Search trend "Дитина війни"

Українська співачка Наталія Могилевська поділилась, як довго приймала рішення усиновити дітей. У своєму Іnstаgrаm артистка зазначила, що думки про це виникли під час повномашстабного вторгнення. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сергій Танчинець на рідкісному фото показався з дітьми від першого шлюбу "Я 10 років була самотньою. Почалася війна&hеllір; А на що я могла чекати? Та нічого. Але хто знав, що разом з тим жахом у перший тиждень війни вона принесе в моє життя найбільше щастя. Хто міг знати? Тому вірте, що Господь дарує найкращу долю. Навіть, якщо страшні випробування довжиною у 10 років, це нічого не означає. Бо я не шкодую про жоден день, бо я змінилася. Я тільки зараз стала тією людиною, яка заслуговує і вміє приймати це щастя. Знаєте, скільки ми думали, щоб всиновити дитину? Одну хвилину", - поділилась жінка. Переглянути цей допис в Іnstаgrаm Допис, поширений Наталія Могилевська (@nаtаlіyа_mоgіlеvskаyа) Раніше Могилевська познайомила прийомну доньку чотирирічну Софію зі своєю діяльністю. Артистка опублікувала зворушливе відео, де вивела дівчинку на сцену. Дитина познайомилася з колегами зіркової матері та побувала в гримерці. Однак її обличчя Могилевська не показала.

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".Сьогодні ми поговоримо про Максима Рильського. Одного з найкращих поетів, найбільш видатних поетів свого часу, і до того ж людину, яка не лише змогла вціліти під радянськими репресіями, під радянським катком, але і стала ретранслятором пам'яті, тією ниткою, яка з'єднала Розстріляне відродження і українських шістдесятників. Я запросила поговорити про Максима Рильського Віру Агеєву, літературознавицю. Максим Рильський Пані Віра написала чудову книжку, яка називається "Мистецтво рівноваги: Максим Рильський та його час". Ми обов'язково поговоримо про мистецтво рівноваги його прихильників і Максима Рильського як прихильника мистецтва рівноваги. Але я почну з його часу. Мене надзвичайно цікавить Київ початку ХХ століття. От просто притягає він мене неймовірно! Я весь час кажу, що у мене, як у киянки, було відібрано цей час, він був підмінений Булгаковим та іншими. Тому я запитую вас про молодого, навіть юного Максима Рильського, який на початку ХХ століття в Києві навчається в приватній гімназії Науменка, читає книжки, спілкується з людьми. Що це був за юнак, що він читав, з ким він спілкувався і хто на нього впливав?Почнемо з того, що всупереч офіційному документу, в якому сказано, що Максим Рильський народився в Романівці, тобто в родинному маєтку Тадея Рильського, насправді він народився в Києві на вулиці Тарасівській. Тадей Ростиславович привіз дружину народжувати до Києва, а потім одразу в Романівку. Так було записано в документах. Отже, Максим Рильський киянин за народженням.За переказом, Микола Лисенко з Тадеєм Рильським заспівали над колискою тихенько "Максим Козак-Залізняк" і так було вибрано ім'я.Максим Рильський – дитина цього кола, українського Києва, цієї старої громади. Його хрещеним батьком був найближчий друг Тадея Рильського Володимир Антонович. Батько рано помер.В цей час Рильський вчився в Києві. Це була дуже елітна, для золотої молоді, дорога гімназія Володимира Науменка. Володимир Науменко - це такий некоронований гетьман тодішньої України, очільник старої громади, видавець журналу "Київська старовина".Отже, школа була гарна, вчили там добре, Максим Рильський лишив прегарні спогади про це. До того ж це таки був Київ декадансний.Я, можливо, здивую зараз навіть вас, тому що зовсім юний Максим Рильський належав до Київського товариства поетів-антропофагів. Страшно. Києвом навіть ширились макабричні чутки, що поети-антропофаги замовляють для своїх вечорів котлети з людського м'яса. А зважаючи на те, що Рильський тоді, ще раз здивую, вчився на медицині - його мама туди запхала, мама хотіла певного фаху для дитини, - таким чином він міг говорити про це професійно. Насправді це такий символістський контекст, це ранній український символізм.Ранній Рильський видав першу збірочку "На білих островах". Ну, що вже більш символістичне? На білих островах - втеча на хмари, білі острови - це хмари над цією грішною землею. Автору було 15 років, 1910 рік.Цю книжку похвалили в рецензії Людмила Старицька, Софія Русова, його гладила по голівці Ольга Драгоманова-Косач. Він ріс вихованцем цього кола, бо тата вже не було.Перша збірочка, з одного боку, не є показовою. Ця збірка, до речі, так само як дебютна збірка Лесі Українки, не показує майбутнього генія, яким він потім став. Йому ж було 15 років.Але Леся Українка її прочитала і благословила. Вона відчула в ньому генія. Вона сказала: "Ось хто напише "Ізольду Злотокосу"". І вона вгадала навіть його майбутній шлях, так би мовити, тому що Рильський починав як символіст. Він писав про гріховні принади.Врешті вийшла збірка "Синя далечінь", одна з найкращих його збірок. Це остання його символістська збірка.На світі є співучий Лангедок,Цвіте Шампанню Франція весела,Де в сонці тоне кожен городокІ в виноградах утопають села.Десь є Марсель і з моря дух п'яний,Десь є Париж, дух генія й гамена;Десь жив Доде, гарячий і ясний;Десь полювали милі Тартарени.Десь острів є, що осіяв Шекспір,Де Діккенс усміхався крізь тумани;В борах сибірських виє дикий звір,Серед Сахари плинуть каравани.О світе мій! О дальній світ дівчат,Що рвуть солодкі грона винограду!Благословен хай буде виноград,Осінній витвір весняного чаду!Ось він, європеїзм Рильського. Рильський європеїст, Рильський бодлеріанець. Він сам сказав в одному з віршів, який у 1918 році вийшов у межах окремої книжечки-ідилії "На узліссі".Я навіть маю таку трошки екстравагантну гіпотезу, але я її можу підтвердити, що "Замісць сонетів і октав" Павла Тичинни - це випад у бік Рильського. Тичина завжди бачив у ньому конкурента. Він дуже ревносно ставився до свого статусу першого поета, це здебільшого між поетами, адже ніхто про октави і сонети, окрім Рильського, тоді не писав. Є ще багато випадів Тичини проти неокласиків.Отже, "Синя далечінь", ідилія "На узліссі". Юний оповідач Максим писав про свою любов до книжкових полиць, де поруч із Гомером Бодлер. Але сьогодні нам ближче Гомер. Це дуже точне самовизначення: де поруч із Гомером Бодлер. Рильський ішов усупереч хронології від Бодлера до Гомера. І коли він переходить до Гомера, це який час? І як це сталося з ним?Про час сказати легко. Це між 1923 і 1925 роками. Це був закономірний шлях, тому що символізм після Першої світової війни вже відходить у всій Європі.По-перше, це втома форми, втома жанру, задовго шукали тих трансцендентних, високих, ідеальних цінностей, а тим часом світ тут і тепер був у всій своїй красі. А тут - Рильський зі своєю любов'ю до природи, як, скажімо, знавець рослин. Такого, як Рильський, варто ще пошукати. Рильський оспівав Київський ботанічний сад. Хто в нас ще знав, що є в ботанічному київському саду? Він такий природолюб, взагалі він епікуреєць, життєлюб. І ось з 1923 року, навіть з 1922-го починається в Києві голод. Київ 1920-1921 років - це мертвий Київ, час, коли голод був навмисне зорганізований окупантами, коли навколо міста стояли чекістські "загранотряди". Микола Зеров - у Баришівці. У цей час Рильський учителює в Романівці. І він починає листування з Миколою Зеровим. Рильський, по-перше, за освітою мав би бути залюбленим неокласицистом, адже гімназія Володимира Науменка - це ж гімназія з добрим класичним вишколом. У 1923 році вони повертаються всі до Києва. І ось тоді Рильський уже приєднується до кола, яке було напівсформоване, скажімо так. Тому що Зеров уже мав ім'я. Зеров видавав журнал "Книгар". І Зеров врешті старший за Рильського. Зокрема, до цього кола належав і Борис Якубський. Отож вони вони збираються разом, Рильський доєднується до цієї спільноти. А вона вже називається якось? Уже окреслюється як неокласики чи ні?Віра Агеєва. Фото: thеukrаіnіаns.оrgСлово "неокласики", або "П'ятеро з Парнасу", вживали не дуже недоброзичливі критики як глузливу назву. До речі, цікава знову таки деталь: ще один київський гімназист, ровесник Рильського Ярослав Івашкевич, обирає польську ідентичність, їде до Польщі, але він теж там стає скамандритом, стає поетом-неокласиком. Очевидно, ну, це якось пов'язано може бути з самою українською історією чи з київською освітою. Так чи так, Рильський - поет культури. І від символізму він дуже органічно переходить до сонетів, до гекзаметрів. Тоді почалися літературні вечірки. Одна з таких широко описана, до речі, на початку роману "Місто" Підмогильного. Коли хлопці ведуть своїх подруг побавитися на забаву, то вони їх проводять на бульвар Шевченка, 14, де збиралися літературні вечірки, і той критик Світозаров, то, звичайно ж, Микола Зеров. На ці вечірки ходив так само Рильський. І, крім всього іншого, Максим Рильський - блискучий майстер епіграм і всяких присвятних віршів. Скажімо, Рильський-неокласик - це поет, зорієнтований на солодкий світ.Чи янголи нам свічі засвітилиПо довгих муках безсердечних літ,Чи ми самі прозріли й зрозумілиСолодкий світ?Оцей солодкий світ після всіх випробувань, після війни, після голоду і всіх виснажень. Повернення до солодкого світу для Рильського - це повернення до світу культури. От якщо шукати поетів культури, то це неокласики і це, звичайно, Рильський. Мене треба зупиняти, я могла би Рильського напам'ять довго. Читайте, тому що це так чудово слухати! Віра Агеєва. Фото: thеukrаіnіаns.оrg Тому довго не будемо, але щоб вловити Рильського неокласика. Був такий дивовижний день: 28 липня 1922 року, коли в Романівці Рильський пише, здається, сім віршів за один день. Це унікальний випадок психології творчості. Серед цих віршів прегарний опис, один з моїх улюблених текстів Рильського, самого поетичного процесу, самого акту письма, як гомерівського бою:Буває день: в запоні попелястійГаї й сади. Заплакане вікно.Але душа – як підліток у рясті,Як молоде вино.Впрягає коней в жовту колісницю,Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,І діл буденних розбива в’язницюОсяяним мечем.І виїжджає в степ. Басують коні,У небі блискавки горить зигзаг, –І військо розцвіта на оболоні,Неначе повний мак.У Рильського розцвітання квітки - це неокласичний питомий образ, це завжди поява твору.Насправді Рильський дуже органічно поєднував різні стилі. Так, він від Бодлера до Гомера, але він ніколи не полишав Бодлера врешті зовсім. Я, може, ще раз здивую, я сьогодні в статусі людини, яка дивує: у Рильського є трошки прегарної прози. І в нього там є образ такого бодлеріанця Сержа, вочевидь автобіографічний. Вони називали своє товариство, свою, так би мовити, неокласичну спільноту кораблем "Арго". Вони себе називали аргонавтами.Мені цікаво, власне, про аргонавців запитати, про цей корабель в морі літературних дискусій, звинувачень в морі пролетарських поетів. Я правильно розумію, що неокласики не дуже реагували і не брали участь у літературних дискусіях і боях? Чи це я просто недостатньо читала? Я ніде не бачила, щоб вони відбивалися від звинувачень чи відповідали активно. І що це була за позиція така? Бо всі, хто вивчав українську літературу, розуміють, що якраз тоді тривала ця велика літературна дискусія, в 1920-х роках.Насправді варто дивитися в іншій перспективі, бо Микола Хвильовий, якого вважають центральною постаттю літературної дискусії, пішов в учні до Миколи Зерова. Хвильовий на широкий загал поширював ідеї, які були вироблені в середовищі київських неокласиків. Тобто це були київські ідеї. Ми це знаємо з листування Зерова і Хвильового. Ось чому, коли Хвильовий публікує перший памфлет, його підтримує Микола Зеров і видає цілу збірку "До джерел" - це його статті з літдискусій.Рильський майже не писав, трошки писав, але небагато, статей у нього майже немає, але він був блискучим на цих літературних диспутах, які відбувалися знов-таки у бібліотеці ВУАН. Цей знаменитий в ході літдискусії диспут в травні 1925 року, там виступали Рильський, Підмогильний, Зеров. Рильського звинувачували в тому, що він перекладає нікому не потрібного старозавітного Міцкевича. І, як в стенограмі написано, комсомолець з села Сергій Жигалко звинувачував Рильського, після чого Рильський вийшов на трибуну і спитав, на якому хронологічному віддаленні Міцкевич від Маркса, бо Маркс і Міцкевич дуже близькі в часі.Певно Сергій зрозумів, що тут можна дуже сильно прогоріти.Починаючи з 1926 року, коли вже почалися політичні звинувачення, в них була дуже правильно вибудована стратегія, хоча вона їх не врятувала. В них була стратегія: вони відійшли від дискусії, від політики, вони хотіли лишитись на маргінесі в такому культурницькому русі. Вони перекладачі, вони редактори. Неокласики ж не були організації, їм не треба було хлібних карток, реєстрації. Рильський тоді дуже добре заробляв перекладами лібретто, бо йшла українізація опери.Я правильно розумію, що коли Хвильовий каже "Дайош Європу", то це, власне, на це його наштовхнув, зокрема, і Микола Зеров.Абсолютно! Ми це бачимо з листів. Сама ця концепція культурно-історичних епох, яку геніально поширив Хвильовий і дав дуже добрі метафори, була вироблена в Києві. Вона була вироблена якраз в зерівському середовищі. Звідки Хвильовий міг це в Харкові виробити? Це було вироблено в Києві.Я читала про Хвильового  у вашій книжці "Мистецтво рівноваги", що є свідчення Рильського слідчому про його розмову з Хвильовим. Розкажіть, що це була за розмова і чи є інші якісь свідчення про контакти Рильського і Хвильового, про їхні розмови?Є! Микола Хвильовий написав про це в листі до Миколи Зерова. Там я про це і читала. Отже, це ж до середини 1920-х років вони досить зневажливо ставилися до цих загроз. Їм здавалося, що це не може бути загрозою, адже це надто примітивно.У 1923 році до Києва приїжджає делегація столичних музичних харківських письменників. Там йшлося про ініційоване Семенком об'єднання всіх письменницьких сил, такий лівий блок. Але об'єднання не відбулося. І Микола Хвильовий прочитав зі сцени театру "Я (Романтику)". Він читав фантастично, адже був дуже харизматичною постаттю. От тоді Хвильовий став, так би мовити, авторитетом для киян. І більше того, у Хвильового вистачило гідності піти в учні до професора Зерова. Ті листи, які Софія Федорівна Зерова зберегла, листи Хвильового до Зерова, їх 26 штук, здається, вони дають дуже багато. І там Хвильовий описує Зерова, бо Рильський приїхав до Харкова з рекомендацією Зерова. Вони зустрілися, випили, як пише Хвильовий. Рильський дуже добре знався на алкоголі. Він був взагалі цінителем різних життєвих радощів. Дуже гарно поговорили, сподобалися один одному.Однак Рильський належить до іншого кола, ніж Хвильовий. Це зрозуміло. Рильський до пролетарської літератури взагалі не мав стосунку, тоді як Хвильовий на початку до неї мав стосунок.У 1926 році, коли дискусія переходить в політичний регістр, вони на маргінесі, вони будуть перекладати, вони будуть не лізти в політику. Ці мотиви є і в Зерова, і в Рильського, але їм не дали цього зробити. Рильський, між іншим, найдовше удавав, що весь цей балаган його не стосується.До 1929 року включно від збірки "Під осінніми зорями" 1918 року і потім "Синя далечінь", "Крізь бурю і сніг", "Тринадцята весна", "Гомін і відгомін", "Де сходяться дороги". Збірки одна іншої краще. Таких мало в нас. Він піднімається все вище і вище. Рильський з кожною збіркою відходить від символізму, він більш поет предметності. Рильський - блискучий поет предметності, він вміє через речі передавати настрій.Максим Рильський Він думає, що оце відсторонення заховає його?Так, мовляв, ми не ліземо в політику, а ви нас не чіпаєте. Але це ж була не та влада. Рильський втримався так до 1929 року. Рильський - поет кохання, поет природи, поет культури. Один з моїх улюблених віршів Рильського цього періоду акме, як його називають, другої половини 1920-х років, називається "В агамемноновім золоченім шатрі" - за назвою першого рядка.Вірш починається з того, що в агамемноновім золоченім шатрі вожді зібралися. Вони радять раду, вони зараз підуть на Трою, кому ж судилося вбити Паріса. В заключній строфі сонета ми розуміємо, що Рильський нам показує момент, ось зараз Гомер напише так, як він напише, і тим самим визначить розвиток європейської культури на століття. Ось вона, влада поета. Врешті ніхто не знає, як дослівно було біля стін Трої. Але ось буде так, як напише Гомер. І з цим Рильський вже визнаний в своєму колі поет, Зеров його називає стерничим їхнього неокласичного корабля. Він найкращий, найсильніший їхній поет.Так до 1929 року Рильський все удавав, що це його не стосується. Тичина вже від 1923 року спитав, може і собі поцілувати пантофлю Папи. Рильський таких питань не ставив, і за нього довелося серйозно взятися.Зараз продовжимо, коли за нього взялися, за що і що врешті сталося. Хочу запитати про Сковороду. Маланюк каже про те, що Рильський - це правдивий друг Сковороди. Ви так само казали. До Сковороди багато хто звертався: і Валеріан Поліщук, і Павло Тичина, і Юрій Клен, і багато інших. І ви казали, що це натяк на Сковороду. Чому його пов'язують зі Сковородою? В чим подібність для вас?Сковорода був, без перебільшення, культурним героєм першої половини 1920-х років. Вони шукали європеїстів. Шевченко для них не був європеїстом. Це інше питання з того, що колись Маланюк знову таки казав, мовляв, якби ми в 1917 році знали про Шевченка те, що ми знаємо зараз, то ми були б інакшими. Але на противагу цьому народолюбному українофільству, вони підносять якісь інші ідеали. Вони шукають європеїстів. Вони переформатовують цей моноцентричний канон на поліцентричний, і поруч із Шевченком ставлять Сковороду і Куліша. Сковорода в цьому каноні так і лишився. Пантелеймон Куліш за рівнем таланту не міг встояти біля Шевченка. Він потім просто зникає з цього. Але станом на середину 1920-х років було саме так.Отже, Сковорода для них, зокрема для Рильського, - це епікуреєць. Сковорода - це філософ, врешті. Сковорода - це бароко. Вони всі захоплені бароко. Ви зараз скажете, що я говорю нісенітницю, але річ у тім, що для українських неокласиків український класицизм багато дати не міг, бо в нас класицизму багато не було.І вони двома пригорщами беруть з бароко образи саду і винограду, в Рильського вони теж барокового походження. Сковорода для нього важливий. А Рильський - поет культури.Уже навіть в роки Другої світової він напише свої знамениті рядки "Благословенні ви, сліди, не змиті вічності дощами, мандрівника Сковороди з припорошілими саквами". Є багато спогадів про Рильського. Він був дуже світлою людиною. Рильський зумів пройти крізь цю підлу добу,  і він єдиний пройшов майже безгрішним. Це унікально.Я теж увесь час вражаюся цим "майже безгрішним пройшов". І кажуть про те, що він навіть не боявся контактувати з людьми, які поверталися з таборів, він не боявся підтримувати цих людей.Він зумів. Це дивовижно сьогодні, тому що Бажан, скажімо, дуже великий поет, але Бажан мав свої контакти з владою. Він це потім відпрацьовував мозольно, так би мовити. А Рильський не спокусився жодною посадою, Рильський дистанціювався від влади.Починаючи з 1919 року, коли київські чекісти розстрілюють Володимира Науменка, закінчується тим, що один за одним арештовуються і фактично гинуть всі неокласики. Він поселяється в Роліті, і там же теж арешти. Ми розуміємо, що там відбувається. Ви пишете в книжці про те, що один із журналістів Вадим Охременко скоює самогубство в Роліті. Тобто це все відбувається на його очах. До того ж, якщо я правильно розумію, то він же був у Кремлі тоді, в 1943 році, коли Довженка громили за кіноповість "Україна у вогні". Він тоді був головою спілки, і тому його туди примусово відправили. Все це відбувалось на очах: знищують Довженка в Москві. А він людина, зрозуміло, тонка і дуже чутлива. Чи є якісь свідчення, як це на нього впливало, як він це все зміг пережити, цей жах?Почнемо з того, що Рильський пережив ув'язнення. Його арештували у 1930 році, в рамках процесу СВУ. Він півроку відсидів у Лук'янівці. Як він звідти вийшов, я питала, ніяких свідчень родина не має. Це ще порівняно були такі вегетаріанські часи. Це ж не 1934 рік навіть. А 1930 рік - це процес СВУ. Отже, він відсидів і, ймовірно, що його дружина Катерина Миколаївна якось змогла добитися цього, бо вона дуже клопоталася. Слідчий його відпустив зі словами, що "ви наш ворог, але сказано вас відпустити". І ось тоді Рильський, переживши цю травму, в дуже соцреалістичній поемі "Марина" 1936 року описав долю поета Тибурція, якого ні за що ні про що, не вбив нікого і не вкрав нічого, хіба що в Кохановського рядок, але його ув'язнюють і він перебуває в тюрмі. І це дуже автобіографічно, там до деталей автобіографічно.Я це називаю "послання з кораблетрощі": кидають пляшку в море, хтось підніме і прочитає. Рильський натякає, в нього тексти з подвійним дном. Його поставили перед фактом: або він гине або (підкоряється, - ред). Взагалі ким були радянські поети? Вони були пропагандистами, вони були на державній службі з непоганою оплатою й з комфортним життям, але з дуже небезпечним існуванням.У вас є чудовий розділ у книжці "Мистецтво рівноваги", який ви назвали "Психоаналіз соцреалізму". Він мені дуже сподобався, можливо, найцікавіший для мене розділ тому, що мені дуже цікаво було, як вони переживали це ламання. І ви говорите про те, що було в людей багато психічних проблем і розладів. Це пора, яку називають психологічною пандемією.Але в Рильського це інакше. Я весь час думаю про те, як Максим Рильський разом із Левком Ревуцьким пишуть пісню про Сталіна. От чи є якісь свідчення? Бо мені здається, ми вчора навіть говорили про це в одному товаристві, хтось казав, що вони, напевно, реготали, коли разом писали, інші кажуть, що навряд чи вони сміялися.Ні, є ж свідчення, я ж ніби це описала. Отож Рильський вийшов з тюрьми, і у 1932 році виходить збірка "Знак терезів". Це збірка зламу. Ми ще пам'ятаємо "Яблука доспіли, яблука червоні" чи "Нашу шлюбну постелю квітчали троянди пахучі". І ось збірка "Знак терезів", і тут Рильський, який звертається до себе самого. "На сонці мертві та бліді. Твої ієрогліфи-тайни. Хвала залізу і руді.  Живіть і радуйтесь комбайни". Це теж Рильський. Звичайно, що це іронія, сарказм навіть. Так само і "Боротьба за цукровий буряк варта більш, ніж бороня з вітряками". Це самопародія.Я зацитую пісню про Сталіна, яка починається з "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить". І там є такі рядки: "Уперед полком єдиним, більшовицька сила йде, льотом сталінським орлиним мудрий вождь усіх веде. Пурпуровими вогнями нам новий сіяє час, слово Сталіна між нами, воля Сталіна між нас". Якби про мене хтось таке написав, я би розуміла, що це знущання. Ця влада як адресат, що вони думали про це? Ви там теж цікаво про це пишете.Я теж думала про це. Моє відчуття, моя гіпотеза, влада ж не була аж такою дурною, щоб не розуміти, що це може бути не щиро. До речі, Тичина, я маю гіпотезу, писав щиро. Рильський ніколи щиро не писав. Рильський вдягав машкару і відпрацьовував, так би кажучи, обов'язкову програму. І краще бути нещирим в такій ситуації.Тому, я думаю, що владі йшлося не про щирість. Їм йшлося про підкорення, мовляв ми тебе поставили на коліна і ти співаєш те, що ми тобі сказали, вже що ти там співаєш, що ти там думаєш - це твоя справа.Між збіркою "Знак терезів" і "Третім цвітінням", яке ми теж заторкнули пізніше, це було чверть століття повного мороку для нього? Між 1932 і 1957 роками у Бажана не було, здається, жодного доброго вірша, у Тичини теж не було жодного доброго вірша, Рильський єдиний був дуже тоненьким струмочком. Це не те, що він міг зробити, у нього відібрали можливість самореалізації, його знищили, як поета, але Рильський продовжував неокласичну лінію. Тобто, з одного боку, "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить", але з іншого боку 1934 роком датований прегарний вірш "Шопен".Шопена вальс... Ну хто не грав йогоІ хто не слухав? На чиїх устахНе виникала усмішка примхлива,В чиїх очах не заблищала іскраНапівкохання чи напівжурбиВід звуків тих кокетно-своєвільних,Сумних, як вечір золотого дня,Жагучих, як нескінчений цілунок?Він лишався поетом. Тичинна зламався, тому що він хотів щиро оспівувати трактористів. Він щиро писав пісню трактористів, я так вважаю. І тому Тичина не зміг після смерті Сталіна піднятися. Тичина не піднявся як поет. Рильський піднявся, шкода, йому часу не вистачило. Бажан написав свої найкращі вірші в 1970-ті роки. Він молодший за Рильського на 10 років.Хочу запитати про "Третє цвітіння". Я правильно розумію, що це дивовижне абсолютно повернення в поезію дуже зрілого поета. Це дуже рідко буває, коли людина вибухає такою прекрасною поезію під кінець життя.Ні, так само з Бажаном. В них просто відібрали 25 років. У наших геніїв, навіть ті, хто не загинув, у них відібрали 25 років. Звичайно, що вони були травмовані, крім всього іншого. Рильський уникав наближення до влади. У нього, до речі, було багато образів. Інколи він просто грав роль блазня свідомо. Він часто образ блазня вводить у свою свої сюжети 1930-х років: поет-блазень при князівському дворі, придворний поет при королях. Він був свідомий цієї своєї ролі. Моя версія: Тичина не був все-таки таким поетом глибокої культури, як Рильський.Тичина не зміг триматися на рівні свого дуже великого таланту. А Рильський, як поет культури, зберігав себе як поет, він блискучий перекладач. Найбільш відома збірка "Троянди й Виноград", але це не найкраща збірка в тому періоді "Третього цвітіння". Найкраще - це "Голосіївська осінь", "Зимові записи".Рильський свідомий  своєї еволюції. Сама ця метафора "Третього цвітіння", він пише про троянди, які розквітають у вересні, під вересневим теплим сонцем: "І тримаємо в секреті, чому так любимо цвітіння третє". Це такий вже повів старості, як він каже. А наші поети не часто доживали до літнього віку. Отож ці мотиви від людини, яка наприкінці життя, яка прощається, тужить за молодістю. Такого в нас дуже мало, і Рильський унікальний по своєму поет.Але він в останні роки його життя, я правильно розумію, був дуже вшанований владою, так? Це правда, що документи йому на ділянку в Голосієві сам Сталін підписував? Є такий апокриф, є такий переказ. Так чи так, це було дуже складно.МБ: Він їздив на ВМW.З ВМW якраз не проблема. Так, Максим Рильський їздив на ВМW.Хто жив у ті часи, той розуміє, що це означає.Причому в Києві тоді було взагалі автомобілів, може, кілька сотень в кращому разі.Жив в Роліті, так?Але і в Роліті жили всі. Рильський, написавши пісню про Сталіна,  врятував собі життя. Правда, був ще один епізод: була якась божевільна київська комсомолка, яка весь час писала доноси  особисто Сталіну. Отримавши від неї лист про те, що націоналісти "розпорязалися" в Києві і треба з ними розібратися, там був названий Рильський, нібито Сталін спитав Хрущова, чи дійсно Рильський націоналіст.І тодішній очільник українських чекістів Успенський вже підготував орден на арешт. Але Хрущов нібито сказав, мовляв, як Рильський може бути націоналістом, якщо його пісню про Сталіна співає вся Україна.Це який рік?Це приблизно 1937 рік. І ось під час війни в Уфі Рильський пише, може, найкращу українську поему ХХ століття, одну з найкращих українських поем ХХ століття, - "Я страшенно люблю мандрівку в молодість".Мандрівка у молодість Рильського - це така згадка про молодість, про дорогих людей, про Володимира Антоновича - його хрещеного батька, про родину, про Тадея, а Рильський знав собі ціну: "Я син того Тадея", і про брата Івана, про все це середовище. Це блискуча поема, абсолютно блискуча.І тут іронія в тому, що за поему "Мандрівка в молодість" Максим Рильський отримує Сталінську премію. Але Антонович - націоналіст, ворог. Очевидно, або не читали, коли Сталінську премію давали, або не второпали, хто такий Антонович, може, забули вже.Але це говорить також про Рильського і про те, наскільки для нього це було важливо, що він не боявся. Рильський ніколи не пропускав можливості, він унікальний у цьому, згадати дорогі імена - це його стратегія. Він не був людиною, яка йде, так би мовити, в бій у лоб. Але він зробив дуже багато, неймовірно багато отакими дипломатичними операціями, скажімо так. Все ж таки, чому він вцілів? Ви теж пишете про це в книжці, про різні стратегії. Чому його стратегія виявилася правильна?Чому Рильський вцілів? Я вважаю, що тут великий фактор випадковості. З іншого боку, владі потрібні були великі поети. Стільки великих поетів вижило, тому що їм потрібні були співці. Сталін хотів, щоб про нього майстри співали, а не графомани.А по-третє, Рильський був дуже делікатним в людському, в особистісному спілкуванні. Його дуже любили. Єдине що Максим Рильський в родинному колі часто казав, що він живе з почуттям вини, адже хлопці загинули, а він живий.Рильський зробив неймовірно багато, тому що саме Максим Рильський і Микола Бажан стали тим мостом, тими ретрансляторами, які розказали неосвіченим юним шістдесятникам, які скарби від шістдесятників приховали. А кому він це розказав?Рильський дуже опікувався Павличком. Павличко швидше неокласик, неокласичного типу поет. Рильський опікувався Вінграновським, тут з подачі Довженка, так би мовити. Але він взагалі дуже багато розповідав. Розмов було дуже багато. Вони ділилися книжками. Потім Рильський же дуже багато видав репресованих. Це ж він готував видання Миколи Зерова. Він робив дуже багато непомітної роботи: видавничої, перекладацької, популяризаторської.У Рильського дуже щаслива пора "Третього цвітіння". Він визнаний поет. Він дуже любить Голосіїв, він плекає свої троянди. І його Голосіївська осінь, його лист до загубленої адресатки, його туга за молодістю, його останні вірші - це поетичний заповіт. Для нього було щастям бачити, що він плекав свій сад і цей плеканий сад вродив щедрим врожаєм.

Ввечері у суботу, 4 січня, російські військові скинули чотири керовані авіабомби на прикордонне місто Семенівка Чернігівської області. Внаслідок атаки є постраждалі серед місцевого населення. Загарбники цілили по центральній частині міста, в район житлового масиву, повідомляє Нацполіція. Внаслідок ударів КАБами пошкоджені адмінбудівля, лікарня, кафе, житлові будинки й автомобілі мирних громадян. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ворог завдав масованого авіаудару: що відбулося на фронті за минулу добу Станом на 23:00 попередньо відомо про 7 поранених, їм надають необхідну допомогу. Пошуково-рятувальні роботи тривають. На місці події працюють усі необхідні спеціальні служби. Поліція фіксує наслідки влучань та збирає докази чергових воєнних злочинів окупантів. За даними фактами слідчі відкрили кримінальні провадження за статтею 438 Кримінального кодексу України "Порушення законів та звичаїв війни". Росіяни 3 січня скинули на Слов'янськ керовану авіабомбу. Зруйновано або пошкоджено щонайменше 14 житлових будинків. Четверо людей дістали поранення. Серед постраждалих - дворічна дитина, повідомили в Міністерстві внутрішніх справ.

В Україні діти, які постраждали внаслідок війни, можуть отримати особливий статус. Це право надається дітям до 18 років, що постраждали від воєнних дій та конфліктів. Повний текст новини

У 2024 році з російського полону було повернуто більше українських військовослужбовців, ніж у 2023 році. За 2024 рік було повернуто 1358 осіб, лише 30 грудня було звільнено 189 українських захисників, повідомив президент України Володимир Зеленський під час новорічного звернення, пише Gаzеtа.uа. "Від початку війни - 3956 українців. І я називаю не приблизні, а дуже точні цифри, тому що кожен з них - це людина, наша людина, дуже важлива людина. І з поверненням кожного ми повертаємо в Україну життя", - сказав він. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Відбувся обмін полоненими: додому повернулися 49 українців Кожен обмін полоненими є дуже важливою подією для України. "І як щоразу, коли це відбувається, плачемо ми всі. Неважливо, чи це розчулена мати, чи це дитина, яка дочекалася тата, чи президент України, ми плачемо всі, тому що всі ми - люди і зберегли в собі світло", - додав президент. 30 грудня Україні вдалося повернути 189 полонених. Серед них захисники "Азовсталі" та Маріуполя, ЧАЕС, острова Зміїного, бійці з різних напрямків фронту. Це солдати, сержанти, офіцери. Це нацгвардійці, у тому числі бійці "Азову", прикордонники, тероборонівці, воїни Військово-Морських та Збройних Сил. Також двоє цивільних, які були захоплені в Маріуполі.

"Дорогий народе! За мною – "Україна-мати". Україна, яка твердо стоїть на ногах. Не схиляє голови, дивиться вперед, вірить у своє майбутнє й перемогу над усім тим злом, що Росія нам принесла. Україна, яка здатна досягти справедливого миру, маючи щит і меч. Захищаючи свій народ, свої кольори, свою незалежність. Я звертаюся сьогодні до всіх, хто цінує Україну, береже свою державу, каже з любов’ю про неї: "Моя". Я дякую вам за 2024-й. Нашим людям, що проходять усі труднощі з гідністю. Людям, для яких бути громадянами України – гордість", - наголосив Зеленський, додавши, що для мнього гордість – бути Президентом таких людей, українців та українок, які доводять, що жодні крилаті ракети не здолають народ, у якого є крила.Він підкреслив, що протягом цього високосного року ми доводили це щодня і бачили це вчора, 30 грудня: "Коли були окрилені щастям, бо на рідну землю з полону повернулося 189 українців. Бо вони зустрінуть Новий рік удома. Бо ми повертаємо своїх. 1358 людей за цей рік. 3956 українців за цей час. І я називаю не приблизні, а дуже точні цифри, бо кожна з них – це людина, наша людина, дуже важлива людина. І з поверненням кожної ми повертаємо в Україну життя".Президент України вазначив, що щоразу, коли це стається, плачуть усі українці: "неважливо, розчулена мати, або це дитинка, яка дочекалась татуся, чи президент України, ми плачемо всі, бо всі ми – люди й зберегли в собі світло".За його словами, це допомагало вистояти ці понад тисячу днів і бути сміливими, коли це потрібно, бути сильними, коли це так важливо. Як це робили наші вчителі, наші медики, наші енергетики, наші транспортники, як це робили всі наші ППОшники, мобільні вогневі групи, додав Зеленський. Він зауважив, що воїни ППО збили за цей рік 1310 крилатих і балістичних ракет, 7800 іранських "шахедів": "Браво! Гордість! Дякуємо! Ми пройшли цей рік разом. Долали разом усе, що приносив 2024-й. Перемоги й невдачі. Радощі й виклики. Сльози щастя, коли нам вдавалось. І сльози болю, коли нас ранили – в серце".Президент також згадав удар по дитячій лікарні "Охмадит" у Києві, наголосивши, що всі українські діти сильніші за все російське зло."Липень. Ранок. "Охматдит". Так б’ють слабаки й боягузи. І ми ніколи не забудемо ці дитячі очі. І ми ніколи їм цього не пробачимо! Коли зло несе смерть, наша відповідь – живий ланцюг. Такий вигляд має сила українців. І ту нашу єдність було помітно з космосу. Її бачив Бог. Бачив, які в нас люди. Які в нас діти. І я не забуду ті неймовірно дорослі та сильні очі хлопчика з "Охматдиту". Скільки в ньому життя, енергії, гідності! І наскільки одна ця дитина сильніша за Путіна! Наскільки всі наші діти сильніші за все їхнє зло. Українські хлопчики та дівчатка, які перемагають цю війну, здобувають знання онлайн і навіть у підземних школах, виграють світові наукові олімпіади, збирають кошти для нашої армії, вигадують технічні рішення, що допомагають нашій обороні. Ви – фантастичне покоління! Ось за кого ми боремось", - сказав Зеленський. Він підкреслив, що діти - це ті, кого передусім захищають наші герої, наші воїни: "Хто тримається сам і тримає на своїх плечах незалежність. Там, де воля й доблесть б’ються щодня, і зараз – в цю новорічну ніч. На всіх наших напрямках. На всіх. На сході, де зараз дуже, дуже важко й дуже непросто. Але ми віримо, ми знаємо: вистоїте. Вистоять наші хлопці. Вистоять ваші дух і сміливість. Усе те, завдяки чому ви цьогоріч не віддали наші Суми й Харків, наш Херсон і наше Запоріжжя. А росіяни цього дуже хотіли. Та натомість ви віддали окупантам борг, повертаючи війну назад додому, у Росію. І той, хто сіяв лихо на нашій землі, отримав його на своїй. На Курщині та в інших місцях, куди цьогоріч прилітала наша відповідь, наша справедливість".Володимир Зеленський наголосив, що справедливість - слово, за яким стоять сотні тисяч наших людей: "наша "оборонка" й наша наука. Чиї розум і праця робили нас міцнішими, бо 30 % усього, що в цьому році було в наших хлопців на полі бою, – усе це було зроблено в Україні.Він розповів, що на одному такому заводі я запитав у молодого інженера: "Як же вам стільки вдалося, як же ці люди стільки змогли?". І хлопець пожартував: "Так то ж не просто люди, вони – ракети".За словами президента, в цей момент йому стало соромно як громадянину, що з 90-х років держава не помічала таких наших людей: "І я пишаюся, коли весь рік, зустрічаючись із ними, чую: вони щасливі, що потрібні Україні. І що Україна знову будує своє, свої ракети. І вперше робить понад мільйон БпЛА за рік. Змушує ворога вчити українську. "Паляниця", "Пекло", "Рута". Змушує тремтіти від слів "Нептун" і "Сапсан". Усе це – наші ракети. Українські. "Гор", "Вампір", "Колібрі", "КАМІК", "Лютий", Неаvy Shоt, Fіrе Роіnt. Усе це – наші дрони. Українські. І все це – наші аргументи, аргументи для справедливого миру".Президент згадав спортивні перемоги і здобутки України у світі: "Його здобувають тільки сильні. І те, що ми такі, доводили не раз. Наші спортсмени. Олександр Хижняк, наш Танк. Ольга Харлан, Ярослава Магучіх, усі наші олімпійці та паралімпійці, за яких ми так уболівали, переживали, так кричали від радості й гордості, коли вгору здіймався синьо-жовтий прапор. Ми тримали удари й давали здачі разом з Олександром Усиком. Усе це – про дещо більше, аніж тільки спорт. Це про наш характер. Про те, ким ми є і на що здатні. Сенси й символи. Про те, що бої Сашка, як щоденні битви всієї України, показують нам: байдуже, наскільки противник більший за тебе, важливо, наскільки більша твоя воля. Тоді це захоплює подих усього світу! І всі лідери мені відверто казали: "Ми ніколи такого не бачили – коли повна зала Нотр-Дам-де-Парі аплодує". І це були оплески вам. Усім нашим людям. Ось так звучить повага до України. Ось що таке незалежність."Володимир Зеленський наголосив, що Україна бротиметься за кожкого громадянина, який потрапив до російського полону або опинився в окупації."Це коли ми не віддаємо своє. І коли не забуваємо своїх. Тих, хто в полоні. І ми будемо боротися за кожну людину, яка, на жаль, досі там. І будемо боротися за всіх, кого Росія загнала в окупацію, та не змогла окупувати їхні українські серця. І скільки б зло під дулом автоматів не роздавало паспортів, наші люди кажуть: "Ви тут не рідні, ви – тимчасові». І весь той завезений бур’ян не приживеться на нашій землі, не переможе корінних. І я завжди згадую історію про нашого одного українського дідуся, у якого окупанти запитали: "Который час?" І почули відповідь: "Час звалити з нашої землі". Ось що таке воля всередині, яку просто неможливо окупувати. І я звертаюся до всіх, хто несе в собі цю волю, на тимчасово окупованих територіях. Дорогі українці! Я знаю, що ви зустрічаєте Новий рік за нашим часом і зараз ви чуєте ці слова. У нашому Криму, на Донбасі, в Мелітополі, в Маріуполі – всюди, де чекають Україну. І куди одного дня Україна повернеться, щоб бути разом. І єдине, що розділятиме українців, – це щедро накритий стілЯ знаю: за цим столом будуть усі наші люди. Ті, хто зараз за кордоном, але зберегли Україну в собі. Тож сьогодні в першу хвилину нового року у Варшаві, Нью-Йорку чи Буенос-Айресі лунатиме "Ще не вмерла…". В Берліні, Празі чи Токіо сьогодні скажуть: "Слава Україні!" І світ відповість: "Героям слава!". Бо Україна не наодинці. Бо з нами – наші друзі. І з перших хвилин цієї війни Америка була з Україною. І я вірю, що Америка буде з Україною і в перші хвилини миру", - зазначив президент. Він згадав розмову з Джо Байденом після російського вторгнення, з Дональдом Трампом після його обрання, усі розмови з конгресменами, сенаторами, простими американцями, з усіма, хто нас підтримує у США, Європі, світі, – у цих багатьох і різних розмовах завжди була єдність у головному: Рutіn саnnоt wіn. Ukrаіnе wіll рrеvаіl. Путін не має виграти. Україна переможе, заявив Зеленський.Він подякував всім американцям за те, що ці слова доводилися справами. І наголосив, що не має сумніву : "Розуміє, що перше неможливе без другого. Бо це не вулична розбірка, де треба втихомирити дві сторони. Це повномасштабна агресія божевільної держави проти цивілізованої. І я вірю, що ми разом зі США здатні на цю силу. Змусити Росію до справедливого миру. Тобто не забути й не обнулити все, що скоїла Росія. Буча, Оленівка, Авдіївка, усі наші знищені міста й села. Ось чому дійсно справедливий мир не може настати за принципом "почнімо з чистого аркуша". Бо рахунок не 0:0. На рахунку – тисячі, тисячі українців, життя яких украла Росія"."І сьогодні серце України всіяне шрамами. Це імена наших полеглих героїв. Не дай боже жодній родині у світі пережити такі втрати. Жодному лідеру у світі я не побажав би пережити ці відчуття – у ту мить, коли передаєш нагороди посмертно. Бачиш очі матері, дружини, дитини воїна, який віддав життя за Україну, і чуєш від них: "Будь ласка, нехай це все буде не даремно". Тисячі наших хлопців і дівчат не пішли в небуття. Вони з нами, вони поруч, завжди, вони дивляться на нас із небес. І ми не маємо права їх підвести й не можемо зрадити їхній подвиг і пам'ять. І щодня в наступному році я, усі ми маємо боротися за Україну, яка буде достатньо сильною. Бо тільки таку Україну поважають і чують. Як на полі бою, так і за столом переговорів", - сказав президент України.Він дякує всім, хто цьогоріч був поруч із нами - нашим партнерам, союзникам, друзям, лідерам: "Дійсно лідерам. Не тому, що так заведено звертатись, а які доводять своє лідерство ділом. Хто не боявся приїжджати в Україну, знаючи, як цінно бачити, що ми пліч-о-пліч. Із ким попри відстань і різницю в часі ми працювали, знаходили рішення і здобували результати. "Петріоти", "айріси", "насамси", "атакамси", F-16, "скальпи", "сторм шедоу". Чеська ініціатива та мільйон снарядів. Данська модель і сотні мільйонів у наше вітчизняне виробництво. 27 безпекових угод і 40 мільярдів на підтримку нашої армії. Європейський Союз і 50 мільярдів на підтримку нашої економіки. "Велика сімка" і рішення про 50 мільярдів доларів заморожених російських активів. Це наша велика міжнародна робота. Це наша велика міжнародна перемога. Дякую партнерам, дякую вам за це, дякую команді. Армія, уряд, Офіс, парламент, регіони, громади, волонтери. Усім, хто робить нашу країну міцнішою всередині, дбає про людей".Володимир Зеленський також подякував всім, завдяки кому Україна стоїть і вистоїть, подолає свій шлях до миру, сильної України, і до України європейської. "І це вже не просто слова – це реальність, яка настала в червні цього року з відкриттям переговорів про вступ України до ЄС. І це історичний результат. Цей шлях уже безповоротний. І Україна буде у Євросоюзі. І одного дня Україна буде в НАТО й посилить Альянс. Посилить стійкість світу. Єдність Європи, яка визначає долю кожного народу на континенті. І цю єдність мають поважати всі. І Будапешт із Братиславою. Я знаю, і угорський, і словацький народи – насправді вони з нами, з Україною, з українцями, на боці правди. Правду має визнати і влада цих країн. Не треба боятися, що Україна буде у Європі. Треба робити все, аби у Європі не було Росії. Її танків, її ракет і зла, яке вона неодмінно понесе далі, якщо Україна не вистоїть. Якщо сьогодні Росія тисне вам руку, це не значить, що завтра цією ж рукою вона не почне вас убивати. Бо росіяни бояться вільних. Того, що їм не знайомо. Бояться свободи. Вони народилися за Путіна, пішли в школу за Путіна, пішли служити за Путіна й гинуть за його хворі ідеї", - зазначив він.Зеленський наголосив, що тому так важливо сьогодні підтримувати всі народи, які відстоюють свободу.: "Хто не віддає її в Кишиневі. Хто бореться за своє майбутнє у Тбілісі. І я впевнений, настане день, коли всі ми скажемо: "Жыве Беларусь!".Наприкінці звернення президент України Володимир Зеленський знову звернувся до українців, побажавши усім громадянам та країні жити в мирі. Він підкреслив, що робитиме все для цього."Нехай 2025-й стане нашим роком, роком України. Ми знаємо, що мир нам не подарують. Але ми зробимо все, щоб зупинити Росію й закінчити війну. Те, чого хотів би кожен із нас. За кожним із нас – "Україна-мати". І вона заслужила жити в мирі. Я нам усім цього бажаю. І як Президент України, і як громадянин я буду в наступному році робити для цього все. Знаючи, що буду не один. Знаю, що пліч-о-пліч зі мною ви – мільйони українців. Сильні. Вільні. Прекрасні. Незалежні. З Новим роком, дорогий народе! З Новим роком, Україно! Слава Україні!", - сказав Володимир Зеленський.

Їхала я потягом, а поруч — молода жінка із немовлям. Всі пасажири в нашому купе були дуже приємні, і тут ця молода мама каже нам: "Це вперше за довгий час ніхто не скривився, коли побачив мене з дитиною, і не сказав щось типу "То що, спати не будемо сьогодні?". І так мені вкотре стало гірко від помітної нетерпимості українського суспільства до маленьких дітей. Авжеж, я узагальнюю, але як мама гіперактивного малюка в минулому я добре пам’ятаю, як воно — ходити в цьому взутті, і тому завжди намагаюся тепер підтримувати молодих батьків із дітьми десь в дорозі. Просто є з чим порівнювати, я памʼятаю, наприклад, як колись ми з 5-річним сином подорожували у Сакартвело, і мене тоді дуже зачепив контраст. Там дітей переважно обожнюють, ти з дитиною всюди почуваєшся бажаною; і навіть підлітки-хлопці, проходячи повз десь у місті, можуть нахилитися до твого малюка і почати тепло загравати до нього (цей епізод мене тоді вразив до глибини душі). Читайте також: Портрет поколінняВ Україні люди дуже різні, і реакції дуже різні також, але, загалом, я як мама завжди відчувала сильну напругу, бо моя дитина неодмінно комусь заважала, когось дратувала тощо. Тим часом нас, українців, усе менше і менше, й тим людям, які наважуються зараз народжувати в Україні, на мій погляд, потрібна особлива підтримка і від держави, і від суспільства загалом. А потім у нашому купе опинилася ще молода дівчина із собачкою мальтіпу. Я донесхочу награлася з цим солодким створінням, аж раптом дівчина каже: "Це мені чоловік подарував. Ви знаєте, він уже 5 днів не виходить на зв’язок…". "Він служить? А де саме?". "Зараз на Курщині". А ще трохи згодом ця дівчина сказала: "Дитину я собі зараз не можу дозволити, хіба що після закінчення війни. Ну, хоч собаку маю…".Та й таке. Але я вчора читала новину, що в Харкові та на Харківщині загалом зараз бебі-бум. Не знаю, що там в інших регіонах України з цим ділом, але хочу якось підтримати й обійняти усіх тих батьків, що і під час війни наважуються давати життя новим українцям. Дякую вам.ДжерелоПро авторку. Ірина Цілик, українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Член Українського ПЕНРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Новообраний президент США Дональд Трамп, президенти України та Франції - Володимир Зеленський та Емманюель Макрон - зустрілися в Парижі, напередодні відкриття відреставрованого після пожежі Нотр-Дам-де-Парі. За словами, українського президента, розмова була загалом позитивною для нас. Подробиці не розголошувалися. Пізніше відбулася також розмова за участю Трампа, Макрона та прем'єра Британії Кіра Стармера. Дональд Трамп в Парижі був одягнутий в канонічні українські кольори: синя маринарка та жовта краватка. Символічно. Взагалі, то є добре, що український дискурс Трампу почали формувати Макрон зі Стармером, а не Ілон Маск з Такером Карлсоном. Трамп вкотре нагадав, що він за мир і проти війни. Розпочався новий, "нотр-дамський процес" врегулювання. Пізніше Трамп ще додав, що не залишить Україну напризволяще. Аналітики розкладають висловлювання Трампа на атоми, і намагаються видобути з тих слів якусь раціональну суть, навіть не здогадуючись, що подібна робота позбавленого всякого сенсу. Дональд Трамп - політик-дитина. ...риторика новообраного американського президента зводиться до такого: "В мене є потужний план врегулювання, але я вам його не розкрию, бо після оприлюднення він потужним бути перестане Не дарма він якось засвітився в епізодній ролі різдвяного фільму "Сам вдома". Все, що він говорить словами, не має жодного значення, позаяк, по-перше, він не пам'ятає, що він казав з того чи іншого приводу, а по-друге, між висловлюваннями Трампа і його діями відсутній будь-який логічний зв'язок. "Думає одне, каже друге, а робить - третє" - кажуть в таких випадках в Наддніпрянщині. Але загалом риторика новообраного американського президента зводиться до такого: "В мене є потужний план врегулювання, але я вам його не розкрию, бо після оприлюднення він потужним бути перестане". І в цьому є певна логіка. У вівторок у Флориді - Дональд Трамп понад три години говорив про Україну з угорським прем'єром Орбаном, який, очевидно, обраний "посередником" в розмовах за мир, чи радше кур'єром, між Вашингтоном і Москвою. А вже в середу Орбан мав телефонну розмову з Путіним. Зміст цієї розмови нам невідомий, та, відверто кажучи, не дуже й цікаво. Риторику Путіна ми знаємо й без Орбана. Так само знехтуємо репліками кремлівського алкоголіка Дмитра Медвєдєва, за результатами його візиту до Китаю. Щось там казав, та й потому. Президент Франції Еммануель Макрон разом з прем'єром Польщі Дональдом Туском обговорили спільну миротворчу місію в Україні. Військовий експерт Елі Тененбаум, який працює в проекті місії, повідомив, що вона може складатися з 5-ти бригад, це близько 50 тисяч солдатів. ...США оголосили про виділення Україні $20 мільярдів у рамках ініціативи G-7 щодо надання допомоги за рахунок доходів від заморожених російських активів Тим часом адміністрація чинного президента Сполучених Штатів оголосила про допомогу Україні на суму майже мільярд доларів - $988 млн. Джо Байден виступив в ролі святого Миколая наприкінці своєї каденції. Що важливо: більше половини цієї суми піде для артилерійських ракет НІМАRS. Дальність (вперше) демонстративно не вказана. І це також добре! Крім того, США оголосили про виділення Україні $20 мільярдів у рамках ініціативи G-7 щодо надання допомоги за рахунок доходів від заморожених російських активів. Дамаск здався повстанцям. 50-літня сирійська диктатура, яка вважалася непохитною й нездоланною, впала за три дні. Багато, хто хотів падіння Асада, зокрема й Україна, Ізраїль, Туреччина. Так само багато хто хотів ганьби Росії, для якої болюча поразка в Персії в перспективі може стати новою Цусімою. Але об'єктивно світ не зацікавлений в тому, аби на зміну Асаду прийшли до влади радикальні ісламісти. Головні вигодонабувачі сирійської революції поки що - Ердоган та Ізраїль. Хоча б з точки зору перспективи будівництва вже спроєктованого газогону з Катару до Європи. Через територію Сирії і з хабом у турецькому Середземномор'ї. Однак, Анкарі буде не легко контролювати Сирію, хто б там до влади не прийшов. Ізраїль же отримав шанс покінчити з Хезболлою остаточно. З сирійським флотом Ізраїль вже покінчив, буквально за один день. Крім того, Ізраїль (за згоди США) знищив практично всі російські склади озброєння в Сирії. ...Україна допомагала сирійській опозиції незадовго до наступу. І скерувала на Близький Схід 20 досвідчених операторів БПЛА та 150 FРV-дронів Тhе Wаshіngtоn Роst написала, що Україна допомагала сирійській опозиції незадовго до наступу. І скерувала на Близький Схід 20 досвідчених операторів БПЛА та 150 FРV-дронів. Співробітник Вашингтонського інституту Аарон Зелін помітив, що лідер сирійської опозиції, радикальний ісламіст Джулані, який і скинув Асада, надихається в своїй діяльності прикладом президента Зеленського: від риторики до однострою в кольорах хакі. В сучасному світі іноді вибудовуються дуже цікаві паралелі і аналогії. Словом, можемо записати на свій рахунок ще одну революцію. У такий неординарний спосіб завойовуємо суб'єктність. А шокований світ розглядає кадри з знаменитої сирійської тюрми Седная, де опоненти родини Асадів перебували по кілька десятків років. Кажуть, тут відбувалося до 40 страт на тиждень, трупи жертв режиму розчинялися в кислоті. Це було справжнє пекло на Землі: знущання, катування, вбивства. До створення сучасних сирійських спецслужб і репресивної системи свого часу були причетні екс-офіцери СС Алоїз Бруннер та Вальтер Рауфф, які змогли втекти і сховатися від правосуддя після Другої світової війни. Зло не зникає просто так, само по собі. Повалений Асад разом із родиною опинився, як і можна було здогадитися, у Москві. Путін - той ще збоченець. Він колекціонує скинутих народами диктаторів. Ну, добре хоч не мертвих. Куди буде втікати сам Путін при нагоді - неясно. Можливо, в Пхеньян. Служба безпеки України атакували морськими дронами Sеа Ваby Керченську бухту. Були вражені гвинтокрили, літаки та патрульні катери ворога "Раптор", успішно атакована баржа, яка перевозила боєприпаси та обладнання для ремонту Керченського мосту. Сили оборони знищили ракетним ударом чергову систему ППО СС-400 в окупованому Криму. Докази успішної атаки надала британська розвідка. У вівторок була успішно атакована нафтобаза "Транснєфті" у Брянську. В результаті спецоперації ГУР знешкоджено конструктора Міноборони РФ, який розробляв новітні дрони та займався модернізацією крилатих ракет Х-59 і Х-69. Тепер не розробляє і не модернізовує. Україна отримає партію гаубиць Саеzаr від Данії та Франції не 2026, як передбачалося раніше, а вже наступного року. Держдеп США схвалив пакет послуг для обслуговування винищувачів F-16 для України на суму $266 мільйонів. Про посилення допомоги Україні заявили Британія, Франція, Німеччина, Польща, Італія та Іспанія. До України з візитом завітав лідер німецької опозиції і кандидат в канцлери від ХДС-ХСС Фрідріх Мерц. Це саме той чоловік, який обіцяє дати нам "Тауруси". Вже стало новою європейською традицією: перед тим, як очолити уряд в себе вдома, мусиш пройти оглядини і "затвердження" в Києві. США провели перше успішне тестове перехоплення балістичної ракети середньої дальності поблизу острова Гуантанамо. Британія успішно збила тестовий безпілотник за допомогою лазерної зброї. Як бачимо, наша війна спонукала країни Заходу до пошуків нових військових і наукових технологій. У Києві пройшла 20-та ювілейна церемонія "Книга року ВВС". Пам`ятаю, як "український куточок" літератури скромно тулився десь на периферії столичних книгарень. Сьогодні в книгарні "Сенс" на Хрещатику (там відбувалася церемонія) - 50 тисяч найменувань і кілометрові стелажі української літератури. В книгарні повно людей. Переважно, молодь. Вони читають, п'ють каву, зустрічаються. Це нове незалежне покоління незалежної України. "Книгою року" стала "Мої жінки. Мy wоmеn" Юлії Ілюхи. Книга про наших українських жінок, книга про війну. Книга про те, як наші мами, дружини, кохані, сестри, доньки і подруги несуть і тримають Україну на своїх тендітних плечах А "Книгою року" стала "Мої жінки. Мy wоmеn" Юлії Ілюхи. Книга про наших українських жінок, книга про війну. Книга про те, як наші мами, дружини, кохані, сестри, доньки і подруги несуть і тримають Україну на своїх тендітних плечах. Гідно, сміливо, гордо&hеllір; Тримаймося!

Раніше було відомо про чотирьох загиблих та 22 поранених

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

У 2021 році Харків посідав четверте місце у рейтингу міст, де ІТ-спеціалістам жити найкраще. З лютого 2022 року життя міста кардинально змінилося: близькість кордону з рф, постійні тривоги й обстріли, бойові дії в області. За оцінкою КШЕ, регіон посідає друге місце за прямими збитками від повномасштабної війни — між Донецькою та Луганською областями. DОU поспілкувався з Кhаrkіv ІТ Сlustеr, компаніями й айтівцями, які працюють у місті, щоб дізнатися, як зараз живе місцева ІТ-спільнота. 👨‍💻 Скільки спеціалістів та ІТ-компаній зараз працюють в Харкові 🤝 Яка ситуація із замовниками💻 Умови для роботи🎓 Вища ІТ-освіта в Харкові📚 ІТ-курси📌 Події📢 Відгуки айтівців про місто🔍 Компанії 👨‍💻 Скільки спеціалістів та ІТ-компаній зараз працюють в Харкові За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, станом на початок повномасштабного вторгнення місцева ІТ-галузь нараховувала приблизно 510 компаній і 50–55 тисяч фахівців — як працівників самих компаній (не тільки розробників), так і ФОПів. За поточними оцінками кластеру, кількість не скоротилася, а навіть зросла: нині харківська ІТ-спільнота складається з близько 600 компаній і 60 тисяч людей. Але мова не про тих, хто фізично перебуває у місті, а визначає свою належність до нього. Ольга Шаповал, директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr: «Як вийшло, що за нашими даними кількість зросла? Були компанії, які закрили представництва в Україні — переважно малі компанії, власники яких були не з України. Ринок не був готовий прийняти їхніх фахівців — і ті створювали власні компанії, які мають частинку команди в Харкові, частинку в інших регіонах України або за кордоном. Ми навіть зібрали 399 компаній у так званий ІТ Сlustеr іn thе сlоud. Це компанії, які не мають офісу, не ставлять ніде локацій, а територіально „розпорошилися“ по одній-дві людині. Як ми рахуємо? Ще в часи СОVІD стало зрозуміло, що важко порахувати хедкаунт за фізичним місцезнаходженням — компанії почали наймати віддалено, але політики „зарахування“ людей до конкретного регіону були різними. Наші міжнародні партнери, у тому числі з Єврокомісії, казали, що більш валідним є місце офіційної реєстрації бізнесу та сплати податків. Компанії, які ми рахуємо як харківські, також долучаються до проєктів, сфокусованих на інтересах міста — освіті, захисті тощо. Як приклад — розбудова Ситуаційного центру. Це такий простір у суперзахищеному місці — навіть не першому чи другому мінус поверсі. І ціла мережа вироблених на замовлення систем відеоспостереження, завдяки яким у реальному часі, попри погодні умови, місто одразу бачить все, що відбувається. Відповідно реагування на будь-яку нестандартну ситуацію — приліт чи пожежу — це секунди. Завдяки цьому вже були врятовані тисячі життів». Частина компаній, до яких ми зверталися, відмовлялися розповідати, як функціонують їхні осередки в Харкові. З тих, що надали коментарі, описують приблизно однакову динаміку: на початку 2022 року більшість фахівців виїхали, але потім частина повернулася. За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, був момент у квітні 2022 року, коли в місті перебувало лише 7–10 тисяч фахівців. «Восени 2022 року та у 2023 році було декілька хвиль на повернення. Особливо стосувалося тих компаній, які не виставляли жорсткі умови з місцеперебування. До речі, повернулося багато дівчат. Ті 60 тисяч, про які я казала, — штатні працівники, ФОПи, гіг-фахівці. 70 % з них в середині країни та 30% — за кордоном. Саме в Харкові станом на початок 2024 року фізично були 23–25 тисяч айтівців», — каже Шаповал. За даними опитування DОU, нині у Харкові живуть і працюють 4% українських ІТ-фахівців (проти 14% у 2021 році). Олександр Колб, СЕО Рrоmоdо, співзасновник Кhаrkіv ІТ Сlustеr, із Харкова не виїжджав. «Знаєте, коли стало спокійно в місті? Коли всі, хто панікував, виїхали. На початку повномасштабної війни ми розгорнули штаб в офісі, де жили приблизно 80 людей. У мене була ідея триматися разом. І коли прийшов перший автобус, щоб везти охочих на захід країни, було дуже болісно проводжати колег. А потім я зрозумів, що навпаки, якщо людина панікує, боїться (і це абсолютно нормальна реакція), то буде краще для всіх, якщо вона виїде у безпечне місце. Моя сім’я на рік виїжджала. Але потім ми вирішили, що повинні жити разом в Україні. До літа цього року були думки про переїзд у Київ. Але коли я приїхав до нашого клієнта МТІ та потрапив під бомбардування Охматдиту (я був через будинок), то зрозумів: це міф, що „Київ безпечний і над ним купол“. Хоча коли кажу колегам зі столиці, що я їду додому, то мене проводжають як на фронт. Інформаційний простір такий, нібито „в Харкові люди в землянках живуть“. Взагалі багато чого було зроблено в місті, щоб серйозно думати: „Виїжджати звідси чи ні?“. Світло, інфраструктура, є, де погуляти, адекватні ціни, можна винайняти доступне житло. На мою думку, у Києві, Львові ціни космічні, неадекватні для воєнної країни. У нас безплатний транспорт, немає заторів. Мої діти ходять у школу. Місто настільки адаптоване, що коли вимикають світло, то все працює. Жодних перепадів, паніки». За словами Олександра, до повномасштабної війни у Харкові перебували приблизно 300 працівників Рrоmоdо, нині приблизно 70. «Ті, хто залишаються в місті — це їхній особистий вибір. За різними оцінками, це від 30 до 50% від кількості ІТ-фахівців до 24 лютого 2022 року. Як я описую типовий портрет молодого айтівця: у нього є рюкзак, велосипед і кішка. Він їх зібрав — і переїхав. Люди ж із сім’ями, у яких є нерухомість, що втрачати — часто сидять на місці. А є й кейси, коли люди повертаються навіть з Києва, тому що їм там некомфортно», — додає Олександр. 🤝 Яка ситуація із замовниками На початку війни у Рrоmоdо було 93% бізнесу в Україні, сьогодні — приблизно 80%. «Ми заточені на великий е-соmmеrсе бізнес. Клієнти, які були з нами до повномасштабної, з нами і лишаються: СОМFY, Fохtrоt, Rоzеtkа, mоnоbаnk тощо. Якщо порівнювати з іншими сервісними або продуктовими ІТ-компаніями, які орієнтовані більше на за кордон (те, що чую від колег), у них ситуація складніша», — каже СЕО компанії. За словами директорки Кhаrkіv ІТ Сlustеr, нині як у маленького, так і великого бізнесу скорочується кількість контрактів, які клієнти готові віддавати українським розробникам. «Ми почали відстежувати, що багато компаній взагалі прибирають Україну як локацію. Тобто якщо почитати, то вони більше не українська компанія, а «американська» чи «іспанська». Іноді залишають Київ або Львів, а іноді й ні. Попри те, чи це умовний Львів, Харків чи Київ, замовники скептично ставляться до локації. Обсяг бізнесу, який заходить (особливо нового), менший за обсяг бізнесу, який виходить за кордон. Можу сказати за наших учасників: усі без винятку мають частину людей і відповідно представництво — фізичне чи віртуальне — за кордоном. Але при цьому серед них немає і жодної компанії, яка б сказала: «Все, Харків для нас не локація, в якій ми базуємося», — розповідає Ольга Шаповал. Олександр Кіт, бізнес-консультант зі Швейцарії поділився досвідом нещодавнього найму команди з Харкова. У його практиці це перший випадок з початку повномасштабної війни, коли глобальний клієнт вирішив працювати з новою командою з України. «Я навіть не впевнений, що всі зрозуміли, що базою команди є Харків. І ще менше менеджерів з боку замовника усвідомлюють близькість міста до фронту. Саме в цій ситуації бренд Харкова не відіграв ролі. Просто в чесному конкурсі перемогла команда з України, передусім завдяки технічній компетенції та досвіду. Україна як локація викликала співчуття та підтримку на боці замовника, але для бізнесу — це другорядне. Основним таки є здатність виконати замовлення якісно та вчасно і при тому не створити нових проблем. Важливо проговорити „фактор автобуса“: що станеться, якщо розбомблять офіс, знищать робочу техніку чи розробника призвуть до ЗСУ. Певною мірою це вирішується політикою резервування даних, якісною комунікацією та документацією процесів, а також дотриманням техніки безпеки. 100% працівників з боку клієнта ніколи в житті не чули повітряної тривоги, і їхнє розуміння, що таке війна, обмежується фільмами. Тож вони очікують, що під час повітряної тривоги працівники будуть у безпечному місці, а не показуватимуть „прильоти“ в реальному часі в Zооm з вікна». 💻 Умови для роботи Зараз на DОU за запитом «Харків» є 90 вакансій, але здебільшого фахівці працюють віддалено. Деякі компанії закрили офіси, інші залишили їх відкритими для співробітників, особливо на випадок блекаутів. Усе залежить як від політики компаній, так і виду їхньої діяльності. Ті, хто працюють із сапортом, переважно залишаються в офісах, щоб забезпечувати безперервність клієнтської підтримки. Здебільшого ж харків’яни обирають місцем роботи власний дім. Ольга Шаповал, директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr: «Є проблеми із замовниками, відповідно — з грошима. Як можна оптимізувати витрати? Зокрема, відмовившись від зайвих фізичних площ та об’єднавши зусилля. У нас є проєкт „Хаби ІТ-Незламності“, де компанії пошерили простори. Взагалі у пік знеструмлень подібних хабів по Україні було 300. Думаю, наразі залишилося до 50. У Харкові — приблизно два десятки, але найбільших — до десяти. Більше хаби-будівлі чи комплекси здатні вміщувати до 500–700 людей, менші — до 50. Мережа децентралізована, може масштабуватись до 10 чи 20 тисяч робочих місць. Хаби відкриті тільки для членів кластеру. Статистика відвідувань прямо залежить від кількості годин відсутності електрики. Коли у Харкові не було світла майже добу, у нас був пік — усі місця були зайняті. Люди приходили з родинами, з дітьми, які навчаються онлайн. Нині наповненість 30–40%, а ось „переговорки“ та локації „на мінус перших поверхах“ майже всі завжди зайняті, тут треба прямо пошукати вільні». Один з таких хабів якраз розташований у приміщенні Рrоmоdо. Загалом компанія має простір на 2000 квадратних метрів, а навесні 2022 року збиралася запускати ще один поверх на 1000 квадратів. Олександр Колб, СЕО Рrоmоdо: «Рrоmоdо Нub — івент-зона на 200 квадратів. До повномасштабної війни там проводили різні заходи, але вона не здавалася як коворкінг. Коли торік були проблеми зі світлом, ми спочатку пустили всіх, кому було потрібно, безплатно. Потім у нас орендували до 50 робочих місць. Зараз, здається, зайнято не більше як 20. Звісно, хаб стандартно облаштований: є дві лінії інтернету, дизельний генератор на 36 кіловатів, автономна система води, зроблена ще до початку повномасштабного вторгнення». 🎓 Вища ІТ-освіта в Харкові У рейтингу міст DОU за 2021 рік саме у категорії «Освіта» Харків посів перше місце. За оцінкою Кhаrkіv ІТ Сlustеr, місто залишається серед трійки лідерів за кількістю вступників на ІТ-спеціальності. Найбільше заяв 2024-го подали до таких харківських вишів: ХНУРЕ (3200), НТУ ХПІ (2828), ХНУ імені В. Н. Каразіна (1577). Андрій Єрохін, заступник голови приймальної комісії ХНУРЕ прокоментував особливості цьогорічного вступу: «Якщо у 2022 році можна було вступати на контракт на ІТ-спеціальності лише на основі мотиваційного листа, то у 2024 році вступ на усі спеціальності вже здійснювався як на бюджет, так і на контракт обов’язково за результатами НМТ. Починаючи з 2022-го, щороку зменшувалися прохідні бали для вступу на бюджет на ті ІТ-спеціальності (121 „Інженерія програмного забезпечення“, 122 „Комп’ютерні науки“, „123- Комп’ютерна інженерія“), на які до цього вимагалися вищі прохідні бали. Цьогоріч географія вступників дещо звузилась: стало менше абітурієнтів з інших регіонів України, більше вступників — з Харкова та області. Також збільшилась частка вступників з сімей переселенців. Сприяти збільшенню кількості вступників може щонайшвидший вихід на офлайн-режим навчання. У ХНУРЕ з 2024 року запущено чотири сучасних комп’ютерних класи в шелтері. Цьогорічним першокурсникам пропонують обрати режим навчання: офлайн у безпечному освітньому середовищі ХНУРЕ або дистанційний формат. Розподіл за вибором — приблизно по 50 відсотків». Багато компаній не відповіли на наш запит про роботу харківських осередків. Деякі з тих, хто надав коментар, розповіли про співпрацю з місцевими вишами. В ЕРАМ повідомили, що цього року надали техніку для ХНУ ім. В. Н. Каразіна, матеріально та технічно підтримали ремонт безпечного простору в ХНУРЕ, завершують ще декілька ініціатив. Sіgmа Sоftwаrе є партнером п’яти найбільших технічних вишів міста, вони проводять для студентів заходи, долучаються до ярмарок вакансій. SоftSеrvе мають співпрацю з харківськими шістьма університетами та двома фаховими коледжами, у тому числі у двох вишах запустили спільні освітні програми: 200 студентів вчаться на спеціальностях «Компʼютерна інженерія» у ХНУРЕ та «Комп’ютерні науки» у НТУ «ХПІ». Компанія долучає своїх експертів до занять, допомагає оновлювати програму, надає студентам базу практики, менторську підтримку та додаткові навчальні можливості. ХНУ імені В. Н. Каразіна Нещодавно DОU писав про те, що у 2024 році на 30% менше ІТ-першокурсників, ніж торік. Ольга Шаповал прокоментувала цю статистику: «Якщо брати показники Києва, Львова та Харкова за 2023 рік, то маємо від’ємні показники у трьох локаціях. Не зовсім зрозуміло чому, адже ІТ — галузь є стовпом відновлення. Ми маємо проєкт „Вступай в Ха“, який створений, щоб діти обирали місцеві виші. Як мінімум, щоб дитина вступила в Україні. Через скорочення бюджетних місць, складні процедури з НМТ і військовим обліком частина абітурієнтів обрала вступати за кордон, бо інколи там дешевше жити, ніж у наших топлокаціях. Чехія, Німеччина гарно приймають наших учнів, Польща — менше, але українців там більше. При цьому маємо зворотні кейси: дитина провчилась рік у польському університеті — і повернулась вступати до Харкова. Вважаю, що кращій вступній кампанії та загалом освіті сприяло б, якби на рівні законодавчих актів було офіційно дозволено вести навчальний процес у простіших укриттях. Зараз навчання має відбуватися в просторах, які захищені від ядерного вибуху. Якщо відверто, таких укриттів майже ні в кого немає. Я кажу не тільки про Харків. Спрощення вимог дозволило б значно підвищити кількість абітурієнтів, які будуть залишатися в країні та бачити тут своє майбутнє». 📚 ІТ-курси в місті За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, за період повномасштабної війни закрилися лише одні приватні ІТ-курси, які раніше працювали з корпоративними програмами, а зараз переорієнтувалися на дефенс-бізнес. Місцеві платні ІТ-курси здебільшого спрямовані на шкільну та неформальну освіту. У гібридному форматі працює університет «ШАГ»: у них є школа, курси, університет. Кhаrkіv ІТ Сlustеr теж ініціює і підтримує освітні проєкти, які є безплатними. Серед них RаzоmТесh — з фокусом на ветеранів і родини воїнів ЗСУ. За словами Ольги Шаповал, через нього вже пройшли майже 80 людей. Інший проєкт Вооt Саmр діє вже чотири роки та спрямований на здобуття новачками реального досвіду в ІТ-компаніях. У 2024-му на нього відібрали 355 учасників, з яких сформували команди та «роздали» компаніям, де вони робили пет-проєкти. Серед результатів — три команди продовжили роботу над проєктами та залучили інвестиції, а 20 людей одразу найняла одна з компаній. Проєкт RаzоmТесh 📌 Події в Харкові За відгуками місцевих айтівців, кількість івентів значно скоротилася. Більшість проводяться онлайн. Хоча у Кhаrkіv ІТ Сlustеr є амбіції проводити більше офлайн-заходів. «Зараз ми перезавантажуємо ком’юніті: РR, НR. Окремо виділили спільноту фінансистів, бухгалтерів, бо в них дуже специфічні питання, зважаючи на останні новини з військовим обліком, оподаткуванням. Найімовірніше, будемо збирати їх офлайн на різні зустрічі. Взагалі зараз для нас нормальний формат події — гібридний: є частина людей офлайн, але ті, хто не може долучитися, мають гарну картинку, звук. 9 грудня плануємо відразу дві події. Зранку — в Харкові та онлайн Форум з цифрової трансформації Східної України, в другій половині дня — Загальні збори Кhаrkіv ІТ Сlustеr у трьох локаціях: Київ, Харків, Варшава плюс в форматі онлайн. Взагалі харківське ІТ — стійке, у нас немає ехсusеs, що щось не працює», — розповідає директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr. 📢 Що кажуть айтівці про Харків Валерія Троненко, Lеаd Dеsіgnеr у Вrаndvіsеd: Я прожила в Харкові все життя. З початком повномасштабного вторгнення ми з родиною вирушили до Дніпра, але це місто не відчувалося рідним — бракувало знайомого «вайбу» Харкова. Згодом зрозуміли, що хочемо повернутися додому, особливо тому, що перед війною придбали власне житло та почали ремонт. Не встигли пожити в нашому «гніздечку». Харків — це дім, місце, де живуть батьки, де все своє, рідне. Тут є атмосфера, яку важко знайти в іншому місті. Місцеві знають, що Харків — найкраще місто! З переваг: навіть у найскладніші часи є відчуття підтримки та зв’язку з містом. Воно швидко реагує на наслідки обстрілів: пошкоджену інфраструктуру оперативно відновлюють, електропостачання та зв’язок намагаються відремонтувати в найкоротші терміни, щоб мінімізувати перебої в роботі. Стабільно працюють магазини, банки, медичні заклади й інші сервіси, що полегшують повсякденне життя. Ще одним вагомим плюсом є безплатний громадський транспорт. Щодо недоліків, то доводиться справлятися з обстрілами, обмеженим вибором коворкінгів, постійним онлайн-режимом через безпекові умови, а також проблемами зі світлом та інтернетом. Наша родина — справжня ІТ-команда. Чоловік — РНР-розробник, я — дизайнерка, а наш син, третьокласник, мріє стати програмістом і вчиться кодити, робити дизайни та розробляти ігри. Ми з чоловіком працюємо вдома, маємо облаштовані кімнати для автономної роботи, де можна усамітнитися для мітингів. Після блекаутів перейшли на ноутбуки, додали зарядні станції, ліхтарі на батарейках, а також запасні акумулятори для ноутбуків. Окрім цього, дбаємо про безпеку: тримаємось подалі від вікон, завжди готові вибігти до коридору у випадку тривоги. Життя місцевої ІТ-спільноти змінилося кардинально. Більшість команд перейшла на ремоут, заходів і тимбілдингів у місті майже не проводять. Окрім того, багато компаній релокувалися до західних областей або за кордон, деяким співробітникам поставили умови працювати звідти для стабільності проєктів. Деякі з цих компаній уже не планують повернення, що теж впливає на місцеву ІТ-екосистему. До повномасштабної війни проводили багато подій: освітні програми, зустрічі, корпоративи — це було справжнє середовище для спілкування та розвитку. Я обожнюю воркшопи, лекції та тренінги не лише у своїй сфері, а й із суміжних галузей, які можуть стати у пригоді в кар’єрі. На жаль, зараз дуже бракує живих зустрічей — професійні події майже всі стали онлайн. Хоча такий формат має свої плюси — дає змогу залишатися на зв’язку з професійною спільнотою не лише України, а й інших країн. Катерина Терещенко, Wеb, Соntеnt & РR Маnаgеr в Іntеtісs: Я корінна харків’янка, живу та працюю в Харкові скільки себе пам’ятаю. Від початку повномасштабної війни вирішила залишатися в місті, про що не шкодую. Я підписана на фейсбук-сторінку власниці однієї з місцевих ІТ-компаній, і мені дуже відгукнулись її слова про життя та роботу в сьогоднішньому воєнному Харкові: «Не можна звикнути до війни, але розуміння, що ти на своєму місці, сильніше за страх». Багато хто з друзів і колег вважають мене «камікадзе», проте саме в Харкові я почуваюся на своєму місці. Не буду оригінальною: Харків — особливе місто. Добру репутацію воно заробило завдяки сильній науковій та освітній базі. Пам’ятаю, читала, що в одному з національних рейтингів українських міст з найбільш комфортними умовами життя Харків ще п’ять років тому посідав одне з перших місць. Звичайно, Київ чи Львів мають свої переваги. Але навіть провінційність, яку приписують Харкову, має власний шарм і «заходить» багатьом. Війна продовжується, і робити висновки щодо змін зарано. Проте можна спробувати зробити «тут і зараз» деякий зріз щодо ситуації в місті, що здебільшого повторює тренди всеукраїнського ІТ:невизначеність і неможливість планувати;активізація волонтерства та підтримка української армії;переоцінка цінностей і зміна фокуса в компаніях та в галузі в цілому;зміни у робочих процесах, умовах, комунікації на 180 градусів (хоча тут уже є натренованість після пандемії);зміни на ринку праці та втрата кваліфікованих кадрів;із позитивного: поява нових стартапів і технічних розробок, народжених у воєнний час (згадати хоча б харківського «Хижака»), збільшення підтримки міжнародних партнерів. Наразі 90% часу я працюю віддалено, адже моя команда розподілена. Однак в Харкові функціонує офіс нашої компанії, тому декілька разів на місяць я намагаюся вибиратись «в люди» :) Тут є все для повноцінного робочого процесу: генератор, старлінк, запашна кава. Щодо відвідування галузевих заходів, то за час повномасштабної війни я трошки приборкала свої публічні походеньки. Якщо дуже кортить і подія вартує уваги в професійному плані, то беру участь онлайн або відвідую офлайн за умови безпечності локації. Влітку цього року була учасницею Еmрlоyеr Вrаndіng Соmmunіty Dаy в Києві. Радує, що в Харкові облаштовують безпечні місця для проведення подій. Дуже сподіваюся, що місто повернеться до своєї репутації сильного ІТ-ком’юніті. Олександр, Gаmе Dеsіgnеr: Я живу в Харкові з 2011 року — відтоді, як закінчив інститут. Під час повномасштабної війни виїжджав до Києва, потім до Полтави. Але згодом вирішив повернутись, бо в Харкові дім, усе звичне та рідне. Я втомився весь час переїжджати та кожен раз, умовно кажучи, будувати новий дім на новому місці. Ще й з тваринами складно знайти нормальну квартиру на оренду. Працюю вдома. Для роботи мені багато не треба: стіл, стілець і ноутбук. І гарний інтернет, звісно. Івенти не відвідую, бо їх зараз у Харкові немає. Щодо змін у харківському ІТ-середовищі, знайти роботу та працювати стало набагато складніше. Особливо шкодять знеструмлення. Але якось намагаємось прилаштуватись. Євген Овдіюк, Рrоjесt Маnаgеr у АltехSоft: Я з Житомира. Навчався в Харківському авіаційному університеті. Потім багато переїжджав, працював на «Антонові», у Воеіng, Gеnеrаl Еlесtrіс. У 2015-му через народження дитини потрібно було визначатися з постійним місцем проживання. Я знайшов роботу в Харкові — і ми переїхали. Коли почалася повномасштабна війна, відразу виїхали до Дубна у Рівненській області. Працював фактично сидячи на заправці в автомобілі. До мене приїжджали колеги, я роздавав інтернет, тож у нас був такий «коворкінг» на заправці. Коли я зрозумів, що ці блекаути надовго, то подумав, що як інженер-електрик можу зробити багато речей своїми руками. Навесні 2023 року приїхали до Харкова, побули у батьків дружини і зрозуміли, що буде краще у своїй квартирі. У житті в Харкові є один суттєвий недолік — сусіди. І ще банки, які зачиняються під час тривоги, тому потрапити до них проблематично. Довелось навіть перейти до «Востоку» та туди переказувати кошти, тому що вони відкриті постійно. Банк такий собі, але що робити? Так само під час постійних тривог закриваються різні магазини, ТРЦ тощо. Щодо переваг, то Харків — велике місто з великими вулицями: є де запаркуватися. Від мого житла до центру, роботи можна доїхати за 15–20 хвилин. Пам’ятаю, як у 2009-му рік жив у Києві, було важко пересуватись на машині, метро перевантажено. Які плюси ще в Харкові? Не знаю, просто тут подобається. Звісно, нині тут немає івентів, за цим потрібно їхати до інших міст. А ще відсутність колег в офісі. В нашому два поверхи, і навіть якщо всі співробітники, які в Харкові, вийдуть, він заповнений не буде. Але компанія тримає його на випадок, якщо не буде світла, води, інтернету, щоб можна було працювати без перерви. Я їжджу до офісу 1–2 рази на тиждень. Зазвичай там не дуже багато колег — людей 5. Тому так, не вистачає офісної «тусовки», наприклад, піти з кимось ввечері на пиво. Був випадок, коли приїхала колега — і всі: «Ну що, ти квартиру вже продала?» — «Я нікому не казала. Звідки ви це знаєте?». Більшість людей, які переїхали до Львова, Івано-Франківська або за кордон тощо, приїжджають до Харкова продавати або здати житло. Така тенденція дуже засмучує. Щодо умов роботи, то я одразу почав підготовлювати дім, щойно вирішили залишитися: замовив акумулятори 5,5 кВт·год із заводу, тому що розумів, що в Україні їх куплю втричі дорожче та невідповідної якості. Почекав доставку три місяці. Потім купив інвертор 4,5 кВт. Навіть поставив генератор. Ще дуже важливий недолік, мабуть, всієї країни — це інтернет. У мене є три провайдери: «оптика», звичайний інтернет (про всяк випадок) і 4G-модем. Stаrlіnk на паузі. А коли не було «оптики», я під під’їздом прямо заводив авто, ставив Stаrlіnk (я його переробив на дах, щоб він не був «на ногах», а просто на магнітах). Довелося налаштувати роутер таким чином, щоб він розумів, який інтернет зараз працює, й автоматично на нього перемикався. Так, трошки б’є по кишені. Але чого не зробиш, щоб бути онлайн і працювати. 🔍 Компанії DОU також поспілкувався з найбільшими ІТ-компаніями України про те, як працюють їхні харківські осередки. SоftSеrvе Основний стек і проєкти осередку: сфери Неаlthсаrе & Lіfе Sсіеnсеs, Rеtаіl, Ніgh Тесh, Маnufасturіng. Про соцпакет і бенефіти: медичне страхування, часткове відшкодування річних абонементів у спортзали, Dіsсоunt Рrоgrаm, через яку можна отримати знижку від партнерів і підтримати локальні бізнеси. Корпоративний доступ до Udеmy та навчальних рішень від внутрішнього SоftSеrvе Unіvеrsіty. Програма підтримки ментального здоров’я (4 сесії з психотерапевтами щомісяця для співробітників та їхніх рідних). Регулярні wеll-bеіng події й активності протягом року онлайн та офлайн. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: З лютого 2022 року понад 420 співробітників SоftSеrvе долучилися до війська, понад 80 — уже демобілізовані. Зараз на службі 330 людей, до 10 з них — з Харкова. Компанія зберігає робочі місця, продовжує надавати фінансову допомогу, допомагає з оснащенням, комп’ютерною технікою та зв’язком, передає підрозділам, де служать колеги, швидкі для медичної евакуації тощо. Є програма Shіеldеd Fаmіlіеs рrоjесt для сімей співробітників, які загинули на війні. Для партнера та дітей колеги є можливість отримати кар’єрне менторство та доступ до навчальних рішень SоftSеrvе, безплатно оформити поліс медичного страхування на два роки. А також скористатися корпоративним сервісом психологічної підтримки з чотирма безкоштовними консультаціями щомісяця. Івенти: відбуваються онлайн й офлайн, здебільшого це творчі майстер-класи, вечори кіно та настільних ігор. Також проводять технічні мітапи. Умови роботи: гібридний режимі з гнучким графіком. Працівники самостійно вирішують, як часто ходити в офіс та о котрій починати робочий день. Офіс оснащений всім необхідним для автономної роботи. Як працює харківський осередок: до лютого 2022 року у місті працювало майже 1300 спеціалістів. Влітку 2022-го залишалися біля 50 фахівців. Протягом наступних пів року — до січня 2023-го — ця цифра збільшилась. Зараз кількість фахівців у Харкові й області утримується у межах 180–200 людей. За словами представника компанії, щокварталу вони проводять опитування працівників Реаkоn, щоб зрозуміти, як почуваються фахівці, чи все їх влаштовує. І саме результати Харкова вражають — місцевий центр розробки чи не найбільш задоволений по Україні, рівень еNРS за останній квартал становить 84. ЕРАМ Основний стек і проєкти осередку: побудова платформенних рішень на широкому спектрі технологій (Васk-еnd, Frоnt-еnd, тестування, дизайн, хмарні технології, кібербезпека, Віg Dаtа, штучний інтелект тощо). Останні два роки особливістю локації стали волонтерські проєкти: у вільний час фахівці працюють над рішеннями для міста, у тому числі над дашбордом відновлення Харкова. Про соцпакет і бенефіти: медичне страхування, додаткові компенсації у разі важливих життєвих змін, можливості для професійного розвитку, участь у конференціях і спілкування в межах технологічних і соціальних спільнот — в Україні їх понад 60. Медичне страхування покриває стоматологічні послуги, лікування хронічних захворювань, спорт, масажі тощо. Додатково можна оформити поліс для родича — на це надається знижка. Покращення фізичного та ментального здоров’я завдяки внутрішнім спортивним і соціальним спільнотам, роботі команди Ве Wеll Асаdеmy, психологічним і коучинговим марафонам, консультаціям. Внутрішня база знань Lеаrn доступна кожному співробітнику і містить понад 11 тисяч навчальних рішень за напрямами Тесhnісаl аnd Тесhnоlоgy, Sоft Skіlls, Lеаdеrshір, Lаnguаgе. Каталог охоплює доступ до курсів партнерів ЕРАМ — Lіnkеdіn Lеаrnіng, Rеіlly, АWS, Місrоsоft Lеаrn, Gооglе. Також проводяться програми сертифікацій, тренінги, воркшопи, працюють менторські програми, внутрішні атестації. Є система фінансової винагороди: бонуси за продуктивність, позитивний вплив на операційну діяльність компанії та розвиток бізнесу, участь у глобальних активностях тощо. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: зберігається робоче місце. Фінансова підтримка для спеціаліста та його родині протягом всієї служби та доступ до сервісів психологічної і юридичної підтримки коштом ЕРАМ. Також є оплачувана відпустка для ветеранів, які звільнилися зі служби. Івенти: регулярні онлайн-події про історію та культуру України. Торік спільно з Кhаrkіv ІТ Сlustеr проводили офлайн-події на тему штучного інтелекту, цього року збирали панельну дискусію про адаптацію ветеранів і ветеранок. Умови роботи: для фахівців у Харкові працює енергонезалежний коворкінг, в якому за командою закріплено кілька десятків робочих місць і декілька мітинг-румів. Але основна частка працівників обирає формат роботи з дому. Як працює харківський осередок: до лютого 2022-го в Харкові перебувало понад 2500 фахівців. Навесні 2022 року залишилось близько 50. Зараз у місті понад 300 людей, і їхня кількість поступово зростає. Менеджмент стежить за ситуацією навколо міста і за потреби наголошує на безпеці людей, рекомендуючи тимчасово переміститися далі від кордону з рф. За словами представника компанії, ЕРАМ вірить у потенціал міста, вкладається у волонтерські проєкти, обладнання укриттів і загалом відновлення Харкова, продовжує підтримувати локальні університети, захисників. ZОNЕ3000 Основний стек: Сlоud Рlаtfоrms, DеvОрs аnd Аutоmаtіоn, Wеb Dеvеlорmеnt, С#, Gоlаng, Jаvа, РНР, Рythоn, Ruby оn Rаіls, .NЕТ, Моbіlе Dеvеlорmеnt, Dаtаbаsеs, Віg Dаtа аnd Аnаlytісs. Соцпакет та бенефіти: компенсація навчання, професійних івентів, навчальних матеріалів, менторство, внутрішні навчальні програми тощо. Безкоштовні уроки англійської (спікінг-клаби, заняття в мінігрупах). Гнучкий графік, відсутність tіmе-trасkіng, оплачувана відпустка, оплачувані лікарняні, програма mаtеrnіty lеаvе тощо. Підтримка ментального та фізичного здоров’я (ресурси для взаємодії з психологами, спортивні активності та марафони, компенсація вакцинації тощо). Партнерська програма (знижки на продукти та послуги). Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: збереження робочого місця та розміру доходу, який був на момент мобілізації, до завершення служби та повернення в компанію. Компенсація доходу протягом визначеного періоду. Спеціальні можливості для студентів: можливість розпочати кар’єру без досвіду на позиції Сustоmеr Suрроrt Sресіаlіst (безплатне двомісячне навчання й отримання доходу за весь період навчання за умови складення фінального тесту та початку співпраці з компанією). Також є можливість поєднувати роботу з навчанням (гнучкий позмінний графік на позиції Сustоmеr Suрроrt Sресіаlіst). Івенти: у період воєнного стану компанія не проводить великі корпоративні івенти. Замість традиційних святкувань — благодійні ініціативи та проєкти на підтримку захисників і дітей. За домовленістю команд є офлайн-тимбілдинги в мінігрупах. Умови роботи: компанія працює переважно віддалено. Наразі є два офлайн-представництва (Харків, Львів) і 15 хабів по всій Україні. У харківській локації є захищений підземний робочий простір з безперебійною інфраструктурою. Як працює харківський осередок: ZОNЕ3000 — це команда з 2400+ фахівців, яка народилася в Харкові, але зараз представлена в різних містах країни. ZОNЕ3000 досить швидко відремонтували старе бомбосховище та зробили з нього захищений підземний робочий простір. Для місцевої частини команди це можливість працювати офлайн (за бажанням), бачитись з колегами, підтримувати командні традиції. Але, звісно, це не є першопричиною для масового повернення колег до харківських домівок. Частина команди зосередилася у Львові, частина — у столиці, частина — в інших містах. Проте є й випадки, коли фахівці повернулися із-за кордону. Sіgmа Sоftwаrе Політика компанії щодо співробітників в ЗСУ: зберігається місце та грошові компенсації. Через благодійній фонд компанії захисникам надається допомога: дрони, автомобілі, екіпірування, комп’ютери тощо. Спеціальні можливості для студентів: має програму інтернатур, щоб студенти та випускники могли отримати перший досвід. Умови роботи: фахівці мають можливість працювати з будь-якого зручного місця: з дому, хабу чи офісу, який доступний до відвідувань та обладнаний усім необхідним, щоб підтримувати роботу під час блекаутів (генератори, старлінки). За запитом компанія надає обладнання для роботи з дому. Як працює харківський осередок. Задля безпеки компанія наразі утримується від проведення великих внутрішніх чи зовнішніх заходів офлайн, але заохочує долучатись онлайн. Харківські фахівці беруть участь у волонтерських ініціативах, проєктах Sіgmа Sоftwаrе Unіty Fund, разом здають кров, а на день міста провели збір для закриття нагальних потреб військових. Рlаrіum Основний стек технологій і проєкти осередку: Unіty, С#, .NЕТ. Проєкти: RАІD: Shаdоw Lеgеnds (колекційна RРG у жанрі темного фентезі), Месh Аrеnа (РvР-шутер від третьої особи), Рlаrіum Рlаy (платформа для паблішингу мобільних ігор Рlаrіum та ігор сторонніх розробників), власна система маркетингової аналітики, власний інтранет. Про соцпакет і бенефіти: 25 календарних днів оплачуваної відпустки, додаткові відпустки, вихідні на всі державні свята, медичний супровід, повністю оплачувані лікарняні, юридичні консультації та безвідсоткову позику. Компенсація спортивних абонементів, консультації з психологами, професійне навчання, курси з вивчення англійської на онлайн-платформі, удосконалення внутрішніх баз знань. Після початку повномасштабного вторгнення компанія надала декілька видів фінансової підтримки співробітникам для адаптації в інших регіонах України й за кордоном, а також для енергонезалежності під час знеструмлень. Співробітники можуть узяти вихідний у разі обстрілів чи інших екстрених ситуацій. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: збереження робочих місць, продовження виплати заробітної плати, допомога зі спорядженням. Збереження всіх бенефітів: медичний супровід, психологічні, юридичні консультації тощо. Допомога з адаптацію ветеранам, які працюють у компанії. Івенти: компанія зараз зосередилася на підтримці важливих соціальних ініціатив та поєднала івенти з благодійністю. Більшість заходів проводиться онлайн. Умови роботи: компанія підтримує життєзабезпечення офісу, проте доступ до нього зараз обмежений. Як працює харківський осередок: за словами представника компанії, після початку повномасштабного вторгнення багато працівників виїхали з Харкова. Наразі дехто повертається. Проте ситуація у місті все ще лишається особливо небезпечною. Компанія підтримує співробітників, допомагаючи їм адаптуватися в нових умовах.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 4 грудня.Як Україна пережила найгірший місяць на полі боюЛистопад став найгіршим місяцем для України з вересня 2022 року за втраченими територіями, пише Тhе Guаrdіаn, у матеріалі якого можна побачити відповідні графіки.У листопаді Україна втратила територію площею еквівалентну розміру Нью-Йорка через російські війська – це найгірший місячний показник для українських захисників з вересня 2022 року.Минулого року, коли протистояння здебільшого зайшло в глухий кут, дані Інституту вивчення війни (ІSW) показують, що російські війська зайняли 2233 кв. км території. Вже у 2024 році вони зайняли близько 2656 кв. км.Територія, захоплена росіянами в листопаді, становить 1202 кв. км, що приблизно дорівнює розміру Нью-Йорка. Але експерти стверджують, що значна частина цих земель є сільською місцевістю і не має великої стратегічної чи оперативної цінності. Російські війська здебільшого оточили, але ще не захопили великі міста, і нещодавно було перерізано кілька основних залізничних і автомобільних артерій. Російський контроль над українською територією збільшився з 17,4% у листопаді 2023 року до 17,9% станом на 30 листопада 2024 року.Найбільших територіальних здобутків Росія досягла на Донеччині, де з початку року вона захопила 1804 кв. км. Лише у листопаді вона здобула 1006 кв. км.У жовтні Росія захопила Вугледар, ключовий опорний пункт на півдні Донеччини, який витримував неодноразові російські атаки з початку війни.Від квітня Росія просувається до Покровська, обласного центру та ключового військового об'єкту. У ході цього просування було захоплено кілька міст, зокрема Новогродівка, місто з довоєнним населенням 15 тисяч людей. Картографування земель, захоплених Росією за останній рік, показує, що вона переважно захоплювала сільськогосподарські угіддя, але не змогла досягти значних успіхів на територіях, що мають важливе міське чи інфраструктурне значення.Далі на північ російські війська взяли під контроль Північне і Залізне, серед інших населених пунктів, просуваючись до міста Торецьк.Втрат зазнали також Луганщина і Харківщина. Цього року російські війська зайняли 350 кв. км території в Луганській області. Станом на кінець листопада вони контролювали 98,6% території області. Аналогічно на Харківщині Україна втратила 392 кв. км території з січня цього року. У Куп'янську, одному з найбільших міст на сході Харкова, цього місяця відбулися бої вперше з часу його відвоювання Україною в ході контрнаступу 2022 року.Як відзначає Тhе Guаrdіаn, на початку цього року Україна досягла деяких невеликих успіхів після відбиття великих наступальних операцій на півночі Харківської та Луганської областей, але загалом тенденція до втрати територій продовжилася.Аналіз показує, що Росія поступово здобувала перемоги протягом року, особливо в Донецькій області, і контролює більшу частину території в кожній з чотирьох областей, які вона незаконно анексувала у 2022 році – Луганській, Херсонській, Запорізькій та Донецькій.Дослідниця кафедри військових досліджень Королівського коледжу Лондона докторка Марина Мирон вважає, що мета Росії – максимально розтягнути українські сили, проводячи наступальні операції на сході України. "Існує ймовірність того, що фронт може розвалитися, особливо в регіонах на південь від Вугледара", – каже вона.За оцінками докторки війна в її нинішній формі, ймовірно, закінчиться у 2025 році – але Україна буде вступати в будь-які переговори про припинення вогню з останніх сил."Україна значною мірою покладається на підтримку Заходу, яка зменшується. Обрання Дональда Трампа лише додає невизначеності. Моральний дух української армії дуже низький після боїв у "м'ясорубках" таких, як Бахмут, і вони не набирають війська, які їм потрібні. Росія просто має більше потенціалу, більше ресурсів і більше військ", – додала Марина Мирон.Оцінки площі території, використані в цьому аналізі, ґрунтуються на аналізі щоденних контрольних файлів від ІSW. У цих файлах щодня оцінюється площа території, яку контролюють або оспорюють російські війська.Як Путін напряму фінансує викрадення українських дітейДослідники Єльського університету відстежили сотні дітей, вивезених до Росії під час війни, і виявили те, що вони описали як "вищий рівень злочину, ніж передбачалося спочатку", повідомляє Тhе Nеw Yоrk Тіmеs.Як йдеться у звіті Єльського університету Владімір Путін і високопосадовці Кремля "навмисно і безпосередньо" санкціонували програму примусового виховання та усиновлення українських дітей під час війни в Україні.За словами дослідників, доповідь надає нові вагомі докази воєнних злочинів проти Путіна та інших посадовців. Розслідування Лабораторії гуманітарних досліджень Єльського університету виявило 314 дітей з України, які були включені в "систематичну програму примусового усиновлення та виховання" з моменту повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. У звіті детально описані докази прямих наказів вищих посадових осіб Росії, включаючи Путіна, щодо здійснення програми усиновлення.Це розслідування може підсилити справу проти Путіна і його уповноваженої у справах дітей Марії Львової-Бєлової, які були названі в ордері на арешт, виданому Міжнародним кримінальним судом у березні минулого року за їхню роль у депортації українських дітей до Росії.Дослідники посилаються на підтверджені витоки російських документів, які, за їхніми словами, свідчать про те, як російські високопосадовці працювали з чиновниками в окупованих регіонах України над реалізацією програми. У звіті йдеться про те, що офіс російського президента надавав пряму фінансову підтримку та інші ресурси для програми.На думку дослідницької лабораторії, поводження з українськими дітьми може становити воєнний злочин або злочин проти людяності, і навіть може бути підставою для звинувачення у геноциді відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду.Українські посадовці та члени дослідницької групи Єльського університету мають виступити на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН, щоб пояснити свої висновки.Натомість Кремль заперечує вчинення воєнних злочинів і стверджує, що усиновлення є патріотичним і гуманітарним зусиллям, спрямованим на допомогу покинутим дітям. Там також зазначили, що вони не є учасниками Міжнародного кримінального суду і тому не мають жодних зобов'язань перед ним.Окрім Путіна та Львової-Бєлової, у доповіді Єльського університету названо ще чотирьох російських посадовців, причетних до депортації, передачі на виховання та усиновлення українських дітей: високопосадовиця у путінській партії "Єдина Росія" Анна Кузнєцова, міністр освіти Росії Сергій Кравцов та голови регіональних проросійських адміністрацій у Донецькій і Луганській областях України.Докази, зібрані дослідниками Єльського університету, стосуються 314 дітей віком від 2 до 17 років з Донецької та Луганської областей на сході України, багато з яких були забрані з двох відомих шкіл-інтернатів. До групи також входить одна дитина з окупованого Маріуполя.У звіті йдеться про те, що вони з високою достовірністю встановили українське походження дітей, незалежно від інших розслідувань і новинних повідомлень. Дослідники заявили, що вони використовували численні джерела інформації для підтвердження, включаючи витік російських документів і повідомлень, супутникові знімки, методи геолокації та аналіз метаданих.Деякі з 314 дітей були влаштовані в російські сім'ї, а інші були внесені в російську базу даних про прийомні сім'ї та усиновлення, йдеться у звіті Єльського університету. Університет не оприлюднив імена дітей, але повідомив, що передав їхні імена та обставини до міжнародного суду та українській владі.У той час як деякі з дітей є сиротами або раніше були вилучені з-під опіки своїх батьків, деякі, згідно з базою даних, мали батьків в Україні, які були позбавлені батьківських прав через дії Росії. Щонайменше троє дітей були влаштовані в сім'ї російських чиновників або в сім'ї російських військових.Дослідники заявили, що вони відстежили переміщення кожного з 314 дітей до тимчасових центрів у Росії в середині процесу депортації та їх розосередження після цього по 21 регіону Росії. У звіті йдеться про те, що для перевезення дітей використовувалися російські військові літаки, що широко висвітлювалося в російських новинах і на фотографіях.Вони також заявили, що у них є документальне підтвердження того, що щонайменше 67 дітей були натуралізовані як російські громадяни, і що справжня кількість таких натуралізацій, ймовірно, набагато вища. За їхніми словами, в Росії перебувають ще тисячі українських дітей, особи яких досі не встановлені.У доповіді також звинувачується російська влада в тому, що вона намагається приховати походження і місцезнаходження українських дітей. Після того, як міжнародний суд видав ордери на арешт, Росія видалила значну частину доказів з відповідних вебсайтів."Найбільш критичним є те, що діти, вивезені з України, по суті, представлені в російських базах даних так, ніби вони з Росії", – підкреслюють дослідники.

Про це повідомили в Службі безпеки України. Зазначається, що правоохоронці зібрали докази воєнних злочинів з боку російського генерал-полковника Євгена Нікіфорова – командувача угрупованням військ "Захід" збройних сил РФ."19 серпня 2023 року за його наказом окупанти здійснили ракетний удар по Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка. Під час повітряної атаки ворог застосував крилату ракету комплексу "Іскандер-М", запуск якої здійснили з території Курської області Росії", - повідомили в СБУ.Тоді внаслідок ворожої атаки загинуло семеро місцевих жителів, серед них – шестирічна дитина. Ще понад 200 людей отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості."Велика кількість загиблих і постраждалих пов’язана з тим, що ракетний удар рашистів відбувся у центральній частині міста. Крім того, під час вибуху було пошкоджено багатоквартирні будинки, адміністративні будівлі та автомобілі громадян", - додали в Службі безпеки.На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки заочно повідомили Нікіфорову про підозру за ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством)."Тривають комплексні заходи для притягнення його до відповідальності за злочини проти нашої держави", - наголосили в СБУ.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.Українські правоохоронці оголосили підозру генерал-лейтенанту РФ, за наказом якого 26 червня 2022 року окупанти завдали ракетних ударів по цивільному населенню Києва.

Дозволити програти ресурсно, і у фінансовому, і в матеріальному і в людському вимірах, слабшій країні — це дозволити померти  собі в тому, що ми називаємо людською Цивілізацією. Бо ця цивілізація помре разом з останнім українцем, який чинитиме опір. Захід не вбереже себе від болю і крові, не уникне прямого втручання у велику битву, він просто запустить в себе вірус, який його знищить. Він просто відтермінує свою смерть. Це здається, що все просто. Просто все у книгах, які увечері, біля торшерчика, читає за чашкою чаю Салліван, а в житті — не так. Оця мовчазна згода на загибель острівця опору, який просто бився за ті цінності, які і є підмурками Цивілізації — вона не дасть спокійно жити. Спокійно розвиватися. Цей злочин гнітитиме, смердітиме скрізь, куди ти б не пішов, буде проявлятися кривавою плямою на всіх твоїх білих одежинах. Цивілізація може розвиватися, коли вона зробила правильно. Коли вона не злякалася стати на захист своїх цінностей. Якщо злякалася і мовчки дозволила вбити тих, хто вірив і боровся, їй це щоночі приходитиме привидом і казатиме: ти винна. Я знаю, що ти зробила. Наша війна давно вже не лише наша. Це великий екзамен цивілізації, яка рухалася не туди. Це шанс повернутися до правди й бути готовою за цю правду битися. Коли ти готовий, може, битися усім і не доведеться. Але коли ти не виявиш готовності — просто відтермінуєш битву, в якій точно програєш. Бо ти слабкий. Так, глобально все, що відбувається зараз — просто мить в історії. Але з іншого боку — це ключова мить. Ключовий поворот. Люди придумали багато слів, щоб пояснити будь-що, але є дії чи бездіяльність, після яких і якої слова губляться, бо ти знаєш, що не правий. Читайте також: Коли закінчиться війна...Україна сама не вистоїть. Це просто факт. Як ніхто б сам не вистояв проти ворога у Другій Світовій. І хоча здається, що все можна якось залагодити й усе вирішиться, це лише так здається. Ця війна не в Україні, вона вже у ваших головах і душах, вона вже вимагає дій. Цивілізація виборює право на розвиток, коли вона не залишає позаду гріхів. Інакше це просто початок занепаду.Перемога Путіна, якою б вона не була, але головне — політична перемога, перетворить фундамент Західної цивілізації із каменю на твань, яка рано чи пізно засмокче все те, що колись здавалося незрушним. Зло перемагає не тому, що сильне, а тому, що ти слабкий. Зло перемагає, коли воно вже в тобі. Послухайте, що кажуть майбутні топпосадовці США, лідери європейських країн, багато наших політиків і аналітиків, яким ти колись вірив, але вони раптом перевзулися в стрибку. Ви всі — просто люди. Маленькі люди, яким болять зуби, які хочуть банківський рахунок і пристойну хатинку. Просто маленькі люди. Великими вас зробить лише розуміння того, що в житті є щось більше за саме життя. Коли зло уже в вас — воно перемогло. Бо зберегло своє руйнівне, паразитичне існування. Читайте також: Це війна Осі зла за нові правила функціонування світуНайвідомішою книгою у світі, написаною після Другої Світової війни, стала книга, написана не про війну. Нею стала книга журналіста ВВС Джорджа Орвелла "1984". Книга про майбутнє, якого можна було уникнути. Але уникнути не вдалося, бо територія, де панує суцільна брехня і лицемірство, таки існує. І вона не є загрозою лише Україні. Ця війна вже значно більша за її територію. Це війна, яка пропонує Цивілізації вибір. Не більше і не менше. І заплющити очі — не вихід. Це нічого не змінить. Дві таблетки будуть і далі лежати в закривавлених руках української дитини, яка вперто дивитиметься на тебе. І якщо ти вибереш забуття і сон, повернення до своєї уявної реальності уявного спокою і миру, ця дитина виросте, зустріне тебе десь може в іншій країні й все одно скаже: я знаю, що ти міг тоді зробити. І не зробив. Майбутнє світу формується саме зараз. І чи перетвориться камінь на твань, яка поглине все, що будувалося століттями, залежить від дуже простих, але сильних рішень. Які можуть ухвалювати люди, які розуміють дещо більше, ніж те, що є очевидним. ДжерелоПро автора. Василь Зима, журналіст ЕспресоРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Рішення рідних, чи вести дитину на похорон, залежить від віку та готовності дитини. Іноді маленькій дитині достатньо побути на церемонії прощання, а не на самих похоронах, пише УП. "Якщо маленькі діти не усвідомлюють, що сталося можливо, їх не треба брати. Якщо дитина більш доросла і свідома, то ми маємо з нею це обговорити. Дитині важливо попрощатися, побачити, що тата дійсно вже немає. Можна запитати її, чи хоче вона піти. Якщо ж ви одноосібно прийняли це рішення, дитина у дорослому віці навіть може докоряти, мовляв, "через тебе я не був на похоронах батька", каже психологиня Анна Покровська. Також перед похоронами психологиня радить пояснити дитині, що відбуватиметься, щоб вона не була налякана. Якщо ж дитина не хоче йти на похорон, не можна її примушувати. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Не намагайтесь "вберегти" від правди: як дітям сказати про загибель батьків "Діти вже 1,5 роки живуть у важкому стресі від війни, і не всі діти навіть підліткового віку готові йти на похорони до рідних. Якщо дитина відмовляється, то не треба її змушувати і травмувати ще більше", додає Анна Покровська. Полон або зникнення безвісти це не лише розлука з людиною, а й постійне відчуття невідомості та безпорадності, яке супроводжує її рідних. У таких випадках важливо чесно говорити з дитиною і не давати хибних надій. Ще одна ідея, як подолати таку розлуку писати листи, повідомлення або щоденник для батьків, які в полоні. Розповідати усе хороше й цікаве, що сталося за день, щоб не забути розповісти це, коли рідна людина повернеться додому.

У Дніпрі переселенці з Лисичанська відновили власну справу — виробництво верхнього одягу. На початку повномасштабної війни Марії та Дмитро Косилкіни виїхали з рідного міста. З собою вдалося вивезти частину обладнання

Недоношена дитина — дитина, яка народилися від 24 тижні вагітності до 37-го. Серед факторів, які впливають на передчасні пологи, – стрес, в тому числі через життя в умовах війни, каже медикиня