Search trend "День Прапора України"

Із цим святом військових привітав президент України Володимир Зеленський, головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, начальник Генерального штабу ЗСУ генерал-майор Андрій Гнатов, а також командувач ВМС ЗСУ віце-адмірал Олексій Неїжпапа. "ВМС довели, що Україна здатна й захищатиме свої інтереси", - Зеленський У цей день воїнів ВМС ЗСУ привітав президент України Володимир Зеленський. "Разом зі всіма нашими Силами оборони воїни ВМС довели, що Україна здатна й захищатиме свої інтереси. Російського десанту не було й не буде в Одесі, "Москва" пішла на дно, острів Зміїний під контролем України, знищено та пошкоджено 28 російських кораблів та один підводний човен, а "зерновий коридор" функціонує та підтримує продовольчу безпеку світу", - зазначив глава держави. "З початком повномасштабного вторгнення наші ВМС стали одним із ключових чинників української стійкості", - СирськийГоловнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський відмітив, що українські військово-морські традиції мають тисячолітню глибину: від княжих флотилій Русі, запорозьких чайок, флоту Української Народної Республіки, який підняв синьо-жовті прапори на Чорному морі понад сто років тому."З початком повномасштабного вторгнення Росії наші Військово-Морські Сили стали одним із ключових чинників української стійкості. Разом із вами ми не дали агресору висадити десант в Одесі. Відбили Зміїний. Потопили "Москву". Загалом знищили або пошкодили 28 ворожих кораблів та один підводний човен. Уразили штаб російського флоту у Севастополі. Забезпечили безпеку "зернового коридору". Захистили судноплавство у північно-західній частині Чорного моря", - наголосив Сирський.Він акцентував, що "ворог намагався відрізати нас від моря, підірвати економіку. Та в результаті – ми відсунули його від наших берегів"."Феномен цієї війни в тому, що Україна, маючи обмежений надводний флот, перетворила колись грізний чорноморський флот Росії на флотилію, яка ховається в бухтах Новоросійська. Ворожий флот фактично усунуто з Криму. І значна частина цієї перемоги – заслуга Військово-Морських Сил України. Сьогодні ВМС України – це безпілотні надводні й підводні системи. Це берегова оборона. Це морська піхота, яка тримає найгарячіші ділянки фронту на суходолі та ефективно атакує. Це високоточна зброя. Це технології, які не лише відповідають викликам, а й формують майбутнє", - зазначив головком."Зараз ВМС – це твердий і беззаперечний аргумент того, що Україна була, є і буде морською державою", - ГнатовНачальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майор Андрій Гнатов підкреслив, що з 2022 року ВМС набули додаткових спроможностей, на їх рахунку – багато славних сторінок історії: це і охорона морських рубежів, недопущення висадки десантів противника в порти України, і знищення кораблів, катерів та суден РФ, знищення флагмана ЧФ РФ крейсера "Москва"."Це були майстерно проведені операції, які достойні огляду і вивчення на світовому рівні. Бо втрати флагмана світ не знав з часів Другої світової війни. І саме ВМС ЗСУ зробили це. Це і звільнення острова Зміїний, і щоденна робота щодо економічних спроможностей нашої держави, гарантування безпеки цивільного судноплавства в Чорному морі, це захист морських рубежів і всього водного простору України тощо…", - наголосив Андрій Гнатов.Він нагадав, що й сам тривалий час проходив службу саме у військових частинах Військово-Морських Сил ЗСУ."Пишаюся тим, що мав честь битися з російським окупантом пліч-о-пліч із морськими піхотинцями за підтримки інших складових ВМС. Зараз ВМС – це твердий і беззаперечний аргумент того, що Україна була, є і буде морською державою: з міжнародно визнаними кордонами, з визначеною виключно економічною морською зоною, з усіма правами та обов’язками, які передбачає міжнародне морське право для морських держав", - зазначив Гнатов.Він підкреслив, що ВМС виконають будь-яке завдання поставлене, вищим військово-політичним керівництвом нашої країни."І я впевнений, що наступне професійне свято ВМС буде відзначатися з новими досягненнями, спроможностями, подвигами, героями", - резюмував начальник Генерального штабу ЗСУ."Це свято, яке ми відзначаємо вже понад 33 роки. Свято морської держави Україна", - НеїжпапаКомандувач ВМС ЗСУ віце-адмірал Олексій Неїжпапа нагадав, що ВМС ЗСУ вигнали противника із північно-західної частини Чорного моря та змусили росіян забрати всі кораблі із тимчасово окупованого Криму."Сьогодні для ВМС — дуже важливий день. Це свято, яке ми відзначаємо вже понад 33 роки. Свято морської держави Україна. Прапору ВМС ЗСУ вже виповнилося 107 років. Цей прапор зараз на мачтах і флагштоках кораблів. І це ще раз підкреслює, що Україна є морською державою вже давно", - відмітив Неїжпапа.Він також нагадав, що завдяки морським дронам України зараз твориться нова історія у війні на морі, а там, де стоять військові частини морської піхоти – ворог не пройде.  Встановлення національно рекорду До свята в Одесі встановили національний рекорд  України – курсанти та ліцеїсти розгорнули найбільший прапор Військово-Морських Сил ЗС України. Про це Олексій Неїжпапа повідомив  у Fасеbооk.  Довжина прапора становить 35 метрів, а ширина – 19,8 метрів.фото: Олексій Неїжпапафото: Олексій Неїжпапа"Наш прапор - символ хоробрості, незламності та відданості своєму народові. Під ним здобуто вже чимало перемог. Вірю, що найбільші ще попереду!", - наголосив командувач ВМС ЗСУ. Наприкінці червня Військово-Морські Сили ЗСУ знищили катер чорноморського флоту Росії з десантом, що рухався вздовж західного узбережжя Херсонської області. 

Еспресо наводить переклад статті Wybоrсzа.6 червня урядова Комісія в справах вивчення російського і білоруського впливу на внутрішню безпеку і справи Республіки Польщі в 2004-2024 рр. підвела підсумки річної діяльності. Тихо – оголошення на сайті Міністерства юстиції, яке відповідало за її організацію і діяльність, з’явилося через 4 дні і без феєрверків.Відповідно до оголошення Комісія, яка складається з 11 експертів під керівництвом генерала Ярослава Стружика, керівника Служби Військової Контррозвідки, обговорила тайний рапорт, який 7 квітня передала прем’єру Дональду Туску. Тематика аналізу – це питання безпеки, зовнішньої політики, дезінформації та економіки. Як висновок представлено 50 рекомендацій, які "повинні слугувати укріпленню супротиву країни російським впливам".Дональд Туск, фото: з відкритих джерел Генерал Стружик нагадав, що Комісія направила в прокуратуру клопотання про порушення розслідування проти Антоні Мачеревіча (звинувачення в дипломатичній зраді) і полковника Пьотра Погоновського, колишнього керівника Агентства внутрішньої безпеки (ліквідація 10 з 15 делегувань).Міністр юстиції Адам Боднар підсумував: "В умовах сучасних геополітичних викликів, які в даний час є причиною найсерйозніших загроз безпеці Польщі, висновки та рекомендовані заходи, представлені Комісією, а також висновки, подані до прокуратури, є важливим внеском у покращення безпеки Польщі".Це лише декларації. Міністри, присутні на засіданні, - крім Боднара, це міністр внутрішніх справ та координатор спеціальних служб Томаш Шемоняк та міністр культури Ганна Врублевська - та члени Комісії повністю пропустили те, що двома днями раніше було викинуто до кошику аналіз впливу Росії на польсько-українські відносини.За ініціативою ПСЛ уряд (один депутат утримався) та опозиція проголосували за Закон про створення нового державного свята: 11 липня поляки відзначатимуть Національний день пам’яті для поляків - жертв геноциду ОУН та УПА на східних територіях Другої Польської Республіки.Направленого - визначає акт - у 1939-1946 роках "на польське населення" "українськими націоналістами з організації українських націоналістів (ОУН), української повстанської армії (УПА) та іншими українськими націоналістичними утвореннями, що діяли на східних землях Другої Польської Республіки (воєводства Волинське, Тарнопольське, Станіславівське, Львівське, Поліське), а також сучасних воєводств Люблінського і Підкарпатського".Чому немає свята 17 вересня 1939 року, ані дня Катині, але є свято волинської бійніЦе відкрито антиукраїнські дії, оскільки немає державного дня пам'яті ані 17 вересня (вторгнення СРСР до Другої Польської Республіки в 1939 р.), ані 5 квітня (рішення радянського політбюро 1940 р. про вбивство польських офіцерів у Катині), ані також 11 серпня (наказ 00485 від 1937 р. керівника НКВС Миколи Єжова в справі так званої польської операції в СРСР, в результаті якої розстріляно 111 000 осіб).Натомість вже в 2016 році Сейм і Сенат проголосували за рішення про створення 11 липня Національного дня пам’яті жертв геноциду, скоєного українськими націоналістами щодо громадян Республіки Польщі.А оскільки закон мовчить про скасування резолюції, то 11 липня поляки відзначатимуть з того ж приводу і Національне свято і Національний день пам’яті. Абсурд? Не єдиний.В законі також немає згадки про те, що в 2018 році до Закону про Інститут національної пам’яті - на додаток до "єврейських" поправок, які передбачають покарання за приписування польському народу чи польській державі відповідальності за злочини, вчинені нацистською Німеччиною – введено також "українські" поправки. Згідно з ними злочини українських націоналістів були прирівняні до комуністичних та нацистських злочинів, визначено, що вони тривали в період 1925-1950 років, також встановлено штрафи за заперечення їх.Президент Анджей Дуда та Адам Боднар, тогочасний речник Громадянських Прав, засудили використання фрази "українські націоналісти" та "Східна Малопольща".Трибунал погодився з їхніми застереженнями та видалив обидва терміни з закону.фото: з відкритих джерел Виконання судових рішень Конституційного трибуналу - це зобов'язання законодавчих та виконавчих органів влади, але протягом 6 років ані влада ПіС, ані нинішня не зробили нічого. Тобто закон зобов’язує, але без визначення того, хто вчинив злочин проти поляків у 1925-1950 роках та на якій території.У грудні парламентський клуб ПіС приніс проєкт, в якому було зазначено, що злочин було вчинено 2 членами та співробітниками ОУН - Бандера (ОUN -В) і УПА та іншими українськими формуваннями, що співпрацюють з Третім Німецьким Рейхом". І що мова йде про вчинки 1921-1950 років. Перше читання проєкту відбулося в Сеймі 6 лютого, після чого він опинився в комітеті.Також проводиться підрахунок кількості польських жертв. У законі, прийнятому 4 червня, мова йде про 100 тисяч осіб, Інститут національної пам’яті стверджує, що їх було 120 тисяч, а Пшемислав Чарнек, який представляв проєкт ПіСу, - 200 тисяч.У випадку польсько-українських історичних відносин немає ані норм, ані здорового глузду, оскільки все можна сказати і прийняти.Партія "Право і справедливість", фото: gеttyіmаgеs Зовсім не Інститут національної пам’яті. Де розташований "центр Путіна" в ПольщіЩо стосується проєкту Народної партії, уряд не зайняв позиції, оскільки, як заявив заступник міністра культури Мачей Врубел під час парламентської дискусії, "наразі вже нічого не стоїть на шляху урочистого святкування 11 липня, але Міністерство культури та національної спадщини, звичайно, не вносить поправок до цього парламентського законопроекту". Чому, можна запитати, очевидно, що влада вмила руки? Зрештою, у випадку обговорених історичних законів ми маємо справу з показовою присутністю московських фахівців."Українські" поправки до Закону про Інститут національної пам’яті були написані в інтересах Росії та її спеціальних служб. Не інакше є щодо закону, внесеного ПСЛ (Польською Селянською Партією). Войцех Чухновский заявив у "Газеті Виборчій", що в лютому комісія генерала Стружика надіслала список з 25 імен людей, що розповсюджують пропаганду Кремля в Агентстві Внутрішньої Безпеки.Зі слів його співрозмовника та члена Комісії, найважливішим джерелом пропаганди Кремля в Польщі є середовище, зосереджене навколо Видавничого Дому "Польська Думка" - "головний центр" для проросійських ініціатив у Польщі."Польська думка", перерахував співрозмовник Чухновського, має власне інтернет-телебачення, просуває там Гжегожа Брауна, закликає українців, які живуть у Польщі, щоб "поверталися додому", і розповсюджує фальшиві новини про прихильність до українців у черзі до лікаря, їх злочин і гроші, які вони отримують від держави і за які вони "не виражають вдячності".У своєму підході Європейський Союз є "тоталітарним творінням", Україна це "бандерівсько - фашистська держава", а "спеціальна операція в Україні" була спровокована американцями.Крім телеканалу "Польської думки", комісія в листі до Агентства внутрішньої безпеки назвала інші портали: Nаtіоnаlіsts.nеt, Nаtіоnаl.іnfо, krеsy.іnfо. Анонімний член Комісії заявив, що загальними цілями публікації цих ЗМІ є:• зменшення довіри до польського уряду (як попереднього, так і теперішнього);• розпад Європейського Союзу;• послаблення Заходу в цілому;• посварити Польщу з Україною.І він зробив висновок: "Цими порталами як джерелами користуються сторінки в соціальних мережах, які заражають польський публічний простір. Вони значною мірою обслуговуються спеціальними підрозділами російської армії, призначеними для підтримки фейкових сторінок".Після таких висновків експертів з російської дезінформації повинні включитися всі контрольні лампи в структурах, які дбають про безпеку держави.Вони не включилися. Навпаки, лампи, що застерігають від "центрів Путіна", згасли, натомість включилися лампи, що попереджають про "небезпеку" від України.Ексгумації йдуть добре, і ПСЛ обирає дипломата з ПНР та кореспондента з МосквиПредставником для звітності по Закону від 4 червня обрали депутата Тадеуша Самборського. У 1977 році він захистив докторську дисертацію в університеті імені Ломоносова в Москві, в 1970 -х та 1980 -х роках він був першим секретарем посольства Польської Народної Республіки у В’єтнамі та Лаосі, а потім був московським кореспондентом "Зеленого Прапора", органу Об’єднаної народної партії – партії-сателіта Польської об’єднаної робітничої партії на початку існування Польської Народної Республіки.Він двічі засідав у Сеймі від імені ПСЛ (1993-1997, 2001-2005), у 2023 році він отримав мандат від списків партії "Третій Шлях", був президентом фонду "Допомога полякам на Сході", до 2017 року він належав до керівництва Товариства "Польща - Схід" - до 1990 року Товариства польсько-радянської дружби.Самборський є постійним автором "Польських думок", він часто пише про злочини ОУН-УПА, у 2023 році він опублікував збірку своїх текстів у її видавничому будинку. "Польська Думка" - це медіа-покровитель його фестивалю.Майкл Олшевський, керівник закордонного департаменту "Виборчої", - один із небагатьох журналістів, який критично писав про закон, заявив, що "заявники з ПСЛ і "Третього Шляху" побачили шанс в антиукраїнських настроях і - як практично весь наш політичний клас - стали заручниками антиукраїнської риторики".Послідовність подій показує, що мова йде не лише про перегони, хто першим досягне союзу з Конфедерацією та Брауном. Наприкінці листопада міністри закордонних справ Польщі та України, Радослав Сікорський та Андрій Сибіга підписали декларацію, яка розблокувала питання про ексгумацію польських жертв в Україні та українських жертв у Польщі.Робоча група почала працювати під егідою міністерства культури. 24 квітня, завдяки особистому залученню прем’єр -міністра Дональда Туска та президента Володимира Зеленського, ексгумаційні роботи розпочалися в Пужниках на Тернопольщинні, завершилися в травні виявленням останків 42 поляків, убитих УПА. Прем'єр-міністр назвав цю подію "проривом".У відповідь Чарнек сказав, що прориву немає. Він стверджував, що після її прийняття "неможливо буде в Польщі під загрозою покарання прославляти УПА, бандеревців, всіх тих українських націоналістів, які вбивали наших співвітчизників 80 років тому"."Закон також покладе край цим ганебним переговорам Міністерства культури та національної спадщини з українською державою щодо можливих подальших пам’ятників УПА в Польщі", - додав він, представляючи поправку від ПіС до Закону про Інститут національної пам’яті.Здавалося б, усі розуміють, що "в нас є довоєнні часи", як зазначає Туск, і що якщо Україна потрапить під удари росіян і зраду американців, ми будемо сусідами з Росією Путіна не на ділянці 628 кілометрів (Кролівець, у російській номенклатурі Калінінград плюс Білорусь), а 1163. Можливість ведення Москвою гібридної війни від дезінформації та радіоелектронної боротьби до регулярного саботажу радикально зросте.Здоровий глузд вимагає мінімізувати все, що розділяє поляків та українців. Москва навіть не приховує, що однією з її цілей є конфлікт наших націй. Але це не так - Україна також є ворогом для численних польських політиків.Чи полегшує РSL завдання БраунуСвій проєкт Польська селянська партія (РSL) подала до маршалківської палати 25 квітня, тобто на другий день після початку ексгумації у Пужниках.Тими ж днями невідомі особи на поруйнованій могилі 62 вояків УПА на горі Монастир – також відомій як Монастир – у ґміні Горинець-Здруй встановили табличку з написом: "Спільна могила українців, членів УПА, відповідальних за терор і геноцид беззахисного польського, українського та єврейського населення. Господи Боже, змилуйся над ними і не зараховуй їм тих страшних вчинків, яких вони допустилися супроти своїх братів. "Прощення не означає забуття, але – зцілення болю"".Міністерства культури Польщі та України у спільній заяві назвали цей інцидент "свідомою провокацією, що слугує інтересам держави-агресора Росії  і має на меті зірвати конструктивний діалог, який останніми місяцями розвивається між нашими країнами".Табличку демонтували, тож Браун не зміг урочисто "відкрити" її 2 травня, як це собі планував.І можна було б відзначити невеликий поступ у розплутуванні польсько-українського вузла, якби не РSL і той спосіб, у який народники домоглися ухвалення свого проєкту.Генерал Стружик передав прем’єрові закритий звіт комісії 7 квітня, у якому містилася оцінка видання "Мyśl Роlskа" ("Польська думка") як "осередку Путіна" в Польщі, а також 50 рекомендацій щодо обмеження російського та білоруського впливу.фото: jаgіеllоnіа.оrg Чи передав глава уряду звіт Владиславу Косіняку-Камишу? Ми не знаємо, хоча це було фактично непотрібно, адже віцепрем’єр і міністр оборони делегував до комісії професора Ґжеґожа Мотику – керівника Військового історичного бюро та відомого дослідника польсько-українських відносин. Генерал Стружик кілька разів доповідав про результати роботи комісії на засіданнях уряду.Спочатку доповідачем проєкту, який підписав Косіняк-Камиш, мав стати віцеспікер Сейму Пьотр Зґожельський, який змагається у радикалізмі з Брауном щодо стигматизації українських націоналістів. Однак народний політик виявився недостатньо принциповим, і 30 травня його замінили на Самборського.Це трапилося перед другим туром президентських виборів, коли РSL сподівався на перемогу Рафала Тшасковського.Метою внесення на розгляд і проштовхування законопроєкту була не лише боротьба з антиукраїнським радикалізмом і зрив ексгумації. Йшлося також про те, щоб показати, що з "хабом Путіна" не може статися нічого поганого, незалежно від висновків комісії генерала Стружика та поточної політичної констеляції. До речі, представник "хабу" був делегований для того, щоб переконатися, що в антиукраїнському котлі під коаліцією, яка називає себе демократичною, не бракує політичних дров.Символічно, що закон про антиукраїнське національне свято був прийнятий 4 червня, в День свободи і прав людини, який відзначається в пам'ять про вибори 1989 року,  які призвели до краху комунізму в нашій країні (єдиний, хто помітив цей збіг, був Владислав Фрасинюк на шпальтах Nеwswееk) та ініціювали зміни в усьому регіоні, що незабаром привели до розпаду СРСР і становлення 15 його республік, зокрема й України, як незалежних держав.Донедавна польська влада представляла безперервність повстань за свободу і демократію в нашому регіоні як підставу для польської слави і політичної величі. Від польського Жовтня 1956 року та Угорського національного повстання, через Празьку весну, Солідарність 4 червня та Осінь народів 1989-го року до українських Майданів 2004-го та 2013-2014 років і нинішньої боротьби українців проти російських окупантів.А коли День волонтерів, які допомагають біженцям з УкраїниРозуміння цієї традиції могло б підштовхнути до заснування Дня польського волонтера в пам'ять про неймовірну солідарність, виявлену мільйонам українців після 24 лютого 2022 року. Тоді величезна частина польського населення показала здивованій Європі, що таке людська щедрість і серце і в чому проявляється дух старого континенту та його цінності.Натомість політики надірвали польську солідарність щодо України, додавши ще один ком у могилу знаменитої "лінії Ґедройця" у польській східній політиці.Інституції, такі як комісія генерала Стружика, мають пройти два випробування, щоб оцінити їхню реальну користь для безпеки держави.Першим є виявлення ворожих впливів серед попередньої влади. З цим, як видається, комісія справляється.Друге – виявлення російських та білоруських впливів серед своїх. А цим керівники держави знехтували. І менш важливо – чому: чи через підтримку коаліції заради голосів народників, чи змагання у антиукраїнстві з правими, чи відверті докори "невдячним українцям", які "не хочуть знати правду про Волинь".Значення має результат – те, що в польсько-українських відносинах ми зайшли в глухий кут.Українці вчинили мудро, коли надали кілька нових дозволів на ексгумацію, попри ворожий крок Польщі.А оскільки мости не спалено, варто шукати шляхи виходу з нинішньої ситуації.Починати варто із найголовнішого, тобто з громадської думки. Під час ексгумаційних робіт у Пужниках Кароліна Левицька в ефірі ТОК FМ розмовляла з професором Мотикою. Вона зазначила, що причиною запровадження Україною у 2017 році ембарго на ексгумаційні роботи було те, що їх проведення виявило б "ще більше полів, братських могил, наповнених кістками жертв з-поміж цивільного населення. І Києву рано чи пізно довелося б зіткнутися з цією дуже складною і темною сторінкою своєї історії".Вона додала, що, зрештою, зруйновані у 2015-2017 роках "невідомими зловмисниками" українські могили та меморіали, були незаконними.Брак знань не повинен звільняти від журналістської етики. Насправді частину руйнувань здійснили місцеві органи влади, тоді як російська агентура діяла відкрито, розміщуючи відео зі своїх дій на порталах так званої Донецької Народної Республіки. Могила на горі Монастир була впорядкована на підставі угоди Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва зі Спілкою українців у Польщі.Після кількарічних складних переговорів було домовлено, що на табличці з іменами з’явиться напис "загинули за вільну Україну". Головою Ради тоді був Станіслав Бронєвський, керівником "Сірих шеренг", у переговорах брав участь Світовий союз солдатів АК, зокрема середовище 27-ї Волинської дивізії.Ці люди знали події Другої світової війни з власного досвіду, їхні близькі загинули від рук українців, вони самі брали участь у польсько-українських боях. І все ж вони підтримали угоду Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва (RОРWіМ) зі Спілкою українців у Польщі (ЗUwР), вбачаючи в ній елемент ширшого порозуміння між поляками та українцями.Ось чому Росія та її агентура, а також проросійські та ендеківські сили роблять усе можливе, щоб могили на горі Монастир не відновили у погодженому вигляді. Кремль зацікавлений, щоб поляки і українці показали, що не здатні осмислити драматичне минуле і думати про спільне майбутнє.Дослідження професора Галагіди та неприємні факти для польських істориківКілька зауваг щодо істориків. У польській правовій системі відбувається жонглювання датами, назвами українських формувань і такими термінами, як "українські націоналісти", а також кількістю жертв. Це означає, що роль дослідників зведена до нуля, бо польська держава не зважає на їхні дискусії та висновки, проголошуючи "правду" залежно від політичних потреб.І це в контексті ситуації, коли під час підготовки до ексгумаційних робіт з'ясувалося кілька не дуже приємних для польської держави фактів.Підтвердилося, що єдині комплексні дослідження щодо ідентифікації жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років проводить команда професора Ігоря Галагіди в Українському католицькому університеті у Львові. За 7 років роботи дослідники встановили імена понад 22 тисяч українських жертв і визначили їхню загальну кількість - понад 30 тисяч. Наразі вони працюють над ідентифікацією польських жертв.Завдяки цьому українська сторона змогла представити список із 200 населених пунктів у Польщі, у яких загинуло щонайменше 5 цивільних осіб української національності.Такого комплексного переліку для населених пунктів на території України не змогли представити ні Інститут національної пам’яті (ІРN), ні жодна з численних установ, що займаються історичною політикою.Те саме стосується кількості польських жертв і встановлення якомога більшої кількості імен.Також з'ясувалося, що, всупереч твердженням деяких істориків, політиків і журналістів, ексгумація не є способом встановлення кількості жертв та їхньої ідентифікації. Стосовно конкретних населених пунктів – це ефективний і необхідний метод, але не для всієї території, на якій у 1940-х роках розгорталася польсько-українська драма.А тому історики повинні виконати свою роботу, і село за селом, місто за містом намагатися встановити імена жертв, щоб порахувати їх з відносною точністю. Це єдиний і найнадійніший спосіб дізнатися реальну картину минулого і віддати данину пам'яті тим, хто був убитий.     В ефірі ТОК FМ професор Мотика назвав дослідників, які ставлять під сумнів польську цифру 100 тисяч, "науковими антивакцинаторами". Тому що ніхто не ставив під сумнів польські дослідження, які називають таку цифру. Слова професора мають державну вагу, адже він є найважливішою посадовою особою в історичній політиці нинішньої влади. Окрім того, що він очолює ВБГ і є членом комісії генерала Стружика, він також входить до Колегії ІНП.   Але польська історіографія досі оперує оцінками, за якими кількість розстріляних обчислюється десятками тисяч людей, хоча минуло достатньо часу для ретельного дослідження цього питання.Маючи певні знання про літературу на цю тему, польські, українські, радянські та німецькі документи, а також про часткові результати ідентифікації польських жертв, я можу дати дружню пораду. Історики зроблять суспільству послугу, коли почнуть готувати громадян до сприйняття інформації про те, що польських жертв було незрівнянно менше, ніж загальноприйняті 100 тисяч.Що не применшує значення того факту, що жертв було десятки тисяч, і що кожна з них заслуговує на поховання, відновлення імені й прізвища і пам'ять.І на завершення кілька слів до службовців із ліквідації загроз для безпеки Польщі. У гучному інтерв'ю Донати Субботко "Росія вже тут" генерал Пьотр Питель, голова Служби військової контррозвідки у 2014-2015 роках, заявив, що "все, що сталося в Польщі після 2015 року, відповідає російським інтересам". І що польські служби залишили державу "голою і незахищеною" перед обличчям російської загрози.Через півтора року після того, як колеги генерала повернулися до виконання службових обов'язків, доводиться констатувати, що у сфері впливу Росії на польсько-українські відносини такий стан справ зберігається і сьогодні.

28 червня, в День Конституції України, у львівському парку "На валах" відбулась урочиста церемонія підняття Державного Прапора. Після цього була святкова програма за участі оркестру

У посольстві України в Туреччині, де проживає найбільша за чисельністю у світі кримськотатарська діаспора, у День кримськотатарського прапора, відбулася урочиста церемонія підняття кримськотатарського стяга. 

День кримськотатарського прапора відзначають із 2010 року. Традиція, що зародилася на півострові, сьогодні існує і на материковій частині України

Наш найкращий волейболіст грати відмовився Капітан національної волейбольної команди Олег Плотницький відмовився виступати за головну команду України. Новина стала чи не найгучнішою сенсацією в нашому волейболі. Гравець високого міжнародного класу, який уперше в історії незалежної України вивів волейбольну команду до фінальної час­тини світової першості, де українці зупинилися за крок до медалей, який перебуває у розквіті сил і є одним із провідних гравців найсильнішої у світі італійської ліги, раптом відмовляється грати за свою країну. Офіційно Плотницький цього так не назвав. За його словами, він "припинив кар'єру у збірній України". Це звучить більш пристойно, але означає те саме. Одразу хочу відкинути звинувачення у відсутності патріо­тизму, які прогнозовано пролунали й іще лунатимуть на адресу Плотницького найближчим часом. Тому що це щонайменше несерйозно. Кожен, хто хоч раз стикався зі збірними України з будь-якого виду спорту, розповість вам чимало цікавих історій, які в нас не заведено виносити на публіку. І про патріотизм у цих історіях не буде жодного слова. Слова будуть про гроші. І це нормально, коли розглядати виступи за національну команду країни не в колишніх традиціях "совєтского спорта", а в сучасних реаліях. Так уже склалося, що сучасний український спорт зародився і розвивався до світових вершин у рамках спорту комуністичної імперії. Тоді для спортсменів і не лише не існувало будь-якого вибору. Вершиною кар'єри для кожного спортсмена був виступ за збірну Радянського Союзу. Він, окрім престижу, приносив недоступні для всіх інших можливості від отримання поза чергою безплатного житла до поїздок на змагання за кордон. Тоді у збірну хотіли всі, і про щось інше не було й мови. Звісно, що про жоден "совєтскій патріотізм", вигаданий комуністичними пропагандистами, ніхто всерйоз не думав. У тих збірних були і грузини, й узбеки, й естонці, й українці, й усі інші, яких збірна команда приваблювала вищезгаданими благами, а не можливістю захистити "честь страни". Зовсім не так було і є у вільному світі. Там до "спортивної" національності ставляться спокійно. Нікого, наприклад, не бентежить, що за Катар на світових змаганнях не виступає жоден спортсмен, народжений у цій багатій грошима, але бідній на спортивні таланти країні. У нас те саме: ніхто не обурюється, коли за українські збірні з футболу, баскетболу, настільного тенісу та багатьох інших видів спорту виступають іноземці, яким як виняток видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію. Видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію Та повернімося до наших національних збірних. На відміну від СРСР, ці команди, за невеликим винятком, не мають належного державного фінансування. Того, що є, часто не вистачає на найнеобхідніше. Про те, як тренери і спортсмени національних збірних України здобувають своє фінансування, можна писати детективні та пригодницькі романи та знімати серіали. Однак не всі види спорту організовано так, що міжнародного успіху можна досягти, винятково виступаючи за національну збірну. Нікого чомусь не дивує, що провідні українські тенісисти й тенісистки приїжджають чи ні грати за збірну лише на власне бажання. Точніше, на бажання своїх агентів та менеджерів. Слід розуміти: щоб стати атлетом світового рівня, треба присвячувати тренуванням багато годин на день із раннього дитинства. Більшість із наших спортсменів пізнавала цей світ із вікон спортзалів та автобусів, які возять їх на змагання та турніри. Як і в будь-якому шкільному класі, серед спортсменів є і особи з високим рівнем розвитку, і навпаки. Саме тому я завжди з іронією ставлюся до "заяв спортсменів" із тих чи тих громадських чи політичних питань, у яких вони мають повне право нічого не тямити. Те ж саме і з патріотизмом. Коли у спортсмена є вибір виступати за команду країни, в якій є шанс щось виграти, чи за рідну країну, де таких шансів немає, вибір буває далеко на завжди на користь Батьківщини. Якщо простіше: комусь виступи за збірну допомагають робити кар'єру й заробляти гроші, а комусь заважають. Упевнений, що ті волейболісти закордонних клубів, які згодилися приїхати до збірної України, мають на це кожен свій резон. І честь прапора в цьому резоні ледь не на останньому місці. Бо йдеться про гроші, а честь прапора безцінна.

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

У День кримськотатарського прапора перед будівлею Міністерства закордонних справ України підняли національний стяг корінного народу Криму.

"Кримськотатарський прапор підняли біля МЗС України та в посольствах по всьому світу 26 червня — у День кримськотатарського прапора

Як підкреслює Аssосіаtеd Рrеss 14 червня Сполучені Штати святкують 250-річчя армії США та День американського прапора. Цей день також відзначає свій 79-й день народження колишній президент Дональд Трамп. У Вашингтоні вперше за понад тридцять років відбудеться великий військовий парад, який, за словами Трампа, “не матиме аналогів”. Однак, в цей же день заплановано антиурядовий мітинг “Без […] Тhе роst Військовий парад у США на 250-річчя армії та протести 14 червня fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

У огляді Еспресо читайте, що відомо про славетного захисника і командира армійського корпусуДитинство і юні роки Дениса Прокопенка з позивним РедісНародився Прокопенко за два місяці до проголошення Україною незалежності – 27 червня 1991 року. У 2008 році закінчив київську гімназію. З дитинства займався спортом –  футболом та єдиноборствами. До початку російсько-української війни був активним вболівальником та ультрас київського футбольного клубу "Динамо". Саме на секторі стадіону отримав прізвисько Редіс, що стало його бойовим позивним.Денис Прокопенко є нащадком етнічних карелів. Його прадід брав участь у радянсько-фінській Зимовій війні (1939-1940). Після бою з більшовиками він був визнаний зниклим безвісти. До слова, на знак пам’яті про свого прадіда Редіс носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки."У мого діда була така жахлива ненависть до комунізму, до більшовизму, до Совка... і, уявляєш, втратити свою родину? Тобто всі його брати загинули, рідня. Я не знаю, чи їх убили або кудись забрали в полон.Вийшло так, що я ріс у діда. Він мене виховував, і до 7 років я зростав там, потім переїхав до батьків, почав ходити до школи. Але дід завжди для мене був авторитетом, і я підтримував його ідеї. Я не можу сказати, що він мені їх нав'язав, він просто багато розповідав, і я свідомо розділяв його погляди. Для мене це кровна помста. У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись", — розповідав в інтерв'ю для полкової газети Денис Прокопенко.Коли Денису було 8 років, його батько загинув. Тоді дідусь виховував його та багато розповідав про їхню сімейну історію і боротьбу прадіда. Вищу освіту здобув у Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю "Викладач англійської мови". За здобутим фахом не працював, бо одразу по закінченню університету у віці 23 років (а це був 2014 рік) пішов добровольцем до лав батальйону "Азов".У 2020 вступив до Національного університету оборони України (командно-штабний інститут застосування військ) за спеціалізацією "Бойове застосування та управління діями військових частин механізованих і танкових військ".Особисте життя і знайомство з дружиноюУ 2015 році у соцмережах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною, яка тоді волонтерила на потреби АТО. У 2019 році вони одружилися. Вона  – ілюстраторка та громадська активістка. Навесні 2022 року під час оборони Маріуполя, разом з іншими рідними військовослужбовців ОЗСП "Азов", Катерина доклала зусиль для збереження життів особового складу маріупольського гарнізону та свого чоловіка зокрема. Після виходу захисників у полон Катерина Прокопенко заснувала та керує громадською організацією "Асоціація родин захисників Азовсталі", займається правозахисною діяльністю, очолює кампанію для визволення оборонців Маріуполя з полону.Бойові дії 11 липня 2014 року Денис Прокопенко розпочав службу в батальйоні "Азов" і брав участь у всіх бойових операціях літньої кампанії підрозділу: бої за Мар’їнку, Іловайськ, Широкине. Був гранатометником.Під час Павлопіль-Широкинської у 2015 році операції Редіс командував 1-ю ротою. В 2017 році Денис Прокопенко став командиром ОЗСП "Азов". Він вважається наймолодшим командиром в історії Національної гвардії та Збройних сил України. На той момент йому було всього 26 років.Денис Прокопенко завжди акцентував увагу на навчанні особового складу підрозділу, а будь-яке навчання розпочиналося з опанування та повторення сучасних протоколів надання домедичної допомоги. Під час оборони Маріуполя ці знання врятували багато життів. Що найбільше виокремлюють з його  заслуг – перетворенні "Азову" з добровольчого підрозділу в професійне бойове з’єднання за лекалами сучасних військових стандартів."Кожен боєць готовий покласти життя за "Редіса", адже той своєю чергою готовий зробити те саме за кожного "азовця", – казав про нього Богдан Тавр Кротевич."Жодну людину в житті я не поважаю так сильно як нашого командира "Редіса". Це історична постать. Він пройшов шлях від звичайного гранатометника до військового командира і Героя України. Він розбирається у багатьох сферах, це суперталановитий менеджер і авторитет", – розповів бойовий медик бригади "Азов" Сергій "Джедай"."Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні", – казав Андрій Білецький про Редіса.Символ спротиву – Денис Прокопенко"Підлеглі звертаються до нього просто "Друже Редіс" (з наголосом на перший склад). Ще бувши на посаді ротного, Денис виклав своє ставлення до війни з путінським рашизмом так: "Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії. Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю і не маємо права віддавати Донбас в жодному разі…", – писали на сайті Армія. іnfоrm.У серпні 2019 року на столичному Хрещатику капітан Прокопенко отримав із рук новообраного президента України Володимира Зеленського орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.Це нагородження мало не перетворилося на скандал. На урочистому параді Прокопенко не виконав військове привітання. Цей жест був сприйнятий як демарш перед Зеленським. Водночас у ОЗСП НГУ "Азов" прокоментували, що віддавати військове вітання, за Статутом Збройних сил України, належить лише військовому керівництву. "Стройовий статут зобов’язує віддавати честь іншому військовослужбовцю, але не цивільним особам. Тому військовослужбовці "Азову" не віддавали честь президентові Петру Порошенку  під час його візиту на позиції "Азову" на фронті, і немає законних підстав віддавати честь іншим цивільним керівникам".Оборона МаріуполяНапередодні Російського вторгнення в Україну – в грудні 2021 року Денис Прокопенко застерігав про можливий напад на столицю України для примушення до капітуляції та прийняття російських умов.Згодом вище військове керівництво ставило перед командуванням гарнізону Маріуполь завдання протриматися 2 тижні для того, щоб виграти час, відтягнувши на себе сили противника, отримати зброю від союзників і мобілізувати резерв. "Азов" у надскладних умовах протримав оборону міста 86 днів.24 лютого 2022 року під командуванням Дениса Прокопенка "Азов" зайняв оборону Маріуполя і прилеглих сіл. Силами розвідки та снайперської групи полку були здійснені диверсійні спецоперації в тилу противника для уповільнення оточення Маріуполя. Також під прикриттям азовців у місто був доставлений останній боєкомплект для ведення артилерійського вогню.За умов управлінського хаосу в місті Денис Прокопенко з першого дня взяв на себе відповідальність і командування обороною півмільйонного Маріуполя. Брав участь у плануванні та здійсненні повітряно-десантних спецоперацій ГУР, під час яких в оточений ворогом Маріуполь вертольотами доправляли людей та боєприпаси, а також евакуйовували поранених бійців.19 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Денису Прокопенку звання Героя України як командиру підрозділу.16 травня Денис Прокопенко повідомив про наказ вищого військового керівництва про збереження життя та здоров’я Маріупольського гарнізону та припинення оборони міста на 86 день від початку оборони Маріуполя й 82 день повного оточення міста. Усі бійці здали зброю своїм офіцерам. Перед виходом віддавали зброю командиру, він тиснув їм руку, дякував за службу, перепрошував за те, що не перемогли, і тоді тільки бійці йшли до росіян у полон.20 травня командування Маріупольського гарнізону на чолі з Денисом Прокопенко покинули "Азовсталь" в одній з останніх груп."Оборона Маріуполя врятувала Україну. Ціною цього порятунку стали життя наших бійців, котрі загинули у міських боях та в результаті теракту в Оленівці, і свобода сотень наших побратимів, які знаходяться у російському полоні", – заявив згодом "Редіс". Полон та поверненняРедіс разом з іншими азовцями потрапив у полон, де провів 123 дні. За спогадами пресофіцера "Азову" Валерії "Нави" Суботіної, яка теж потрапила тоді у полон, вона лише один раз перетнулась із Прокопенком у російській в'язниці і навіть там він привітався з азовцями "Слава Україні".Був звільнений з полону 21 вересня разом з іншими 214 військовими.  Після повернення в Україну практично одразу заявив, що знову стане до виконання військового обов'язку.Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Прокопенко проходив реабілітацію, а вже в серпні 2023 року взяв участь у тактичних навчаннях, під час яких особовий склад відпрацьовував управління підрозділами в бою та організацію наступальних і оборонних дій.23 серпня того року Редіс вже був на передовій. З серпня бригада "Азов" під його керівництвом розпочала виконання бойових завдань на Лиманському напрямку.Впродовж 2024 року 12-та бригада "Азов" під командуванням Прокопенка вела активні бойові дії зокрема в районі Серебрянського лісництва. Згодом підрозділ був терміново передислокований до Торецька, де виконував завдання на ділянці прориву.Напередодні нового 2025 року Редіс застеріг українців від надмірного оптимізму щодо швидкого завершення війни в 2025 році, наголосивши, що такі очікування можуть послабити обороноздатність країни, – писала Новинарня.Також на своїй сторінці у соцмережі він писав, що війна потребує великих змін і закликав змінювати систему управління військами."Коротко про плюси у створенні дивізій/армійських корпусів у веденні повномасштабної війни проти сильного противника, який має значну перевагу у кількості особового складу, техніки, озброєння та боєприпасів, та про подальший перехід до стратегічної оборони з мізерною претензією на проведення контрнаступальних дій (операцій) на оперативно-тактичному рівні: єдність командування. Командир дивізії/армійського корпусу, які варто створювати на фундаментах боєздатних бригад за рахунок скорочення мертвонароджених організмів, які втратили свою боєздатність.Ініціатива. Більш впевнено, не втрачаючи ініціативи та ситуативної обізнаності, керувати штатними підрозділами на лінії бойового зіткнення, без приданих сил, маючи все своє, крім авіації.Простота. Покращення процесу управління військами та стійкості оборони.Економія зусиль. Стійке управління військами дасть змогу збільшувати операційні зони та смуги оборони на лінії бойового зіткнення (навіть на ділянках прориву)І найголовніше — зменшення ручного управління на тактичному рівні, в свою чергу дасть змогу генералітету займатися питаннями стратегічного планування, (бо це їх обовʼязки) та більш пріоритетними задачами, такими як стратегічна оборона, до якої входить комплекс досі не розпочатих заходів", – пояснював Денис Прокопенко.Очолив 1-й корпус НГУ "Азов", створений у 2025 році. Раніше виступав за перехід до нової структури війська – з дивізіями та корпусами.  "Пропоную розглянути одну з переваг, яку противник якісно використовує з самого початку повномасштабного вторгнення дотепер. Одна з них полягає далеко не у плануванні та застосуванні військ, оскільки не вважаю тактику РФ яскравою з погляду оперативного мистецтва (з таким людським ресурсом та ВПК можна воювати набагато ефективніше), вона має виключно організаційний характер, а саме у концепції формування, забезпечення, підготовки та управління підрозділами оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів, що дозволяє командуванню ворожих дивізій та армій готувати та надалі керувати своїми штатними підрозділами в бою більш ефективно та впевнено, ніж нашим командирам ОТУ, ТГР та бригад. Бо сьогодні важко знайти на фронті бригаду, яка не воює приданими підрозділами у вигляді рот та батальйонів".ВизнанняУ жовтні 2022 року увійшов до списку 25 найвпливовіших українських військових від українського друкованого щотижневого суспільно-політичного журналу НВ.У листопаді 2023 увійшов до списку лідерів України УП-100.Отримав звання "Герой України" з врученням ордена "Золота Зірка", за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня  – за особистий вагомий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм.Медаль "За військову службу Україні"  – за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

242 доби, із 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го, наші військові, добровольці та волонтери - надлюдськими силами боронили Донецький аеропорт. "Кіборги" вистояли не витримав бетон", ця фраза вже стала історичною. Говоримо про ті події разом з їх безпосереднім учасником, офіцером Сил спеціальних операцій на псевдо "Кроль", який у 3-му окремому полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, пройшов шлях від солдата до майора, має бойові нагороди. На території Міжнародного аеропорту "Донецьк" імені Сергія Прокоф'єва, бувши прапорщиком, служив п'ять місяців із квітня 2014-го. Перебував серед тих, хто прийняв перший бій за летовище. 26 травня 2014-го бійці трьох батальйонів 3-го полку спецпризначення уже впродовж кількох тижнів несли службу по 20-кілометровому периметру аеропорту. Утім, з усіх адміністративних будівель підрозділ контролював лише Старий термінал. Річ у тім, що керівництво ДАП виступало проти того, щоб спецпризначенці зайшли до приміщень нового терміналу. Мовляв, присутність там людей зі зброєю змусить нервувати пасажирів, зокрема іноземців. На той момент аеропорт працював у штатному режимі, щодня відправляв і приймав рейси. Військових заспокоювали: на об'єкті впораються своїми силами, адже в будівлі діяли співробітники митниці, прикордонники, міліція, служба внутрішньої безпеки. Згодом запис відеокамер засвідчив, як за участі зрадника із СБУ десь близько третьої години ночі у службових коридорах Нового терміналу з'явилися озброєні бойовики. Ця будівля була вища за стару, на цей й був розрахунок: здійснювати вогневий контроль із верхніх поверхів було зручно. Нам потрібна була пауза, аби дочекатися підкріплення Ватажки збройних формувань, зокрема, колишній очільник донецької "Альфи" Олександр Ходаковський, через рацію вийшли на зв'язок з українськими командирами й висунули ультиматум: залишити аеропорт. Непрохані гості були впевнені, що опір їм ніхто не чинитиме. - Десь о пів на третю один із працівників аеропорту підійшов із пропозицією купити нам у шопі цигарок і мінералки. Це була остання наша закупка в терміналі. А за декілька хвилин й почалася вся "двіжуха", згадує "Кроль". Поки один із наших командирів, затягував час у перемовинах із бойовиками, інший був на постійному контакті зі штабом. Нам потрібна була пауза, аби дочекатися підкріплення. Позбирати "Уралом" по летовищу своїх хлопців з усіх постів із "пожежки", метеостанції, виїздів на Піски і Спартак, пагорбів навкруги вдалося трохи згодом, коли вже почався бій і метушня. Зосередили весь особовий склад з периметру біля ангару. Місця для оборони там були зручні. Переговори тривали до ранку, тим часом кілька пасажирських літаків вдалося евакуювати. А до того доходило навіть до абсурду. Уявіть, до нас підійшов хлопець із персоналу ДАП із фразою: "Диспетчер із вежі запитує дозвіл на посадку". І мова, між іншим, йшла про рейсовий борт! "Хай ще покружляє колами", пам'ятаю репліку наших офіцерів. У підсумку ніхто із цивільних літаків вже після того не приземлявся, усіх відправляли на суміжні аеродроми. Бойовики облаштували свої позиції на поверхах Нового терміналу О 7:00 ДАП оголосив про тимчасову зупинку обслуговування рейсів, а згодом Державна авіаційна служба України заборонила польоти до Донецька.Тим часом бойовики облаштували свої позиції на поверхах Нового терміналу, розгорнули на даху розрахунки ПЗРК та АГС. Паралельно українські військові вивели на злітну смугу дві зенітні установки із 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. За кілька годин з'явився і наш очікуваний десант на Мі-8 та Мі-24, бійці 8-го полку спецпризначення, 140-го центру сил спеціальних операцій та розвідувального взводу 95-ї аеромобільної бригади зістрибували з "вертушок" прямо на ходу. Оборона ДАП розпочалася з пострілів снайпера 3-го полку Вови, який упродовж кількох секунд ліквідував двох бойовиків із переносним зенітним ракетним комплексом. - Командир групи снайперів "Турист", який ретельно стежив за подіями на даху і помітив наміри бандитів атакувати з ПЗРК наші гелікоптери, а також СУ-25, що виходили на бойовий курс, дав наказ стріляти, розповідає "Кроль". Вова відпрацював відмінно: клац один упав, тут же інший побіг до його апарату, клац і він вибув. Це неабияк додало впевненості. Ну, а далі розпочалася справжня краса, і мені випало бачити її на власні очі, оскільки я був один із небагатьох, хто умів стріляти із АГС-17 (автоматичний гранатомет на станку) і зайняв із ним відповідну позицію. Дві наші "сушки" влаштували справжню карусель. "Сушки" заходили на Новий термінал від сонця, щоб бойовикам сліпило очі, робили залп НуРСами і, огинаючи аеропорт, йшли за траєкторією на нове коло. Причому працювали в унісон: коли одна атакує, інша якраз розвертається. Ех, і добряче хлопці тоді їм насипали Дуже доречною була участь у бою двох зенітних установок ЗУ-23-2, які працювали під керівництвом Євгена Подолянчука і періодично змінювали позицію, ускладнюючи свою вразливість, згадує "Кроль". - Ех, і добряче хлопці тоді їм насипали&hеllір; На жаль, Євген Петрович загинув в аеропорту у вересні того ж року, - веде далі офіцер. - Під вечір на тлі наших активних дій противник почав готуватися до відступу. Воно й не дивно, адже у Новому терміналі несучих конструкцій не було, будівля була, по суті, скляною, наче акваріум. Проти авіації і ЗУ-23-2 з неї воювати непросто. У свою чергу і нам ресурсу не бракувало, десант підкинув зброї і набоїв, кожен із бійців мав по чотири магазини і ще по 5-6 пачок по кишенях. Тоді, до речі, познайомилися і з ПП (патроном з кулею підвищеної пробиваності. Gаzеtа.uа). ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волонтерська місія "рейнджера". Офіцер ССО "Штіль" розповів про реалії служби в еліті ЗСУ Ну, а знаменита історія про відхід бойовиків із Нового терміналу на свою базу через Путилівський міст всім відома. Ворог настільки був деморалізованим того дня, що включив "режим самознищення". Бойовики, очікуючи на нібито прорив "Правого сектору" з аеропорту, влаштували обабіч дороги засідку і в упор розстріляли з автоматичної зброї "КамАЗи" зі своїми же пораненими й убитими. 26 травня 2014 року під час першого бою в донецькому аеропорту не загинув жоден український військовий. Було четверо поранених два легких і два середньої тяжкості, яких евакуювали того ж дня. Цікаві факти від "Кроля" У ніч із 28-го на 29 травня в донецький аеропорт під акомпанемент сильної зливи чотирма "Ілами" прибули три батальйони 72-ї механізованої бригади з технікою, натомість основні сили 3-го полку перекинули до Дніпра. Перед тим ми провели перевірку і зачистку всіх лісосмуг навколо, аби літаки змогли сісти без усіляких сюрпризів, а наша група із 12 спецпризначенців, серед яких два офіцери, забезпечувала вогневе прикриття на найбільш небезпечних ділянках ймовірних атак противника, після чого залишилася для підтримки колег". В один із днів я взяв борошно, дріжджі і на двох великих жаровнях випік хліб Харчів у холодильниках кафе терміналу і Duty Frее надовго вистачило, а от із хлібом мали проблеми. Дуже скучили за ним хлопці&hеllір; З електрикою проблем в аеропорту не було, один із двох генераторів був такої потужності, що тримав весь ДАП аж до середини серпня. В один із днів я взяв борошно, дріжджі і на двох великих жаровнях випік хліб. Мама навчила свого часу. Шалені запахи стояли по всьому терміналу! Розніс тоді, пригадую, і по постах, і пораненим передав". Під час першого бою в аеропорту на злітній смузі весь час простояв салатово-червоний Воеіng 777 компанії Wіndrоsе, за кілька днів прийшов пілот і перегнав його до Дніпра. А ось іншому борту, здається, футбольної команди, пощастило менше згорів на стоянці між терміналом і "пожежкою". Півтора місяці, коли ми перебували в оточенні, вантажі нам доставляли лише повітрям. Одного дня "Турист" сказав нам: "Хлопці, чекаємо на пташку. Пакуємо. І ходу". І тому коли сепари повідомили про збиття українського транспортного борту, ми одразу подумали про наш. Правда стала відома трохи згодом. Збитим літаком виявився пасажирський Воеіng 777, що виконував рейс МН-17 за маршрутом Амстердам Куала-Лумпур". На наші позиції в ДАП прилітало по 5-10 мін на день Пригадується перший гуманітарний конвой, що прибув до Донецька. Бо до нього на наші позиції в ДАП прилітало по 5-10 мін на день, а з його появою під сотню. Причому ворог працював не тільки з 82 мм, а й 120 мм. Останній калібр спокійно пробивав дах. А взагалі обстріли терміналів були регулярними, щодня з 10:00 до 16:00 Наче за розкладом. Прибула в аеропорт наша перша механізована колона з 14 машин 4 танки, БПМ, вантажівки, екскаватор. Зустрічаю її на пагорбі біля метеостанції з АГС-17 для прикриття. А вже стемніло. Територію ми запакували мінними огорожами з МОН-50 для того, щоб гості раптом не нагрянули, створили своєрідні коридори. І ось в один із таких коридорів на мене рухається головний танк, в темряві мене з ліхтариком не бачить, їде, зупинятися не збирається. Поруч міни, біда може бути. Навів світло собі на обличчя, підняв руку і показав напрям повороту, водій в останній момент мене помітив, гусениця засвистіла ледве не перед носом. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський переніс дату Дня Сил спецоперацій ЗСУ Піймали ми Грема Філіпса проросійського британського пропагандиста, проти якого ввели санкції навіть у нього вдома, в Англії. Йому дали провідника, сказали, можна йти в аеропорт, той і приперся в Новий термінал. Хлопці прийняли його, посадили на митниці в одну з камер, другого дня приїхав сбушник, забрав його. Був комічний момент: коли бойовики здійснили черговий обстріл, журналіст почав волати російською з акцентом: "Я трєбую бєзопасності!" А "Турист" йому англійською і розповів, що до чого. Вигадали хлопцям легенди та імена Проукраїнський дядько з Донецька, знайомий командира, провів до нас закутками хірурга з місцевої лікарні. Той оглянув поранених і порекомендував двох евакуювати, бо була загроза гангрени. Але як їх вивезти з оточення? Та й саме місто кишіло сепаратистами. Вигадали хлопцям легенди та імена. Мовляв, один поранив руку, коли ремонтував машину, інший ногою напоровся на арматуру. Але ледве не спалилися в клініці: коли їх приймали для надання медичної допомоги, одна із сестер на весь поверх вигукнула російською: "Так это ж огнестрел". Благо, зайві вуха не почули. Згодом один із хлопців з пораненням ноги на милицях зміг залишити Донецьк на потязі, залізничне сполучення з підконтрольною Україні територією тоді ще працювало. Той, що зламав руку, був кулеметником і відпрацював в аеропорту до середини серпня, навіть гіпс знімав наш док. Є дуже смішні фото, де він на позиції з кулеметом і в гіпсу". Я в підсумку служив у ДАП до вересня, доки в одному з боїв не був поранений. Вибух гранати із підствольного гранатомета стався у півтора метрах від мене, праву руку трохи посікло. Між іншим, один із маленьких уламків так і залишився в кінцівці, за певних фізичних навантажень нагадує про себе". Знайшли у травні в одному із приміщень аеропорту завернутий прапор України. Повісили його на балконі терміналу, весь цей період він був із нами. Ворог цілеспрямовано занадився по ньому стріляти, намагаючись збити, тому він трохи пошкоджений&hеllір; Потім забрали символ із собою, наразі він у музеї 3-го полку в Кропивницькому і піднімається раз на рік на День Державного прапора України 23 серпня. Хочеш приєднатися до Сил спеціальних операцій? Звертайся до "ССО Рекрутинг"! Наші контакти: Сайт Телеграм Телеграм-бот Фейсбук Інстаграм Вакансії Телефон: 0800357174 Адреси: м. Київ, Оболонська набережна, 7, корпус 1 м. Дніпро, проспект Олександра Поля, 2 м. Хмельницький, вулиця Соборна, 16 м. Кропивницький, вул. Віктора Чміленка, 53/35

Вишиванка пасує кожному і доречна всюди - на вулиці, дитячому святі, роботі, у волонтерському центрі, на фронті. Це не просто вбрання - у ній наш характер, історія, воля. У вишиванці закодовано те, чого не зітреш ні часом, ні війною. Вона нагадує, хто ми, поєднує традицію із сучасністю, говорить мовою кольору, орнаменту, історії. Героїв спецпроєкту Gаzеtа.uа та Благодійного фонду "МХП-Громаді" об'єднує любов до вишивки, бажання зберегти традиції та передати їх наступним поколінням. А ще вони переможці конкурсу бізнес-ідей "Роби своє", який став можливістю реалізувати власні ініціативи та рухатися вперед. Також розкажемо про досвід громади на Київщині, що прагне зберегти і відтворити традиційний одяг, взуття, головні убори та прикраси в межах унікального проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини". Реліквії моєї родини дарують радість "Я дуже часто ношу вишиванки. Маю їх багато. Серед улюблених синьо-жовта сорочка та сукня з біло-рожевою вишивкою на синій тканині. А ще зберігаю справжню сімейну реліквію мамину сорочку. Моя бабуся мала чотирьох доньок і всім вишила довгі сорочки. Це була складна робота: техніка кручена, візерунки дуже дрібні. Мамину сорочку я постійно вдягала у школі на виступи. Тепер її часто просять у мене напрокат. Якось тітка побачила, що на мамину сорочку такий попит, і подарувала мені ще і свою. Реліквії моєї родини дарують радість іншим. Це дуже ексклюзивні речі: домоткане полотно, ручна робота їх важко повторити", розповідає вінничанка Тетяна Панасенко, авторка проєкту "Пошиття одягу з елементами національної вишивки" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року. Тетяна багато років займається пошиттям і прокатом карнавальних костюмів. Планувала розширити асортимент і створювати одяг з елементами вишивки, але через війну та фінансові труднощі не могла самостійно придбати вишивальну машину. "Про конкурс "Роби своє" від Благодійного фонду "МХП-Громаді" дізналась із соцмереж і вирішила спробувати. Уже 20 років офіційно працюю як підприємець, сплачую податки це була одна з умов участі. Єдине, що лякало, я ніколи не писала бізнес-плану. Але допоміг син. Потім разом освоювали комп'ютерну вишивальну машину, яку придбала за грантові кошти. Завдяки перемозі вдалося суттєво розширити асортимент. Вишивка нині дуже актуальна отримую багато замовлень на національний одяг. Клієнти поділилися на два напрями: одні хочуть етновишивку, інші в сучасному стилі. Дехто замовляє вишивку бісером. Серед найпопулярніших кольорів чорно-червоні та синьо-жовті", ділиться підприємиця. Національний одяг у Тетяни часто замовляють до Дня вишиванки, Дня матері, Дня Конституції. Серед її клієнтів багато вчителів, які шукають сукні для Першого вересня, шкільних вечорниць, вистав. "Нещодавно один хлопчик-співак виграв пісенний конкурс в Україні, і його запросили виступити за кордоном. Я шила для нього жупан із полотна, козацьку шапку з брошкою та пір'ям у гетьманському стилі. Костюм викликав справжній фурор. Тепер він мій постійний клієнт. А ще одному хлопчині також співаку шила костюм січового козака", додає переможниця конкурсу бізнес-ідей "Роби своє". 548 бізнес-ідей на 38 млн грн підтримав Благодійний фонд "МХП-Громаді" У вишиванках намагаюся втілити мрії людей "Мої клієнти найбільше люблять вишивку гладдю вона гарно лягає на полотно. Кожен обирає свою символіку: орнаменти, колоски, що нині в моді, ластівок. Для себе ще до війни я вишила сукню з білими ліліями на синьому тлі. Виготовляю також футболки для хлопців на фронт із написами, що зігрівають душу: "Молимося за тебе", "Чекаємо вдома". Була одна футболка від родини бійця: "Любимо тебе, татку. Твої дівчатка", розповідає Наталія Михальчук із села Четвертня Волинської області, переможниця конкурсу "Роби своє" 2023 року з проєктом "Одяг має значення". Наталія закінчила швейне училище в Луцьку. Спочатку займалася ремонтом одягу, шила пальта й куртки. Згодом освоїла вишивку. "Назбирала грошей купила маленьку побутову вишивальну машинку. Попит був великий, хотіла розвиватися. Мріяла створити власну лінію вишитого одягу, запатентувати бренд. Навіть планували з чоловіком збудувати для мене майстерню біля дому. Але не склалося", пригадує майстриня. Про конкурс Наталія дізналася від знайомої. З поданням заявки допомогла односельчанка Оксана Леонідівна. "І от одного дня чую: "Вітаємо!" Мурашки по шкірі. Ми з чоловіком не вірили, поки не побачили мого прізвища серед переможців. Отримала 100 тисяч гривень гранту. Придбала комп'ютерну вишивальну машинку, промисловий оверлок і парогенератор. Думала брати кредит на оренду приміщення, але чоловік подарував свій гараж і допоміг зробити ремонт. 24 листопада ми відкрилися. Тепер кажу всім: якщо людина має мету все обов'язково вийде. Головне не боятися", ділиться Наталія. За її словами, тепер працювати непросто: війна, високі податки. Але вона вірить у майбутнє мріє запатентувати власний бренд і найняти помічницю. Нині допомагають донька й чоловік. "У своїх вишиванках я втілюю мрії людей. Усі роботи - ексклюзивні, не повторюються. Частину ідей вигадую сама, частину знаходжу в інтернеті або купую в дизайнерки. Мала замовлення від родини, яка їхала до дітей у США: вишивала одяг для зятя, доньки та двох дівчаток. Мої вишиванки вже є в Нідерландах, Німеччині", підсумовує Наталія Михальчук. За орнаментом можна впізнати регіон В'ячеслав Горегляд, власник студії "Черешня" з міста Липовець на Вінниччині, до повномасштабної війни разом із дружиною вів невеликий бізнес ательє з ремонту одягу та магазин поруч. На Новий рік перед вторгненням подружжя придбало просту вишивальну машинку й почало виготовляти крижми та рушники. "З першого дня повномасштабної війни я пішов на фронт. Демобілізувався наприкінці 2023 року. Все здавалося гнітючим. Потрібно було знайти себе, зайнятися чимось важливим. Конкурс бізнес-ідей "Роби своє" допоміг мені реалізуватися. Участь запропонував знайомий. Я пройшов пітчинг, захистив бізнес-ідею. Однією з умов було співфінансування: переможець отримував 100 тисяч гривень гранту й мав додати ще стільки ж. Разом із дружиною ми інвестували 200 тисяч у потужну вишивальну машину та витратні матеріали", розповідає В'ячеслав. За його словами, вишиванки були популярні ще до війни, а нині попит значно зріс. "Орнамент часто підказує, з якого регіону людина. Наприклад, троянди характерні для Донеччини, на Вінниччині поширена сніжинка-хрестик. У нас великий вибір тканин і ниток. Як на мене, найкраща вишиванка це чорне з червоним на білому тлі. Сам ношу сорочку з боковим орнаментом, вишитим зеленими нитками. А з дружиною маємо сімейний лук із подільським орнаментом з пташками. На 20-річчя шлюбу запросили друзів усі прийшли у вишиванках. Так святкуємо й дні народження, і річниці", ділиться підприємець. Студія "Черешня" працює виключно з індивідуальними замовленнями, створюючи унікальні дизайни. "Син мого побратима випускався зі школи, ми пошили для всієї родини святкове вбрання - батькам, випускнику й маленькій сестричці. Кажуть, на святі всі захоплювалися їхніми образами. А нещодавно жінка замовила рушник і дві вишиванки для доньки й онуки, які живуть в Ізраїлі", додає В'ячеслав. Він зазначає, що раніше популярними були класичні вишиванки, а тепер усе більше клієнтів обирає асиметричну вишивку з елементами з боку чи візерунками, що виходять зі складки. "Якось клієнтка замовила вишиванку білими нитками на білому полотні. Коли побачила результат, сказала: "Я в неї закохалася", згадує переможець конкурсу "Роби своє" 2023 року. Просять відтворити вишиванки бабусь і прабабусь "За фахом я юристка. Але доля склалася інакше: вже понад вісім років займаюся вишивкою. Починала з картин і постільної білизни. Люди захоплювалися моїми роботами, просили продати. Тоді і придбала побутову вишивальну машинку, але вона не дає такого результату, як промислова. Завдяки участі в конкурсі "Роби своє" мені вдалося вийти на професійний рівень", ділиться Світлана Гудима з міста Рудки на Львівщині, власниця "Майстерні вишиванок" і переможниця конкурсу "Роби своє" 2024 року. Світлана працює зі старовинними вишивками, фасонами та тканинами, приділяючи увагу найменшим деталям. Вона цінує довіру клієнтів і віддана своїй справі. "Дуже люблю те, що роблю. Якось знайома виграла конкурс "Роби своє", і це надихнуло мене спробувати. Хоча довго вагалася бізнес-план у мене був, але не вистачало рішучості. Саме тоді мій син дуже прагнув на фронт. Просила його зачекати, та він усе ж пішов. Через хвилювання я навіть забула, що подала заявку. А тоді до магазину зайшла знайома та привітала з перемогою. Емоції були неймовірні важко передати словами", пригадує Світлана. Майстриня мріє створити повноцінну колекцію вишиванок Львівщини. "У нас надзвичайне розмаїття візерунків. Сокальська вишивка лише чорними нитками по білому полотну, яворівська яскрава, кольорова. На Городоччині в кожному селі свої елементи: десь квіточка, десь ромбики. Вишивка це код нації. У кожному візерунку наша доля, боротьба, любов, перемоги". З особливою ніжністю Світлана розповідає про вишиванку своєї бабусі. "Після її смерті у скрині знайшла сорочку зберігала в паперовому пакеті з лавровим листом, щоб не з'їла міль. Я зрозуміла: це її дівоча сорочка. Поставила собі за мету відтворити. Тепер у мене є і оригінал, і моя версія", ділиться майстриня. За словами Світлани, клієнти часто приносять вишиванки своїх бабусь чи прабабусь, просять відтворити їх максимально автентично. "Сьогодні особливо популярна саме давня вишивка", зазначає власниця "Майстерні вишиванок". Спадок для майбутніх поколінь Зберегти традиційний український одяг для майбутніх поколінь таку мету поставили в Миронівській громаді на Київщині. Торік учасники виїзних етнографічних експедицій у межах проєкту "СПАДОК. Одяг Миронівщини" зібрали 39 зразків народного одягу та 51 інтер'єрний предмет із 20 сіл громади. Проєкт реалізовано за підтримки Благодійного фонду "МХП-Громаді". Під час експедицій представники Миронівського краєзнавчого музею спілкувалися зі старожилами, які ділилися унікальними знаннями та спогадами про культурну спадщину рідного краю. "Мета проєкту дослідити, відтворити й оцифрувати традиційний одяг Миронівщини кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, який зберігся в музеях, школах, будинках культури та приватних колекціях. Ми вже мали досвід співпраці з Фондом: 2022 року реалізували проєкт "Відродження", присвячений традиційному ткацтву. Тоді вперше торкнулися й теми народного одягу. Адже традиційний костюм це обличчя не лише країни, а й кожного регіону. Саме тому обрали його темою наступного дослідження", розповідає Інна Савсюк, директорка Миронівського краєзнавчого музею. Проєкт "СПАДОК. Одяг Миронівщини" стартував у липні 2023 року та складався з кількох етапів. Перший етап експедиції Команда здійснила 20 поїздок у села громади. До роботи долучилися провідні фахівці - Володимир Щибря, директор Центру фольклору та етнографії Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка, та Наталія Телегей, етнологиня з Державного наукового центру захисту культурної спадщини. Усі поїздки зафіксували на відео. На основі матеріалів створили ютуб-канал, де публікують інтерв'ю з очевидцями. Другий етап оцифрування 118 автентичних експонатів, зокрема з музейних фондів, завантажено на міжнародний музейний портал musеum-dіgіtаl: Ukrаіnе. Завдяки цьому колекцію можуть побачити поціновувачі традиційного одягу в усьому світі. Третій етап відтворення Обрали зразки одягу та архівні фотографії, які були оцифровані й використані як основа для реконструкції. Одяг, головні убори, прикраси та взуття виготовляли фахівці майстерень Неrіtаgе аnd Тrаdіtіоn, "ВидимоНевидимо" та Сhоrnе. На сьогодні Миронівський краєзнавчий музей має шість комплектів традиційного вбрання Миронівщини чотири жіночі й два чоловічі. Їх використовуватимуть для виставок, реконструкцій, фотосесій та культурно-просвітницьких заходів. "Тепер ми можемо показати, який вигляд мали миронівці 100 і більше років тому. Для нашого регіону характерна вишивка в чорно-червоній гамі, з орнаментами у вигляді квітів, ягід полуниць, вишень, винограду. Найпоширеніша техніка - хрестик, але трапляється й гладь", підсумувала Інна Савсюк. Тест: Що ти знаєш про вишиванки Традиційно третього четверга травня в Україні святкують День вишиванки. Цього року він припадає на 15 травня. Вишиванка - це не просто одяг, а ознака національної ідентичності. Українці одягають традиційне вбрання, щоб продемонструвати єдність і любов до своєї країни. Пропонуємо пройти тест і перевірити свої знання про вишиванки. Якого року вперше відзначили День вишиванки? 1) 2006 Правильно. Перше святкування відбулося за ініціативи студентів. 2) 1991 Це рік проголошення незалежності України, а День вишиванки виник значно пізніше. 3) 2014 Важливий для сучасної історії рік, але День вишиванки існував раніше. Яке місто стало батьківщиною Дня вишиванки? 1) Київ Столиця активно святкує День вишиванки, але свято започаткували в іншому місті України. 2) Чернівці Правильно, саме в Чернівцях студенти та викладачі Національного університету імені Юрія Федьковича обрали один день і всі разом одягнули вишиванки. Згодом ця традиція стала всеукраїнською. 3) Львів Місто має давні традиції, але не є ініціатором свята. Якими кольорами вишила мати сорочку у відомій пісні "Два кольори"? 1) Червоний і чорний Правильно. "Два кольори мої, два кольори: червоне то любов, а чорне то журба" - співається в пісні на слова Дмитра Павличка. 2) Синій і жовтий Це кольори прапора України. Також їх часто використовують у вишиванках. 3) Зелений і білий Популярні кольори для вишиванок, але не згадуються в цій пісні. Скільки видів і технічних прийомів вишивки налічують в Україні? 1) 10 Значно більше. Також для кожного регіону характерні свої орнаменти. 2) 50 Їх більше. Наприклад, у решетилівській вишивці білим по білому, внесеній до спадщини ЮНЕСКО, поєднують 5-7 технік одночасно. 3) Близько 100 Правильно. Популярні техніки - гладь, хрестик, мережка, низь, бігунець тощо. Кожен символ на вишиванці має своє значення. Нині часто використовують зображення колосків пшениці. Що вони означають? 1) Сімейне щастя, благополуччя Символом цього на вишиванках є виноград. 2) Багатство, достаток, здоровʼя Правильно, це древній символ. Такі вишиванки вважаються ще й оберегами. 3) Любов, краса, материнство Символом є калина. Результати тесту: 12 правильні відповіді Твій шлях тільки починається. Але вже сьогодні ти знаєш більше про вишиванки, ніж учора! 34 правильні відповіді: Чудовий результат. Вишиванка тобі пасує і зовні, і внутрішньо! 5 правильних відповідей: Ти знаєш багато і цінуєш традиції. Вишиванка для тебе не просто одяг. Це мова, якою українці передають історію, любов і силу.

Пане Кшиштофе, я знаю, що колись ви мали можливість зустрічатися з Путіним і, звісно, спостерігати за ним як режисер. А чи мали ви можливість також зустрічатися з Трампом? Трамп актор, і чи він цікавий для вас - не тільки як актор і президент, але як людина?Не знаю, я не мав можливості зустрітися з Трампом. Не знаю, чи він такий актор, який був би мені найбільш потрібний, оскільки маю інше зацікавлення, але кілька, напевно, разів шість, я мав нагоду бути поблизу Путіна. Це – досвід, звичайно, але тільки психологічний, тому що я не маю що розповісти про його політичні погляди, які він сам представляє, а вони змінюються протягом років. Політики взагалі цікаві як особистості. Однак цікавіша їхня психологія, ніж їхні погляди. Погляди змінюються залежно від обставин.Якою була психологія Путіна, коли ви з ним зустрічалися? Я не знаю, я говорю лише як аматор. Сидячи, я спостерігав за його рухами, жестами, інтонацією, і маю певне враження, так, як мають враження усі, хто з ним стикався, - що це людина досить замкнена, яка дуже себе контролює, має багато характерних рис, притаманних кагебістам, що розвиваються в житті. Але це нічого не вирішує, оскільки з такою вдачею, таким темпераментом і характером  можна вчинити багато доброго і багато злого. А що зробить для світу Трамп, який він має характер? Знаєте, тут я вже боюся будь-що сказати, щоб не сказати нісенітниці, тому що щось глибоко змінилося. Людина, така як Трамп, я думаю, ще з двадцять років тому не зміг би стати президентом Сполучених Штатів Америки. Його електорат просто не наважився б на такий ризик або таку легковажність, тому що це людина, яка не політик, не справжній політик. Це певний тип очільника, який опирається не на програму, а на популістські гасла. І питання, як американська демократія, яка так добре стабілізована, як вона це витримає, чи має досить гальм, щоб не допустити, щоб таке президентство не перетворилося на шкоду для Америки і світу. Тому що так може трапитися. Але може виявитися, що ці його нетрадиційні дії щось зламають у цій безвихідній ситуації, яка тепер існує. Я не маю великих сподівань, але я б не виключав цього і не хотів би бути смішним, як через кілька років дивитимемося назад  на це президентство і тоді довідаємося, чи воно щось принесло світу  щось добре, чи підвело.Чому американці голосували за Трампа й обрали його? Ви часто буваєте в Сполучених Штатах і часто спілкуєтеся зі студентами, колегами, різними людьми - як це трапилося?Ви знаєте, я запитую, але розважливих відповідей не отримую. Звісно, що більшість моїх друзів голосує за демократів. Це середовище нью-йоркське, яке я знаю найліпше, є традиційно продемократичне, але цей вибір не був теж вибором республіканця. Це був вибір особливої особистості: з'явилася якась туга за іншою політикою – люди мають досить традиційної політики, такої, коли ми вибираємо представників, то дивимося, чи вони компетентні, чи добре підготовлені, чи мають програму – це все ніби відійшло вбік і з'явилися емоції. У політиці емоції дуже небезпечні. Здалося, що тут хтось такий, хто насправді розкидає опонентів, точно майбутній переможець. Я не до кінця розумію, як така сильно стабілізована демократія могла примиритися з так далеко поширеним популізмом, але примирилася. Навколо президента ціле гроно американських олігархів, яких ми раніше і не називали олігархами, але які є впливовими і казково багатими, як Маск. І тепер якщо таке відбувається, це означає, що це не виборець - важливіший гравець, а тільки акціонер, цей, який володіє акціями, вибирає наглядову раду своєї корпорації. Тобто щось зміщується цей тягар від загальних виборів до корпоративних виборів. Це, звичайно, таке досить спрощене пояснення, звісно, не з власної голови зачерпнуте, але я десь це читаю і, звичайно, щось таке видно. І такі особистості, дуже сильні в політиці, - це корпоративні особистості, а не постаті з політичного життя.Але більшість американців спокусилася, можливо, на те що вони почули Маkе Аmеrіса Grеаt Аgаіn («Зробимо Америку знову великою»), і ми бачимо цю ностальгічну прив’язаність не тільки в Сполучених Штатах, цю тугу за минулим життям, бо зрештою Путін теж хоче повернутися до колишніх часів і відродити Радянський Союз, і значна частина росіян підтримує це. Чи це може повернутися? Я думаю, що це сентиментальний погляд назад, це не пробуджує в мені жодних сподівань. Ніколи минуле не повернеться, буде по-іншому.  Отож, дійсно: Америка була великою і ніби перестає бути великою. Це «знову» - «Зробимо Америку знову великою» не є таким оптимістичним гаслом, як гасло китайців, які були великими вже тисячі років тому, але не говорять про повернення, однак говорять про повільне розширення свого впливу і свого значення у світі. Тож складно голосувати за таке простеньке гасло, оскільки виникає питання: зроби Америку великою, але як, в який спосіб можеш це зробити? А тут уся ця програма - досить нецілісна, і невідомо, чи виявиться ефективною. І не факт, що друга сторона політичної сцени Америки теж не мала заохочувальних пропозицій, і це теж було причиною, чому вони програли. Програли, але однак з честю, тому що кількість демократів була досить високою, нею не можна легковажити. Це не був стовідсотковий успіх, але це була перевага, що привела, що є така адміністрація, а не інша.Ви сказали, що світ не повернеться до того, яким був раніше. Але яким буде? Чи буде ліпшим?Напевно, не до цього часу. Можна сказати, що останнім часом світ був без великих війн між найбільшими країнами. Справді, це був певний поступ, але він був досить нетривалий. Тепер вже це закінчилося. Чи світ стає кращим? Так, звичайно, що ліпшим: за часів, коли люди билися на булавах, тоді був гірший, ніж сьогодні. Я не втрачаю віри, що світ повільно розвивається: часто спочатку робить кроки назад, а потім уперед. Але це не змінює факту, що немає тепер бачення, чого дійсно ми б хотіли. Нещодавно я отримав такі роботи від випускників шкіл у Польщі, тобто молодих людей, які складали іспити й писали про омріяний світ. Цей світ увесь був складений із суперечливих очікувань. Це означає, що такий світ не зміг би існувати, він одразу б завалився. Узагалі світ без перешкод, без труднощів, без зусиль, такий світ тільки з приємних речей неможливий, як і неможливо людині жити в таких умовах. Це світ, який самознищиться. До Ренесансу, відповідно, наша цивілізація жила таким прагненням порятунку. Це було найважливіше – бути зціленим. Тепер це зникло, але з'явилося прагнення бути багатим. Проте це теж закінчиться у певний момент, тому що не має сенсу бути багатим. Щоразу більше людей бачить, що не варто бути багатим, не варто мати п’ять кімнат і володіти чотирма автівками. Це не приносить  ані радості, ані задоволення. Шукатимемо щось інше. Ми хотіли б, щоб кожен вів цікаве багате життя, але багате не в матеріальному сенсі, тобто вистачить оминути біду і нещастя. Тоді людині не так багато потрібно. Скільки потрібно? Скільки треба мати метрів квадратних для проживання, скільки  треба проїхати чи використати енергії на одну людину – це певні маркери розвитку цивілізації. Але існує ще інший розвиток: задоволення життям, радість і сенс від того, що ми робимо, що це має якусь цінність. І власне з тим маємо певний клопіт, тому що як формуємо, що б ми хотіли, це найчастіше неможливо виконати, ба, гірше – це нищівне. Знаємо це з дослідів над тваринами: якщо мишам створити комфортні умови, то вони загинуть, просто не матимуть потомства. Кожного з нас «запрограмовано» так, щоб за щось боротися, клопотатися, докладати зусиль, долати труднощі, страждання – це все записано у програму кожного життя. І тільки є питання: на якому рівні це все відбувається? Оскільки якщо життя складається з  боротьби, то боротьба може бути на обухах чи булавах, але може бути боротьба на олімпіаді. А на олімпіаді це прекрасна боротьба. Ми б не хотіли жити без таких зусиль, яких, наприклад, від нас вимагає спорт. Але спорт – це певний виняток, бо так, як решту життя хочемо прожити, як бачу з тих анкет, надісланих  молодими людьми, у такій собі лінивій вигоді, але так не вдасться. Не вдасться так.Власне, бути багатим, нічого не робити - і бути щасливим…Власне, це не йде у парі з щастям, і багаті насправді часто мають проблеми і звертаються до психологів, щоб їм хтось пояснив, що в їхньому житті є хибне, плинне. Зрештою, дуже багато багатих людей кидаються у певні суспільні роботи, в якийсь «ремонт» світу, і це Білл Гейтс дав приклад, як можна допомагати багатьом фундаціям, бо лише тоді це матиме якийсь сенс. Ми говоримо такими гаслами, але це справді хороше гасло: «Багатий не тим, чим володіє, а тим, що віддає». І якщо людина зможе чогось позбутися, щоб дати іншому, тоді стає багатшою. Але це повинні розуміти ті, які є багатими…Але Путін – багата людина, має вплив на весь світ, як видно, і, напевно,  міг би заплатити найліпшому психологу, але не скористався послугами психолога і почав таку війну і такого масштабу… Навіщо, який у цьому сенс, щоб бути щасливим? Це робить його щасливим?Я не намагатимуся ввійти в голову очільника однієї з супердержав. Який мотив це має? Точно, це якесь суб’єктивне переконання, що це служить на благо. Об’єктивно здається, що це з точністю до навпаки. Ці дії – це пережиток минулого, повернуті назад, а не вперед, і нічого доброго не принесе в Росії. Але це мої передбачення, передбачення старшої людини, яка з досвіду пережитої історії знає, що такі починання не принесуть нічого доброго, але як буде – лише згодом побачимо. Справді, тут участь одиниці в історії неприпустима, якщо б це був хтось інший, з іншим темпераментом, з іншою психікою, то вів би Росію іншим шляхом.Чи може світ існувати без вільної України?Ви знаєте, може існувати… Це дуже сумно. Ми, поляки, це вже проходили, і це теж було неможливо уявити, що світ може існувати без Польщі, але однак майже 140 років існував. Уже пізніше, як добрі часи для Польщі були в минулому, отож це було б великим нещастям, і я думаю, що це завжди був би непостійний стан. Я не можу уявити собі, щоб українці на постійно відмовилися від своєї суверенності і щоб сказали: хай нами керують, ми не будемо собою керувати. Я не можу собі цього уявити. Але скільки це ще коштуватиме страждань, цього я теж не можу собі уявити. Оскільки вже так було багато страждань за останні роки, що це навіть не вкладається в голові. І викликає захоплення, що цей народ так сильно прагне волі і так сильно хоче самостановлення.Трамп звертається до європейців і говорить, що тепер ви, європейці, більше допомагайте Україні. За вашими спостереженнями в Польщі та інших країнах, де ви буваєте, чи видно, що європейці готові, я не говорю про політиків, а саме громадяни цих країн, чи вони готові, що, можливо, житимуть гірше, але витрачатимуть кошти на те, щоб Європа підтримувала Україну в цій війні?Я думаю, що вони не готові, але до прийняття таких рішень людей примушує страх. А той страх потенційно є, Європа пронизана страхом,  кілька сотень мільйонів людей в Африці, чия земля перетворюється на степи через зміни клімату, і вони хотіли б приїхати в Європу, але Європа не хоче поділитися і знизити свої стандарти, неймовірно сильно знизити. І тепер для того, щоб була вільна Україна, Європа теж муситиме щось цьому присвятити. А люди увесь час думають, що вдасться нічим не жертвувати. Звичайно, що не вдасться. І це усвідомлення, можливо, повільно прийде, якщо в такий конкретний спосіб про це говорити, бо люди починають згадувати, уявляти, що було з Європою після війни, коли вона збідніла, але відбудовувала свої цінності. І вільна Україна є частиною цих європейських цінностей, тому що становлення народу є чимось, що записане в загальноприйняте розуміння прав людини. І це триватиме постійно, доти, поки Україна не буде сама собою. Це буде постійне відчуття, що ми, в Європі, не допомогли у добрій справі. Де-не-де це вдається роз’яснити, але не усюди.Де-не-де, поволі, скільки ще часу, тому що ми, як українці, не маємо багато часу, оскільки також втратили багато людей, наше військо виснажене, і від цього, зокрема, теж залежить, де буде ця межа між Європою і російською імперією?Для нас, поляків, це дуже важливе тепер, і більшість у Польщі це розуміє. Натомість у Західній Європі чим далі від цієї межі, тим менше розуміння, що це справа життя. І я думаю, що це розуміння повільно до них доходить, але повільно. Оскільки людський егоїзм теж велика сила. Зручності, щоб було, як було, і щоб нічого не змінювалося. Це така спокуса, яка постійно повертається, але вона може бути деструктивною. Ми в Польщі  часто повертаємося, а я і сам собі пригадую, що розповідали мені батьки, як це було на початку війни, в 1939 році, як цей світ, який був таким безпечним, здається, що ми функціонуємо щоденно, може у будь-який день завалитися: неочікувано зачиняться банки, не виплачуватимуть грошей, раптом гроші перестануть мати якесь значення, також кардинально змінюється ієрархія, директор банку стоїть у черзі, щоб з’їсти тарілку супу, який видають безплатно... Це все такий досвід, коли згадується, то людина розуміє, що треба захищати те, що маємо, і чимось жертвувати, але якщо цього не пам’ятати, то охочих до жертовності немає. Ви тільки-но згадали про Другу світову війну, адже ви народилися через кілька місяців після того, як вона почалася, і вам було, напевно, з 6 років, як закінчилася та війна. Які ваші спогади про ту війну? Як це було?Світ не можна повернути, оскільки дуже змінюється оцінка, оцінювання людей. Після війни у нас раз на місяць, під час недільного обіду, бував якийсь чоловік, який був страшенно нудний, і завжди кожен з тих обідів був справжньою мукою. Я запитував батьків, маючи тих 7 чи 8 років, чому цей пан мусить до нас приходити? А батько говорив мені суворо, що ти не знаєш, як благородно поводився цей чоловік, коли ми були під утисками, і те, що він нудний, не має жодного значення. І ми будемо його запрошувати завжди, бо він на це дуже заслуговує. Це була та, інша оцінка. І як виявилося, що це не ті, які виявляли приязнь, були друзями, а ті, хто зміг довести цю приязнь і були справжніми приятелями, на них можна було розраховувати і їм вірити. І це залишилося у моїй пам’яті, що війна кардинально переоцінює наше ставлення, оцінки, як би кожен поводився і що б вибрав.Психологи говорять, що дитяча психіка має властивість забувати якісь переживання, якщо ці переживання негативні. Тепер, коли ви чуєте ці тривоги, можливо у якихось відео з України, чи викликає це у вас якісь емоції з дитинства?Звичайно, нагадує. Це ніколи не покидало, з часів, коли були  укриття,  бомбардування, а я мав 4-5 років, то я протягом усього життя усвідомлюю, що можуть бути загрози. І саме тому, можливо, коли я вранці завжди налаштовую радіо з таким занепокоєнням, чи світ існує надалі таким, яким був ще вчора, чи, можливо, протягом ночі щось трапилося і раптом виявиться, що житиму в іншому світі. Я завжди можу собі це уявити. Це, можливо, некомфортне уявлення, але відповідає істині: можливо, ліпше знати, ніж не знати.Справді, Варшаву знищили нацисти під час Другої світової війни. Я якось натрапила на такі світлини в соціальних мережах - відновлені, кольорові - Варшави, з укриття, де сидів один чоловік і  дві жінки, мали якусь їжу, біля них була дитина у візку. Мене зацікавило, що саме пишуть поляки під цією фотографією, і я думала, що побачу багато коментарів зі словами емпатії до українців. Але я була вражена, бо, можливо, це якісь інтернет-тролі, але дуже багато поляків писали, що, власне, ось такий вигляд має справжня війна, а не так, як  в українців, які живуть добре, і, відповідно, що українці разом із німцями, бо були там також і такі коментарі: знищили нам Варшаву і Польщу під час Другої світової війни. Я була шокована - навіщо так пишуть, пане Кшиштофе, як це пояснити?Я думаю, що ці тролі присутні і плекання таких низьковартісних почуттів у людях - це частина цієї пропагандистської війни. І, звичайно, якщо з'явився якийсь акт жертовності, а поляки насправді дуже багато зробили, допомагаючи Україні протягом останніх років, то пізніше прийшла така дзеркальна хвиля розчарування і висловлювання, що «вони невдячні і нас не люблять, живуть за наш рахунок». Це нещасне, невдале, морально досить принизливе. Я не вірю, бо не зустрічаю людей, які б думали подібне, а якщо і зустрічаю, то десь на околицях, зазвичай це маніяки, які постійно таким чином намагаються «потопити» свої комплекси. Натомість точно над тим, щоб порізнити українців з поляками, працює великий штаб пропагандистів, який блукає в Інтернеті  і вигукує так, як може. Але я не маю відчуття, щоб це було автентичне, хоч, звичайно, людська заздрість така універсальна, а окрім цього люди, часто буває, «дадуть, а потім шкодують». Це ганебне, і мені соромно за таких людей. І як кажуть польською, вони «марнославлять»: хто відбирає, той у пеклі поневіряється. Як ми даємо, то не повертаємося до цього і не можемо потім мати відчуття оплакування. Даємо - і кінець…Коли ви чуєте від поляків такі слова, що, мовляв, українці під час Другої світової чинили погано щодо Польщі і не переживають цю війну так, як поляки, не вірять їм, що українцям важко в цій війні, що ви тоді відповідаєте?Я перевіряю, яку шкалу цінностей вони сповідують. Якщо людина говорить такі речі, то що вона знає ще, крім цього, звідки черпає новини, і завжди виявляться, що тут є проблема у сфері почуттів, певні комплекси, почуття меншовартості. Це ганебні відчуття і мені соромно за таких людей, оскільки я також і таких зустрічаю. Але я думаю, що найбільшу роль у цьому відіграє пропаганда, маніпулювання і це під’юджування, яке спостерігаємо в інтернеті, і походить від тролів, а не від живих людей. Думаю, що це має вирішальне значення.Чому росіянам завжди хочеться розсварити українців з поляками? Це не лише тепер відбувається, так було і за радянських часів.Звісно, це є, як каже римське правило «розділяй і володарюй», щоб утримати імперію, яка має відцентрові традиції, то треба порізнити між собою ці народи,  які, можливо, хотіли б від цієї «матриці» усунутися. І поляки, які абсолютно в жоден спосіб не хотіли бути частиною цієї царської імперії, і українці, які прагнули незалежності, були цінним матеріалом для сварок. Якби це комусь вдалося, то на цьому б хтось мав зиск для Росії, але це за своєю суттю – короткозоре, тому що ці порізнені народи неохоче залишаться у своїй метрополії. Але своєю чергою метрополії - це велика відмінність. Там, де була колонізація - французька, англійська, там цивілізація з  метрополії перевищувала цивілізацію колонізованих країн. Ми, в Польщі, у ХІХ столітті не мали такого враження, тому що наша промисловість була ліпша, ніж російська, наш спосіб життя здавався нам як більш розвинутий і цивілізований. Ми не відчували ностальгії за товарами, які були Маdе іn Russіа, хоч тоді так про це і не говорили. Але ми були зацікавлені тим, що несе з собою Захід, бо Захід був більш розвинений. Нас тягнуло до Заходу.Я думаю, що  українці в цей момент теж мають таке відчуття, тяжіння до більш розвиненої цивілізації.Росія – це та цивілізація, якій ще багато треба надолужити. Як подумаю про цю «ґлубінку» російську, то вона, як модель хорошого життя, не притягує, а натомість замість хорошого життя можна мати імперську  ілюзію і сказати: що з того, що нас не люблять, що нічого не маємо, але зате нас бояться. Чи вистачає цієї мотивації? Я вважаю, що це намарно. Якось так я думаю.Але росіяни довго повторювали, що вони – європейці і, відповідно, ставилися до українців, як до простіших, гірших, неосвічених, з біднішою культурою, як до людей із села.Добре, але виявилося, що цінності, якими люди з села пишаються, - вищі цінності, ніж монгольська слухняність тиранам. Оскільки відомо, що Росія прийняла цю цивілізацію, яка розпочалася з Київської Русі, і що потім та Русь Московська, зокрема через перемогу під Новгородом, у такий спосіб «вбилася» таким клином азійства в Європу, але Україна набагато менш азійська, ніж решта Росії. В цьому  сенсі «азійське» -  це не про позитивні цінності. Звичайно, я не маю на увазі Японії чи навіть Китаю, з їхньою багатою культурою, тільки тих монголів, які нападали на Європу і не створили держави, створили найкоротше існуючу імперію, яка розпалася, бо не мала жодного з’єднувального елемента, жоден елемент не зліпив би імперії – маю на увазі, імперію Чингісхана.Європа досить довго і навіть тепер, як кажуть наші письменники, режисери, актори, митці, які виїжджають до європейських країн і там зустрічаються, то відчувають, що там існує це захоплення Росією і її великою культурою - чому це ще існує? Це також робота Росії чи просто такі люди? І, відповідно, як так, що Росія,  така країна, з такою великою культурою, виявилася не такою культурною, освіченою, з добрим вихованням?Ви знаєте, це те, про що ми теж запитували: як німці, звідки  походить Ґете і Бетховен, могли породити нацизм і Другу світову війну  з демократично вибраними урядами націонал-соціалістів? Це теж неможливо було зрозуміти, як  ця висока культура могла не відбитися на рівні виборця, який колись голосував за нацистську партію. Я думаю, що Росія все ще має свої великі поклади культури і, як бачу, більшість відомих російських митців опинилися в еміграції або мовчать. І я думаю, що вони не мають такого активного опору проти пропаганди, але я не мав відчуття, що багато з них допустилося своєрідної зради, тобто було доводом проти правди. Отож, я думаю, що це треба цінувати. І я думаю, що і надалі захоплюватимемося Достоєвським, хоч корені багатьох негативних явищ Достоєвський описав і можна, читаючи його, їх відгадати. Так що, я щодо російської культури не роблю жодних застережень, щоб якось її оминати чи недооцінювати. Це нерозумно, ми втрачаємо певне багатство, яке існує. Але однак це не змінює факту, що сьогодні російська політика є для нас живою загрозою.Українці повторюють, що Росія перестане бути для нас загрозою, для цивілізованого світу і для України, тоді, коли залишиться меншою державою. Але ми чуємо голоси з закордону, чуємо, що світ боїться, щоб Росія сталася меншою. І як тут нам відновити рівновагу, щоб знайти золоту середину? Як у цій ситуації діяти? Це питання політологічне, тому що треба подумати над тим, що доброго є в політиці і суспільному житті. Якщо це живий розвиток громадян, розвиток потенціалу кожної людської одиниці, то може, дійсно, виявитися, що Росія, якби не була такою великою країною, була б більшою країною у вимірі людської удачі, це могло б спрямуватися у ліпшу сторону для росіян. Якби не були пригнічені тим централізованим урядом, який не може впоратися з усією територією. І Росія ніколи не мала своєї чудової адміністрації чи зразкових судів – це все абсолютно ніколи не було їхні надбанням. Звичайно, що для росіян це страшна образа, якщо сказати, що замість однієї Росії могло б бути кілька, можливо, якісь федералізовані. Але на момент, коли об’єднувалися обидві Німеччини за часів Горбачова, президент Міттеран, який спочатку був проти об’єднання Східної та Західної Німеччини, сказав, що «так люблю Німеччину, що я хотів би, щоб було її якнайбільше». Німеччину, тобто йдеться про країну Німеччину, «так люблю німецькі країни, нехай їх буде більше». Потім він відмовився від цього речення, бо було це так неврівноважено, навіть несправедливо щодо німців, тому що  їм забороняли те, за чим вони сумували протягом кількох десятків років. Але можна сказати, що це було вираженням переконання, що об’єднання не завжди на добре. Натомість бажати комусь, щоб його держава розпалася на дрібніші держави, - це глибоке втручання в чужі справи. Якщо росіяни відчують, в якій моделі держави мали б більший потенціал, за якої моделі держави вони врешті б змогли дожити до цього золотого віку, до якого ніколи не дожили, але на який заслуговують точно як дуже потенційно сильний народ і сильна держава.Чи знаєте ви, чи маєте таке відчуття, що десь незабаром кінець цієї війни? Чи насправді цього кінця не видно?Не видно… для мене, я його не бачу. Я чекаю постійно, коли на цій півкулі, як говориться поетично, з’явиться якась нова фігура і щось зміниться, що надійде якийсь зовнішній чинник, який розблокує ситуацію. Я не політолог  і не можу собі уявити, але я читаю найрізноманітніші гіпотези, який може мати вигляд цей світ через рік, і всі непереконливі і незадовільні, з жодної я не був би задоволений.А як повинна закінчитися ця війна?Точно очікується більших поступок від України, а це передбачає, звичайно, що конфлікт тлітиме надалі. Які будуть поступки? Невідомо. Я б не здивувався, але це такий вимисел, якби я був письменником у стилі sсіеnсе fісtіоn, що раптово може змінитися ситуація на фронті, а президент Сполучених Штатів зненацька виявиться прихильником суворих санкцій щодо Росії, якщо це буде в інтересах Америки, і також цієї сировини, якої потребує. Тут все може обернутися з кожним днем – така  сутність політики.  Такий стиль політики тепер з'явився: жодних наслідків, але багато здивування. Отож, позитивного вирішення не бачу, тут Росія мусила б змінити свої наміри, а саме зрікаючись від своїх імперських цілей, а зосереджуючись на власному внутрішньому розвитку, що я їй і бажаю, але я не бачу таких реальних заповідей.Саме так, вони  і надалі говорять, що українців не існує, що це неправильна держава, що мова – не окрема, а подібна до російської, тож  нічого не змінюється, хоч вони і втратили багато своїх людей у цій війні, понад 900 тисяч загинули і поранені у цій війні… Це велика кількість…Це страшне число… Одна людина - і це  велика катастрофа, космічна, а що ж тоді, коли йдеться про десятки, сотні, тисячі – це вражаюче. І вражає те, як росіяни легко погоджуються з тим, що стільки з них гине в такій незрозумілій справі, бо це навіть не зветься війною у Росії, тільки якоюсь «операцією». Але що ж це за операція, навіщо ці люди гинуть і яка від цього буде користь у майбутньому? Це все разом – трагічне, і насправді ця трагічність проходить так, без загального крику обурення. Це дуже сумно, але так відбувається. Відомо, що ці жертви, яких зазнає Україна, вирішать долю майбутнього. Навіть коли б у цей момент були якісь великі поступки, то однак, як Майдан був безповортним, цей другий Майдан, це було щось, що не вдалося повернути назад. Так і тепер будь-що, що буде спеціальним рішенням, то прагнення до незалежності і самостановлення – це, напевно, не відмінити.  Я вже кілька років не був в Україні і  не пам’ятаю, як  з часів довоєнних це почуття лише росло, але, напевно, тепер воно розквітло. І я маю враження, що люди усвідомлюють, навіщо були ці жертви з українського боку.Якраз на початку ми говорили про сенс життя. Можливо, для росіян перебувати у стані війни - це і є сенсом їхнього життя?Складно сказати, чи так було. Як я читаю «Війну і мир» Толстого, це не так звучить. Звичайно, що це точка зору аристократа, тобто найвищих російських еліт, які мали у багатьох справах такі найвищі стандарти і в якийсь спосіб їх дотримувалися. Натомість як людина нічого не має, як я  думаю про тих монголів, які підкорювали світ і Європу, світ, також Китай, то вони, власне, мали сенс тільки у війнах, бо їм нічого було втрачати,  не мали ані будівель, ні університетів, ані жодних інституцій, які б утворили таку потужну державу, і тому ця імперія програла. Недовго проіснувала така імперія, як виявилося,  що це було слабке.А який сенс тепер для Китаю?Я думаю, що Китай надолужує цей період, коли він був позаду за більш розвиненою цивілізацією, тобто за Європою.Європа заслужила перед Китаєм на багато розчарувань і ненависті, бо принижувала Китай у ХІХ столітті в нечуваний спосіб, бо те, що французькі війська спалили Літній імператорський палац у Пекіні для розваги, напевно, це залишилося у пам’яті як міф «приниження», який тепер треба перекреслити. Отож, те, що тепер Китай так прагне домінування, це можна зрозуміти історично. Але чи це добре для світу і чи це добре для самого Китаю? Це якраз покаже історія. Я маю сумніви.Чи ми вже у Третій світовій війні, пане Кшиштофе?Напевно, так. Але я вже думаю, що холодна війна була третьою, а тепер уже говорять, що ця війна  є четвертою, бо так хочемо залякувати себе цією назвою, поки бомби не летять на наші домівки, то ми вважаємо, ця війна не є світовою. Але як подивимося, що коїться на Близькому Сході, що відбувається в тих далеких від нас місцях, то постійно десь палає недобрий вогонь. І це доказ, що війна - це ніби натуральний стан, в якому перебуває людство, хіба б не розійшлася на великий масштаб.Чи Польща готується до війни, яка може поширитися на територію Польщі?Так, мусимо реально брати це до уваги. Ніхто, звичайно, в це не вірить. Усі живемо з надією, що так не трапиться. Але це тільки сподівання. Розум говорить, що це може статися.Тепер Польща живе виборами, виборчою кампанією, і якраз багато кандидатів говорить: навіщо підтримувати Україну, це не наша війна, у нас свої проблеми. Чому саме так? Ваші відчуття - чи люди підтримують таких кандидатів і за кого голосуватимуть? Кого Польща вибере? Чи може бути якась несподіванка?У політиці завжди може бути якась несподіванка. Я думаю, що серед тих кандидатів, яких я поважаю і вважаю позитивними, ніхто з них таких речей не говорить: ні пан Тшасковський, ні пан Головня, ані пані Беят, а ці решта голосів, здаються мені, дуже підозрілими - опортуністичні, передусім немудрі, незгідні з національними інтересами, і я маю надію, що жоден з цих кандидатів, який ставить під сумнів усю серйозність війни в Україні і необхідність нашої допомоги, що жоден з них не виграє цих виборів. Я б цього дуже бажав.Дійсно, щодо відносин між Україною і Польщею, завжди або перед виборами, або на річниці Волинської трагедії, тоді починається пригадування нашої складної ситуації. І за ці три роки, вже 4-й рік великої війни, чи ми зробили кроки між нами в цьому питанні, щоб вирішити його? Наскільки я орієнтуюся, то існує така свідомість у пресі. Я повторюю, що в справі пам’яті Волині певний поступ є, якісь ексгумації стануть можливими. Це, очевидно, неймовірно трагічна і болісна сторінка нашої історії, але ми також намагаємося її зрозуміти і в далекій перспективі, як через минулі століття формувалися наші відносини. І тоді мусимо визнати, що тоді Польща не створила обіцяної Речі Посполитої трьох народів і що разом з литовцями ми не дали цій, українській, русинській стороні, не дали рівних прав. Як ми це пам’ятаємо, то незважаючи на те, що ця волинська різанина є абсолютною річчю, яку не можна захищати, але принаймні дає нам можливість зрозуміти, що там були такі глибокі мотиви, закоренілі у минулому, і що ми мусимо це подолати. З німцями ми маємо, відповідно, подібну ситуацію, оскільки також існують історичні минулості в минулому, хоч наш кордон з німцями був більш мирним, ніж кордони між німцями і французами. Відомо, що можна це подолати, такі  історії з минулого. Наш спільний інтерес наказує нам, що в майбутньому ми повинні бути близькими країнами, бо  у нас спільні інтереси.А скільки ще може тривати таке непорозуміння між нами, українці не розуміють поляків, а поляки не розуміють українців щодо цієї справи?Це походить з ХVІІІ-ХІХ століття, так як описано в літературі, і ми знаємо, що Річ Посполита дійсно не дала цієї рівності, передусім козаччині - не дозволила їй стати шляхтою. Це все було помилкою тодішньої історії.  Оскільки ми були на шляху створення такої багатонаціональної держави, яка була б певним прототипом об’єднаної Європи, що потім вчинила монархія Габсбургів, тільки певною мірою, теж не до кінця вдалим чином. Але до цього прагнула Європа: від єдності ще за часів Каролінзької імперії, а ще раніше за часів Римської імперії, до цієї сьогоднішньої єдності під керівництвом Брюсселя. І цей континент має багато спільних цінностей. І Україна повинна мати своє місце у цьому співтоваристві. Я б так  дуже бажав.Саме так, я теж нещодавно прочитала такий коментар, стосувався він мого рідного міста, що мене здивувало. Ви колись гостювали у Ходорові. Хтось написав, що був у Ходорові і там не побачив прапора Європейського Союзу, отож, чи маємо допомагати українцям, коли ж вони вважають, що борються за європейські цінності, а прапора не було. Я відповіла цьому коментаторові, що якраз я з Ходорова і такий прапор висить біля міської ради. Але чи дійсно українці вже заплатили таку високу ціну для того, щоб опинитися в Європейському Союзі?Ви знаєте, це справа ментальної трансформації, тому  що по-справжньому Європейський Союз є союзом Західної Європи і такі країни, як Греція, яка за своїм духом інша і не походить з Латинської імперії, Румунія, Болгарія, ці країни ментально досить віддалені від таких європейських ідеалів. І питання, як в цьому всьому віднайде себе набагато більша і потужніша Україна. Чи це «щось» нас єднає, робить міцнішим за те, що нас роз’єднує? Оскільки ділить нас добрий шмат історії й іншого способу  мислення, тобто мислення, яке походить з християнського православ’я. Це дуже відрізняється від того, що приніс Захід, тобто католицизм і протестантизм. Вони по-іншому моделювали образ світу, людини, суспільства, суспільної доктрини тощо, тому якраз тільки тоді і виявиться, чи ця європейська пропозиція буде достатньо «апетитна», щоб Україна захотіла її засвоїти, і чи почуватиметься в цьому добре. І якою буде гнучкість Європи? Адже Європа сама по собі великою мірою засумнівалася, що тепер і викидають нам американці, зрештою, це досить кумедно. Але так насправді й було, що найбільші ідеали Європи реалізовувалися в певний момент в Америці, це було так у час, коли звільнялися з-під британської колоніальної влади.Ви згадали про відмінність мислення, що ми мали іншу історію, бо у нас було православ’я. Отож, як виглядає це «інше» мислення? Це десятки речей, часто дуже дрібних речей. Скажімо так, Захід орієнтується на одиницю, наприклад, коли ми називаємо себе, то спочатку називаємо ім’я, а далі прізвище. Не дай бог навпаки, бо це слід російського гноблення. Натомість люди зі Сходу, починають із прізвища чи племені, бо найважливіше, до якого племені належать, а хто це – Іван чи хтось інший, - це вже другорядна справа. Це дріб’язок, але це формує мислення і ставлення до світу. Адже відрізняємося тим, що над нами тяжіє традиція хрестових походів, які створили так званий «етос лицаря». Схід цього не знав, бо  не брав участі у цих війнах у такій формі, як ми. Ми також були провінційними, але багато від цього навчилися, а відповідно, питання честі, втрата обличчя – це все напрацьовано протягом тих років. Люди на Заході гірше зносять таку брехню прямо у вічі, бо говориться «стати обличчя до обличчя», «я більше не віритиму йому». На Сході, здається, більше толерують брехню, я говорив тоді так, а тепер говорю навпаки. І так може залишитися. Отож, десятки речей, які переносяться з цього Сходу, не згадуючи вже про спадщину від більшовиків. А також те, що люди зі Сходу, як правило, наприклад, коли хочуть визначити певну суму, яку хотіли б отримати, за певну роботу чи предмет у торгівлі, то завжди дивляться, чи платитиме бідний, чи багатий. На Заході це взагалі не вирізняють: скільки це коштує, то стільки і коштуватиме – і від багатого, і від бідного оплата така ж сама. Це речі, які видно щодень і часто перешкоджають. Але це речі, які можна опанувати, тому, можливо, в об’єднаній Європі Україна почуватиметься зручно, бо відчуватиме, що, можливо, ці ідеали, за своєю суттю, вже і так є в голові.Ви також сказали, що у західній культурі було таке правило, що не б’ють лежачого…Так, це своєрідне рицарство, яке перенеслося до нас практично. Коли я зустрічаю азійських студентів, то вони здивовано запитують: чому? Бо якщо хтось лежить, то тим більше його треба бити, тому що і так не встане.Я думаю, що під час цієї великої війни те, що ми тепер спостерігаємо, як росіяни поводяться з українськими полоненими, а як ми, українці, поводимося з російськими полоненими. Тепер росіяни вчиняють так, що безпосередньо стріляють в українських полонених. Це, відповідно, те, що називається порушенням правила «лежачого не б’ють».Так, це трагічне. Оскільки весь світ прийняв Женевську Конвенцію, але її порушують. Нацисти, як тільки-но трохи ослабли, перестали її порушувати. Були тоді вже згодні з цим правилом, бо це правило гуманності, елементарне, в розвинутому світі.Дійсно, нацизм був покараний. Чи рашизм, як тепер називаємо те, що відбувається з Росією і що Росія робить з нами, нарешті теж буде покараний, тому що корені рашизму походять з радянських часів, а також з часів Другої світової війни, оскільки комунізм теж не був покараний.Напевно, це велика помилка нашої усієї Європи, що покарання Німеччини і нацизму було, але завдяки втручанню американської демократії, що союзники змусили німців, щоб вони відповіли за минуле. У Польщі ця відповідь за заподіяне, хоч невеликою мірою, але відбулася. Не можу сказати, що було це цілковито. Ця люстрація була в обмеженому вимірі, однак все ж була. Натомість у Росії навіть не визнали свою провину, не було сказано: «я припустився помилки, вчиняв погано, вірив в погані ідеали,  навчав дурниць» – це хотілося б почути від кожного університетського професора, який брав участь у радянський пропаганді. Цього не було ніколи, тоді говорилося: «що так треба було тоді, а тепер треба по-іншому». Це і є ця відмінність між Заходом і Сходом. Завжди є так само – правда є завжди правдою.    

Державний прапор України — це один із найголовніших символів нашої держави, який об'єднує покоління, нагадує про боротьбу за незалежність та надихає на досягнення. Історичні відомостіУ 1991 році в день проголошення Незалежності України, до сесійної зали Верховної Ради урочисто внесли синьо-жовтий прапор. Цей момент став знаковим для українців, адже під кольорами неба й пшениці наша держава офіційно підтвердила своє прагнення до свободи та незалежності. Згодом, 4 вересня 1991 року, український стяг замайорів над будівлею Верховної Ради, ставши не лише офіційним символом, а й оберегом нової епохи для України.Після численних дискусій, непорозумінь та тиску з боку суспільства, 28 січня 1992 року було ухвалено постанову Парламенту під номером 2067-ХІІ "Про Державний прапор України". У тексті документу йдеться: Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору,  із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3Конституційно це рішення було підкріплено наприкінці червня 1996 року. У статті 20 Основного Закону, прапор був названий першим із державних символів, які уособлюють нашу державність. Однак, офіційно вшановувати цей державний символ почали лише у 2004 році. Леонід Кучма своїм указом встановив 23 серпня як День Державного прапора України. Ця подія стала своєрідною кульмінацією багатовікової історії прапора, адже його кольори набули символічного значення задовго до проголошення незалежності. Синьо-жовтий стяг неодноразово з'являвся на сторінках історії, супроводжуючи ключові події, які визначали долю українського народу. Так, поєднання цих кольорів використовувалося ще за часів Київської Русі. А згодом впродовж багатовікової історії він з'являвся під час боротьби за незалежність та національно-визвольні рухи. Ніби мовчазний свідок та одночасно рушійна сила, синьо-жовтий стяг супроводжував українців у їхніх прагненнях до свободи та самостійності, підсилюючи незламний дух. Внесення Прапора України до зали пленарних, Фото: rаdа.gоv.uаЗначення прапора УкраїниОфіційного тлумачення цих кольорів немає, однак серед народу сформувалися кілька популярних версій. Синьо-жовті кольори мають глибоке коріння в українській історії. Вони асоціюються із природними символами України: безхмарним синім небом та золотом полів пшениці. Українці завжди цінували природність і гармонію, а наші предки відчували глибокий зв’язок із силами природи. Тож, не дивно, що інша версія вказує на зв'язок кольорів стягу зі стихіями: синій та жовтий кольори символізують дві головні стихії природи – воду та вогонь. Синій асоціюється з водою, яка дарує життя, а жовтий – з вогнем, що є джерелом тепла та світла.Звісно існують також інші інтерпретації, але важливо те, що Державний прапор є символом єдності, свободи та боротьби. Особливо велике значення прапор набув після початку вторгнення РФ в Україну у 2014 році. Синьо-жовтий стяг став символом опору та незламності, його підіймають не лише на державних установах, а й на деокупованих територіях.Він уособлює мрії українців про мир, незалежність та процвітання. Кожного разу, коли ми бачимо наш прапор, він нагадує про важливість єдності, підтримки та віри в перемогу.

Сьогодні, 28 січня, День затвердження Державного Прапора України. До Нового року залишилося 337 днів.

Сьогодні, 28 січня, День затвердження Державного Прапора України. Віряни вшановують пам'ять святого преподобного Єфрема Сирійця. До Нового року залишилося 337 днів.

День затвердження Державного прапору України та Всесвітній день безробітних: що відзначають 28 січня28 січня відзначають День затвердження Державного прапора України, Міжнародний день захисту персональних даних та Всесвітній день безробітних. У 1992 році ВРУ офіційно затвердила синьо-жовтий прапор як державний символ.

Один із залів музею відтворює карцер 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім'ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент 3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса. У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею. &еnsр;Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні. До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині. Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін. &еnsр;Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного. &еnsр;Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам'ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім'я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам'ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля" Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує: &еnsр;Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам'ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав. Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам. &еnsр;Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам'ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо ВВС передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль. &еnsр;А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім'я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам'ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: "1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна "Волга" КГБістів, стежили за кожним нашим кроком". Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках &еnsр;Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: "Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами. &еnsр;Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта. Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав. &еnsр;Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам'ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам'ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х. Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів. У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка. &еnsр;Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом. Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів. &еnsр;Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока&hеllір; я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках", зачитує Дмитро Михайлович. Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв'язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив. &еnsр;Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір'ї, а на вулиці Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. &еnsр;Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба. Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет. &еnsр;Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В'ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії. 2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок. &еnsр;Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір'ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем'яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса. Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса. &еnsр;Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.

День Соборності України відзначають 22 січня. Це одне з найважливіших загальнонаціональних свят. Воно символізує єдність, територіальну цілісність і неподільність української держави. Про історію свята нагадує Gаzеtа.uа. Саме 22 січня 1919 року було урочисто проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Акт об'єднання українських земель оприлюднили в Києві на Софійській площі. А за рік до цього Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, яким проголосила повну незалежність УНР. Але тоді зберегти державність українцям не вдалося. Уже через рік новостворену державу роздерли на шматки. Російські більшовицькі війська захопили Київ, поляки Східну Галичину, а Чехословаччина ‒ Закарпаття. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що святкуємо у лютому: календар церковних свят на кожний день Акт Злуки завжди був символом, з яким українці йшли на боротьбу за відновлення своєї держави у ХХ ст. Державним святом День Соборності став 1999 року після підписання відповідного указу президентом Леонідом Кучмою. Вперше масштабне відзначення Дня Соборності відбулося 22 січня 1939-го в місті Хуст, яке на той час входило до складу Чехословаччини. Того дня українці приїхали до Хуста з різних міст і влаштували маніфестацію під синьо-жовтими прапорами. Символічним став 1990 року живий ланцюг, який українці влаштували між Києвом і Львовом у День Соборності. Цього року через розв'язану Росією повномасштабну війну проти України день Соборності набув ще більшого символізму. Українці всьому світові показали, на що готові заради збереження державності та єдності країни. А російських загарбників на фронті вправно б'ють мешканці як Закарпаття, так і Донеччини й українського Криму. У перший місяць 2025 року українці відзначають чимало важливих державних та професійних свят, особливо у другій половині місяця. Зокрема, святкують День Соборності України. Також важливо не забувати, що 27 січня - Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. А 28 січня - День затвердження Державного Прапора України та Міжнародний день мобілізації проти ядерної війни. В кінці місяця, 29 січня - 29 січня - День пам'яті Героїв Крут