Search trend "Голокост"

22 червня День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. Саме цього дня розпочалася нова фаза Другої світової війни на території сучасної України та деяких інших країн. За статистикою в ній загинуло близько 20% українців. День пам'яті був створений 2000 року указом президента України Леоніда Кучми. Цього дня вшановують всіх тих, хто загинув в результаті бойових дій на території нашої країни. Україна зазнала найбільших втрат за період війни. Згідно з даними, які були опубліковані істориками, Друга світова війна забрала життя 5 млн українських військових, 5 млн мирних жителів та ще 2 млн стали примусовими гастарбайтерами у нацистській Німеччині. В той період були знищені цілі міста і села. Мирні українці пережили голокост, голод, розстріли. Страждали українці не тільки на передовій. В зруйнованих селах і містах залишалися жінки з дітьми, молоді дівчата, немічні бабусі, які змушені були самостійно справлятися з усіма тяготами і страшними наслідками окупації ворогом рідної землі. У цей день по всій країні проводяться зустрічі з ветеранами, благодійні акції та хвилини мовчання - аби більше наша країна не дізналася, що таке, коли батьки ховають дітей. Що сталося 22 червня і що треба зробити цього дня 81 рік тому, о 04:00 ранку, незважаючи на підписаний Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, німецькі війська атакували кордони СРСР. Так почалася Велика Вітчизняна війна. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Різдво Іоана Предтечі: чому це свято таке важливе і що під забороною Зараз, в період повномасштабної війни з Росією, ця дата набула нового, ще більш трагічного, сенсу. У цей день необхідно поставити свічку за всіх тих дочок і синів України, які загинули заради свободи і незалежності нашої держави. 22 червня віряни вшановують пам'ять святого Кирила Олександрійського. Цього дня не варто сваритися з рідними, лихословити. Не вбивайте комарів після полудня, інакше наступного дня їх стане ще більше.

З 13 до 22 червня триває Міжнародний фестиваль кіно для дітей і підлітків "Чілдрен Кінофест". Проходить в обраних кінотеатрах 12 міст України та на сайті оnlіnе.сhіldrеnkіnоfеst.соm. Безкоштовно покажуть 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи, а також 19 українських короткометражних робіт, які увійшли до фіналу дитячого кіноконкурсу. Лише в онлайн-форматі можна переглянути спеціальну програму "Найцінніший вантаж". Складається з трьох стрічок, присвячених захисту дитинства. Одна з них - це анімація "Найцінніший вантаж" французького режисера Мішеля Азанавічуса.Мішель Азанавічус - лауреат премії "Оскар" за драму "Артист". Серед інших його картин - "Кінцевий монтаж", "Молодий Ґодар" та "Агент 117". "Найцінніший вантаж" - перша анімаційна робота кінематографіста. Також він є амбасадором Unіtеd24 - глобальної ініціативи з підтримки України, започаткованої після повномасштабного російського вторгнення. А цьогоріч випустив книжку "Записки з України", написану під враженням від відвідування нашої країни.Дія мультфільму "Найцінніший вантаж" відбувається під час Другої світової війни. Недалеко від колії, якою щодня проносяться потяги смерті, мешкають лісоруб із дружиною. Одного разу жінка знаходить у снігу немовля - маленьку єврейську дівчинку. Попри заперечення чоловіка, вона вирішує прихистити дитину, за сюжетом. За словами Мішеля Азанавічуса, "це не фільм про різанину, війну чи смерть, а світла історія про те, як ланцюжок солідарності може врятувати життя". В основі сюжету - однойменний роман французького письменника Жана-Клода Ґрумберґа.Світова прем'єра відбулася торік в основному конкурсі Каннського кінофестивалю, а українська - 8 квітня цього року. Режисер тоді особисто презентував свою стрічку в київському кінотеатрі "Жовтень". Він також відповів на запитання редактора "Країни" та глядачів. Чому ви вирішили приїхати в Україну, щоб представити свою нову роботу? - Я мав нагоду представляти цей мультфільм у багатьох країнах. Але зробити це в Україні - для мене велика честь і привілей. Будь-яка можливість ще раз проявити свою підтримку вашій країні та її бійцям - це гарна нагода, і я завжди її використовую. До того ж у мене тут багато друзів і я з радістю повертаюся сюди. Я вже приїжджав в Україну багато разів від початку широкомасштабного вторгнення. У цьому залі також бачу багато дружніх облич. Про що ваша книжка про Україну та чому ви її написали? - Це галерея портретів українських захисників і захисниць, з якими я мав можливість зустрітися під час своєї подорожі в листопаді 2023 року. Я тоді здійснив поїздку до лінії фронту. Ця книжка - щось на кшталт звіту, до якого входять не тільки мої тексти, а й мої малюнки. На сьогодні вона вийшла тільки у Франції, тому адресується, звісно, французам. Усі доходи від продажу - мої роялті та прибутки видавництва - будуть направлені на платформу Unіtеd24 для підтримки України. Чим мультфільм "Найцінніший вантаж" може зацікавити саме українців і як він може бути сприйнятий у нинішньому контексті війни, на вашу думку? - Мені важко передбачити, як на стрічку будуть реагувати українці в цій ситуації. Але це фільм, який приносить із собою надію. Він показує найгірше та найкраще в людях. А також демонструє, як треба робити вибір, ким бути та як поводитися. Гадаю, це універсальний всесвітній меседж, і українці його оцінять. Як виникла ідея стрічки та чому ви обрали саме анімацію, хоча завжди знімали ігрове кіно? - Фільм скоріше обрав мене, а не навпаки. Мій продюсер надіслав мені книжку Жана-Клода Ґрумберґа. Я прочитав її та був глибоко вражений цією простою, але потужною історією. Тому попри вагання та складність, все ж таки вирішити зробити це кіно. Для нас було очевидним обрати анімаційну форму. Адже інакше складно показувати Голокост, знімати потяги з депортованими до концтаборів людьми. Анімація дозволяла нам не бути прив'язаними до реалізму. Ми хотіли натякнути на те, що відбувалося. Треба було діяти саме так, тому що фільм адресовано також і дітям. Їм не можна демонструвати жахіття Голокосту безпосередньо, прямо й жорстоко, бо є ризик травмувати. Але інакше все одно не можна про це розповідати, бо ризикуємо набрехати. А ми не хотіли ні брехати, ні травмувати. Як робився цей фільм і на які візуальні джерела ви спиралися? - Я робив основні малюнки, створював персонажів, оскільки малюю з десяти років. Але не міг працювати саме над анімацією. Тому ми разом із командою аніматорів шукали, в який спосіб і в якому стилі анімувати тих персонажів, яких я зобразив. Коли прочитав роман Жана-Клода Ґрумберґа, в мене виникло враження, що це класична література, тому хотів передати відповідний дух. Надихався французьким живописом ХІХ століття. Водночас спирався на тогочасні японські гравюри, зокрема художника Утаґави Хіросіґе, щоб зображення було схожим на ілюстрації. Це дало нам змогу створити саме анімаційний фільм у дусі класики. Коли ви придумували персонажів, чи були реальні прототипи? - Прототипів персонажів у реальному житті не було. Єдиний виняток - дружина лісоруба. Коли створював її, спирався на образ італійської акторки Анни Маньяні. Хотів, щоб ця героїня не була гарненькою, як у мультфільмах Dіsnеy. Але водночас щоб її зовнішність не була надто жорсткою, бо все ж таки глядачам треба провести з нею майже півтори години. Це жінка, яка на початку стрічки, можливо, й не гарна, але вона стає такою через вибір, який робить, та шлях, який проходить. Який був бюджет фільму та скільки років ви над ним працювали? - Робота над стрічкою зайняла шість років. Але на один рік мусив зупинитися через пандемію. За цей час швиденько зняв інше кіно - "Кінцевий монтаж". Тобто над "Найціннішим вантажем" працював п'ять років. З них два роки тривала загальна підготовка і три роки - виробництво. Щодо фінансування, то на початку бюджет становив 10 мільйонів євро. Але як це часто трапляється в анімації, ми його перебільшили. Остаточна вартість - 11 мільйонів євро. Чому багато митців повертаються до теми Голокосту та створюють нові твори про це, тоді як інші трагедії висвітлюють менше? - З мого погляду, важко визначити ту дистанцію, з якої можна розповідати про такі жахіття. Тому особливо важко показувати ті страхіття, як відбуваються нині. Навіть якщо ми говоримо про Голокост, довгі роки було неможливо зробити про це фільм чи виставу. Свого часу спиралися виключно на свідчення людей, які вижили та мали змогу розповісти. Мені здається, візуальні твори про ті події почали створювали не так давно. Тоді, коли вцілілі почали йти з цього світу. Але наші спроби розповісти якісь частини цієї історії - це вже якийсь доробок. Ми намагаємося це візуалізувати тільки тепер, коли маємо якусь дистанцію. Чому люди почали забувати різні трагедії? - Мені здається, ми живемо в таку непевну епоху, де багато всього намішано. Змішуються пропаганда, популізм і демагогія. Люди почуваються загубленими. Вони втрачають частини змісту, розуміння якихось речей. Хочуть забути і про Голокост, і про трагедії сьогодення, бо не дуже розуміють, що відбувається. А це уможливлює збільшення ненависті серед людей. Хотів би дати якусь розумнішу відповідь, але поки що не можу. Чому у світі так багато зла та чому так складно добру? - Простіше зробити щось погане, ніж щось хороше. А для брехні достатньо п'яти секунд, тоді як правду треба пояснювати десять хвилин. Мені взагалі здається, що сьогодні добро і зло мають нерівну зброю. А гроші довели до божевілля багато людей. Але не забувайте: я просто фільми знімаю.

Курс містить 10 тематичних модулів та підсумкову практичну роботу.

Про це повідомляють у Міністерстві культури і стратегічних комунікацій.У місці, де кожне дерево памʼятає, прозвучать нові вірші Сергія Жадана про війну, втрати й нашу незламність, а також поезія Пауля Целана в українському перекладі, поета, який пережив Голокост і мовою поезії розповів про найтемніші сторінки історії людства, аби ми пам’ятали.Як ідеться в описі події, у програмі заплановане читання віршів, тиша для роздумів і збір коштів на підтримку бригади Національної гвардії України "Хартія".Вечір відбудеться у заповіднику "Бабин Яр" просто неба.Для афіші використали авторський малюнок Матвія Вайсберга зі збірки "Дорожній щоденник". 

Російська імперія послідовно знищувала корінний народ Криму упродовж століть. За кожним із цих періодів тисячі життів кримських татар, які Росія викреслила або змінила назавжди, а також стирання справжнього обличчя Криму. У травні 1944 року радянська влада здійснила примусову депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. Майже 200 тисяч людей було насильно вивезено до Середньої Азії, на Урал і в Сибір під приводом фальшивих звинувачень у колаборації з нацистами. Чверть народу загинула у перші роки вигнання від голоду, хвороб і нелюдських умов. Їм заборонили повертатися до Криму аж до кінця 1980-х років, а їхня історія і культура були майже стерті з офіційної радянської пам'яті. Це була етнічна чистка й акт геноциду.Після повернення на Батьківщину у 1990-х кримські татари почали відроджувати свої громади, мову та культурне життя. Однак у 2014 році Росія, окупувавши Крим, знову перетворила їх на мішень. Анексія стала фактично актом повторної колонізації. Переслідування, арешти, зникнення активістів і спроба витіснення кримських татар повторили імперський сценарій. Знову, як і 81 рік тому, вони опинилися в ситуації, де на кону стоїть не лише їхня свобода, а й саме право бути на своїй землі. Щороку 18 травня ми говоримо про велику трагедію кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Сьогодні ми також поговоримо про долю кримських татар у тимчасово окупованому Криму і на території вільної України. І зробимо це свідомо в інший день для того, щоб говорити про цей народ не лише у так звані Кримські дати. Отже, як почуваються кримські татари, які пережили на своїй землі столітні випробування, репресії, депортації, арешти, вбивства, спроби стерти їхню ідентичність, і переживають далі це? Водночас вони відчувають загрозу того, що їхня земля, Крим, може стати розмінною монетою у великій глобальній політичній грі.Сьогодні у студії Алім Алієв — заступник директора Українського інституту і правозахисник. Отже, як почуває себе народ, який бачить, що у світових медіа, у кабінетах влади світу йдуть розмови про те, що, можливо, Кримом доведеться пожертвувати? Я тут маю на увазі навіть не політичну сторону, а суто людську. Як почувається народ з його гідністю у такій ситуації? thеukrаіnіаns.оrg Протягом 11 років, коли я говорю з мешканцями Криму, то часто мені кримськотатарською ставлять одне питання: "Nе vаqıt?" Це перекладається як "Коли?". І нічого не потрібно пояснювати в контексті того, чого питають мене співвітчизники: "Коли ми повернемось?", "Коли Крим деокупується?" І ці питання зараз, очевидно, теж люди ставлять. Різні політичні заяви, які ми чуємо зараз зі США та інших країн щодо "давайте ми переглянемо статус Криму" чи "Україна має змиритись з окупацією своїх територій", звісно, не грають хорошу роль для людей у Криму. Це пригнічує і змушує жителів окупованих територіях почувати себе сам на сам з цим величезним викликом окупації.Але важливий порядок денний, який ми маємо також всередині України, а саме, як політичні актори, громадянське суспільство, і, зрештою, самі кримські татари, які не живуть в Криму, ретранслюють це своїм співвітчизникам. Для мене після таких заяв мало що змінюється. Такі, як я, і купа людей, які зараз займаються Кримом, будуть і далі цим займатися. Я жартую, що в нас є дуже егоїстична мета – повернутися додому. Цю мету ми можемо виконати тільки тоді, коли Крим буде вільний, коли два прапори повернуться до Криму. Коли з'явилася інформація про позицію американців нібито щодо визнання Криму російським, була заява Меджлісу кримськотатарського народу про те, що це неприпустимо визнавати Крим російським, і це означало б виправдання всіх злочинів, скоєних щодо корінного кримськотатарського народу в роки колоніального поневолення Криму Російською імперією, а також сьогоднішніх злочинів. Це фактично було би визнання цієї страшної несправедливості. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Фото: Gеtty Іmаgеs Абсолютно, це ж про легітимізацію злочинів. Бо ми говоримо в перспективі навіть не з 1944 року. Ми говоримо з перспективи першої анексії Криму Катериною ІІ в 1783 році, і як це відбувалось дотепер. Тому я, наприклад, окупацію називаю реколонізацією. Це не просто колонізація, яка тільки розпочалась. Це нова спроба Росії колонізувати півострів. Прояви дуже різні — від мілітаризації населення, бо ми багато говоримо про те, як Росія завозить армію і військову техніку до Криму, але ж вони також мілітаризують дітей; до зміни ідентичності й етнічного та релігійного складу населення через заміщення. У мене перед очима стоїть картинка, коли Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу, в травні 2014 року пробує заїхати у Крим, його зустрічають 5 тисяч його співвітчизників, але його не пускають російські прикордонники. Це була така метафора. Ти розумієш, що це, власне, оцей ланцюг, який тягнеться століттями, і ось вона ще одна депортація чи реколонізація. По суті це відмова людині жити на своїй землі. Чи правильно я розумію, що коли ми говоримо про депортацію 1944 року, правильно казати не депортація, а "сюргюнлік"? Якщо так, що це означає? Що ви вкладаєте у це?Мустафа Джемілев. Фото: Gеtty Іmаgеs Так, "сюргюнлік" перекладається як "виселення". Це термін, який кримські татари використовують, коли ми говоримо про геноцид. Англійською "депортейшн" часто не є коректним перекладом. "Сюргюнлік" — це те, що означає цей процес самого геноциду, бо депортація – це ж не ті три дні, коли людей вивозили у вагонах. Це два-три тижні, коли людей довозили до Центральної Азії, Сибіру, на Урал, і коли люди починали жити в цих місцях так званих спецпоселень. Бо коли ми говоримо, що загинула майже половина кримськотатарського народу, ми говоримо і про процес, і про перші роки. Цей термін повинен стати позначенням саме цієї трагедії, так як Голокост став позначенням єврейської трагедії, чи Голодомор української трагедії. Я правильно розумію, що це стоїть в цьому ряду? Абсолютно. Ви казали про те, що відчувають люди там, на півострові, і що ви відчуваєте тут після цих заяв. Я слухала інтерв'ю Нарімана Джелялова із Тетяною Терен у ПЕН. Він розповідав про те, що у Криму є люди, які втомлені, які піддаються окупаційній владі, але є і ті, хто тримається досі. Звідки ви берете цю інформацію? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми співвітчизниками у Криму?Для мене персонально важливо говорити і тримати зв'язок з людьми, які живуть в Криму. Бо коли сьогодні ми говоримо про Крим у різний спосіб, не відчуваючи, що відбувається там, я вважаю, що це трошки нечесно передусім по відношенню до тих людей, які там живуть. Тому, хоч і фізично я не можу поїхати до Криму, важливо розуміти, чим живуть люди там. Ми говоримо про це, проводимо експертні інтерв’ю для того, щоб зрозуміти, які цінності, потреби, картинки майбутнього у людей, чим зараз живе кримськотатарська громада в Криму, і наскільки сьогодні відірвані контексти. Відверто кажучи, кримські татари, які живуть поза межами Криму, мають ключову цінність – цінність саморозвитку. А для кримських татар, які живуть на півострові, ключовою є цінність виживання. І тому тут стратегії поведінки будуть відрізнятися. Сьогодні ми бачимо, що багато людей на півострові довший час жили в цьому режимі сну, як на комп'ютерах, коли вони в очікуванні чогось. Тому зараз вони, на щастя, не брали і не беруть масово участь в так званому політичному житті в Криму і не колаборують з окупантами. Але ми запитали людей, що означає успіх по-кримськотатарськи. Ця річ в Криму змінилась. Успіх сьогодні – це, наприклад, бізнесмен, який заробляє гроші, але їхню частину витрачає на підтримку ідентичності кримських татар через культурні й освітні проєкти, які часто можуть бути невидимі стороннім зором, але це те, що підтримує і дає цю основу. Я саме говорю про Крим. Друге, що змінюється, – це гендерні ролі і гендерні моделі. Сьогодні голос кримськотатарських жінок дуже гучний в Криму також. Дуже багато жінок пішли керувати чи засновувати бізнес, стали правозахисницями, адвокатками, які захищають права людини і в тому числі тих політв'язнів, які сьогодні перебувають по СІЗО і тюрмах Росії та Криму. Ці речі теж змінилися. Водночас кримські татари, звісно, дуже прискіпливо дивляться на нас тут і на те, що відбувається у Києві, як формується кримський порядок денний. Для них дуже важливо зрозуміти, чи в них є ось ця підтримка поза межами Криму, чи вони мають зараз розраховувати лише на свої сили. Мені здається, що і кримським татарам, і громадянському суспільству в принципі в Україні важливо давати таке відчуття цієї підтримки.Фото: Gеtty Іmаgеs Чи відчувають вони моменти, коли питання Криму сходить з порядку денного чи з українських та світових медіа? Чи вони це відчувають і як на це реагують?Так, вони відчувають. І потім це прилітає до нас претензією: "Друзі, ви перебуваєте там, ви розумієте, що ми зараз в окупації робимо дуже багато важливих інших речей. Але ви у Києві, Львові, в інших містах або за кордоном, будь ласка, фокусуйте цю адженду". Наприклад, адженда про майбутній статус Криму – це те, що об'єднує сьогодні кримських татар, які перебувають і в Криму, і поза його межами. А коли говорять про кримськотатарську національну територіальну автономію в межах України – це ще величезна робота як серед спільноти, так і, очевидно, за українським суспільством. Я згадую свої поїздки до Криму. Востаннє я була там у 2013 році. Але я пригадую постійне вороже ставлення великої частини кримчан, цих всіх радянських відставників, людей, які були завезені в Крим. Це відчувалось, коли ти їдеш на екскурсію і тобі кажуть: "Давайте не підемо от в цей ресторан, тому що він кримськотатарський, до нього не треба, бо це татари. Давайте підемо в Бахчисарай до наших, руських". Наріман Джелял каже, що з початком повномасштабного вторгнення напруга і репресії проти татар ще посилилися. Що означає жити ще під ще більшим прицілом?Власне, що відбулось після 2022 року? Росія почала масово залучати проти мешканців Криму адміністративну або кримінальну статтю за дискредитацію збройних сил Російської Федерації. І от під цю статтю можуть потрапляти всі: від дівчат-офіціанток, які в Алушті танцювали під українські пісні, і їм впаяли адміністративні штрафи, до тих, хто проявляє свою "неросійську ідентичність" в той чи інакший спосіб. І це вже є дискредитацією. Таких кейсів зараз вже близько тисячі, які мали далі переважно адміністративне провадження. Тобто цей тиск точно посилювався, бо після повномасштабного вторгнення для них було важливо ще більше закрити півострів. Сьогодні інформацію про півострів ми дізнаємось переважно через правозахисників, які перебувають там, і соціальні мережі. Але з іншого боку, чи ми встигаємо і можемо добре комунікувати на наш порядок денний в Крим, – це, я думаю, також велике питання. Бо сьогодні, на жаль, більшість меседжів, які ретранслює українська держава і навіть громадські організації, доходять до адміністративної межі і розраховані передусім на переселенців, які живуть тут. Я так розумію, що кримських татар призивають в російську армію, і вони не можуть проти цього повставати чи відмовлятися. Як з цим відбувається справа?Кримські татари знаходять спосіб, щоб не піти в російську армію. Але в 2022 році, коли були перші примусові мобілізації на півострові, сталася величезна хвиля виїзду з Криму. Переважно знову після 2014 року з Криму почали виїжджати молодь, професіонали, переважно молоді чоловіки, для того, щоб їх не призвали. Тому ми сьогодні маємо нові хвилі імміграції в різних країнах світу, в тому числі частина приїжджала сюди, частина пішла в лави Збройних Сил України. Це спровокувала ця мобілізація. Кримські татари, очевидно, не йдуть масово воювати на боці Росії, бо вони розуміють, що це означає воювати проти своєї держави і своїх же співвітчизників. Адже може бути гіпотетичний момент, коли навпроти тебе стане кримський татарин у лавах Збройних Сил України. Тому вони знаходять різний спосіб, щоб цього не робити. Хвилі мобілізації дуже різні. Якщо Путін оголошує чергову хвилю, то вони йдуть мобілізовувати людей на окупованих територіях, а також ці пригноблені народи Росії, які сьогодні не мають, на жаль, ані голосу, ані суб'єктності. Таким чином Росія намагається воювати цими народами, яких вона недознищила в радянський час, і зараз таким чином намагається це зробити. Як ви відчуваєте, як змінилися стосунки українців і кримських татар після 2014 року, коли багато кримських татар приїхало до Києва, Херсона чи до інших українських міст? Як змінилися знання і як познайомилися ці люди? На правду я пам'ятаю такий момент – точку біфуркації у 2014 році, коли всі мешканці України для себе почали перевідкривати кримських татар. Мені здається, що тут відбувається зараз дуже важливий шифт, який далі продовжується, коли кримські татари від категорії "чужий", стають в категорію "свій інший". Бо чужому ти апріорі не довіряєш, ти його боїшся і не знаєш, що від нього очікувати. Про кримських татар дійсно дуже мало знали в інтелектуальних колах. Знали переважно про їжу і самозахоплення. Фото: Gеtty Іmаgеs А кримська влада до окупації робила технологічну річ – конфлікт, який завжди був, "кримські татари і місцева влада" перенаправляли в конфлікт "кримські татари та слов'яни". Під слов’янами були і росіяни, і українці, і вірмени, і греки тощо. Таким чином створювалися ось ці точки напруги. Місцева влада брала бульдозери і знищувала самобудови кримських татар, і брала цих слов’янських чоловіків, щоб вони допомагали зачищати територію від татар. "Свій інший" – це вже про прийняття і намагання розуміти глибше і історію, і культуру, і соціально-політичне життя, і головне – бачення майбутнього. Мені здається, що в цьому баченні майбутнього українці чим далі, тим більше розуміють, що воно в кримських татар таке ж, як в українців, тобто спільне, і що в кримськотатарській ідентичності немає цього конфлікту бути громадянином України, вважати Україну своєю Батьківщиною, і бути етнічним кримським татарином і мусульманином. При тому, коли ми зараз працюємо на закордонні аудиторії, я говорю про те, що іслам в Україні – це є автохтонна релігія, бо це релігія корінного народу. Це теж змінює оптику, бо Росія дуже часто говорить, що вона – головний друг іслама, а це трошечки змінює розуміння і деколонізує знання про Україну через такі приклади.Ви почали говорити про недовіру, яка існувала довгий час всередині українського суспільства, і я пригадую 2011 рік, коли я летіла з Києва до Симферополя. Переді мною в ряду сіли троє чоловіків в штатському, але відразу за їхніми потилицями, я зрозуміла, що це СБУшники або якісь спецслужбісти. Вони були з дипломатами, сіли, розгорнули папери і почали щось читати. Звичайно, мені як журналісту було цікаво, з якою ціллю вони летять. Мені здавалося, що СБУ буде контролювати щось пов'язане з цим "руським міром" і з його метастазом в Криму. Наскільки я була потім здивована, що у цих паперах, які читали ці СБУшники, все було про кримських татар: які є конфлікти, лінії розколу між кримськими татарами, хто є лідерами, спілкування з Туреччиною і так далі. І я тоді зрозуміла, що це просто катастрофа. У той час, коли там була "родіна", Ігор Марков, фестиваль "Великоє рускоє слово" і так далі, вони досліджували і вивчали кримських татар. І це був 2011 рік, нагадаю. Як так сталося, на вашу думку, що за 20 років Незалежності України не вистачило мудрості у влади загалом чи в українського суспільства зрозуміти, що кримські татари – це якраз наша опора там, в Криму?Не було цього розуміння очевидно, бо чи була в Криму українська влада? Ні, вона була абсолютно афілійована з Росією. У Верховній Раді Криму були сепаратистські фракції й політичні рухи. Я пам'ятаю момент, коли Джемілєв у свій час говорив, що найбільша загроза для України – це існування Чорноморського флоту. На це колективному Джемілєву, тобто усім кримським татарам, відповідали, що найбільша загроза в Криму – це вони самі. Казали: "Або ви завтра, у найбільш зручний момент, відпиляєтесь і попливете до Туреччини". Це так говорять люди, які не знають історії про взаємовідносини Туреччини і Криму. У Криму була не лише Російська імперія, але й Османська, і це теж важливо враховувати. Тому я кажу – ми не були своїми. З владою Криму все зрозуміло. А я кажу про центральну владу. Ці речі про "відпиляються і попливуть" мені говорили народні депутати українського парламенту 20 років. Я думаю, і президенти деякі думали так про це, що дай їм тільки трошки більше суб'єктності, волі… Тому я кажу, що кримські татари у 90-ті та 2000-ні належали самі собі. Що дала зробити українська незалежна держава – це побудувати власні інституції: як політичні, як Меджліс та Курултай, так і культурні, освітні, соціальні. Але це знову ж таки була геттоїзація, бо ми жили у своєму світі. Коли ви приїжджали до Криму, екскурсоводи водили туристів переважно по російському імперському. Зараз я багато публічно говорю, чому важливо відійти від образу Криму, як образу "Ласточкиного гнізда", бо це абсолютно імперський символ, який був побудований на початку 20 ст. в пику кримськотатарськості, а також умовного Ханського палацу, який будував той же самий архітектор, який побудував дуже багато всього в Москві. Тому ми зараз переосмислюємо ці всі речі. Тоді було набагато легше і зручніше було зчитати "Домик Чехова" в Ялті, ніж вимовити прізвище Номана Челебіджіхана.Я добре розумію вас у тому сенсі, що так як ви залишалися в тіні цієї імперської культури у Криму, то ми так само лишалися постійно в тіні російської імперської культури тут. Тобто це подібні речі. Як кримські татари, які переїхали зі своєї землі, пробують зберегти і розвивати свою культуру? Я знаю, що ви є засновником фестивалю "Кримський інжир". Розкажіть, будь ласка, про цю ініціативу і взагалі, як ви в цьому великому морі інших культур зберігаєте свою культуру?У кримських татар є усвідомлення, що ми корінний народ. Мені здається, це усвідомлення дуже важливе, коли у взаємодії зі своєю ж державою ти розумієш, що ти не з тих, хто приїхав сюди і тимчасово тут оселився, а що це теж твоя земля, де ти маєш розвивати свою мову, культуру і так далі. Сьогодні ключовий виклик для кримських татар – це зберегти ідентичність, мову, культуру і не дати переписати історію, а навпаки нарешті почати говорити про кримськотатарську історію як про частину української історії.Я пам'ятаю на уроках у мене було три різні історії: історія Криму, України і всесвітня історія. Вони не перетинались. А додому я приходив і ще вивчав історію кримськотатарського народу від своїх родичів. Це та річ, яку сьогодні кримські татари намагаються зберегти тут. "Кримський інжир" виник з відчаю, бо мені здавалося, що не існує сучасної кримськотатарської літератури. Тобто вона десь там є, автори пишуть, але кудись в стіл, бо це нікому не цікаво. Ініціатива - це конкурс "Кримський інжир", фестиваль і антологія. Цього року ми видамо вже п’яту антологію. І цього року парадоксально, але вийде перша англомовна антологія сучасної кримськотатарської літератури в принципі. З цим у нас ще дуже багато домашньої роботи. Те ж саме щодо збереження історичної пам'яті. Кілька років тому я запускав такий проєкт, назва якого з кримськотатарської перекладається як "коріння". Він був дуже простий. Ми просили людей в Криму до повномасштабного вторгнення брати мобільні телефони, йти з нашим історичним  опитувальником до своїх бабусів і дідусів, які пережили депортацію, і фіксувати їхні розповіді. Ми зібрали більше сотні цих історій, які є зараз на сайті, для того, щоб це зберегти. Бо ця усна історія – це те, що точно потім ще ляже, я сподіваюсь, і у формуванні свідомості кримських татар майбутніх поколінь, і в справи проти імперії. Мені знайомиться почуття відчаю, коли ти розумієш цінність своєї культури, а її не бачать і кажуть, що її немає. Тобто це великий біль. Чи говорите ви говорите своєю рідною мовою, наприклад, з мамою, тут, в Києві? Мені пощастило, бо у мене мама – викладачка кримськотатарської мови та літератури. До школи я краще знав кримськотатарську, ніж російську, бо бабуся, наприклад, забороняла говорити не кримськотатарською мовою вдома. Водночас ореол застосування мови в Києві набагато менший. Кримськотатарською я говорю з батьками, деколи з братом, який живе тут, і з небагатьма кримськими татарами. І це є велика проблема. Я дуже хочу, і це домашнє завдання в тому числі української держави, розробити екосистему вивчення та викладання кримськотатарської мови. Євген Глібовицький говорить про те, що якщо українці будуть знати 100 фраз кримськотатарською мовою, це буде неймовірно добре, але це також дасть розвиток для самої мови. Тому ми зробили "Кримський інжир" білінгвінальним. Бо це не лише про поезію, прозу двома мовами, це ще і про переклади. Важливо, аби з'являлись переклади і спільний майданчик для українських та кримськотатарських інтелектуалів. Цього прям дуже бракувало. Зараз він затруднений тим, що повномасштабне вторгнення триває, і ми, на жаль, на "Кримський інжир" не можемо фізично привозити авторів. Але нам до сих пір пишуть дуже багато авторів безпосередньо з Криму, з дуже різних куточків. І це я найбільше ціную. Чи є у Києві школа чи курси, де можуть приводити дітей вивчати кримськотатарську мову? Фото: Gеtty Іmаgеs Є кілька онлайн-курсів. Є школа, яка вважається кримськотатарською. Вона розташована в одному з районів на Петропавлівській Борщагівці. І, здається, в Новопечерській школі є зараз ініціатива, аби кримськотатарську мову викладати. Тобто такі ініціативи з'являються, але все-таки це має бути державна програма. Я на цьому наголошую, що одна школа не створить цю інфраструктуру. Тобто це і про підручники, про методики, про підготовку фахівців. Це те, що дає цей буст. Є ще складніша тема – як історію та культуру кримських татар розуміють поза межами України. Ви є також заступником директора Українського інституту і багато їздите на Захід. Ось ви приїжджаєте, скажімо, в європейську країну і починаєте говорити як кримський татарин. Як реагують на це люди? Що вони знають про цю культуру? Відповідаючи на ваше питання, зроблю короткий контекст, що я зрозумів, працюючи, в тому числі, із закордонними аудиторіями. Кримські татари розуміють кілька контекстуальних мов – українську європейську і тюркську ісламську. Я називаю кримських татар народом на фронтирі. Етногенез пройшов на території, яка була повністю під впливом різних народів і різних історичних соціокультурних подій. Тому в нас мультифронтирність в цьому також проявляється. У роботі, наприклад, з тюркськими країнами, ми можемо бути добрими перекладачами. Я вважаю, що кримські татари ще до кінця цього не усвідомлюють, як і не тільки кримські татари, але я вважаю, що це одна з сил, яка точно дає додану цінність світу.А з іншого боку, коли ми говоримо з іншими країнами, очевидно, знань про кримських татар дуже-дуже мало. Максимум – десь чули про репресії. Але це лише верхівка айсбергу. Ми маємо говорити про глибинні зміни, які зараз відбуваються на півострові. Тому ми пішли кількома шляхами. Перший шлях – це посилення кримськотатарських студій за кордоном у різних університетах, аби Крим та кримських татар вивчали, зокрема, в рамках україністики українських студій. А де вже таке є? Зараз, власне, цей процес йде. Я дуже сподіваюся, що буде в кількох європейських країнах. Ми зараз в процесі обговорення цього. Вже існуючі є, але ми хочемо їх посилювати. Бо завжди кримськотатарським студіям багато уваги українська держава, на жаль, не приділяла. Зараз ця парадигма змінюється, і поки в нас є таке вікно можливостей, ми маємо дати цей буст. Друге — говорити про Крим, і в тому числі про Україну, через призму кримськотатарської культури як традиційно, так і сучасно. Ми багато працюємо із сучасною культурою. Я зараз є співкуратором разом з Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою виставки про Крим. Вона називається "Про що ми говоримо, коли ми говоримо про Крим?" Це виставка сучасного мистецтва, де залучені українські та кримськотатарські художники. І ми працюємо саме на закордонній аудиторії, де намагаємось зняти це полірування радянське, імперське, російське чи будь-яке і говорити тими голосами, яким Крим завжди говорив. Тому такий підхід дуже важливий.У Туреччині, очевидно, набагато краще знають про кримських татар, ніж у Фінляндії або в Амстердамі. Однак і там, і там, і там ми робимо проєкти і представляємо кримськотатарську культуру як частину української, так і європейської культури. Мені здається, що ця зміна оптики дуже важлива, аби не маргіналізувати і не залишати щось таке, як кримського татарина як музейний експонат. От цього я дуже боюсь. Не виктимізувати, бо коли ти перетворюєш народ, людину на жертву, ти позбавляєш і вона себе сама позбавляє своєї суб'єктності. Сьогодні для кримських татар, як для народа, який має розвиватись як здоровий організм, цього не можна робити.Цьогоріч відбудеться вже третій фестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Радушного. І там буде цілий кримський день. Де ще можна почитати щось із нової кримськотатарської літератури, куди сходити і що побачити, щоб більше дізнатися про кримських татар? По-перше, ще виставляється Скіфське золото. Ми як кримські татари маємо усвідомлювати, що ми – нащадки в тому числі скіфів, бо скіфи просто так не пропали, вони в когось перетворились. І це теж частина нашої спадщини. Окрім "Кримських інжирів", які згадали, є історичні тексти Гульнари Абдулаєвої, Олекси Гайворонського, які точно можна знайти тут. "Їжа і культура" видала прекрасну книгу про кримськотатарську кухню, яка розповідає і вчить готувати страви кримських татар.Серед фільмів, очевидно, це і Ахтем Сеїтаблаєв, Наріман Алієв, молоді автори і режисери, які з'являються. Кримськотатарська музика – це величезний, ще не пізнаний пласт культури, бо крім Джамали і, я думаю, фундаментального проекту альбому "Крим", є велика цікава джазова лінія у кримських татар, яка розвивалась як у радянські часи, так і зараз. Її починав Енвер Ізмайлов, зараз продовжує Усеїв Бекіров і багато-багато інших музикантів. Взагалі, коли ми говоримо про мову і про популяризацію, я дуже волів би, аби ми мали квотування на кримськотатарську музику, хоча б 5% на українському радіо. Зараз я говорю про це з різними нашими народними депутатами. Бо це дасть точно хороший поштовх для популяризації і розвитку мови, а контенту є дуже багато.

Із початком повномасштабного вторгнення в українців сформувались особливі стосунки з пам’яттю. Перейшовши межі болю, ми могли б прагнути забути цей жах якнайшвидше, натомість постійно рефлексуємо про те, як нам пам’ятати. Ми могли б заніміти і втратити здатність відчувати і співчувати комусь окрім власних страждань. Натомість відбувається протилежне: ми намагаємося бути чутливішими до болю інших — […]

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Компанія хАІ заявила, що виправила дивну поведінку чатбота ШІ Grоk, котрий нав’язливо згадував «геноцид білих в ПАР» у сторонніх темах Х. Але нове його упередження не краще.

Про це пише Vаrіеty.35-річний британський актор і співак Космо Джарвіс очолить акторський склад біографічного фільму "Молодий Сталін" про радянського військового та політичного діяча Йосипа Сталіна. Грузинсько-французький кінорежисер Ґела Баблуані підписав контракт на створення історичного трилера.Фінансування фільму здійснюється компанією Ассеss Еntеrtаіnmеnt Лена Блаватніка — американо-британського підприємця українсько-єврейського походження, який у 1978 році емігрував з Радянського Союзу до США. Ассеss Еntеrtаіnmеnt раніше фінансувала оскароносний фільм Джонатана Ґлейзера про Голокост "Зона інтересу" та "Конклав", який цьогоріч був номінований на 8 премій "Оскар", перемігши в категорії "Найкращий адаптований сценарій".Фільм "Молодий Сталін" заснований на відомому однойменному бестселері британського історика і письменника Саймона Себаг-Монтефіоре. Стрічка розповість про ранні роки радянського диктатора, коли він був грабіжником банків у дореволюційній Росії. Баблуані та Себаг-Монтефіоре разом написали сценарій до фільму, який також підтримується АІ Fіlm та Моntе Rоssо Рrоds.Як зазначається в офіційному описі фільму, на тлі злочинного світу та революційного бродіння Російської імперії стрічка досліджує становлення кривавого диктатора, який змінив ХХ століття за допомогою терору, війни та ідеології, а також найбільше пограбування банку в історії Росії."Мене завжди приваблювали історії, які залишаються у тіні. І немає тіні довшої, ніж тінь Сталіна. Це не портрет влади — це занурення у вогонь, який її викував. В особі Космо [Джарвіса] ми маємо головного актора, який розуміє небезпеку, чарівність та тріщини ідентичності", - поділився режисер Ґела Баблуані.Зйомки мають розпочатися у Тбілісі у липні.Продюсерами виступлять Сем Тейлор, Арчил Геловані, Владімер Качарава та Олександр Кушаєв - колишній головний продюсер служби кіномовлення на флагманському російському пропагандистському телеканалі "Россия-1". Vаrіеty також зазначає, що Кушаєв виступив продюсером чесько-словацько-українського фільму "Пофарбоване пташеня" 2019 року.Блаватнік став виконавчим продюсером разом із Денні Коеном та Вінсом Холденом."Раннє життя Сталіна як грабіжника банків - це надзвичайна і значною мірою невідома історія, рушієм якої є революційний запал, що характеризується насильством, зрадою і жагою до влади", - додав Коен. 

Як греко-католицький священник врятував єврейську дівчинку в Голокост

Хочу розповісти про історію, зокрема, про історію Другої світової війни.Але дозвольте почати з більш загального твердження: що ця територія — територія на північ від Чорного моря — була критично важливою для питань безпеки не лише в минулому столітті, але й буквально останні кілька тисячоліть. Ця територія мала вирішальне значення для всіх основних цивілізацій, що виникли навколо Євразії. Тому коли ми говоримо про центральне місце України у 2025 році, природно, що ми звертаємося до історії 1945-го, але географічне положення, специфічний набір ресурсів і динамізм цього регіону робили його критично важливим набагато раніше. Ми пам’ятаємо про Другу світову війну. Але те, що люди часто забувають про Другу світову, — це центральне місце України в ній. У Європі причиною Другої світової війни була саме боротьба за Україну. Після Першої світової територія України — або більша її частина — відійшла до Радянського Союзу. Україна була абсолютно ключовою для тієї версії модернізації, яку Сталін прагнув здійснити за допомогою п’ятирічного плану та колективізації сільського господарства. Гітлер та інші німецькі лідери спостерігали за цим експериментом. Вони добре знали про родючість українських чорноземів, і їхня основна ідея полягала в тому, що вони могли б опанувати ту саму територію, яку намагався опанувати Сталін. Читайте також: Наскільки реально очікувати на розпад Росії?Коли Німеччина напала на Радянський Союз у 1941 році, що є однією з головних подій Другої світової, основною воєнною ціллю німців був саме контроль над Україною. І, звичайно, це бажання контролювати Україну і все, що з нього випливало, також має прямий зв’язок практично з усім іншим, про що ми думаємо, коли говоримо про Другу світову. Не лише бойові дії, не лише Східний фронт, але й Голокост, смерті від голоду радянських військовополонених та решта основних німецьких воєнних злочинів. Радянський Союз переміг у Другій світовій війні. І, звісно, це те, що ми згадуємо сьогодні. Перемогу Радянського Союзу, перемогу союзників: британців, американців, канадців та інших. Однак, пам’ятаючи про це, дуже часто забуваємо інше.  Так само, як ми забуваємо, що Україна стояла біля витоків війни, ми схильні забувати, що українські солдати були  диспропорційно набагато більше представлені в Червоній армії, яка пройшла Східною Європою. Ми також забуваємо, що цивільне населення України зазнало непропорційно багато жертв серед цивільних втрат, навіть у масштабах Радянського Союзу.У Другій світовій війні загинуло більше цивільних українців, ніж росіян, не лише у відносному, але й в абсолютному вимірі. У Східній Європі серед цивільних жертв Другої світової найбільше постраждали євреї, білоруси, українці, за ними йдуть росіяни та поляки. Все це важливо, адже ми повинні встановити для себе правильні орієнтири для зв’язку пам’яті.  У той час, як пам’ятаємо про це, знайдуться інші, — хто намагатиметься зрозуміти війну та її річницю по-іншому. У Росії, в Кремлі, є люди, які хотіли б використати Другу світову не як нагоду нагадати, що не так із фашизмом, а як привід, щоб відновити фашизм. Є й такі, хто вважає німецьке вторгнення 1941 року причиною, чому можна вважати виправданим вторгнення в Україну у 2022 році, і перед тим — у 2014-му. Читайте також: Поразка Московії — неминучий наслідок ідеології брехніНинішнє російське вторгнення в Україну є причиною для нас пам’ятати про зло Другої світової війни. Це причина пам’ятати про центральне місце України. Це причина згадати про боротьбу за ресурси. Це привід згадати історію ідеологічної брехні, яка оточувала як те, так і це вторгнення. Та є й позитивний бік. Важливо розуміти, що зараз у нас є можливість, якої раніше ніколи не було. Враховуючи, що Україна відігравала центральну роль у безпеці регіону не лише тепер чи у минулому столітті, а набагато довше, — ми повинні розглядати суверенітет української держави та здатність українців захищати себе як можливість закласти ще один наріжний камінь європейського проєкту. Зараз ми маємо європейський проєкт, якому загрожують з усіх боків, але який тримається і повинен мати світле майбутнє. Але це світле майбутнє надзвичайно тісно пов’язане з існуванням цього українського наріжного каменю. Тому переконаний: коли ми міркуємо про Європу і ширший регіон, виклик, який стоїть перед нами, полягає в тому, аби європейці зробили все необхідне, щоб допомогти Україні гарантувати свою безпеку. Це може нарешті поставити крапку в цьому довгому змаганні за Україну. Це необхідно, і ми бачимо чому. Та крім цього, врешті-решт це може зробити Європу безпечною.Виступ  на Київському безпековому форумі 8 травня 2025 рокуПро автора. Тімоті Снайдер, історик, професор Єльського університетуРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

В Аргентині виявили десятки ящиків із нацистськими матеріалами, що понад 80 років зберігались у підвалі Верховного суду. Знахідку зробили 11 травня під час підготовки до відкриття судового музею, передає Rеutеrs. Працівники знайшли 83 ящики, які у червні 1941 року прибули до країни з Токіо. Їх доправили німецькі дипломати через японський пароплав "Нан-а-Мару". Вантаж викликав занепокоєння у влади. Буенос-Айрес тоді прагнув зберігати нейтралітет у Другій світовій війні. Хоча представники посольства запевняли, що у контейнерах лише особисті речі, аргентинські митники провели вибіркову перевірку. Усередині виявили листівки, фото, документи й інші пропагандистські матеріали нацистської партії. Також знайшли тисячі зошитів, що належали членам НСДАП. Урядові органи передали справу до Верховного суду. Документи було конфісковано за рішенням федерального судді. Ящики опинились в архіві і залишалися забутими на десятиліття. Наразі невідомо, навіщо саме ці предмети везли до Аргентини. Також немає чіткої інформації, як саме суд тоді розпорядився цим вантажем. Лише зараз з'ясувалося, що всі ці речі зберігалися у судовому підвалі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Аргентина відкрила досьє на нацистів, що переховувалися після війни "Коли ми відкрили одну з коробок, побачили матеріали, спрямовані на просування нацистської ідеології Гітлера в Аргентині під час війни", - розповіли представники суду. Ящики перемістили до окремого сховища. Там вжито додаткових заходів безпеки. До вивчення матеріалів долучили фахівців з Музею Голокосту в Буенос-Айресі. Вони займатимуться і збереженням, і описом вмісту. Фахівці також проаналізують документи на предмет можливих нових відомостей про Голокост. Особливу увагу приділять інформації про фінансові мережі, які могли використовувати нацисти за межами Європи. Аргентинська влада оприлюднила понад 1850 засекречених документів, які висвітлюють діяльність нацистів на території країни після завершення Другої світової війни.

У віці 83 років Анна Стрижкова з Києва, яка пережила Голокост, нарешті дізналася своє справжнє ім'я і те, що у неї є кровні родичі. Завдяки німецькому фотохудожнику Луїджі Тоскано життя Анни повністю змінилося. Тепер вона знає правду, яку завжди шукала і якої водночас боялася, пише журналістка Анастасія Роді для NV.

Заяву фахівців з мистецтва Франції оприлюднило видання Lе Моndе.Як йдеться в тексті колонки фахівців з мистецтва Франції, "російське бажання стерти специфіку української ідентичності" проявляється у знищенні або розграбуванні пам'яток чи творів, а також через організацію ревізіоністських виставок.Експерти наголошують, що кампанія, спрямована на "систематичне знищення багатовікової культурної ідентичності України", має на меті підтвердити слова Володимира Путіна про те, що "України ніколи не існувало"."Станом на 16 квітня ЮНЕСКО нарахувала 494 об'єкти, зруйновані або пошкоджені з 24 лютого 2022 року, включаючи 149 релігійних будівель, 257 історичних будівель, 33 пам'ятники (включаючи ті, що вшановують Голокост), 18 бібліотек, 34 музеї та 2 археологічні пам'ятки. Однак метою Москви є не лише руйнування. Йдеться також про привласнення української спадщини, її "русифікацію" за можливості", - наголосили фахівці з мистецтва.Вони нагадали, що після анексії Криму тисячі творів мистецтва передаються з кримських музеїв до російських установ. У 2016 році в Третьяковській галереї відбулася велика виставка мариніста ХІХ століття Івана Айвазовського. Зі 120 представлених робіт 38 надійшли з кримських колекцій. Археологічна пам'ятка Херсонес, що є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, була ретельно розібрана, розграбована та перероблена, щоб у липні 2024 року розмістити там музейний комплекс, включаючи новий "Музей Криму та Новоросії", що виправдовує російські претензії на "відвоювання" східних та південних регіонів України.У колонці наголошується на вивезенні сотень тисяч українських творів мистецтва та культурних об'єктів до Криму чи Росії. Йдеться про Херсонський художній музей імені Олексія Шовкуненка, Херсонський історико-краєзнавчий музей."У Маріуполі російські солдати захопили знакові роботи Архипа Куїнджі (1841-2010) та Івана Айвазовського. Що ж до колекції "Скіфського золота", що зберігається в Мелітопольському краєзнавчому музеї, то вона просто зникла", - зазначили в колонці.Фахівці з мистецтва наголошують, що ці дії відповідають чіткому політичному порядку денному - "реалізувати імперську фантазію про "Велику Росію". У музеях РФ створюють експозиції, присвячені історії "спеціальної військової операції". Музейники проходять навчання з "перекаталогізації" українських колекцій у російській музейній системі. Ці дії є порушеннями міжнародного права, зокрема Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року, підписантом якої є Росія."Тому необхідні термінові заходи. Конкретні рішення можна ухвалити негайно: виключити Росію з Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), а також співробітників російських музеїв, причетних до розграбування українських колекцій на окупованих територіях. У статті 7.2 Кодексу етики ІСОМ чітко зазначено: "Політика музеїв повинна враховувати міжнародне законодавство, яке слугує стандартом для тлумачення Кодексу етики ІСОМ". Постійна присутність в ІСОМ установ та осіб, причетних до знищення, розграбування та фальсифікації культурної спадщини, є кричущим порушенням цих принципів. Виключення Росії з ІСОМ – це найменше, чого можна очікувати від установи, що керується французьким законодавством і займається захистом культурної спадщини та застосуванням етичних стандартів у міжнародній музейній співпраці", - додали в своїй заяві фахівці.Під колонкою підписалися зокрема мистецтвознавець Костянтин Акінша;засновник артцентру Jаm Fасtоry у Львові Гаральд Біндер;засновниця Марракешської бієнале Ванесса Бренсон;адвокат Міжнародного кримінального суду Еммануель Дауд;композитор, художник і куратор Карл Міхаель фон Гаусвольф;фотографка Сара Мун;президентка Української коаліції культурних діячів, колишня директорка Українського інституту у Франції Ольга Сагайдак;керівник юридичного відділу ІСОМ Ukrаіnе, президент Асоціації юристів України Рафаель-Лемкін Віталій Титич. 

Премію імені Леся Курбаса за вагомий внесок у розвиток сучасного театрального мистецтва України минулого місяця отримав режисер Дмитро Захоженко за виставу про постапокаліпсис "Птахи". Її прем'єра відбулась у квітні торік на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, де лауреат працює головним режисером. За словами комітету з премії, "Птахи" це поєднання античного та пластичного театру, сучасної композиторської музики й української традиційної пісні, документальних інтерв'ю та стендапу. За півтора тижня після отримання нагороди Дмитро Захоженко представив свою нову постановку "Король Лір" у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Її описують як історію про жорстоку реальність, яка приходить на зміну солодким ілюзіям, і про неусвідомлений вибір, що стає точкою неповернення. Король Лір вирішує поділити Британію між трьома доньками. Для цього влаштовує конкурс: що сильніше кожна висловить свою любов, то кращу частину володінь отримає, за сюжетом Які враження після отримання премії та яке вона має для вас значення? &еnsр;Велика радість і честь отримати цю нагороду. У своїх роботах я намагаюся досліджувати складні теми та рідко працюю зі сталим текстом, тому для мене цінний такий фідбек. Кожна постановка це особисте висловлювання, і завжди трохи лячно, що тебе не почують. Вас нагородили за виставу "Птахи" за мотивами комедії давньогрецького драматурга Арістофана. Про що ця постановка? &еnsр;"Птахи" є спробою поглянути на війну з точки зору екології, показати історію побудови міста Нова Каховка, почути голоси людей через документальні монологи, зокрема тих, хто й нині в окупації. Також це намагання попрацювати з тілом, що для мене вперше. Ми з дружиною (драматургиня Ніна Захоженко. Країна) пів року досліджували теми, збирали матеріали, пробували різні формати. Фінальний кульмінаційний монолог майже повністю зібрали з цитат Трампа. Крім того, хотілося зробити виставу візуально виразною, тому там і живі квіти, і 12 промислових вентиляторів, і 10 тисяч пластикових стаканчиків. У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра ви поставили Вільяма Шекспіра. Чому звертаєтеся до нього? &еnsр;З текстами Вільяма Шекспіра працюю вчетверте, й щоразу це різний досвід. Наприклад, у "Снах літньої ночі" в Театрі Лесі у Львові від п'єси лишилася одна сцена. Усе решта були вже наші сни, тексти Карла Густава Юнга й Овідія. З "Королем Ліром" геть інша історія. Мало не вперше взявся за трагедію. І навіть тепер не до кінця розумію, як можна розмовляти про втрату та відповідальність, щоб це не була проста патетика, де драматичної форми не вистачає, а також що можемо запропонувати навзамін. Про деякі теми з цієї п'єси просто неможливо говорити треба кричати, ламати, мовчати. Режисер Давид Петросян напередодні прем'єри своєї вистави "Отелло" минулого квітня в Національному драматичному театрі імені Лесі Українки казав, що Шекспіра неможливо взяти й поставити так, як написано, а треба шукати ключі. Чи знайшли їх ви? &еnsр;Акторські імпровізації, логіка побудови персонажів, розкриття сцени це все завжди цікаво досліджувати. Мені подобається, коли Шекспір бавиться з інтермедійними сценами, перебиває одні іншими, а їхня єдина мета радість бути на сцені. Це завжди про повноту життя та гри. З якими відчуттями працювали над "Королем Ліром"? &еnsр;Мені ніколи не подобалася ця п'єса. Завжди видавалася надуманою та занадто казковою. Коли Тамара Трунова (головна режисерка Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Країна) запропонувала попрацювати з матеріалом, спочатку подумав, що це неможливо. У "Снах літньої ночі" в Театрі Лесі у Львові від п'єси лишилася одна сцена Найбільше мене вразило те, наскільки інакше сьогодні розкривається цей текст. Як теми вибору, відповідальності та втрати звучать тепер. А найскладніше, певно, було відійти від сюжету, перестати грати історію. Робили виставу досить швидко. Враховуючи зайнятість акторів, мали лише півтора місяця. Для двоактової постановки у двох складах завдання не з простих. Ви казали: "Ця трагедія заворожує якоюсь неймовірною амплітудою. Від моменту, коли Лір у радості та щасті робить феноменальну дурість віддає своє королівство просто по приколу. І закінчується тим, що ховає дитину, плаче над її тілом". Також додавали, що ваш "Король Лір" відрізнятиметься від умовно класичного прочитання. Чи могли би трохи детальніше пояснити свій підхід? &еnsр;Є радянська традиція грати Шекспіра, то це не до мене. Дивовижно, але один із найбільш травматичних глядацьких досвідів у театрі це саме постановки Шекспіра та Мольєра. Коли група артистів ретельно проживає ці, як правило, досить прості історії, розбиваючи їх патетичними монологами. Можливо, з такою установкою щось не так. Мені здається, в лондонському "Глобусі" був інший підхід. Тому, як на мене, в нас саме класичне прочитання Шекспіра, хоч інколи незвичне для нашого глядача. А тут ще й трагедія. Як методами драматичного театру вийти на високу трагедію? Коротше, складний це пазл. Короля Ліра в обох складах грає Олег Стефан. Чому саме його взяли на головну роль? &еnsр;Олег Стефан геніальний. Якщо у вас є такий актор, як він, не поставити "Короля Ліра" це вже злочин. Але направду вся трупа театру потужна. Завжди кажу: мені не потрібні статисти, мені потрібні особистості. Особливо для роботи з Шекспіром. Ви працюєте головним режисером Театру Лесі з 2019-го. Як він змінився за ці роки та чим нині живе? &еnsр;У Театрі Лесі все чудово. Мені здається, за цей час ми пройшли досить довгий шлях від того, в якому стані театр був в усіх значеннях і чим він є тепер. Працюємо з темою війни: намагаємося осмислити ті досвіди, які нині проживаємо. Будуємо горизонтальні стосунки, випрацьовуємо механізми, щоб усі в колективі були почуті. Маємо багато гастролей за кордон і колаборації з іноземними митцями й установами. Отримали п'ять нагород всеукраїнського театрального фестивалю-премії "Гра". А цьогоріч дві наші вистави "Плейліст ­подорожнього" Анастасії Косодій та "Птахи" вже потрапили в лонгліст. Мені здається, нам вдалося непогано налагодити зв'язок із нашою локальною громадою, маємо міцну фанбазу. Направду це дивовижний приклад перезапуску держустанови. Для мене такий результат театру це були надзусилля, як-от ненормована робота без вихідних упродовж років. Але тепер відчуваю, що трохи втомився від цього й хочу зосередитися на режисерській роботі. Плюс випустити своїх студентів, які тепер на четвертому курсі. Вірю в нагальність нової української театральної школи з відмовою від російського та радянського. А зміна парадигми це складне завдання. Мій контракт добігає кінця цього сезону. Не знаю, чи є сенс лишатися надовше. Це буде шість років, як працюю на одному місці. Відчуваю, що, можливо, розумніше рухатися далі. Яку з ваших вистав можна вважати найпопулярнішою, а яку з них ви назвали б улюбленою? &еnsр;Мої вистави, як правило, глядачі люблять. Складно сказати, яка найуспішніша. Тор Gіrls у Театрі Лесі досить популярна. На "Філоктет. Античний рейв" рідко коли можна знайти квитки, але це мала сцена. Також тішить, який інтерес театр викликає в Києві. Аж захотілося ще щось поставити для столичного глядача. Загалом добре ставлюся до своїх постановок, назвати улюблену важко. В якихось був цікавіший процес створення, а десь більше тішить результат. Мабуть, найтрепетнішою для мене нині є вистава "Птахи", бо вона найбільш інтимна. Це наші тексти, думки, образи, сенси. Які у вас нині амбіції в театральній сфері? &еnsр;Мені здається, вистави, які робимо в Театрі Лесі, можуть непогано конкурувати на європейських фестивалях. В Авіньйоні ми вже були 2022 року з постановкою "Імперія має впасти". Тепер хотів би повезти свої роботи в Единбург. Що від вас очікувати найближчим часом, а що хотіли би поставити в майбутньому? &еnsр;Найближча моя вистава "Маус" за коміксом Арта Шпіґельмана про Голокост і травму поколінь. Це буде дипломна робота моїх студентів. Пробуємо себе в тому, що можна назвати "психологічний театр". Прем'єра 1213 червня в Театрі Лесі. Мрію поставити політичний мюзикл про здобуття Україною незалежності. Це має бути масштабна вистава. Але мені потрібна велика сцена національного театру. Вже з кількома говорив. Усі відповідають, що ідея крута, але велика сцена розписана на роки вперед. А тема гаряча, потрібно робити вже. В одному інтерв'ю ви зазначили: "Український театр сильно загрузлий у радянській, пострадянській традиції. Тотальність ліричного, сентиментального, ілюстративного, текстового театру ці всі речі присутні скрізь. Це є недобре, і треба змінювати". Водночас у тій же розмові додали, що нині час зародження автентичного українського живого театру на зміну радянській традиції. Хотілось би почути більше про ваше бачення ситуації. &еnsр;Замість критикувати інших спробую коротко прописати в декілька пунктів принципи, якими намагаюся послуговуватися: 1. Принцип співтворення. Вистава складається завжди між сценою та глядачем. Це є спільний процес, тому необхідно змусити глядача погодитися на цей спільний злочин, зробити співучасником, заразити його. Театр це чума. 2. Чуттєвий нерв. Актор не може бути байдужий це завжди про можливість рефлексувати та реагувати. Самого лише персонажа недостатньо. 3. Співпраця: актор режисер. Актор не лише виконавець, а співтворець вистави, який ініціативно формує сценічну реальність разом із режисером. 4. Ключовий елемент у творенні театру це людина. Театр народжується не з декорацій чи текстів, а з живої присутності людини, яка діє та взаємодіє тут і тепер. 5. У театрі не існує жодних категорій, єдина важлива річ тут наявність життя. Живий театр народжується в азарті гри, партнерстві та ризику. 6. Живий театральний процес. Театр це живий організм, який існує у процесі постійних змін. Він працює з реальністю крізь сцену та акторів, що її втілюють. 7. Метод свідомої гри та ефект відчуження. Актор зберігає дистанцію між собою та персонажем, змушуючи глядача критично осмислювати події. 8. Сила в зіткненні з контекстом. Театр порушує питання й залишає глядачеві право на власні висновки, спонукаючи до осмислення реальності. Користуйтеся цими простими установками і зробите непогану виставу. Далі справа за сенсами й естетикою. Нічого складного.

Режисер Мішель Азанавісюс (Азанавічус) поділився деталями роботи над анімацією "Найцінніший вантаж" про Голокост, як говорити з дітьми про Голокост, чи вплинули поїздки в Ірпінь на мультфільм про Голокост.

Крайні праві європейські діячі відомі публічними антисемітськими висловлюваннями. Наприклад, засновник партії "Національний фронт" Жан-Марі Ле Пен вважав газові камери нацистів "лише деталлю історії".

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". Пригадуєте оці Шевченкові рядки: "Якби то ти, Богдане, п'яний, тепер на Україну глянув"? Це про Богдана Хмельницького, українського гетьмана, якому кілька місяців тому вже виповнилося 430 років, але і досі серед українців продовжуються, тривають суперечки: Так хто ж це Богдан Хмельницький? Це великий стратег і державник, який передбачив майбутнє, чи навпаки зрадник, який віддав Україну Московії? Про це сьогодні будемо говорити. У мене в гостях Віктор Горобець, історик, доктор історичних наук. Пане Вікторе, я почну відразу з дуже загального запитання. От ви, як історик, якби треба було пояснити іноземцям або людині, яка нічого не знає про історію українську, хто такий Богдан Хмельницький. Як би ви в одному абзаці пояснили?Богдан Хмельницький. Портрет роботи Наталі Павлусенко Історики - такі істоти, які починають шукати різні плани, різні, скажімо так, нашарування, впливи, фактори і так далі. Очевидно, що, якщо говорити про одне речення, то це потрібно звертатися до міфів у гарному сенсі цього слова, бо, власне, міф якраз є те, що коротко і доступно пояснює надзвичайно складні речі. Тоді поясніть міфом, тому що, наприклад, давайте уявимо ситуацію, коли ви летите в літаку, і вас про це запитує якийсь іноземець. От як би ви пояснили? Може ж така ситуація з істориком і академічним вченим статися?Я скажу, що дивіться у глибину віків. І я можу назвати точну дату, коли, скажімо, виникає міф про Богдана Хмельницького. Це ранок 17 грудня 1648 року, коли Богдан, після успішних тих походів на Львів, на Замостя, повертається з військом до Києва. Тут у Києві біля Золотих воріт його зустрічає тогочасна інтелігенція, вершки суспільства, викладачі Києво-Могилянської академії, спудеї, і спудеї декламують вірш, де називають Богдана Хмельницького не інакше, як Мойсей Руський. Тобто така аналогія зі Старим Заповітом. Мойсей, який визволив народ єврейський з неволі, так само і Богдан Хмельницький визволив народ руський з неволі.Ось це, власне, отой міф, який пізніше, скажімо так, масштабувався, вкладався у різні, але він є визначальний, якщо ми говоримо про українську візію образу Богдана Хмельницького. Бо якщо ми поїдемо, скажімо, у Варшаву і там у Королівський палац зайдемо, то погляд з Варшави на Хмельницький буде, як на зрадника, який зруйнував, чи власне, почав руйнувати Річ Посполиту. І врешті-решт його зусилля увінчалися тим, що ми знаємо в кінці ХVІІІ століття, коли Польщу поділили, і Польща зникла з мапи Європи.Якщо ми пройдемо ще кілька сотень метрів по Варшаві, і там є такий чудовий музей, музей історії єврейства у Речі Посполитій, називається "Полін". І там дуже модерновий сучасний музей, гарні експозиції, така інтерактивність кругом. І от переходячи з одного залу, де розповідається, як євреї прийшли в Польщу і як їм це все сподобалося, як вони стали розвивати тут промисли, торгівлю, збагачувати край. І потім приходиш уже в інший зал, і ось між цими залами такий коридор, коридор темний, стіни пофарбовані в такі криваво-чорні кольори. На стінах висить портрет Богдана Хмельницького і Іслам-Гірея, його союзника Кримського хана. І тут ти чуєш і скрежет возів, тупіт коней, вибухи, ґвалти і таке інше. Це зал, який представляє, власне, візію тогочасного єврейського хроніста Натана Ганновера, як глибоке болото, де він описує те нищення, яке козаки під проводом Богдана Хмельницького чинили над єврейським народом.Фрагмент картини Ян Матейко "Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом", 1885 рік І чимало єврейських істориків трактують це як перший голокост, не менше і не більше, тобто таке. А це свідчення Натана Ганновера для усіх істориків? Тобто є якийсь консенсус щодо правдивості оцих свідчень?Щодо істориків і польських, і в тому числі єврейських є, скажімо так, солідарність у тому, що це метафоричне зображення того лиха, яке впало на євреїв. Воно дуже гіперболізоване. Цифри, які там називаються, вони просто не відповідають реальним демографічним показникам. Цифри жертв під час 48-го року, початок 49-го, 48-й рік такий був страшний. Тобто тут є, що це просто метафоричне представлення тих подій, яке було опубліковане відразу ж у Європі, у Венеції, і воно поширилося і створило, власне, певний образ. Бо, скажімо, літописи Величка чи Самовидця, чи Грабянки не користувались таким попитом, вони не були представлені на книжкових полицях європейських читачів. І тому цю версію не знають. А візія Ганновера дістала поширення. Тобто я про те, що міф - це така форма, скажімо, яку людство вигадало вже дуже давно, і це форма доступного пояснення складних речей, але, як завжди, просте, доступне хибує на істину. І тому це викривлення певного ракурсу.І якщо дивитись з різних місць, ці ракурси будуть інші. Але з іншого боку, ну власне, коли можна на одну постать дивитися з різних ракурсів і бачити абсолютно різну людину, то очевидно це вже є свідченням того, що постать справді є титанічною. Постать, яка заслуговує на увагу, яка кидає тінь у різні боки. Її можна сприймати, як об'ємну, а не як пласку, як одномірну.Ось я і пропоную тепер поговорити про вимір його походження. Тому що це походження було шляхетське. Я розумію, що його батько був управителем, я правильно це формулюю, управителем Чигирина, так? Чи як це називалося тоді? Там посада офіційно називалася підстароста Чигиринський.  Тарас Шевченко. Богданова церква в Суботові. 1845 рік А, підстароста Чигиринський. Тобто він отримує, я маю на увазі Богдан Михайлович отримує добру освіту, і, наскільки я пригадую, вони в добрих стосунках тоді з поляками, з Владиславом ІV, який потім стане королем. Як сталося так, що все перевернулося, і що Богдан Хмельницький став у такій опозиції щодо короля і щодо польської шляхти? Давайте повернемося до того, що я тільки що говорив про міф, бо міфи ми сприймаємо певною мірою у негативному світлі, але міф є продуктивний за своєю основою.Якщо ми говоримо про міф, який народився 17 грудня 48-го року, коли Богдану розповіли, що він є Мойсей, що він є спаситель, що він є, власне, монарх. І це підтвердили не лише студенти, але і, скажімо, східні церковні ієрархи, які дивним чином, так сталося, були в цей час у Києві і зустрічали Богдана. І потім у Софії його вінчали на царство. Це справляє на нього таке враження, що, власне, людина, яка боролася, скоріше за все, якщо ми говоримо про початкову цю стадію цієї козацької революції, 48-й рік, боролася за станові права козацтва, розуміє, що його покликання значно більше.І от починаючи від грудня до лютого, є цікаві документи, які нам дозволяють от таку хронологію, таймінг вибудувати, бо у грудні відбувається оця зустріч, переговори з патріархами. Тобто у грудні відбувається в'їзд його вже до Києва після трьох перемог, після того, як він фактично знищив військо Речі Посполитої.Богдан Хмельницький на Поділлі, Віктор Полтавець, 1987р. Так, але при цьому він знову ж таки воює, він говорить, що: "Проти короля ми нічого не маємо по суті". Він воює за те, аби козацтво володіло своїми старовинними привілеями, аби воно було пошановане так, як годиться шанувати, врахувавши їхній сплачений податок кров'ю.Тобто шляхта чим відрізнялася від простолюду? Тим, що вона не сплачувала податки на хліб, на дрова, на ще щось, але вона сплачувала податок кров'ю. Тобто вона захищала зброєю, захищала своїм життям, своїм здоров'ям захищала вітчизну. І за це користувалася тими привілеями, власне, такої привілейованої верстви.Козацтво виступало з тих позицій, що: "Ми також воюємо, ми захищаємо Річ Посполиту, ми проливаємо свою кров, і ми гідні того, аби нам також визнали наші права, як і шляхти". Тобто розумні речі, але ще раз кажу, це все розмова, такий діалог точиться в межах оцієї політичної конструкції Речі Посполитої. Бо Річ Посполита, ми говоримо про державу ранньомодерної доби, державу ХVІІ століття. Це не є держава, якою ми її зараз уявляємо, що вона строго, так би мовити, бюрократизована, абсолютизована, все однаково, вертикаль влади. Для Речі Посполитої це абсурдне поняття - вертикаль влади, бо є різні частини, які, скажімо так, легітимність короля визнають, і за це вони отримують свої права і вольності.І от військо Запорозьке якраз хотіло стати однією з таких саме частин тієї ж Речі Посполитої. Але ці всі речі, про які ми говоримо, про цей міф, який подає саме як визволителя руського народу, він призводить до того, що в лютому 49-го року, тобто буквально за два місяці, до Переяслава приїжджає Адам Кисіль, воєвода Київський, також православний руський шляхтич, але сенаторського достоїнства, високий, який представляє інтереси новообраного короля Яна ІІ Казимира з тим, аби домовитися про те, як військо Запорозьке буде включене в цю Річ Посполиту.І на цих перемовинах в лютому 49-го року Богдан Хмельницький заявляє, що йому йдеться про те, аби визволити народ руський з неволі, щоб тут не було ані магнатів, ані шляхти, а от козаки панували на цій території. Тобто от ми ми говоримо про такий міф, який ось так стрімко, власне, очевидно, що це не лише один міф, що якісь були інтенції у самого Богдана, але оце от таким чином складається, що Богдан Хмельницький уже доходить до усвідомлення такої, по суті грандіозної ідеї. Тобто його особиста історія спочатку трапляється, потім саме життя його вже виносить на місію, на відчуття цієї місії, правильно я розумію? Це був син шляхтича. Існують різні версії, що, можливо, шляхтич, який був підданий процедурі інфамії, тобто за якийсь проступок він був підданий процедурі безчестя так званого. Ну, ще була баніція, яка передбачала взагалі, що мають вигнати шляхтича з держави. Тут була легша форма, і він переноситься, бо він, власне, їхні корені були там, в Жовкві, біля Жовкви, на заході теперішньої України. Він переноситься на наддніпрянщину, стає тим, що називалося осадчим Чигирина, тобто людиною, якій доручають заснувати місто, організувати життя в цьому місті. Ну, а пізніше він стає і підстаростою Чигиринським. І це доволі впливова посада в тому сенсі, що, звичайно, ці староства, які були у великій кількості, вони були на Київщині, на Південній Київщині, передавалися людям, які все життя майже проводили у Варшаві, вони були офіційно старостами Чигиринськими. Але реальна влада належала саме підстарості.Тобто підстароста Хмельницький - це доволі-таки впливовий, якщо ми говоримо про локальний оцей зріз влади. І свою відданість Речі Посполитої батько доводить неодноразово, у тому числі доводить своєю героїчною смертю коли разом із Жолкевським, гетьманом коронним, він іде проти Османів воювати на Цецору в 1620 році. Разом з ним іде його молодий син Богдан.Батько загинув, Богдан потрапив у полон до Османів і там декілька років провів у полоні. Тобто ми говоримо про людину, яка бачила себе частиною цієї Речі Посполитої, яка була за своїм походженням, пов'язаним зі шляхетським станом, але за своїм способом життя вона була пов'язана із козацтвом. Бо до козацтва не можна підходити, що це якась однорідна в соціальному відношенні, чи в національному відношенні група. Тут були активні люди, з різних країв прибували. Так само і шляхта козакувала, а якщо раніше говорити, то і навіть князі козакували, бо це був спосіб виявлення своєї кипучої енергії.І ось, коли цієї енергії було уже в такій мірі, що військо Запорозьке усвідомлює себе як певна самостійна одиниця - і соціальна, і політична, - яка може вимагати певних прав для себе, яка може виступати на захист, скажімо, православної церкви, коли ідуть утиски. Оце та ситуація, яка готує оте козацьке повстання 1648 року. А випадок із Чаплінським, ну це бачите, це такий штрих, який ілюструє, що собою являла влада, якщо ми говоримо на периферії Речі Посполитої.Ми пам'ятаємо, очевидно, в фільмі Єжи Гофмана "Огнєм і мечем", коли оця сцена, діалог Хмельницького з польським шляхтичем, коли він йому каже: "Ти за приватну свою образу пішов проти Речі Посполитої" і Богдан відповідає: "Якби це була моя приватна образа, то за мною пішло б 2 тисячі, але не 50 тисяч, не 100 тисяч". Тобто це лише невеличкий фрагмент, який, можливо, став поштовхом до вияву непокори. Але скільки таких було поштовхів упродовж усієї історії. Мова йде про те, що якась накопичилась у козацтва сила, з іншого боку шляхта, ну, зараз не зовсім модно казати, що із почуття такого станового егоїзму, шляхта володіла всім набором прав. Переважно це навіть не дрібна шляхта, а середня, велика шляхта, і тому козацтву в цій картині світу місця не було. І тому Хмельницький починає своє повстання, власне, в межах практик, які існують для Речі Посполитої. Тобто лицарство, військо має право заявити про свої права і підтвердити свої заяви зброєю. Але це відбувається саме в тих межах, що не йдеться про сепарування від тіла Речі Посполитої. Але ось уже на переломі 48-49 року якраз Хмельницький ставить питання про те, щоб відірвати оцю частину, Україну відірвати від Речі Посполитої і збудувати тут свою державу, козацьке панство, яке буде на відміну від решти Речі Посполитої справедливим, буде шанувати православну церкву, козацтво і так далі. Повернуся до в'їзду до Києва знову. Картинка перед очима, яка стоїть, це, звичайно, картина Івасюка "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва у грудні 1648". І пафос цього цієї картини - це, звичайно, величезний тріумф. І є відчуття цього тріумфу. І там зображений ось цей патріарх Єрусалимський Паїсій, який за легендою, зараз запитаю вас, чи це правда чи ні, розгрішив Богдана Хмельницького за теперішній і майбутні гріхи і титулував його титулом князя. Чи це справді так, чи це легенда? Ну, джерела підтверджують, що це справді так. При чому ця сама процедура, про яку ви говорили, це розгрішення за уже вчинені і за майбутнє, ну це є ознакою саме тією, яку для монарха прикладали. Тобто це не для простого смертного, не для простого шляхтича, чи дворянина, чи барона, а це якраз саме для монарха. Така формула в Європі вживається.І тому вже цією формулою він показував неординарність постаті Богдана і глибину його можливих претензій, політичних претензій. І так він його титулує і князем руським. І, власне, очевидно, оцей пафос патріарха також відіграв велику роль у тому переосмисленні Богданом Хмельницьким свого місця, своєї ролі в усій цій історії.Ну, для патріарха ми можемо зрозуміти його мотиви, бо коли Константинополь уже багато років є Стамбулом, коли під владою султана патріарх не зазнає таких переслідувань, як це ми можемо уявити після наших шалених ХХ століття, там все було все-таки набагато толерантніше. І це вже наша трошки неправильна оптика, коли ми намагаємося жахи наші переносити на попередні віки. Але в будь-якому разі йшлося про те, аби підняти авторитет православної церкви з Константинопольського патріархату. Україна є частиною на той час Константинопольського патріархату. А чи це правда, чому він був у Києві? Може це не так? Ви розкажіть, будь ласка. Але я читала, що він був проїздом у Києві, тому що він мандрував до Москви для того, щоб просити в Московії грошей на щось. Тобто, що він був проїздом.Це такий саме битий шлях від Константинополя до Москви, тому що московський цар десь виношував, хоч це була дуже молода по суті патріархія московська, яку тривалий час ніхто не визнавав. Але це була патріархія, яка тісно зрослася зі світською владою. І тому це патріархія, яка могла мати гроші, якщо навіть не свої, то гроші царської скарбниці. І тому Вселенський патріарх не лише із Константинополя, але і Антіохійський, і Єрусалимський, бідні ті патріархи, вони їздили в Москву, отримували гроші, ну і відповідним чином представляли інтереси Москви.Чимало є прикладів, коли те ж низове духовенство виступало в ролі таких собі саморозвідників, коли доносили, що там твориться в Османській імперії. Тобто така практика справді мала місце, і цього разу також саме патріарх Паїсій їхав вже ж до Москви. І, до речі, саме з патріархом Паїсієм вперше до Москви було відправлено козацького посланця. Це став Силуян Мужиловський. Це теж така доволі цікава постать, тому що він був сином відомого богослова Андрія Мужеловського, який свого часу, після смерті Іова Борецького, навіть був кандидатом на те, аби його обрали митрополитом Київським.І тому його батько підтримував зв'язки з Москвою, і тому Хмельницький, зрозуміло, що обираючи полковника Мужеловського послом, таким чином у Москві натякав на добре ставлення русинів, козаків до Москви. Ну і, власне, розраховував на військову допомогу Москви у відстоюванні отих козацьких прав. Скільки тривала оця козацька війна Богдана Хмельницького?Ну, бачите, вона пережила Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький помер, війна ж продовжувалася. І війна продовжувалась, вона міняла форми, вона перетікала в інші війни, коли до цього конфлікту козацько-шляхетського долучилися вже, власне, категорії якісь територіальні. Коли після того ж Берестечка вже здавалося, що немає шляху до повернення, абсолютно нема, бо коли після кампанії 1649 року ми знаємо, що було підписано Зборівську угоду. І за тією Зборівською угодою, яка була компромісного характеру, король визнав ті претензії війська Запорозького на свою державність, але це було автономне державне утворення, яке було під владою короля.Але вже після Берестечка, після 1651 року, після тих жертв, ну тут було дуже мало місця для компромісу, бо жертви козацькі в 51-му році, навесні 52-го року битва під Батогом, коли козаки вже демонстрували просто оцей свій праведний гнів від відплати, коли навіть шляхтичі, з яких можна було отримати викуп, великі гроші, вони були знищені, саме пам'ятаючи про ту кривду, яка була роком перед цим. Це щодо тіней, які кидає постать ця Богдана Хмельницького. Це правда, що під Батогом тоді були тисячі полонених за його наказом знищенні?Коли ми говоримо про батозький цей погром, там важлива навіть не кількість, бо ми, знову ж кажу, ми збочені, вибачте мені на слові, жертвами Першої світової, Другої війни, коли мільйони, мільйони, мільйони. Коли говоримо новий час, там не були такі армії великі. Але в чому була особливість цих подій під Батогом, що там були знищені представники аристократичних родів. Там був цвіт шляхетської корони польської, він був винищений.В принципі чому коронне військо, чому воно висунулося під Батіг, щоб перегородити шлях сину Богдана Хмельницького, котрий їхав у Молдавію одружуватися на доньці молдавського господаря. Доньку молдавського господаря Василя Лупу було уже перед цим зговорено за коронного шляхтича. І тому це подавалося як романтичний похід для того, аби показати холопам їхнє місце, показати козакам, що вони не гідні цього. І тому там багато було саме таких представників молодих, запальних, але аристократів, справді, дуже впливових.А для чого Богданові був цей шлюб із князівною молдавською його сина? Тобто для чого йому було це потрібно? Історики тут солідарні в тому, що йшлося не про посаг, йшлося не про кошти, хоча казали, що Лупу дуже заможний і все, але йшлося зовсім про інше. Коли ми згадували ці події перелому 48-49 дев'ятих років, оце виникнення ідеї князівства руського, зрозуміло, що це автоматично тягне за собою, що має бути династія правляча. Як можна було Хмельницьких зробити такими династами? Хмельницький, до речі, у 48-му році намагався притягти на свій бік Ізяславського, із Вишневецьким тут було набагато гірше, тих людей, які мали князівський титул, щоб вони стали номінально зверхниками цієї Русі. Ну, але з того нічого не вийшло, і пізніше він утверджується, очевидно, в тому, що треба свою династію започаткувати.І оцей шлюб якраз був найкоротшим шляхом для того, аби увійти  в той монарший клуб Європи, щоб створити саму династію і таким чином говорити про Князівство Руське. Як це корелювалося із козацьким поняттям рівності? Ну, не дуже, бо козаки дивилися все-таки на Богдана, як на першого серед рівних, але аж ніяк не над собою.Ну, але такі плани були, і тому, коли врешті-решт в 53-му році Тиміш Хмельницький загинув, це був значний удар не лише особистий по Хмельницькому, але і по політичних амбіціях Хмельницького. Тому що Тимоша він давно вводив уже в справи, він вже очолював військові походи, він брав участь у прийомі різних дипломатичних місій. Тобто він його готував саме до такого статусу високого. Ну і що ж, підійшли ми впритул до Переяславської угоди чи Переяславських угод. Я знаю, що російська історія, російський міф, принаймні так було в радянській школі, так вчили нас в радянській школі, вони це трактували, як якийсь логічний процес і логічне закінчення ніби возз'єднання двох братніх народів. Тому моє питання: чи міг Богдан Хмельницький в тій історичній точці і ситуації не піти на ці угоди? Я знаю, що історики не люблять казати, чи міг, що би було, але чи була можливість не йти на союз з Московським царством? Давайте скажемо так, те, що було, щоб було академічно, давайте поговоримо про альтернативи. Якщо говорити, чи були альтернативи, то, безумовно, були, вони відбиті в джерелах, вони добре описані, бо паралельно із оцим треком московським Богдан Хмельницький провадив постійно перемовини із османським падишахом. Бо, власне, то не султан був, а падишах, він суміщав світську і духовну владу.Важко сказати, коли оця була точка, коли Богдан Хмельницький утвердився в тому, що московський більш привабливий. Бо переговори ці тривали довго. Важко погодитися із російськими тими істориками, які кажуть, що вже 8 червня 1648 року, коли Богдан Хмельницький написав перший лист до московського царя, що це він тут уже висловив побажання бути під владою царя. Ну, але там риторика цього листа вказує на зовсім інші мотиви. А на що вона вказує? Починається козацьке повстання, у травні відбуваються ці знаменні перемоги під Жовтими водами, під Корсунем. В цей час помирає Владислав ІV - це одна позиція. Друга позиція: двома роками перед цим Московське царство укладає із Варшавою таємну угоду. І ця таємна угода передбачала, що, якщо Кримські татари нападають на московські землі, Річ Посполита повинна надати допомогу Москві. Якщо Кримські татари нападають на Річ Посполиту, то Москва повинна надати допомогу. І тепер ситуація, що в таборі Богдана Хмельницького разом з Богданом Хмельницьким навесні 48-го року з'являється орда під керівництвом Перекопського бея Тугай-Бея. І тому автоматично має вступити в дію оця таємна угода між Варшавою і Москвою.І якраз Варшава сигналізує в Москву, що московський цар надав допомогу у відбитті наступу. Збереглося листування, і збереглися навіть накази, коли московський цар справді віддав мобілізаційний наказ, щоб воєводи, які близько біля кордону з Україною, підготувалися до виступу в похід. І тому один із цих листів перехоплюють козаки, і він стає відомий Богдану Хмельницькому.Відповідним чином 8 червня Хмельницький пише у Москву лист, в якому пояснює, що: "Ми є православні, що ми не є ворогами Москви" і так далі, і тому подібне. Про ті утиски, які коронна влада чинить. І відповідно просить не вести проти них війну. З іншого боку, звертаю увагу на те, що в Речі Посполитій помер король. І зараз цілком легально розпочалася виборча боротьба. Сторони висувають кандидатів на зайняття варшавського престолу польського короля. І от гетьман пропонує Олексію Михайловичу, царю московському, висунути свою кандидатуру.І це була абсолютно нормальна ідея, бо перед цим Владислав, король, який помер, був царевичем московським, був навіть проголошений царем і навіть вступав, правда, ненадовго. Тобто ось така була фабула тих цих подій. А пізніше це можна, звичайно, вже інтерпретувати, говорити навіть, коли ж там в середині минулого століття говорили про возз'єднання. Насправді мова йшла про ось такі моменти.Коли того ж посилає Мужиловського в посольство до Москви, мова там із листування, очевидно, що йде про військову допомогу. І пізніше, коли після Берестечка, справді, становище України було дуже складне, Хмельницький розглядає різні моменти, навіть доходить до того, що на випадок, якщо не вдасться стримати коронну армію, щоб цар дозволив відійти на землі з Московщини, щоб просто зберегти людей. І такі речі були, бо просто такі умови диктували події. Навіть після Берестейської битви, як програма максимум, йшлося про те, що він готовий відправити до Москви посланця, аби говорити про статті, на яких військо Запорозьке перейде під владу царя.Тобто автономне утворення, яке на певних умовах має визнати владу, чи протекцію московського царя, а цар буде надавати військову допомогу, політичну допомогу. Але паралельно з цим також йдуть перемовини із султаном. І коли Москва боялася, бо, дивіться, пройшло ну зовсім мало 1633-34, коли Смоленська війна, коли Москва зазнала страшенного розгрому від Речі Посполитої, і тому вона не відчувала себе готовою. І тому Хмельницький начебто просить допомогу. Цар і обіцяє, але врешті-решт не приходить ані під Зборів російське військо чи московське військо, ані під Берестечком не було. І тому паралельно розвивається оцей османський трек, і в травні 1653 року саме із Стамбула прибуває посол від султана і привозить атрибути васально-залежного господаря і говорить про готовність султана прийняти Україну під свою протекцію. Травень 53-го року. І тут такі дивні обставини відбуваються, що начебто Виговський таємно цю інформацію передав Москві, чи царським воєводам, які несли прикордонну службу. Ті доносять цю звістку до Москви. Це відбувається 20 червня 1653 року. І вже буквально 22 червня цар віддає наказ війську про те, що воно готувалося до війни. В Україну посилається гінець з тим, що цар готовий прийняти військо Запорозьке під свою протекцію. Ага, бо до того цар не був охочий дуже?Не був охочий, боявся, але тепер острах того, що Україна перейде. Можливо, це певною мірою спекуляція, але виправдана спекуляція, що очевидно, що оцей витік інформації був саме від Богдана Хмельницького. Аби спровокувати московського царя на такі дії. Чому Хмельницький не прийняв протекцію турецького султана? Бо ми знаємо з історії, що той же ж його похресник чи принаймні молодший товариш Петро Дорошенко, той перейшов під протекцію царя.Очевидно, що тут бралися до уваги не релігійні обставини, бо найпростіше пояснити тим, що тут були православні, а там іслам був. Очевидно, брався до уваги той факт, що Османська порта в цей час веде війну, таку виснажливу війну із маленькою Венецією, але Венецію, яка є заможна, яка має потужний флот і всі сили Османської імперії скеровані на цю, на Кандійську війну, вона називалась.І тому із листа, який прислав султан Хмельницькому, було очевидно, що допомогу будуть надавати лише Кримські татари. Ну, але Богдан уже бачив, що цієї сили мало, і знову ж таки Кримський хан має також свої інтереси. Це не є такий слухняний васал султана. Ну і тому був, власне, обраний оцей варіант із Москвою, як таким протектором, який, власне, мав щось змінити в цій ситуації. Але минає всього два роки, і московський цар порушує, іде на домовленості таємні із польською владою і порушує, власне, цю угоду Переяславську. Я правильно розумію? Це було просто перемир'я, підписане у Вільно, у польському Немежа, це село біля Вільно. Але так традиційно в польській історіографії називається Немежське перемир'я, в російській і в українській називається Віленське. В чому тут, скажімо так, не те, щоб таємність, але сепаратність часто можна вживати. Тому що Хмельницький, по-перше, був проти цього перемир'я, є листи, коли він намагається царя переконати в тому, що це помилковий крок, тому що потрібно досягнути перемоги над Річчю Посполитою. А для Московського царя йшлося про те, аби замиритися з Річчю Посполитою і разом піти проти Швеції, шведського королівства.У цей час Шведське королівство є союзником Богдана Хмельницького, поки що потенційним, але ведеться листування, і, власне, налагоджуються такі союзницькі стосунки. Врешті решт вони були такі втілені в життя, цей союз. І тому Хмельницький виступає проти цього. До його аргументів не прислуховуються, Хмельницький посилає свого посланця, але не в Абу Дабі (сміється), посилає у Вільно. Але цього посланця не було допущено за стіл перемовин. Тобто мова іде про Україну, але без України. Ну, тобто це зрада, якщо вже аналогія сьогоднішнім днем, то в принципі це зрада, правильно?Ну, скажімо так, зрада, яка не відбулася, тому що врешті-решт це перемир'я було мертвонародженим проєктом. Бо там йшлося про те, що поляки погоджувалися, ну, власне, не лише поляки, але і литовці погоджувались на те, що після смерті Яна ІІ Казимира, він був бездітним королем і вже дітей, очевидно, не могло бути, що або Олексій Михайлович, або його син буде обраний на королівство. Але перед цим повинен перейти на католицизм, перед цим повинен третє-десяте, і врешті-решт це ні до чого не призвело.Але такий, класифікується як американський дослідник, ну але це російського походження, Джордж Вернадський, чи російсько-українського походження, писав, що оце Вільно завершило медовий місяць царської вірності для Хмельницького. Тобто, якщо він до цього часу намагався враховувати оці інтереси, то після Вільно він уже почувався, справді, обманутим. Він зрозумів, що його оця ставка на карту московську, лише на неї, вона не спрацює. І тому він продовжує стосунки із Шведським королівством. На хвилиночку московський царь, московське королівство оголошує війну Швеції. А Хмельницький в цей час розвиває союзницькі стосунки. До формальної угоди за життя Хмельницького справа не дійшла. Але фактично Хмельницький посилає на допомогу шведському королю козацькі війська, корпус полковника Ждановича, в 57-му році вони там разом воюють і доходять до Варшави. Тобто ось така картина, якщо говорити не формально, то так, зрада, але якщо говорити формально з правової точки зору, то зради не відбулося, але, як кажуть, осад залишився. Я закінчуватиму тим, з чого почала. Я почала з рядків Шевченка. В нього багато гіркоти в його текстах, багато гіркоти щодо Богдана: "І стоїть в селі Суботові, на горі високій Домовина України, широка, глибока. Ото церков Богданова, там-то він молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився". Є ще пісня, яку я хочу процитувати, це пісня теж написана в середині ХІХ століття. Це пісня, яка стала народною, вона називається "А вже 200 років як козак в неволі". Вона має автора, автор Анатолій Свидницький, але насправді ця пісня стала народною вже. І там є такі слова: "Ой, пане Богдане, нерозумний сину, занапастив нарід, ще й неньку Вкраїну. Занапастив, зруйнував, бо в голові розуму мало мав". Як Ви думаєте, ось таке ставлення до Богдана, як до історичного діяча, як до діяча державного, от у фольклорі і у Шевченка, як воно сформувалося? Що ви про це думаєте, як історик?Бачите, можна навести очевидно набагато більше прикладів, коли в піснях навпаки прославляється як визволитель, як збавитель. Але крім цієї ми теж пам'ятаємо, що “Бодай Богдана перша куля не минула”, це також доволі таки промовисто ілюструє ставлення. Але це був такий процес, давайте ми не будемо царину цієї пісенної культури, бо очевидно, що це була вже вторинна. Поговоримо про первинні. Від Шевченка.Навіть не від Шевченка, для Шевченка авторитетом в історії був, очевидно, Куліш. Куліш, який писав "Чорну Раду", і який читав її, збереглися відомості, читав Шевченку. Шевченку це дуже подобалось, він захоплювався, він любив історію, але саме переважно через Куліша. І от в Куліша теж, коли ми почитаємо "Чорну Раду", а якщо ми візьмемо ще навіть не просто “Чорну Раду”, яка була опублікована, а ті списки, перші списки, то там взагалі Богдан показаний, як сонце козаків, яке висвітлює їм шлях в темряві, яке збавляє їх від лиходіїв і так далі, і тому подібне.І в тому варіанті, який опублікований, ну також Богдан для раннього Куліша - це є ота золота доба. І він пише, ну, не своїми словами, а словами своїх героїв, пише, що лише погано те, що ця доба минулася, а вже ті, хто прийшли за Богданом…Бачили наслідок фатальної помилки. Так, і так само у Шевченка, Ви цитували, це уже середина 1840-х років, кінець 1850-х років, справді там про Богдана п'яницю і таке інше. Але візьміть ранні речі. Ті ж "Гайдамаки", якщо не помиляюся, в 1842 році написано. Ну то там Богдан у нього в гарному світі.Так оце ж моє питання полягає в тому, чого ж таке різночитання? Чому весь час такі різні оцінки? Чому немає якоїсь єдиної думки?Постать титанічна, вчинків багато. І саме про те, що ми з вами говорили, оця Переяславська історія, вона також відбивається. Саме Шевченко, я так розумію, що він все це оцінював, дивлячись на те, до чого призвів перехід України під царську владу.

У США Міністерство охорони здоров'я і соціальних служб запропонувало 80 тис. працівників добровільне звільнення із разовою компенсацією в розмірі $25 тис. Працівники міністерства можуть подати заявку на участь у програмі та ухвалити рішення до 14 березня, передає Аssосіаtеd Рrеss. "Програма скорочення оголошена за кілька днів до того, як Міністерство охорони здоров'я США має подати звіт Адміністрації Трампа та новоствореного Департаменту ефективності уряду Ілона Маска (DОGЕ). Пропозиція була розіслана всім підрозділам відомства, включаючи Центр з контролю та профілактики захворювань (СDС), Національний інститут охорони здоров'я (NІН) та Управління з контролю за продуктами і ліками (FDА)", - йдеться у повідомленні. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Трамп пригрозив звільняти федеральних службовців за опір його політиці Міністр охорони здоров'я США Роберт Ф. Кеннеді-молодший підтвердив наміри уряду скоротити персонал та заявив, що вже "має в голові список" потенційних звільнень. Раніше він уже натякав на плани глибокого скорочення персоналу та заявляв, що готовий звільнити 600 співробітників NІН, який займається біомедичними дослідженнями. "Деякі працівники приймали дуже погані рішення щодо рекомендацій із харчування", - заявив він. Кеннеді-молодший є переконаним антивакцинатором. Задовго до пандемії він зі своєю антивакцинальною некомерційною групою "Захист здоров'я дітей" став одним із найвпливовіших у світі розповсюджувачів страху та недовіри до вакцин. Він також просував інші теорії змови, наприклад, що коронавірус міг бути "етнічно спрямованим", щоб пощадити євреїв-ашкеназі та китайців. Неодноразово згадував про Голокост, обговорюючи вакцини та завдання охорони здоров'я. "Останній крок зі скорочення кількості федеральних працівників охорони здоров'я був зроблений в той час, коли СDС надає допомогу в боротьбі зі спалахом смертельно небезпечного спалаху кору в Західному Техасі і Нью-Мексико", - сказано в матеріалі. Раніше ЗМІ писали, що адміністрація президента США Дональда Трампа працює над розпорядженням про звільнення тисяч працівників Міністерства охорони здоров'я, а також соціальних служб країни.

574 книги прибрали зі шкільних бібліотек в окрузі Монро штату Теннессі, серед яких — книги про Голокост, релігію, ЛГБТ, а також класичні антиутопії про тоталітарне суспільство. Про це повідомляє Американська асоціація бібліотек, передає Рубрика. У 2022 році в Теннессі вперше ухвалили "Закон про відповідні до віку матеріали", який вимагав від шкіл розробити політику й створити […] Тhе роst “Гру престолів”, “Сутінки”, романи Бредбері та Орвелла: у школах штату США заборонили 574 книги арреаrеd fіrst оn Рубрика.

&lаquо;Я щасливий бути європейцем&rаquо;, &ndаsh; сказав Джессі Айзенберг