагадує Gаzеtа.uа. Саме 22 січня 1919 року було урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Акт об'єднання українських земель оприлюднили в Києві на Софійській площі. А за рік до цього Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, яким проголосила повну незалежність УНР. Але тоді зберегти державність українцям не вдалося. Уже через рік новостворену державу роздерли на шматки. Російські більшовицькі війська захопили Київ, поляки Східну Галичину, а Чехословаччина ‒ Закарпаття. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що святкуємо у лютому: календар церковних свят на кожний день Акт Злуки завжди був символом, з яким українці йшли на боротьбу за відновлення своєї держави у ХХ ст. Державним святом День Соборності став 1999 року після підписання відповідного указу президентом Леонідом Кучмою. Вперше масштабне відзначення Дня Соборності відбулося 22 січня 1939-го в місті Хуст, яке на той час входило до складу Чехословаччини. Того дня українці приїхали до Хуста з різних міст і влаштували маніфестацію під синьо-жовтими прапорами. Символічним став 1990 року живий ланцюг, який українці влаштували між Києвом і Львовом у День Соборності. Цього року через розв'язану Росією повномасштабну війну проти України день Соборності набув ще більшого символізму. Українці всьому світові показали, на що готові заради збереження державності та єдності країни. А російських загарбників на фронті вправно б'ють мешканці як Закарпаття, так і Донеччини й українського Криму. У перший місяць 2025 року українці відзначають чимало важливих державних та професійних свят, особливо у другій половині місяця. Зокрема, святкують День Соборності України. Також важливо не забувати, що 27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. А 28 січня - День затвердження Державного Прапора України та Міжнародний день мобілізації проти ядерної війни. В кінці місяця, 29 січня - 29 січня - День пам'яті Героїв Крут

У перший місяць 2025 року на українців чекає чимало важливих державних та професійних свят, особливо у другій половині місяця. Українці відзначатимуть День Соборності України, День пам'яті захисників Донецького аеропорту та всіх загиблих воїнів, Всесвітній день дітей-сиріт війни, День пам'яті Героїв Крут та Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Розповімо про найголовніші свята січня. Календар свят та пам'ятних дат у січні 1 січня - Новий рік, День Всесвітніх молитов за мир, День суспільного надбання. 2 січня - Котячий новий рік, День наукової фантастики. 4 січня - Всесвітній день азбуки Брайля, День Ньютона, Всесвітній день гіпнозу. 6 січня - Всесвітній день дітей-сиріт війни. 7 січня - Міжнародний день програмістів. 8 січня - Всесвітній день машинопису, День обертання Землі. 9 січня - Міжнародний день хореографа. 10 січня - Всесвітній день метро. День скорочення витрат на електроенергію. 11 січня - Всесвітній день "Дякую". 12 січня - День українського політв'язня, Всесвітній день дочки, День наполегливої роботи. 13 січня - День суспільного радіомовлення, День здійснення мрії, День наклейки, День гумової качки. 15 січня - День народження Вікіпедії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли й що святкуємо у 2025 році: збережіть церковний календар 16 січня - День пам'яті Кіборгів, Всесвітній день гурту Тhе Веаtlеs, День льодовика. 20 січня - День пам'яті захисників Донецького аеропорту та всіх загиблих воїнів, День Автономної Республіки Крим. 21 січня - Міжнародний день обіймів. 22 січня - День Соборності України. 23 січня - День ручного письма. 24 січня - День зовнішньої розвідки України, Міжнародний день освіти, День поширення інформації про синдром Мебіуса. 26 січня - Всесвітній день митниці, День працівника контрольно-ревізійної служби України, Всесвітній день екологічної освіти. 27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. 28 січня - День затвердження Державного Прапора України, Міжнародний день мобілізації проти ядерної війни, Міжнародний день захисту персональних даних. 29 січня - День пам'яті Героїв Крут, День працівника пожежної охорони. 30 січня - День спеціаліста військово-соціального управління Збройних сил України, День пам'яті NАSА. 31 січня - Міжнародний день ювеліра. Вихідні та робочі дні у січні Традиційно в січні буде 31 день, з них: робочі - 23; вихідні (субота та неділя) - 8. Вихідними у другий місяць зими стануть 4, 5, 11,12, 18, 19, 25, 26 січня. Через воєнний стан усі додаткові вихідні скасовано. Це передбачено ЗУ "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". Проте, приватні компанії можуть вирішувати на власний розсуд, чи надавати додаткові дні відпочинку своїм працівникам. 24 лютого в Україні розпочинається Масниця, яка має особливе значення для вірян. Вона триватиме тиждень перед Великим постом, який передує Великодню. Його дата у 2025 році - 20 квітня. Традиційно протягом семи днів можна готувати млинці і ними пригощати рідних, друзів, сусідів.

Зі святом військовослужбовців вже привітав головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський."Сучасні Збройні сили України успадкували хоробрість і волелюбність у попередніх українських військових формувань новітнього часу: українських січових стрільців, армії УНР та української Галицької Армії, героїв Холодного Яру, української Повстанської Армії. Сьогодні ми знову боремося за Незалежність. Ворог той самий, що й сто років тому. Українці знову покликані боротися і ми повинні перемогти!", - зазначив Сирський.Він відмітив, що наразі ЗСУ "загартовані у десятилітній війні з російськими окупантами"."Це сучасна українська армія, яка має досвід повномасштабних бойових дій нового зразка з переважаючими силами противника. Військовослужбовці Збройних сил уславили себе успішними та героїчними військовими операціями", - додав головком.Він подякував усім воїнам, які беруть участь у бойових діях на Донеччині та Луганщині, захищають Запоріжжя, прикордоння на Чернігівщині та Сумщині, тим, хто б’ється за Чорне море та боронив Київ, а також тим, хто брав участь у Харківській наступальній операції, операції зі звільнення правобережної Херсонщини та Курській наступальній операції.Головком також наголосив, що під час реалізації наступальних операцій ЗСУ російські окупанти зазнавали в обороні вдвічі більших втрат, ніж Сили оборони України в наступі. "Подвиг і жертва героїв, принесена нашими побратимами і посестрами заради нашої перемоги, назавжди в наших серцях! Вічна їм слава і пам’ять! Пишаюся Збройними силами України! Щиро дякую всім за боротьбу і служіння українському народові! Перемагає лише той, хто бореться і не складає зброї. Ми вистояли, ми тримаємося, ми здолаємо ворога", - додав Сирський.До привітань долучився і міністр оборони України Рустем Умєров, зазначивши, що воїни Збройних сил України є втіленням героїзму та патріотизму.Ви – щит, що стоїть між свободою та тиранією, світлом і темрявою, захищаючи Україну від агресії російських окупантів. Кожен із вас –  від солдата до генерала –  є втіленням героїзму та патріотизму. Ваша мужність на полі бою, стійкість перед обличчям небезпеки та відданість присязі надихають націю та служать прикладом для майбутніх поколінь. Ми глибоко вдячні за ваші жертви та зусилля, спрямовані на збереження миру та безпеки. Держава робить усе можливе, щоб забезпечити вас найсучаснішою технікою та необхідними ресурсами, зміцнюючи нашу обороноздатність і підтримуючи кожного з вас. Нехай ваша сила духу та відданість служать променем надії для усіх нас. Бажаю вам міцного здоров’я, незламної волі та швидкого повернення до мирного життя", - зазначив міністр оборони.До захисників і захисниць України звернувся також прем’єр-міністр України Денис Шмигаль. "Українські воїни – сила і гордість нашої Батьківщини. Велич духу й воля до перемоги українського війська вражає весь світ. Завдяки відважним захисникам і захисницям наша держава вистояла та продовжує боротьбу за своє майбутнє. Завдяки їхнім неймовірним зусиллям, українці мають змогу жити у вільній країні, виховувати дітей, щодня робити Україну кращою та міцнішою", - зазначив він. Прем’єр-міністр подякував усім військовим за сміливість, та наголосив, що завдяки їм Україна і весь світ впевнені в нашій перемозі. "Ви героїчні і нескорені. Ви ті, хто щодня, щогодини, щохвилини захищає нашу свободу та наш європейський шлях. Дякуємо вам за любов до своєї землі. Вічна шана всім, хто загинув за нашу правду, волю та незалежність", - додав Шмигаль.Історія святаДень Збройних Сил України збігається з початком Першого зимового походу армії УНР.Перший зимовий похід — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.)Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за важливі державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві.Фото: З відкритих джерелНа фото: Учасники Першого зимового походу, старшини конвою Михайла Омеляновича-ПавленкаПочинаючи з 2009 року, до Дня ЗСУ присуджується Премія ім. Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва в декількох номінаціях.За Конституцією, армія відповідає за оборону країни, захист її територіальної цілісності, суверенітету й недоторканності. В ЗСУ виділяють три основні види військ: Сухопутні війська, Військово-морські сили та Повітряні сили. Також є окремі роди військ ЗСУ: Десантно-штурмові, Сили спецоперацій, Війська зв'язку та кібербезпеки, Сили територіальної оборони, Медичні сили й Сили логістики. Кожен із цих видів має свій професійний святковий день, але 6-те грудня об’єднує всіх військовослужбовців України.Традиції святаУ цей день у всіх військових частинах та гарнізонах України проводяться урочисті заходи. Найважливішим моментом святкування є урочисте підняття державного прапора, а також нагородження військовослужбовців за високі досягнення та відданість службі.У День Збройних Сил України нагороджують військовослужбовців, які відзначилися в ході виконання військового обов’язку. Серед нагороджених можуть бути:військовослужбовці, які зробили значний внесок у розвиток Збройних Сил Українивійськовослужбовці, які досягли високих результатів у службівійськовослужбовці, які проявили героїзм і відвагу в бою.Сучасні захисники України завзято продовжують традиції козаків війська Запорозького, Українських січових стрільців, армії Української Народної Республіки, Вільного козацтва, Української Галицької та Української Повстанської армій.Жінки в українському військуОлена Степанів-Дашкевич — перша українка, яка була офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера Української Галицької Армії. Також в Армії УНР воювали Харитина Пекарчук та Христина Сушко. У Легіоні Українських Січових стрільців існувала Жіноча чота, організатором якої була розвідниця Ольга Басараб. Фото: З відкритих джерел                                                                                                                                             На фото: Олена Степанів-Дашкевич Починаючи з 2017 року, українські захисниці мають доступ до майже всіх бойових та офіцерських посад. Територіальна оборона - рід сил сучасних ЗСУОдин із нових родів сил сучасних ЗСУ — це Сили територіальної оборони. Все почалось 1 січня 2022 року відповідно до закону "Про основи національного спротиву". Уже за перший тиждень повномасштабної війни лави ТрО поповнили понад 100 тисяч добровольців. Вони прийняли бій у Київській, Сумській та Чернігівській областях. Разом з бійцями інших родів військ сили ТрО обороняли Маріуполь, брали участь у контрнаступі на Харківщині. Сили ТрО й по сьогоднішній день тримають оборону на Півдні, Сході та Півночі України.

Йдеться про LЕD-екран поблизу театру «Астана Опера» у столиці Казахстану, на якому 27 листопада замість російського з’явився прапор України

МВС Казахстану розслідує появу прапора України на LЕD-екрані в Астані у день візиту путіна.

25 листопада 1917 року на крейсері Чорноморського флоту "Пам'ять Меркурія" підняли синьо-жовтий прапор. З початком української революції матроси-українці почали вимагати українізації флоту. На багатьох кораблях Чорноморського флоту з'явились українські організації. На початку жовтня 1917-го моряки дізналися про українізацію на Балтійському флоті. За попередньою домовленістю з командуванням, усі кораблі й порти Чорноморського флоту на 1 день прикрасили українськими прапорами. Після проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради про автономію України на сторону української влади перейшло декількох великих воєнних кораблів. Українські моряки підняли замість андріївського прапора український. Близько 200 матросів-росіян покинули корабель. Російські офіцери передали командування кораблем мічманові Вадиму Дяченку. Командувач Чорноморського флоту адмірал Олександр Немітц передав крейсер у розпорядження комісара Центральної Ради, капітана 2-го рангу Євграфа Акімова. Центрофлот одразу визнав його повноваження. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Підписали документ, завдяки якому Україна віддалилася від Росії Корабель офіційно став 1-м українським крейсером сучасності. 1918 року за наказом гетьмана Української держави Павла Скоропадського крейсер перейменували на "Гетьман Іван Мазепа". Командувач Чорноморського флоту Олександр Немітц визнав владу Української Народної Республіки 23 листопада 1917 року. Направив відповідну телеграму секретареві військових справ Симону Петлюрі з нагоди урочистого проголошення в Києві ІІІ Універсалу.

11 листопада 2022 року у Херсоні замайорів український прапор. Понад вісім місяців місто було під російською окупацією. В той день в центрі Херсона місцеві мешканці вийшли на вулиці з українськими прапорами. Синьо-жовтий стяг встановили поруч із будівлею Херсонської обласної адміністрації, а також біля будівлі поліції. Херсон був єдиним обласним центром, який контролювала РФ після повномасштабного вторгнення. Окупанти навіть "приєднали" його до РФ, провівши псевдореферендум. Місто було захоплено на початку війни. Сотні людей виходили на проукраїнські мітинги. Кидалися на ворожі танки, без зброї проганяли колони з буквами Z. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЗСУ продовжують наступ і готуються до звільнення лівого берега Херсонщини карти боїв У Бузковому парку росіяни розстріляли місцеву тероборону, яка намагалася чинити спротив. Також чимало людей були заарештовані за проукраїнську позицію. Деяким довелося покинути місто. 9 листопада 2022 року росіяни заявили, що йдуть з Херсона. 11 листопада з'явилися кадри пересування воїнів ЗСУ Херсоном та місцевих мешканців, які вийшли на вулиці, щоб зустріти своїх. Українці у соцмережах з радістю сприйняли довгоочікувану новину про деокупацію Херсону. А фото прапора над Херсонською ОВА відразу стало "вірусним". 11 листопада 2022 року українські військові зайшли до Херсона, який понад вісім місяців перебував у російській окупації - від 2 березня. 14 листопада президент Володимир Зеленський приїхав до звільненого від російських окупантів Херсона. Над містом офіційно замайорів прапор України. Херсон мав символічне значення для президента РФ Володимира Путіна, оскільки став єдиним обласним центром, який вдалося тимчасово окупувати після 24 лютого. На оборону Херсона Москва спрямувала значні сили, зокрема й елітні частини повітрянодесантних військ, а також підкріплення з мобілізованих росіян. Командувач оперативно-стратегічного угрупування військ "Таврія" Олександр Тарнавський через рік після звільнення міста заявив, що росіянам довелось тікати з Херсона, щоби уникнути оточення і не бути знищеними. У них не було іншого виходу, як тікати.