Search trend "Ментальне здоров'я"

Сергій Плохій. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2025У контексті сьогоднішніх розмов про потребу контролю над країною-агресором, розділення її на локальні зони, яке нагадуватиме розпад Радянського Союзу тощо, ця книжка нагадує, як воно буває насправді, коли розмови позаду, і хтось має взятися до справи. Тож маємо "Останню імперію" Сергія Плохія, створену на основі розсекречених документів та інтерв’ю з безпосередніми свідками подій - новий, сміливий погляд на останні місяці життя Радянського Союзу. "Легко зрозуміти (і збагнути) почуття тих, хто став учасником подій кінця 1991 року, - зауважує автор, - коли вони бачили, як із флагштока в Кремлі спускається червоний прапор, і згадували втрати, яких зазнали США в глобальному суперництві з СРСР. Тепер, коли відтоді збігла майже чверть століття, не менш важливо дати неупереджену оцінку тим подіям". Аналіз згаданих матеріалів наштовхують на висновок: крах СРСР не був результатом діяльності спецслужб Сполучених Штатів, навпаки, американські лідери боялися раптового колапсу радянської держави, який міг затягти Євразію в політичний та економічний хаос. Називаючи розпад СРСР "роботою Америки", політичні діячі США переоцінили власний потенціал у знищенні та перебудові іноземних режимів. Автор упевнений: американська роль у розвалі Союзу була міфом, який роздували на догоду діячам американської зовнішньої політики та прихильникам імперського реваншу в Росії. Україна стала ключовим гравцем у драмі розвалу Союзу й не тільки здобула незалежність для себе, але й показала шлях до державності менш рішучим республікам, як-от Білорусь та Казахстан. "У версії, яку я пропоную, - нагадує автор, - ви побачите набагато складнішу і, можливо, не таку однозначну картину подій, які передували краху СРСР. І ця картина відрізняється від уявлень, поширених серед колишніх сторін холодного протистояння". До речі, це видання здобуло премію Лайонела Ґельбера – як краща книжка англійською з історії міжнародних стосунків.Генрі Кіссінджер. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті. – К.: Наш Формат, 2025Щодо заявленого світового порядку – тим паче нового – прохання не турбуватися. Якщо й був колись, то його, наче Місяць у Гоголя, робили далеко й неякісно. "Ніякого воістину глобального "світового порядку" ніколи не було, - підтверджує автор цієї книжки. - Те, що вважається порядком у наш час, винайдено майже чотири століття тому в Західній Європі на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія, у якій більшість інших континентів і цивілізацій не брала участі чи навіть не мала про неї уявлення". Хай там як, але "Світовий порядок" Генрі Кіссінджера - уславленого політолога, дипломата, радника з національної безпеки та державного секретаря США в 1960-1970-ті роки - осмислює підстави сучасної кризи міжнародного права. Ставлячи під сумнів існування єдиної загальноприйнятої моделі світового порядку, у своєму історичному екскурсі він розглядає конкуренцію різноманітних варіантів світового порядку як похідну від цивілізаційних уявлень про порядок загалом. Чи можливе співробітництво між державами, які мають принципово різні візії світового порядку? Як бути з недержавними акторами світової політики? Чи потребує перегляду взаємозв’язок цінностей і зовнішньої політики? Усі ці та багато інших гострих питань розглянуті в контексті перспективи змін світового порядку у ХХІ столітті та динаміки американської зовнішньої політики. "Американський підхід до політики є прагматичним, китайський – концептуальним, - нагадує автор. - Америка ніколи не мала потужного загрозливого сусіда; Китай ніколи не залишався без потужного противника біля своїх кордонів. Американці вважають, що кожна проблема має рішення; китайці думають, що кожне рішення торує шлях для нового набору проблем. Американці шукають результат у реагуванні на безпосередні обставини; китайці зосереджуються на еволюційних змінах".Бен Шапіро. Світанок авторитаризму: як ліві озброїли інституції США проти опонентів. – К.: Наш Формат, 2025У цій книжці нам вкотре нагадують про те, як "культура скасування" стала звичною частиною сучасного життя в країнах Заходу. Ніби як в ім’я прогресу, рівності, толерантності та справедливості все більше слів, ідей, наукових досліджень і поглядів оголошуються єретичними. Іноді аргументовано та зазвичай імпульсивно апологети цієї пошесті в соцмережах тиснуть на всіх, хто сміє піти проти панівних ліволіберальних ідей. Усе це - прояви "лівого авторитаризму", про які пише у своїй книжці "Світанок авторитаризму" Бен Шапіро. Між іншим, один з найвідоміших консервативних мислителів Заходу, автор бестселерів Nеw Yоrk Тіmеs, випускник Гарвардської школи права, який працює головним редактором Dаіly Wіrе і веде "Шоу Бена Шапіро" - найпопулярніший консервативний подкаст у США. У цій книжці нам нагадують, що творцями, осередками і трансляторами лівого авторитаризму стали прогресистські політичні еліти, більшість провідних американських медіа, університетів та академічних кіл, спортивних зірок і представників креативних індустрій. З одного боку, жорстка цензура проникла майже в усі сфери життя - від соцмереж до роботи корпорацій, а з іншого, посилення лівого авторитаризму все сильніше розхитує маятник поляризації суспільства, сприяє формуванню радикальніших "правих" поглядів та реакціонерських рухів, знищує точки дотику між людьми. Що робити, спитаєте? "Для тих, хто хоче боротися з лівими авторитаристами, доступний один політичний варіант: - підказує автор, - офіційне розширення закону про боротьбу з дискримінацією, з внесенням до нього питання політики. Багато штатів серед інших стандартів забороняють дискримінацію за ознакою статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, раси, релігії, віку та інвалідності. Проте ви все одно можете зазнати дискримінації на підставі ваших політичних поглядів. Якщо ми хочемо, щоб авторитарні ліві дотримувалися власних стандартів - якщо ми хочемо використовувати захист закону для запобігання "дискримінації" через обмеження свободи об’єднань, - тоді навіщо давати авторитарним лівим монополію на антидискримінаційний закон?"Чарльз Мюррей. Людське різноманіття: природа статі, раси й класів. – К.: ВооkСhеf, 2025Усі люди рівні, але лише у своїй групі, стверджує провокативний американський політолог Чарльз Мюррей у своїй книжці "Людське різноманіття: природа статі, раси й класів". Він прискіпливо дослідив соціальні догми, які стосуються поділу людей за статтю, расою та соціальним становищем у суспільства, й говорить про те, що такі установки стримують прогрес, який пропонує біологія. Опрацювавши величезну кількість наукового матеріалу, автор обґрунтовує кожну свою думку, підводячи читача до певних висновків. Яких саме? У принципі, до тих, про які люди завжди знали, наймаючи того чи іншого індивіда на певну роботу, або чомусь – цікаво, чому? – одразу відмовляючи йому. Усередині черепа, переконують нас, всі начебто однакові. То чого ж не беруть? "Перефразовуючи поняття однаковості, - пояснює автор, - незалежно від гендеру, раси чи соціального походження, люди мають ставати інженерами-електриками, дитячими вихователями, вигравати шахові турніри й писати фантастичні оповідання приблизно в однакових пропорціях. Вони повинні мати подібні розподіли сімейних доходів, ментальне здоров'я й очікувану тривалість життя. Відмінності між ними в житті є доказом від супротивного існування соціальних, культурних і управлінських дефектів, які можна скоригувати відповідними публічними політиками". Тобто змусити брати на роботу того, кого не беруть? У будь-якому разі, варто розібратися з цим питанням, чи не так? І тоді ми вкотре згадаємо, що розподіл людей за новим соціальним принципом можливий лише через зміну соціальних інститутів, на які не впливає ані вроджені особливості, природні здібності чи якась там (відповідна) соціальна поведінка.Жаніна Мірчевська. Крах "Атласа". – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2024У жанровому сенсі ця драма недаремно означена параболою, адже її герої, події та загалом сюжет відсилають до популярної культури. З одного боку, "Крах "Атласа" Жаніни Мірчевської - крах ілюзії про те, що можна безкарно втрутитися в певний порядок, святкувати тріумф, не сплативши ціну за перемогу. З іншого боку, чотири китобої, чий гарпун, вбиває кита, запускаючи серію непередбачуваних подій, які зрештою призводять до катастрофи – наче колекція імен зі згаданої класики. Кривава Середа (67 років) має дерев’яну ногу, як Джон Сільвер з "Острова скарбів" Стівенсона, У Роко Чорного Ока (42 роки) на оці пов’язка,  як у Капітана Флінта з того ж твору або в будь-кого з флібустьєрів. У Луки Ліхтаря (31 рік) замість руки залізний гак, як у Капітана Гака з повісті "Пітер Пен і Венді". І все б воно нічого, і дія вкладалася б у виробничу драму, коли під час шторму корабель пошкоджено, і моряки поступово втрачають те, що їх поєднувало, якби… Якби на глибині 8572 метри під водою у морській безодні, на дні океану, ще й поблизу Бермудського трикутника, не плавало три фрагменти тіл різних людей - Око, Нога, Рука. Чиї вони, як гадаєте? У будь-якому разі, саме вони й починають дійство. "ОКО: Але як, як нам з'єднатися в одне ціле, якщо ми - плоть від людей різних, різного віку й баченого ними світу? Я - з голови Роко; він тепер напівсліпий блукає... де його день застане. РУКА: А мені так нудно без мого Луки. НОГА: А мені - без мого друзяки Середи…" Шекспірівська драма, чи не так? Центральним мотивом якої, за словами авторки, є близькість до межі та Ніщо, і текст насправді працює не з історією, адже життя вже позаду. Адже всі персонажі, які опинились на розтрощеному кораблі, розповідають про те, ким вони були, що з ними сталося, що визначило їхнє життя, і цю драматичну ситуацію можна декодувати і прикласти до всієї цивілізації, яка теж перебуває у переломному моменті.

Перший в Україні навчально-методичний Центр ментального здоров'я відкрили у Вінниці. Про це повідомила у Фейсбуці пресслужба Вінницької ОВА, інформує Рубрика. У чому проблема? За словами першої заступниці начальника ОВА Наталі Заболотної, у час повномасштабної війни, щоденних втрат, тривог і психологічного виснаження, турбота про ментальне здоров'я є не просто актуальною, а критично необхідною. Яке рішення? "На Вінниччині запрацював […] Тhе роst У Вінниці запрацював перший в Україні Центр ментального здоров’я арреаrеd fіrst оn Рубрика.

У 2022 році навесні американський історик Тімоті Снайдер написав програмну статтю у виданні Тhе Nеw Yоrkеr про те, чим є війна Росії проти України. Він уперше назвав це колоніальною війною і, напевно, вперше сказав про те, що Росія цілить у культуру і Росія цілить в українську ідентичність. І тоді нарешті багато людей, мільйони людей, ми з вами, які були виховані на заявах політичного класу про те, що "культура вторинна" і "не на часі", - ми нарешті зрозуміли значення культури. Я почну з такої історії. Ти з нами разом їздиш часто у волонтерські поїздки ПЕНа Україною. У мене перед очима стоїть бібліотека в Новгород-Сіверському. Ми виступали з іншими авторами ПЕНа, коли піднявся один чоловік, журналіст місцевий, і запитав нас: "А ви знаєте, коли востаннє в Новгород-Сіверському були українські письменники? У 1989 році". Тобто з того часу українські письменники - це ми перші приїхали.І тоді ми, звичайно, прозріли - зрозуміли, наскільки важливі ці контакти з людьми, наскільки важливо дати людям зрозуміти, що вони не самі, місцевим поетам. Ти сам знаєш, як це важливо і для нас, і для тих місцевих людей.Я подумала тоді, що совєти дуже добре розуміли значення цих контактів письменників, акторів із регіонами, із найменшим трудовим колективом, найменшою ланкою в колгоспі. Вони розуміли значення культури для донесення ідей - для пропаганди теж, але також для донесення ідей. З твого погляду, коли стався цей злам, коли оце розуміння значення культури було втрачено?Ти говориш про значення культури для тоталітарного суспільства, тобто культури справді як інструменту донесення ідей і вкорінення цих ідей у насильницький спосіб фактично.Фото: thеukrаіnіаns.оrgНі, я маю на увазі значення культури загалом. Я пригадую, що були поїздки, скажімо, від Спілки письменників України. Так, ми можемо назвати це організацію, яку створила тоталітарна система в 1937 році на заміну всіх цих ВАПЛІТЕ, "Плуг", "Гарт" і так далі. Але це було не тільки як частина пропаганди - це були поїздки акторських бригад, письменників, які займалися не тільки пропагандою. Це були зустрічі, де читали хороші вірші. Іван Драч їздив і десь на польовому стані читав свою "Баладу про соняшник". Тобто це не завжди було для пропаганди. Можливо, це далі в мені говорить тоталітарна свідомість, але я тебе питаю не лише про культуру як інструмент пропаганди, а про позитивне значення культури.А в мене тоді таке питання виникає: чи бачив тодішній режим, тодішня влада в культурі питомий інструмент для вільного розвитку особистості, те, чим культура мислиться в ліберальних демократичних суспільствах? Адже вся та політика культурна, яка навіть відбувалася в часи українізації, ще до репресій і до Розстріляного відродження, все одно мала ідеологічне підґрунтя. І попри те, що письменники їздили і театри ставили постановки навіть в невеличких містечках, попри проникнення культури на рівень громад, на локальний рівень, мені здається, що все-таки і підґрунтям, і рамкою для цих і позитивних змін, і цього позитивного впливу в тому числі, все одно було тоталітарне ідеологічне підґрунтя, яке мало дуже конкретну мету.Усе одно ми не можемо говорити про свободу тут у такому контексті, про повну свободу творчого висловлювання, адже все мало бути підпорядковано задачам вищого порядку.Це правда. Але я тепер згадую слова Ярослава Грицака, який сказав, що Україна була і Україною, і радянською. Згадую збірки радянських поетів - Бажана й Тичини, чи петлюрівського покоління, чи потім шістдесятників - особливо шістдесятників, де йшов спочатку паровоз - вірш про Леніна або про партію, а потім після цього йшла вже література. Тобто в тих умовах фактично цей паровоз протягував за собою те, що можна назвати літературою - українською радянською літературою. І ти маєш рацію, коли говориш про те, що це не було в рамці свободи - це було в рамці однакового тоталітарного мислення.Що сталось після здобуття незалежності і чому не було розуміння того, що в іншій рамці це може працювати?Тому що нам потрібен був час для того, щоб перелаштуватися з тоталітарних рейок на рейки, по-перше, ринкові, по-друге, ліберальні настільки, наскільки вони могли бути в 1990-ті роки ліберальними.Фото: thеukrаіnіаns.оrgЦя історія відбилась і на моїй родині, зокрема. Я пам'ятаю те, як у 1980-х роках моя мама могла заробляти на життя письменницькою працею своєю: вона була письменницею, поеткою, драматургинею, і те держзамовлення на літературні твори, яке тоді існувало, могло дати їй можливість жити і не бідувати.Це різко змінилося з економічних причин у 1990-ті, і ось це проникнення культури, мені здається, дуже зменшилося. Воно стало концентруватися довкола великих міст або міст, у яких була доволі потужна культурна інфраструктура. Тому що ані книжки вже не можна було видавати багатотисячними тиражами, ані вистави - не можна було їздити всією Україною з гастролями, як це було до того.Мені здається, що головна причина – економічна. Але інша причина - це те, що, втративши одну ідентичність, або відірвавшись від неї, або намагаючись від неї відв'язатися, ми все ще були тривалий час у пошуку якоїсь нової ідентичності, довкола якого вузлового наративу: яка рамка має бути в цієї культури для того, щоб вона змогла знову виконувати ту питому собі функцію - цивільний розвиток кожної людини відповідно до її талантів, спроможностей і здібностей.Мені здається, що ми в цьому періоді невизначеності, плинної ідентичності протривали фактично аж до початку російсько-української війни, а надто до початку повномасштабного вторгнення 2022 року, коли зовнішня загроза змусила нас радикально прискоритись і витворити, або принаймні швидше творити ось цю ідею культурну, довкола якої можна далі рухатися вперед.Ми усвідомили це лише після 2014 року - саме тоді почалися розмови про заборони російських книжок. До слова, Юрій Макаров перший заговорив про це. Йому було легко говорити, тому що він росіянин, його не можна було спіймати на тому, що він просто "нацик". І саме тоді ми усвідомили, що культура - це також частина безпеки, фактор безпеки. Що це для тебе означає на тлі того, що для багатьох людей це і далі лишається бла-бла-бла?Культура справді - чинник безпеки і від зовнішніх, і від внутрішніх загроз. Українці, на жаль, є жертвами зовнішньої колонізації і внутрішньої самоколонізації. Мені здається, що культура і є тим простором, в якому можна протидіяти обом векторам.Можна протидіяти тому, як Росія чинить свій культурний вплив, русифікацію, імперські колоніальні політики, які вона продовжує, пропаганду, яку вона ширить у світі і всередині нашого суспільства. Але це також чинник пошуку себе. Культура - це спосіб відповісти на питання: хто я такий?Для мене це, напевно, найпростіший спосіб пояснити, що таке культура в різних її проявах. Це можуть бути якісь мистецькі практики, можуть бути тексти, вистави, візуальне мистецтво - що завгодно. Але в контакті з цими вже практичними, матеріальними часом, проявами культури ми шукаємо відповідь на питання: хто я такий, хто я в цьому світі та хто я щодо інших. І це спосіб боротися, зокрема, з тою внутрішньою колонізацією, яка сидить в більшості з нас.Фото: thеukrаіnіаns.оrgМи долаємо минуле, ми долаємо насаджені нам ідентичності, провали і перерви в нашій історичній пам'яті, у родинній пам'яті - дуже багато того жахливого багажу, з яким ми вийшли з радянського проєкту. Ми можемо і повинні, я вважаю, давати собі раду саме через культуру.Які для тебе є маркери того, що люди поза нашою бульбашкою - медійною, письменницькою - розуміють значення культури? Для мене такими маркерами є, наприклад, те, що люди почали купувати мерч Одеського художнього музею після того, як він був пошкоджений російським обстрілом. Або коли після того, як ударили по друкарні "Фактор-Друк", люди почали купувати книжки видавництва "Віват". Я впевнена, що ти маєш набагато більше прикладів того, як на широкому рівні суспільному це виявляється.Це справді так. Я думаю, що також тут треба рахувати й донати на потреби людей культури, які служать в Силах оборони, і той мобілізаційний ресурс, який вони мають у своїх бульбашках чи серед своїх зв'язків соціальних.Прикладів справді дуже багато. Їх видно також і на міжнародному рівні, тому що наші артисти за кордоном також дуже відстоюють і заохочують іноземців теж донатити на потреби української культури в цілому і українського війська, зокрема.Але я ставлю собі питання: чи справді це широкі аудиторії? Чи справді кількість цих людей така велика, як нам здається?Мені здається, що це все-таки громадянське суспільство, а громадянське суспільство - це скільки? 10%? 5%? Так, можна оперувати якими завгодно цифрами, але чи справді культура розуміється як чинник безпеки і як щось, без чого не можна прожити нашим суспільством назагал, - я в цьому не впевнений.А де ми, порівняно з іншими суспільствами? Можливо, ми занадто багато вимагаємо від нашого суспільства. Можливо, ми якраз є там, де німці чи британці. Чи це не так?Якщо говорити про Європу… Чим характеризуються ці суспільства - чи німецьке, чи британське, чи нідерландське, іспанське, італійське, французьке особливо, - це тим, що культура справді є вплетена в життя кожної людини. Людина споживає цю культуру органічно, людина продукує культуру органічно. І коли - дуже часто - нам кажуть, у моїй роботі особливо як директора Українського інституту, мовляв, не везіть за кордон занадто якісь інтелектуальні проєкти, бо вони там будуть цікаві жменьці людей-інтелектуалів, я у відповідь кажу, що ви не міряйте собою інших. Тому що за кордоном ця аудиторія незрівнянно ширша. Там люди звикли ходити в музеї, там люди звикли читати хорошу літературу. Люди звикли, обертання культури довкола них настільки звичне, що вони без цього собі просто не уявляють своє щоденне життя.А отже їх не здивуєш занадто інтелектуальним контентом чи ідеями, чи занадто складною розмовою. Навпаки, такі нації, як французька, - у них це частина національної ідеї, напевно, у культурі, це культура дебатів, культура розмови, культура розмови на складні, суперечливі, інтелектуальні теми. І це нормально для дуже широких верств суспільства.Я думаю, що з часів початку російсько-української війни все-таки розширилось коло людей, які цікавляться культурою в Україні, безумовно. І ми це бачимо, спостерігаємо  і по тому контенту, який шириться в соцмережах, на yоutubе-каналах, на телебаченні - те, що робить Суспільне, надзвичайно важливо. Але як співвіднестися з країнами Західної та Центральної Європи, мені здається, що ми все ще наздоганяємо їх.Це пов'язано, напевно, з тим, що називається чудовим англійським висловом сulturаl brеwіng - культурне бродіння і визрівання. У нас фактично кожне покоління втрачало матеріальну культуру: ми не могли взяти з собою в еміграції, в евакуації матеріальну культуру. І ти це відчуваєш - цю закинутість і… не знецінення, але якесь нерозуміння цінності. Мене завжди вражає, що, коли йдеш десь по Риму чи Парижу, там буде взятий під скло якийсь маленький стовпчик, якому тисячу років, який стояв на полі якогось графа. У нас же дуже легко закатують в асфальт старовинні бруківки, цвинтарі і так далі. Чи ти думаєш, що це можна повернути? Ця перерва сulturаl brеwіng, культурного визрівання - це ж потрібні десятиліття і століття для того, щоб повернутися до розуміння цінності.Безумовно, але мені здається, що для нас зараз це стало дуже важливою темою. Адже те прискорене переосмислення своєї ідентичності, яке ми зараз переживаємо, - воно ж чіпляється за матеріальну культуру. А за що ж нам ухопитися тоді, як не за матеріальні прояви своєї культури - чи то стовпчик, який свідчив про історію кількасотлітньої давнини, чи то книжку, чи то витвір мистецтва?Для мене особисто матеріальність культури набула геть іншого значення після 2022 року. Для мене питома цінність кожного камінчика виросла на порядки. Тобто я розумію, що ми відкриваємо своє минуле, ми перевідкриваємо свою історію, ми шукаємо в цьому клубку ідентичностей себе - кожен із нас відповідно до своєї життєвої історії. І матеріальна культура є тією рятівною зачіпкою, з якою можна впоратися з цією великою задачею.І це дуже добре розуміє Росія - вона цілеспрямовано стирає з лиця землі будовану нашу культуру, тобто архітектуру. За свідченнями бібліотек, до яких ми їздили з волонтерськими поїздками ПЕНу в прифронтових або прикордонних областях, перше, з чим розправлялися російські військові, заходячи в місто, - це українські книжки в бібліотеці. Росіяни дуже добре розуміють, що якщо усунути будь-які зачіпки, які триматимуть нас за своє коріння і за той фундамент, на якому ми свою ідентичність зараз будуємо, то в нас це не вдасться.Я була на Великдень в Софії Київській і згадала твою розповідь про те, як у перші дні вторгнення великого у 2022 році ти з жахом думав, що можуть ударити по Софії. Ходили такі чутки.Це був абсолютно жахливий момент, коли я усвідомив, що це може статися.Софія Київська. Фото з відкритих джерелТоді були справді чутки про те, що росіяни можуть поцілити в будівлю Служби безпеки України, а вона розташована через дорогу, просто навпроти Софійського собору. Ще, напевно болючішою, була думка про те, що вони можуть зруйнувати Володимирський собор у Києві. Це моє дуже особливе місце, куди я ходив змалку, і це місце, без якого я себе не можу помислити.Справді це для мене тоді виглядало якоюсь вселенською катастрофою - такий сценарій. Це означало б, що ми залишимося раптом без стрижня. І я особисто залишуся без якогось одного зі своїх стрижнів. На щастя, цього не сталося і, сподіваюсь, не станеться. Але що б ми тоді - так, ми залишилися б із фотографіями цих споруд, з макетами, але вони ж не замінять нам те, що ми відчуваємо, коли приходимо в знакові для себе місця. І вони необов'язково мають бути аж такими давніми, як Софія.Я думаю, у житті кожної людини, де б вона не мешкала, є місце важливе - культурне місце, історичне місце, за яке вона теж чіпляється, - і воно їй допомагає крокувати далі. Цей твій спогад для мене дуже зворушливий - про страх утратити це сакральне місце.Я недавно слухала чудову дискусію, яку організували львівська Jаm Fасtоry та Інститут фронтиру, - про стійкість і крихкість у культурі. Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею харківського, дуже добре говорила про те, що от кажуть, що Харків – "залізобетон", що це "місто стійкості", що це "мури України", але в цьому є багато якщо не перебільшення, то це метафора дещо перебільшена. І що, очевидно, важливо відстоювати не лише стійкість і не лише оце "герої не вмирають", - тому що вони вмирають, і люди вмирають. А важливо мати місце для власної крихкості. І ось культура - це є місце, де ми можемо бути крихкими. Як ти це відчуваєш? Чим важливий для тебе вияв нашої крихкості в культурі під час війни?Справді, якщо говорити про метафору Харкова як залізобетону, то, мені здається, що це залізобетон, який покриває собою безмежне море цієї крихкості. Це дуже добре - героїзувати свої міста й давати їм такі означники, як "залізобетон", "незламний", "вічний" і таке інше, але за цим справді ховається велика вразливість - вразливість кожної людини, яка творить культуру цього міста, її ментальне здоров'я, її рівень виснаженості, її рівень стресу, здоров'я і таке інше. І, власне, якась воля рухатися вперед.Мені здається, що ми дуже втомилися в культурі рухатися вперед. Ми рухаємося, бо в нас іншого виходу немає. Але ми, мені здається, трішки згубили орієнтири зараз. Я поясню, що я маю на увазі. Після Майдану, після Революції гідності 2014 року і кілька років потому в мене було дуже виразне розуміння того, куди ми - як сфера культури і як люди, яким ця культура не байдужа, - хочемо рухатися, яку ми планку собі ставимо у зв'язку з такими тоді кардинальними змінами в нашому житті.І на цьому ґрунті, сформованому, слід сказати, саме громадянським суспільством, а не владою (влада просто вимушена була радше це втілити в життя - постмайданні реформи, заснування так званих нових інституцій культури, таких як Український інститут чи Український культурний фонд, заснування Суспільного як суперважливий крок), тоді ми плюс-мінус розуміли, яку планку ми всі хочемо взяти. Куди ми хочемо дійти, яка має бути та нова культура, яку ми хотіли для себе вимріяти і втілити. І мені здається, що ми в якийсь момент утратили це розуміння. Чи то воно стало неважливим, чи ми почали приймати його як базову даність, як належне. Чи повномасштабне вторгнення стало ще, звичайно, незрівнянно більшим стресом для суспільства.І я зараз не відчуваю, яку планку ми хочемо всі взяти. Несучи на собі цей залізобетон, а будучи всередині дуже крихкими все ще, куди ми хочемо дострибнути? Яка та точка на горизонті, куди ми всі як спільнота і причетні до неї рухаємося? Я шукаю відповідь на це питання зараз дуже активно.А якою могла б бути ця відповідь?Відповідь про те, якою ми бачимо свою культуру через n-кількість років - через 10, наприклад, чи через 5.А як же ми можемо спрогнозувати, якою буде ця культура, якщо ми живемо в умовах такої невизначеності? Я весь час запитую себе, чи можемо ми щось планувати?Я думаю, можемо. Ми можемо принаймні мріяти. Вдасться нам встояти чи не вдасться - це вже інше питання. Я щиро сподіваюсь усією душею, що вдасться. Але якщо нам удасться, то як ми мислимо свої культурні політики, свою культурну інфраструктуру, яка нам дісталася в спадок від радянського проєкту і яка, цілком очевидно, не працює на задачі, які зараз культура має виконувати задля суспільства?Як ми мислимо це на рівні фінансування культури, уваги до культури в державних політиках в цілому, уваги до культури на рівні місцевого самоврядування, на рівні громад? Як ми мислимо себе як людей, які цю культуру мають співтворити або споживати в якийсь спосіб, чи ми хочемо цього, зрештою, як суспільство, чи хочемо ми більше читати, чи хочемо ми більше дивитися хорошого кіно чи ні?Теж такий вододіл, мені здається, - це культура розваг проти культури мислення. І ось тут велика прірва - все, що лежить між цими двома речами. Тому що культура мислиться (це відповідь на одне з твоїх попередніх запитань) багатьма людьми як те, що має розважити, як те, що має просто дати провести добре час, відволіктися від стресу, зняти стрес, розважитись, посміятись чи просто гарно провести вечір. Одним словом, що теж треба. Але культура цим не може обмежуватися.А ось цей додатковий - не додатковий, для мене він базовий, навпаки, рівень культури, де культура - це не комфортний простір. Це простір виклику, це простір запитань більше, ніж відповідей. Це простір, де ти можеш себе шукати і себе якось віднаходити, контактуючи з цим. Ми занедбали трішки цей простір. І уваги до нього менше, зокрема, через наші всі катаклізми, які ми проходимо в останні п'ять років, - спершу глобальна пандемія, потім повномасштабне вторгнення. У цьому всьому не знаходилося уваги до культури. Так, цей модус виживання, який нам нав'язують дуже часто - що треба вижити, треба базу забезпечити, а потім думати про культуру як розкіш, - усе це жахливо токсичні і страшно шкідливі для нас наративи, які дуже-дуже прикро досі спостерігати.Я думаю, що це також пов'язано з тим, що багато людей, які зараз ухвалюють рішення, які мають повноваження у владі, - ці всі люди прийшли з розважального сегменту культури, з шоу-бізнесу дуже часто і вони не змінили свої такі мисленнєві патерни і мислять культуру саме як розвагу, як щось, що можна продати.Чи є в культурній спільноті українській достатньо людей, достатньо сил для того, щоб їхній голос на тлі отакого ставлення комерційного до культури якщо не переважав, то хоча б був почутий?Досвід попередніх п'яти років теж наштовхує мене на не дуже втішні висновки, що цей голос справді потужний і він незрівнянно сильніший, спроможніший, аніж відразу, після Революції Гідності 10 років тому.У мене теж таке враження.Мені здається, що ми дуже зміцніли за цей час як культурна спільнота, як спільнота інтелектуалів. Але цей голос дуже часто спрямований усередину цієї спільноти. Ми говоримо переважно самі з собою, коли говоримо про якісні зміни або візію в культурі якусь нову. І я поки що не відчуваю, що цей голос переконливий для людей, які ухвалюють рішення.І це також має зворотний прояв. Наприклад, нещодавно в мене була дуже цікава дискусія у фейсбуці щодо мого несхвального відгуку на одну з київських прем'єр. нещодавніх. І кілька опонентів моїх сказали, що не потрібно ділитися такими відгуками, які претендують на якусь більш-менш осмислену критику, тому що це псує нам враження від вистави. Ми просто хочемо прийти в театр, щоб отримати радість. Треба сказати, що цей відгук не був дуже критичним. Ти просто порівняв дві постановки Театру на Лівому березі та театру Франка. І, власне, постановка Театру Франка, на твою думку, була слабшою, аніж постановка Театру на Лівому березі.Але, з іншого боку, на ці вистави теж неможливо потрапити. На вистави Івана Уривського неможливо потрапити, і це не тільки про розвагу.Це про ескапізм у хорошому, напевно, сенсі цього слова. Це про справді спосіб добре провести час. У цьому, звісно ж, немає нічого поганого, моя оптика погляду на цю виставу була просто іншою. Вона була теж оптикою погляду теж з-за кордону.Спробую подивитися на те, що відбувається в українському театрі, з-за кордону. Кілька днів тому я повернувся з поїздки до Нідерландів, де розпочала роботу наша представниця на початку квітня, і ми маємо там великі плани. Ми зустрічалися з програмним директором найбільшого в Нідерландах фестивалю перформативних мистецтв (театр, танець, музика), заснованого ще після Другої світової війни. І коли ми з ним почали говорити - що вам було б цікаво показати з України, яка ніколи не була представлена ще на цьому фестивалі, а це один з найбільших, найважливіших європейських фестивалів, - ми договорились до того, що практично 98% того, що ставиться в українських театрах, їм не підходить. Їм це просто нецікаво. Вони це вже давно прожили. Вони це вже бачили.Це для них архаїчна мова культури, яка до них начебто хоче промовляти. І ось із такою оптикою дивлячись на різні процеси, які відбуваються в Україні, я теж роблю для себе висновок, що нам потрібно наздоганяти. Оце постійне наздоганяння - воно нас переслідує.Я пригадую твій пост - він був дуже делікатний, дуже коректний насправді, треба сказати чесно, що там не було нічого вразливого. Але навіть те, що ти говориш, - що силами академічного театру деякі речі неможливо втілити, то це вже зачіпає почуття дуже багатьох людей, які страшенно люблять такий театр. Це ж ідеться про те, що це теж сulturаl brеwіng - надивленість, наслуханість, начитаність іншого. А поки його немає, то людям дуже тяжко порівняти.Безумовно, але я хочу ще додати до цієї дискусії, що більшість відгуків, які я спостерігаю, наприклад, на українські прем'єри театральні або на книжки нові, які виходять, - це такий набір прикметників: геніально, класно, неймовірно, "я був у шоці" і так далі. У цьому немає суб'єкта, глядача, читача, тобто спостерігача за цими культурними подіями чи проєктами.Що це дало мені? Що цей досвід двогодинної вистави дав мені персонально? Як я змінився? Що це в мені? Як я назву те, що я відчуваю в цей момент або після вистави? Так, у мене може перехопити подих, я можу бути враженим, або в сльозах, або в радості, але ота культура нерозважальна, про яку ми говорили, культура думання - вона про це. Вона про те, що людина має осмислити цей досвід. Вона має назвати його. Вона має дати йому ім'я.Що теж треба вміти робити.Теж треба вміти робити. Це не зверхній погляд на людей, чи на культуру, чи на глядачів. Зовсім ні. Просто мені б дуже хотілося, щоб люди ставили собі ці питання. Тому що нам це дуже важливо для спротиву і для того, щоб цю крихкість нашу зміцнювати.Або робити якісною. Скажи, будь ласка, а в тебе таке враження щодо театру чи, скажімо, щодо текстів і літератури, яка з'являється? Тому що для мене те, що з'являється в українській поезії, в літературі є однозначно дуже сильним - знову ж таки прикметник. Але я просто вважаю, що, скажімо, в літературі ми себе дуже добре показуємо.До речі, дуже всім раджу книжку "Поміж сирен", яку підготував Остап Сливинський. І достатньо взяти й почитати цю книжку, щоб розуміти високий клас української поезії, яка зараз є, воєнного часу. Ти в літературі теж бачиш якісне і неякісне? Чи як ти оцінюєш?Якісне й неякісне скрізь є, за який би вид мистецтва ми не взялися, але література українська, мені здається, у виграшному стані перебуває.Я у свою чергу думаю про тексти Зебальда, про його книжку "Повітряна війна та література", збірку лекцій та есеїв, де він розмірковує про те, у чому причина такої німоти німецької літератури після Другої світової війни.Він говорить і робить літературознавчий аналіз текстів, які з'являлися в наступні роки після стратегічних бомбардувань союзниками найбільших німецьких міст - тобто це вже друга половина війни. І ось цей досвід тотального знищення міст, тотальної катастрофи, говорить Зебальд, - він не знайшов свого відображення в літературі. Література оминула цю колективну травму й не знайшла для неї слів або не знайшла, як ословити цю літературу.Мені здається, що українська література не потрапить у таку ситуацію, тому що ми вже дуже багатослівні про цю війну. І література наша вже знаходить абсолютно неймовірні слова і тексти, винаходить, продукує, які цей досвід, який ми проживаємо, ословлюють у дуже талановитий спосіб. Звичайно, у нас буде й багато поганої літератури воєнного часу, ми мусимо це розуміти, але буде і чудова література, бо вона вже з'являється. Це та література, яка промовляє про Україну на великих міжнародних подіях, фестивалях, майданчиках. Наші письменники стали нашими амбасадорами культурними у світі, надзвичайно переконливими, тому що вони можуть говорити не лише про свої книжки, а вони можуть говорити про дуже широке коло тем, які стосуються України, і робити це авторитетно.Я думаю, що в ролі повоєнної Німеччини у нас якраз буде російська література, російська культура, де повна німота зараз. Із того, що я бачу, - там не з'являється нічого буквально. Я слухала цікаві розмови росіян, які говорять про те, що ця німота пов'язана, зокрема, з тим, що російська культура - це штучна квітка, ця культура вирощена в горщику, де земля завезена з Європи, з Заходу.І з України там теж, у цьому горщику, чимало землі.І плюс з України, так. І коли цей вазон виснажився, коли в них немає контакту ні з Заходом, ні з Україною, то в них немає ніякого культурного продукту. І тому вони вже б'ють на сполох, що в їхній культурі нічого нового не з'являється.Мені здається, що в них немає і певного об'єднавчого проєкту, візійного проєкту, суспільного проєкту нового суспільного договору. Вони, мені здається, не ставлять собі це питання, якою має бути Росія майбутнього - деколонізована, деімперіалізована, демілітаризована, якщо доживемо? Це для багатьох із них незрозуміле і неприпустиме.Питання до тебе, як до культурного дипломата: у ситуації, коли рушиться світ, у ситуації цієї глобальної нестабільності як наша культура працює? Що ви робите зараз у цій ситуації падіння всього і такого глобального неспокою?Культура наша продовжує бути дуже самозарадною, слід сказати. На мою думку, найцікавіше з того, що зараз Україна може запропонувати світові для того, щоб мати цей культурний діалог осмислений, створюється саме на рівні низовому, на рівні громад, на рівні недержавних незалежних ініціатив, на рівні сподвижницької праці окремих людей.Це дуже цікаві голоси для світу, для різних регіонів цього світу. Тому що і світ розуміє, куди все котиться і наскільки ми у важкій ситуації і, часом здається, безвихідній. Світ шукає цього діалогу теж через культуру, через своїх дієвців, через тих, хто читає чи дивиться, через своїх інтелектуалів. І наші голоси є дуже затребуваними, на мою думку. Ми вже цікаві - не лише тому, що Україна стала жертвою кривавої війни. Ми вже цікаві, тому що без нас розмова буде неповноцінною. Це майже цитата почутого мною в Нідерландах від керівника однієї з великих культурних інституцій п'ять років тому, напередодні пандемії. Він сказав: звичайно, ми хочемо включити українські проєкти в нашу програму, представити їх тут, тому що "без вас розмова про Європу буде неповноцінною". І це вже, мені здається, ми домоглися цього - щоб у нас бачили повноправного учасника розмови дорослих людей за столом.Це великий здобуток, який нам вдалося отримати всього за декілька років. До того ці двері залишалися здебільшого зачиненими для української культури. Але нам важливо зараз також вибудовувати діалог із тими, з ким його практично ніколи не було, - це країни більш віддалені від нас, не європейські, не північноамериканські, а Південна Америка, Африка, Азія, з якими є поодинокі культурні ниточки, але є надзвичайно великий потенціал і поле для можливостей. Ми працюємо в цих країнах уже понад півтора року. Це великі країни, велике суспільство. Це можливість впливати в хорошому сенсі на дуже велику кількість людей своєю культурою. І дуже хотілося б мені, щоби ми не занедбали і цей вимір.Коли ти говориш, що ви працюєте, - що ти маєш на увазі? Що це за проєкти, що це за майданчики, що це за зустрічі? Як можемо працювати? Як ви це робите?Культурна дипломатія працює на позір просто. Українські вистави чи літературні програми або концерти української музики, класичної чи сучасної, мейнстримної, джазової музики, українське кіно - усе це можна демонструвати на закордонних майданчиках. Майданчиками такими є великі фестивалі, маленькі фестивалі, музеї, різноманітні літературні будинки. Це та культурна інфраструктура, яка є в кожній країні. Вона може різнитися, вона може бути більшою, меншою, спроможнішою чи слабшою, але завжди знайдуться і провідні майданчики, і більш камерні, наприклад у регіонах якоїсь країни, які готові будуть прийняти й показати в себе український культурний контент. Не люблю слово "продукт", тому його тут не вживаю.Інша задача культурної дипломатії - робити це не просто для того, щоб щось показати за кордоном. Тому що культурна дипломатія - це комунікативний процес. Показуючи театральну постановку чи видаючи, перекладаючи книжку українську іноземною мовою, ми маємо розуміти, яке повідомлення ми надсилаємо світові, що ми хочемо, щоб вони про нас дізналися завдяки цьому досвіду.Чи дізнається світ про нас щось нове, якщо ми повеземо за кордон, наприклад, дуже класичну постановку Шекспіра? Не впевнений. А якщо ми повеземо незалежний український театр, який заснований або створений за документальними свідченнями учасників війни або мешканців окупованих територій, - точно довідається, тому що це той сторітеллінг, розповідання історії, яке, мені здається, має бути центральним для української культурної дипломатії.І, слід сказати, це дуже нетиповий підхід - якщо порівнювати себе з іншими країнами, як інші країни свої культури представляють за кордоном. Вони все ще працюють у доволі консервативний спосіб: мистецтво заради мистецтва. А ми вже перейшли до того рівня, коли ми бачимо мистецтво як спосіб розповісти історію, розповісти більше про себе.Людина, вийшовши з української культурної якоїсь події, яку ми організовуємо за кордоном, має вже знати про нас більше, має бути дельта змін якась, якої ми хочемо цим домогтися. І це теж дуже цікаво - як кейс України, що стане головним кейсом в підручниках про культурну і публічну дипломатію, які будуть написані в майбутньому. Я в цьому переконаний, бо наш досвід унікальний і неповторний. І те, як Україна, українська культура себе комунікує за кордоном, в який спосіб, як вона говорить, про що вона говорить, - це дуже цікавий випадок, кейс, і він правда перекроїть теорію культурної дипломатії і міжнародних комунікацій.

Сергій Плохій. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2025У контексті сьогоднішніх розмов про потребу контролю над країною-агресором, розділення її на локальні зони, яке нагадуватиме розпад Радянського Союзу тощо, ця книжка нагадує, як воно буває насправді, коли розмови позаду, і хтось має взятися до справи. Тож маємо "Останню імперію" Сергія Плохія, створену на основі розсекречених документів та інтерв’ю з безпосередніми свідками подій - новий, сміливий погляд на останні місяці життя Радянського Союзу. "Легко зрозуміти (і збагнути) почуття тих, хто став учасником подій кінця 1991 року, - зауважує автор, - коли вони бачили, як із флагштока в Кремлі спускається червоний прапор, і згадували втрати, яких зазнали США в глобальному суперництві з СРСР. Тепер, коли відтоді збігла майже чверть століття, не менш важливо дати неупереджену оцінку тим подіям". Аналіз згаданих матеріалів наштовхують на висновок: крах СРСР не був результатом діяльності спецслужб Сполучених Штатів, навпаки, американські лідери боялися раптового колапсу радянської держави, який міг затягти Євразію в політичний та економічний хаос. Називаючи розпад СРСР "роботою Америки", політичні діячі США переоцінили власний потенціал у знищенні та перебудові іноземних режимів. Автор упевнений: американська роль у розвалі Союзу була міфом, який роздували на догоду діячам американської зовнішньої політики та прихильникам імперського реваншу в Росії. Україна стала ключовим гравцем у драмі розвалу Союзу й не тільки здобула незалежність для себе, але й показала шлях до державності менш рішучим республікам, як-от Білорусь та Казахстан. "У версії, яку я пропоную, - нагадує автор, - ви побачите набагато складнішу і, можливо, не таку однозначну картину подій, які передували краху СРСР. І ця картина відрізняється від уявлень, поширених серед колишніх сторін холодного протистояння". До речі, це видання здобуло премію Лайонела Ґельбера – як краща книжка англійською з історії міжнародних стосунків.Генрі Кіссінджер. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті. – К.: Наш Формат, 2025Щодо заявленого світового порядку – тим паче нового – прохання не турбуватися. Якщо й був колись, то його, наче Місяць у Гоголя, робили далеко й неякісно. "Ніякого воістину глобального "світового порядку" ніколи не було, - підтверджує автор цієї книжки. - Те, що вважається порядком у наш час, винайдено майже чотири століття тому в Західній Європі на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія, у якій більшість інших континентів і цивілізацій не брала участі чи навіть не мала про неї уявлення". Хай там як, але "Світовий порядок" Генрі Кіссінджера - уславленого політолога, дипломата, радника з національної безпеки та державного секретаря США в 1960-1970-ті роки - осмислює підстави сучасної кризи міжнародного права. Ставлячи під сумнів існування єдиної загальноприйнятої моделі світового порядку, у своєму історичному екскурсі він розглядає конкуренцію різноманітних варіантів світового порядку як похідну від цивілізаційних уявлень про порядок загалом. Чи можливе співробітництво між державами, які мають принципово різні візії світового порядку? Як бути з недержавними акторами світової політики? Чи потребує перегляду взаємозв’язок цінностей і зовнішньої політики? Усі ці та багато інших гострих питань розглянуті в контексті перспективи змін світового порядку у ХХІ столітті та динаміки американської зовнішньої політики. "Американський підхід до політики є прагматичним, китайський – концептуальним, - нагадує автор. - Америка ніколи не мала потужного загрозливого сусіда; Китай ніколи не залишався без потужного противника біля своїх кордонів. Американці вважають, що кожна проблема має рішення; китайці думають, що кожне рішення торує шлях для нового набору проблем. Американці шукають результат у реагуванні на безпосередні обставини; китайці зосереджуються на еволюційних змінах".Бен Шапіро. Світанок авторитаризму: як ліві озброїли інституції США проти опонентів. – К.: Наш Формат, 2025У цій книжці нам вкотре нагадують про те, як "культура скасування" стала звичною частиною сучасного життя в країнах Заходу. Ніби як в ім’я прогресу, рівності, толерантності та справедливості все більше слів, ідей, наукових досліджень і поглядів оголошуються єретичними. Іноді аргументовано та зазвичай імпульсивно апологети цієї пошесті в соцмережах тиснуть на всіх, хто сміє піти проти панівних ліволіберальних ідей. Усе це - прояви "лівого авторитаризму", про які пише у своїй книжці "Світанок авторитаризму" Бен Шапіро. Між іншим, один з найвідоміших консервативних мислителів Заходу, автор бестселерів Nеw Yоrk Тіmеs, випускник Гарвардської школи права, який працює головним редактором Dаіly Wіrе і веде "Шоу Бена Шапіро" - найпопулярніший консервативний подкаст у США. У цій книжці нам нагадують, що творцями, осередками і трансляторами лівого авторитаризму стали прогресистські політичні еліти, більшість провідних американських медіа, університетів та академічних кіл, спортивних зірок і представників креативних індустрій. З одного боку, жорстка цензура проникла майже в усі сфери життя - від соцмереж до роботи корпорацій, а з іншого, посилення лівого авторитаризму все сильніше розхитує маятник поляризації суспільства, сприяє формуванню радикальніших "правих" поглядів та реакціонерських рухів, знищує точки дотику між людьми. Що робити, спитаєте? "Для тих, хто хоче боротися з лівими авторитаристами, доступний один політичний варіант: - підказує автор, - офіційне розширення закону про боротьбу з дискримінацією, з внесенням до нього питання політики. Багато штатів серед інших стандартів забороняють дискримінацію за ознакою статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, раси, релігії, віку та інвалідності. Проте ви все одно можете зазнати дискримінації на підставі ваших політичних поглядів. Якщо ми хочемо, щоб авторитарні ліві дотримувалися власних стандартів - якщо ми хочемо використовувати захист закону для запобігання "дискримінації" через обмеження свободи об’єднань, - тоді навіщо давати авторитарним лівим монополію на антидискримінаційний закон?"Чарльз Мюррей. Людське різноманіття: природа статі, раси й класів. – К.: ВооkСhеf, 2025Усі люди рівні, але лише у своїй групі, стверджує провокативний американський політолог Чарльз Мюррей у своїй книжці "Людське різноманіття: природа статі, раси й класів". Він прискіпливо дослідив соціальні догми, які стосуються поділу людей за статтю, расою та соціальним становищем у суспільства, й говорить про те, що такі установки стримують прогрес, який пропонує біологія. Опрацювавши величезну кількість наукового матеріалу, автор обґрунтовує кожну свою думку, підводячи читача до певних висновків. Яких саме? У принципі, до тих, про які люди завжди знали, наймаючи того чи іншого індивіда на певну роботу, або чомусь – цікаво, чому? – одразу відмовляючи йому. Усередині черепа, переконують нас, всі начебто однакові. То чого ж не беруть? "Перефразовуючи поняття однаковості, - пояснює автор, - незалежно від гендеру, раси чи соціального походження, люди мають ставати інженерами-електриками, дитячими вихователями, вигравати шахові турніри й писати фантастичні оповідання приблизно в однакових пропорціях. Вони повинні мати подібні розподіли сімейних доходів, ментальне здоров'я й очікувану тривалість життя. Відмінності між ними в житті є доказом від супротивного існування соціальних, культурних і управлінських дефектів, які можна скоригувати відповідними публічними політиками". Тобто змусити брати на роботу того, кого не беруть? У будь-якому разі, варто розібратися з цим питанням, чи не так? І тоді ми вкотре згадаємо, що розподіл людей за новим соціальним принципом можливий лише через зміну соціальних інститутів, на які не впливає ані вроджені особливості, природні здібності чи якась там (відповідна) соціальна поведінка.Жаніна Мірчевська. Крах "Атласа". – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2024У жанровому сенсі ця драма недаремно означена параболою, адже її герої, події та загалом сюжет відсилають до популярної культури. З одного боку, "Крах "Атласа" Жаніни Мірчевської - крах ілюзії про те, що можна безкарно втрутитися в певний порядок, святкувати тріумф, не сплативши ціну за перемогу. З іншого боку, чотири китобої, чий гарпун, вбиває кита, запускаючи серію непередбачуваних подій, які зрештою призводять до катастрофи – наче колекція імен зі згаданої класики. Кривава Середа (67 років) має дерев’яну ногу, як Джон Сільвер з "Острова скарбів" Стівенсона, У Роко Чорного Ока (42 роки) на оці пов’язка,  як у Капітана Флінта з того ж твору або в будь-кого з флібустьєрів. У Луки Ліхтаря (31 рік) замість руки залізний гак, як у Капітана Гака з повісті "Пітер Пен і Венді". І все б воно нічого, і дія вкладалася б у виробничу драму, коли під час шторму корабель пошкоджено, і моряки поступово втрачають те, що їх поєднувало, якби… Якби на глибині 8572 метри під водою у морській безодні, на дні океану, ще й поблизу Бермудського трикутника, не плавало три фрагменти тіл різних людей - Око, Нога, Рука. Чиї вони, як гадаєте? У будь-якому разі, саме вони й починають дійство. "ОКО: Але як, як нам з'єднатися в одне ціле, якщо ми - плоть від людей різних, різного віку й баченого ними світу? Я - з голови Роко; він тепер напівсліпий блукає... де його день застане. РУКА: А мені так нудно без мого Луки. НОГА: А мені - без мого друзяки Середи…" Шекспірівська драма, чи не так? Центральним мотивом якої, за словами авторки, є близькість до межі та Ніщо, і текст насправді працює не з історією, адже життя вже позаду. Адже всі персонажі, які опинились на розтрощеному кораблі, розповідають про те, ким вони були, що з ними сталося, що визначило їхнє життя, і цю драматичну ситуацію можна декодувати і прикласти до всієї цивілізації, яка теж перебуває у переломному моменті.

Авторами книги стали журналісти Джейк Таппер і Алекс Томпсон. У книзі вони докладно розповідають про фізичне й ментальне здоров'я 46-го президента США під час його каденції

У Черкаському національному університеті влаштували "День піжами" для студентів. Так намагаються покращити ментальне здоров'я перед сесією

Повномасштабне вторгнення кардинально змінило життя мільйонів українців, яке з 24 лютого 2022 року розділилося на до та після. Четвертий рік триває боротьба за свободу та право на майбутнє. Цей час сповнений важких випробувань, втрат, але також неймовірної стійкості, єдності та сили духу всіх, хто наближає нашу перемогу. У спецпроєкті "Код свободи" ми розкажемо, як волонтерство стало невіддільною частиною життя команди ЕVА. Працівники поділяться власними історіями допомоги, підтримки колег і благодійних ініціатив компанії, які їх надихають. Донати мій знеболювальний засіб після загибелі брата "Війну зустріла під звуки прильотів і вибухів. Паніки не було всі розуміли, що рано чи пізно це розпочнеться. Але що робити далі, ніхто не знав. На момент повномасштабного вторгнення мій рідний брат уже був у ТрО, а чоловік приєднався до них 26 лютого 2022 року. Мені друзі з-за кордону пропонували виїхати, але я навіть не розглядала такої можливості. Робота, підтримка команди та мої хлопці чоловік і рідний брат стали головним фокусом у ті дні", розповіла Галина Лісняк. Із 2012 року працює заступницею директора з розвитку мережі магазинів ЕVА. Волонтерство це частина нашого життя Сергій Ковтун працює в ЕVА з 2010 року, зараз заступник директора юридичного департаменту. "Початок повномасштабної війни запам'ятався надовго. 19 лютого 2022 року ми з родиною планували закордонну подорож, але мали недобрі передчуття і відмовилися. Тому ранок 24 лютого я зустрів у Дніпрі. У департаменті вузьким колом колег обговорювали можливий розвиток подій та наші дії. Визначили опорну точку умовно безпечну локацію одного з магазинів, проробляли маршрути на випадок евакуації. Навіть зробили передзамовлення рацій. Я записався на курси тактичної медицини. Ми всі зустріли вторгнення в очікуванні невідомого. До останнього не вірили, що війна буде повномасштабною", розповів Сергій Ковтун. Надихають люди, з якими працюю Олег Свистун, спеціаліст з інформаційної безпеки мережі магазинів ЕVА, працював в компанії із серпня 2018 року. Повномасштабне вторгнення зустрів о 5.40 в одному з готелів Києва. "Розбудив мене дзвінок товариша: у столиці прильоти, почалася війна. Згодом стало зрозуміло, що вибухи лунали в багатьох містах України, зокрема й у рідному Дніпрі. Це був день переживань за рідних та пошуку способу якнайшвидше дістатися до них із Києва. Була надія, що попри все ми вистоїмо. Спочатку просто спостерігав за розвитком подій. Та після трагедій у Маріуполі, Бучі, Ірпені усвідомив: або я у війську, або допомагаю захисникам. Мій товариш і колега запропонував долучитися до волонтерської діяльності. Так усе й почалося від збору коштів на зовнішні накопичувачі до придбання й передання військовим РЕБів, машин, дронів, одягу, маскувальних сіток і всього, що необхідно героям, які захищають наш спокій", пригадує Олег Свистун. Системна допомога рушійна сила позитивних змін На початку повномасштабного російського вторгнення ЕVА переглянула свою стратегію корпоративної соціальної відповідальності. Щоб максимально ефективно використовувати ресурси, компанія визначила ключові напрями допомоги: підтримка військових, дітей, допомога тваринам, волонтерська діяльність. До підтримки благодійних ініціатив ЕVА активно залучає клієнтів, працівників компанії. Завдяки цьому досягає значних результатів. Код свободи ЕVА: підтримувати команду й бути активним учасником суспільних змін Із початком війни в компанії ЕVА доклали максимуму зусиль, аби зберегти команду. Працівники, котрі вимушено залишили свої міста, отримали роботу в інших магазинах зі збереженням зарплати. У корпоративному чат-боті ЕVАfаmіly створили опцію, яка дає змогу повідомити про зміну локації та зробити запит на отримання роботи. Так на нових місцях працевлаштували близько 500 працівників. Співробітників, що вимушено евакуювалися з гарячих точок, компанія забезпечувала також тимчасовим житлом і необхідними речами. Зокрема таку підтримку отримав регіональний директор із Маріуполя зі своєю командою. Їм вдалося вибратися з міста наприкінці квітня 2022 року. А коли ЗСУ звільнили Херсон, компанія передала продуктові набори для своїх працівників, які залишалися там під час окупації. У перші тижні війни в компанії ЕVА створили службу психологічної підтримки. Для співробітників, які потребували допомоги, провели серію зустрічей із психологами, організували гарячу лінію, куди можна було подзвонити, щоб поділитися переживаннями. На початку 2024 року мережа магазинів ЕVА запустила масштабний НR-проєкт психологічної підтримки та розвитку культури інклюзії "Ми разом". Основна його мета піклування про ментальне здоров'я працівників, розвиток культури інклюзивної взаємодії та підготовка до реінтеграції ветеранів. В ЕVА також діє практика допомоги співробітникам, які захворіли, втратили житло або когось із рідних. ЕVА підтримує збори та ініціативи допомоги своїх співробітників. Адже соціальна відповідальність у компанії це не просто стратегія, а внутрішній поклик команди діяти. Коли колеги об'єднуються навколо важливої мети, це зміцнює командний дух, формує довіру та взаєморозуміння. У такі моменти народжується справжня мотивація бути частиною справи, яка має значення для інших. Цей внутрішній порив не обмежується лише межами компанії. У ЕVА вважають, що бізнес має бути відкритим до участі в суспільному житті. Ініціативи співробітників це приклад того, як відповідальність стає частиною щоденної роботи. Це про готовність підтримати, підставити плече вчасно, залишатися небайдужими бо саме так формується культура взаємної довіри та свободи, яку ми прагнемо зберегти.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Український військовий Максим Ємельяненко з позивним "Алві" поділився досвідом проходження психологічної реабілітації після полону. За словами азовця, сам шлях було складно почати, але зрештою це було необхідно, щоб відновити своє ментальне здоров'я. Повний текст новини

З 1 травня  в світі та в Україні розпочинається місяць обізнаності про ментальне здоров'я. Про це у Фейсбуці нагадала дружина Президента України Олена Зеленська, передає За словами першої леді, це той ресурс, який потрібен, щоб жити й розвиватись навіть у найважчі часи. Міжнародне дослідження в 11 країнах світу підтвердило, що збереження ментального здоров'я належить до топової п'ятірки […] Тhе роst В Україні відсьогодні стартує місяць обізнаності про ментальне здоров’я арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Розгадування головоломок - не просто розвага, а справжнє тренування для мозку. Вони покращують пам'ять, розвивають логіку, увагу. А ще - знижують рівень стресу й допомагають підтримувати ментальне здоров'я в тонусі, пише jаgrаnjоsh. Справжній виклик для любителів загадок у цій головоломці. У цьому візуальному виклику в стилі коміксу видно двох людей, які готують. Людина А на своїй кухні готує щось на сковороді на плиті. Людина Б на вулиці в своєму саду перевертає їжу на грилі для барбекю. Сьогоднішнє завдання здається простим. Дві людини. Два різні способи приготування їжі. Одна помилка. Така, яку ваш мозок або одразу помічає, або зовсім не помічає. Чи зможете ви помітити помилку за 5 секунд або менше? Не всі можуть помітити помилку за такий короткий час. Швидке та точне розв'язання цих головоломок демонструє сильне візуально-просторове мислення та ситуативну усвідомленість. Завдання: Хто готує неправильно? А чи Б. Так, на перший погляд все виглядає нормально... але чи так це? Обидва виглядають як компетентні кухарі. Але є одне "але". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головоломка-тест: лише найуважніші знайдуть собаку за 9 с На видноті логічна помилка. У вас є лише 5 секунд, щоб її виявити. Не замислюйтеся надто довго. Шукайте візуальні підказки. Довіряйте своїй інтуїції. Якщо ви вгадали А, дайте собі п'ять! Уважно подивіться, плита не ввімкнена. Поки він помішує їжу, полум'я конфорки не горить. Зображення оптичної ілюзії перевіряють спостережливість і зоровий інтелект людини. Перевірте себе у цій головоломці. На цій картинці зображена сцена пікніка. У сцені пікніка на видноті ховається морозиво. Чи можете ви помітити його за 5 с

В Україні Місяць обізнаності про ментальне здоров'я пройде під закликом віднайти сенси як внутрішні опори, кампанію "Ти як? Сенси поряд" підготували у межах програми ментального здоров'я "Ти як?" з ініціативи Олени Зеленської

У світі та в Україні 1 травня стартує місяць обізнаності про ментальне здоров’я.

Час, коли ви прокидаєтеся, може багато розповісти про ваш характер, спосіб мислення і навіть підсвідомі пріоритети. Одні встають на світанку, повні енергії й мотивації, інші - ближче до обіду, коли світ уже давно крутиться. Година, в яку ви відкриваєте очі, може розкрити більше, ніж здається на перший погляд. Розповімо, що про вас говорить час пробудження. Можливо, ви подивитесь на себе з іншого боку. Прокидаєтесь о 4:00 Це - час тих, хто має залізну дисципліну. Такі люди зазвичай діють проактивно, вміють планувати, ставити цілі та досягати результатів. Вони цінують порядок, тишу ранку та відчуття переваги над світом, який ще не прокинувся. Часто саме з них виходять лідери, які впевнено йдуть до успіху. Прокидаєтесь о 5:00 Ті, хто встає о 5-й ранку, часто роблять це свідомо. Вони прагнуть виділити час на себе - тренування, медитацію або спокійне планування дня. Це активні, амбітні люди, які ставлять на перше місце ментальне та фізичне здоров'я. Прокидаєтесь о 6:00 Дослідження показують, що ці люди відповідальні, надійні та мають високий рівень самосвідомості. Вони люблять усе робити вчасно, не переносять хаосу й зазвичай починають день з ясною головою та позитивом. Прокидаєтесь о 7:00 Ті, хто прокидається о 7-й, шукають баланс. Вони прагнуть поєднати роботу, відпочинок і соціальне життя. Це комунікабельні, врівноважені люди, які можуть адаптуватися до різних ситуацій і люблять бути "на зв'язку" з іншими. Прокидаєтесь о 8:00 Це ознака гнучкого підходу до життя. Люди, які встають о восьмій, менш схильні до суворих графіків. Їх відрізняє творче мислення, відкритість до змін і бажання жити у своєму темпі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому сьома година ранку - найкращий час для пробудження Прокидаєтесь о 9:00 Тут починається територія "сов". Це, як правило, відкриті до нового, креативні особистості з нестандартним підходом до життя. Їм комфортніше працювати ввечері або навіть уночі, і саме тоді вони найпродуктивніші. Прокидаєтесь після 9:00 Пізні пробудження характерні для тих, хто черпає натхнення вночі. Вони комунікабельні, авантюрні, люблять свободу й нові враження. Хоча їм може бути важко вписатися в ранковий ритм суспільства, саме вночі вони розкривають свій справжній потенціал. Люди в усьому світі діляться на три умовні групи, залежно від хронотипу: жайворонки, сови і голуби. До першої групи належать ті, хто найбільш продуктивний в першій половині дня і легко прокидається вранці. У своєму новому дослідженні науковці виявили, що найбільш небезпечна ситуація склалася саме для сов. Вони змушені майже кожен день через силу вставати рано-вранці на роботу або навчання. Це завдає серйозної шкоди здоров'ю.

У новому випуску “U-Сyсlе Rаdіо Таlks 2.0” говоримо про велосипед та ментальне і фізичне здоров'я у контексті реабілітації українських ветеранів та ветеранок. Гостями програми стали Іван Балашов, полковник у відставці, ветеран війни в Афганістані, велосипедист-аматор і Юрій Ляшовський, лікар-реабілітолог. Запис «Велосипед мене оживив» — ветеран про велореабілітацію спершу з'явиться на Громадське радіо.

У Чернівцях відкрили вже третій в Україні центр каністерапії для психоемоційної допомоги людям, які постраждали від війни. Про це пише Рубрика, посилаючись на Укрінформ.  Як наголошують організатори, каністерапія – це метод терапії за участю собак, який допомагає покращувати психоемоційний стан та якість життя людини, її фізичне та ментальне здоров'я. "Центр надає безкоштовну психоемоційну підтримку усім […] Тhе роst У Чернівцях відкрили центр каністерапії: тут надають психоемоційну підтримку всім, хто відчуває наслідки війни арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Україна втрачає просвітницьку частину медіа й надію на незалежні засоби масової інформації Сполучені Штати скорочують "Голос Америки" та "Радіо Свобода" президент Дональд Трамп видав наказ про реорганізацію Агенції США з глобальних медіа. Ця агенція займається п'ятьма медіакорпораціями, що мовлять 49 мовами: "Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода", "Голос Америки", "Радіо Вільна Азія" (RFА), Офіс мовлення на Кубу. Ці медіа вважають важливим інструментом дипломатії, а рішення про їх скорочення називають зрадою демократії та подарунком ворогам Америки. Значення "Радіо Свобода" та "Голосу Америки" для демократичних і недемократичних країн різне. Для України до 1991 року вони мали одне значення, а після розпаду Радянського Союзу інше. Я росла, коли "Голос Америки", "Радіо Свобода" та ВВС справді були голосами свободи і слухати їх було злочином. Та люди збиралися навколо радіо­приймача і слухали. Це залишиться великою частиною бренду цих радіостанцій. Створювали їх як інструменти контр­пропаганди. "Голос Америки" запрацював 1942 року на противагу німецьким пропагандистським каналам, які теж активно запускали по всьому світу, зокрема й у Латинській Америці. У повному сенсі ці ресурси не були пропагандою, бо будувалися як медіа. Тоді вважали, що найкращий спосіб рекламувати свободу показувати, як вона діє. Тому вони не вихваляли американського лідерства, а інформували, давали культурний контент. Їм дозволяли критикувати урядові рішення. Це вражало. Сказати, що ці медіа працювали бездоганно, не можна. Туди активно інфільтрували агентів СРСР. Плюс історично склалося так, що американські станції хилилися в лівий бік. Особ­ливо "Голос Америки", тоді як "Радіо Свобода" була більш новинна. Для СРСР це були ворожі голоси, а вони себе називали голосами свободи. Власне, в недемократичних державах, як-от країни Центральної Азії, Африки, вони таку саму роль грають і досі. Там вони перебувають в опозиції до авторитарної чи тоталітарної влади. В Україні ці медіа давно грають іншу роль. Вони швидше не залежний ні від олігархів, ні від політиків голос. Вони були маяком для журналістських стандартів. Лише один проєкт "Схеми" від "Радіо Свобода" чого вартий. Завдяки фінансуванню ці медіа мали можливість навчати й розвивати журналістів, формувати прошарок добре вишколених фахівців, прокачаних певними здібностями своєї професії. Цього бракуватиме. В Україні не бачу інших гравців, окрім міжнародних донорів, які були б зацікавлені повністю фінансувати незалежні медіа. В нас немає гравців, наділених відповідними ресурсами, щоб підтримувати такі медіа. Зі зникненням цих двох медійних майданчиків та інших проєктів, які фінансував, зокрема, уряд США, ми втрачаємо велику частку проєктів, які забезпечували присутність ідеалів незалежної журналістики в Україні. Вони не були ідеальні, але прагнули показувати, що журналістські стандарти існують, намагалися всіх підштовхувати до їх дотримання. А коли вони перестануть це робити, то залишаться тільки європейські проєкти. Однак між європейськими й американськими медіа та підходами є відмінність. В Європі стандарти трохи інші. Європа не дуже добре вміє працювати з незалежним, позапартійним впливом і контентом. Її медіа завжди мали ідеологічне, партійне забарвлення. У США цього вдавалося довго уникати, тоді як у Європі та Британії були традиційно трохи ліві чи праві медіа. Втрата "Голосу" і "Свободи" в недемократичних країнах відчуватиметься інакше, там суттєво зменшиться доступ до джерел незалежної інформації. Навіть якщо вони не мали там великої частки ринку, але були незалежним джерелом інформації. Україна ж втрачає просвітницьку частину медіа, надію на незалежні засоби масової інформації. Мотивацію Трампа у процесі закриття цих медіа, зокрема й загалом у міжнародній допомозі, на мій погляд, треба розуміти крізь призму його оточення, груп впливу навколо нього. Одна з таких груп лібертаріани. Вони хочуть зменшення ролі держави, більше свободи місцевому самоврядуванню. Республіканці рейганівського спрямування, але радикальніші. Друга група представники та прихильники Ілона Маска. Це люди з високотехнологічного великого бізнесу. Вони хочуть запобігти будь-якому регулюванню, потенційним обмеженням для їхнього бізнесу. Попередня влада демократів намагалася ввести більше регулювання, модерації на їхніх цифрових майданчиках, щоб вони брали на себе відповідальність за наслідки своєї роботи для суспільства. Зокрема йдеться про соціальні медіа. Починаючи від маніпуляції результатами виборів через приховану рекламу та фейковий контент і до самогубств підлітків. Є дослідження, що соціальні мережі погано впливають на ментальне здоров'я, зокрема підлітків. Порядок денний цієї групи певною мірою збігається з першою групою, яка хоче запобігти державному регулюванню та втручанню. Також вони хочуть знизити податки, особливо для корпорацій та фізичних осіб із високим доходом. Відповідно, це призводить до загрози наростання дефіциту бюджету США. І тому виникає запит порізати федеральні витрати, що цілком відповідає ідеології лібертаріанства, скорочення держави по максимуму. Третя група християнські консерватори. Якщо перші дві групи дають гроші, то третя голоси. Це найбільша група серед республіканців. Саме цей сегмент гарантував Трампу переконливу перемогу на праймериз. Ці люди проти лівої ідеології, вони проти політики рівності, інклюзії, різноманіття, ЛГБТ, гендерної політики. І от ці три сегменти перетинаються і відбувається скорочення державних витрат, які працюють на умовну ліву ідеологію. Тому очікувано, що міжнародна допомога перше, що зрізатимуть. Серед команди Трампа, респуб­ліканців Конгресу тут є консенсус. Помірковані республіканці переважно тепер мовчать. Тому й відбувається зрізання бюджетів міжнародної допомоги і зрізання фінансування каналів впливу, які про демократію та свободу. Це одна з перших статей бюджету, які Трамп намагається зменшити. Чи може тепер Єврокомісія перехопити фінансування? Не знаю, яка в них політика щодо цього питання. В Україні Єврокомісія інакше завжди працювала. На початках вони активно фінансували грантами хіба що "Європейську правду", яка пропагувала євроінтеграцію. Але "Європейська правда" давно з цих штанців виросла і стала повноцінним медіа про міжнародну політику. Решту вони підтримували у вигляді окремих грантових програм, які розподіляли між наявними медійними майданчиками. Нині вони можуть нарощувати такі гранти, але чи зможуть замістити "Радіо Свобода" та "Голос Америки"? Не думаю, що вони відроджуватимуть американські пропагандистські ресурси, які з'явилися 90 років тому. Щодо роботи з продукування фейків, боротьби з ними, як формувати медіа­освіченість молоді, то тут потрібно починати з дитячого садка і школи. Ми ж навчилися жити зі швидкісними дорогами, так само навчимося жити в сучасному інформаційному суспільстві, але не одразу. Це буде важко. Але я переконана, що медіа­освіченість неможлива у відриві від загальної компетенції та базових шкільних знань. Це аналітичне, критичне мислення, знання основ наук та здоровий глузд, накладені на медійну сферу. Без добре навчених школярів буде важко. Ключ у базовій освіті й відповідальному споживанні інформації. Хто цього не дотримується, страждатимуть, їх ошукуватимуть, вони переграватимуть політично й економічно. Це дещо схоже на інформаційний дарвінізм, але простих рішень тут немає. І "Радіо Свобода" та "Голос Америки" в цій сфері були не панацеєю, вони теж мали помилки. Але так склалося, що їхня діяльність збігалася з інтересами нашої держави на цьому етапі. США витрачали на всі закордонні проєкти майже $800 млн на рік. РФ витрачає вдвічі більше. Щодо КНР чітких даних ніде не бачила, але оцінно це до $2 млрд. Інформаційна війна у світі триватиме. Штати вирішили відступити. Можливо, це елемент їхньої прагматичності, коли вони хочуть стабільного світу, поділеного між трьома полюсами. Тому Вашингтон не проти китайського домінування в Азії, Росії, в Європі, а собі забере Гренландію й решту світу. Світ буде триполярний. Словом, де у США нині немає бажання боротися, там вони закривають ресурси. Так само в них немає бажання підтримувати Україну. От і шукають приводи, щоб не витрачати на неї своїх грошей.

280 млн осіб у світі страждають на депресію, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров'я. Значна частина випадків пов'язана з вигорянням та стресом на роботі. Внаслідок зниження продуктивності праці світова економіка щороку втрачає 1 трильйон доларів. Тому професійне вигоряння є важливою проблемою не лише для працівників, а й для роботодавців. У спецпроєкті Gаzеtа.uа та фармацевтичної компанії Тева в Україні розкажемо, як роботодавці дбають про працівників і як можуть допомогти запобігти розвитку професійного вигоряння. Скорочений робочий тиждень і відпустка на рік У світі зʼявилося багато ініціатив, спрямованих на зменшення стресу на роботі, профілактику професійного вигоряння, підвищення продуктивності. 4-денний робочий тиждень Щоб покращити баланс між роботою та особистим життям, у деяких країнах Європи тестують перехід на 4-денний робочий тиждень. Зокрема, такий експеримент проводили двічі в Ісландії. На продуктивність праці, якість обслуговування скорочення робочих годин не вплинуло. Але багато хто під час опитувань розповідав, що зменшилося відчуття стресу. Тестували також 4-денний робочий тиждень компанії в Іспанії, Великій Британії, Японії, Німеччині, Скандинавських країнах. У Бельгії його офіційно дозволили наприкінці 2022 року. Тривала відпустка зі збереженням робочого місця Саббатікал відпустка від кількох місяців до року з частковим збереженням зарплати, робочого місця. Її часто надають працівникам великих міжнародних компаній для відновлення сил. Основна мета зберегти цінні кадри, дати працівникам більше часу на відпочинок, запобігти професійному вигорянню. Психологічна підтримка на роботі Бізнеси запроваджують власні програми психологічної підтримки для працівників. У разі виникнення проблем можна проконсультуватися зі спеціалістом, знайти способи розв'язання і продовжувати виконувати повноцінно свої обов'язки. Ключові потреби під час повномасштабної війни "У перші півтора року повномасштабного вторгнення ми проводили короткострокові опитування серед працівників щодо їхніх потреб. А потім провели глибоке дослідження. Для опитування підготували 42 запитання: оцінювали особисту та професійну мотивації, взаємодію з колегами, корпоративну культуру, цікавилися питанням добробуту. Запитували, як люди себе почувають, чи відчувають достатньо підтримки з боку роботодавця, чи потрібна їм допомога", розповіла Лілія Дубас, директорка з персоналу фармацевтичної компанії Тева в Україні. Дослідження допомогло визначити ключові потреби працівників. Безпека і стабільність Фізична безпека під час війни, стабільність компанії, своєчасна виплата заробітної плати, медичне страхування. "На першому місці для працівників безпека і стабільність. Зокрема їм важливо відчувати підтримку від роботодавця. Наприклад, пропонуємо працівникам програму релокації з прифронтових територій із подальшою компенсацією на оплату житла. Надаємо матеріальну допомогу в разі хвороби співробітника чи його родича", - говорить Лілія Дубас. Умови роботи Для працівників важливі: гнучкий графік, баланс між роботою та особистим життям, додаткові вихідні, відпочинок, розвиток та атмосфера в команді. Розвиток Навчання, кар'єрний шлях, професійний розвиток. "Тева має план розвитку співробітників. Розвиваємо таланти і формуємо такий досвід, щоб люди мали бажання й надалі працювати в компанії. Також серед потреб співробітників визнання, підтримка й турбота в колективі. Я очікувала, що результати дослідження будуть гіршими, адже через війну й постійний стрес ментальне здоров'я страждає. Але ні - люди сказали, що тримаються. І подали класні ідеї, які Тева заклала у програму підтримки працівників", - зазначила Лілія Дубас. Що пропонує Тева своїм працівникам Програма розвитку Компанія оплачує працівникам навчання, зокрема й зовнішнє. Матеріальне забезпечення Надається корпоративний автомобіль, якщо це передбачено посадою. Компанія компенсує витрати на пальне та мийку. Для решти колег - компенсація вартості таксі на роботу та з роботи. Працівники Тева отримують у користування мобільні телефони, компʼютерну техніку, Екофлоу, щоб можна було спокійно працювати під час відключень світла. Є додаткові виплати в разі радісних (весілля, народження дитини) та сумних (хвороба працівника чи його близьких) подій. Гра у вигоряння Проводить її автор запрошений нейробіолог. На рівні роботи систем організму показує, що таке професійне вигоряння і до чого може призвести. Робота з психотерапевтом Такі зустрічі допомагають краще пізнати себе та свої особливості, змінити сприйняття світу, покращити якість життя. Розширена програма медичного страхування Крім стандартного переліку послуг, вона включає можливість відвідувати психолога та психіатра. Покриває придбання антидепресантів, заспокійливих. Програма ментального здоров'я для працівників Набір навчальних вебінарів про стрес, мотивацію, вигоряння та способи допомоги собі. Вони проходять раз на місяць. Також відбуваються виїзні корпоративні заходи, тимбілдинги та тренінги. Ретрит Працівники Тева в разі потреби можуть поїхати разом із родиною на тижневий відпочинок у Карпати. Можна змінити роботу, але проблема не зникне "Професійне вигоряння має кілька стадій. На перших бачимо зниження продуктивності, ефективності. Потім людину настільки завантажує ця історія, що вона починає говорити, а це вже про токсичність. Не влаштовує зарплата, не такий керівник, не така команда. Це все нашаровується. Людина не тільки проживає вигоряння сама, а й несе цю проблему у свою команду. Як наслідок виникають приховані конфлікти й образи. Поступово вигоряння одного працівника призводить до зниження ефективності роботи всієї команди. А потім до зниження фінансових показників бізнесу. До того ж у людини з профвигорянням може розвинутися депресія", зазначає Лілія Дубас. Коли виникають перші симптоми професійного вигоряння, треба відразу бити на сполох. "Людина, звісно, може змінити роботу. Але проблема не зникне. Найкраще рішення розказати про неї. Варто звернутися по допомогу до керівника чи НR, піти до психотерапевта. За потреби, якщо, наприклад, вигоряння переросло в депресію, можна відвідати психіатра. Він призначить необхідні препарати. Адже через профвигоряння можуть розвинутися безсоння, синдром хронічної втоми, головний біль. Але не всі здатні визначити, що мають проблему. Частіше люди починають звинувачувати всіх навколо і просто не усвідомлюють, що потребують допомоги. Тому ми проводимо багато вебінарів, лекцій для працівників. Таким чином підсвічуємо, що така проблема існує", додала Лілія Дубас. Як не допустити вигоряння 1. Плануйте робочий день, виконання завдань за пріоритетністю. Навчіться казати ні, попросіть роботодавця чітко сформулювати ваші обовʼязки. 2. Організуйте комфортне робоче місце. Дбайте про добрі стосунки з колегами, звертайтеся до них по допомогу. 3. Робіть перерви що дві години, не пропускайте обіду. Достатньо спіть, виходьте на прогулянки, займайтеся спортом - це допомагає зняти стрес, покращити настрій. 4. Крім щорічної відпустки, протягом місяця беріть один-два додаткові вихідні. Або попрацюйте віддалено чи пів дня, якщо є така потреба. 5. Пʼятницю можна зробити днем без зустрічей і телефонних дзвінків, щоб завершити спокійно всі справи перед вихідними. 6. Розмежуйте роботу й особисте життя. 7. Звертайтеся по допомогу до психолога та роботодавця, якщо відчуваєте симптоми вигоряння. "Щоб вчасно помітити професійне вигоряння, керівникам слід бути уважними до своїх колег. Знаходити час на обговорення не тільки робочих тем, а й особистих. Коли в колективі панують довірчі стосунки, людині легше поділитися своїми проблемами. А розуміння та підтримка колег допомагає їх розв'язати. Також керівникам слід оптимально розподіляти навантаження, щоб у працівників була можливість узяти паузу, відпочити. І поза роботою лишався вільний час на себе. Також важливо разом із працівником розібратися, чому зʼявилися ознаки вигоряння. Наприклад, причиною можуть стати нереалізовані карʼєрні очікування, недостатня мотивація. Працівник не відчуває, що його цінують, - знижується самооцінка, зникає інтерес до роботи, проявляється агресія, починаються конфлікти з колегами. Тоді варто запропонувати додаткове навчання, перекваліфікацію, спробувати себе в новому проєкті. Таким чином можна допомогти працівнику уникнути вигоряння", - говорить Лілія Дубас, директорка з персоналу фармацевтичної компанії Тева в Україні. Якщо ж професійнеому вигорянню не вдалося запобігти, одним із найдієвіших способів допомоги є перерва в роботі. "Працівник може взяти тривалу відпустку. Якщо поєднувати її з активним відпочинком, це покращить ситуацію. Не зайвою буде й допомога психолога. Головне - не ігнорувати проблеми", - зазначила Лілія Дубас. Професійне вигоряння може призвести до втрати працездатності від кількох тижнів до місяців. І мати більш важкі наслідки, коли вже не обійтися без допомоги психіатра та медикаментозного лікування. Вплив повномасштабної війни на емоційний стан українців Рівень задоволеності власним психологічним станом 2022 - 41% 2025 - 36% Що найбільше непокоїть Тривожність, погіршення сну, виснаженість, емоційна нестабільність Що допомагає долати стрес - проведення часу в інтернеті - спілкування з друзями та сім'єю - перегляд фільмів - прослуховування музики Запит на психологічну підтримку 2022 - 41% потребували 2025 - 71% Доступність допомоги 66% опитаних зазначили, що в Україні потрібно покращувати доступ до послуг з ментального здоров'я *Дані: четверта хвиля всеукраїнського дослідження (грудень 2024 січень 2025). Проведено компанією 4Sеrvісе у межах Всеукраїнської програми ментального здоров'я "Ти як?" Вигорянню краще запобігти, ніж боротися з його наслідками. Тому за перших тривожних ознак потрібно починати діяти, щоб усунути проблему ще до того, як вона переросте в більш важкі розлади.

Нова культура говорити про важливе: у Києві вперше відбудеться фестиваль про ментальне здоров'я та сексуальну культуру. Запис МІЙ ФЕСТ: відкритий простір для освіти, діалогу та самопізнання спершу з'явиться на Громадське радіо.

"Рубрика" розповідає, як користуватись Трекером і кому він буде корисний. У чому проблема? Багато корисних звичок, які допомагають нам у житті, закладаються в дитинстві. Ми вчимо дітей дбати про фізичне здоров'я, гігієну, привчаємо до порядку в побуті, втім часто забуваємо про звички, які допоможуть підтримати ментальне здоров'я вашої дитини.  Яке рішення? Академія Турботи розробила безоплатний […] Тhе роst Трекер Добрих Звичок для дітей: як працює інструмент, що вчить дбати про ментальне здоров’я арреаrеd fіrst оn Рубрика.