Search trend "Резерв плюс"

Автострахування - це завжди баланс між ризиками та витратами. Та чи обов'язково платити за повне КАСКО, щоб бути спокійним за кермом? Ми поговорили з керівницею Управління електронних продажів страхової компанії ОРАНТА Катериною Мамай про те, кому підходить програма МініКАСКО, як вона працює і в яких випадках повне КАСКО - це вже забагато. МініКАСКО часто сприймають як щось справді "міні" з мінімальними можливостями. Це справедливе враження? Не зовсім. Цей поліс - інструмент для тих, хто хоче мінімізувати витрати, але не залишитися без захисту. Це не "менше", а точковий захист. Він для водіїв, які розуміють: у разі ДТП Автоцивілка не врятує їхній автомобіль. Якщо вас турбують дорожні пригоди, але інші ризики - не дуже, тоді навіщо переплачувати? Тобто це рішення для обдуманого вибору? Саме так. У сучасних умовах оптимізація витрат - це не слабкість, а стратегія. Не кожен власник авто бачить сенс платити повну ціну за КАСКО, якщо, наприклад, його автомобілю 10 років, він зберігається в гаражі, а водить ним людина з 15-річним безаварійним стажем. МініКАСКО дає змогу не переплачувати, але й не залишитися ні з чим у разі дорожньої пригоди. А це, за нашою статистикою, найчастіше стає причиною збитків. Як працює ваша програма МініКАСКО? Що вона покриває? Дивіться, наша програма "МініКАСКО" захищає саме авто винуватця у разі ДТП. Це той момент, коли Автоцивілка не спрацьовує. Тому й потрібен такий поліс, що захистить власний автомобіль. Сума захисту, тобто страхова сума, - 100 000 грн, 160 000 грн, 250 000 грн, 350 000 грн залежно від обраного варіанту. Як правило, її достатньо для більшості випадків на дорозі. МініКАСКО - це не "все включено", і автовласник має це чітко розуміти. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поліція сказала, за яких умов ризик потрапити у ДТП збільшується в 20 разів Розкажіть більше про варіанти страхових сум і скільки це коштує? Ми пропонуємо чотири варіанти на вибір: Варіант S: ліміт відповідальності - 100 000 грн Варіант М: 160 000 грн Варіант L: 250 000 грн Варіант ХL: 350 000 грн Мінімальні тарифні ставки коливаються від 2,16% (варіант S) до 1,85% (ХL). Максимальні тарифи - до 4,54% (S) і 3,87% (ХL). Навіть з максимальним покриттям і найвищим тарифом страхова премія буде значно нижчою, ніж у повному КАСКО. Як оформити цей поліс? Чи це тривалий процес? Ні, все дуже просто і це ще один великий плюс. МініКАСКО можна самостійно оформити в мобільному застосунку ОРАНТА Драйв. Автовласнику не потрібно витрачати час, щоб доїхати до офісу і щось там пів дня підписувати. Все це робиться онлайн у кілька кліків. Власне саме для цього ми і створювали наш застосунок, - щоб закривати поточні задачі водіїв без зайвого клопоту. Але якщо ви не хочете навіть клікати по застосунку, то можете залишити заявку на сайті, і наш менеджер допоможе з оформленням. Для кого МініКАСКО особливо актуальне? Є кілька типових ситуацій. Наприклад, авто вже не нове, і вкладати в нього повне КАСКО - нераціонально. Ви часто їздите, але маєте досвід і їдете акуратно. Залишаєте машину на охоронюваній стоянці, тож ризики мінімальні. Або просто хочете мати мінімальний страховий резерв на випадок ДТП, яке все ж таки може статися. Але без переплат. А повне КАСКО тоді кому варто купувати? Повне КАСКО - це розширений сервіс і комфорт. Воно варте того, якщо у вас нове дороге авто, якщо ви хвилюєтесь через кожну подряпину або якщо для вас важливі додаткові сервіси: евакуатор, ремонт на офіційному СТО, підміна авто тощо. Також наше повне КАСКО включає покриття на 2 млн грн від воєнних ризиків - різних прильотів, уламків після обстрілів, пожеж, наїзду військової техніки. Це - питання потреби, а не статусу. Що порадите людям, які зараз вибирають між різними програмами? Почніть не з продукту, а з відповіді на запитання: що саме я боюся втратити? Якщо втратити авто - це удар, який ви не зможете собі дозволити, тоді потрібне повне КАСКО. Якщо при цьому інші ризики, окрім ДТП, вас не сильно бентежать - МініКАСКО вам підійде. Але у будь-якому разі краще мати захист, ніж залишитися сам на сам із проблемою. Тобто МініКАСКО - це не компроміс, а стратегія? Саме так. Це профілактика фінансових втрат, а не "дешева альтернатива". Це розумний продукт для відповідальних і поміркованих водіїв, які знають ціну своєму спокою і своїм грошам. Вони не люблять переплачувати, але вміють прораховувати ризики. ПАТ "НАСК "ОРАНТА": Номер у реєстрі фінансових установ 11101099. Ліцензія від 29.04.2024, видана НБУ на діяльність із страхування.

Після оновлення в застосунку Резерв плюс додалися дві нові відстрочки

Серед найголовніших факторів, які будуть впливати на перебіг бойових дій у 2025 році, що б ви в першу чергу виділили?Ольга Лень, фото: dеtесtоr.mеdіа Я б виділив декілька ключових факторів. Насправді дякую вам за можливість висловитися стосовно цих надзвичайно важливих аспектів російсько-української війни. Як ми бачимо, Україна знову перебуває на перших шпальтах світових газет. Ми знову в заголовках усіх світових медіа. Це пов'язано з початком консультацій - так вони називаються правильно - між Сполученими Штатами і Російською Федерацією. Україна через вибір цих двох країн участі в консультаціях не бере.Звідси перше ключове питання: чи збереже Україна в тій самій формі політичну підтримку наших союзників, в першу чергу нашого головного стратегічного союзника, Сполучених Штатів Америки, так, як це було до 20 січня - моменту вступу на посаду 47-го президента США Дональда Трампа?Друге: чи збережуться і чи збільшаться обсяги надання воєнної допомоги Збройним Силам України у 2025 році? Тому що армія - це величезна машина, армія налічує сотні тисяч людей, які потребують відповідного матеріального забезпечення. І це не те, що можна надати завтра, - воно потрібно тут і сьогодні. Тому що якщо вам не надходить потрібна кількість БК, ви не отримуєте необхідну кількість пального, не отримуєте потрібну кількість FРV-дронів, це обертається втратою життів наших військовослужбовців. На жаль, така є ціна війни.Саміт "Підтримай Україну", 24 лютого 2025 р., фото: Gеtty Іmаgеs Третє питання, я би сказав, ключове, і воно багато в чому буде визначальне не тільки для 2025 року, але й для долі завершення цієї війни, - це питання мобілізації. Те, як триває мобілізація на сьогоднішній день, безперечно, не може задовольнити потреби Збройних Сил України. І не може відповідати тому характеру війни, яку веде проти нас наш противник, хоч він має серйозні проблеми насправді, і вони нагромаджуються, і очевидно, що ці проблеми ставатимуть у нього все більшими, тому що противник не враховує очевидних помилок своїх власних хронічних.Але давайте говорити про нашу ситуацію. Ситуація з мобілізацією очевидно не може вважатися задовільною. І 2023-й, і 2024-й роки показують, що ми не добираємо потрібної нам кількості військовослужбовців. І цю інформацію, оскільки ми демократична країна, відверто повідомляють і політики, і наші командувачі.Четверте питання - це питання підготовки і мотивації того складу підрозділів Збройних Сил, який уже є, який мобілізований або який знаходиться за контрактом. Ми бачили приклади, коли новостворені бригади з різним ступенем готовності демонстрували і свою бойову виучку, і злагодженість, і, найголовніше, готовність виконувати завдання. Питання моральної готовності і професійної готовності виходить сьогодні на перший план, тому що ми входимо в четвертий рік повномасштабної війни, а для багатьох наших побратимів це вже буде 12-й рік війни. І в мене є багато таких побратимів, які в лавах Збройних Сил з 2014 року - уявіть собі.І нарешті п'яте питання - це готовність самого українського суспільства продовжувати підтримувати. Тому що армія - вона виконує бойові завдання на фронті, вона виконує бойові завдання в тилу, в тому числі де відбувається відновлення, ротація, перепідготовка особового складу. Але ми бачимо дуже серйозні проблеми всередині суспільства - посилюються, на жаль, конфлікти, штучні віруси, які закидає нам противник, успішно приживаються в тілі українського суспільства.І вся ця колотнеча, в тому числі політична, обговорення можливої тематики виборів - усе це, звичайно, не сприяє мобілізації. І мобілізації, в тому числі внутрішньої, наших Збройних Сил.От давайте з цього кінця і почнемо - просто з оцих настроїв, які є. Як взагалі настрої з оцим, що "от, зараз може хтось про щось домовитися, потім вибори"? Як вони взагалі впливають на тих людей, які на фронті? І, якщо ширше, - як вони впливають на можливість мобілізувати додаткові сили для війни?Я думаю, що про це можуть краще розповісти цивільні експерти. Як людина військова, я можу сказати, що, за великим рахунком, у 2022 році політичні питання і питання внутрішньополітичного життя взагалі не порушувались. І не тому, що вони не існували, - вони існували й тоді. Але було не до того, ми були в гарячій фазі бойових дій. У нас відбулися дві успішні контрнаступальні операції - одна з них Харківська, інша - Херсонська. В обох, до речі, взяли участь підрозділи славетної 1-ї бригади спеціального призначення, в якій я починав свою службу у 2022 році.2023-й - це був рік українського контрнаступу який дав обмежені результати, і це був теж рік мобілізації. А далі починається 2024 рік - певне розхолодження, починаються політичні розмови. Давайте говорити відверто: вперше розмови про те, що вибори можуть відбутися, почалися ще наприкінці 2023 року. 2024 рік - вони вже обговорювалися абсолютно відкрито, у 2025-й ми входимо - і в нас просто іде злива цієї інформації.ЗСУ, Донецька область, 22 лютого 2025 р. Фото: Gеtty Іmаgеs Як це може не впливати на внутрішнє самопочуття військових? Звичайно, всі ми люди, ми всі спілкуємося. У нас є рідні, у нас є друзі, багато наших побратимів списані, тому що вони важко поранені. І зрозуміло, що, коли вони входять в цивільне життя, стикаються з реальними проблемами адаптації, нерозумінням суспільства, невідповідністю дій місцевих органів влади на їхні потреби. Звичайно, для них постає питання, в тому числі, - що відбувається?Усе це має різний вплив, але здебільшого деструктивний, на психіку військовослужбовців. Тому що там, де починається оця внутрішня політика і ворожнеча, - там починаються серйозні проблеми у людей, які й так відчувають постійно умови бойового стресу.Як вам здається, які є способи подолати це? Тому що не одні ми в історії світу проходили через ці моменти. Прямо скажемо, будь-яка велика війна в будь-кого тягне якісь спади, якесь розчарування. Із неї просто треба виходити. Якими методами?Це цікаве питання. Давайте почнемо все-таки з того, як можна впоратися з наслідками бойового стресу. Давайте казати відверто: достатньої кількості підготовлених фахівців, психоаналітиків, психологів, які працювали б з нашими військовослужбовцями, не було ні в 2022 році, їх нема і в 2025-му.Для фактично мільйонної армії потрібно мати як мінімум десятки тисяч. Я не можу сказати, скільки здатен обслуговувати постійно й тримати в полі зору професійний психоаналітик. Але я думаю, що ми говоримо про кількість щонайменше 20-30 тисяч спеціалістів. Їх не було тоді, їх нема і сьогодні.Більшість випадків, коли військовослужбовці звертаються до подібної допомоги в рамках своїх підрозділів, - вони не можуть отримати відповідної реакції, тому що люди, які повинні цим займатися, не мають найчастіше відповідної освіти. Тоді починається пошук інших речей. Найкращий психоаналітик - це завжди твій побратим, той, хто тебе зрозуміє найкраще, той, хто розуміє, що тобі потрібно. І ця допомога насправді є найбільш ефективною.Ми найчастіше обговорюємо всі ці проблеми у своєму колі. Не тому, що ми не хочемо ними ділитися, а тому, що в більшості випадків ми знаємо, що нас не зрозуміють. Цей розрив відбувається не те що з чужими людьми - навіть із близькими. Тому що військовослужбовці стикаються з цим, повертаючись хто на лікування, хто у відпустку, повертаючись до своїх родин, зустрічаючись… А в багатьох родини навіть не в Україні досі. Так, частина змогла повернутися, але дуже багато родин наших військовослужбовців досі перебувають за кордоном.Ці зустрічі дуже рідкі. Це може бути навіть не кожен рік, це може бути раз на два роки. І віддаляються, звичайно, люди. Ну і найголовніше, що ті сім'ї, які виїхали на початку війни, вже адаптувалися до нового життя. Вони забули, що таке війна. Вони не розуміють, що таке щоденні нальоти, які ми спостерігаємо в наших містах, ворожих дронів, удари крилатими балістичними ракетами. І тому від цього починається непорозуміння, конфлікти і як результат - розлучення, розбиті сім'ї, люди розходяться.Тут потрібна допомога в першу чергу самої держави. Держава, органи місцевої влади повинні були б реагувати на це, наймати в тому числі додаткових - так, ми знаємо, що міжнародні різні організації і фонди фінансують діяльність тисяч подібних психоаналітиків. Вони успішно працюють над подоланням наслідків психологічних травм, яких зазнали наші громадяни. В першу чергу це злочини сексуального характеру, тортури. Я спілкувався, коли ми заходили на наші щойно звільнені території, ми чули жахливі історії від наших людей, що вони пережили, у першу чергу жінки.Харківщина, Херсонщина - я, чесно кажучи, наслухався таких історій, що розумію, що все це має стати предметом серйозних міжнародних розслідувань. І якщо з ними хоч якось працюють усі ці міжнародні організації - вони відмовляються працювати з військовими, вони чітко ставлять бар'єр, кажуть: якщо це цивільні - так, ми будемо допомагати; військові – все, ми з ними працювати не будемо і не хочемо. Це їм прямо заборонено.Ну, це дивно, але в нас, з іншого боку, є такі можливості для партнерства. Наприклад, з Хорватією. Я знаю, що в Хорватії якраз військовою психологічною реабілітацією займається людина, яка сама пройшла бойові дії. І, можливо, у цьому відповідь: більше тих людей, які вже з якоїсь причини не можуть воювати, - намагатися їм надати можливість саме як психологам реалізуватися. У нас, якщо подивитись на армію, багато є людей, які, непогано підготовлені у своїй базі, грамотні люди. Вони не можуть працювати на якихось інших роботах, вони не можуть воювати, але вони могли б працювати в тому ж цивільно-військовому співробітництві як психологи для військових.Так. Але, знаєте, це дуже специфічна історія. Я можу поділитися своїм досвідом. Я стикнувся з наслідками бойового стресу, в першу чергу через те, що я брав участь кілька днів в ексгумації тіл убитих українців і закатованих військових. Це було в Ізюмському лісі, і кілька днів я буквально з ранку до вечора перебував у цьому місці, де все це відбувалося. Там була потрібна моя присутність, насамперед тому що працювали співробітники іноземних медіа й потрібно було забезпечувати їхню безпеку.Я скажу, що для мене це стало дуже великою психологічною травмою, з наслідками якої я борюся до сьогоднішнього дня. Зрозумійте, що будь-яка людина, тим більше цивільна, навіть на той момент я вже мав досвід участі в бойових діях, але коли ти бачиш, як перед тобою витягують тіло дитини, в якої відсутня половина голови, або 20 плюс тіл наших військовослужбовців, в яких за спиною зав'язані руки колючим дротом і всі вони вбиті в стилі НКВД пострілом у потилицю… Потім ми заходимо в місцеву таємну в'язницю, де знаходимо засоби тортур: електричні стільці, молотки, ножі і купу ганчір'я в крові, яке лежало просто скрізь в їхніх камерах.І зрозумійте, що для будь-якої людини це може стати дуже серйозно. Так от, я, маючи досвід цієї історії, звернувся до психоаналітиків - це було на комерційній основі - і стикнувся з повним нерозумінням того, що відбувається. Тобто ті поради, які там дають, - вони сміхотворні. І, відверто кажучи, всі історії, майже 100 відсотків випадків, я чую те саме від своїх товаришів. На жаль.Ще раз повторю: усі ці історії будуть мати дуже серйозні наслідки через роки і десятиліття наперед. І ми не знаємо, як все це відгукнеться. Давайте подивимося на досвід навіть Сполучених Штатів, де подібна система створена й функціонує десятками років. Я пам'ятаю, коли свого часу я відвідав Вашингтон - тоді ми створили одну з перших правозахисних організацій Frее Сrіmеа, яка займалася дослідженням російських злочинів, порушень прав людини в окупованому Криму, - і статистика, яку нам повідомляли американські військові, теж була жахлива: у них фактично кожен 50-й військовослужбовець не повертається в сім'ю. Вони стають антисоціальними елементами, тобто йдуть на вулицю, маючи величезну пенсію. Тобто тут навіть не тільки питання в тому, що тобі можуть забезпечити. З усіма їхніми соціальними гарантіями у людей відбуваються незворотні зміни в психіці й в організмі. І тут одними грошима ви ситуацію не вирішите.Ну, мова не йде тільки про гроші. Я ж кажу, треба дивитися на досвід країн, які мали саме таку вітчизняну війну. От Хорватія тут хороший приклад, тому що в них було дуже велике залучення людей, у них дуже багато ветеранів. Повторюю: в них саме ветерани бойових дій працюють у тих структурах, з відповідною освітою, де це важливо.Ви розказуєте про речі, які об'єктивно, тобто зі сторони як подивитися, лякають, вони, звичайно, у тої людини, яку ми закликаємо долучитись до війська, не викликають прямо скажемо, позитивного відгуку. І що б мало тоді спонукати зараз людей долучатися до війська? Нам це необхідно, нам треба вибудовувати цю систему.Ну, дивіться, в першу чергу це не має виглядати таким чином. От ви кажете, що це виглядає лякаюче. Ну, послухайте, це війна. Війна - це не історія, де пахне фіалками, на жаль. Це історія, де пахне порохом, де є запах смерті, де є страх завжди.І ніхто з тих людей, які вам розповідають, що там не страшно і що все було так добре, ми все пройшли і ми поводилися настільки сміливо, це в першу чергу або відверті шахраї, або люди, які ніколи там не були. Давайте казати відверто.Тим не менше, за три роки фактично вже з моменту повномасштабного російського вторгнення, ми стали однією з найсильніших армій не тільки Європейського континенту, але й світу. У нас дуже багато професійних, підготовлених підрозділів. У нас абсолютно іде сьогодні нова генерація наших командирів - молодих командирів, дуже часто віком від 25 до 40 років. Це люди, які не тільки самі мають величезний досвід, але й успішно ним діляться.Тому перебування в складі Збройних Сил у першу чергу дає можливість не тільки матеріального заохочення, достатньо непоганого. Давайте казати відверто: перші місяці й роки ми трималися виключно на патріотизмі. Ніхто не ставив питання, скільки я отримаю, чи мені заплатять бойові і таке інше. Зрозуміло, що це питання важливе, тому що в усіх є сім'ї. Дуже багато - сім'ї за кордоном, їх потрібно підтримувати. Тому соціальні виплати і грошове забезпечення, які отримують регулярно, без затримок, усі підрозділи Збройних Сил України, надзвичайно важливо. І у нас дуже багато військовослужбовців, які ніколи в житті не заробляли таких грошей.Я пам'ятаю, перші місяці для багатьох було шоком, коли солдат міг отримувати на картку 100 000 + на місяць, тому що було грошове забезпечення солдата 30 000, які на той момент виплачувались, плюс бойові виплати. І у нас люди, які перебували постійно в зоні бойових дій, отримували регулярно 100 000 +. Плюс знищена техніка, плюс бонуси і додаткові виплати.І тому ця система зазнає певних коригувань і іншого, але тим не менше це є важливий фактор на сьогоднішній день. Тому що це забезпечена робота, в тому числі і пільги, якими забезпечується і військовослужбовець після завершення війни, і якими буде забезпечуватися його сім'я.Друге питання, яке дуже часто кажуть, - що, перебуваючи в складі Збройних Сил України, у вас набагато більше шансів інколи вижити, ніж якщо ви є цивільною особою і знаходитеся в прифронтовій полосі.Костянтинівка, Україна 23 лютого 2025 р. Фото: Gеtty Іmаgеs По-перше, засоби захисту, вміння зберігати життя своє і свого побратима на кілька порядків вище у військовослужбовців, ніж у цивільної людини. І тому, коли в результаті ворожих обстрілів ми бачимо неспівмірну загибель цивільних людей, військових у цей момент загине набагато менше, в рази менше, тому що вони привчені зберігати своє життя і життя своїх товаришів на полі бою. Це теж дуже важливо.Ще один важливий аспект полягає в тому, що, на жаль, ті наші громадяни, які не виконали свій обов'язок або ховалися відверто від мобілізації в прифронтових регіонах, після цієї окупації не мали такого вибору. І ми пам'ятаємо слізливі пости, які були перші місяці, ДНР-ЛНР так звані, плюс, на жаль, наші окуповані регіони - Херсонська, Запорізька області, де людей ніхто не питав. І більшості цих людей, наших громадян, яких насильно забрали в збройні формування Російської Федерації, уже немає в живих. Або вони отримали фатальні поранення без жодних виплат, без жодної надії на те, що хтось коли-небудь буде все це компенсувати.Тому набагато краще завжди воювати в армії своєї країни, розуміючи, за що ти воюєш, і, по-друге, маючи всі ці гарантії і забезпечення.Знаєте, що ще найгірше? У нас, на жаль, силами ворога були створені і проведені успішні операції психологічного впливу, так звані ІПСО, в результаті яких був створений імідж наших ТЦК ледве не як карателів, людей, які вживають ті чи інші заходи. Так, на жаль, є конкретні випадки порушення законодавства, перевищення їхніх службових обов'язків. Про все це завжди чесно говорить Генеральний штаб Збройних Сил України. Усі ці випадки розслідуються - на відміну від Росії. І для людей настає конкретна правова відповідальність. Більше того, вона зараз буде посилюватися, як ми бачимо.Тому, коли ми говоримо питання, потрібно воювати чи ні, - ну, знаєте, якщо людина за своєю психологією, давайте казати відверто, не готова захищати свою країну і є ухилянтом, вона готова платити десятки тисяч доларів за те, аби уникнути виконання цього обов'язку або взагалі незаконно втекти з цієї країни, нам такі люди очевидно не потрібні в Збройних Силах України. Нам потрібні люди, які розуміють, що вони там роблять і для чого.ЗСУ, фото: www.fасеbооk.соm/GеnеrаlStаff.uа Хоча і тут є винятки. Є зараз багато прикладів того, коли люди ухилялися від виконання обов'язків, потім вони були мобілізовані, часто попри їхню волю, і вони стали прекрасними успішними воїнами. Ваші колеги з видання НВ нещодавно писали про один із таких випадків, коли подібний ухилянт - використаємо оцю розмовну лексику - став суперуспішним оператором БПЛА і зараз прекрасно воює. І він нікуди не тікає.Тому що насправді такі "ідейні ухилянти" - це мізерна частка людей.Згоден.Інші просто йдуть, куди їм дозволяє йти більшість і коли створюється певна атмосфера в суспільстві. Зараз вона не зовсім здорова місцями. До 2023 року була просто здорова атмосфера, коли люди захищають свою країну і в принципі розуміють, що це треба.Зараз внаслідок, як ви сказали, і атак інформаційних, і психологічних атак, багатьох інших процесів ця атмосфера зламалася. Але тут таке питання: чи можемо, як ви вважаєте, ми далі розраховувати на те, що ми будемо йти тільки шляхом набору добровольців і тих людей, які добровільно готові йти? Чи мають бути якісь способи все ж таки примусу? Ну, 6 мільйонів ще не стали просто на облік - щось із цим треба робити. І не всі з цих 6 млн є ухилянтами, просто думають: можна не стати – я не стану.Ну, давайте казати відверто. Є фраза банальна, я її повторю: закон один для всіх. І люди, які не стали на облік, вони не виконали обов'язок, який покладений на них державою, законодавством, - вони є порушниками цього закону. Це абсолютна аксіома. Я навіть не хочу обговорювати питання того, що, як у відомому скетчі, "понять і простіть" - тільки за те, що хтось, якась мамина "квіточка" або "черешенька" каже, що "я не створена для війни", "я краще тут собі поп'ю рав-каву" або "позаписую собі якісь там рілзи для своєї дівчини".Ви розумієте, питання в тому, що людина за своєю психологічною суттю не створена для війни. Тому що вбивати живу істоту, вбивати людину - це є проти людської природи. Я скажу, що для багатьох наших людей, для багатьох наших побратимів на початку було важко психологічно, коли ти цілишся в людину її вбити. Але все це минає, все це проходить, тому що у тебе є банальне питання: або ти вбиваєш, або вбивають тебе.І давайте казати відверто - психологія українського військовослужбовця, українського воїна виявилася набагато стійкішою, ніж психологія більшості, абсолютної більшості наших західних європейських сусідів. Скільки вже було сказано, скільки протрималася б середньостатистична європейська армія?Давайте не будемо ображати, я не буду називати національності. Але уявімо якусь достатньо велику сусідню центральноєвропейську країну. Ті опитування, які відбувалися в багатьох цих країнах, чітко показують: понад 50% молодих людей віком до 35 років, а в деяких випадках це 70% плюс, вони в принципі не готові до захисту своєї країни. Навіть якщо буде йтися про те, що ворог буде окуповувати, зайде в їхню домівку, вибачте, вчинить сексуальні злочини по відношенню до їхніх близьких і інших, - вони не готові, вони будуть тікати і виїжджати.Я був у відпустці минулого року, в законній відпустці, в одній центральноєвропейській країні, в якій живуть мої друзі університетські. Вони місцеві, не українці, ми вчились в університеті Шевченка. І він мені каже: ти знаєш, така цікава історія - у нас величезний потік моїх співгромадян зараз купують вілли в Іспанії або житло і виїжджають. А чому? Кажуть, бояться мобілізації, бо якщо почнеться війна, його можуть загрести. І він розуміє, що в Іспанії шанси попасти в армію набагато менші, ніж тут. І він собі тихенько виїжджає туди. Тобто вони вже зараз до цього готуються.І тому я кажу, що стійкість українського воїна - вона є фантастичною. Вона здивувала не тільки росіян (росіян в першу чергу), - вона здивувала й шокувала весь світ. Тому що воювати, давайте так казати, 11 років плюс і три роки повномасштабного вторгнення - хто собі може дозволити? Я маю на увазі, з точки зору психологічної стійкості. І ця відданість у першу чергу, і жертовність, і професіоналізм, який ми продемонстрували, вони ставлять українські Збройні Сили в топ. Так, ціна, яку ми платимо, безперечно, є страшною.Але наші підрозділи розуміють, за що вони борються, - вони борються за те, щоби люди мали можливість жити – мирним життям жити зараз ніде не можете, ви знаєте, що прилетіти може скрізь, навіть у Мукачево, - умовно мирним життям, принаймні їсти сніданок спокійно. У вас часто є світло, у вас часто є гаряча вода.Що відбувається на фронті, ви розумієте? Там побутові умови далеко від ідеальних. Хоча хазяйновитість наших українських воїнів - вона є легендарною. І вони можуть собі влаштувати і баню, і випратись - у нас ніхто не ходить брудний. Коли там дивуються і кажуть: та це ж якісь там інста-воїни, вони там фотографуються, вони чисті - вони не на фронті. Люди думають, що вони мають бути такі замазюкані.Ні, вибачте, у нас люди, які навіть сидять на нулі, вони виходять - да, він може бути там кілька днів, да, в нього немає можливості помінятись, але завжди тягне з собою один запасний комплект. Навіть якщо він іде на нуль, він завжди з собою тягне чисті речі. Розумієте, в чому річ? А коли людина знаходиться там, вона вийшла на відведення - вона завжди чиста, випрана, прекрасно виглядає.Да, є, звичайно, окремі організми, які цього не дотримуються, але вони в абсолютній меншості, тому що все ж таки армія - це дисципліна, а дисципліна - це порядок.Ну, бачите, не тільки в нашій одній умовній центральноєвропейській країні молодь якось немотивована - у нас також довелося приймати рішення, щоб додатково мотивувати саме молодь, тому що, хто б що не казав, молодим людям чисто фізично легше воювати очевидно.Мені цікаво, як ви прогнозуєте – чи це дасть можливість дійсно виконати ті завдання, які намагаються рішенням про додаткове фінансове стимулювання людей від 18 до 20 років? Чи буде зворотний ефект?Давайте відверто: усі мої діди воювали в складі Червоної армії в Другій світовій війні. Один мій дід був зв'язківцем, і він закінчив у званні старшого лейтенанта, другий був артилеристом, і він закінчив у званні майора. Обидва.У мене аж три, навіть чотири, з усіх боків, тобто і рідні, і двоюрідні, і це було, коли їм було десь 21, 22, 18.Мамин батько, він був зв'язківцем, закінчив війну в Берліні. А другий дід, з Миргорода родом, - він закінчив війну в Дрездені. І я завжди пам'ятаю, що коли будь-які розмови починалися, що ж там було на фронті, я хотів почути якісь героїчні історії, вони завжди казали: ти знаєш, малий, давай краще про це не будемо. Вони не хотіли навіть про це говорити.І не хотіли говорити зі зрозумілих причин. Вони починали в молодому віці. І я завжди пам'ятаю те небагато, що вони казали, - скільки молоді поклали тоді комісари, скільки багато українців. Згадайте, коли відбувалося звільнення правобережної України, товариш Жуков понабирав 16-річних українських парубків і, навіть не одягаючи їх у військову форму, кинув їх сотнями тисяч на штурм Києва і правобережної України. І поклав їх тут фактично.Це я веду до того… Знаєте, я не політик, я можу собі дозволити говорити непопулярні речі. Коли нам починають казати, в тому числі окремі наші союзники, що ми маємо знизити вік до 18-річного, я вам скажу, що 18-річні солдати бувають прекрасні. Але, за великим рахунком, у нинішніх умовах це не військовий, який був мобілізований в 1939-му, 1941 році. Тоді 18-річна людина вже могла завести сім'ю і мати вже не одну дитину.Сьогодні це підліток, це не доросла людина. Він не може, він не здатен здебільшого. Ще раз повторю, є винятки. Але я кажу про те, що мобілізувати 17-річних - це є злочином і проти нашого майбутнього, і проти логіки. Має бути добровільно: так, якщо людина хоче долучитися, у 18 років їй має бути надано право і - після проходження БЗВП в обов'язковому порядку - вона може це зробити.Але, якщо ми говоримо про зниження мобілізаційного віку, воно має мати певну логіку. Ну, до 23 років знизити ще є сенс. Нижче - я не бачу сенсу, у першу чергу тому, що цих молодих людей, відверто кажучи, не так багато. Потрібно зберігати їх. І в першу чергу, ще раз повторю, через психологічну здатність усе ж таки краще, щоб це були вже трошки старші хлопці і дівчата.Давайте ще просто обговоримо якусь таку більшу рамку того, що відбувається. Ми всі бачили, з чого почався рік, з яких заяв наших союзників деяких. І це все поставило перед нами таке питання: а чим і як воювати нам доведеться в цьому році? Тому що деяка допомога поки не проглядається нова, деяка доїхала. Ну і, цікаво, що в нас є і які тут перспективи.Що в нас є - я вам не скажу, ви розумієте, з яких міркувань. Я скажу так, що ми маємо на сьогоднішній день велику кількість надійних союзників, які здатні задовольнити значну частину потреб Збройних Сил України.Крім того, український ВПК в умовах війни показує шалені темпи зростання, як по виробництву продукції, так і по кількості зразків, які проходять дуже швидко етап від дослідних до уже тих, які вводяться в серію. Це і українська артилерія, скажімо, "Богдана".Я пам'ятаю ті перші "Богдани" в мізерній кількості. Я вам розкрию таємницю - я побачив тільки аж одну "Богдану" на півдні України, яку дуже ретельно ховали, бо їх було декілька, але конкретно на напрямку була одна. Зараз у нас "Богданами" обладнані, точніше озброєні, підрозділи в кількості багато-багато одиниць в кожному.І те, як воно виглядало на початку, ті механізми зарядження, які використовувалися, ті снаряди, які використовувалися, і потім, що нам почало приходити вже від чехів, від наших партнерів, - це небо і земля. І результати цієї роботи ми бачили. Тобто ми багато разів брали участь у бойових стрільбах, і те, як вони працюють у польових умовах, - це просто фантастика: і результативність, і точність стрільби.Українські системи FРV-дронів - скільки ми зараз виробляємо прекрасних власних систем, які наш ворог не здатен зробити. Українські прекрасні морські дрони "Магура", які досягають фантастичних результатів, які загнали під плінтус рештки, підкреслю, рештки Чорноморського флоту противника. Понад 30% їхнього плавскладу було виведено назавжди зі строю або дуже суттєво пошкоджено. Це все результати.Тому, ще раз повторю, для нас ключове питання - збереження цієї підтримки на належному рівні або її відповідне нарощення. На щастя, останні заяви, які були зроблені нашими союзниками, зокрема свіжа заява президента Франції Емманюеля Макрона, який провів аж дві екстрені зустрічі в Парижі, запросивши союзників, і який на днях відбуває до Сполучених Штатів для переговорів разом із британським прем'єром Кіром Стармером, - це якраз-таки про військову допомогу, про озброєння.І я думаю, і сподіваюсь, і розраховую на те, що наші союзники виконають свої зобов'язання. Ну, і наш ВПК так само, звичайно.Я так розумію, що найбільш вузьке місце - це системи ППО. І це пов'язано з цивільним населенням. Мабуть, цей рік буде для цивільного населення не такий безпечний, як були попередні роки. Вони були небезпечні й ті, але…Не можу це коментувати зі зрозумілих причин, але ще раз скажу: наші системи захисту протиповітряної оборони теж не стоять на місці. Я пам'ятаю ті системи "Бук", системи "Ігла", "Стріла", які були на початку, і нечисленні "Стінгери", і те, що ми маємо на сьогоднішній день, у тому числі на батальйонному і ротному рівнях. Ті системи ПЗРК, які ми маємо, ті системи зенітно-ракетних комплексів у тій кількості, які надійшли, і те, наскільки фантастично зріс рівень.От питання: хто краще підготовлений до ведення дій - умовно кажучи, оператор румунської ППО чи навіть американської ППО, який бере участь тільки в навчальних стрільбах три-чотири рази на рік, або український пепеошник - да, у нього є зміни, є відпочинок, - який знищує інколи до кількох десятків цілей на місяць, навіть не на рік? Тобто - про що ми говоримо?Тому навіть з обмеженою кількістю систем ППО наші системи Повітряних сил здатні просто робити неможливе. Тому я би сказав так, що нема підстав зараз говорити про те, що буде гірше, що є приводи для занепокоєння. На сьогоднішній день і на завтра ми можемо дивитись достатньо впевнено, що все буде під контролем.З огляду на ці ваші слова, чи варто нам зараз буквально іти таким шляхом, щоб прагнути зупинити бойові дії за будь-яких умов, за будь-якого тиску, просто тому, щоб зупинити заради того, щоб зупинити? Це кому треба - більше нам чи більше Росії зараз, зрештою?Це питання до політиків, до дипломатів, які мають самі визначати умови. Але умови для початку цих переговорів відомі. Про це говорить українське політичне керівництво, про це говорять президент України Володимир Зеленський і наші партнери. Якщо складуться умови ведення переговорів з позиції сили - це буде момент для початку цих переговорів. Коли вони складуться, яким чином - це робота, яка має бути забезпечена як політиками, так і партнерами, так і Збройними Силами України. Коли все це станеться, коли все це складеться, тоді ці переговори мають початись.Я хочу наголосити: офіційна позиція, яка була виголошена урядом Сполучених Штатів, зокрема державним секретарем Марко Рубіо, який пояснив, чому переговори відбувалися в форматі американці – росіяни, - тому що там обговорювались на 90 з чимось відсотків питання двосторонніх відносин Америки і Росії. Питання війни, яку Путін розв'язав проти України, обговорювалось, але воно не було мейнстримом.Тому це пояснює, що наші союзники тим самим сигналізують, що вони почали попередні консультації, але це ще не мирні переговори.А які тоді умови мають скластися, зрештою, для того щоб це були мирні переговори, а не шантаж?Дивіться, ситуація в Російській Федерації, скільки б не намагалася приховувати пропаганда, дуже далеко від ідеалістичної. Вони намагаються повсякчас нам навіяти враження про те, що їхня економіка втрималася в режимі санкцій, що російські збройні сили мають достатній мобілізаційний підготовлений резерв, що російська армія має надійних союзників в особі Ірану, Північної Кореї і Китаю. І тому, мовляв, "ми здатні і готові воювати до побєдного конца" - до польської і румунської границі. Це те, що вони постійно нам розказують.Але давайте подивимося навіть на їхню внутрішню аналітику. Нещодавно були оприлюднені дані економічного центру, який очолює рідний брат міністра оборони Російської Федерації Бєлоусова. До речі, він має рідну племінницю в Києві. Так, у нього є рідна племінниця: у нього був старший брат, і оцей старший брат, він уже помер, - він у Києві жив. І його племінниця родом з Києва, вона киянка. Так от скількись місяців тому була гучна історія - вона просто принизила, записала до нього відеозвернення і пояснила: "Дядя, вот приедь і посмотри, кто кого обстреливает и что летит сюда на наш город Киев, в который ты сам приезжал к моему отцу". Ну, тобто все це було.І тому оцей центр, який очолює, я так розумію, ще один брат, очевидно молодший, пана Бєлоусова, оприлюднив за замовленням російського уряду достатньо невтішні оцінки стосовно ситуації на російському ринку, і фондовому в тому числі. І ми бачили, як росіяни раділи навіть початку цих переговорів. У них починають злітати ринки. Чому? Вони виключені.Оцей останній пакет санкцій, який запровадив президент Байден, 180 кораблів їхнього тіньового нафтового флоту - все це просто підрізало їм крила. І не тільки про гроші. Китай і Індія починають переключатись на інші країни. Що для них найгірше, розумієте? Питання мобілізаційного ресурсу - так, він поки працює, але вони змушені постійно задирати планку. Вони вже платять 40 000 доларів на нос мобілізованому. Скільки вони будуть платити - за 100 000?Ну, уже цю ціну вони не зможуть витягти. Крім того, наявність ресурсу вони починають закривати іноземцями. Звідси північні корейці, звідси жителі країн Африки, жителі Азії і таке подібне. І тому я ще раз кажу, що для них теж, щоб вони не говорили, ситуація складається гірше, гірше й гірше. І вони теж будуть поспішати з цими переговорами. Вони Путіну так само потрібні.Інша річ - що Путін, звичайно, буде дивитись на нашу ситуацію. Якщо у нас нерозумні люди почнуть розкачувати всю цю історію, робити внутрішню колотнечу, - звичайно, Путін буде цим користатись. І він цим користається. Я ще раз кажу, що ключове питання - це збереження внутрішньої єдності, тієї, яку ми продемонстрували всьому світу у 2022 році.Від цього залежить, які умови будуть цього всього - припинення, неприпинення, тимчасове зупинення. Тобто як не кажи, але це важливо в першу чергу. Чи буде це те, що дозволить укріпитися Путіну, чи це буде те, що не дозволить йому далі воювати зрештою.Так, безперечно, тому що плани Путіна - і про це каже відверто і українська військова розвідка, і про це каже президент Зеленський - плани Путіна не обмежуються Україною. Він думає про захоплення держав Балтії, він думає про захоплення Польщі. Більше того, плани створення 15 додаткових дивізій на західному фланзі Росії - це про що? Про Україну? Ні. Вибачте, вони проти кого будуть розвернуті? А Сувальський коридор - вибачте, вся ця історія з воєнної точки зору для НАТО може обернутися дуже серйозними наслідками. Вони зараз стикнулись з тим, що виведення армії Сполучених Штатів вимагає від них зараз розгортання.От останні цифри НАТО, вони підрахували. Знаєте, скільки їм потрібно ресурсу? Я зразу скажу, цього ресурсу в них нема, - 300 000 особового складу, додатково призваного, в країнах у всій Європі. Де вони будуть шукати, з урахуванням тих тенденцій, які ми вже обговорили? 2000 танків і 1400 бронемашин їм потрібно виробити. З їхніми темпами виробництва, а все це - забезпечення, робочі місця, підготовлені екіпажі, БК до всіх цих танків і бронеавтомобілів - це ж не рік, не два, не три, це не п'ять років навіть.У них темпи виробництва такі, що вони це будуть виробляти дуже довго. А Путін не буде чекати 5 і 10 років, розумієте? Він може - якраз-таки на своїх криворуких станках, вивезених із Німеччини в 1945 році, це ж досі ці станки, які працюють там. Вони вкрадені. Там "подшаманенные", "подкрученные Ваней под две банки спирта где-то" відремонтовані.І коли починають наші окремі блогери чи так звані військові експерти глумитись - ну, вони вивели танки 1960-х, 1970-х, - вибачте, всі ці танки їздять, вони стріляють, вони вбивають. Якщо ти такий розумний, іди й мобілізуйся в підрозділ ЗСУ. Хай це не буде передовою лінією. Навіть у підрозділ РЕБ кудись там піди. І спробуй посидіти під обстрілами російського танка. Я вас запевняю, що це задоволення незабутнє просто буде. Навіть якщо це буде танк, вироблений в 1950-х роках.

Для наших глядачів: ми з Володею на "ти", тому що вже довго знайомі, робили колись один спільний історичний проєкт документальний "10 днів Незалежності", тепер… Володя записує 11-й День Незалежності. Власне, ми з тобою спілкувалися до 24 серпня. Ти був тоді після поранення на відновленні. Що з 24 серпня до 24 лютого у твоєму житті змінилося?Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg Тоді було поранення. Поранення було важке, пов'язане з коліном. Принципово нічого не змінилося — і далі військо. Однак дещо змінив, можливо, там свій військовий фах, бо я був кулеметником, розвідником, цікавився мінно-вибуховою справою. Зараз я після поранення не надто вже бігаю, скоріше просто ходжу спокійно, нормально. І зараз я, власне, в бригаді "Хартія". І я нагадався і собі нагадали, що до повномасштабного вторгнення я 20 років був істориком. І ми зараз в "Хартії", у нас є така служба як Хорунжа служба, ми займаємося національно-патріотичним вихованням. Хоча я не люблю цього слова, бо воно мені трошки тягне в якісь 90-ті. Я люблю казати "історико-ідеологічне виховання", хоча дехто вважає, що це якось занадто. Ми спілкуємося з нашими військовослужбовцями, рекрутами бригади "Хартія", з сержантським корпусом, з офіцерським корпусом. Ми відверто і щиро обговорюємо історію України, зокрема ХХ століття, одного з найскладніших, але я думаю, що це ми зараз так говоримо, ми ще не знаємо, чим закінчиться ХХІ століття.І це така робота, яка спрямована на те, щоб український військовослужбовець усвідомлював і розумів, чому відбувалися ті чи інші процеси, чому зараз ми маємо те, що маємо. Тобто, щоб не забувати про те, що Росія була споконвічним нашим ворогом, бо воно якось так чомусь виходить, ніби то короткотривала пам'ять в українців. Кажу, що виходить ніби, тому що у нас оцю пам'ять крали, і ми також це розбираємо. Бо коли була окупована більша частина України, маю на увазі і Наддніпрянська, і Волинь, була окупована Російською імперією, цю пам'ять забирали у вигляді чи то Валуєвських циркулярів, чи то Емських указів, таке інше. Коли совєти окупували Україну, після того, як ми 4-5 років були незалежними, знову ж таки, перше, що почали від нас красти і забирати, це нашу пам'ять. І тому вийшло, що у 90-му, у нульових, та навіть зараз, кожен з нас має таких знайомих, котрі, знаєш, з журбинкою, тримаючи чашку чаю або 50 грамів чогось там спиртного, згадують, "як у Радянському Союзі добре було". Ну є ж такі люди. Але це ознака чого? Тобто ми забули те, що у нас було 5 років незалежності і від нас цю незалежність забрали — поразка української революції. Ми забули три Голодомори. Ми забули Другу світову, де українців знищували свідомо. І тут люди, типу з журбинкою згадують, як добре було. Тобто забрали оцю національну пам'ять. Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg А нащо військовим історія? Людям, які прийшли, вони рекрутувалися самі.Це перше питання, яке я задаю на першій нашій вступній розмові. Кажу, чи треба українському військовослужбовцю історія? Бо як не треба, то все, я закриваю комп'ютер, йдемо чай, каву пити, там, переговоримо про щось інше. Всі кажуть: "так, треба". Ні, називають різні причини. Кажуть: "без історії немає майбутнього". Дуже часто говорять, що історія циклічна. Я це все об'єдную, потім ми з ними починаємо. Кажу: "ви кожен по-своєму праві, от, власне, тому ми з вами будемо говорити". У нас є такий напівжарт-напівправда, що на оцій БЗВП чи КМБ, тобто базова загальновійськова підготовка, чи курс молодого бійця, їх вчать вогневої підготовки, тактичної підготовки, тактмеду, мінновибухової справи, інженерки. І водночас ми маємо історію, цю історико-ідеологічну підготовку. Тому що ці всі попередні речі вчать їх воювати, умовно вчать їх стріляти. А історія пояснює їм, у котру сторону стріляти. Бо коли ти знаєш українську історію, ти точно знаєш, в яку сторону тобі треба стріляти.Фірсов розповідав про те, що у нього були військові, які були з тих регіонів, які казали "я не будуть стріляти в росіян, тому що не вважають їх ворогами". І він казав: "що з такими робити"?Ну насправді це дуже сумно. У нас таких випадків жодного не було. І при тому, навіть якщо виникне питання, який це соціальний зріст, тобто чи це прийшли добровольці, чи добровольці по рекрутингу, чи це люди, котрі були мобілізовані через ТЦК та СП, все рівно рівень свідомості є. Ми воюємо. Якщо ми починаємо з їхнього базового особистісного рівня "ми воюємо там за наші сім'ї, матерів, батьків, сестер, братів, дружин, дітей" і тому подібне, і потім ми з ними виходимо, що "ми воюємо водночас за державу, тому що держава це наша hіgh рrіоrіty, це одна з найвищих цінностей". Ми з ними, до речі, розбираємо оцю російську ІПСО, яка дуже класно зайшла в українське суспільство. Володимир Бірчак, сержант бригади Нацгвардії "Хартія", фото: ukrроhlіаd.оrg Я іноді, коли заходжу у Фейсбук чи в інші соціальні мережі, мене починає коробити, тому що українці повелися на російську ІПСО  "держава дорівнює влада". Це абсолютно так не є. Владу, ймовірно, що треба, можна сварити та таке інше. Іноді треба, звичайно, поважати, бо іноді, коли щось добре роблять, то й треба похвалити. Але влада не дорівнює держава. Держава це такий абсолют, за який нам треба боротися. І от, для прикладу, знову ж таки, ми зі всіма військовослужбовцями - від рекрута, який тільки починає свій шлях в бригаді, до офіцера - ми проходимо: друзі, давайте подивимось, що таке держава, яку цінність ми зараз маємо. І ми аналізуємо Першу світову війну. А тоді українці з Великої України, тобто з Наддніпрянської, котрі були у російській імператорській армії, воювали проти українців з території Заходу України, котрі були в цісарсько-королівському війську Австро-Угорської імперії. Що б ми мали? Братовбивчу війну. За що? За Україну, та не за чужі імперські інтереси. Друга світова війна — знову ж таки, ми маємо ті питання. Робітничо-селянська червона армія і умовно дивізія "Галичина". Що ті не хотіли України, що інші не хотіли України. Замальовували. Тобто, нарешті ми зараз маємо свою державу Україна. І часами про це проговорюю з нашими побратимами і посестрами. Це якщо вдуматися: ми, українці, сьогодні живемо найдовший період незалежності зі всіх наших предків і попередників. Ніхто в історії стільки незалежним не був, як ми. Тобто, ми вже унікальні у цьому відношенні. І водночас ми військові унікальні у тому відношенні, що ми зараз маємо свою державу. Наші попередники, умовно, період української революції, 5 років незалежності. Але, знову ж таки, якщо увійти в історію, та держава була то більша, то менша, з відступами, з наступами. Тут ми маємо повноцінну державу, так, з тимчасово окупованими територіями. Ще дуже важливий момент. Ми маємо міжнародну підтримку, якої ми не мали ніколи. Коли у період Української революції Антанта оголошувала ембарго на торгівлю з Україною - зараз ми маємо міжнародну підтримку. Ми сьогодні маємо найбільш реалістичні шанси з усіх українських вояків і воячок, усіх попередніх поколінь відстояти цю незалежність і цю територію.Але дивися: маючи ось цю унікальну можливість, звісно, що ми не жили у тих часах, тому ми не можемо порівняти, як це бути без незалежності. Хтось народився вже за незалежності і прожив ці 30 років у незалежній країні. Маємо третій рік війни. Є у нас люди, які з горняточком чаю, з журбинкою, як ти кажеш, кажуть: як же ж добре жилося за совка з росіянами. І от це все швиденько закінчиться і ми знову будемо добре жити. І нам на третій рік заходить російське ІПСО, і є просто якісь шалені кампанії соцмережами, які розганяються про те, що десь зловили насилу, а у нього не такі релігійні переконання. Я собі уявляю цей момент, коли хлопець вистрибує з автівки, якою його везуть, в частину, що він настільки не хоче воювати за цю державу. Як ми на третій рік до цього дійшли? Як з нами це сталося?Тут потрібно розібратися. Перший момент - і я не хочу зараз все валити на російські ІПСО, але вони досить добре присутні, плюс вони нащупали момент, на якому можна грати, і вони на ньому продовжують грати - зараз обговорюємо цю ситуацію з мобілізованим зі Львова, але буквально вчора я був у дорозі і помінявся з дівчиною, щоб вона мене трошки за кермом замінила. Я гортав новини. Якщо я не помиляюся, у Хмельницькому ТЦК і СП мобілізований покінчив життя самогубством. Розумієш, тут проблема з головою. Ти не йдеш воювати, але ти вкорочуєш собі віку, щоб не йти воювати. Я не бачу тут логіки. Тут проблема з головою. Другий момент. Це в переважній більшості поодинокі випадки, їх дуже сильно роздувають. І воно шириться мережею. Я, слава Богу, свого часу, навчився блокувати коментарі. Бо коли я, котрий третій рік воює, я не кажу про хлопців, які з 14-го року воюють, що вони можуть розказати, це просто-напросто можна диву датися. Але я розповідаю якусь одну конкретну річ, з котрою я зіштовхнувся з суспільством. Наші котики хай будуть тільки там, більше їх нам сюди не проводити, бо вони нам псують тут пейзаж, який у мирному місті в нас виглядає. То вони десь там у ресторан хочуть піти борщу поїсти, а у військовій формі придумали собі таке. І я пишу допис, і в мене починається просто... навіть мої друзі, друзі по фейсбуку, колеги, знайомі, яких я цілком і повністю адекватними вважаю, вони починають нести якусь таку єресь. І про це ТЦК, і про одне, друге, третє. Це я описував, як я гуляв по місту, котре я люблю, місто Дніпро, і на мене люди дивилися зі страхом, а дехто з огидою. Тому що я був по військовій формі, я маю право її носити. І я зобов'язаний її носити у тих чи інших випадках. Бо переживали, чи я не з ТЦК. Ну, і що? А якщо я з ТЦК, то що? Знаєш, і тут це ТЦК дуже сильно грає, і ця історія, яку роздули по львівському лаборанту, про якого його колега написав: "у чувака страшна хвороба, він  хропить". Капець в нього страшна хвороба. Він не годен воювати, бо він хропить. Ні, ну для побратимів це буде проблема, але нічого. У мене один товариш так хропів, що він перехропував прильоти 120-ї міни. Я в результаті не знав, чи це він хропить на нижніх нарах у бліндажі, чи це 120-ка десь впала. Чесно, був такий колега. Другий момент. Його побили ТЦК і викинули на Житомирській трасі. Ну і в людей немає простої інформаційної гігієни. Тобто люди не можуть скласти собі плюс на мінус, що хлопа мобілізували у Львові. Як це собі людина уявляє? Його мобілізували у Львові, відвезли на Житомирську трасу, львівські хлопці з ТЦК, там побили і лишили на обочині. Нема більше львівському ТЦК і СП, чим займатися, так? Ну, тобто, потім вже з'ясувалося, що його везли, він в 95-ку попав, мені здається, якщо я не помиляюся, в цю 95-ту Житомирську десантно-штурмову бригаду, славнозвісну бригаду, до слова. І він вистрибнув на ходу. Сам собі того всього не робив. Але ми ж знаємо, і ти знаєш, як людина, котра у медіа працює ого-го скільки років, що спростування фейку, міфу і тому подібне, воно завжди буде заходити набагато менше. Якщо фейк і міф розлітається суперово, то спростування прочитає відсотків 20. Буквально недавно я стрічку гортав, далі носиться, що лаборант, хропить, воювати не годен, і його побили львівські ТЦКшники і відвезли на Житомирську трасу. Ну, абсолютний ідіотизм, але ідіотизм, який розкручується. Добре, там трохи врегулювали цю ситуацію, ти бачила, мабуть, теж це відео, що співробітник поліції і представник ТЦК і СП зупинили хлопця просто для перевірки документів - він кинувся під машину, так втікав. Хто в тому винен? Оці двоє хлопців, що його зупинили? Ну це їхня робота. І коли закидують "вони не мають права носити військової форми". Чого? З якого переляку це?Чому ці хлопці вистрибують з автівок або перебігають дорогу і кидаються під автівки або кінчають життя самогубством? Але не готові брати зброю до рук і захищати свою країну. Може, історію треба було би, власне, отак, як ти зараз розказуєш своїм побратимам раніше розказувати. Я зараз розказую дуже-дуже суб'єктивно від себе, тому що у мене ця річ болить. І я знаю цілу купу людей, які воюють у війську, і вони десь такі самі титанові, як і я, може, ще більше титанові. Я маю на увазі, скільки в мені титану в організмі, тому що я з двома штирями у ногах, з г-подібною пластиною в руці, яка у мене працює на 70%, і з шурупами у коліні. Нічого, воюю. Хлопці воюють з протезами. Чи страшно на війні? Так. Там страшно, але просто-напросто, я як історик, і ми працюємо з військовослужбовцями, ми їм пояснюємо, що, друзі, зараз страшно воювати, але ми бодай стримуємо лінію, не завжди нам виходить. Їх набагато більше часами, іноді співвідношення 1 до 20. Але, якщо ми їх не стримаємо, друзі, буде не то, що страшно, буде просто капець. Тому що це вже все повторювалося, їм нічого не треба, у них методички готові. Вони нас перестріляють -  військових, сім'ї наші вивезуть у Сибір, частину інших проактивних, просто навіть тих, хто донатив, вони повивозять десь далі. Лишать ждунів відсотків 20, не колаборантів, і будуть будувати державу. То чи не страшніше от це? Я кажу, ідучи Росія, дуже класно почала працювати на цьому, що ТЦК заганяє людей. Слухайте, друзі, ми військові — це люди, котрі мають таку одну негативну здатність закінчуватися. От ми закінчуємося. Ми просто-напросто закінчуємося. І хтось має приходити далі. Якщо ми хочемо у Києві, у Харкові чи у Львові спокійно пити каву, чи щоб наша мама і наш тато, чи щоб наші діти спокійно пішли до школи. Так, з цією самою, з повітряною тривогою, але таки пішли до тої школи чи пішли подивилися кіно, більш-менш якесь мирне життя, то там на фронті мають бути хлопці і дівчата. Тому що вони так просто не зупиняться. Ну і тут відповідь проста, розумієш? А от росіяни, вони дуже нащупали цей момент, і вони його газують і дуже багато сильно стурбованих людей. Дуже часто це боти. Там же ж подивишся, що в тих профілях відбувається - мрак.Десять захисників України. Через складні поранення вони обмежено придатні до виконання бойових завдань. Тож командування військових підрозділів скерувало їх на службу до Самбірського РТЦК та СП. Фото: vаrtоnеws.соm.uа Так, але це треба на кожного профіль зайти і подивитися, хто він такий. І з'ясувати, чи це жива людина, чи це просто заслана.Ну, чесно, я розумію, що може бути страшно, що людина може загинути. Ну, так, ми всі усвідомлюємо. Колись хлопці з моїм дуже хорошим побратимом з попереднього підрозділу, коли ще служив у Збройних Силах України, ми так, знаєш, жартували собі серед ночі, каже: "Ну, ми, виходить, підписали договір зі смертю". Бо кожен день ти можеш загинути. У мене іноді зараз приходять флешбеки, що, а там розтяжку зняли, і вона зачепилася просто-напросто чекою, мало-мало, щоб вона розірвалася у нас під носом. Все, троє 200-х. Чи ще один момент, ще один, ще один, ще один... ТЦК вручають повістку. Фото: vіnnіtsа.іnfо Десятки тих флешбеків приходять. Ну, дякувати Богу, я якось вижив там. Завдяки молитвам матері, інших друзів, близьких, завдяки молитвам коханої моєї. Ну, типу, вижив, добре. Ну, так і ніхто не каже, що ти, друже, одразу загинеш. А от оце все накручується, накручується, накручується... М'ясні бригади, ще щось. Ну, тобто, люди забагато собі фантазують. Так, є де дуже тяжко, ну, це війна. Це не прогулянка, це війна. І тут до того моменту, я не можу говорити загальну оцінку, я можу сказати тільки свою особисто. Бо це повторилось. Я дуже багато друзів маю, котрі почали воювати ще у 2014 році. І ми з ними зідзвонюємося, списуємося, іноді пересікаємося, коли хтось у Дніпрі чи у Харкові, на чай, каву, кажуть: "Володь, ми тобі казали, що таке буде. Зараз повторюється 16-й рік. Про війну забувають. Війна десь там далеко. Хлопчики й дівчатка там собі воюють. У нас тут усе нормально". Ну тільки от єдине, чим це відрізняється від АТО і ООС, тоді проходили хвилі мобілізації. Поміняли ротацію, одні вернулися додому, рік відстояли, відвоювали, стримали, інші поїхали туди. Зараз же ж у нас йде повномасштабне вторгнення, ми воюємо на всіх фронтах. І зараз співробітники ТЦК і СП, вони змушені і вони зобов'язані виконувати одну цю роботу. Вони роблять ту роботу, яка потрібна нам, котрі знаходяться на фронті, тому що без людей фронт посиплеться. Але виходить, що військові, котрі вертаються з фронту, заважають тут мирному життю. ТЦК і СП, ті самі військові. Для мене це питання закрите, я не ставлю під жоден сумнів. Вони є військові, тому що там переважна більшість хлопців, які поранені, приходили з фронту і воювали, а зараз так продовжують свою службу. І виходить, що ми заважаємо мирному життю. Але просто якщо нас не стане, не буде мирного життя.Ось ці повідомлення про контракти з 18-річними — 25-річними і про те, що вони отримуватимуть гроші. Як ти і твої побратими, ті, що з 22-го чи ті, що з 2014-го, як ви сприйняли цю новину?Я скажу в першу чергу свою думку, не знаю, може хтось буде на мене ображатися, може не буде. Насправді, я противник мобілізації з 18-ти років, правда. Чому? У мене є і особисте по цьому і я дивлюся як історик. Я не хочу чергового втраченого покоління в Україні. Правда. Я просто дивлюсь на втрачене покоління після Першої світової війни. Я дивлюсь на втрачене покоління після Другої світової війни. Я би не хотів, щоб мобілізували  18-25 років цю категорію. Тобто, хто хотів мобілізуватися, ми вам зараз побратими, один з ліпших побратимів Рейн, хлопцю 21 рік, він воює з 22-го року, він з 18 років воює. Та, він захотів, він пішов. Інші хлопці теж. Цим зараз, можливо, треба дати паузу. Другий момент. Скільки? Це недавня статистика, десь, можливо, осіння. У нас потенційно ще 4 мільйони чоловіків, від 25 до 60, котрі можуть бути мобілізовані. Виключаємо 1 мільйон це критична інфраструктура. Я беру там по найвищій планці. Я говорю орієнтовні цифри. Нас залишається 3 мільйони. Але тут починається, в того кицька має трьох котенят, і він не годен служити, в того то, в того то… . І тут виходить, що в нас 3 мільйони не годні й піти служити, але ми зараз будемо малих мобілізувати. Хай не ображаються хлопці, я не з ейджизмом говорю, ну, просто, мені 37, а 18... Хоча абсолютно поважаю цих хлопаків і дівчат. У попередньому підрозділі у мене двоє дівчат по 19 років прийшли служити. Вона навіть підробила підпис батьків, щоб її ТЦК взяло, тому що ТЦК не хотів. Ну, пішла і воює, і добре воює. Але поки ще є оцей мобілізаційний резерв, я би не брав їх. От чесно, би не брав. Хай поживуть. Я до повномасштабки викладав в Українській академії лідерства. Ми якраз теж вчили і історію зі студентами пропрацьовували, і те, як історія впливає на сьогодення, вона справді впливає. Коротко, не зачіпаючи цієї теми, по крайніх історичних дискусіях з нашим західним сусідом, з Польщею, ми можемо бачити, як історія може впливати на сьогодення. Я пам'ятаю цих хлопців 18-19 років. І що? І кілька моїх студентів вже загинули. І знаєш, я просто дивлюся на себе, повторююся, мені 37, я трохи вже пожив. Ні, очевидно, мені хочеться жити далі. Мені хочеться жити далі, скільки я ще книжок не прочитав, скільки пташок не перефотографував, скільки ми там ще місць не побачили з дівчиною і тому подібне. Не пожили разом толком. Але я вже трохи життя пожив. А от той пацик, якого я недавно в Харкові вчив історії, ми з ним розбиралися, і він красунчик, розумашка, він так орієнтувався у цьому всьому. Все, його нема у 22-му році. Його нема, він загинув. От до цього я для прикладу не хочу. Трохи такої сумної, хоч і серйозної теми, на жартівливу...те, що ми зараз ходимо під кулі, якщо вони всі мільйонери поставали. Бо ми - то стара паторочь, нам вже мільйон ніхто не дає, а вони всі мільйонерами стануть, бо ті, хто підуть, то їм дадуть мільйон, ну і там я вже бачив, що є рішення уряду, ті, хто вже служать, але мають до 25 років, то вони все одно мають право  подати, їм мільйон теж. Мільйонери довкола нас, файно.Ти знаєш, я згадую наше інтерв'ю, яке ми з тобою записували влітку, до Дня Незалежності, і зараз. Я бачу у твоїх очах оцей біль від того, що цивільні люди дистанціюються від військових. Такого я не бачила влітку. Ти тоді ще сказав: як легко говорити, бо ти не ставиш тих запитань, які дуже часто я чую від людей, які не на війні, які не дотичні до війни. І є якийсь перелік запитань, які ти як військовий просто не можеш чути, бо вони вводять у ступори. Ти краще це опишеш. Що ти відчуваєш і що це за запитання, щоб люди їх не задавали?Може це і є біль, певний біль, може трохи злість. Я думаю, що я не один такий в Силах оборони України. Це в багатьох хлопців є, і ми списуємося, і перегукуємося. Але я вірю в те, що я роблю. Тобто стержень доволі міцний, його дуже важко буде погнути. Я вірю в те, що я роблю. Плюс маю підтримку від рідних і близьких, і це завжди. А три питання, я тут, мабуть, буду відповідати напівжартома, бо ми так свого часу з хлопцями сидячи в окопі на Донбасі придумали, як відповідати на ці питання. Перше класичне питання, я думаю, що тобі як журналістці його теж задають, бо ти ж десь там мало не біля Трампа, в уявлені декого, хоча най Бог боронить. І одне з питань — "Ну коли це все закінчиться?".Мене буквально вчора запитали, я прийшла до стоматолога.Знаєш, так як ти в уявлені десь біля Трампа, я коло Сирського ходжу, кожен день бутерброди йому роблю, і він мені каже. Коли це задають рідні, близькі, ти пробуєш щось там пояснювати, що я не знаю, але я аналізую, то відбувається, ще то... але це ще буде довго, друзі, приготуйтесь до цього. Коли це так тобі просто рандомно задають це питання, ми придумали в окопі на Донбасі, як відповідати. Це придумав товариш, він каже: "Треба зробити дуже серйозний вигляд обличчя, дивитися прямо в очі і казати: "нам заборонили про це говорити". Це питання номер один. Питання номер два, яке задають. Знову ж таки, ти не можеш описати, бо це, мабуть, різниця цих двох світів цивільного і військового — "Ну, як там?". Як ти можеш реченням, чи абзацом, чи якимось коротким монологом описати, як там людині, котра там не була? Насправді, це дуже складно. Але тут я використовую ще одну домашню заготовку з Мартіна Бреста, я дуже люблю його книжки. В нього є шикарна книжка "Піхота". Він розказує про одного бійця, який прийшов до психолога і казав, що у нього серйозні проблеми. Я так кажу: "У нас усіх серйозні проблеми". Кажуть, чого? Я кажу: "Мені здається, що я схожу з розуму". Люди питаються, чого? Кажу: "Мені третій рік здається, що хтось намагається мене вбити". Тут же розуміють, що щось я несерйозно відповідаю. І третє питання, це вже коли дуже інтимно так задають, коли там близькі стосунки, бо ну так просто тебе ніхто цього не спитається — "Чи важко вбити людину?". Я відповідаю, правда, словами одного снайпера, котрий, до речі, у Львові лікувався після важкого поранення, йому лікар задав це запитання, і снайпер, не моргнувши оком, сказав: "Ти знаєш, насправді, так, людину вбити дуже важко, бо вони без перестанку бігають і взагалі намагаються від тебе втекти". Ну, от якось такі три класичні запитання, котрі краще не задавати військовим, ну, і військовий вам сам розкаже, коли прийде час або коли він захоче.Просто коли ви будете це запитувати, то у військового може бути знову буря емоцій, можуть бути якісь флешбеки.Я сприймаю напівжартома, а для когось це може бути тригером і спровокувати там, чи якийсь депресняк, чи навпаки агресію, чи ще щось.На початку нашої розмови ти сказав про те, що ми зараз в унікальному часі, і цей унікальний час - це міжнародна підтримка. І вона є.Вона є.Але ми дивимося, що новини якісь такі стрімкі.Ти маєш час стежити за тими новинами? Як в тебе, як в історика? Не просто як в громадянина, не просто як в людини військової, а от все це, і громадянин України, і історик, і військовий. Як ти трактуєш усі ці події у світі? Де ми зараз, якщо історія циклічна? В якій ми точці? Чи була вже ця точка в нас? Чи ми зараз якийсь знову такий унікальний шлях проходимо?Ні, її не було ще ніколи в українській історії. Такої точки, де ми зараз, її ще не було ніколи в українській історії. Тобто, коли ми протистояли величезному, потужному агресору. Тому що ще один момент, на котрий повівся мудрий український нарід. Зараз я без лапок говорю мудрий український, тому що я люблю український нарід, але він повівся. Він повівся на всяких ідіотів, наголошую, ідіотів, типу Арестовича, котрі ходили і вливали в ухо, що 2-3 тижні, а потім звалили і сидять в батальйоні Монако і взагалі невідомо, що там триндять. Це людина, яка від ОЗМК вижила, і скільки він там разів за лінією фронту... Постидався б таке говорити перед обличчям справжніх розвідників.Він ще потім казав, що якщо він помилиться в своїх прогнозах, то він піде у військо.Я перепрошую, бо я зараз можу згадати те, що я інші слова іноді використовував. Треба себе тримати в руках. Те, що він розказував, 2-3 тижні. Люди розслабилися, люди слухали оцю всю дурницю, а насправді ми зробили катастрофічну помилку, яку не можна допускати ніколи. Ворога свого можна і певно треба ненавидіти. Ворога свого можна і треба вбивати, але ніколи в житті не можна недооцінювати. Та ж річ відбулася. Коли всі бігали і носилися за Арестовичем, я дивився на цього ідіота, що він несе, при тому, що він несе мало не від імені влади і держави. І всі подумали, що це так просто-напросто дається. Ну, бо проти нас воюють якісь там чмобіки. І Арестович каже, що в них там ракет вже лишилося якихось 5 штук, і то, певно, дві не долетять. І він каже, що це за 5 тижнів закінчиться. Ну, то все супер, прекрасно. ЗСУ на фронті, скоро буде перемога, і будемо всі святкувати. Та ні, це насправді все набагато складніше. Так, у них є чмобіки. Ну і в нас іноді трапляються. Так, у них є аватари, і в нас іноді трапляються. Це величезне військо, це зріз суспільства, який є, насправді. Але їх не можна недооцінювати. По-перше, вони мають дуже багато техніки. По-друге, вони добре вчаться. Так, вони часами йдуть суто по підручнику, і на цьому їх можна ловити. Іноді крадуть і в нас. Але річ у тому, що вони теж вишколюються, вони теж багато чого вміють, і найбільший момент - їх у рази більше за нас. Їх у рази більше за нас. І вони своїх не шкодують. Якщо я знаю, що є десь певні моменти, у певних частинах, де є проблема з командирами, але у переважній більшості, і я щасливий з того, що на всіх командирів, на котрих я потрапляв, дуже цінується людина. Особовий склад дуже цінується. Для прикладу, я у бригаді "Хартія", я маю з чим порівнювати, і я захоплююсь тими речами. Це зараз не для красивого слівця, абсолютно. Перехреститись можна, якщо це нікого не образить. Я дивлюся, як наше командування цінує людей і цінує кожну людину. Започатковується операція, можливо ти чула, перша дронова операція, перший дроновий наступ, який був проведений і повітряними дронами, і наземними дронами. Тобто це вже спрямовано на те, щоб берегти особовий склад. Бо залізо або зремонтується, або десь починається збиратися, купиться нове. Та людину ти вже не зремонтуєш, якщо вона вбита, 200-та. Ну все, її вже немає. Це ось цей епізод. Стосовно того, що ми з тобою говорили.Мені здається, що це справді унікальна точка, бо такого у нас ще не було. Тобто такого повномасштабного конфлікту з такими задіяними силами у нас ще не було. Тому що тут неможливо порівняти агресію більшовицької Росії проти УНР. Там сили були менші. Зараз і технології більші, і сил вони зараз задіяли більше. І другий момент, ми все-таки маємо міжнародну підтримку. Я знаю, за що ти, ймовірно, мене питаєшся, що буде з цим новообраним президентом і куди це все заведе, маю на увазі, президентом США. Я боюся щось тут прогнозувати. Після його першого терміну я прочитав дуже хорошу книжку його радника з питань нацбезпеки Джона Болтона. До речі, дуже любить Україну і досить такий толковий, як і військовий експерт, військовий аналітик і взагалі дуже хороший дипломат. Його книжка називається "Кімната, в якій це сталося". Він дуже цікаво описує Трампа, його психотип і взагалі що це за людина. Я боюсь тут зараз щось прогнозувати. Ну, наразі я бачу, що нас підтримують, тобто нас ще не здають. Але як ми з тобою говорили перед ефіром, тут кожен ранок заходиш у новини і там щось нове для себе відкриваєш. І я поки що не можу провести межу, де тут піар. Як було в попередній його каденції, коли він заявив секретній службі, що я хочу привезти талібів до себе в резиденцію. Там ЦРУшники, мабуть, за валідолом побігли чи його еквівалентом. Де в нього вибрики і піар, а де він направду. Я до кінця не знаю, чи в нього це все забавки з електоратом, а-ля Канада 51-й штат і Гренландія синьо-червона, зоряний острів, і Панама. Чи це в нього гра з електоратом, чи він насправді так думає? Бо якщо насправді так думає, то тут серйозні проблеми.

У неділю, 23 лютого, у застосунку Резерв плюс вдруге за місяць стався збій, який може впливати на оновлення документів.

Вийшла оновлена версія застосунку Резерв плюс

У застосунку Резерв плюс відстрочки від мобілізації продовжуватимуть в автоматичному режимі

Сьогодні у нас незвичайне інтерв'ю. Воно дуже особливе, як для мене, так і для всіх, хто працює на Еспресо зараз, працював на Еспресо раніше і так чи інакше дотичний до діяльності каналу. Я думаю, що це інтерв'ю буде важливим для багатьох українців, для нашої аудиторії, яка точно може пам'ятати мого сьогоднішнього гостя.Роман Борщ – військовослужбовець, журналіст та пластун родом з містечка Городище на Тернопільщині. У 2020-му році Роман закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Під час навчання працював на телеканалі Еспресо, також був прессекретарем "Пласту" та Міністерства охорони здоров'я України.У 2018 році, у віці 22 років Роман доєднався до лав морської піхоти та захищав Україну у найгарячіших точках фронту. Він був серед тих, хто боронив Маріуполь навесні 2022 року. Під час запеклих боїв, Роман Борщ потрапив у російський полон, де провів 33 важкі місяці.Наприкінці грудня 2024 року, під час чергового обміну військовополоненими, Роман повернувся додому, чому невимовно радіє увесь колектив телеканалу Еспресо.Журналіст і військовий Роман Борщ, фото: СБУЯ, напевно, почну із питання все-таки про те, як ти зараз себе почуваєш: чи тобі комфортно, як в цій студії, так і на Еспресо, коли ти прийшов і де тебе дуже раді бачити. Я також дуже-дуже радий всіх бачити. Насправді, такі дуже теплі та позитивні емоції, ще коли ішов вулицею сюди і одразу такі спогади, як колись на роботу ходив, такі теплі, приємні. Ну, з Еспресо дуже гарні спогади пов'язані. Тому, звичайно, комфортно. Колись за цим столом в прямому ефірі говорив, тепер от прийшов в якості гостя.Ну, не щось, ти робив направду важливі та якісні матеріали - ти розказував нам про технології.Так, от якраз за цим столом, щопонеділка, була рубрика, такий-собі дайджест новин про технології.А потім Роман Борщ пішов від нас, але я впевнена, що зраділи інші організації, яким ти допомагав якісно комунікувати із суспільством, зокрема Міністерство охорони здоров'я. Твій шлях до початку широкомасштабного вторгнення, ми обов'язково повернемося до того, що він тобі, можливо, дав і як посприяв в тому, що ти пройшов це вкрай складне випробування довжиною практично в три роки. Розкажи те, що можна, і те, що ти вважаєш за потрібне: як ти зустрів широкомасштабне вторгнення? Як це було для тебе, для твоєї родини, для твоїх побратимів?Тоді ще 22 лютого видав президент указ про те, що потрібно зібрати оперативний резерв першої черги. Оскільки я до такого резерву належу, до мене зателефонували з частини і сказали, що треба прибути до Маріуполя.Я попросив десь тиждень часу, пройшло два дні і почалася широкомасштабна війна. Я буквально їду на роботу здати перепустки і тому подібне, і вже своїм транспортом, разом з побратимом, який також в Києві живе, ми сідаємо в авто і їдемо з Києва в Маріуполь. 25 лютого зранку ми вже були там.Ну і там, відповідно, 28-го оточення, і далі вже бої. Боронили свої об'єкти в місті.А кілька слів про те, як для тебе змінювався Маріуполь: чи помічав ти під час дуже активних бойових дій, як змінювалося саме місто, можливо цивільні люди там? Тому що тим, хто не був там в той момент, направду все здавалося просто апокаліптично.Ти знаєш, я от дуже сильно полюбив Маріуполь ще з 18-го року. Я там прожив два добрих роки точно. І місто дуже класно розвивалося. Воно таке стало сучасне, таке доброзичливе до інших, попри те, що буквально там за десяток кілометрів фронт проходив. І ми коли приїхали вперше в лютому уже в місто, першим таким трішки ударом була оця якраз сірість, порожні вулиці. Воно так гнітюче трохи діяло через те, що я насправді дуже місто любив. Ми були там на одному з об'єктів і в місто виїхали вже на початку березня. І коли уже бачиш руйнування, оцей постапокаліпсис,  дуже-дуже важко було, бо насправді Маріуполь був такий феномен для України. Тобто це було те східне місто, яке попри заяви росіян про те, що схід є російський, нібито він завжди належав Росії і тому подібне, Маріуполь був тим феноменом культурним і і загалом от українським, який показував, що це не так. Ну і сталося потім так, що вони його показово знищили, тому що це був символ. І тепер вони його там наче намагаються відбудовувати, але зрозуміло, що вже так, як раніше, не буде ніколи.Так, вони зараз демонструють там кілька кварталів, які побудували і намагаються знімати так, як ніби це якийсь шалений масштаб нових будівництв. Люди, які там залишаються, іноді сигналізують про те, що все не так масштабно, як здається.Це було також. Трішки наперед забіжу, ми вже коли в полоні перебували, там на одній з локацій роздавали такі-собі газети місцевого політичного громадського об'єднання. І там писали про Маріуполь. І сиділи ж також в полоні і маріупольці місцеві. Вони читають, сміються, показують та кажуть: "дивись, побудували багатоквартирний будинок".І там показують будинок, а ззаду пустка, розвалені приватні будинки. Вони і кажуть "ну вже хоч би якось якісно брехали чи що". Тобто, десь якісь острівці, напевно є, я не можу про це говорити дуже експертно, але можу уявити, як то кажуть.Я розумію, що є такі червоні лінії, за які ми не будемо переступати в сьогоднішньому інтерв'ю, тому що це може бути небезпечно для людей, які залишаються в полоні. Я не буду уточнювати у тебе деталі, як саме все відбувалося, твій бойовий шлях за той час перед полоном. Але 33 місяці - це дуже довго. І якщо ти можеш розказати про якісь основні етапи, які ти проживав внутрішньо, свідомо, підсвідомо, соціально можливо, бо ми розуміємо, що певні зв'язки, вони теж мають місце, навіть в такому обмеженому середовищі.Ну, тоді, якщо по порядку, мені, насправді, пощастило через те, що основний час в полоні я пробув буквально на двох локаціях всього. Тобто не катали по Росії. Це було на території Донецької області. Воно насправді важливе, те усвідомлення, що ти десь так близько до дому, не десь там в Сибіру чи хтозна-де. А саме от Донецька область, що от недалеко  Україна. І загалом, спершу всіх полонених звозили на Оленівку, це була така виправна колонія, її спеціально під полонених розконсервували. І всі з'їжджалися туди.Пізніше, коли туди вже почали привозити тих, хто був взятий в полон на заводі Ілліча на Азовсталі, таку кількість людей Оленівка не поміщала. Їх уже розвозили по інших тюрмах та місцях утримання.І з самого початку, було також дуже цікаво, тоді ще оця так звана ДНР, вона не була повноправним суб'єктом РФ, це вже було з квітня 23-го. І у них там діяли свої закони, відповідно, їхній кримінальний кодекс. Ми, грубо кажучи, в полон потрапили в місті та спершу у них були за статусом як адмінзатримані.Ми взагалі через поліційні відділки проходили. Потім вже прийшли на Оленівку. Наше адмінзатримання тривало 30 діб, потім нам оголосили підозри за статтею 229 частиною другою кримінального кодексу "ДНР" - тероризм. Нас повезли в донецьке СІЗО, де абсолютно не проводилися ніяких слідчих дій, нічого такого.Просто першочергові покази, які відібрали, потім на підставі цих показів визнали, що ми, наприклад, належали до збройних формувань України, офіційних, відповідно ми не є терористами, тож нам дали статуси військовополонених. І потім уже відправили в колонію саме як військовополонених.Вибач будь ласка, а для чого, на твою думку, їм було потрібне оце так зване дотримання процедури? Чому вони так роблять? Для кого?Напевно, для внутрішнього споживача, для Росії, можливо для якоїсь міжнародної арени, щоб виглядати якось… Ну от, здавалося б, для чого їм судити українських військових за начебто якісь злочини? Тобто, коли він військовий, а бойові дії тривають, кожний судовий вирок, це є якась краплинка навіть для історії, для виправдання своїх дій, оцього так званого СВО і тому подібне. Навіть Гітлер дотримувався певних процедур, коли анексував землі.Але загалом, перше, що треба розуміти, як от ти кажеш, як воно внутрішньо переживалося. Дуже важким періодом було СІЗО, тому що хоч це всього два місяці, але це закрита тюрма, обмежена камера. Це 20 людей в десятимісній камері. Це було тоді, зараз не знаю, як утримують, це ще на самих початках було. Ну, якось дивно, порівняно умови начебто не найгірші, але внутрішньо дуже важко було. Окрім того, звісно, що ти в неволі перебуваєш, але це ще і замкнутий простір, з тобою там 19 людей, від яких ти нікуди не подінешся. От цілий день, від підйому і до відбою. І десь воно часто хочеться побути наодинці,  в тебе і так стресова ситуація, а ти цього не можеш зробити, це гнітило.Взагалі, найважчим був перший рік. Перший рік були такі емоційні каруселі, ти все ще сподіваєшся, що от зараз обміняють, зараз щось відбудеться, чекаєш якісь свята, когось справді міняють, тебе не міняють, ти далі чекаєш… Але от після року стало страшно, тому що вже наче й змирився. Не змирився, а звик уже.Звик до якогось режиму, оскільки ми ж там були на одному місці. Також, себе починаєш ловити на думці, що ти вже справді звик і це неправильно. Тому що нормальна, вільна людина не має звикати до неволі.Підтримувало дуже те, що були друзі там, як мінімум один друг, з яким ми знайомі зі служби і з яким можна було там поділитися чимось. І воно важливо, щоб була людина, котра тебе розуміє.Звичайно, не давало впасти у відчай те, що ти вірив і знав, що дружина підтримує, чекає, і батьки, і всі інші. Була можливість на початку 2023 року, волонтери тоді організовували передачу листів військовополонених, і тоді я зміг відправити листа додому. І дружина відправила відповідь, потім батьки листа відправили.Оце було дуже важливо, я був практично рік в полоні, і оце було… як холодною водою обіллятися - з нормального життя почути  "привіт". Адже  чим далі, тим все здавалося якимось більш нереальним. А тут ти бачиш почерк, ти читаєш, розумієш, що це твоя дружина чи твоя мама, от вона писала, тобто, що там ще життя є і це також дуже-дуже важливо було. Морально важко було досить.Це радше були винятки, оці моменти спілкування з зовнішнім світом?Звичайно.Наскільки в інформаційному сенсі ти перебував у вакуумі? Я не питала про те, як було там, без зайвої деталізації. Але чи стали для тебе якісь речі, які ти побачив тут після звільнення неочікуваними? В суспільному житті, в політичному, можливо, у військовій царині. У нас, наприклад, з'явився новий рід військ - безпілотні системи. Тобто, чи міг ти таке уявити собі в березні 22-го року? Чи розвиток, якого набула війна зараз - є щось, що тебе здивувало?Що прямо здивувало, не знаю. Яким чином взагалі ми були інформовані: ми дійсно були там в інформаційному вакуумі, але десь до осені 24-го в колонії, де я перебував, привозили ще людей з полів, які тільки-тільки потрапили в полон. І десь була можливість поспілкуватися.  Зрозуміло, середньостатистичний військовий може  досконало не знати політичної ситуації, ще чогось, але якісь найпростіші речі знали.Хтось, пам'ятаю, тоді сказав: "А Україна в Курську область зайшла". Тоді так було аж дивно наче, але ти приїжджаєш, розумієш, а, ну так, значить це добре. Тобто якісь такі основні моменти, ті ж безпілотні сили, до речі, також там хтось сказав.Дуже хвилювало те, хоч це було трішки, дуже маленький відсоток, але попри те, що могли розказувати, як там в Україні все погано, все одно я розумів і вірив, що має бути все тут добре. Але десь отой маленький шматочок тривоги все-таки був: от як приїдеш, а що там?Але звичайно, що приїхав, і дуже насправді все добре. Відносно звичайно, зрозуміло, що війна, зрозуміло, що тут дуже багато війна своїх коректив внесла, але відносно ще все добре.Так, ми маємо окуповані території, щось не контролюємо. Ми втрачаємо людей, але попри все продовжуємо бути життєздатними.Ну, варто розуміти, не ми цю війну почали. Ми діємо, реагуємо, і можливо хотілося б комусь, щоби ця реакція була якоюсь іншою - чи більш ефективною, чи не знаю якою, але ми реагуємо як реагуємо. І сам факт, коли я приїхав і побачив, що от на вулиці їздять автомобілі, мами з дітьми ходять, гуляють, тут панує мирне життя, звичайно, яке там може перериватися тривогами ракетними чи повітряними тривогами, це вже такі реалії. Але загалом треба подякувати також і Збройним силам - ті, хто зараз там, завдяки їм ми можемо зараз тут бути. Тому це важливо.Деякі військові і люди, які біля військового середовища, може волонтери, останнім часом підкреслюють, що є відчуття, ніби люди забувають про те, що триває війна. Тобто чи є такий маленький хробачок, який десь в думках з'являється? Ні?Не знаю. Може і забувають, не знаю, втомлюються. Це звичайна річ, це ще з 2014 року те ж саме. Моя думка,  коли бачу на вулиці чиюсь безтурботність, я розумію, що ну, напевно заради цього я туди і поїхав. У мене таке сприйняття.Звичайно, що забувати не потрібно, але і постійні нагадування також, мені здається, не дуже позитивні, у вигляді тої ж ракети чи тривоги повітряної.Ти згадав про Оленівку. Мушу запитати, чи перебував ти в цій колонії, коли туди почали надходити наші полонені з Азовсталі?Я звідти поїхав 5 травня 2022 року. Коли я ще там перебував, начебто був заїзд з Ілліча. Але знову ж таки, я тоді в дисциплінарному ізоляторі був, тому не бачив їх. Приймали їх там уже в житловій зоні, де бараки житлові, тому їх не бачив.Дисциплінарний ізолятор?Загалом розміщали з самого початку туди людей, які тільки-тільки приїхали, це був так званий карантин. Тобто треба було в ізоляції просидіти два тижні. Це загальнопоширена практика, як і для засуджених, так і для інших, тому що можуть бути ж якісь або хвороби, або ще щось. Тому це було спочатку в рамках карантину, а потім, я не знаю, це вже перед етапуванням в СІЗО, перед переїздом, можливо ізолювали в одному місці для того, щоб було зручніше перевозити.Про те, що сталося в Волинській колонії, ви знали?Чутки доходили вже пізніше, так.Справа в тому, що коли наш Маріупольський гарнізон покидав Азовсталь, деякі міжнародні організації клялися, божилися, що візьмуть на контроль. Потім стається Оленівка, і ми розуміємо, що міжнародний комітет Червоного Хреста або безсилий, або недієвий з певних причин. Чи знаєш ти щось про доступ міжнародних гуманітарних організацій, правозахисних організацій до вас, як військовополонених?Ну, як мінімум зі свого досвіду скажу, що доступ просто відсутній.І його не дають росіяни, чи?..Не можу знати, але загалом я жодного разу не спілкувався з представниками чи Червоного Хреста, чи будь-якої іншої міжнародної організації. Варто розуміти, що, напевно, на території держави-терориста, міжнародний оцей мандат не діє. От не пустить, скажімо, Путін до військовополонених Червоний Хрест і що Червоний Хрест йому зробить?Справа в тім, що у 2022 році, якщо не помиляюся, це було літо, з'явилися новини про те, що у Ростові будуть відкривати офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста, і ми тоді всі були шоковані цим, адже все вінчалося якимись фотографіями з рукостисканнями із російськими офіційними посадовцями. Я думаю, що Росія так чи інакше співпрацює з міжнародним комітетом Червоного Хреста. Але у нас є Червоний Хрест Україна, який є відокремлений, в здоровому сенсі цього слова. Бренд, по суті, один і той самий, але діяльність не перетинається і вони справді стараються робити все, що можуть.До речі, також був 23-й начебто рік, якщо не помиляюся, чи вже початок 24-го, то було таке, що через Червоний Хрест частина людей отримала передачі. Як нам сказали, це було через Червоний Хрест. Там і одяг був якийсь теплий, і смаколики, якісь солодощі, і тому подібне.Це от один раз таке було. Тобто на колонію в 1500 людей на той час 40 людей начебто щось отримали. І знову ж таки, це була якась адресна допомога. Я не можу знати, чи це потрібно було рідним звертатися, чи за яким принципом воно відбувалося. Але загалом, що стосується правозахисників чи ще когось, то ні.Навіть російські так звані? Тобто, у них там же ж теж є Москалькова.Звичайно, приїжджали представники омбудсмена, була навіть сама омбудсмен РФ Москалькова, вона також об'їжджала колонії. Але чи щось змінилося після цього? Ну, напевно, ні.Якщо ми говоримо про місце твого утримання, оцей найдовший період, то, якщо я не помиляюся, воно теж абсолютно не відповідає вимогам міжнародного гуманітарного права та Женевським конвенціям. Це дуже близько, принаймні в 2022-23 році було до лінії боєзіткнення. Вони мали би тримати вас значно глибше в тилу. Те саме стосується і Оленівки. Це потрібно для того, щоб забезпечити ваше життя, але ж ми говоримо про країну-терориста, тому напевно моє запитання зараз буде дуже дивним.Якщо казати про "вєлікую і нєобьятную" Росію, то кажу, психологічно було легше, напевно, і краще сидіти ближче до лінії боєзіткнення, ніж десь в Сибіру. Чи навіть там, в ближній Росії. Ну, це таке, дуже суб'єктивне судження.Попри все, якісь такі базові речі, як восьмигодинний сон чи триразове харчування, доступ до якихось гігієнічних процедур, миття в бані, чиста постільна білизна, це все в принципі, було. Тобто отакі базові загальні речі, вони їх дотримувалися. Принаймні в тих місцях, де я був.За яким принципом вони відсилають людей в глибину Росії, а кого залишають в так званих "ДНР" та "ЛНР"?Взагалі не знаю. Також, варто розуміти, що коли когось кудись забирають, найчастіше люди не знають куди.Тобто можуть назвати прізвище, кудись повести, і ти можеш тільки здогадуватися, це на обмін чи на якийсь черговий етап.Твоє довоєнне життя - я говорю про життя до широкомасштабного вторгнення - що з твого досвіду тобі допомогло впродовж цих трьох років, скажімо так, не втратити десь стрижень, оці от гачечки, за які можна було триматися?Цінності, які прививалися ще з юнацтва, той же "Пласт", наприклад, який дав моральний стержень хороший. Потім, в принципі, всі місця роботи. Мені так щастило, от я працював там, де був український погляд на світ, тому загалом якось було розуміння, що таке Україна, що таке свобода, за що варто боротися, чого варто чекати, плюс попередня служба також дала досить багато - це з 2018-го по 2021-й рік. По тих  цивільних,  кого також там утримували, кого брали на так звану фільтрацію, було часто видно, як людям, які мають досвід в армії, набагато легше, ніж тим, хто був повністю цивільний.Дуже, до речі, допомогло, що коли я ще на Еспресо працював, ми робили акредитацію до зони ООС, треба було проходити курси спеціальні і там також пояснювали, як поводити себе при можливому захопленні в полон. От ти журналіст,  працюєш в зоні бойових дій, отак сталося – потрапив у полон. Пояснювали базові речі, але воно справді спрацювало, впевненіше себе там почував, бо хоча б якийсь там алгоритм більш-менш знав: в очі не дивитись, не грубіянити там, погоджуватися зі всім і таке інше.Я тобі дуже дякую, що ти зауважив цей момент. Роки півтора-два тому вдалося поговорити так само в інтерв'ю з Тайрою, яка вже повернулася на той момент з полону. І вона підкреслювала, що окрім багатьох речей, яких тоді не вистачало українським військовим, починаючи від зброї, не вистачало і деяких скілів та знань. Направду, є певний дефіцит розуміння алгоритмів, що робити в разі, якщо полон. Тобто військовослужбовець - це завжди ризик потрапити в полон. І якщо брати якісь, ну, британські, до прикладу, військові протоколи, то там перші кілька годин ти мусиш триматися, поки міняються якісь явки, паролі. Це я так, дуже по-цивільному зараз говорю. А потім ти можеш говорити що завгодно, твоє головне завдання – вижити, зберегти життя. Український військовослужбовець середньостатистичний у 2022 році, чи мав достатньо цих знань, чи тут у нас щось треба виправляти?Я не знаю за всіх військовослужбовців, але особисто за себе можу сказати.У нас просто так сталося, що нас Маріуполь застав на самому початку. До повномасштабки ніхто так і не думав про полон, це було не масовим явищем.Після початку війни ми опинилися в оточеному місті, практично без зв'язку з зовнішнім світом. І взагалі про полон наче ніхто і не думав. Якось не обговорювалося попередньо це, тому кажу, мені там допомогли якісь попередні знання і загалом уже по шляху цьому подальшому ти рухався, наче як інтуїтивно вже більше. Ти розумів, що можеш зробити для того, щоби і своє життя і здоров'я вберегти, і не зашкодити там якимось державним інтересам, своїм товаришам чи ще чомусь.Роман та Оксана Борщ, фото: FВ | Оксана БорщВласне, не знаю, чи доречно буде про це питати, адже 33 місяці в порівнянні з тим періодом, що ти зараз перебуваєш на волі з рідними людьми, це велика різниця. Але чи є якесь розуміння, бажання? Я не кажу зараз про якісь плани, можливо бажання от на найближче майбутнє, може трошки більш стратегічно туди, далі.Є бажання сім'ю розбудовувати вже, тому що в нас так сталося, я от з дружиною познайомився в 2017 році. Це було якраз перед тим, коли я вже прийняв рішення йти в армію, і я її про це попередив. Вона погодилася спробувати, що може щось з цього вийде, з цих стосунків. Ми потім одружилися уже, але встигли нормально, як сім'я пожити разом, не на відстані, один рік після того, як я звільнився з армії, а потім війна, полон і от уже восьмий рік, як ми разом, а з цих восьми років ми рік пожили разом. Тому все-таки найближчий пріоритет, найперший - це дружина, це уже створення сім'ї.У професійному сенсі я розумію, що ти залишаєшся діючим військовослужбовцем?Поки так.А чого б хотілося? Може скучив за написанням сюжетів, за студією Еспресо?Поки не знаю. Було достатньо часу, щоб подумати над тим, а що ж далі робити. Є якісь напрацювання в голові, можливо дійсно повертатися в комунікації, в журналістику, можливо спробувати якусь власну справу, можливо щось інше, але спершу так хочеться оглянутися, більше відпочити. Тому першочергово сім'я, а далі уже чим займатися, буду трішки пізніше думати.А політика?Ні-ні-ні, я не зможу в ті коридори зайти. Не хочу.Власне, є дуже багато питань, які дуже хочеться поставити, але я свідома того, що ми маємо думати не тільки про контент, який робимо, ми маємо бути чутливими і уважними до людей, які перед нами в цій студії, як журналісти. І ми маємо бути всі свідомі того, що в полоні залишається велика кількість наших людей. Це і військові, і цивільні, і ті новини, які часом доносяться про тих і інших, викликають просто сироти по шкірі. І дуже хочеться, щоби час їхнього перебування в полоні не був обтяжений якоюсь зайвою увагою з боку тих, хто їх в цьому полоні тримає. Тому я закликаю всіх своїх колег також бути максимально обережними, максимально причетними, там, де це можна, до людей, які повертаються з полону і до людей, які в ньому залишаються. Романе, дякую тобі. Я дякую Збройним силам, вищим силам, що взагалі є нагода зараз в цій студії бути з тобою. Це одна з мрій за останні три роки, насправді, побачити тебе. У нас залишаються колеги, які мають різні статуси: хтось воює, хтось, на жаль, уже загинув, хтось безвісти зник. І ми дуже сподіваємося, що про тих, про кого можна, ми принаймні почуємо хороші звістки, хороші новини.Боже, Христе, я також дуже-дуже радий був прийти. Справді, як додому повернувся, дійсно.Тут завжди тебе чекають, з будь-якого приводу: просто побути, просто поспілкуватися, обговорити якісь важливі для тебе теми. І я, напевно, маю сказати від всіх, що справді захоплюємося силою твого духу. 

У мобільному застосунку Резерв плюс частково відновили послугу відстрочки від мобілізації, яка була недоступна через атаку на державні реєстри.

До кінця лютого військові зможуть отримати електронне направлення на ВЛК через Резерв плюс

В останньому оновленні застосунку Резерв плюс доступна послуга з оформлення онлайн відстрочки від мобілізації.

На українському ринку праці зростає використання української мови, тоді як російська майже не зустрічається у текстах резюме та вакансій. Якщо в жовтні 2022 року українською було складено 84% вакансій, то в жовтні 2023 цей показник зріс до 95%, повідомляє Wоrk.uа, У вересні 2024 року частка україномовних вакансій досягла 97%, тоді як російською було складено лише 1,5% вакансій це історичний мінімум. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали найпопулярніші військові вакансії в "Резерв+" "У всіх областях України не зафіксовано значного використання російської мови у текстах вакансій. У половині областей понад 99% вакансій складено українською, а лідером є Рівненська область", - йдеться в повідомленні. Українська воєнна розвідка вперше оголосила про старт великої публічної рекрутингової кампанії до складу ГУР. Назвали її "Став плюс". Спробувати свої сили мають шанс цивільні віком від 18 до 40 років в залежності від своїх навичок, спеціальностей та стану здоров'я