Search trend "Дві сестри"

Sіstеr's Аrоmа – український б'юті-бренд, який у 2018 році заснували дві сестри – Юлія та Дарина Бурковські. Він представлений не лише в Україні, але й у світі. Компанія є шалено-популярною, однак відома й співпрацею з Росією, через що часто зіштовхується з критикою. Повний текст новини

Коцюбинський написав коханці 335 листів "Тільки що принесено твого листа з пошти, Вірусенько-донечко. Спасибі тобі, моя єдина, за привітання з Новим роком. Вони такі щирі й хороші, що мене аж коло серця залоскотало, коли вичитав їх, тільки&hеllір; тільки я б не писав так: щодо щастя свого, задоволення, то, ведучи розмову про них, я виключив зі свого лексикону займенники: "я", "моє", "мені", а почав уживати "ми", "наше", "нам"&hеllір; Отож з новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої&hеllір; та ще&hеllір; Юрка! Голубонько, такого маленького, маленького Юрка, щоб він простягав до нас рученятка та лепетав: "тато! мамо!" писав у листі 12 січня 1896 року до своєї коханої Віри Дейші письменник Михайло Коцюбинський. Віра Дейша увійшла в життя 30-річного Михайла Коцюбинського наприкінці 1894-го. Їхнє знайомство відбулося на першому Київському з'їзді української "Громади", де Михайло був делегатом від Вінниці, а Віра від Чернігова. Віра Устимівна була вражена письменником гарний елегантний одяг, витончені манери. Молоді люди розговорились і зрозуміли, що мають багато спільного. Після закінчення з'їзду Михайло Михайлович мав нагоду супроводжувати дівчину до Чернігова, адже їхав до товариша на хрестини. Згодом він став часто навідуватися до Віри додому. За короткий час Михайло став називати її "моє серденятко". На рік старша від Коцюбинського Віра Дейша народилася в місті Ржев Тверської губернії. Мати після смерті чоловіка переїхала до Чернігова, де жив її брат Василь Степанович Гортинський. Юлія Степанівна Дейша спочатку була класною дамою в Чернігівському єпархіальному жіночому училищі, а згодом його керівницею. Самостійно виховувала трьох дітей. Віра закінчує Чернігівську гімназію і вступає на фізико-математичний факультет петербурзьких Бестужевських курсів перші курси для жінок університетського зразка. Але царський уряд встановив суворі обмеження курсистками ставали одиниці здібні й енергійні дівчата, які мали жагу до навчання та громадської діяльності. Отримала термін ув'язнення та відсиділа майже рік Революційна діяльність Віри призвела до того, що вона отримала термін ув'язнення та відсиділа майже рік. Тягнувся шлейф неблагонадійності і за Михайла Михайловича через відстоювання ним самостійницьких інтересів. Знайшовши спільні громадські інтереси та ще й оцінивши письменницький талант, Віра Устимівна захопилася Коцюбинським. 24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський та Віра Дейша побралися. Михайло Михайлович працював в Одеській філоксерній комісії, яка боролася зі шкідниками винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Коцюбинський мав вирушати у тривалу робочу поїздку на початку березня. Віра Устимівна поїхала за чоловіком, але у вересні повернулася до Чернігова, адже невдовзі мала народжувати. Михайло й Віра постійно писали одне одному. "Люба моя дитино кохана! Я писав тобі без краю і кінця, та вже пізно, треба спочити, бо завтра дорога. Отож цілую тебе міцно і пригортаю до серця. Будь мені веселенькою і здоровенькою та не забувай, що маєш такого Мусю, що тебе дуже і дуже кохає. Бережи, серце, і мамине здоров'я, гляди, щоб не застуджувалася. Поцілуй її за мене. Пиши, пиши. Цілую всіх, а тебе найбільше", писав Михайло. Він важко переживав розлуку з дружиною, а затягнулася вона майже на два роки. Наприкінці 1896 року в подружжя народився первісток Юрій. Того ж року на пароплаві з Ялти до Одеси письменник сильно застудився. "Коцюбинський їхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплої одежі. Грошей не було. Їхали на палубі. Мерзли. Грілися в машинному відділі. Кутались вночі на рубці в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Ходив на милицях. І тоді ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квітня наступного 1897 року він прохворів", згадував поет Микола Чернявський. Розлука з родиною спонукала Михайла Коцюбинського серйозно задуматися над тим, щоб покинути роботу в комісії та переїхати жити до Чернігова. Щоб там оселитися, Коцюбинському потрібно було отримати дозвіл від генерал-губернатора, а той своєю чергою мав його отримати в департаменті поліції. Пів року, від листопада 1897-го до березня 1898 року, Коцюбинський очікував дозволу. Протягом цього часу жив у Житомирі, де працював у редакції газети "Волинь". Нарешті навесні 1898 року письменник переїхав до дружини в Чернігів. Своє нове помешкання вони придбали в місцевого лісника, сюди чоловік забрав стареньку матір та сестру Лідію. У подружжя народилися ще троє дітей Оксана, Ірина та Роман. Їхали на палубі. Мерзли У цьому будинку Михайло Михайлович прожив останні 15 років. Віра Устимівна дбала про комфорт чоловіка свіжі букети у вазі, тиша в будинку, доглянутий сад, щоденні сонячні ванни. "Він був вигадливий. Завжди по-дитячому захоп­лювався красою природи, людьми, здобутками людського розуму. Він був людяний, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу&hеllір;" згадувала батька донька Ірина. Коцюбинського називали письменником-імпресіоністом. Його повісті "Тіні забутих предків", Fаtа Моrgаnа й оповідання більше нагадують полотна художників, ніж друковані твори. Але буденність гнітила Михайла Михайловича. У оповіданні "Сон" він писав: "Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть". На початку 1900-х Михайло Коцюбинський із дружиною працювали у статистичному бюро. Воно мало репутацію демократичної установи, його називали притулком для політично неблагонадійних інтелігентів. Однак така служба виявилася великою мукою для Михайла Михайловича, адже заважала літературній діяльності, забирала всі сили та час. До того ж за цю роботу він отримував мізерні кошти. Увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу Якось у бюро влаштувалася молода працівниця Олександра Аплаксіна. Як згадувала потім жінка, перше знайомство відбулося вдома в подруги 1902 року, куди завітало подружжя Коцюбинських: "У кімнаті вже були присутні кілька гостей. За деякий час увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу. Вона з підстриженим волоссям, високого зросту, квітучим цікавим обличчям, але трохи різкими манерами. Він стрункий, елегантно одягнений. Вражав його блідий навіть матовий колір обличчя&hеllір;" Того разу Михайло Михайлович не звернув уваги на дівчину. Тому, коли Олександра прийшла першого робочого дня в бюро, Коцюбинський їй відрекомендувався. Це засмутило дівчину, бо вийшло, що він її не запам'ятав. Спочатку їхні стосунки були робочими, але згодом Коцюбинський почав приділяти їй більше уваги. Якось Михайло Михайлович покликав Олександру до телефона у віддаленому коридорі. Ніякого дзвінка не було, натомість Коцюбинський пристрасно поцілував дівчину й освідчився в коханні. Ображена, вона втекла, на записки із вибаченнями не відповідала. Попри симпатію Аплаксіна боялася довіритися почуттям. Крім того, була суттєва різниця у віці їй 24 роки, а йому 40. Для Коцюбинського подружнє життя давно перетворилося на рутину, хоча для всіх вони залишалися зразковою парою. Аплаксіна ж не поспішала відповідати на залицяння чоловіка. Тому Михайло Михайлович пообіцяв більше не набридати зізнаннями. Він почав уникати Олександру, а в разі зустрічі поводив себе сухо та стримано. Так тривало понад рік. Їхнє спілкування поновилося в грудні 1905 року. Тоді одна з працівниць запросила Аплаксіну на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Олександра прийняла пропозицію, а коли побачила письменника, то зрозуміла: за цей час його почуття не зникли. Наступного дня на своєму робочому столі вона знайшла записку від Коцюбинського з освідченням у коханні. Дівчина вирішила з ним зустрітися. "Михайло Михайлович вже чекав на мене. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі, так само мовчки він узяв під руку. Мовчки ми пройшли квартал", згадувала Олександра. Того вечора вони довго гуляли безлюдними вулицями. Згодом Коцюбинський і Аплаксіна почали зустрічатися майже щовечора за містом. Зустрічі були короткі, тому домовилися обмінюватися листами, які непомітно підкладали на роботі. "Якою ж важкою видається така тривала розлука, та все ж я безмежно щасливий знаючи, що ти мене любиш. Це таке величезне, таке яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп'янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої чудові очі, любити тебе й віддати тобі своє серце нероздільно", було в одному з послань Коцюбинського Аплаксіній. Загалом написав коханці 335 листів. Пізніше Олександра Іванівна згадувала: "Якщо спочатку ми жили сьогоднішнім днем, то з часом нас усе більше гнітили думки саме про майбутнє про сумісне життя. Михайло Михайлович часто говорив і писав, що не може жити без мене, що ­задихається в таких умовах. Він повторює, що й робота у нього пішла б краще, і здоров'я подужчало, якби ми жили разом". Однак покинути сім'ю письменник не наважувався. Віра Устимівна про все знала, але робила вигляд, що нічого не сталося. Якось Михайло Михайлович від'їхав у термінових справах, а молоду коханку попередити не встиг. Тому лист, адресований Коцюбинському, прочитала дружина. З цим листом жінка прийшла до матері Олександри Аплаксіної. Віра Устимівна просила вплинути на доньку, а також погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство. Але із суперницею говорити відмовилася. Після цього Віра Устимівна мала розмову з чоловіком, деталі якої Коцюбинський розповідає в листі: "Мені було пред'явлено твого листа з поясненням, що це лист від тебе. Вона перевершила сама себе жодного докору, жодних сцен. Навпаки, стільки було виказано благородства і співчуття та доброти, що я був приголомшений. Як виявилося, Віра Устимівна дуже любить мене, що я навіть не очікував. Вона благала мене не кидати родину і не губити всіх. Мені було неймовірно тяжко, так нестерпно, що я плакав. Не знаю, чи переживу таку тяжку душевну драму цей конфлікт між обов'язками та почуттями. Що робити?" Олександра спершу вирішила розірвати стосунки з коханцем, але змучений вигляд чоловіка викликав жалість і вона вирішила залишити все, як було. Драми вирували не лише в особистому житті Михайла Коцюбинського. 1908 року за наказом губернатора його виключили з товариства "Просвіта", де письменник обіймав посаду голови. Це було пов'язано з революційною діяльністю сестри Ольги. Та з часом життя Коцюбинського повернулося у звичний ритм. Чоловік пообіцяв дружині розірвати стосунки з Аплаксіною, а Віра Устимівна зробила вигляд, що повірила. Здоров'я Михайла Коцюбинського стрімко погіршувалося. Лікарі поставили невтішний діагноз хвороба серця і астма. Полегшення приносив відпочинок на острові Капрі на Півдні Італії. Погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство У травні 1911 року Київська спілка допомоги українській літературі, науці та мистецтву виділила Коцюбинському постійну пенсію 2 тисячі рублів на рік. Також ним почали цікавитися як письменником і за кордоном. Це дало змогу покинути службу у статистичному відділі. У цей період він багато подорожував та писав. Проте після чергової подорожі в Карпати влітку 1912-го Коцюбинський захворів. Поїхав на лікування до Києва. За три місяці повернувся до Чернігова. 12 квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер. Серед натовпу, який проводжав письменника в останню путь, були дві головні жінки дружина та коханка. Свій вінок Аплаксіна сплела з білих квітучих гілочок яблуні. Його поклали біля голови покійного, хоч Віра Устимівна категорично заборонила приймати від Аплаксіної будь-які квіти. Через вісім років померла Віра Дейша-Коцюбинська. Олександра Аплаксіна на все життя залишилася самотньою. Після смерті Коцюбинського вона переїхала до Москви, де працювала в бібліотеці. Переживши важку душевну травму, вона втратила зір. 1945 року повернулася до Чернігова. Померла в грудні 1973-го у віці 92 років. Передплатити журнал "Країна"

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

На південному сході Польщі нещодавно натрапили на два унікальні військові артефакти часів Другої світової війни. Знахідки виявили біля села Зелоне. Дослідники вважають, що їх заховали навмисно, щоб зберегти їхню символічну та історичну цінність. Відкриття зробили власник Музею піхотної дивізії 3-го легіону Мацей Подгурський та його колега Пьотр Шинала, пише Неrіtаgе Dаіly Під час обстеження лісу вони знайшли два згортки, обгорнуті брезентом. Всередині лежали стрічка нагородного вимпела 21-ї піхотної дивізії та прапор 4-го Підгаєцького стрілецького полку. Археологи з Люблінського університету в Замості заявили, що стан предметів дивовижний, адже вони пролежали під землею 86 років. Артефакти передали до музею в Томашуві Любельському. Там вони будуть зберігатися та вивчатися. Нагородний вимпел під назвою "Пропорція" був знаком стрілецької майстерності. Востаннє його вручали 4-му Підгаєцькому стрілецькому полку у 1938 році. Прапор полку датований 1924 роком. Його вручну виготовили сестри феліціанки з монастиря в Чеховіце-Дзедзіце, який тепер закритий. Прапор оздоблено золотими та срібними нитками, що підкреслює його церемоніальне значення. Серед знахідок були також полкові стрічки з написами Zіеmіа Сіеszyńskа та "4 Р. Strz. Роdh.". Вони відзначають регіональні початки підрозділу. На стрічках зображений орел з підписом "4 РSР". Ці елементи були частиною церемонії представлення прапора у 1924 році. За даними Люблінського воєводського управління охорони пам'яток, 4-й Підгаєцький стрілецький полк виник із польських військових формувань, які створювали в Італії та Франції після Першої світової війни. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Унікальну неолітичну споруду знайшли у Польщі З початком Другої світової війни полк перекинули на південь Польщі. Там він зазнав великих втрат під Дзікувом Новим і Духовом. Ті, хто залишився живим, приєдналися до боїв під Томашувом Любельським. Свідки розповідали, що полковий прапор закопали таємно. Попередні спроби знайти його в 1960-х роках не дали результату. Тепер експерти підозрюють, що частини древка та навершя прапора можуть усе ще залишатися під землею. Це дає привід для нових археологічних пошуків у цьому районі. Монети знайшли при проведенні археологічних розкопок в околицях Біскупця, на території Вармінсько-Мазурського воєводства. Перші дві монети виявили аматори за допомогою металошукачів. Про знахідку вони повідомили місцевій владі. Розкопками зайнялись археологи з Острудського музею. Вони знайшли 118 срібних динаріїв ІХ ст. Монети належать до періоду Людовика Благочестивого. Раніше динарії Каролінгів у Східній Європі не знаходили. Учені не можуть пояснити, як такий скарб з'явився в Польщі. У ті часи в землях, населених пруськими племенами, переважали арабські монети.

За підтримку Батьківщини вона набралася гейту навіть у деяких французів, тому що не боїться сваритися з невігласами і відстоювати Україну всюди, де це потрібно. Серед російської та суржику в 11 років вона зробила свій вибір і перейшла на українську. Є голосом жінок, які не бояться називати речі своїми іменами і цей голос звучить у її книгах і піснях. З нами Ірена Карпа, письменниця, співачка, громадська діячка, культурна дипломатка.Я розповім коротеньку історію, відступ для наших глядачів. Дуже часто мені мої знайомі питалися, чи Ірена Карпа - то не моя сестра. Я не знаю, чого вони запитували. Я казала, що я маю сестру на прізвище Карпа, чотириюрідну. Звати її Наталка і вона теж співачка, але не Ірена.У цьому певно плані ми всі між собою якось юрідні брати й сестри, тому що дійсно в мене є коріння зі Львівщини, село Передільниця і там частина зараз яка прикордонна польська, дуже цілком можливо, що ми родичі. Треба дослідити. Прізвище не настільки поширене, тому ми дійсно можемо бути однією великою родиною. Десь оцей ген вистрілює і тебе все-таки ідентифікують з іншими Карпами, хоча в тебе прізвище інше.Тепер про серйозне. Дев'ять років у Франції, тобто фактично збіглося з тим, як росіяни напали на Україну. Я в кінці 2015-го переїхала, я ще тут активно брала участь у революції. А коли почалося все найцікавіше, взяла і поїхала. Я поїхала якраз у рамках програми перезавантаження державної влади оцього постсовка, і я поїхала культурною дипломаткою, щоб якось вдихати нове життя в те, що відбувається у представництві культурному України за кордоном  Щось мені вдалося, а десь мої всі благі наміри розбивалися об систему, яка така і залишилася радянська, що навіть мої колеги в посольстві, дипломати казали: "Це не перекладається для французів - оці старі нормативні якісь акти, які ще з Радянського Союзу є". І це був дуже цікавий досвід, насправді.Я не хочу його повторювати, я людина не з системи, я все-таки авторка, я мисткиня, мені дуже подобається працювати з людьми, викладати, але точно не бути культурною менеджеркою і не працювати в системі, тому що, кожна людина сама по собі, ви це, мабуть, теж часто бачите десь в державних органах, вона дуже нормальна, класна, в неї теж є діти, якісь свої там бажання, мрії, кохані люди, там собака, кіт.Але все разом у системі - це стає чимось таким дуже нелюдяним, бездушним. Починається Кафка. І це смерть просто для творчої людини, дуже важко в такому перебувати. Ясно, що є якісь приклади там Пабло Неруда, який був послом. Це не мій випадок, але мені цей досвід все одно знадобився. Коли я переїхала 2015 року, то якось ву мене зрушилася з місця мертва точка ву творчості. Я дуже довго не могла нічого написати.Десь вісім років в мене не виходило великої форми, але в мене були маленькі діти, тобто нічого дивного в цьому нема. А тут якось нове місто, все це закрутилося. Я взяла чотири емігрантські історії - щось вигадане, щось справжнє і зробила книжку "Добрі новини з Аральського моря". І тут мені на днях подруга каже: "Слухай, Карпа, ти написала про міграцію, коли це не було мейнстрімом. Зараз ця книжка дуже корисна, так, щоб зрозуміти, як там ці жінки вигрібають". Це було ще до того, як масово почали їхати. У 2019 році вийшла книжка, але ось такий вийшов досвід. Напророчила? Ні, я не напророчила, я просто показала, як люди з різним рівнем освіти, різного віку, різного соціального статусу, як вони виживають. Наприклад, одна з них краде чайові, які лишають офіціантам, а інша може вибрати в якомусь хорошому бутіку красивий одяг. Це, власне те, що відбувається і зараз, тому що різні жінки в основному виїжджають. Мені здається, що їм буде цікаво почитати, порівняти свої історії, то ця книжка зараз якось отримала нове життя.А ці жінки, які зараз виїжджають через повномасштабне вторгнення до Франції - французи якими бачать Україну через цих жінок?Мені здається, що зараз дуже класна ця нова хвиля міграції, тому що це люди, які їдуть не через те, що вони від бідності тікають, а з питань безпеки, безпеки дітей, перш за все. От, наприклад, всі, кого я знаю, всі повиїжджали з дітьми. Дуже мало хто соло виїхав. Сьогодні я їхала в поїзді з жінкою, яка виїхала до Ірландії з двома дітьми, але чоловік був тут і вона повернулася. Каже, що якби не чоловік, вона би так само залишилась заради освіти дітей там. Це в будь-якому випадку дуже цікавий досвід. У мене ця книжка, яка зараз, я дописала вже її, ми її готуємо і дуже сподіваюся, я ж буду у Львові на ВеstsеllеrFеst. Дуже сподіваюсь, що вона вийде до того часу. Якщо навіть не вийде, то буде якесь передзамовлення, і я почитаю щось із неї. Там одна з історій - це історія жінки, яка виїхала через війну зі своєю донькою. Вона списана з реальності, тому що в нас вісім місяців жила от така частина сім'ї - молода жінка зі своєю донькою-підлітком, яка ні слова не говорила по-французьки напочатку, яка вчила у школі німецьку, вона сама інженерка. І для мене це був такий якийсь приклад сили, волі і незламності, що вона там вдень працювала, підпрацьовувала, ходила на курси французької, вночі вчила самостійно ту французьку мову. За вісім місяців вона її вивчила настільки, що її взяли на роботу інженеркою. Французьку мову настільки. Тому що зразу наш оцей диплом інженерний "вау", тому що в них це дуже довго і дорого вчитись на інженера. У мене чоловік - інженер. Я знаю там, чого це коштує.От наші оці КПІшні, оці всі дипломи - це дуже високо котується, тому що це така вузька спеціалізація. Її взяли і вона була єдиною жінкою в цій компанії. Для мене це теж - дуже про емпаверинг. Наприклад, конкретно на цій історії, я показую, що вона залишилася там не тому, що вона собі хотіла кращого життя. Ні, вона насправді працює там важче і більше, але, наприклад, у неї стосунки, які залишилися тут, вони вже себе віджили дуже давно, і інколи на відстані у тебе оптика міняється і ти бачиш, як хто чим жив там, хто що вкладав у цю родину. І зараз так, її чоловік одружився з новою. Оце вже прототип, так? Я вже про це не розповідаю в книжці, але він там навіть якось виправився.Буде частина людей, яка повертається, - ті, в яких там добрі стосунки, якась там робота, соціальне коло, щось таке, що їм важливе. І будуть ті, хто залишаються. Це така історія, ми не можемо на це вплинути тим, що ми будемо хейтити, шеймити там людей. Так є. Так було в кожну війну, в кожну революцію. Люди тікають. Наприклад, після Другої світової - ті, хто були остарбайтерами у Німеччині, вони виїжджали в Америку, тому що повернутись у Радянський Союз значило б табори. Тут так само - люди, які з Маріуполя. Вони повтрачали все і не завжди можуть знайти роботу в Україні. Є, звичайно, категорія людей, які поїхала, щоб нічого не робити, стояти десь на соціалці. І це соромно, так? І от повертаючись до питання, як нас сприймають французи.Все-таки в нас хороший стереотип зараз новий з'явився - що це люди з освітою. Як казав там один з їхніх політиків, дуже неполіткоректне було зауваження: "Хай їдуть українці, вони всі освічені, нам це дуже знадобиться там для економіки". Типу "ура, клас, у нас буде біла освічена робоча сила, якій можна платити буде менше". Звучало це приблизно так.Але немає оцього, що "українки - повії", як це було часто про жінок не з України, а зі Східної Європи. Тому що вони там анатомічно гарні, високі. І це от зникло, тому що всі побачили інший бік оцих українок, жінок з дітьми, які там адаптуються, які опановують мову, які йдуть на роботу. В принципі, залишаться тільки такі, тому що ніхто з тих нових, хто  переїхав, вони не хочуть йти на якусь низьку роботу, наприклад, там прибиранням займатися. Цим займається попередня хвиля міграції. А це дуже нові люди, вони працюють часто на віддаленці. Так само на Україну працюють, працюють у міжнародних компаніях. Я ніколи ще не була в поїзді, який би був порожній, де повертаються люди з закордону в Україну. Весь час от є отакий рух, багато хто живе між двома країнами зараз. Це дуже цікавий досвід для цих людей. Я думаю, багато хто повернеться і принесе щось. Якщо не повернеться - це їхній вибір, ми не можемо вказувати іншій людині, що тобі робити. Комусь як мені необхідно їздити туди-сюди. Я перестала рахувати, я так прикидаю десь, мабуть, це мій 24-й чи 25-й раз поїздки до України з початку повномасштабного вторгнення. Я до війни так часто не їздила. Але я не можу жити без України. Це мій дім, тут моє місце сили. Мені тут добре, мені тут смачно. Тут люди, з якими можна сидіти на балконі, пити ігристе, дивитись на каштан, там починається тривога, щось робити з цього приводу. Я не могла б жити без України. Тут мої люди, тут мої читачі, тут мої слухачі, а там моя сім'я. Виходить, що я просто от маневрую, це, звичайно, не подобається або одним, або іншим. Але це зараз так як є.  Але француженки не ревнують до українок?До речі, історії, які я чула, це від двоюрідної сестри мого чоловіка, вона там не про ревнощі - там просто було, що яка гидотна її українська колега. Вона давно переїхала, каже, вона ні разу в Україну не з'їздила. Вона взагалі не переймається тим, що відбувається. Тобто от їх таке ображає. Знову ж таки, це моя бульбашка, так? Я не знаю якихось таких історій. Я знаю точно, що нам, у принципі, легше подружитись з чоловіками, ніж з жінками. Це автоматично так все це відбувається, але достатньо також й інших експаток, інших іноземок, з якими можна дружити і які будуть скаржитися на те саме неприйняття французами, що й ми. У мене є подружка, яка американка, вона з Нью-Йорка, чорношкіра і абсолютно те саме таке ставлення. Їй просто скучно. От буває, що тобі нудно, що тобі нема про що поговорити з цими людьми.І я просто вже теж бачу, що я опиняюсь, коли в компанії французькій, в мене відкривається рот і я починаю про війну. Я вже бачу, що вони вже холодні.  Ну хтось питає: "А що там у вас?". І я даю розгорнуту відповідь. Я повністю розкладаю їм всю політінформацію яку треба. Напевно, ж з такими людьми непросто дружити. "А що там у вас?" Чи якісь конкретні запитання про війну? От що зараз говорять на четвертий рік? Про Трампа, наприклад, дуже всіх гальванізувало оце, коли був цей скандал в Овальному кабінеті, всі дуже прийняли нашу сторону, не було такого, що вони стали б за за спиною "буллі", бо це ж теж людський інстинкт. Тобто є частина людей, яка виправдовує агресора, щоби типу самому не здаватися слабеньким і вразливим. А говорять багато, зараз є Україна в новинах. Відколи Трамп прийшов до влади -  постійно, стабільно ми є. Була я у Сенаті не так давно, показували фільм - документалка про знищені культурні пам'ятки в Україні. Дуже класно, просто шикарний. Перший, мабуть, за весь час, що я побачила. Настільки докладно - від пам'яток архітектури - там повністю і Харків, і сучасні митці, і все, що відбувається.Хочеться таких продуктів побільше, тому що фокусують режисери, автори на речах, які в нас є спільні, наприклад, архітектурні. Вони не знімають умовно Салтівку чи оці наші спальні райони, в яких там ми виросли. Я там, в тому числі в Черкасах - у 80-х роках це будувалося. А знімають дуже цінне і що викликає емпатію. Так само як, коли знімають там дітей, теж такі вони будуть якісь гарні. Навіть бабусь вибирають не таких, що жалість викликають, а красивих. Отам була головна реставраторка одна заповідника і вона була така красива. Дуже старша жінка весь час жартує так: "Ти коли цю реставрацію докінчиш? Коли я вже умру?" Настільки красива, коли ми дивимося, кажемо - європейська жінка. І вони от фокусуються на таких українцях, які дуже-дуже європейські, тобто нема такого совка махрового.І це дуже класно. Коли є оцей фокус, який акцентує на нашій подібності. Власне, ми і є європейцями, просто залежно куди ти дивишся. Це про українську культуру французи дізнаються, але французи, ми знаємо, чи це стереотип, чи це правда про те, що вони залюблені в російську культуру - "русский балет, великая русская культура, театр" і так далі. Воно далі все залишається? Залишається. На жаль, залишається і це так просто не викоренити. Це теж якийсь стокгольмський синдром, коли ти щось довго любиш, а потім там: "Ні, вони ж не всі такі, в них же така культура". І от знов там в опері вони будуть ставити Євгенія Онєгіна і наші українчики туди йдуть і кажуть: "Ні, ну а що, це класика, це ж вже так". Якби з усієї класики, якщо вибирати Євгенія Онєгіна, то про що ми говоримо. Я слухала якусь програму спеціально. Це було Радіо Культура, здається, чи Радіо Музика - французьке. Я їхала просто собі по полях і думаю, послухаю зараз класичну музику. І просто один російський композитор за іншим. Я виключила, включаю через час далі, типу, і далі, і далі. Потім якась російська піаністка і до неї знову ця журналістка: "І тут ми бачимо, значить, оці ж барви російського села".І вже ця піаністка, яка руська, яка виросла в Франції, я так розумію, вже не витримала і каже: "Та українського це села, там з Чайковським. Він це написав в Україні. Після того, як там літо провів". Я ж така думаю: "Господи". Такого дуже багато на кожному кроці. Далі буде в них Толстоєвський, і далі буде стояти книжка там наприклад, Амеліної, перекладена, але поряд буде стояти Навальний, знаєш.І от вони постійно в пошуках цих хороших рускіх. Їм здається, що вони дивляться наперед у примирення і типу: "А чого вони не хочуть примиритись? Тому що є ж от ето от все, так?" Нікуди не поділася ця кількість російських перекладачів величезна і оця маленька кількість українських перекладачів. Попит, я не знаю зараз, кого з сучасних вони перекладають. Я просто не слідкую, бо немає часу, але вся оця класика, все, що вони далі кажуть. Це як битися з вітряками трохи, так, наприклад, казати, що російський авангард. Вони Малевича нашого беруть і зараховують там до російського авангарду, чи Кандинського. Оцю всю Вітебську школу, де там євреї, які в Білорусі взагалі були. Але це все російський авангард.Тому що вони не знають, що Малевич, він сам казав про те, що я є українець. Вони можуть з цим розбиратись, наприклад, де створена там певна картина чи там якісь його віхи, але це якби існують вже такі терміни: "російський авангард". Коли продвинутий куратор, він буде писати, що це Україна, але буде частіше писатися Російська імперія. Я їм це пояснюю - вони теж такі, вони колони, вони не були ніколи колонією, так? У мене в чоловіка у родині там у дядька ми були в гостях, я фоткалася навіть там в одязі українського бренду, і в них така колекція Оld Моnеy - все дуже класно. Дівчата шиють, я прям обожнюю підтримувати жіночі бізнеси, я вся така Маdе іn Ukrаіnе кажу. І я фоткаюся, а там такий чувак у цьому ХVІІ століття на портреті в перуці і з астролябією. Куди ж він міг плавати? Невже ж за рабами, так?Я до чого? Це як колонам пожаліти тих, хто був у колонії. Тільки тепер, дуже недавно ми з чоловіком дивились в кіно, він ридав просто, бо їм у школі про це не розказували. Дві серії документалки дуже крутої, відновлені відео, пофарбовані про французькі колонії, як там насправді жилося. Про те, що Де Голль насправді бився силами колонії, бо французи ж здалися Гітлеру - "у нас лапки, тільки не бомбіть Париж". Тобто вони співпрацювали і був Рух опору. Але і потім оці всі люди, які підтримували Де Голля, їх обманули, і їх не забрали у Францію, там частина взагалі були стрілки, їх просто розстріляли, щоб їм не платити. І от ці люди, нащадки їхні, вони нас розуміють.У мене була касирка, каже: "Я нащадок оцієї етнічної групи, яку підвів Де Голль у свій час, яку підвели французи". І вона була дуже класна. Каже: "Приходила тут одна, ця, оця". Я кажу - "росіянка?" "Так, так, каже, я її не обслужила". Або зустрічає мене, на весь магазин кричить: "Ну що, він вже здох там чи ні? Я чекаю, щоб він здох". Ми розуміємо з нею, про кого йдеться. І вона каже: "Я тебе розумію". Оце дуже цікаво, що оце от у нас працює. Але це чомусь, наприклад, не працює на порозуміння з африканцями. Дуже цікаво, як воно. Я про цей фільм, що чоловік мій плакав, бо у школі їм цього не показували. Тобто їм частково насадили провину.Тому що дуже полегшені умови. Наприклад, вихідцям з Північної Африки, щоб приїхати там і отримати натуралізацію, думаю, значно легше, ніж нам, Ніж українцям з усіма нашими освітами, з доходом легальним і з усім. Але все одно для них це приховують і це так само якесь є певно підсвідоме розуміння між одними колонами й іншими. Росія - це колоніст, так, наприклад, Франція - це колоніст. А Сполучені Штати, які повідбирали землю у корінних американців - це також колони, Іспанія та сама. Але ось ця француженка, яка є нащадкою тих, хто був колонізований, вона каже: "Я не обслужила росіянку". А ти згадувала про українців, які йдуть на Євгенія Онєгіна у Франції. І що нам з ними робити? Чому цим у цих людей нічого не вмикається? Я не знаю чому. Я коли зробила зауваження їй, вона: "А що, я така проукраїнська, я всюди щось там за Україну". Але камон, ну ти транслюєш, як ти сидиш у красивій шубі з моноклем на Євгенії Онєгіні. Хоч не кажи вже тоді, де ти сидиш, якщо ти його так любиш. Хай це буде твій guіlty рlеаsurе, я не знаю. Агресивно ми це не витримаємо, тому що коли ти агресивно щось насаджуєш, це викликає злобу і бажання протистояти. Сьогодні я сідаю в поїзд, так цікаво і чую, що іде ця жінка, яка поряд зі мною, каже своєму чоловіку: "Да вот моё седьмое место". Думаю, от скотина, зараз щось мені скажеш російською, я тобі скажу: "Я перепрошую, я вас не розумію". Я втомлена, зла, типу, в мене ж вчора концерт був, я в 04:30 прокинулася. Вона так раз, коли щось мені принесли мені їсти, і вона мені "Смачного". Вона ідентифікувала хто я, і почала зі мною говорити дуже гарною українською. Вона сама там з Одеси, волонтерка, але от з чоловіком вдома вони говорять російською. От вона мені розказала, що десь у Франківську десь там був виступ її колег, щось техніки між собою говорили російською і їх за це франківчани зачморили, підсунули якийсь несправний рояль і все. І люди поїхали дуже озлоблені додому.Це їх не змусить говорити українською, на жаль. Я дуже розумію обурення, мене страшенно вкурвлює, коли українці говорять російською. Я не з такої сім'ї, я з багатої, так? Я з тієї сім'ї, де сильна антирадянська історія, так? Я говорила на двох мовах до десь, може, 11-12 років. Чому? Тому що дід і бабця в Черкасах. І там ця сама шизофренічна ситуація, що дома всі говорять українською, виходять на вулицю і починають штокати. Бо тому що ми ж городськіє, а щоб ніхто не подумав, бо ще якийсь Юрік з Сахаліна може приїхати. Написала я про Юріка пост, що надіюсь, що він уже з Сахаліна приїхав в Україну в чорному пакеті, точніше, вернувся. Fасеbооk удалив. Чому? Інтересно. І оце гівно, воно починає сміятися з твоєї української мови. А ти підліток, а ти дитина. І тобі хочеться конформуватись, тобі хочеться бути як всі. І ти говориш російською. Але потім мене тато викликав на серйозну розмову, сказав, що хай вони переходять, не прогинайся. Я дуже вільнолюбна людина. І для мене прогнутись - я сама собі стаю противна. Тут така ще хитрість має бути, не йти на відвертий конфлікт, але просто бути собою. Лишатися, розуміти, чого ти говориш українською. Наприклад, я знаю весь свій бекграунд.Я розумію, що таке голодомор. Я розумію, що таке репресії. Я розумію, що таке заборона української мови. Я розумію, якої сили вартувало нашим предкам того, щоб ми з вами просто сиділи зараз говорили тут. І тут в тебе є вибір: або ти граєш в дудку і визнаєш, що ти раб, що ти настільки тупий, що ти не можеш в Україні вивчити українську мову і нею говорити. Якась у тебе є психологічна перепона. Окей, ти розумний, ти говориш українською, але вдома ти переходиш на російську. Чому? Тобто в тобі живе якась оця частина малороса,  за що ти її так оберігаєш? Та що це за травма? А тут якби треба вже сходити до психотерапевта, напевно із цим розібратися. Але, дорогі україномовні слухачі та читачі, не чморіть, будь ласка, тих, хто говорить російською мовою. Їх можна лагідно тролити, але якщо ви йдете на відвертий булінг, це викличе в них тільки більшу впевненість у тому, що вони повинні говорити російською, а тому це з них зробить ще більших ждунів, ніж вони можуть бути зараз.Твій перехід такий впевнений не тільки вдома, але й поза хатою. Українська - не тільки домашня мова, це було в 90-ті, а зараз - повномасштабне вторгнення. І що з нинішніми підлітками, які продовжують слухати російську музику, дивитися якісь російські фільми, жахливі, вони жахливі просто? Так, це теж протест підлітковий. Мене недавно вчителька української мови одного з київських ліцеїв попросила записати звернення до україномовних дітей. І це дуже добре, що до україномовних, тому що говорити підліткам, які назло оцим нам всім нудним, типу старим, ровесникам їхніх батьків, будуть говорити російською? Я не зовсім знаю. Я зі своїми, в мене теж підлітки, я намагаюсь увійти в якесь розуміння, але в мене діти ненавидять все, що російське. Не дай Бог, я скажу "да", чи скажу "спасибо". Інколи "мама?" "що таке, що таке?" "мама - спасибо, спасибо". У них іде оцей правильний протест. Якогось суржика немає. Навіть цікаво, що зараз слухають якийсь ТіkТоk, але це все одно україномовний буде ТіkТоk. Мої діти не розуміють російської, тому що я ще в садку налякала всіх вихователів на Печерську, де вони були. Я просто їм сказала: "Ви знаєте, мої діти розмовляють українською, англійською. Якщо ви звертаєтесь, якщо не можете з ними українською, будь ласка, говоріть з ними англійською". І до них вибірково говорили українською. Не знаю, чи це зіграла роль, що я публічна людина. Але я думаю, що кожна мама може таке вимагати. Зараз інша біда, дійсно, що вчителі і вони вже дуже класні. Вони будуть давати суперпрограми. Я читала пост чийсь на Фейсбуку, якийсь Київський ліцей, такі захмарні ціни, типу 400 000 грн за рік.Ти таке у Франції платиш, коли там вже у супер крутий університет дитина вступає. Вчителі класні, а на перервах між собою діти всі російською говорять. І син цієї жінки, яка писала, був єдиний україномовний і вона прям у розпачі. "Що мені робити? Він рано чи пізно, підліток, він буде конформістом, він буде говорити російською. І їй, не знаю, ніхто їй не міг дати нормальну пораду" Тому що винні не вчителі і, ну, от як зробити так. Значить ці діти вдома говорять російською, вони приносять мову. Що робити тим дітям, чиї батьки, як твій тато, не викличуть дітей на розмову і скажуть: "Ти знаєш, це погано. Розмовляй українською"Протестувати проти цього, зрозуміти, що російська - це мова рабства. Піти проти батьків - це абсолютно нормальна тема в цьому віці. Я не здивуюсь, якщо навпаки буде, що в них вдома українська, а вони батькам на зло говорять російською. От це може бути. Тому що, знаєш, коли там біжать: "Куди дивляться батьки?. Можуть бути дуже нормальні батьки. Дитина просто може вибрати бути отаким одороблом, розумієш, яке пішло і слухає гімн Радянського Союзу. Тому отак от є. Це підлітковий протест, це підлітковий бунт. З ним треба працювати осмисллено, знову ж таки, прямою агресією чи прямою якоюсь забороною. Ти ж його не прив'яжеш вдома, не вживиш йому чіп, щоб він там Хвильового цитував безкінечно.Вони будуть схильні до масової культури, в кращому випадку вони будуть якимись там готами і слухати Rаmmstеіn, як там мої діти і кажуть: "Мама, ти знаєш цю музику?" Я така: "Цю музику, я маленька ще була, як була ця музика". Тобто є оцей протест - емо, готи, оця субкультура, а очевидно в Україні часу війни щось, що типу під табу - оця російська музика, стріми, оці репери, оці гімняні фільми, про які ти кажеш. Це для них вираження протесту. Знову ж таки, я не дитячий психолог, я взагалі дуже далека від того, щоб бути мамкою, яка роздає поради. З дітьми треба говорити, зрозуміти, чому вони саме це роблять. Це вплив оточення. Це буде не вплив школи, це буде, швидше за все, не вплив батьків навіть. Це буде вплив оточення. Чогось вони вибрали конфліктувати, чогось це певним чином їхній протест проти того, що відбувається. Ясно, що вони ніхто з них не хоче на війну. Тому що, є ті, хто хочуть на війну і ми бачимо 16-річних імена під прапорцями на Майдані Незалежності. Є і такі діти, є діти, які волонтерять, які збирають якимись штуками на армію, є прекрасні діти, так, які просто оця надія, оцей цвіт, який робить по-справжньому. А є ті, хто наступають на ці граблі, їм треба просто пояснювати: "Ось, дивись, ракета вбила твого однолітка, коли ти слухаєш російську музику, ти сплачуєш російському виконавцю. Російський виконавець сплачує податок і за ці податки Росія може купити ще одну ракету, яка прилетить і вже вб'є твого друга. Розумієш?" От отак на пальцях їм пояснювати.А взагалі про те пояснити, що якщо ти такий крутий і протестний, то протестуй проти рабства, протестуй проти совка, проти того, що ти не хочеш бути другорядним, упослідженим малоросом. Протестуй проти цього, просто будь нормальним собою, говори англійською, якщо так хочеш протестувати. Це ж напряжніше, ніж оце белькати по-російськи. До речі, про волонтерство. В тебе є таке волонтерство, яке називається інформаційним волонтерством. Я часто волонтерю для якихось польських медіа, але я волонтерю звідси і є набір блогера, так, який в мене виконує роль оператора, штатива і так далі. Я вмикаю телефон і пояснюю, що в нас тут відбувається, пояснюю Україну для поляків. А ти пояснюєш Україну для французів. Бувало так, що ти приходиш на етер, а там вже стільки набігло хороших русскіх і вони розповідають французам про Україну?  Вони весь час хочуть дуже розказувати про Україну. Вони такі главні експерти з усіх експертів, що вони знають все про Україну. Ні, є нормальні люди, це ті, які не приходять на ефіри, щоби дати українцям прозвучати.  Але так що що робити нам? От я говорила з Юрієм Андруховичем. Він каже, що не треба відмовлятися виступати, тому що з росіянами виходить так, що ми тоді не звучимо. Я дуже розумію цю позицію, але як членкиня ПЕН-клубу, я підписала оце наше рішення не брати участі в дискусіях, де є росіяни. Інша справа, що ти не завжди знаєш про це. Тебе запрошують на ефір і раз - і там вже сидять росіяни. Тебе просто не попередили про це.Тоді у мене вмикається мій внутрішній пітбуль і їм стає так страшно, що вони починають обсирати Рашу у вісім разів більше, ніж я. Були якісь такі, що оце як клинили "Навальний, Навальний, Навальний", які намагаються щось з тобою поговорити, ще й по-російськи з тобою поговорити. Я ввічливо відповідаю щось французькою їм і йду.У мене є одна знайома, яка арт-кураторка, вона вже 20 років має французьке громадянство. і ми співпрацювали ще з нею. Вона етнічна росіянка. Коли почалась війна, я от просто спитала, кажу: "Ти знаєш краще свій народ. Що робити, щоб типу якось покращилось?" Вона каже: "Нічого, атомну бомбу скинути, - каже. - Все, більше, каже, їм нічого не допоможе". І навіть це мене не спонукало ходити на якісь її події. Як відрубало. Після вторгнення я не можу себе змусити піти, чути російську мову десь там. Потім якось мій чоловік запросив її чоловіка там до нас на річницю весілля. Він прийшов з нею, вона прийшла з величезним оберемком соняшників. Я не знала, що вона буде.. Я її викликала, кажу: "Тільки французькою тут говорити". Кажу: "Прийдуть мої подружки, щоб ти навіть не палилася взагалі". І вона дотрималась цього, тобто вона не переходила на російську, вона дійсно говорила з моїми подружками французькою.  Вона окей ідейно, але все одно, я не можу. Вона мене весь час запрошує на свої події, я не ходжу туди, тобто я не можу. Що таке мені сталося, що просто від відвело від всіх.Мені тільки в кошмарних снах зараз сниться, що я ходжу по Москві, по Арбату і говорю російською мовою. В мене реально такі кошмари. Оце видно страх окупації, страх того, що нас підімнуть.Я аж зараз говорю, в мене мурашки по шкірі. Просто стільки наших предків поплатилося свободою, життям, здоров'ям за те, щоб ми жили отак, як ми зараз живемо оці 30 років незалежності, це ж золотий час. Такого, в принципі, не було ніколи. Ми такі щасливі з усіма нашими революціями, з усім. Що ми тримаємося, що ми відвойовуємо. Просто українці - ми круті, що можу сказати. І це дуже треба втримати в собі. Тому що скотитися в стан раба, якому не треба вирішувати, який по-русски будет говорить, ото головку опустить. Куди піду, там мене стібнуть, оце я бідний і нещасний, це легше легкого. Значно важче піднімати голову, стояти до останнього, розуміти, що це твоя битва за виживання, за всяке, за екзистенційне, за культурне, за фактичне. Це дуже важливо.Те що зараз відбувається на фронті, те, що люди донатять, те, що інші люди, яких, слава Богу, перестали називати культурним фронтом, роблять культурні події, з яких ідуть аукціони, з яких ідуть донати. Коли військові бачать, що їх підтримує суспільство, що їм донатять, що їм щось закидають, це їм реально рятує менталку. Якщо ви кинете там по 100 грн, не вип'єте зайву каву, десь посміхнеться військовий, тому що це більше ніж гроші? Це про те, щоб ми включені, що ми цивільні люди, що ми з ними, що це все потрібно? Французи як зараз сприймають війну в Україні, на якому вони етапі? Бо на початку був страх, що атомна бомба навпаки впаде десь на Європу, а не на Росію, як твоя ця знайома росіянка етнічна говорила. Чи є готовність того, що, якщо раптом що, я дивилася там статистику, що молоді люди у Франції, це було опитування минулого року. Казали, що готові брати зброю до рук. Які настрої зараз між французами?Я думаю, що десь такі ж і є. Зараз Трамп нам підсобив в цьому сенсі. Вони і так ненавиділи американців і їх зневажали за їх безкультур'я. Але грошки брали все одно з туристів і продовжують це робити. Так само, як ми були на Сідрері, виробництво сидра, кальвадоса і кажемо, що ми з України. І молодий чувак, може йому 30 з чимось, такий каже: "Так-так, ми експортуємо на Україну і на Росію. Дивіться, ці в нас коробочки в Владивосток". Ми такі: "Господи". Взагалі лице лупиться, оцей іспанський сором. Я привела людей показати сільське виробництво, українок привела. І ми такі: "Чувак, не треба тобі було це говорити", а він далі продовжує, що я припиню експортувати на Росію, якщо ви будете такі ж замовлення робити. Звичайно є, категорія людей, яким гроші не пахнуть, їм тіпа норм. Експортує він в Владивосток, що він тут такого поганого робить. Хай там люди бухають. Да хай збухаються вже там просто, хай їх менше буде. Загалом, оцей страх атомної бомби - він не зник, він є.Якось люди живуть усвідомлено з ним, але він уже так довго вимахує своїм цим ядерним прутнем, і нічого. Як щось би мало статися, він би вже це зробив, знаєш. А так от це все якісь казочки, червоні лінії. Я вже на ефірах кажу: "Дивіться, скільки разів ми вже перейшли ці червоні лінії. І що?! Кажу: "Так, ну, він же ж класичний bully. А так можна, а так можна? І якщо ти не будеш протистояти цьому, то він буде далі тебе пожирати по шматочку, поки не зіжре тебе всього. Мені здається, що от вся ця історія з Трампом, вона трохи всіх так збадьорила. Макрон абсолютно не популістський політик, на відміну від лівих, від правих. Це так круто те, що Марін Ле Пен більше не допустять до виборів. Це ж та, яка фінансувалась Путіним, оцей генерал Путіна в спідниці був фактично. І Макрон якось дуже наперекір всьому веде таку тверду політику. Він прям молодець, він дуже, він як з нами - те, що в нас в суспільстві, так, от наших нормальних людей дискурс. І зараз він європоцентричний, класний. І моя бульбашка вся така європоцентрична і класна.В нас один там якийсь тільки кузен, з якого всі тепер стидаються, пішов депутатом від правих сил і з нього всі ржуть. І я через то не поїхала вперше на Різдво до них, тому що я не буду сидіти за одним столом з людиною, яка є депутатом від крайніх правих сил у Франції. Але Макрон молодець. Він зараз настільки на висоті, дійсно справжній дуже крутий лідер і перший, який не забоявся Трампа. Ще ж була така тема  - коли тільки Трамп на перший свій термін прийшов, він же ж типу людей булить тим, що коли приходить, він тобі тисне руку. І всі там: "Ага". А Макрон такий його міцніше схопив і тримав його довше.  Він такий маленький, такий дуже tyрісаl француз, дуже харизматичний. Я ж його бачила наживо. Це давно колись там ще, будучи культурною дипломаткою, книжку Сенцова передавала. Обманувши його охорону, бо мене пускали. Вайб від нього дуже хороший - сильної людини. І я дуже сподіваюся, що це запалює також і інших лідерів. На нашій стороні є ті, хто знають, що це таке - Молдова, Фінляндія, балтійці, поляки ті самі.Всіх, в кого була взаємодія з москалями, вони уже не дадуть себео бманути. Так, Чехія, наскільки молодці. Виступала з нам перед нами словацька група і вони вибачалися за позицію свого Фіцо. Вони каже: "Ми не всі такі словаки". Я кажу: "Та я вірю, вірю. В нас теж був Янукович. Ми не всі за нього голосували. І fееl yоur раіn". Тому просто тут треба ще іншим країнам це доводити. Тій самій Німеччині. Їх виховали в тому, що вони мають провину перед там всім світом за світові війни. І тут росіяни. Дуже ж часто Радянський Союз так і називають Росія. Їм теж треба розжовувати, скільки мільйонів українців полягло в Другій світовій. Це не були лише росіяни, це були балтійці і білоруси, молдавани, грузини, тобто це всі люди, які гинули там. А в цих видно далі, що от вони щось винні Росії. Да ні, не винні Чи Росію коли-небудь покарають за те, що вона робить? Більше того, вона ж і в час Другої світової війни багато зла наробила.  Як очільниця Совєтського Союзу.Як очільниця - голодомор і репресії, і скільки всього є, і вся ця відповідальність не була прийнята. Зато вони позабирали всі будівлі посольств по всьому світу. Це ж ми "правоприємники", давайте нам все багатство. Я дуже в це вірю - що росію покарають, бачиш, навіть Трамп зараз сказав, що він не буде протистояти. Боже, це ж такий абсурд був протистояти розслідуванню воєнних злочинів Росії в час повномасштабного вторгнення. Там видно йому все-таки напхали, що це ж зовсім повний повний абзац. Америчка, яка завжди була - frееdоm, dеmосrасy тут. Та ні, не будемо. Та хай повбивають там отих дітей, подепортовують. Та що ми це будемо? Не було. Ні, Путін нічого такого не робив. В Трампа ж почали дуже сильно рейтинги повзти вниз. І ось, думаю, що заспівали під іншу дудку. Не тому, що Трамп виправився, а тому, що все-таки люди, навіть які б вони реднеки не були, можуть трошечки відрізнити добро і зло. І от хочеться сказати, якщо у вас депресивний стан, чи вам не хочеться жити, чи вам здається, що все даремно, скажіть собі: "Я хочу дожити до моменту, коли путло буде в Гаазі". Я просто заради цього моменту готова жити, дивитися, от як ця морда буде там сидіти, якщо він, звичайно, не прийме отруту, як Гітлер десь в бункері. На це ми теж згодні, але це краще вже тоді пошвидше, щоб ми могли якось відсвяткувати. Якщо ні, то я дуже в це вірю. Я вірю в правосуддя. Це також часто питають французи: "Що хочуть українці?" Думають там помсти, вбити. Я всім кажу: "Ні, ми хочемо правосуддя". Ми хочемо просто, щоби вони заплатили репарації і щоб вони несли відповідальність за кожну заподіяну смерть, за кожну екологічну біду ту, яку вони зробили, за кожен дім зруйнований, за кожну долю понівечену.Тому що це страшне - те, що вони роблять і роблять це під якимись своїми  галюциногенними ідеями, за це треба платити. І я вірю, що вони за це заплатять. Ми говорили про культуру, про культурну дипломатію. Чи настане такий час, що французи будуть казати: "Ах, це ж українське, український там композитор чи український художник, чи український письменник". Я вірю, що настане. Війна - це дуже добре таким каталізатором виступила - те, що українців для себе відкривали. Лесю Українку ми зрештою чули у виконанні Катрін Деньов. Вона читала також Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу", сучасної поетки. Чим більше було б таких інфлюенсерів дуже вагомих, як Катрін Деньов, тим краще це буде. Це швидше одиниці зараз. А що там з Депардьє? Хай, блін, кане в лету цей урод просто. З Депардьє це, якщо хтось не в курсі, його ж зараз там за зґвалтування його судять, за домагання.В нього ще якісь педофілічні там були замашки. Дуже класно, що нарешті жінки можуть про це говорити, бо раніше, "це нормально, ну він же зірка, він має право робити все те, що захочеш, з якоюсь там жінкою, яка освітлюванням займається". І він же ж там супер друг Путіна. Воно завжди все йде якось в комплексі. Це про цінності. І я дуже рада. Він мені ніколи не подобався. Він геніальний актор, але коли ти хоч трохи знаєш, хто він і що він, ти вже не можеш дивитись на це. Я не знаю, є люди, які розділяють ці дві речі. Я не можу, наприклад, розділяти. Багато французів теж не можуть розділяти. Там чимало голів у них покотилося. І чимало мужиків заступається за таких людей, наприклад як з Беґбедером.В нас недавно теж був скандал з Винничуком, і те, що відбувалось в ПЕН-клубі. Там дуже цікаво, що розділилися, що жінки були дуже проти в основному, а чоловіки захищали, причому несподівані чоловіки, не бачили вони там сексизму і чогось такого. Це цікаво, наскільки ця річ дійсно зумовлена статевим поділом, а не якимись людськими цінностями загалом. Я думаю, що це тема для окремої розмови і ми ще колись цю розмову здійснимо, поговоримо про твій фемінізм. У мене фемінізм здорової людини. Я за те, щоб люди робили, що їм хочеться. Як от людина почуває себе щасливою на підборах - хай ходить на підборах, хоче ходити в рейтузах, з неголеними ногами їй комфортно. Відстаньте від неї ви всі, вона не зобов'язана вам подобатись. Чи так само не зобов'язана там носити ліфчик, щоб не виколювати очі. Хочеться людині таке зробити. Те саме з чоловіками - вони мають право жити, як їм хочеться. Трохи деколи tоо muсh - "Ой, він на мене не так подивився". Ну ти гарна, на тебе подивилися. Це нормально, знову ж таки. Він же тебе не образив, він тебе не помацав там, де ти не хотіла. Тобто деколи є перекоси. Я за те, щоб якось було так природньо, гармонійно, нормально. Флірт між людьми це нормально, симпатія - це нормально. Приниження і сексистські штуки - це не нормально. 

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Косметичний ремонт квартири може виявитися серйозним фінансовим викликом, але не для сестер Крістін Спенс та Брітні Гутьєррес із Флориди. Повний текст новини

Дві сестри з Флориди (США) довели, що навіть з обмеженим бюджетом можна створити стильний інтер'єр. Їхній проєкт на 350 доларів став вірусним у соцмережах.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 8 травня.Перемир’я, яке не діє і парад, який не парад Атако дронів на Кремль, Фото: скрін з відео У СNN написали, що триденне припинення вогню, запропоноване Путіним, набуло чинності, але Україна стверджує, що Росія вже його порушила. Російське державне інформаційне агентство ТАСС повідомило, що припинення вогню набуло чинності опівночі за місцевим часом у середу (17:00 за східним часом у середу). Але, за повідомленнями Повітряних сил України, Росія порушила режим припинення вогню. Вчора вночі Росія запустила керовані бомби над Сумами на північному сході України.Триденний період, обранний Путіним для припинення вогню, збігається зі святкуванням Дня перемоги у Другій світовій війні в Росії, включаючи традиційний військовий парад, запланований на п'ятницю, 9 травня. Як і в попередні роки, очікується, що Путін та його уряд використовуватимуть парад для поширення пропаганди, яка хибно представляє нинішню агресію Москви проти України як боротьбу проти "нацистського" режиму в Києві.У Тhе Wаshіngtоn Роst назвали статтю: "Україна та Росія обмінюються авіаударами напередодні річниці Другої світової війни".Виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки у Вашингтоні в середу, віцепрезидент Джей Ді Венс заявив, що адміністрація Трампа вважає, що росіяни вимагають "занадто багато" на мирних переговорах, і що Кремль не зацікавлений у запропонованому США 30-денному припиненні вогню. Однак Венс наполягає, що Сполучені Штати все ще можуть довести війну до кінця.Тим часом посол США в Україні, генерал-лейтенант у відставці Кіт Келлогг заявив, що Україна домовилася про угоду, яка передбачає створення демілітаризованої зони між двома країнами, залишаючи Росію під контролем більшу частину території, яку вона зараз окупувала, в рамках 30-денного припинення вогню. Але він визнав, що Росія ще не прийняла цю пропозицію."Зараз, ймовірно, нашою перешкодою в просуванні є те, що президент Росії не погоджується на це", – сказав він Fох Nеws.У Вlооmbеrg написали, що "Путін приймає лідерів, щоб відзначити перемогу 1945 року, поки його війна триває".  Вони відзначають, що Кремль намагається використати спільну історію перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні, щоб заручитися громадською підтримкою вторгнення Путіна в Україну, але критики стверджують, що путінські вшанування пам'яті є надуманим способом виправдання нинішньої агресії.У Тhе Guаrdіаn зауважили, що Європа сьогодні 8 травня відзначає 80 років з Дня Перемоги на тлі російсько-української війни, збільшення витрат на оборону та зміни зовнішньої політики США. У Європи з’явився оновлений "франко-німецький двигун"Фрідріх Мерц, Фото: gеttyіmаgеs У Роlіtісо написали про те, що Макрон і Мерц рекламують "оновлений франко-німецький двигун, який очолюватиме Європу". Обидва лідери заявляють, що не дозволять національним інтересам розділити їх.Президент Франції Емманюель Макрон та новопризначений канцлер Німеччини Фрідріх Мерц представили спільне бачення добре озброєної та сприятливої ​​для бізнесу Європи під час своєї першої офіційної міжнародної зустрічі у середу. Мерц відвідав Париж через добу після вступу на посаду, щоб обговорити з Макроном співпрацю Франції та Німеччини для вирішення проблем ЄС: скорочення військової підтримки США, збільшення оборонних витрат, підтримка України у війні з Росією та підвищення конкурентоспроможності Європи.Макрон наголосив на спільній відповіді на виклики, а Мерц підкреслив "глибокі зв’язки" з президентом Франції. Обидва лідери підтримують Україну, зокрема гарантії безпеки після можливого припинення вогню, і план переозброєння ЄС. У Тhе Guаrdіаn відзначили, що Франція та Німеччина прагнутимуть пожвавити свої відносини, працюючи "систематично разом" у "новому поштовху для Європи".За словами президента Франції, дві країни "створять спільну раду оборони та безпеки, яка регулярно зустрічатиметься" в рамках зусиль щодо активізації співпраці та інвестицій у сфері оборони. Він також додав, що вони прагнутимуть координувати економічні реформи.Як рідні зустрічали бранців Кремля У Тhе Nеw Yоrk Тіmеs написали репортаж про те, як рідні чекають повернення військовополених додому. На парковці в Чернігівській області сотні людей зі сльозами радості та тривоги чекали повернення 205 військовополонених, звільнених у 64-му обміні з Росією. Серед них сестри Юрія Добрєва, який провів 18 місяців у полоні, принесли торт із свічками, сигарети Wіnstоn і Соса-Соlа, сподіваючись, що брат збереже своє почуття гумору. Анастасія Добрєва, 31 рік, хвилювалася, чи справді він в автобусі, адже не бачила його півтора року.Родичі тримали фото зниклих, сподіваючись на впізнання. Юлія Когут чекала сина, зниклого в Херсоні, а Анжеліка Яцина шукала брата. Як відзначають у виданні, обміни, що повернули понад 4550 українців, – рідкісна співпраця з Росією, але звільнені розповідали про тортури, голод і приниження. Тисячі полонених залишаються в російських в’язницях.Автобуси прибули після сирен поліції. Виснажені бранці, поголені й закутані в українські прапори, виходили на парковку. Сергій Лаптєв, який вижив у полоні три роки заради доньки, дізнався про смерть матері. Анжеліці Яцині пощастило: Лаптєв впізнав її брата Олега, з яким ділив камеру. Юрій Добрєв, повернувшись, обійняв сестер, задув свічки на торті й закурив сигарету, сказавши: "Я вдома". Лікарі мали перевірити його здоров’я, але радість возз’єднання була невимовною, наголошують у Тhе Nеw Yоrk Тіmеs.Читайте також: Хоче "Велику Румунію" та критикує допомогу Україні: хто такий Джордже Сіміон, лідер президентських перегонів

29-річна турагентка Стеф Гіббс із Великобританії поділилася, як разом із 34-річною сестрою Сем їм вдалося відвідати за добу дві країни — Францію та Монако — витративши менше ніж 100 фунтів стерлінгів (близько 133 доларів США).

У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.

Мама та донька зі США стали зірками соцмереж завдяки вражаючій зовнішній схожості. Вони однаково одягаються і виглядають як сестри, попри різницю у віці понад 30 років.

У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.

У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.

Останні роки польське кіно все активніше показує Україну, особливо в контексті повномасштабного вторгнення Росії. Ця зацікавленість простежується і в спільному українсько-польському роуд-муві "Дві сестри", що 24 квітня вийшов у вітчизняних кінотеатрах. Повний текст новини

Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська критикує режисера за змарновані можливості створити глибший портрет польських і українських характерів, а натомість із теплотою згадує фільми Антоніо Лукіча.

Традиційна підбірка стрічок на вихідні від Еспресо."Насіння священного інжиру"У кінотеатрах з 24 квітняПолітична драма відомого іранського режисера-дисидента та сценариста Мохаммада Расулофа є яскравою і потужною національною історією з універсальними смислами. Однак цю стрічку, яка у підсумку отримала 5 перемог Каннського кінофестивалю та номінувалася на "Оскар" і "Золотий глобус", знімали таємно, роблячи вимушені перерви. Адже Расулоф (чий попередній фільм "Зла не існує" (про смертну кару в Ірані) у 2022 році отримав Золотого ведмедя на Берлінському кінофестивалі) вже був засуджений у рідній державі за антиурядову діяльність. Коли іранська влада довідалася, що "Насіння… " відібрали до основного конкурсу Каннського кінофестивалю 2024 року, режисера, акторів та знімальну групу почали допитувати та вимагати, щоби фільм був знятий з фестивальної програми. У підсумку режисерові присудили 8 років тюрми та побиття батогами і йому довелося таємно втікати з країни. В Україні стрічку вперше показали минулого року в межах кінофестивалю "Молодість", головою міжнародного журі якого став саме Мохаммад Расулоф.Отже, у центрі оповіді – іранська родина. Главу сімейства після двох десятиліть праці врешті підвищують на державній службі. І тепер в його повноваження входить щоденно виносити кілька сотень вироків, серед яких смертні. На розгляд кожної наступної справи він має кілька хвилин і, як правило, виносить той вердикт, який йому диктує його керівництво. А тим часом проти авторитарної влади у країні наростає протестний рух. Обидві доньки головного героя підтримують протестувальників, попри те що не можуть робити це відкрито. У ролях Місаг Зарех, Сохейла Горестамі, Махса Ростамі, Сетарех Малекі та ін."Очі: Легенда Карпат"У кінотеатрах з 24 квітняЦей фентезійний сімейний фільм зняли спільно США, Фінляндія та Велика Британія. Для режисера і сценариста фільму Ісайї Саксона, відомого своєю працею над музичними кліпами Бьорк, Каньє Веста, Dіrty Рrоjесtоrs та інших виконавців – це перший повнометражний фільм, своєрідний зв'язок з його родом, який бере початок із Карпатського регіону. Попри те що основні зйомки велися в Румунії, у стрічці чимало атрибутів української культури, зокрема звучать українські пісні. Цікаво, що стрічка є максимально віддаленою від використання ШІ. Зокрема дитинча очі, яке з’являється на екрані – це лялька, якою під час зйомок керувало одночасно семеро людей. Особливу увагу також приділили звукам, якими спілкуються очі. Критики сходяться на тому, що фільм є відверто атмосферним, таким собі приємним ковтком свіжого повітря серед сучасних фільмів."Посеред Карпатських гір є віддалене селище, де люди звикли дослухатися до кожного шурхоту, що долинає з лісу, - анонсують стрічку. - Сором’язлива Юля росте з батьком Максимом. Хлопчиків з інших родин віддають йому на виховання, аби він навчив їх правил виживання у цих краях. Мова про полювання на страшних істот, що ховаються в лісі. Якось під час тренувань із батьком Юля натрапляє на перелякане розгублене дитинча невідомої тварини. Дівчинка починає дбати про малюка та виявляється, що навіть вміє говорити, як ця крихітка. Піклуючись про майбутнє малюка, Юля хоче повернути його до родини".У ролях Гелена Ценґель, Віллем Дефо, Емілі Вотсон та ін. "Ти" (5-й сезон)На Nеtflіх із 24 квітняП’ятий, фінальний сезон популярного психологічного трилера, заснованого на однойменному романі Кароліни Кепнес про маніяка Джо Голдберга. Дехто з критиків уже назвав цей сезон ідеальним завершенням заплутаної та тривожної історії, у якій, можливо, глядач не очікував такого завершення, але де герой отримав те, на що заслуговує. Як сказано в офіційному синопсисі, в епічному п’ятому й останньому сезоні Джо Голдберг повертається до Нью-Йорка, щоб насолоджуватися власним життям. Але його наздоганяють привиди минулого та власні темні бажання.  У ролях: Пенн Беджлі, Шарлотта Річі, Гріффін Метьюз, Том Френсіс  та ін."Дві сестри"У кінотеатрах з 24 квітняПерший художній фільм, який почали знімати в Україні після повномасштабного вторгнення. Драматичні події стрічки, яка є спільним проєктом Польщі та України і яку замислив і зреалізував режисер Лукаш Карвовскі - це роуд-муві, події якого розгортаються на тлі війни в Україні. Хоча головною темою є не стільки війна, скільки взаємини людей в екстремальних  умовах. Знімали в деокупованих містечках Київщини, а також у Чернігові та  Харкові.Отже, "зведені сестри - полячки Малгожата та Яшміна мають спільного батька. Вони давно не спілкуються, однак їх змушує зустрітися звістка про те, що сталося з батьком. Він займався волонтерською діяльністю в Україні, неподалік лінії бойового зіткнення, та отримав поранення. Нині чоловіка лікують в одному з госпіталів, і доньки повинні його забрати додому. Вирушили у путь неохоче. Спершу їхали машиною, але в дорозі вона зламалася, тож далі – поїздом, а зрештою багато йшли пішки. Жахи війни, побачені на власні очі, підштовхнули до переоцінки життя та кращого розуміння себе та одна одної".У ролях Кароліна Жепа, Діана Замойська, Ірма Вітовська, Михайло Жонін, Олександр Рудинський та ін. "Андор" (2-й сезон)На Dіsnеy+ з 22 квітняЩойно з'явившись, цей сезон серіалу зробив "Андор" не тільки найкращим проєктом "Зоряних воєн" з 1980 року, але й таким, що, швидше за все, увійде до списку найбільш вражаючих телевізійних сезонів. Так майже одноголосно кажуть критики, тому не маємо підстав не довіряти. Ідеться про приквел до фільму "Бунтар Один" із всесвіту "Зоряних воєн"зі злодієм Кассіаном Андором, який приєднується до Альянсу повстанців у боротьбі проти Галактичної імперії в центрі сюжету. Властиво, дійство розгортається за п’ять років до подій у фільмі "Бунтар Один". Як зауважив хтось мудрий, у другому сезоні "Андор" утверджує себе як золотий стандарт того, чим можуть бути сучасні "Зоряні війни". У ролях Дієго Луна, Женев'єв О'Рейллі, Алекс Фернс та ін.

Із Варшави до Харківщини: у прокат вийшов польсько-український фільм «Дві сестри»

Навіть тепер не вважаю себе дорослим. Можемо їхати з дружиною в авто, я посигналю і привітаюся з незнайомою людиною. Катерина запитує: "Хто це?" Поняття не маю, відповідаю. Перший спогад: мені 7 років і я вже курю. З велосипеда ми, малеча, викрутили дзеркальце й поміняли у старшаків на сім червоних "Прилук". Біля будинку ріс бузок. Ми дітьми гралися в різні ігри. Хто програвав, розраховувався бузковим листям. Бабуся по батьковій лінії жила в Латвії. Я сідав на велосипед "Зайчик" і "їхав" до неї в гості. Доїжджав до свого друга Грицька отже, уже в "Латвії". Батько добре заробляв, доки не почав пити. Закінчив трагічно. Відморозив руки й ноги. Відрізали. Не скажу, що на мене це якось вплинуло, ми були далекі один від одного. Батьки розлучилися, коли мені було 7. Сприйняв це спокійно, жодних комплексів не мав. Мати жодного разу мене не карала. Хоча міг завіятися так, що рідні сестри до ночі шукали. Тому радий, що я найменший у сім'ї. Мав би молодшого брата, довелося б відповідати за нього. І він доношував би мої речі. Добре, що я не доношував. Сестри знущалися в дитинстві любили мені губи фарбувати. 2002-го приїхала бабуся з Латвії. Дала мені 5 доларів. Старша сестра попросила позичити. Не віддала досі. За фактичної відсутності батька виховував мене дід колишній прапорщик, учасник Другої світової. Аби нацисти не забрали його в Німеччину, пішов із партизанами в ліс. Завжди чекав мене на обід. Я з'являвся через раз. Дід ніколи не ображався. Перехиляв три чарчини по 50. Закушував салом. І тільки потім брався до основ­ної страви. Помер 87-річним. У школі улюбленими предметами були "Основи здоров'я", "Я і природа". У старших класах фізкультура. Ненавидів хімію. Мав трійку за дванадцятибальною системою. Учитель бігав за нами кількома проблемними учнями, які зривали дисципліну, кидався стільцями. Після хімії йшов урок "Основи здоров'я". Його вела класна керівничка. Замість заняття був "розбір польотів". Пісочила нас. Таким чином два уроки випадали. Це й була наша стратегія: один урок зірвано, на іншому наслідки. Мати жодного разу не карала Після дев'ятого класу директорка вручила мені свідоцтво і сказала йти на всі чотири сторони. Оцінки були нормальні, але поведінка охнути. Пішов в училище на маляра-штукатура. Заробляти почав із 10 років. Ходив на будівництво. Складав цеглу. Це ніхто не хотів робити. За 3 години мав 10 гривень. Ще були гроші, які дарували на день народження, а до того ходив колядувати, щедрувати та посівати. Купував мобільні телефони. Тепер терпіти їх не можу, бо постійно мушу бути на зв'язку. Коли у відпустці, їду в місце, де зв'язок не ловить, кайфую. Мріяв бути професійним футболістом. До ДЮСШ №11 пішов у 8 років. У "Металісті" сказали, що треба міцне фінансування екіпірування, роз'їзди. Прийняли в "Арсенал". Там теж треба було платити, але менше. Займався рік. Тренер нормальний дядько був. Скорочували бюджет, він подався в команду Харківського тракторного заводу. Можна було піти з ним, але ХТЗ найпринциповіший суперник ДЮСШ №11. Хоча пізніше займався у школі "Сходу" теж конкуренти "одинадцятих". Жалкую. Там тренер ідіот. Я зламав гомілку. Каже: продовжуй, після тренування підеш до лікаря. Закінчилося тим, що вісім місяців був у гіпсі. "Манчестер Юнайтед" клуб з історією, не те що "Манчестер Сіті". 1999-го МЮ виграв усі трофеї. Цього бачити у прямому ефірі не міг був надто малий. Але в записі неодноразово передивлявся головні матчі того сезону. Перший поєдинок наживо подивився 9-річним. МЮ грав у Мідлсбро (29 жовтня 2005 року. "Країна"). Горіли 0:4, коли за манкуніанців забив Роналду. Головою. Я ще подумав: "Який Роналдо? Він же в "Реалі" грає". Згодом дійшло, що то португальська майбутня зірка, а не колишня бразильська. 2010-го відкрив музичну студію. Записували там реп. Після того як не вийшло стати футболістом, хотів бути музикантом. Знову промах. Бо реп треба начитувати, виходячи із життєвого досвіду. А який він міг бути в мене 18-річного? Коли ностальгійний настрій, можу переслухати кілька пісень, які записували у студії. Хочу ще раз стати батьком Після училища пішов служити. Підписав річний контракт. Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Там знайшов майбутнього кума. Отримував 2300 гривень. Паралельно халтурив як штукатур. За кілька днів роботи міг мати 5 тисяч гривень. Інститут танкових військ порадив чоловік сестри. 2020-го його закінчив і пішов у 59-ту бригаду. Спочатку був командиром взводу, згодом роти. ­2021-го її визнали найкращою в батальйоні, кубок дали. Усі військові відчували подих великої війни, обговорювали її. За три дні до повномасштабного вторгнення перебував у Кам'янці-Подільському на Хмельниччині. Займалися бойовою підготовкою з частиною роти. Інша була в Олешках Херсонської області. У планах мали навчання з канадськими інструкторами. 21 лютого заокеанських військових уже не було поїхали. Нам прийшло розпорядження терміново переїжджати до Олешків. 23 лютого наказали обдзвонити свій оперативний резерв тих, хто звільнився упродовж року. Їх треба було призвати найпершими. Увечері того дня я пив найсмачніше пиво у своєму житті. Вночі прокинувся в казармі. Навколо метушня. Чую: "Харків обстріляли "Градами". Думаю: "Що за дурня? Провокація?" Зателефонував мамі та старшій сестрі: "Виїжджайте з міста", кажу. Дружина з дитиною вже жили в Гайсині на Вінничині. Дзвонить колега, який був в Олешках, і каже: "Тут пек­ло, потрапили в оточення". Я відповів: "Старайтеся зберегти людей, зброю, техніку". Дочекався своїх, які вийшли з оточення, і почали збиратися на Миколаїв. Прибули в пункт постійної дислокації там отримав димові гранати. 5 березня був у Миколаєві. Імовірно, розминулися з ворожою колоною. Це добре, бо нам тоді не було чим навіть відстрілюватися. Найбільш напружений момент великої війни 6 квітня 2022 року. Поставили завдання: зайти в села Таврійське й Нова Зоря на Миколаївщині і тримати оборону. На другий день тут були сильні прильоти з арти ворога. Вважаю, тоді вдруге народився. Найбільший біль загибель побратима "Тарета" восени 2023-го, під час наступу ворога на Авдіївку Донецької області. 25 років. Перший двохсотий з мого підрозділу. Важке дитинство сирота. Але почуття гумору не втрачав. "Тарет" міг залишатися в "тиловій" зоні, але вирішив понести боєприпаси на бойову. Його дістав FРV-дрон. Похований у Кам'янському. Коли проїжджаю повз це місто, завжди сигналю. Коли запитують про смерть, перша думка: шкода, бо все тільки починається. У 18 ішов до армії, не маючи сім'ї. Тепер ситуація інша і страх більший. Друг це той, хто готовий допомогти, коли ти йому телефонуєш опівночі. Якщо пропонує перенести розмову на ранок не мій варіант. Не хочу звикати до людей. Бо вони помирають, зраджують, ідуть. Нині в мене не друзі побратими. Бо коли підемо в цивільне життя, де я митиму вікна, а він пастиме корів, то все припиниться. Не матимемо спільних завдань і тем для обговорення. З Катею разом учились у школі. Але стосунки зав'язалися, коли закінчив дев'ятий клас. Перше побачення мені 16. Написав пісню, узяв квіти й іграшкову білочку. Закинув її на дерево. Увімкнув пісню й поліз за білочкою. Вона оцінила, але очі були великі: пришелепкуватий чи що? Найбільше вдячний дружині, що терпить. Бо вдома я не живу. Навіть коли був курсантом пішов ще затемна, прийшов уже темно. Не скажу, що не докоряє. Цьогоріч на мій день народження приїхала Катя. Дарує шампунь і три пари білих шкарпеток. Я не те щоб образився, але здивувався. Краще нічого не дарувала б. І тут вона каже: "У тебе ніж негострий. Сходи в мою машину, візьми нормальний у бардачку". Я відкриваю бардачок, а там годинник за 8 тисяч гривень. От хитрюга! Дружину намагаюся балувати. Але в подарунку має бути сенс. Наприклад, кулончик із символом безкінечності аби бути разом до кінця. Купили частину будинку. Хочу його добудувати. Процес без мене йде повільніше, ніж хотілося б. Хочеться приїжджати в комфорт, бо нинішня квартира маленька. Жити у 30-тисячному містечку після мільйонника Харкова комфортно. Усе одно перевагами міста театрами, пафосними клубами не користувався. Уляна народилася в Харкові. Узяв її на руки й відчув: це той згорточок, за який ти тепер відповідаєш. Хочу, щоб донька була сильна й самостійна. Добре, якщо тато вирішить питання. Але краще без цього. Не дивлюся новин, у яких розповідають про загибель дітей. Не витримую. Хочу ще раз стати батьком. Але боюся: раптом дитина народиться з якоюсь болячкою? До грошей легко ставитися можна тоді, коли вони є. Не скнара, але на свій день народження не ставитиму дорогого віскі. Але якщо матеріальне стосується комфорту та сімейного побуту, не шкодуватиму. Краще купити якісну річ, ніж узяти фуфло. Щастя це будиночок біля моря, спокійна старість, човен, сітка. До окупації Щасливцевого (Генічеський район Херсонщини. Країна) любив відпочивати там. 2021-го навіть набрав піску звідти. Війна показала людей нутро кожного Люблю історичні оповідання Карлоса Руїса Сафона (іспанський письменник, помер 2020 року. Країна). Недавно купив "Лонтано" Жана-Крістофа Ґранже (французький автор, спеціалізується на детективах. Країна). Але читати ще не почав. Війна показала людей нутро кожного. Ношу хрестик, що його подарував воїн, який 2014-го вийшов з оточення в районі Луганська. До початку повномасштабної війни цей хрестик лежав. Із 24 лютого 2022-го він у мене на шиї. Хочу вірити, що існує той світ. Але, коли перейду в нього, боюся бути покараним через жарти на межі фолу. Коли бачу, що хлопці розбирають боєприпаси, перехрещую їх. Що таке перемога, дізнаємося тільки після закінчення війни. Нам точно не треба заходити у столицю тероросії, свого вистачає. Звалили б ці чорти з нашої землі і все було би прекрасно. Мені 29. За 10 років хочу жити й мати дві руки та дві ноги.

Як фільм про сестер-польок розкриває повномасштабну війну в Україні, "Дві сестри" знімали лише 13 днів, створили для зйомок дитячий блокпост, знімали місцевих жителів.