Search trend "день військ зв'язку"

8 серпня в Україні відзначають День військ зв'язку ЗСУ. Це професійне свято встановили у 2000 році, щоб вшанувати військовослужбовців, які забезпечують надійний і безперебійний зв'язок у Збройних Силах. Повний текст новини

День військ зв'язку, Міжнародний день кота та пам&rsquо;ять святого чудотворця Мирона: що святкують 8 серпня

Українські Сили оборони протягом щонайменше пів року стримують спроби російських військ оточити Покровськ. Про це повідомив заступник командира 3 ОШБр Максим Жорін в інтерв'ю "Фокус". За його словами, ситуація на цьому напрямку давно залишається напруженою, однак час від часу українським захисникам вдається виснажити ворога і сповільнити його просування. "Це не щось нове - така загроза триває не перший день", - підкреслив Жорін. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти збільшують темпи просування четвертий місяць поспіль - ЗМІ Особливу небезпеку, за його словами, становлять ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Вони проникають у тил українських позицій, зокрема в райони розміщення FРV-дронів та мінометних розрахунків. "Ці точки часто або слабо укріплені, або взагалі не мають активної оборони. Коли ворог заходить туди, вибити його дуже складно", - пояснив Жорін. Він також додав, що Росія зосередила на цьому напрямку велику кількість сил і техніки. "Цей напрям для них - пріоритетний. І навіть якщо ресурси тимчасово виснажені, цілком імовірно, що скоро вони отримаєть підкріплення й спробують відновити наступ", - наголосив Жорін. Російські війська продовжують наступальні дії довкола Покровська з метою оточення міста, яке є важливим логістичним центром для українських сил оборони на Донбасі. За даними розвідки, армія РФ досягла "поступових успіхів" на північному сході від Покровська, намагаючись перерізати ключові шляхи постачання і наземні лінії зв'язку. Зокрема, росіяни просунулися на захід поблизу траси Н-32, у напрямку Родинського - села, через яке проходить головна північна артерія постачання.

3 серпня в Україні відзначають День Повітряних сил Збройних сил України. Президент Володимир Зеленський наголосив на важливості внеску Повітряних сил у щоденну оборону держави: "День нашої вдячності кожному й кожній, хто відбиває російські атаки, знищує ворожі літаки, ракети та дрони. Завдає ударів по фронту з повітря", - заявив він. Він подякував пілотам, інженерам, технікам, зенітникам та інструкторам - усім, хто щоденно працює заради оборони, а також вшанував полеглих героїв: "Вічна шана й пам'ять усім нашим воїнам, які не повернулися з завдань і загинули, захищаючи життя". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Очищують наше небо від російського зла": Зеленський опублікував фото до Дня Повітряних сил У своєму зверненні Головне управління розвідки висловило повагу до бойових побратимів, які "стримують російську авіацію, б'ють по складах, штабах та позиціях окупантів". Розвідники відзначили ефективність спільних дій із Повітряними силами, зокрема нещодавню операцію під назвою "Дроноцид" проти операторів ворожих БпЛА на Запорізькому напрямку. ГУР також наголосило на тому, що Повітряні сили постійно вдосконалюються, опановуючи сучасне озброєння та інтегруючи бойовий досвід у щоденну практику. "Честь тим, хто продовжує боронити українське небо!" - такими словами українські розвідники завершили своє привітання. День Повітряних сил залишається не лише професійним святом, а й нагадуванням про щоденну боротьбу та жертовність українських захисників у війні за свободу та незалежність. 27 червня 2007 року президент України Віктор Ющенко своїм указом доручив щорічно відзначати першу неділю серпня як День Повітряних сил Збройних сил України. Таке рішення глава держави мотивував важливим значенням цього роду військ "у забезпеченні обороноздатності держави". Повітряні сили існують у складі ЗСУ з 2004 року і були створені шляхом об'єднання двох інших: Військово-повітряних сил та Військ протиповітряної оборони України. Структурно українські Повітряні сили складаються з командування, повітряних командувань, Харківського національного університету Повітряних сил, військових частин та установ безпосереднього підпорядкування. До складу Повітряних сил ЗСУ входять різноманітні авіації (бомбардувальна, винищувальна, штурмова, розвідувальна, транспортна авіація) і роди військ (зенітні, ракетні та радіотехнічні). Також до складу Повітряних сил входять окремі військові частини та підрозділи спеціальних військ (розвідувальні, інженерні, радіаційного, хімічного та бактеріологічного захисту, зв'язку, автоматизованих систем управління та радіотехнічного забезпечення, радіоелектронної боротьби, метеорологічного забезпечення, частини матеріально-технічного та медичного забезпечення та інші).

В останній місяць літа на українців чекає багато важливих державних та професійних свят. У серпні відзначаємо День прапора, День Незалежності, День Повітряних сил Збройних Сил України, День молоді. Що святкуємо у серпні: календар на кожний день 1 серпня - День інкасатора, Медовий спас (Винесення чесних древ животворящого Хреста Господнього) 2 серпня - День пам'яті загиблих десантників ЗСУ 3 серпня День сестер, День Повітряних сил Збройних Сил України 5 серпня - Міжнародний день світлофора 6 серпня - Яблучний спас (Преображення Господнє) 8 серпня - День військ зв'язку ЗСУ 9 серпня - День (міжнародний) корінних народів світу, День (всесвітній) любителів книг 10 серпня - День будівельника, День працівників ветеринарної медицини 12 серпня - День молоді в Україні 15 серпня - День археолога, День міста в Тернополі, Успіння Пресвятої Богородиці 16 серпня - Горіховий Спас (Перенесення з Едеси до Константинополя нерукотворного образу Ісуса Христа) 19 серпня - День пасічника 23 серпня - День прапора України, День міста в Харкові 24 серпня - День Незалежності України ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Із Днем Незалежності: гарні вітання у віршах, прозі та картинках 26 серпня - Міжнародний день собак 27 серпня - День українського сала 29 серпня- День пам'яті захисників України 30 серпня - День авіації України 31 серпня - День далекобійника, День шахтаря, День міста в Рівному та Донецьку Вихідні в серпні Працювати будемо 21 день, а вихідними будуть - 10 днів. Додаткових вихідних не передбачається, поки триває воєнний стан. 15 серпня віряни відзначають Успіння Пресвятої Богородиці. Це свято присвячене Діві Марії - матері Ісуса Христа. Народна назва свята - Перша Пречиста. Цього дня завершується Успенський піст, тому дозволялося влаштовувати святкову трапезу. Але на свято слід утриматися від вживання алкогольних напоїв. Віряни перед святом відвідують у церквах Всеношну службу. У центр храму виносять Плащаницю, на якій зображено обличчя Діви Марії. В церквах освячують колоски, різні хлібні вироби.

Еспресо у огляді розповідає про життя та смерть патріарха Володимира, а також його поховання – день, який назвали "чорним вівторком" для українського суспільства і духовенства.Духовний діяч Василь Романюк 17 років перебував у засланнях, відмовився від радянського громадянства, та був членом Української Гельсінської спілки.Організація українських націоналістів і перший арештНародився майбутній патріарх 9 грудня 1925 року у селі Химчин, Косівського повіту, що на Прикарпатті. У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. Вперше радянський режим засудив його, коли юнакові було лише 19 років, за приналежність до Організації українських націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС тодішньої Станіславської, а нині Івано-Франківської області до двадцяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Згодом термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.Не оминули репресії і сім'ю Василя, як сім'ю "ворога народу". Батько, мати та двоє неповнолітніх братів (10 і 6 років) були направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років.Та серед виселених бракувало ще одного брата Василя – Танасія. За словами жителів с. Химчин, Танасій втік із вагона у Коломиї, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами МҐБ. Голова родини – Омелян Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му, – йдеться в матеріалі "Історичної правди"."У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних", – так цитували спогади патріарха Володимира на сторінці Всеукраїнської правозахисної організації Меморіал імені Василя Стуса.У 1946 році в тюрмі йому дали другий термін за "антисовєцьку агітацію і пропаганду". Покарання відбував у Магаданській області. На засланні одружився з членкинею ОУН Марією Антонюк, родом з Рівненщини. Там у них народився єдиний син Тарас. У 1959 році їм дозволили повернутися в Україну."Священник-рецидивіст"Також у 1959 році Василь Романюк закінчив вищі богословські курси в Івано-Франківську, навчався в Московській духовній семінарії. У 1964-му мрія Романюка здійснилася – його висвятили у священника. З 1964 до 1972 року мав парафії Івано-Франківської і Коломийської єпархій Російської Православної Церкви.У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза виступив на його захист. 4 травня 1970 року в оселі о. Василя у Космачі співробітниками КҐБ було проведено обшук. Було виявлено та вилучено ряд "антирадянської літератури", зокрема: книжки "Всесвітня історія" видання Івана Тиктора, "Історія України-Русі" Миколи Аркаса, підшивку газети "Неділя" за 1934-1936 роки тощо. Загалом у отця було вилучено 51 одиницю літератури та рукописів.Ці книги та газети відповідно до анотацій, наданих Львівською бібліотекою АН УРСР, "…написані з реакційних, буржуазно-націоналістичних поглядів і більшість з них містять наклепницькі матеріали антимарксистського, антирадянського напрямку…". Також бібліотекарі відзначали, що переважна більшість цих видань вилучена із загального вжитку та зберігається у спецфонді бібліотеки.Окрім літератури, у о. Романюка були вилучені й рукописи, що, як відзначали в КҐБ, "…за своїм змістом також наклепницькі, їх автор намагається очорнити радянський державний і суспільний лад, культуру, радянських людей…".На майбутніх допитах о. Романюк пояснював, що рукописи належать йому, але в них він записував думки, які десь прочитав чи почув, а також не збирався їх поширювати. Водночас він пояснював: "…я вважаю, що мої особисті записи скоріше сатиричного, ніж наклепницького змісту…", – зазначено в статті на "Історичній правді".У 1972 році його заарештували на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання та визнали особливо небезпечним рецидивістом. фото: з відкритих джерел Підставою стали всі матеріали, які довго і ретельно збирали на о. Василя із початку 60-х. Так, зокрема у Постанові йшлося: "…будучи вороже настроєним до радянської влади, з метою підриву та ослаблення її, під час проживання в Харківській області в 1963 році власноручно виготовив і направив в закордонні радіоцентри два документи антирадянського змісту, в яких зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, закликає до боротьби за повалення радянської влади та побудову так званої "самостійної України"……систематично прослуховуючи передачі закордонних радіостанцій, допускав наклепницькі антирадянські висловлювання, які паплюжать радянський державний та суспільний лад……крім цього, мешкаючи в с. Космач Косівського району, в 1970 році Романюк зберігав у себе дома окремі книги старого видання антирадянського наклепницького змісту…"Відбував покарання у Мордовії. Чернець, митрополит, патріархУ 1976 році відмовився від радянського громадянства. А під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви, звернувся до митрополита Мстислава з заявою про перехід в УАПЦ.Із листопада 1979 року був членом Української Гельсінської спілки. Після відбуття заслання духівник повернувся на рідну Гуцульщину. Однак служити священником йому не довелося. Постійний "всюдисущий" КҐБ старався запобігти цьому всіма методами, тож Романюк був змушений певний час працювати сторожем та двірником при Косівській районній лікарні.Після смерті Брєжнєва у 1983 році отцеві таки дали можливість повернутися до служіння церкві і певний час він правив на різних парафіях у Косівському районі.28 квітня 1990 року був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського."Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви", – сказав він на хіротонії.Виступав за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, піднесеної у статус патріархату.З 1991 року очолив місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.Був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату. У 1993 році призначений архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті патріарха Мстислава возведений у сан митрополита. На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом та інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі.Загадкова смертьВ останні місяці життя патріархові регулярно погрожували невідомі, а незадовго до смерті він звернувся в Управління по боротьбі з організованою злочинністю із заявою, в якій попросив захисту від свого заступника Філарета (Денисенка), пише освітній проєкт "На урок". Там він нібито вказував на зв'язок Філарета з кримінальними кланами Києва і просив допомоги в тому, щоб знайти церковну касу УПЦ, привласнену Філаретом (Михайлом Антоновичем Денисенком). "Патріарх Володимир (Романюк) збирався здійснити комплексну перевірку фінансово-господарської діяльності очолюваної Філаретом Київської Єпархії. Він просив керівництво ГУ МВСУ в місті Києві надати допомогу в проведенні перевірки. Особливо Володимира (Романюка) цікавила доля присвоєної Філаретом каси Київського екзархату, в якій, станом на 1990 рік, перебувало близько 3 млрд рублів. На думку Володимира (Романюка), ці гроші були переведені в вільно конвертовану валюту і вкладені на депозитні рахунки в банки за межами України", — посилаються в матеріалі на Доповідну керівництву МВС начальника ІІ відділу УБОЗ в Києві майора міліції І. Т. Загребельного від 25 липня 1995 р.Незабаром після цього, 14 липня 1995 року, патріарх Володимир помер за загадкових обставин. Після телефонного дзвінка він переодягнувся в мирський одяг і вирушив зі своєї резиденції в Ботанічний сад Київського університету. Там йому була призначена зустріч, а на одній із лавок на патріарха чекали дві жінки. За офіційною версією, Романюку стало погано, а жінки впродовж двох годин намагалися його реанімувати і поламали йому ребра (можливо, при масажі серця). В акті судмедексперта вказано, що патріарху Володимиру робили прямі уколи в серце, однак після того, як прибула медична допомога, ці жінки втекли. Це був четвертий інфаркт патріарха. Син Тарас та деякі близькі друзі померлого припускали ймовірність насильницької смерті. "Чорний вівторок": похорон патріарха ВолодимираПохорон патріарха перетворився на побоїще і увійшов в історію як "чорний вівторок", запам'ятався жорстоким свавіллям працівників спецпідрозділу міліції "Беркут" і бійців внутрішніх військ МВС.Рух учасників похорону починався від Володимирського собору, фото: з відкритих джерелКерівництво Київського патріархату вирішило поховати патріарха Володимира 18 липня на території Софійського собору. Влада, що перебувала в тісних зв'язках із церквою московського патріархату, відмовилася надати дозвіл на поховання у Святій Софії. Це мотивували тим, що собор Святої Софії є історико-архітектурною пам'яткою. Натомість Володимира Романюка запропонували поховати на Байковому кладовищі. Похоронна процесія йшла від Володимирського собору, а дійшовши до Володимирської вулиці, повернула не в бік Байкового кладовища, а ліворуч – в бік Софії Київської.  Згодом тодішній прем'єр-міністр Євген Марчук стверджував, нібито рішення про зміну напрямку руху приймали експрезидент Леонід Кравчук та народний депутат і один із засновників Народного Руху України Микола Поровський. На похороні були також присутні депутати Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Володимир Яворівський, Іван Драч, Олександр Гудима та багато інших.фото: з відкритих джерелНа Володимирській вулиці шлях процесії перегородив міліцейський кордон, відбулися перші сутички. Прорвавши кордони, процесія дійшла до зачинених воріт Софійського собору. На території храму зауважили скупчення силовиків."За православною традицією  поховати небіжчика треба було до заходу сонця. Спонтанно виникла думка викопати могилу просто біля головних воріт Софії", пише Український інститут національної пам'яті.Близько 16:30 активісти УНА-УНСО почали копати могилу просто в тротуарі, ламаючи асфальт праворуч від входу до собору. Після 19-ї домовину з тілом патріарха опустили в яму.фото: з відкритих джерел"Коли могила була готова, труну з тілом Патріарха Володимира почали опускати. Центральні ворота Софії розчинилися і звідти вискочили до тисячі бійців спецназу. За кілька хвилин площу окропила кров: під міліцейські дубинки потрапляли і жінки, і старі, і каліки", – йдеться на сторінці Українського інституту нацпам'яті.фото: з відкритих джерелБійці загонів спецпризначення вирвались з-за воріт храму та почали зачищати площу, б'ючи людей."Коли робота по копанню могили була завершена, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дає розпорядження загонам “Беркуту” розігнати процесію. Хтось скомандував: "Натовп бити – унсовців калічити!" Деякий час стрільці УНСО разом зі священниками своїми тілами стримували натиск "Беркуту", поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала українські державні прапори. Дісталося і народним депутатам. Внаслідок злочинних дій міліції багато людей отримали серйозні травми", – описував події сайт УНСО.фото: з відкритих джерелУсіх затриманих було доставлено до райвідділку міліції, згодом вони розповідали, що щодо них застосовували тортури. Кілька людей, що лишилися біля могили (серед них В’ячеслав Чорновіл) руками засипали яму.Президент України Леонід Кучма, який, за словами Марчука, особисто дав наказ не допустити похорону патріарха у Святій Софії, в "кривавий вівторок" терміново відбув до Білорусі, нібито щоб дистанціюватися від цих подій. Сам Кучма перекладав відповідальність на Марчука. А міністром внутрішніх справ на той час був Юрій Кравченко, який у 2005 році, перед допитом у справі Гонгадзе, вчинив самогубство. Ніхто з працівників чи керівників "Беркута" не був покараний за масове побиття вірян у "чорний вівторок". Патріарх Володимир і досі лежить похований біля стін Софійського собору.фото: wіkіреdіа.оrg

За 26 червня на фронті російсько-української війни відбулося 139 бойових зіткнень. Загарбники завдали 39 авіаційних ударів, скинувши 68 керованих авіаційних бомб. Росіяни залучили для ураження 796 дронів-камікадзе та здійснили 2752 обстрілів по позиціях наших військ і населених пунктах, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Північно-Слобожанському і Курському напрямках українські підрозділи відбили 21 атаку окупантів. Противник завдав один авіаудар, скинувши при цьому чотири КАБ, здійснив 171 обстріл, зокрема три - із реактивних систем залпового вогню. На Південно-Слобожанському напрямку ворог дев'ять разів атакував позиції наших захисників поблизу населених пунктів Глибоке, Зибине, Вовчанськ, Красне Перше, Кам'янка, Кіндрашівка, Мала Шапківка. На Куп'янському напрямку ворожі підрозділи здійснили сім штурмових дій у районах Голубівки, Кіндрашівки, Степової Новоселівки, Зеленого Гаю та у напрямку Петропавлівки. На Лиманському напрямку російські загарбники 17 разів атакували позиції українців поблизу населених пунктів Греківка, Новий Мир, Рідкодуб, та в напрямках Ольгівки, Середнього, Колодязів, Зеленої Долини, Торського. На Сіверському напрямку Сили оборони відбивають дві наступальні дії противника в напрямках Виїмки та Федорівки. На Краматорському напрямку зафіксовано три боєзіткнення в напрямку Маркового, Білої Гори та Бондарного. На Торецькому напрямку росіяни 16 разів атакували позиції Сил оборони в районах Торецька, Дачного, Щербанівки, Олександро-Калинового, Романівки, Яблунівки та Русиного Яру. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росія йде в наступ: фронт під шаленим тиском ворога На Покровському напрямку росіяни 39 разів намагалися прорвати нашу оборону у районах населених пунктів Полтавка, Малинівка, Шевченко Перше, Мирне, Миролюбівка, Промінь, Лисівка, Новомиколаївка, Котлярівка, Мирноград, Новосергіївка, Удачне, Олексіївка, Новоукраїнка та в напрямку Володимирівки. Сьогодні на цьому напрямку було знешкоджено 148 окупантів, 80 з них безповоротно. Також знищено дві одиниці автомобільної техніки, сім мотоциклів, одну гаубицю, три безпілотні літальні апарати, термінал супутникового зв'язку, пункт управління БпЛА, також пошкоджено гармату противника. На Новопавлівському напрямку українські підрозділи зупинили 18 ворожих атак на позиції наших військ поблизу населених пунктів Зірка, Ялта, Запоріжжя, Багатир, Федорівка, Комар, Одрадне та в напрямку Воскресенки. На Оріхівському напрямку агресор завдав авіаційних ударів по районах Степногірська, Приморського та Кам'янського. На Придніпровському напрямку противник здійснив п'ять безрезультатних спроб наступу. Авіаційного удару зазнало Козацьке. Загалом, минулої доби втрати російських загарбників склали 1100 осіб. Також українські воїни знешкодили танк, сім бойових броньованих машин, 48 артилерійських систем, 107 БпЛА, 111 одиниць автомобільної та одиницю спеціальної техніки окупантів. За даними Генштабу, авіація, ракетні війська та артилерія Сил оборони уразили 11 районів зосередження особового складу, озброєння і військової техніки, артилерійську систему та один інший важливий об'єкт противника.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Наступна історія про Христину з позивним Кудрява. Вона навчалася бойової роботи в американських інструкторів і служить в батальйоні, який побудований за стандартами НАТО. Успішне навчання дозволило організувати ефективну оборону Рубіжного та Бахмута. Нині служить у Національній гвардії України. Хоч і залишається у війську, але мріє про маленький виноградник і робити вино, яке назве на честь своїх побратимів та посестер. Христина з позивним Кудрява - начальниця служби технічних засобів в одному з управлінь Національної гвардії України. Долучилася до війська ще до Революції Гідності та вторгнення Росії у 2013 році. А саме у 2014 році усвідомила, що на своєму місці. До 2022 року Христина не брала участі у військових діях. Але їй вдалося отримати вищу військову освіту, звання офіцера і потрапити у бригаду гвардії наступу під назвою Рубіж, яка формувалася на стандартами НАТО. Там стала заступницею командира мінометної батареї. Христина зазначає, у Національній гвардії навчатися на офіцерів дівчатам дозволили ще у 2013 році. Це був перший набір жінок в академії. Тож у 2015 - му жінка у підпорядкуванні мала відділення з 13 дівчат. "Це був, напевно, один з таких переломних моментів сприйняття жінок на навчаннях, а в результаті і можливості обіймати командні посади. Я би дуже хотіла, щоб у війську було більше дівчат-командирок", - наголосила Христина. Розповідає про випадок, який трапився під час служби. "Я залишилася за командиром і один з курсантів, сказав, що "баба мною командувати не буде". Я тоді зробила крок в сторону і сказала, що він може взяти на себе командування і відповідальність за рішення, які ти будеш нести. Він відмовився, - каже Христина. -  Був такий певний дисонанс, бо він не хоче, щоб ним командувала жінка, але і відповідальність на теж брати не хоче. Проте пізніше, коли почалася активна фаза бойових дій, гендерні стереотипи почали відходити і стали важливі твої компетенції, біологічні якості та готовність брати на себе відповідальність". Тож за весь час перебування у війську отримала спеціалізацію військового перекладача і заступниці по роботі з особовим складом. Пізніше стала заступницею мінометної батареї. А зараз є начальницею служби технічних засобів. Це кардинальні зміни у виді діяльності.  Повномасштабне вторгнення жінка зустріла у Станиці Луганській. Розповідає, бачила збільшення військ на кордоні з Росією. А вночі 24 лютого була на бойовому чергуванні і по радіоперехопленнях дізналася, що росіяни планують артобстріл. "Я почала будити своїх побратимів, щоб їх повідомити, - пригадує жінка. - Найстрашніше і найнеочікуваніше особисто для мене було застосування російської авіації. Також були потужніші артилерійські системи. Якщо раніше противник працював на 82 мінометі, максимум на 120, то тут підтягнули системи більшого калібру. Дуже нестерпно було не усвідомлювати, де противник зупинився, а де сіра зона. Таких технічних засобів розвідки, як в нас є зараз, тоді не було і інформацію ми дізнавалися безпосередньо у командирів на місцях. Тож росіяни намагалися максимально знищити засоби зв'язку. Прицільно били по вишках зв'язку, знищували точки роздачі інтернету".Підрозділ Христини був один з ключових, який намагався налагодити взаємодію між всіма підрозділами на напрямку. У результаті сформували рубіж, який пізніше виконував завдання в Сєвєродонецьку. Командир частини очолив цей підрозділ і йому підпорядковувалися усі інші сили, які перебували на напрямку. За всю історію війни таких випадків було тільки два. Ще один під час оборони Маріуполя. "Ми навчалися на полігонах з американськими та канадськими інструкторами. І структура побудови штабу батальйону була за стандартами НАТО. У не було класичної побудови командування, а був командир і його заступники по секціях. Тобто ми ухвалювали рішення за парадигмою НАТО. І в результаті це було ефективно, - наголошує Христина. - Враховуючи, що нам дуже довгий час вдавалося утримувати рубежі в Рубіжному, ми стерли об себе величезну кількість противника, який в результаті втратив свій наступальний потенціал. Я вважаю, що це успішне командування".Протягом 2022 року Христина з побратимами не виїжджали на ротації. Адже було дуже багато роботи і не було можливості покидати передову. "Та величезна мотивація і сила, з якою мої військові виконували завдання не дозволяла опускати руки. Були моменти, коли я себе запитувала, чи роблю достатньо, - зазначає військова. - Був момент, коли по радіоперехопленнях я дізналася, що росіяни взяли у полон наших військових. І через деякий час мені повідомили, що мій дуже хороший друг потрапив у полон, який є офіцер. І серед цих радіоперехоплень було повідомлення про те, що "ахматівці" планують відрізати офіцеру голову. І в цей момент тебе розриває на шматки, тому що ти розумієш, що ти абсолютно нічого не можеш зробити. Найскладніше на війні - втрачати. Втрачати людей, яких ти знаєш, яких любиш, з якими пліч-о-пліч виконував і виконуєш завдання. Все решту нам під силу. Я кажу, що все це нас не вбиває, це все наш досвід, який робить нас кращими, сильнішими та впертішими". Христині з групою вдалося організувати ефективну роботу, яка не дозволила окупантам обійти Бахмут з флангів. "Ви пам'ятаєте фотографію з дронів, де була випалена земля снарядами? Це була дорога життя в Бахмуті, яку нам доводилося обороняти. Та кількість противника, яка була на напрямку не була еквівалентна природі речей. Вони "перли" цілодобово. Там навіть були групи розгородження, які вночі чистили стежку від трупів інших груп, які перед цим штурмували. Для того, щоб наступні штурмовики не боялися рухатися цією дорогою. Логіка і тактика противника була в тому, що не виконати завдання не можна. По перехопленнях ми почули розмову, коли вийшов старший з групи вагнерів і просить повернутися,  а вони розстріляють когось тільки одного. Бо в одного з групи зламана рука, а в другого витекли очі. І коли ти усвідомлюєш ту абсолютну відсутність військового обліку в противника, це дуже страшно". Але є у Христини й позитивні історії на фронті. Як за один бій вдалося визволити одразу два села. "Історія, яку я дуже пам'ятаю. Командир мого взводу мав важливу зустріч і в нас був дуже поганий зв'язок, - пригадує Христина.-  По радіостанції командир поставив завдання моєму командиру відштурмувати населений пункт на букву Д. І командир, який розуміє, що в нього обмеження по часу, штурмує населений пункт. А потім виявляється, що це не той населений пункт. І вони штурмують вже наступний населений пункт і просувається вперед. Я дуже переживала тоді, тому що я не брала участь у штурмі, а забезпечувала роботу бойових груп. І так вийшло, що в той день звільнили два населених пункти на букву Д". Для Христини, як для командира, найважливіше - зберегти життя та здоров'я побратимів. Але й не жаліє своїх воїнів."Я керуюся фразою свого командира бригади. Він казав, що особовий склад потрібно берегти, але не жаліти. Тобто, коли є якась вільна хвилинка, її потрібно витрачати, щоби навчитися нового і покращити роботу, що дозволить в результаті зберегти життя", - наголосила військова.Під час артилерійських обстрілів Христина  читала. І це для неї була як медитація. Крім того любили курити кальян."Я насправді згадую про це з дуже великою посмішкою, бо це було так дивно. Над тобою літають снаряди противника і ти розумієш, що маєш хвилинку для себе. Там не було ніякого освітлення, електрики, живлення і вугілля на кальяні засвічує як зірочка на небі, - розповідає Христина. - А з поезії найбільше люблю читати Іздрика. Вона, напевно, була ключовою, тому що я думала про хлопців, які потрапили в полон. Знаєте, вночі, коли ти мусиш бути дуже сконцентрованим і кожен шорох приносить якусь тривожність. І от ця поезія дуже відображає те, що нам насправді потрібно, щоб ми не були самі в цій історії. Не бійся, я поруч з тобою".Повертатися у цивільне життя Христина зараз не планує. Хоча й має мрії після нашої перемоги. "Не потрібно жити ілюзіями про швидку перемогу, тому що Росія з карти світу не зникне. Я однозначно для себе визначила, що поки у мене є сили, поки в мене є компетенції і професійні знання, я буду з своїми побратимами і посестрами в цій боротьбі. Десь в рожевих мріях, я, звісно, мрію про малесенький виноградник біля дому, де я зможу вирощувати свій виноград і робити крафтове вино. Назву його в честь своїх побратимів і посестер. Проте найближчі десятиліття однозначно, якщо не будемо в боротьбі захищати свої кордони, то будемо відбудовувати і відроджувати те все, що уже знищила Росія і ще знищить", - наголосила Христина. 

За 13 червня на фронті російсько-української війни відбулося 175 бойових зіткнень. РФ завдала одного ракетного та 51 авіаційного ударів, застосувавши чотири ракети та 85 керованих бомб. Загарбники залучили для уражень 975 дронів-камікадзе та здійснили 3703 обстріли позицій наших військ і населених пунктів, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Харківському напрямку ворог п'ять разів намагався просунутися до позицій наших захисників у районі Вовчанська, Западного та Кам'янки. На Куп'янському напрямку росіяни шість разів наступали поблизу Кіндрашівки, Степової Новоселівки, Нової Кругляківки та в бік Новоплатонівки. На Лиманському напрямку українські захисники відбили 18 російських атак у районах населених пунктів Новий Мир, Сергіївка, Липове, Зелена Долина, Торське та Григорівка. На Сіверському напрямку українські воїни відбили сім ворожих атак у бік Серебрянки. На Краматорському напрямку наші захисники зупинили дев'ять ворожих штурмів у районах населених пунктів Оріхово-Василівка, Маркове, Курдюмівка та в бік Білої Гори. На Торецькому напрямку наші війська відбили 20 ворожих атак у районах Торецька, Олександро-Калинового, Яблунівки та Русиного Яру. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Противник атакував країну ракетами і 55-ма ударними БПЛА На Покровському напрямку агресор 44 рази атакував наші позиції у районах населених пунктів Попів Яр, Миролюбівка, Промінь, Лисівка, Звірове, Котлине, Новосергіївка, Удачне, Горіхове та Олексіївка. Окупанти на цьому напрямку втратили 287 осіб убитими та пораненими. Наші воїни знищили дев'ять автомобілів, три БпЛА, 18 мотоциклів, два засоби РЕБ, антену зв'язку, два термінали супутникового зв'язку та одне укриття. Також українські захисники уразили два артилерійських засоби. На Новопавлівському напрямку наші оборонці відбили 22 ворожих атаки поблизу населених пунктів Одрадне, Скудне, Веселе, Бурлацьке, Новосілка та Зелене Поле. На Гуляйпільському напрямку наші захисники відбили атаку в районі Малинівки. На Оріхівському напрямку наші оборонці успішно відбили штурм загарбників у районі Нестерянки. На Придніпровському напрямку агресор здійснив одну невдалу спробу просунутися вперед у районі Антонівського мосту. Нна Курському напрямку наші війська за сьогодні відбили 30 атак противника. Загалом, минулої доби втрати російських загарбників становили 1220 осіб. Також українські воїни знешкодили один танк, п'ять бойових броньованих машин, 42 артилерійські системи, три реактивні системи залпового вогню, 72 безпілотні літальні апарати оперативно-тактичного рівня та 106 автомобілів окупантів.

Старий світ, в якому ми жили до 2022 року, світ цивілізації, світ європейський більшою мірою. Західний світ - він досі існує чи він уже перестав існувати і є лише якась ілюзія, тінь того, чого вже нема?Категорично цей світ не існує, його немає. Я висловив це в цій книзі, у ній є розділ, який називається "України №1, яку ми будували з 1991 року, немає". Є держава, але тієї України немає і вже не буде. І нам треба побудувати Україну №2 – це гасло цього розділу. Але це тільки що стосується України. Я хочу сказати, що в глобальному вимірі той світ, в якому мільярди людей звикли існувати, - світ більш-менш унормованих міжнародних стосунків, більш-менш безпеки, глобалізації, мільйони, мільярди людей подорожують, - він скінчився, на жаль, його немає.Але люди консервативні. Ми часто живемо в ілюзіях і за інерцією думаємо, що там залишилося, - ні, усе. Я можу це сказати, тому що я, як киянин, народжений у цьому місті 90 років тому, зустрів Другу світову війну тут, у Києві, у 1941 році. Я пам'ятаю прекрасно той день. І я зустрічав перемогу 1945 року теж тут, і прекрасно розумію: ми повернулися з Росії в 1944 році до Києва зруйнованого, ми ще зберігали пам'ять попередню довоєнного Києва, а його вже не було, уже все змінилося. І люди змінилися, і обставини, і саме місто.Його не було ні фізично, ні ментально, ні психологічно.Його не було ніяк. Почалося нове життя. Я називав окупації Києва: окупація більшовиками, окупація передвоєнна, воєнна - це німцями, вермахтом. Потім знову сталінська окупація - і вона, зберігаючи ті риси тиранічної червоної імперії, уже була інша, і все було інше.Ментальність людей - це неймовірні процеси. Я це бачив вочевидь, тому можу стверджувати, що зараз ми перебуваємо в новому стані і нам доведеться подумати, як цей новий світ побудувати, нову державу. Тому що ми любимо цю державу, ми любимо нашу країну, звичайно, але, відверто кажучи, ми ж розуміємо, що держава була побудована на корупції, держава була несправедлива до багатьох людей, політична корупція тут царювала, держава трималася на олігархах.Юрій Щербак, фото: rаdіоsvоbоdаЯкщо ми повернемось до цього стану, ми не витримаємо - Україна не витримає конкуренції шаленої, яка буде в другій половині ХХІ століття.Чи є у світі люди - мислителі, політики, лідери думок, які взагалі бачать конфігурацію нового світу? Чи, можливо, він уже є в них у головах, просто ми ще цього не знаємо?Ви людина, що безпосередньо брала участь у цьому процесі, який називався "позбавлення України третього у світі ядерного потенціалу". А чи не подумали американці, що після розпаду Радянського союзу Україна рано чи пізно повернеться до складу СРСР (у принципі, про це говорив і Єльцин, це не було якимось великим секретом), і вони спробували максимально зменшити ядерний потенціал Росії і Радянського союзу, можливо, в перспективі майбутнього за рахунок України. Чи була така мотивація у Штатів?Ні, у них була мотивація залишення Радянського Союзу горбачовського типу. Це абсолютно достеменно я знаю, бо я тут був тоді в центрі цих політичних процесів. Мені розповідали такі люди, як Строуб Телботт. Він був другою людиною, другом особистим Клінтона, і він брав участь у цих процесах. Що було величезною ілюзією і помилкою Сполучених Штатів - вони весь час живуть в ілюзіях. Це країна ідеалістична, яка не розуміє багатьох процесів - відверто треба казати.У них було гасло тоді, коли я був послом у Вашингтоні, - Russіа Fіrst. Вони мене викликали щотижня, я ходив, як на роботу, в Держдепартамент, у Раду національної безпеки, - вони мене навчали, казали: от дивіться, пане после, у Москві такі процеси, така демократизація. Вони повірили, що ліквідація комуністичної системи - це ліквідація тої Російської імперії, імперії зла, яка від часів Івана Грозного є величезною негативною, чорною силою. Вони в це повірили, потім уже Клінтон визнав це. Вони в той час перед розпадом Радянського союзу божевільно боялися, що ядерна зброя залишиться в руках так званих націоналістів. Це ж Буш закликав тут, у Києві, проти такого націоналізму самовбивчого, і що буде це погано дуже. Тому вони всіма силами підігравали Росії, аби забрати в нас ядерну зброю. Була навіть така ідея, і це серйозно обговорювалось, що вони могли провести спільну військову операцію десантну - Сполучені Штати і Росія - з окупації наших пунктів, де була ядерна зброя.Це при тому, що українська армія тоді налічувала приблизно мільйон військовослужбовців. У нас була Національна гвардія тоді, наскільки я пам'ятаю, і ми мали величезний арсенал бронетехніки, артилерії, авіація була, стратегічні бомбардувальники. Тому я думаю, що, якби вони на це зважилися, це була б війна значно більша, ніж та, що потім сталося.Я не певен, чи президент Кравчук дав би, я думаю, що блискавична операція з окупації цих західних українських міст, де зберігалася ядерна зброя, могла пройти. Але тоді, ви ж розумієте, з чого ми виходили, - усе ж починалося з Декларації про незалежність України. Там комуністи грали роль - націонал-комуністи, інша така категорія, і націонал-демократи. От коли вже була сформована формула, Іван Федорович Драч, великий український поет, але далеко не великий політик, сказав: "Давайте впишемо, що ми відмовляємося від ядерної зброї".Іван Драч, фото: umоlоdаЦе було сказано ніби в протидію доктрині радянській, що ми погрожуємо ядерною зброєю. І що ми нейтральна країна - це було вписано. Це трагедія, тому що потім Путін, росіяни всі на цьому грали весь час.Чорновіл був проти того, аби віддавати.Чорновіл був проти, але він тоді не був у центрі тих політичних процесів.Ці проблемні питання, які обговорюються і зараз, - якби Чорновіл, якби не віддали ядерну зброю. Якбитологія - це не наука, але ці теми дуже важливо обговорити, щоб закрити ці питання. Зараз такий час, коли треба говорити про непрості запитання і принаймні їх закривати або залишати відкритими й далі дискутувати. Україна - я не кажу українці, я не кажу я, ви, наші колеги, люди, які завітали до книгарні, винні в тому, що Путін вторгся повномасштабно в Україну?Ні в якому разі, це абсолютно визнана міжнародна формула: дві сесії ООН назвали це "нічим не спровокована агресія". Давайте комплекс меншовартості і нашої вини в цій війні відкинемо, тому що це чорна путінська пропаганда.Це нав'язана роль жертви.Ми абсолютно є віктимним об'єктом, тобто жертвою тої агресії. Вона не була спровокована. Вона тільки викликана маячними, божевільними теоріями російського фашиста Дугіна, який вплинув на Путіна, і почалася агресія.Ковальчука також.Переходимо до питання, яке зараз актуальне для українців: що далі? Ми чули коротку викладку розмови Путіна і Трампа. Ми дорослі люди, ви досвідчена людина, значно досвідченіша, ніж я. Ви значно більше знаєте і маєте досвід у політиці, в дипломатії, добре розумієте, що те, що було озвучене в пресі, - це навіть не п'ять відсотків із того, про що говорили Трамп і Путін. Ця розмова була досить серйозна, я думаю, конкретна і не завжди компліментарна, - мені здається.Але за фактом ми зрозуміли, що до перемир'я не домовилися, санкції Ліндсі Грема, найпекельніші, Трамп застосовувати наміру не має і якихось дій робити, які б вибили фінансові підпірки з-під путінської мілітарної машини й позбавили його можливості фінансувати війну, бо воювати він може вічно, теж. Питання лише можливості фінансувати війну теж не ставилося. І ми залишаємося зараз у ситуації невизначеності.Говоримо про 30-денне перемир'я, про можливу зустріч Зеленського і Путіна, але глобально що буде далі - ми не розуміємо. Війна триває, ресурси, допомога, підтримка - ну, ніби є, але знову ж таки ми не розуміємо, що далі. Що ви розумієте про ситуацію, де ми є і які можливі варіанти розвитку подій ви бачите?Пам'ятаючи про те, що ви сказали, власне, нас, українців, звичайно, насамперед цікавило, що буде з війною. Але я хотів, щоб ми ширше вийшли за рамки цього питання. Значить, ця розмова, яка відбулася між Трампом і Путіним, є геополітичною катастрофою для світу. Якщо все піде так, як було закладено в цій промові.Справа в тому, що під час цієї розмови Трамп, абсолютно виглядаючи слабким, нерішучим, просто партнером Путіна, який підігравав кривавому диктатору російському, звів Америку з п'єдесталу країни, як вони кажуть, кришталево чистого символу демократії, лідера демократії. Америка впала.Фото: gеttyіmаgеsІ головного захисника демократії.І головного захисника. І я скажу, що всі мої ідеали, моєї сім'ї, мого батька, під час війни який мені казав, що все, ми мріємо, що будемо з Америкою. Взагалі ця лінія проамериканська почалася від Михайла Грушевського. Він сказав, що Україна повинна дружити з Америкою. І все це впало під час цієї розмови. Трамп звів Америку. Я не знаю, коли вдасться Сполученим Штатам знову піднятися, я сподіваюся, я вірю, я хочу вірити, але те, що сталося, - це геополітична катастрофа. Світ позбавлений лідера, наймогутнішої країни економічно-мілітарного світу, яка стала союзником зони темряви і "материка зла". Материком зла я називаю, не віссю, а материком - це дуже важливо.Тут теж є розділ присвячений об'єднанню Росії, Китаю, Корейської Народно-Демократичної Республіки і Ірану, які об'єднані одними кордонами і мають спільні геополітичні інтереси.Давайте просто порахуємо ресурси цих країн. Я зараз не кажу про внутрішній валовий продукт. Я розумію, що Китай лідирує серед цих країн по внутрішньому валовому продукту. З іншого боку, у Сполучених Штатах Америки лише один штат Каліфорнія входить в п'ятірку найпотужніших за ВВП у світі, він випереджає такі країни, як Японія.Штат Каліфорнія на четвертому місці у світі. Штат Техас має ВВП більше, ніж багато розвинених країн, але ми розуміємо, що ці країни - це величезні ресурси, особливо Росія і Іран, Китай також певною мірою.І тут питання виникає Європи, Європейського континенту, європейської цивілізації, перш за все, західної цивілізації.Я якраз писав нещодавно про це в соціальних мережах - що треба згадувати, хто зупиняв можливі катастрофічні події в історії (у VІІІ столітті битва при Пуатьє, коли були зупинені магометани, у ХVІІ столітті, коли була зупинена турецька навала на Відень, на початку століття, в кінці століття, у 1618-му, потім 1621-й, потім 1683-й. І це була Європа.І тут питання в тому, чи Європа здатна сьогодні прокинутися і знову стати мілітарною силою і стати на захисті західної цивілізації, західних цінностей. Чи не буде вона грати ту саму роль, в яку намагається грати Трамп, - умиротворення Путіна, як то кажуть, аби не гірше?Європа на сьогодні, в принципі, фрагментована. Вона залишилася на самоті. І те, що американський отой могутній "танк" був головним, а за ним ішли ті європейці, які не хотіли викладати гроші на оборону, - тепер все це скінчилося. Європі треба прийняти виклик Росії і "материка зла", за яким стоїть Китай - дуже важлива постать, дуже-дуже похмура постать.І зараз я бачу якусь надію в тому, що ці країни, а це могутні країни - Німеччина, Великобританія, Франція, Польща об'єдналися. Оце коаліція великої волі, і сили, і надії, які хочуть допомагати Україні.Звичайно, все ж таки європейські мудрі політики зрозуміли, що Путін - це величезна екзистенційна загроза не тільки для України, а й для Європи. І на цьому він не залишиться.Вони зараз особливо - я знаю, я весь час польськими подіями цікавлюся і живу в тих подіях, знаю все це, наскільки там вони дуже занепокоєні тією війною, що відбувається тут, в Україні, бо вони вважають, що це їхня війна. І це так є, Польща - прифронтова держава. Але вони бояться удару Білорусі і російських військ на Сувалки. А Сувалки - це знаменитий коридор, 100 км здається, по території Польщі до Калінінграда. Між Литвою по кордону іде лінія ця. Я хочу нагадати, що свого часу Маршал Жуков, плануючи превентивний удар Радянського союзу проти Німеччини, який не відбувся, Сувальський коридор назвав головним для просування Червоної армії на захід.Gооglе mарsІ оцей причілок такий, цей коридор - це дуже вузьке місце. Вони туди зараз збільшили набагато кількість польських військ. Вони туди нагнали бойову техніку, вони бояться прориву там. І весь час Естонія - ну, ви ж розумієте, що там цей міст і там багато росіян в Естонії - вони бояться початку гібридної війни. НАТО може не відреагувати – НАТО зараз у стані грогі, як боксер після потужного удару.Фінляндія, яка лише вступила в НАТО, але…Фінляндія - це наш надійний друг, тому що багато в чому історія України і Росії нагадує їм зимову кампанію 1940 року, коли Фінляндія чинила опір. Я дуже цікавився цією історією і пригадую, що Маннергейм навчався разом і був другом Скоропадського. Вони служили разом, разом обидва стали генералами. Це дуже цікаво. Маннергейм був у Києві кілька разів. Варто було б знайти і найменувати вулицю Маннергейма. Це тверді люди.Друга країна, я її добре знаю, - Норвегія, яка, маючи спільний кордон із росіянами, дуже тверду політику проводить щодо України та її підтримки.На морі й на суші.Так. Це ж найбагатша країна світу.Казав Дональд Туск, якщо я не помиляюся, мовляв, давайте згадаємо, що нас, європейців, - 550 мільйонів - це членів Європейського Союзу. Ви сказали: Франція, Німеччина, Британія, Польща. Британія плюс-мінус 80 мільйонів, Німеччина плюс-мінус 80 мільйонів, Франція плюс-мінус теж десь 80 мільйонів, це вже виходить 240 мільйонів, Польща 35, там з українцями, можливо, під 40 мільйонів. Це виходить десь 280 мільйонів населення. Росія - плюс-мінус 130 мільйонів якщо в них є, це дуже добре. Просто треба це говорити європейцям: друзі, дивіться, вас лише кілька країн – а вас уже вдвічі більше, ніж росіян. Плюс є ще 20 мільйонів українців, з них мільйонна армія, яка пройшла такі пекла боїв, які не купиш нічим.Але кількість населення нічого не відіграє, якщо немає політичної волі. А вони не хочуть воювати. Звичайно, німецький бюргер за фрау Меркель, яка була агенткою Штазі і була на серйозному зв'язку з Путіним, прекрасно пив...А вже розкрито, що вона агентка Штазі?Я читав документи, яким вірю. Я просто дуже добре знаю історію ГДР, я там часто бував і уявляю собі. Німецькі друзі мені казали: вона ж була комсомолкою там, а батько її був головою пасторської якоїсь асоціації, але їздив весь час на Захід. Він був агентом Штазі - знайдені документи. А щодо неї я не знаю, чи є. Думаю, що є.Путін та Меркель, фото: gеttyіmаgеsІ от, уявляєте, той бюргер пив холодне пиво, дешевий газ ішов із Росії, і він повністю був як під наркозом російським. І, звичайно, там ще був один комплекс - я його назвав "комплекс Сталінграду". Німці після Сталінграду морально були просто зруйновані на два, на три покоління. Вони стали найбільш пацифістичною нацією в Європі й у світі. Вони навіть не думали про те, і я подумав: боже мій, яка... Ви уявляєте собі? Я прекрасно пам'ятаю німецькі "тигри", танки - я лазив по них, - "фердинанди", усю цю техніку могутню німецьку, але ніколи не міг подумати, що я благословлятиму німецьку техніку тепер, яку нам передали і яка захищає нас, яка бореться з російськими агресорами.Це отака зміна неймовірна, коли та країна, яка оголосила, що вона бореться з нацизмом, Росія, - вона стала нацистською країною. Оце книжка, присвячена цьому питанню - корінням і витокам російського рашизму.Етимологія рашизму.Так. Але ми вирішили зробити доволі сміливий крок. Тут серйозний текст, я досліджував усе явище рашизму. Воно унікальне, тому що всі явища негативні не мають національної приналежності. От скажімо, антисемітизм - ви ж не скажете, якої приналежності.Євреїв виганяли з Іспанії, з Англії.Так. Ясно, що це міжнародне явище. Нацизм – немає такого, що це німецький  нацизм. А тут рашизм від слова "Росія". Приклеївся цей, дуже вдалий, термін, який навічно, я думаю, за ними залишиться. Ми вирішили цей текст ілюструвати малюнками блискучого художника-карикатуриста Кустовського. Тут серйозний текст про те, що таке рашизм і всі його похідні й усі його проблеми. І тут же ідуть карикатури, дуже влучні. Це треба дивитися, це на гурманів, які дуже люблять.У книгарні Rеаdеаt уже є ці книжки і в інших.Я думаю, я сподіваюсь. Учора лишень була презентація цієї книги, так що, я думаю, що вона піде. Вона дуже гарна і як пам'ятка, мені здається, дуже важлива.Перш ніж ми перейдемо до розуміння майбутнього й узагалі здатності еліти української це майбутнє формувати, бо люди завжди здатні робити неймовірні речі, коли…Що ви елітою називаєте українською?А от ви зараз поясните. Ну, нехай це буде політична еліта, бо люди завжди здатні робити неймовірні речі, коли їх хтось за собою веде. Це як лівонська війна, яка тривала 30 років, а коли королем Польщі, Речі Посполитої став Стефан Баторій, він цю війну завершив на користь європейців. Питання лідера - воно дуже важливе. Мартел у Франції у VІІІ столітті, Карл Великий - тобто завжди має бути лідер.Але я хотів би от про що запитати. Якщо брати за основу відому формулу, що "політика - це продовження економіки, а війна - це політика іншими методами", чи бореться Росія за світ, де фактично панують енергоносії, такі як вуглеводні, нафта і газ? Бо в цьому світі їй комфортно, запаси вона має величезні, а зміни у світі можуть її фактично вивести за межі цивілізації, нормального існування і нормальної можливості заробляти гроші, зберігаючи абсолютну диктатуру у своїй країні і виснажуючи надра.Чи є ця війна також війною проти майбутнього технологічного прориву, зміни взагалі економічних стосунків і винайдення якихось нових можливостей, тому що "так нам жити зручно і ми хочемо залишити такий світ зручний"? До речі, і Китаю такий світ зручний, і Ірану. Тому що попри всі технологічні прориви, ми розуміємо, що фінансування ключове - це енергоресурси і загалом це надра.Я думаю, що те, що ви кажете, - це порівняно невеличкий фрагмент тої сили чорної, яку представляє Росія і заради якої веде війну. Не заради енергоносіїв, хоча дійсно їм треба продавати газ, нафту, це зрозуміло, але не це головне.Головне те, що Росія пішла ва-банк в лиці Путіна, тому що його ж попереджали багато політиків не починати цю війну. Він вліз у війну, з якої виходу він не має, не знає. І він не переміг і не переможе. Але логіка тої ситуації, в якій перебуває Росія, - продовжувати війну і розпочинати війну проти Європи.Іншої логіки в них немає. І їх, звичайно, тихо підтримує Китай, спільний кордон. Ви подивіться, який масив материка: спільний кордон із Кореєю, спільний кордон з Іраном. Там ще кілька країн уже примикають до цього "материка зла". І Росія веде відчайдушну боротьбу за минуле, вона тягне нас. Зараз узагалі тенденція світу повертатися в минуле.Фото: gеttyіmаgеsМи на переломному моменті перебуваємо. Я дуже люблю кіно, кінематограф, дивлюся багато фільмів і серіалів. Для мене таким знаковим є серіал "Гра престолів". Ми повертаємося туди. Де гра без жодних правил, де насильство, де злочини всякі, де зради - усе повертається в минуле, у середньовіччя. І Росія нас штовхає до минулого. Тому нам треба готувати проєкт майбутнього України й для світу. А у нас є такий проєкт, як ви думаєте?На Nеtflіх я нещодавно бачив серіал, по-моєму, він називається "Черчилль на війні". Черчилль розумів, що якби вторгнення сталося в 1940 році в червні, як планував Гітлер, він говорив про те, що "навіть якщо ми будемо окуповані", не казав про перемогу - він розумів, що так може статися, але так не сталося. А потім Гітлер напав на Радянський союз, і Британія вела в основному війни на морі і в повітрі і фактично вистояла. Британія розуміла в той час, що важливо було вижити. Потім вона, звичайно, брала активну участь у логістичних шляхах для доправлення ленд-лізу зі Штатів до Радянського союзу. Україна зараз має, напевно, тверезо говорити, що нам треба вижити, хоча слова про перемогу, розпад Росії теж лунають.Який має бути зараз ключовий меседж від політичної еліти - номінальної, формальної, реальної політичної еліти до суспільства? Який реальний меседж, виходячи з того, що ми реально маємо, які в нас є ресурси, на що ми можемо реально розраховувати? Тобто якщо в мене зараз, скажімо, у гаманці є 500 гривень, я можу розраховувати на ці 500 гривень.Ви багатий дуже. У мене немає.Я не можу розраховувати на 3000 гривень зараз, бо в мене їх немає. Можливо, мені хтось їх дасть, а можливо, не дасть. Тому ми розраховуємо на те, що в нас зараз є. І от, виходячи з цього, який має бути меседж? Ми маємо вижити, зберегтися як незалежна суверенна держава, з правом ведення зовнішньої політики, зі збройними силами, можливістю і здатністю себе захищати, провадити зовнішні торговельні відносини? Чи ми далі маємо говорити про те, що ми маємо розвалити Росію, перемогти і що таке перемога? Ну, бо люди мають чітко розуміти, за що ми зараз б'ємося реально.Є така гумористична формула: журналіст Бабченко з ізраїльським автоматом на башті американського танку їде по Красній площі - і це символ нашої перемоги. Це абсурд і цього не буде. І ніякого параду перемоги в Москві не буде. Це перше. І треба це зрозуміти.Друге: ця війна настільки екзистенційна для нас, що те, що виставляє зараз Путін - усіма силами схиляє нас до капітуляції, - кожен українець повинен зрозуміти: капітуляція – і це місто прекрасне вмре і загине. Українці будуть винищені, вивезені у Воркуту, в інші табори в Росії. Будуть страшні процеси.Нам треба всіма силами сконцентруватися і не піддатися на капітуляцію і зберегти державу. Я розумію, я не такий прекраснодушний оптиміст, щоби кричати, що… Так, я знаю, що ми переможемо, моя книжка називається "Перемога - поразка України". Я вам покажу. Але справа не в тому - справа в тому, що ми повинні зберегти державу і перед нами стоїть можливість жахливого Брестського миру з жахливими втратами. І нас спонукає Трамп до цього. Ми повинні зрозуміти, що перед нами стане дилема, яка стала перед Леніним і Троцьким. Троцький заперечив мир і сказав: "Ні війни, ні миру", Ленін боровся за державність, за ті залишки, і він був правий.І нам треба думати про те, щоби державу зберегти. Не буде української держави - нас не буде, не буде народу, не буде культури, мови, нічого не буде. Оце треба зрозуміти. Це один із найпотужніших меседжів. Влада, по-моєму, взагалі не має комунікації з суспільством.Ну, я не буду тут займатися політичними всякими справами, але просто зауважу це. Я збоку спостерігаю, маю дуже багато джерел інформації, тому що відстежую українські - звичайно, всі ті, яким я довіряю, - джерела, ізраїльські щодня моніторю, польські, безперечно, американські і так далі. Тобто можу скласти собі об'єктивну картину, збоку видніше. І друге: звичайно, нам треба думати про майбутнє, про те, як ми будемо існувати в цьому світі після війни. Не зважаючи на те, які будуть умови.Ким ми будемо? Чи знову станемо ахметовським придатком, щоб продавати безкоштовно метал і все, і на цьому вся наша економіка, ну, і на аграрних питаннях. Ні. Або ми перебудуємо Україну так, що вона стане потужною в мілітарному сенсі дуже серйозно. Бачите, що в нас зараз із дронами робиться - ми попереду йдемо. Це дуже важливий компонент. І друге - це, скажімо, технології інформаційні і штучний інтелект.Ми повинні стати передовою нацією. А для цього треба поміняти формулу й зміст тої державності, про яку я казав - Україна №2 повинна зробити висновки з існування України №1 і побудувати нову державу.Ви казали про Брестський мир, хоча тоді це подавалося в принципі як успіх, як перемога певною мірою, бо Україна залишалася як держава, так?Так, Україна, в принципі, виграла – важко, ціна була непроста, але ми виграли, нас визнали як світову державу.Індія і Пакистан, де розгорівся конфлікт на Індостані, уже домовляються про розведення військ - тобто не спалахнуло. Ізраїль - там своя історія, воно на Близькому Сході це буде, але все одно це не така гаряча війна, яка була нещодавно тут, у центрі Східної Європи, фактично вона не зупиняється. Тобто, ми маємо розуміти, очевидно, що якби це залежало лише від України і Росії… Ну, Росія хоче воювати, вона хоче просто знищити Україну, ми розуміємо.Але Індія і Пакистан? Пакистан теж є фактично великою мірою залежний від Китаю. Не скажу, що це проксі, але багато великою мірою залежний. Там є своя історія - але там домовилися. А тут уперто нищаться міста, території, виснажуються ресурси, виснажується суспільство, і воно триває, і триває, і триває, і триває. І ти десь починаєш розуміти, що, очевидно, тут питання не лише в Україні і Росії. А в чому ще питання? Чому ця війна підтримується з боку Росії, перш за все, - ми обороняємося, ми не можемо не підтримувати, тому що ми інакше не виживемо. Чому війна підтримується тими, хто підтримує Росію?Питання перш за все в тому глобальному розколі світу, який відбувається на наших очах. Світ був єдиний, і ви пам'ятаєте ті часи, коли прекрасно Китай червоний і Америка співпрацювали. Китай був майстернею, чи заводом, для Сполучених Штатів. Там навіть прапори американські були китайського виробництва - і нікому нічого це не заважало. Це був такий світ минулого, якого вже немає і не буде. Зараз іде розкол.Я не виключаю, що буде дві організації Об'єднаних Націй - північна і південна. Я не виключаю, що, по-перше, всі ці інститути часів Другої світової війни, отого ялтинсько-потсдамського миру, будуть ліквідовані, вони вже застаріли. І буде щось нове, ну, може бути світ розколотий на дві частини. Бо світ тиранії, світ авторитарної системи - такої, як у Китаї, в Ірані, в Росії, - він хоче перемагати, він хоче диктувати свої умови.Трамп мав величезну історичну можливість поставити Путіна на місце. Він міг відділити Путіна з його параноїдально-маніакальними ідеями, тому що Путін багатьом заважає і в Росії, бізнесу насамперед. Трамп міг ізолювати його, так зробити, щоб бізнес би потім прибрав Путіна заради якоїсь мирної розв'язки. І це було б непоганим рішенням.Фото: gеttyіmаgеsТрамп пішов назустріч Путіну. Трамп фактично посилив війну цю, він підлив оливи до вогню і ми не знаємо, чим це все скінчиться. Взагалі моя ідея, що зараз іде Третя світова війна. В нас вона реально гаряча. В глобальному світі вона вже в різних іпостасях існує і розвивається. І не вистачає, на щастя, не дай боже, якщо так станеться, якогось остаточного вибуху, коли почнеться вже глобальна бійня, і може проєкт людства закінчитися на цьому. Ми стоїмо перед величезними викликами. І сьогодні від української еліти, якщо вона є, то хто поведе, хто лідер, куди нас поведуть, чим? Якщо буде так, що буде перемир'я і на другий день знову хороші русскіє з'являться, російська мова знову спалахне тут в Україні, і ми ніби зробимо вигляд, що нічого не було, - це буде наш крах.Я чітко розумію, що сучасна Росія - це вже останнє проявлення оцієї Московії, народженої ще якимось Калитою, чи Василієм ІІІ, чи кимсь ще. Це вже остання така найогидніша її проява. Порівнювати Росію зараз і Росію навіть кінця ХІХ століття неможливо, тому що це просто вже карикатура - там ні культури, нічого нема взагалі.Але чи Путін дійсно настільки знекровив, вичистив все цивілізаційне, якесь розумне, хоч мінімально спраглих до якихось змін на Росії, що ця Росія, як би їй ці заклепки не забивали, вже не рвоне? Це вже все, це вже істота така, державне утворення, яке вже не те що не рвоне - воно якщо і рвоне, то лише саме себе лайном заллє.Це дуже складне питання. Я не маю відповіді. Усі наші ілюзії ви пам'ятаєте: почнеться війна, росіяни знесуть Путіна, оскільки неможливо це все, - ми ж вірили, що це неможливо. І тепер ми переконалися, що глибинний народ 85% підтримує Путіна. І тому важко сказати, що відбудеться якась там смута чи бунт, але я вірю, що там процеси підуть руйнівні. Росія не зможе після цієї війни оговтатися. Все одно вона програла цю війну. Незважаючи на якісь тактичні перемоги, захоплення наших територій і так далі, вона програла за великим рахунком цю війну. Вона вже довела, що вона безсила, і що збройні сили слабкі, і так далі. І тому, звичайно, я думаю, що там почнуться процеси - можливо, не одразу. Але це як ланцюгова реакція - повільно, повільно, а потім буде вибух.Так що я з вами тут можу погодитись. Але нам треба думати про Україну. Бо ви знаєте, якщо там почнеться щось типу громадянської війни, мільйони людей підуть на нашу територію - біженців російських. І нам треба вже й про це подумати. Нам просто треба будувати ту лінію ізоляційну на кілька десятків років від Росії, як від джерела чумної інфекції.Ми зараз у такій точці сингулярності, коли може статися вибух, і як воно далі буде, невідомо напевно. Один історик відомий сказав дуже добре, що російському народу (не російському - московському народу, це ще в часи царату) простіше уявити Московію без народу, ніж Московію без царя. І психологію цих людей треба розуміти. Я придбав собі книжку "Як зрозуміти Росію", я вважаю, що кожному треба читати ваші книжки.Яким ви бачите - і це має бути відчуття ваше, яке з досвіду виходить, з вашої душі, з вашого розуму і розуміння ситуації також - на найближчу перспективу або на середньострокову майбутнє України і місце України в новому світі?Перш за все, Україна себе затвердила вже як одна з провідних країн світу. Я колись написав книгу "Україна в епіцентрі світової історії". Ніхто тепер не має права казати з позиції нашої упослідженості, нашої меншовартості, що от ніхто у світі не знає Україну - знають в усьому світі абсолютно, від Африки до Аляски - всюди знають Україну. І це дуже важливо.Нам треба буде зберегти цю роль України як фронтира, як тої країни, яка протистоїть тій навалі орків, чумній цій інфекції, як було під час монголо-татарської навали. Нам потрібно Україну залишити як важливий компонент європейської безпеки, без якої не можна буде існувати. І нам важливо залишити Україну демократичною, щоб вона насправді стала європейською. Нам ще дуже далеко до європейськості, але в нас є, звичайно, прогрес, і ми повинні затвердити оцю нову Україну, яку я називаю "держава №2", ми повинні будувати сьогодні вже в планах і провести широкі дискусії громадські. Це дуже важлива передумова.У Писанні є слова про Люцифера, що зійде й поставить престол свій на краю півночі. Я собі подумав: ну, я тепер розумію, де стоїть престол Сатани, - очевидно, на краю півночі, там, де Росія. Тому що іншої, ніж оця якась метафізична, інфернальна, природи цієї держави для мене немає. Тоді ми маємо бути природою світла, а світло завжди долає темряву. Дякую за те, що ви це світло несете. 

За 24 травня на фронті російсько-української війни відбулося 160 боєзіткнень. Російські загарбники завдали двох ракетних та 53 авіаційних ударів, застосували вісім ракет та скинули 75 керованих авіабомб. Росіяни залучили для ураження 1277 дронів-камікадзе та здійснили 3987 обстрілів позицій наших військ і населених пунктів, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Харківському напрямку ворог п'ять разів атакував в районах населених пунктів Вовчанськ, Строївка, Кругляківка та Вовчанські Хутори. На Куп'янському напрямку противник здійснив чотири атаки в напрямках Петропавлівки, Загризового та Нової Кругляківки. На Лиманському напрямку російські загарбники 21 раз атакували неподалік населених пунктів Копанки, Липове, Рідкодуб, Зелена Долина, Колодязі, Торське, Новомихайлівка та в напрямку Карпівки, Григорівки, Греківки, Ольгівки. На Сіверському напрямку нашими захисниками було відбито три ворожі атаки в районах Білогорівки, Виїмки та Переїзного. На Краматорському напрямку ворог чотири рази йшов вперед західніше Андріївки та в напрямку Предтечиного і Білої Гори. На Торецькому напрямку росіяни 14 разів атакували позиції Сил оборони в районах Дружби, Диліївки, Кримського, Торецька, Щербинівки, Петрівки та в напрямках Плещіївки і Яблунівки. На Покровському напрямку росіяни 42 рази намагалися прорвати нашу оборону неподалік населених пунктів Зоря, Нова Полтавка, Миролюбівка, Єлизаветівка, Лисівка, Удачне, Малинівка, Сухий Яр, Новосергіївка, Муравка, Троїцьке та Андріївка. Авіаударів зазнали Зоря, Новоторецьке, Софіївка, Коптєвє, Довга Балка, Полтавка, Шахове та Сухий Яр. На цьому напрямку було знешкоджено 144 окупанти, 89 з них - безповоротно. Також знищено два автомобілі, два мотоцикли, дев'ять БпЛА та один термінал супутникового зв'язку. Крім того, пошкоджено два мотоцикли та одну реактивну систему залпового вогню противника. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни змогли закріпитися на Сумщині - DеерStаtе На Новопавлівському напрямку українські підрозділи зупинили 18 ворожих штурмових дій поблизу населених пунктів Костянтинопіль, Багатир, Одрадне, Шевченко, Веселе, Вільне Поле, Новосілка, Зелене Поле, Новопіль. Противник завдав авіаударів по районах Новодарівки, Новополя, Перебудови та Комара. На Гуляйпільському напрямку некерованими ракетами були атаковані райони населених пунктів Гуляйполе та Малинівка. На Оріхівському напрямку окупанти тричі наступали в напрямку Новоандріївки, також бойові дії відбулися в районах Степового та Малих Щербаків. На Придніпровському напрямку ворог активних наступальних дій не проводив, проте завдав авіаудару по населеному пункту Козацьке. На Курському напрямку загарбник провів 37 штурмових дій на позиції українських підрозділів. Ворог завдав 11 авіаційних ударів, скинувши при цьому 15 керованих бомб, та здійснив 209 артилерійських обстрілів, п'ять з яких - із реактивних систем залпового вогню. Загалом, минулої доби втрати російських загарбників склали 1130 осіб. Також українські воїни знешкодили 11 танків, 47 бойових броньованих машин, 36 артилерійських систем, п'ять реактивних систем залпового вогню, два засоби ППО, 232 БпЛА оперативно-тактичного рівня, 232 одиниці автомобільної та одиницю спеціальної техніки окупантів. Також ракетні війська та артилерія Сил оборони уразили п'ять районів зосередження особового складу, озброєння і військової техніки, три артилерійські системи та один інший важливий об'єкт противника.

У Києві 23 травня на Байковому цвинтарі поховали телеведучого і військовогоо Максима Неліпу. Прощання із ним проходило у Центрі культури і мистецтв Київського політехнічного інституту. Максим Неліпа загинув 12 травня під час виконання бойового завдання. З перших днів повномасштабного вторгнення він пішов до війська - спершу в тероборону, згодом став командиром розвідувального взводу в складі Сухопутних військ. На початку 2025 року дістав поранення, але після лікування повернувся на фронт. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на прощанні з бійцем, поспілкувалася з його друзями й рідними. БАГАТО СПІВАВ Близько 10:40 біля Центру культури і мистецтв КПІ збираються люди. Вони стають напівколом на площі перед будівлею. Тримають у руках квіти - червоні троянди й гвоздики, хризантеми синього з жовтим кольорів. Перед входом виставили обмежувальні стовпчики, за якими вже вишикувалися військові у пікселі й цивільні - у чорному траурному вбранні. Усі мовчки стежать за катафалком, що вже підʼїхав на подвірʼя. Шестеро військових спускаються сходами з труною на плечах. Попереду несуть хрест та портрет Максима Неліпи. Повільно проходять майданчиком і минають людей, що схилилися на коліно перед загиблим захисником. Попрощатися з бійцем прийшли колеги та друзі. Серед них Віталій Козловський, Олександр Педан, Марічка Падалко, Костянтин Грубич, Андрій Чивурін, Андрій Джеджула, Анатолій Анатоліч та інші. Усі уважно стежать за процесією, а згодом - стають у чергу на вхід до зали, де вже розпочалася церемонія прощання. - Ми були в теплих, близьких стосунках. У нас спільний кум наших дітей, - розповідає Анатолій Анатоліч, стоїть у чорній футболці біля дверей. З Максимом його пов'язували багаторічні дружні й професійні стосунки. - Знайомі ще з середини двотисячних. Спочатку це було суто по роботі - Макс тоді вів популярну лотерею і, коли йшов з шоу, запропонував мені замінити його. Так ми й познайомилися. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє" Далі вони почали спілкуватися родинами. Були постійно на зв'язку. - Як на мене, це один із найкращих ведучих періоду розквіту українського телебачення. Дуже талановитий. А в побуті - веселий. Ми часто збиралися в них удома, у Макса й Томи, - згадує шоумен із сумною посмішкою. - Він усе робив руками. У нього був кабінет - такий, як у професора з "Назад у майбутнє", повно всіляких речей. Ми, чоловіки, збиралися там, поки всі інші сиділи на кухні, і Макс показував, що зробив сам. Від хвилювання трохи стишує голос. Після паузи додає: - І він багато співав. Макс - це дуже талановита людина. Мені дуже шкода. І того, як складалася його кар'єра останні роки. Але найбільше - що його більше немає, - додає Анатолій Анатоліч і поспішає зайти всередину. Максим Неліпа народився 16 жовтня 1976 року в Києві. Навчався в Київському політехнічному інституті, де був активним учасником студентського життя. Саме тут почалася його творча кар'єра - з участі в КВК. Пізніше став капітаном команди "Ковбої Політеху", яка виступала в телеефірах. Поруч із будівлею стоїть Святослав Ковтун - товариш Максима ще зі студентських років. Разом навчались у КПІ й заснували команду КВК "Ковбої Політеху". - Ми подали оголошення, що хочемо створити команду КВК. Макс тільки вступив до КПІ й прийшов на перегляд. Потроху здружилися, сформували колектив і почали виступати, - згадує, як усе починалося Ковтун. - А потім - як у всіх: університет закінчився, хтось пішов у роботу, хтось - у сім'ю. А Макс - у шоу-бізнес, на телебачення. З початком повномасштабної війни, каже Ковтун, Максим одним із перших пішов до ТРО, а згодом - до ЗСУ. Про його рішення служити дізнався вже після того, як друг підписав контракт. - Я пам'ятаю, що він хвилювався - чи візьмуть. Тоді ж усі стояли в чергах, а він переживав, що можуть не прийняти. Але все ж таки його взяли. Після деокупації Київщини, здається, підписав контракт. Ми з ним спілкувалися, він приїжджав до мене в КПІ. Посиділи, посміялися. Він був оптимістом. Чи день чорний, чи день білий - він завжди з гумором. Перед початком повномасштабної війни Максим працював інженером-програмістом. Технічна сторона в ньому завжди була помітна, розказує Святослав. - У нього було ДНК інженера. Завжди щось підкрутити, щось спаяти - це було в нього в крові. І в ЗСУ він цим теж займався, вихвалявся, що щось нестандартне зробив. Його цікавило все - і дрони, і техніка, - говорить Ковтун. - Він мені розповідав про моноколесо - що використовував його на передку. Казав: "Тихенько під'їхав, навів дрончика, зробив свою справу - і тихенько поїхав. Це ж не машина, не бронетранспортер. По лісу виїхав - і все". Вчився на ньому їздити, падав, але навчився. У нього була така інженерна жилка - справжній технар. ПОПУЛЯРНИЙ ВЕДУЧИЙ У залі на першому поверсі Центру культури - відкрита труна з тілом Максима Неліпи. Поряд - світлини: на одній він у військовій формі, на іншій - у смокінгу з метеликом, із часів телеефірів. За труною стоять військові у формі, з почесними стрічками через плече. Біля них - державний прапор та вінки. У центрі праворуч від труни - композиція з білих квітів. З обох боків поруч із покійним розклали оберемки червоних троянд. У залі тихо. Присутні стоять у кілька рядів, мовчки та з опущеним поглядом. У 2000-х роках Максим Неліпа став одним із найвідоміших телеведучих країни. Вів популярні шоу на центральних телеканалах - "Програй мільйон", "Хто там?", "Народна зірка", брав участь у "Танцях з зірками" та з'являвся в розважальних проєктах. Поза екраном захоплювався технікою, майстрував речі власноруч, цікавився музикою. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Неліпа добровільно пішов до війська. Спочатку служив у територіальній обороні, згодом - у Сухопутних військах ЗСУ. Став командиром розвідувального взводу. Пройшов низку бойових ротацій, отримав поранення на початку 2025 року, переніс кілька операцій. Після реабілітації повернувся до служби. На церемонії - голова Верховної Ради Руслан Стефанчук. Він одним із перших підходить до труни й без слів кладе червоні троянди. Згодом слово бере Андрій Гаврушкевич - ветеран, помічник ректора КПІ з питань ветеранської політики. Каже, що говорити важко. Починає із спогаду про студентські роки Максима. - Він дійсно випромінював життя й енергію. Справжній КПІшник. Ми всі такі - енергійні, загартовані. Але найбільше хочу сказати як ветеран: мужність - це не слова, а рішення. І Максим це рішення прийняв у перші дні, - Гаврушкевич стоїть біля мікрофона, трохи хвилюється. - Міг бути в іншому місці, але вирішив іти. Бо любив свободу й хотів її захистити. У залі стоїть тиша. - Коли кажуть, що до втрат звикаєш - повірте, ні, - продовжує Андрій Гаврушкевич. - Кожна втрата ще болючіша. Але поки ворог прийшов на нашу землю - ми не можемо зупинитись. Шана до загиблих - це не лише пам'ять, а й щоденні дії. Або ти на фронті, або для фронту - до повної перемоги. Бо інакше це дістанеться нашим дітям. Вклоняюся перед Максимом як людина, ветеран, батько, чоловік і син. Ім'я Максима Неліпи назавжди залишиться в пам'яті історії України. І в історії КПІ - окремим світлим рядком. Слава Україні! - Героям Слава! - в унісон відповідають присутні. СКЛАДНІ ОПЕРАЦІЇ Люди по черзі підходять до труни, затримуються на кілька секунд, залишають квіти, прикладають руку або хрестяться. Дехто мовчки торкається труни. Інші стають навколішки, нахиляються, прикладають чоло до краю. У залі чути мелодію скрипки і час від часу - приглушене схлипування. - Ми спілкувались за два дні до того, як це сталось. Як завжди - про службу, про самопочуття, - розповідає брат загиблого Андрій Неліпа. - Він недавно переніс складні операції, але вже відновлювався. Хоча міг залишитися на реабілітації, принципово повернувся в підрозділ. Побратими вмовляли його трохи відпочити, підлікуватись. Але він не хотів кидати свою справу. Про завдання Максима брат говорить обережно. Деякі речі не можна розголошувати, зізнається. - Він служив у дуже важливому підрозділі. Займався тим, що робив "бавовну" нашим бл*дським сусідам, так званим, - каже різко Андрій. - І буде продовжувати, але тепер уже з неба. Справу Макса не зупинити. Сьогодні на церемонії - його побратими, представники полку. Він дуже пишався, що потрапив саме туди. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота Військова справа не була мрією Максима з дитинства, але він із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до ТРО. Згодом уже в лавах ЗСУ став командиром взводу аеророзвідки. Загинув під час виконання бойового завдання. - Він ніколи не хотів робити військову кар'єру. Але коли почалась повномасштабна війна - не вагався ні хвилини. Ми разом хотіли йти, просто я за станом здоров'я не зміг пройти ВЛК. А він пройшов, - згадує він. - Потім - поетапно, від підрозділу до підрозділу, поки не потрапив у крилатий полк безпілотних систем. Багато з того, що радує вас у новинах, - це їхня робота. Просто не можна було казати, що саме до цього причетний. Максим займався інженерними розробками: налаштовував дрони, допрацьовував програмне забезпечення, координував збірку. У нього була ціла технічна база, яку передали іншим підрозділам після загибелі. - Його неможливо було відірвати від справи. Він кашляв, хворів - ми просили відпочити, але він не слухав. Востаннє зміг поспати нормально на Великдень, під час так званого "перемирʼя". І ще раз - коли випала пауза після обстрілів. Тоді зателефонував мамі. Андрій згадує, що інженерна жилка в Максима проявлялась із дитинства. - Він пішов у батька. Наш тато, Володимир Іванович, міг зробити щось із нічого. Макс був такий самий - у нього були "шаловливі ручки", як ми жартували. Постійно щось вигадував, ремонтував. Але за характером - пішов у діда: полковника, артилериста, який був життєрадісним і гумористичним. І от Макс - це така вибухова суміш, - із посмішкою розповідає Андрій. - Він був людиною, яка могла вирішити будь-яке питання. Але ніколи не користувався цим для себе, а допомагав іншим. Андрій згадує їхнє з братом дитинство й каже, що Максим завжди був "як блискавка": енергійний, кмітливий, нестримний. - Я іноді бив його по голові енциклопедією, бо він просто не зупинявся, - поринає у спогади він. - Дуже незвичайна дитина. Але всюди був як свій. Його в будь-якій компанії одразу сприймали, як ніби він там давно. Він так вмів - на молекулярному рівні влитись. Є один випадок, який родина згадує досі. - Маленьким загубився на ВДНГ. Поїхали туди з родичами, і він десь зник. Шукали, а проходили роми - і він пішов за ними. Вони його не образили, навпаки, прийняли. Він просто підходив і починав спілкуватися - і все. Уже свій, - додає чоловік. Після прощання присутні виходять надвір. Вони стають обабіч стовпчиків, утворюючи коридор. Військові повільно закручують кришку на труну - метал скрипить. Звучить гімн України. У цей момент двоє військовослужбовців розгортають над труною державний прапор. Військові виходять із будівлі. Попереду несуть портрет усміхненого бійця. За ним - труну, накриту українським стягом. Колона рухається повільно. Присутні стоять на одному коліні, а коли піднімаються - лунають оплески. Максима Неліпу поховали на Байковому кладовищі. Йому було 48 років. У військового залишилася родина, зокрема син, який зараз проходить службу в армії Ізраїлю.

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

За 12 травня на фронті російсько-української війни відбулося 133 бойових зіткнення. Російські загарбники завдали 45 авіаційних ударів, скинувши 79 керованих авіаційних бомб. Також залучили для ураження 1140 дронів-камікадзе та здійснили 3987 обстрілів по позиціях наших військ і населених пунктах, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Харківському напрямку противник п'ять разів проводив наступальні дії в районах Вовчанська та Красного Першого. Ворог завдав авіаудару по району Дворічної. На Куп'янському напрямку агресор п'ять разів атакував в напрямках Піщаного, Глушківки та Новоосинового. На Лиманському напрямку російські загарбники 19 разів атакували позиції Сил оборони в районах населених пунктів Зелений Гай, Греківка, Рідкодуб, Торське, Колодязі, Зелена Долина, Надія, Липове, Новомихайлівка, Ямполівка та в напрямку Ольгівки. На Сіверському напрямку наші захисники відбивали шість штурмів окупаційних військ в районах Білогорівки та Григорівки. На Краматорському напрямку ворог тричі штурмував позиції наших захисників поблизу Васюківки, Часового Яру та в напрямку Білої Гори. На Торецькому напрямку росіяни атакували шість разів в районах Диліївки, Петрівки та Торецька. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Запоріжжя під загрозою: окупанти намагаються прорвати оборону ЗСУ - військові На Покровському напрямку противник 50 разів атакував у районах населених пунктів Нова Полтавка, Миролюбівка, Промінь, Лисівка, Мирноград, Удачне, Новосергіївка, Новоолександрівка, Котлярівка, Троїцьке, Андріївка, Стара Миколаївка, Малинівка, Єлизаветівка та в напрямках Попового Яру, Новомиколаївки, Муравки, Олексіївки, Зорі і Попового Яру. Авіаударів на напрямку зазнали Покровськ, Полтавка, Іллінівка, Сухий Яр. На цьому напрямку, за попередніми даними, було знешкоджено 203 окупанти, з них 128 - безповоротно. Українські воїни знищили дві бойові броньовані машини, п'ять автомобілів, 10 мотоциклів, три БпЛА, термінал супутникового зв'язку, окопний РЕБ, спостережний комплекс "Муром-М", також пошкодили два мотоцикли та одну артилерійську систему. На Новопавлівському напрямку ворог 15 разів намагався прорвати оборону наших захисників у районах Костянтинополя, Багатиря, Роздольного, Зеленого Поля, Новосілок та в напрямку Шевченко. Авіаударів зазнали Олексіївка, Воскресенка та Новодарівка. На Гуляйпільському напрямку ворог наступальних дій не проводив, проте завдав авіаційних ударів по районах Гуляйполя та Високого. На Оріхівському напрямку ворог проводив шість наступальних дій в районі Малої Токмачки, Малих Щербаків та в напрямку Павлівки. Противник завдав авіаударів по Павлівці та Новояковлівці. На Придніпровському напрямку ворог чотири рази атакував у бік позицій наших захисників, успіху не мав.Противник завдав авіаудару по Козацькому. На Курському напрямку відбулося дев'ять атак противника. Ворог завдав 13 авіаударів, скинувши при цьому 14 КАБ, здійснив 228 артилерійських обстрілів, зокрема вісім - із РСЗВ. Загалом, минулої доби втрати російських загарбників становили 1170 осіб. Також українські воїни знешкодили вісім танків, 27 бойових броньованих машин, 48 артилерійських систем, три засоби протиповітряної оборони, 141 безпілотний літальний апарат оперативно-тактичного рівня, 171 одиницю автомобільної та шість одиниць спеціальної техніки окупантів. Авіація, ракетні війська та артилерія Сил оборони уразили 20 районів зосередження особового складу та техніки, п'ять артилерійських засобів, склад військових запасів та пункт управління БпЛА російських загарбників.

Група новобранців розташувалася на вершині пагорба: автомати за плечами, у декого в руках записники та планшети з бойовим "софтом". Їхній інструктор на позивний "Доц" захоплено пояснює особливості використання артилерійської бусолі, двома пальцями обертаючи її шкалу. Ранкове сонце припікає, але стоїть ще досить низько, тож воно буде використане як одна з точок наведення пристрою... До лютого 2022-го "Доц" писав наукові дослідження та ділився знаннями в університетських аудиторіях. Тепер, маючи позаду оборону Києва та жорстокі артилерійські дуелі на Донеччині, він готує курсантів одного з навчальних центрів Сухопутних військ. Про те, як змінюється російсько-українська війна, про універсальність піхотинця та інтеграцію бойового досвіду в навчання, а також про людей та технології, від яких залежить майбутнє українського війська, ми поговорили з "Доцем" напередодні Дня піхоти ЗСУ. "Доц", розкажіть, будь ласка, як доктор наук опинився в мінометній батареї, що "насипала" окупантам на Донеччині, а потім став інструктором, що готує новобранців? В мене ще з Майдану залишався незакритий гештальт: не брав участі у боях на барикадах, натомість носив мішки "в другому ешелоні". В період АТО я теж не потрапив на передову за станом здоров'я. І весь час мені це муляло. Але коли влітку 2021-го пішла інформація, що буде велика війна, я вирішив взяти зброю до рук. Зв'язався зі своїми друзями та домовився, що "коли почнеться", підемо до війська разом. Ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV могли це собі дозволити Так воно і сталося. 25 лютого ми з моїм побратимом "Варягом" та з іншими хлопцями записалися в одне з ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад ред.). В його складі ми півтора місяці рили лінію оборони на околицях Києва та активно тренувалися зі зброєю. В травні 2022 на основі нашого ДФТГ сформували новий батальйон Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. І я, як офіцер запасу, став командиром мінометного взводу. Як виглядала бойова робота мінометників у 2022-му? Активні бойові дії нашої батареї це Донеччина: листопад-грудень 2022 року в напрямку Кліщіївки, а потім березень-квітень 2023-го, район села Іванівське, фінал оборони Бахмута. Спершу ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV-дронів могли це собі дозволити. У 2023-му вже мали стаціонарні позиції, бо стали працювати з гарматою М-12 "Рапіра" калібру 100 мм. Своїм основним досягненням я вважаю навіть не участь у боях, а те, що ми з колегами-офіцерами з нуля підготували боєздатну мінометну батарею, яка стала показувати відмінні результати з першого ж виїзду. Що вам було потрібно для результативної роботи "артилерії переднього краю"? Ми мали два пріоритети: матеріальна база і навченість бійців. З матеріальною складовою в артилерійських підрозділах тоді все було досить погано: застаріла зброя, нестача боєкомплекту, його якість та інші проблеми, які подекуди мають місце і досі. Що ж до підготовки: ще на етапі навчань наш особовий склад опановував весь функціонал одне одного. Кожен мінометник знав обов'язки того, кого по-старому називали СОБ (старшим офіцером на батареї). Як виявилося це працює, ще й дуже ефективно! Завдяки підготовленості й постійному самовдосконаленню ми не лише "розносили" ворожі позиції, піхоту та російську техніку. Ми мали змогу підвищувати рівень фаховості бійців і вирощувати собі нову зміну. Зараз всі офіцери-артилеристи, з якими я починав, отримали підвищення: займаються управлінням боєм, а не безпосередньо перебувають на вогневих позиціях. Як відрізняється війна 2025 року від війни 2022-го? Що змінилося, зокрема, для піхоти? Стало набагато важче. Ще взимку 2022 року ротацію піхоти на позиціях можна було організувати підскоком автівки-"корча" і швидкою заміною однієї групи на іншу. Зараз не те, що піхотинці, а й ті самі мінометники вимушені іноді йти пішки по 5 кілометрів до позиції, несучи міномет і БК (боєкомплект) з собою. Бо дуже щільно працює російська аеророзвідка та ударні дрони: техніка банально не доїжджає. Я, зокрема, навчаю новобранців топографії. І зараз це не лише про наведення міномета чи гранатомета й коригування вогню. Кожному бійцю зараз критично важливо орієнтуватись на місцевості, щоб на цьому марші до позицій не заблукати. А ще треба постійно тримати себе у хорошому фізичному тонусі, щоб витримувати всі навантаження. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом Ще один "побічний ефект" FРV: збільшився строк перебування бійців на позиціях. Якщо у 2022-му в моєму батальйоні піхотинець чергував на "нулі" максимум 5 днів і потім відводився на відпочинок, зараз він чекає, доки не буде "вікна": поганої погоди або якогось затишшя, коли ротація буде можливою. Тим часом продукти, вода, БК та все інше доставляється скидами з дронів, а отже в обмеженій кількості. Все стало набагато важче. І, відповідно, підготовка має бути на порядок кращою, ніж можна було собі дозволити у 2022 році. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом, якщо це допоможе відбитися під час стрілецького бою. "Доц", ви у своєму інтерв'ю півроку тому казали, що ВОС 100 "Стрілець" це найскладніша військово-облікова спеціальність з точки зору підготовки і набору знань. Моя думка відтоді не змінилася. Представник жодного іншого військового фаху не має більшої універсальності, ніж та, яка є в піхотинця. ВОС 100 це симбіоз знань і навичок, який працює лише в комплексі. Без нього залишитись здоровим і виконати бойову задачу практично немає шансів. Зрештою, всі новобранці здобувають ВОС "Стрілець", проходячи базову загальновійськову підготовку (БЗВП). Тож ця піхотна універсальність важлива і для інших військових фахівців? Абсолютно! І чим далі тим більше. Наприклад, тим мінометникам, які працюють на досить близьких дистанціях, стають у пригоді навички стрільця: іноді їм доводиться давати бій передовим групам ворога, які прорвалися до їхніх позицій. Або візьмемо операторів безпілотних систем. Наші випускники розповіли випадок: їхній екіпаж БпЛА висувався на завдання вночі. "Відвалився" зв'язок і вони заблукали. Потім зорієнтувалися і з'ясували: вони в ближньому ворожому тилу. Що робити? Хлопці грамотно влаштували засідку, розстріляли російську "буханку" (мікроавтобус УАЗ 2206 ред.) з окупантами і тоді в сутінках повернулися до своїх. Ми потім жартували про те, що наші випускники проспали мої заняття з топографії, проте уважно слухали тактику, яку викладав наш колега-інструктор "Бос". І це не тільки врятувало їм життя, а ще й дало неабиякий бойовий досвід. Не кожен оператор FРV може похвалитися тим, що влаштував засідку в російському тилу і "накришив" там окупантів. Ви, як викладач, мабуть, маєте в своєму арсеналі фронтові історії, які допомагають у навчанні та нормально заходять курсантам? Розповідаю їм про один з перших виїздів нашої батареї під Бахмутом. Досвіду нам тоді ще бракувало. Ми випхалися на пагорб, побачили трубу Вуглегірської ТЕС за 20 кілометрів, дуже зраділи чудовому орієнтиру. Швиденько зорієнтували бусоль. Я кажу бусолісту: "Відбивай запасну точку і швидко вйо звідси!" Трохи не встигли... Танковий снаряд влучив у сусідній будинок, нас кинуло на землю вибуховою хвилею. Підіймаємося, хапаємо бусоль і біжимо вниз. І тут другий постріл. Мого колегу осколком поранило в сідницю. Чую його крик. Сподіваюся, що це просто вибухова хвиля, що він встане і побіжить далі. А він не встає&hеllір; Підбігаємо до нього: "Друже, куди тебе поранило?" Він кричить: "Хлопці, ж...па!" В тебе заморожені всі емоції, а голова працює тільки над тим, що робиш зараз Кажемо йому: ми в курсі, що це повна ж...па, але ж поранило куди? Перевертаємо його на живіт і знаходимо обпалений отвір у сідниці, який трохи димиться. Стропорізом розрізаю штани на дупі. Крові небагато. Турнікет не використовували, затампонували отвір так, що хлопчина зміг далі йти самотужки. Не знаю, як би ми тягли 110-кілограмового побратима в іншому разі. Ось такий смішний та повчальний приклад: чому не можна робити мінометні позиції на горбочку, що таке "ж...па" на війні та як в неї не втрапити... Що ви відчуваєте під час бою? Я на бойових був настільки зосереджений, що досі пам'ятаю цей стан: в тебе абсолютно заморожені всі емоції, голова працює тільки над тим, що робиш зараз. Ця відстороненість, вона в бойових умовах допомагає чи заважає? Мені це дуже допомагало, я навіть не очікував такого від себе. Бо в цивільному житті я, навпаки, бував дуже емоційним. Але в усіх воно по-різному. Хтось хапає в бою "режим безсмертя", хтось, навпаки, може отримати панічну атаку. Але це не означає, що ці хлопці погані воїни. Буває, що й під "панічкою" боєць йде далі й добре виконує своє завдання. Розкажіть трохи про те, як інтегруєте досвід сучасної війни в навчальний процес? По-перше, спираюся на власний бойовий досвід: це було вже досить давно, однак у війні є певні сталі речі. Є й моменти, які треба оновлювати: тут стає в пригоді досвід побратимів, які приїхали в гості після ротації: піхотинці, артилеристи, дронарі&hеllір; Дуже уважно їх слухаємо, і навіть даємо їм попрацювати з новобранцями факультативно. Завдяки постійно діючим чатам наші випускники можуть похвалитися інструкторам своїми успіхами на фронті та порадити, що варто змінити в програмі підготовки. Ось пару тижнів тому один з випускників БЗВП розповів, як вони з побратимами знищили екіпаж елітного російського підрозділу БпЛА, відомого як "судний день". Якими б "елітними" окупанти не були, але наші випускники задали їм жару. І розповіли, як саме провели ту операцію. Інший випускник запропонував нам робити додаткові заняття в темну пору доби: маскування, розвідку та виконання інших завдань. Вже над цим працюємо. Підготовка стрільця За словами "Доца", нові реалії війни змінюють програму військової підготовки. Інструктори також мають право її коригувати, з урахуванням бойового досвіду і потреб фронту. Окрім звичних стрілецької підготовки, тактики, медицини та фізичних вправ, там з'являються нові акценти та специфічні теми. - РЕБ (радіоелектронна боротьба): курсанти отримують уявлення, яку ефективність має РЕБ на різних частотах, чим відрізняється "купольний" та направлений. - Зв'язок: бійці знайомляться з роботою радіостанції та правилами безпечного радіообміну, дізнаються про те, як працюють ретранслятори, "Старлінки", засоби захисту від ворожого РЕБ та альтернативні канали зв'язку, зокрема з використанням ворожих сім-карт. - Маскування в різних ситуаціях: наприклад, коли ворог використовує тепловізійні камери або коли не має змоги їх застосувати. - Ворожі ударні БпЛА: як протидіяти та уникати ураження, яким чином та з якої зброї збивати. - Бойове програмне забезпечення: топографія, управління боєм та коригування вогню. - Робота з бусоллю та знайомство з колективним піхотним озброєнням (кулемети, міномети, гранатомети). Навчати курсантів допомагає й академічний досвід, каже "Доц": "Треба розуміти ресурс людини у сприйнятті інформації та засвоєнні навичок. І вчасно себе зупиняти, щоб не намагатися "впихувати невпихуєме". Нинішні новобранці - які вони? Так сталося, що останнім часом у нас в навчальному центрі понад 90% курсантів добровольці. Раніше бували групи, які складалися переважно з мобілізованих. Ні в тих, ні в інших не було проблем з мотивацією. Єдине, що мобілізованих треба трохи більше часу збирати докупи. Бо людині, яка прийшла в армію не з власної волі, треба правильно розставити пріоритети. Ми робимо це за рахунок занять з національно-патріотичної підготовки та людяного ставлення до рекрутів. Пояснюємо, що в ЗСУ ти маєш достатні перспективи не тільки вижити, а ще й отримати кар'єрне зростання. Це працює і з добровольцями, і з мобілізованими. У добровольців свої фішки: вони можуть бути більш розхлябаними, бо кожен індивідуальність. Але за пару тижнів вони починають розуміти, як все працює в армії й головне для чого це працює. Тобто, мобілізовані можуть бути менш розхлябаними? Стовідсотково! Вони серйозно ставляться до ситуації, сумлінно навчаються. Бо розуміють, що частина з них потрапить на передній край, в ту саму піхоту, перед якою ми всі схиляємо голови. А піхота витримує на своїх плечах більше, ніж будь-який інший рід військ. У навчальних центрах зараз використовується так званий "нульовий день": це фізичні навантаження і контрольований стрес. Ми теж його використовуємо, але не на самому початку. Спершу даємо людям адаптуватися. На тих самих лекціях з патріотичного виховання пояснюємо, що від цієї війни не сховатися навіть за кордоном: вона може наздогнати і там. Говоримо про те, що кожному з нас є кого і що захищати. А далі всі ці фізичні та психологічні смуги перешкод. І коли боєць через "не можу", на зубах доходить до кінця випробування, плечі в нього випростуються, він пишається собою. В нашому підрозділі цей підхід показав свою ефективність. Якщо подивитися на вік новобранців, які здобувають "піхотний" ВОС-100: як він впливає на підготовку, а згодом на виконання бойових задач? Вік новобранців у нас в повному діапазоні. Частина активної молоді йде в ефективні штурмові підрозділи. Вони і фізично, і ментально до цього більше готові. Якщо ж ми говоримо, наприклад, про лінійну піхоту, там дуже гарно проявляють себе "дядьки" середнього і поважного віку: вони тримають позиції зубами! Армія і чорний гумор це нероздільні речі! Є такий жарт, що дядьки гарно тримають позиції, бо розуміють, що бігти вперед або назад їм буде ой як тяжко. Я бачив одного такого чоловіка: немолодий, згорблений, він тиждень тримав самотужки позицію цілого відділення під Кліщіївкою. Йому вистачило фізичної та психологічної витривалості. Що-що, а триматись на двох ковтках води на день і одному сухпаї на тиждень українські дядьки вміють краще за будь-кого. Якщо ми почали говорити про фізичну форму: порадьте, на що треба звертати увагу людині, яка усвідомлює, що вона скоро буде у війську? Варто завчасно спланувати цю життєву подію. Навіть якщо ти чудово почуваєшся, не зайве пробігтися по лікарях і виявити всі свої проблемні ділянки. Що у тебе з колінами та зі спиною, з суглобами, що з серденьком та з тиском? Це допоможе обрати посаду у війську не лише під твої "хотілки", а й під твою максимальну ефективність. Штурмовики без менісків та з грижами у спині тягар для свого підрозділу. Перемагає не сильніший, а більш упертий Далі варто трохи підкрутити свою фізичну форму. Крім звичайних тренувань є купа цивільних навчальних центрів, куди можна записатися на місячний курс, і вже мати приблизне розуміння що тебе чекатиме на БЗВП. Що нам потрібно, щоб перемагати сильнішого супротивника? І як ця "асиметрія" імплементується в навчальний процес? Є така хрестоматійна фраза: "Ніколи маленька радянська армія не переможе велику радянську армію". Тож нам потрібен розвиток технологій як в озброєнні, так і в управлінні. Потрібна побудова ефективної управлінської вертикалі. І віднедавна це вже робиться. Зокрема, на Покровському напрямку ми бачимо, як відновлення управління одразу змінює характер бойових дій, зменшує темпи просування ворога, а українським підрозділам дає змогу переходити в контрнаступ. А ще я дуже люблю фразу мого побратима "Варяга": "В будь-яких війнах перемагає не більш сильний, а більш упертий". І в бою, і в навчанні ми маємо звертати увагу на ці дві складові: впертість і технологічність. Тому нам вкрай потрібне масштабування передового досвіду і передових технологій. І, знову ж, таке масштабування неможливе виключно на горизонтальному рівні. Це треба робити "по вертикалі", в наказовому порядку... Якщо ми спустимося на рівень маленького піхотного підрозділу, то за яких умов він зможе "асиметрично" перемагати більше вороже з'єднання? Перша умова: треба займатися плануванням, а не експромтом. Наведу приклад: ще з 2022 року, коли підрозділи 3 ОШБр планували певні штурмові дії, вони на полігоні викопували точну копію укріплень ворога. І два тижні відпрацьовували майбутній штурм з усіма озброєннями та в супроводі дронів. І потім, у реальних штурмових діях, їхня ефективність була на максимумі. Війна - це дуже важко, а ще це великою мірою лотерея. Але якщо є розуміння, як організувати роботу підрозділу в тому чи іншому виді бою, є планування і протоколювання ймовірних ситуацій, є відпрацювання на полігоні та забезпечення всім необхідним, то є й шанси на перемогу. Якщо ж цього не буде, то все триматиметься виключно на героїзмі та самовідданості бійців. Російсько-українську війну часто називають "війною малих груп". Який розмір піхотної групи сьогодні є оптимальним, якщо ми говоримо про високотехнологічну та навчену піхоту? Ми зараз бачимо війну "дронів, артилерії та малих груп", у якій іноді навіть відділення це забагато. Зрештою, в різних ситуаціях (як в обороні, так і в наступі) можуть ефективно працювати рота, взвод або відділення, які, своєю чергою, розбиті на скоординовані малі групи. Під це треба переписувати статути й продумувати протоколи дій. Які уроки ви особисто винесли з цієї війни як воїн і як науковець? Найголовніший урок, який варто засвоїти нам усім: ми гаяли час на підготовку до війни ще з 1991 року. Ми задовго ховали голову в пісок: думали, що війни можна було уникнути завдяки налагодженню економічних зв'язків з Росією, завдяки розмовам про "братерство" та подібній маячні. Якби ж нам стало розуму років за 30 передбачити розвиток подій ми були б зараз набагато більш боєздатними. Друге, що я зрозумів: навіть відносно невеликий відсоток згуртованих людей, які знають, за що воюють здатні зупинити таку махину, як Російська Федерація. Крім нас, українців, у це не вірив взагалі ніхто. Ми гаяли час з 1991 року, бо ховали голову в пісок Але вже понад три роки ми стримуємо армію величезної країни, гарно озброєної, яка до того ж не береже та кидає на "м'ясо" своїх людей. Але найбільше моє бажання (коли настане довгоочікуваний мир) щоб ми вчергове не згаяли наших можливостей. Щоб Україна розвивалася і стала настільки сильною економічно, військово і політично, аби нікому навіть в голову не прийшло цю війну повторити. Чи думаєте ви про повернення в науку та в академічну освіту? У мене вже була така можливість. Після операції на коліні в 2023 році мене визнали непридатним, я міг стати на академічну посаду і "зав'язати" з військовою службою. Але відчув, що морально до цього не готовий. І це не про героїзм та патріотизм. Тут, у війську, я почуваюся максимально "на своєму місці". Моя задача підготовка новобранців є набагато важливішою, ніж усе інше. Вчити студентів математиці, слава Богу, є кому. Тому я тут. Ключові терміни БЗВП базова загальновійськова підготовка. Це спеціальний курс для отримання знань та навичок, потрібних піхотинцю. Його проходять всі новобранці, що раніше не мали досвіду військової служби. БЗВП триває 45 навчальних днів. За рішенням Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського тривалість БЗВП для тих, хто служитиме не на бойових посадах, скорочена до 30 днів. ВОС 100 військово-облікова спеціальність "Стрілець". Це базова кваліфікація у Збройних Силах України. Її отримують всі військовослужбовці, що пройшли БЗВП. СОБ старший офіцер батареї: той, хто керує бойовою роботою артилерійських розрахунків. ДФТГ добровольче формування територіальної громади. Це воєнізований підрозділ, сформований з добровольців, мешканців певної території, який виконує завдання територіальної оборони. Створення ДФТГ передбачене законодавством України про національний спротив.

Не зважаючи на гучні заяви про готовність до припинення вогню на травневі свята окупанти значно збільшили інтенсивність бойових дій, зосереджуючи основні зусилля на Покровському напрямку. Про це заявив Головнокомандуючий ЗСУ Олександр Сирський. "Відсутність перспектив в оперативному та тактичному плані не зупиняють ворога, він вперто намагається прорвати оборону наших військ на цьому напрямку і вийти на адміністративний кордон Дніпропетровської області", - написав він. За словами Сирського, з цією метою щоденно російське командування кидає в бій нові підрозділи, жене на смерть своїх військових, звітує про примарні успіхи та перемоги. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Окупанти просунулися біля Торецька та захопили Суху Балку - DеерStаtе Головком додав, що у зв'язку із зазначеною ситуацією присвятив день роботі в бригадах, які тримають оборону саме на цьому напрямку, з метою вирішення проблемних питань та надання допомоги командирам частин в організації бойових дій. "Під час роботи детально заслухав командирів, прийняв рішення щодо додаткового забезпечення боєприпасами, дронами, засобами РЕБ та резервами. Особливий акцент зроблено на безпілотні ударні системи", - зазначив він. Сирський додав, що попри постійний натиск і спроби прориву, ворог постійно зазнає втрат та відходить назад. Вогневе ураження здійснюється на всю глибину бойових порядків противника. На Покровському напрямку наші захисники зупинили 75 наступальних дій агресора в районах населених пунктів Стара Миколаївка, Тарасівка, Шевченко, Єлизаветівка, Новоторецьке, Лисівка, Успенівка, Котлярівка, Троїцьке, Надіївка та Андріївка.

Навіть тепер не вважаю себе дорослим. Можемо їхати з дружиною в авто, я посигналю і привітаюся з незнайомою людиною. Катерина запитує: "Хто це?" Поняття не маю, відповідаю. Перший спогад: мені 7 років і я вже курю. З велосипеда ми, малеча, викрутили дзеркальце й поміняли у старшаків на сім червоних "Прилук". Біля будинку ріс бузок. Ми дітьми гралися в різні ігри. Хто програвав, розраховувався бузковим листям. Бабуся по батьковій лінії жила в Латвії. Я сідав на велосипед "Зайчик" і "їхав" до неї в гості. Доїжджав до свого друга Грицька отже, уже в "Латвії". Батько добре заробляв, доки не почав пити. Закінчив трагічно. Відморозив руки й ноги. Відрізали. Не скажу, що на мене це якось вплинуло, ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7. Сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав. Мати жодного разу мене не карала. Хоча міг завіятися так, що рідні сестри до ночі шукали. Тому радий, що я найменший у сім'ї. Мав би молодшого брата, довелося б відповідати за нього. І він доношував би мої речі. Добре, що я не доношував. Сестри знущалися в дитинстві любили мені губи фарбувати. 2002-го приїхала бабуся з Латвії. Дала мені 5 доларів. Старша сестра попросила позичити. Не віддала досі. За фактичної відсутності батька виховував мене дід колишній прапорщик, учасник Другої світової. Аби нацисти не забрали його в Німеччину, пішов із партизанами в ліс. Завжди чекав мене на обід. Я з'являвся через раз. Дід ніколи не ображався. Перехиляв три чарчини по 50. Закушував салом. І тільки потім брався до основ­ної страви. Помер 87-річним. У школі улюбленими предметами були "Основи здоров'я", "Я і природа". У старших класах фізкультура. Ненавидів хімію. Мав трійку за дванадцятибальною системою. Учитель бігав за нами кількома проблемними учнями, які зривали дисципліну, кидався стільцями. Після хімії йшов урок "Основи здоров'я". Його вела класна керівничка. Замість заняття був "розбір польотів". Пісочила нас. Таким чином два уроки випадали. Це й була наша стратегія: один урок зірвано, на іншому наслідки. Мати жодного разу не карала Після дев'ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і сказала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка охнути. Пішов в училище на маляра-штукатура. Заробляти почав із 10 років. Ходив на будівництво. Складав цеглу. Це ніхто не хотів робити. За 3 години мав 10 гривень. Ще були гроші, які дарували на день народження, а до того ходив колядувати, щедрувати та посівати. Купував мобільні телефони. Тепер терпіти їх не можу, бо постійно мушу бути на зв'язку. Коли у відпустці, їду в місце, де зв'язок не ловить, кайфую. Мріяв бути професійним футболістом. До ДЮСШ №11 пішов у 8 років. У "Металісті" сказали, що треба міцне фінансування екіпірування, роз'їзди. Прийняли в "Арсенал". Там теж треба було платити, але менше. Займався рік. Тренер нормальний дядько був. Скорочували бюджет, він подався в команду Харківського тракторного заводу. Можна було піти з ним, але ХТЗ найпринциповіший суперник ДЮСШ №11. Хоча пізніше займався у школі "Сходу" теж конкуренти "одинадцятих". Жалкую. Там тренер ідіот. Я зламав гомілку. Каже: продовжуй, після тренування підеш до лікаря. Закінчилося тим, що вісім місяців був у гіпсі. "Манчестер Юнайтед" клуб з історією, не те що "Манчестер Сіті". 1999-го МЮ виграв усі трофеї. Цього бачити у прямому ефірі не міг був надто малий. Але в записі неодноразово передивлявся головні матчі того сезону. Перший поєдинок наживо подивився 9-річним. МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року. "Країна"). Горіли 0:4, коли за манкуніанців забив Роналду. Головою. Я ще подумав: "Який Роналдо? Він же в "Реалі" грає". Згодом дійшло, що то португальська майбутня зірка, а не колишня бразильська. 2010-го відкрив музичну студію. Записували там реп. Після того як не вийшло стати футболістом, хотів бути музикантом. Знову промах. Бо реп треба начитувати, виходячи із життєвого досвіду. А який він міг бути в мене 18-річного? Коли ностальгійний настрій, можу переслухати кілька пісень, які записували у студії. Хочу ще раз стати батьком Після училища пішов служити. Підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там знайшов майбутнього кума. Отримував 2300 гривень. Паралельно халтурив як штукатур. За кілька днів роботи міг мати 5 тисяч гривень. Інститут танкових військ порадив чоловік сестри. 2020-го його закінчив і пішов у 59-ту бригаду. Спочатку був командиром взводу, згодом роти. ­2021-го її визнали найкращою в батальйоні, кубок дали. Усі військові відчували подих великої війни, обговорювали її. За три дні до повномасштабного вторгнення перебував у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині. Займалися бойовою підготовкою з частиною роти. Інша була в Олешках Херсонської області. У планах мали навчання з канадськими інструкторами. 21 лютого заокеанських військових уже не було поїхали. Нам прийшло розпорядження терміново переїжджати до Олешків. 23 лютого наказали обдзвонити свій оперативний резерв тих, хто звільнився упродовж року. Їх треба було призвати найпершими. Увечері того дня я пив найсмачніше пиво у своєму житті. Вночі прокинувся в казармі. Навколо метушня. Чую: "Харків обстріляли "Градами". Думаю: "Що за дурня? Провокація?" Зателефонував мамі та старшій сестрі: "Виїжджайте з міста", кажу. Дружина з дитиною вже жили в Гайсині на Вінничині. Дзвонить колега, який був в Олешках, і каже: "Тут пек­ло, потрапили в оточення". Я відповів: "Старайтеся зберегти людей, зброю, техніку". Дочекався своїх, які вийшли з оточення, і почали збиратися на Миколаїв. Прибули в пункт постійної дислокації там отримав димові гранати. 5 березня був у Миколаєві. Імовірно, розминулися з ворожою колоною. Це добре, бо нам тоді не було чим навіть відстрілюватися. Найбільш напружений момент великої війни 6 квітня 2022 року. Поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині і тримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з арти ворога. Вважаю, тоді вдруге народився. Найбільший біль загибель побратима "Тарета" восени 2023-го, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. 25 років. Перший двохсотий з мого підрозділу. Важке дитинство сирота. Але почуття гумору не втрачав. "Тарет" міг залишатися в "тиловій" зоні, але вирішив понести боєприпаси на бойову. Його дістав FРV-дрон. Похований у Кам'янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигналю. Коли запитують про смерть, перша думка: шкода, бо все тільки починається. У 18 ішов до армії, не маючи сім'ї. Тепер ситуація інша і страх більший. Друг це той, хто готовий допомогти, коли ти йому телефонуєш опівночі. Якщо пропонує перенести розмову на ранок не мій варіант. Не хочу звикати до людей. Бо вони помирають, зраджують, ідуть. Нині в мене не друзі побратими. Бо коли підемо в цивільне життя, де я митиму вікна, а він пастиме корів, то все припиниться. Не матимемо спільних завдань і тем для обговорення. З Катею разом учились у школі. Але стосунки зав'язалися, коли закінчив дев'ятий клас. Перше побачення мені 16. Написав пісню, узяв квіти й іграшкову білочку. Закинув її на дерево. Увімкнув пісню й поліз за білочкою. Вона оцінила, але очі були великі: пришелепкуватий чи що? Найбільше вдячний дружині, що терпить. Бо вдома я не живу. Навіть коли був курсантом пішов ще затемна, прийшов уже темно. Не скажу, що не докоряє. Цьогоріч на мій день народження приїхала Катя. Дарує шампунь і три пари білих шкарпеток. Я не те щоб образився, але здивувався. Краще нічого не дарувала б. І тут вона каже: "У тебе ніж негострий. Сходи в мою машину, візьми нормальний у бардачку". Я відкриваю бардачок, а там годинник за 8 тисяч гривень. От хитрюга! Дружину намагаюся балувати. Але в подарунку має бути сенс. Наприклад, кулончик із символом безкінечності аби бути разом до кінця. Купили частину будинку. Хочу його добудувати. Процес без мене йде повільніше, ніж хотілося б. Хочеться приїжджати в комфорт, бо нинішня квартира маленька. Жити у 30-тисячному містечку після мільйонника Харкова комфортно. Усе одно перевагами міста театрами, пафосними клубами не користувався. Уляна народилася в Харкові. Узяв її на руки й відчув: це той згорточок, за який ти тепер відповідаєш. Хочу, щоб донька була сильна й самостійна. Добре, якщо тато вирішить питання. Але краще без цього. Не дивлюся новин, у яких розповідають про загибель дітей. Не витримую. Хочу ще раз стати батьком. Але боюся: раптом дитина народиться з якоюсь болячкою? До грошей легко ставитися можна тоді, коли вони є. Не скнара, але на свій день народження не ставитиму дорогого віскі. Але якщо матеріальне стосується комфорту та сімейного побуту, не шкодуватиму. Краще купити якісну річ, ніж узяти фуфло. Щастя це будиночок біля моря, спокійна старість, човен, сітка. До окупації Щасливцевого (Генічеський район Херсонщини. Країна) любив відпочивати там. 2021-го навіть набрав піску звідти. Війна показала людей нутро кожного Люблю історичні оповідання Карлоса Руїса Сафона (іспанський письменник, помер 2020 року. Країна). Недавно купив "Лонтано" Жана-Крістофа Ґранже (французький автор, спеціалізується на детективах. Країна). Але читати ще не почав. Війна показала людей нутро кожного. Ношу хрестик, що його подарував воїн, який 2014-го вийшов з оточення в районі Луганська. До початку повномасштабної війни цей хрестик лежав. Із 24 лютого 2022-го він у мене на шиї. Хочу вірити, що існує той світ. Але, коли перейду в нього, боюся бути покараним через жарти на межі фолу. Коли бачу, що хлопці розбирають боєприпаси, перехрещую їх. Що таке перемога, дізнаємося тільки після закінчення війни. Нам точно не треба заходити у столицю тероросії, свого вистачає. Звалили б ці чорти з нашої землі і все було би прекрасно. Мені 29. За 10 років хочу жити й мати дві руки та дві ноги.

Про це він розповів в етері Еспресо."Нам допомагає міжнародне право і українська Конституція. Тут абсолютно чітко, зрозуміло, що всі дії Російської Федерації по анексії, захопленню, окупації території України є як такими, які нікчемні і з точки зору норм міжнародного права, і з точки зору Конституції України. Так на сьогоднішній день Російська Федерація тимчасово окупує Крим і частину території південно-східної України. Але це не дає підстави нікому казати, і це сказати неможливо і визнати неможливо з точки зору міжнародного права, що це територія, яка належить Російській Федерації. З точки зору норм міжнародного права, так, на сьогоднішній день це окуповані території, де Російська Федерація вчиняє дії, які дозволяють їй контролювати цю територію. І з точки зору права війни і права на війну, відповідальність за ситуацію на цих територіях несе Російська Федерація повністю. Що стосується норм гуманітарного права і так далі", - сказав він.Читайте також: Нас тестують: Чубаров про ймовірну пропозицію визнання Криму територією РФРоман Безсмертний наголосив, що це не дає підстави, ба більше - робить неможливим вживання фраз про те, що Україна визнає, чи Сполучені Штати не визнають поняття саме окупація територій, чи частини території України Росією."Взагалі робить неможливим вживання таких тез, як юридичний контроль, фактологічний контроль і так далі. Це - окупація. І оці ігрища, які ведуться сьогодні в інформаційному просторі, спрямовані на те, щоби слово окупація, тимчасова окупація, замінити будь-яким іншим сурогатом. Ні, цього не буде. На сьогоднішній день це території окуповані Російською Федерацією частини України, які мають бути звільнені. Так, як казало українське воєнно-політичне керівництво, що “Так, це буде зроблено дипломатичним способом - виведення цих військ з території України. В зв'язку з тим, що складається така загальна політична ситуація в світі, що є необхідність припинення вогню і далі перехід цієї цього переговорного процесу в дипломатичний формат", - сказав він.Дипломат зауважив, що ніхто не може визнати тимчасово окуповані території України землями Росії, навіть сама Україна. "Ні Україна, ні Сполучені Штати, ні Європа не мають можливості визнати окуповані території територіями Російської Федерації, що б не робилося. Перше - це треба розуміти, що будь-які дії вчинені Україною під тиском Російської Федерації чи Сполучених Штатів Америки чи будь-кого, відповідно до статуту ООН є нечинними від початку їх укладання. І в цій ситуації і Європа, і Сполучені Штати, і Російська Федерація повинні розуміти, що будь-який тиск на Україну для того, щоб укласти певні територіальні і так далі, вони є нечинними від самого початку, від моменту їх укладання. І треба оці розмови про де-факто, де-юре просто викинути і чітко використовувати поняття. Це окуповані, тимчасово окуповані території України", - додав Роман Безсмертний.Тhе Wаll Strееt Jоurnаl пише, що США чекають на відповідь України стосовно мирного плану Трампа. Він передбачає визнання анексії Криму Росією у 2014 році, оголошення зони навколо Запорізької АЕС нейтральною територією та виключення України зі списку потенційних кандидатів на членство в НАТО.

За 19 квітня на фронті російсько-української війни зафіксовано 107 бойових зіткнень. Противник завдав 95 авіаударів, застосувавши 155 керованих авіаційних бомб. Окупанти використали 1096 дронів-камікадзе та здійснили 4627 обстрілів по позиціях наших військ і населених пунктах, йдеться в вечірньому зведенні Генерального штабу Збройних сил України. На Харківському напрямку ворог двічі атакував позиції українських підрозділів у районах Вовчанська та Малої Шапківки. На Куп'янському напрямку відбулося сім наступальних дій поблизу Загризового, Кіндрашівки, Нової Кругляківки та Петропавлівки. На Лиманському напрямку зафіксовано 14 атак противника поблизу Новомихайлівки, Нового, Ямполівки, а також у напрямку Торського, Греківки, Глущенкового, Ольгівки, Зеленої Долини. На Сіверському напрямку окупанти двічі штурмували позиції наших військ поблизу Верхньокам'янського. На Краматорському напрямку зафіксовано сім атак у районах Часового Яру, Ступочок та Курдюмівки. На Торецькому напрямку відбулося 18 бойових зіткнень у районах Торецька, Дружби, Дачного та в напрямку Диліївки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Путін оголосив "великоднє перемир'я" На Покровському напрямку російські війська здійснили 36 атак у районах населених пунктів Суха Балка, Тарасівка, Водяне Друге, Єлизаветівка, Промінь, Лисівка, Новоолександрівка, Преображенка, Срібне, Богданівка, Троїцьке, Новоторецьке, Свиридонівка, Малинівка, Шевченко, Звірове, Успенівка, Котлярівка, Андріївка та в напрямку Старої Миколаївки. На цьому напрямку було знищено 165 окупантів, із них 91 - безповоротно. Українські військові знищили три термінали супутникового зв'язку, десять одиниць автомобільної техніки, три мотоцикли, два генератори та один пункт управління БПЛА. Ще один термінал супутникового зв'язку й один автомобіль ворога було пошкоджено. На Новопавлівському напрямку українські захисники відбили десять атак у районах Привільного, Новосілки та Костянтинополя. На Гуляйпільському напрямку окупанти завдали авіаударів по населених пунктах Гуляйполе, Залізничне, Зелене Поле та Новодарівка. На Оріхівському напрямку відбито три атаки в напрямку Малої Токмачки та поблизу Новоандріївки. Авіаударів зазнали Лук'янівське, Павлівка, Степногірськ, Кам'янське та Новояковлівка. "У Курській області Сили оборони України відбили 18 атак противника. Також ворог завдав 15 авіаударів, застосувавши 25 керованих авіабомб, і здійснив 328 артилерійських обстрілів, зокрема вісім - із реактивних систем залпового вогню", - йдеться в повідомленні. Російські війська й надалі масово зазнають втрат на фронті. Сили оборони України за минулу добу ліквідували 1180 російських військових, 14 танків, дев'ять бронемашин, 70 артсистем, одну реактивну систему залпового вогню, три засоби протиповітряної оборони, 111 безпілотників, три крилаті ракети, а також 208 одиниць автомобільної техніки.

Пан Володимир мав нагоду і представляв нашу країну, будуючи зв'язки в оборонному секторі із США. Починаючи з 2015 року, був призначений на посаду аташе з питань оборони України в США. Три наступні роки з доступної в мережі інформації, якраз таки напрацьовував ці важливі ланцюжки, які й до цих пір об'єднують нас із нашим стратегічним партнером. Хотілося б сподіватися, що ми і досі залишаємося в статусі саме стратегічних партнерів, де-факто із США. Яка ваша думка станом на сьогодні з цього приводу?Так, Сполучені Штати це наш стратегічний партнер, що б там не відбувалося, тому що мова йде про країну. Країна це громадянське суспільство, це політики, дві партії, республіканська, демократична. Там підтримка є і з боку суспільства американського, і з боку американського політикуму. Тому це країна, яка бачить всі причини цього конфлікту, вони на нашій стороні. Можуть тільки змінюватися форми та методи передачі допомоги, яку ми від них отримували. До 2025 року, коли вже новий президент США оголосив інші підходи до надання безкоштовної допомоги будь-кому у світі, не тільки нам. Просто ми переходимо в формат, коли, можливо, ми не будемо мати безкоштовної допомоги від Америки, яку ми мали з 2022 року по 2024, а, можливо, просто за ресурси, які треба буде акумулювати разом з нашими європейськими партнерами, або свої, якщо у нас такі є, щоб закупляти американську продукцію, яка до цього надходила нам безкоштовно.Зміна підходу це принаймні не зупинка співпраці, і це, звісно, дуже тішить. З іншого боку, ми розуміємо, наскільки ускладнюються навіть механізми станом на зараз допомоги Сполучених Штатів для нас. З останніх інформаційних приводів це мінус. Американці і американські військові американські представництва в важливих логістичних хабах, які на теренах саме Європи, які забезпечують збройні сили всім необхідним. Те, що вони зменшують свою фізичну присутність, це несе певні загрози для нас?військова допомога США Україні, фото: gеttyіmаgеs На сьогоднішній день це не є такими загрозами, які могли вони бути в 23-му або в 24-му роках. Щоб всі розуміли хаб в Польщі вже що і був створений за ініціативою і енергією США, Америки. Вони туди інвестували багато для того, щоб там все було організовано. Вони туди відправили своїх військових, Вони розгорнули там різні ремонтні служби, логістики і забезпечення. Їхні літаки кожен день там сідали. І ця база зіграла дуже важливу роль в 22-23 роках, частково в 24-му. Цією базою користувалися всі країни, які надавали нам допомогу. Фактично просто американці взяли за свій кошт цю логістичну систему. Але вже в минулому році, коли було зрозуміло, що основну ініціативу і лідерство всіх операцій на допомогу Україні будуть вже перебирати на себе європейські країни НАТО, вже поступово йшла підготовка до варіанту, що американці будуть відходити в сторону і просто будуть допомагати іншим способом. Але ще раз: безкоштовні такі пакети американські на цьому припиняються. Але немає ніякої загрози страшної від того, що американці зменшать свою присутність в Жешуві, тому що там вже логістика налагоджена, вона вже працює, там працюють багато країн. Є Координаційний центр НАТО, який в Німеччині знаходиться, який керує також цим процесом. Там знаходяться спільні представники багатьох країн НАТО, змішані групи. І фактично, це вже самодостатній механізм постачання нам допомоги, в першу чергу, з європейських промислових зон і європейських армій.Щодо ціни за допомогу, Цього тижня українська делегація відправляється в США для того, щоб продовжувати перемовини на тему угоди щодо наших ресурсів, рідкоземельних, копалин загалом. І ми розуміємо, що говорити про це із Штатами станом на зараз нашим дипломатам непросто, якщо ми стоїмо на наших національних інтересах, виключно. На вашу думку, чи є ця угода запобіжником, що США найближчим часом можуть призупинити збройну підтримку, фінансову підтримку для нас?Фінансова підтримка і так буде призупинена, як і для всіх інших країн. Ми не є тільки єдиними жертвами тих грандіозних планів президента США по налагодженню справедливого миру у світі торгового. Тому для нас важливо те, що допомога від Америки буде продовжуватися вже за гроші. Та угода про рідкоземельні метали та інші матеріали, які зараз знаходяться на столі, ясно, що вона не влаштовує в тому варіанті, як було представлено підготованою американською стороною, нашу сторону. І тому ця група, яка поїде в Вашингтон, продовжить консультації на цю тему. Сам підхід цих угод перший був в тому, щоб ми вклали туди також витрати американців на те, що вони нам вже передали у 22-24 роках. Справа в тому, що просто ця передача відбувалась не за якимось контрактом, де ми ставили якісь свої підписи, а за рішеннями їх Конгресу і за рішеннями їхнього президента. Тобто там ніде не було прописано, що ця допомога йде за гроші, які Україна має повернути. Вона по всіх цих документах була оформлена як матеріальна технічна допомога. Україна юридично нічого не винна Сполученим Штатам за те озброєння, яке вона вже отримала. І це буде предметом дискусії нашої групи, в тому числі в рамках цієї угоди, яка, в принципі, по своїх сумах виходила на те, щоб ми компенсували витрати американців попередні. Не буде такого, це точно. Будуть інші варіанти, будуть шукати якийсь компромісний варіант, з розумінням інтересу американців також мати якісь джерела прибутків для себе в майбутньому з наших територій. Але це вже треба віддати урядам, хай вони там розбираються. Те, що нам вже було передано, воно нам було передано безкоштовно в рамках рішень самого уряду США, їх президента і Конгресу. Тому це не ленд-ліз програма Другої світової війни, яка була для Радянського Союзу та Великої Британії з боку Америки, де вся допомога надавалася у вигляді кредитів, які треба було потім повертати. І Британія повертала ці гроші років більш як 50. Але це було оформлено документами з підписами лідерів і так далі. В нашому випадку це оформлено по-іншому. З боку Америки там стоять підписи Конгресу, там стоять підписи президентів, і ця допомога, що ми отримали, безкоштовна.Тобто, пане Володимире, якщо я правильно зрозуміла, якби ми з американцями рухалися по траєкторії цього ленд-лізу, який був ухвалений в Сполучених Штатах в контексті російсько-української війни, тоді і адміністрація Дональда Трампа мала би юридичні підстави говорити про те, що якісь наші ресурси мають компенсувати витрати США. Але ми рухалися саме шляхом грантової допомоги, програми були різні, відповідно, і це послугувало запобіжним кроком до того, щоб не відбувалося того, що зараз принаймні в риториці Сполучені Штати до нас мають.Вони не можуть від нас вимагати зараз ніяким чином якихось грошей за те, що було поставлено. Вони емоційно це роблять, але ніяких юридичних підстав для цього нема. Це може ставитися, наприклад, якісь спроби тиснути на нас, що ми вам щось не будемо давати, якщо ви нам там за попередньо. Але там, я думаю, сторони домовляться до варіанту, що то, що було, то було, і воно юридично оформлено. А от те, що буде для нас, у нас не має бути ніяких ілюзій про те, що це буде безкоштовно. От хоча б на цьому ми знаходимо в компроміс з ними, і тоді для американської сторони було б досить привабливо і нормально, коли допомога для України надходить від Америки за кошти, скажімо, країн Європи. Тому що в цьому вигляді виграє оборонно-промисловий комплекс США і виграє економіка США, тому що вона отримує живі гроші. Зараз же ситуація виходить так, що якщо Америка нам не буде нічого постачати навіть за гроші з якихось причин, що маловірогідно, ми будемо отримувати це з Європейського Союзу, країн Європи, країн НАТО в Європі, які зараз акумулюють цей ресурс, для нас, який за кількістю грошей компенсує обсяги американські, але закуплятися буде озброєння європейське і виграє від цього оборонно-промисловий комплекс Європи. І в Америці зараз вже, ми знаємо, вони дуже нервують цього питання, тому що вони вже ведуть дискусії з країнами Європи про доступ до цих ресурсів американських компаній. І от тут почнеться цікаво, тому що величезні кошти з боку Європи, вони дуже викликають інтерес для американської промисловості, і воно вигідно було б для американської сторони. Тому вони не будуть закривати нам продаж своєї продукції, вони просто будуть підходити якось більш по-своєму. Але нам головне отримати доступ до високотехнологічних речей, яких нема в Європі. Наприклад, отримання ракет до комплексу "Петріот", який допомагає збивати балістичні цілі. Оці ракети, вони не дешеві, але вони виробляються тільки в США. І вони налагодили виробництво цих ракет, вони в великій кількості зараз виробляється. Цей був процес, запущений при Байдені під нас, щоб ці ракети йшли до нас. система ППО Раtrіоt Відповідно, вони будуть зацікавлені, щоб ці ракети до нас йшли, єдине, що за гроші, які ми їм будемо давати за допомогою наших партнерів в Європі. Інші системи, які пов'язані з наземними бойовими діями, як танки, бронетехніка, якась, воно не є вже актуальним для нас, тому що війна перейшла в технологічне протистояння. Боєприпаси, які ми отримали, артилерію від Америки, на сьогоднішній день не настільки критичні нам, тому що в європейській зоні дуже багато теж починається виробництва. І використання артилерії, і боєприпасів зараз менше, ніж було у 22-24 роках. Тому в цьому питанні ми не залежимо від Америки. Від Америки ми залежимо тільки в деяких технологічних системах, про які ми повинні з ними постійно говорити, комунікувати і купляти у них просто їх за спрощеними процедурами, яких від них просити. Якщо вони будуть в цьому питанні створювати якісь перешкоди, що маловірогідно, особливо в системах протиповітряної оборони, будемо шукати альтернативи. Я не думаю, що американці будуть зацікавлені і штовхати нас на той шлях шукати альтернативи. Вони зацікавлені в варіанті, що "Америка має бути великою знову" - це знову треба продавати, показувати всьому світу, що те, що вони продають нам, воно реально ефективно. Якщо вони віддадуть цю нішу іншим країнам, як Франція, яка теж системи виробляє, Ізраїлю віддадуть, Південній Кореї віддадуть, які теж нам це можуть продати, то для них це не дуже вигідно.Цікава справді думка. Скажіть, будь ласка, пане Володимире, а що стосується Європи і стану, в якому зараз знаходяться європейські країни. Ми бачимо активні заяви, навіть з'явився вже формат, поки що рамковий, як мені здається, "коаліції охочих" на перспективу в разі, якщо буде якесь зупинення вогню або стишення бойових дій, можлива присутність іноземних контингентів, іноземних військових в нашій території. Чи видається вам перспективними взагалі рухи в цьому напрямку?Європа дуже сильно проснулася після того, як Америка почала відходити в сторону від витрат своїх ресурсів на безпеку Європи. І ми це побачили. В першу чергу, почалися рухи з боку великих країн, які були, так скажемо, хребтом безпеки Європи. Це Велика Британія, Франція, Німеччина частково. Всі вони почали просто переосмислювати реальність. В результаті там, вже починаючи з 2024 року, дуже сильно пішли інвестиції в оборону, пішли в оборонно-промисловий комплекс. А зараз те, що відбувається, це йде розмова про два напрямки. Перший напрямок це "коаліція охочих" направити в Україну якісь підрозділи, для чогось.І друга коаліція на акумуляцію ресурсів для озброєння України, тобто, хто дасть, скільки грошей, щоб компенсувати вихід, наприклад, американського ресурсу фінансового. Те, що стосується заведення до нас якихось військових, там два варіанти, два сценарії. Перший сценарій це так звані миротворчі сили, про які там зразу почали щось там говорити. Це на випадок, якщо між сторонами досягнута якась домовленість про врегулювання, не про припинення вогню, а про врегулювання конфлікту, який тягне за собою певний період, 5-10 років, моніторингу з боку міжнародних організацій. Так завжди було в міжнародній практиці по лінії ООН. Тоді вводилися за згодою всіх сторін миротворчі сили на лінію роз'єднання, мета яких була дивитися, як виконуються ці зобов'язання. миротворці ООН Ми не можемо зараз взагалі на цю тему говорити, тому що в нас немає ніякого врегулювання. Тому ця модна ідея миротворців, вона тихенько зараз відійшла в сторону. Те, що говориться зараз про можливість направлення сюди військових не НАТО, а від окремих країн, так званих коаліцій бажаючих, яку поки що спочатку взяли на себе Британія і Франція, і до них, можливо, ще буде хтось приєднуватися – це ті країни, які готові направити своїх військових для виконання якихось задач на підтримку України. Це мова йде не про піхоту, не про бригади, не про батальйони, які будуть воювати в зоні лінії зіткнення і під величезним ризиком для свого життя, на це ніхто не піде. Але це можуть бути групи фахівців з підготовки, інструктори, фахівці по складних системах протиповітряної оборони, по системах радіоелектронної розвідки, по системах комунікації. Тому що ця технологічна війна вимагає великої кількості такого класу спеціалістів. І саме такі спеціалісти, вони в першу чергу, і розглядаються зараз такими країнами. Але все одно психологічно для таких країн перейти кордон і з'явитися на території України це вже нелегко. І те, що Франція і Британія сказали, що ми готові, це величезний крок, порівняно з тим, де ми були в 22-му, 23-му, 24-му роках.Тобто, фактично, ми зараз можемо говорити про можливості відродження формату роботи у Вісбадені. Про це останнім часом багато говорять, навіть ексголовком Залужний, нині посол у Великій Британії написав. Оцей от момент нашої співпраці, постійного консалтингу з військовими і напрацювання певних алгоритмів наших дій по обороні проти Російської Федерації. Наскільки високому рівні ця робота залишається? Чи ми зараз знаходимося в ситуації, коли в наших умах, і в наших руках, і у наших військових уже стільки досвіду, що мало що ми вже можемо для себе взяти у наших колег за кордоном?По-перше, формат Вісбадена нікуди не дівся. Цей формат зараз взяли під свою парасольку країни, такі як Британія і Франція. Це погоджений всередині НАТО процес. Він почався минулого року, напередодні виборів в США, коли всі знали про те, що можуть бути такі варіанти, в тому числі американці, про це знали. Тому поступово просто лідерство Америки в цих процесах передано країнам НАТО в Європі. Механізм працює як годинник, без змін. Ті ж самі люди, там, наші представники, там бази даних, всі запити, все йде. Єдине, що, скажімо, в базах даних буде менше безкоштовної матеріально-технічної допомоги США. От і все. Решта воно працює, всі логістичні ланцюжки без проблем великих. Що стосується характеру війни і спроможності наших партнерів якось нам сильно допомогти в зміні технологічної трансформації, тут у нас набагато більше досвіду, енергії і креативу. Ми навчилися правильно і швидко впроваджувати на полі бою саме ці роботизовані технічні речі. Ні у кого в світі немає такого досвіду впровадження таких складних речей в реальній бойовій ситуації. Тому зараз фактично ми є носієм знань і досвіду як це використовувати. Для нас важливо тільки обсяг, кількість цих систем і спроможність їх швидко виробляти разом з кимось. Ці речі потребують вже наших партнерів. Тому що, щоб безпечно, це виробляти, це треба робити не тільки на нашій території, а й на території Європи. Більше безпечних варіантів. Тут мова йде також про компоненти, чіпи, різні електронні речі, які ми не виробляємо, які ми частково беремо навіть в країнах азійський і так далі, щоб ми мали доступ до них дуже швидко в тих обсягах, які нам треба з європейської зони, через наших партнерів. Фактично, мова йде також про постійні, наприклад, залишається все ж таки питання таких базових речей, як артилерійські боєприпаси, тому що скільки б там не відійшла роль артилерії, скажімо, така, як раніше була, вона залишається. І якась мінімальна кількість боєприпасів має йти. Європа нам це спроможна забезпечити. Ніхто нам не порадить, як воювати в цій війні вже. Ми вже можемо радити. Нам тільки треба ресурс продовжувати технологічне протистояння. І цей ресурс...нам мають  допомогти партнери.Пане Володимире, ви сказали, що європейським країнам буде психологічно, складно перейти і зробити цей крок щодо своєї присутності на території нашої держави. З іншого боку, ми бачимо, що в приватному порядку, в війні Росії проти України, як на нашому боці, так і на боці росіян, беруть участь громадяни різних країн. Буквально днями президент Зеленський заявив про те, що є перші полонені громадяни Китаю. Раніше ми говорили про північнокорейських військових. З іншого боку, з'являються ініціативи, наприклад, у Юрія Бутусова зробити збір і зібрати на квитки в Україну для колумбійців. І ми розуміємо, що так чи інакше, але, умовно, країни Глобального Півдня, вони теж залучені, і у них 100% свій інтерес бути тут присутніми, тому що це про досвід, за яким вони спостерігають, в якому вони беруть участь. І ми не знаємо, що буде за кілька років, але це може бути використано вже в інших конфліктах. На вашу думку, чи великий для нас є ресурс в країнах Глобального Півдня? І в якому форматі його варто було би використовувати?Ця війна зараз знаходиться в фазі, де мова йде не про кількість людей, а про їх якість. Фактично, зараз не є потреба величезної кількості піхоти, тому що для неї великі ризики для виживання, а є потреба великої кількості, скажімо, операторів дронів, спеціалістів по РЕБах або по інших. І тут нам країни Глобального Півдня ніяк не допоможуть. У нас є з обох сторін громадяни інших країн, які в силу різних своїх причин це роблять. Це приватні ініціативи, обидві сторони не скривають цього. І навіть оці китайські громадяни, які попали тут в полон, це не кадрові військові, це просто громадяни Китаю. На відміну від, скажемо, Північної Кореї. От Північна Корея вона направила тоді на підтримку зусиль Росії в Курській області на території Росії своїх кадрових військовослужбовців. Але це вона зробила в рамках угоди, яка була підписана між Росією і Північною Кореєю, напередодні загальної угоди про співробітництво, в якій був параграф пов'язаний з наданням військової допомоги один одному у випадку там чогось. І тому юридично вони оформили це, умовно говорячи, правильно, коли відправили своїх солдат воювати на території Росії. Якщо б оці північнокорейські солдати з'явилися на територію України, то було б вже скандалом великим. А так, ну що, так вони домовилися. Що стосується решти, то, як правило, це громадяни, які не є кадровими військовослужбовцями. Вони могли бути колись там військовими в своїх країнах, але вони беруть участь, приїжджають зі своєю мотивацією або фінансовою, або просто пасіонарною, або якоюсь. В цій війні, як правило, нас цікавлять тільки люди з технологічним досвідом, в першу чергу, і досвідом організації, менеджменту. В країнах Півдня, я не думаю, що там таких багато. Нас більше цікавлять люди, які вже пройшли якісь війни напівтехнологічного плану на Близькому Сході, там в Афганістані, колишні європейські або американські військові, але це їх питання. Обмеження державних службовців військових з боку, скажімо, Америки і окремих країн Європи, воно існує. Американці не можуть направити сюди ніякого військового без спеціальних великих процедур. Вони не можуть направити ні одної компанії на якісь консультації без отримання дозволу Держдепартаменту на це. В Європі є країни, які кажуть "да їзжайте", окрім військових кадрових. І до нас приїжджають, скажімо, якісь компанії з Європи, які перевіряють свої зразки, і вони це роблять в рамках своїх інтересів. Їм всім дуже важливо подивитися, як це працює. Але проблема в тому, що, щоб побачити наживо, ти маєш брати участь в цьому, бути в зоні ризику. Вони не всі готові до цього.І нам не дуже приємно бути полігоном, але вже така доля сталася.Така наша доля. Ми не розглядаємо себе полігоном. Ми просто заходимося на війні, де ми відбиваємо ворога. Хай, хто хоче, це називає, нам все одно треба робити свою справу.З іншого боку, коли Іран вперше направив свої "шахеди", звичайно, через руки росіян, Іран теж мав свій інтерес. Подивитися, як це працює, як це можна вражати.Обов'язково. Тому, в принципі, чесно говорячи, навіть і ті європейські країни, як Франція і Британія, які готові направити фахівців, ясно, що ці фахівці, крім свого досвіду, вони хотіли би хотіли набратися досвіду, як це робити правильно. Це основна проблема Європи, що вони не відчувають нерва цієї війни на полі бою. Ти не можеш сидіти в кабінеті і робити якісь висновки, коли ти не чуєш звук "шахеда" за своїм вікном. Це зовсім інше відчуття. А у нас цього достатньо, навіть більше, ніж достатньо. Тому ми попереду саме в розумінні, як це робити на полі бою. Я інколи порівнюю це з варіантом, коли ми тут займаємося чимось і створюємо якийсь новий рояль, музичний інструмент. І от ми створюємо його, вдосконалюємо, паралельно на ньому граємо. Граємо, граємо, і нарешті ми створили якийсь там інструментарій, який нам просто всіх вражає, і ми на ньому красиву музику робимо. Потім до нас прибігають і говорять, ой, продайте нам цей рояль. Ми їм продаємо цей рояль, але вони не знають, як на ньому грати. Вони не знають нот, вони не знають партитури. Вони бачать цей інструмент, починають тикати туди своїми пальцями, а звуку нема, музики нема. Ти маєш бути інтегрованим цим інструментом, ти маєш думати разом з цим інструментом. А це можна зробити тільки в рамках тої еволюції, яка ведеться у нас на полі бою. Оце наша перевага. Це приходить тільки з реальним досвідом. Ти не навчишся ні в академіях, ні в інститутах. Це треба на полі бою через свої руки і мозок пропустити.Блискуча аналогія, дякую. Ви зауважили, що ми зацікавлені не в кількості, а в якості зараз тих, хто воює. І на хлопський розум, з цивільної, як то кажуть, дзвіниці, можна поставити запитання: а чому тоді у нас тільки в публічному просторі інформації і питань щодо мобілізації в нашій країні? От, власне, трошки про те, що складно допомагати тому, хто сам не повною мірою, використовує власний ресурс, щоби вижити. Чи використовуємо ми, на вашу думку, повною мірою свій людський ресурс, ресурс свого досвіду, про який ми поговорили, ресурс військово-промислового комплексу, те, як це зараз працює, можливо, щось ще додасте. Чи є над чим попрацювати?Ми починали цю війну серед військових, в тому числі зі старим мисленням, розумінням як треба цю війну вести - як вчили в академіях, як вчили в цих військових закладах, з досвіду цих наших миротворчих операцій. І все, що в цій війні робиться, воно робиться, виходячи з досвіду оцього поступового, скажімо, зіткнення з проблемами на полі бою. І, відповідно, всі ці рішення, які треба було приймати, вони приймалися, виходячи з розуміння старого мислення, нерозуміння нових технологій. І в певний момент ясно, що війна дійшла до тої точки, коли треба було дуже багато людей на полі бою виставляти. Тому що, якщо ти воюєш старим способом, а старим способом, це багато техніки, там, де техніка, там з'являються люди. ЗСУ Це позиційна маневрова війна, там, де траншеї, опорні пункти і там, де треба дуже багато знову людей кидати, в тому числі під ці артилерійські загрози. І ми мали дуже багато втрат, особливо 22-23 рік, в наших спробах зупинити ворога під час його наступу, коли він мав перевагу в 5-10 разів більше артилерії. І ми тільки на героїзмі, якомусь незрозумілому ентузіазмі просто тримали те, що могли. І тоді вже стало питання мобілізації, чого люди сидять, давайте збирати. Там і ТЦК пішло по всій країні шукати людей. Паралельно в армії створювалося розуміння, що йшло через дефіцит боєприпасів, через дефіцит матеріально-технічної допомоги, яку нам давали, через дефіцит спроможності нашого оборонно-промислового комплексу, паралельно в військах йшло більше глибоке розуміння, що треба шукати більш дешеві, технологічні, асиметричні, гібридні рішення. І в нас дуже активно з 23-го року почалися оці перші спроби нових інноваційних речей. І ці інноваційні речі по ходу діла почали вчити військових, а інновації йшли, в першу чергу, не зверху, а знизу, з горизонту, від громадянського суспільства, від ІТ-інженерів, від наших програмістів і інженерів, які ніколи не були військовими, але вони приносили свої ідеї до військових. Військові ментально не були готові до цих технологічних речей. Але коли вони почали потихеньку бачити, як воно працює, то, я думаю, в 2024 році ми почали вже мати таку глибоку ментальну трансформацію серед військових, що є інші способи ведення війни, де не треба людей тримати в зоні бойових дій такими натовпами. Це можна замінити роботизованими системами, дронами, особливо там, де можна вражати. Ментальний прорив, революція у військових, особливо у молодих військових, ті, які пройшли зараз цю війну, з майора до генерала бригадного, які побачили, як це робиться, почався дуже динамічний процес трансформації в армії на технологічну, скажімо, СКДУ. Паралельно в армії ще залишаються оці підходи, що треба людей, щоб бригади були укомплектовані 100%, щоб на кожний квадратний кілометр хоча б 2-3 людини було, щоб в біноклі дивилися і так далі. Хоча це можна вже робити зовсім іншим способом. Тобто йде відмирання старого менталітету і входження вже нового технологічного менталітету. Тобто ми в цій фазі. Тому вже ми бачимо менше криків про мобілізацію, порівняно з 24-м роком початком, коли просто стояв такий шквал, що треба людей. Зараз вже про це говорять не з таким ажіотажем, а спокійніше. Хоча в принципі кількість військ у нас за цей період, чесно кажучи, не зросла. Йде заміна людей на роботизовані платформи. І в цьому році ми просто побачимо дійсно таку реальну картину, там, де одна бригада, наприклад, кількістю півтори тисячі чоловік тримала фронт, умовно говорячи, 50 кілометрів, то зараз це може один батальйон безпілотних систем тримати цю ширину, умовно говорячи, не входячи в контакт з ворогом, навіть не бачачи його, тільки буде бачити га екрані своїх комп'ютерів. В це ми йдемо, ми на цьому шляху. Тому зараз перехід від старого на нове, коли ти на столі бачиш і питання мобілізації, і питання нових технологічних рішень, і спроби так вирішити, інакше, це ще зв'язано зі зміною поколінь взагалі військових. Старе покоління відходить, нове заходить з досвідом реальних і з досвідом розумінням, як це треба робити. Тому я б тут не створював великого ажіотажу. Ну, йде такий процес. людський. Вчимося на своїх помилках. Ми завжди вчилися на своїх помилках. Тут і плюс, і мінус. Мінус, тому що це дуже криваво дається. Плюс - якщо воно дається, то так, що у тебе на генному рівні на два покоління вперед всі знають, що так не треба робити.Так. От ви сказали, що наш досвід і те, як ми його використовуємо, нам мало хто може щось протиставити, але є росіяни, які теж, як і ми у цій війні. І якщо я не помиляюся, то з останнього, використання дронів на оптоволокні в більш-менш видимому притомному масштабі почали вони, хоча ідея ця була, знову ж таки, у 2023 році, можу помилятися, саме у українських фахівців з громадського сектору. Просто вона певний час не знайшла своєї підтримки, Але зараз надолужуємо, як то кажуть. Тож наші ресурси і наші партнери це важливо. З іншого боку, є росіяни, які теж, будьмо відверті, вчаться. Які ви бачите зараз, можливо, з їх боку напрацювання загрозливі для нас? А, можливо, недопрацювання, які варто було би використати? З того, що можна говорити публічно, звичайно.Вони будуть намагатися теж максимально використовувати технологічні речі для себе. Основна проблема для росіян в тому, що вони є заручниками, так скажемо, дурних ідей свого фюрера Путіна, задача якого - знищити Україну. Для цього вони повинні просуватися, наступати. І для того, щоб наступати, це основна проблема в сучасній технологічній війні, що ти не можеш наступати старим способом. Ти будеш втрачати стільки людей, що просто ніколи не знайдеш стільки людей. І ми бачимо це по цих втратах, які на кінець 24-го року і протягом 25-го року. Різке зростання втрат росіян. Не тому, що ми так героїчно там на полях бою це робимо один-один в штики, а тому що з нашого боку просто в цей період, з кінця 2024 року, масово почали заходити дрони, просто масово. На порядок більше. І це нам дало можливість знищувати їх піхоту до того, як ще вона досягне лінії зіткнення. І в результаті створюється ситуація, коли вони в цьому технологічному середовищі неспроможні будуть наступати старим способом. Вони будуть намагатися робити якісь рухи вперед, втрачати велику кількість людей, десь пройшли кілометр-два. Потім треба буде думати, як забезпечити тих людей, хто у них зайшов в якесь село цим ресурсом. І буде протистояння до певного моменту, коли вони зрозуміють, що наступати неможливо, нема ресурсу. Почнуться розмови, як територію зафіксувати, де вони знаходяться, окуповану цю територію. І тут проблема для них починається, тому що обидві сторони будуть намагатися вводити так звану сіру зону, розширяти сіру зону. Сіра зона там, де не можуть рухатися люди, не транспортні засоби, на глибину максимальну. Але вони не можуть зупинитися, вони не можуть перейти в режим фіксації ситуації, тому що недосягнення їхньої основної мети для них - це політичний колапс всередині країни. Вони змушені щось будуть робити. І в головах у них в Москві ще сидить про те, що вони можуть це зробити, а реально, вони вже це не зможуть зробити. І війна переходить більше в протистояння економіки. Не стільки кількості людей, скільки економік, наскільки витягне економіка російська і економіка наша разом з європейськими країнами. І тут не можна навіть порівнювати. А тим більше на фоні зараз оцих глобальних експериментів економічних і торгових, коли нафта пішла вниз, це для них ще додатковий удар, ще більш страшний, ніж, можливо, втрати людей, тому що вони втрачають ресурс годувати тих, хто не воює. Тому вони програють в часі, якщо будуть намагатися просто не наступати, а сидіти і якось щось робити. Тому вони не можуть це уявити, що вони не виграють цей конфлікт в Москві і будуть намагатися просуватися вперед. І в цьому році буде цікавий феномен, що вони технічно не можуть це зробити, тому що люди йдуть і гинуть, йдуть і гинуть, йдуть і гинуть. Ну, пройшли там 2, 3, 5, 10 кілометрів за місяць вперед. Нас рятує те, що в нас величезна територія, не якась там маленька Кавказька республіка, і ми можемо собі дозволити якось маневрувати. Але наша потужність технологічна нарощується з кожним днем.Пане Володимире, на останок. Зараз обережно, але вже доволі активно підіймається тема перспектив експорту наших озброєнь на світовий ринок. Дуже непопулярно це зараз може звучати, але ми розуміємо, що зброярний ринок у світі, він доволі об'ємний і кожен там має своє місце. І Російська Федерація там теж мала своє місце. І у зв'язку з широкою агресією проти нас, вони фактично вибули. Ми не знаємо, на який час, можливо, найближчим часом вони повернуться у зв'язку з різними геополітичними міжнародними подіями і так далі. Але які перспективи у нас зайняти цю, можливо, невеличку, але важливу нішу?У нас дуже великі перспективи, тому що у нас є знання, у нас є прототипи, у нас є підтверджені спроможності. Це дуже сильна річ. Так, під час війни у нас зараз обмежений експорт нашої продукції за кордон. Тут треба приймати рішення державі політичне, Тому що я вважаю, що не треба обмежувати експорт, тому що спроможності у нас виробництва зараз під час війни перевищили спроможність, можливості держави по закупівлі чогось. Деякі компанії можуть виробити більше, ніж від них вимагає Генеральний штаб. Тобто, якщо є надлишки продукції, які люди можуть виробляти, то чому б не надати можливість під контролем експортувати, визначені країни, під певним моніторингом, щоб вони мали прибуток для розвитку, щоб цей прибуток можна було використати для покращення їх продукції в інтересах Збройних сил України. Тут у нас ще не йде дискусія, давати такий дозвіл чи не давати. Є побоювання, як же так під час війни давати, як народ подумає, а чого цей безпілотник поїхав кудись там в Індію, замість того, щоб воювати на Донеччині. І пояснювати народу, що у нас нема грошей закупити його, ми все, що можна, на бюджет закупили. Народ це не зрозуміє. Тут треба дуже чітко мати таку інформаційну комунікацію з суспільством на цю тему, щоб люди розуміли, що те, що йде за кордон, наприклад, як на експорт, воно ніяк не підриває нашу боєздатність на фронті, а навпаки, коштом додаткових ресурсів, воно допомагає її посилити. Але це треба пояснювати.І не дає ще раз нашому противнику повернутися в цю нішу поки її занімають.Абсолютно, тому що на нас дивляться з великою жадобою багато країн, закупити те, що у нас є. У нас зараз йде більший варіант, коли йдуть шляхом спільних підприємств. Тобто заходять іноземні компанії, знаходять місцевих партнерів, які вже працюють, творять спільні підприємства, спільні виробництва. І ця продукція вже просто йде потім з заводів не наших, а з заводів якихось в Європі, які виробляють те ж саме, але воно вже на потреби інших. Можна і таким шляхом йти, але бажано, щоб всі спільні підприємства тоді давали нам прибуток, щоб воно не залишалося десь за межами України, щоб воно йшло на розвиток нашого оборонно-промислового комплексу. І тут має бути креатив, включатися і в уряді, але політикум не повинен боятися відповідальності. Не боятися чесно говорити з людьми, про що мова йде, приймати рішення, пояснювати і думати, щоб підприємства оборонки мали ресурс для свого розвитку. А зараз вони дуже хвилюються. Дуже хвилюються.