Search trend "цензор"

Планується, що в травні на військовому меморіальному кладовищі відбудуться перші поховання неідентифікованих українських військових. Джерело: заступник міністра внутрішніх справ Леонід Тимченко в інтерв'ю виданню "Цензор.

Тіло журналістки Вікторії Рощиної, яка померла в полоні на території рф, повернули до України ще наприкінці лютого. Про це заявив заступник міністра внутрішніх справ України Леонід Тимченко в інтерв'ю "Цензор. НЕТ", передає Рубрика. За його словами, особу Рощиної вже ідентифікували за допомогою ДНК-експертизи. Раніше журналісти дізналися, що спочатку Рощину утримували в Енергодарі, а згодом у […] Тhе роst В Україну повернули тіло журналістки Рощиної, яку закатували в російському полоні арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Юрій Бутусов журналіст, головний редактор сайту “Цензор” (FВ) По-перше, серед 34 загиблих – майже всі цивільні люди. А двоє військових – це достойні люди, але вони стали жертвами випадково. По суті, в Сумах відбулося вбивство людей посеред вулиці. По-друге, відбувалося нагородження військових у конгрес-холі Сумського держуніверситету, який і потрапив під удар першої ракети. На заході […] Тhе роst Юрій Бутусов: Що вдалося з’ясувати щодо трагедії в Сумах? fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Збройні сили України все ще присутні на частині території Курської області РФ – йдеться приблизно про 50 квадратних кілометрів. Про це повідомив заступник керівника центру розвідки Збройних сил Естонії підполковник Янек Кессельманн, передає видання ЕRR, його цитує “Цензор”. “За нашими оцінками, під контролем ЗСУ приблизно 50 квадратних кілометрів”, – зазначив він. Кессельманн підкреслив, що Україна не зацікавлена […] Тhе роst Сили оборони контролюють 50 км² Курської області Росії, – розвідка Естонії fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Яке для вас значення має Леся Українка? Ми називаємо її найбільшою письменницею. У чому масштабність Лесі Українки для вас?Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: сulturаlрrоjесt.оrgЛесі Українка – це дуже символічна для мене фігура. У всіх є своє комфортне читання, те, що британці називають соmfоrt rеаdіng. У мене це листи Лесі Українки. Я знаю, що це прозвучить парадоксально і дивно, однак це правда. В моменти найбільших криз я перечитую оце повне листування Лесі Українки, що його видало видавництво "Комора". Коли почалося повномасштабне вторгнення, хтось читав нонфікшн, хтось новини, а я читала те, що Леся Українка написала своїм подругам. Що можна побачити у листах Лесі, щоб зрозуміти її масштаб чи значення? Там дуже багато всього. По-перше, я знаходжу там опертя. Леся Українка жила в непрості часи, вона сама дуже багато писала про імперію. До речі, у цьому виданні видно, що вирізали у радянські часи, там можна побачити, які саме фрагменти цензурувала радянська влада. Це історія про те, що важкі часи минають, а після лишаються сильні тексти – це основа. Крім того, Леся там дуже людяна. Я бачу, як вибудовується коло розумних, сильних жінок. І мені би хотілося, щоб в моєму житті так само були сильні, розумні жінки, ось це мистецьке коло, з яким можна йти поруч і все подолати. Ну і нарешті Леся Українка дуже дотепна. Ми іноді забуваємо, що вона мала прекрасне почуття гумору.Коли я планувала говорити про Лесю, яку ми не знаємо, я спіймала себе на думці про те, що кожне покоління не знає Лесю по-своєму. Ось, наприклад, моє покоління вчили, що Леся марксистка, що вона друг робітників, хвора дівчинка, страждальниця, дівчинка з грабельками. Моя мама розповідала мені, що сторіччя з дня народження Лесі Українки в 1971 році радянська влада відзначала дуже пафосно. Це було в рамці контрпропаганди проти буржуазних вигадок про Лесю Українку. Яка ваша думка, чому радянська влада так заморочувалася з тим, щоб Лесю використати в своїх інтересах? Адже після більшовицького перевороту вони могли її викреслити з української літератури. Чи не можна було? Літературознавиця Богдана Романцова, Фото: www.fасеbооk.соm/lіtоsvіtаТак, вони справді заморочувалися. Коли вона померла, вони опублікували замітку, що от померла Леся Українка – великий друг робітників і авторка бадьорих текстів, які будуть нас і далі наснажувати до праці. Це дуже комічно звучить, як на мене. Леся Українка була така велика і така помітна, що її годі було обійти. Я думаю, радянська влада це помітила, коли ховали Лесю. Тоді була величезна процесія, коли перекривали трамвайні колії, коли без перебільшення десятки тисяч людей йшли прощатися із найбільшою поеткою своєї епохи. Я думаю, в той момент радянська влада усвідомила, що це як з Тарасом Шевченком – його не можна обійти. Як-не-як, це все одно була велика трійка української літератури. Але треба було якось її пристосовувати. Тому совєти почали казати про нібито марксизм. Це неправда, Леся сама писала в листах, що вона не вірить у вчення Маркса. Почали також писати про якісь соціалістичні її погляди, про те, що вона з родини збіднілих поміщиків, що теж неправда. Тож почали прибріхувати, де могли, і потім намагатися міфологізувати її прозу, поезію, драми. А те, що було незручне, як от "Бояриня", то замовчували. Ця драматична поема була більш як століття під забороною і надрукували її тільки в 80-х роках.І то наприкінці, у 1889-му році. Я пам'ятаю, як ми прочитали "Бояриню", і для нас це стало відкриттям. Тож далі починаються 90-ті роки й інший погляд на Лесю. Вона з'являється на купюрі, у жовтій пресі, обговорюються її якісь стосунки з Ольгою Кобилянською, лесбійські мотиви в її листах. І ось уже є інша Леся – її нещасне кохання і так далі. Що ви думаєте про цей її образ?  Якийсь такий маятник хитнувся в інший бік. Спочатку вона була геть забронзовіла, як на пам'ятнику – висока жінка, яка вболіває всім серцем за працівників Радянського Союзу. А тепер це жінка, яку ми можемо розглядати під мікроскопом і шукати там якісь її умовно хтиві погляди. Однак це, звісно, не так. Це чергове перекручування, і на це працювали конкретні пропагандисти. Ми всі знаємо їхні імена. Мені здається, що ідея про лесбійську фантазію – це дуже хитка і не дуже доказова історія, тому що в принципі мода спілкування Лесі Українки і Ольги Кобилянської цілком вписується у взаємодію жінок того періоду. Мені подобається у вікторіанській літературі, що там часто жінки опиняються в одному ліжку, і це не сприймається як щось дивне, бо просто вони можуть так проводити час. Це взагалі ніким не розглядалося як щось серйозне. Вони можуть просто там читати, наприклад. І так само тут про Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Ми можемо інтерпретувати, думати. Чи було це, чи не було, ніхто не знає. І чи так важливо це? Це була дуже ніжна, дуже тонка дружба, а головне – взаємодія двох мисткинь. Жінки-мисткині тоді гуртувалися, тоді формувалися жіночі кола, видався перший в Україні феміністичний альманах "Перший вінок" Наталії Кобринської та Олени Пчілки. І це було важливо. Мені здається, що Леся знайшла союзницю. Тобто ось ця манера спілкування "а хтосик, я думаю про хтосика" на той час була абсолютно природною і звичайною формою спілкування?Абсолютно природною. Вона так само, наприклад, ніжно пише до Ізидори, своєї сестри, і до близьких. До мами вона пише зовсім по-іншому, бо це зовсім інша позиція. Це відчувається, це диспропорція влади між ними. Однак до близьких подруг вона пише дуже чуттєво.Частина історії вже 90-х та 2000-х років про Лесю – це стосунки з її матір'ю. Багато говорили про те, що Леся була небажаною дитиною, і Олена Пчілка навіть поїхала відпочивати десь після пологів, тому що їй було так складно перенести народження цієї дитини. Що ви скажете про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки?  Думаю, непросто бути донькою Олени Пчілки, бо на тебе одразу стільки всього покладається. Так, відчувалася різниця у ставленні до Михайла, старшого брата, і до Лесі. Ця, як кажуть тепер, післяпологова депресія вплинула на Олену Пчілку, тому що батько опікувався донькою, по суті, він пішов в декрет. Це дуже теж феміністична історія. Я з цікавістю колись перечитала листи Лесі Українки до Олени Пчілки, і вона в них дуже обережна. Вона, наприклад, часто виправдовується. Вона пише: "Мамо, вибач, тут монолог Іфігенії вийшов такий довгий. Я розумію, що це, напевно, не найкращий спосіб". Це про "Іфігенію в Тавриді". Таких моментів дуже багато. Вона ніби трішечки побоїться зачепити її якось. Тексти Лесі Українки дуже часто написані від імені жінки. Чи помічали ви у них продовження розмови з матір'ю? Так, я відчуваю оцю спадкоємність і в "Касандрі". Ось ця дівчина, яка народилася, і в неї теж є брат – Гелен. Дівчина, через яку говорить щось геть інше, і ніхто їй не вірить: ні старше покоління, ні батьки, ні люди навколо. Є оце відчуття, вона завжди трішечки відчувала себе на маргінесах. Мені здається, що і в її "Лісовій пісні" теж можна вловити певний конфлікт зі старшим поколінням і відхід від більш народницької традиції ХІХ століття в суто модерну європейську традицію. Вочевидь, це автобіографічні образи, однак ніколи не було прямих шпильок. Леся Українка завжди трималася дуже поважно. Я повернуся до цього міфу: Леся – марксистка, Леся – лесбійка, Леся – небажана дитина. Чи ви пригадуєте якийсь момент або знак, коли Леся стала частиною нас? Коли відбулося те, що називається увласненням національного генія? Що це для вас було?У мене є кілька таких моментів. У мене, як літературознавиці, був момент, коли я прочитала "Nоtrе Dаmе d'Ukrаіnе" Оксани Забужко і побачила дуже різну, дуже глибоку Лесю. Я побачила, як можна буквально препарувати її тексти. Тобто знялася ця ідея недоторканності текстів. Тексти перестали бути священним письмом, а від цього стали для мене ще більш живими. І наступний момент – це Революція гідності. У цей момент, коли ми всі були там і йшли із плакатами Лесі, вона була поруч із нами і вона сприймалась як та, що була би серед нас. Оце був момент абсолютно народної Лесі. Мені здається, це дуже символічно, що в часи найважливішої за моєї пам’яті революції біля нас були саме письменники. На стінах висіли Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Мої знайомі з Могилянки вийшли з плакатами про Мішеля Фуко. Тобто це буквально інтелектуальне середовище, вже мертве, було поруч із нами і серед нас. Ми сприймали всіх їх, як союзників. Я знаю від Віри Агеєвої, що Леся у свій час не вважалася письменницею №1. До речі, і в родині мама вважала її другою після старшого брата Михайла, не такою талановитою. І так само виявляється, що письменницею №1 була Чайка Дніпрова, а не Леся Українка. Як так могло статися? Так, це дивовижно. Мені здається, передусім впливало на це те, що Леся майже не жила в Україні. Ми сприймаємо її як суто українську письменницю, однак не можна забувати, що велику частину часу вона була поза межами України. Це Грузія, Італія, Єгипет – насамперед теплі країни, де їй потрібно було бути через стан здоров'я. Леся підтримувала зв'язки із середовищем здебільшого через листування, тому воно таке багате і велике. Леся Українка дуже виламувалася із загального стилю, тобто вона була на вістрі у цій неоромантичній, потім модерністській традиції. Вона писала досить незвично для багатьох. І справді в неї був свій гурток – спочатку "Плеяда", оце молоде покоління, яке вона називала європеїстами, люди, які вивчають європейські мови, читають європейську літературу. Пізніше це уже коло на кшталт Ольги Кобилянської. Також її хорошою подругою була Людмила Старицька-Черняхівська. Однак все одно Леся була дуже складна, її драми були не такі прості для розуміння. Її завжди треба було інтерпретувати. У Лесі часто питали, а чому ти пишеш не на українські теми? Навіщо тобі античка, юдейська історія чи якісь давні тексти? Чому "Дон Жуан"? Чому "Касандра"? Чому ти не пишеш про життя українських селян? А вона таким чином насправді вписувала нашу літературу у загальний контекст. Вона робила її частиною європейської літератури.Геннадій Хрукевич казав щодо Лесі Українки: "Для чого писати про Трою, якщо можна писати про Україну". А вона казала: "Навіщо стільки писати про черевички коханої". Вона його дуже добре тролила. Мені цікаво, як можна було в драмі "Оргія" не розуміти, що йдеться про Україну? Як можна було не розуміти, що античні сюжети, які вона бере, можна трактувати в український спосіб? Але цього якось не помічалося. Той самий прийом втаємничення через інші сюжети потім використовували неокласики, тому Микола Зеров дуже орієнтувався на Лесю Українку в цьому.Розкажіть, будь ласка, що таке "Плеяда"? Яким було це середовище?"Плеяда" – це середовище молодих людей від 17 до 20 років. Почалося все з того, що вони вирішили перекладати насамперед європейську літературу. Там була Леся Українка, Максим Сливинський, Людмила Старицька-Черняхівська. Потім на різних літературних зустрічах вони понабирали собі ще людей і взялися за таку буквально місійну історію перекласти весь основний канон європейської літератури. У 17-18 років я, наприклад, про це не думала. А от ці люди хотіли зробити спадщину доступною. Це, нагадаю, часи Емського указу, коли перекладати українською, тим паче якусь складну літературу, було заборонено. Українською можна говорити десь там, бажано в селі з коровами, а перекладати, публікувати навчальну літературу, займатися високими справами – заборонено. Проте вони намагалися обійти ці заборони у різний спосіб. Наприклад, вони думали надрукувати це російськими літерами, щоб цензор пропустив. Це була спроба, але потім все одно заборонили в якийсь момент. Ця історія про те, як люди в 19 років сидять і разом перекладають величезні тексти,  вона мене заворожує. Я правильно розумію, що це друкували десь у Львові, а потім перевозили контрабандою?Так, там були історії, як дівчата перевозили українські книжки у зачісках чи у капелюшках. Найчастіше це були саме жінки. Тобто це була буквально історія контрабанди. Для мене дивовижним є те, як в провінції Російської імперії народжується така дитина, яка не маючи офіційної освіти, вивчила всі ці мови. Яким чином сформувалося? Хто це формував у ній?Це насамперед було середовище – ці великі п'ять україномовних родин в Києві. Потім Леся переїхала в Колодяжне, почалося переслідування. Леся розказувала історії, як про них ходили чутки, що в місті є україномовні діти. Вона потім жартувала: "Якби я знала, що це будуть переказувати, я б розказала якусь цікаву смішну історію".Також це, звісно, вплив дядька – Михайла Драгоманова, який емігрує у Софію, тому що боїться переслідувань. Його звільняють з університету, і він розуміє, що його можуть відправити у заслання.При цьому в Емському указі він був прописаний ніби якимось окремим підпунктом.Це також середовище родини Лисенків і ця прекрасна мистецька історія. Звісно, Лесю не віддавали в школу чи гімназію. Це була позиція Олени Пчілки – вона не хотіла, аби дітей зросійщували і максимально утримувала їх вдома. Освіта була домашня, причому були різні репетитори. Батько, наприклад, вчив її точних наук. Коли ми думаємо, що Леся знала тільки гуманітаристику, – це неправда. І мама, звісно, викладала. Тобто діти постійно були в процесі навчання. А коли не було навчання, то були якісь музичні чи літературні конкурси. Тобто це дуже хороше мистецьке середовище, яке її сформувало. Але батько, кажуть, говорив російською. Якою мовою розмовляла сама Леся?Олена Пчілка дуже ображалася на свого чоловіка, що він говорить російською, тому він вставляв українські слова час від часу, як правило, в звертаннях. Олена Пчілка, звісно, була принципово українськомовною. Леся говорила і тою, і тою, однак в її активі взагалі було дуже багато мов: і німецька, і французька, і польська, й італійська. І Леся якось дуже легко перемикалася між мовами. В її листах, мені здається, можна зрозуміти, яку літературу вона читає. Це тільки моя гіпотеза, вона не доведена. Просто іноді в листах вона вставляє то італійські слова, тоді, я думаю, що вона читає якогось італійського автора, то німецькі, то французькі. Тобто вона часто поєднує мови, для неї це абсолютно органічна історія.Олена Пчілка не хотіла, щоб діти навчалися і розвивалися у цій проросійській культурі. Я раджу прочитати її новелу "Артишоки", де вона розповідає про збіднілу українську шляхту, яка шукає для своєї дочки чоловіка. Вони знаходять москаля, купця, який не знає, що таке артишоки, але який знає, що таке "парєная рєпа". Леся не залишила нам таких свідчень в текстах, але в листах, очевидно, є її ставлення до російської культури і літератури. Чи ви можете розповісти про це? Олена Пчілка була ще більш радикальною. Навіть Марку Вовчку дісталося від неї. Вона казала: "Що вона може нам розказати, ця кацапка?". Однак Леся Українка також буває дуже різка у висловлюваннях. Коли вона описує росіян за кордоном, вона каже: "Ці кацапи, які думають, що їхню собачу мову ніхто не розуміє, вони так собачиться між собою, і це непристойно". Був смішний епізод, коли вона побачила російський корабель десь в порту в Італії і почула, як там біля берега розмовляють матроси. Вона каже: "Це такий сором. Це наші співгромадяни, однак не співвітчизники". Ніби громадяни однієї великої імперії, однак не співвітчизники. Вона не розділяє з ними вітчизну. Це протиставлення дуже відчутно. До речі, потім радянська влада повикреслювала всі ці уривки.Також Леся активно критикувала Достоєвського, вона казала, що це взагалі крайня якась кацапщина. Так самого Льва Толстого. У неї було абсолютно здорове ставлення до імперської літератури, вона дуже чітко зауважувала ці маркери. Мені здається, у своїх текстах вона теж постійно підіймає постколоніальну історію. Вона дуже співчуває народам, які вищі за культурою, однак поневолені у військовий спосіб, їй це завжди болить. Так, тому що і Касандра — це дочка царя, який програв. Тобто це надання голосу ніби поневоленим, підкореним народам.До речі, вона історію свою також компілювала для того, аби змістити акцент. Їй дуже боліло, що Російська імперія завжди підсвічує історію Богдана Хмельницького і оцього об'єднання братніх народів. Тому вона скомпілювала власну історію з розмов з Драгомановим, аби доносити іншу точку зору. Я так розумію, що вони з Драгомановим не так і часто бачилися, але більшість їхнього спілкування ми можемо побачити у листах. Так само я бачу дивовижні речі в її листуванні з Агатангелом Кримським – нашим сходознавцем, великим інтелектуалом і поліглотом. Тобто Леся теж постійно навчається у нього. Нам здається, що деякі речі нам дуже знайомі, зокрема, про ці артишоки і "парєную рєпу". Для нас зараз це очевидні речі, але тоді, всередині імперії, вони могли тільки вимріювати Україну, якою вона буде, і її культурну окремішність. Тоді говорили, що це було справді щось профетичне і пророче. Абсолютно. І показово, що всі вони потім увійшли до складу УНР. Хтось був послом, хтось був заступником міністра. Та ж сама Старицька-Черняхівська входила в уряд, і, до речі, потім загинула по дорозі на заслання. Дуже багатьох репресували. Чоловік Лесі був в уряді. Тобто все це середовище, яке довгий час трималося за культуру, ще й тому, що у нас не було своєї державності. Тобто культура великою мірою мала підміняти цю політичну роль, політичну державність. І треба було зберегти українськість в усі способи, тому культура така важлива. Однак при цьому Леся Українка, яка називала себе свідомою українкою, ніколи не ставилася з погордою до інших народів, наприклад, східних. Вона ніколи з погордою не писала про Крим. Вона завжди намагалася з'ясувати у місцевих, як у них тут все облаштовано. У неї ніколи не було такої імперської позиції, вона була їй дуже чужа. Я ще хочу повернутися до матері в контексті віри, в контексті Лесі і релігії. Вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою жила без шлюбу.Перші п’ять років вони жили без шлюбу. Мама постійно Лесі писала відчайдушні листи, що треба жениться нормально, треба повінчатися, це ж головне. Леся не могла зрозуміти, навіщо це. Але Пчілка продовжувала, мовляв, всі так роблять. І нарешті, напевно, вона так втомилася, або вже й сама на це плюнула, що вони повінчалися в районі Деміївської і поїхали звідти на трамваї удвох. Нікого не було на весіллі. Тобто це була свідома позиція. Вона не хотіла бути дотичною до всіх цих великих церковних таїнств, таких пафосних, коли весілля і 500 тисяч людей. Для неї це була дуже приватна справа. Коли вона поїхала від мами до Сергія Мержинського – перше велике кохання Лесі, коли він помирав від туберкульозу, мама її теж намагалася зупинити. Тому що це, мовляв, непристойно молодій дівчині 19-20 років їхати до ледь знайомого чоловіка і бути з ним. Словом, Леся постійно порушувала ці норми і на рівні релігії теж. Мені здається, їй дуже не імпонувала церковна догматичність. У "Боярині" це відчувається, коли все за звичаями, все чітко, крок вправо, крок вліво – це вже заборона. У неї були якісь дуже приватні стосунки із Богом, тому вона ніколи не була прихильна. І з ранньохристиянських драм, до речі, це теж відчувається – і в "Катакомбах", і в "На полі крові". Ця історія християнська її постійно підважує. Здається, її рідна сестра Ольга так само теж не хотіла вінчатися. Це було пов'язано з цією фразою, що жінка кориться чоловікові. Так, у них була така принципова позиція. Ольга, до речі, була однією з перших авторок біографії Лесі, на які ми можемо спиратися.У Лесі було якесь своє ставлення до кохання, вона вважала його ірраціональним. Мене завжди дивувала природа її кохання до Сергія Мержинського, до цього білоруса, якого вона так страшенно любила, що поїхала у Мінськ, коли він помирав. Мені він не виглядає навіть красивим чоловіком. Кажуть, що він був красивий, але я з фотографії цього не бачу. Проте це не головне. Розуміючи, що Леся його любить, він вже перед смертю диктує їй листа до Віри Крижанівської, іншої жінки. Я питаю себе, як Леся Українка могла кохати таку людину, яка, мені здається, недостойна цього, тому що пристойний чоловік не міг би так поводитися. Яка ваша думка? Чи ви думали про це?Так, я думала про це. Мені здається, у Лесі був такий типаж чоловіків – з гарною бородою. Я думаю, що красива борода для неї важить. Ламберсексуал – ось типаж Лесі Українки. Це привабливі чоловіки. До речі, Мержинський дуже переживав навіть на смертному одрі, як він буде виглядати, коли з ним будуть прощатися. Він казав: "Лесю, ти прикрий мене гарно вуаллю, ти прикрась мене квітами, щоб я був гарним, коли вмиратиму". Він дуже переживав за такі речі, тобто він стежив за своїм іміджем. Для Лесі це, мені здається, така дуже романтизована історія. Вона ж обожнювала Гайне, любила Новаліса і всю цю німецьку романтичну традицію. І любов до недоступного, далекого чоловіка, і бажано, щоб він ще й помирав, тобто був ще більш недоступний, – це такий великий міф, який ми вимріємо. Тому, можливо, вона й написала свою "Одержиму". Для неї це була частково така юнацька міфологізована історія. Можливо, їй подобалося любити таку людину. Тобто не так він, як ось ця ідея високої любові-самопожертви, про яку вона часто пише, була їй близька. І потім вона іноді закохувалася в таких чоловіків, які здавалися дещо недоступними. Той же Нестор, який потім одружиться із багатійкою, і про що вона теж дуже іронічно буде писати в своїх листах. Мені здається, єдині прям здорові стосунки були уже з чоловіком. Це здорова історія, коли кохання, повага і захоплення взаємні. А до того це були лише романтичні поривання. Леся одружилася з Климентом Квіткою, коли їй вже було десь біля 30 років, тобто вона вже була зріла людина. Тут я хочу запитати вас про Лесю Українку як меценатку, про те, як вона фінансувала фольклорні експедиції на Наддніпрянщину. Так, це були експедиції Філарета Колесси, де збирали пісні. До речі, Леся цього не афішувала, вона не казала публічно, що вона є меценаткою таких проєктів. Здається, це від батька пішла традиція тихого меценатства: підтримувати, але при цьому не бундючитися цим. Її батько дуже багатьох митців підтримував. Леся взагалі дуже багато уваги приділяла збиранню народних пісень. Це теж дуже символічна річ, бо на цьому можна вибудовувати свою ідентичність, шукати коріння культури. Чому в німецькій літературі цим збиранням фольклорних коштовностей займаються, наприклад, романтики в часи постання національної держави? Тому що важливо вивести своє коріння звідкись. Мені здається, в Лесі теж була така інтенція – вивести коріння, показати тяглість культури, що ми не вчора тут народилися, а що це велика традиція. Це неоромантична історія. Вона спонсорувала ці експедиції, і, здається, навіть зберігся її голос, де вона співає одну з таких пісень. Він досить погано чутий на записі. Я слухала на цій виставці Лесі Українки, кажуть, що це її голос. Ми точно не знаємо. Кажуть, вона навмисне потім дряпала ці записи, бо їй було не дуже зручно, як вона звучить. Чоловік Лесі Климент Квітка свого часу не емігрував, як і решта, й опинився в Москві. Чи ви знаєте, чому і як так сталося? Він брав участь в УНР, був частиною уряду, мав досить високу посаду. Оскільки він був юристом, то займався цими документаціями, однак не склалося. Там були якісь історії, здається, з допитами і всім іншим, як з усіма. Чому він не емігрував? Важко насправді пояснити. Він багато говорив про Лесю і далі, але не виїхав. Шкода. Я хотіла запитати про цей феномен такого нерозуміння масштабу Лесі Українки. Наприклад, те, що 14-томник був виданий лише у 2021 році, до її 150-річчя. Існує Інститут літератури, існує держава, яка в принципі повинна була розуміти значення поетеси. І виходить, що поки Леся була потрібна радянській владі, як прапор марксизму чи друг робітників, її дуже вшановували і багато видавали. А потім за 30 років незалежності так і не видали її повне зібрання творів. Як таке могло статися? Так, це дуже сумна історія. Можливо, через шкільну програму людям не хотілося читати далі Лесю. Я пам'ятаю це перше видання "Перун", де були її драматичні тексти, вийшло, коли про Лесю почали говорити, тобто з'явилася якась цікавість до Лесі Українки. Потім Волинський університет певний час готував зібрання, займався текстологією. Проте воно якось йшло дуже повільно, поки не з'явилася воля кількох видавців і з'явилися кошти на це. Це ж спільний проєкт Волинського університету, "Смолоскипу" й Інституту літератури. І вони просто за кілька років все це допиляли. У нас загалом було не дуже добре із книжковим ринком. Важко було знайти на це кошти. Держава не сильно хотіла на щось давати, окрім серіалів. Це дивовижно, однак їм здавалося, що Леся Українка не така корисна, як якісь серіали. А зараз Леся – це вже комерційний продукт. Зараз футболки з Лесю Українкою всі купують. Проте ще буквально 10 років тому я пам'ятаю, як було таке невелике коло людей, які про Лесю часто говорили. Оксана Забужко дала дуже точне визначення про те, що Леся Українка видала українцям паспорт, що вони європейці. Як ви це розумієте? У чому цей паспорт? Графіті французького художника Крістіана Гуемі, відомого як С215, із зображенням Лесі Українки, на одному з житлових будинків, зруйнованих російською армією у Бородянці, Фото: Gеtty Іmаgеs Так, вона справді вписала нас у європейський контекст на всіх рівнях. Для Європи, для західної культури загалом дуже важливе це відчуття постійної взаємодії, коли ми не просто тут є десь особливо такі незрозумілі, такі самі в собі, такі орієнталістські, а коли ми є частиною цієї культури і між нами всіма відбувається постійний такий обмін речовин. Леся Українка в багатьох моментах його запустила і своїми перекладами, і своїм осмисленням архетипів європейської літератури, і тим, що потім про Лесю почали говорити і писати. Тобто вона сама стала приводом для продовження літературної традиції. І тим, що вона нарешті голосно говорила про те, що ми є частиною Європи, і нам найголовніше – це долучатися до європейської літератури і культури. Мені насправді складно уявити, що все це зробила одна жінка за 42 роки. Я згадала чудову статтю Шевельова про Лесю Українку, де він пише, що вона унікальна тим, що в історіях, які вона розповідає у своїх драмах, говорить про ідеї, які стають пристрастями. І це, власне, теж дуже велика новаторська річ, яку вона зробила. Я хочу запитати, чи вона перекладена, як вона перекладена, чи ми можемо нею комунікувати зі світом? Чи ці переклади якісні? Чи можна її знайти на полицях в Європі чи в Америці? Є переклади. Не всі, але є. І діаспора цим займалася. Після повномасштабного вторгнення вона йшла в театральних постановках. Наприклад, у Лондоні в театрі "Омнібус" були постановки "Касандри". Вона доступна в Америці. Я колись аналізувала, скільки там тих перекладів, все одно, по-перше, це не повне зібрання, по-друге, їм дещо не вистачає промоції. Тобто ці переклади є, їх можна взяти в бібліотеках, однак, щоб вона була прям помітна і про неї говорили, цього дещо бракує. Тому я з подивом потім читала рецензії, коли люди відкривають для себе Лесю Українку, не українці, не дотичні до української діаспори, наприклад, просто люди, які пішли на постановку, і вони здивовані, що вони не знали її раніше. Справді якось Лесю ми доносимо, мені здається, недостатньо активно і говоримо про неї недостатньо гучно саме за кордоном. 

Верховний головнокомандувач Володимир Зеленський на Ставці визначив склад армійських корпусів та призначив командирів - зміни відбудуться протягом місяця. Джерело: головред "Цензор нет" Юрій Бутусов Деталі: За даними журналіста, вже призначено 18 командирів корпусів, які будуть займати свою смугу фронту та отримають визначений постійний комплект військ.

П’ятий президент України, народний депутат Петро Порошенко заявив, що влада в Україні готується до виборів. І відбудуться вони, найімовірніше, в жовтні. Про це він сказав в інтерв’ю двом виданням – “Цензор. НЕТ” та “Українській правді”. За його словами, Центральна виборча комісія, яка “два з половиною роки нічого не робила”, розпочала роботу над відновленням реєстру виборців. […] Тhе роst Порошенко заявив, що в Україні готуються до виборів, і назвав дату fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Вчора наглядова рада Агенції оборонних закупівель повідомила, що продовжила контракт із Мариною Безруковою. Цьому передувало кілька зустрічей наглядової ради та представників міністерства. На останній Міністерство оборони передало свої застереження. Про це повідомляє журналістка Тетяна Ніколаєнко у блозі на сайті "Цензор". У вівторок наглядова рада, ознайомившись з наданими МО документами, ухвалила рішення продовжити контракт. Сьогодні прийшло непогодження від МО. Ніколаєнко нагадує, що вже місяць йде боротьба за статути наглядових рад в контексті "так хто ж має ухвалити остаточне рішення?". І прояснює певні нюанси. 1. Пункт 6.2 статуту визначає виключні компетенції наглядової ради. Вона ними скористалась. 2. Щодо конкретного рішення МОУ інформували в порядку конструктивної взаємодії. У МОУ ніхто не запитував погодження - бо це суперечить закону в тому формулюванні, яке використано. З. З невідомих причин, МОУ цим листом перевищує свої законні повноваження і вимагає перерозподіл собі частини виключних компетенцій наглядової ради. Тут наглядова вже може і про тиск заявити на себе. 4. Історія, де міністр проти наглядової - максимально не корисна для міжнародного позиціонування України. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як конфлікти у Міноборони впливають на оборонні закупівлі: директорка АОЗ Марина Безрукова дала відверте інтерв'ю Якщо МО мало обгрунтовані претензії до Безрукової, їх слід було озвучити офіційно. "Питання призначення і звільнення директора Агенції лишається у виключній компетенції наглядової ради. Так сформульовано у чинній редакції статуту. Додався пункт, що міністерство погоджує ці рішення до того, як наглядова рада їх прийме. Ідея була виключно в тому, що міністерство долучить свої сили і засоби для того, щоб перевірити відповідних кандидатів, допомогти й убезпечити ситуацію, коли керівником стане людина, яку не до кінця перевірили. І не вважаємо це погодження втручанням в компетенцію наглядової ради", - зазначав юрист Міноборони на антикорупційному комітеті. Ніколаєнко наголошує, що вся ця історія не про персоналії, а про управління. "Ми вже мали проблеми через звільнення Кудрицького. Можна нарешті покласти ці граблі та перестати на них танцювати?" - підсумувала вона. Наглядова рада Агенції оборонних закупівель ухвалила рішення про продовження контракту із чинною директоркою підприємства Мариною Безруковою ще на рік. Про це повідомили на сторінці АОЗ у Fасеbооk. Також зазначається, що члени Наглядової ради одностайно проголосували за комплексний аудит діяльності АОЗ із залученням міжнародної ради аудиторів НАТО.

Міністерство оборони не погодило рішення Наглядової ради Агенції оборонних закупівель продовжити контракт із чинною директоркою АОЗ Мариною Безруковою. Про це повідомила журналістка видання “Цензор” Тетяна Ніколаєнко. 21 січня Наглядова рада АОЗ повідомила про продовження контракту з Мариною Безруковою. Цьому передувало кілька зустрічей наглядової і представників міністерства. За інформацією Тетяни Ніколаєнко, на останній Міноборони передало свої […] Тhе роst Міноборони не погодило рішення Наглядової ради АОЗ продовжити контракт з її директоркою Безруковою, – Ніколаєнко fіrst арреаrеd оn Новинарня.

Про це повідомила в коментарі "Інтерфакс-Україна" радниця з комунікацій ДБР Тетяна Сапьян.Вона зазначила, що провадження розслідують за статтями про перевищення повноважень і дезертирство. "ДБР справді вивчає факти, викладені у ЗМІ, в межах кримінального провадження, порушеного за ст. 426-1 (перевищення військовою особою влади або службових повноважень) і ст. 408 (дезертирство) Кримінального кодексу України. Розслідування триває. Говорити про якісь попередні результати поки що рано", - сказала вона. Що стало приводом для перевірки підготовки 155-ї бригади "Анна Київська"Про ситуацію в бригаді раніше інформував головний редактор порталу "Цензор Нет" Юрій Бутусов. Він оприлюднив факти про неналежне формування та забезпечення 155-ї ОМБр.У матеріалі вказано, що "приводом для порушення справи ДБР стали події у Франції, куди скерували на підготовку 155-ту бригаду "Анна Київська". За словами Бутусова, розслідування справи перебуває на контролі президента України Володимира Зеленського, головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського та міністра оборони Рустема Умєрова. "Один з відповідальних за формування бригади керівників помер від серцевого нападу, а комбриг звільнений одразу після вступу бригади у бій. До того, як бригада зробила перший постріл, її самовільно залишило 1700 військовослужбовців", - написав Бутусов. Бригаду почали формувати у березні 2024 року, за цей процес відповідало Оперативне командування "Захід", командувач генерал Шведюк, начальник штабу полковник Селецький, та командувач сухопутних військ – генерал Павлюк. Командиром призначили офіцера Дмитра Рюмшина.  Бутусов заявив, начебто формування бригади з перших днів було "суцільним організаційним хаосом". Він навів графік комплектування 155-ї бригади, чисельність особового складу до моменту виходу на фронт на кожен місяць, а в дужках вказав чисельність СЗЧ у цей місяць, за його даними:Березень 46 (3)Квітень 123 (6)Травень 217 (31)Червень 1978 (185)Липень 3882 (310)Серпень 2748 (217)Вересень 3253 (187)Жовтень 3211 (339)Листопад 5832 (448)Журналіст додав, що в липні й серпні зі 155-ї бригади забрали понад 2550 військовослужбовців на поповнення інших частин, а у жовтні бригада виїхала на навчання у Францію. "Тобто забрали з бригади майже всіх цілком придатних, яких комбриг та комбати тільки-но розставляли на посади, фактично обнулили всі попередні чотири місяці роботи, у березні-червні, тобто цей склад бригади організувався у серпні заново, і тоді… видали наказ готуватись усім, хто залишився до поїздки у Францію у кінці вересня",  - додав Бутусов. За його словами, на навчання у Францію у складі 155-ї бригади потрапили 1924 військовослужбовці, з них досвід військової служби понад рік був лише у 51, досвід до року – в 459 військовослужбовців, а більшість, 1414, були тільки зараховані на службу і служили менш як 2 місяці. Він вказує, що 150 людей скерували на навчання навіть без проходження базової військової підготовки. Загалом під час навчання, за інформацією журналіста, в СЗЧ пішло близько 50 військових бригади.Під час перебування всього командування бригади за кордоном до неї на території України, за словами Бутусова, продовжували зараховувати "тисячі нових людей", а в жовтні та листопаді "відразу після зарахування до складу з бригади втекло понад 700 людей". Інші 4 тис. новобранців  жили на території навчального центру ОК "Захід", їх готували ті інструктори, яких туди скерувало ОК.Рядовий склад бригади, який перебував на навчанні, почав повертатися в Україну 15 листопада, штаб бригади залишився за планом підготовки для завершення штабних занять і прибув назад 30 листопада. Бутусов заявив, що за відсутності штабу бригади та комбатів, командування ОК "Захід" та КСВ почали перекидати "ненавчених і незлагоджених людей" у район Покровська.За даними Бутусова, у втечі 50 військових у Франції комісія КСВ звинуватила командира бригади Рюмшина. Його, а також кількох офіцерів штабу й одного з комбатів відсторонили від посади та призначили нових командирів. Водночас за перший тиждень грудня, ще до вступу в бій, у бригаді сталося ще 198 СЗЧ, а "з першого дня виконання бойових завдань почались значні втрати людей через погані керованість та навченість".Бутусов зауважив, що 95% командирів бригади не воювали, а 100% технічних фахівців бригади треба було готувати з нуля. Також за 9 місяців у 155-й бригаді фактично змінилось 7 штабів."Оскільки штаб бригади був у Франції, якість підготовки більшості особового складу, які перебували у навчальному центру ОК "Захід", була низькою. Погано організований та не керований колектив неможливо якісно навчати. Про це говорять кілька інструкторів 10-ї гірсько-штурмової бригади, яких ОК "Захід" залучив до бойової підготовки. Крім того, якість підготовки по багатьох спеціальностях насамперед оператор БПЛА, виявилась дуже низькою. Фактично усі люди, призначені на посади технічних фахівців, не були готові до негайного виконання обов’язків, і потребували додаткового відбору та стажування у бойових частинах, щоб набути реальної боєздатності. Таку підготовку бригада отримала можливість робити тільки після введення у бій", - вказує Бутусов. Він повідомив, що штаб бригади передбачав озброєння у понад 150 дронів, але, як вказує журналіст, бригада не отримала від держави жодного дрона. Відтак повністю укомплектована піхотою, артилерією та бронетехнікою бригада не мала дронів, що на думку Бутусова, робило її фактично обмежено придатною для ведення бойових дій. Лише через 10 днів після вступу в бій бригада отримала від Міноборони 17 млн грн для закупівлі дронів. Окрім того, за даними журналіста, бригада не мала засобів РЕБ, а бойові машини не були обладнані решітками. "У результаті новенькі танки "Леопард-2А4" та бронемашини VАВ зазнали втрат при перших же спробах застосувати їх на фронті від ворожих дронів. Бронемашини VАВ та танки АМХ-10 після прибуття на кордон навіть не були обстежені, через це виникло багато технічних проблем. Дивізіон новітніх 155 мм САУ "Цезар", уся інша бригадна артилерія та мінометники не встигли пройти повноцінний курс стрільб, та вчаться стріляти вже під час виконання бойових завдань. Усі 120 мм мінометні міни виробництва підприємства Мінстратегпрому, які видали бригаді, виявились бракованими. 4 грудня при проведенні випробувальних стрільб із 10 мін не вибухнула жодна. Міномети не могли надати вогневу підтримку, навчити мінометників не було чим, Міноборони постачання мін до війська не контролює та браковані міни не вилучає", - йдеться у матеріалі. У висновках Бутусов зазначив, що більшість воїнів 155-ї механізованої бригади на фронті намагаються чесно виконувати свої обов’язки, але через недбале ставлення бригада з перших днів має значні втрати. Він закликав "змусити владу заборонити формування нових нічим не забезпечених бригад, припинити шкідливі піар-проєкти влади в армії, і спрямувати усі наші ресурси на поповнення боєздатних та досвідчених бригад та батальйонів". 

Ростовський обласний суд ухвалив незаконний вирок двом громадянам України у справі про шпигунство. Максим Махно та Сергій Ткаченко отримали по 12 років позбавлення волі. Докази їхньої провини публічно не були представлені, пише Цензор НЕТ з посиланням на Радио Свобода. 

У понеділок, 18 листопада, на сайті ЮНЕСКО розмістили лист-звернення. У ньому організація засудила нещодавні обстріли по історичному центру Одеси, внаслідок яких постраждала пам'ятка архітектури, пише Цензор НЕТ.