Search trend "Одна родина"

Зараз важко уявити собі побут без гарячої води. Водонагрівачі - це пристрої, які забезпечують стабільне постачання теплої води незалежно від пори року чи перебоїв у централізованому постачанні. Вони стали незамінними в квартирах, приватних будинках, офісах, готелях та інших об'єктах. Інтернет-магазин Акватерм пропонує широкий вибір водонагрівачів, які поєднують надійність, енергоефективність та доступну ціну. Типи водонагрівачів Існує кілька основних типів водонагрівачів, кожен з яких має свої переваги: 1. Накопичувальні (бойлери) Вони мають бак для зберігання води (від 10 до 300 літрів), працюють за принципом нагріву води до заданої температури та ідеальні для сімейного використання. 2. Проточні Такі обігрівачі нагрівають воду миттєво під час проходження через пристрій. Є досить компактними, не займають багато місця, та підходять для квартир з хорошим електропостачанням або газовим підключенням. 3. Газові Тут використовується природний газ для нагріву. Вони економічні в експлуатації та вимагають дотримання норм безпеки та вентиляції. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як вибрати акумуляційну ємність для опалення та водопостачання Чому варто купити водонагрівач від інтернет-магазину Акватерм Водонагрівачі Акватерм - це продукція, яка відповідає європейським стандартам якості та адаптована до умов українського водопостачання. Основні переваги: Надійний бак з емальованої сталі, стійкий до корозії. Гарантія до 5 років на бак - підтвердження довговічності. Сухий або мокрий ТЕН - вибір залежно від жорсткості води. Енергоощадна теплоізоляція - знижує витрати на електроенергію. Зручне керування - механічне або електронне. Ці характеристики роблять водонагрівачі ідеальними для використання в приватних будинках, квартирах, офісах та на дачах. Переваги використання водонагрівачів Незалежність від централізованого постачання. Можливість встановлення в будь-якому приміщенні. Економія ресурсів при правильному використанні. Комфорт і гігієна - особливо важливо для родин з дітьми. Особливість вибору бойлера Перед тим як придбати електричний водонагрівач, оцініть приміщення та порахуйте скільки людей буде ним користуватись. Враховуючи це, обов'язково зверніть увагу, що якщо в приміщенні проживають одна-дві людини, то підійде бойлер на 50 літрів. Для трьох людей 80 літрів. Якщо ж у вас велика родина, то обирайте на 100 л і більше. Кожна модель має захист від перегріву, запобіжний клапан, індикатор температури та зручну систему кріплення. Завдяки цьому монтаж займає мінімум часу, а обслуговування не потребує спеціальних навичок. Водонагрівачі Акватерм розроблені з урахуванням енергозбереження. Завдяки теплоізоляції з пінополіуретану, вода довше зберігає температуру, що дозволяє зменшити споживання електроенергії. Це особливо актуально в умовах зростання тарифів. Вибір водонагрівача - це інвестиція у комфорт. Якщо ви шукаєте надійний бойлер з гарантією, який забезпечить стабільне гаряче водопостачання - обирайте Акватерм. В асортименті інтернет магазину - моделі різного об'єму: від компактних 10-літрових для кухні до потужних 100-літрових для великої родини. Вертикальні та горизонтальні варіанти дозволяють оптимально використати простір, навіть у невеликій ванній кімнаті. Висока якість, сучасні технології та доступна ціна роблять водонагрівачі Акватерм оптимальним вибором для кожного. Компанія Акватерм Україна вже багато років успішно реалізує високоякісні системи опалення, пропонуючи клієнтам продукцію від відомих європейських виробників. Серед них варто відзначити сталеві радіатори від таких брендів, як Рurmо, Stеlrаd, Коrаdо, Кеrmі та Каldе. Давайте розглянемо кожного з них детальніше.

Напевно, вас вже не раз питали, але як сталося те, що з вами сталося? Якщо про поранення, то я вважаю, що це фарт. Дуже багато хто в такій ситуації не вижив, а мені пощастило і в той день неодноразово. Як мінімум, сталося 5 ключових подій саме в той день, які знаменували те, що врятувало мені життя. Зокрема, це те, що після влучання ракети ніхто не загинув з екіпажу. Те, що після падіння ніхто не загинув. Після того, як гелікоптер впав, він загорівся, і командир екіпажу мене таки зміг витащити. Він сам горів, я горів, але він таки витащив мене, хоч і не з першої спроби. Те, що ми впали на нейтральні території і першими підійшли саме наші хлопці з 25-ки і витащили нас з поля бою. Те, що коли вже я був в евакуаційному літаку, після надання першої допомоги, в мене була внутрішня кровотеча і те, що на борту стало зле іншому пораненому хлопцю, і ми екстренно сідали, це ще раз врятувало мені життя. І потім, вже коли я був в шпиталі у Києві, то мою операцію чомусь перенесли з четвертого номера на перший і таким чином це ще раз врятували мені життя. Як на мене, десь там хтось зверху мене дуже сильно любить.Якийсь ангел літав поруч з гелікоптером? Сто відсотків. Кажуть, що коли з людиною щось стається щось, що є на межі життя і смерті, вона в цей момент за лічені секунди проживає все життя. Тоді, коли ви побачили, що ракета летить просто на ваш гелікоптер, що ви в ці секунди думали?По-перше, я бачив першу ракету, яка летіла в гелікоптер наших побратимів, тобто ведучий екіпаж. Потім я відслідкував за слідом ракети, що вона летить у нас. Доповів про це командиру, він ухвалив рішення швиденько відстрілятися, бо ми вже були в точці стрільби. Це добре, бо якби ракета попала в нас повністю заряджених, то бахнуло б значно сильніше і, напевно, збирати було б уже нікого.Сказати, що от там все пролітає – ні. Насправді цього не було жодної секунди. Тобто це був, як у льотчиків говорять, свідомо контрольоване падіння. Тобто ми намагалися з командиром вирулити це падіння, якось компенсувати, тягнули за всі органи керування, але зрозуміло, що більшість з них не працювали. Сергій ТітаренкоЦе секунди, хвилини? Ми падали 2,5 секунди, зробили 6 обертів, і зі 100 метрів впали на землю. Вже потім на землі, коли все горить, все димить, я побачив свої ноги перед носом. Мене дуже сильно склало там всередині тої невеликої кабіни, і я зрозумів, що не можу рухатися. От тоді пішов вже більше аналіз, що робити, як рухатись, адже працює тільки права рука, вибратися сам не можу, докричатися до командира екіпажу не можу. Є шолом льотний, і з нього ззаду виходять два дротики: один на ларингофони, другий – на телефони, і підключаються до борта. І от коли я вже відчув, що вони плавляться і течуть по спині, це, скажімо так було, дуже боляче і неприємно.За іронією долі, в армії все з бірками. У мене в розгрузці був пістолет і на рукоятці бірочка з прізвищем. Я ще тоді не знав, що я вже майором був 6 днів, бо ще наказ не дійшов. І там було написано "Капітан Тітаренко С. В.". Я думаю, якщо зараз терпіти не буде сили, доведеться стрілятись, бо згорати заживо якось неприкольно. І тут командир екіпажу тоді заскочив, якимось дивом він мене з другого разу таки витащив. Ця думка стрілятися вам легко далася? Звісно, що не легко. Я подумав, що швидка смерть краще, ніж повільна. Якось так відчувалось. Просто є люди, які у депресивному стані доходять до думки про самогубство.Я думаю, що тут трошки природа інша. Зараз я вже більше знаю про депресивні стани, які можуть призводити до самоушкоджень і так далі. Це культивована думка, яка має процес підготовки, вироблення. А тут ти ухвалюєш рішення різко. Взагалі льотчики дуже швидко приймають рішення, бо великі швидкості, дуже швидко змінюється обстановка, і ти маєш на неї адекватно реагувати. І, напевно, це була думка саме така – прийняття швидкого рішення: так або ні. У момент, коли у вас стояв вибір вистрілити в себе і покінчити з усім, чи все ще боротися і сподіватися, у вас не виникло думки про те, що ви дарма зробили вибір стати льотчиком у 14 років? Ні, жодного разу. Загалом за життя не було такої справжньої, справедливої думки. Проскакувала думка, навіщо це все, коли щось не виходило, але це більше для того, щоб скинути цю емоційну напругу. А так за жодне своє рішення щодо вибору професії чи щодо захисту Батьківщини я ніколи не жалкував. Іноді питають, якби я мав змогу, чи змінив би рішення. Може, саме в той політ я щось би інакше зробив, бо тоді дуже багато було знаків. Льотчики трохи забобонні. Це був неплановий політ, є така штука, як раптово виникаюче завдання, і це було саме воно. Треба було швидко вирішувати, і ми взяли на себе цю відповідальність з командиром екіпажу.Ми тільки-тільки повернулися з попереднього завдання, налітались, настрілялися, і тут треба вже летіти знову. Задача була дуже специфічна, нестандартна, і потрібні були люди, які мали вже бойовий досвід, а таких екіпажів на той час у нас було дуже небагато, і ми були одні з тих людей, які могли це зробити. Тож ми погодилися, бо за нашим розумінням на той час, от те, що потім називали котлами, могло там утворитись. Щоб не допустити цього, ми ухвалили рішення виконувати цей політ, хоча все казало, що не треба. Відмовили прибори і GРS. Я був як сліпе кошеня в якості штурмана. Я розумів, що там треба була конкретна точка для стрільби і довелося викручуватися, але ми задачу виконали класно. І це найголовніше. Коли ви пішли вчитися на льотчика це був 1999 рік?Так, але тоді ще це було навчання на льотчика, можна було стати тільки військовим захисником. У 99-му році було престижно бути військовим? Тоді я ще напевно не розумів про ці всі фешенебельні речі, течії, якісь бачення. Мене виховували так, що чоловік – це передусім захисник. А де можна найкраще проявити цю властивість, навчитись бути захисником – у війську. Тоді для мене 14-річного не стояло питання про якісь такі глобальні речі про національну свідомість. Це було просто юнацьке бажання бути захисником і воїном. Насправді воно народилося трошки раніше, у років 10-11, а реалізувалося в 14. А батьки відмовляли? Ні, вони ж мене так виховували. Я навпаки їх просив, це не з першої спроби ще і вийшло вступити.З 10 років, навіть ще не будучи підлітком, ви йдете до цієї мрії, і в 2014 році вона обривається. Буває, що вам щемить за небом? Чи сниться воно вам? Так, щоб тривожно снилося, чи, як то кажуть, нічні жахіття – ні. Бо на початку і таке було. Останній політ мені дуже часто снився. І в мене вже навіть була така прикмета: якщо сниться все до кінця, що мене командир витягує, то значить, що все буде окей. Якщо щось пішло не за сценарієм, змінилося уві сні – чекай біди. А от на рахунок того, чи щемить за небом, – щемить постійно, бо це навіть не спосіб життя, це саме життя. І якщо раніше ти не літав і ти ходив як хворий, то зараз ти хворий 24/7. Бачиш літак, воно десь там шкрябає. Коли ти навіть як пасажир летиш, оце той кайф. Я не знаю, з чим це можна порівняти. Дехто порівнює з парашутними стрибками. Я маю 27 стрибків з парашутом, бо у нас вони були обов'язкові. Все рівно це не те, а відчуття контрольованого польоту, відчуття того, що, наприклад, твої розрахунки сходяться, тобто виконуються всім екіпажем і ти виходиш вчасно по маршруту, потрапляєш в ціль – у цьому кайф. Але в 1999-му не було в Україні ніякої війни, і мало хто думав, що вона буде. Тоді військовий льотчик, ну літаєш там собі і все. Але у вашій біографії ще ж є Африка? Африка – це трішки інше. На той час у нас говорили, що найскладніше в нашій роботі – це чекати війни. Ми щодня, під час бойової підготовки та навчально-тренувальних польотів, відточували майстерність, бо навіть якщо ми і не очікували такої прямої взаємодії, більшість моїх побратимів була готова застосувати свої знання на практиці, що в принципі і відбулося в 2014 році. Не було такого, як зараз, що я там якось відкошу. У нас навпаки питали: "А чого не я?" На всіх бортов не вистачало. Мені взагалі пощастило полетіти на Схід, бо в мене там якраз з нового року змінилася посада, були трошки інші обов'язки. Там були льотчики з бойовим досвідом, а в нас їх було небагато. Мене включили в екіпаж з пониженням за посадою, але головне, щоб був збережений функціонал.Сергій ТітаренкоТобто цей ваш бойовий досвід – це про миротворчу місію?Так. А там було так само страшно, як на Донбасі?Ні, бо там не було тих засобів ураження, які були на Донбасі. Мені пощастило і там. На 21 день нашої місії наш екіпаж був підбитий, ми мали і пораненого на борту. Це було одне з небагатьох зіткнень, де нам, скажімо так, прилетіло. І взагалі наш екіпаж за 9,5 місяців був 5 разів обстріляний, зокрема один раз дуже серйозно, що ми за півтори секунди до повної відмови здійснили посадку. У нас був поранений на борту – бортовий перекладач. Це було несподівано, але це дало розуміння того, що і так буває, і до цього треба бути готовим, і що саме отак набувається бойовий досвід. Ми там провели три бойових компанії, як міні-війна така. Оскільки ми були одні в регіоні, які літали на бойових вертольотах Мі-24, то нас застосовували, як то кажуть, по-дорослому. Ви кажете, що вам пощастило. Але я маю таку підозру, можливо, у вас так не було у момент, коли вас звідти евакуювали і доправили до лікарні, і на наступний день ви почали розуміти, що з вами сталося. Я так говорю, тому що коли мені було 18, я ще навчалася на факультеті журналістики, про який теж мріяла, на мене напали, вкрали сумочку і вдарили в обличчя.  Якісь хлопці знайшли мене на вулиці без свідомості і потім мене доправили до лікарні. На другий день я себе бачила відразу, якою я є: ніс був скривлений, зуби надбиті, синці, очі залиті кров'ю. Спочатку я думала, як класно, що я вижила, а потім я подумала, що не хочу отакою жити. Чи були подібні думки у вас на наступний день після поранення? Яким був той момент, коли ви почали приймати себе нового?Я лежав, як огірок на ліжку майже 6 місяців і очікував на операцію. За цей час я провів бесіди напевно з усім Всесвітом, з кожним його куточком, з усіма богами, яких тільки можна було придумати, і з внутрішнім голосом, і з усіма аспектами свого внутрішнього "я". Я вже навіть почав роздумувати, а як же це процедура евтаназії. Зараз, як психолог, я можу сказати, що це нормальні думки. Тобто це процес усвідомлення того, що сталося, свого стану. Це був період заперечення і торгів. Час від часу ми і я так само повертаємося до цього: щось не вдається, якийсь новий виклик, і з’являються думки, навіщо то все треба. Але потім береш себе в руки і вперед. І тоді до вас прийшло рішення стати психологом?Знаєте, це був момент торгів. Я думав, що якщо виживу, а йшлося саме про виживання, я буду допомагати таким, як я. Не знав, як, але хотів допомагати. Потім я повернувся до цієї обіцянки напевно після повернення з Америки, з реабілітації. Це десь кінець 2016-початок 2017 року, коли я вже думав, що буду робити далі. І тоді воно якось саме згадалось, що я давав таку обіцянку Всесвіту, собі чи Богу. Оскільки мене виховували обов'язковим і навчили тримати свого слова, то в мене іншого вибору не було. Тоді в моєму житті з'явився знову один львівський психотерапевт, ми з ним здружилися. Він свого часу мені допоміг як фахівець, та завдяки йому більшою мірою я продовжив розвиватися, жити повноцінним життям. Ми повторно зустрілися взагалі за якихось звичайних життєвих обставин і він розповів мені, що є така програма – медико-психологічний соціальний супровід людей ще тоді з обмеженими можливостями, зараз з інвалідністю, на якій є можливість спробувати дізнатися глибше про світ інвалідності. Я зрозумів, що це те, що мені треба. У 2017 році я вступив в Український католицький університет на цю сертифікаційну програму з практикою, яку успішно закінчив на початку 2018-го. Практика була з дорослими людьми з ментальною інвалідністю – це розлади аутичного спектру, синдром Дауна, різні генетичні захворювання, які призвели до відсталості в розвитку, і так далі. Це щеплення, яке дало звикання з першого разу.Я їздив на практику, як на роботу, і мені це подобалось. Після того я зрозумів, що воно мені вдається, і це можна застосувати на ветеранів, на моїх побратимів. Війна на той час ледь-ледь затихла, але було розуміння, що ветерани були вже на той момент, і ще будуть, поранення вже були і ще будуть, і з цим потрібно буде щось робити. Пам'ятаючи, як я це проходив, маючи цей досвід, ще тоді не знаючи, що існує така штука, як рееr-tо-рееr ("свій до свого"), я вирішив вивчати психологію.Потім, у 2019 році директор реабілітаційного центру "Галичина", в якому я ще був пацієнтом, сказав, що у мене виходить, тож треба вчитися і далі можна буде працювати. І я пішов вчитися, захистив магістерку в кінці 2020 року. Загалом поки я навчався, я вже працював психологом в "Галичині". Чи правильно я розумію, що коли говорять "свій до свого", це означає, що військові не хочуть, аби з ними працювали психологи, які не проходили цього пекла? Мій глядач, який одного разу мені писав ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення, мав дві ноги, ходив, займався спортом. А потім я вживу з ним познайомилася в реабілітаційному центрі "Галичина", де він проходив реабілітацію, бо втратив кінцівки. І він каже: "Ну приходила якась там дівчинка, що я з нею буду говорити? Мені треба людина, яка мене розуміє". Це про це? І так, і ні. Чому так? Бо насправді хлопці краще сприймають людину з бойовим досвідом в якості психолога. Чому ні? Бо у нас робота над своїм ментальним здоров'ям дещо стигматизована, навколо неї дуже багато стереотипів. Найпоширеніший – це "Що, я дурак, що я піду до психолога?" Але коли у нас болить зуб, ми йдемо до стоматолога, так? І ми особливо там не дивимося, жінка це чи чоловік, чи лікує вона сама собі зуби, чи ні. Зазвичай стоматологи ж не лікують собі зуби, правильно? Ми йдемо до фахівця. І це потрібно розуміти, що перед тобою не дівчинка, а фахівець.Так, фахівець може не зайти, не сподобатися манера спілкування чи методики, які фахівець застосовує. Окей, ти можеш змінити, але ти маєш сприймати це, може, не як лікаря, але як фахівця своєї справи. Тому "пір-то-пір" – це круто, але, на жаль, не дуже багато ветеранів, які мають психологічну чи психіатричну освіту. Проте зараз все більше і більше стає фахівців з психічної здоров'я, які точно знають, що робити з бойовою психотравмою, з її наслідками, тими невеличкими ПТСР-чиками, з якими звертаються хлопці і дівчата-ветерани. У першу чергу ми обираємо фахівця з психічної здоров'я, і це варто робити. Чи є такі історії, після яких ви не можете говорити, бачити людей, вам треба десь усамітнитися?Так, бувають такі дні, коли травматизація твого клієнта-ветерана настільки яскрава та насичена, що одразу не зрозумієш, як побудувати подальшу роботу, на що акцентувати, як це взагалі подрібнити, розібрати на якісь частинки. Так, тоді напружується саме мозок. Якщо говорити про емоційний стан, то ледь не кожна історія дещо тригерить якісь мої особисті речі, мій досвід. Ми іноді можемо з ветераном неоднозначно помовчати за розмовою. Іноді ти стаєш на сторону свого пацієнта і перебуваєш на одному емоційному рівні з ним саме для підтримки. Але це відбувається саме через те, що ти маєш цей бойовий досвід, ти наближено можеш відчувати те ж саме. Саме це і є в основі комунікації "пір-то-пір – те, що заходить ветеранам, коли вони приходять до психолога з бойовим досвідом. На цьому будується емпатія. Чи це складно? Так, це складно. Чи це призводить до вигорання? Так, безперечно. Дуже багато ресурсу з’їдає ця робота в принципі, тому є певні обмеження по кількості, по насиченості і так далі. Вони там прям на законодавчому рівні прописані і варто їх дотримуватись, бо можна перетворитися в свого пацієнта дуже швидко. Сергій Тітаренко, фото: Без броніЯкі зараз найчастіші запити від хлопців і дівчат, які до вас приходять?Що робити далі – це найчастіший запит. Зараз я більше працюю з ветеранами в період адаптації, тобто вже після лікування, після основної реабілітації. Адаптація в новому амплуа, в новому статусі. Тобто тепер я ветеран, тепер я особа з інвалідністю внаслідок війни. Яка історія вас найбільше вразила, розбила, і ви не знали, що сказати своєму клієнту?Я стараюся не проявляти жалості, бо це найгірше, що ми можемо зробити щодо ветерана, пораненого. Це дуже великий прояв неповаги, і нічого доброго з цього не буде. Але така емпатійна, більше напевно я би прирівняв до захоплення. Був у мене випадок, коли один дуже молодий офіцер, який виводив групу з Маріуполя, з оточення, 100 км по ворожій території, на шляху він втратив руку дуже високо. Ми чотири місяці з ним працювали, і мені було приємно. Він до мене прийшов в кабінет не для того, щоб опрацювати психотравму, а йому було нудно. Він прийшов до мене і каже, давай будемо щось робити. І ми багато речей робили, я не буду називати, бо це таке авторське право. Але він дуже багато вклав у передачу свого бойового досвіду, він дуже класно адаптував, щоб він був зрозумілий тій цільовій аудиторії, на яку він хотів розповсюдити ці знання.І зараз він є інструктором. Я ним захоплюю. Це те, що вразило прям до глибини душі. Але є ж такі, які не приходять, замикаються, які залишаються в чотирьох стінах вдома. Вони, наприклад, живуть не у великих містах і залишаються сам на сам зі своєю втратою. Той глядач мені розповідав про хлопця, який до повномасштабного вторгнення був футболістом, а тут в нього висока ампутація. І це знову ж таки кінець твоїх мрій. Що можна робити?На жаль, немає чарівної пігулки, яку ти можеш застосовувати для всіх. Немає якоїсь навіть методики навіть в мультидисциплінарному підході, щоб врятувати всіх, на жаль. Тільки за однієї причини — людина не хоче. Тобто бажання має йти від тої людини? Абсолютно. Якщо немає бажання, з якими крутими фахівцями ти не працював, які б найліпші методики лікування ти б не використовував… А як знайти в собі це бажання? Тут питання більше до того, хто має знайти це бажання. Це більше про мотивацію, це більше про вікно толерантності. Тобто це сукупний досвід життя, набутий до 25 років, поки мозок росте, який потім ми використовуємо як ресурс, як основний критерій. Ми міряємо ним абсолютно все. І от чим багатший досвід у людини, неважливо – травматичний чи не травматичний, головне, щоб його було багато, щоб людина його аналізувала, розуміла і приймала. Тоді питання про бажання вже не буде стояти. Мотивація трішечки буде грати роль, бо щось може зацікавити людину, щось ні. Але діяти у неї буде вже основний принцип життя – я мушу діяти, щось робити з собою, навколо себе, для когось і так далі. От з такими людьми працювати класно, і навіть якщо вони мають проблеми,їх простіше вирішити. Найяскравішим проявом уникаючої поведінки є алкоголізм, і дуже багато людей вдаються до цього.Тобто це люди, які до повномасштабного вторгнення або до початку 2014 року не вживали алкоголю? І такі також. Це не обов'язкова умова. Був у мене один випадок. Два пацієнти: один – висока ампутація обох ніг, другий – низька ампутація, тобто нижче коліна. Обидва вживають і мають передісторію до поранення, до війни. Так сталося, що одночасно з обома з них мені довелося працювати. І того, хто мав парну ампутацію, ми знайшли можливість замотивувати через родину. Він не спілкувався з родиною, був сам з тимчасово окупованої території зараз, говорив російською, і взагалі поведінка у нього була досить розв'язана. Ми знайшли можливість попрацювати з його сім'єю, з якою він не спілкувався. Це його замотивувало.  Він став на такий проміжний протез, навчально-тренувальний, без стопи, без коліна, але людина вже на них ходить. Це називають "коротишами", бо вони короткі. Він почав ходити з тренувальними протезами, з реабілітологом працював. Інший же, з яким цей жив в одній кімнаті, запротезувався дуже швидко, бо таке протезування, якщо можна так умовно сказати, легше. Він швидко якось навчився ходити, поїхав додому, і потім через якийсь час ми дізналися, що він продовжив вживати, відірвався тромб і він помер. От наскільки одна і та сама війна, один і той самий період, різні поранення за важкістю та різні бажання до роботи над собою, до життя і так далі, і різний кінець. Тому всіх під одні граблі точно не можна брати. Кожен випадок унікальний, кожен випадок заслуговує на те, щоби з ним працювали, його розглядали, кожен випадок потребує і заслуговує допомоги, але головна умова – це бажання того, кому допомагають.Ви знаєте, що ми з вами познайомилися насправді в реабілітаційному центрі "Галичина"? Я була тою журналісткою, яка приїхала і привезла книжки для хлопців. Мене надихнув той мій глядач, який там був, і він сказав, що любить читати книжки, але у центрі їх було мало. У мене тоді було до вас якраз запитання стосовно однієї книжки – це Марина Гримач "Клавка". Там описано період після Другої Світової війни, коли радянській владі люди, що повернулися з війни з ампутаціями, на кріслах колісних, їм псували ось цей портрет побєдобєсія. Я ще пригадую навіть, що раніше були такі дощечки на колесах дерев'яні та щітки, люди ними відштовхувалися та їздили по вулицях...їх зібрали на той товарняк і викинули. Я вас запитала як психолога тоді, чи це не травмує хлопців, чи краще цю книжку забрати? Але ви мені сказали, що не травмує. Не травмує, бо це той досвід, до якого ми не маємо права дійти. І це в першу чергу має виходити від самих ветеранів, від самих поранених хлопців і дівчат. Адже це про гідність. Ти втратив ногу, але ти не втратив гідності. Не мусив би. І це про те ставлення до людей, які пожертвували своїм здоров'ям, як у СРСР?Так, але це інша сторона медалі. Це сторона суспільства, спільноти, в якій проживає людина з інвалідністю, чи ветеран. Дуже часто зараз, особливо коли йде період адаптації, ветеранів поранених на вулицях стало значно більше. Це, з одного боку, погано, бо люди мають інвалідність, а з іншої сторони, добре, бо це виховує наше суспільство, яке не хоче виховуватись і чинить супротив.У чому проявляється супротив? Уникання, як мінімум. Тобто відведення очей? Це дуже простий випадок. Буває значно гірше – коли людина потребує допомоги, а люди просто проходять повз. Недавно побачила у соцмержах, як десь в Рівному зробили такий соціальний експеримент: йшов молодий чоловік у пікселі, але було видно, що він на протезах, і він ніс два бутлі води. Був такий текст, який супроводжував це відео, що, мовляв, дуже мало людей запропонували допомогу. Але багато людей в коментарях писали: "Нам же сказали не проявляти жалість і не лізти зі своєї допомогою". Як тут бути? Де та золота середина? Золота середина у кожного всередині. Запропонувати допомогу і проявити жалість – абсолютно різні речі. Проявити жалість – це коли підійти зі словами: "Ой, ти ж біднятко, у тебе ручки-ножки немає", і тому подібне. А якщо ти підійшов і запитав: "Друже, давай я тобі допоможу" – це прояв солідарності і поваги. Або: "Чим можна допомогти?"Так, але в більшості випадків вам скажуть: "Ні, не треба, я гордий, я буду мучитись". А коли є пряме спонукання до ді: "Друже, давай я тобі допоможу", то в більшості випадків вам не відмовлять. Але тут наступний крок – не потрібно одразу причиняти це добро, а запитати, як саме допомогти, бо іноді найліпшими своїми побажаннями ми можемо зробити гірше. Мене неодноразово викидували просто з крісла, саме допомагаючи переїжджати бордюр. Я ще не встиг нічого сказати, а люди брали ззаду, за ручки і піднімали, і я, відповідно, випадав вперед. Таких ситуацій було багато, тому треба навчитися, як правильно це робити. Ми в хабі проводимо дуже багато семінарів на цю тему – як всередині, так і виїзні. До нас звертаються, починаючи від навчальних закладів, закінчуючи підприємствами. Один із запитів – у нас є ветеран, він у нас працював, потім призвався, втратив ногу нижче коліна, і тепер ми хочемо знати, як ми всім колективом можемо йому допомогти, як взаємодіяти. Хай це невеличке підприємство, але вони прийшли до нас, ми з ними дві годинки поговорили, розібрали якісь там кейси, попробували, що це таке, і все вдалося. А зараз інфопростір прям кишить цими всіми лекціями, семінарами, які дуже класно розповідають, що робити і що не робити, що говорити і не говорити, підходити чи не підходити, дивитись чи не дивитись.Сергій Тітаренко, фото: tехty.оrg.uаОдне з розповсюджених питань: "А якщо я дивлюсь на протез, це його не ображає?" Ні, не ображає, ти маєш очі, ти можеш дивитися. Якщо ветеран зауважить, і йому буде незручно, він відвернеться або піде. А зазвичай ви ще послухаєте лекцію про протези. І це класно.А ось цей рух – рука на серце?Це прояв вдячності. Ви часто бачили щодо себе? Так. І це класно. Які емоції викликають? Дуже приємні, вони дуже торкаються душі. Таким чином одна людина в натовпі приклала руку, кивнула, ми одне одного зрозуміли, й оточуючі це побачили і їм десь, можливо, стало незручно, бо вони цього не зробили. Ми всі одне перед одним відчуваємо незручність, провину, бо ми порівнюємо постійно. Це не зовсім правильно, але це так є в нашому соціумі. І те, про що ми говоримо, має місце бути саме через те, що люди відчувають провину перед ветеранами. Я там не був, а ця людина втратила кінцівку чи на кріслі колісному через мене. У мене родичі умовно відкосили, і мені тепер незручно. Причин може бути безліч, але відчуття провини є. Дуже часто люди відвертаються і проходять повз саме через те, що вони бояться бути дотичними до ветерана і до війни саме таким чином. Це як погано, так і добре. Бо це є дуже великою рушійною силою до волонтерства, наприклад. Те, що ми мали на 2014-2015 рік, пік такого волонтерства, це говорить про те, що ми можемо трансформувати відчуття провини у відчуття потрібності, допомоги і так далі. Але крім очей, які відводяться, крім жалості, є непрошена допомога. Знаю історію, наприклад, коли біжать і несуть каву. Ти ж не знаєш, чи людина хотіла в цей момент каву. У мене було кілька разів така ситуація. Я завжди в головному уборі, така звичка, і от центром міста прогулюєшся, спекотно, витер піт, відвернувся – і вже дві гривні лежить.Але є ще перелік запитань, наприклад, як було вбивати? Скільки ви разів чули ці запитання?Спочатку, так, дуже часто. Мене це, чесно кажучи, це дуже дивує. Думаю, навіщо тобі це знати? Бо це якась така інформація ненормальна. Звісно, що є війна, і, звісно, якщо ти військовий, то ти призначений для того, щоб захищати, а іноді це можна зробити тільки через вбивство. Якщо ти був на передовій, то, відповідно, ти вбивав. Це очевидно. Чесно, я не розумію, але це дуже тригерить. І це табуйоване питання. Взагалі, поки ветеран або людина з бойовим досвідом не розповідає самостійно про свій досвід, запитувати – не окей. Це неправильно. Який ще перелік? Перше – чи вбивав ти? Друге – ставлення під сумнів: "А ти взагалі де був? Чи був ти там, чи не там". Часто люди чули лише про якісь найпопулярніші напрямки фронту і кажуть: "А от в Авдіївці…" Тобто це знецінення. І навіть серед ветеранів, які мають бойовий досвід, ми вчимо, що не окей ставити під сумнів, бо кожна людина по-своєму отримує, переживає цей досвід і реагує на нього. І люди можуть бути в різних ситуаціях, можуть по-різному це відчувати і, відповідно, це може завдавати різного ступеня психотравму безпосередньо. Не окей афішувати, висвітлювати ось це зайве припіднесення, зайва героїзація і гіперопіка. Це про принести каву, ви ж біднятко, ви ж нещастячко. Без дозволу хтось пхне на пандус або можуть просто сказати: "Як же ж тобі не пощастило". Мені пощастило стільки разів, що в тебе волосся на голові менше. Тому перш ніж щось сказати, треба подумати й одягнути ту рубашку на себе: а чи було би мені окей, якби отак зі мною повелися, чи те мені сказали, чи те у мене спитали? І якщо вам окей, то спробуйте. Може, комусь це також буде окей. Але точно перед цим треба на хвильку зупинитись і подумати. Я читала вашу біографію у Вікіпедії. Ви читали її? Так, частково. Там все правда? Так, більшість з того, що я читав. Ми зараз багато чуємо історій цивільних людей, які постраждали від росіян, чи військових. Деколи є такі історії концентрованого бою, і ти думаєш, що ну не може бути так, щоб так багато трапилося з однією людиною. У Вікіпедії написано про те, що ваша дружина померла. Моя перша дружина померла рівно через рік і два дні після мого поранення. На жаль, поки вона шукала можливості, щоб витягнути мене, запустила своє здоров'я. Як виявили потім вже постфактум, що в неї був рак шлунку четвертої стадії, і лікуванню це не піддавалося. Крайніх близько місяця вона вже була в лікарні епізодично. В якийсь момент мені зателефонували її родичі і сказали, що її не стало. Це був такий удар нижче пояса. Переживалося це дуже важко, особливо в перший період. І якби не психотерапевт і не переїзд в Америку на реабілітацію, я, можливо, би і не впорався би з тим. Психотерапевт прям дуже допоміг. Я досі з ним спілкуюсь вже як колеги, як друзі, не в терапії. Але якби не він тоді було би кепсько і в Америку я б точно не попав би, бо я відмовлявся. І після того, направду, життя змінилося ще раз. Воно ще не встигло окріпнути після поранення, але точно змінилося ще раз, бо навіть поранення принесло не стільки незручностей, негараздів, скільки втрата дружини. Дуже сильно це повпливало на моє подальше життя, на сприйняття, на спілкування з людьми і, напевно, стало великою причиною для того, щоб я пішов вивчати саме психологію. Бо це про травму, про переживання втрати в тому числі.Ви сам із Сумщини, хоч живете зараз у Львові вже багато років. Сумщина має найдовший кордон з Росією і зараз там дуже неспокійно. І росіяни розказують про те, що вони можуть і Харківщину захопити, і Сумщину. Село, там, де живуть мої батьки, було навіть якийсь час під окупацією. Тата я не встиг вивезти, він залишився з бабусею. А маму до повномасштабного вторгнення ми з сестрою забрали сюди, бо сестра також проживає на Львівщині. А те місто Ворожба Білопільського району, де я виріс, – прикордонне. Зараз воно вже мало має тих обрисів, які я пам'ятаю, бо дуже багато руйнувань, воно постійно перебуває під обстрілом. Родина мого хресного там залишалася до повномасштабного вторгнення, і при повномасштабці ми ще допомагали вивозити дівчат з дітьми. Тому, так, Сумщині не щастить. І все, що летить сюди, воно летить більшість через Сумщину. Але ви все одно вважаєте, що ви щасливчик? Звісно. 

«Лосось» — це лише маркетинговий ярлик, насправді це не одна риба, а ціла родина.

Весілля доньки колишнього міністра екології Миколи Злочевського тривало три доби у замку Саstеl Fаlfі в Італії. Це середньовічна споруда з історією понад 800 років. Святкування відбулося у Тоскані, де розташовано готель класу люкс. За інформацією з відкритих джерел, доба проживання там коштує від 85 тис. грн. Загальні витрати на весілля, за підрахунками агентств, могли сягнути 1 млн. Про це пише "Українська правда". Ганна Злочевська вийшла заміж за Антона Фісталя. Він є родичем Германа Фісталя - фігуранта справи про розкрадання держкоштів на медичне обладнання для онкопацієнтів. Сам Антон, за даними джерел, мешкає на Кіпрі. Там же проживає й родина нареченої. Батько Антона помер. Герман Фісталь, його дядько, на весілля не приїхав, бо за кілька днів до події його затримало НАБУ. Герман Фісталь фігурує у справі про масштабну корупцію у сфері держзакупівель. За версією слідства, саме він організував схему. Йдеться про мільйонні тендери на закупівлю "швидких" та іншого обладнання. Компанії, пов'язані з ним, стабільно виграють великі державні контракти. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поряд з місцем, де розстрілювали Небесну Сотню: колишньому "регіоналу" продали офіс за трикратною знижкою Микола Злочевський відомий як ексміністр і великий газовий бізнесмен. У 2020 році він передав $6 млн хабаря, намагаючись вплинути на керівників НАБУ та САП. За це отримав підозру. Після угоди зі слідством обійшовся штрафом 68 тис. грн. Газовий бізнес Злочевського представлений приблизно 20 компаніями. Формально він записаний на його доньок та кіпрські юрособи. Перед весіллям Ганна влаштувала дівич-вечір у Дубаї. Разом із подругами вона відпочивала на яхті. Наречена була в білому купальнику, подруги - в рожевих футболках і капелюшках. На святкування в Італії з'їхалося близько 150 гостей. Серед них був дід Антона Фісталя - Еміль. Після захоплення Донецька він залишився у місті, лікував бойовиків і навіть голосував на псевдореферендумі. Приїхав також Христос Сіліціотіс - чоловік колишньої директорки компанії Вurіsmа, яку пов'язують зі Злочевським. Він керує міграційними відділами в компаніях Рrоtеаs та Аndrеаs Sорhосlеus Grоuр. Обидві структури у жовтні 2024 року потрапили під українські санкції. Їх підозрюють у сприянні виведенню грошей з України та в ухиленні від податків. На другий день святкувань журналісти помітили також Крістіну Софоклеус. Це донька Андреаса Софоклеуса, одного із підсанкційних осіб. Вона працює адвокаткою в компанії батька. Імовірно, на весіллі був і брат Злочевського - Владислав. Його дружина виклала в соцмережі кілька фото з локації, але швидко їх видалила. Інші гості дотримувались повної тиші й нічого не публікували. Парковка готелю вказала на ще одну присутню - старшу доньку Злочевського Карину. Її авто з українськими номерами бачили поруч. Там же був і Ігор Лисенко - ексголова агентства земельних ресурсів часів Януковича. Сьогодні він очолює одеське підприємство Злочевського "Інфоксводоканал". Серед гостей журналісти зафіксували Станіслава Глімбовського. Це син тестя ексголови ДФС Романа Насірова. Він і його батько фігурують у розслідуванні НАБУ та САП щодо можливої легалізації доходів. Ще однією присутньою, ймовірно, була дружина Злочевського Наталія. Також на святі з'явилася вдова екснардепа Льва Миримського. Її супроводжував син Роман. У лобі готелю журналісти побачили Вадима Пожарського. Він є радником ради директорів Вurіsmа та очолює управління Асоціації газовидобувних компаній України. Микола Злочевський виїхав з України наприкінці 2014 року. 2015-го Генеральна прокуратура оголосила його в розшук. Ексміністра підозрювали в незаконному збагаченні. Прокуратура заявляла, що одна з фірм Злочевського ­ухилялася від сплати податків на 1 млрд грн. Торік у квітні Спеціалізована антикорупційна прокуратура направила до суду кримінальне провадження про $5 млн хабаря керівникам САП і НАБУ від колишнього міністра.

Ви зараз в Україні, бо презентуєте тут свою книгу. "Столик з видом на Кремль". І, звичайно, там йдеться про Росію, але починається книга з України, з Бучі.Насправді зараз без України неможливо розповісти про Росію. На  початку книги я пишу, що Росія сама спакувала себе до чорного мішка  і скоїла самогубство. Якби хоч трохи людяності залишилося в цій країні, то вона б заплакала від того, що сталося в Бучі чи Ірпені. Ви добре про це знаєте, бо Ви там жили, а для мене це було щось вражаюче. Моя оповідь  починається в Києві, в порожньому Києві, виють сирени, невдовзі почнеться обстріл. Я сам у квартирі, в місті - пустка. З-поміж мешканців будинку залишився тільки я. Я повернувся з Бучі, і вся квартира просякнута запахом Бучі, запахом тіл, які були розкидані цим містом. Я пишу текст про це, зрештою, не перший день, вже працюю кілька днів. Публікую це не лише в тижневику "Політика", але й на Фейсбуці, щоб якнайбільше людей довідалися про це. Раптом виявляється, що хтось перекладає ці тексти російською, не запитуючи мене, але перекладає їх дуже добре і розміщує їх на сайті "Радіо Свобода". І тоді я подумав, що всі люди, яких знаю в Росії, повинні знати, що я тут, повинні читати те, що пишу, дивитися фотографії, які  зробив. Я очікував, що невдовзі вони почнуть мені писати, телефонувати, невдовзі я отримаю купу повідомлень звідти, але телефон мовчав. Зателефонувала тільки одна людина, і, власне, про це моя книга. Що ця людина сказала?Запитала, чи це відбувається насправді.Росіяни завжди кажуть, що те, що вони зробили в Бучі - неправда.Це був один дзвінок, під час якого ця людина, яка є головною героїнею книги, хотіла дізнатися, що там відбувається. І, власне, далі я розповідаю про нашу з нею дружбу, про нашу симпатію. Вразило мене те, що більше ніхто не дзвонив. Це було дивно і до болю сумно. Важко, знаючи Росію, вірити в неї на політичному рівні, коли країною керує офіцер КГБ, то на що можна сподіватися. У ширшому сенсі соціальні дослідження демонстрували, що росіянам подобаються такі речі, як, наприклад, обстріли Грозного чи відбирання частини території у своїх сусідів (маю на увазі Крим). Це все призвело до того, що російська влада зараз є все  популярнішою. Але для мене це не було чимось дивним. Я радше був розчарований, що люди, яких я знав на такому дружньому рівні, на рівні довгих розмов, симпатії, не помічали нічого з того, що було очевидним.Якби Вам зателефонували ці російські друзі і запитали у Вас, що Ви робите в Україні під час повномасштабного вторгнення (я так розумію, що ви потрапили до Бучі після деокупації), то що б Ви їм відповіли?Що я тут для того, щоб задокументувати воєнні злочини і вбивства людей, які коїть Росія на території сусідньої держави, яка не зробила нічого поганого, що це не якісь партизани, бойовики, а люди, офіцери, які носять російські однострої. І що неможливо змити ганьбу з їхньої військової форми. Знаєте, моя свекруха - етнічна росіянка, яка в Сибіру познайомилася з моїм свекром - українцем за походження. Відтак, вона переїхала з ним в Україну.  Ще в 2014, коли вони жили в Криму, свекруха телефонувала своїм родичам і запитувала "Навіщо ви це робите, що я змушена втікати зі свого дому?" У 2022 році, коли вона вирвалася з обстрілюваного Києва, зателефонувала російській родині з тим самим запитанням. На що її сестра відповіла:  Росія ніколи не починає першою.Так, це, звичайно, неймовірно! Скажу Вам, що я теж фіксую подібні  історії. Їх у мене багато в записнику, багато у книзі. Адже є в Україні родини, які живуть і по той бік кордону. До прикладу, людина, про яку я хочу розповісти, знаючи, що я знову приїхав в Україну, що у мене презентація книжки, написала мені: "Пане Павле, ми знайомі, я з Харкова, з Салтівки, ви якось пили у мене чай під час обстрілу". Це не було звичайне чаювання,  бо та пані розповідала, що їй телефонував брат, який переїхав колись до Росії (працював там якимось інженером), а вона залишилася на Салтівці, яка дійсно розбомблена, знищена. Так от він до неї дзвонить і питає: "Сестро, чому ви по нас стріляєте"? Вона каже: "Тобто? Адже я навіть житла тут не маю, твої племінники звідси поїхати, тут гинуть люди". А він відповідає: "У нас на телебаченні сказали, що це ви в нас стріляєте". Отже, ось таке бачення когось, хто не може в це повірити, але мусить. З іншого боку, у 21-му столітті, коли є інтернет, ютуб, все доступне в мережі - правдива і неправдива інформація, вдавати, що чогось не знаєш, не можна. Чесно кажучи, взагалі, вдавати, що моя країна вчиняє вбивства, що армія, на яку сплачуються податки, вчиняє вбивства, ніколи не вийде. У 30-х, 40-х роках минулого сторіччя німці вдавали, що немає чогось такого. Але це не означає, що не знали, що не мали зеленого поняття, що їхні єврейські сусіди, які жили поруч усе життя, раптово зникли, бо раптом переїхали до якогось кращого світу. Що німці не знали про те, як тих катують. Я не думаю, що середньостатистичний росіянин може не знати якихось речей. Не може бути жодного виправдання. Мене це не переконує, вважаю, що це просто відмовка. Власне, ваша розповідь у книжці  починається з Бучі, але там також багато про Росію, бо Ви жили в Росії певний час, приблизно 4 роки, так?Якщо все додати, то може вийти навіть більше, бо це була одна з тих країн, які мене найбільше цікавили. Як кореспондента видання Rzесzроsроlіtа?Так, я був кореспондентом Rzесzроsроlіtа. Постійно там працював три роки, подорожував Росією, потім повертався. Раніше повертався, а потім вже не міг. Ви були закохані в Росію?Росія була неймовірно цікавим місцем для репортера. З точки зору журналістики там завжди було, що описувати. Цей край подобався мені з професійного погляду, але й подобався… Я жив там, мав друзів, мені здавалося, що у мене там є близькі друзі, а потім виявилося, що багато чого, мені лише здавалося.  Як так сталося, що Ви опинилися в Росії? Це Ви захотіли туди поїхати, чи це було завдання редакції?Життя журналіста – це випадок, я їхав до Афганістану, коли почалася війна з талібами в Афганістані, і я летів через Москву. Треба було летіти до Москви, потім до Ташкента, потім треба було їхати до Душанбе. Загалом дорога не була легкою. У Москві працював наш багаторічний кореспондент Славомир Поповський, неймовірний знавець Росії. Це був такий старший пан, який ходив Москвою з цигаркою і собакою басетом. І я, коли приїхав, кажу: "Друже, тут стільки всього, що можна описати!". Він каже: "Ні, тут все таке нецікаве, сіре", а я йому "Але подивись! Цілий світ в одному місті - в Москві", на що він відповів, що це все не має значення. Повертався я з Афганістану, також через Москву, і Славомир (дуже приємна людина, чудовий журналіст, він залюбки допомагав молодшим колегам) зустрів мене в аеропорту. Я був дуже втомлений після того відрядження, тож Славомир приготував вечерю і каже: "Я за тебе домовився". Я питаю: “Щодо чого?”, а він: "У мене зупинявся наш керівник, і я сказав, що ти хочеш зайняти моє місце кореспондента у Москві. Я насправді вже хочу повернутися до Польщі, а ти будеш тут". І так я опинився в Москві та почав там працювати кореспондентом. Яким було ваше перше враження від Москви? Це велике місто.Але воно незатишне. До війни, тобто до 2014-го, я була якось у Москві у відрядженні. І коли повернулася звідти до Києва, то подумала, що обожнюю його. Раніше вважала, що Київ – це місто, яке стоїть в заторах, але Москва просто живе в тих заторах.Так, Москва дуже специфічна, її можна любити, або не любити. Я колись її дуже любив, натомість я не любив Петербург. Це місто мені завжди здавалося похмурим. Воно ж побудоване на кістках. Попри це, його архітектура вражала. А от Москва для мене - це інший вимір. Я там працював, і життя там вирувало. Мені це дуже подобалося! Але, звичайно, коли я приїхав перший раз до Києва на Помаранчеву Революцію, то подумав: "О, тут круто!" Київ, з одного боку, це велике місто, а, з іншого, воно дає можливість його опанувати, зрозуміти. Але маю визнати, що Москва мене, як журналіста, дуже приваблювала, там постійно щось відбувалося, тим більше, що в той час, коли я там жив, багато всього відбувалося на околицях колишньої імперії: Революція Троянд в Грузії, Помаранчева Революція. Було видно, що ці народи, колись пов’язані з Росією політично, мають іншу думку, обрали для себе інший шлях. Також було помітно, і це було неймовірно, це було дуже цікаво, що Росія не хоче це зрозуміти. Але як так? Адже ми брати. Росія не могла зрозуміти, що не всі хочуть братніх стосунків, що країни, народи, які мають сумніви щодо сусідства з Росією, не мають бажання з нею ще більше зближуватися, хотіли б послабити ці відносини. І це все було цікаво. Росія в ті часи була трохи шалена, але вже тоді було помітно, що закручуються гайки. Я з цікавістю спостерігав, що все менше прислухаються до  людей, яких я неймовірно поважав, які бували у мене вдома, таких як Сергій Ковальов (царство небесне). З людей, які були демократами та вважали, що Росія могла б мати інший вигляд, робили божевільних, зрадників. Таке відбувалося, але це теж було цікаво, це не був різкий процес, це відбувалося крок за кроком. А найцікавішим було те, що люди, яких я знав, теж змінювалися. Звісно, ці зміни були дуже повільними, та я міг їх помітити.Свою книгу я писав майже все життя, але у мене в голові вона добре повкладалася якраз в ту ніч у Києві, після повернення з Бучі, коли я почав помічати речі, які я не хотів би помічати, як почали змінюватися люди. Я тоді почав усе аналізувати, пазли зійшлися. У цій книзі багато чого переплітається, є ретроспектива Росії і розповідь про війну, про вторгнення в Україну, про те, що я бачив, бо я був в багатьох місцях під час цього вторгнення, не лише в Бучі й Ірпені, а й у Лисичанську, Сіверськодонецьку, Вугледарі. Багато міст, які я називаю: Часів Яр, Бахмут - не можна назвати містами, це вже згарища насправді. Водночас вони є демонстрацією того, що означає той "рускій мір", і що означає братнє рукостискання, рукостискання з Москвою. І воно не раз уже повторювалося. Це вже було. Наприклад, із Грозним. Але для чого це росіянам? Всі ці українські знищені міста, які Ви перелічили - Ви вірите в те, що вони їх відбудують. У Вас в книзі є фрагмент, де Ви розмовляєте зі своєю подругою про Курильські острови і про те, нащо вони Росії. Чи це щось подібне?Я вважаю, що ця історія має сенс.  Це повторюється і повторюється у 20 столітті, у 21-му. Росія така є. Я також описую свою подорож з Владивостоку до Москви транссибірською магістраллю. Дорога потягом займає 7 днів і 7 ночей. Після неї тебе хитає наче на кораблі. Виходжу я на вокзалі, і мій друг, який зараз є емігрантом, який ще до анексії Криму, або одразу після покинув Росію, (потім жив в Україні, допомагав, зараз у Фінляндії) зустрічає мене на пероні і каже: "Слухай – це цікаво, я ніколи так не їздив. А можеш мені розповісти про свою подорож? Я задумався, а потім кажу: "Можу описати цю мандрівку одним словом, і це слово – пустка”.7 днів і 7 ночей пустки?Так. Звичайно, упродовж подорожі відбувається різне, потяг проїжджає Байкал.  Але в цілому, якщо описати це одним словом, то це – порожнеча. У мене також був цікавий досвід, бо я випадково взяв з собою у  потяг книгу "Острів Сахалін" Чехова, який мандрував тією ж дорогою, коли ще не було залізниці, тільки в протилежний бік - від Москви на Сахалін, на Далекий Схід. І, щиро кажучи, у мене було враження, що те, що я бачу за вікном, і те, що він описував, дуже схоже! Тобто минуло стільки років, а за великим рахунком, я в книзі Чехова читаю про те ж, що бачу за вікном: якесь болото, руїни, відмінність лише в тому, що з’явилися електроопори. І в той момент у мене з’являється така рефлексія: "Люди, якщо у вас є так багато всього, але ви не дбаєте про це, то навіщо вам ще більше".Власне, це Ви запитали у своєї подруги щодо Курильських островів, для чого?ТакІ що вона відповіла?Це була розмова у неділю. Кінець вихідних. Завтра на роботу. Ми дивилися телевізор. І я спитав М.: "Може ви б віддали якийсь там острів на Курильських островах японцям? Настав би мир, підписали б якісь торговельні відносини?", на що вона обурилася, що "Ми не віддамо жодного острову, жодного шматочка землі". Я сказав: "Чому?" Вона ж відповіла: "Бо там проливалася кров наших предків!" "Але ж це гори!” - апелював я. Втім, вона стояла на своєму твердо:  “Нікому нічого не віддамо!” Те, що вони нікому нічого не віддадуть, - це один пункт програми, але те, що хочуть ще більше. Адже Путін ще в 2021 році сказав, що він має на думці, і там була не тільки Україна, а набагато більше. Україна була тільки початком, ще б мало бути витіснення військ НАТО з таких країн, як, наприклад, Польща. Тобто, якби там не було військ НАТО, то утворилася б така сіра зона. Але для чого він хоче створити таку сіру зону? Не вірю в те, що Литва, Латвія, Естонія і Польща нападуть на Росію, бо у нас є цікавіші справи, так само, як в  українців є цікавіші справи, ніж напад на Росію. Це така ідея, щоб нас ослабити, розбити єдність Заходу і зробити наступний крок. Я абсолютно впевнений, абсолютно – абсолютно, що путінська Росія не зупиниться на Україні, що Україна – це лише певний етап. Я знайшов таку метафору, в романі братів Стругацьких про злу планету, яка існує тільки для того, щоб пожирати інші планети. То Росія трохи у мене з цим асоціюється. Знаючи історію Росії, то їм постійно мало, постійно хотіли б ще. Я думаю, що вони почнуть себе почувати в безпеці тільки тоді, як з одного боку буде Атлантичний океан, а армія буде розташована в Португалії, а потім будуть говорити, що з іншого боку океану ще є такий острів, який називається Сполучені Штати, і теж нам загрожує. Якщо керуватися такою логікою, то на всьому світі буде тільки одна велика Росія. А потім вони почнуть окуповувати космос. Тому я вважаю, що Україна не може програти в цій війні, це була би величезна трагедія! Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО, повинна отримати гарантії безпеки! Українська армія, яка показала, що може роками захищати свою країну, від, не будемо приховувати, значно більшої армії, краще оснащеної, повинна бути включена до системи безпеки всіх демократичних країн, і не тільки Захід повинен дати гарантії Україні, але Україна повинна бути частиною цих гарантій безпеки.Ви їздите на український фронт,  бачите все на власні очі, але чи всі Ваші співвітчизники так зараз думають? На початку повномасштабного вторгнення Польща дуже допомагала українцям. Але нинішні настрої серед поляків, зважаючи навіть на недавні вибори, видаються нам антиукраїнськими.  Чому так?Я дуже пишаюся поляками, що вони повели себе так добре, коли наші друзі – сусіди були у великій біді, коли на них напали. Зараз з’явився  політичний чинник. Я вважаю, що, на жаль, польська політика дуже змінилася. Політики замість того, щоб задавати суспільні настрої, вони роблять дослідження, які показують, що поляки можуть чогось побоюватися. І замість того, щоб зменшувати такі настрої, вони їх підносять, і кожен хоче на цьому отримати більше відсотків. Я вважаю, що це дуже погано, що є такі висловлювання, що Україна не повинна бути в НАТО. Це чи нерозуміння політичної ситуації в Польщі, чи якась майже зрада. Я не песиміст, хоча з фактами не посперечаєшся. Коли бачиш ентузіазм в підтримці України і українців на початку російського вторгнення і зараз, то звичайно зараз ця підтримка менша. Але з іншого боку, так, українці вдячні, але через це розсипання зерна, через такі історії, настрої змінилися. Колись ми мали максимум довіри, а зараз інші країни нас випередили і це не добре, це знецінює суспільний настрій, і настрій країни. Адже, треба сказати, що не лише суспільство допомагало українцям, але й на державному рівні теж було багато потрібних і відповідних рішень - наприклад, надання доступу до навчання, до системи охорони здоров’я. Це все було в порядку! І що ми бачимо зараз? Те, що українці дуже потрібні польській економіці! Згідно з  деякими дослідженнями, їхній вплив на зростання ВВП у Польщі може становити навіть 1 відсоток. Це люди, які працюють, які не простягають руку за соціальною допомогою, які платять податки, які хочуть інтегруватися, інвестувати. Вони не тільки винаймають, але й хотіли би купувати житло. Це ідеальна міграція! Така міграція зміцнює Польщу, але, на жаль, послаблює Україну. Я дуже сподіваюся, що коли весь цей жах закінчиться, то зникнуть кордони між Польщею і Україною, ви будете в Європейському Союзі, і буде такий непомітний кордон між Польщею. Я сам із західної Польщі, то у нас там був був кордон, заставлений пунктами пропуску. Нещодавно моя кузина там їхала, помилилася дорогою і каже: "Знаєш, я їду, їду, якась незнайома місцевість, а я їду додому, і раптом бачу: всі написи німецькою, зрозуміла, що  мушу повертатися". Ось такий тепер кордон з Німеччиною, тобто його немає. Сподіваюся, що ми дочекаємося, коли будемо так їздити в Україну. І  українська економіка буде пришвидшувати польську, а польська – українську. Українська мова дуже популярна на вулицях Польщі, скрізь можна зустріти українця або українку, і з ними співпрацювати, можна зустріти в магазині, в лікарні, познайомитися. Отже, я думаю, що поляки бачать, що це класні люди, і як можна не любити когось, хто від ранку до вечора працює, усміхнений, незважаючи на те, що пережив жах, намагається збудувати своє життя, допомагає своїй країні. На рівні людей маємо дуже позитивні приклади. Я не чув, щоб хтось на щось скаржився, на такому побутовому рівні. Звісно, в інтернеті ситуація виглядає, на жаль,  по-іншому. Власне, про пропаганду. Чи лише в ній причина в сьогоднішньому ставленні поляків до українців - про це ми поговоримо після короткої паузи. Пане Павле, чи це російська пропаганда, або ж якісь внутрішні сили в Польщі намагаються посварити поляків і українців? І навіщо їм це?Напевно, російський слід там помітний, щодо цього немає сумнівів. Звісно, найпростіше все звалити на Росію, але я б не перебільшував її роль у цьому. Я навіть досліджував, як, наприклад почали з’являтися історії, так майстерно складені, що хтось пише, що знайома знайомого мені розповідала, ніби це історія з життя, а потім ідентична історія з’являється у Вроцлаві, в Кракові, в Гданську, аж важко повірити, що одна й та сама ситуація могла  відбутися в стількох місцях. Або ж інша бувальщина “гуляла” соцмережами,  що жінку з України взяла до себе родина, бо їй не було, де жити, вона втекла від війни. І от ця українка закохує в себе чоловіка, а бідна нещасна полька плаче і залишається сама. Я думаю, що серцю не накажеш і така історія могла би статися, але ж не одночасно у стількох містах. Тому зрозуміло, що це вигадка, бо деталі збігаються, відрізняються тільки назви міст. Інша історія, яка дуже часто повторюється в інтернеті, абсолютно абсурдна, мовляв, поляк із дитиною, яка задихається, йде до лікарні, а медик каже, що не може його прийняти, бо начебто приймає тільки українців. Навіть я чула цю історію.Ось бачите. Це такий абсурд! Це важко уявити, що дитина не може дихати, а лікар ось так відповідає. Немає таких лікарів, а навіть, якщо і є, то це самогубці, бо зрозуміло, що наступна розмова буде вже з прокурором. Але ця історія була дуже поширена. Її перевірили, і помітили, що вона розповсюджується з якихось російських сайтів. Абсурд. Однак, якщо навіть до Вас ця історія дійшла, то дійсно вона розійшлася.Я це прочитала і подумала "Боже, що за нісенітниця?!". Але як журналістка вирішила подивитися на профілі людей, які писали про цю та інші історії в своїх коментарях. Звісно, шо були реальні користувачі, але було й багато ботів з порожніми сторінками.Так. А скільки ще таких вигаданих історій пішло в люди – невідомо. Це одна справа. Також я вважаю, що хтось хотів з цього отримати політичну вигоду, думаю партії, політики, скоріш за все праві, ніж ліві, які мають більше почуття національної гордості, не знаю, може хотіли заробити якісь політичні дивіденди. На мою думку, це не має сенсу. У нас є велика спільна справа з українцями і це – безпека. Звичайно, є речі, які нас відрізняють, і будуть нас відрізняти.А які?Велике занепокоєння в Польщі викликає можливість відкриття ринків для сільськогосподарських товарів з України. В Україні великі площі сільськогосподарських земель, кращий ґрунт, у цілому це все на іншому рівні, тому нашим фермерам важко з цим конкурувати, і це викликає занепокоєння. Був контекст ввезення збіжжя, думаю, що зараз не ввозиться, адже його немає, але треба думати про те, що, якщо Україна стане членом  Європейського Союзу, то треба думати, як це узгодити. На мою думку, можна домовитися, щоб це було вигідно і для одних, і для інших. Схожа ситуація була, коли Польща приєднувалася до Європейського Союзу, то французькі фермери теж дуже непокоїлися, і мали аргументи. Але все це можна обговорити. Інша справа, яка поляків непокоїть, - це історичні суперечки, серед яких вбивства на Волині. Було дуже незрозуміло, коли Україна не погоджувалася на ексгумацію останків жертв Волинської трагедії. Але зараз це зрушило з місця, і знаєте - це чудово. І я сподіваюся, що Польща також відповість приязно, бо знаю, що є проблема з таблицею на горі Монастир. Я сподіваюся, що буде так, що українці будуть задоволені тим, який вигляд матиме та таблиця, і що це вдасться вирішити. Натомість те, що міністр Сибіга домовився з польським інститутом закордонних справ, знайшли якийсь вихід – це чудово. Знаєте чому? По-перше, це треба зробити, а по-друге, це позбавить аргументів людей, які з якихось причин не прихильні до нормальних, класних, добрих, дружніх відносин між Польщею і Україною. Я абсолютно переконаний, що це треба зробити якомога швидше, адже це не робиться проти когось. Я знаю, що під час війни це нелегко, також я знаю, що, коли а Тернопільській області відбувалася ексгумація, то була пересторога, щоб, не дай Боже, росіяни там не поцілили якоюсь ракетою, бо була б ще одна велика трагедія. Я знаю, що є багато чинників, які непокоять, але я сподіваюся, що це зрушить із мертвої точки, що це все закінчиться так, що пам’ять про всіх буде вшанована належним чином, і що ми зможемо йти далі, що це не буде лежати якимось важким тягарем, який буде нам заважати йти вперед, і говорити про майбутнє. Ви знаєте росіян, знаєте вже українців, і знаєте поляків, бо Ви поляк. Чи ми схожі між собою?  Росіяни завжди переконують, що вони слов’яни, українці заперечують, що ті - радше монголи. У чому ми схожі, а чим відрізняємося?Мені здається, що поляки і українці дуже між собою схожі, мають такий дух, що поєднує анархію і демократію. Отже, думаю, що це схоже. Звичайно, колись ваш експрезидент написав книгу, що Україна – не Росія, це мене дуже потішило. Ну, і справді, ці дві країни і ці два суспільства не можна сплутати, це точно. Точно знаю, приїжджаючи багато років до України, викладаючи тут, знаючи цю країну, і маючи російський досвід, то ні.Але росіяни говорили, що ми – брати, один народ.Ну так, знаю.Отже, на Ваш погляд, що відрізняє українців і росіян?Мені здається, що українці, наприклад, ніколи б не погодилися з диктатурою. Диктатура, тиранія може бути насаджена українцям силою, але вони будуть викручуватися як той в’юн, будуть боротися, будуть намагатися цього позбутися. Я не можу собі уявити, щоб Україною почав керувати диктатор. Навіть в цій політичній ситуації, яка не є такою очевидною, бо у нас війна.У нас воєнна цензура.У вас війна, воєнна цензура, телемарафон, багато обмежень.  З іншого боку, коли у українців запитують, чи вони хочуть зараз вибори, то говорять: "Ні, давайте зачекаємо". Традиції Запорозької Січі були такі, що то була така дуже демократична, анархічна спільнота, але коли справа доходила до війни, то вони обирали отамана, який міг робити все, але коли війна закінчувалася, то той отаман мав понести за все відповідальність, а якщо програв, то тим більше. Отже, я вважаю, що і у поляків, і у українців є неймовірна жага до свободи. І це без пафосу. Навіть інколи.Це не йде на користь, так?Так. Аж занадто. Однак, в Росії я мав таке враження… Так, там добре жилося, якщо у тебе паспорт іншої країни, тож ти завжди можеш виїхати. Але  Росія мені нагадувала в'язницю. В'язницю для свого народу. В Україні я ніколи не відчував нічого схожого, навіть в складні часи шаленої корупції, не було так, що людина, побачивши українського поліцейського,  хотіла перейти на інший бік вулиці. А там, якщо комусь це було вигідно, то з тебе могли зробити і дилера наркотиків, ким завгодно. В Росії було задушливо.А до Вас прискіпувалися російські міліціонери?Знаєте, у мене були різні пригоди в Росії, навіть одного разу мене сильно побили російські спецслужби. Це була така історія дуже відома, пов’язана також і з польсько-українськими відносинами, бо польсько-російські відносини дуже погіршилися, і ніколи вже не покращувалися, після того, як президент Квасневский з дипломатом Кучковським взяли участь в Помаранчевій Революції, з метою якось налагодити комунікацію між політиками, президентами Кучмою, Ющенком і Януковичем. Квасневський звичайно підключився до цього, а Росії це не подобалося. Як завжди.Так, як завжди. Чесно кажучи, Польща підключилася на прохання президента Кучми, який дуже не хотів кровопролиття, що відрізнялося від позиції президента Януковича, який призвів до кровопролиття. Але! Відтоді відносини дуже охололи. Коли я працював у Москві як журналіст, то в Польщі сталася така історія: хулігани побили дітей російських дипломатів і вкрали у них мобільні телефони. Троє дітей були побиті. Владімір Путін сказав, що Росія дасть пропорційну відповідь, і тоді почали бити польських дипломатів. Але тих їм трохи забракло, оскільки посольство запровадило заходи безпеки, дипломатам заборонили виходити на вулицю по одному. Втім, російські спецслужби мали будь-що виконати. І оскільки третього дипломата для побиття знайти не могли, то вирішили побити польського журналіста.О Боже!Так, і побили мене в підземному переході на Кутузовському проспекті, недалеко від мого житла. Але що ж. Загоїлося. От така була Росія. Було зрозуміло, грщо щось подібне може статися. Зараз я вже не поїхав би до Росії, бо велика вірогідність, що мене звинуватять у  шпигунстві, як багато іноземців, а особливо журналістів. Або звинуватять в продажі наркотиків, або в чомусь ще гіршому - наприклад, розповсюдженню дитячої порнографії. Вони можуть зробити все! І мушу сказати, що це відчувалося. Там було добре, поки у тебе був польський паспорт, і можна було поїхати в аеропорт і сказати "Відчепіться, у мене є квиток". Я мав таку пригоду. Оскільки редакція відправляла мене в різні відрядження, то я мав   багаторазову візу для іноземних журналістів. Цю візу треба було отримувати раз на рік. І я як раз був на відпочинку, повернувся до Росії з одноразовою візою, і мав піти, щоб мені поставили багаторазову, але якраз почалася Революція Троянд в Грузії, і редакція каже: "Знаємо, що ти щойно приїхав, але поїдь до Тбілісі". Ну добре, я взяв рюкзак, сказав "вау, летимо до Тбілісі". І я поїхав в аеропорт, а там кажуть, що я не можу виїхати. Питаю: "Чому? Я не є громадянином Росії", а вони кажуть, що у мене є тільки віза для в’їзду, і немає візи на виїзд. Виявилося, що я не можу виїхати. Маю Вам сказати, це було досить травматично, бо я подумав, що гарна розвага, поки ти  спостерігач, але коли ти вже учасник, то це дуже погано.Чому росіяни не хочуть з цього ув’язнення, як Ви описали Росію, втекти, або зробити так, щоб перетворити цю вʼязницю на нормальну країну?Мустафа Джемілєв сказав мені під час інтерв’ю, що Росія, - а він знає і Росію, і Радянський Союз, був дисидентом, відсидів роки, людина, яку я дуже поважаю, - сказав мені, що Росія може змінитися тільки тоді, коли програє цю війну, коли розпадеться на частини, або коли її окупують інші демократичні держави. Чи росіяни не хочуть? Мені здається, що переважна більшість не хоче, є поодинокі випадки, люди, які виїхали, які чинять опір, я знаю таких, вони живуть у Варшаві. Але навіть ті, хто виїхав, чесно кажучи, я співпрацюю з журналістами з "Тhе Іnsіdеr", інколи пишемо разом тексти, вони справляють на мене велике враження, вони реально вистежують агентів КГБ, які гуляють Європою, викрадають людей, вбивають їх якимись "Новачками" і Доброхотов і ціла команда дбають про те, щоб їх було менше. І це чудово. Я з великою повагою ставлюся до них. Натомість, я замислююся над тим, чому на українському боці в цій війни воює так мало росіян? Чому є різні легіони, але немає легіону, наприклад "Демократична Росія"?Але якийсь є.Але це не те. Я сподівався наНа більшу кількість?Так! Я сподівався, що Курську область будуть звільняти самі росіяни. Бо Україні не дуже потрібна Курщина, а їм якраз має бути потрібна, вони могли би створити там міні демократичну квазі-країну і там розмножуватися. Але у них немає такого бажання. Немає також такого, щоб в Західній Європі був оголошений великий набір до міграційних сил вільної Росії, це би означало, що все серйозно. Розмови про демократію, права людини, про те, що Росія має змінитися, є, але оскільки триває війна, і Росія атакує інші країни, скоює військові злочини, то може варто би було поборотися з тією диктатурою не лише на словах, а й зі зброєю в руках.Може справа в тому, що це і є російська душа? Така, яку не можна зрозуміти.Я не знаю, чи її неможливо зрозуміти.А можна? Що таке російська душа?Мені здається, що після цих трьох років війни …Великої війни, бо вона почалася в 2014 році.Так, після вторгнення, після Криму, після Чечні, і після суспільної реакції на це, я можу сказати, що я підозрюю …Що вони не мають душі?Так, скоріше не мають душі. Дуже шкода. Часто це кажу, у мене є одна з найважливіших книг, це, як Томас Манн виступав для своїх співгромадян, які жили в Третьому Рейсі, він з Америки читав їм свої фейлетони, розмови, і це дійсно важлива книга для мене, бо це було зібрано і видано в Польщі. Його головним посланням було, він кричав до них з-за океану: "Рятуйтесь! Бо те, що ви вдаєте, що ходите в кінотеатри, театри, вдаєте, що те, що відбувається, насправді не відбувається, це вас вбиває, забирає у вас людяність, душу". Він мав надію, що його хтось там почує, але його скоріше за все ніхто не почув, і  Але німці змінилися, тому що вони програли, були окуповані, і їм треба було показати фотографії з Аушвіцу, Треблінки, з усіх жахливих місць і сказати їм: "Ні-ні, це ви, ваші батьки, сини, матері, це ви катували всіх цих людей, і нічого вас не врятує, ані ваша література, ані ваша музика, ви - вбивці".Ну добре. Є росіяни, які живуть в Росії, в своїй вʼязниці - хтось свідомо, хтось ні. Є росіяни, які виїхали з Росії і не хочуть погоджуватися з цим режимом, але є також росіяни, які виїхали з Росії, давно живуть, до прикладу, в Польщі, Литві, Естонії, вже мають паспорти Європейського Союзу, але щороку 9 травня вони виходять на вулиці європейських країн з червоними прапорами з серпами і молотам і викрикують, що можуть повторити. Як це зрозуміти? Де-юре вони вже європейці, але де-факто залишаються русскомірівцями.Кілька років тому я би сказав, що це мине, але зараз видно, що не дуже минає. Я думаю, що це велика проблема в таких країнах, як країни  Балтії, де ця меншість є суттєва. Я розумію, що загроза не в тому, що якісь дідусі вийдуть з прапорами і щось покричать, але загроза полягає в тому, що Росія може там збудувати якусь п’яту колону. Питання полягає в тому, що з цим робити, як дотримуватися демократичних стандартів. І це велике питання. Як протистояти Росії, не лише російській пропаганді, але і таким гібридним атакам. Оскільки ми демократичні країни, оскільки Європа – це еклектичний організм, а вони – диктатура, перш ніж ми ухвалюємо якесь рішення, минають тижні, місяці, а там приходить диктатор і говорить, що робити, і ніхто йому не скаже, що він зійшов з глузду, "Чому ми скидаємо бомби на Харків, в якому ще на минулому тижні ми були і робили покупки, в якому живуть наші знайомі". А тільки говорять "Ура! Скидаємо бомби на Харків, це правильно, бо Харків на нас напав". І це велика проблема: як боротися з диктатором, як боротися з кимось, хто знехтував всіма правилами, в той же час намагаючись їх не порушувати. Це великий виклик. Немає сил. Якщо ми не будемо протистояти, то історія з російською окупацією повториться ще раз.Коли ця війна закінчиться. А ми сподіваємося, що вона закінчиться і, звісно, хотілося б, щоб перемогою України. Чи Ви зателефонуєте тоді своїм друзям з Росії? Знаєте вже, що скажете їм?  Я б не телефонував.Взагалі?Просто не дзвонив би. Я не знаю, напевно, не дзвонив би. Я вважаю, що було достатньо часу, щоб розплющити очі. З багатьма, на жаль, мені нема про що говорити. І скоріше за все, вже ніколи не буде, про що поговорити. Так, я думаю, що з людьми, які були мені близькі, мені не було б цікаво вже говорити, хоча сам процес, з точки зору журналіста, дуже цікавий: спостерігати, як людина змінюється: коли показують фотографії з Аушвіцу, і ти не можеш відвернутися, не можеш вдавати, що цього не було! Тому хотів би побачити їхню реакцію. Але не хотів би.

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

Син президента США Дональда Трампа - Ерік Трамп припустив, що може розглянути участь у президентських виборах після завершення другого терміну свого батька. Про це він заявив в інтерв'ю Fіnаnсіаl Тіmеs. За словами Еріка, хоча він і уникав активної політичної діяльності, у разі рішення йти в політику цей шлях має бути легким. "Справжнє питання - чи хочете ви втягнути в це інших членів своєї родини? Чи хотів би я, щоб мої діти пережили те саме, що й я за останнє десятиліття? Якби відповідь була так, то я думаю, що міг би це зробити", - сказав Трамп-молодший. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Син Трампа натякає на можливу участь у виборах президента США На відміну від брата Дональда-молодшого та сестри Іванки, Ерік Трамп упродовж багатьох років залишався осторонь політичного життя, зосередившись на керівництві родинним бізнесом після приходу батька до влади у 2017 році. Крім того, Ерік Трамп спростував звинувачення у тому, що родина використовувала президентство для власного збагачення. Він запевнив, що Трампи ніколи не наживалися на політиці. "Якщо є хоч одна родина в цій країні, яка не заробляє на політиці, то це родина Трампів", - підкреслив він. Президент США Дональд Трамп заявив, що не має наміру балотуватися на третій термін і планує передати керівництво країною гідному наступнику з Республіканської партії. "Я не хочу цим займатися. Я хочу прожити чотири чудові роки і передати естафету комусь, бажано великому республіканцю, який продовжить нашу справу", - зазначив Трамп. Хоча ім'я можливого наступника він прямо не назвав, колишній президент натякнув на нинішнього віцепрезидента. "Ще рано про це говорити, але у мене є віцепрезидент і Джей Ді Венс чудово виконує свою роботу. Я не хочу це коментувати глибше", - сказав він.

Найстаріша кам'яниця Києва досі заселена. Тут мешкає нащадок колишніх власників Костянтин Малєєв - правнук купця й кондитера Максима Нечаєва. Киянин відстояв його у судах, викупив у держави і тепер поступово відновлює за власний кошт. Кам'яна споруда на Контрактовій, 7 пережила пожежі, війни, репресії - і досі тримається на старому фундаменті, який починає просідати. Кам'яний перший поверх звели у 1797-1798 роках на місці давнішої дерев'яної споруди, яка належала дворянину Леонтію Вишневському. У будинку проводять культурні події, тут зберігається родинний архів. Водночас будівля потребує реставрації. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували всередині, поговорили з власником і подивилися, як виглядає сьогодні найстаріший будинок столиці. І як життя його власників змінилося з початком повномасштабної війни. ЧЕТВЕРТА ВІЙНА - Це, власне, четверта війна, яку родина переживає в цьому будинку. Я знаю розповіді, як було у Першу світову, у громадянську. Це не перший раз. На жаль, - у камінній залі будинку Костянтин Малєєв згадує, як родина прожила тут початок повномасштабної війни. Будинок заглиблений у внутрішній двір, куди веде один вузький прохід. Біля входу стара липа з покрученим стовбуром - її бабуся Костянтина посадила 9 травня 1945 року. Стіна пофарбована у світло-зелений колір, на ній табличка - "Контрактова площа, 7". Над входом камера спостереження. Двері металеві, сучасні з кількома замками. ​​Заходимо в камінну залу на першому поверсі. Тут прохолодно, трохи пахне вапном. Стіни побілені вручну, місцями - з потертостями. Камін оздоблений світлою плиткою з квітковим орнаментом, але його майже повністю закриває велика мапа світу. Підлога встелена лінолеумом. У центрі кімнати стоїть деревʼяний стіл, накритий клейонкою, та кілька дерев'яних і м'яких стільців. На підвіконнях - оберемки квітів, старовинні речі. В одному з кутів - старовинне піаніно з різьбленими деревʼяними деталями. На ньому чорно-білі фотографії прадіда Максима Нечаєва, засновника пряничної справи, та його другої дружини - Євдокії Андріївни. Над ними - велика архівна фотографія старої Контрактової площі з видимою вивіскою "М. Ф. Нечаев". Під стіною поруч - подібний до стилю піаніно комод. Після 24 лютого Костянтин Малєєв повернувся сюди з Оболоні, де має квартиру. Донька з родиною вже жила у будинку, син приїхав з Ірпеня перед тим, як підірвали мости. Разом із ними - ще кілька людей. - Перші півтора місяця тут жило десь 12 людей. Співробітники з Броварів, рідні. Усі зібралися і жили ці важкі місяці тут. У Другу світову було так само - всі тут зібралися. Він згадує історію родини з 1930-х років. Прабабуся Євдокія Андріївна жила тут із чоловіком і великою сім'єю. Старшого брата у 1930-му році заарештували - У прадідуся було 13 дітей, восьмеро - від прабабусі. Мій дідусь був наймолодший. Старшого брата у 1930-му році заарештували, бо він мав своє виробництво пряників і був старостою старообрядницької громади. Найповніше, що я знаю про прадідуся і про сім'ю, це з матеріалів його допитів. Коли вже відкрили архіви, я отримав в СБУ всі документи - повністю, аж до протоколів допиту. Із матеріалів справи відомо, що заарештували його за участь в офіцерській організації "Весна". - А насправді, разом із ним тоді заарештували і священника старообрядницької церкви. Тобто це була зачистка старовірів. Просто зачистка - на всякий випадок, як тоді робили. Сталін же. У 31-му його розстріляли. Після цього прабабуся вирішила розселити всіх подалі від будинку. Лишився тільки один син, який був хворий, і не міг сам жити. Але не всіх це врятувало. Її улюблений син поїхав аж до Горького, а в 1938-му його і там заарештували й розстріляли. Коли в 1941 році німці увійшли до Києва, вона зібрала родину, яка ще залишилася в місті. У будинку мешкало 27 людей, із них 12 - родичі. - Вона сказала: будемо жити тут. Якщо час помирати - то вже разом. І всі зібралися тут, - розповідає Костянтин. Мати Малєєва народилася в цьому будинку у 1929 році. Після того, як німці увійшли в Київ, родина знову зібралася тут. У 1943 році окупанти оголосили виселення всіх мешканців Подолу. - Всіх містян змусили виїхати за два кілометри від Дніпра, - додає чоловік. Під страхом розстрілу. Але тут залишились прабабуся та її син і дочка. Вони ховалися. Ніхто не знав, що вони тут. Мати була тоді підлітком. Жила на Солом'янці, але вирішила провідати родину. Йшла пішки Смородинським узвозом, натрапила на німецький загін. - Заховалася в кущі. Останній солдат побачив, підійшов і сказав ламаною російською: "Туда не ходи, там гестапо" Але вона все одно пішла. Побачила, що на вікні колихнулася занавіска - значить, свої живі. Повернулася назад. Після цього в будинок зайшов німецький солдат. - Їхала віз, він зупинився, зайшов у дім. Двері були відчинені. Пішов нагору, почав ритися в речах. Знайшов великого плюшевого ведмедя, забрав його і поїхав. Більше ніхто сюди не заходив. Обшуків не було. Так і прожили ті місяці, коли тут офіційно не можна було існувати. ІСТОРІЯ БУДИНКУ Кам'яницю на Контрактовій площі, 7 збудували у кілька етапів. У 1765 році цю ділянку придбав дворянин Леонтій Вишневський. Спочатку тут стояв дерев'яний дім на кам'яному підвалі - його залишки збереглися донині. Після великої пожежі на Подолі у 1797 році будівлю відновили - з'явився кам'яний перший поверх із високими арковими склепіннями. У 1861 році онуки Вишневського замовили добудову другого поверху. Архітектором став Михайло Іконніков - один із найвідоміших київських зодчих того часу. У 1891 році садибу придбав Максим Федорович Нечаєв. Приїхав до Києва разом із дружиною з Добрянки, взяв будинок у борг і почав власну справу. У підвалі встановили печі, почали виготовляти "Нечаєвські пряники". Продавали їх на Контрактовій ярмарці. Вони швидко стали відомими - вироби отримували нагороди на виставках, а за шість тижнів торгового сезону продавалося до 800 пудів солодощів. У родині було 12 дітей - п'ятеро від першого шлюбу і семеро від другого. Усі мешкали в будинку, а молодше покоління навчалося в київських гімназіях. На початку ХХ століття сім'я поступово розгалужувалась. Один із братів відкрив власну фірму, купив будинок, де нині розташоване посольство Іспанії, і відкрив крамницю на Хрещатику. До революції встигли розрахуватись із усіма боргами. Після Другої світової війни у будинку жили квартиранти, згодом - комунальні мешканці. У 1962 році садибу націоналізували. Родина зберегла лише квартиру на другому поверсі, де в одній кімнаті мешкало по 4-5 людей. Перший поверх переобладнали під склад ЖРЕПу. У цих умовах виростав Костянтин Малєєв - онук Нечаєвих. - Я тут народився. Батьки жили у маленькій кімнаті. Потім я, дружина, діти. І досі ми тут, - каже Костянтин. У 2000-х він розпочав процедуру повернення будинку. Права на нього вдалося відновити, територію - ні. Усі ці роки він поступово ремонтує приміщення, збирає архів родини. УКРИТТЯ Під час повітряних тривог мешканці будинку спускаються в підвал. З початку повномасштабного вторгнення частину приміщень використовували як укриття. Поруч - будівля Посольства Королівства Нідерландів. Підвал старого будинку використовують і його працівники. - Попросили з посольства, щоб мати змогу ховатись. Я відкрив підвал. Він і до того був прохідний, але довелося трохи підготувати. У перші півтора місяця повномасштабної війни приходило чимало людей - і з нашого будинку, і з навколишніх, - каже Костянтин Малєєв. - У якийсь момент збиралося 15-20 осіб. Згодом кількість охочих спускатися зменшилася. Частина мешканців виїхала, частина звикла до обстрілів. - А формально, якщо дивитися, то ця частина будинку - ось тут, посередині - найзахищеніша. З усіх боків товсті стіни. Крім того, після забудови ділянки будинок тепер фактично в ямі. Щоб щось пошкодити, має впасти просто зверху. Але взагалі - досить безпечно. Офіційно бомбосховищем він не вважається, але для мешканців району залишається відкритим. - Чути вибухи, зокрема ППО, і тоді будинок прям трясется. Здебільшого, коли тут в Шевченківському районі збивають то чути дуже добре, - згадує Костянтин. - На початку війни один раз у дворі впали уламки. Найстаріший тут - трипільський горшочок. Більше п'яти тисяч років йому У кабінеті на першому поверсі Костянтин Малєєв зберігає колекцію родинних речей. На високій шафі під протилежною стіною стоїть масивний залізний годинник на ніжках - його виготовили ще до 1917 року. Біля нього - дзеркало на дерев'яній підложці з гранями на склі, у яке дивилася ще прабабуся господаря. - Найстаріший тут - трипільський горшочок, - каже Костянтин. - Більше п'яти тисяч років йому. Захоплювався колись археологією в молодості. На іншій полиці - декілька старовинних люльок. Власник знаходив їх просто на подвір'ї садиби. Глина потемніла, місцями пощерблена - речі пролежали в землі понад століття. Найдавніший родинний знімок датується 1861 роком. На чорно-білій світлині жінки стоять у довгих ошатних сукнях до підлоги, чоловіки - у строгих костюмах. Світлина зберігається у старовинному рамці поруч із іншими портретами. На другий поверх будинку ведуть дерев'яні сходи з мереживним різьбленням, потемнілі від часу. Стіна над ними завішана старовинними вивісками будинків і дошками з прізвищами квартирантів, які колись тут мешкали. ТЕПЕРІШНЄ ЖИТТЯ Костянтин каже, що в будинку є свої вади, і він потребує ремонту, але наразі це не найгірше, що могло би бути. - Тут йдуть ґрунтові води і вони весь час підмивають фундамент, але зараз зміни не на часі. Якщо раніше в мене був якийсь бізнес до війни то зараз цього всього немає, - каже чоловік. - Я досі займаюся видавничою справою і соціологією, але зараз це незначні гроші. Під час війни жалітися якось воно не хочется. Я точно знаю, що я в не найгіршому ситуації в цій війні знаходжусь. Раніше найстаріший будинок був частим місцем для проведення різноманітних заходів і екскурсій. Після початку війни відвідин стало менше, але туристи все одно приходять. - Інколи бувають оренди, але дуже рідко. Ну і десь раз на місяць я тут організовую лекцію про історію будинку. Зі мною домовляється екскурсовод і приводить людей, - каже Костянтин. - Взагалі тут багато екскурсій проводять, адже вся інформація вже є в інтернеті, і під будинком часто є люди. Поки ми сидимо в просторій кімнаті з білими стінами на вулиці можна побачити групу людей, які слухають екскурсовода і розглядають будинок зовні. Раніше у Малєєва була ідея зробити музей з публічної частини будинку, але війна все змінила. - Ось тут у мене був офіс відомства і тут була більш публічна частина ,- показує на сусідню кімнату, - А тепер там від офісу залишилася одна кімната, а все інше житлове. І одна справа робити музей в офісі, а в житловому приміщенні зовсім інше. ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ Ще до війни до Костянтина не раз зверталися по продаж будинку, але зараз такі пропозиції зійшли нанівець. Також чоловік не надто переймається через можливість знесення свого сімейного гнізда. - Тут є певні аспекти. Поки не набудували хмарочосів, інтерес до будинку був набагато більше, якраз з ідеєю: "Давайте, ми ваш будинок знесемо, а тут побудуємо ще хмарочос". Проте зараз немає місця, де тут будувати. Невигідно. Якщо врахувати, що це ще й пам'ятник архітектури то мороки із владою буде багато, - впевнено додає Костянтин. - Немає сенсу в це вкладатися от в такому вигляді. Крім того, чоловік наводить приклад вартості землі, адже вона дорожча за самі будинки, а її географічне положення має вагоме значення. - Наявність історичних пам'яток на тій чи іншій території дає їй значну цінність. Наприклад у Львові на площі Ринок той, хто знесе пару будинків і побудує хмарочоси, стане мультимільйонером, бо ціна кожного квадратного метра там нечувана. - каже Малєєв. - Але якщо це зроблять усі, то ціна впаде до нуля. Тобто саме ті будинки, які мають архітектурну чи історичну цінність, створюють цінність місця. Для мене особисто це - історія моєї сім'ї, тому мене важко виселити. Я буду відстрілюватися з вікна. Будинок потребує реставраційних і капітальних робіт, але на це треба виділити чималі кошти, що для власника виглядає недоцільним у період постійних обстрілів і в умовах війни. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче - Щоб зробити капітальний ремонт треба вкласти сотні тисяч мінімум. Якщо раніше це було 100-150 тис., то зараз ще дорожче, - каже Малєєв. - Всю цю дерев'яну прибудову треба заново будувати, бо її підмиває. За 10-30 років, може, з нею нічого й не буде, але зробити як слід буде дуже дорого. Дуже складна проблема - укріпити підвал, очистити його і зробити бетонне укріплення, щоб він не просідав від ґрунтових вод. Жити в такому будинку доволі дорого - комунальні платежі сягають 12 тис., адже зросли ціни на електроенергію. Сама ж будівля опалюється газовими колонками, також є камін. - Влітку, коли не треба опалювати, то десь 2-3 тис. Газ централізований, бойлер я сам поставив і розвів на весь будинок, тому багато йде газу. Взимку ще електрика. Ну, можна і без електрики, але просто не комфортно буде, - сміючись додає Костянтин. Чоловік згадує історію з безхатьком, який зайшов до будинку і вкрав сумку. Необачний господар забув зачинити двері. Після того вже поставив автоматичні двері. ЗБЕРЕЖЕННЯ СПАДЩИНИ Однією з головних переваг життя в центрі міста для чоловіка є зустрічі з друзями та збереження сімейної пам'яті. - По-перше, я тут народився і все життя практично жив. Для мене це просто свій будинок. Головна перевага в тому що я знаю, хто тут в цьому будинку який цвях за останні 100 років забив. І для мене всі ці люди, вся моя сім'я і вся її історія існує, - з усмішкою на вустах каже чоловік. - Крім того не знаю, перевага чи ні, але всі друзі та знайомі весь час заходять.Якби я жив зараз десь, ну там на Оболоні, то це спеціально треба їхати. А тут все рівно в цих місцях всі бувають. Зручно. Костянтин Малєєв переконаний, що його родина буде продовжувати збереження сімейного гнізда. Чоловік має двоє дітей і двох ще маленьких онуків. Каже, що цей будинок для нього має особливу цінність. - Я пам'ятаю свого прадідуся, історію родини, може мої правнуки будуть пам'ятати мене, - каже чоловік.

Для мене це звучить як оксюморон: чутлива тема і питання мови в нашій країні. Мені здається, що це ненормальна історія, але для нас трохи традиційна. Говоримо ми в момент, коли на інституцію мовного омбудсмена в нас знову звернена вся увага, оскільки з'являються питання до якостей, які повинна мати персоналія, що обіймає цю посаду.Зрозуміло, що Тарас Кремінь робив цю роботу певний термін. Зараз є питання до того, чи залишиться він на посаді, чи буде хтось новий. І от наскільки добре ця людина має відповідати цій посаді, дуже турбує суспільство.Якщо ми говоримо про українську мову в нашій країні, то знову ж таки річний звіт про стан дотримання Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" за попередній рік свідчить про те, що в Україні зберіглася тенденція до поліпшення стану виконання вимог Закону про державну мову, нам наводять цифри, і вони ніби тішать наше око.З іншого боку, це якраз таки історія про те, коли люди звернулися, і історія про ті сфери нашого життя, які прописані в Законі. Але насправді мова в нашій країні - це те, що супроводжує нас щодня і багато хто відмічає, що по різних регіонах у нашій країні ситуація з використанням і життям з українською мовою змінюється не на краще. Чи спостерігаєте ви відкат україномовності в нашій країні зараз? Принаймні, може, у столиці?Спостерігаю. Це, напевно, мої емпіричні спостереження, хоча тут кілька пластів у вашому питанні. Я їхала до вас на ефір і просто по Хрещатику проходила, я там працюю. І звернула увагу, що якісь два молодих чоловіки дуже гучно обговорювали свої ділові питання - російською мовою.І мене це, чесно, різонуло, я подумала: боже мій, у мене настільки, напевно, сформована україномовна моя власна бульбашка, що для мене чути цю російську виглядає доволі дико. Хоча це були якісь бізнесові справи, які люди просто обговорювали. У моєму колі очевидно відкату немає, але ми маємо розуміти, що це за коло.Загалом, з того, що я спостерігаю, як я сказала, емпірично - чи десь у кав'ярнях, чи на дитячих майданчиках, чи де завгодно, - так, я чую відкат у Києві і я чую, що, порівняно з 2022 роком, значно більше молодих людей, які говорять російською. Тобто, коли ви тут кажете про інститут омбудсмена - це одна важлива історія. А є друга дуже важлива історія - це суспільний запит на українську мову. Дико звучить в Україні - суспільний запит на українську мову. Я поясню, що я маю на увазі.Хрещатик, фото: gеttyіmаgеsМи тут все ж таки маємо розуміти ці наші історичні обставини. На жаль, так склалося, що ми говоримо про багато речей, пов'язаних із суспільним запитом. І я хочу сказати, що якась частина людей собі, напевно, теж сказала: о, цей перший страх минув, який був у 2022 році, о, воно надовго, о, значить, мені так комфортно (чи як там люди собі це пояснюють) і я буду говорити так, як мені комфортно.І, звісно, тут би варто говорити з людьми, які, можливо, більше займаються соціальною психологією. Я тут одразу скажу, що я не є соціальною психологинею, але, як журналістка, я дуже багато працюю з аудиторіями. І розумію, що ця аргументація, яка наводиться, чому російська мова в побуті: от же ж ми в супермаркеті хліб просимо українською мовою, наприклад, ми ж кажемо "Мені два капучино" в кав'ярні українською мовою і потім відвертаємося і за столиком зі своїм другом чи приятелькою говоримо російською – так це ж уже починається наша приватна сфера.Воно то так. Але якби не війна, якби не цей масштаб жертв і якби не розуміння, за що, власне, ця війна, якби не розуміння, що українська мова і оця частина ідентичності – це, власне, те, що якраз і тримає Україну, українську державність. І коли починається історія про те, що "воїни в окопах говорять російською", то я ці аргументи приймаю лише від тих, хто в окопах.От чому в наших людей і досі немає розуміння того, що, хоча нам це проговорюють устами офіційних речників з Російської Федерації, що "ви говорите російською мовою, ви сфера абсолютно нашого життя, наших інтересів, і ми собі крокуємо цією сферою доти, доки можемо це робити", - це каже Лавров, це каже Пєсков і так далі.Але в наших людей спрацьовує, на моє враження, щось, як бунт. Вони ніби не хочуть віддавати щось, що насправді їхнім не є, але вони вперто вважають це своїм."Ну, це мова моєї мами" - багато хто наводить цей аргумент, він насправді має право на існування, тому що це справді могла бути мова чиєїсь мами, і вона була мовою чиєїсь мами. Тут просто треба розуміти, як мама отримала цю мову.І коли ми кажемо, що це мова моєї мами, то ми обрізаємо оцей шлях, тобто ми закриваємо очі на той шлях, у який спосіб мама отримала цю мову.Коли моя мама у 1968 році, якщо не помиляюсь, вступила в Київський університет на історичний факультет, приїхавши з Черкаської області... Ну, я беру приклад мами. Міг бути тато з Житомирщини – не має значення. Мама приїхала, почалися потім 1970-ті роки. І якщо хтось хоч трішечки читав історію, українську історію і про цей період совєтської України, той знає, що таке 1970-ті роки. Це згортання навіть тої української мови, яка була, це перетворення на "сільську" мову. Моє дитинство - це 1970-ті роки, як це, можливо, не дивно звучить, але я якраз та дитина, яка чудово знала, якій у школі, і на вулиці, і в транспорті могли сказати: ти селючка.І коли я це все починаю згадувати, я зараз досить часто натикаюся на те, що люди кажуть: о, вона принесла свою травму! І зараз ти будеш носити цю свою травму. І, значить, якщо в тебе була травма, то ти якось травматично реагуєш. Так питання ж не в тому, у кого була мовна травма. Колись наша колега Мирослава Барчук абсолютно слушно написала пост про себе: моя мовна травма великою мірою мені застелила інші травми, наприклад речі, пов'язані з сексизмом, які були дуже поширені й досі залишаються поширеними в нашому суспільстві.Так, тому що це якісь помітні речі, і питання не в тому, що ми не хочемо відмовитися від наших травм. Ми просто хочемо, щоб якась більша частина суспільства зрозуміла оцей шлях, у який спосіб російська мова стала мовою їхньої мами. Чи їхньої бабусі, може, в когось, але найчастіше бабусі - ні. Тобто, якщо згадати, то бабуся якраз-то говорила українською мовою. І оце є важливий момент.Тепер те, що стосується нинішнього періоду. Бунт ви згадали дуже слушно. Часто ці дискусії в нас у соцмережах бувають про те, що підлітки, наприклад, коли вони говорять російською, це такий, так би мовити, підлітковий бунт, вони переростуть. Окей. Якщо це раз – так. Якщо це два – так. Але якщо не проговорено раз, два і три в родині, то це вже не підлітковий бунт - це система. Чи переростуть? Не факт! Багато ж хто і не переростає.Діти - вони ж дуже чутливі. Вони ж бачать: ну, щось там рознеслося в соцмережах, але якщо в родині подвійний стандарт, якщо для родини це не має значення, якщо вони розуміють, що мама і тато ось тут говорили, припустимо, українською по телефону, на роботі чи в зумі були і говорили українською на роботі, тут вони відвернулись - і говорять російською, то як ти будеш потім доводити цим дітям, що українська мова має значення? Отже, означає, що ці дві мови рівні.фото: gеttyіmаgеsМи зараз можемо подивитися, до речі, останні опитування КМІС, які були, якщо не помиляюсь, за травень цього року, 2025-го. Там було сказано, що близько 70 відсотків українських громадян кажуть про те, що вони вдома - це дуже важливо - спілкуються українською мовою. Близько 20, трошки менше, 19, якщо не помиляюсь, кажуть, що вони білінгви, спілкуються українською і російською. Відповідно, якийсь відсоток, до 10, лишається, які сказали, що вони вдома спілкуються російською. Можливо, ці 70% удома спілкуються українською, але чого вони тоді на вулицях говорять російською?Гарне запитання. Я вам дам відповідь на прикладі своєї родини. Я говорю зі своєю дитиною, 2016 року народження, з перших днів українською мовою, мій син перебуває в абсолютно україномовному середовищі вдома. Щойно він ступає за поріг, він переключається на російську мову. Ми йдемо на гурток, він приходить у школу, і, якщо це не освітній процес безпосередньо на уроках, він говорить російською мовою, бо так говорить більшість. І так, оця адаптивність дітей до середовища, в яке вони потрапляють, грає з ним дуже жорсткий жарт. При тому що звучить він трошки по-азірівськи, коли говорить саме російською.Я розумію, про що ви говорите. І це, між іншим, дуже важливо, тому що це тиск середовища. І якщо ми ж говоримо зараз про тиск більшості, якось так стається, що, коли україномовна дитина потрапляє в російськомовне середовище, вона якось не може переломити російську, а україномовну дитину переламують.Може, це мова агресії - вибачте, це метафорично я сказала. Тобто тут не треба сприймати, що я це говорю, наприклад, як дослідниця. Але ми це бачимо, що якийсь такий агресивний посил є, і дитина переходить зазвичай, їй дуже складно залишитися в українській мові. Я, наприклад, як людина, яка в дуже багатьох середовищах була двомовних - тобто тобі говорять російською, ти відповідаєш українською. Ну, це складно. Тобто тобі триматися дуже складно.Поки це не стає звичкою.Так. Але, з іншого боку - а чого ти маєш це робити в Україні? Ми з вами доходимо до висновку, що якщо ми маємо цю проблему, то українська мова ще потребує зусиль. Тобто ми маємо визнавати, що українська мова, її захист, її підтримка і навіть звичайне побутове говоріння нею - воно ще від нас потребує зусиль. Ну, тобто це стирання, напевно, було таке сильне, що ми ще не пройшли достатній шлях. Зусиль від кожного бажано, так? Разом із тим ми розуміємо, що держава мала б створювати більш-менш благодатне тло, зокрема і встановлюючи певні рамки, в яких кожен із нас би рухався, бо ми всі є частиною суспільства. І от, на вашу думку, чи встигає держава з установленням цих рамок?Що я маю на увазі: у період підйому й усвідомлення важливості використання української мови навіть у побуті, це 2022-й рік, ми не встигли поставити обмеження на російський контент, до прикладу, на конкретних площинах. Те, що ми не встигли проговорити і донести всі ці важливі моменти, - чи пожинаємо ми зараз ці плоди? Так, ми пожинаємо ці плоди, без сумніву. Мені здається, це двосторонній рух.Тут роль держави, роль політичної влади абсолютно має значення. Про це ми не маємо забувати. Але я, знаєте, не є прихильницею такої історії, що давайте держава нам зробить, вона нас примусить. Тому що питання ж не лише в тому, що робить держава, а питання в тому, наскільки ми розуміємо, що українська мова - це не є лише словниковим набором слів, які ми вивчили і ми у сфері послуг ними послуговуємося. За українською мовою стоїть розуміння і знання української культури, літератури, історії. За українською мовою стоїть сповідування українського наративу. Тут питання, який у нас наратив. За українською мовою стоїть розуміння, чому, наприклад, відбувається ця війна і чому ця боротьба.Тобто це глибша історія. Українська мова - це не просто прочитати в словнику правильне слово. Мені здається, що етап прочитання слова в словнику - наголос, ми ще деякі географічні назви, особливо після перейменувань, повивчали. На цьому етапі якась частина з нас пройшла. Тепер оцей наступний етап - наскільки ця мова є мовою, яка тобі "під шкірою", я би якось так сказала. І, напевно, цей шлях є довший.І тут і школа, і сім'я - оце знову починаю навалювати на батьків, вони потім на мене ображаються, кажуть, що я навалила на батьків якихось зобов'язань. Але батьки мають значення. Батьки мають значення для дитини. Ну, знову ж - усі приносять цей аргумент про "мамину мову". Звідки ж вони його беруть? Вони ж не кажуть: "Моя перша вчителька говорила російською, тому я говорю російською". Вони кажуть: "Моя мама говорила російською".Тому так, має значення сім'я, має значення школа. У нас досі є історія про те, що вчителі на перерві відвертаються і говорять російською  між собою.Бо в нас немає закону відповідного. Який уже зареєстрований, але ніяк не ухвалять.Так. І це має значення, абсолютно. Лідери суспільної думки, з якої б сфери вони не були, - доки, перепрошую, Анна Алхім буде розказувати, що в неї тижневик… ой, у неї був день, перепрошую, у неї був понеділок української мови, а потім з'ясувалось, що один понеділок на тиждень - це дуже важко і його теж не треба проводити. Але для великої частини суспільства, це я до прикладу назвала, можна будь-якого іншого лідера чи лідерку думки назвати. Доки це існує і люди орієнтуються на цю людину, якщо можна цій людині, яку я так шаную, обожнюю і дивлюсь в інстаграмі, - чому не можна мені?Ви дуже влучно зауважили в одному зі своїх виступів, що демократію треба практикувати. Разом із тим дуже важливо, знову повертаюся до питання певних кордонів для наших людей, тобто як дитині - потрібно встановлювати певні здорові межі і тоді вона розвивається органічніше. Так і суспільство потребує певних орієнтирів.Ви сказали про лідерів думок. Російська Федерація жодним чином не про демократію, звичайно, але в них є закон, яким публічна сторінка в мережі з підписниками більш ніж 10 тисяч, здається, людей чи акаунтів вважається на рівні з засобом масової інформації. І, відповідно, всі ризики по висвітленню тої чи іншої теми і манери висвітлювання теж діляться на це. Як думаєте, чи спрацювало б щось подібне в Україні та чи можемо ми говорити про перейняття подібної практики?Не спрацювало б. Ми можемо з вами вважати все що завгодно. Я, наприклад, теж вважаю, що публічна сторінка з 10 000 підписників, де б вона не була в соцмережах, - це перш за все відповідальність. Я не знаю, чи вважає так Російська Федерація, сподіваюсь, ми не можемо вважати однаково, але це, без сумніву, відповідальність.Для мене навіть менша кількість підписників, коли їх було у мене менше, наприклад. Це була відповідальність. Можливо, тому що я працювала завжди в медіа, я працювала як журналістка і передовсім журналістка, а потім уже блогерка. І все одно журналістські стандарти для мене завжди залишалися, тому що в якому б медіа я не працювала, я завжди думала про те, що я напишу якусь, перепрошую, дурню, а потім будуть думати, що це медіа так вважає, і це теж не є правильно.Тому відповідальність - так, але коли ми говоримо про речі, які ми не можемо помацати інституційно, це завжди дуже складно. Те, що в Україні не спрацювали б ці обмеження, для мене це абсолютно очевидно, тому що в нас культура така. Ми будемо кричати, що "свобода дорівнює воля", "воля дорівнює свобода", "ви обмежили моє право", "там хтось напише, що ви обмежили моє право на пересування, а тепер ви мені ще обмежили моє право на написання всілякої дурні проти ТЦК" і так далі. Це до прикладу, про будь-що, але ж тоді у такий спосіб можна обмежити і людей, які, наприклад, пишуть про реальні речі, пов'язані з порушеннями прав людини, з якимись моментами, пов'язаними з якимись іншими правопорушеннями, з корупційними якимись діями. Є частина блогерів, що якийсь громадський активізм здійснює. Тобто тут є дуже багато підводних каменів.І я не думаю, що це б спрацювало з точки зору легітимності, з точки зору прийняття суспільства, однозначно. Чи можемо ми говорити про відповідальність? Ну, можемо, але ми ще 20 років будемо про неї говорити. Я свідома цього. Я все одно безнастанно буду писати і говорити про те, що ми відповідальні за тих, хто нас читає, ми відповідальні за тих, хто нам довіряє, ми відповідальні за те, що ми шеримо, однозначно, ми відповідальні за "шестипалих воїнів" і сестричок, які ніколи не були воїнами з сестричками намальованими ШІ, яких ми поширюємо масово. І потім ці слізочки - за це все ми відповідальні.Але потім ти приходиш, припустимо, в аудиторію, коли проводиш якісь там семінари з медіаграмотності або з інформаційної стійкості, чи когнітивної стійкості, як хочете називайте. Запитуєш у людей, що ви поширювали, вони кажуть: "Нічого". Заходиш на їхні сторінки в соцмережах - і все це бачиш. І ти думаєш: боже мій, що за когнітивний дисонанс - ви що, забули, що ви робили?Тобто тут є дуже багато роботи, з одного боку. А з іншого боку, я ще, напевно, скажу таку річ, що все це виникає не на порожньому місці. Тобто завжди працює те, в що ти віриш. Якщо ти віриш у те, що брехню і маніпуляції не варто поширювати, то ти його і не поширюєш.Якщо ти вважаєш, що є певні обставини для того, щоб зібрати слізоньки або наростити свою сторіночку, ти можеш поширити разочок брехню, а потім не будеш брехати своїй аудиторії, то ти це й будеш робити. Крім того, ми маємо розуміти, що рівень освіти, рівень культури, рівень виховання, рівень історичних і інших знань завжди визначає те, що ми їмо, пишемо, у що віримо, що робимо і так далі.Тут інше питання - як, наприклад, великі аудиторії можуть на це вестися. Але, напевно, воно теж пояснюється тією самою освітою, вихованням і так далі. Безумовно. Я вважаю, що кожному потрібно це прочитати, і закликаю знайти цей ваш текст від 28 квітня (але ви зробили перепост 18 червня) про те, що "емпатія не дорівнює істерика". І нарешті це хтось сказав, правильно сформулювавши. Я мала розмову з людиною, яка не займається комунікаціями. Це освічена людина, позиціонує себе як емпатична. І вона сказала: та скільки ж ми будемо шерити оцю кров на екранах одне одного? Скільки ми будемо ділитися одне з одним тією травмою, яка насправді є спільною для всіх? Каже, якщо я цього не зроблю, то виходить, що я індиферентна до того, що відбувається. І я побоююся, що про мене це подумають, бо це абсолютно не так.Якщо я це роблю, то в мене є питання: а навіщо я навалюю ще більше цього на людей, які і так це переживають. Словом, чому емпатія - це не істерика і чому українці все частіше саме в істериці після оцих надзвичайно гострих, трагічних подій, які ми переживаємо?Сьогодні якраз я записувала розмову з Тайрою, перед нашою з вами розмовою. Я ставила схоже питання, не таке, але схоже, а відповідь була в неї теж цікава. У неї інший однозначно досвід і, можливо, більше права говорити про якісь такі речі, ніж у мене. Хоча зрозуміло, що в кожного з нас якийсь є свій досвід, травматичний у тому числі. Вона каже, що це природно для суспільства, яке перебуває в якійсь третій стадії ПТСР. Тобто це вже коли втома і ти абсолютно не намагаєшся навіть аналізувати.Не всі люди, напевно, адаптивні й однозначно не всі люди здатні шукати щось раціональне - правило трьох хвилин, двох ковтків кави, перш ніж щось шерити чи істерити. Хоча, наприклад, для мене воно існує, це правило. Знову ж таки, може воно вироблено професійною звичкою.Я хочу вам сказати, що, якби хоча б журналісти і журналістки, і лідери, і лідерки думок цього дотримувалися, це вже було б добре. Це якраз, власне, про відповідальність за свою аудиторію і за перевірку інформації. Чому ми ділимося цим всім? Ну, тому що в таких травматичних переживаннях ми хочемо бути своїми, ми хочемо дати своїм сигнал про те, що ми тут.І ми хочемо отримати свої лайки, бо це швиденький, я не знаю, дофамін - принаймні швидке задоволення. Я не буду перебирати на себе нейробіологів експертизу, але принаймні це швидке задоволення від того, що пожаліють тебе, ти напишеш: "Боже мій, як мені страшно, чи сумно, чи прикро від того, що там сталося" - і тобі тут же напишуть: "Боже мій, як я тебе обіймаю і співчуваю". Насправді сталося щось із іншими зазвичай.фото: gеttyіmаgеsТому що ті люди, в яких щось сталося, вони в ту хвилину не пишуть. Чому я це кажу? Я це кажу для того, щоб ми були свідомі, що з нами відбувається. Ми можемо робити все, що ми хочемо, якщо це не шкодить обороні держави і не шкодить нам і нашому життю і здоров'ю, але ми маємо свідомі бути того, що ми робимо.Мені здається, оцей шлях, що ми кричимо на весь світ, ми вже пройшли. Ми вже перестали брехати собі, тому що світ дізнався про якісь дуже важливі речі, і їх треба нагадувати, і про них треба повторювати. Але знову ж таки, коли людина, яку десь у фейсбуці чи де читає п'ятеро людей, - ну, на який світ ми кричимо? І воно українською мовою, не всі завжди здатні прочитати.Тобто ми бодай маємо розуміти, що ми робимо та яке ця дія має значення і для чого. Якщо вона має значення для нас, щоб якісь отримати обіймашки чи ще щось, - ну, я це теж приймаю і розумію. Інша річ - коли ми порушуємо кордони, коли ми порушуємо приватність родин, які отримують реальні травми, які втрачають житло, які втрачають близьких, які не завжди пускають доволі близько в дуже такі інтимні моменти, коли це похорон, наприклад, близької людини.Я зустрічала досить часто такі виправдання або якусь там аргументацію про те, що якщо людина загинула - це люди пишуть реальні, живі люди у фейсбуці, якщо хтось загинув від російської ракети, - то ця історія уже не належить цій людині, вона належить ледь не людству. Неправда.Не дуже люблю про це говорити, але я можу сказати, як людина, яка втратила дитину… Я можу сказати, що наступного ранку, коли вимикаються обіймашки, телекамери і всі тобі припиняють писати у фейсбуці, як вони тобі співчувають, у тебе настає порожнеча, ти залишаєшся сам-на-сам з цією трагедією і ніхто, ніхто до тебе не повертається знову. А настає наступна трагедія, і ця родина так само залишається з цією трагедією.Тобто проблема глибша. Проблема в тому, що в цей момент ми намагаємося отримати підтримку собі в нашому страху від того, що сталося щось із іншими.А історія про прокричати на світ - це адвокація, це робота на всіх рівнях, це можливість не лише тим, кого визначив Офіс президента, а й значно ширшому колу, - даруйте, що я піднялася з людей звичайних, таких як я, з вулиці, аж до політичної влади. Але це можливість їздити якомога більшій кількості людей з усього політичного спектру, того, що не шкодить українській державності, теж до наших партнерів з різноманітними розмовами. Це розмова і адвокація на рівнях різних середовищ, від релігійних до наукових. Оце є робота з тим, щоб світ знав. Це робота з західними ЗМІ, яким довіряють західні аудиторії, якщо ми говоримо про західні аудиторії, або про аудиторії Глобального Півдня (не дуже правильний термін, окей). Не пост у фейсбуку зупиняє війну.Тобто треба розуміти, що це комплекс дій, який не завжди робиться. Візьмемо кейси кількох останніх атак на столицю - просто тому, що це легше розібрати. У Святошинському районі атака й величезна кількість загиблих під завалами, люди, які перебувають у дуже чутливому стані, люди, які спали, які очевидно не готувалися до того, що їх будуть знімати. Я вже мовчу про те, що скалічені і закривавлені. Велика кількість запитань до фотографів, які відпрацювали ту подію.Ми маємо прецедент із ТСН й одним з останніх прильотів в українській столиці, ці згорьовані батьки і їхня дитина. І знову ж таки багато запитань до роботи журналістів.З іншого боку, ми маємо Стаса Чернова, який знімав батьків і їхніх дітей у Маріуполі в перші 20 днів, - і це взяло "Оскар". Але питання не в тому, що це взяло "Оскар". Питання в тому, що це кейс дуже трагічної, але успішної комунікації про нашу війну.Як нам самим, навіть у журналістській спільноті, розібратися з подвійними стандартами?Журналіст Стас Козлюк дуже правильно написав, що говорити з репортерами в цьому сенсі було б, напевно, правильно. Я не є репортеркою, яка знімала війну. Це дуже важливо тут сказати. Другий момент: я абсолютно переконана - і, до речі, писала про це неодноразово, - що якраз українська журналістика за цей же час пройшла величезний шлях з точки зору етичних стандартів.Тобто те, що зроблено не з 2014-го, а з 2022-го все ж таки року, - це просто величезний шлях, який, на жаль, був спровокований тим, що війна стала ще ближчою. Тобто коли стало зрозуміло, що в такій ситуації може, на жаль, опинитися кожен і кожна і що це прилітає по містах, по цивільних, тобі необов'язково бути на лінії фронту для того, щоб опинитися в епіцентрі зйомок цих подій.І оці дискусії - вони привели до дуже багатьох важливих речей. Якщо говорити про останній обстріл, про який ви згадали, Святошинського району, ви пригадуєте, і, напевно, наша аудиторія може пригадати фотографію тіла 11-річної дівчинки, яку піднімали з-під завалу. Воно було закрите. Чи ця фотографія вразила менше, якщо ми знаємо, що цій дитині 11 років і її вбила російська ракета?Ні. Вона вразила не менше. Ми не знаємо, в якому стані дитина вночі могла бути, - це просто про кейс говорю конкретний. Ми не знаємо, в якому стані дитина, людина могла бути вночі: вона могла бути гола, вона могла бути, перепрошую, загалом гола або лише в білизні. Це право на повагу в загибелі теж. Не для того, щоб когось там роз’ятрити. Але оця повага - вона була проявлена.І це фото - воно вражаюче. Те, що робили Євген і Мстислав, коли вони знімали у Маріуполі, - так, це вражаючі речі, але ж ми там не говоримо про порушення етики. Ми кажемо про ті речі, які знімалися безпосередньо в епіцентрі подій, коли світ взагалі не уявляв, що таке може бути в Європі чи в європейському місті  посеред ХХІ століття. Але коли ми кажемо про те, що є рідні, які просять фотографів дати попрощатися, які просять не фотографувати, наприклад, під час процесу кремації, - вони мають право попросити не фотографувати під час процесу кремації, так?Якщо ми говоримо, наприклад, про те, що фотографія, в якій може не бути крові, але вона може розповісти історію, - як фотографія однокласників загиблого хлопчика, які весь день обнявшись простояли. І оце було зроблено "ВВС Україна", здається, Жанна Безпечук робила про це репортаж, українська журналістка.Для мене особисто ця фотографія варта десятків якихось інших фотографій з більш натуралістичними зйомками. Тому що в цьому фото дітей - просто спинами, навіть без облич - я бачу історію любові, я бачу історію переживання за свого однокласника, я бачу їхній вік, що це підлітки фактично, я бачу якусь відданість, я бачу надію, потім я бачу безнадію.І оці всі емоції я бачу, і їх побачить будь-хто, кому у світі буде показана ця фотографія. Тобто ми говоримо про те, що ми розповідаємо цим історії. Ми говоримо про те, що питання не в залякуванні. Тому що є такий дивовижний ефект, який, наприклад, мене надзвичайно дратує як українку, як українську громадянку, але при цьому я, як дослідниця, розумію, що це працює і я не можу дратуватися, тому що я тоді не мала б дратуватись. Я констатую, що так є: на жаль, для дуже багатьох аудиторій у західних та європейських країнах, звиклих до сибаритського якоюсь мірою життя, це може бути забагато. Вони можуть сказати: просто припиніть стріляти і припиніть робити те, що сприяє тому, що вас убивають. А це неправильно. Тобто ми доб’ємося зворотного ефекту - не підтримки нашої країни, а підтримки припинення війни як такої.Ні, я не готова сказати, що ми обов'язково цього доб'ємося. Ні, ні, не дай Бог, не треба. Я просто кажу про те, що не працює, наші бажання не завжди матеріальні. Якщо ми думаємо, що ми кількістю якихось фотографій з повним порушенням кордонів обов'язково доможемося того, що світ, як ми любимо казати, правильно зрозуміє, про що українська війна, то річ у тому, що все складніше.Світ складніший, аудиторії складніші, культури складніші. Якщо ми вивчаємо різні культури, ми можемо побачити, що в різних культурах навіть є так званий образ ідеальної жертви. Десь це дитина, десь це жінки, діти й ті люди, які вважаються соціологічно більш безпорадні, - жінки і діти, старші люди. І, наприклад, є велика проблема з таким самим ставленням до військових. Тому що вважається, що це типу професійна армія, отже, професійний ризик гинути. Це неправильно, але якщо ми говоримо чисто науково, то це існує.І треба розуміти, що все працює в значно складніших взаємозв'язках. Я розумію, як дратує, коли ти починаєш говорити про складність, я розумію, що це дуже бісить. Хочеться дуже просто - хочеться одну фотографію, яка зупинила війну, хочеться одне фото, яке вразило світ.Але війна четвертий рік широкомасштабна і 11-й рік, як війна почалася, а світ все вражається і вражається. І одне фото ніяк його не вразить. Отже, це означає, що все трошечки складніше, ніж нам хочеться. Це трошечки більше роботи, ніж нам хочеться. Трошечки більше зусиль. Шлях, пов'язаний якоюсь мірою з розчаруваннями.А потім знову головне не розчаровуватися і все-таки продовжувати шукати підходи до аудиторії, шукати людей, які можуть говорити. "Оскар" - це фантастична комунікація, але просто поширене фото у фейсбуці однієї людини, яке прочитали сусіди з мого СББ, - вибачте, це не "Оскар", не треба приписувати собі того, що ви не зробили.І при цьому найважливіше, що я хочу сказати: якщо ми не будемо поважати право своїх людей на кордони, на повагу до людей у смерті чи в загибелі, право родин бачити висвітлення цієї події, пов'язаної з похороном чи похованням у той чи інший спосіб, – хто ми тоді? Ми маємо поважати бодай це право.Мені іноді здається, що українцям потрібно щось на кшталт того, як-от з інститутом донорства в нашій країні на законодавчому рівні відбулося, коли кожна людина вирішує, як зрештою вона може розпорядитися своїм тілом, навіть після того, як вона закінчує свій земний шлях. Адже є люди, які усвідомлюють, що, якби з ними щось сталося, вони б хотіли, щоб це допомогло. Я, наприклад, одна з таких людей. Волайте про мене, знімайте, як хочете, якщо це допоможе.Христино, але у вас є рідні. Розумієте, коли я читаю пости у фейсбуці про те, що робіть з моїм тілом все, що хочете, я одразу починаю думати: а ви спитали у своєї, перепрошую, мами? Життя складне.Так. Життя дуже складне. Коротко хотіла би так само зауважити з вами питання російської дезінформації і, зокрема, штучного інтелекту, як він цьому сприяє. Ми просто в засиллі перепостів оцих згенерованих ШІ картинок. І це стосується, до речі, не лише нашого, українського сегменту мережі. Те, що зараз відбувається аудіовізуально в мережі, стосується, наприклад, подій у Газі - та сама історія. І коли я бачу, що це шерять люди, які мають певний рівень соціальної відповідальності і не розрізняють, що це Ші, мене це насправді турбує. Це не завжди про українців, до речі. Мені здається, це важливо і це може запустити важливу дискусію в подальшому: штучний інтелект у нашій комунікації - загроза чи допомога?Я не експертка зі штучного інтелекту, але я вам можу одразу сказати, яку загрозу я бачу, як журналістка.Картинки з шістьма пальцями або українськими хлопчиками, які сьогодні народилися, усі шість мобілізувались і їх ніхто не привітав, становлять загрозу для колосальної роботи українських військових кореспондентів і кореспонденток, тих самих наших колег, які отримали "Оскар", яких ми згадали і які продовжують свою колосальну фантастичну роботу.Тетяна Трощинська, фото: fасеbооk/trоsіnskаМасу журналістів і журналісток, документаторів і документаторок, які документують російські злочини, те, що робили росіяни і роблять, продовжують робити на окупованих територіях, реальні історії українських дітей і людей, які перебувають в окупації, реальні катування, реальну оцю всю систему катування і знущання, яку Росія витворила в полоні, - це все знецінюється цим шестипалим хлопчиком. Тому що, коли ви шерите шестипалого хлопчика, ви ставите на один рівень його і реальність.І тоді до вас приходить людина, яка трошечки не вірить, що там відбувається в Україні. Хто на кого там напав? Хто почав війну, як писав у перші дні своєї каденції президент Трамп. І людина думає: "Боже мій, хто там почав війну? О, шестипалий військовий разом зі своєю нареченою військовою". І потім ви будете доводити, що це створив ШІ, а це є реальність. І як ви доведете, де є реальність, а де є реальність, що створив штучний інтелект?Штучний інтелект - це інструмент. Його в жодному разі не можна заборонити. Хоча, наприклад, у Сполучених Штатах величезна дискусія стосовно авторського права, на яких масивах інформації, на чиїх творах тренували і вчили штучний інтелект і чи тепер штучний інтелект не писатиме твори за Нобелівських лауреатів. Це теж, між іншим, окрема велика дискусія.Але якщо ми говоримо на прикладному рівні, для звичайної аудиторії, то оця річ - це знецінення роботи і знецінення реального життя, реальної правди, війни в Україні. Оце є для мене такою великою загрозою.У нас у країні є чого повчитися і як домовлятися про все це. Я сподіваюся, що цією розмовою ми заглибили наших людей у роздуми про те, як правильно і максимально толерантно одне до одного йти важкою стежкою, на якій ми опинилися.

На Волині 65-річного волинянина судили за доведення до самогубства 13-річного сина. раніше у цій же родина вчинила самогубство ще одна дитина

Британська королівська родина – одна з найвідоміших у світі. До неї завжди прикута увага публіки, адже всім цікаво дізнатися, як живе сім'я монархів у сучасному світі. Повний текст новини

У ніч на 17 червня Росія завдала по Києву одну з наймасштабніших атак від початку повномасштабного вторгнення. Близько четвертої ранку ракета влучила у дев'ятиповерховий житловий будинок у Солом'янському районі столиці, зруйнувавши цілий під'їзд до самого підвалу. Під завалами опиняються мешканці щонайменше тридцяти квартир. Станом на вечір відомо про 13 загиблих, десятки поранених і зниклих безвісти. За даними Повітряних сил, Росія випустила понад 440 "Шахедів", 14 крилатих ракет (зокрема Х‑101), щонайменше дві балістичні та близько 32 інших боєприпасів. Одна з крилатих ракет влучила близько 4:00 ранку у дев'ятиповерховий будинок у Солом'янському районі. Одночасно по всьому місту сталося щонайменше 27 прильотів: у житлові будинки, школи, промислові об'єкти, транспортні артерії, що спричинило руйнування близько 70 будинків та понад 30 автомобілів. Станом на вечір 17 червня офіційно підтверджено загибель 13 людей. Близько 156 осіб зазнали поранень, 68 з них - госпіталізовані, зокрема двоє дітей середньої тяжкості. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на місці трагедії. ІДЕНТИФІКАЦІЯ ТІЛ Вранці на вул. Вацлава Гавела стоїть гіркий запах пилу, сажі й гару. Дим давно розвіявся, але щось обвуглене ще тліє під завалами. У центрі столичної девʼятиповерхівки зяє діра - від удару російської ракети обвалився цілий підʼїзд до підвалу. Навколо розкидані обгорілі матраци, уламки цегли, обвислі дроти. Люди мовчки дивляться, як рятувальники намагаються дістати когось із-під бетонних плит. Двір сірий від попелу, а легкий вітер скидає на голови людей обпалене листя дерев. Із місця, де був вхід до будинку, стирчать уламки арматури. Біля автівки зі шматком бетонної плити на капоті стоїть заплаканий чоловік, нервово палить цигарку. Поруч із психологинею ДСНС спілкується його дружина. Подружжя чекає, доки з-під уламків дістануть їхнього сина. Речниця Головного управління ДСНС у місті Києві Світлана Водолага розповідає, що під завалами можуть залишатися люди, тому пошукові роботи тривають з особливою обережністю: - Працюємо швидко, але обережно, щоб не нашкодити. Окрім інженерної техніки та особового складу, задіяна кінологічна служба. Наші собаки навчені шукати як живих людей, так і тіла, - каже вона. За її словами, службові собаки пришвидшують пошук: - Якщо собака позначає вірогідне місце перебування людини, саме там організовуємо пошукові роботи. Це значно полегшує роботу, - пояснює Водолага. - Наразі проходить ідентифікація. Лише після її завершення зможемо назвати точну кількість загиблих. Час від часу рятувальники оголошують хвилину тиші. У цей час дослухаються до звуків, а службові собаки шукають людей під горою уламків. Зруйновані фасади й стіни оголили внутрішні частини квартир. Видно меблі, залишки побутових речей, міжкімнатні двері й різних візерунків шпалери. Собака позначає вірогідне місце перебування людини Із тріском рятувальники за допомогою крану розгрібають груди каміння й бетону, що перемішалися з одягом, сантехнікою дитячими іграшками. Асфальт всіяний склом, під будинками - уламки віконних рам, побиті автомобілі. Частину території огороджено стрічкою. На дитмайданчику навпроти зруйнованої багатоповерхівки стоять десятки людей - місцеві мешканці, постраждалі а також друзі й рідні тих, кого ще досі не вдалося відшукати. Деякі з валізами. - Боже, за що це все? - хриплим від плачу шепотом говорить сусідці світловолоса жінка. РОЗТРОЩЕНІ КВАРТИРИ Біля сусіднього будинку сидить Дмитро з кількома друзями. Він живе поряд - його квартира не постраждала критично, але вибило вікна. Каже, що зранку не спав, одразу після вибуху вийшов надвір. - Ракета здетонувала чи просто впала - не знаю. Але пожежа точно була. Я можу показати: це я о четвертій ранку вийшов, - говорить Дмитро і відкриває відео в телефоні. На кадрах - вогонь і дим, видно обгорілі балкони. У квартирі немає води, світла і газу. Хлопець живе з батьками, вони точно не знають, де проведуть цю ніч. - Ніхто поки нічого конкретного не казав. Обіцяли, що можуть заклеїти вікна, але коли - не знаємо. Ми вдома були, як усе сталося, в кімнаті, не в коридорі. Дмитро згадує, що знає кількох людей із зруйнованого під'їзду. Каже, що частина мешканців була вдома і , можливо, ще спала. Удар припав на сьомий під'їзд девʼятиповерхівки. - Два прольоти просто немає. Люди могли бути внизу, тому ймовірно, що ще не всіх дістали, - додає він. На запитання про найближче укриття хлопець називає підземний перехід через дорогу. Каже, що дехто з мешканців під час тривоги йде туди. Інші - до школи, де зараз розгорнуто пункт допомоги. На лавці біля зруйнованого під'їзду - чоловік із пов'язкою на лобі. Під правим оком - синець, у руках - пакети з речама. Він мовчки дивиться в бік будинку. Денису - 50 років. Він мешкає у шостому під'їзді, поряд із зруйнованим. Під час вибуху перебував удома, біля вікна. Каже, що не очікував нового удару: до того близько двох годин тривала повітряна тривога, а коли все стихло, мешканці почали повертатися з укриттів. Думаю, що будинок будуть зносити - Я був у квартирі. Люди вже повернулись - хтось із підземного переходу, хтось із підвалу в будинку. А близько четвертої - вибух. Вибило всі вікна, мене по обличчю вдарило. Добре, що в мами були відкриті - скло не полетіло, - згадує він. Пожежа до їхнього під'їзду не дісталась, але коли чоловік вийшов надвір, побачив, як біля входу горить автівка. У нього розсічення на обличчі - на місці йому надали першу допомогу, після чого доправили до лікарні. Лікарі наклали шви. - Вся квартира розтрощена. Думаю, що будинок будуть зносити. Ми взагалі без речей. Чекаємо, може дозволять зайти, - сподівається чоловік. Самостійно вийти з під'їзду не вдалося - металеві двері від вибухової хвилі повідкривалися і перекрили прохід. На сходах лежали уламки скла. Рятувальники допомагали мешканцям вибратись. Знайомих у зруйнованому сьомому під'їзді Денис не мав. Чи залишаються під завалами люди, не знає, але каже, що багато хто пішов до укриттів - у підземний перехід або школу. Сьогодні Денис планує тимчасово зупинитися у родичів. Квартиру його родина отримала ще у 1978 році по обміну - дві кімнати й кухня. Нині чоловік не працює. Поруч із місцем удару, за його словами, розташовані житлові будинки. Неподалік також кілька шкіл - №161, 26 і 67. - Як далі з цим жити, що з ними робити - я не знаю. Думаю, ми можемо або до своєї смерті з ними воювати, або укласти перемир'я. Більше варіантів не видно. Бо скільки це ще триватиме? Кожного разу нова хвиля, нові обстріли, нові люди без дому. Хтось каже - треба добивати, але я не знаю&hеllір; Людям потрібен спокій, щоб просто вижити. Але чи дадуть - це вже не від нас залежить, - додає наостанок і допомагає матері піднятися з лавки. Жінка забилася під час падіння. КАСЕТНІ БОЄПРИПАСИ Начальник Київської міської військової адміністрації Тимур Ткаченко підтверджує, що по Києву нанесено одну з наймасштабніших атак за останній час. За його словами, у місті пошкоджено щонайменше 27 локацій різного ступеня. - Найголовніше - це люди. Станом на 10:00 маємо 114 постраждалих, з них 68 госпіталізовано. У лікарнях перебувають також двоє дітей у стані середньої тяжкості. Встановлено особи чотирьох загиблих, ще понад десять тіл - без ідентифікації. Є зниклі безвісти, - говорить Ткаченко. Він зазначає, що найбільш постраждав Солом'янський район. Там зафіксовано влучення у гуртожиток та пряме влучання ракети у дев'ятиповерховий житловий будинок - саме той, біля якого триває рятувальна операція. За даними очільника МВС та рятувальників, це була російська крилата ракета Х‑101. Ракета увійшла приблизно на рівні четвертого поверху, спричинивши руйнування під'їзду аж до підвалу - конструкція "склалася" під вагою удару. Окремо Ткаченко називає інші пошкодження: у Солом'янському районі постраждали також п'ятиповерховий житловий будинок, ліцей-інтернат, станція техобслуговування. Частину повітряних цілей вдалося збити - уламки впали на території нежитлової забудови. У Святошинському районі зафіксовано руйнування в 12-поверховому будинку - постраждала ліфтова шахта, виникла пожежа. В Дарницькому - вибиті вікна на рівні з 10 по 17 поверх 20-поверхового будинку, пошкоджено ліцей, а також об'єкти "Укрзалізниці", зокрема будівлі та поїзд. У Дніпровському районі уламки збитої ракети пошкодили стіну житлового будинку. Пошкоджено також балансові території "Укрзалізниці". В Подільському районі уламки падали на кількох локаціях - попередньо без значних пошкоджень. В Оболонському - постраждали автомобілі, у Шевченківському - вибито вікна в будівлях. - Остаточна кількість загиблих залишається невизначеною, поки не завершиться розбір завалів. Якщо говорити про цю локацію, під завалами може бути від чотирьох до чотирнадцяти людей, - каже Ткаченко. - У місті також виявлено залишки боєприпасів - ракети, "Шахеди", касетні елементи. Уточнення щодо типу озброєння триває. "ШАХЕДИ ЛЕТЯТЬ" Близько полудня оглянути зруйнований будинок у Солом'янському районі приїхали прем'єр-міністр Денис Шмигаль та віце-прем'єр-міністр з відновлення України - міністр розвитку громад та територій Олексій Кулеба. Вони спілкуються з рятувальниками, обговорюють першочергові кроки з ліквідації наслідків атаки. - Понад 70 будинків у столиці зазнали пошкоджень. Постраждалі отримають необхідну допомогу, а відновлювальні роботи будуть організовані в найкоротші терміни, - говорить Олексій Кулеба. Біля будинку тим часом безперервно працює важка техніка, близько 500 рятувальників та медиків. У брудних від попелу кросівках, із пляшкою води на паркан дитмайданчика спирається струнка жінка. - Мій батько на третьому поверсі, якраз де зараз рятувальники, - говорить повільно, від неї пахне валерʼянкою. Через хвилювання говорити відмовляється, але додає, що батько завжди виходив в коридор, але його квартиру повністю завалило. - Носилки! Сюди! Носилки! - раптом чути крик рятувальників із завалів. Група працівників ДСНС завзято розгрібає каміння лопатами й руками, великі частини уламків доводиться розпилювати. Рідні зниклих безвісти мешканців девʼятиповерхівки підбігають ближче до червоної стрічки. Хтось намагається підійти ближче, але правоохоронці поки нікого не підпускають. Медики заходять у сусідній підʼїзд, а невдовзі - виносять тіло у білому пакеті. За ширмою проводять огляд. Після цього намагаються розшукати близьких і родичів у натовпі. Поруч із місцем удару чути розповідь чоловіка, що шукає свою матір. Каже, рятувальники ще встигли з нею поспілкуватися - вона була притомна, відповідала. - ДСНС ще з нею розмовляли, заспокоювали, питали: "Що будемо робити?". А вона каже: "Сидітиму в коридорі, бо ще "шахеди" летять". Не вижила&hеllір;, - каже крізь сльози чоловік. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири Під деревом біля будинку стоїть жінка з чорною кішкою на руках. 57-річна Оксана Загородня у світлій сорочці в смужку, з сірим рюкзаком за плечима. Кішка тулиться до грудей, насторожено озирається довкола. На руці в Оксани - свіжа подряпина. - Не спускалась в ніяке укриття, нікуди не ходила. Коли тоді, з першої до другої, гахкало сильно - ховалась у туалеті, - згадує Оксана. Після тієї серії вибухів все наче вщухло. Жінка каже, що трохи заспокоїлася, навіть прилягла. А потім усе почалося знову. - Я знов побігла в туалет. Молилась. Читала "Отче наш". А потім - як гахнуло. Все полетіло, все шкереберть. Я зрозуміла: треба вилітати з квартири. Добре, що двері не були заблоковані. А потім - куди ж без неї. Я давай шукати свою Азу, - розповідає Загородня. Кішка зникла десь у темряві. Було близько четвертої ранку, а електрика не було. Вона спустилася з речами, залишила їх на вулиці й знову побігла вгору. - Кіцькала, заглядала. Нема. Воно ж трусливе, боїться. І ось тільки зараз із рятувальником піднялася знову. І я згадала - у мене кухня нова, там унизу, де ніжки, зроблені отакі панелі. І вона завжди туди ховалась. Я туди - і вона як вилетить. І ДСНСник побачив - і в спальні її зловив, - пригортає кішку міцніше до грудей жінка. - Боже, як я вдячна. Вона ж найрідніше. Я її з вулиці підібрала, у нас в родині ніхто не загинув - і вона ціла. Це найголовніше. Жінка каже, що завжди боялася спускатися в підвал, навіть коли тривали обстріли. - Я дуже того боюсь. Що як засипле - то будуть чекати декілька днів, - зізнається. ЛЮДИ ПІД ЗАВАЛАМИ У сусідніх до епіцентру удару будинках вибило вікна. У деяких квартирах скло розлетілося на кілька метрів - осколки досі лежать на підлозі, під під'їздами видно пластикові рами, уламки шибок, розірвані штори й обгорілі сторінки книжок. Біля входів стоять мешканці з мітлами та совками, хтось зносе сміття у відрах і пакетах, інші заклеюють віконні отвори плівкою. Переносять вцілілі речі на подвір'я - стільці, побутову техніку, посуд і одяг. У дворах тихо, чути лише стукіт віника по бетону і періодичні голоси. Люди прибирають мовчки. До постраждалих підходять волонтери - пропонують допомогу. - У мене ж мама така маленька - їй 90 років, - розказує жінка у квітчастій сукні за коліна. Вона із родичами кілька годин чекає біля завалів. - Завжди намагалася спускатися, коли тривога. Але ж світла не було, то побоялася, мабуть. Ми нещодавно переклеїли ій шпалери, купили крісло-гойдалку. Вона працювала на заводі й своїми руками будувала цей дім. Казала: "Я звідси нікуди не поїду". Пережила голод, Другу світову війну, радянщину - а тут таке&hеllір; У зруйнованому під'їзді, де, за словами рятувальників, мешкало близько тридцяти родин, продовжують знаходити тіла. Речниця ДСНС Світлана Водолага підтверджує: син, на якого годинами чекали батьки біля стрічки, не вижив. Їх запросили для опізнання - щойно тіло хлопця деблокували з-під уламків. Станом на вечір 17 червня кількість загиблих у Києві зросла до 13 осіб. Пошуково-рятувальна операція триває.

Скільки ти років в Україні?Ну, вже буде так більше ніж 10.А чому Україна?Просто я приїхала сюди, ще коли я навчалася в Академії мистецтв у Варшаві, ще коли була студенткою. І у нас була така, можна сказати, практика - кожного року треба було десь на практику їхати. І я приїхала перший раз до Жовкви, побачила костел святого Вавжинця, побачила Жовкву, побачила взагалі цей настрій України - це була любов з першого погляду. Я вже тоді зрозуміла, що я б дуже хотіла зробити мою магістерську роботу в Україні, і я би хотіла довше бути тут і продовжувати захист нашої спільної спадщини. І так просто почалося пізніше: я робила магістерську роботу у Львові, біля костела, біля площі Ринок є сім скульптур апостолів, одна з них була моєю магістерською роботою. Це був дуже цікавий час, це був такий час для мене, коли я знайомилася з Україною, я тут була дуже довго. Просто, коли в нас студенти роблять таку роботу, то ти маєш на це 2-3 місяці, я тут просто рік сиділа постійно, бо мені так тут сподобалося.Чи ти маєш українське походження? Ти говориш українською мовою, кажеш, що Україна – твоя любов. То щось там є десь у родині?Я не маю, це просто так почалося, що я сюди приїхала і мені тут дуже сподобалося. І сама Україна, і друзі, яких я тут зустрічала тоді, які до сьогодні зі мною - як моя родина. Я просто тут відчула себе як вдома, і я думаю, що це завдяки тому, що, власне, люди, яких я зустрічала, вони мені це дали, вони мені дозволили це, показали, що ти тут з нами, ти можеш почуватися тут як удома. Також пам’ятки архітектури. Ми працюємо з дуже важливими пам’ятками, з кінця ХVІ століття, для реставратора пам’яток – це як мрія, у мене вже з’явився такий шанс, що можна таке робити, то не було такої думки, що ні, я просто зрозуміла, що тут моє місце, мені тут дуже подобається, і я хочу просто довше тут бути. До речі, чи тобі робили зауваження українці - мовляв, чому ви так погано говорите українською?Часто чую, коли намагаюся говорити українською: "Ви можете говорити польською, ви не мусите говорити українською". Я завжди відповідаю те, що відповіла тобі: "Я хочу вчитися. Як маю вчитися, не розмовляючи?" І тоді вже: "Ну добре, говоріть своєю ламаною українською". Я не вивчала раніше, вчуся сама, на слух, коли слухаю друзів, знайомих, отже розумію, що це займає більше часу, і, скажу тобі, що я почала швидше вивчати українську, коли почалася повномасштабна війна. Раніше ми теж завжди працювали в польсько-українських колективах, і моїм друзям було важливо вчити польську мову, тому вони хотіли більше розмовляти польською. Тоді я не надавала цьому такого значення. Коли почалася повномасштабна війна й треба було дуже швидко розмовляти з військовими, з іншими волонтерами, з друзями, які евакуювалися, то тоді українська почала швидше запам’ятовуватися.Скільки разів ти вже була на українському фронті?Сама я була 7 разів, може, для когось, хто постійно їздить, це не багато.Я, до прикладу, там ще не була. І підозрюю, що багато українців теж.Але знаєш, на початку, протягом перших кількох місяців ми загалом відправляли допомогу з іншими волонтерами, які їздили, коли взагалі не було відомо, що відбувається. А потім ми вже почали самі їздити, бо зі мною також їздить моя подруга Наталія Ястшемська, ми разом працюємо в нашій організації. Попереду в нас черговий виїзд, в середині червня, їдемо відвозити машину швидкої допомоги в Суми, і поїдемо на Донбас подивитися, як там справи, що там коїться.Які твої перші враження, коли ти опинилася на фронті? Як це сталося? Як ти вирішила, що хочеш їздити на український фронт?Вперше я була в Чернігові. Чернігівщину звільнили від росіян, і, може, за 2-3 місяці після того ми поїхали туди до друзів, які займалися навчанням медиків. Вони нас просто запросили, щоб ми приїхали. Тож це не був такий спланований виїзд із допомогою, просто друг нам сказав: "Приїдьте, побачите це все на власні очі". Це був наш перший досвід, перший раз, коли ми зблизька побачили війну, доторкнулися до того всього, що зробили росіяни. І цей виїзд справив на мене величезне враження, воно до сьогодні зі мною. Я чітко пам’ятаю розмови з людьми, я пам’ятаю відчуття, коли я вперше побачила цілі райони, знищені просто вщент, нічого там не залишилося... Є такі картинки, які важко викинути з голови. Вони завжди будуть зі мною. З тієї поїздки я також пам’ятаю те, що я постійно говорила Наталії, що в нашій машині якийсь дивний звук, може, щось зламалося, а потім виявилося, що це був звук від асфальту, знищеного танками, які там їздили. Велике враження справляли деталі. Наприклад, двері, вікна, паркани з маленькими дірками від обстрілів. Ми тоді жили у пана, який під самим містом має хостел, він приймав дуже багато людей, які втікали, одразу біля його будинку були таблички "Міни", "Заміновано". Тоді було літо, і як ми сиділи і тільки трохи світла падало назовні, він постійно просив, щоб ми закривали штори, бо росіяни можуть нас вистежити. А тоді місто вже було деблоковане, вже не  було такої великої загрози, перш за все ракетні обстріли і дрони. Там я перший раз у житті розмовляла з людиною, яка пережила евакуацію, тобто втечу від росіян, вона єдина зі своєю вагітною сестрою, решта людей з того автобусу загинули, вони втікали в останній момент, через останній міст. Я тієї розмови не забуду до кінця життя, очей тієї дівчини, бо дійсно такі очі зовсім інакші, ніж, наприклад, очі людини, у якої депресія.Ніколи не хочеться запитувати, бо невідомо, чи та людина хоче розмовляти, але потім виявляється, що люди хочуть, люди дійсно хочуть це розповідати, для них це теж звільнення від цих страшних історій. Тож та поїздка до Чернігова була першою, а потім уже наступна наша поїздка - це вже був виїзд конкретно з допомогою. Ми відвозили машину нашому другу Максу, який тоді служив у 67-й бригаді, Макс – медик. Він багато років разом зі мною займався реставрацією архітектурних пам’яток тут, у Львові. Ми разом урятували не одну пам’ятку - і на Личаківському цвинтарі, і Костел бенедиктинок, і статуї біля площі Ринок. Зараз Макс медик. Тож це була наша перша поїздка, де ми були біля Умані, де ми застали всі ті звуки, постійні обстріли, і артилерію було чути, і це справляло враження. Та перша волонтерська поїздка була дуже спонтанною, з таким трохи, я би сказала, наївним ставленням, бо тепер ми вже їздимо зовсім інакше підготовлені. У нас є бронежилети, шоломи, все, що потрібно. А тоді це була поїздка на емоціях, бо там наш друг, треба йому відвезти машину, тоді вже не було так багато охочих поїхати на фронт, тож ми вирішили, що ми поїдемо, але це також була чудова поїздка, під звуки обстрілів, зустрічі з друзями, яких давно не бачила, і ввечері спільні посиденьки, вечеря, а навколо постійно чути обстріли, отже та поїздка була така цікава... Хоч важко сказати цікава, через ті руйнування, які зробили росіяни. Це було важливо: волонтери їздять на схід, ми маємо це показувати в Польщі, всім говорити, нагадувати постійно, тож ця волонтерська допомога – це одне, а інше - це збирання інформації, щоб засвідчувати те, що постійно відбувається на сході. Ця війна для всіх уже досить далеко, я це спостерігаю і тут, в Україні, і в Польщі взагалі вже давно, що фронт стоїть, фронт узагалі є в тому місці. Є трохи журналістів, які постійно розповідають цю інформацію, але багато також волонтерів, які їздять, які розмовляють з військовими, зустрічаються з ними. Наприклад, коли ми були в листопаді, то ми побачили, як будують нові лінії оборони. Коли ми були раніше, то їх ще не було, а в листопаді ми були з іншого боку Покровського, коли вже виїжджали з Донеччини, то ми побачили це все. Це дає усвідомлення того, що те, що фронт стоїть на місці, не означає, що це добре, не означає, що війна виграється, тільки, не дивлячись ні на що, фронт потроху переміщується.Коли ти повертаєшся зі сходу, коли повертаєшся з України до Польщі, приїжджаєш до Варшави, зустрічаєшся зі своїми знайомими, друзями, про що тебе запитують?Скажу тобі, що такі зустрічі для мене дуже важкі, зараз я вже трохи звикла до того, що в Польщі життя без війни і що багато людей взагалі не цікавляться цією війною. І я мусила в своїй голові поламати кордон щодо того, що я дуже залучена і спочатку багато людей були залучені, і я думала, що так буде завжди, до кінця війни ми будемо в такій великій кількості допомагати. Я мала навчитися, що життя життям, і кожен повертається до своїх обов’язків, кожен повертається до свого нормального життя, йде в кіно, театр, і просто займається звичними речами, про які я трохи забула через цю допомогу. Ми від перших хвилин повномасштабної війни кинулися допомагати, і це тривало майже дотепер. Тоді я була вперше в Польщі так довго від початку війни, була три місяці і також мусила зробити це для себе, щоб трохи відпочити, трохи побачити, що зі мною відбувається після трьох років інтенсивного життя в постійному стресі, і я мала на якийсь час зупинитись і поїхати.Що з тобою відбувалося? Що ти зрозуміла про себе в Польщі за ті три місяці?Я зрозуміла, що найперше я мушу подбати про себе, бо якщо я цього не зроблю, то у мене не буде сили, щоб допомагати далі. Протягом цих трьох років я практично не робила нічого іншого. День у день те саме, недоспані ночі. І настав такий момент, коли я почала вигорати фізично, в голові ти постійно хочеш допомагати, а твоє тіло тобі вже не дає можливості, хтось телефонує, а ти просто плачеш через утому. Треба було навести лад, тобто трохи просто відпочити, поїхати ненадовго на відпочинок, але це теж було складно, бо я постійно мала докори сумління, що я буду відпочивати, а мої друзі на фронті, як я можу поїхати на відпочинок, коли вони там постійно воюють. Але я повинна була навчитися цього - що ти мусиш інколи зупинятися, відпочивати, бо якщо хочеш довше допомагати, а це дійсно марафон, знаємо, що він швидко не закінчиться, тому маєш відновитися і зібрати себе. Скажу тобі, що ті поїздки багато мене навчили: коли ти постійно тут у стресі, людина вже звикає до нього, він стає твоєю буденністю, але, попри це, стрес реально сильний, і коли ти їдеш туди, де немає сирен, обстрілів, то це починає з тебе виходити.Чи ти чула в Польщі від своїх знайомих, що вони втомлені війною, хоча ці люди не беруть в ній участі ні як волонтери, ні як військові (адже знаємо, що багато поляків також воює на боці України).Коли я казала про те, що поляки відсторонилися від цієї війни, я занадто узагальнила це, бо є багато поляків, які весь час допомагають, які не забувають про Україну, які пишуть щодня чи то в соціальних мережах, чи то в інших засобах масової інформації, постійно про все це нагадують. Натомість, повертаючись до твого запитання, я дуже часто про це чула, і довго не знала, що людям відповідати, бо для мене це все однозначне: тут іде війна, ту відбуваються страшні події, ми не можемо від цього відвернутися, для всіх нас це іспит на людяність. Я завжди говорила моїм знайомим, що ви нічого не знаєте про втому від війни, ви не жили без світла, ви не чуєте цих страшних історій, не прокидаєтесь щодня з думкою, що можливо сьогодні загине твій друг, не бачите цих поховань, ви взагалі цим не втомлені. Можливо, ви трохи перевтомлені кількістю фотографій з війни, бо зараз ми можемо практично бути на цій війні онлайн, але з утомою це не має нічого спільного. Завжди намагаюся це всім говорити, і буду це весь час повторювати. Я би назвала це по-іншому, є таке слово "байдужість", власне до цього дійшло, але це не лише в Польщі - в Україні також багато людей повторює, що вже набридла їм ця війна. Це з точки зору психології, на жаль, нормально, і з цим треба змиритися. Це досліджувалося, як, наприклад, допомога під час війни: 14 відсотків суспільства задіяні у війні, часто чую, що багато українців не допомагає або що їх багато в Польщі. На жаль, так буває під час війни. І ми нічого з цим не вдіємо, це про сумління, про власне рішення, що ти зробиш з собою під час війни, як ти будеш в ній брати участь. Тому я вважаю, що ця байдужість - це вже трохи риса всієї Європи. Думаю, що росіяни передбачили, що так буде, вони просто чекали цього моменту. Тому наше завдання – це постійно людям нагадувати про цю війну, неважливо, що будуть повторювати, що вони втомлені, треба їм постійно нагадувати, що це триває.Крім нагадувань, що війна триває, як переконати, що варто допомагати, не брати участі, може, безпосередньо, але стояти поруч з Україною?Намагаючись пізнавати Україну, ми через те, що займаємося також пам’ятками, намагаємося також це в Польщі показувати, що ми тут разом, поляки з українцями, разом рятуємо нашу спадщину. Це колись були польські пам’ятки, сьогодні це українські, але історично вони наші спільні. Дуже важливо, на мою думку, показувати культурні події, яких багато відбувається. Чудові українські поети їздять за кордон на фестивалі, показують свою творчість, артисти показують свою творчість. Це дуже важливо, бо насправді, на мою думку, поляки і українці як сусіди взагалі не знають одне одного. Ми знаємо одне одного тільки з трагічних історичних подій, але так, щоб знати про одне одного більше, про культуру, то жодна зі сторін цього не знає. Тому ми намагаємося робити спільні польсько-українські культурні заходи. Нещодавно ми робили виставку у Варшаві "Зачинена надія", під час якої ми виставляли скриньки з фронту, які розмалювали українські митці. Катерина Міхаліцина, Юлія  Мусаковська приїхали до нас,  розповідали нам, як вони допомагають під час війни, читали вірші з Володимиром Ольшанським, який керує видавництвом Аudіо Stоrіеs, ми проводимо такі спільні проєкти. І це треба робити, і це треба в першу чергу показувати, що разом ми можемо зробити так багато чудових речей. Щоб той кордон, який, на жаль, фізично є між нами, не перейшов у сферу емоцій, у сферу нашого спільного сусідського життя. Бо цей фізичний кордон, на жаль, може переміститися і з’явитися між людьми. Тож, на мою думку, такі заходи дуже важливі. І те, що багато українок, українців виїжджає за кордон про це розповідати, це важливо. Не можна сказати, що війна має свої плюси, так? Але, це такий хороший аспект війни, бо, правду кажучи, перед повномасштабною війною мало людей цікавилися Україною, а в Україні чудова культура, ви чудовий народ, і важливо, щоб світ це побачив. Україна передусім - це дуже хороший партнер в різних справах. Тож ми, окрім допомоги виключно волонтерської на фронті, намагаємося робити багато таких спільних проєктів.Росіяни, перед тим як почали цю велику війну, завжди говорили, а багато українців повторювали цю тезу, що українці і росіяни – брати. Ти мала досвід спілкування з росіянами? Що про них думаєш? І, на твою думку, чи подібні між собою українці і поляки?Знаєш, я взагалі не знаю росіян. Знаю про них з історії, з того, що я вивчала з літератури, з музики. Не знаю, чи я можу відповісти на це питання, бо я дуже емоційно пов’язана з Україною, я завжди буду на боці України. Але це польсько-українське братерство трохи проблемне, немає чого приховувати. На жаль, багато трагічних історичних подій, тема Волині, яка постійно повертається, використовується пропагандою і політиками, для того щоб не допомагати нам у побудові братерства. Багато моїх друзів-волонтерів до війни дуже мало приїздили до України, почалася війна - і якийсь голос всередині сказав: "Треба поїхати допомогти", і ці люди вже під час війни пізнають Україну і говорять те саме, що і  я: що Україна – це чудова країна, звичайно теж має свої вади, так само, як і Польща, має плюси, має мінуси. Я, трохи живучи і там, і там, можу об’єктивно ці плюси і мінуси побачити, але завжди повторюю, що ми маємо як багато спільного, так і багато відмінного, але це не означає, що це погано, бо з відмінностей часто народжуються найкращі речі, найкращі ідеї, найкращі проєкти, найкраща співпраця, тільки треба зрозуміти, що це так, і не злитися через це, лише прийняти ці відмінності, бо так відбувається в усіх відносинах, між друзями, між дівчиною і хлопцем, бо ми не однакові, завжди відрізняємось. Мова про те, щоб прийняти ці відмінності і з них будувати гарні речі, але, на жаль, пропаганда і політики люблять це використовувати. У Польщі пропаганда почала добре працювати, з’явилися трохи антиукраїнські настрої, є частина суспільства, яка проти українців, на мою думку, це результати дуже добре поширеної російської пропаганди.Цікава твоя думка, що спільного між українцями і поляками, а що нас різнить - про ті плюси і мінуси, про які ти сказала.Напевно те, що обидва народи дуже відважні, коли потрібно діяти в якійсь критичній ситуації, то і поляки і українці вміють одразу зібратися: треба - то підемо боротися, все організуємо. Початок війни показав це. Тут, в Україні, усі пішли захищати свою країну, а поляки відразу згуртувалися в допомозі. Це точно хороша риса обох наших народів. Але, наприклад, є така риса - і там, і там її спостерігаю - це гордість, яка інколи призводить до того, що замість розвиватися і йти вперед, ти закриваєшся в собі, бо "Я найважливіший, хто мені, що скаже". Я вважаю, що ця риса, яка під час війни потрібна і хороша, для побудови співпраці може бути складна. Інколи треба трохи відпустити, піти на компроміс, треба зрозуміти певні речі з обох сторін, я так це бачу, якщо коротко. Власне, щодо пропаганди. Яка ця пропаганда? В чому проявляється? Я не думаю, що пропагандисти ходять вулицями і щось нашіптують людям на вухо.Ні. Це все робота в Інтернеті, в соціальних мережах. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, в Польщі були пожежі, дуже потужні, зараз вже офіційно наш уряд підтвердив, що це були умисні підпали, які робили росіяни. Когось підкупили, щоб це зробити. Тобто те, що російські шпигуни є в Польщі, то вже очевидно, і вони виконують багато роботи. Ми не знаємо, хто може бути тими шпигунами, але відомо, що таких осіб багато, і вони так діють. Але, на жаль, також дуже часто дописи, які з’являються в соціальних мережах, підбурюють. Наприклад, була така справа з фермерами, які страйкували на кордоні. Це була дуже складна тема, бо, з одного боку, дійсно польський фермер, який був злий на нашу владу, просто хотів вийти, показати і поборотися за своє, а ті фермери стали жертвами російської пропаганди. Це постійно працює, і ми дійсно інколи навіть самі не знаємо взагалі, де і як. Наприклад, часто так буває, що напишеш якийсь допис у фейсбуці і до нього з’являється багато різних коментарів, бувають негативні коментарі, а люди це читають і це залишається у них в голові, бо в більшості ці коментарі пишуть боти, створені росіянами, але багато з тих осіб - то справжні люди, які дійсно пишуть коментарі. Часто і політики не допомагають своїми коментарями, створюють такі думки, що в Польщі зараз потрібно боятися, дуже легко в людях пробудити думку, що чуже – це твій ворог. Хтось приїхав до твоєї країни, він поганий, потрібно його боятися. І у нас на цьому тлі почало це працювати. На початку допомога, а потім раптом: "А-а-а! Багато українців - вони забирають у нас роботу", або щось ще. Насправді це те, що тобі хтось десь сказав, і ти починаєш це переварювати в своїй голові, хоча це взагалі неправда, і потроху починаєш в це вірити, у цьому і є суть. Це мене найбільше вражає. Я часто, коли в Польщі зустрічаюся з такими висловами: "У моєї знайомої була така ситуація в магазині, коли прийшла українка і щось там зробила" - я кажу: "Ти була там? Ти це бачила? Ти була свідком цього, тебе це безпосередньо стосувалося?" І чую: "Ну, ні, я це почула". Я кажу: "Як уже почула, то та історія вже 10 разів перекручена".Треба брати до уваги те, що багато людей, які втекли до Польщі, все своє життя жили в України, ніколи не виїжджали, приїзд до Польщі або до іншої країни, бо мова не тільки про Польщу, є чимось новим, бачиш новий світ, нові речі. Поляки часто забувають, що треба давати людям шанс, просто, по-людськи, хтось приїжджає до тебе - і це не означає, що він одразу має знати, як тут живеться, які тут правила, треба йому дати час, щоб він цього навчився, щоб він це побачив. Я стараюся такі історії блокувати.А це також вплив пропаганди, що поляки на цих президентських виборах проголосували як проголосували?  Як тобі результати виборів? Це складна тема. Сьогодні одна половина поляків радіє, інша половина сумна. Те, що ми поділені таким чином, відомо вже давно, це не перші вибори, під час яких ми йдемо майже порівну голосувати за різних кандидатів. Я, на жаль, вважаю, що пропаганда також мала на це великий вплив, натомість те, що в Польщі сталося, - це також наша внутрішня політична проблема, бо в нас це голосування було здебільшого проти іншого кандидата…Проти Тшасковського чи проти Навроцького?Проти Тшасковського. Думаю, що, на жаль, у цей бік пішло. Раніше у нас говорилося, що йдемо голосувати за менше зло, так зараз бачу за думками різних знайомих, що було голосування проти. І трохи шкода, що так сталося, бо я розумію, що, як поляки, ми трохи розчаровані урядами, які були до цього, але мало людей дивиться ширше в майбутнє - що це вибори, які можуть нас привести до чогось поганого.Українцям дуже боляче, що поляки бачать більшу загрозу в українцях, а не в росіянах.Мені теж боляче від цього. Я також не можу цього зрозуміти. Але не можемо узагальнювати. Маємо пам’ятати, що це якась частина нашого суспільства, що більшість поляків за українців.Аню, вибач, 50 і 50 фактично.Ну, так, але багато моїх друзів, які постійно допомагають Україні, приїжджають сюди, волонтерять, голосували за Навроцького. Побачимо, що буде далі відбуватися.Мене найбільше стривожили результати першого туру, які нам показали,  що  від 15 до 20 відсотків людей в нашій країні вірять в ідеологію, таку максимально націоналістичну, таку фашистську, і це дуже непокоїть. І ми зараз знаємо, що багато чого буде залежати від майбутніх виборів до парламенту, бо президент є, але не до кінця має владу в Польщі, однак уряд і прем’єр більше беруться до уваги. Думаю, що попередня влада отримала велике попередження, побачимо, що з цим зроблять. Я, як завжди, стараюся дивитися на це так, щоб розуміти обидві сторони, і те, що люди вже могли втомитися і бути розчарованими, але вибір проти тільки для того, щоб той кандидат не став президентом, - це велика помилка, і думаю, що тільки через якийсь час люди зрозуміють, що це була помилка.Поляки бояться війни?Бояться. Дуже бояться. А на чому базуються твої висновки?Зараз уже, мабуть, набагато менше, страх найбільше був на самому початку повномасштабної війни. Думаю, що він також значно мотивував допомагати, однак перспектива того, що будемо мати сусіда Росію, дуже мобілізувала людей. А зараз, фактично як фронт стоїть, то люди заспокоїлися, і в нас є такий підхід, що немає такого варіанту, що Росія нападе на Польщу, і є НАТО, яке нас захистить, яке, в разі чого, стане за нас і нам допоможе.Я не експертка, чи так буде, я не знаю, але бачу, як здійснюються різні сценарії, які ще три роки тому здавалися нам неможливими. Ця війна здавалася нам неможливою. Кожен з нас до останнього не вірив, що вона розпочнеться, потім всі наступні сценарії, які відбуваються на наших очах. Через три роки такої страшної війни Україна починає перебувати в такій ситуації, коли не лише є жертвою, але і мусить захищатися від світу, від потенційних кандидатів, які хочуть робити бізнес і якось використати Україну в своїх цілях. Це страшно. Дивишся на це і замислюєшся, що з нами всіма відбувається. Що відбувається з нашим людством, що такі речі діяться. Я завжди стараюся бути оптимісткою, але останнім часом всі ми маємо таке відчуття, що це йде в неправильному напрямі.Велика кількість українців, коли було, до прикладу, висипання зерна, та чи навіть зараз результати виборів сприйняли болісно. Я бачила коментарі, мовляв, поляки такі самі, як росіяни. Як тобі таке чути? Напевно боляче таке чути, бо ми взагалі не такі самі. Польща показала себе, і довела, і постійно це робимо, що ми за Україну, і якщо якийсь відсоток нашого суспільства ні, це не означає, що так можна говорити про всіх поляків.Мені теж соромно, як якісь наші політики публічно кидаються антиукраїнськими гаслами, але тим українцям, які так говорять, то я би їх просила, щоб вони побачили, скільки хороших речей відбувається. Це так само, як у нас хтось щось скаже на українців, завжди так буде, і це також виникає з того, що люди не знають одне одного. Припускаю, що таке може сказати хтось, хто мало знає поляків, хто взагалі не був у Польщі. Мої друзі, які багато разів були в Польщі, які знають багатьох поляків, ніколи б нічого такого не сказали. А ти, як збиралася в Україну, як уперше приїхала сюди, мала якісь стереотипи? Що знала про Україну? Знаєш, Україна дуже змінилася протягом 10 років. Не дивлячись, що ці зміни відбувалися дуже поволі, вони відбувалися в правильному напрямі. Україна, яка є зараз, - це інша Україна. Бо я ще бачила Україну, яка є в стереотипах поляків, тобто базари, бабусі, які щось там продають на цих базарах, маршрутки, подорожі маршруткою з куркою, з  зачиненими вікнами і бабусі, які кричать, що ці вікна не можна відчиняти.Але такі бабусі є навіть зараз.Ну так, є. Але зараз вже менше такого, бо це гарні речі, які будують такий характер, атмосферу кожної з наших країн. Я спочатку пізнавала Україну від культури, фактично багато речей мене трохи шокували, серед іншого - їзда на машинах. Я, коли їду до Польщі і повертаюся, то маю нагадати собі, що є правила, світлофори, бо тут я вже навчилася так їздити, знаєш, по-українськи: хто сильніший, той перший проїде, що світлофори не для всіх мають червоний і зелений кольори. Це одна з таких речей. Але в дійсності Україна змінилася, немає вже тих жахливих доріг, бо колись це була справжня пригода – поїхати маршруткою зі Львова до Кам’янця-Подільського тими зруйнованими дорогами, селами, де на тебе постійно чекали якісь пригоди. Зараз уже їдеш суперасфальтом, все це зміни на краще. Я також маю надію, що зміни будуть і в питаннях корупції, бо я пам’ятаю Україну більш корумповану. Це досі є, але ситуація вже набагато краща. Під час цієї виборчої кампанії нерідко  звучало, і взагалі ми час від часу чуємо, що, може, не варто приймати Україну до Європейського Союзу. Як ти вважаєш, Україна вже готова до того, щоб бути в Європейському Союзі? Чи вона є європейською країною?Для мене – так! Я постійно повторюю, що Європа повинна це зробити, і я розумію, що ще є багато аспектів, пов’язаних із функціонуванням країни, які треба виправити, щоб Україна увійшла до Європейського Союзу. Так, як було в Польщі, ми теж отримали список завдань, які країні треба було виконати, щоб Польща увійшла до Європейського Союзу: побороти корупцію, змінити функціонування судової системи і так далі. Маленькими кроками це вдавалося робити, і я вважаю, що українці вже так сильно показали, що Україна вже повинна увійти до Європейського Союзу, що як це станеться, то все буде йти в кращому напрямі, всі ті недоліки країни, те, що не працює, на мою думку, буде змінюватися на краще. Я знаю, що політична ситуація в Україні також складна, але я, не дивлячись ні на що, вірю, що це повинно мати хороше завершення.Також я розумію, що Європа боїться впускати Україну через воєнну ситуацію, але, на мою думку, це було би очевидним сигналом всієї Європи для Росії, що ми не погоджуємося з тим, що РФ робить, і не хочемо цього. Бо я вважаю, що зараз, крім того, що Європа допомагає, і надходить зброя, і постійно йде військова допомога, то на мою думку, замало зроблено в цьому напрямі, щоб Росія чітко зрозуміла сигнал. І, на жаль, я вважаю, що в перший чи другий рік війни було, коли зупинили військову допомогу, і Росія просто отримала час, щоб краще озброїтися, щоб відкрити заводи, бо ми всі знаємо, що це там відбувається. На мою думку, Європа повинна ще більше зробити, щоб чітко поставити крапку в тому, на чиєму ми боці. Через те, що це все нечітко, з’являється прийняття війни, що взагалі незрозуміло, ніхто з нас не хоче війни, ми не хочемо так жити, але, не дивлячись ні на що, на це є дозвіл, дозвіл для Росії робити все те, що вона робить. Я так вважаю. Замало санкцій, замало осуду того, що робить Росія, цього має бути набагато більше.А чуєш від своїх співгромадян, що, може, краще б Україна віддала, не знаю, наприклад схід і погодилася, що Крим російський, і тоді було би спокійніше. Чую таке навіть тут часто в розмовах, що хай вони вже заберуть те, що взяли. Я не знаю, що відповідати в таких ситуаціях, бо це, мабуть, буде залежати від того, що вирішить ваша влада і ваше суспільство, це буде, на мою думку, українське рішення. Щиро, то нам ззовні немає до того діла, це має бути українське рішення, робити так чи ні. Я можу тобі сказати, що я думаю. Стільки людей вже загинули за захист цих земель, то я дійсно вважаю, що так не повинно статися. Росія напала на Україну, не маючи права, забрала землю, у нас є якесь міжнародне право, якого ми всі хочемо дотримуватися, тож голоси за те, щоб віддати Росії ці землі, абсурдні, бо тоді ми даємо дозвіл на це. То через рік, не знаю, хтось нападе на Польщу і забере у нас шматок землі і через три роки всі нас будуть змушувати віддати ці землі. Для мене все однозначно в цій ситуації, все чорно-біле, хоча в житті я завжди намагаюся бути десь посередині і шукати розв’язання, шукати сірих відтінків нашого життя. А тут, дозволяючи таке Росії, ми даємо дозвіл. Путін матиме згоду всього світу на те, щоб так робити далі. Ми не можемо цього допустити.Росіяни також часто роблять провокації, запускають в інформаційний простір щось на кшталт: "Поляки теж хочуть забрати шматок України, претендують на якісь землі, кажуть, що ці землі колись були польські". Як гадаєш, таке реально?Маю надію, що ні. Але війна мене навчила того, що можуть статися різні сценарії, я сподіваюся, що до такого не дійде, навіть думка про це дуже страшна, абсурдна. Це може бути тільки результатом підбурювання російської пропаганди. Якби коли-небудь щось подібне сталося б, я буду перша тут воювати з українцями. Давайте не створювати такий сценарій, не підсилювати таких розмов, бо це стовідсоткова робота пропаганди, щоб в українцях викликати нелюбов до поляків.Чи ти вже знаєш, чим будеш займатися, коли війна, маємо таку надію, закінчиться і закінчиться добре для України?Я взагалі про це не думаю, підчас війни я навчилася жити одним днем, всі плани і надії відкладені в сторону. Проте я думаю, що буду займатися тим самим, чим займаюся зараз, сподіваюся, що наша польсько-українська команда постійно буде рятувати пам’ятки, що будемо це робити не лише тут в Україні, але і в Польщі, бо до війни так було. Щоб мої друзі виїжджали на роботу до Польщі і там цим займалися. Також недавно ми відкрили фонд, завданням якого є створення спільних проєктів. Дуже хотіла би, щоб це розвивалося, щоб ми і надалі цим займалися. Я, напевно, буду робити те саме, що зараз, тільки без волонтерства вже. Але насправді я не знаю, побачимо, що цей час нам принесе. Я просто дуже хочу, це моя мрія, щоб ця війна закінчилася, щоб вона закінчилася на хороших умовах для українців, і щоб поляки і українці, це таке моє особисте звернення до поляків і українців, щоб вони не дали себе посварити, перш ніж вони себе гарно пізнають. Бо зараз, на жаль, все знову починає йти в такий бік. Щоб ми краще пізнали одне одного і будували для себе майбутнє і не дозволили злим голосам вплинути на наше життя.

У Тернополі відбувся благодійний півмарафон МНР Run4Vісtоry. Забіг об'єднав понад 1100 учасників з різних куточків України. Зокрема, військових, ветеранів, людей з інвалідністю, дітей, професійних спортсменів. Цьогорічний захід було присвячено 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола. Усі зібрані кошти - а це 889 366 гривень - організатори спрямували на закупівлю дронів для цієї тернопільської бригади, яка боронить Україну на передовій. Учасники долали дистанції 21, 10, 5, 2 км та 500 і 100 м. Ветерани та пацієнти реабілітаційного центру Unbrоkеn Ukrаіnе взяли участь у забігу "Люди Титани". Як пройшов забіг МНР Run fоr Vісtоry в Тернополі, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. ПОВІРИТИ В СЕБЕ З самого ранку в центрі Тернополя панує особлива атмосфера. Театральний майдан поступово оживає - ще до 8-ї сходяться перші учасники забігу. Вони несуть із собою рюкзаки, пакети, каву в термочашках, дітей на плечах. У когось на грудях уже закріплений номер. На площі розгортається стартове містечко. Встановлюють ятки з водою, їжею, спортивними товарами. Лунає музика, волонтери носять коробки, звучать перші оголошення зі сцени. Біля кожного стенду збираються невеликі групки - бігуни обіймаються, розминають ноги. - Тернопіль для нас - особливе місто, - говорить Віктор Корягін, директор групи підприємств Західного Хабу МХП. - Саме тут ми розпочали серію забігів МНР Run4Vісtоry. Ще у 2023 році це був перший "Файнозабіг", минулого року зібрали трохи більше 500 учасників. А сьогодні братимуть участь - понад тисяча. І це дуже надихає, бо видно, як розвивається культура спорту й благодійності. Забіг - це не лише про спорт, а насамперед про благодійність і згуртованість, наголошує Віктор Корягін. Працівники компанії приїздять із різних регіонів, зустрічаються, спілкуються, бігають разом. Усе це - задля спільної мети: зібрати кошти на підтримку Збройних Сил. - Кожен наш крок - це донат на армію, - пояснює Корягін. - Цього разу ми збираємо кошти для 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Після забігу озвучимо загальну суму й передамо кошти представникам бригади. Також проведемо благодійний аукціон - він допоможе зібрати ще більше. Серед учасників - не лише аматори й досвідчені бігуни, а й ветерани. У межах програми "МХП Поруч" компанія підтримує реабілітацію й реінтеграцію військових та ветеранів, зокрема через участь у спортивних заходах. - Для когось це відкриття, хтось починає бігати вперше, а для когось це вже традиція, - зазначає Віктор Корягін. - Ми залучаємо до участі ветеранів. Людей, які пройшли війну, які втратили кінцівки, які зараз проходять реабілітацію. Ми працюємо з ними давно, зокрема під час Ігор Нескорених. І такі забіги дають ветеранам можливість знову повірити в себе. Це дуже важливо. На вході до стартового коридору ще порожньо. Лише організатори завершують останні приготування - розкладають фінішні стрічки, дають вказівки волонтерам і перевіряють готовність траси. Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду "МХП-Громаді", під час забігу виходить на дистанцію 5 км. Каже, бігтиме попри травму разом із двома синами. - Це вже не просто забіг - а момент, коли вся родина долучається до спільної справи. Разом ми справді сила. Серія забігів МНР Run4Vісtоry щороку набуває дедалі більшого масштабу. Перший забіг відбувся восени 2023 року. Ми тоді бігли навколо Ставу, - згадує Олександр Пахолюк. - Людей прийшло небагато, можливо ще не всі тоді розуміли, що через біг можна підтримувати військових. Зараз усе змінилося. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання. І треба розвивати цю ідею, бо в ній є велика сила. У 2024 році ініціатори створили повноцінну серію: спершу запланували чотири міста, але додали п'ятий забіг, адже охочих долучитися виявилося більше, ніж очікували. - У нас дуже проста логіка: там, де проходить забіг, збираємо кошти для тієї бригади, яка формувалася в цьому регіоні. Людям важливо розуміти, кому вони допомагають, - розповідає Пахолюк. - Коли військова частина з рідного міста чи області - це додає мотивації. Люди долучаються охочіше, бо знають, що їхній внесок піде туди, де служать знайомі чи земляки. Звичайно, ми хочемо допомогти всім, але мусимо фокусуватись. Тому щоразу спільно з місцевою владою та партнерами обираємо підрозділ, який має безпосередній зв'язок із регіоном. Це справді працює - і як модель допомоги, і як приклад взаємної відповідальності. Забіг у Тернополі - третій у сезоні. Попереду ще Луцьк і Вінниця. - Якщо на першому нашому забігу було близько 300 учасників, то сьогодні - більше 1000 офлайн і ще близько 200 онлайн. На дистанцію "Люди-Титани" виходять 30 ветеранів. Долучається спільнота Unbrоkеn. І це теж надзвичайно важливо - ми не просто бігаємо, ми гуртуємо навколо себе людей, які готові допомагати. Показуємо, що можемо подолати будь-які перешкоди - і під час бігу, і в житті, якщо тримаємося разом, - додав Олександр Пахолюк. ПЕРШІ СТАРТИ Близько 8:30 на головній сцені розпочинається офіційне відкриття забігу. Після цього стартує розминка для бігунів на найдовші дистанції - 21 і 10 км. Тренерка зі сцени задає ритм. У натовпі здіймаються руки, учасники нахиляються, стрибають, розігрівають м'язи. Керівниця групи соціального розвитку фонду "МХП-Громаді" Уляна Баранова жартома називає себе амбасадоркою дистанції у 2 км. - Наш забіг - це велике благодійне свято. Ми всі тут, щоб допомогти. І навіть ті, хто не біжить - бо не може, чи просто не готовий - можуть долучитися до головної мети, - говорить Уляна Баранова. - Можна задонатити просто на місці чи взяти участь у благодійній лотереї. Усі зібрані кошти підуть на допомогу військовим. Найважливіше - пам'ятати, чому ми це робимо. Ми біжимо за тих, хто бореться. Біжимо в пам'ять про тих, кого вже немає поруч із нами. Це не просто напис на футболках - а наш особистий сенс, обов'язок, подяка. Дуже хочеться, щоб сьогоднішні результати дозволили нам повністю закрити запит від військових. Перші учасники починають гуртуватися біля входу до стартового коридору. Цьогоріч маршрут не проходить навколо тернопільського озера, як це було раніше. Організатори обирали трасу ближче до центру міста, з урахуванням як логістики, так і комфорту бігунів. - Ми завжди розробляємо трасу з урахуванням особливостей міста, - пояснює директорка NеwRun і координаторка забігу Оксана Сученко. - Важливо, щоби маршрут був зручний, безпечний і водночас не створював надмірного навантаження на місто. Також враховуємо кількість учасників і, звісно, погодні умови. Сьогодні досить спекотно, тому вибрали тіньові ділянки, додали охолоджувальні арки, пункти гідратації - усе для того, щоби учасники комфортно пройшли або пробігли свою дистанцію. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання Найменші учасники - віком до 6 років - виходять на дистанцію 100 м, часто разом із батьками. А від 7 до 13 років - біжать 500 м самостійно. - Бували випадки, коли дитині кілька місяців, і її несуть на руках - просто щоб бути частиною події. Старші дітки вже біжать самі, а після фінішу кожен отримує пам'ятну медаль і подарунок від партнерів. Для них це величезна подія, діти дуже хвилюються, але гордо долають свою дистанцію, - додає Оксана Сученко. - Ще одна важлива частина події - інклюзивний забіг "Люди-Титани". Його долають учасники з інвалідністю, переважно ті, хто зараз перебуває в реабілітації. Це символічна дистанція у 500 метрів. Але цей рух надихає й показує, що кожен крок важливий. Старт у Тернополі - завершальний у весняному сезоні. Попереду - осінні забіги в Луцьку та Вінниці. Для NеwRun це перший рік співпраці з МХП - але вже третій забіг поспіль у сезоні. - Ми дуже раді, що компанії бачать у бігу не просто спорт, а платформу для важливих соціальних тем. З МХП є чіткість, людяність і спільна мета. Благодійність через біг - це потужний інструмент. Ми бачимо, як він працює, і точно будемо продовжувати, - наголошує директорка NеwRun. О 9:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання. Майдан завмирає - люди стоять мовчки, схиливши голови. За мить над площею звучить Державний Гімн України. Усі кладуть руки на серце, підспівуючи. Ведучий піднімає мікрофон, затягує паузу на кілька секунд. - Слава Україні! - лунає зі сцени. - Героям слава! - гучно в один голос відповідає площа. Учасники виходять на стартову позицію. - П'ять, чотири, три, два&hеllір; один! - звучить сигнал старту і бігуни зриваються з місця. "ЦЕ ВРЯТУЄ ДЕСЯТКИ ЖИТТІВ" На дистанцію 5 км виходить офіцер 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Андрій Череватий. У цій бригаді він служить уже сьомий рік. - Для мене це не просто пробіжка. Це моя бригада, мої побратими. Якщо можу бодай чимось допомогти, то роблю це, - каже Череватий. Стоїть поблизу сцени у футболці кольору хакі з емблемою бригади. - Ми з побратимами тут разом, бігтимемо пліч-о-пліч. І для мене важливо бути поряд із тими, з ким щодня на позиціях. Минулого року я теж біг. Тоді це був забіг на честь загиблого героя - мого побратима, з яким ми служили разом. І буду бігти за нього далі. Ці події, за словами офіцера, мають набагато більший сенс, ніж просто спортивний захід. - Як і в бігу ми всі рухаємось однією дистанцією, в одному напрямку - так само і в житті маємо тримати спільний курс, - говорить Андрій. - До перемоги. Саме такі заходи її наближають. Це підтримка, згуртованість і конкретний внесок, бо кошти зібрані тут підуть на дрони - те, що реально рятує життя на фронті. 44-та бригада зараз тримає позиції на Сумському та Запорізькому напрямках. Ситуація складна, але, як каже військовий, оборону тримають гідно. За словами офіцера, фронту зараз найбільше не вистачає саме дронів. - Сучасна війна перейшла на інший рівень. Ми намагаємося уникати прямого контакту, зберегти життя хлопців. І саме дрони дають таку можливість, - наголошує Череватий. - Коли безпілотник зробить свою роботу, нам не потрібно заходити в "сіру зону" під обстрілами. Це не тільки про ефективність, а й про виживання. Першим на фініші дистанції 10 км з'являється Павло Волуйкевич, 30-річний учасник із Івано-Франківська. Він не зупиняється одразу, пробігає ще кілька кроків, важко дихає, схиляє голову, а потім випрямляється й посміхається. Глядачі зустрічають його оплесками. Волонтер простягає склянку з водою. - Сьогоднішня дистанція далась добре. Було спекотно, звісно, але до спеки можна звикнути, - ділиться враженнями від дистанції переможець. - Я вже 10 років бігаю, тренуюся щодня. Зазвичай - п'ять-шість разів на тиждень. Це не тільки біг - додаю і силові, і кардіо. По два тренування на день, так і форму тримаю. Це вже другий забіг МНР Run4Vісtоry для Павла - перший був у Тернополі у 2023 році. Каже, що приїхав і цього разу не лише заради спорту. - Для мене важливо, що цей захід має благодійну мету. Ми всі розуміємо, для чого бігаємо, - говорить Волуйкевич. - Йдеться не просто про рекорди, а про допомогу військовим. І якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок. ВЕТЕРАНИ Й ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ Поруч зі сценою та стартовим коридором працюють різноманітні локації. Після фінішу учасники підходять на короткий відновлювальний масаж, щоб зняти напругу після бігу. Триває безпрограшна благодійна лотерея. Можна зробити донат і отримати подарунок: книги, шкарпетки, солодощі, ковдри, пледи, кепки з мерчем забігу, блокноти, термочашки тощо. Неподалік - дитяча локація. Малеча ловить мильні бульбашки, бере участь у майстер-класі з виготовлення слаймів. У одному з наметів можна безкоштовно дізнатися свою групу крові. Там також роздають буклети про донорство. На фініші дистанції 10 км з'являється чоловік у спортивному одязі кольору хакі. На правому зап'ясті - гіпс. Біля нього - жінка в яскравому костюмі. Вони тримають темп і фінішують майже водночас. Це 31-річний Максим із позивним Маестро, командир підрозділу Сил спеціальних операцій. Попри поранення, вирішив долати дистанцію. - Поранення отримав трохи більше місяця тому на Донецькому напрямку. Ми працюємо з дронами, я сам командир підрозділу. Буває, що і по нас прилітає, - говорить військовий. - Десять кілометрів біг вперше. До цього бігав у парку просто для себе - коли був час і настрій. Звик бігати по рівній місцевості, а тут, звісно, складніше, ще й спека. Але я свідомо вийшов на старт, бо хотілося випробувати себе. Максим біг дистанцію разом із дружиною. Це було важливо для них обох, зізнається. - Підтримували одне одного. І я точно хочу ще брати участь у таких забігах. Це не просто про дистанцію, а про людей, єднання й те, що нас тримає разом, - підкреслює Маестро. - Зараз тренуюсь, наскільки дозволяє стан. Бо планую вже в середині літа повертатися на фронт. Мені важливо бути в формі. Кожен такий захід - це підтримка. І це наближає той день, коли справді буде перемога. На фініші найдовшої дистанції у 21 км з'являється Іван Стребков - 33-річний спортсмен родом із Бучача. На ньому легка спортивна форма, обличчя мокре від поту. - Біг сьогодні давався важче, ніж зазвичай. Спека дуже відчувалась, - каже Стребков і робить ковток води. - Але я вже звик до таких умов. Бігом займаюся з 2006 року. В національній збірній України - з 2010-го. Проходив дистанцію разом зі своїм учнем Миколою. Ми домовились бігти разом, так і вийшло. Микола добре тримав темп, і, чесно кажучи, якби сьогодні він мене обійшов - я б тільки зрадів. Для мене, як тренера, це був би найкращий результат. Якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок Іван тренує учнів у власному біговому клубі. Його дружина - рекордсменка України з бігу на 3000 м із перешкодами, учасниця Олімпійських ігор у Токіо. - У 2021 році вона була єдиною спортсменкою з Тернопільщини, яка представляла нашу область на Олімпіаді. Але зараз вона вдома - 15 квітня у нас народилась донечка. Тож вона виховує малу, а я - бігаю і треную. Ми дуже спортивна сім'я, - розповідає Іван. - Сьогодні я не ставив собі мету бігти на максимум. У таку погоду бігати на результат небезпечно, особливо для непідготовлених людей. За тиждень Іван пробігає в середньому 150 км. Це різні типи тренувань - від інтервальних до довгих кросів по 25-30 км. Тренується двічі на день - вранці й увечері. Також Стребков тренує й консультує військових: допомагає їм повернутися до спорту або просто переключити увагу з фронту. Чоловік постійно бере участь у благодійних забігах - це його принципова позиція. - Ми всі повинні робити те, що можемо. І якщо я можу бігти й таким чином привернути увагу, збирати кошти - я це роблю. Адже зараз головне - допомогати армії, - підсумовує переможець. ЛЮДИ-ТИТАНИ Ведучий оголошує початок благодійного аукціону із лотами від 44-ї окремої артилерійської бригади. У центрі уваги - тубус від артилерійського заряду, пам'ятна плакетка та бригадний прапор. Ставки учасники роблять просто біля сцени. На Театральній площі стає дедалі людніше, лунає запальна музика. Підходять нові учасники - ті, хто готується долати дистанції 2 і 5 км. Разом із ними на розминку виходять пацієнти центру UNВRОКЕN. Серед них - Сергій із позивним Дрон. Він пританцьовує у такт музиці на протезі. Бере участь у символічній дистанції "Люди Титани", разом із ще 11 пацієнтами UNВRОКЕN, зокрема й амбасадоркою центру Яною Степаненко. - Бігати не можу. Ну, куди вже, - пояснює Сергій. - Стараюся більше ходити, займатися на тренажерах. Такі заходи дуже важливі, бо не дають нам сумувати. Перед стартом дистанції "Люди Титани" слово бере ветеран, амбасадор і ментор центру реабілітації UNВRОКЕN Володимир "Будда" Рудковський. - Хотілося б, щоб заходи такого формату відбувалися щотижня у кожному місті, - звертається він до учасників. - Кожна ваша гривня - може врятувати життя. Маленьких донатів не буває. Поки ми тут - наші побратими воюють. І ми маємо робити все, щоб вони якнайшвидше повернулись до своїх дітей, до родин. Слава Україні! Починається дистанція. Під оплески "Люди Титани" вирушають уперед - хтось із тростиною, на протезах, дехто на кріслах колісних. Глядачі та інші учасники підтримують їх протягом усього маршруту - плескають, усміхаються. Усі крок за кроком повертаються до старту - повільно, але впевнено. На фініші знову лунають оплески. Після дистанції Володимир "Будда" Рудковський розповідає, що такі заходи для них уже добра традиція: - На щастя, ми разом із хлопцями та дівчатами, які проходять реабілітацію в Unbrоkеn, доволі часто долучаємось до таких ініціатив. Дякуємо соціально активному бізнесу, бо якби не вони, ми б рідше бували на таких заходах. А це справді важливо, - наголошує Рудковський. - Сьогодні ми в Тернополі, щоби ще раз нагадати - що таке війна і які її наслідки. Для нас, ветеранів, такі події - частина адаптації до мирного життя. Але й для інших це сигнал - бачать нас, підходять, дякують, фотографуються. І розуміють, як важливо бути поруч із тими, хто повернувся з війни. Нас сьогодні приїхало 12. Якщо підійти до кожного і запитати про емоції - ви побачите тільки посмішки і щире задоволення. ДОПОМАГАЄМО, ЧИМ МОЖЕМО Серед учасників дистанції 2 км - Ірина Яворська, працівниця компанії МХП, приїхала на забіг з чоловіком. - Я вражена, що змогла й не зупинилася. Ми бігли в Києві минулого разу, коли був марафон, тоді було легше. Поки бігла, думала: як витримують наші солдати там, на передку? Якщо вони тримаються, то я теж зобов'язана витримати заради них, - наголошує Яворська. Спеціально до забігу не готувалась, але фізична активність - частина її життя. - Важливо бути тут і підтримувати, - додає. - Ми передаємо на фронт продукти: тушонку, сало, шкварки, смалець, картоплю, гречку, рис - усе, що можемо. Знаємо, що люди, які повернулися звідти, пережили болі, депресії, злами. Я вірю, що коли ми тут біжимо, допомагаємо, обіймаємо ветеранів - це теж важливо. Після основних стартів розпочинається підготовка до дитячих забігів. На дистанцію виходить наймолодша група учасників - хтось тримає батьків за руку чи весело підстрибує на місці. У яскравому одязі дітлахи виходить останніми на трасу, але з таким самим запалом, як і дорослі. Серед учасників - п'ятирічний Дмитро Даневич, амбасадор МНР Run4Vісtоry. Хлопчик бере участь у всіх забігах серії й щоразу присвячує свою дистанцію дідусеві - полковнику Вячеславу Вороному, який загинув у 2022 році під час евакуації поранених з "Азовсталі". Подолала дистанції родина зі Львова: батьки Тарас і Любомира привезли на забіг трьох дітей - 10-річного Ігоря, 6-річного Юру та півторарічну Інну. До Тернополя приїхали зранку, спеціально на МНР Run4Vісtоry, і одразу вирушили на старт. Усі троє дітей брали участь у своїх категоріях: Ігор біг 500 м, Юра - 100, наймолодша Інна також пройшла свою дистанцію разом із батьком. Незважаючи на спеку, їм вдалося подолати маршрут - Юра навіть фінішував із третім результатом у своїй віковій групі. - Вони дуже люблять брати участь у таких заходах, - каже Любомира. - Старший біг уже вдруге, середній уперше, але обом дуже сподобалося. А маленька Інна просто все повторює за братами. - Ми хотіли, щоб діти не лише змагалися, а й розуміли, що такі події - не просто спорт, а підтримка наших військових. Це важливо. Хочемо долучатися і надалі, - додає батько. Усі учасники отримали медалі фінішерів - символ подоланої дистанції. Переможців нагородили грошовими призами, а також подарунками від партнерів забігу. Завдяки реєстраційним внескам і благодійним донатам учасників організаторам забігу в Тернополі вдалося зібрати 889 366 грн. За ці кошти придбали дрони для тернопільської бригади.

У Тернополі відбувся благодійний півмарафон МНР Run4Vісtоry. Забіг об'єднав понад 1100 учасників з різних куточків України. Зокрема, військових, ветеранів, людей з інвалідністю, дітей, професійних спортсменів. Цьогорічний захід було присвячено 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола. Усі зібрані кошти - а це 889 366 гривень - організатори спрямували на закупівлю дронів для цієї тернопільської бригади, яка боронить Україну на передовій. Учасники долали дистанції 21, 10, 5, 2 кілометри та 500 і 100 метрів. Ветерани та пацієнти реабілітаційного центру Unbrоkеn Ukrаіnе взяли участь у забігу "Люди Титани". Як пройшов забіг МНР Run fоr Vісtоry в Тернополі, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. ПОВІРИТИ В СЕБЕ З самого ранку в центрі Тернополя панує особлива атмосфера. Театральний майдан поступово оживає - ще до 8-ї сходяться перші учасники забігу. Вони несуть із собою рюкзаки, пакети, каву в термочашках, дітей на плечах. У когось на грудях уже закріплений номер. На площі розгортається стартове містечко. Встановлюють ятки з водою, їжею, спортивними товарами. Лунає музика, волонтери носять коробки, звучать перші оголошення зі сцени. Біля кожного стенду збираються невеликі групки - бігуни обіймаються, розминають ноги. - Тернопіль для нас - особливе місто, - говорить Віктор Корягін, директор групи підприємств Західного Хабу МХП. - Саме тут ми розпочали серію забігів МНР Run4Vісtоry. Ще у 2023 році це був перший "Файнозабіг", минулого року зібрали трохи більше 500 учасників. А сьогодні братимуть участь - понад тисяча. І це дуже надихає, бо видно, як розвивається культура спорту й благодійності. Забіг - це не лише про спорт, а насамперед про благодійність і згуртованість, наголошує Віктор Корягін. Працівники компанії приїздять із різних регіонів, зустрічаються, спілкуються, бігають разом. Усе це - задля спільної мети: зібрати кошти на підтримку Збройних Сил. - Кожен наш крок - це донат на армію, - пояснює Корягін. - Цього разу ми збираємо кошти для 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Після забігу озвучимо загальну суму й передамо кошти представникам бригади. Також проведемо благодійний аукціон - він допоможе зібрати ще більше. Серед учасників - не лише аматори й досвідчені бігуни, а й ветерани. У межах програми "МХП Поруч" компанія підтримує реабілітацію й реінтеграцію військових та ветеранів, зокрема через участь у спортивних заходах. - Для когось це відкриття, хтось починає бігати вперше, а для когось це вже традиція, - зазначає Віктор Корягін. - Ми залучаємо до участі ветеранів. Людей, які пройшли війну, які втратили кінцівки, які зараз проходять реабілітацію. Ми працюємо з ними давно, зокрема під час Ігор Нескорених. І такі забіги дають ветеранам можливість знову повірити в себе. Це дуже важливо. На вході до стартового коридору ще порожньо. Лише організатори завершують останні приготування - розкладають фінішні стрічки, дають вказівки волонтерам і перевіряють готовність траси. Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду "МХП-Громаді", під час забігу виходить на дистанцію 5 км. Каже, бігтиме попри травму разом із двома синами. - Це вже не просто забіг - а момент, коли вся родина долучається до спільної справи. Разом ми справді сила. Серія забігів МНР Run4Vісtоry щороку набуває дедалі більшого масштабу. Перший забіг відбувся восени 2023 року. Ми тоді бігли навколо Ставу, - згадує Олександр Пахолюк. - Людей прийшло небагато, можливо ще не всі тоді розуміли, що через біг можна підтримувати військових. Зараз усе змінилося. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання. І треба розвивати цю ідею, бо в ній є велика сила. У 2024 році ініціатори створили повноцінну серію: спершу запланували чотири міста, але додали п'ятий забіг, адже охочих долучитися виявилося більше, ніж очікували. - У нас дуже проста логіка: там, де проходить забіг, збираємо кошти для тієї бригади, яка формувалася в цьому регіоні. Людям важливо розуміти, кому вони допомагають, - розповідає Пахолюк. - Коли військова частина з рідного міста чи області - це додає мотивації. Люди долучаються охочіше, бо знають, що їхній внесок піде туди, де служать знайомі чи земляки. Звичайно, ми хочемо допомогти всім, але мусимо фокусуватись. Тому щоразу спільно з місцевою владою та партнерами обираємо підрозділ, який має безпосередній зв'язок із регіоном. Це справді працює - і як модель допомоги, і як приклад взаємної відповідальності. Забіг у Тернополі - третій у сезоні. Попереду ще Луцьк і Вінниця. - Якщо на першому нашому забігу було близько 300 учасників, то сьогодні - більше 1000 офлайн і ще близько 200 онлайн. На дистанцію "Люди-Титани" виходять 30 ветеранів. Долучається спільнота Unbrоkеn. І це теж надзвичайно важливо - ми не просто бігаємо, ми гуртуємо навколо себе людей, які готові допомагати. Показуємо, що можемо подолати будь-які перешкоди - і під час бігу, і в житті, якщо тримаємося разом, - додав Олександр Пахолюк. ПЕРШІ СТАРТИ Близько 8:30 на головній сцені розпочинається офіційне відкриття забігу. Після цього стартує розминка для бігунів на найдовші дистанції - 21 і 10 км. Тренерка зі сцени задає ритм. У натовпі здіймаються руки, учасники нахиляються, стрибають, розігрівають м'язи. Керівниця групи соціального розвитку фонду "МХП-Громаді" Уляна Баранова жартома називає себе амбасадоркою дистанції у 2 км. - Наш забіг - це велике благодійне свято. Ми всі тут, щоб допомогти. І навіть ті, хто не біжить - бо не може, чи просто не готовий - можуть долучитися до головної мети, - говорить Уляна Баранова. - Можна задонатити просто на місці чи взяти участь у благодійній лотереї. Усі зібрані кошти підуть на допомогу військовим. Найважливіше - пам'ятати, чому ми це робимо. Ми біжимо за тих, хто бореться. Біжимо в пам'ять про тих, кого вже немає поруч із нами. Це не просто напис на футболках - а наш особистий сенс, обов'язок, подяка. Дуже хочеться, щоб сьогоднішні результати дозволили нам повністю закрити запит від військових. Перші учасники починають гуртуватися біля входу до стартового коридору. Цьогоріч маршрут не проходить навколо тернопільського озера, як це було раніше. Організатори обирали трасу ближче до центру міста, з урахуванням як логістики, так і комфорту бігунів. - Ми завжди розробляємо трасу з урахуванням особливостей міста, - пояснює директорка NеwRun і координаторка забігу Оксана Сученко. - Важливо, щоби маршрут був зручний, безпечний і водночас не створював надмірного навантаження на місто. Також враховуємо кількість учасників і, звісно, погодні умови. Сьогодні досить спекотно, тому вибрали тіньові ділянки, додали охолоджувальні арки, пункти гідратації - усе для того, щоби учасники комфортно пройшли або пробігли свою дистанцію. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання Найменші учасники - віком до 6 років - виходять на дистанцію 100 м, часто разом із батьками. А від 7 до 13 років - біжать 500 м самостійно. - Бували випадки, коли дитині кілька місяців, і її несуть на руках - просто щоб бути частиною події. Старші дітки вже біжать самі, а після фінішу кожен отримує пам'ятну медаль і подарунок від партнерів. Для них це величезна подія, діти дуже хвилюються, але гордо долають свою дистанцію, - додає Оксана Сученко. - Ще одна важлива частина події - інклюзивний забіг "Люди-Титани". Його долають учасники з інвалідністю, переважно ті, хто зараз перебуває в реабілітації. Це символічна дистанція у 500 метрів. Але цей рух надихає й показує, що кожен крок важливий. Старт у Тернополі - завершальний у весняному сезоні. Попереду - осінні забіги в Луцьку та Вінниці. Для NеwRun це перший рік співпраці з МХП - але вже третій забіг поспіль у сезоні. - Ми дуже раді, що компанії бачать у бігу не просто спорт, а платформу для важливих соціальних тем. З МХП є чіткість, людяність і спільна мета. Благодійність через біг - це потужний інструмент. Ми бачимо, як він працює, і точно будемо продовжувати, - наголошує директорка NеwRun. О 9:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання. Майдан завмирає - люди стоять мовчки, схиливши голови. За мить над площею звучить Державний Гімн України. Усі кладуть руки на серце, підспівуючи. Ведучий піднімає мікрофон, затягує паузу на кілька секунд. - Слава Україні! - лунає зі сцени. - Героям слава! - гучно в один голос відповідає площа. Учасники виходять на стартову позицію. - П'ять, чотири, три, два&hеllір; один! - звучить сигнал старту і бігуни зриваються з місця. "ЦЕ ВРЯТУЄ ДЕСЯТКИ ЖИТТІВ" На дистанцію 5 км виходить офіцер 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Андрій Череватий. У цій бригаді він служить уже сьомий рік. - Для мене це не просто пробіжка. Це моя бригада, мої побратими. Якщо можу бодай чимось допомогти, то роблю це, - каже Череватий. Стоїть поблизу сцени у футболці кольору хакі з емблемою бригади. - Ми з побратимами тут разом, бігтимемо пліч-о-пліч. І для мене важливо бути поряд із тими, з ким щодня на позиціях. Минулого року я теж біг. Тоді це був забіг на честь загиблого героя - мого побратима, з яким ми служили разом. І буду бігти за нього далі. Ці події, за словами офіцера, мають набагато більший сенс, ніж просто спортивний захід. - Як і в бігу ми всі рухаємось однією дистанцією, в одному напрямку - так само і в житті маємо тримати спільний курс, - говорить Андрій. - До перемоги. Саме такі заходи її наближають. Це підтримка, згуртованість і конкретний внесок, бо кошти зібрані тут підуть на дрони - те, що реально рятує життя на фронті. 44-та бригада зараз тримає позиції на Сумському та Запорізькому напрямках. Ситуація складна, але, як каже військовий, оборону тримають гідно. За словами офіцера, фронту зараз найбільше не вистачає саме дронів. - Сучасна війна перейшла на інший рівень. Ми намагаємося уникати прямого контакту, зберегти життя хлопців. І саме дрони дають таку можливість, - наголошує Череватий. - Коли безпілотник зробить свою роботу, нам не потрібно заходити в "сіру зону" під обстрілами. Це не тільки про ефективність, а й про виживання. Першим на фініші дистанції 10 км з'являється Павло Волуйкевич, 30-річний учасник із Івано-Франківська. Він не зупиняється одразу, пробігає ще кілька кроків, важко дихає, схиляє голову, а потім випрямляється й посміхається. Глядачі зустрічають його оплесками. Волонтер простягає склянку з водою. - Сьогоднішня дистанція далась добре. Було спекотно, звісно, але до спеки можна звикнути, - ділиться враженнями від дистанції переможець. - Я вже 10 років бігаю, тренуюся щодня. Зазвичай - п'ять-шість разів на тиждень. Це не тільки біг - додаю і силові, і кардіо. По два тренування на день, так і форму тримаю. Це вже другий забіг МНР Run4Vісtоry для Павла - перший був у Тернополі у 2023 році. Каже, що приїхав і цього разу не лише заради спорту. - Для мене важливо, що цей захід має благодійну мету. Ми всі розуміємо, для чого бігаємо, - говорить Волуйкевич. - Йдеться не просто про рекорди, а про допомогу військовим. І якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок. ВЕТЕРАНИ Й ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ Поруч зі сценою та стартовим коридором працюють різноманітні локації. Після фінішу учасники підходять на короткий відновлювальний масаж, щоб зняти напругу після бігу. Триває безпрограшна благодійна лотерея. Можна зробити донат і отримати подарунок: книги, шкарпетки, солодощі, ковдри, пледи, кепки з мерчем забігу, блокноти, термочашки тощо. Неподалік - дитяча локація. Малеча ловить мильні бульбашки, бере участь у майстер-класі з виготовлення слаймів. У одному з наметів можна безкоштовно дізнатися свою групу крові. Там також роздають буклети про донорство. На фініші дистанції 10 км з'являється чоловік у спортивному одязі кольору хакі. На правому зап'ясті - гіпс. Біля нього - жінка в яскравому костюмі. Вони тримають темп і фінішують майже водночас. Це 31-річний Максим із позивним Маестро, командир підрозділу Сил спеціальних операцій. Попри поранення, вирішив долати дистанцію. - Поранення отримав трохи більше місяця тому на Донецькому напрямку. Ми працюємо з дронами, я сам командир підрозділу. Буває, що і по нас прилітає, - говорить військовий. - Десять кілометрів біг вперше. До цього бігав у парку просто для себе - коли був час і настрій. Звик бігати по рівній місцевості, а тут, звісно, складніше, ще й спека. Але я свідомо вийшов на старт, бо хотілося випробувати себе. Максим біг дистанцію разом із дружиною. Це було важливо для них обох, зізнається. - Підтримували одне одного. І я точно хочу ще брати участь у таких забігах. Це не просто про дистанцію, а про людей, єднання й те, що нас тримає разом, - підкреслює Маестро. - Зараз тренуюсь, наскільки дозволяє стан. Бо планую вже в середині літа повертатися на фронт. Мені важливо бути в формі. Кожен такий захід - це підтримка. І це наближає той день, коли справді буде перемога. На фініші найдовшої дистанції у 21 км з'являється Іван Стребков - 33-річний спортсмен родом із Бучача. На ньому легка спортивна форма, обличчя мокре від поту. - Біг сьогодні давався важче, ніж зазвичай. Спека дуже відчувалась, - каже Стребков і робить ковток води. - Але я вже звик до таких умов. Бігом займаюся з 2006 року. В національній збірній України - з 2010-го. Проходив дистанцію разом зі своїм учнем Миколою. Ми домовились бігти разом, так і вийшло. Микола добре тримав темп, і, чесно кажучи, якби сьогодні він мене обійшов - я б тільки зрадів. Для мене, як тренера, це був би найкращий результат. Якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок Іван тренує учнів у власному біговому клубі. Його дружина - рекордсменка України з бігу на 3000 м із перешкодами, учасниця Олімпійських ігор у Токіо. - У 2021 році вона була єдиною спортсменкою з Тернопільщини, яка представляла нашу область на Олімпіаді. Але зараз вона вдома - 15 квітня у нас народилась донечка. Тож вона виховує малу, а я - бігаю і треную. Ми дуже спортивна сім'я, - розповідає Іван. - Сьогодні я не ставив собі мету бігти на максимум. У таку погоду бігати на результат небезпечно, особливо для непідготовлених людей. За тиждень Іван пробігає в середньому 150 км. Це різні типи тренувань - від інтервальних до довгих кросів по 25-30 км. Тренується двічі на день - вранці й увечері. Також Стребков тренує й консультує військових: допомагає їм повернутися до спорту або просто переключити увагу з фронту. Чоловік постійно бере участь у благодійних забігах - це його принципова позиція. - Ми всі повинні робити те, що можемо. І якщо я можу бігти й таким чином привернути увагу, збирати кошти - я це роблю. Адже зараз головне - допомогати армії, - підсумовує переможець. ЛЮДИ-ТИТАНИ Ведучий оголошує початок благодійного аукціону із лотами від 44-ї окремої артилерійської бригади. У центрі уваги - тубус від артилерійського заряду, пам'ятна плакетка та бригадний прапор. Ставки учасники роблять просто біля сцени. На Театральній площі стає дедалі людніше, лунає запальна музика. Підходять нові учасники - ті, хто готується долати дистанції 2 і 5 км. Разом із ними на розминку виходять пацієнти центру UNВRОКЕN. Серед них - Сергій із позивним Дрон. Він пританцьовує у такт музиці на протезі. Бере участь у символічній дистанції "Люди Титани", разом із ще 11 пацієнтами UNВRОКЕN, зокрема й амбасадоркою центру Яною Степаненко. - Бігати не можу. Ну, куди вже, - пояснює Сергій. - Стараюся більше ходити, займатися на тренажерах. Такі заходи дуже важливі, бо не дають нам сумувати. Перед стартом дистанції "Люди Титани" слово бере ветеран, амбасадор і ментор центру реабілітації UNВRОКЕN Володимир "Будда" Рудковський. - Хотілося б, щоб заходи такого формату відбувалися щотижня у кожному місті, - звертається він до учасників. - Кожна ваша гривня - може врятувати життя. Маленьких донатів не буває. Поки ми тут - наші побратими воюють. І ми маємо робити все, щоб вони якнайшвидше повернулись до своїх дітей, до родин. Слава Україні! Починається дистанція. Під оплески "Люди Титани" вирушають уперед - хтось із тростиною, на протезах, дехто на кріслах колісних. Глядачі та інші учасники підтримують їх протягом усього маршруту - плескають, усміхаються. Усі крок за кроком повертаються до старту - повільно, але впевнено. На фініші знову лунають оплески. Після дистанції Володимир "Будда" Рудковський розповідає, що такі заходи для них уже добра традиція: - На щастя, ми разом із хлопцями та дівчатами, які проходять реабілітацію в Unbrоkеn, доволі часто долучаємось до таких ініціатив. Дякуємо соціально активному бізнесу, бо якби не вони, ми б рідше бували на таких заходах. А це справді важливо, - наголошує Рудковський. - Сьогодні ми в Тернополі, щоби ще раз нагадати - що таке війна і які її наслідки. Для нас, ветеранів, такі події - частина адаптації до мирного життя. Але й для інших це сигнал - бачать нас, підходять, дякують, фотографуються. І розуміють, як важливо бути поруч із тими, хто повернувся з війни. Нас сьогодні приїхало 12. Якщо підійти до кожного і запитати про емоції - ви побачите тільки посмішки і щире задоволення. ДОПОМАГАЄМО, ЧИМ МОЖЕМО Серед учасників дистанції 2 км - Ірина Яворська, працівниця компанії МХП, приїхала на забіг з чоловіком. - Я вражена, що змогла й не зупинилася. Ми бігли в Києві минулого разу, коли був марафон, тоді було легше. Поки бігла, думала: як витримують наші солдати там, на передку? Якщо вони тримаються, то я теж зобов'язана витримати заради них, - наголошує Яворська. Спеціально до забігу не готувалась, але фізична активність - частина її життя. - Важливо бути тут і підтримувати, - додає. - Ми передаємо на фронт продукти: тушонку, сало, шкварки, смалець, картоплю, гречку, рис - усе, що можемо. Знаємо, що люди, які повернулися звідти, пережили болі, депресії, злами. Я вірю, що коли ми тут біжимо, допомагаємо, обіймаємо ветеранів - це теж важливо. Після основних стартів розпочинається підготовка до дитячих забігів. На дистанцію виходить наймолодша група учасників - хтось тримає батьків за руку чи весело підстрибує на місці. У яскравому одязі дітлахи виходить останніми на трасу, але з таким самим запалом, як і дорослі. Серед учасників - п'ятирічний Дмитро Даневич, амбасадор МНР Run4Vісtоry. Хлопчик бере участь у всіх забігах серії й щоразу присвячує свою дистанцію дідусеві - полковнику Вячеславу Вороному, який загинув у 2022 році під час евакуації поранених з "Азовсталі". Подолала дистанції родина зі Львова: батьки Тарас і Любомира привезли на забіг трьох дітей - 10-річного Ігоря, 6-річного Юру та півторарічну Інну. До Тернополя приїхали зранку, спеціально на МНР Run4Vісtоry, і одразу вирушили на старт. Усі троє дітей брали участь у своїх категоріях: Ігор біг 500 м, Юра - 100, наймолодша Інна також пройшла свою дистанцію разом із батьком. Незважаючи на спеку, їм вдалося подолати маршрут - Юра навіть фінішував із третім результатом у своїй віковій групі. - Вони дуже люблять брати участь у таких заходах, - каже Любомира. - Старший біг уже вдруге, середній уперше, але обом дуже сподобалося. А маленька Інна просто все повторює за братами. - Ми хотіли, щоб діти не лише змагалися, а й розуміли, що такі події - не просто спорт, а підтримка наших військових. Це важливо. Хочемо долучатися і надалі, - додає батько. Усі учасники отримали медалі фінішерів - символ подоланої дистанції. Переможців нагородили грошовими призами, а також подарунками від партнерів забігу. Завдяки реєстраційним внескам і благодійним донатам учасників організаторам забігу в Тернополі вдалося зібрати 889 366 грн. За ці кошти придбали дрони для тернопільської бригади.

Військовий "Апостол" поділився деталями служби у Силах спеціальних операцій ЗСУ. Захисник розповів, що всі бійці в ССО як одна родина. Повний текст новини

Почнемо з цікавих фактів. Назва компанії Vі́mео вимовляється подібно до слова відео, з наголосом на першому складі.Vіmео має кілька офісів в Україні, зокрема займається тут R&D. Що ще: компанія планувала розширитись в Україні, але після вторгнення фахівців тут поменшало. Про те, як їм виплачують опціони, чому аутсорсери можуть не прижитися в продукті та як загалом працює компанія в Україні, DОU поговорив з директоркою Vіmео Ukrаіnе Тесhnоlоgіеs Юлією Півень. — Поговорімо для початку про глобальний офіс Vіmео: що зараз робить компанія і які у вас цілі? Ми створюємо відеоплатформу, яку часто порівнюють з YоuТubе, але є відмінності. На Vіmео ваше відео, обличчя, весь креатив мають чіткі права власності. Ніхто не зможе перевикористати ваш контент. Штучний інтелект Vіmео не навчається на креативі користувачів і не віддає його назагал. Vіmео зараз має різні продукти. З самого початку ядром компанії була відеоплатформа для креативників. Щороку наші відео отримують «Оскари», це те, заради чого створювалася бізнес-частина, яка завжди існуватиме. На Vіmео немає реклами і ніколи не буде, це наша чітка позиція. Плюс у нас жорстка модерація сумнівного контенту. Ми надаємо whіtе lаbеl для компаній, щоб вони могли використовувати Vіmео. Майже всі компанії з Fоrbеs 500 працюють на наших потужностях. Вони можуть мати власний Nеtflіх із сек’юрними внутрішніми відео (наприклад, для навчання), доступними співробітникам. В Україні нашу платформу так використовують ІТ-аутсорсери. Завдяки запорізькому офісу у Vіmео додалась опція лайвстримінгу. Тоді це здавалося просто цікавою функцією, але зараз ми не можемо уявити життя без лайвстримінгу, особливо в контексті війни. Це дає змогу бачити, що відбувається на фронті і яка там реальність. Компанія має класні базові цінності, яких я не бачу в конкурентах. Дуже хотілося б, щоб Vіmео більше використовували в Україні. Тим паче, що в нас є українська техпідтримка. — Над чим зараз працює український R&D? Окрім техпідтримки, які тут ще є фахівці? Торік Аррlе показувала застосунок Vіmео для Аррlе Vіsіоn Рrо. Фахівці в Україні цей продукт робили і тестували. Якщо брати портрет нашого спеціаліста, то це людина, в якої близько 20 років досвіду. Здебільшого всі сімейні, дбають про батьків, родичів. Це люди, які мають інженерний склад розуму, заглиблені в роботу з машинами. Нині в компанії менш ніж 100 спеціалістів Раніше було більше, але через війну ми були змушені диверсифікувати ризики. Компанія є публічною, тобто ми маємо звітувати перед стейкголдерами. У 2022 році одним із перших запитань було, як ми дбаємо про безпеку свого продукту. Президент Vіmео відповів, що у нас є офіси не лише в Україні, а й в Індії, Ізраїлі, США. Компанія перерозподілила наше заплановане навантаження на інші офіси. Це стається не лише в нашій компанії, а й в багатьох інших. Водночас Vіmео ніколи не ставила перед собою мету зменшити або закрити український офіс. Буквально два тижні тому я була в Нью-Йорку, говорила з СЕО, і він ще раз підтвердив комітмент підтримувати нас. Якби не вторгнення, то в Україні ми б дуже розширилися. В лютому 2022-го ми найняли окрему спеціалістку з онбордингу, бо розуміли, що зараз піде вал людей і внутрішня команда не впорається. Загалом нас мало бути 250+ спеціалістів. Натомість до цієї цифри зросли інші офіси (з такої кількості, як у нас зараз). Я думаю, Україна могла б дати Vіmео ще більше фахівців, тому що в нас багато глибоких технічних спеціалістів, яких так потребує компанія. Чотири роки тому ми зростали в Україні. При цьому компанію покинула одна-дві людини, і то через специфічні причини. Наприклад, прийшов фахівець зі словами: «Я хочу працювати в продукті. Мені набридло все життя бути на аутсорсі, хочеться виклику». Це сеньйорний спеціаліст з прекрасними скілами, тож ми взяли його в команду. За рік він повернувся на аутсорс, щоб спокійно працювати і не відчувати такої прив’язки до продукту. У нашій команді всі трошки трудоголіки. Це не добре, це не погано, такий типаж. Ми всі закохані в те, що робимо. Я вважаю, що на роботі ми проводимо здоровенний шмат життя, тож її треба любити. Ми «виганяємо» людей у відпустку, для цього є спеціальна людина і графік. Бо якщо тобі цікаво працювати, як же ти кинеш роботу? А відпустка у нас, можу похвалитись, 28 робочих днів. Плюс ще тиждень на Сhrіstmаs Wееk, в сумі майже два місяці відпочинку. — Від айтівців часто можна почути запит на роботу в продукті після аутсорсу. Плюс в Україні зросла частка продукту, зокрема завдяки dеfеnсе tесh. Як перевірити, чи ви справді хочете в продукт, чи вам так здається? Що б ти порадила? В березні у нас був місяць зустрічей з неймовірними жінками, і ми запрошували до себе Віку Придатко (засновницю рекрутингової компанії VР Теаm — ред.). Вона каже: якщо у вас є робота, за яку платять і на якій вам комфортно, то будь ласка, не змінюйте її. Хіба що вас уже звільняють. Стабільність для нашої психіки — це важливіше, ніж кар’єрні перспективи. Поки що краще звернути увагу на ментальне здоров’я і на те, щоб себе збалансувати. Я теж помітила, що люди рвонули в продукт. Можливо, це пов’язано зі скороченнями аутсорсерів. І це дуже погано, тому що аутсорсери — наша база. Перед тим як іти в продукт, подумайте, чи є у вас внутрішній ресурс. Тут переважно команди невеликі, і дуже видно, що кожна людина робить. Якщо ви звикли спокійно брати вихідні, відпустки, то продукт трошки не про це Ми відчуваємо оwnеrshір, це взагалі властиво українській культурі. Якщо це твій продукт і він на вихідних розвивається, жоден українець не пропустить цей вихідний. Ми бачимо, як у Польщі та Чехії бустанулася ІТ-індустрія, зокрема завдяки українцям. У Португалії навіть Wеb Summіt проводять здоровенний, навіщо? Щоб розкачатися. Європа шукає нові можливості, щоб виростити щось живе, класне, цікаве. Ми це вміємо давати. В українців такі стандарти, до яких Європі ще тягнутися і тягнутися. Я багато де була в Європі, і якщо в ресторані чисто, смачно, гарна подача, то найбільша похвала буде: «Ну, це майже чернігівський рівень». — Якщо вже ми зачепили тему міжнародного і українського, як змінилося ставлення головного офісу Vіmео до українського підрозділу? Яке воно було на початку і яке зараз? Попередня СЕО Анжалі Суд обожнювала Україну, прилітала сюди, як і президент компанії Марк Корнфілт. Вони знали особисто всіх наших співробітників. Зараз у нас змінився С-левел, але підтримка залишилася. Тим паче ми вже нормалізували роботу під час війни, працюємо дуже гнучко і на рівні з американським офісом. Ми представляємо Україну в Америці, це одна з найбільш успішно орієнтованих націй. В США на першому місці індивідуум, його цілі, робота. А потім уже, на 10-му місці, буде уявлення про Україну. І там є частина людей, які нам співчувають. Але з ними треба говорити про життя, не про смерть. Ми повинні бути продуктивні і класні, розповідати про Україну з позиції сили. Не з позиції «ми всі помремо». З чорнотою можна вийти один раз, потім ніхто бізнес з вами створювати не буде Це важко. Ми зараз якраз та країна, яка про життя, яка взяла смерть під ручку і живе далі, робить бізнес. Варто показувати себе з цього боку. Хотілося б, щоб колись Україна вийшла на той виток, коли підлаштовуватися будуть під нас. Тому що ми насправді найбільш бізнесово орієнтовані, ефективні і з найбільшими відчуттям оwnеrshір, яке я бачила. Хто про це не знає? Ніхто не знає, тому що ми ще й дуже скромні. — Якщо так, то чи є ймовірність розширення Vіmео в Україні? Власне, тому я і їздила в Штати. Але Україна там досі вважається небезпечною. Для комплаєнсу публічні компанії повинні постійно розказувати про те, які вони надійні, стабільні. Ми з вами зараз не надійні і не стійкі. Та я обожнюю нашу компанію за те, що попри тиск акціонерів, вони нас підтримують. — У вас є мобілізовані фахівці? Як з ними працює компанія? Є фахівці, які вже відслужили і повернулися. Звичайно, що це конфіденційна інформація, але я поділюсь одною історією. Наприклад, один з провідних розробників. Після двох років на передовій він працював у Києві, на Міноборони. У нього з сім’ї троє людей воювали, і старший брат зник безвісти, тому він дуже хотів і повернувся в компанію. Ми цій людині платили повну зарплату весь час служби. Ми бронюємо 50% військовозобов’язаних. Статус критично важливого підприємства отримали суто завдяки економічним показникам. Якщо ми перейдемо в Дія Сіty, то будемо заводити в країну менше податків. Тому ми не заходимо і лишаємося на загальній системі, як зараз. Проходимо перевірки, інспекції, продовжуємо працювати в правовому полі і всіма законними способами намагаємося підтримати Україну. — Як у вас соцпакет змінився за останні три роки? Чи досі виплачуєте опціони? Соцпакет у нас трошки розширився. Окрім страхування здоров’я, ми з 2022-го страхуємо життя співробітників із врахуванням мілітарі-ризиків. Якщо хтось із команди загине, то родичі отримають 500 тисяч гривень. Це морально підтримує, бо родина зможе щонайменше організувати похорон. За ці роки вже у кожного по два Есоflоw, видані аптечки. Із соцпакету у нас додалась велика програма mеntаl hеаlth. Хоча я вважаю, що це та частина, в яку роботі краще не втручатися. Все-таки ментальне здоров’я — це більш про особисту відповідальність. Як компанія ми надаємо інструментарій. Кожного року компанія Меntаl Неаlth fоr Вusіnеss робить нам аудит річної програми і аналізує, чи працює це для співробітників. Наші фахівці — це переважно досвідчені чоловіки з родинами. Вони довіряють фактам, і їм дуже класно заходять лекції. У нас є біолог Петро Чорноморець, який третій рік кожного другого четверга розказує, як на нас діє стрес з наукового погляду. Ще є психологічна група, куди можна записатися на індивідуальні консультації. Також міжнародна платформа Lyrа, де можна поспілкуватися з психологами в межах корпоративної програми. Намагаємося робити особисті зустрічі співробітників, бо жодні лекції не замінюють живого спілкування. Наприклад, один із цікавих прикладів — у нас буде тренінг з лідерства з кіньми на ранчо, бо там є все: і фізика, і робота з менеджерськими навичками, і природа. Загалом завдання реорlе tеаm — внести радість у життя співробітників. Бо якщо вже лягати в помиральну яму, то хай там буде зручно, приємно, з котиком, подушкою, можливістю вести стрімчик. Ми ж це можемо. — Окей, у вас дбають про подарунки і mеntаl hеаlth. А як щодо виплати опціонів? Раніше в кожного співробітника були опціони. З минулого року їхня кількість зменшилася. Ситуація на ринку, на жаль, дуже нестабільна. Нині є частка людей, які досі отримують опціони. Це 35% команди. Всі інші отримують гроші кожні пів року, що теж приємно. Дехто з опціонами хоче перейти на формат таких виплат, бо людей більше мотивують гроші тут і зараз. Загалом ринок змінився, і це не тільки рішення нашої компанії зменшити пакети. — Щодо глобальної компанії і її становища на ринку — як зараз на вас впливає політична ситуація в Штатах? У нас відкрився офіс в Японії, у процесі Сингапур, Австралія. Тобто ми глобально розширюємося на неочевидних ринках. Після приходу нової команди в керівництво державою ми в українському офісі одразу закупили все обладнання на бюджет, що був розрахований до кінця року. Щоб не чекати, будуть якісь зміни, мита чи не будуть. В головному офісі сказали, що це класна ініціатива. Із всіх офісів ми перші про це подбали. Загалом Штати — наш основний ринок. Там Vіmео більше користуються, ніж YоuТubе, наприклад. У Vіmео ти точно знаєш, що це оплачений контент, там дивляться фільми, стримінги, трансляції великих подій. Ринок великий, і такого поняття, як конкуренція, фактично немає. Ви не від’їдаєте шматки один в одного. Наше завдання — запропонувати хороший продукт, а далі люди собі виберуть. Як, наприклад, ми можемо мати Аррlе і Nеtflіх, щось іще. — Як на вашу платформу вплинув бум АІ? На відео він дуже впливає. Але у нас є чіткі правила, які його регулюють. Я вже казала, жодні АІ не навчаються на наших відео. З багатьма АІ не співпрацюємо через те, що вони не відповідають нашим критеріям, зокрема щодо рівня безпеки. При цьому АІ може робити класні штуки. Наприклад, у нас є функція, яка перекладає відео на 30 мов, і переклад якісний. Тобто ви можете з Vіmео вийти на 30 ринків. Для співробітників ми використовуємо корпоративний Gеmіnі. У нас є додаткові опції Gеmіnі Оffісе, де можна консультуватися безпосередньо з фахівцями Gооglе. АІ — це твій другий пілот, який забирає на себе частину роботи, але все одно лідиш її ти. І ти це відчуваєш. Ми тільки ввійшли в цю еру, але мені подобається такий консервативно-активний підхід Vіmео. — Перейдімо до планів Vіmео в Україні. Які ви розглядаєте можливі варіанти розвитку і що ви в них робите? Скажімо, якщо все лишається так, як зараз. На нас дуже впливає поточна ситуація. У 2023 році було багато сказано про перемогу, про контрнаступ. Американці довіряють публічним заявам, і ми тоді планували розширюватися в Україні. І ми б із задоволенням це зробили. Але так не сталося. Схожі моменти приводять до консервативного ставлення. Загалом ми показуємо, що вже успішно адаптовані. Щойно будуть позитивні сигнали, відкриємо найм. У глобальному Vіmео зараз багато вакансій. Зокрема, у таких локаціях, як Ізраїль та Індія. — Щодо найму: ви ж працюєте на ремоуті не тільки в Україні? Так, ми дозволили співробітникам працювати з будь-якої комфортної точки. Як в Україні, так і поза нею. — Чи потенційно людина з України може влаштуватися у Vіmео в інших локаціях? Може, але для цього треба, щоб всі документи були готові. У нас багато чоловіків, в Україні у всіх є військово-облікові документи. У фахівців за кордоном, які шукають працевлаштування, їх може не бути, як і посвідок на проживання тощо. Я наймаю згідно із законодавством України, всі податки, зарплатні картки, все це робиться тут. Ми розглядали варіанти, як людям за кордоном співпрацювати з нами. І дійшли висновку, що найм в українському офісі — найкращий варіант.

Російські війська завдали трьох ударів по житловому кварталу Краматорська, унаслідок чого поранення дістала родина та ще одна мешканка міста. Джерело: Донецька обласна прокуратура Деталі: Як повідомляє прокуратура, російські окупанти завдали удару ввечері, 26 травня, близько 23:17.

Вид на село Бабин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Поміж ними сидить, підібгавши під себе ноги, жінка у строкатій спідниці. У неї коротка зачіска, невеликі павутинки зморшок у кутиках очей, які з'являються від усмішки, та по-материнському добрий погляд. Катерина Міхаліцина — українська письменниця, перекладачка. Сьогодні, у цих стінах, вона менторка творчої резиденції для підлітків.  Катерина пояснює, що те, чим вони займаються тут і зараз — це своєрідний спосіб заземлення. Виготовлення невеличких фігурок з пап'є-маше, це те, що допомагає повернути контроль.  Мія, Катерина Міхаліцина, Марічка, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей""Згинання дротиків, відривання шматочків паперу, клеєння, загладжування, стискання цього всього — це теж форма "я тут". Оце мої руки, оці руки щось роблять. І потім ці ж руки розуміють форму й об'єм. Війна витягає з нас відчуття кордону нашого тіла. А цей невеликий акт творчості повертає нам себе. "Я не можу спинити ракети, новини, Трампа, все решта. А зробити фігурку можу". Тому ми робимо пташок. Пташка — це символ легкості. І що ще логічніше було б робити в карпатському піднебессі".КисеньДерев'яна хата, зведена на схилі посеред лісу, колись належала місцевому майстру по дереву. Нині це осердя різноманітних творчих планерів, майстер-класів та зустрічей, куди приїжджають люди з різних куточків України, щоб набутися посеред Карпат. Сьогодні це місце більше відоме як "Хата-майстерня". Вона розташована недалеко від села Бабин, що на Франківщині, під Сокільським хребтом на висоті 600 метрів над рівнем моря. За нею доглядає ціла родина — сини майстра, якому належала хата, Василь та Микола, а також їхні дружини: Ольга та Ярина. Тяглість традиції та фокус на формуванні відчуття дому у просторі, підштовхнуло також і команду фонду "Голоси дітей" обрати це місце для проведення резиденції для підлітків — фінального етапу курсу "Поезія з елементами арттерапії".   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Цей курс об'єднав дівчат та хлопців, закоханих у поезію, щоб дати їм можливість поглибити свої навички у написанні віршів, а принагідно через письмо відрефлексувати досвід війни, який вони мають. Це один із проєктів експериментального напрямку творчих лабораторій, розроблених фондом. Так упродовж двох років існування проєкту вже відбулося два набори на курс сторітелінгу в кіно разом із Марисею Нікітюк та курс з письменництва разом з Олею Русіною.Оля Микитчин, програмна менеджерка цього напрямку, наголошує, що важливою складовою кожної з програм є також супровід психолога, який консультує підлітків упродовж усього курсу. Робота команди триває у цілковитій синергії: ментори допомагають дітям знайти візуальні творчі засоби для вербалізації, а психолог — шлях пошуку того, що вони прагнуть видобути з середини себе. Адже кожен із цих дітей, проходить через цю війну з власною історією: через втрату близьких, дому, стабільності, постійні переїзди, обстріли, небезпеку."Їм багато болить зараз. І ми хочемо загоїти цей біль бодай трохи. Прагнемо вилікувати, знайти шляхи для цього. Ця команда підлітків має бажання щось створити і щось залишити як наслідок цього маленького життя, яке вони прожили впродовж курсу і резиденції. І ми намагаємося їм допомогти це зберегти". Щотижня протягом чотирьох місяців вісімнадцять підлітків з різних міст України, а також і з-за кордону, збиралися у спільній Gооglе Мееt-кімнаті разом із Катериною Міхаліциною, де говорили про творчість, життя, війну та місце віршів у ній та про неї. Катерина Міхаліцина розповідає:"Тексти цих дітей — це зліпки них самих. Їхніх улюблених слів, фраз, подекуди улюблених поетів, які так відзеркалюються трошки глибшими тінями або колами по воді. Відбитки того, що вони пережили, відбитки міст, у яких вони колись жили і які змушені були залишити. Мені хотілося показати їм, що поезія — це не щось таке недоступне, серйозне, а навпаки те, що може їм допомогти висловитися". Останній етап навчання — п'ятиденна офлайн-зустріч, де б усі мали змогу вийти за межі екрану та поспілкуватися один з одним наживо. А принагідно також завершити свою роботу над текстами, що народилися впродовж навчання.   Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Всі вони приїхали сюди з певними очікуваннями. Найпоширенішим запитом був пошук тиші. Погуляти в горах у лісі, покидатися снігом, послухати птахів. Мені здається, що це дало можливість видихнути, і наштовхнуло нас на фінальну назву того, що станеться наприкінці. Всі вони говорили, що гори, дихання, кисень, повітря, свіжість. Тож такою і буде наша фінальна збірка, яку ми презентуємо на "Книжковому арсеналі". Назва їй буде: Кисень".Я боюся забутиЯ помічаю їх майже одразу. Вони тримаються одна одної серед гамірної юрби підлітків. Перемовляються, жартують. Одна з них — висока, струнка. Інша — маленька, тиха й тендітна. Вони такі різні, хоч, на перший погляд, мають багато точок перетину та збігів у біографії. Обидвом по вісімнадцять. Віднедавна навчаються у Києво-Могилянській академії та живуть у Києві. Обидві сумують за домом, який змушені були залишити не з власної волі, через війну. І обидві — Марії. Перша каже: "В університеті я прошу всіх кликати мене Мія. Аби у жодному разі ніхто не назвав Машею. Друга усміхається і дещо ніяково при першій зустрічі відрекомендовується у колі: "Я Марічка".Мія родом з Кремінної, що на Луганщині. Її рідне місто наразі окуповане. Дівчина захоплюється літературою та письмом. Каже, це з нею вже третину її життя. У 2024 році вона видала свою першу поетичну збірку "Пироговіння" під псевдонімом Лугань Червлена. Марічка та Мія, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Любить українські традиційні танці та співи, часто відвідує тематичні заходи у Києві. Зокрема, як волонтерка, брала участь у поїздці на Херсонщину у прифронтові міста разом із проєктом "Вертепів сад". На резиденції вона заплітає своє волосся у коси та одягає легку спідницю небесного кольору, підперезуючи її вишитою кишенькою. Про творчість дівчина розповідає так:"Я пишу про радість, віру, сум та горе. Пишу про любов, яка з нами трапляється. Пишу будь-про що, що якось торкається мого серця. Про людей та дім. І про якусь течію, якою мене несе у цьому світі. Якось просто намагаюся ословити все те, що бачу". Мія має добру пам'ять. Каже, що це водночас її сильна та вразлива сторона. "Коли я думаю про пам'ять, то у мене спливають два образи. Перший — це яблуня. Ти сідаєш під нею і можеш чути, як вона гіллям зачіпає твої плечі, волосся. Так і пам’ять твоя. Зачіпає тебе, гойдається. І ми не можемо цього позбутися. Це дерево — наше минуле. А другий образ — це руки. Бо все, що я люблю, мене хтось так чи так навчив робити моїми руками. Різні люди вчили мене, передавали свій досвід. І це оцей шлях передання якоїсь пам'яті від когось, він лишається з тобою. Лишається твоїм". На початку повномасштабного вторгнення Мія зненавиділа свою пам’ять. Каже, що прагнула забути усе, що з нею було раніше."Мені здавалося, що краще не пам'ятати нічого, аби не сумувати за минулим. Бо усвідомлення того, що так, як було більше не буде, дуже ранить. Але це страшна думка. Насправді я боюся забути. Боюся забути, як я в чотири роки бігала в прабабусі по будинку і збивала килими. А вона сварилась і казала, що, Марійко, прабаба ж впаде і більше не буде прабаби. Боюся забути, мою вчительку української мови та літератури, яка позичала мені книжки та виносила їх під під'їзд під вишню. Боюся забути, як дитиною сиділа на балконі й слухала зливу".Дівчина зізнається, що на цій резиденції та й упродовж всього навчання та тісної взаємодії із Катериною Міхаліциною, взяла для себе багато: що хочеться забрати з собою та закарбувати. "Насамперед — звук великої тиші всередині, коли там немає нічого, абсолютно нічого. Коли всередині тебе ліс, у якому все, що ти скажеш, це єдине, що є. На цій резиденції я почула себе. Дуже виразно".Більше, ніж стіниСтежка Марічки довга та звивиста. Дівчина народилася у Кам'янському, на Дніпровщині. Проте через деякий час її родина перебралася у Крим. До школи Марічка пішла вже у Феодосії, а закінчила її за дві тисячі кілометрів звідти — у Львові. На півострові родина прожила п'ять років. "Хоч я була маленькою, але моє життя в Криму — це невіддільна частинка формування моєї особистості. Крим — це про щось рідне. На нашому городі з одного боку росла малина та виноград, а на іншому інжир та черешня, яку я дуже любила. Я вилазила на неї високо, так, щоб бачити море. Люблю воду. Біля неї завжди легше дихається і думається". Зараз Марічка живе та навчається у столиці. Каже, що непросто було вибудовувати знову свій простір: доводилося шукати, за що вхопитися цього разу. Марічка та Оля Микитчин, фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" "Пам'ятаю нашу дачу, розташовану у селі між Феодосією та Орджонікідзе.Там дуже багато ластівок було. Вони пурхали довкола. І коли я побачила це у Києві на 13 поверсі, де жила моя подруга, це нагадало мені Крим. З усіма моїми переїздами, я зрозуміла для себе, що свій дім я вожу за собою. У собі".  Це має відбиток і на її поезії. Дім у творчості дівчини набуває різних форм. Часом — це люди, часом — кімната. Каже, що відчуває його водночас і з теплом, і зі злістю. Останнє — через усю ту несправедливість, з якою вимушена зіштовхуватися, коли місце, яке могло б бути твоїм домом у тебе відбирають, як і людей. Говорячи про поезію, Марічка пригадує рядки зі свого вірша, які їй зараз відгукується:"Дім — це трохи більше, ніж стіни. Улюблені горнятка на кухні. Колір шпалер. Шафи, ліжко, рослини. Все стабільно, незмінне. Чи з тобою, чи без". "Мені подобається, що у цих рядках є про стабільність. Це  важливо мені. Хоч у нас цього зараз нема. Тому доводиться шукати щось стале в іншому".Однією з таких речей, які повертаються відчуття заземлення та сталості, для Марічки є музика. З дитинства вона любить співати та музикувати на фортепіано. В університеті вона також знайшла для місце як для себе, так і музики, та приєдналася до місцевого студентського хору. Каже, що співаючи, стає ближчою до себе."Я рада, що мені вдалося приїхати сюди, вирватися зі своєї київської бульбашки. З Катериною мені добре. Мені подобається її легкість, яку вона бере просто в кожну взаємодію. Цей курс для мене цінний тим, що тут є можливість показати свої вірші. І вони будуть почуті. Та мені ніхто не скаже, що це щось дуже погане, а навпаки знайде в цьому сенс, який я знаходжу. Тут я почуваюся в безпеці. І знаю, що будь-яку мою думку вислухають, приймуть і не засудять. Пташиний дімУ останній день резиденції доба, здається, не закінчиться ніколи. Після вечірнього кола рефлексії, потоку слів вдячності, обіймів, сліз, ніхто не планує йти до сну. Здається, що кожен і кожна, з тут присутніх, жадібно не хочуть віддавати цей день. Хоч би ще трішки набутися, хоч би ще трішки відкласти завтрашній ранок. Адже з настанням світанку ця мандрівка завершиться.Ми сидимо у загальній кімнаті, де впродовж п'яти днів резиденції, відбувалися усі розмови, консультації, співи, танці та інші акти творчості — усе, що було включено у програму, і усе, що лишилося поза нею. Час вже давно перейшов за опівніч. Кілька підлітків, втомлено позіхаючи, неохоче розтікаються по своїх кімнатах. Фото: Ксенія Чикунова, Вікторія Набок для фонду "Голоси дітей" Решта продовжує свій броунівський рух. Одні фотографуються на згадку, інші співають, обіймаються, хтось схлипує і сміється водночас. Катерина Міхаліцина сидить на стільці біля столу, втомлено спершись щокою на долоню, та усміхається, спостерігаючи за цим всім. Вона була б ладна вже йти спати, проте із цим доведеться ще зачекати. Один за одним діти вишиковуються вервечкою, наостанок згадавши про найважливіше: підпис поетичної збірки "Розламані люди" та листівки з Катиними віршами і малюнками, які та дарувала дітям упродовж резиденції. Ми з Марічкою сидимо попід стіною цієї ж кімнати. Вона, схилившись мені на плече, горнеться і застигає. Відчуваю, як затерпають ноги від незручного положення, яке я спершу обрала, проте зрушити з місця не наважуюсь — щоб не сполохати. Така маленька, ніжна, вона схожа мені на ту кримську ластівку, про яку розповідала мені сьогодні у розмові. Вона мовчить і тримає у руках листівку, підписану Катериною. Я не втримуюсь і краєм ока зазираю туди. На барвистих акварелях видніється текст вірша "Птахи". А поруч текст, виведений ручкою та адресований Марічці: "Нехай пташка серця не забуває, як високо вона може літати". Повторюю про себе Катині рядки з листівки: "...вони прокидаються вранці.і одразу питають про дім".І обережно пригортаю Марічку до себе, подумки бажаючи їй тільки одного: щоб її дім завжди лишався з нею, де б вона не була. І в ту ж мить ловлю себе на думці, що насправді хочу цього для усіх цих дітей. Бо кожній пташці серця треба мати, куди повертатися. Авторка матеріалу – Ксенія Чикунова