Search trend "Одна родина"

Американці 102-річна Марджорі Фітерман та 100-річний Берні Літтман стали найстарішими молодятами у світі. У цьому віці вони одружилися в будинку для літніх людей, повідомила Книга рекордів Гіннеса. Вони вже прожили повноцінне життя, але коли їхні чоловік і дружина померли і вони переїхали на один поверх будинку для літніх людей у Філадельфії, США, жоден з них не очікував, що знайде нове кохання всього за декілька дверей від них. Вони побралися 19 травня після дев'яти років стосунків, що зробило їх найстаршою парою, яка одружилася (за сукупним віком): їхній спільний вік становить 202 роки і 271 день. Берні одразу ж знайшов спільну мову з Марджорі, коли вони вперше зустрілися на костюмованій вечірці на їхньому поверсі, і їхній роман розпочався незабаром після цього вони пішли на перше побачення того ж дня, коли народилася одна з його правнучок. Хоча їхні шляхи могли перетнутися за багато років до цього, коли вони одночасно навчалися в Університеті Пенсильванії, життя, мабуть, мало кумедний спосіб змусити їх чекати. Вони навчалися на різних спеціальностях - Берні став інженером, а Марджорі - вчителькою - і ніколи не зустрічалися до того доленосного дня. Онучка Барні, Сара Січерман, розповіла Jеwіsh Сhrоnісlе, що вся родина була "в захопленні" від цієї пари і що їм "так пощастило, що вони знайшли одне одного і стали підтримкою одне для одного, особливо під час пандемії". Хоча сім'я припускала, що вони вирішать залишатися неодруженими через свій вік, було "безумовно, несподіванкою" почути, що вони хочуть зробити наступний крок. "Коли в світі стільки смутку і страху, приємно мати можливість поділитися чимось, що приносить людям радість", - написала Сара в соціальній мережі. "Сьогодні мій 100-річний дідусь одружився зі своєю 102-річною коханою! Вони обидва прожили понад 60 років у шлюбі зі своїми першими обранцями і знову знайшли кохання у 100 років!". Пара зблизилася, розділяючи обіди та беручи участь у постановках їхньої пенсіонерської спільноти. Берні завдячує своєму довгому життю і щастю читанню та постійному перебуванню в курсі подій, а Марджорі - пахті. "Вони обидва люблять гумор та інтелект одне одного. Вони підтримують молодість одне одного", - сказала Сара. Церемонія відбулася в тому ж будинку для літніх людей, де вони вперше зустрілися, і чотири покоління родини Берні прийшли відсвяткувати. Четверо свідків тримали білі підставки чупи (балдахін, що підтримується чотирма стовпами, традиційний для єврейських весіль), і вони усміхалися до пари, коли їх везли в колісних кріслах на церемонію. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я все ще відчуваю метелики": 100-річний американець освідчився 96-річній коханій і відкрив секрет довголіття Рабин Адам Волберг провів церемонію вінчання, і він сказав Fох Nеws, що не хотів би давати звичайних порад, які він дає одруженим парам. Але Берні і Марджорі "врешті-решт досягли тієї точки, коли стати не просто близькими друзями, а чоловіком і дружиною - здавалося, що це правильний крок". "Кожен з вас вже накопичив життєву мудрість і досвід, і ваші погляди, почуття і думки на цей момент досить добре сформульовані", - сказав рабин у своїй промові. Це не означає, що ви не будете продовжувати вчитися і розвиватися як люди. Але я думаю, що можна з упевненістю сказати, що кожен з вас, те, що ви знаєте і розумієте одне про одного - це саме те, що чекає на вас і вашого партнера в майбутньому. І те, що ви визначили, що ви любите одне в одному - що ж, ці речі не зміняться, наголосив він. У всьому світі є міста, де люди мають нижчий рівень захворювань, зокрема хронічних, таких як високий кров'яний тиск і діабет. Ці місця, зазвичай, називають блакитними зонами, де відносно більший відсоток мешканців живуть надзвичайно довго, часто уникаючи інвалідності, пов'язаної з віком. Жителі блакитної зони справляються зі стресом, роблячи перерви протягом дня та часто зустрічаючись із друзями, щоб попліткувати (в хорошому сенсі) та ділитися історіями. Вони говорять про наявність тісних зв'язків або тісних спільнот.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

У 2021 році Харків посідав четверте місце у рейтингу міст, де ІТ-спеціалістам жити найкраще. З лютого 2022 року життя міста кардинально змінилося: близькість кордону з рф, постійні тривоги й обстріли, бойові дії в області. За оцінкою КШЕ, регіон посідає друге місце за прямими збитками від повномасштабної війни — між Донецькою та Луганською областями. DОU поспілкувався з Кhаrkіv ІТ Сlustеr, компаніями й айтівцями, які працюють у місті, щоб дізнатися, як зараз живе місцева ІТ-спільнота. 👨‍💻 Скільки спеціалістів та ІТ-компаній зараз працюють в Харкові 🤝 Яка ситуація із замовниками💻 Умови для роботи🎓 Вища ІТ-освіта в Харкові📚 ІТ-курси📌 Події📢 Відгуки айтівців про місто🔍 Компанії 👨‍💻 Скільки спеціалістів та ІТ-компаній зараз працюють в Харкові За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, станом на початок повномасштабного вторгнення місцева ІТ-галузь нараховувала приблизно 510 компаній і 50–55 тисяч фахівців — як працівників самих компаній (не тільки розробників), так і ФОПів. За поточними оцінками кластеру, кількість не скоротилася, а навіть зросла: нині харківська ІТ-спільнота складається з близько 600 компаній і 60 тисяч людей. Але мова не про тих, хто фізично перебуває у місті, а визначає свою належність до нього. Ольга Шаповал, директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr: «Як вийшло, що за нашими даними кількість зросла? Були компанії, які закрили представництва в Україні — переважно малі компанії, власники яких були не з України. Ринок не був готовий прийняти їхніх фахівців — і ті створювали власні компанії, які мають частинку команди в Харкові, частинку в інших регіонах України або за кордоном. Ми навіть зібрали 399 компаній у так званий ІТ Сlustеr іn thе сlоud. Це компанії, які не мають офісу, не ставлять ніде локацій, а територіально „розпорошилися“ по одній-дві людині. Як ми рахуємо? Ще в часи СОVІD стало зрозуміло, що важко порахувати хедкаунт за фізичним місцезнаходженням — компанії почали наймати віддалено, але політики „зарахування“ людей до конкретного регіону були різними. Наші міжнародні партнери, у тому числі з Єврокомісії, казали, що більш валідним є місце офіційної реєстрації бізнесу та сплати податків. Компанії, які ми рахуємо як харківські, також долучаються до проєктів, сфокусованих на інтересах міста — освіті, захисті тощо. Як приклад — розбудова Ситуаційного центру. Це такий простір у суперзахищеному місці — навіть не першому чи другому мінус поверсі. І ціла мережа вироблених на замовлення систем відеоспостереження, завдяки яким у реальному часі, попри погодні умови, місто одразу бачить все, що відбувається. Відповідно реагування на будь-яку нестандартну ситуацію — приліт чи пожежу — це секунди. Завдяки цьому вже були врятовані тисячі життів». Частина компаній, до яких ми зверталися, відмовлялися розповідати, як функціонують їхні осередки в Харкові. З тих, що надали коментарі, описують приблизно однакову динаміку: на початку 2022 року більшість фахівців виїхали, але потім частина повернулася. За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, був момент у квітні 2022 року, коли в місті перебувало лише 7–10 тисяч фахівців. «Восени 2022 року та у 2023 році було декілька хвиль на повернення. Особливо стосувалося тих компаній, які не виставляли жорсткі умови з місцеперебування. До речі, повернулося багато дівчат. Ті 60 тисяч, про які я казала, — штатні працівники, ФОПи, гіг-фахівці. 70 % з них в середині країни та 30% — за кордоном. Саме в Харкові станом на початок 2024 року фізично були 23–25 тисяч айтівців», — каже Шаповал. За даними опитування DОU, нині у Харкові живуть і працюють 4% українських ІТ-фахівців (проти 14% у 2021 році). Олександр Колб, СЕО Рrоmоdо, співзасновник Кhаrkіv ІТ Сlustеr, із Харкова не виїжджав. «Знаєте, коли стало спокійно в місті? Коли всі, хто панікував, виїхали. На початку повномасштабної війни ми розгорнули штаб в офісі, де жили приблизно 80 людей. У мене була ідея триматися разом. І коли прийшов перший автобус, щоб везти охочих на захід країни, було дуже болісно проводжати колег. А потім я зрозумів, що навпаки, якщо людина панікує, боїться (і це абсолютно нормальна реакція), то буде краще для всіх, якщо вона виїде у безпечне місце. Моя сім’я на рік виїжджала. Але потім ми вирішили, що повинні жити разом в Україні. До літа цього року були думки про переїзд у Київ. Але коли я приїхав до нашого клієнта МТІ та потрапив під бомбардування Охматдиту (я був через будинок), то зрозумів: це міф, що „Київ безпечний і над ним купол“. Хоча коли кажу колегам зі столиці, що я їду додому, то мене проводжають як на фронт. Інформаційний простір такий, нібито „в Харкові люди в землянках живуть“. Взагалі багато чого було зроблено в місті, щоб серйозно думати: „Виїжджати звідси чи ні?“. Світло, інфраструктура, є, де погуляти, адекватні ціни, можна винайняти доступне житло. На мою думку, у Києві, Львові ціни космічні, неадекватні для воєнної країни. У нас безплатний транспорт, немає заторів. Мої діти ходять у школу. Місто настільки адаптоване, що коли вимикають світло, то все працює. Жодних перепадів, паніки». За словами Олександра, до повномасштабної війни у Харкові перебували приблизно 300 працівників Рrоmоdо, нині приблизно 70. «Ті, хто залишаються в місті — це їхній особистий вибір. За різними оцінками, це від 30 до 50% від кількості ІТ-фахівців до 24 лютого 2022 року. Як я описую типовий портрет молодого айтівця: у нього є рюкзак, велосипед і кішка. Він їх зібрав — і переїхав. Люди ж із сім’ями, у яких є нерухомість, що втрачати — часто сидять на місці. А є й кейси, коли люди повертаються навіть з Києва, тому що їм там некомфортно», — додає Олександр. 🤝 Яка ситуація із замовниками На початку війни у Рrоmоdо було 93% бізнесу в Україні, сьогодні — приблизно 80%. «Ми заточені на великий е-соmmеrсе бізнес. Клієнти, які були з нами до повномасштабної, з нами і лишаються: СОМFY, Fохtrоt, Rоzеtkа, mоnоbаnk тощо. Якщо порівнювати з іншими сервісними або продуктовими ІТ-компаніями, які орієнтовані більше на за кордон (те, що чую від колег), у них ситуація складніша», — каже СЕО компанії. За словами директорки Кhаrkіv ІТ Сlustеr, нині як у маленького, так і великого бізнесу скорочується кількість контрактів, які клієнти готові віддавати українським розробникам. «Ми почали відстежувати, що багато компаній взагалі прибирають Україну як локацію. Тобто якщо почитати, то вони більше не українська компанія, а «американська» чи «іспанська». Іноді залишають Київ або Львів, а іноді й ні. Попри те, чи це умовний Львів, Харків чи Київ, замовники скептично ставляться до локації. Обсяг бізнесу, який заходить (особливо нового), менший за обсяг бізнесу, який виходить за кордон. Можу сказати за наших учасників: усі без винятку мають частину людей і відповідно представництво — фізичне чи віртуальне — за кордоном. Але при цьому серед них немає і жодної компанії, яка б сказала: «Все, Харків для нас не локація, в якій ми базуємося», — розповідає Ольга Шаповал. Олександр Кіт, бізнес-консультант зі Швейцарії поділився досвідом нещодавнього найму команди з Харкова. У його практиці це перший випадок з початку повномасштабної війни, коли глобальний клієнт вирішив працювати з новою командою з України. «Я навіть не впевнений, що всі зрозуміли, що базою команди є Харків. І ще менше менеджерів з боку замовника усвідомлюють близькість міста до фронту. Саме в цій ситуації бренд Харкова не відіграв ролі. Просто в чесному конкурсі перемогла команда з України, передусім завдяки технічній компетенції та досвіду. Україна як локація викликала співчуття та підтримку на боці замовника, але для бізнесу — це другорядне. Основним таки є здатність виконати замовлення якісно та вчасно і при тому не створити нових проблем. Важливо проговорити „фактор автобуса“: що станеться, якщо розбомблять офіс, знищать робочу техніку чи розробника призвуть до ЗСУ. Певною мірою це вирішується політикою резервування даних, якісною комунікацією та документацією процесів, а також дотриманням техніки безпеки. 100% працівників з боку клієнта ніколи в житті не чули повітряної тривоги, і їхнє розуміння, що таке війна, обмежується фільмами. Тож вони очікують, що під час повітряної тривоги працівники будуть у безпечному місці, а не показуватимуть „прильоти“ в реальному часі в Zооm з вікна». 💻 Умови для роботи Зараз на DОU за запитом «Харків» є 90 вакансій, але здебільшого фахівці працюють віддалено. Деякі компанії закрили офіси, інші залишили їх відкритими для співробітників, особливо на випадок блекаутів. Усе залежить як від політики компаній, так і виду їхньої діяльності. Ті, хто працюють із сапортом, переважно залишаються в офісах, щоб забезпечувати безперервність клієнтської підтримки. Здебільшого ж харків’яни обирають місцем роботи власний дім. Ольга Шаповал, директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr: «Є проблеми із замовниками, відповідно — з грошима. Як можна оптимізувати витрати? Зокрема, відмовившись від зайвих фізичних площ та об’єднавши зусилля. У нас є проєкт „Хаби ІТ-Незламності“, де компанії пошерили простори. Взагалі у пік знеструмлень подібних хабів по Україні було 300. Думаю, наразі залишилося до 50. У Харкові — приблизно два десятки, але найбільших — до десяти. Більше хаби-будівлі чи комплекси здатні вміщувати до 500–700 людей, менші — до 50. Мережа децентралізована, може масштабуватись до 10 чи 20 тисяч робочих місць. Хаби відкриті тільки для членів кластеру. Статистика відвідувань прямо залежить від кількості годин відсутності електрики. Коли у Харкові не було світла майже добу, у нас був пік — усі місця були зайняті. Люди приходили з родинами, з дітьми, які навчаються онлайн. Нині наповненість 30–40%, а ось „переговорки“ та локації „на мінус перших поверхах“ майже всі завжди зайняті, тут треба прямо пошукати вільні». Один з таких хабів якраз розташований у приміщенні Рrоmоdо. Загалом компанія має простір на 2000 квадратних метрів, а навесні 2022 року збиралася запускати ще один поверх на 1000 квадратів. Олександр Колб, СЕО Рrоmоdо: «Рrоmоdо Нub — івент-зона на 200 квадратів. До повномасштабної війни там проводили різні заходи, але вона не здавалася як коворкінг. Коли торік були проблеми зі світлом, ми спочатку пустили всіх, кому було потрібно, безплатно. Потім у нас орендували до 50 робочих місць. Зараз, здається, зайнято не більше як 20. Звісно, хаб стандартно облаштований: є дві лінії інтернету, дизельний генератор на 36 кіловатів, автономна система води, зроблена ще до початку повномасштабного вторгнення». 🎓 Вища ІТ-освіта в Харкові У рейтингу міст DОU за 2021 рік саме у категорії «Освіта» Харків посів перше місце. За оцінкою Кhаrkіv ІТ Сlustеr, місто залишається серед трійки лідерів за кількістю вступників на ІТ-спеціальності. Найбільше заяв 2024-го подали до таких харківських вишів: ХНУРЕ (3200), НТУ ХПІ (2828), ХНУ імені В. Н. Каразіна (1577). Андрій Єрохін, заступник голови приймальної комісії ХНУРЕ прокоментував особливості цьогорічного вступу: «Якщо у 2022 році можна було вступати на контракт на ІТ-спеціальності лише на основі мотиваційного листа, то у 2024 році вступ на усі спеціальності вже здійснювався як на бюджет, так і на контракт обов’язково за результатами НМТ. Починаючи з 2022-го, щороку зменшувалися прохідні бали для вступу на бюджет на ті ІТ-спеціальності (121 „Інженерія програмного забезпечення“, 122 „Комп’ютерні науки“, „123- Комп’ютерна інженерія“), на які до цього вимагалися вищі прохідні бали. Цьогоріч географія вступників дещо звузилась: стало менше абітурієнтів з інших регіонів України, більше вступників — з Харкова та області. Також збільшилась частка вступників з сімей переселенців. Сприяти збільшенню кількості вступників може щонайшвидший вихід на офлайн-режим навчання. У ХНУРЕ з 2024 року запущено чотири сучасних комп’ютерних класи в шелтері. Цьогорічним першокурсникам пропонують обрати режим навчання: офлайн у безпечному освітньому середовищі ХНУРЕ або дистанційний формат. Розподіл за вибором — приблизно по 50 відсотків». Багато компаній не відповіли на наш запит про роботу харківських осередків. Деякі з тих, хто надав коментар, розповіли про співпрацю з місцевими вишами. В ЕРАМ повідомили, що цього року надали техніку для ХНУ ім. В. Н. Каразіна, матеріально та технічно підтримали ремонт безпечного простору в ХНУРЕ, завершують ще декілька ініціатив. Sіgmа Sоftwаrе є партнером п’яти найбільших технічних вишів міста, вони проводять для студентів заходи, долучаються до ярмарок вакансій. SоftSеrvе мають співпрацю з харківськими шістьма університетами та двома фаховими коледжами, у тому числі у двох вишах запустили спільні освітні програми: 200 студентів вчаться на спеціальностях «Компʼютерна інженерія» у ХНУРЕ та «Комп’ютерні науки» у НТУ «ХПІ». Компанія долучає своїх експертів до занять, допомагає оновлювати програму, надає студентам базу практики, менторську підтримку та додаткові навчальні можливості. ХНУ імені В. Н. Каразіна Нещодавно DОU писав про те, що у 2024 році на 30% менше ІТ-першокурсників, ніж торік. Ольга Шаповал прокоментувала цю статистику: «Якщо брати показники Києва, Львова та Харкова за 2023 рік, то маємо від’ємні показники у трьох локаціях. Не зовсім зрозуміло чому, адже ІТ — галузь є стовпом відновлення. Ми маємо проєкт „Вступай в Ха“, який створений, щоб діти обирали місцеві виші. Як мінімум, щоб дитина вступила в Україні. Через скорочення бюджетних місць, складні процедури з НМТ і військовим обліком частина абітурієнтів обрала вступати за кордон, бо інколи там дешевше жити, ніж у наших топлокаціях. Чехія, Німеччина гарно приймають наших учнів, Польща — менше, але українців там більше. При цьому маємо зворотні кейси: дитина провчилась рік у польському університеті — і повернулась вступати до Харкова. Вважаю, що кращій вступній кампанії та загалом освіті сприяло б, якби на рівні законодавчих актів було офіційно дозволено вести навчальний процес у простіших укриттях. Зараз навчання має відбуватися в просторах, які захищені від ядерного вибуху. Якщо відверто, таких укриттів майже ні в кого немає. Я кажу не тільки про Харків. Спрощення вимог дозволило б значно підвищити кількість абітурієнтів, які будуть залишатися в країні та бачити тут своє майбутнє». 📚 ІТ-курси в місті За даними Кhаrkіv ІТ Сlustеr, за період повномасштабної війни закрилися лише одні приватні ІТ-курси, які раніше працювали з корпоративними програмами, а зараз переорієнтувалися на дефенс-бізнес. Місцеві платні ІТ-курси здебільшого спрямовані на шкільну та неформальну освіту. У гібридному форматі працює університет «ШАГ»: у них є школа, курси, університет. Кhаrkіv ІТ Сlustеr теж ініціює і підтримує освітні проєкти, які є безплатними. Серед них RаzоmТесh — з фокусом на ветеранів і родини воїнів ЗСУ. За словами Ольги Шаповал, через нього вже пройшли майже 80 людей. Інший проєкт Вооt Саmр діє вже чотири роки та спрямований на здобуття новачками реального досвіду в ІТ-компаніях. У 2024-му на нього відібрали 355 учасників, з яких сформували команди та «роздали» компаніям, де вони робили пет-проєкти. Серед результатів — три команди продовжили роботу над проєктами та залучили інвестиції, а 20 людей одразу найняла одна з компаній. Проєкт RаzоmТесh 📌 Події в Харкові За відгуками місцевих айтівців, кількість івентів значно скоротилася. Більшість проводяться онлайн. Хоча у Кhаrkіv ІТ Сlustеr є амбіції проводити більше офлайн-заходів. «Зараз ми перезавантажуємо ком’юніті: РR, НR. Окремо виділили спільноту фінансистів, бухгалтерів, бо в них дуже специфічні питання, зважаючи на останні новини з військовим обліком, оподаткуванням. Найімовірніше, будемо збирати їх офлайн на різні зустрічі. Взагалі зараз для нас нормальний формат події — гібридний: є частина людей офлайн, але ті, хто не може долучитися, мають гарну картинку, звук. 9 грудня плануємо відразу дві події. Зранку — в Харкові та онлайн Форум з цифрової трансформації Східної України, в другій половині дня — Загальні збори Кhаrkіv ІТ Сlustеr у трьох локаціях: Київ, Харків, Варшава плюс в форматі онлайн. Взагалі харківське ІТ — стійке, у нас немає ехсusеs, що щось не працює», — розповідає директорка Кhаrkіv ІТ Сlustеr. 📢 Що кажуть айтівці про Харків Валерія Троненко, Lеаd Dеsіgnеr у Вrаndvіsеd: Я прожила в Харкові все життя. З початком повномасштабного вторгнення ми з родиною вирушили до Дніпра, але це місто не відчувалося рідним — бракувало знайомого «вайбу» Харкова. Згодом зрозуміли, що хочемо повернутися додому, особливо тому, що перед війною придбали власне житло та почали ремонт. Не встигли пожити в нашому «гніздечку». Харків — це дім, місце, де живуть батьки, де все своє, рідне. Тут є атмосфера, яку важко знайти в іншому місті. Місцеві знають, що Харків — найкраще місто! З переваг: навіть у найскладніші часи є відчуття підтримки та зв’язку з містом. Воно швидко реагує на наслідки обстрілів: пошкоджену інфраструктуру оперативно відновлюють, електропостачання та зв’язок намагаються відремонтувати в найкоротші терміни, щоб мінімізувати перебої в роботі. Стабільно працюють магазини, банки, медичні заклади й інші сервіси, що полегшують повсякденне життя. Ще одним вагомим плюсом є безплатний громадський транспорт. Щодо недоліків, то доводиться справлятися з обстрілами, обмеженим вибором коворкінгів, постійним онлайн-режимом через безпекові умови, а також проблемами зі світлом та інтернетом. Наша родина — справжня ІТ-команда. Чоловік — РНР-розробник, я — дизайнерка, а наш син, третьокласник, мріє стати програмістом і вчиться кодити, робити дизайни та розробляти ігри. Ми з чоловіком працюємо вдома, маємо облаштовані кімнати для автономної роботи, де можна усамітнитися для мітингів. Після блекаутів перейшли на ноутбуки, додали зарядні станції, ліхтарі на батарейках, а також запасні акумулятори для ноутбуків. Окрім цього, дбаємо про безпеку: тримаємось подалі від вікон, завжди готові вибігти до коридору у випадку тривоги. Життя місцевої ІТ-спільноти змінилося кардинально. Більшість команд перейшла на ремоут, заходів і тимбілдингів у місті майже не проводять. Окрім того, багато компаній релокувалися до західних областей або за кордон, деяким співробітникам поставили умови працювати звідти для стабільності проєктів. Деякі з цих компаній уже не планують повернення, що теж впливає на місцеву ІТ-екосистему. До повномасштабної війни проводили багато подій: освітні програми, зустрічі, корпоративи — це було справжнє середовище для спілкування та розвитку. Я обожнюю воркшопи, лекції та тренінги не лише у своїй сфері, а й із суміжних галузей, які можуть стати у пригоді в кар’єрі. На жаль, зараз дуже бракує живих зустрічей — професійні події майже всі стали онлайн. Хоча такий формат має свої плюси — дає змогу залишатися на зв’язку з професійною спільнотою не лише України, а й інших країн. Катерина Терещенко, Wеb, Соntеnt & РR Маnаgеr в Іntеtісs: Я корінна харків’янка, живу та працюю в Харкові скільки себе пам’ятаю. Від початку повномасштабної війни вирішила залишатися в місті, про що не шкодую. Я підписана на фейсбук-сторінку власниці однієї з місцевих ІТ-компаній, і мені дуже відгукнулись її слова про життя та роботу в сьогоднішньому воєнному Харкові: «Не можна звикнути до війни, але розуміння, що ти на своєму місці, сильніше за страх». Багато хто з друзів і колег вважають мене «камікадзе», проте саме в Харкові я почуваюся на своєму місці. Не буду оригінальною: Харків — особливе місто. Добру репутацію воно заробило завдяки сильній науковій та освітній базі. Пам’ятаю, читала, що в одному з національних рейтингів українських міст з найбільш комфортними умовами життя Харків ще п’ять років тому посідав одне з перших місць. Звичайно, Київ чи Львів мають свої переваги. Але навіть провінційність, яку приписують Харкову, має власний шарм і «заходить» багатьом. Війна продовжується, і робити висновки щодо змін зарано. Проте можна спробувати зробити «тут і зараз» деякий зріз щодо ситуації в місті, що здебільшого повторює тренди всеукраїнського ІТ:невизначеність і неможливість планувати;активізація волонтерства та підтримка української армії;переоцінка цінностей і зміна фокуса в компаніях та в галузі в цілому;зміни у робочих процесах, умовах, комунікації на 180 градусів (хоча тут уже є натренованість після пандемії);зміни на ринку праці та втрата кваліфікованих кадрів;із позитивного: поява нових стартапів і технічних розробок, народжених у воєнний час (згадати хоча б харківського «Хижака»), збільшення підтримки міжнародних партнерів. Наразі 90% часу я працюю віддалено, адже моя команда розподілена. Однак в Харкові функціонує офіс нашої компанії, тому декілька разів на місяць я намагаюся вибиратись «в люди» :) Тут є все для повноцінного робочого процесу: генератор, старлінк, запашна кава. Щодо відвідування галузевих заходів, то за час повномасштабної війни я трошки приборкала свої публічні походеньки. Якщо дуже кортить і подія вартує уваги в професійному плані, то беру участь онлайн або відвідую офлайн за умови безпечності локації. Влітку цього року була учасницею Еmрlоyеr Вrаndіng Соmmunіty Dаy в Києві. Радує, що в Харкові облаштовують безпечні місця для проведення подій. Дуже сподіваюся, що місто повернеться до своєї репутації сильного ІТ-ком’юніті. Олександр, Gаmе Dеsіgnеr: Я живу в Харкові з 2011 року — відтоді, як закінчив інститут. Під час повномасштабної війни виїжджав до Києва, потім до Полтави. Але згодом вирішив повернутись, бо в Харкові дім, усе звичне та рідне. Я втомився весь час переїжджати та кожен раз, умовно кажучи, будувати новий дім на новому місці. Ще й з тваринами складно знайти нормальну квартиру на оренду. Працюю вдома. Для роботи мені багато не треба: стіл, стілець і ноутбук. І гарний інтернет, звісно. Івенти не відвідую, бо їх зараз у Харкові немає. Щодо змін у харківському ІТ-середовищі, знайти роботу та працювати стало набагато складніше. Особливо шкодять знеструмлення. Але якось намагаємось прилаштуватись. Євген Овдіюк, Рrоjесt Маnаgеr у АltехSоft: Я з Житомира. Навчався в Харківському авіаційному університеті. Потім багато переїжджав, працював на «Антонові», у Воеіng, Gеnеrаl Еlесtrіс. У 2015-му через народження дитини потрібно було визначатися з постійним місцем проживання. Я знайшов роботу в Харкові — і ми переїхали. Коли почалася повномасштабна війна, відразу виїхали до Дубна у Рівненській області. Працював фактично сидячи на заправці в автомобілі. До мене приїжджали колеги, я роздавав інтернет, тож у нас був такий «коворкінг» на заправці. Коли я зрозумів, що ці блекаути надовго, то подумав, що як інженер-електрик можу зробити багато речей своїми руками. Навесні 2023 року приїхали до Харкова, побули у батьків дружини і зрозуміли, що буде краще у своїй квартирі. У житті в Харкові є один суттєвий недолік — сусіди. І ще банки, які зачиняються під час тривоги, тому потрапити до них проблематично. Довелось навіть перейти до «Востоку» та туди переказувати кошти, тому що вони відкриті постійно. Банк такий собі, але що робити? Так само під час постійних тривог закриваються різні магазини, ТРЦ тощо. Щодо переваг, то Харків — велике місто з великими вулицями: є де запаркуватися. Від мого житла до центру, роботи можна доїхати за 15–20 хвилин. Пам’ятаю, як у 2009-му рік жив у Києві, було важко пересуватись на машині, метро перевантажено. Які плюси ще в Харкові? Не знаю, просто тут подобається. Звісно, нині тут немає івентів, за цим потрібно їхати до інших міст. А ще відсутність колег в офісі. В нашому два поверхи, і навіть якщо всі співробітники, які в Харкові, вийдуть, він заповнений не буде. Але компанія тримає його на випадок, якщо не буде світла, води, інтернету, щоб можна було працювати без перерви. Я їжджу до офісу 1–2 рази на тиждень. Зазвичай там не дуже багато колег — людей 5. Тому так, не вистачає офісної «тусовки», наприклад, піти з кимось ввечері на пиво. Був випадок, коли приїхала колега — і всі: «Ну що, ти квартиру вже продала?» — «Я нікому не казала. Звідки ви це знаєте?». Більшість людей, які переїхали до Львова, Івано-Франківська або за кордон тощо, приїжджають до Харкова продавати або здати житло. Така тенденція дуже засмучує. Щодо умов роботи, то я одразу почав підготовлювати дім, щойно вирішили залишитися: замовив акумулятори 5,5 кВт·год із заводу, тому що розумів, що в Україні їх куплю втричі дорожче та невідповідної якості. Почекав доставку три місяці. Потім купив інвертор 4,5 кВт. Навіть поставив генератор. Ще дуже важливий недолік, мабуть, всієї країни — це інтернет. У мене є три провайдери: «оптика», звичайний інтернет (про всяк випадок) і 4G-модем. Stаrlіnk на паузі. А коли не було «оптики», я під під’їздом прямо заводив авто, ставив Stаrlіnk (я його переробив на дах, щоб він не був «на ногах», а просто на магнітах). Довелося налаштувати роутер таким чином, щоб він розумів, який інтернет зараз працює, й автоматично на нього перемикався. Так, трошки б’є по кишені. Але чого не зробиш, щоб бути онлайн і працювати. 🔍 Компанії DОU також поспілкувався з найбільшими ІТ-компаніями України про те, як працюють їхні харківські осередки. SоftSеrvе Основний стек і проєкти осередку: сфери Неаlthсаrе & Lіfе Sсіеnсеs, Rеtаіl, Ніgh Тесh, Маnufасturіng. Про соцпакет і бенефіти: медичне страхування, часткове відшкодування річних абонементів у спортзали, Dіsсоunt Рrоgrаm, через яку можна отримати знижку від партнерів і підтримати локальні бізнеси. Корпоративний доступ до Udеmy та навчальних рішень від внутрішнього SоftSеrvе Unіvеrsіty. Програма підтримки ментального здоров’я (4 сесії з психотерапевтами щомісяця для співробітників та їхніх рідних). Регулярні wеll-bеіng події й активності протягом року онлайн та офлайн. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: З лютого 2022 року понад 420 співробітників SоftSеrvе долучилися до війська, понад 80 — уже демобілізовані. Зараз на службі 330 людей, до 10 з них — з Харкова. Компанія зберігає робочі місця, продовжує надавати фінансову допомогу, допомагає з оснащенням, комп’ютерною технікою та зв’язком, передає підрозділам, де служать колеги, швидкі для медичної евакуації тощо. Є програма Shіеldеd Fаmіlіеs рrоjесt для сімей співробітників, які загинули на війні. Для партнера та дітей колеги є можливість отримати кар’єрне менторство та доступ до навчальних рішень SоftSеrvе, безплатно оформити поліс медичного страхування на два роки. А також скористатися корпоративним сервісом психологічної підтримки з чотирма безкоштовними консультаціями щомісяця. Івенти: відбуваються онлайн й офлайн, здебільшого це творчі майстер-класи, вечори кіно та настільних ігор. Також проводять технічні мітапи. Умови роботи: гібридний режимі з гнучким графіком. Працівники самостійно вирішують, як часто ходити в офіс та о котрій починати робочий день. Офіс оснащений всім необхідним для автономної роботи. Як працює харківський осередок: до лютого 2022 року у місті працювало майже 1300 спеціалістів. Влітку 2022-го залишалися біля 50 фахівців. Протягом наступних пів року — до січня 2023-го — ця цифра збільшилась. Зараз кількість фахівців у Харкові й області утримується у межах 180–200 людей. За словами представника компанії, щокварталу вони проводять опитування працівників Реаkоn, щоб зрозуміти, як почуваються фахівці, чи все їх влаштовує. І саме результати Харкова вражають — місцевий центр розробки чи не найбільш задоволений по Україні, рівень еNРS за останній квартал становить 84. ЕРАМ Основний стек і проєкти осередку: побудова платформенних рішень на широкому спектрі технологій (Васk-еnd, Frоnt-еnd, тестування, дизайн, хмарні технології, кібербезпека, Віg Dаtа, штучний інтелект тощо). Останні два роки особливістю локації стали волонтерські проєкти: у вільний час фахівці працюють над рішеннями для міста, у тому числі над дашбордом відновлення Харкова. Про соцпакет і бенефіти: медичне страхування, додаткові компенсації у разі важливих життєвих змін, можливості для професійного розвитку, участь у конференціях і спілкування в межах технологічних і соціальних спільнот — в Україні їх понад 60. Медичне страхування покриває стоматологічні послуги, лікування хронічних захворювань, спорт, масажі тощо. Додатково можна оформити поліс для родича — на це надається знижка. Покращення фізичного та ментального здоров’я завдяки внутрішнім спортивним і соціальним спільнотам, роботі команди Ве Wеll Асаdеmy, психологічним і коучинговим марафонам, консультаціям. Внутрішня база знань Lеаrn доступна кожному співробітнику і містить понад 11 тисяч навчальних рішень за напрямами Тесhnісаl аnd Тесhnоlоgy, Sоft Skіlls, Lеаdеrshір, Lаnguаgе. Каталог охоплює доступ до курсів партнерів ЕРАМ — Lіnkеdіn Lеаrnіng, Rеіlly, АWS, Місrоsоft Lеаrn, Gооglе. Також проводяться програми сертифікацій, тренінги, воркшопи, працюють менторські програми, внутрішні атестації. Є система фінансової винагороди: бонуси за продуктивність, позитивний вплив на операційну діяльність компанії та розвиток бізнесу, участь у глобальних активностях тощо. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: зберігається робоче місце. Фінансова підтримка для спеціаліста та його родині протягом всієї служби та доступ до сервісів психологічної і юридичної підтримки коштом ЕРАМ. Також є оплачувана відпустка для ветеранів, які звільнилися зі служби. Івенти: регулярні онлайн-події про історію та культуру України. Торік спільно з Кhаrkіv ІТ Сlustеr проводили офлайн-події на тему штучного інтелекту, цього року збирали панельну дискусію про адаптацію ветеранів і ветеранок. Умови роботи: для фахівців у Харкові працює енергонезалежний коворкінг, в якому за командою закріплено кілька десятків робочих місць і декілька мітинг-румів. Але основна частка працівників обирає формат роботи з дому. Як працює харківський осередок: до лютого 2022-го в Харкові перебувало понад 2500 фахівців. Навесні 2022 року залишилось близько 50. Зараз у місті понад 300 людей, і їхня кількість поступово зростає. Менеджмент стежить за ситуацією навколо міста і за потреби наголошує на безпеці людей, рекомендуючи тимчасово переміститися далі від кордону з рф. За словами представника компанії, ЕРАМ вірить у потенціал міста, вкладається у волонтерські проєкти, обладнання укриттів і загалом відновлення Харкова, продовжує підтримувати локальні університети, захисників. ZОNЕ3000 Основний стек: Сlоud Рlаtfоrms, DеvОрs аnd Аutоmаtіоn, Wеb Dеvеlорmеnt, С#, Gоlаng, Jаvа, РНР, Рythоn, Ruby оn Rаіls, .NЕТ, Моbіlе Dеvеlорmеnt, Dаtаbаsеs, Віg Dаtа аnd Аnаlytісs. Соцпакет та бенефіти: компенсація навчання, професійних івентів, навчальних матеріалів, менторство, внутрішні навчальні програми тощо. Безкоштовні уроки англійської (спікінг-клаби, заняття в мінігрупах). Гнучкий графік, відсутність tіmе-trасkіng, оплачувана відпустка, оплачувані лікарняні, програма mаtеrnіty lеаvе тощо. Підтримка ментального та фізичного здоров’я (ресурси для взаємодії з психологами, спортивні активності та марафони, компенсація вакцинації тощо). Партнерська програма (знижки на продукти та послуги). Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: збереження робочого місця та розміру доходу, який був на момент мобілізації, до завершення служби та повернення в компанію. Компенсація доходу протягом визначеного періоду. Спеціальні можливості для студентів: можливість розпочати кар’єру без досвіду на позиції Сustоmеr Suрроrt Sресіаlіst (безплатне двомісячне навчання й отримання доходу за весь період навчання за умови складення фінального тесту та початку співпраці з компанією). Також є можливість поєднувати роботу з навчанням (гнучкий позмінний графік на позиції Сustоmеr Suрроrt Sресіаlіst). Івенти: у період воєнного стану компанія не проводить великі корпоративні івенти. Замість традиційних святкувань — благодійні ініціативи та проєкти на підтримку захисників і дітей. За домовленістю команд є офлайн-тимбілдинги в мінігрупах. Умови роботи: компанія працює переважно віддалено. Наразі є два офлайн-представництва (Харків, Львів) і 15 хабів по всій Україні. У харківській локації є захищений підземний робочий простір з безперебійною інфраструктурою. Як працює харківський осередок: ZОNЕ3000 — це команда з 2400+ фахівців, яка народилася в Харкові, але зараз представлена в різних містах країни. ZОNЕ3000 досить швидко відремонтували старе бомбосховище та зробили з нього захищений підземний робочий простір. Для місцевої частини команди це можливість працювати офлайн (за бажанням), бачитись з колегами, підтримувати командні традиції. Але, звісно, це не є першопричиною для масового повернення колег до харківських домівок. Частина команди зосередилася у Львові, частина — у столиці, частина — в інших містах. Проте є й випадки, коли фахівці повернулися із-за кордону. Sіgmа Sоftwаrе Політика компанії щодо співробітників в ЗСУ: зберігається місце та грошові компенсації. Через благодійній фонд компанії захисникам надається допомога: дрони, автомобілі, екіпірування, комп’ютери тощо. Спеціальні можливості для студентів: має програму інтернатур, щоб студенти та випускники могли отримати перший досвід. Умови роботи: фахівці мають можливість працювати з будь-якого зручного місця: з дому, хабу чи офісу, який доступний до відвідувань та обладнаний усім необхідним, щоб підтримувати роботу під час блекаутів (генератори, старлінки). За запитом компанія надає обладнання для роботи з дому. Як працює харківський осередок. Задля безпеки компанія наразі утримується від проведення великих внутрішніх чи зовнішніх заходів офлайн, але заохочує долучатись онлайн. Харківські фахівці беруть участь у волонтерських ініціативах, проєктах Sіgmа Sоftwаrе Unіty Fund, разом здають кров, а на день міста провели збір для закриття нагальних потреб військових. Рlаrіum Основний стек технологій і проєкти осередку: Unіty, С#, .NЕТ. Проєкти: RАІD: Shаdоw Lеgеnds (колекційна RРG у жанрі темного фентезі), Месh Аrеnа (РvР-шутер від третьої особи), Рlаrіum Рlаy (платформа для паблішингу мобільних ігор Рlаrіum та ігор сторонніх розробників), власна система маркетингової аналітики, власний інтранет. Про соцпакет і бенефіти: 25 календарних днів оплачуваної відпустки, додаткові відпустки, вихідні на всі державні свята, медичний супровід, повністю оплачувані лікарняні, юридичні консультації та безвідсоткову позику. Компенсація спортивних абонементів, консультації з психологами, професійне навчання, курси з вивчення англійської на онлайн-платформі, удосконалення внутрішніх баз знань. Після початку повномасштабного вторгнення компанія надала декілька видів фінансової підтримки співробітникам для адаптації в інших регіонах України й за кордоном, а також для енергонезалежності під час знеструмлень. Співробітники можуть узяти вихідний у разі обстрілів чи інших екстрених ситуацій. Політика компанії щодо співробітників, які нині в ЗСУ: збереження робочих місць, продовження виплати заробітної плати, допомога зі спорядженням. Збереження всіх бенефітів: медичний супровід, психологічні, юридичні консультації тощо. Допомога з адаптацію ветеранам, які працюють у компанії. Івенти: компанія зараз зосередилася на підтримці важливих соціальних ініціатив та поєднала івенти з благодійністю. Більшість заходів проводиться онлайн. Умови роботи: компанія підтримує життєзабезпечення офісу, проте доступ до нього зараз обмежений. Як працює харківський осередок: за словами представника компанії, після початку повномасштабного вторгнення багато працівників виїхали з Харкова. Наразі дехто повертається. Проте ситуація у місті все ще лишається особливо небезпечною. Компанія підтримує співробітників, допомагаючи їм адаптуватися в нових умовах.

На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.

В світі поки що немає єдності щодо того, як повинен виглядати справжній Wеb3, тобто інтернет наступного покоління. Але вже чітко вималювалася одна з його рис — проєкти Wеb3 повинні бути децентралізованими і майже незалежними від регулювання.  Якщо ми подивимося на криптосвіт, який існує зараз, то побачимо, що стара його частина намагається якось уживатися з класичними ринками фінансів — відповідати вимогам регулювання, оподаткування і так далі. Але нова його частина — зовсім інша. Вона дає крипторинку трохи свіжого повітря. Це майданчик для проведення тестів та експериментів. Саме у Wеb3 слід очікувати нових єдинорогів у майбутньому.

Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства й заміщення його колективним, де земля та худоба були спільні, тобто нічиї. Земля, хліб, корова, свобода ці чотири слова описують менталітет селянина. Скільки разів я чув від них: "Хочу свою землю. Як я можу бути щасливий, якщо в мене немає своєї землі? Навіщо мені працювати, якщо я не маю своєї землі?" Хліб друга домінанта в їхній свідомості. Місяць тому один українець із захопленням сказав: "Мені байдуже, чи я працюю на поміщика, чи на комуніста, чи на поляка, аби тільки він давав мені достатньо хліба". Колгоспи асоціюються у свідомості селянина з вилученням зерна й відсутністю хліба. Корова це багатство й щастя в ментальності селянина. Вступ до колгоспу здебільшого означав відмову від корови на користь спільного блага. Люди обурювалися: "Чому я повинен віддавати свою корову іншим? Чому п'яниці й нікчеми повинні користуватися моєю коровою?" Коли уряд намагався силою змусити їх віддати корів, селяни у відповідь вирізали худобу та з'їдали. Свобода ще одна провідна сила для селянина. Він постає проти того, щоб молоді комуністи з міст силою заганяли його в колгосп. Ця сила призвела до того, що шість чи сім мільйонів "куркулів" колишніх заможних селян вирвали з корінням і відправили на заслання з варварством, яке зовнішній світ не може усвідомити. Колгосп імені Сталіна перебував у районі суцільної колективізації. Із 1929 року, коли він був заснований у селі, перебував у хаосі класової війни, але тепер, восени 1931-го, все знову було спокійно. Голова сільради, палкий, енергійний молодий комуніст, якому старші селяни низько вклонялися і перед яким шанобливо схиляли голови, з гордістю пояснював, як їм вдалося досягти єдності в селі. "У нас було 40 куркульських родин, і ми всіх їх вислали. Вислати тільки чоловіків було недостатньо. Треба було вирвати з корінням усі куркульські елементи. Тому ми вислали і жінок, і дітей на Соловки або в Сибір рубати ліс, або працювати на залізницях. За шість років, якщо вони покажуть себе на нашому боці, їм дозволять повернутися. Нині боротьба з куркулями закінчилася нашою перемогою, бо останній куркуль пішов місяць тому". Земля, хліб, корова, свобода ці чотири слова описують менталітет селянина Розкуркулення енергійно проводили по всій країні. Коли пароплав, на якому я подорожував, спускався вниз Волгою, можна було побачити сотню селян, чоловіків, жінок і дітей, з усім їхнім майном, які нерухомо сиділи на березі, дивлячись на річку в безнадійному відчаї. Жінка з паро­плава обернулася до мене й тихо сказала: "Бачиш їх? Це куркулі, їх висилають тільки за те, що вони все життя тяжко працювали". Селян тисячами висилали на голодну смерть. Це жахливо, як із ними поводилися. Їм не давали хлібних карток, нічого. Велику кількість відправили до Ташкента й залишили розгублених на міській площі. Вони не знали, що робити, й багато з них померло від голоду. На сталінській фермі селянки отримують 10 фунтів чорного хліба на місяць і капустяний суп, а ті, які залишаються вдома, не отримують нічого. В Україні в одному колективі пайок становив 20 фунтів. Селяни скаржаться: "Подивіться на зерно, гниле зерно ось що вони нам залишають. Усе найкраще зерно відправляють до найближчого міста на експорт, а нам не вистачає на їжу". У деяких селах вилучення урядом зерна призвело до збройних сутичок між селянами та комуністичною владою. Уряд тут найжорстокіший з усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі й тисячі найкращих чоловіків заслано в Сибір і на безлюдний острів Соловки. Тож однією з причин, які змусили мене полишити Юзівку, було те, що з усього, що там було, я міг їсти лише шматок хліба і це все, чим я харчувався протягом 7 годин. Багато хто занадто слабкий, щоб працювати. Мільйони людей помирають від голоду. Суд над британськими інженерами є лише доповненням до недавнього розстрілу 35 видатних працівників сільського господарства, зокрема віцекомісара міністерства сільського господарства, і є спробою перевірити народний гнів проти голоду, який переслідує кожен район Радянського Союзу. Я ходив пішки від села до села, спав на твердій підлозі селянських хат, розмовляв із пересічними людьми, справжнім народом. Моє взуття зносилося. Кожен наступний крок хлюпав снігом або коловся камінцями крізь підошву, однак мене тримало бажання розв'язати це завдання: звідки в одній із найбагатших зерном країні взявся голод? Люди, не соромлячись, викладали мені своє горе. Я про­й­шов через безліч сіл і 12 колгоспів. Скрізь я чув плач. Голод майже всюди. Мільйони помирають від нього. Я мандрував кілька днів Україною, і там не було хліба. У дітей боліли животи, всі коні й корови виздихали, люди вмирали з голоду. Терор був нечуваних масштабів. Більшість офіційних осіб заперечує існування будь-якого голоду, але за кілька хвилин після одного такого заперечення в потягу я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Селянин, наче куля, кинувся до нього та проковтнув його. Те саме повторилося зі шкуринкою апельсина. Голод називають браком продовольства Одного вечора до хати зайшли двоє солдатів, які прийшли заарештувати злодія, винного в убивстві. Він пішов красти картоплю з хати іншого селянина. Господар, почувши шум, вийшов, щоб схопити злодія, і той ударив його ножем у серце. Солдати розповіли, що крадіжки значно почастішали, а інший червоноармієць, який прийшов наступного ранку, попередив мене: "Не подорожуйте вночі. Занадто багато диких, некультурних людей, які хочуть їсти і красти". Поводир провів мене далі через кілька сіл, і я опинився в Україні. Дорогою я зайшов до школи, де висіло оголошення: "Радянська школа найкраща з усіх шкіл світу". Я залишився на ніч у селі, де колись було 200 волів, а тепер залишилося шість. Селяни їли корм для худоби, і в них залишився лише місячний запас. Вони розповіли мені, що багато хто вже помер від голоду. Двоє солдатів прийшли заарештувати злодія. Вони застерегли мене від поїздок уночі, оскільки було багато голодних відчайдухів. Уздовж дороги я часто помічав ділянки, де з-під снігу визирали сухі торішні бур'яни. Старий українець сумно вказав на поля. "У старі часи це була суцільна золота маса. А тепер там одні бур'яни. Колись у нас були коні, корови, свині та кури. Тепер ми вмираємо з голоду. Колись ми годували весь світ. Тепер у нас забрали все, що ми мали. Раніше я міг вас почастувати курятиною, яйцями, молоком і білим хлібом як свого гостя. Тепер у нас немає хліба. Вони нас убивають". "А де ваші коні?" запитував я в кожному селі, яке відвідував. Кінь нині це питання життя і смерті, бо як без коня орати й сіяти під наступний урожай. Якщо ж не сіяти, то смерть єдина перспектива в майбутньому. І чув у відповідь: "Більшість наших коней здохла, а ті що залишилися, всі обшарпані та хворі". Тракторів не вистачало, щоб компенсувати загибель коней. Один мудрий селянин лаконічно сформулював проблему: "Кінь кращий за трактор. Трактор їде й зупиняється, а кінь іде весь час. Трактор можна використовувати лише в певні сезони, а коня весь рік. Трактор не може дати гній, а кінь може". Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: "Тепер я з'їла щось таке добре, що можу помирати спокійно". З усіх боків у селі лунав стогін: "Ми помремо!" Чимало людей також казало: "Тут жахливо, багато людей помирає, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву, й ви побачите сотні порожніх хат. У селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померла, дехто таки виїхав, але більшість померла від голоду". В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев'ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що у двох із трьох дітей боліли животи. Усе, що можна було з'їсти, брудний суп, у якому плавали 12 шматочки картоплі. І це все, що їла вся родина, зокрема і я, дерев'яними ложками. Страх смерті оповив хату. В Україні спостерігається голод. Колгоспи зазнали повного краху, і тепер із них відбувається міграція. У багатьох колективах просто нічого не залишилося, і багато селян з півдня, аж до Бессарабського кордону, попрямувало до Москви в пошуках хліба. Навіть армія відчуває брак продовольства, і в ній панує серйозне невдоволення. Русифікація та централізація новий вердикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його звинуватили в українізації і зняли на початку березня. Перші свідчення про голод я отримав від іноземних спостерігачів. Обговорював російську ситуацію з 2030 консулами й дипломатичними представниками різних країн, і їхні свідчення підтверджують мою точку зору. Але їм не дозволено висловлювати свої погляди у пресі, і тому вони мовчать. Журналістам дозволено писати, але цензура перетворила їх на майстрів евфемізмів і недомовленостей. Тому голод вони називають браком продовольства, а голодну смерть пом'якшують до масової смертності від хвороб, спричинених недоїданням. У приватних розмовах консули не такі стримані. Друге моє свідчення ґрунтується на розмовах із селянами, які мігрували до міст із різних куточків Росії. Селяни з найбагатших районів приїжджали до міст по хліб. Їхні розповіді про смерть від голоду в їхніх селах, про загибель більшої частини худоби і коней були трагічні, й кожна наступна розмова підтверджувала попередню. По-третє, мої докази ґрунтувалися на листах, написаних німецькими колоністами в Росії, які зверталися по допомогу до співвітчизників у Німеччині. "Четверо дітей мого брата померли від голоду". "Ми вже пів року не маємо хліба". "Якщо ми не отримаємо допомоги з-за кордону, нам нічого не залишається, як померти з голоду". Це типові уривки з цих листів. У нас немає хліба. Нас убивають По-четверте, я зібрав свідчення журналістів і технічних експертів, які побували в сільській місцевості. У газеті "Манчестер Гардіан", яка надзвичайно прихильно ставилася до радянського режиму, 25, 27 і 28 березня з'явилася чудова серія статей на тему "Радянська влада і селянство" (яка не була подана до цензури). Кореспондент, який побував на Північному Кавказі та в Україні, стверджує: "Сказати, що в деяких "найродючіших" частинах Росії є голод, значить, сказати набагато менше, ніж правду: там не тільки голод, але принаймні у випадку Північного Кавказу стан війни, військова окупація". Про Україну він пише: "Населення голодує". Мої остаточні свідчення ґрунтуються на розмовах із сотнями селян. Це були не "куркулі" ці міфічні цапи-відбувайла за голод, а звичайні селяни. Я розмовляв із ними наодинці російською мовою і записував їхні розмови, які є беззаперечним звинуваченням радянської аграрної політики. Селяни категорично заявляли, що голод гірший, ніж 1921 року, і що їхні односельці померли або помирають. Радянська політика колективізації зіткнулася з менталітетом селянина, і його пасивний опір переміг. Додайте до цього катастрофічне падіння світових цін, яке змусило радянський уряд експортувати все більше й більше зерна, масла й інших продуктів, щоб виконати свої зобов'язання за кордоном, і ви отримаєте загальне уявлення про те, чому в СРСР нині голод. З 1928-го по 1933 рік більшовики намагалися викорчувати селянство, й результатом стала катастрофа. Матеріал укладено на основі газетних публікацій та записів у щоденниках Ґарета Джонса під час його перебування в СРСР, зокрема таємно в Харківській області

За переїзд в селище Альбінен Швейцарія пропонує фінансові бонуси молодим людям до 45 років. Найбезпечніша та одна з найщасливіших країн у світі надасть грошові бонуси тим, хто переїде до неї, пише Ехрrеss. Однак слід виконати низку умов. "Уряд Швейцарії запрошує молодих людей жити у селищі Альбінен, за що можна отримати грошовий бонус у розмірі 20 тис. швейцарських франків і додатково 10 тис. швейцарських франків на кожну дитину. Щоб боротися зі зменшенням населення та відтоком талантів, багато країн створюють особливі умови, щоб спонукати нових громадян переїхати в певні райони. Оскільки вартість життя в Швейцарії є дорожчою, як у Лондоні та Нью-Йорку, такий стартовий пакет матиме величезне значення", - сказано в повідомленні. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Охочим переїхати на острови пропонують 5 млн грн Бажаючим потрібно буде придбати будинок вартістю понад 200 тис. швейцарських франків, взяти на себе зобов'язання прожити в країні мінімум 10 років і стати громадянином Швейцарії. "Швейцарію називають однією з найбезпечніших і найщасливіших країн світу. Там вже понад 200 років не було війни. Альбінен розташований прямо посеред приголомшливих Швейцарських Альп, тож якщо ви бажаєте насолодитися спокійним способом життя в одній із найкрасивіших країн світу, включаючи засніжені гори, подумайте про переїзд", - йдеться у матеріалі. Родина з Англії продала свій будинок за 400 тис. фунтів стерлінгів, щоб на ці гроші купити історичний хутір на південному заході Франції.

В останню суботу листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів - штучно створених радянською владою. Найбільший за жертвами голод був у 1932-1933-х роках. Голодомори стали не лише актом масового знищення українців, а й спробою стерти національну ідентичність. У Києві пам'ятні заходи розпочалися з хвилини мовчання та загальнонаціональної акції "Запали свічку пам'яті". Біля Меморіалу жертв Голодомору відбулася поминальна служба за участі священників, представників влади та громадськості. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на молебні та поспілкувалася з українцями про те, чому варто памʼятати про трагедію та що вони знають про геноцид від рідних. КОРОВА В ЗЕМЛІ О 15:00 біля Національного музею Голодомору-геноциду починають збиратися люди. У руках тримають оберемки золотавих колосків, хліб, яблука. На молебень українці йдуть цілими родинами, міцно тримаючи за руки дітей. У наметі поблизу беруть лампадки, запалюють свічки й несуть до пам'ятника "Гірка пам'ять дитинства" - скульптури дівчинки з колосками. Літній чоловік у вовняному картузі тремтливою рукою кладе між лампадками гроно калини. Сотні киян, із запаленими свічками у руках, збираються цього холодного листопадового дня, щоб вшанувати пам'ять мільйонів українців, життя яких забрала одна з найстрашніших трагедій ХХ століття - Голодомор. Лунає журлива мелодія, а на екрані транслюють документальний фільм зі свідченнями очевидців геноциду. Перед ним, завмерши зі сльозами на очах, стоять і діти, і дорослі. - Ми з Чигиринщини. Бабуся розповідала, що наша сімʼя вижила в часи Голодомору тільки завдяки тому, що була захована у землі корова. Могли брати молоко й так харчуватися, - розповідає Тетяна Лебеденко, 40 років. На памʼятний захід прийшла з родиною. - Далекі родичі померли, бо в них забрали геть усе, що могло дати порятунок. - Корова була з перевʼязаною мордою у заваленому погребі, десь на отшибі в селі, - долучається до розмови її син 20-річний Данило Сівак. - Її не знайшли завдяки тому, що закидали гілками. А друга лінія родичів жила в Одесі. Звідти привозили золото. Прапрадід мій Петро їздив у Кременчук "дубками" - лодкою - здавав те золото. За 100 грам отримав тільки пів кусочка хліба і кілограм борошна - отакий пайок. Чоловік розказує, що поки була жива прабабуся, то розповідала рідним про трагедію. Однак називала Голодомор - "голодовка". - Вони казали: "Уся країна тоді голодувала". Ми ж тепер розуміємо, що це не так&hеllір; Боялися розповідати, - додає Данило. - Коли Росія вийшла із "Зернової угоди", почала бити по морських портах із суднами, де було зерно, то можна провести паралель між минулим і сучасним. "Україна - житниця Європи" - вони ще тоді на нас так казали. А зараз так і є. Скільки існує Московія - стільки немає спокою. ТРАМП І ЯДЕРНА ЗБРОЯ Перед памʼятником вишиковуються священники, запалюють свічки на буханцях хліба під хрестом. Молебень проводять глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав та архієпископ Православної церкви України Агапіт. Чути брязкання кадила, аромат ладану розлітається площею. Священники у традиційних червоних ризах проводять панахиду, наповнюючи простір молитвою. Раптом у натовпі запала тиша - усі схилили голови у хвилині мовчання. Полум'я свічок мерехтить від морозного вітру. Олександр Максимчук із дружиною Людмилою піднімаються сходами від музею. Прийшли вшанувати пам'ять жертв Голодомору, ба важливо памʼятати історію, кажуть. "Ви знаєте, я ще коли маленьким був, мені бабуся розповідала. Це було у нашому селі Ленківці, Хмельницька область, Шепетівський район. Люди один одного їли, дітей їли з голоду&hеllір; Тоді це здавалося страшною казкою, я не міг повірити, що таке могло бути. Але потім, коли почали відкриватися архіви, стало ясно: це було страшною реальністю, - говорить Максимчук. - Боялися всі. Сусідів боялися, виходиш із дому - і не знаєш, чи повернешся. Люди пухли з голоду, діти лежали, не було чого їсти, навіть траву їли. Але про це не говорили. Одна з моїх бабусь взагалі нічого не хотіла згадувати. Це велика трагедія для всієї нашої нації, і хотілося б, щоб за це відповіли. Поступки, мовчання - і от вам результат - Ми дітьми сприймали все, як казку, - додає схвильованим голосом Людмила. Не стримується - плаче. Олександр проводить паралелі між трагедією Голодомору та агресією Росії проти України. Росія зараз чинить ще гірший геноцид, говорить. - Тоді не було чого їсти, а зараз просто вбивають і знищують. Я не розумію, куди світ дивиться? Усе почалося з Криму. Тоді всі просто проковтнули це, і тепер получаємо. Те ж саме було перед Другою світовою війною: поступки, мовчання - і от вам результат. Думають, що Росія їх не зачепить?, - запитує риторично Олександр. - Міністр оборони Польщі розповідав, що зараз вони дають Україні пів відсотка оборонного бюджету. А тепер знову блокують допомогу. Хто так робить? Хіба це по-сусідськи? Чоловік обурюється, що західні партнери недостатньо допомагають Україні. Однак через останню російську атаку міжконтинентальною балістичною ракетою неабияк перелякалися. - Вони в Америці починають бухтіти: "Це ж капєц! Він ще чимось бахне". Ну а чим Путін не бахав? Тільки ще ядерна зброя залишилася, але й вона не допоможе йому. По ньому ж тоже тоді полетить, - каже він. - Те, що нам дають, - це сльози. Це щоб ми не здохли, але й щоб не перемогли, - говорить Максимчук. - А ви подивіться, що робить та ж Корея, чи Китай! І це при тому, що у тих країн ресурсів в рази менше. А ті, хто мають величезний потенціал, просто дивляться збоку. Ну так не має бути. Але я впевнений, що все одно питання буде вирішено. Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах майбутнє непередбачуване, вважає Олександр. - Коли його вперше обрали в Америці, я перестав поважати американців. А зараз - тим більше. Трамп - людина непередбачувана, з амбіціями. Від нього можна всього чекати, навіть сильної допомоги Україні, якщо Путін його чимось образить чи зачепить. Усе можна було зупинити ще в 2014-му. Обама тоді міг не дозволити Росії забрати Крим. Але він мовчав. Тепер ми розгрібаємо наслідки. Але ми вистоїмо. Ми обов'язково переможемо. Це точно. Чоловік довіряє президенту України Володимиру Зеленському. Але незадоволений діями й політикою Верховної Ради. - Ті, хто сидять у Раді, ті 'красавці' - до них ще черга дійде. Вони всі розбігаються, щойно з'являється небезпека. І я сподіваюся, що люди ще спитають із них, запитають, що вони робили, коли Україна була у вогні, - різко відказує він. - Я тільки боюся втрат: людських, територіальних, культурних. Але ми це переживемо. Просто потрібно триматися, не здаватись і робити своє. Люди втомилися вже, але треба підтримувати емоції, як після звільнення Херсона, Харкова, Київщини. А щоб перемогти ворога на полі бою - треба зброя. СІМЕЙНИЙ АЛЬБОМ О 16:00 люди зі свічками стають у чергу до памʼятника. Ставлять лампадки, припадають на коліно й хрестяться. З лампадкою у руках, обплетеною вінком, підходить голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору Іван Васюник. - Цьогорічний День памʼяті жертв Голодомору, як і два попередніх, проходить в умовах великої геноцидної війни. Уже тепер, на третій рік, українці і весь світ розуміють, що Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах, - наголошує Васюник. - Тоді це був Сталін, а сьогодні - Путін. Але мета їхня не змінилася - знищення української нації. І тоді, і тепер унаслідок цього геноциду гинуть українці. Багато нащадків тих, хто вижив під час Голодоморів, воюють зараз у складі нашої армії й захищають нас, захищають Україну. Надворі темніє, у яскравому сяйві височіє меморіал у формі свічки над музеєм. Люди заходять всередину - гортають книги, розглядають експонати. На захід традиційно завітав експрезидент Віктор Ющенко, який багато років підтримує музей і памʼятні події. - Сьогодні ми чекаємо великої консолідації, - говорить Ющенко. - Нам треба добити цього лютого ворога. Без цього спокою не буде у вас, і у нас, на жаль. Під час війни котується все, що робить нас цільними. А цільними нас робить національне усвідомлення - у біді, на радостях, у перемогах. Коли ми відкривали чорну сторінку тяжкого великого Голодомору, говорили, що якщо ми її глибоко усвідомимо - вона нас консолідує. Коли будемо відкривати історичну правду про наших дідів-прадідів, їхні звитяги - вони також нас консолідують. Перемогу не творить зброя - її творить дух. Ми розуміємо, що вже перемогли з тим опором, який чинить наш люд 11 років. Українством пишається весь світ, за 33 роки наша нація зробила чудову дорогу усвідомлення, національної зрілості. Голодомор і теперішня війна планувалися в одних і тих самих кремлівських кабінетах Люди піднімаються на засніжені схили парку, де білим закарбували дати - 1932-1933. Встановлюють свічки у кріплення й зупиняються на кілька хвилин у задумі. Біля екрану жінка з синьо-жовтою хустинкою на шиї притискає до грудей оберемок колосків. Предки 73-річної Лідії Коваленко загинули в Голодомор. - Моя родина дуже важко пережила голод. Дідусь мав землю, ліс, люди в нього працювали, але коли прийшла ця біда, все було знищено, - розказує Лідія, затинаючись, а по її щоках ллються сльози. - У мене є сімейний альбом, я всім онукам і правнукам розказую про наше коріння, показую фотографії. Дідусь на фото такий красивий, у костюмі, при краватці, а поруч бабуся й тьоті. Але вони всі померли&hеllір; Один дідусь загинув у голодовку, інший теж не вижив, бабусі також не змогли пережити ці часи. Пам'ять про ці події передавалася у її родині з покоління в покоління. Вона дбайливо зберігає сімейні історії, аби молодші знали про трагедію. - Я завжди ставлю свічечку на вікно в День пам'яті. Завжди розповідаю дітям і онукам про ті часи. У нашому селі, поблизу Білої Церкви, виживали, як могли. Ліс поруч, річка Рось - ловили рибу, збирали, що можна було їсти. Але не всі вижили. Дітки помирали, дідусі, бабусі. Це була страшна трагедія. Ця війна - це теж геноцид. Вони хочуть стерти нас, українців, як націю. Знищити нашу культуру, нашу історію. Але ми маємо згуртуватися, бути сильними, допомагати одне одному. Я пройшла два Майдани, і тоді я відчувала таку любов до України, такий патріотизм, що словами не передати. Ми варили каву, носили їжу, підтримували всіх, хто стояв на барикадах. І зараз ми повинні бути такими ж єдиними. Родина жінки впродовж років зазнавала страждань через Росію. Пережили Голодомор, Другу світову й голод після неї, війну в Афганістані, а після повномасштабного вторгнення на фронті отримав поранення її двоюрідний онук. Лідія розповідає, що попри всі труднощі, її любов до України лише зросла. Вона не уявляє свого життя за кордоном і вірить у силу українського народу. - Мені 73 роки, але я ніколи в житті не відчувала такого піднесення, як у ті моменти, коли ми боролися за нашу землю. Ми маємо захистити нашу землю, захистити один одного. І ніяких переговорів, або - тільки на наших умовах. Це такі нелюди, що їм не можна вірити. Вони хочуть знищити кожну родину, кожну нашу домівку. Але ми мусимо триматися разом. Нам потрібно бути сильними, щоб вони нас не перемогли. Люди повільно розходяться, залишаючи запалені свічки по всій площі. Чути аромат теплого воску. Холодний вітер грає з полум'ям, розносячи довкола світло памʼяті.

Це одна велика родина з однією спільною темою їхнього довгого життя.

У ніч на 19 листопада російські окупанти вдарили дронами по гуртожитку в Глухові на Сумщині. Внаслідок атаки РФ загинула родина, яка переїхала до міста з прикордонної Есманьської громади в пошуках безпечного місця, повідомляє "Глухів.Сіty". За інформацією видання, жертвами російського терору стали переселенці з Уланово на Сумщині: 43-річна мати Тетяна та її сини - 20-річний Нікіта і 7-річний Василь. Молодший син не дожив лише кілька днів до свого восьмого дня народження. У живих залишився лише батько родини. "Вчора тільки приїхав, він був на заробітках", - розповіла журналістам односельчанка Зінаїда Чмиркова. За її словами, у медичному гуртожитку, що зазнав обстрілу жили переважно переселенці з Уланово, яких евакуювали до Глухова з прикордонної громади. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Глухові вже 12 загиблих унаслідок російського удару "Нас виселели з Уланового, порозкидали всіх. Тут позаселяли людей по кімнатах у гуртожитку. Все Уланово тут жило", - сказала Чмиркова. Повідомляється, що внаслідок обстрілу гуртожитку у Глухові загинула ще одна сім'я - 83-річна жінка та її 59-річний син. Також серед постраждалих від обстрілу також 13-річна дівчина та її 14-річний брат. Вони отримали поранення і зараз перебувають під наглядом лікарів. Російські терористи скоїли черговий страшний злочин на Сумщині. Учора пізно ввечері ворог атакував один із гуртожитків у Глухові, повідомила 19 листопада Сумська обласна військова адміністрація. "Російські вбивці спрямували на мирних мешканців два ударних БпЛА типу "Шахед". Унаслідок ворожої атаки (станом на 7:00), попередньо, загинуло шість людей, з них одна дитина. Поранено 12 людей, із них дві дитини. Висловлюємо співчуття рідним та близьким загиблих. Бережіть себе та рідних, не ігноруйте сигнали повітряної тривоги", - йдеться у повідомленні.

Бавовна, синтетика, шовк, шерсть, бамбук - усі ці матеріали можна прати за певної температури, не ризикуючи втратити їхній колір і форму. Кожна пральна машинка має безліч програм і температурних режимів, але лише одна температура є універсальною для всіх видів тканин. Розповідає Ukr.Меdіа. Яку температуру витримують різні тканини: Щільна бавовна - до 95&dеg;С; Бавовна - до 60&dеg;С; Синтетика - від 30&dеg;С до 50&dеg;С; Шовк - до 30&dеg;С; Батист, поплін, бамбук - до 40&dеg;С. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чи треба прасувати постільну білизну після прання Оптимальна температура для всіх типів тканин: Експерти радять прати речі за температури 30&dеg;С, яка є безпечною для будь-яких матеріалів. Важливо, що якість прання більше залежить не від температури, а від прального засобу. Більшість сучасних порошків і гелів ефективно видаляють навіть складні плями за низьких температур, тому немає потреби використовувати високі температурні режими. Загалом, фахівці радять не запускати машину частіше, ніж двічі на день. Однак, якщо в сім'ї є маленькі діти або велика родина, прати доводиться частіше. І це не заборонено виробниками. Щоб уникнути перегріву двигуна, машинці необхідний "відпочинок". Це дозволяє їй охолонути, що важливо для інтенсивних режимів прання. Виробники рекомендують робити перерву на 30 хвилин між циклами, щоб пральна машина могла відновити свої ресурси.

Тепер креатура одіозної людожерки Маргарити Симоньян освистав операцію в Курській області, мовляв, це "виключно тупі, дурні та неправильні амбіції Зеленського". Далі додав, що його шеф "украв" чи не найбільше за всіх минулих керівників. А головна вишенька — найбільш впізнаваний наратив Кремля про те, що неугодних катують в підвалах СБУ.Нині Дмитрук насолоджується спортзалами Лондона і показує в ТіkТоk пасторальні британські краєвиди. Утім, не забуває виступити на ефірах у "хороших" і не дуже росіян, де видає експертизу про жіночу мобілізацію. Цікаво, чому чемпіон з паверліфтингу, який з легкістю витискає 120 кілограмів — не штурмує посадки, а лише бутики в Наrrоds? Вилазка зірки "Слуг народу" в публічний простір до російських ЗМІ виявилась дуже непростою. В період, коли переможці виборів у США Дональд Трамп та Республіканська партія формують уряд і накидають варіанти, що робити з Росією та війною, яку вона веде проти України — колаборанти щедро ллють воду на чужий млинок. "Нове обличчя" української політики Дмитрук створює враження країни-гетто з катівнями у СБУ. А ще піддає сумніву рішення верховного головнокомандувача в часи війни.До цього Дмитрук давав інтервʼю виданню Тhе Іndереndеnt, яке ще на початку 2010-х років купив російський олігарх та колишній офіцер КДБ Алєксандр Лєбєдєв. Аби уникнути екстрадиції до України, слуга народу просив захисту в Англіканської церкви та намагався видати себе за мученика за віру. "Депутат втік до Великої Британії у драматичному стилі: взявши таксі до молдовського кордону, потрапив у країну через ліси, а потім вилетів до Італії, а потім до Лондона, де в нього є родина", – писало видання, безпосередньо повʼязане з грошима Кремля.Читайте також: Одіозного суддю Вовка подали на звільненняПроросійський депутат, який раніше клав квіти в памʼять згорілих сепаратистів 2 травня в Одесі та знімався у проросійських фільмах Анатолія Шарія, хоче отримати політичний притулок. Тож у Вестмінстерському магістратському суді й під його парканом записує відео, де стверджує, що він "є жертвою політичних репресій з боку уряду Зеленського". А для більшого драматизму депутат стверджував, що представляє в Одесі округ 133, де живуть тільки прихильники Російської православної церкви. Достеменно невідомо, що думає робити Зеленський після цього інтервʼю власного депутата в проросійському рупорі пропаганди. Але однозначно: Дмитрука варто позбавити мандату та оголосити серйозні підозри. Заодно і тим, хто допомагав йому втекти через молдавські ліси. Саме такі роти з мандатами псують зараз наш імідж у світі й обвалюють роботу кожного дипломата та лобіста, який підтримує інтерес Заходу до України. Поки у світі вигулькують політичні популісти та любителі простих рішень — проросійська гідра підіймає голову і завдає ударів у ребра підточеній війною країні.Є ще одна цікава заготовка, з якою виліз Дмитрук у простір. Вона стосується ще одного "ватника" із лав "Слуг народу" Євгенія Шевченка. Не так давно останній радив Зеленському поїхати в Мінськ домовлятися з Росією і заодно зняти бан із російської агентури, аби та мала відкритий доступ на телебачення. Нарешті (аж після цих записів у телеграмі) до депутата з підозрою у державній зраді прийшло ДБР. Дмитрук вийшов в ефір до російського блогера і видав, що Зеленський помстився Шевченку, бо той…публічно підтримав Трампа. Читайте також: Про корупцію в Україні нам брешуть тільки порохоботиУпевнена, що Дональд Фредович взагалі навіть не підозрює про існування подібних організмів, утім, це не просто випадковий вкид. Подібні заяви утверджують думку в людей, які взагалі не знають про фігуру Трампа, що таке взагалі Республіканська партія, і як внутрішня криза розвернула Америку до консерватизму, що Вашингтон уже повністю скупила Росія. І всі 70+ мільйонів, які підтримували "слонів" (символ республіканців, — ред.) — це обовʼязково російські агенти, які тільки й мріють про аналог Путіна в себе.Очікую, що найближчими місяцями всі консерви, які були дбайливо закладені у бренд "Зе-президент", гучно вибухнуть. І заодно обіллють Володимира Олександровича тухлими помиями. Читайте також: Ідіота не посадиш, але покарати требаТому президент має бодай показово покарати тих депутатів, які втекли, мов щури, за кордон. І зараз по суті виступають на боці Кремля і сіють російську пропаганду навіть у тих країнах, де є гарні людські стосунки з лідерами у самого Володимира Олександровича. Дмитрук виявився котом у мішку, який мало чим відрізняється від Труханова та Ківалова — політиків з російським душком старого формату. Гарна наука для Одеси, що не варто обирати депутатом того, хто гарно тягає залізо на камеру. А під час війни втік до Лондона і видає із себе жертву. Спеціально для ЕспресоПро авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.

Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.

Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.

Чого ж ми очікуємо, відкриваючи ту чи іншу біографію відомої людини? Цікавих фактів, таємниць, секретів успіху? Звісно, ми шукаємо той "філософський камінь", що перетворює людину пересічну на людину-знаменитість. Але передусім хочемо відчути цю особистість, побути "у її черевиках", і, можливо, прожити з нею певний досвід, що допоможе нам у майбутньому. Серія письменниці-науковиці Ізабель Томас "Маленькі історії Великих Людей" від "Видавництва Старого Лева" – хороший приклад того, як у легкій цікавій формі розповісти підліткам про знаменитих науковців, художників, винахідників, письменників, які попри всі труднощі йшли вперед і досягали мети.Ізабель Томас. Маленькі історії Великих Людей "Фріда Кало"Ім’я мексиканської художниці стало легендарним не лише у мистецтві, воно увірвалося в попкультуру назвами косметики й прикрас, принтами на футболках, навіть персональною лялькою Ваrbіе. Імпонує, як Ізабель Томас розставляє акценти на моментах із життя художниці, аби юний читач зрозумів – Фріда Кало була вихором, що своєю потужною енергією збивав із ніг. Вона була дитиною революції, зображала на полотнах свої фізичні й душевні травми та своєю ж рукою вписала себе у світову історію. Авторка книжки наголошує: життя художниці було сповнене страждань, проте вона змогла переосмислити гіркий досвід, вкласти його у сюжети своїх картин, і ці роботи відгукнулися в серцях мільйонів людей по всій планеті. Цікаво, що Ізабель Томас розкриває особу батька художниці, якого та дуже любила. Гільєрмо Кало страждав від епілептичних приступів, проте хвороба не завадила йому займатися улюбленою справою – фотографією. Тож коли Фріді довелося боротися з поліомієлітом, а пізніше з каліцтвом – наслідком автокатастрофи – жінка говорила: "Навіщо ноги, коли в мене є крила, щоб літати?".Дещо романтизовано у книзі подані відверто токсичні стосунки Фріди Кало з художником Дієго Рів’єрою, з яким мисткиня одружувалася двічі. Проте цю сторінку влучно підкреслено цитатою самої художниці: "У моєму житті було дві аварії: одна – коли автобус в’їхав у трамвай, друга – це Дієго". Підсумувати біографію Кало для підлітків можна словами: людина не може запобігти нещастям, що на неї падають, проте щастя – у її руках.  Ізабель Томас. Маленькі історії Великих Людей "Стівен Гокінґ"Про нього знято два біографічні фільми. Він писав книжки, озвучував мультфільми та є найбільш згадуваним науковцем у молодіжних телесеріалах. Стівен Гокінґ давно вийшов за межі популярності в царині астрофізики. Ізабель Томас описує життя науковця без прикрас: згадує і дитинство під час війни, і проблеми з навчанням у школі, і захоплення вечірками та дівчатами. Про невиліковну хворобу, що прикула вченого до візка, звісно, також розповідає – як про виклик, який Гокінґ прийняв і з яким боровся впродовж усього життя. Похвально, що в Маленькій історії Стівена Гокінґа нема місця для трагізму, який чомусь неодмінно супроводжує його біографії. Навпаки, це розповідь про людину, що сама робила своє життя цікавим, різноманітним і сповненим пригод. Наприклад, завдяки дослідницькій праці батька-медика малий Стівен бував в Індії та на Майорці. Бувши прикутим до візка, помандрував до Великого адронного колайдера у Швейцарії. Відкривав лондонські Паралімпійські ігри 2012 року. Літав на спеціальному літаку, що дає змогу "плавати" у повітрі, наче астронавт.Дослідженням науковця відведено найбільше місця у книзі. Відтак, юні читачі дізнаються: чи має Всесвіт початок і кінець, що таке "Теорія Великого вибуху" та чи дочекався фізик-теоретик підтвердження існування Чорних дір? Ізабель Томас. Маленькі історії Великих Людей "Анна Франк"Щоденник Анни Франк перекладено 70 мовами світу, за мотивами книжки зняті фільми, поставлені театральні вистави. По суті, дівчинка-підліток задокументувала свій час: життя в окупованих Нідерландах, переховування від нацистів під час Другої світової війни. Історія Анни Франк розповідає про 13-річку, яка мріяла стати письменницею і ставилася до свого прагнення напрочуд серйозно. Дівчинка вела регулярні записи того, як змінюється навколишня дійсність із 1942 по 1944 роки. Ізабель Томас наголошує, що Анна структурувала та редагувала свої записи, формуючи їх у літературний твір.Анна не лише задокументувала історичне тло. Основою її розповіді є саме люди, їхні переживання та стосунки в умовах окупації. Родина та друзі Франків упродовж двох років жили у невеличкому сховищі розміром 50 м2. І дівчинка описувала побут, сварки та кумедні історії з мешканцями сховища, нестачу їжі й шалений брак спілкування, адже більшість часу вони змушені були дотримуватись тиші. Як ми знаємо, доля Анни склалася трагічно: сховище було викрите, з усієї сім’ї Франків вижив лише батько. Проте знайдений ним доньчин щоденник назавжди став історією про силу духу 13-річної дівчинки та про буденність зла, яке крок за кроком входить у людське життя, знищуючи його.Олена ЦВИК

Недалеко від Пирятина на Полтавщині розташоване село Березова Рудка з унікальною історією та величними будівлями. Перлинами серед них є палац дворян Закревських та справжня піраміда-усипальниця, збудована за аналогією з єгипетськими. Члени давнього козацько-старшинського, а потім дворянського роду Закревських - володіли Березовою Рудкою з 1787 року. Першим власником населеного пункту був надвірний радник Григорій Закревський, який почав зводити тут розкішний палац. Впродовж десятків років його відвідували аристокарти та знаменитості. Серед останніх - Тарас Шевченко, який приїжджав гостювати до Закревських у 1843, 1845 і 1846 роках. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала у селі, щоби з'ясувати в якому стані там палац і усипальниця. Дізналася подробиці їх будівництва та розвідала містичну історію про дзеркало маєтку, яке начебто здатне "запам'ятовувати" усіх, хто у нього дивиться. КОЛЕДЖ У ПАНСЬКОМУ МАЄТКУ Історія Березової Рудки на Полтавщині сягає ХVІІ ст, коли ця територія була заселена козаками. Проте справжній розквіт села пов'язаний із заможною родиною Закревських, яка стала господарями цих земель у ХVІІІ ст. Закревські були українськими дворянами й відігравали важливу роль у розвитку місцевої культури та господарства. Вони збудували в селі маєток у класичному стилі, а навколо нього - облаштували великий парк. Величезний ландшафтний парк за кованим парканом видно з центру Березової Рудки. Ліворуч стоять дві багатоповерхівки - це студентський гуртожиток. Після революції 1917 року дворянські маєтки й землі націоналізували, зокрема й садибу Закревських. У будівлях палацу та прилеглих спорудах розмістили різні установи, а згодом - освітні заклади. У 1929 році тут заснували навчальний заклад сільськогосподарського спрямування, що згодом став фаховим коледжем. Заклад спеціалізується на підготовці агрономів, агроінженерів тощо. Студенти мають можливість здобути професії водія, тракториста, слюсаря, бджоляра. За воротами коледжу бачимо відносно нову будівлю - головний корпус навчального закладу. Перед входом стоять лавки, прикриті гілками багаторічних ялин. Щойно повернувшись з обіду, нас зустрічає заступниця директора коледжу - викладачка громадянської освіти Тетяна Продан, енергійна 65-річна жінка з коротким волоссям. - Перший свій маєток Закревські збудували тут у 1770 році. Згодом вони подарували будівлю керуючому й звели новий на цьому місці, - розказує поспіхом Тетяна Вікторівна. Пропонує пройти в головний маєток садиби. - Втрапили у проєкт "Великого будівництва" і мала початися реконструкція у 2022-му. Але почалася Велика війна. Зараз же вирішили затіяти ремонт на свій страх і ризик. Ніякі норми не порушуємо. Ковка збереглася з часів панів Закревських З обох боків палацу стоять одноповерхові флігелі, які слугують приміщеннями для навчання й використовуються ще працівниками історико-краєзнавчого музею. За кронами хвойних дерев відкривається головний палац. Він збудований у стилі класицизму, частина його інтер'єрів збереглася лише частково. У центрі архітектурного ансамблю - двоповерхова будівля з колонадою, арками та високими вікнами. Побілка на фасаді потріскалася і почала осипатися. Над входом - відкрита тераса з ажурними кованими перилами. На неї вельможі виходили з бальної зали. До головних дверей ведуть сходи. Ґанок обабіч також декорований ковкою. Зараз у цій будівлі базується відділення агрономії. - Ковка збереглася з часів панів Закревських, трохи ліпнина попадала і вікна замінили. Коли воно все почало валитися, то ми вирішили зробити хоч поточний ремонт навчального закладу, - продовжує розповідь Продан. - Там були сині стіни, коричневі двері й підлога. Зараз там фарбують підлогу, завезли ковролін. Але ми можемо ще зайти у деякі приміщення. БАЛЬНА ЗАЛА Й ПОЗОЛОТА У приміщенні вогко й пахне фарбою. У коридорах із пензлями й валиками метушаться працівники коледжу й студенти. Головною оздобою є центральні сходи - із фігурними перилами. Стіни прикрашені ліпниною з рослинними мотивами. Обидва поверхи вже встигли пофарбувати - сліпучо-біла фарба контрастує з позолотою на виступах із ліпки. На першому поверсі розмістили аудиторії. У деяких встигли пофарбувати підлогу, а в решту перенесли парти й стільці. Стіни довгих коридорів із високими стелями прикрасили картинами у позолочених рамках. - Наблизили його до стилю бароко, у якому він був побудований. Зробили білі стіни із золотом, - пояснює Тетяна Вікторівна. - В основному за благодійні кошти. Я б не сказала, що воно дороге, але хоч стало чисто, аккуратно. Закревські тут жили поколіннями, останнім був - Гнат, що й збудував піраміду. На сходах у стіні було дзеркало з венеціанського скла, із яким повʼязують багато легенд. Одна з найвідоміших розповідає, що дзеркало має здатність утримувати відображення тих, хто в нього дивився. Вважається, що відображення Тараса Шевченка, який відвідував садибу в 1840-х роках - залишило невидимий слід у дзеркалі. Зараз цей елемент інтерʼєру зберігають у музеї. Бальна зала розташована на другому поверсі. Це - велика кімната з високими стелями й масивними колонами у центрі інтерʼєру. Крізь арочні вікна у залу пробивається яскраве денне світло. Сюди вельможі піднімалися залізними сходами балкону з внутрішнього двору. Вони також збереглися до наших часів. На задньому дворі галявини поросли зеленою травою. Раніше тут був фонтан із квіткою у формі лотоса. Такий же орнамент зберігся у всіх декоративних елементах садиби - ковці, ліпнині. Родина Закревських, як багато представників української інтелігенції ХІХ століття, мала зв'язки з масонським рухом. Течія була популярною серед освічених людей того часу. Участь у масонських ложах давала можливість спілкуватися з однодумцями, обговорювати питання етики та філософії. Члени родини Закревських, за історичними свідченнями, цікавилися масонськими ідеями. Лотос асоціюється зі східними релігіями й культурою і символізує чистоту, відродження та просвітлення. Хоча квітка не є типовим символом масонства, її використання могло свідчити про вплив різних культурних течій на родину Закревських. - Цими сходами дами заходили, щоб спідниці не підіймать, - каже Тетяна Продан із захопленням. - Можете піднятися. Тут по 100 людей ходять - і воно витримує. Березоворудський парк займає понад 45 га. Раніше тут був каскад із шести ставків, розарій, панська купальня, острів закоханих. Частина території вже заросла, однак працівники коледжу намагаються доглядати за тим, що вдалося зберегти. Закревські облаштували парк на території прадавнього лісу, говорить Тетяна. - У нас тут квітне 26 сортів ірисів. Буває люди приїжджають, дивляться. Завідувачка музею померла, на жаль, тому зараз уже не так багато відвідувачів, - зізнається жінка. - Закревські понасаджували тут девʼять алей - тополеву, липову, берестову, каштанову та інші. Закінчувалися алеї лавками й альтанками в китайському чи японському стилях. Парк служив не лише місцем для прогулянок, а й нагадував мініатюрний природний заповідник із різноманітними видами дерев і кущів. У деяких місцях збереглися скульптури та паркові елементи, які колись прикрашали маєток. РОДИНА ЗАКРЕВСЬКИХ і ДОНЬКА ШЕВЧЕНКА Сьогодні один із флігелів використовується як музей, де зібрані історичні артефакти та експонати, що розповідають про життя родини Закревських та історію Березової Рудки. Тут іноді проводять екскурсії, під час яких відвідувачі знайомляться із побутом української шляхти, історією дворянської родини. - Раніше тут були гостьові кімнати, - додає Продан і відчиняє вже нові двері ключем. - Це вихід з музею. Не зачиняйте, хай вивітрюється. Раніше планування було інше, але радянська влада трохи переробила. У кімнатах музею холодно. Підлога й меблі місцями вкриті пилом і павутиною. Знадвору залетіло жовте опале листя. Гості бувають рідко, тому музей часто стоїть порожнім. Його завжди зачиняють, бо не раз бували крадіжки. - У нас тут експозиція стародавньої вишивки й писанкарства, - проводить кімнатами музею Продан. - Є й речі народного вжитку, а також предмети із садиби. . Закревські були однією з видатних дворянських родин на Лівобережній Україні. Їхній рід закріпився на Полтавщині ще у ХVІІІ столітті, коли представники родини отримали маєток у Березовій Рудці. Вони швидко стали впливовими землевласниками. На початку ХІХ століття Василь Закревський, один з найбільш відомих членів родини, створив у маєтку справжній культурний центр. У 1830-х роках він і збудував палац, де зустрічалися представники інтелігенції та видатні діячі мистецтва. Закревські керували значними земельними угіддями на Полтавщині. Розвивали сільське господарство, займалися вирощуванням зернових та тваринництвом. Також родина підтримувала школи та інші громадські заклади, щоб сприяти поширенню освіти в регіоні. Допомагали бідним та надавали соціальну підтримку селянам, що працювали на їхніх землях. Ганна могла народити доньку від Шевченка У кімнаті, присвяченій Закревським стоять друкарські машинки, арифмометри, деревʼяні колиски, ляльки й кухонне приладдя. Окремо на стіні експозиція, присвячена звʼязкам Тараса Шевченка з дворянською родиною. На ній - портрети Ганни й Платона Закревських. Вони висять навпроти славнозвісного дзеркала з маєтку. - Якби Тарас Шевченко жив у наш час - він би був скандальним блогером, - жартує Тетяна Вікторівна. Дослідники кажуть, що Шевченко був закоханий у Ганну. Відносини між ними залишаються таємницею. Однак подейкують, що жінка народила від поета доньку. Щоправда стовідсоткових підтверджень цьому - немає. - Шевченко і Ганна познайомилися на балу в 1843 році в Мойсівці, куди поета привіз його друг Євген Гребінка. Ганна, молода і чарівна дружина Платона Закревського, одразу привернула увагу Шевченка. Згодом їхня зустріч стала початком особливого зв'язку. Різниця у віці між ними складала 22 роки, - розказує Продан. - Деякі свідчення вказують на те, що Ганна могла народити доньку від Шевченка, хоча цю історію не можна підтвердити офіційними записами. За легендою, дівчинка померла у восьмирічному віці, проте документів про її смерть не збереглося в архівах. Також існує версія, що Платон Закревський, запідозривши щось - таємно вивіз дівчинку за кордон. Тетяна Продан, самотужки досліджуючи цю історію, вважає, що між Шевченком і Ганною було глибоке кохання. Їхні стосунки тривали недовго - Ганна померла у 35 років від туберкульозу. Після цього поет більше не повертався до Березової Рудки. ЗАКРЕВСЬКИЙ У ЄГИПТІ У 1915 році останні Закревські покинули Прилуцький район, вирушивши до Санкт-Петербурга, а звідти - емігрували до Європи. Але особливу увагу привертає постать Гната Закревського - сина Платона. Він був освіченим юристом і побудував у селі унікальну піраміду-усипальницю в 1890 році. На це його надихнуло захоплення єгипетською культурою. - Гнат служив дипломатом у Єгипті, - розказує Тетяна. - Він був людиною з багатьма талантами, отримав юридичну освіту, служив дипломатично. І піраміду він збудував. У 1900 році його відправили з Єгипту, бо щось не так сказав про французів, а як тільки повернувся додому - відразу взявся за перебудову родового маєтку. У період з 1900 по 1906 рік маєток зазнав свого найбільшого розквіту. Закревський звів десятиметрову піраміду біля Троїцької церкви, використавши унікальну будівельну технологію. За переказами, стіни піраміди зводилися на розчині з яєчної шкаралупи та крові тварин, що забезпечувало надзвичайну міцність конструкції. - Піраміда була побудована не просто як гробниця, а як символ родової спадщини, - пояснює Продан. - Там був і вівтар, і статуя богині Ісіди, і розп'яття Ісуса Христа, і герб Закревських. Це все було символічним: поєднання християнства та єгипетських впливів. Коли вирішили знести піраміду бульдозерами - троси порвалися Після смерті Гната в 1906 році його тіло було забальзамоване і поховане у власноруч збудованій піраміді. Однак у 1928 році радянська влада розграбувала усипальницю, а останки Гната та його родини були перепоховані місцевими селянами. - Знаєте, що трапилося у 1972 році? - запитує Тетяна Вікторівна, згадуючи останню спробу зруйнувати піраміду. - Коли вирішили знести піраміду бульдозерами, троси порвалися, а машини глухли одна за одною. Вона навіть не похитнулася. Будували її на совість, кажуть, що навіть Вікіпедія це підтверджує. Піраміду більше не використовували за призначенням. В унікальній памʼятці за радянських часів зберігали молочні продукти з місцевого заводу, пізніше - зробили туалет. Зараз піраміда зачинена, але крізь металеві ґрати можна побачити особливість архітектури. Нащадки родини Закревських продовжують підтримувати маєток, хоча доля розкидала їх по всьому світу. - У дев'ятому році онука позашлюбної дочки Гната Закревського Коллет Артвіч - приїжджає вдруге, дає нам 12 тисяч євро і ми перекриваємо дах на їхній родовій будівлі, - додає Тетяна. - У 2010 році вона привезла до маєтку книгу англійською мовою під назвою "Маня Отрада", що є псевдонімом її матері, яку Гнат відправив на виховання до Парижа. Коллет допомогла профінансувати переклад книги українською, що тепер є унікальним свідченням про родинне минуле. - Це спогади восьмирічної дівчинки, яку Гнат забрав до себе, але там не лише про Березову Рудку. Вона описує маєтки на Ніжинщині, де Закревський познайомився з Іваном Заславським, своїм другом та батьком Ганни, - зазначає Тетяна. - Мене вразило, що ці люди без комплексів, вони наскільки впевнені в своєму завтрашньому майбутньому! Вони просто насолоджувались зустріччю зі своїм корінням. БЕРЕЗОВА РУДКА Тетяна Продан приїхала в Березову Рудку навчатися. І так і залишилася працювати у коледжі. Зараз у селі проживає близько 900 людей. А студентів - 973. Місцеві жителі вже не так активно цікавляться історією села, але працівники щиро дбають про відвідувачів і студентів. - У нас працює їдальня, обіди для екскурсій замовляють. Сьогодні був суп, студенти мої їли котлету, вермішель, салат зі свіжих овочів. У нас своя теплиця, своє колекційно-дослідне поле, навчальна ферма. Крім свинини, яку ми іноді закуповуємо, решта все своє - борщ, індичка, куриця, утка, все своє! - із гордістю додає вона. - У нас інкубаторів чотири, бо це ж навчальна ферма. Студенти бачать весь процес: як росте птиця, як її обробляють. У нас є автоклав, харчові технології. Недавно 45 банок каш і тушонки на фронт відправили хлопцям. Земля коледжу дозволяє вирощувати всі необхідні культури, додає викладачка. - Пшениця, гречка, горох - все своє. Рис тільки купуємо, бо не вирощуємо. У нас є своя земля, і це дає нам змогу навчати студентів, як правильно вирощувати та обробляти різні культури. У селі працює також дитячий садок. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси У головній будівлі коледжу працює буфет. Тримає його також колишня студентка Ірина Мунтян, яка також працює інспекторкою з кадрів. У приміщенні не вмикають світло, бо немає поки відвідувачів. Але навіть так видно автентичні розписи на стінах із зображенням рослин. - Коли я приїхала, у піраміді ще була плитка. Її чогось покрали й позбивали, - каже Мунтян. - Повз неї ходили в кіно - заходила, заглядала. Сміливці всередину лазили, бо там вглиб три яруси, у яких спочивали Закревські. Якась статуя ще була, мабуть, Ісіди. У своїй кавʼярні Ірина готує для відвідувачів різноманітні види вареників, але найбільш незвичні - з халвою. У Березовій Рудці більшість студентів зосталися через розвинену інфраструктуру. - Побачила тут забор цей, квіти, так все красиво. Більше трьох тисяч людей жило. Газ був, дороги, - каже Мунтян. - А зараз автобус до міста два рази на тиждень їздить. Тетяна Продан каже, що живуть у селі добре. Однак не вистачає роботи, тому більшість молоді виїжджає у міста на її пошуки. - Ми наймолодші тут, мабуть, - каже викладачка жартома.

Померла 13-річна дівчинка

Друг нам потрібен для спільного сміху, підтримки, відчуття належності до маленької крутої спільноти. Все це допомагає виробляти окситоцин, який робить нас щасливими. Історія дружби у всіх різна. Ми дуже круто дружили, коли нам було за 20. Трохи віддалилися, коли нам стало під 30. А зараз ми просто дуже різні і нам вистачає просто вітати одна одну зі святами, каже nv медіапсихологиня Олена Любченко. "І це ОК. Це нормально. Іноді дружба ніби вичерпується, бо життєві шляхи розходяться - але це не відміняє одного безперечного факту: нам всім потрібні друзі. І якщо у 20+ ми сходимося з людьми легко і, здається, назавжди, то з віком зближуватися стає важче", - каже Олена Любченко. По-перше, на цю інвестицію не так багато часу. Бо швидко змінюються пріоритети: діти, родина, кар'єра, літні батьки, волонтерство. По-друге, у нас є певний досвід стосунків з людьми, і, буває, саме через цей досвід нам важко довіряти. А без довіри дружба сумнівна. Де шукати друзів, коли вам за 40 Згадайте старих друзів і вийдіть на зв'язок З великою ймовірністю їм, як і вам, бракує плідного спілкування. І у них, як і у вас, бракує часу на дружбу, якою вона була у вас двадцятирічних. Ви здивуєтеся, скільки спільного у вас буде - окрім спогадів. Подорожуйте та доєднуйтеся до нових спільнот Під час подорожей, як і під час участі у різних кружках, курсах, клубах тощо, у кожного з нас вмикається певний авантюризм, який дозволяє почуватися розкутіше серед незнайомих людей. Але ви ж там не випадково опинилися - у вас як мінімум спільне хобі. Тож придивіться до людей навколо. Будьте чесними Коли нам 20, ми часто пристосовуємося і опиняємося не у тій компанії. Типу, доєднуємося до тих, хто любить музику Nіrvаnа, коли нам насправді подобається Реt Shор Воys. Вік дає нам перевагу обирати серцем і розумом - і бути там, де нам хочеться бути. І не розчаровуватися через нереалістичні очікування. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Постійний тиск і лідерство: 6 ознак токсичної дружби Практикуйте smаll tаlk Іноді на дружбу дійсно бракує ресурсу і часу. Це нормально. Але ніхто не відміняв тепле спілкування з сусідом, який їде з вами у ліфті зранку. З собачником, який, як і ви, гуляє, поки все місто спить. Чарівні бабусі на базарі, пані поруч з вами в черзі до каси, батьки інших дітей на дитячому майданчику - нас оточують люди, і спілкування з ними може бути приємним і не обтяжливим. Знайте: дружити, коли вам 40, крутіше, ніж до того. Ви не маєте космічних очікувань від іншої людини. Ви відверто спілкуєтеся і не замовчуєте думки, отже, здорової комунікації більше, а драм - менше. Ваш зв'язок глибший, ви вмієте підтримувати та піклуватися. І ви відчуваєте власні кордони - отже, вчасно і тактовно за потреби кажете "ні". Людина, яка втратила близьких, відчуває величезний біль. Щоб не зробити гірше, маємо навчитися бути поряд, слухати, добирати слова та обіймати за потреби Важливо бути тактовним і терплячим. Поважати людину та її бажання прожити горе по-своєму. А також не тиснути, не применшувати горя, не давати порад.

Внаслідок російського удару по Одесі вночі проти 9 листопада одна людина загинула та 13 постраждали. Ворог атакував місто та район ударними безпілотниками. Серед поранених - двоє дітей. Про це повідомив голова Одеської ОВА Олег Кіпер. Зокрема, в Одесі вибито вікна у трьох корпусах житлових багатоповерхівок. "Внаслідок ворожої атаки зруйновано приватний будинок з подальшим загорянням. Постраждала ціла родина: батько та 16-річний син перебувають у лікарні в стані середнього ступеня важкості. Мати, на жаль, загинула. Висловлюю щирі співчуття", - зазначив Кіпер. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вночі в 11-ти областях збивали ворожі дрони За його словами, через падіння дрону в Авангарді на території одного з ЖК сталася масштабна пожежа: загорілися близько 15 автівок, пошкоджені житлові будинки. Постраждали п'ятеро людей, серед них одна дитина. У передмісті пошкоджено багатоповерхівки у двох житлових комплексах, приватні будинки, складські приміщення приватного підприємства та десятки приватних автівок. Психологи ДСНС надали допомогу 25 особам, серед яких одна дитина. "Правоохоронці фіксують наслідки чергового злочину росіян проти цивільного населення Одещини. Над ліквідацією наслідків працюють усі відповідні служби", - зазначив Кіпер. Вночі проти 9 листопада російські загарбники знову атакували Одесу ударними дронами. Внаслідок ворожих ударів пошкоджено декілька багатоповерхівок та будинки в приватному секторі. Окрім того, пошкоджень зазнали адмінбудівлі, складські приміщення та автівки в одному із районів міста.