Search trend "Дві сестри"

Що про Україну говорять у Північній Європі &еnsр;Тільки-но війна закінчиться, ми з чоловіком поїдемо з України. Не заради себе, а заради дитини. Не хочу, щоб вона жила у країні, де завжди йтиме війна, говорить Алла. Вона огрядна молода жінка віком до 30 років, носить окуляри. Корінна киянка. Із донькою, 5-річною Кариною, їде до рідної сестри в польське місто Лодзь. Та із сім'єю живе там більш як 10 років. Сидимо у тримісному купе пасажирського потяга Київ Варшава Окрім Алли, з нами подорожує Людмила з Черкас. Їй за 50, живе та працює в Польщі шість років. Жінка пишної статури, білявка, зі стрижкою каре. &еnsр;А ми з чоловіком, навпаки, тільки мріємо швидше повернутися додому, зітхає у відповідь до Алли. Поїхали з ним у Польщу заробити спершу на машину, далі на ремонт, бізнес, а потім почалася війна. Куди повертатися? Хоча чоловік спершу хотів, але я стримала. І добре зробила, бо не знати, чи був би ще живий, чи ні. Кілька годин дороги обговорюємо з жінками життя українців за кордоном. Людмила каже, що найбільше в Польщі їй не подобається ситуація з медициною. &еnsр;Недавно сімейна дала мені направлення до ендокринолога. У мене проблеми з гормонами, жене вагу, тому я така товстенька. Я знала, що в Польщі проблема із записом до вузькопрофільних спеціалістів. Черги треба чекати по кілька місяців. Але це була вершина. Знаєте, на коли можна було записатися до ендокринолога? Через два роки. 2026-го! Та вже вмерти можна до того часу! Або як вони по швидкій приймають, продовжує Людмила. Почнемо з того, що швидка в Польщі ніколи не приїде на температуру 40 градусів. То для них не проблема. Кажуть: пийте парацетамол і багато води. Хіба інфаркт хапатиме, то тоді, може, хтось і приїде. Так от, у чоловіка сталося запалення ока. Набрякло, почервоніло, нічого не бачить. Їдемо в лікарню, він за кермом, одним оком якось дивиться&hеllір; І що ви думаєте? Його навіть не при­й­няли у відділенні швидкої, уявляєте? Кажуть, відпочивайте, мине. Але, як хочете допомогу, ідіть до приватного. Пішли до приватного що робити? 200 злотих за прийом (2 тис. грн. Країна), ще 200 на антибіотик. Без рецепта лікаря в Польщі ніколи в житті антибіотика не продадуть. Так ми лікували око за 5 тисяч гривень. Та якби були вдома в себе в Черкасах, ми цю проблему за 5 хвилин вирішили б! І обійшлося б нам це в максимум тисячу гривень. Тому ні, тільки-но війна закінчується, ми за вєщі й додому, в Україну, запевняє Людмила, відсьорбуючи чорний чай із чебрецем. Його навіть не прийняли у відділенні швидкої На залізничній станції Варшава Всходня, куди прибувають усі потяги з Києва, помічаю українську співачку Настю Каменських. Лівою рукою вона підтримує величезну валізу розміру ХL на коліщатах. Зверху на валізі ще одна ручної поклажі французького бренду Lоuіs Vuіttоn. Правою рукою співачка тримає мобільний, надиктовуючи голосове повідомлення. Одягнута в чорну спортивну жилетку, такого ж кольору лосини, на ногах білі кросівки. Кучеряве волосся зібране в пучок. За 20 хв. перебування на вокзалі Настя нікому не відмовляє у спільному селфі, хоча помітно, що поспішає та має втомлений вигляд. Мета моєї поїздки робоче відрядження на зустріч міністрів оборони країн НАТО в бельгійській столиці Брюссель. Долітаю туди прямим рейсом із Варшави. Після першого робочого дня у штаб-квартирі НАТО йду дивитися вечірнє місто. Незважаючи на робочий день, у центрі Брюсселя повно люду. Особливо китайських туристів. Ламаною англійською вони скуповують на подарунки бельгійські цукерки та шоколад. Наприклад, за 10 євро (450 грн. Країна) можна купити п'ять стограмових бельгійських шоколадок або стільки ж двохсотграмових коробок із цукерками. Китайці купують бельгійські ласощі пакетами на 50 євро кожен. Тим часом у Києві розпочинається майже вже щовечірня повітряна тривога. Українську столицю атакують невідомі дрони. Через це припиняють концерт українського співака Святослава Вакарчука. Звісно, в Брюсселі про це навіть і не здогадуються, крім мене. Війна звідси за цілих 2 тис. км. Наступного дня після роботи їду в бельгійське місто Брюгге. Квиток в один бік на приміському потягу за годину дороги коштує 9 євро (405 грн. Країна). Брюгге відоме численними каналами, вулицями, викладеними бруківкою, та середньовічними будинками. Тут розташований порт Зебрюгге важливий європейський центр риболовлі й торгівлі. На центральній площі міста біля ратуші ХІV ст. майорить великий синьо-жовтий прапор. Неподалік площі бачу вафельний бар, на вході якого написано: акція бельгійська вафля і кава за 5 євро. Запитую у продавця, які саме вафлі підпадають під цю акцію. &еnsр;Без начинки, проста, відповідає той англійською. &еnsр;Тоді беру. Карта, відповідаю йому. &еnsр;Пожалуйста, каже чоловік, підсовуючи термінал, де написано російською: "Терминал готов к оплате". &еnsр;Не буду брати, говорю чоловіку зі здивованими очима. Я впевнена, що переді мною росіянин. &еnsр;Ви подумали, що я з Росії? сміється той. Побачив це у вашому погляді. Я з України, родом із Чернігова. Просто спілкуюся російською з нашими. Але знаю, що наші російської за кордоном не терплять, навіть якщо самі російськомовні. Тільки-но війна закінчується, ми за вєщі й додому &еnsр;Угу, киваю ствердно й запитую, чи давно живе в Бельгії. &еnsр;Від початку війни. Повертатися не планую. По-перше, звик, по-друге робота й безпечно. Своїм допомагаю в Чернігові. Усе, оплата пройшла, очікуйте на замовлення. Вибачте, тут уже черга. За кілька годин прогулянки повертаюся з Брюгге до Брюсселя, там пересідаю на автобус і на кілька днів їду до столиці Нідерландів Амстердама. Дорога займає неповні 3 год. на комфортабельному автобусі з безкоштовним інтернетом. До Амстердама прибуваю близько 22:00. У місті холодний пронизливий вітер, тому вирішую дістатися до готелю на таксі. Тим паче, що він аж на протилежному кінці міста за 30 км від вокзалу. Таксі коштує 47 євро 2115 грн на українські гроші. Шалені ціни як для України, проте відносно недорого для Нідерландів. Інші перевізники таксі за цю дистанцію просять не менш як 80 євро 3600 грн. На громадському транспорті слід робити щонайменше три пересадки. А враховуючи пізню годину й незнання міста, дісталася б до готелю хіба що до опівночі. За кілометрів 10 до місця призначення таксист розуміє, що помилився із замовленням. Англійської не знає, говорить до мене нідерландською. &еnsр;Я взагалі нічого не розумію, відповідаю йому англійською, паралельно дивлячись на карту маршруту в мобільному додатку таксі. Начебто рухаємося в бік готелю, тому полегшено видихаю. Але ненадовго. У готелі на ресепшені виявляється, що я загубила свою платіжну єврову карту. З мене буквально сходить кілька потів одночасно, через стрес не чую жодного слова від адміністратора готелю. Тремтячими руками заходжу в мобільний банкінг, подумки прощаючись з усіма грошима, які були на карті. Кілька секунд тягнуться вічність. Але кошти на місці, тому одразу блокую платіжну карту. Наступні дні перебування в Амстердамі розраховуюся гривневою. Амстердам єдине місто в Нідерландах, де легалізовано канабіс. Тому центральні вулиці просто просякнуті запахом трави. Таке враження, що її курять усі, крім мене. А особливо туристи. Канабіс тут можна купити у спеціальних магазинах, які називаються соffееshорs. За раз можна купити до 5 г. Це обі­йдеться щонайменше 30 євро. Потрібен лише паспорт, що підтверджує повноліття. Окрім чистого канабісу, в соffееshорs продають печиво з травою, шоколадний брауні й льодяники. Останні коштують по 2 євро за штуку, печиво чи брауні від 5 євро, залежно від дози вмісту марихуани. Війна звідси за цілих дві тисячі кілометрів Як сувенір купую брауні за 10 євро, який підходить на компанію з чотирьох осіб. Він у заводській упакові, тому дозволений для перевезення в багажі через кордони. Уже в Києві куштуємо брауні з друзями, ніхто з нас не відчув жодного ефекту, крім міцного сну. Хлопець, що продав його мені, 15 хв. розпитував про життя в Києві й чому я там залишаюся. &еnsр;Бо там мій дім, сім'я, робота, житло врешті-решт, намагаюся пояснити. &еnsр;Вибачте, але не можу зрозуміти, як ви живете там, де щохвилини можете загинути? На це запитання відповіді в мене немає. Окрім марихуани, в Амстердамі легалізовано ще й проституцію. Із настанням сутінків голі та напівголі повії на височенних підборах виходять до великих скляних вікон центральних будівель знаменитого кварталу Червоних ліхтарів. Назва така, бо вікна мають червоні штори, ще й підсвічуються таким самим світлом. Повії різного віку, але переважно до 35 років, різної статури. Усі мають яскравий макіяж, розпущене волосся. Хтось із них сидить на стільці, інші закликають клієнтів під гучну танцювальну музику. Базова такса від 100 євро за 1520 хв. Фотографувати чи знімати на відео дівчат у вікнах суворо ­заборонено. Проте ­крадькома дістаю телефон і намагаюся ­сфотографувати хоча б одну з них. Однак жінки гучно стукають по склу в мій бік. Тому більше не ризикую. &еnsр;Заходьте на виставу. Ви звідки? припрошує чоловік років сорока в чорному класичному костюмі з метеликом. Це хостес у театрі живого сексу. Вхід коштує майже 100 євро, в ціну квитка входить алкогольний коктейль. &еnsр;З Києва, відповідаю йому. &еnsр;О, ми сусіди, бо я з Румунії. Слухайте, у вас справді така жахлива ситуація, як про неї говорять по телевізору? Відповідаю, що так. Розповідаю про постійні обстріли прифронтових міст і сіл, а тилові міста щоночі тероризують десятками ударних дронів. Приблизно раз на місяць летить понад сотню ракет. &еnsр;Ось Трамп стане президентом війна затихне, розмірковує чоловік. Затихне, але не закінчиться, доки живий Путін і ці його божевільні пенсіонери. Втішає, що їм уже за 70, а не за 40. Іще кілька років і підуть туди, куди й інші комуністи. Як наш Чаушеску колись (Ніколае Чаушеску генеральний секретар ЦК Румунської комуністичної партії 19651989 років. Його правління закінчилося революцією, а самого Чаушеску розстріляли разом із дружиною 25 грудня 1989 року за вироком трибуналу. Країна). Ми вас підтримуємо, ви хоробрі та витривалі. Не знаю, яка ще нація в Європі так довго жила б у цьому жаху. Під час виселення з готелю в Амстердамі, де провела три доби, на ресепшені помічаю невеликий український прапор. Адміністратор каже, що це знак підтримки України, й додає, що на початку вторгнення прихистив у готелі 40 українців. Деякі українки залишилися тут працювати. З мене буквально сходить кілька потів одночасно З Амстердама мене чекає довга дорога додому. Спершу прямим потягом доїжджаю до Брюсселя. Це 2,5 год. дороги, далі сідаю на літак і перелітаю до Варшави. Це 2 год. льоту. Із Варшави за 3 год. на місцевому Інтерсіті доїжджаю до прикордонного міста Холм. Звідси вже прямий нічний потяг до Києва. За 5 хв. до прибуття на Центральний вокзал міста починає лунати сигнал повітряної тривоги. У більшості пасажирів вагона спрацьовує телефонне сповіщення. &еnsр;О, ласкаво просимо додому, називається, каже одна пасажирка, виходячи з вагона. Сирени зустрічають нас замість чоловіків із квітами.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

Через розпад парламентської коаліції та оголошення дострокових виборів може скластися враження, що загроза скасування щомісячної допомоги у розмірі 500 євро минула. Але поспішати з оптимізмом не варто. Навпаки, ситуація може змінитися кардинально, і сотні тисяч українців будуть змушені повернутися додому.Лютневі вибори прогнозують перемогу опозиційної партії ХДС на чолі з Фрідріхом Мерцем. Ця консервативна правоцентристська сила налаштована значно стриманіше щодо мігрантів, ніж нинішня ліволіберальна коаліція. Дехто в коментарях пише, що німці нікуди не дінуться та залишать українців у себе, бо їм потрібна дешева робоча сила. Дійсно, згідно з останнім дослідженням, німецька економіка до 2040-го потребуватиме 300 тисяч нових робочих рук щороку. Але чомусь українці не поспішають йти на роботу. Може саме через те, що мають безпрецедентну урядову допомогу, яка не мотивує працювати?  Зараз в Німеччині працює близько чверті українців, а в сусідній Польщі - 78%. Польський уряд, на відміну від німецького, не розгортав такі масштабні соціальні програми для біженців, і таким чином українці додають щороку плюс 1% до ВВП Польщі. Німецький уряд, спостерігаючи за досвідом Польщі, планує скоротити соціальну допомогу, оскільки інші заходи щодо зменшення безробіття серед українців не принесли значних результатів Попри спрощення процедур отримання дозволів на роботу, впровадження програми JоbТurbо та зниження вимог до знання німецької мови, рівень працевлаштування українців зріс несуттєво, що викликало занепокоєння канцлера Олафа Шольца. “В Німеччині тимчасовий колективний захист отримали 1 мільйон 100 тисяч українців, 700 тисяч з них - працездатного віку. Але працюють з них лише 260 тисяч.  Кількість українців, які вже працевлаштовані, зросла до понад 200 000 завдяки програмі JоbТurbо. Однак залишаються ще кілька сотень тисяч, наскільки я знаю. Саме тому я прагну, щоб ці люди працювали”, - заявивОлаф Шольц, канцлер ФРН, 22 серпня 2024 року  на передвиборчому мітингу в Бранденбурзі, де знаходиться і його власний виборчий округ. Цю кампанію правляча партія ледве витягнула: взяли 31%, у той час, як популістська "Альтернатива для Німеччини", яка спекулює на темі міграції, здобула 29%.Очевидно, що після парламентських виборів соціальну допомогу для українських біженців у нинішньому вигляді скасують. Це рішення стане не лише економічною необхідністю, але й політичним ходом — щоб позбавити ультраправу  проросійську "Альтернативу" головного аргументу та зупинити стрімке зростання її популярності. Адже підтримка українських біженців обходиться федеральному бюджету в 10 мільярдів євро щороку.“Ті, хто може працювати, але цього не робить, фактично сигналізують державі, що їм більше непотрібна допомога. У такому випадку виплати соціальної допомоги припиняються. Ми створюємо неправильні стимули через систему Вurgеrgеld, яка надає українцям фінансову допомогу одразу після їх прибуття”, - заявила Карстен Ліннеманн, генеральний секретар ХДС.Якщо у 2021 році зі всієї допомоги на безробіття в ФРН лише 16% отримували мігранти (а решту німці), то у 2024 вже 30% припадало на мігрантів.  Тому логіку німецької міграційної політики дуже легко спрогнозувати.  Німеччині потрібні робочі руки, тому вона й надалі створюватиме умови для працевлаштування українців. Однак, з іншого боку їм потрібно радикально скоротити витрати на мігрантів. Тож усі, хто не зможе інтегруватися в економіку країни — люди похилого віку, хворі, ті, хто через певні причини не адаптувався до нових умов, — поступово виявляться позбавленими житла, фінансової допомоги та доступу до якісної медицини, а тому поїдуть з країни. Не секрет, що багато українців скористалися нагодою переїхати до Німеччини саме через доступ до якісних послуг, зокрема медичних. Тож, коли вони перетворяться на соціальний баласт для Німеччини, чи готова Україна прийняти їх назад? Ось саме це - плани української влади щодо наших біженців  - і є головним питанням. Чи є в них куди повертатися? Може, їм запропонують житлові кредити? А що буде з роботою? Чи думає про це влада, зважаючи, на те, що в Україні вже бракує робочих рук? Про те, як це все може виглядати, - в драматичній історії сім’ї Полянецьких з Чернігова, які під час великої війни виїхали до Німеччини, повернулися, і знову думають емігрувати. На початку вторгнення Нікіті Полянецькому було 19. Разом з ним жила мама та дві сестри. Дівчата пережили вторгнення в селі Лукашівка біля Чернігова, а хлопець в місті. Після звільнення Чернігівщини родина знову зібралася під одним дахом, але і туди  прийшла біда: тяжко захворіла мати. Сусідка дізналася, що наші біженці в Німеччині мають не лише матеріальну допомогу, а й безкоштовне лікування: а хто ж не знає про якість німецької медицини! Тому вмовила жінку з доньками їхати до міста Хемніц. Там Ольга пройшла обстеження. Діагноз шокував: рак 4 стадії. Спочатку німецьке лікування пішло Ользі на користь, але після Нового року жінка померла. На плечі хлопця впав тягар. Тепер він - відповідальний за двох сестер. Першим каменем спотикання на його шляху стала німецька бюрократична система: наскільки ефективна - настільки й бездушна. Одразу після смерті матері, її рахунок заблокували. Дівчата залишилися без опіки. Їх погрожували віддати в притулок. Сам же Нікіта - повнолітній, тому не міг виїхати, щоб забрати сестер. Але пообіцяв собі, що обов'язково поверне їх додому.Хлопець став гарячково шукати допомоги. І знайшов її, тільки, на жаль, не від держави. Небайдужі найняли адвоката, зібрали документи. Пощастило, що німецька бюрократія працювала повільно. Соціальні чиновники мали прийти за 2-3 дні, щоб забрати сестер до притулку, але з’явилися тільки через місяць, коли всі папери для виїзду в Україну вже були в порядку. Це міг бути гарний гепі-енд  про силу волі, яка повернула додому двох дівчат. А Україна завдяки цьому не втратила своїх громадянок. Проте, вигравши бій з німецькими бюрократами за тисячі кілометрів від них, 21-річний хлопець виявився безсилим перед українськими чиновниками. Сім’я - родом з села Лукашівка, де вони мають стареньку хату, непридатну для життя. Тому живуть в Чернігові, де хлопець винаймає квартиру. Щоб прогодувати себе та двох сестер, працює баристою. Але хлопцю не захотіли давати опікунство, бо він не має власного житла. Уявіть собі абсурдність цієї ситуації: хлопець винайняв квартиру, пішов на роботу, всі гроші витрачає на утримання сестер. І через якісь формальні норми, які не змінювалися десятиліттями, йому відмовляють в праві на опікунство. На жаль, в такій конкретній історії бачимо загальне ставлення нашої влади до демографічної та соціальної політики. Вони позбавлені емпатії до людей, сприймають їх лише як біоресурс, а тому нездатні створювати дієві ідеї та ефективні програми.Виходить, хлопець з усіх сил боровся, щоб врятувати своїх сестер від німецького притулку, щоб їх натомість віддали до дитячого будинку в Україн?Але його сила волі знову перемогла. Нікіті вдалося знайти добрих адвокатів, які допомогли оскаржити рішення соціальних служб: хлопець отримав офіційне опікунство над своїми сестрами. Проте, проблему житла для осиротілої сім’ї з двома неповнолітніми влада і не збиралася вирішувати.  Хлопець, вже розуміючи силу української солідарності, знову звернувся безпосередньо до людей за підтримкою. Він оголосив збір коштів на купівлю квартири для дівчат. За допомогою соцмереж маленька сім’я зібрала 600 тисяч гривень: неймовірний результат взаємодопомоги та співчуття українців. Здавалося б, тепер точно вже щасливий кінець. Але, на жаль, не факт. Вони готові повернутися до Німеччини, яка хотіла віддати їх чужим людям або відправити в притулок.  Бо навіть попри травматичний досвід, зрозуміли головне: німці змогли створити державу, орієнтовану на людей, а не на чиновників чи політиків.Саме це стане головним викликом для майбутньої, поствоєнної влади: стати людиноорієнтованоюВелика реформа соціальної сфери повинна включати не лише зміни в управлінні, а й абсолютно нову демографічну політику. На жаль, те, що ми бачимо зараз, — це хаотичний набір рішень, які лише посилюють проблему. Немає ні цілісного бачення, ні плану дій для подолання демографічної кризи.Частиною майбутньої соціальної реформи має стати й мій законопроєкт про Основи державної демографічної політики. У ньому викладено і стратегію, і план, і конкретний перелік інструментів для розв'язання проблеми. Провладна більшість вже кілька місяців не хоче ставити його на голосування. А без цього Україна ризикує втратити шанс повернути людей, які, попри все, готові повернутися додому.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок. 

Обидві дівчинки мають численні травми та переломи. Старша дитина перебуває у вкрай тяжкому стані. Найближчі 3 доби стануть вирішальними для її життя.

Наприкінці жовтня відбувся фінал шикарного українського серіалу "Дві сестри", який завоював серця глядачів завдяки захопливій історії про сестер Кабанових та їхні таємниці. Цей гостросюжетний проєкт тримав глядачів у напрузі від початку до кінця, сповнюючи кожну серію несподіваними сюжетними поворотами та драматичними моментами. Повний текст новини

У Вінницькій обласній лікарні провели дві трансплантації нирок від посмертного донора, подарувавши шанс на життя двом пацієнтам. Участь в операції взяли: хірурги, анестезіологи, медичні сестри, трансплант-координатори

Дар'я Петрожицька – одна з найбільш затребуваних та обдарованих українських акторок, яка відзначається не лише ролями в телевізійних проєктах, а й успішною кар'єрою на театральній сцені. Завдяки своєму таланту та харизмі, вона здобула визнання серед глядачів і критиків, ставши однією з найбільш помітних фігур в українському кінематографі та театральному мистецтві. Повний текст новини

Магнолія Коллатон розплакалася, побачивши, що багато деталей залишилися незмінними. У будинку була та сама плитка, колір стін і стельові вентилятори. За словами сестер, вони змогли відчути зв'язок із батьками.

У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами Моя мати Фросина Андріївна народилися 1903 року в сусідньому селі Вишнополі. Ходили в гості до старшої заміжньої сестри в Леґедзине, доки не познайомилися з моїм батьком Яковом Прокоповичем Листянком, 1892 року народження. Він встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Подружжя мало двох дітей мене і брата Олексія. Батько були добра людина, за все життя жодного разу не вдарили мене з братом. Мама, правда, трохи полохали, як ми не слухалися. Із наближенням фронту німці гнали молодь на захід. Забрали й брата Олексія. Разом із хлопцями-односельцями його догнали пішки аж до Західної України. Там він повідомив хлопцям, що тікатиме. Коли поліцаї виявили, що одна людина втекла, поїхали кіньми на розшуки. За деякий час повернулися. Більше брата ніхто не бачив. Після війни ми подавали на розшук, відгукнувся його повний тезко, а брата слід пропав. 1932 року ми жили на самому краю Леґедзиного, на вулиці Новоселиця. Якраз я пішла до першого класу місцевої школи. Взимку 19321933 років уже було мало їжі, а тільки-но навесні закінчила навчання, як почався справжній голод. Брат ходив у ясла в селі, які по-сільському називалися майдан. Звідти я його забирала. Якось разом із нами пішов гурт дітей. Серед них була сусідська дівчинка Парася. Раптом із хати вийшла якась жінка. Її з матір'ю по-вуличному звали Бомбихами. Вона почала до нас щебетати та запрошувати до хати. Ми з братом не пішли, а Парася пішла. Увечері до нас прибігли її батьки, кажуть, що донька не повернулася. Ми про все розповіли, бо діти ж. Кинулися туди й знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко, а в печі було зварене м'ясо. Те вариво люди почали носити попід хати, показувати. Обох Бомбих виволокли на вулицю й почали бити всім селом. Були би вбили, якби не прибіг хтось із сільради й не забрав їх. Після того випадку їх у селі більше ніхто не бачив. Знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко Одразу після цього батько кинули ту хату на Новоселиці й найняли в центрі села, бо сильно боялися за дітей. Нам наказували ні до кого не заходити. У новій хаті жили на дві половини: ми в одній, а баба Тьопка з дочкою Домникою в другій. Я добре запам'ятала, що Домника мала по шість пальців на руках і ногах. Уже тоді вони пухли з голоду. Нас урятувала корова, яку ми мали. Мама з коровою щодня ходили на роботу. Запрягали нашу корову в ярмо з одного боку, а сусідську з іншого. А робота була возити мерців на цвинтар. Заходили в хати, забирали на вулицях. За це в колгоспі щодня давали кіло якихось відходів. Їх мололи, добавляли листя з берестка, смажили і їли. Бересток має листя на один бік, воно взагалі без смаку. Такі хлібці купи не трималися, тому мама пекли їх на капустяному листі або на лопухах. Тоді лопух відривали, а цей хліб їли. Докучали комнезами. Ходили із залізними палицями по селу й штурхали землю в дворах. Особливо там, де вона була порушена, і на городі, і в хатах. Ще на Новоселиці на горищі мама сховали відровий баняк зерна. Його одразу знайшли й забрали. Сказали, що зерно забирають на Урал, де зараз голодовка. Брехали, бо там голоду не було. У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами. Потім уже їх не стало, бо не було що забирати. Хазяйка разом із донькою Домникою померли. Почали годувати вже пізньої осені 1933-го, стало легше. Батько одразу повернулися у свою хату на Новоселиці. У школі, де ми з братом навчалися, довго дітей було мало по шість-вісім у класі. А вже за кілька років вона знову наповнилася. 1939-го я закінчила сім класів і пішла вчитися в сусіднє село Тальянки. Там була середня школа. Восьмий клас закінчила весною 1940-го. Навесні 1941 року район зробив ревізію в нашому колгоспі "Спільна праця", де батько були комірником. Виявили брак 10 тонн ячменю. Прийшла до нас додому міліція і забрала тата. Також арештували голову колгоспу Костя Левенця та рахувальника Володимира Магаляса. Усіх повезли в Умань. Присудили конфіскацію всього майна. Оскільки конфісковувати не було чого, то забрали корову та швейну машинку. Мама сильно сварилися й обзивали конфіскаторів. За це її теж забрали до тюрми. Ми з братом, 14-річним Олексієм, залишилися вдвох нема ні батьків, ні корови, ні швейної машинки. Та ще й до школи в Тальянки продовжували ходити. Виручала картопля, якої не конфіскували. Потім почалася війна. Нашу конфісковану корову разом з іншою колгоспною худобою погнали за Дніпро, й більше ми її не бачили. Усім селянам наказали рити окопи, щоби ховатися від німецьких бомб. Тільки-но ми з Олексієм вирили яму й поклали зверху якісь дрючки, мама прийшли з тюрми. А батька завезли аж у Ростовську область. Там голову колгоспу й рахувальника забрали до армії, а батька випустили, бо вони мали інвалідність ще з Першої світової війни. Ото вони звідти додому йшли пішки, і прийшли аж улітку 1942 року. Тоді мене вже вдома не було поїхала остарбайтеркою в Австрію. Правду сказати, ми не тікали від тієї роботи, бо наш староста Танасій Гонтар сказав, що весну й літо попрацюємо в Німеччині, бо там не вистачає робочої сили, а восени повернемося в Леґедзине. В Австрії я натерпілася важко хворіла й голодувала. Робота була возити мерців на цвинтар Спочатку нас чотирьох дівчат із Леґедзиного привезли на ферму в Австрію в родину Карла й Рози Кракуферів. Робота була знайома працювали на полі й не голодували. Тут не було так страшно, як під час Голодомору. За сто років життя я побачила всього, але Голодомор був найстрашнішою подією. Набагато страшнішим, аніж війна. Згодом дівчат відправили десь у інше місце, а мене одну лишили. Син цих австрійців воював, інколи приїздив, мав родину й жив окремо від батьків. Восени 1942-го він загинув під Сталінградом. Хазяйка так на мене сердилася, що геть зі світу зживала. Ніби це я його вбила. Трохи мене ще потерпіли і згодом завели на біржу. Там нас зібралося багатенько, але ніхто нас не брав. Зрештою повантажили у вагони й повезли через Відень до міста Вінер-Нойштадт. Тут був авіазавод із виробництва винищувачів "Мессершмітт". У таборі була висока брама й подвійна огорожа з колючого дроту. Спали на двоярусних ліжках без матраців і подушок. Давали нам баланду з кольрабі щось середнє між капустою й буряком. Коли її варили, вона смерділа. Словом, дають нам ту баланду в картонні одноразові миски, а ми щойно від хазяїна, крутимо носом, не їмо, виливаємо. Попри те, що я висока, важила на тому авіазаводі 50 кілограмів. Робота була така: щодня солдат із машингвером (німецьким кулеметом. Країна) вів нас за 2 кілометри в цех фрезерувальних станків. Там ми колотили розчин для вихолодження фрези. На відміну від німців ми обідньої перерви не мали мусили прибирати приміщення від металевої стружки. Ще й не всю докупи змітали, а по фракціях: більшу до більшої, меншу до меншої. Після обіду пакували вироби в коробки. Робітники-німці, особливо старші, намагалися нам принести їсти давали шматочки хліба, помащені або маслом, або варенням. Кожен шматочок ми ділили на чотири частини для всіх. Згодом я захворіла: на обличчі висипало вавки, вони засихали, а з них просочувалася сукровиця. Мене помістили до табірної лікарні й забракували. Знову повезли на біржу праці. Усіх розібрали, а мене, худої та високої, ніхто не бере. Зрештою, приїхав один конем-важковозом і забрав усіх забракованих, десь біля десятка осіб. Фурман усю дорогу мовчав, а коли привіз до двору, скомандував: "Тераз злазьте!" Ми зрозуміли, що поляк. Франек німецькою розмовляв краще за деяких австрійців. Згодом служниця хазяйки принесла нам їжу емальоване відро макаронів. З голоду ми вмолотили його за раз. Прийшов господар, призначив мене кухарем і сказав іти за ним. У льоху я набрала відро картоплі і спекла його в духовці. Усю ніч ми вставали до тієї картоплі і їли, а зранку німець приніс по пів літра молока на душу. Від того переїдання в нас порозпухали обличчя й руки. Зробилися грубі пальці, нічого до рук не можна було взяти. 1945-го нас звільнили. Дівчата поїхали в Будапешт, а потім додому, а я затрималася, бо була грамотна, закінчила дев'ять класів й мусила бути писарем при військовій частині. Сиділа до липня й повернулася на Петра й Павла, 12 числа. За сто років життя Голодомор був найстрашнішою подією Згодом навчалася в Уманському вчительському інституті. Вступала двічі: спочатку здала екзамени та пішла на перший курс фізико-математичного факультету, але міністр освіти Павло Тичина видав указ заднім числом, яким наказав відрахувати всіх студентів, які не мають 10 класів освіти. Мене відрахували й організували річні підготовчі курси. Замість двох років я вчилася три й закінчила 1948-го. Пішла працювати за розподілом в Оксанине. Викладала там фізику й математику, а коли треба було підміняла вчителя німецької мови. Для п'ятих-шостих класів мого словникового запасу вистачало, бо розмовну мову я знала. А для старших готувалася серйозно, сиділа зі словником. Пізніше заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Вийшла заміж за фельдшера Григорія Савовича й перевелася в Леґедзине. Виховали двох дітей Анатолія та Валерія. Нікого з них уже нема на світі. Чоловік помер ще 2005 року від інфаркту, хоч він мав добре здоров'я, а я була хвороблива. Передплатити журнал "Країна"

Народився полеглий 5 травня 1987 року. Проживав у селі Петро-Давидівка Диканської громади. Загиблому було 37 років. Залишився у воїна син та дві сестри

Дві сестри із Житомира Катерина та Світлана Чаплинські у Японії, де зараз проживають, влаштовують благодійні концерти та ярмарки, під час яких продають патріотичні прикраси. Зібрані гроші передають на потреби ЗСУ

Дві сестри, які виросли порізно, не підозрювали про існування одна одної доти, доки Джессіка, чий батько виявився не біологічним, не зробила онлайн ДНК-тест. Жінки зустрілися і дізналися, що мають багато спільного.

Дві київські студентки, Діана та Аріна Хмелюк, здобули срібло на одному з найбільших європейських конкурсів інновацій ІWІS, презентувавши модель станції для сортування відходів із ШІ. Їхній проєкт також отримав спеціальну нагороду від Wоrld Іnvеntіоn Іntеllесtuаl Рrореrty Аssосіаtіоns. Про це повідомляє Dеv.uа. Як виникла ідея Діана навчається на першому курсі КПІ (ФІОТ), Аріна завершує навчання в […] Тhе роst Сестри з Києва створили нейромережу для сортування сміття: їх розробка здобула нагороди в Європі арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Дві сестри Аріна та Діана Хмелюк, які навчаються в Києві, розробили нейромережу, яка вдосконалить сортування відходів та пропонують модель станції, яка буде працювати разом з ШІ. На найбільшій у Польщі та одній з найбільших у Європі подій, присвячених інноваційності та винахідництву, ІWІS (Іntеrnаtіоnаl Wоrkshор оn Іntеllіgеnt Systеms), яка проходила цього року, розробка дівчат здобула срібло та  спецприз від WОRLD ІNVЕNТІОN ІNТЕLLЕСТUАL РRОРЕRТY АSSОСІАТІОNS.  Подробиці про те, як буде працювати станція сортування сміття із ШІ-складовою, dеv.uа розповіла Діана Хмелюк.

Редакція ШоТам зібрала 11 українських фільмів, які покажуть у кіно вже у 2025 році. Серед них — біографічна драма «Малевич», роуд-муві «Дві сестри», науково-фантастична стрічка «Ти — космос», психологічна драма про виживання в окупації «Медовий місяць» та документальний фільм-осмислення періоду 1990-х. «Малевич» Режисерка: Дар’я Онищенко Жанр: історична біографічна драма Стрічка розповідає про життя художника-авангардиста, зачинателя супрематизму […] Тhе роst 11 українських фільмів, які варто подивитися у 2025 році арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Понад дві тисячі років образ Клеопатри оповитий романтичним ореолом таємниці. Історики сходяться в одному: єгипетська цариця була розумною, владною, чарівною, зухвалою, проникливою жінкою, знала 8 мов, була автором книг з філософії, одиниць ваги, вимірювань і монетної системи, писала про зачіски і косметику. Єгипетська цариця відома своїм любовним зв'язком з полководцем Юлієм Цезарем, а також драматичною історією кохання до римського полководця Марка Антонія. Саме ці історичні факти лягли в основу багатьох кінофільмів і літературних творів. Вона народилася 2 листопада у 69 р. до н.е. і була донькою Птолемея ХІІ. Її батько не мав хисту для управління країною і завжди залишався романтиком. У ті часи в Єгипті домінували римляни. Здавалося, що Єгипет не поверне свою колишню велич. Втім, Клеопатрі вдалося змінити історію. Жінки-правительки наслідували трон після смерті батька або брата. Але їх правління було коротким і закінчувалося трагічно. У випадку з Клеопатрою, вона отримала божественний статус і залишалася при владі протягом багатьох років. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як носили Клеопатру до Цезаря Правити вона почала в 18 років, коли її батько помер. Була останнім фараоном в Єгипті. Мала три сестри: одна молодша і дві старші. Вийшла заміж за свого молодшого брата Птоломея ХІІІ (така була традиція). Йому було 12 років, а їй - 18. Разом правили 4 роки. Але почали ділити країну. Між ними почалася війна, в якій брав гору суперник Клеопатри. Вона зважилася звернутися до Юлія Цезаря. Є історія про те, як Клеопатру принесли "контрабандою" до його палацу в килимі. Насправді цей міф "пішов в народ" завдяки ефектній сцені з голлівудського фільму 1963 року. Перед Юлієм Цезарем (актор Рекс Гаррісон) розгортають візерунчастий килим. А всередині виявляється цариця Клеопатра (у виконанні Елізабет Тейлор). Насправді царицю приніс в мішку для білизни її прибічник. Клеопатра хотіла переконати полководця підтримати її в боротьбі за владу. А згодом у творах ХІХ ст. замість мішка в цьому сюжеті з'являється килим. І все через неправильний переклад творів Плутарха. Безсумнівно одне: вона розділила ложе з римським володарем і підкорила його. Її чоловік зрозумів, що програв. Він почав безнадійну війну з Римом і загинув у ній. А Цезар ніяк не міг полишити гостинний Єгипет. Чари молодої Клеопатри пробудили в 50-річному чоловікові другу молодість. "Той, хто пізнав мене - пізнав богиню", - казала. "Я можу змусити будь-якого чоловіка не просто побачити форму мого носа і підборіддя при першій же зустрічі. А після ночі зі мною він до кінця життя буде вважати Клеопатру одній з найкрасивіших жінок". Цезар вилив статую Клеопатри у повний зріст із золота. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Елізабет Тейлор за роль Клеопатри отримала фантастичний гонорар Клеопатра захоплювалася косметологією. Вона допомагала Цезарю боротися з облисінням, проводячи косметичне лікування сумішшю з червоної сірки, миш'яку і смоли дуба. Два роки римський тріумфатор провів в її обіймах. Коли треба, цариця потішала його своїм гумором. Іншого разу коханці проводили вечори у філософських диспутах. А потім плавали Нілом на велетенському кораблі. Коли Цезар відбув до Риму, Клеопатра народила сина Цезаріона. А згодом поїхала й сама. Її пишний приїзд вразив суворих римлян. Чорні раби-нубійці, ручні гепарди, золоті колісниці. Два роки єгипетська володарка насолоджувалася коханням Цезаря. Останній нібито готувався проголосити наступником трону свого сина. Це не сподобалося римлянам. "Цезар може мати скільки завгодно коханок, але вони і їхні діти ніколи не володарюватимуть над нами". Після вбивства на тілі імператора знайшли 23 рани від ударів мечів заколотників-республіканців. У заповіті Цезаря було написане ім'я його наступника. І це не син Цезаріон, а племінник Октавіан. Клеопатра тікає до Єгипту й живе спогадами. Рубає голови своїм коханцям. Цариця була неймовірною звабницею і розпусницею. Вона ставила коханцям умову: життя за ніч утіх. Усю ніч вибранець Клеопатри знемагав від задоволення, а на ранок його голова, настромлена на спис, вже стирчала біля дверей царського палацу. Попри це, черга із бажаючих ніколи не закінчувалася. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Клеопатра рубала голови коханцям після ночі утіх У Римі починається громадянська війна. Римський полководець Антоній і Октавіан розбивають війська змовників-республіканців і ділять імперію. Схід дістається Антонію. Вклонитися йому їдуть усі володарі провінцій і царств. Нема лише цариці Єгипту. Зрештою вона з'являється на чудовому судні, усипаному пелюстками троянд, під ніжну музику і спустилася до нього. В цей момент Клеопатра полонила серце Антонія. Він одружується з Клеопатрою, народжується двоє хлопчиків і дівчинка. За словами того ж Плутарха, після закінчення бенкетів на честь Марка Антонія цариця дарувала важливим гостям паланкіни разом з рабами-носіями, а менш важливим коней в золотій збруї. Марнотратство цариці не мало меж, а її багатства здавалися незліченними. Саме тому стародавні алхіміки вважали, що Клеопатра володіла філософським каменем, який перетворює метал на золото. Антоній відчеканив її профіль на монетах, а на щитах римських легіонерів наказав вибити ім'я єгипетської цариці. Війська Антонія і Клеопатри зазнають поразки у битвах із Октавіаном. Вона потайки шле йому дари, намагаючись зачарувати, як це було з Цезарем й Антонієм. Але марно. Марк Антоній і Клеопатра розуміючи, що їх чекає ганебна смерть або рабство від рук завойовника, створюють "Союз смертників" і клянуться померти разом. 1 серпня 30-го року до н.е., дізнавшись про хибну смерть Клеопатри, Марк Антоній кидається на меч. Але влучає не серце, а в живіт. Правитель Східної частини Римської імперії конає повільно. Йому повідомляють, що Клеопатра жива. Вона просто зачинилася в своєму палаці. Помираючого Антонія несуть на ношах. Цариця ріже собі руки, щоби їхня кров злилася. Антоній помирає під звуки ударів у двері. До палацу ломляться легіонери Октавіана. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому Клеопатра отримала тавро вічної коханки Полонену царицю ведуть вулицями Александрії. Тримають у палаці під домашнім арештом. Найбільше Октавіан боїться, що Клеопатра скоїть самогубство. Її пильнують, як найбільшого злочинця. Майбутньому імператору дуже хочеться провести царицю єгипетську прикутою до колісниці. Однак Клеопатра виявилася занадто хитрою. Якийсь селянин передав цариці кошик фруктів. Ніхто з охоронців не здогадався заглянути на дно корзини. Там причаїлася змія-аспид. Від її укусу не буває конвульсій. Людина ніби засинає. Клеопатра задовго до цього випробувала дію отрути на рабах. Якщо вірити іншій версії, Клеопатра зберігала зміїну отруту в порожнині шпильки для волосся. Октавіан проявив поблажливість і не перешкоджав, щоб Клеопатру поховали з царськими почестями. Але не зміг відмовити собі в дрібній помсті. Він все ж протягнув вулицями Рима ненависну йому царицю Єгипту за колісницею під час тріумфу - у вигляді золотої статуї. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 39-річна Клеопатра покінчила життя самогубством через політичну конкуренцію Діти Клеопатри і Марка Антонія йшли в ланцюгах за статуєю матері. Цезаріон був страчений, а Єгипет втратив самостійність і став провінцією Риму.

&lаquо;Коли ми почали проводити кастинг, усі боялися їхати. Зрештою, наша маленька знімальна група приїхала в Україну. Все було дуже емоційно, і нас чудово зустріла українська команда. А ще це перші повнометражні зйомки після вторгнення, тож енергія з української сторони була дивовижною, і чудові актори. Місця для страху не лишилося&rаquо;.

Дві жінки були усиновлені різними родинами — в Бельгії та США. Однак пройшовши тест ДНК, вони нарешті зустрілися і тепер хочуть поїхати до Південної Кореї та знайти біологічних батьків.