Search trend "Самі з нас"

Сьогодні моя гостя — це людина, для якої нецікаво, коли легко і просто. Вона завжди ставить вище потребу служіння, ніж своє особисте. Вона хотіла займатися культурою, але взялася, напевно, за одну з найбільш просякнутих радянщиною сфер — медицину, взялася її змінювати.Пані Уляно, напередодні 2013 року, тих бурхливих подій 2013 року, ви приїхали в Україну. І з того часу тут ще жодного разу не пожалкували? Ані разу.Серйозно?Серйозно. Ані революція, ані війна, яка почалась у 14-му, ані повномасштабне вторгнення, життя під ракетами, вибухи, всяке різне…Ну, ніби є китайське таке прислів'я, що хочеться жити у цікавих часах. Я думаю, що так і відбулося в нашому житті.Це знову той випадок, коли не все просто і легко, але вам це подобається.Так, найбільш цікаво.Але зараз це цікаві часи не лише в Україні, а й у Сполучених Штатах, де ви народилися. Як вам зараз з України спостерігати за тим, що там відбувається? Що думаєте, що сталося з американцями? Трохи важко дивитися на ті речі, які зараз відбуваються у Штатах.Найважливіше — як змінюється політика підтримки України у нашій, на жаль, війні. Чи буде зброя, чи не буде, що зупиняється, які вимоги є від нового президента і його адміністрації супроти України, щоб нарешті у нас була перемога. Це найбільше турбує. Те, що відбувається всередині суспільства, ті зміни, які відбуваються, — це їхнє внутрішнє.Важко мені дивитися, я колись там жила і хотіла, щоб життя було краще для тих людей, які залишилися у Штатах, але це був їхній вибір. Дуже багато українців за походженням чи ті, які пізніше переїхали жити у Сполучені Штати Америки, голосували за Трампа. Як ви думаєте, чому так сталося?Українська діаспора традиційно голосувала за республіканців, бо в часи Радянського Союзу, коли Україна була поневоленою нацією, республіканці були тими, хто більше підтримував Україну. І навіть Ейзенхауер започаткував щорічний тиждень поневолених народів, під час якого про українців говорили, розмовляли.Дуже багато людей говорять, що Рейган був тим президентом, який призвів до розпаду Радянського Союзу. Ну, я не знаю, чи це стовідсотково правда, але так традиційно думають.Також є питання щодо того, що відбулося після розвалу Радянського Союзу, чи республіканці, чи демократи більше підтримували українців. Це не 100% по одній стороні або іншій стороні. Але багато українців традиційно є республіканцями, і я думаю, що вони підтримували не стільки Трампа, скільки республіканську партію. Декотрі з них думали, повірили, що він зможе закінчити війну дуже скоро, швидко, як тільки стане президентом, і вони б хотіли побачити, що війна закінчилася.Проблема в тому, що ми не хочемо, щоб вона (війна, – ред.) лише закінчилася, ми хочемо, щоб Україна здобула перемогу, щоб російське військо вийшло з країни і щоб ми знову жили у своїй суверенній незалежній державі. Можливо, вони трохи помилилися.Як воно взагалі жити в Україні, коли ти народилася в Америці і сформувалася там? Ви приїхали в Україну вже в такому доволі сформованому віці, 50 років вам було, якщо я не помиляюся.Так, ми приїхали, коли я вже була дорослою, я вже працювала лікаркою багато років, то це вже, так, доросла людина. Але ми дуже часто приїжджали в Україну. Я навіть була в Україні, коли була ще маленькою дівчинкою, у 74-му році, тоді я була в кінці "совка", у 90-му році.А від 91-го року ми часто приїжджали в Україну, то це не було так, що я стовідсотково з американського суспільства переїхала в Україну, бо часто приїжджала і побачила, можливо, навіть трохи краще, ніж українці, які саме живуть в Україні, як змінилася країна у ті часи - від 91-го, 92-го року до сьогоднішнього дня, чи, можливо, 10 років тому. Бо, коли точково приїжджати, то ми бачимо ті зміни, а коли людина є саме у тій країні, вона, можливо, не бачить, що насправді дуже багато змінилося, і позитивно змінилося.Слухайте, ну але в 70-ті роки приїхати в Україну зі Сполучених Штатів Америки, більше того, приїхати нащадкам українців, які звідти втікали, втікали від совєтів, було не так просто. Наскільки я знаю, то треба було отримати візу в Сполучених Штатах Америки. І це перевірялося всілякими службами. Не знаю, чи ви до родини сюди приїжджали. Родина тут в Україні теж, напевно, перевірялася. Які у вас тоді враження були? Скільки вам тоді було років? Ви приїхали з вільної країни в країну невільну?Мені було 11 років. Я приїхала зі своєю мамою і з таким трохи дальшим родичем, священником, він вже покійний. В той час ми не могли приїжджати в Україну до своїх родичів, чи самі, але треба було їхати через туристичну агенцію, і за нами слідкували весь часМи були в готелях, автобусах, ми лише могли зустрічатися з нашими родичами на вулиці. Ми не могли в готелі з ними бачитися. І коли ми пробували виїхати, щоби поїхати до села, де моя мама народилася, нас зупинили поза містом. Це ми були у Львові, ми пробували виїхати, і вони нас зупинили і не дозволили, щоб ми далі їхали.Коли мені було 11 років, я це бачила, мої емоційні враження були, що все було дуже таке сіре. Я приїхала з країни, де були такі яскраві кольори, а в Україні все було дуже сіре. А друге, що я не могла розуміти, чому так було. Чому ми не можемо піти до наших родичів? Чому у них буде проблема після цього?Ми мусили їхати через Москву і через, в той час, Ленінград. Як ми були в Москві, нам дали 40 сторінок меню, щоб замовляти в ресторані, в готелі. А коли ми пробували замовляти, нічого з того меню не було в ресторані. Ми питали: "А що у вас є?" І вони мали там одну страву, то ми питали: "А чому даєте людям це меню?" Вони відповідали: "Ну, не знаємо", і дали нам те, що ми могли поїсти. Це трохи відкрило мені очі у дуже молодому віці, що це означає жити у країні, яка була в тюрмі.Це була країна-тюрма. Люди не мали змоги ходити, читати, зустрічатися, навіть працювати там, де вони хотіли.Коли ми виїхали, після того, наші родичі, які були у Києві, ми були у них в квартирі і спілкувалися. Після того до них приходили багато разів і питали: "А чому ми були у них, про що ми розмовляли?" І у них були певні проблеми. Інші родичі відмовлялися з нами зустрічатися, бо не хотіли мати ті проблеми.Я колись спілкувалася також з українцем, батьки якого втікали з України під час Другої світової війни. І він теж розповідав, як приїжджав ще в радянські часи зі своїми батьками і теж їх так супроводжували певні люди зі структури на три букви — КГБ. І його дивувало тоді, що у ванній ті його родичі, до яких вони прийшли, відкручували воду. І він не розумів, для чого це. Аж потім йому вже в дорослому віці пояснили, що для того, щоб не було чути, про що вони говорять. А окрім того, його дивувало, (він з Канади), він каже: "В нас уже були пральні машинки, які все робили самі, були посудомийки, а тут цього всього не було. Тобто більш побутовий рівень його здивував, хоча "Совєтський Союз" розказував, що він найкращий. Тут найпередовіші винаходи і людям живеться найліпше в цілому світі".Чи у вас були теж якісь такі спостереження за цим, що це "най-най-най", окрім того, що 40 сторінок меню, якого насправді не було, тих страв не було? Ще щось таке, що вдавалося, але не було насправді?Здавалося, що це є як, скажімо, люди з України, коли виїжджають за кордон, у них уява світу є такою, що весь світ є як моя країна, або там, де я живу. І так само у Штатах, коли я виростала, я думала, що весь світ виглядає, як у мене вдома. І що ця Україна, яка існує, про яку мені розповідали мої бабусі і дідусі, яку вони пам'ятали, то моя уява про Україну була більше такою, скажімо, як Шевченко розповідає, або як ми бачимо на картинках: гарне село, люди, всі сусіди знають один одного, всі допомагають.Ну, трохи по-іншому вийшло. І знову для мене була велика різниця між Штатами, і я відчула цю несправедливість, бо я зі Штатів розуміла, що світ може бути іншим. Багато людей в Україні ніколи не бачили інший світ і вони думали, що цілий світ є як їхній світ. А тому що я була з іншого, я бачила і бачила цю несправедливість.Мені було 11 років, я про це не розмовляла із дорослими людьми, але з дітьми я питалася у них. От, скажімо, в мене був інший одяг, інші футболки. Ми привезли ляльки, які мали одяг, який можна було змінювати, і для них це все було дивним. Я їм розповідала про своє життя, про школу, вони про своє, і воно було дуже різним.Ваші батьки опинились у Сполучених Штатах ще зовсім маленькими дітьми, так? Мамі було п'ять, а татові десять.Вони виїхали, вони були примушені виїхати з України, бо їхні батьки були задіяні у підпільних організаціях, коли совєти прийшли, повернулися на західну Україну. Вони обидва із західної України, то вони виїхали зі своїми батьками, пережили кілька років у таборах для переселенців у Німеччині, а тоді приїхали в Штати. Моя мама через Луїзіану, через християнські організації, які їх спонсорували, а батьки мого батька приїхали через родичів, які їх спонсорували. І вони опинилися — і одна сім'я, і друга — в кінці опинилися в Детройті, і там мої батьки познайомилися. Ви кажете кілька років у цих DР таборах, таборах для переміщених осіб, але життя в тих DР таборах теж було "не мед". Більше того, бувало так, що Совєтський Союз дуже стежив за тим, щоб потім тих людей повернути назад. Я маю на увазі українців чи білорусів, чи інших, які намагалися втекти від Совєтського режиму, повернути назад. Вони змушували родичів писати з України листи: "Давайте назад. Тут така хороша влада, так добре живеться".Бувало, що люди спокушалися, думали: "Я повернусь, там же моя родина". І там їх чекало пекло: заслання або тюрми. Чи ви говорили колись із батьками, як їхні батьки прийняли це рішення, що ні, ні кроку назад, і не можна вірити Совєтській системі?Вони були досить обізнані з тою системою, яка поверталася на українські землі, і ніхто навіть на мить не подумав, щоб повертатися в ту систему, бо розуміли. Їм було важко, бо вони залишили своїх братів, сестер, які залишилися в Україні, і вони переживали, що ті будуть покарані за їхні дії. Але вони свідомо розуміли, що якщо вони повернуться, це буде або тюрма, або смерть, то вони залишилися.Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Вони організували там школи, культурні проєкти, "Пласт", "Сум". Там було ціле українське життя в тих таборах. Так само моя мама, як вони виїжджали, її батьки подорожували багатьма містами Німеччини, і вони опинилися в Мюнхені. Коли була можливість переїхати в Штати, вони скористалися цією можливістю.Як відбувалося ваше становлення українкою у Сполучених Штатах Америки? Роман Ващук, той, який був послом Канади в Україні, має теж подібну історію до вас, бо його батьки також в часи Другої світової втікали звідси й опинилися в Канаді. Я розмовляла з ним про це. Ми говорили про Квітку Цісик. Теж подібна історія, так?Він розповідав, що всі діти ходили до школи п'ять днів. А українські діти ще й в недільну школу. Він казав: "Я хотів на вихідних просто побавитися, м'яча поганяти, а треба було йти і вчити українські віршики. Або всі святкували Різдво в один час, а ми святкували в інший".І мама сварилася, вона наполягала, що в нас має бути таке Різдво, як Різдво в Україні, а не те "американізоване" Різдво, яке ми бачимо, наприклад, в художніх фільмах американських. І він казав: "Коли я став дорослим, аж тоді я зрозумів, навіщо були ті вірші Шевченка, навіщо було те Різдво, навіщо було багато інших моментів". Як це відбувалося у вашій родині? Чи були конфлікти, що ви казали: "О Боже, скільки можна того? Можна я просто піду зі своїми американськими друзями погуляю і проведу час?"Ми ходили зі своїми американськими колегами також. Це не було так, що ми ексклюзивно були в українській громаді. У нас були друзі, які не були українцями, і багато з них поважали те, що ми хотіли розвивати наше українство, навіть не проживаючи в Україні. Коли я виростала вдома, ми розмовляли українською. Англійську мову я вивчила через старших брата і сестру, які ходили до школи.Мої бабусі й дідусі розмовляли лише українською, вони дуже калічили англійську. Це для нас було як дихати, – бути українцем, це було нормально.Так, ми ходили до іншої церкви, додатково вчилися ще один день на тиждень у школі Українознавства, яка була по суботах. Але це все було нормально, бо наше оточення в більшості було таким самим.Також ще до 91-го року було дуже важливо, щоб ми якось могли захистити це українство, бо ми бачили, що в Україні не дозволяли українцям бути українцями, а нам дозволено було, то ми ніби це хотіли захистити.І коли в 91-му році Україна вже стала незалежною, було розуміння, що вже є ця держава, про яку ми мріяли, що вона буде колись незалежною. Але, як ми всі знаємо, так само як коли народжується дитина або народжується ідея, це не з самого початку все нормально, і треба дорослішати до моменту, коли бути вже дорослою країною.І це доросла людина зробила цей вибір. Ті, які народилися, багато з них роблять цей вибір також. Вони беруть участь не лише у культурних, мовних, а також і політичних процесах, і вони всі є частиною – бути українцем. Але вам в Україні не раз ставили такі докори, що, мовляв, та яка ви українка, якщо ви народилися в Сполучених Штатах Америки? Як вам оці докори? Наскільки вони справедливі? Що ви відповідали таким людям? Ну я є українкою, я маю громадянство. Мої батьки і по батьковій, і по маминій стороні, дуже багато родичів, генерації, які були в Україні. Це не є так, що я не маю ніяких українських коренів.Те, що я народилася на території іншої країни, це не є мій вибір, і це не був вибір моїх батьків. Вони би хотіли залишитися в Україні, а їм не було дозволено залишитися. Що це означає бути українцем? Це є вибір, це є стати українцем. Лише народитися на якійсь землі не автоматично робить людину цієї національності.І в Сполучених Штатах, як ми бачимо, це є країна іммігрантів. І можна бути з будь-якої країни і стати американцем. Я думаю, що Україна також після війни, коли вже в нас буде перемога і буде відновлення України, і ми будемо процвітати, в нас також будуть іммігранти, які схочуть прийти і стати українцями. Ви повернулися сюди волонтеркою, але так якось закрутилося, що ви стали міністеркою. Ви сподівалися на такий розвиток подій? Ні, не сподівалася. Як зараз ви оцінюєте свою реформу, яку не вдалося до кінця довести? Ви задоволені чи, навпаки, сумуєте, що не все вдалося?Я можу вам відкрити маленьку таємницю: реформа ніколи не закінчується. Вона ніколи не завершена, бо завжди є нові ідеї, нові способи, нові процеси, і треба покращувати. Це би було як якби я, як лікарка, лікувала людей методами 80-х років у ХХІ столітті. Ну, це вже не потрібно.То воно завжди продовжується. Реформа, трансформація системи охорони здоров'я, яку ми запланували, була запланована на кілька етапів. Перший етап пройшов, другий етап, ну, наполовину пройшов. І тоді почалася пандемія. А це трохи заважало у цьому, щоби продовжувати реформу. Тоді знову включилися у реформу, а тоді почалася повномасштабна війна. А чи воно продовжується? Так. Чи воно до кінця завершилося? Думаю, що навіть те, що ми запланували, до кінця ще не було зроблено, але дуже багато позитивних змін було здійснено. І я думаю, що одна з найважливіших речей — ми змінили культуру довкола охорони здоров'я. Замість того, щоб система існувала задля системи, охорона здоров'я має мати пацієнта в центрі уваги, а не саму систему.Але у Сполучених Штатах ми бачимо, що їхня система охорони здоров'я кульгава, бо люди не завжди мають доступ до лікарів, не завжди мають доступ до медичних послуг. І якщо ти бідний, то ти трохи приречений. Чи ви впроваджували саме американську систему тут, або ж іншу? Яку?Це не американська система. Американська система здебільшого базована на приватних компаніях, які продають своїм клієнтам страховку, щоб ця страховка тоді платила за їхню медичну допомогу. Або, якщо це людина старшого віку, понад 65 років, або людина, яка не має фінансових можливостей, щоб заплатити, тоді держава має програми, щоб допомогти.Це 100% не та система, яку ми хотіли, планували і впроваджували в Україні. В Україні є єдиний платник, який купує послуги медичної допомоги, і це Національна Служба Здоров'я України. Якщо хтось хоче, вони можуть додатково купувати страховку або піти і самостійно заплатити у приватних закладах. Але кожна людина, яка живе в Україні, має доступ до медичних послуг через Національну Службу Здоров'я.І ця служба більш базована на британській системі, але це унікальна українська система, бо є багато речей, які були запозичені з багатьох інших країн. Скажімо, важливість первинної допомоги, цієї первинної ланки — це частково британське, але також ізраїльська система. І щоб змінювати систему, не можна взяти з однієї країни і пересадити її в іншу, бо культура інша, люди інші, і не можна такого робити. Знаєте, я сьогодні намагалася згадати прізвище нинішнього міністра охорони здоров'я, хоч я журналістка і маю знати, і так воно довго мені згадувалося.Але я думаю, що поки ви були міністеркою, якщо би так вийти на вулицю і спитати, хто міністр охорони здоров'я, то кожен українець, навіть той, який не дуже цікавиться політикою, знав би, що це Уляна Супрун. Як гадаєте, чому така була увага до вашої діяльності, до вашого імені і прізвища, і чому навіть вам прізвисько приклеїли "Доктор Смерть"?А я думаю, що це заслуга ворогів медичної реформи. Вони найбільше це обговорювали, називали і протестували проти того, що ми робимо. Ми комунікували, як могли.Я думаю, що позитивна комунікація — на моєму Фейсбуці був блог про здоровий спосіб життя, про ті зміни, які відбуваються. Я думаю, що це було позитивне, але було стільки негативного і стільки бруду, що кожна людина знала, хто я, і це прізвисько, яке надали мені. Ви знаєте автора того прізвиська? Ні. Не знаєте. А хотіли би дізнатися, хто це? Ні. Я знала, що буде проблематично, коли перед тим, як я навіть зайшла в міністерство, коли мене призначили на першого заступника. І в перший день, коли я зайшла у дворик у Маріїнському парку до міністерства, там вже були протестувальники, які казали, що я творю "геноцид" української нації. То це було зрозуміло, що буде важко. Але те, що щось важко, не означає, що воно не є правильним.Знову ж таки, то ви не любите, коли просто все і легко. Ну, було би гарно, якби було просто, але думаю, що ні. Ви кажете, що була частина людей в тій системі, яким дуже не подобалося те, що ви руйнуєте якісь корупційні схеми. Чи ці люди вже не є частиною системи зараз? Частково ні, але багато з них залишилося в системі. Вони менше мають доступу до тих корупційних схем, що були раніше. Але декотрі з них залишаються в системі, і це забере час, я думаю, щоб нова генерація людей і лідерів прийшла до верхівки системи, щоб вона насправді змінилася.Я недавно мала зустріч із молодими медичними лідерами, і вони вже по-іншому бачать, як світ працює, як система повинна працювати, то я думаю, це забере трохи часу. Ви сказали, що ми зараз маємо інший час, і тому звертаємо увагу на інше. Війна, повномасштабне вторгнення — це зрозуміло. Колись ви виступали перед студентами Українського Католицького університету. У вас була промова, яку розібрали на цитати.І ви в цій промові згадали такого Лефевра — дослідника, соціолога, математика, який провів дослідження, як американці, які народилися в Сполучених Штатах Америки, і вихідці з Совєтського Союзу, які опинилися в Америці, по-різному реагують на правду і брехню. І в ході його дослідження він запитував, чи можна лікареві збрехати пацієнту, який хворий на рак, заради блага, щоб не казати йому правду і, можливо, щоб він не засмучувався, що в нього є онкологія. І що цікаво, що лише 8% корінних американців дали відповідь: "Ну так, можна збрехати."А от серед вихідців з "Совєтського Союзу" таких було 89%. Чи правда під час війни є важливою? Ми зараз чуємо між людьми багато дискусій про те, що не треба було українців попереджати про те, що буде повномасштабне вторгнення, чи просто про те, що буде вторгнення Росії і що воно буде таким. Не треба було казати: "Слухайте західні розвідки."Навіть якщо б українцям сказали, то вони все одно би не послухалися, не сприйняли це всерйоз. І тому добре, що українців заспокоїли. Хтось каже, що ні, навпаки, треба було казати, бо люди би були підготовлені. Тут дослідження Лефевра теж доволі можна накласти на ці події. Як ви вважаєте, чи правда важлива під час війни? Що треба було людям казати — правду чи солодку брехню?Я думаю, краще говорити правду, а як люди сприймають — це вже не ваша відповідальність. Люди будуть реагувати, як вони будуть реагувати. Як ми накладаємо те, що ми думаємо, ми знаємо, як вони будуть реагувати — то це неправильно.Ми у нашому офісі, в нашому видавництві, дивилися не лише українські новини, а загалом, і ми побачили, що виглядає, що дуже швидко почнеться якесь вторгнення, і ми готувалися до нього. І коли воно сталося, хоча це був шок, навіть як воно сталося, бо ми не хотіли вірити, що воно станеться, ми були готові. Я думаю, що це краще.Це нас навчають як лікарів: ми повинні подумати про найгірший сценарій і бути готовими до нього, тоді будь-що, що відбудеться, ми будемо готові. Я думаю, має бути більша відкритість у політиків щодо того, що відбувається. У чому би ця відкритість мала проявлятися?Я думаю, варто, щоб було зрозуміло, які є наші втрати серед військових і цивільних, щоб це було більш відкрито. Бо навіть, скажімо, на Заході, коли пишуть, скільки було цивільних втрат, там пишуть лише тих, яких Об'єднані Нації могли самі побачити на власні очі. І це досить низькі цифри.І ми знаємо, що це є набагато вищі цифри. І якби ми були більш відкриті про ті речі, я думаю, що світ би реагував по-іншому. Навіть наші люди би реагували по-іншому. То я би саме точково про це поговорила. Як би наші люди мали реагувати по-іншому? Що б їм дало знання наших втрат, наприклад, серед військових? Я думаю, що це є масштабність, яка міняється. Коли ми дивимося на 20 людей, а на 20 тисяч — це є велика різниця. Скажімо, навіть як Голодомор. Коли ми дивимося на Голодомор, як це було два-три села, де померли люди, там люди не знали по цілій країні, що відбувається, воно виглядало більш локальним. Тоді пізніше, коли ми дізналися масштабність, воно змінює, що це є.І ця масштабність може дати нам більше розуміння, що відбувається в нашій країні, і саме у війську, чому нам потрібно більше наших військових і що ми можемо зробити, щоб їх зберегти, щоб не було таких втрат. Коли ви були міністеркою, у вас був свій блог на Фейсбуці, де ви розвіювали якісь міфи, вели комунікацію з українцями. Цей блог вже не працює, так? Чи працює? Не на Фейсбуці. Коли я вже перестала бути міністром, то я закрила сторінку, яка була сторінкою виконуючої обов'язки міністра охорони здоров'я Уляни Супрун, і взяла декотрі із тих найбільш цікавих, і ми видали книжку. Наше видавництво АRС.UА видало книжку "Мочи манту".І в цьому можна прочитати дуже багато з тих цікавих, але також в інтернеті залишилися ті дописи на сайті suрrun.dосtоr. І там можна знайти більшість тих дописів, які були.Ми, як я вийшла з міністерства, вирішили створити видавництво, щоб займатися більше культурними питаннями, видавати книжки, також журнал, який є онлайн, називається аrс.uа. І ми видаємо книжки, і була панельна дискусія на тему нової книжки.Це є "Клептократія по-американськи”, – як США створила найбільшу у світовій історії схему відмивання коштів, яка дуже вчасно вийшла, якраз на початку нової адміністрації в Сполучених Штатах. Ми також маємо журнал англомовний, який видається в Лондоні, і українськомовний, який називається Тhе Аrk. І в нас вже є два примірники Аrk, але на сайті є набагато більше оповідей.Як я була в міністерстві і до того, як зайшла в міністерство, було розуміння, що щоб змінити, навіть, скажімо, як ми поговоримо про систему охорони здоров'я, нам потрібно змінити культуру в країні, щоб система охорони здоров'я змінилася. А що це культура? Це не лише мистецтво, а це – як ми живемо. І наша культура, як ми спілкуємося один з одним, яке є наше ставлення до державних структур, до суспільних, до соціальних. І єдиний спосіб, в який можна змінювати цю культуру, — зайти саме у мистецькі проєкти і дивитися, як можна нове спілкування мати. То у наших оповідях це є українські автори.Багато з них є нові автори-українці. Це нові голоси, і вони мають свій голос, який не був почутий. Бо в Україні дуже важко видавати свою книгу або своїми словами описувати щось, щоб воно було доступне для ширшого суспільства. І ми концентруємося на довгі читання, бо наше розуміння також є, що у 200 до 500 слів не можна вглибитися в якусь тему і розвивати її. То читання є від 3,000 до 10,000 слів оповіді — є Fісtіоn, Nоn-Fісtіоn і чудові ілюстрації українських ілюстраторів.Просвітництво — це те, чим ви зараз вирішили зайнятися, або на що прийшов час у вас. Але чи воно спрацює, зважаючи на світові тенденції, що люди все менше і менше читають?Ну, я б хотіла, щоб ці тенденції трохи змінилися. І що ми зауважили в Україні, що немає такої зацікавленості у електронних книгах, а саме у паперових. Люди купують паперові книги. І вони читають. За останні п'ять років дуже підвищився рівень видавництва книжок, видання книжок і кількість українськомовних книжок та книжок, які написані українськими авторами. То я думаю, що, можливо, в Україні трохи по-іншому, ніж у решті світу, щодо цього, як люди читають.    

Про це лікарка, реформаторка, українська громадська та державна діячка Уляна Супрун розповіла у програмі "Люди Змін з Лесею Вакулюк" на телеканалі Еспресо.Її батьки — вихідці із Західної України. Змушені були виїхати з України, адже їхні батьки були задіяні у підпільних організаціях, коли совєти повернулися на західну Україну. Вони виїхали зі своїми батьками, переживши кілька років у таборах для переселенців у Німеччині, а тоді прибули в Штати."Моя мама приїхала через Луїзіану, за підтримки християнських організацій, які їх спонсорували, а батьки мого батька прибули завдяки допомозі родичів, які їх підтримали. Обидві сім'ї врешті-решт опинилися в Детройті, де мої батьки й познайомилися", - розповіла Супрун.Ніхто з них навіть не думав повертатися, згадує Супрун.Вони знали, що це буде або тюрма, або смертьВ Україні залишилися брати, сестри, близькі родичі, і було важко. Їх батьки переживали, що ті можуть бути покарані через них. Втім, повернення не було варіантом: занадто добре розуміли, що таке совєтська влада.У самих таборах біженці не опустили рук. Там відновили українські школи, культурні проєкти, "Пласт", "СУМ": "Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Там було українське життя", - згадує Супрун.Коли родина вже облаштувалася в США, зокрема в Детройті, українська ідентичність залишалася центральною в їхньому житті."Вдома ми розмовляли українською. Англійську мову я вивчила через старших брата і сестру, які ходили до школи. Мої бабусі й дідусі розмовляли лише українською, вони дуже калічили англійську. Це для нас було як дихати, — бути українцем", - каже  Супрун.Її родина зберігала традиції навіть тоді, коли довкола все було американське: школа, друзі, свята. Але в суботу — українська школа, в неділю — церква. "У нас були друзі, які не були українцями, але вони поважали, що ми хочемо зберігати своє. І ми самі цього хотіли. Особливо до 1991 року — коли в Україні не дозволяли українцям бути українцями, а ми могли. То ми ніби захищали це українство там, де воно було вільним", - додала вона.Нагадаємо, нещодавно вийшла книга "Клептократія по-американськи", автором якої є Кейсі Мішель. Видання стало результатом співпраці з українським видавництвом АRС.UА. Передмову до книги написала Уляна Супрун.

Ми з вами розуміємо, що єдність із Заходом - це для українців, для нашої країни фактично потреба виживання. Тільки у спілці разом із Заходом ми зможемо вижити і розвиватися. Але тектонічні зміни в зовнішній політиці Сполучених Штатів дуже сильно впливають на наше ставлення і до Америки, і загалом до Заходу. До чого це може призвести? Антизахідництво - це критичне або вороже ставлення до цінностей інститутів і впливу Заходу, передусім США та Європи. Воно може набувати різних форм: від скепсису до ліберальної демократії та прав людини до конспірології, що звинувачує Захід в усіх глобальних бідах. Антизахідні настрої активно підживлюються російською пропагандою. Питоме для Росії антизахідництво використовувалося для утримання України та інших поневолених нею народів в своїй орбіті. Воно активно пропагувалося через проросійських політиків, медіа, РПЦ.З іншого боку, антизахідництво може йти в парі з націоналізмом або навіть лівим радикалізмом. Соціологічні дослідження останніх місяців показують зростання недовіри українців до США та посилення антиамериканських настроїв у зв'язку зі зміною зовнішньополітичного курсу нинішньої адміністрації Білого дому.Сьогодні мій гість Вахтанґ Кебуладзе, український філософ. Ми з ним будемо говорити про антизахідництво. Я почну зі свого дитячого спогаду. Десь у класі сьомому-восьмому нас примушували робити інсталяцію на останній парті в класі - це був такий ніби "красний уголок": мох, цим мохом була викладена карта Радянського Союзу. І збоку на Радянський Союз зазіхав Захід. Теж були зроблені західні персонажі, там був дядюшка Сем, все це було вирізьблено з корінців, з якихось потворних, гнилих листків. І підпис був такий: "Не суй своє свиняче рило на наш совєцький огород". Я чогось так це запам'ятала - я вже тоді це ненавиділа. І я завжди думаю - скільки імперія вкачала в це антизахідництво, яке є питомо російською рисою, питомо російським наративом, скільки вона пропагувала це антизахідництво для нас.Вахтанґ КебуладзеІ ось зараз відбувається страшний сон - повністю все перевертається, коли ми бачимо, що цей Захід, а Америка для нас символізує теж Захід у першу чергу, починає говорити одним голосом із Росією.Коли ми познайомилися з тобою, ти якось іронічно говорив у своїх лекціях, що ти агент західного впливу. Як ти сьогодні реагуєш, коли люди, прості люди, кажуть: один убиває, а інший грабує, коли говорять про Путіна і про Трампа. Які ти аргументи для себе знаходиш і для цих людей?Багато дуже питань порушила. По-перше, проясню свій статус, що я мав на увазі, що я агент західного впливу. Це був початок нульових років, коли я повернувся з тривалого стажування в Німеччині. Я відчув, що моя місія, місія мого покоління - приносити в цей постсовєцький простір,  викладений з моху, прибрати цей мох і принести сюди хто що міг, культуру в цілому: я - філософію німецьку, хтось англійську, хтось американську, французьку, літературу, музику - те, від чого ми були відрізані в Совєцькому Союзі. Я в такому просвітницькому сенсі розумів завдання моє, мого покоління. Завдання змінюються, хоча це завдання також залишається дотепер.Інший момент – так, це була совєцька пропаганда, це була совєцька інформаційна політика, але не треба себе вводити в оману, зрештою, це одвічна позиція Росії, російської імперії. Тому що Совєцький Союз - це не просто, як часто-густо російські ліберали сучасні намагаються подати, що це була така помилка в історичному розвитку Росії. Ні, це і є органічне втілення імперської ксенофобії, бундючності, зверхності і агресії стосовно всього навколо. Насамперед, щодо Заходу.Фото: Gеtty ІmаgеsХоча в самій Росії, як ми знаємо, в ХІХ столітті виникає доволі потужний рух слов'янофілів і альтернативних західників. Питання, наскільки російські західники насправді симпатики Заходу, - це питання без однозначної відповіді. По-перше, саме поняття "Захід" доволі проблематичне. Тому що Захід - це те, що просто географічно на захід від нас. Тоді це Європа, Сполучені Штати, Канада, може. А Австралія, наприклад, яка сьогодні нас, наскільки я знаю, дедалі більше підтримує? Ну, Австралія – домініон Королівства Великої Британії. А Японія, наприклад, а Південна Корея? А "азійські тигри" (нові індустріальні держави Азії: Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея і Тайвань, - ред.), які після Другої світової війни стали ліберальними демократіями й зробили реальний стрибок (тому їх і називають "азійськими тиграми"), - вони змішали азійський спосіб існування, свої традиції, культуру, мистецтво, мову специфічну, але західний спосіб організації суспільства і економіки. Тому саме поняття "Захід" теж неоднозначне і воно доволі розмаїте.Я пам'ятаю, коли в 1990-ті роки я вперше опинився в Іспанії, мені казали: ну, зрештою, ми захід Заходу, ми західна частина Західної Європи, а ви східна частина Європи. Ми теж не німці і не французи - ми іспанці, каталонці, баски, галісійці.Тому коли ми використовуємо поняття "Захід", певною мірою ми потрапляємо в цю пастку імперську російську, що це щось гомогенне, для Росії вороже і для Совєцького Союзу, а тепер для путінської Росії. А це не так, це ніколи так не було. На щастя чи на жаль - це інше питання. І ніколи так не буде.Ну і, нарешті: це специфіка ліберальної демократії - те, що вона постійно змінюється. Те, що там постійно хвилі - політичні, економічні, вона не стала. Пам'ятаєш, чим нас намагався спокусити той самий Янукович, який був проєкцією Путіна? Стабільністю. Авторитарні системи начебто стабільні, принаймні вони намагаються таке відчуття в людей породити, що так було завжди, так є тепер і так буде завжди. Хоча це не так, ми це добре знаємо. Але ліберальний світ, ліберально-демократичний світ - він завжди мінливий, він завжди загрожений, тому що так, там направду вирішує народ, і народ може інколи помилятися.І ці песимістичні настрої щодо Заходу – вони не в Росії народилися. Згадаємо епохальну працю Освальда Шпенглера "Захід Заходу", яка виходить перший том 1924 року. Я так поетично перекладаю назву цього твору як "Захід Заходу", там така метафора – "захід сонця" і "країна вечора" ("вечірні країни"  - так німецькою називають західні країни).Тому ці настрої - те, що завершується історія Заходу, що Захід занепадає, відбувається "захід Заходу", - завжди присутні в історії західної цивілізації. І це теж добре. Тому що в історії цієї цивілізації завжди присутня певна самокритичність, самоіронія, і певною мірою це запорука здоров'я: вчасно побачити хворобу – це дає великий шанс її вилікувати.Якщо ми переходимо до теперішньої ситуації, то ми не в середині історії - ми на початку історії. Прихід Трампа до влади відбувся нещодавно і направду почали відбуватися, як нам здається, ці тектонічні зсуви. Але до чого це приведе, ми ще не знаємо - чи зруйнує це Захід, чи виникне нова конфігурація.Але просто ми знаємо в цій точці, що у відповідь на кровопролиття, яке ми бачимо, і руїну, і страшну геноцидальну війну проти нас, Америка, яку ми вважали союзником і партнером, раптом говорить "це не наша війна", урівнює нас з агресором, каже, що, можливо, це провина Зеленського чи ще когось. Тобто ми вже просто зараз бачимо те, що ми вважаємо чи що нам виглядає як зрада.Це так, але мені здається, що це має якесь глибше коріння. Якщо цей зсув насправді тектонічний, то це ж не може стосуватися лише України. І напевно, що на порядку денному пересічних американських виборців Україна не стоїть на першому місці, це очевидно. Я завжди згадую історію, наприклад, Сирії, коли в нас почався Майдан, потім вторгнення російське. Але в Сирії вже відбувалися жахи, і в цих жахах брала участь безпосередньо Росія. Режим Асадів - не Асада, а Асадів, - авторитарний антилюдяний режим там існував багато років. Де в нашій топографії, в нашій уявній світовій карті була Сирія? Десь дуже далеко, попри те що там гинули десятки тисяч людей, попри те що там була застосована хімічна зброя проти мирного населення. Тому, коли ми вимагаємо цієї емпатії і підтримки від інших, ми маємо розуміти, що такої самої емпатії, підтримки інші очікують від нас, а це, на жаль, не завжди так стається.Той самий кейс почасти також рідної для мене Грузії, коли 2008 року Росія вторглася на територію Грузії. Набагато раніше, але це було таке масоване вторгнення, коли до Тбілісі залишалися десятки кілометрів російським танкам. Яка реакція була в українського суспільства? Однозначна підтримка? Ну, я можу сказати, що величезна кількість людей взагалі просто не зрозуміла, що там відбулося.Це, зокрема, сталося через позицію українських медіа, які ретранслювали позицію наших політиків, окрім Ющенка, які казали, що мудро буде промовчати.Даруйте, це був 2008 рік, при владі був не Янукович і навіть не Кучма - при владі був Ющенко, якого ми привели до влади на Помаранчевому майдані.Але Ющенко поїхав до Тбілісі, підтримав.Поїхав, так. Але Ющенко не просто постать - це образ колективної влади, він президент, але не лише - і уряд, і парламент. І, до речі, що відбувається в Грузії зараз - який шалений відкат до Росії, до авторитаризму, до антидемократичних тенденцій.Я дуже хочу сподіватися, що це, як завжди, якесь тимчасове хитання на Заході. Причому якщо вірити все ж таки в цей один із головних образів Адама Сміта, цієї невидимої руки ринку, що в чому сила ліберальних демократів, в чому сила відкритого суспільства, в чому сила ринкової економіки - що там немає отаких прямих детермінацій, що, мовляв, якийсь покидьок ухвалює рішення і все валиться.Ні, є якась невидима рука, і вона все балансує. Там усе дуже темно зараз, і для нас це дуже боляче - те, що відбувається з Америкою. Але, наприклад, всі фіксують, що прокидається Європа, Стара Європа, що вона почала розуміти, що оскільки не можна покладатися на Штати так, як раніше, то треба щось робити тут, у себе вдома. І це вже збільшує допомогу з боку Європи.Чим це завершиться - невідомо, але отакий наслідок. Може, очікуваний, а може, неочікуваний Трампом - скажімо, не Трампом особисто, а взагалі всією цією новою командою.Ти зараз говориш про те, що відбувається в Америці всередині суспільства і які механізми можуть спрацювати. Але тут ідеться про те, що нас же ж тут з обіймами відкритими чекає п'ята колона, яка вже готова сказати: ідіть до нас, ви розчарувалися в американцях, ви розчарувалися в оцих європейцях, які роками висловлювали вам "занепокоєння", ідіть, ми пригорнемо, повертайтеся у свою цивілізацію. Ось що мене турбує - це ж гумус. Я чому почала з потвор, що лізли на мох, - що гумус готовий для нашого з тобою покоління, для старшого покоління, це все готове. Для молодшого покоління, яке дурять якимись лівими ідеями й розповідають про прекрасне минуле в Совєцькому Союзі, про рівність, про рівність можливостей, про безплатну освіту й медицину. Це все є – люди, які не жили там жодного року і не знають, що це… І коли ми говоримо про Америку, щоб не бути голослівними, я покажу зараз останнє, абсолютно свіже опитування Київського міжнародного інституту соціології. Перший графік показує, що на початок березня настрої гірші за ті, що були у 2022 році. Наприклад, у вересні 2022 року лише 15% респондентів вважали, що Захід утомлений від України і Захід буде тиснути на нас, щоб Україна пішла на поступки. А ось у березні 2025 року цей показник уже 30%. І це питання про те, що це і Європа, і Сполучені Штати - тобто так само на Європу кидає відбиток.Другий графік - це опитування щодо того, чи за президента Трампа можна очікувати справедливого мира в Україні. І ось що воно показує: у грудні 2024 року 31% українців вважали, що за Трампа Україна може розраховувати лише на несправедливий мир. За лютий-березень 2025 року частка песимістів зросла до 55-58%. Тобто майже 60% вважають, що нинішня американська адміністрація - це загроза несправедливого миру.Gеtty ІmаgеsЩе один дуже важливий момент, який мені весь час спадає на думку: я якось відчув це перед початком, здається, взагалі всіх цих подій 2013 року. Я перечитав восьму книгу "Політеї" Платона - дуже раджу почитати, - де він говорить про чотири форми правління і показує, як демократія через охлократію, тобто через владу толпи, може перетворитися на тиранію; як суспільство, в якому найвищою цінністю і чеснотою є свобода, перетворюється на суспільство, де найвищою цінністю є влада.Ситуація дуже-дуже схожа на те, що відбувається в Америці, ситуація дуже схожа на те, що може відбутися з нами. Єдине що - Платон це уявляє як цикли, коли потім усе повертається знову. Це один момент. І знову таки, це небезпека демократії: через охлократію, через владу натовпу, вона може перетворитися на тиранію. І не лише американська, не лише українська. Згадаймо, як Гітлер прийшов до влади. Спочатку путч невдалий, а потім на демократичних виборах Гітлер приходить до влади й починає товаришувати зі Сталіном, і вони розв'язують Другу світову війну як союзники.Паралелі дуже цікаві. Як Грицак пише в книжці про глобальну історію України, історія не повторюється, а римується, але рими доволі загрозливі. І на тлі цього, ясно, ми дуже болісно сприймаємо всі ці процеси, ми налякані. Ніхто, як українці і українки, у світі не знає, що таке Друга світова війна. Невипадково Тімоті Снайдер називав наші землі Вlооdу Lіnеs, "криваві землі". І те, що, до речі, американці багато не розуміють, або не хочуть розуміти, що найбільші жертви були з боку українців, а не росіян - в усіх сенсах цього слова.Спасибі Тімоті Снайдеру, що він постійно це підкреслює.Тімоті Снайдер, Фото: UNІТЕD24Так, тому що не росіяни виграли цю війну і Другу світову. І багато росіян, навпаки, на боці нацистів воювали - армія Власова і все інше.По-перше, справедливість - це теж дуже важлива цінність саме Західної цивілізації. Тому що навряд чи справедливість є цінністю в Росії або в Китаї, наприклад. Тому коли ми говоримо про справедливість - ми вже говоримо, як західні люди. Тому що justісе fоr аll  ("справедливість для всіх") - це дуже важливий слоган саме Західної цивілізації. І те, що ми про це говоримо, говорить про те, що ми західні люди, ми належимо органічно до цієї цивілізації. Ми назвали свій Майдан Революцією Гідності, слоганом обрали свободу - це наша релігія. Це головне.Тобто ці дві найважливіші цінності Західної цивілізації - незрозумілі, або навіть загрозливі для тих самих росіян. А сьогодні ми говоримо про справедливість - це теж важлива західна цінність. Ми західні люди. І, до речі, треба просто подивитися на себе в дзеркало і зрозуміти, що Захід не десь там, в Америці, чи в Берліні, чи в Мадриді, чи в Лондоні, - Захід тут. Ми є західними людьми, і, може, уже нам доведеться дорослішати. Це виклик перед нами.І тоді в мене питання таке: коли ми говоримо про справедливість, ті люди, які відповідають на це питання, - як вони розуміють цю справедливість? Що означає справедливе завершення цієї війни? Повернення до кордонів 1991 року? А по той бік кордону агресивна, ксенофобська, антилюдяна російська імперія? А по цей бік кордону величезна кількість людей, які сприймають російське як рідне, говорять російською, читають російські книжки, слухають російську пропаганду? Скільки зараз навколо нас, навіть тут, у нашому вузькому колі, де ми начебто почуваємося комфортно, мови нашого ворога - російської мови! Ми подорослішали? Чи ми інфантильні діти, які хочуть, з одного боку, зберегти свій комфортний світ, такий незрозумілий, напівтемряву оцього російського світу - читати ті самі жахливі російські книжки, слухати ту саму російську музику, виховувати своїх дітей російською мовою і чомусь прагнути справедливості - щоб ця Росія платила нам репарації, щоб російські злочинці були покарані.Так, у нас є своя відповідальність. Але так само в нас є велике розчарування в американцях, скажімо, в американському уряді, в американській владі. У нас є велике розчарування так само в європейських партнерах, які не давали нам достатньо допомоги. Але, до речі, ти дуже правильно кажеш про те, що ми вперше, можливо, в історії відчуваємо і свою силу. Тому що ми ті, що нагадуємо Заходу про цінності - про справедливість, про свободу. Вони виявилися крихкими, і ми їм нагадуємо про ці цінності, і ми проливаємо кров за ці цінності. І ми ніби свою силу починаємо відчувати. Але загроза того, що ми повторимо грузинський шлях, є дуже велика.Своє завдання я бачу насамперед у тому, щоб до наших іноземних колег, партнерів, людей, які нам симпатизують, які готові нас підтримувати або які ще не визначилися і коливаються, доносити наше бачення, нашу візію того, чим є насправді Росія і чим є ця війна.Але наскільки мені важко це робити, коли за моєю спиною стоять люди, які, виявляється, люблять Росію, у захваті від російської культури. Такі люди є серед наших так званих письменників, скажімо, які підписують ганебний лист на підтримку пам'ятника Пушкіну, і не лише в Одесі.І коли ми намагаємося донести, що це Росія - агресор, що це не просто Путін, що це російська стратегія віками така, що ця вся російська культура легітимує це. І що це імперська так звана культура. І що ми не можемо  відсепарувати: отут поганий Путін - а тут прекрасні, прекраснодушні російські інтелігенти. І про це ми маємо говорити нашим західним колегам.Але як я можу про це говорити, коли, як ти кажеш, тут величезна п'ята колона, яка готова завтра повернутися до того трибу життя, яким вони жили, і для них, може, це буде справедливістю. Може, коли людей питають про справедливе завершення війни, вони це мають на увазі? Що вони мають на увазі? Соціологія, кількісна соціологія - це дуже важлива наука, але вона ж не дає інтерпретації.Коли я дивлюся на це все, думаю: може, якраз оце розчарування в Америці і розчарування в Росії тому, що для багатьох розчарування почалося в Росії лише в 2022 році? І можливо, ці два великі розчарування нарешті приведуть нас до такого відчуття суб'єктності і відчуття того, що ми нарешті сильні. Чи ти бачиш в українському суспільстві потенціал інтелектуальний зрозуміти, що ми не є підлеглі імперії, що для нас Америка чи Європа не є якийсь ідеал, а сприймати їх просто як партнерів з їхніми недоліками. Це можливо таке?Тут є кілька загроз. Перша загроза - це очевидно Росія. Росія - це просто загроза нашому фізичному існуванню. І якщо не фізичному існуванню, то нашій свободі і гідності, тому що кого не вб'ють, того перетворять на рабів, у мене тут ілюзій немає. І ця загроза найстрашніша сьогодні, і дай боже нам із цим упоратися.Значить, ми зрозуміли, що це не брати. Тепер щодо Америки.Так. Друга загроза - та, що це може нас тягнути до доволі популярної ідеї, до речі, серед дуже патріотично налаштованих людей.Третій шлях. Я коли чую "третій шлях", я відразу вже розумію, що це контора.По-перше, це фашистська ідея - третій шлях. По-друге, немає ніякого третього шляху. Для України точно нема третього шляху. Тому що або ми частина Заходу, якого - не знаю, в якій конфігурації, вона постійно змінюється в цієї цивілізації. Може, ми опинимося в одному човні з Японією, скажімо, а не зі Сполученими Штатами, або з Австралією. Яким буде майбутнє, я не знаю, футурологія - це не наука, я не даю прогнози тому.Ми маємо усвідомити, що немає для нас ніякого третього шляху. Для нас є лише один шлях - це шлях цивілізації нашої, яка називається Західна, хоча про це можемо говорити, скільки є і чи є інші цивілізації в цьому світі. І чим є інше, незахідне. І тут постає усвідомлення того, що ми маємо подбати про самих себе. Зрештою, що таке належить до Заходу? Це пройти через просвітництво. А мені здається, найкраще визначення просвітництва дав Кант. Що таке просвітництво  це здатність користуватися власним розумом самотужки і, відповідно, ухвалювати власні рішення, тобто бути дорослим. Наприклад, у Росії просвітництва як такого не відбулося. Зрештою, і маємо те що маємо, це одна з дуже важливих причин.І ясно, що сьогодні така позиція нас штовхає до розуміння, чи ми маємо мати власну суб'єктність. А на тлі тих загроз, які сьогодні є, це насамперед дуже потужна армія. І те, що це усвідомлення приходить, з одного боку, - це добре, але, з іншого боку, я бачу ще одну загрозу. Точніше не загрозу - це тенденція, яка неуникненна, як на мене, і ми маємо її прийняти, і ми маємо розуміти, як із нею працювати, - це мілітаризація нашого суспільства. Непросто, адже, знову-таки, це інфантильна позиція: ми матимемо сильну армію і вона нас захистить. Ні. У цій ситуації так не спрацює.На жаль, я кажу на жаль, тому що я пацифіст, я людина, яка ніколи не хотіла війни ніде, насамперед на території моєї Батьківщини. Я людина, яка завжди була дуже далека від армії, мілітаризму і всього іншого. Але я усвідомлюю, що в нас іншого виходу немає - це мілітаризація всього суспільства. Це означає, що так, армія воює, а суспільство її підтримує. В цьому сенсі наш друг і твій колега Павло Казарін дуже влучно мені сказав, що сьогодні, на жаль, у нас немає іншого вибору: або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ - фінансово, морально, психологічно, хто як може.Але тут є загроза. Тому що все ж таки дуже важко зберегти ліберальну демократію в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти ці цінності гідності, свободи, рівних прав людини, справедливості в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти те, чим ми з тобою займаємося, - гуманітаристику: літературу, філософію, журналістику - вільну, не пропаганду, а вільну журналістику в мілітаризованому суспільстві. Але сказати просто, що тому нам не потрібно мілітаризоване суспільство, теж не випадає.І ця загроза дуже-дуже складна, з якою нам теж доведеться, я дуже сподіваюся, що доведеться, що все ж таки Росія нас не переможе, що Захід нас підтримуватиме надалі, але це означатиме, що ми перетворюємося поступово на фортецю, якою, до речі, Київ завжди і був, але він був фортецею, побудованою Росією проти Заходу, а сьогодні ми стаємо західною фортецею проти Росії.І до речі, мені спало на думку… У перші дні вторгнення я гуляв із собакою на "Арсенальній". І - тривога, а ми ж не знали, як реагувати. Я думаю: ну, що треба робити? А, мабуть, метро "Арсенальна" - це ж типу укриття, треба туди спуститися. Я потім ніколи туди не спускався, зрозумів, що я не витримаю там більше 15 хвилин, дуже холодно, краще я помру від бомби, ніж від цього. Але в чому іронія така долі: як будувалися ці станції метро – зокрема, як укриття проти оцієї загрози жахливого Заходу, який зазіхає на їхню, не на нашу з тобою, а на їхню совєцьку Батьківщину.А сьогодні це працює на нас проти них. Історія доволі іронічна.Почуття гумору в Бога. Я, до речі, коли люди сильно нарікають на європейців чи на американців, завжди кажу: слухайте, у нас до 2014 року армія стояла на західних кордонах, не на східних. І ми називали 30 років незалежності, ми казали "стратегічний партнер" щодо Росії. Для мене було відкриття: мені Євген Марчук сказав, що ми до 2014 року ділилися розвідданими, спецслужби наші. Я не знаю, що там нам росіяни давали, нібито був обмін.Ти сказав про пацифізм. Я якраз тут собі виписала пост цікавий Олесі Островської, яка написала про американську контркультуру 1960-1970-х років з пацифізмом. Я пригадую наше з тобою покоління, як ми сприймали цю музику. Це в нас було теж - такий символ свободи, незалежної музики. Протест проти війни у В'єтнамі.Не тільки музика - кінематограф, література, живопис.Тобто творчість, свобода, права людини і так далі. Але з сьогоднішньої перспективи, коли дивитися в сьогоднішній оптиці і знаючи риторику Трампа і його команди, це сприймається інакше. І ось Олеся пише: "Сьогодні я думаю, що мені бракує голосу в'єтнамців, яких, на вимогу цих прекрасних гуманістів, мали покинути американські війська. Ну, бо війна - це погано. Тому мені здається, що американський антивоєнний рух 1960-х паразитував на безголоссі і замовчуванні слабкого. Подібно до того, що так сильно обурювало мене в листах і виступах антивоєнно налаштованих німецьких інтелектуалів старшого покоління: давайте просто заплатимо за мир українцями. Чорнота непомітна, аж поки ти не опинишся в тій точці, яка стосується тебе". Ти казав про Сирію. Чи тобі відгукується оця паралель?Дуже складна ситуація з цим, тому що історія не повторюється. Але паралелі певні є. Втім я вважаю, що для нас загрозливо проводити паралелі з В'єтнамом. Чому - тому що все ж таки у В'єтнамі був конфлікт усередині одної країни. В'єтнам був поділений на південний і північний, так само як Корея, тільки в Кореї це зафіксувалося, а у В'єтнамі, на мій превеликий жаль, північний В'єтнам за підтримки авторитарних і тоталітарних режимів переміг південний В'єтнам. І Штати були союзниками південного В'єтнаму, але все ж таки вони були союзниками не держави. Вони були союзниками частини держави.Тут ситуація докорінно відрізняється від української ситуації, тому що наші союзники - союзники не якоїсь частини українського суспільства. Наші союзники - це союзники суверенної, незалежної, демократичної, попри всі негаразди з нашою демократією, держави, яка потерпає від агресії жахливого авторитарного ксенофобського ворога.Ба більше, нам загрожує не просто зміна політичного ладу - нам загрожує винищення українськості як такої. Тому що оці російські покидьки - вони не приховують те, що їхньою метою не є просто захоплення якихось територій, їхньою метою є знищення України. А що це означає? Це фізичне знищення тих людей, які з цим не погоджуються, перевиховання дітей – те, що вони роблять. Тобто це реальний нацизм.Сьогоднішній нацизм має таке обличчя. Росія, росіяни - це нацисти, причому практично всі, тому що величезна підтримка Путіна, принаймні в українській війні. Це докорінно відрізняє ситуацію. Все ж таки південним в'єтнамцям не загрожувало те, що їх знищать як в'єтнамців. Там була все ж таки боротьба політичних режимів. Тому паралель є, але не така.Щодо пацифізму. Це було ясно, що це були всі ліві рухи здебільшого, але вони - про це я скажу згодом - ведуть до доволі негативних наслідків, одним з яких, хоч би як це було дивно, є Трамп. Але я хочу зараз інший бік цієї історії висвітлити, тому що в людській історії все амбівалентно, немає однозначно білого і чорного. Є інколи, але не в історії демократичних країн. Так, в історії нацистської Німеччини Гітлер - це зло абсолютне, або в історії Росії завжди практичне зло при владі. Зрештою, завжди - ніколи там нічого іншого і не було.А в ситуації зі Штатами, з одного боку, ці пацифістські рухи з нашої сьогоднішньої перспективи сприймається, не хочу сказати негативно, але неоднозначно. Але я запитаю в інший спосіб: чим вирізняються все ж таки Штати, які багато людей і народів і націй звинувачують в імперіалізмі? Я був уперше в житті в Мексиці в минулому році на книжковому ярмарку - мексиканці сприймають американців як імперіалістів. Навіть не іспанців, колонією яких вони були, а саме американців.Але в культурі американській є дуже потужна рефлексія щодо цих подій. І ця вся пацифістська антивоєнна історія - це ж потужна рефлексія, яка не давала Штатам перетворитися на таку огидну, абсолютно антилюдяну імперію, якою є Росія.Найяскравіший приклад - це фільм Копполи "Апокаліпсис сьогодні". Причому це ж яка цікава історія: Коппола переносить сюжет Конрада про Бельгійську Африку, здається, про Конго. Це антиколоніальний роман "У серці темряви", або "У серці пітьми", є кілька перекладів українських. Це одна з перших спроб рефлексії щодо колоніального минулого. До речі, Конрад народився на території України, неподалік від Житомира, і став класиком англійської літератури, вивчивши англійську доволі пізно. Це один із перших, я б не сказав, антиколоніальних романів, але романів, де   цей спадок колоніалізму починає переосмислюватися. Що робить Коппола - він переносить цей сюжет уже до В'єтнаму ХХ століття і знімає один з найголовніших фільмів антивоєнних в історії людства.Чи є щось схоже в історії російської - я не кажу політики - так званої великої російської культури? Нуль. Я не був присутній на вашій дискусії з Ріффом, що, мовляв, Толстой написав антивоєнний роман. Який там антивоєнний?Так, це була дискусія з Девідом Ріффом, кореспондентом і журналістом нью-йоркським, який переконував нас, що "Війна і мир" - це пацифістський роман.Ні, ні, це помилка! Це абсолютно пропаганда війни, це пропаганда священної війни заради Росії і тих викривлених цінностей, які вони насаджують. Тому на цей момент ми маємо зважати. А щодо, я б так сказав, провини лівих, - так, це є. І певною мірою реакція американського суспільства, ця потужна підтримка Трампа і трампізму неочікувана для нас. Певною мірою, не лише – знову-таки, немає причинно-наслідкових зв'язків в історії, але є різні мотиви, є різні сюжети, які ведуть до цього. Певною мірою сталося також через те, що не лише в американських, а світових інтелектуальних елітах запанували ліві. Зрозуміло, через травму нацизму. І, знов-таки, це не причина, немає причин - це мотиви, певні імпульси.Зрозуміло, чому це виникло, - тому що цивілізований світ злякався нацизму і фашизму у ХХ столітті, і цей жах нацизму і фашизму породив оцю реакцію. Але це те, що ми постійно намагаємося донести до наших західних колег, - що ті злочини, які на території Європи чинили ультраправі нацисти і фашисти, на теренах України чинили ультраліві - російські більшовики, які, зрештою, у своїх практиках нічим не відрізнялися від фашистів і нацистів. Це такі самі були покидьки, і вони ними залишаються. А скільки ми тягнемо з минулого всіх цих практик нащадків, людей, які мають ці викривлені уявлення про світ тощо. І цього ліва інтелектуальна еліта європейських американців взагалі не помічала.У чому їхня помилка і в чому їхня провина - у тому, що вони затуляли очі, вони не хотіли цього бачити. І через це, що домінувала така сліпота насправді до загрози лівого тоталітаризму, лівого концтабору на ім'я Совєцький Союз, є невизнання дотепер більшої частини ліберально-демократичних країн Голодомору як геноциду в Україні, який був влаштований сталінізмом, і багато інших прикладів можемо навести.І тепер маятник хитнувся в інший бік. Це не через симпатію, ясно, до України і не через бажання визнати Голодомор геноцидом - там для цих людей, які голосували за Трампа, це можуть бути взагалі невідомі історії. Але в них перед очима були оці ліві, які теж, зрештою, продукували викривлену картинку світу. І це було не причина, але це був один із мотивів.Що тобі дає оптимізм вірити, що це божевілля, яке ми бачимо, це відчуття кінця світу, яке часом виникає, коли ти бачиш, що відбувається у світі, що тобі оптимізм дає вірити в те, що цей маятник божевільний хитнеться в бік цінностей, етики, моралі, гуманізму?Ну, по-перше, що таке оптимізм? У нас з нашим з тобою другом, з Володею Ярмоленком, є така формула "песимізм у мисленні - оптимізм у дії". Поки що доволі все темно попереду, і сподіватися на дуже швидкі позитивні зміни не випадало навіть наприкінці 2024 року, до обрання Трампа президентом і до всіх інших подій, які відбулися потім, а зараз і поготів.Але що, хочу - мушу, як говорить українська приказка. Ми маємо діяти так, начебто наші дії можуть вести до кращого світу, в якому хочеться жити і в якому хочеться, щоб жили наші діти, наші нащадки.Що мені дає надію - все ж таки віра в ліберальну демократію. Це не найкраща система організації людства. Я не пам'ятаю, кому приписують цю думку…Черчиллю.Це не найкращий спосіб організації людства, життя людей, але це єдиний можливий. Єдиний можливий, коли люди взагалі зберігають людську подобу, які не перетворюються на таких монстрів, на яких перетворилися, та зрештою завжди й були росіяни, або на тих монстрів, на яких перетворилися німці під час панування нацизму.Тому що ліберальна демократія дає можливість збалансувати всі ці різні впливи і все ж таки   побудувати таке суспільство, де явно більшість людей може жити вільно і гідно. Тому віра лише в це. Більше нема на що сподіватися. І якщо вірити нашій Лесі, що ми маємо без надії, або попри надію сподіватися, соntrа sреm sреrо, - то такий наш mоdus vіvеndі (спосіб життя, - ред.), він завжди був і залишається.

Нині знову Макрон та Каллас, але також Туск, фон дер Ляйєн, Шольц і навіть Мелоні, яка останнім часом демонструє особливу позицію всередині ЄС, і ціла низка фігур нижчого калібру. І, що показово, ці заяви зроблені у вихідний. Важливі й самі заяви, які в нас вже звично висміюють і недооцінюють. Тому що всі вони лягають, може навіть у несвідому, але можливо й у сплановану гру: помножити на нуль Віткоффа як головного путінферштейнера в Білому домі. І саме тому ми отримали два головні заряди й з іншого боку Атлантики: заяви Келлога та Рубіо. Звісно, вони були з поклонами Трампу, як і від частини європейців. Але куди без цього. Після Кривого Рогу вони мовчали, а ганебний пост посолки США запам'ятаємо надовго. Після третього візиту Віткоффа до Путіна і демонстративного самоусунення Рубіо та Держдепу — наближається кульмінація. Читайте також: "РФ обирає продовжувати війну всупереч пропозиціям Трампа": світові лідери відреагували на російську балістичну атаку по Сумах(І ще окрема реакція близького до Трампа іншого спецпосланника - Річарда Гренела). При хорошій розв'язці Віткоффа підуть на*уй. Якби це не виглядало цинічно, але його опоненти використають трагедію в Сумах проти нього. І справа не лише персонально у Віткоффі, але буде атаковано всю політику капітуляції України (та США) перед Путіним. Тому у грі і європейці. Після Кривого Рогу це не було зроблено, бо позиції Віткоффа ще не були достатньо ослаблені. Тепер клієнт вже дозрів: жодної користі за сто днів своєму патрону не приніс.ДжерелоПро автора: Олег Манчура, журналіст.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

У штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулася зустріч "коаліції охочих" щодо цілей можливої майбутньої військової місії під керівництвом Великої Британії та Франції, яка мала б завадити Росії вдруге напасти, якщо у війні в Україні досягнуть мирного врегулювання. Проте жодних перспектив припинення вогню не видно. Москва досі вважає, що може перемогти у війні. Про громадян Китаю, які воюють на стороні Росії, їх мотиви та жалі, що потрапили на війну. Та про відставку посла США в Києві. Ось дещо з того, про що писали у світових ЗМІ минулого тижня. "Британські війська можуть бути в Україні протягом п'яти років після війни", Тhе Теlеgrарh, Велика Британія Британія розглядає можливість розміщення військ в Україні на п'ять років відповідно до планів, які обговорюють союзники. Розгортання має допомогти навчити і відновити ЗСУ, щоб завадити новому нападу Володимира Путіна. Схема поетапного розміщення військ була порушена під час дискусій, які ведуть Велика Британія та Франція в "коаліції охочих" підтримати післявоєнну мирну угоду. За планом, очолювані Європою сили направлять в Україну, щоб стримати РФ від порушення мирної угоди та дати Києву перепочинок, в разі укладення такої угоди. Французькі військові планувальники вважають, що малоймовірно, що Путін нападе знову, зокрема на західні сили в Україні, коли його війська здатні захопити лише невеликі території. За планом, очолювані франко-британськими "силами заспокоєння" війська запропонували б допомогти захистити небо і море України. Але їх головною метою було б негайно розпочати допомогу у навчанні та відновленні ЗСУ для стримування наступної російської атаки. Пізніше вони виходитимуть поетапно, а останні війська залишать приблизно на п'ять років. Наші чотири цілі у військовому плануванні: захистити небо, море, підтримати мир на суші та відновити ЗСУ Це поставило б Лондон, Париж та їх західних союзників у перегони за відновлення та зміцнення ЗСУ до того, як Москва знову буде готова вести повномасштабну війну. Керівники британської, данської та німецької розвідок вважають, що Путін може бути готовий уже через п'ять років. Британський міністр оборони Джон Гілі заявив, що не буде розкривати деталі планів, бо це "зробить Путіна мудрішим". Але сказав: "Наші чотири цілі у військовому плануванні: захистити небо, море, підтримати мир на суші та відновити ЗСУ. Самі українці кажуть, що найкраща гарантія безпеки на майбутнє - сила української армії і здатність надалі самим стримувати Росію". Недавно відбулися переговори британського адмірала, сера Тоні Радакіна, голови британських збройних сил, і генерала Тьєррі Буркхарда, його французького колеги, та їхніх українських колег. Після цього міністри обговорили, що їхні країни готові дати для потенційних сил, включаючи сухопутні, морські та повітряні сили, матеріально-технічну та розвідувальну підтримку. Міністри, які прибули на переговори в четвер, що символічно відбулися в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі без США, припустили, що вони все ще не знають про формат будь-якого потенційного розгортання сил в Україні. Останніми тижнями дискусії щодо можливої ​​"коаліції охочих" зайшли в глухий кут, бо мирні переговори під керівництвом Дональда Трампа не привели до припинення вогню. Це затримало політичні рішення щодо варіантів, які розробляє команда з майже 200 військових планувальників. Трамп не дав зрозуміти, що дозволить США брати участь у будь-яких "силах заспокоєння" Інші країни занепокоєні щодо відправлення військ в Україну без того, що британський прем'єр Кір Стармер назвав "захисним механізмом США". Наразі Трамп не дав зрозуміти, що дозволить США брати участь у будь-яких "силах заспокоєння". У п'ятницю Гілі оголосив про виділення Києву додаткових $600 млн для закупівлі сотень тисяч дронів і обслуговування обладнання та транспортних засобів, наданих Британією. "Союзники України ведуть переговори, щоб забезпечити неіснуючий мир", Роlіtісо, США Союзники України, які формують "коаліцію охочих" у четвер провели переговори про те, як створити місію безпеки, яка б охороняла мирну угоду з Росією. Але поки що Москва відмовляється припинити бойові дії. Трамп обіцяв припинити війну, змушуючи Росію і Україну досягти часткового припинення вогню, але росіяни не погодилися, і бої тривають. Зараз Росія починає масштабний наступ, водночас атакуючи об'єкти цивільної та енергетичної інфраструктури України. Розвіддані показують, що Путін все ще вірить, що у нього є шлях до військової перемоги, і вважає, що його переговорна позиція покращується завдяки невеликим успіхам на полі бою. Коаліція з приблизно 30 країн без США має на меті побачити, яку підтримку вона може запропонувати Україні для стримування наступного нападу Росії в разі мирної угоди чи припинення вогню. У той час як пропозиція президента Франції Еммануеля Макрона спочатку стосувалася переважно європейських солдат в Україні, зараз також розглядають підтримку з повітря та на морі. Найкращий спосіб закріпити перемир'я - сила самих ЗСУ Але не може бути розкладу розгортання військ, поки не буде припинення вогню. Гілі підкреслив, що місія не буде "миротворчою силою", яка розділятиме ворогуючі сторони. "Найкращий спосіб закріпити перемир'я - сила самих ЗСУ", - додав він. Ще однією складністю є небажання США надавати допомогу у військовій місії в Україні. Багато країн побоюються відправляти війська без логістики, ППО та розвідувальної підтримки США. "Коаліція намагається втримати США на борту", - сказала Каллас. "Ми наголошуємо, що США мають бути ключовим гравцем у забезпеченні миру в Україні", - сказав міністр оборони Фінляндії Антті Хаккянен. "Чому китайські солдати воюють в Україні?", Тhе Есоnоmіst, Велика Британія Президент Володимир Зеленський 8 квітня опублікував відео, яке, за його словами, показує одного з двох громадян Китаю, захоплених ЗСУ під час бою на стороні Росії. Китай військово підтримує Росію, додав він на брифінгу, і "США повинні звернути на це увагу". Наступного дня він опублікував друге відео обох чоловіків, які назвалися Чжан Реньбо і Ван Гуанджунь, а також фото їхніх китайських паспортів. Зеленський заявив, що Україні відомо про понад 150 китайців, які воюють на стороні Росії. МЗС Китаю відповіло, що перевіряє заяви українців і не підтримує участь своїх громадян "у військових операціях будь-якої сторони". Попри те, що Пекін постачав компоненти подвійного призначення для російської оборонної промисловості, тримав російську економіку на плаву через закупівлі енергоресурсів і сприяв пропаганді, звинувачуючи Україну та НАТО у війні, його лідери постійно заявляли про нейтралітет і намагалися уникати прямої військової участі. Немає доказів, що громадяни Китаю, які воюють на стороні Росії, перебувають на державному утриманні. Але не дивно, що вони там є. Ті китайці, хто воює за Росію, кажуть, що шукають гострих відчуттів і грошей. Деякі також керуються націоналізмом. 23-річний хлопець із провінції Ганьсу розповів Іnіtіum, незалежному виданню за межами Китаю, що прилетів до Москви у 2023-му після того, як побачив відео в соцмережах, яке обіцяло високу зарплату. Він працював пожежним і заробляв $400 на місяць. Як найманець міг заробляти вп'ятеро більше. Перед смертю Чжао опублікував відео, де закликав співвітчизників не йти на війну Інший розповів, що хотів відчути війну, натхненний китайськими патріотичними фільмами. Чжао Жуй, 38-річний житель Чунціна, приєднався до війни, бо хотів воювати з японцями, які допомагають Україні. У 2023-му його вбив український дрон. Більшість китайських солдатів об'єднує потім жаль. Перед смертю Чжао опублікував відео, де закликав співвітчизників не йти на війну: "Знайдіть роботу в Китаї, і зможете заробити стільки ж". Інший казав, що росіяни "не ставляться до нас як до людей". Ще один сказав, що росіяни використовують їх як "гарматне м'ясо". Його закрили в ямі з російськими дезертирами після скарг на погане спорядження, і він втратив бажання боротися, але йому не дозволили поїхати, і він не думає, що китайське посольство допоможе. Частина добровольців також воює на стороні України. Пен Ченьляна з провінції Юньнань сім місяців утримували в Китаї після публікації антиросійських і проукраїнських повідомлень на Х у 2023-му. У 2024-му він вступив до Іноземного легіону. Його вбили пізніше того року. Перед смертю Пен зняв відео, тримаючи прапор Тайваню, заявивши, що хоче, щоб його пам'ятали разом із Ценг Шен Куангом - тайванським добровольцем, який загинув, борючись за Україну у 2022-му. "Посол США в Україні покидає свій пост", Тhе Fіnаnсіаl Тіmеs, Велика Британія Посол США в Україні Бріджит Брінк йде у відставку через посилення політичних розбіжностей з адміністрацією Трампа. Її відхід також відбувся на тлі погіршення її стосунків із Зеленським, хоча, за словами джерел, це не було причиною її відходу з посади. Брінк - кадровий дипломат, якого Трамп призначив послом США в Словаччині під час першого терміну. Пізніше президент Джо Байден призначив її послом в Україні. Люди, знайомі з рішенням Брінк піти у відставку, сказали, що на неї посилився тиск Трампа, і Вашингтон поставив під сумнів її готовність підтримати стратегію США щодо України. Трамп прагне швидкого припиненні війни і намагається нормалізувати відносини США з Росією через прямі переговори з Путіним, а також назвав Зеленського "диктатором". Представник Держдепу сказав: "Брінк йде у відставку. Вона була послом три роки - це довгий час у зоні бойових дій". Напруга між Брінк і Зеленським стала очевидною останнім часом Напруга між Брінк і Зеленським стала очевидною останнім часом. Минулого тижня президент України критикував посла після російського ракетного обстрілу його рідного міста Кривий Ріг, у результаті якого загинуло 20 людей, зокрема дев'ять дітей. Після атаки Брінк написав на Х: "Я нажахана, що біля дитячого майданчика та ресторану в Кривому Розі влучила балістична ракета. Понад 50 людей отримали поранення і 16 убиті, зокрема шестеро дітей. Ось чому війна має закінчитися". Зеленський зазначив, що Брінк не поклала провину за атаку на Росію та написав у Теlеgrаm: "На жаль, реакція посольства США неприємно дивує: така сильна країна, такий сильний народ і така слабка реакція. Крім того, вони бояться говорити слово "російський", коли говорять про ракету, яка вбила дітей". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що для Путіна означають переговори: світові ЗМІ написали Брінк використала останній пост на Х у середу, щоб дати зрозуміти, хто відповідає за напад: "Сьогодні я віддала шану родинам і близьким загиблих під час російського касетного ракетного обстрілу Кривого Рогу 4 квітня". Західні дипломати в Києві сказали, що Брінк була ключовим захисником Києва публічно і приватно з перших тижнів вторгнення. Один описав її як "сильний характер" і "серйозного дипломата", але тиск Трампа на Зеленського взяв своє. За 75 днів до інавгурації Трампа вона 53 рази критикувала Росію та війну в Україні Українські посадовці заявили, що вважали Брінк надто критичною щодо них, особливо щодо зусиль Києва з викорінення корупції. Вони вказали на помітні зміни в її посланнях останнім часом, які, на їхню думку, більше відповідають Трампу та дедалі більш критичні щодо України. Після сварки Трампа і Зеленського у Білому домі в лютому Брінк підтримала президента США в соцмережах. Огляд її публікацій на Х до і після вступу Трампа на посаду 20 січня показав явну зміну її публічних заяв, особливо щодо Росії. За 75 днів до інавгурації Трампа вона 53 рази критикувала Росію та війну в Україні. За 75 днів після лише п'ять разів опублікувала дописи зі згадками про Росію, жодна з яких не поклала відповідальність за атаки на Україну.

Раптом несподівано Головком Сирський проговорився про справжню мету цифровізації.Цивільні цифровізатори ретельно уникали озвучування цього важливого, хоча й прихованого аспекту. Але кадровий військовий не звик до всіх цих психологічних хитрощів, недомовленостей, завуальованих еківоків. Військовий звик говорити прямо, як є. І сказав так, як йому постійно доповідають.І то є свята правда, товариство. Повністю згоден із головнокомандувачем. Людина, яка встановила собі будь-який застосунок, автоматично надає розробнику (у випадку Дії – рідній "державі") щонайменше: дані про марку та модель свого смартфона, дані про операційну систему та її версію. Без цього неможливо завантажити ту версію застосунку, яка відповідає операційній системі користувача.Також може передаватися розробнику ІР-адреса, за якою можна приблизно встановити регіон перебування користувача. Читайте також: Навіщо нам підкидають "зацифровану" корупціюЯкщо ІР-адреса належить оператору мобільного зв’язку – це взагалі джек-пот, оскільки підтягує "державі" (через "чорні скриньки" операторів) ще більше даних: номер мобільного, ІМЕІ апарату, МАС-адреса, дані про дзвінки, обсяг використання мобільного трафіку, які ресурси відвідував, як довго на них перебував, якими месенджерами користувався, який браузер та його версія, у яких банках має акаунти, у яких соцмережах зареєстрований, як часто і як довго ними користується та ще купу персональної інформації, яку можна отримати з аналізу трафіку мобільного пристрою.І все це користувач надає розробнику тієї ж Дії добровільно, без примусу. Бо ж зручно. До речі, РезервХрест розробляли також команда Федорова.Колись казали: очі – дзеркало душі. Це вже давно не так, товариство. Смартфон – ось сучасне та значно інформативніше "дзеркало душі" людини. І ще - "маячок" геопозиції. А якщо встановлена Дія – то ще й своє цифрове фото, ПІБ, дата народження, діти, шлюби, штрафи, як, коли, за кого голосував (це на майбутнє). А якщо ще встановлені РезервХрест, телеграм, ТікТок – такій людині можна сміливо пропонувати встановити поліцейську відеокамеру у спальні та у ванній – вона, скоріш за все, погодиться.Про всі ці аспекти приватності, конфіденційності, захисту персональних даних я розповідаю роками, а щодо Дії та її ідеологічної шкідливості — вже шостий рік. Що м’якою лапкою "цифровізації" громадян позбавляють громадянських прав. Що "Чорне дзеркало" - це не прикольна фантастика, а мануал, план та напрямок дій.Недарма ж чиновницький апарат виділив на важливу задачу цифровізації аж цілого віцепрем'єр-міністра з безмежними повноваженнями.Читайте також: "Чорне дзеркало" - це про нас?Відбувається досить просто річ насправді: державі вкрай необхідно цифрувати усіх хом’ячків, щоб тримати їх максимально під контролем. А хом’ячки самі раді цифровізуватися — бо це їм зручно. Ідеально наче, стратегія  Wіn-Wіn.Псують картину лише окремі нігадяї, які кричать щось про приватність, ЗПД, про громадянські свободи. Агенти Кремля якісь. Добре, що таких вже майже не залишилося.До речі, регулярно приходять в коментарі люди/боти, які звинувачують: "Ага, Корсун проти цифровізації!". Переважно це мої опоненти у владі, яким не заважає той факт, що моя професія – кібербезпека — неможлива без того, що вони називають "диджиталізація".Насправді ж Корсун всього лише проти надання доступу державним органам до даних громадян внаслідок цифровізації. А цього ніяк неможливо уникнути, якщо саме держава очолює цифровізацію і сама її впроваджує. Ще я проти збільшення можливостей "таваріщей майоров" для позасудового стеження за громадянами. Проти необмеженого контролю за трафіком.  Проти негласного цифрового стеження. А воно відбувається прямо тут і зараз, поки ви це читаєте. Просто більшість цього не бачить, не чує, не усвідомлює.На відміну від, скажімо, Західної Європи, яка вся така "олдскульна" та "нецифровізована" - тому що тамтешні громадяни цінують свої громадянські права значно більше, ніж зручність. Для них свобода важливіша за комфорт їхніх наглядачів. Тамтешні наймані працівники на державній службі не сміють грубо й тупо порушувати інтереси роботодавця – себто платника податків. Бо негайно отримають мзди від громадян.У сучасній Україні все трохи інакше. Точніше – майже навпаки. Чому так – не знаю. Можливо, через неможливість змінити владу. Як там казали у 2019-му: "Ну, хоча б паржом. А як щось піде не так – поміняємо". Поміняли? Поржали?А тепер ще з приємною та зручною цифровою рукою "держави" у дупі.Не дивіться вгору і насолоджуйтеся безплатним сиром... тобто цифровізацією. Це ж так зручно. І зручно не тільки громадянам – як чесно визнав Олександр Станіславович. От молодець.ДжерелоПро автора. Костянтин Корсун, експерт з кібербезпекиРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

За вашими відчуттями, чого нам чекати від американської адміністрації, зокрема від Дональда Трампа? Бо він вводить революційні мита, весь світ стоїть на вухах, і ми в Україні — теж. Ви нещодавно були у США, тому хотів би дізнатися про ваші особисті враження. Чого нам, українцям і європейцям, чекати від Трампа?Мій тиждень у США видався незабутнім: я прилетів у Маямі, а того ж вечора туди ж прибув Трамп. Він одразу сів у гелікоптер і полетів грати в гольф, тобто не пішов спати, а пішов грати. Наступного дня Трамп зробив гучну заяву, яка сколихнула світові ринки, і… продовжив грати в гольф. Якщо ти поринаєш у внутрішньоамериканський інформаційний простір, розумієш, що в Україні ще ого-го яка свобода слова та плюралізм думок. А там ти просто не отримуєш повної інформації.Є два табори, які абсолютно по-різному тлумачать одні й ті самі події. Єдина теза, яка звучала на республіканських каналах, коли журналісти намагалися дістатися до суті, то була одна універсальна відповідь: "Трампа не можна зрозуміти — в Трампа треба вірити" ("Іn Тrumр wе trust").Як на доларах пишуть "Іn Gоd wе trust", так і тут можна було б це написати та випустити нові банкноти: "Ми віримо в Трампа". Це дивовижно, коли чиновник не може пояснити, бо немає логіки ніякої, і він каже, що просто треба вірити, бо Трамп знає, що робить.А що стосується американо-українських відносин? Трампівці викотили чергову версію угоди про корисні копалини, а з урахуванням того, як Трамп поводиться зі своїми союзниками, наприклад, Європою чи Канадою, то я не надто вірю у послаблення його вимог. Як ви на це дивитеся?В інформаційному просторі США Україна виринула лише на тлі згадок про жертви серед цивільного населення. Наприклад, є статистика, що у березні на 50% зросла кількість загиблих мирних жителів через російські атаки. Коли кореспонденти запитали представників адміністрації Трампа, чому проти Росії не запровадили санкцій чи тарифів, відповідь була: "Бо Росія — у переговорному процесі, і ми не хочемо втручатись". Наступне питання звучало так: "А чому тоді Україна, яка теж бере участь у переговорах, отримала 10% тарифів?" На це відповіді не дали. Але то була єдина новина, де згадували Україну на фоні катаклізму на фондовому ринку.Щодо того, як оцінювали, що буде далі, то на одній з конференцій виступав аналітик відомого фонду Неrіtаgе Fоundаtіоn, це основний аналітичний центр республіканців. Цей експерт працював в адміністрації Буша, був заступником керівника USАІD і назвав себе рейганівським республіканцем. Але навіть йому було важко відповідати на деякі питання аудиторії.Я підійшов до нього після виступу та у приватній розмові запитав: "Чи може Трамп якось вплинути на Росію і Путіна?". Його відповідь була: "Так. Трамп може розчавити Росію і Путіна. І він близький до цього рішення". Я вже не допитувався, якими саме інструментами й чим "чавити".Цей аналітик з багаторічним досвідом намагався пояснити аудиторії цієї конференції природу того, що відбувається, чому саме республіканці займають таку позицію щодо судової системи і USАІD. Бо незадовго до цього був виступ Маска, який сказав, що відбувається казна-що: федеральний суддя може зупинити рішення самого президента країни – це безумство, за словами Маска. І це викликало шквал емоцій. Адже для цього і є судова гілка, щоб балансувати. Але в голові не тільки Маска є недопустимим, щоб хтось міг піддавати сумніву рішення Трампа.Представник Неrіtаgе пояснював, що 97% у всіх наглядових радах, які приймали рішення щодо USАІD, були демократи. Що демократи застосовували ідеологію у відношенні до правової системи, тому вони переслідували Трампа не з правової точки зору, а з ідеологічної. І, мовляв, демократи настільки захопилися своєю ідеологією, своїми всілякими гендерними та іншими преференціями, що ця система безнадійно хвора і її треба лікувати.На що в аудиторії конференції виникло інше питання: "Якщо ви говорите, що демократи "ґвалтували" судову систему, ідеологію, то чому ви тепер робите те ж саме, тільки вже зі своїм підходом? Чи не можна просто зробити верховенство права і повернути його до системи Сполучених Штатів?" На що експерт сказав, що саме цього ми прагнемо, але бачимо: те, що відбувається, зовсім не говорить про те, що республіканці намагаються відновити верховенство права. Тобто йшла одна хвиля, де домінувала ідеологія, зараз з іншого боку йде інша хвиля. Одним словом, мені стало більш-менш зрозумілі їхні внутрішні мотивації, чому вони так жорстко поступаються. Щодо питання, що буде з USАІD, то була відповідь, що вони чудово розуміють, що таке "м'яка сила", також чудово розуміють важливість цього, і в межах уже Держдепу відновлять цю систему. Десь на осінь ми з вами побачимо, що з'явиться знову програма зовнішньої допомоги, але вона вже буде відповідати пріоритетам президента Трампа.А якщо, наприклад, спроєктувати й порівняти, дві команди: беремо наш український досвід, умовний 95-й квартал, посилений геополітиками "трускавецької школи" та "милованівцями", що заходить до влади в Україні, — і з іншого боку Трамп, Венс, Рубіо, Неrіtаgе Fоundаtіоn. От і виходить така собі геополітична гра команд. Але, наскільки я розумію, там усе працює жорсткіше, і немає відчуття, що вони збираються згортатися, що вийде півтора-два або три мільйони ньюйоркців на вулиці, поїдуть у Вашингтон, розгорнуть наметики, а далі - за старим добрим сценарієм.Але треба віддати Трампу належне, адже він, зрештою, чи не перший американський президент, якому вдалося вивести на вулиці мільйони людей. Це, здається, у суботу, 5 квітня, відбувся захід з гаслом "Наnds оff" ("Руки геть"), з цим гаслом мільйони людей вийшли на вулиці американських міст, протестуючи проти політики Трампа.В одній з телепрограм у США запитали, чи пам’ятає якийсь конгресмен щось подібне з будь-яким іншим президентом, то відповідь була, що Трамп другого пришестя просто конкурує з Трампом першого пришестя, бо інші президенти за 100 днів не встигали настільки розлютити виборців, щоб ті масово виходили на вулиці. Тобто, у них є проблеми. І далі — про інші проблеми, про які вже відверто говорять.Дуже цікаво спостерігати за оцінкою цих тарифних кульбітів. Бо в ті дні, поки я ще там був, нечувано все падало на ринках. Це була катастрофічна ситуація, Трамп знову грає в гольф. Коли питають: "Що робити? " - а у відповідь: "Усе буде". Трамп каже, що щодня в Америку заходять по декілька мільярдів доларів, і буде ще більше. І що вже шикується черга бажаючих "поцілувати його у дупу" — саме так він і сказав англійською: "Кіss my аss".Він мав на увазі задню частину спини чи філейну частину?Якби ж так. Англійською мовою він сказав саме: "Кіss my аss". Правильний переклад - "поцілуй мене у с**ку", і це не я сказав, а він, дослівно. Американці теж звернули на це увагу. Міг би висловитися толерантніше, але ні.Американська преса пише: "Ми ще не втомилися від цих перемог, бо кожен день — новини". Але є й серйозні аналітичні матеріали. Я, наприклад, дивився виступ американського мільярдера, який входить до сотні найбагатших людей США. Він зробив капітал на інвестиціях, добре знає фондові ринки, і це дуже обережна, грамотна людина. Цей мільярдер каже: "Все життя я уникав різких висловлювань про американських президентів, незалежно від партійної приналежності. Але зараз, коли мене питають, як оцінити те, що відбувається, мені вже важко підібрати слова". І це говорить людина, яка заробила на цьому мільярди.Коли вони кажуть про тарифи, то теж була цікава історія. У наших соцмережах теж вже з’явилось відео про цього знаменитого ідеолога тарифної політики — економіста Наварро (Пітер Кент Наварро - американський економіст, професор економіки в Бізнес-школі Каліфорнійського університету в Ірвайні). Мені було цікаво і я подивився сюжет, як він взагалі з’явився в орбіті Трампа. Коли Трамп став президентом, у нього не було жодного економічного радника, тому він попросив зятя знайти когось. І зятьок просто на Аmаzоn знайшов книжку "Смерть Китаю" (Dеаth by Сhіnа). Назва була вражаюча, автор — Наварро. Зятьок познайомив Трампа з Наварро. Так Трамп став палким прихильником тарифної політики. Особливість доктора Наварро у тому, що в академічних колах США його ніхто не знав. Він зараз - концентрований доказ того, що тарифна політика – ефективна. Але Наварро написав сім книг, в яких постійно посилається на "відомого економіста Рона Варо". Це як Порошенко і Рошен, бо Наварро взяв і з літер свого прізвища склав собі псевдо героя, посилаючись на нього, як на авторитета в тарифній політиці. Він запроваджував теорію того, що теорія тарифної політики змінить все, і заразив цим Трампа.Дивовижно, як можна на основі фактично сфабрикованої теорії, яку не визнає, бо я не чув жодного авторитетного економіста чи нобелівського лауреата, чи мільярдера, щоб хтось казав, що тарифна політика дасть результат - скоротить бюджетний дефіцит. Але Трамп стверджує, що все працює.Я навіть дивився виступ Наварро наживо, а потім бачив його публічну перепалку з Маском, який назвав Наварро повним ідіотом. Додав, що в нього не мозок, а торба з цеглинами. І ця їхня суперечка вже гуляє мережею.Дивовижно, але американці визнають, що вони стали заручниками того, що людина у хворій уяві закинула теорію і практично зруйнувала світ. І там зараз ідуть спроби обмежити повноваження Трампа щодо ухвалення рішень по тарифах. У сенаті вже прийнята резолюція, яка забирає в нього право приймати одноосібно рішення про тарифи. У конгресі більш як десять республіканців теж підтримують це. Якщо винести цю резолюцію у конгрес, то можна забрати у Трампа цю можливість, але там вступає в силу їхній Стефанчук, тобто Джонсон. А він не хоче ставити на голосування цю резолюцію, бо результат передбачуваний. Тому кількість республіканців, які починають бунтувати в конгресі, зростає. Це не Майдан, але за менш ніж 100 днів досягти таких результатів — вражаюче.Трамп — рекордсмен політичних рекордів, кандидат на Нобелівську премію в кількох номінаціях. А як нам, українцям, до цього ставитися? Як сприймати активну комунікацію між путінцями й трампівцями? Крім Віткоффа, бачимо, що на орбіту виходить новий фінансовий мегаемісар — Дмитрієв, який з цього треку витісняє Абрамовича. І якщо трампівці — такі геніальні економісти, які грають на падінні ринків, то хіба вони не можуть увійти у змову з росіянами? Або навпаки — Трампівський темперамент може обернутися проти Росії, і почнеться якась неорейганівська революція в економіці, яка натисне на агресора.Я питав в учасників конференції: "Чи хтось ставив питання про Маска?" Одна відома грузинська політична діячка каже: "Так, мене питали, як я ставлюсь до Маска". Ця діячка також поділилася, що коли офіцер-прикордонник перевіряв її паспорт, то на екрані його монітора вона бачила свої соцмережі: її грузинські дописи в інстаграм, фейсбук - все миттєво сканується.І з’явилася інформація, що відомства Маска використовують ШІ для перевірки та прослуховування на лояльність співробітників федеральних служб. Тобто достатньо ШІ "почути" певні ключові слова, він починає моніторити все. І тому, якщо ти зберешся пограти в гольф, то можуть бути нюанси на кордоні.Але повертаємось до російського кейсу.Так, вертаємося до російського кейсу і загалом до того, що відбувається з тарифами.Я починав кар’єру в Національному банку, був на Wаll Strееt, стажувався в багатьох інвестиційних компаніях, і там найбільший гріх – інсайдерство. Це смертний гріх. Якщо ти працюєш з цінними паперами, в комерційному банку чи тим більше в державній установі та, знаючи, що буде відбуватися на ринку, скажімо, не стримуєшся, продаєш акції перед обвалом або навпаки скуповуєш перед зростанням — це виписано у них в Кримінальному кодексі, що це є злочином великого масштабу.Там моделювали ситуацію: уявіть, що ми з тобою — Трамп, у нас ще є зятьок, якийсь Кушнер. І знаємо, що завтра Трамп виступить із заявою про санкції, відповідно, буде обвал, а ми продаємо. Бо спекулянти грають і на падіння, і на зростання.Наприклад, інформація про відтермінування санкцій на 90 днів. Деякі джерела пишуть, що це через те, що уряд Японії почав масово скидати американські цінні папери. Трамп зрозумів, що це може обвалити ринок урядових цінних паперів, і тоді американський уряд не зможе фінансуватися. Це була б катастрофа.Ще цікаво — пояснюють "геніальну гру" Трампа тим, що він постійно створює невизначеність. Сьогодні незрозуміло, що буде через 90 днів. Його політика — тримати всіх у напрузі. Але в цій мутній воді можна ловити астрономічні суми.Скоріш за все, вже починають дивитися, хто продавав і купував акції — шукатимуть винних. Але, якщо це стосується зятя Трампа чи когось із родини, чи особисто Трампа, то ніяких переслідувань не буде. І про це вже говорять відверто. Щодо Дмитрієва, то  навіть на цій конференції говорили, що він — це спроба Путіна піймати Трампа на гачок через любов до мільярдів. Він вже заявляє про два трильйони, які нібито повернулися, оперує фантастичними цифрами. Але головне для нього — монетизація будь-яких кроків. Його геній полягає в тому, що він каже, що 95 країн, як хочуть поцілувати його, вишикувалися в чергу й Америку просто завалять грошима. І Дмитрієв буде пропонувати оцей механізм.Вони ж не оголошують, про що буде йти мова. Але я маю відчуття, що це буде той же механізм, який використовували до України - РосУкрЕнерго. Тільки там був газ, а тут будуть, скоріш за все, пропонувати схему, де можна буде через офшорні компанії, структури, що не обов'язково підзвітні чи під контролем, створювати спільні підприємства, засвоювати ресурси, що буде приносити величезні кошти.З іншого боку той представник Неrіtаgе Fоundаtіоn теж підкреслював, що Трамп прагне досягнути результату до 20 квітня. Не знаю, чи прямо до Великодня, але термін короткий. Трамп розуміє, що Путін затягує ситуацію. Тому моє питання було: "Що Трамп може зробити?" І я отримав відповідь: "Може просто розчавити Росію, Путіна, адже всі інструменти є для цього".Питання у тому, чи Трамп не продасть, бо Путін запропонує йому не трильйон, а два трильйони, умовно кажучи, якісь повітряні суми на розвиток Арктики, відступні території, родовища, захід американських інвесторів. І тут питання більш жорсткої санкційної політики зараз не стоїть на переговорному столі. На вашу думку, в разі чогось, як Трамп буде давити, наприклад, на нас?Тут виникла ще одна тема – Трампо-китайських відносин, бо ви знаєте, що вже 125%, а це не тарифна війна, це вже ситуація повної заборгованості.Це називається оголошення торговельної війни.Але це вже ядерний удар, бо якщо 125%, то повна економічна ізоляція. І Китай не пішов назад і теж прийняв 85%. На цьому фоні значно підвищились можливості, а американська аналітика почала говорити про сценарії можливої збройної сутички. І тут американці прийшли до висновку і заахали-заохали, що у них немає зброї.Виявилося, що вони витратили дуже багато на хуситів: просто гатили по бойовиках у капцях на велосипедах, які ганяють по пустелі, а зараз у них не вистачає високоточної зброї. Ця інформація вже пішла в медіапростір, що Пентагон цим стурбований.Не думаю, що вони прямо зараз готові до чогось реально дійти. Але я звернув увагу - якщо США офіційно заявлять, що їм не вистачає зброї, то це може стати зручним аргументом, щоб сказати Україні: "Ми б і раді допомогти, але й для себе нічого не залишилось". Тому тут для України виникає велике питання.З іншого боку, напруженість з Іраном продовжує зростати. Коли я був у США, то в цей час відбувався візит Нетаньягу. І для нього це був холодний душ, коли Трамп прямо сказав, що США ведуть переговори з Іраном, що розглядають можливість зробити й там угоду (mаkе а dеаl). Але якщо ні, то Сполучені Штати готові завдати удару по Ірану, з усіма наслідками для України, зокрема щодо допомоги Ірану Росії.Також шквал реакцій викликала інформація, що китайські військовослужбовці були захоплені в полон. Хоча китайська дипломатія одразу сказала, що, держава Китай не бере ніякої участі.Скажу щодо тарифів, наприклад, Вrіtіsh Stееl Соmраny, для нас це - британська металургія, але її власник — китайська компанія. Коли аналітики дивляться на наслідки тарифних санкцій, то помічають, що серед союзників часто справжні власники тих чи інших компаній - Китай. Якщо американські законодавці бачать економічну присутність Китаю, то країна відразу потрапляє під прес цих санкцій.І зараз протистояння з Китаєм на тлі того, що Трамп оголосив про 90 днів, залишає ситуацію в підвішеному стані. Але ніхто не знає, чи це буде точно 90 днів, чи він може прийняти інше рішення — все залежить від нього. Відповідно, світ – у підвішеному стані.По Україні за цей тиждень, звичайно, домінували теми тарифних війн. Втрата 9 трильйонів на ринку — такого ще не було. Але вже вчора ринок трохи підріс. Це як із валютною політикою, де головне — не допустити різких стрибків, тримати плавність. Адже на цих перепадах завжди хтось заробляє величезні гроші. Отже, все залишилося підвішеним.Але Трамп є Трамп. Учора, я звернув увагу, ВВС майже дві години транслювало його виступ, робили пряму трансляцію, в якій Трамп виступав перед власниками великих автомобільних компаній і підписував президентські виконавчі укази. Він в прямому ефірі проводить години, працюючи знову одноосібно та пояснюючи свою мудру політику, підтримуючи тих, хто казав, що "треба просто вірити Трампу". Він демонструє, що "знає все", "все буде добре", бо "все під його контролем". 

Якщо так оцінювати, то Китаю торба. Без варіантів. Обсяг накопичених проблем у Китаї набагато більший за США. Ну, принаймні зараз. Як там далі глобалізація буде вигрібати — це ще питання. І як там вигрібати США буде — також питання. Може, і вигребе. Варіанти є. А от у Китаю варіантів, ну, суто економічних, не дуже багато. Потрібні ринки збуту, а їх небагато. А далі нарощувати внутрішній не дуже і можливо. В смислі будуть, але не врятує. Або капітуляція з втратою обличчя, або упиратися рогом до талого.Є ще геополітичні варіанти. Наприклад, союз країн в регіоні. І Китай відповідно каже всім, що поки Сі живий, Китай згодний бути найбільшим, але не першим. А майже рівним. Експансія у морі закінчується. На Тайвань закривають очі. Кімів на підсос, у Китаю є можливості, і Росія не сильно врятує. Ну, і далі йти до Філіппін (ну, це можливо), Японії (дуже складно), Південної Кореї (якщо Кімів налякати, то легко), Вʼєтнаму (дуже образливо для Китаю) та інших і казати: хлопці, я всьо поняв, простітє, давайте якось вигрібати тут в Азії самостійно. Кроки в цьому напрямі є, але чот вірю слабо.Інший геополітичний варіант — йти до Європи. І бонусом у кошику мати арабів, Середню Азію та Латинську Америку. Європі треба казати: давайте ми прикинемося нормальними й будемо поводитися якось інакше. Якось. Словом, ми у ваш бізнес входимо, як люди, а не як завжди. А ви у наш, як бажаєте, входьте, все одно не дуже вийде. Міняємо ваш ринок на щось. Бонусом: чули, у вас проблеми з Путіним? Будемо проводити маневри та навчання на російському кордоні кожен рік, а у випадку чого біля країн Балтії, висунемо на російський кордон тисяч 500 війська. З натяком, що дійдемо до Якутська за три дні. Точніше, за три місяці, бо доріг там нема, але то таке. Ну, і з Україною якось допоможемо. Якось. Можемо відновлення розполовинити, але підрядники наші. А на Тайвань вам доведеться закрити очі, але з нас гарантія, що чіпи у вас будуть. І тільки у вас. І у нас, але то вже вторинне, бо все у нас буде спільне на той момент. Віриться також не дуже, хоча простіше, ніж варіант із союзом у регіоні. Повірте мені, це дійсно простіше. Китай там у регіоні всіх задовбав.Читайте також: Трамп і геополітична іроніяНу і, здається, що варіантів у Китаю нема? Ну, якщо упертися рогом?Ну, не так щоб.Проблема в тому, що США все ще демократія, а Китай нею ніколи не був. А це впливає. Подивіться на Росію хоча б. Ронін нормально написав, що за часів Єльцина прорив з вокзалу Майкопської бригади - це менше трупів, ніж зараз за день війни. І нічого. Всім пофіг. А тоді був скандал. Величезний. А зараз ні гу-гу.І про це всі якось забувають. Не будемо про соціальний кредит та тотальне стеження. Не дуже воно поки ще працює. Давайте про те, що працює.У Великому Китайському Фаєрволі, який контролює китайській чєбурнєт, працює 50 000 людей. І там весь інтернет навколо цього фаєрволу вибудований. Тобто вони не самі все роблять, там і ШІ, і контролі, і все. Контроль такий, що евфемізми вже на третю ступінь абстракції поїхали, якщо хочеш компартію лаяти. Анонімні акаунти? Не смішить. Їх нема. Ви просто не напишете пост зі словом, яке заборонене у китайській соцмережі. Воно просто не запоститься. І в переписуванні не відправиться. І проти цього є методи, звісно, мунспік китайців - ще той геморой. Для некитайців. Але ці 50 000 біороботів там недарма свою пайку мають. Вони за півдня тренди хавають - і все. Бан. Виїзд перевірки по адресу. Допит. Результат.До них додайте ще трете управління військової розвідки НВАК. Там по кіберу ще пару десятків тисяч працює. Вони, звісно, по світу працюють, але їх завжди можна перемкнути на внутрішні проблеми. Пам’ятаю одного китайського письменника, який книгу дописував у Канаді (здається), фізично відключившись від інтернету. Бо ламали та стирали все.Читайте також: Тарифна політика Трампа здатна поставити Росію на колінаБонусом МГБ та МДБ. Це громадська безпека та державна відповідно. Спецполіція та чекісти. До них партія. Вона також величезна і досить організована. Чогось створити не може, а от контролювати та забаганки керівництва виконувати може. Китай без проблем, під час ковіду, тримав десятки мільйонів своїх громадян по домівках. Проблеми тільки через пару років почалися. І то, ну, як проблеми - бунтів не було. Жодного. Ну, в смислі повстань не було. Через пару років почали виходити на акції з білими аркушами. І, О БОЖЕ, хтось із протестантів навіть насмілився критикувати компартію. Ви уявіть собі. Страшне за мірками Китаю.І такій традиції багато років. Китай примусово стерилізував сотні мільйонів жінок. Тепер хекають від того звісно, але тоді змогли. І стерилізували аж до 2015-го. Не те щоб сива давнина. Вже в сучасності.Буде Китаю важко? Без сумнівів. Може він завалитися? Та може, ніхто там насправді не знає, яка міцність системи.Але от мене як скептика Китаю спитати, хто протримається пару років, рейтинг Трампа (а ми ж про рейтинги в США ще говоримо) чи режим Сі? Ну, так я поставлю на Сі. Економіка в Китаї полетить у прірву. Так відбалансує, що нарід ще в села побіжить. А от про режим я такого сказати не можу. Якби Китай перший почав, тоді ще можливо. А так, як зараз, ну, завжди можна буде пояснити. Навіть, як Путіну, придумувати нічого не треба буде. Послідовно воювали з підступним ворогом, ну, він підступно і завдав удару. Що ми не вміємо тримати удар (не вмієте, але хто ж то визнає)?Так що в оцінці параметрів торговельної війни треба розуміти, що карти зараз викладає не Китай. Вони лише відповідають.Читайте також: Венса знову понесло...Яка там міцність компартійної системи, не знає і компартія. Але, здається, на пару років їх вистачить. Якщо піти на перемовини, то обличчя втрачає не тільки Сі, а і всі китайці. І вони це дуже добре розуміють. А Сі дуже добре розуміє, як контролювати китайців. Вміє відчувати. Ковід це довів. Перспективам Китаю стати першою країною світу — торба. Цю війну вони, здається, програють. А от битву з Трампом можуть і виграти. Десь Китаю доведеться піти на поступки. Або у союзах, або всередині країни. Якщо піде, то я б на Трампа не ставив.А якщо не піде, то також би не ставив. Там 50 на 50, але в американців я вірю. А у китайців ні. Саме у народ. Знаєте чому? Бо для вас фото з Тяньаньменю типу перед танком — це символ. А китайська молодь навіть не знає, що це за фото і чому воно символ. Просто не знає і все.ДжерелоПро автора. Антон Швець, український блогер, телеведучий, публіцист і політичний діячРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

13 квітня 2022 року Українські Військово-морські сили атакували флагман Чорноморського флоту РФ крейсер "Москва". Про деталі військової операції розповів речник Військово-морських сил Збройних сил України Дмитро Плетенчук, передає Gаzеtа.uа. За його словами речника, важливу роль у цей день зіграла похмура та дощова погода. "Перша ракета "Нептун" вразила крейсер "Москва" і залишила його без керівного складу. Своєю чергою, ворог був впевнений у своїх силах і не розраховував на такий удар, це й призвело до втрати корабля. Екіпаж уже не міг отримувати відповідних команд, а самі вони не відпрацювали на власній ініціативі й тому, звісно, втратили корабель", - пригадує Плетенчук. Він додав, що, судячи з тих подій, які супроводжували цю операцію, ворог йшов малим ходом. "Тобто окупанти навіть не боялися і на своїх імперських амбіціях вважали, що знаходяться на, як у них називають, вбивці авіаносців, й вони недоторканні", - додав військовий. Плетенчук зауважив, що росіяни, навіть маючи на озброєнні свого бойового корабля три ешелони ППО, не скористалися ним у повному складі. "Два із трьох розрахунків ППО, що були на кораблі, взагалі мовчали. Було таке враження, що там порожні пости, от тому оце російське "авось пронесе" вчергове спрацювало проти носіїв цього менталітету", - сказав представник ВМС ЗСУ. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "На рівні крейсера "Москва" - командувач ВМС ЗСУ розповів про історичний удар по окупантах в Криму Флагман "Москва" став справжньою втратою для росіян. Побудований в українському місті Миколаїв, корабель належав до океанічного класу, і його затоплення в акваторії Чорного моря показало, що ніхто не може бути недоторканним на території України. "Всі дотичні особи оцінили важливість цього факту і, звісно, загарбники розуміли, скільки Росія втрачає іміджево й наскільки це болюче для імперських амбіцій. Цей корабель був розрахований на більш активні бойові дії і його знаходження в акваторії Чорного моря взагалі викликало багато питань, але вони зникли разом з крейсером "Москва", - резюмував військовий. За його словами, операція тривала менш як годину: "Вони навіть не підозрювали, що у нас є власна крилата ракета і що ми взагалі можемо нанести вогневе ураження". 13 квітня 2022 року на третій місяць повномасштабного вторгнення Чорноморський флот РФ поніс перші значні втрати. ВМС України здавалось зробили неможливе: дві ракети "Нептун" стали смертельними для його флагмана "Москва". На борту крейсера могли перебувати до 500 осіб, точну кількість жертв Росія так і не озвучила, визнавши загиблими лише 17 осіб.

Пан Володимир мав нагоду і представляв нашу країну, будуючи зв'язки в оборонному секторі із США. Починаючи з 2015 року, був призначений на посаду аташе з питань оборони України в США. Три наступні роки з доступної в мережі інформації, якраз таки напрацьовував ці важливі ланцюжки, які й до цих пір об'єднують нас із нашим стратегічним партнером. Хотілося б сподіватися, що ми і досі залишаємося в статусі саме стратегічних партнерів, де-факто із США. Яка ваша думка станом на сьогодні з цього приводу?Так, Сполучені Штати це наш стратегічний партнер, що б там не відбувалося, тому що мова йде про країну. Країна це громадянське суспільство, це політики, дві партії, республіканська, демократична. Там підтримка є і з боку суспільства американського, і з боку американського політикуму. Тому це країна, яка бачить всі причини цього конфлікту, вони на нашій стороні. Можуть тільки змінюватися форми та методи передачі допомоги, яку ми від них отримували. До 2025 року, коли вже новий президент США оголосив інші підходи до надання безкоштовної допомоги будь-кому у світі, не тільки нам. Просто ми переходимо в формат, коли, можливо, ми не будемо мати безкоштовної допомоги від Америки, яку ми мали з 2022 року по 2024, а, можливо, просто за ресурси, які треба буде акумулювати разом з нашими європейськими партнерами, або свої, якщо у нас такі є, щоб закупляти американську продукцію, яка до цього надходила нам безкоштовно.Зміна підходу це принаймні не зупинка співпраці, і це, звісно, дуже тішить. З іншого боку, ми розуміємо, наскільки ускладнюються навіть механізми станом на зараз допомоги Сполучених Штатів для нас. З останніх інформаційних приводів це мінус. Американці і американські військові американські представництва в важливих логістичних хабах, які на теренах саме Європи, які забезпечують збройні сили всім необхідним. Те, що вони зменшують свою фізичну присутність, це несе певні загрози для нас?військова допомога США Україні, фото: gеttyіmаgеs На сьогоднішній день це не є такими загрозами, які могли вони бути в 23-му або в 24-му роках. Щоб всі розуміли хаб в Польщі вже що і був створений за ініціативою і енергією США, Америки. Вони туди інвестували багато для того, щоб там все було організовано. Вони туди відправили своїх військових, Вони розгорнули там різні ремонтні служби, логістики і забезпечення. Їхні літаки кожен день там сідали. І ця база зіграла дуже важливу роль в 22-23 роках, частково в 24-му. Цією базою користувалися всі країни, які надавали нам допомогу. Фактично просто американці взяли за свій кошт цю логістичну систему. Але вже в минулому році, коли було зрозуміло, що основну ініціативу і лідерство всіх операцій на допомогу Україні будуть вже перебирати на себе європейські країни НАТО, вже поступово йшла підготовка до варіанту, що американці будуть відходити в сторону і просто будуть допомагати іншим способом. Але ще раз: безкоштовні такі пакети американські на цьому припиняються. Але немає ніякої загрози страшної від того, що американці зменшать свою присутність в Жешуві, тому що там вже логістика налагоджена, вона вже працює, там працюють багато країн. Є Координаційний центр НАТО, який в Німеччині знаходиться, який керує також цим процесом. Там знаходяться спільні представники багатьох країн НАТО, змішані групи. І фактично, це вже самодостатній механізм постачання нам допомоги, в першу чергу, з європейських промислових зон і європейських армій.Щодо ціни за допомогу, Цього тижня українська делегація відправляється в США для того, щоб продовжувати перемовини на тему угоди щодо наших ресурсів, рідкоземельних, копалин загалом. І ми розуміємо, що говорити про це із Штатами станом на зараз нашим дипломатам непросто, якщо ми стоїмо на наших національних інтересах, виключно. На вашу думку, чи є ця угода запобіжником, що США найближчим часом можуть призупинити збройну підтримку, фінансову підтримку для нас?Фінансова підтримка і так буде призупинена, як і для всіх інших країн. Ми не є тільки єдиними жертвами тих грандіозних планів президента США по налагодженню справедливого миру у світі торгового. Тому для нас важливо те, що допомога від Америки буде продовжуватися вже за гроші. Та угода про рідкоземельні метали та інші матеріали, які зараз знаходяться на столі, ясно, що вона не влаштовує в тому варіанті, як було представлено підготованою американською стороною, нашу сторону. І тому ця група, яка поїде в Вашингтон, продовжить консультації на цю тему. Сам підхід цих угод перший був в тому, щоб ми вклали туди також витрати американців на те, що вони нам вже передали у 22-24 роках. Справа в тому, що просто ця передача відбувалась не за якимось контрактом, де ми ставили якісь свої підписи, а за рішеннями їх Конгресу і за рішеннями їхнього президента. Тобто там ніде не було прописано, що ця допомога йде за гроші, які Україна має повернути. Вона по всіх цих документах була оформлена як матеріальна технічна допомога. Україна юридично нічого не винна Сполученим Штатам за те озброєння, яке вона вже отримала. І це буде предметом дискусії нашої групи, в тому числі в рамках цієї угоди, яка, в принципі, по своїх сумах виходила на те, щоб ми компенсували витрати американців попередні. Не буде такого, це точно. Будуть інші варіанти, будуть шукати якийсь компромісний варіант, з розумінням інтересу американців також мати якісь джерела прибутків для себе в майбутньому з наших територій. Але це вже треба віддати урядам, хай вони там розбираються. Те, що нам вже було передано, воно нам було передано безкоштовно в рамках рішень самого уряду США, їх президента і Конгресу. Тому це не ленд-ліз програма Другої світової війни, яка була для Радянського Союзу та Великої Британії з боку Америки, де вся допомога надавалася у вигляді кредитів, які треба було потім повертати. І Британія повертала ці гроші років більш як 50. Але це було оформлено документами з підписами лідерів і так далі. В нашому випадку це оформлено по-іншому. З боку Америки там стоять підписи Конгресу, там стоять підписи президентів, і ця допомога, що ми отримали, безкоштовна.Тобто, пане Володимире, якщо я правильно зрозуміла, якби ми з американцями рухалися по траєкторії цього ленд-лізу, який був ухвалений в Сполучених Штатах в контексті російсько-української війни, тоді і адміністрація Дональда Трампа мала би юридичні підстави говорити про те, що якісь наші ресурси мають компенсувати витрати США. Але ми рухалися саме шляхом грантової допомоги, програми були різні, відповідно, і це послугувало запобіжним кроком до того, щоб не відбувалося того, що зараз принаймні в риториці Сполучені Штати до нас мають.Вони не можуть від нас вимагати зараз ніяким чином якихось грошей за те, що було поставлено. Вони емоційно це роблять, але ніяких юридичних підстав для цього нема. Це може ставитися, наприклад, якісь спроби тиснути на нас, що ми вам щось не будемо давати, якщо ви нам там за попередньо. Але там, я думаю, сторони домовляться до варіанту, що то, що було, то було, і воно юридично оформлено. А от те, що буде для нас, у нас не має бути ніяких ілюзій про те, що це буде безкоштовно. От хоча б на цьому ми знаходимо в компроміс з ними, і тоді для американської сторони було б досить привабливо і нормально, коли допомога для України надходить від Америки за кошти, скажімо, країн Європи. Тому що в цьому вигляді виграє оборонно-промисловий комплекс США і виграє економіка США, тому що вона отримує живі гроші. Зараз же ситуація виходить так, що якщо Америка нам не буде нічого постачати навіть за гроші з якихось причин, що маловірогідно, ми будемо отримувати це з Європейського Союзу, країн Європи, країн НАТО в Європі, які зараз акумулюють цей ресурс, для нас, який за кількістю грошей компенсує обсяги американські, але закуплятися буде озброєння європейське і виграє від цього оборонно-промисловий комплекс Європи. І в Америці зараз вже, ми знаємо, вони дуже нервують цього питання, тому що вони вже ведуть дискусії з країнами Європи про доступ до цих ресурсів американських компаній. І от тут почнеться цікаво, тому що величезні кошти з боку Європи, вони дуже викликають інтерес для американської промисловості, і воно вигідно було б для американської сторони. Тому вони не будуть закривати нам продаж своєї продукції, вони просто будуть підходити якось більш по-своєму. Але нам головне отримати доступ до високотехнологічних речей, яких нема в Європі. Наприклад, отримання ракет до комплексу "Петріот", який допомагає збивати балістичні цілі. Оці ракети, вони не дешеві, але вони виробляються тільки в США. І вони налагодили виробництво цих ракет, вони в великій кількості зараз виробляється. Цей був процес, запущений при Байдені під нас, щоб ці ракети йшли до нас. система ППО Раtrіоt Відповідно, вони будуть зацікавлені, щоб ці ракети до нас йшли, єдине, що за гроші, які ми їм будемо давати за допомогою наших партнерів в Європі. Інші системи, які пов'язані з наземними бойовими діями, як танки, бронетехніка, якась, воно не є вже актуальним для нас, тому що війна перейшла в технологічне протистояння. Боєприпаси, які ми отримали, артилерію від Америки, на сьогоднішній день не настільки критичні нам, тому що в європейській зоні дуже багато теж починається виробництва. І використання артилерії, і боєприпасів зараз менше, ніж було у 22-24 роках. Тому в цьому питанні ми не залежимо від Америки. Від Америки ми залежимо тільки в деяких технологічних системах, про які ми повинні з ними постійно говорити, комунікувати і купляти у них просто їх за спрощеними процедурами, яких від них просити. Якщо вони будуть в цьому питанні створювати якісь перешкоди, що маловірогідно, особливо в системах протиповітряної оборони, будемо шукати альтернативи. Я не думаю, що американці будуть зацікавлені і штовхати нас на той шлях шукати альтернативи. Вони зацікавлені в варіанті, що "Америка має бути великою знову" - це знову треба продавати, показувати всьому світу, що те, що вони продають нам, воно реально ефективно. Якщо вони віддадуть цю нішу іншим країнам, як Франція, яка теж системи виробляє, Ізраїлю віддадуть, Південній Кореї віддадуть, які теж нам це можуть продати, то для них це не дуже вигідно.Цікава справді думка. Скажіть, будь ласка, пане Володимире, а що стосується Європи і стану, в якому зараз знаходяться європейські країни. Ми бачимо активні заяви, навіть з'явився вже формат, поки що рамковий, як мені здається, "коаліції охочих" на перспективу в разі, якщо буде якесь зупинення вогню або стишення бойових дій, можлива присутність іноземних контингентів, іноземних військових в нашій території. Чи видається вам перспективними взагалі рухи в цьому напрямку?Європа дуже сильно проснулася після того, як Америка почала відходити в сторону від витрат своїх ресурсів на безпеку Європи. І ми це побачили. В першу чергу, почалися рухи з боку великих країн, які були, так скажемо, хребтом безпеки Європи. Це Велика Британія, Франція, Німеччина частково. Всі вони почали просто переосмислювати реальність. В результаті там, вже починаючи з 2024 року, дуже сильно пішли інвестиції в оборону, пішли в оборонно-промисловий комплекс. А зараз те, що відбувається, це йде розмова про два напрямки. Перший напрямок це "коаліція охочих" направити в Україну якісь підрозділи, для чогось.І друга коаліція на акумуляцію ресурсів для озброєння України, тобто, хто дасть, скільки грошей, щоб компенсувати вихід, наприклад, американського ресурсу фінансового. Те, що стосується заведення до нас якихось військових, там два варіанти, два сценарії. Перший сценарій це так звані миротворчі сили, про які там зразу почали щось там говорити. Це на випадок, якщо між сторонами досягнута якась домовленість про врегулювання, не про припинення вогню, а про врегулювання конфлікту, який тягне за собою певний період, 5-10 років, моніторингу з боку міжнародних організацій. Так завжди було в міжнародній практиці по лінії ООН. Тоді вводилися за згодою всіх сторін миротворчі сили на лінію роз'єднання, мета яких була дивитися, як виконуються ці зобов'язання. миротворці ООН Ми не можемо зараз взагалі на цю тему говорити, тому що в нас немає ніякого врегулювання. Тому ця модна ідея миротворців, вона тихенько зараз відійшла в сторону. Те, що говориться зараз про можливість направлення сюди військових не НАТО, а від окремих країн, так званих коаліцій бажаючих, яку поки що спочатку взяли на себе Британія і Франція, і до них, можливо, ще буде хтось приєднуватися – це ті країни, які готові направити своїх військових для виконання якихось задач на підтримку України. Це мова йде не про піхоту, не про бригади, не про батальйони, які будуть воювати в зоні лінії зіткнення і під величезним ризиком для свого життя, на це ніхто не піде. Але це можуть бути групи фахівців з підготовки, інструктори, фахівці по складних системах протиповітряної оборони, по системах радіоелектронної розвідки, по системах комунікації. Тому що ця технологічна війна вимагає великої кількості такого класу спеціалістів. І саме такі спеціалісти, вони в першу чергу, і розглядаються зараз такими країнами. Але все одно психологічно для таких країн перейти кордон і з'явитися на території України це вже нелегко. І те, що Франція і Британія сказали, що ми готові, це величезний крок, порівняно з тим, де ми були в 22-му, 23-му, 24-му роках.Тобто, фактично, ми зараз можемо говорити про можливості відродження формату роботи у Вісбадені. Про це останнім часом багато говорять, навіть ексголовком Залужний, нині посол у Великій Британії написав. Оцей от момент нашої співпраці, постійного консалтингу з військовими і напрацювання певних алгоритмів наших дій по обороні проти Російської Федерації. Наскільки високому рівні ця робота залишається? Чи ми зараз знаходимося в ситуації, коли в наших умах, і в наших руках, і у наших військових уже стільки досвіду, що мало що ми вже можемо для себе взяти у наших колег за кордоном?По-перше, формат Вісбадена нікуди не дівся. Цей формат зараз взяли під свою парасольку країни, такі як Британія і Франція. Це погоджений всередині НАТО процес. Він почався минулого року, напередодні виборів в США, коли всі знали про те, що можуть бути такі варіанти, в тому числі американці, про це знали. Тому поступово просто лідерство Америки в цих процесах передано країнам НАТО в Європі. Механізм працює як годинник, без змін. Ті ж самі люди, там, наші представники, там бази даних, всі запити, все йде. Єдине, що, скажімо, в базах даних буде менше безкоштовної матеріально-технічної допомоги США. От і все. Решта воно працює, всі логістичні ланцюжки без проблем великих. Що стосується характеру війни і спроможності наших партнерів якось нам сильно допомогти в зміні технологічної трансформації, тут у нас набагато більше досвіду, енергії і креативу. Ми навчилися правильно і швидко впроваджувати на полі бою саме ці роботизовані технічні речі. Ні у кого в світі немає такого досвіду впровадження таких складних речей в реальній бойовій ситуації. Тому зараз фактично ми є носієм знань і досвіду як це використовувати. Для нас важливо тільки обсяг, кількість цих систем і спроможність їх швидко виробляти разом з кимось. Ці речі потребують вже наших партнерів. Тому що, щоб безпечно, це виробляти, це треба робити не тільки на нашій території, а й на території Європи. Більше безпечних варіантів. Тут мова йде також про компоненти, чіпи, різні електронні речі, які ми не виробляємо, які ми частково беремо навіть в країнах азійський і так далі, щоб ми мали доступ до них дуже швидко в тих обсягах, які нам треба з європейської зони, через наших партнерів. Фактично, мова йде також про постійні, наприклад, залишається все ж таки питання таких базових речей, як артилерійські боєприпаси, тому що скільки б там не відійшла роль артилерії, скажімо, така, як раніше була, вона залишається. І якась мінімальна кількість боєприпасів має йти. Європа нам це спроможна забезпечити. Ніхто нам не порадить, як воювати в цій війні вже. Ми вже можемо радити. Нам тільки треба ресурс продовжувати технологічне протистояння. І цей ресурс...нам мають  допомогти партнери.Пане Володимире, ви сказали, що європейським країнам буде психологічно, складно перейти і зробити цей крок щодо своєї присутності на території нашої держави. З іншого боку, ми бачимо, що в приватному порядку, в війні Росії проти України, як на нашому боці, так і на боці росіян, беруть участь громадяни різних країн. Буквально днями президент Зеленський заявив про те, що є перші полонені громадяни Китаю. Раніше ми говорили про північнокорейських військових. З іншого боку, з'являються ініціативи, наприклад, у Юрія Бутусова зробити збір і зібрати на квитки в Україну для колумбійців. І ми розуміємо, що так чи інакше, але, умовно, країни Глобального Півдня, вони теж залучені, і у них 100% свій інтерес бути тут присутніми, тому що це про досвід, за яким вони спостерігають, в якому вони беруть участь. І ми не знаємо, що буде за кілька років, але це може бути використано вже в інших конфліктах. На вашу думку, чи великий для нас є ресурс в країнах Глобального Півдня? І в якому форматі його варто було би використовувати?Ця війна зараз знаходиться в фазі, де мова йде не про кількість людей, а про їх якість. Фактично, зараз не є потреба величезної кількості піхоти, тому що для неї великі ризики для виживання, а є потреба великої кількості, скажімо, операторів дронів, спеціалістів по РЕБах або по інших. І тут нам країни Глобального Півдня ніяк не допоможуть. У нас є з обох сторін громадяни інших країн, які в силу різних своїх причин це роблять. Це приватні ініціативи, обидві сторони не скривають цього. І навіть оці китайські громадяни, які попали тут в полон, це не кадрові військові, це просто громадяни Китаю. На відміну від, скажемо, Північної Кореї. От Північна Корея вона направила тоді на підтримку зусиль Росії в Курській області на території Росії своїх кадрових військовослужбовців. Але це вона зробила в рамках угоди, яка була підписана між Росією і Північною Кореєю, напередодні загальної угоди про співробітництво, в якій був параграф пов'язаний з наданням військової допомоги один одному у випадку там чогось. І тому юридично вони оформили це, умовно говорячи, правильно, коли відправили своїх солдат воювати на території Росії. Якщо б оці північнокорейські солдати з'явилися на територію України, то було б вже скандалом великим. А так, ну що, так вони домовилися. Що стосується решти, то, як правило, це громадяни, які не є кадровими військовослужбовцями. Вони могли бути колись там військовими в своїх країнах, але вони беруть участь, приїжджають зі своєю мотивацією або фінансовою, або просто пасіонарною, або якоюсь. В цій війні, як правило, нас цікавлять тільки люди з технологічним досвідом, в першу чергу, і досвідом організації, менеджменту. В країнах Півдня, я не думаю, що там таких багато. Нас більше цікавлять люди, які вже пройшли якісь війни напівтехнологічного плану на Близькому Сході, там в Афганістані, колишні європейські або американські військові, але це їх питання. Обмеження державних службовців військових з боку, скажімо, Америки і окремих країн Європи, воно існує. Американці не можуть направити сюди ніякого військового без спеціальних великих процедур. Вони не можуть направити ні одної компанії на якісь консультації без отримання дозволу Держдепартаменту на це. В Європі є країни, які кажуть "да їзжайте", окрім військових кадрових. І до нас приїжджають, скажімо, якісь компанії з Європи, які перевіряють свої зразки, і вони це роблять в рамках своїх інтересів. Їм всім дуже важливо подивитися, як це працює. Але проблема в тому, що, щоб побачити наживо, ти маєш брати участь в цьому, бути в зоні ризику. Вони не всі готові до цього.І нам не дуже приємно бути полігоном, але вже така доля сталася.Така наша доля. Ми не розглядаємо себе полігоном. Ми просто заходимося на війні, де ми відбиваємо ворога. Хай, хто хоче, це називає, нам все одно треба робити свою справу.З іншого боку, коли Іран вперше направив свої "шахеди", звичайно, через руки росіян, Іран теж мав свій інтерес. Подивитися, як це працює, як це можна вражати.Обов'язково. Тому, в принципі, чесно говорячи, навіть і ті європейські країни, як Франція і Британія, які готові направити фахівців, ясно, що ці фахівці, крім свого досвіду, вони хотіли би хотіли набратися досвіду, як це робити правильно. Це основна проблема Європи, що вони не відчувають нерва цієї війни на полі бою. Ти не можеш сидіти в кабінеті і робити якісь висновки, коли ти не чуєш звук "шахеда" за своїм вікном. Це зовсім інше відчуття. А у нас цього достатньо, навіть більше, ніж достатньо. Тому ми попереду саме в розумінні, як це робити на полі бою. Я інколи порівнюю це з варіантом, коли ми тут займаємося чимось і створюємо якийсь новий рояль, музичний інструмент. І от ми створюємо його, вдосконалюємо, паралельно на ньому граємо. Граємо, граємо, і нарешті ми створили якийсь там інструментарій, який нам просто всіх вражає, і ми на ньому красиву музику робимо. Потім до нас прибігають і говорять, ой, продайте нам цей рояль. Ми їм продаємо цей рояль, але вони не знають, як на ньому грати. Вони не знають нот, вони не знають партитури. Вони бачать цей інструмент, починають тикати туди своїми пальцями, а звуку нема, музики нема. Ти маєш бути інтегрованим цим інструментом, ти маєш думати разом з цим інструментом. А це можна зробити тільки в рамках тої еволюції, яка ведеться у нас на полі бою. Оце наша перевага. Це приходить тільки з реальним досвідом. Ти не навчишся ні в академіях, ні в інститутах. Це треба на полі бою через свої руки і мозок пропустити.Блискуча аналогія, дякую. Ви зауважили, що ми зацікавлені не в кількості, а в якості зараз тих, хто воює. І на хлопський розум, з цивільної, як то кажуть, дзвіниці, можна поставити запитання: а чому тоді у нас тільки в публічному просторі інформації і питань щодо мобілізації в нашій країні? От, власне, трошки про те, що складно допомагати тому, хто сам не повною мірою, використовує власний ресурс, щоби вижити. Чи використовуємо ми, на вашу думку, повною мірою свій людський ресурс, ресурс свого досвіду, про який ми поговорили, ресурс військово-промислового комплексу, те, як це зараз працює, можливо, щось ще додасте. Чи є над чим попрацювати?Ми починали цю війну серед військових, в тому числі зі старим мисленням, розумінням як треба цю війну вести - як вчили в академіях, як вчили в цих військових закладах, з досвіду цих наших миротворчих операцій. І все, що в цій війні робиться, воно робиться, виходячи з досвіду оцього поступового, скажімо, зіткнення з проблемами на полі бою. І, відповідно, всі ці рішення, які треба було приймати, вони приймалися, виходячи з розуміння старого мислення, нерозуміння нових технологій. І в певний момент ясно, що війна дійшла до тої точки, коли треба було дуже багато людей на полі бою виставляти. Тому що, якщо ти воюєш старим способом, а старим способом, це багато техніки, там, де техніка, там з'являються люди. ЗСУ Це позиційна маневрова війна, там, де траншеї, опорні пункти і там, де треба дуже багато знову людей кидати, в тому числі під ці артилерійські загрози. І ми мали дуже багато втрат, особливо 22-23 рік, в наших спробах зупинити ворога під час його наступу, коли він мав перевагу в 5-10 разів більше артилерії. І ми тільки на героїзмі, якомусь незрозумілому ентузіазмі просто тримали те, що могли. І тоді вже стало питання мобілізації, чого люди сидять, давайте збирати. Там і ТЦК пішло по всій країні шукати людей. Паралельно в армії створювалося розуміння, що йшло через дефіцит боєприпасів, через дефіцит матеріально-технічної допомоги, яку нам давали, через дефіцит спроможності нашого оборонно-промислового комплексу, паралельно в військах йшло більше глибоке розуміння, що треба шукати більш дешеві, технологічні, асиметричні, гібридні рішення. І в нас дуже активно з 23-го року почалися оці перші спроби нових інноваційних речей. І ці інноваційні речі по ходу діла почали вчити військових, а інновації йшли, в першу чергу, не зверху, а знизу, з горизонту, від громадянського суспільства, від ІТ-інженерів, від наших програмістів і інженерів, які ніколи не були військовими, але вони приносили свої ідеї до військових. Військові ментально не були готові до цих технологічних речей. Але коли вони почали потихеньку бачити, як воно працює, то, я думаю, в 2024 році ми почали вже мати таку глибоку ментальну трансформацію серед військових, що є інші способи ведення війни, де не треба людей тримати в зоні бойових дій такими натовпами. Це можна замінити роботизованими системами, дронами, особливо там, де можна вражати. Ментальний прорив, революція у військових, особливо у молодих військових, ті, які пройшли зараз цю війну, з майора до генерала бригадного, які побачили, як це робиться, почався дуже динамічний процес трансформації в армії на технологічну, скажімо, СКДУ. Паралельно в армії ще залишаються оці підходи, що треба людей, щоб бригади були укомплектовані 100%, щоб на кожний квадратний кілометр хоча б 2-3 людини було, щоб в біноклі дивилися і так далі. Хоча це можна вже робити зовсім іншим способом. Тобто йде відмирання старого менталітету і входження вже нового технологічного менталітету. Тобто ми в цій фазі. Тому вже ми бачимо менше криків про мобілізацію, порівняно з 24-м роком початком, коли просто стояв такий шквал, що треба людей. Зараз вже про це говорять не з таким ажіотажем, а спокійніше. Хоча в принципі кількість військ у нас за цей період, чесно кажучи, не зросла. Йде заміна людей на роботизовані платформи. І в цьому році ми просто побачимо дійсно таку реальну картину, там, де одна бригада, наприклад, кількістю півтори тисячі чоловік тримала фронт, умовно говорячи, 50 кілометрів, то зараз це може один батальйон безпілотних систем тримати цю ширину, умовно говорячи, не входячи в контакт з ворогом, навіть не бачачи його, тільки буде бачити га екрані своїх комп'ютерів. В це ми йдемо, ми на цьому шляху. Тому зараз перехід від старого на нове, коли ти на столі бачиш і питання мобілізації, і питання нових технологічних рішень, і спроби так вирішити, інакше, це ще зв'язано зі зміною поколінь взагалі військових. Старе покоління відходить, нове заходить з досвідом реальних і з досвідом розумінням, як це треба робити. Тому я б тут не створював великого ажіотажу. Ну, йде такий процес. людський. Вчимося на своїх помилках. Ми завжди вчилися на своїх помилках. Тут і плюс, і мінус. Мінус, тому що це дуже криваво дається. Плюс - якщо воно дається, то так, що у тебе на генному рівні на два покоління вперед всі знають, що так не треба робити.Так. От ви сказали, що наш досвід і те, як ми його використовуємо, нам мало хто може щось протиставити, але є росіяни, які теж, як і ми у цій війні. І якщо я не помиляюся, то з останнього, використання дронів на оптоволокні в більш-менш видимому притомному масштабі почали вони, хоча ідея ця була, знову ж таки, у 2023 році, можу помилятися, саме у українських фахівців з громадського сектору. Просто вона певний час не знайшла своєї підтримки, Але зараз надолужуємо, як то кажуть. Тож наші ресурси і наші партнери це важливо. З іншого боку, є росіяни, які теж, будьмо відверті, вчаться. Які ви бачите зараз, можливо, з їх боку напрацювання загрозливі для нас? А, можливо, недопрацювання, які варто було би використати? З того, що можна говорити публічно, звичайно.Вони будуть намагатися теж максимально використовувати технологічні речі для себе. Основна проблема для росіян в тому, що вони є заручниками, так скажемо, дурних ідей свого фюрера Путіна, задача якого - знищити Україну. Для цього вони повинні просуватися, наступати. І для того, щоб наступати, це основна проблема в сучасній технологічній війні, що ти не можеш наступати старим способом. Ти будеш втрачати стільки людей, що просто ніколи не знайдеш стільки людей. І ми бачимо це по цих втратах, які на кінець 24-го року і протягом 25-го року. Різке зростання втрат росіян. Не тому, що ми так героїчно там на полях бою це робимо один-один в штики, а тому що з нашого боку просто в цей період, з кінця 2024 року, масово почали заходити дрони, просто масово. На порядок більше. І це нам дало можливість знищувати їх піхоту до того, як ще вона досягне лінії зіткнення. І в результаті створюється ситуація, коли вони в цьому технологічному середовищі неспроможні будуть наступати старим способом. Вони будуть намагатися робити якісь рухи вперед, втрачати велику кількість людей, десь пройшли кілометр-два. Потім треба буде думати, як забезпечити тих людей, хто у них зайшов в якесь село цим ресурсом. І буде протистояння до певного моменту, коли вони зрозуміють, що наступати неможливо, нема ресурсу. Почнуться розмови, як територію зафіксувати, де вони знаходяться, окуповану цю територію. І тут проблема для них починається, тому що обидві сторони будуть намагатися вводити так звану сіру зону, розширяти сіру зону. Сіра зона там, де не можуть рухатися люди, не транспортні засоби, на глибину максимальну. Але вони не можуть зупинитися, вони не можуть перейти в режим фіксації ситуації, тому що недосягнення їхньої основної мети для них - це політичний колапс всередині країни. Вони змушені щось будуть робити. І в головах у них в Москві ще сидить про те, що вони можуть це зробити, а реально, вони вже це не зможуть зробити. І війна переходить більше в протистояння економіки. Не стільки кількості людей, скільки економік, наскільки витягне економіка російська і економіка наша разом з європейськими країнами. І тут не можна навіть порівнювати. А тим більше на фоні зараз оцих глобальних експериментів економічних і торгових, коли нафта пішла вниз, це для них ще додатковий удар, ще більш страшний, ніж, можливо, втрати людей, тому що вони втрачають ресурс годувати тих, хто не воює. Тому вони програють в часі, якщо будуть намагатися просто не наступати, а сидіти і якось щось робити. Тому вони не можуть це уявити, що вони не виграють цей конфлікт в Москві і будуть намагатися просуватися вперед. І в цьому році буде цікавий феномен, що вони технічно не можуть це зробити, тому що люди йдуть і гинуть, йдуть і гинуть, йдуть і гинуть. Ну, пройшли там 2, 3, 5, 10 кілометрів за місяць вперед. Нас рятує те, що в нас величезна територія, не якась там маленька Кавказька республіка, і ми можемо собі дозволити якось маневрувати. Але наша потужність технологічна нарощується з кожним днем.Пане Володимире, на останок. Зараз обережно, але вже доволі активно підіймається тема перспектив експорту наших озброєнь на світовий ринок. Дуже непопулярно це зараз може звучати, але ми розуміємо, що зброярний ринок у світі, він доволі об'ємний і кожен там має своє місце. І Російська Федерація там теж мала своє місце. І у зв'язку з широкою агресією проти нас, вони фактично вибули. Ми не знаємо, на який час, можливо, найближчим часом вони повернуться у зв'язку з різними геополітичними міжнародними подіями і так далі. Але які перспективи у нас зайняти цю, можливо, невеличку, але важливу нішу?У нас дуже великі перспективи, тому що у нас є знання, у нас є прототипи, у нас є підтверджені спроможності. Це дуже сильна річ. Так, під час війни у нас зараз обмежений експорт нашої продукції за кордон. Тут треба приймати рішення державі політичне, Тому що я вважаю, що не треба обмежувати експорт, тому що спроможності у нас виробництва зараз під час війни перевищили спроможність, можливості держави по закупівлі чогось. Деякі компанії можуть виробити більше, ніж від них вимагає Генеральний штаб. Тобто, якщо є надлишки продукції, які люди можуть виробляти, то чому б не надати можливість під контролем експортувати, визначені країни, під певним моніторингом, щоб вони мали прибуток для розвитку, щоб цей прибуток можна було використати для покращення їх продукції в інтересах Збройних сил України. Тут у нас ще не йде дискусія, давати такий дозвіл чи не давати. Є побоювання, як же так під час війни давати, як народ подумає, а чого цей безпілотник поїхав кудись там в Індію, замість того, щоб воювати на Донеччині. І пояснювати народу, що у нас нема грошей закупити його, ми все, що можна, на бюджет закупили. Народ це не зрозуміє. Тут треба дуже чітко мати таку інформаційну комунікацію з суспільством на цю тему, щоб люди розуміли, що те, що йде за кордон, наприклад, як на експорт, воно ніяк не підриває нашу боєздатність на фронті, а навпаки, коштом додаткових ресурсів, воно допомагає її посилити. Але це треба пояснювати.І не дає ще раз нашому противнику повернутися в цю нішу поки її занімають.Абсолютно, тому що на нас дивляться з великою жадобою багато країн, закупити те, що у нас є. У нас зараз йде більший варіант, коли йдуть шляхом спільних підприємств. Тобто заходять іноземні компанії, знаходять місцевих партнерів, які вже працюють, творять спільні підприємства, спільні виробництва. І ця продукція вже просто йде потім з заводів не наших, а з заводів якихось в Європі, які виробляють те ж саме, але воно вже на потреби інших. Можна і таким шляхом йти, але бажано, щоб всі спільні підприємства тоді давали нам прибуток, щоб воно не залишалося десь за межами України, щоб воно йшло на розвиток нашого оборонно-промислового комплексу. І тут має бути креатив, включатися і в уряді, але політикум не повинен боятися відповідальності. Не боятися чесно говорити з людьми, про що мова йде, приймати рішення, пояснювати і думати, щоб підприємства оборонки мали ресурс для свого розвитку. А зараз вони дуже хвилюються. Дуже хвилюються.

Сирський оцінив ситуацію на лінії фронту Наступ на Сумщину та Харківщину фактично вже розпочався, тому що ми спостерігаємо збільшення майже вдвічі кількості наступальних дій противника на цих та інших напрямках. Про це заявив головнокомандувач Олександр Сирський в інтерв'ю одному з українських видань. Там є багато подробиць до минулих етапів бойових дій і про наступ на Бахмут, звільнити який від ворогів не вистачило сил та засобів, і про причини й наслідки Курської операції.І, звісно, про публікацію в Nеw Yоrk Тіmеs, де йшлося про те, що між Сирським та американськими генералами було замало довіри, на що Сирський відповів, що він багато нового дізнався з цього видання, про що він нібито казав і що він робив. "Мені цікаво, - каже Сирський, - хто таке придумав". Але все це варто для аналізу на потім, оцінки Сирського, насамперед щодо поточної ситуації на лінії фронту, - це, звісно, важливіше. Генерал вважає, що кардинально ситуація щодо цілей ворога, звісно, не змінилася. "Ворог зараз продовжує стратегічну наступальну операцію з метою захоплення нашої території, розгрому наших військ, просування вглиб території і прагне повністю захопити Донецьку і Луганську області, а також частини Херсонської і Запорізької областей. І створити буферну зону на території Харківської, Сумської і Чернігівської областей", - так вважає Олександр Сирський.Останнім часом, звісно, зросла активність бойових дій противника, ворог збільшує кількість своїх військ, які долучені до ведення бойових дій. З початку агресії противник збільшив своє угруповання в п'ять разів. Зараз щомісяця, попри щомісячні втрати близько 40 тис. особового складу, армія противника все-таки збільшується десь на 8-9 тис. щомісяця, за рік це виходить десь 120 тис.Зараз російське угруповання нараховує 623 тис., за даними Олександра Сирського. І ця перевага вже позначається на фронті, де ворог поки що втримує ініціативу.Також, зазначає Сирський, почала повільно зростати у ворога кількість боєприпасів, які він використовує щодоби. Якщо восени 2024 року ворог застосовував близько 40 тис. боєприпасів на добу, потім була низка наших ударів по сховищах та складах російських боєприпасів, після чого інтенсивність артилерії впала до 23 тис. боєприпасів, а зараз знову почалося повільне зростання до близько 27 тис. на добу в пострілах противника. Олександр Сирський вважає, що це частково пов'язано з тим, що, ймовірно, постачання боєприпасів від Північної Кореї відновилося.Що робити з цією ситуацією на фронті, які напрями дій Сирський вважає найбільш пріоритетними? Насамперед, це те, що проводити активну оборону і контрнаступальні дії - це залишається важливим пріоритетом, тому що такі заходи підтверджують свою ефективність. Власне, вони зривають плани противника.Два інших напрями - це технологічний напрям, ставка на розвиток дронових систем у повітрі, на землі, створення нових підрозділів, які оперують цими засобами враження, і це частково може зменшити потребу в особовому складі.Третій напрям - це покращення бойової підготовки, це йде, власне, у тандемі з мобілізацією і рекрутингом. Тому що у противника, як каже Сирський, потенціал мобілізаційний близько 5 млн осіб, які вже пройшли підготовку.Загалом мобресурс у ворога - 20 млн, тому нам треба в цих умовах, звичайно, проводити і мобілізацію, і переведення, каже Сирський, напевно маючи на увазі переведення з тилових частин до бойових підрозділів особового складу. Все це дає результати, вважає генерал.З приводу темпів мобілізації, тут він посилається на слова президента про те, що темп мобілізації потрібен десь 30 тис. щомісяця, але важливо, щоб це відбувалося якраз на умовах відповідної підготовки особового складу. І тут Сирський каже, що в цих умовах, навіть якщо допомога Сполучених Штатів озброєнням, технікою суттєво зменшиться, все одно нам треба розраховувати на власні сили, і в співпраці з європейськими партнерами буде досягнуто в будь-якому разі позитивного результату.Захист усієї лінії фронту засобами РЕБ. Проєкт "Атлас"Коли він говорить про власні сили, він згадує про роботизовані платформи різного призначення, засоби РЕБ, інші напрями, де ми маємо успіх та прогресуємо. Тому важливо поговорити про окремі складові цих напрямів, зокрема про ситуацію з радіотехнічною боротьбою, і наші напрацювання. Тому що тут є проєкти, які, дійсно, варті уваги, які можуть бути суттєвим посиленням нашої обороноспроможності за рахунок саме впровадження тих рішень, які сьогодні не мають європейські країни, але мають наші провідні компанії. Детальніше про це розповів СЕО компанії Кvеrtus Ярослав Філімонов. Два місяці тому стартував проєкт "Атлас", він досить амбітний, це створення системи захисту майже всієї протяжності лінії фронту. Ярослав Філімонов нагадав, що передбачає цей проєкт, як він зараз реалізується, які просування за цим досить амбітним напрямом. "Проєкт "Атлас" перш за все покликаний для того, щоб організувати захист від дронів уздовж 1300-кілометрової лінії фронту. І він покликаний для того, щоб уберегти життя наших військових, техніку, позиції і захистити їх від дронів. Тут важливо навести приклади. Відомо, що на деяких позиціях, на яких ці комплекси вже працюють, прильоти дронів зменшилися більше ніж у п'ять разів. Тобто якщо умовно на якусь позицію за день долітало 150 дронів, то зараз долітає 7-10. Це дуже хороший показник.Що робить узагалі комплекс "Атлас", яка його функція? Він складається із засобу радіоелектронної розвідки. Цей засіб бачить будь-який тип дронів на відстані до 30 км і вчасно сигналізує про те, що цей дрон наближається. І також у цей комплекс входить засіб радіоелектронної боротьби МІRАGЕ", - розповів він. МІRАGЕ - це новітня розробка компанії, інтелектуальна система РЕБ, якій не потрібно мати фіксовані перешкоди на фіксованих частотах, вона може генерувати їх на тих частотах, на яких летить саме ворожий дрон, розповів Ярослав Філімонов."Відповідно, в цій зв'язці АZІМUТН (станція для виявлення БПЛА, - ред.) виявляє дрон, який рухається, і МІRАGЕ цей дрон знешкоджує. В такому вигляді вони працюють практично в автоматичному режимі. Все керування відбувається безпосередньо з ноутбука, яким можна користуватися десь у сховищі, у якомусь закритому приміщенні і повністю віддалено керувати всією цією системою, яка може складатися як з одного АZІМUТН і п'яти МІRАGЕ, так і з 200 АZІМUТН і тисячі МІRАGЕ", - зазначив він.Спеціаліст зауважив, що ці системи вже працюють на лінії фронту."Вже вони працюють на передовій, більше трьох місяців показують свої результати. А що стосується покращення, то вони у нас не закінчуються ніколи. Тому що R&аmр;D, саме розробка нових продуктів - це постійний процес покращення. Ми постійно знаходимо можливості, як у засобах РЕБ, так і в засобах РЕР, який додати функціонал, краще зробити прошивку, додати більше чутливості до антенно-фідерної системи, процес автоматичного виявлення та знешкодження як правильно обрахувати і покращити. Тобто цей процес не зупиняється ніколи. І ті речі, які відбуваються, покращення, які ми впроваджуємо, дуже просто накочуються новою прошивкою через Інтернет. Відповідно, ці засоби, всі, які вже працюють на лінії бойового зіткнення, - їх не потрібно привозити до нас на виробництво для того, щоб зробити нову прошивку. Це все робиться через Інтернет, і вони продовжують далі працювати", - зауважив Ярослав Філімонов.Також він розповів, чи передбачена проєктом “Атлас” протидія таким ворожим засобам, як: КАБи, "шахеди", крилаті ракети."Взагалі наша компанія веде розробки у всіх напрямах, в тому числі протидії КАБам, але конкретно проєкт “Атлас” покликаний захищати в першу чергу від FРV-дронів, від дронів-камікадзе. Це те, що найбільше зараз дошкуляє на лінії бойового зіткнення, адже більше 60% уражень відбувається якраз за допомогою FРV-дронів. Також він здатен протидіяти й іншим дронам, таким як Маvіс, Аutеl, які використовуються для скидів, для розвідки", - пояснив він. Водночас Ярослав Філімонов розповів, що військові часто дивуються і не вірять, що такий функціонал можливо втілити, а коли бачать на власні очі, що це працює, - захоплюються."Звісно, що ставлення військових до будь-якої технологічної новинки на ринку радіоелектронної боротьби та розвідки позитивне. Багато військових спочатку скептично ставляться, тому що не вірять в саму реалізовану можливість виявлення та придушення, дистанційного керування цим всім комплексом. Але коли вони бачать на власні очі, як це відбувається, вони дуже дивуються і захоплюються. Сам по собі комплекс розроблений в першу чергу для фахівців з радіоелектронної боротьби та розвідки. Якщо наші інші засоби, які працюють на основі білого шуму і з фіксованими частотами, ми їх називаємо аналогові засоби, вони розроблені для солдата в окопі, там одна кнопка, натиснув - дрон упав, то ці засоби більш технологічні і потребують підготовки. Відповідно, ми перед тим, як відвантажити обладнання, проводимо навчання для кінцевих користувачів, а саме спеціалістів РЕБ, РЕР, які будуть цим обладнанням користуватися. Ми також надаємо підтримку, в перший місяць ми постійно на зв'язку, можна нас набрати, поставати будь-які питання. Ми також можемо віддалено підключитися до будь-якого засобу й показати, як правильно налаштувати, або поправити ті налаштування, які вже були, наприклад, помилково зроблені. Тому це не просто про покупку засобу і все - це про повний сервіс від підготовки через навчання, відвантаження і супровід під час використання", - зауважив він. Ми говоримо про те, що АZІМUТН - такий амбітний проєкт на значній протяжності лінії фронту. Виникає питання - чи можливо паралельно реалізувати проєкти, які будуть працювати в зоні відповідальності корпусів, які створюються. Щоб самі корпуси стали користувачами своєї зони відповідальності. "Така і є задумка. Тобто ми даємо можливість користувачам мати рівні доступу, і на корпусному рівні це буде доступ для начальника РЕБ корпусу. На бригадному рівні це буде доступ для начальника РЕБ бригади і, відповідно, на його відрізок. На батальйонному рівні це буде для начальника РЕБ батальйону. Тобто це така система з багаторівневими можливостями доступу і з роботою віддалено. І саме такими шматочками ми і реалізуємо цей проєкт, тому що, звісно, щоб закрити одразу 1300 км, потрібно багато засобів, більше 5 тис. МІRАGЕ, більше 250 АZІМUТН, спроможності зараз у держави оплатити одразу таку кількість немає. Тому ми, дійсно, це реалізовуємо, як то кажуть, крок за кроком. Окремі гарячі напрямки і бригади, які більше всього потребують це обладнання, будуть отримувати його в першу чергу, будуть отримувати нашу підтримку і наше навчання. І ми разом з ними будемо боротися проти дронів. І далі крок за кроком по ходу реалізації цього проєкту, ми будемо, звісно, закривати й інші напрямки", - зазначив СЕО компанії Кvеrtus.І тоді це означає, що командир батальйону, або який займається засобами РЕБ, або командир бригади чи корпусу, має доступ до цієї системи, то, власне, він планує використання власних FРV-дронів так, аби потенціал РЕБ, який закладений в "Атлас", не заважав виконанню операцій власними засобами ураження. "Головна логіка, яка закладається в роботу цього обладнання, - це те, що ворожі дрони будуть знешкоджуватися виключно на тих частотах, на яких вони до нас летять. І це буде означати, що спеціалісти РЕБ та РЕР, а також спеціалісти-дронщики будуть розуміти, на яких частотах їхні дрони можуть пролітати. Ми говоримо про те, що ми давимо не суцільну полосу від 300 до 1300. І відповідно нічого не летить: ні ворожі дрони, ні наші дрони. А ми говоримо про те, що це інтелектуальний засіб, який буде знешкоджувати виключно ті дрони, на тих частотах, на яких вони рухаються, що в свою чергу дає можливість нашим дронам пролітати на незадіяних частотах. Це дуже важливо з точки зору того, що дуже великий відсоток втрат дронів якраз відбувається через "френдлі фаєр". І ми таким чином через такий комплекс вирішуємо цю проблему", - пояснив спеціаліст.Ми знаємо про те, що європейці виділяють або планують виділити значні кошти на ті напрями, які вони вважають пріоритетними, які можуть бути скеровані на підтримку нашого оборонно-промислового комплексу і окремих напрямів. І тут РЕБ виглядає, дійсно, пріоритетною ділянкою. Ярослав Філімонов розповів, чи можна якимось чином трансформувати взаємодію команди Кvеrtus з європейськими державами, аби вони так само долучилися до фінансування цього проєкту."Ми працюємо над цим. Ми збираємо кошти на цей проєкт. Це взагалі така ініціатива, скажімо, приватна ініціатива. Ми плануємо зібрати ці кошти з охочих, з бізнесів, з простих людей, і ми не обмежуємося кордонами України. Ми ведемо перемовини з різними представниками, в тому числі у нас заплановані заходи в різних країнах Європи, наприклад, найближчий буде відбуватися в Лондоні. Ми шукаємо ці кошти, в тому числі за датською програмою. І у нас є розмови з датським посольством про те, що вони долучаться до цього проєкту. Також у нас йдуть перемовини з різними великими українськими компаніями, хтось долучається інформаційно, хтось долучається збором, хтось долучається своїм фінансовим внеском. Це дуже масштабний проєкт в рамках України, який, звісно, що не може бути реалізований виключно за підтримки одного якогось бізнесу. Для того, щоб реалізувати цей проєкт, я нагадаю, ми оцінюємо його в 5,2 млрд грн, для того, щоб зібрати ці кошти і реалізувати цей проєкт, закрити 1300 км фронту, нам потрібно, щоб до нього долучилося якомога більше людей, компаній, бізнесів, як в Україні, так і за її межами", - розповів Ярослав Філімонов. Він наголосив, що компанія займається популяризацією ідеї втілення проєкту "Атлас": "Ми ведемо перемовини з міжнародними представниками і партнерами, і я впевнений, що найближчим часом ми зможемо похизуватися результатами". Водночас він зауважив, що потенціал компанії, у разі, якщо кількість замовлень зростатиме, дозволяє забезпечити достатню чисельність виробів, яка б дозволяла втілювати цей проєкт."Ми починали цей проєкт з розумінням того, що нам потрібно буде швидко масштабуватися, з певними дедлайнами, скажімо так. І це те, що ми вміємо робити найкраще, тому що з початку повномасштабного вторгнення ми це робили вже декілька разів. На сьогоднішній день наші спроможності сягають 5 тис. одиниць на місяць різного обладнання, і ми можемо за два-три місяці розігнати його до 10 тис. засобів на місяць. Тому нас не лякають обсяги, найскладніше у цьому проєкті - це саме залучення і збір коштів. Тому що багато в Україні бізнесів і людей вже втомилися від того, що постійно хтось на щось збирає, це дійсно складно, грошей не вистачає. Але тільки в єдності сила і тільки в єдності ми зможемо разом реалізувати цей проєкт", - зазначив СЕО компанії Кvеrtus Ярослав Філімонов.

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Про це він розповів у програмі "Люди Змін з Лесею Вакулюк" на телеканалі "Еспресо".За його словами, суспільство часто намагається сховатися від проблем ветеранів. Саме тому команда Центру надання послуг учасникам бойових дій веде активну роз’яснювальну роботу — і не в теорії, а в живому спілкуванні. Ветеранів запрошують до комунікації з держслужбовцями, працівниками бізнесу тощо. Людям пояснюють, що таке "афект", як проявляється ПТСР і що може викликати агресію."До нас самі бізнеси звертаються з проханням пояснити їхнім працівникам, що відбувається з ветеранами. У чому парадокс? Всього-на-всього треба з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а й один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству, бо вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою - "я тільки запитати", - розповів Жолоб.Війна, попри весь свій жах, дає нам шанс навчитися. І ветерани — не привілейована каста. "Не можна, прикриваючись статусом героя, ставити ноги в черевиках на білу скатертину в ресторані", — наголошує він.Кількість ветеранів у суспільстві продовжує зростати, і це створює нові реалії. "Ситуація нагадує Техас, де дозволено носіння вогнепальної зброї: розуміння того, що будь-хто може дати відсіч, знижує кількість злочинів. Так само й серед ветеранів: якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось "палати", - є дуже велика можливість, що збоку буде в натовпі ще один ветеран щонайменше", - зауважив Жолоб.Основне завдання для ветеранів зараз — підтримувати одне одного, як вони робили це під час війни, витягуючи одне одного з найгірших ситуацій. Тепер, коли кожен із них у певному сенсі поранений, важливо допомагати одне одному в адаптації до мирного життя. Однак найголовніше — дбати про себе, нагадуючи просту істину: у разі катастрофи в літаку спочатку потрібно вдягнути маску самому, а вже потім допомагати іншим."Ми, ветерани, ми на вас ображені, бо ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це, знову ж таки, про справедливість і несправедливість" - сказав ветеран.Вирішення проблеми не в тому, щоб уявити, ніби прірви не існує, а визнати її, каже Жолоб. Визнати, що досвід фронту — унікальний, болісний, глибокий. І що жоден цивільний не зможе зрозуміти його до кінця. Але це не виклик для розколу. Це виклик для нової відповідальності — бути "суперклеєм", який допоможе з’єднати дві частини суспільства.При цьому ветеран не ідеалізує власне середовище. Усередині нього  теж є непорозуміння, змагання, міряння героїзмом: хто "справжній", а хто — “тільки поруч стояв”."Мені закидали: ти не справжній ветеран, бо не був на позиціях, а стояв за півтора кілометра. І ці міряння — будуть. І маніпуляції — будуть. Це частина великої рольової гри, яку любить наше суспільство", — додав Жолоб. Ветеран Андрій Жолоб зазначив, що у Центрі надання послуг учасникам бойових дій фіксують зростання запитів на психологічну підтримку серед ветеранів.

Річ у тому, що Трамп – політик нової генерації, який зламав старі уявлення про політичний процес. Це Байден, Обама, Рейган були президентами всіх американців і не могли дозволити собі ігнорувати протести та відверто зневажати виборців іншого політичного табору. Трамп – новий політик. Нові політики, як Трамп чи Зеленський, започаткували нову політичну традицію – працювати виключно зі своїм виборцем і ігнорувати інших. Так, вони не є президентами всіх своїх громадян, але їм і не треба. Вони мають ядро своїх прихильників і це ядро дуже міцне внаслідок того, що такі виборці більше ненавидять політичних опонентів, ніж люблять самого Трампа чи Зеленського. І це дозволяє новим політикам робити все, що заманеться, бо як би погано вони не правили, їхні виборці сконцентровані не на їхній роботі, а на ненависті до опонентів, яку нові політики старанно розпалюють за допомогою блогерів, ЗМІ, різних медійних типів на кшталт Ілона Маска чи Мерджорі Тейлор-Грін. Ця ненависть до опонентів єднає міцніше за будь-що. Читайте також: Трамп зустрів когось, ще менш раціонального, ніж він сам. І це ПутінЯкщо спитати більш-менш поміркованого виборця Трампа, чи він розуміє, що Трамп брехун, аферист, барига, ґвалтівник, расист, узурпатор, - поміркований трампіст скаже, що, звичайно, розуміє. Але Байден гірший! Ось, у цьому і поінт. Байден, демократи, прокляті ліваки, ЛГБТ, діпстейт – всі ці кляті вороги підштовхують добросердних довбой*бів підтримувати Трампа, який цілком здатен вирости в нового Гітлера. І коли проходять мітинги проти Трампа, ядро його виборців, як ви, мабуть, самі здогадалися, не змінює свою думку про нового політика, а навпаки, консолідується навколо Трампа! Бо сприймає протести проти свого кумира як протести проти себе самого. Коли демократи називають Трампа ідіотом, республіканці рефлексують так, ніби ідіотами називають їх. Бо ж не можуть розумні люди голосувати за ідіота, це логічно. Саме тому не варто тішитися протестами проти Трампа. Вони не несуть загрози, поки ядро виборців не впаде нижче 20% підтримки. А у Трампа, нагадаю, зараз близько 40%. За таких умов протести не здатні змінити політичний ландшафт і, тим більше, привести до імпічменту. Читайте також: Після обрання Трампа політика завітала до кожного американцяБагато хто критикував демократів, що після виборів вони пропали з радарів і не заважали Трампу. А тому й не заважали, що вони краще нас з вами знаються на американській політиці і розуміють безперспективність атаки Трампа на піку популярності. На що реально вплинуть протести – на вибори в Конгрес 2026 року. Тут буде можливість обмежити самодурство Трампа, якщо він не встигне поламати Конгрес, як Зеленський поламав під себе Верховну Раду у 2019 році. Проти нових політиків не можна боротися старими методами. Перед демократами зараз великий виклик. Чи зможуть вони стати запобіжником від диктатури олігархату? *Публікується зі збереженням стилістики автораДжерелоПро автора: Сергій Марченко, експерт ринку праці, блогер.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Гадаю, нема потреби докладно розбирати суть цієї "угоди", це вже зроблено багатьма, і різночитань практично немає.Ця "угода" мала б сенс за двох умов: якби ми виступили агресором та розпочали неспровоковану війну, а потім ще й цю війну програли. Тоді це була б типова угода про репарації, які накладають переможці на переможених у покарання за розв’язану та програну війну, і це було б виправдано та справедливо.Оскільки обидві умови не дотримані – не ми почали цю війну, і ми її поки що зовсім не програємо, то навіть всерйоз обговорювати цю угоду нема ні підстав, ні сенсу.Те що Штати при Трампі ставляться до нас саме так – як до країни, яку вони разом з рашкою перемогли, і ресурси якої тепер мають поділити з Кремлем на правах переможців – цілком логічно, абсолютно вписується у весь світогляд трампістів, тож навряд чи це зміниться, які б ходи не вигадували наші та європейські дипломати.Інша річ, що до перемоги над нами Трампутіну ще "як до неба рачки", тож грабунок наших надр та нав’язування нам багатомільярдного боргу за надану раніше безповоротну допомогу залишається такою саме "вологою фантазією" Дональда, як капітуляція України та "аканчатєльноє рєшєніє укрАинскаво вапроса" для Владіміра.Щоправда, за однієї умови: якщо ми самі себе не перемудруємо, і не переконаємо без жодних на те підстав, що ми "не можемо собі дозволити" послати Трампушку слідом за російським корабликом, і "нема іншого виходу, аніж щось із ним підписати".На жаль, останнім часом я спостерігаю цілу хвилю публікацій, спрямованих на захист трампівської грабіжницької угоди, і на переконування нашого суспільства не лише у її "неминучості", але навіть у її "корисності для України"!Читайте також: Чи є "червоні лінії" у справі угоди про корисні копалини?Звісно, одразу йдуть обмовки про те що підписувати треба не нинішню її версію, треба поторгуватись, добитись якихось змін на нашу користь – але загалом віддати наші надра в управління Білому Панові - це найкраще що можна придумати в інтересах нас, недолугих аборигенів, і слід хапатись за таку "унікальну історичну можливість".Аргументація трамполизів – "угодопідписантів" містить купу брехливих положень, починаючи від необхідності "залучення інвестицій" (в "угоді" нема ні слова про залучення інвестицій зі Штатів, навпаки – за все платимо виключно ми, а американці є виключно бенефіціарами), "доступу до технологій" (про що знову ж таки в "угоді" ні слова, і взагалі "угода" не про це, і що насправді робиться абсолютно інакше), але головний аргумент, який в різних формулюваннях повторюють вони всі, зводиться до того, що ми самі "нездатні дати раду" нашим надрам, і без американців "ніколи їх не зможемо розробляти".Ми маємо справу із типовим проявом ментальної несамодостатності. Ця несамодостатність – страшна постколоніальна хвороба, якою заражена значна частина нашої політичної та економічної "елітки". Оскільки ці люди ніколи не були частиною нашого національно-визвольного руху, незалежність для них виглядає "випадковим збігом обставин". Вони ніколи не уявляли собі Україну як дійсно окрему, незалежну державу, а наш народ не сприймають як здатний на самостійне успішне існування.Ми звикли до такого ставлення від "вати", "совкофілів" та малоросів, для яких Москва досі лишається ментальною столицею, законодавицею мод та стилю, центром інтелектуального життя, омріяним місцем успішної кар’єри тощо. З ними все зрозуміло, і в часі великого вторгнення вони здається вже назавжди залишились у маргінальній меншості.Але, на жаль, розчаруватися у Москві та жахнутися ексцесам "руцкава міра" ще не дорівнює повірити в свої сили, в свій народ, та стати українським націоналістом. Є простіший шлях: переорієнтуватися з "бєлокамєнной" на "Вашингтонський обком".Читайте також: Трамп, Зеленський і рідкісноземельні ресурси: що насправді Київ пропонує Вашингтону. ПояснюємоЦей шлях "малороса – западніка" передбачає збереження всіх стереотипів та уявлень малороса "класичного": про нашу засадничу провінційність та "селюцтво", про вторинність нашої культури, неспроможність збудувати дійсно самостійну державу, загалом весь колоніальний погляд на Україну, століттями культивований російською пропагандою. Але замість "русскава баріна", який тепер визнається поганим, злим авторитарним азіатом, до схеми вводиться добрий лагідний європеєць або американець.На відміну від злого московита, він чомусь повинний дійсно бажати нам добра, хотіти поділитися з нами всіма здобутками високої культури, цінностями та благами демократичного суспільства, включно навіть зі своїми статками. Він аж так просякнутий духом гуманізму та безкорисливого служіння слабшим за себе, що готовий тяжко позіхнути, обтрусити пил із визнаного дещо анахронічним колоніального пробкового шолома, знову звалити собі на плечі оспіваний Кіплінгом Тягар Білої Людини, і взяти на себе непросту справу зовнішнього управління нерозвинутими українцями, і то винятково заради нашого блага…В цій схемі насправді не два, а три елементи: Добрий Білий Пан, недорозвинутий український нарід, та проміжна ланка – оці самі прозахідні малороси. Вони розуміють що Білому Пану не до дрібниць та подробиць, у нас він буватиме наїздами, отже потребує надійних та вірних прислужників з числа освічених аборигенів. Роль цих освічених аборигенів на службі Білого Пана – межа сподівань та амбіцій тої псевдоелітки, яка до закриття Трампушкою USАІD вистрибом бігла на посольські фуршети, а тепер переконує нас не посилати трампістів з їхньою "угодою про репарації", а якось пом’якшити її у деталях та обов’язково хоч в якомусь вигляді підписати.Згадаємо скільки разів ми чули солодкі пісні про необхідність зовнішнього управління Україною, при тому чули не напряму від Заходу (який далеко не так нас потребує, як ми звикли декларувати), а саме від претендентів на роль освічених аборигенів у колоніальній адміністрації. Нам вже розповідали і про інвестиції, і про технології, і про впровадження цінностей, а найчастіше – про нашу неспроможність самостійно подолати корупцію, яка нібито давно подолана на Заході.Читайте також: "Рідкісноземельну" історію слід завершувати якнайшвидшеЯ наївно сподівався, що дивлячись як у "зразково-показовій демократії" Ілон Маск однією рукою визначає ефективність витрат державного бюджету, а другою водночас отримує багатомільярдні контракти з цього самого бюджету, наші претенденти на роль аборигенної прислуги бодай трохи стулять писки.  І тому що як виявилось ми далеко не гірші на планеті. І тому що проблеми нам слід вирішувати самим, для себе та своїх дітей, а не щоб "догнать і пєрєгнать" тих, хто насправді виявився на жаль не більш захищеним від олігархів та корупції, аніж ми. І вже тим більше не щоб "сподобатись панові", адже смаки та забаганки "пана" як виявилось дуже швидко та радикально змінюються. Але ж ніт, "поганому виду не бува стиду" – і от ми вже бачимо нову хвилю проявів колоніальної малоросійської свідомості, значно гіршу за попередні.У попередніх ітераціях нас принаймні переконували орієнтуватись на загалом правильні зразки, на реальне Добро – от тільки чомусь відмовляли нам у здібності самим, без зовнішнього управління, розбудувати повноцінне суспільство, базоване на цінностях західної цивілізації. Тепер же нам нав’язують угоду зі Злом, базовану на світогляді Зла, і на умовах Зла.Трампівська "угода" про надра погана не окремими умовами – вона відпочатку базована на абсолютно ворожій нам картині світу. Цей світогляд, в якому ми відпочатку не є суб’єктом з правами, побажаннями, власною волею, а є лише територією з ресурсами (притому територією "історично" російською, але яку через "дурість Байдена" спробували у рашки забрати, і тепер за цю "дурість Байдена" слід розплатитись зі Штатами за наш рахунок) визначає конкретні умови.Таке неможливо "покращити", ту нема про що і головне нема з ким "торгуватись".Якщо ми всерйоз обговорюємо подібні "угоди" - тоді чому ми не підписали Стамбульську капітуляцію? Або, як прямо каже нам Трамп, чому ми не здалися без бою 24 лютого 2022?  І взагалі, нащо ми тоді проголошували незалежність?Для мене  і для будь-кого із нашого "ваінствуюющєго мєньшинства" відповідь очевидна. Проблема в тому, що значна кількість українців, зокрема із "елітки", насправді досі не знають нащо ми проголошували незалежність, в їхній картині світу ми нездатні самі творити свою історію та визначати свою долю. І для всіх носіїв цього колоніального світобачення обговорення "плюсів" трампівської "угоди" є цілком природним та нормальним.Читайте також: Стаття NYТ – чиста правда від першого до останнього словаДе в цій картині наша чинна влада? А я не знаю. Не маючи достовірної інформації зсередини, мушу судити виключно за зовнішніми проявами, а вони поки залишають дві можливості, десь із рівною ймовірністю.Є варіант, що наша влада добре розуміє категоричну неприйнятність будь-якої версії угоди із Трампом, за винятком ні до чого не зобов’язуючого "меморандуму", який зірвався під час скандалу у Овальному кабінеті.І в такому разі всі ті "пляски із бубном" довкола угоди – контракти з юридичними компаніями, формування переговорних команд, якісь там зустрічні пропозиції – це лише свідоме затягування часу, відкладання якомога надовше моменту остаточного розриву зі Штатами.Цей розрив все одно неминучий через те, що Трамп та трампісти всією душею на стороні рашки та Пуйла. Але чим пізніше від станеться, тим більше "байденівських" снарядів доїде до наших захисників та захисниць, заради чого варто тягнути час.Мені дуже хотілося б вірити, що саме цей варіант відповідає реальності. Однак на жаль він не єдиний можливий.Існує дуже не нульова ймовірність того, що наша влада досі не готова настільки повірити в наші власні сили, щоб бути готовою послати Штати слідом за рашкою, та воювати далі самотужки – з усіма ускладненнями та непопулярними рішеннями, які витікають із такого вибору.За своєю ґенезою чинна влада на жаль не просто не вихідці із табору борців за незалежність (на жаль, борці за незалежність за всі три десятиліття цієї самої незалежності ще жодного разу не отримували від нашого мудрого та поміркованого народу мандату на керування державою), а прямо навпаки.Ні для кого не секрет, що на момент обрання і ті кого обрали, і ті хто їх обирав виходили із міфічного світогляду, в якому російсько-українська війна тривала "бо на ній наживались", а щоб її припинити необхідно та достатньо було подивитись у очі Пуйла.Читайте також: Трамп спровокував інфляцію всередині країни й світову економічну рецесіюТак само не секрет і не новина, що обрані у 2019 ментально були абсолютними малоросами, повністю орієнтованими на Москву як культурну столиці, центр бізнес-інтересів, і загалом зразок для копіювання.З того часу пройшло чимало часу, загинуло багато людей. І величезну еволюцію, пройдену нашими можновладцями, може заперечувати лише той, хто принципово не переглядає своїх оцінок із плином часу, а просто "ненавидить по факту ненависті". Від симпатії до Москви та підлабузницького захоплення руцкоміром у них давно не лишилось нічого, крім гіркого розчарування. Їхня злість на московитів цілком щира, і включає в тому числі біль від зневіри у колишніх ідеалах, та образу зраджених надій та сподівань (яких у нас, націоналістів, ніколи не було).Але чи переросло розчарування у Московії у віру у наші власні сили, у наш народ та країну? Чи ж наших керманичів вистачило на розрив із Москвою лише за умови повної підтримки Заходу? І розворот зі Сходу на Захід то одне, а готовність послати разом і Кремль і Білий Дім – то зовсім інше?Не маю сумнівів, що рішуча підтримка Заходу, на той час уособлених Байденом та Джонсоном, дуже полегшила нашій владі розрив із Кремлем та допомогла зайняти правильну позицію лідерів у екзистенційній війні за наше виживання та незалежність.Наразі ситуація радикально змінилась – Штати перейшли на бік Рашки, а підтримка Європи, уособленої Макроном та Стармером, суттєво слабша за той рівень, який необхідний для компенсації зради Вашингтону.  Вибір стоїть не між різними "центрами притяжіння", а між повною опорою на власні сили, і де-факто капітуляцією під тиском і ворогів, і вчорашніх союзників. Чи готова наша влада обрати перше, розуміючи всю складність цього шляху?Дуже скоро ми отримаємо відповідь на це запитання. І саме ця відповідь дуже значною мірою визначить не лише політичне майбутнє нашої влади, а весь перебіг нашої історії у вирішальний період.І ми не маємо пасивно чекати відповіді на це питання.Трампівська "угода" не лише неприйнятна сама по собі. Вона перший крок до капітуляції перед об’єднаним Трампутіним, і водночас тест на готовність України йти до кінця у визвольній війні та обирати повну самостійність.Ми маємо всіма доступними каналами надіслати відповідні сигнали і на Банкову, і до Брюселю, і Білого Дому. Читайте також: Нова Велика депресія. Нащо Трампу тарифи проти всіх?Якщо наша воля, воля українців, буде очевидною та однозначно артикульованою, у нашої влади не лишиться вибору окрім як "очолити те, що не можна спинити". А ворогам та союзникам не лишиться нічого, окрім як прийняти до відома ще одну нову реальність, вчергове створену українцями всупереч уявленням та бажанням оточуючого світу – як ми вже робили і 191-му, і у 2014-му, і у 2022-му.Єдине, в чому я згодний із трамполизами – "заугодівцями", це в тому що ця "угода" є дійсно унікальним історичним шансом та вікном можливостей. Тільки це вікно спрацює "від зворотнього" – якщо ми знайдемо у собі сили послати і цю угоду, і її автора слідом за московитським корабликом.Ми маємо виринути із глибоких надр меншовартості наших "еліток", та ствердитись ще раз – щоб колись у майбутньому наші історики з висоти переможної поблажливості подякували Трампу, за те що своїм хамством та недооцінкою змусив українців вчергове зібратись із силами та виявити свої кращі риси та чесноти.А ще ці історики довго дискутуватимуть, як так сталось що в Україні у розпал визвольної боротьби знаходились голоси, які відстоювали ідеї "зовнішнього управління" як нібито "блага для українців". Залучатимуть до дискусії психологів та психіатрів, аналізуватимуть досвід постколоніальної емансипації інших народів. Оцінюватимуть час, об’єктивно необхідний для формування дійсно національних еліт, та визначатимуть фактори, які впливають на віру у свої сили та виховання внутрішньої самодостатності.Їм буде про що дискутувати, цим майбутнім історикам. За умови, що ми зараз не схибимо.ДжерелоПро автора. Євген Дикий, науковець, військовий.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Фото: Gеtty ІmаgеsЯ пам'ятаю, що у перший рік великої війни ми розмовляли з різними соціологами про те, як змінюються українці. Тому що перший рік – це був рік карколомних змін, але виявилося, що це війна на довгу дистанцію. Зараз ми навіть не бачимо її кінця-краю. В якій точці ми зараз є на четвертий рік цієї війни?Коли я почула вашу редакцію цього запитання, я подумала: вони знають соціологічну термінологію. Тому що існує такий задавнений стереотип, що соціологи вивчають громадську думку. Це правда. Але річ в тому, що в Україні громадської думки немає. В Україні є громадські настрої.У чому відмінність?Для того, щоб говорити про доконаний факт існування громадської думки, треба, щоб були три її складники. По-перше, це має бути добре структуроване суспільство з існуванням певних професійних та інших груп, класів, прошарків. По-друге, мають бути політичні партії, які представляють їхні погляди й інтереси перед державою. І по-третє, має бути відповідь держави на інтереси й прагнення тих класів, груп, прошарків українського суспільства.Якщо підійдемо з такої точки зору, то нам бракує багатьох речей. По-перше, наше суспільство не є добре структурованим. Серед класів, груп чи прошарків зараз є декілька професійних за фахом, декілька об'єднаних між собою громад тими чи іншими планами і так далі. Але нам бракує того чіткого вирізнення груп, соціальних утворень, щоб можна було сказати, що ми маємо свої інтереси й зацікавлення, і ми потребуємо, аби донести їх до держави для побудови діалогу.Фото: Gеtty ІmаgеsКласичні партії, до речі, саме так і формувалися в історії? Так, очевидно, що так і було. Але у нас бракує тієї середньої ланки, тому що навіть якщо існують такі різні утворення, громадські спільноти, то вони так і варяться в своєму соціумі. Як професійний журналіст я розумію, що в нас було кілька серйозних спроб створити одне професійне об'єднання, яке би захищало наші права, а права журналістів у цій країні раз по раз опиняються під загрозою. І кожного разу ми не могли домовитися. Тепер подивимося спектр політичних партій. Ми фактично не маємо так званих ідеологічних партій, а маємо тільки персоналістські партії. Наприклад, партія Зеленського, партія "Європейська Солідарність" і так далі. Тобто ті, які зав'язані на конкретних осіб. У них програми дуже мало відрізняються між собою. Колись була така спроба створити безпрограшну політичну силу і назвати її "За єдину і багату Україну". Тобто, очевидно, всі люди були б не проти, щоб ми врешті побудували єдину і багату Україну. Але там було дуже негарне скорочення назви цієї партії, тому від ідеї відмовилися.Наприклад, політична партія "Голос". Була спроба побудувати її без такого яскравого лідера і суто на якихось ціннісних ідеологічних засадах. Зараз я чую від народних депутатів, що цей проєкт вже закривається. Це є латентним свідченням, що персона, яка очолює партію, все ж таки має бути впізнаваною і впливовою. У нас спектр тих партій дуже невеликий, можна на пальцях перелічити. Але важко сказати, щоб вони акумулювали інтереси тих, хто в них входить. Важко сказати, що ці інтереси і прагнення делегуються до держави. А ще важче сказати, як держава реагує на ці висунуті ідеї. Тому трьох тих складових, для того, щоб сказати, що в нас існує інститут громадської думки, ми не маємо. Громадська думка – це щось досить широке, що має свою структуру і ефективно діє. А в нас громадські настрої. Я можу сказати, як вони змінювалися за останні роки. Тобто ми приречені на такі емоційні гойдалки, якщо в нас немає сталої думки на рівні суспільства? Тут знову треба заходити в історію і пригадати, як формувався український національний характер. На першому місці дослідники ставлять те, що ми "збитемоційні" українці. Це і є емоційні гойдалки, тому що раціоналістичне мислення серед українців не дуже, скажімо, дипломатично є в пошані. Це є така наша риса. Ми "збитемоційні". А як же ж ми тоді йдемо в Європу? Адже раціоналізм для Європи це одна з фундаментальних засад. Фото: Gеtty ІmаgеsТак от, як змінюються ці настрої: чи ми безнадійні і будемо вічно борсатися в тому болоті від одного полісу до іншого, чи щось змінюється. У 2022 році почалася війна. Я ніколи не забуду, як я увімкнула телевізор і дивлюся на проспекті Перемоги, там де жила моя тітка, неподалік там ще завод "Більшовик", де працював дядя. Я бачу російську танкетку на проспекті Перемоги і з жахом усвідомлюю, що росіяни вже майже зайшли в Київ. Отак для мене почалася війна, тому що у нас бомбили, але не було так відчутно, як на тих основних п’яти напрямках, звідки йшов наступ. А українці як відповіли? Є вираз дуже точний, але наші зарубіжні колеги ним дивуються, – "шокова ейфорія". Отаке сталося: "Ах, ви на нас напали. Ах, ваші танкетки на Проспекті. От ми вам зараз як влупимо". Це є шокова ейфорія. Від усвідомлення, що те, що робиться, це несправедливо і жахливо, до того, що от ми по вас будемо гатити. Ми не заціпеніли в цій реакції. Навпаки стався сплеск почуттів. Не було жаху, що все пропало, ми приречені і здаємося. Соціологи зафіксували – була віра в неминучість перемоги, в те, що Україна буде стояти, і, крім того, ще й віра в наше гарне майбутнє. Тобто прийшла війна, ми поборемо то і переможемо, а потім будемо відновлювати й відбудовувати Україну. Це було у 2022 році. Ця хвиля винесла, до речі, таких персонажів, як Арестович. Абсолютно. У Арестовича є почуття гумору, бо він одного разу на передачу взяв футболку, де написано "2-3 тижні", з чого реготала вся Україна, бо в нього ті 2-3 тижні розтягнулися надовго. І прийшов так званий феномен довгої війни, коли люди побачили і усвідомили, що то не один момент напруження всіх сил, це не те, що швидко почалося і швидко закінчиться. Прийшов феномен довгої війни і настрої, як і все в такій ситуації, почали змінюватися. Можна сказати, що з року до року, особливо після невдалого контрнаступу українських військ у середині 2023 року, відбувся спад практично всіх показників. Про цю ситуацію вже не кажуть "шокова ейфорія". Шок проходить швидко, ейфорія як почуття проходить швидко. А що є? Чим зараз оперують соціологи? Як не дивно, фіксують велику кількість оптимістів – 36%. Тобто третина суспільства з вірою і надією дивиться в майбутнє. До початку широкомасштабного вторгнення, до 2021 року було 40% оптимістів. Тобто хвиля піднялась за експонент, потім пішов спад, і прийшло до того, що це ніби такий природній нормальний стан суспільства. Впевненість в перемозі лишилася. Але у 2022 році було 96%, тобто абсолютна більшість вірила у швидку перемогу. Зараз цей показник становить 67%, тобто дві третини, але це все рівно кваліфікована більшість. Що ж це говорить про суспільні настрої українців? Була ейфорія, шок, спад, і тепер такий поміркований практичний оптимізм. Питання, чи українці задоволені своїм життям в ситуації довгої війни, видається дивним. Проте 45% задоволені своїм життям. А у 2021 році було 38%, тобто спад показників майже до довоєнних років. Інститут соціології довго думає, як тут все звести докупи, який показник заміряти, як температуру. Придумали індекс соціального самопочуття. Тобто декілька показників: задоволенням життям, страхи, тривоги, все, що робиться, звели до купи, порахували, і вийшло 60 балів максимально. Це коли людина повністю, абсолютно задоволена своїм життям. І що ми маємо? У 2004 році було тільки 37 балів з 60. Це індекс соціального самопочуття. Попри те, що були негаразди, але українці загалом чулися не зле. А зараз 39 - росте. Бачимо унікальну ситуацію. Я не знаю, як це пояснити. Я казала, що це викликає запитання у наших закордонних колег. Іде війна, а вам не зле. З 60 балів ви отримали загальний індекс соціального самопочуття на 39 балів. Виходить, це дивовижна ситуація.Одна блогерка нещодавно написала, що Ремарк навряд чи розумів війну так, як розуміємо війну зараз ми, українці. Їй хтось заперечив, що він був на полях Першої світової, які були, можливо, найжорстокіші за всю історію людства, коли мільйони людей гинули в страшних м'ясорубках, і коли умови в окопах були просто нестерпні. Але при цьому всьому надзвичайно великий тягар був і на тил. Фактично в усіх країнах існувала абсолютна мобілізація, від якої було неможливо ухилитися. Франція втратила, здається, 20% всіх чоловіків від 18 до 40 років під час Першої світової війни. Карткова система, хліб невеличкими порціями і так далі. Тобто це був величезний тягар. Може, в тому пояснення, чому українці так доволі оптимістично живуть зараз? Місцями у нас тил живе так, ніби війни і нема. Так, особливо якщо порівняти ситуацію тут. Я працюю в університеті, я знаю, які були проблеми з відключенням інтернету, як було складно проводити заняття. Але це не порівняти з тим, як живуть мої колеги з Харківського університету. Вони розповідають, що тої ночі 15 прорвалося безпілотників, і побили там склади і так далі. Добре, що не було загиблих. До речі, ця різниця між тилом і прифронтовими територіями досить сильно відображається на виникненні точок напруги в українському суспільстві. У жителів прифронтових територій інколи може виникати таке почуття, що вони всього позбавлені, хіба що життя одне лишилося, а на заході подивіться, як живуть прекрасно: або на лижах катаються, або в ресторанах сидять.А з іншого боку, на заході точно є ця лінія, про яку не прийнято казати голосно, а саме те, що є дуже багато тепер вимушених переселенців, які приїхали з російськомовних регіонів, трошки інакше себе поводять, говорять російською мовою в публічних місцях. І це точно дуже тригерить, наприклад, західну Україну, для якої російська мова зараз просто осоружна й нестерпна. Якщо говорити про точки конфліктності і напруги, з яких можуть виростати конфлікти, про фрагментацію українського суспільства, можливо, це би була окрема тема. Чи зміцнюється зараз ця надзвичайно важлива єдність? Чи в цьому горнилі війни виплавляється зараз якась українська політична нація?Я поділяю вашу точку зору і вважаю, що дійсно ще не завершений процес формування тієї єдиної в сенсі згуртованості української політичної нації. Для більшості українців, основна ідентичність – це "я вважаю себе громадянином України". Трішечки спад відбувся, але все рівно більше двох третин українців вважають себе громадянами України. І це добра ознака. Але якщо говорити про все населення України і характерний емоційний стан українського суспільства, навіть у порівнянні з російським, це те, що в Україні відбулася адаптація до війни, а в Росії нормалізація війни. І це позначилося на настроях. У світі є багато різних індексів, із них один – це Всесвітній індекс щастя. Так от українці адаптувалися до війни, якось підлаштувалися під цю жахливу ситуацію. У Росії ж навпаки йде нормалізація війни, тобто війна вважається нормальним станом. Ми всім серцем, всією душею проклинаємо ту війну, ми просто змушені жити, бо інакше нас просто винищать. В Росії війна – це нормально. І от в тому Всесвітньому індексі щастя за збираним показником – рівень доходів, самопочуття і так далі – Україна посіла 111-те місце у світі за рівнем щастя населення зі 146 країн. Ми там десь на рівні з деякими африканськими чи з погано розвинутими країнами. А в Росії – 66-те місце. Тобто росіяни чуються щасливими майже не вдвічі більше, ніж українці. І це треба добре розуміти, тому що яким є суспільство, таким є військо. Ми прилаштувались до війни і хочемо, щоб вона скоріше закінчилася, а для росіян – це не просто норма. Їм війна ще приносить отакий великий оберемок щастя і вони з того радіють. Мені здається, війна для них – це нормалізація принципів несправедливості і зла як суспільної норми. Мене нещодавно вразило інтерв'ю, яке взяли колеги у військовополоненого, молодого російського хлопця, який брав участь, зокрема, у подіях у Бучі на початку війни. І він каже так абсолютно навіть спокійно, рівним голосом: "Але ми вирішили це захопити. А люди там мають підкоритися або виїхати. Ну ми так вирішили, що ми тепер вже зробимо".От вам настрої в російському суспільстві: війна – то наш нормальний стан, і ми від того щасливі. Як казав один вже, на щастя, ліквідований ідеолог руського миру, що ми будемо робити те, що ми любимо – вбивати і знищувати. Українцям у цій ситуації просто нема де відступати. Взагалі у Путіна є дві цілі війни – винищити український народ і зруйнувати українську державу. Тому жодні оці американські нахиляння до миру неуспішні, тому що Путін не досягає ні одної, ані другої своєї цілі. А якщо винищити – це не є пряма загроза. Це те, що не відчували, можливо, французи, навіть будучи в окупації, чи просто живучи під час Першої світової війни досить мирним трибом. А це є досить  реальне майбутнє для українців, якщо вони поваляться. Є такий Микола Азаров. Я думаю, що українці мають добру пам'ять і пам'ятають, що це прем'єр-міністр часів Януковича. Так ви думаєте, вони там спокійно сидять? Цей Азаров зараз фактично з рештою, хто повтікав з України, зараз піклуються Україною про те, що робити з захопленими українцями, що робити, щоб війська Росії прийшли до кордонів з Польщею. Скільки б не лишилося українців, то є мільйони все ж таки. Елла Лібанова каже, що в Україні зараз живе 30-35 мільйонів людей, зважаючи з тими 9 мільйонами, які виїхали. І от якщо дехто із ждунів думає, що дочекаються російських військ і все буде в порядку – ні. Бо мета є очистити територію України від всіх, хто на ній проживає. Вони не потрібні. Так от Азаров займається тим, що розробляє плани утилізації українського населення. Хтось чекав, а більшість не чекала. А на що нам взагалі? І ті, що чекали, і ті, що не чекали. Нам не треба українців, як таки. І от що з ними робити? Від депортації до знищення мільйонів українських громадян. От чим займається зараз Азаров Микола, про якого ми так згадуємо з такою посмішкою. Він же ж смішний дядько, не вміє навіть говорити українською, але дивіться, чим він зайнятий. Через то в Україні фактично немає вибору: або чекати депортації і знищення, або стояти з усіх можливих сил для досягнення перемоги.Але не хочу сказати, що все так райдужно, тому що оця адаптація, стійкість і оце життя в умовах війни є надзвичайно тяжкими для людей. Тобто вони можуть сказати: "Так, ми за перемогу, ми віримо у мирне майбутнє, ми переможемо і все повернемо". Але це дається дуже важко. Тому одна з основних тем соціологів – це дослідження психофізіологічних станів людей. Виявляється, що близько 80% українців в опитуваннях соціологів показують, що їхній психоемоційний стан є дуже важким, що вони зазнають багатьох стресів, і ці стреси є травматичними. Вони формують в людей психологічні захворювання: від тривожності і навіть до параноїдальних настроїв. Через це не треба думати, що ця ейфорія так збереглася. Йде довга війна, є численні жертви, і, на жаль, тривогу викликає і психоемоційний стан. Хтось зламався, хтось зневірився, хтось прийшов з війни і не знаходить собі місця. У Львові є дуже багато таких ініціатив, наприклад, як підтримати ветеранів, як надати допомогу людям з інвалідності, як взагалі поводитися, коли зустрінешся з військовими. Якщо ви їх зустрічаєте, не треба кидатися їм на шию, обнімати, цілувати, треба просто прикласти руку до серця. Вони це зрозуміють і будуть вдячні.Тобто є дуже багато таких речей, які турбують і гнітять українців. У мене є таке свідчення, чого українці бояться найбільше. Звісно, 80% бояться довгої війни, тих жертв, які люди відчувають, і наступу Росії. Це головний страх, який людина постійно над собою відчуває. Але українці – практичні люди і наступні причини, чого люди бояться, викликають навіть посмішку. На другому місті (60%) – зростання цін, нестача продуктів, не виплата зарплат і пенсій. Раніше допомагали американці, які підтримували наш бюджет. А уявіть собі, як вам зарплати чи пенсії не дали, як у цій ситуації виживати? Але на третьому місці бояться розпаду України як держави. Ви правильно сказали, що оці всі відчуття і настрої все ж таки відображають от такий поступовий процес. Сказати до війни, що з державою щось станеться, ну то станеться. А зараз бояться розпаду держави. Бо українці зрозуміли, що вони як нація стануть суб'єктом. Активною силою, яка існує і бореться за себе, є власна держава. Третій за значимістю страх для українців - розвал держави. Хоча 32% українців розчаровані в державі. У нас купа феноменів, які ніяк не можуть пояснити наші зарубіжні дослідники. Парадоксальні речі: то в них ейфорія від початку війни, то бояться втратити держава, яку самі ж гризли і критикували. Але в той же час, що ж об’єднує українців? На першому місці – це віра у краще майбутнє. 53%, тобто хай не абсолютна, але більшість каже, що ми воюємо, терпимо, зазнаємо всяких збитків задля майбутнього. Українці вважають, що ми все рівно переможемо і будемо жити в майбутньому добре.Це майбутнє само по собі прийде добре? Я просто пам'ятаю, як Олег Рибачук казав, що коли на виборах президента переміг Віктор Ющенко, якому дуже важко далася ця перемога, було таке враження, що повалимо зараз Януковича, Кучма відійшов в бік, тому якось воно саме по собі буде далі добре. А воно якось не виходить. Не виходить, але все ж таки цікаво, як люди бачать майбутнє країни чи особисте. Тут є показник в умовах колосальної міграції. 4,7 мільйонів українців мають офіційний статус біженця, а їх там сидить десь до 6 мільйонів. І їх питають, чи є надія на майбутнє. Так, на першому місці, надія є на майбутнє добре, як не для них самих, так для наших дітей. А з іншого дослідження уточнення, що повернуться ще наші, і взагалі для всіх українських дітей, щоб вони були тут в Україні щасливими. Їх об'єднує почуття єдиної родини, бо ми є громадянами України. Це свідчення того прагнення до розуміння чи прагнення до кращого майбутнього вже не для якоїсь окремої сім'ї з дітьми, а почуття єдиної родини. Тут же на шостому місці – ідея побудови національної держави. Тут є і прагнення спільної боротьби – те, що свідчить про солідарність. Однак нас об'єднують і спільні труднощі. Знову парадокс: ніби труднощі ми маємо, але вони нас об'єднують. Як ведучий на телеканалі, який веде ранковий етер, я не можу сказати, що втішений, коли, наприклад, "шахеди" долітають до Львова. Але в цей момент я відчуваю, що мені легше розмовляти з Харковом. Мені простіше знаходити потрібні слова, коли я говорю з Сумами. Тому що ми на одній хвилі в цей день. Коли ми читали у поета про чуття єдиної родини, то воно якось виглядало так трошки літературно.Тим не менше ідея того, що Україна – це насамперед українське політичне громадянство дозріло десь у 2014 році. Але після цього вже почали додавати питання: "А чий Крим?". Тобто щось більше, ніж просто маркер наявності паспорта. Чи додаються ще якісь додаткові умови, що таке громадянство України? Що таке спільний набір, який описує цю ідентичність? Я казала, що це вже очевидна причина для якогось більш розлогої розмови, тому що швидко не поясниш. Але, підсумовуючи все, що сказано було за сьогодні, найголовнішим тут є усвідомлення необхідності своєї української держави, яку можемо критикувати. Третина суспільства розчарована державою, але це наша держава і тільки ми вирішуємо, яка вона буде. Як вона буде нас не задовольняти, то ми поміняємо державу, ми владу змінимо і все. Але тут тільки відмінність, що держава у розумінні політичної нації, не є просто самоціль і верхівка всього. Вона не є домінанта. Ми її завоювали, ми того хотіли, ми того прагнули, і ми будемо за нею стояти. Але вона не є господарем, а є слугою народу. Ми її оберемо, ми її будемо контролювати, і все, яка б вона була недолуга, як би ми її не критикували чи мали до неї претензії. Якщо б були президентські вибори, то дарма сподіваються і росіяни, і той же президент США, що виграє хтось інший. Зеленський зараз би виграв, очевидно, або принаймні зійшлися би в другому турі два кандидати: Валерій Залужний, який має трохи вищий рівень довіри, ніж Зеленський, але і Зеленський ні в року від нього відстає. Але серед тих одиниць вибору не було б чужих за духом, за намірами, за російськими орієнтаціями. Чим краще Залужний чи Зеленський? Тут є проблема – сам Залужний не дуже хоче балотуватися. Але факт залишається фактом. Наша держава – це основне. Ми її втримаємо, але вона не буде господарем, вона буде нашим слугою. Як вона нам не подобається, ми її змінимо, переоберемо і все. 

Андрій Харук. Російсько-українська війна: бої за Харків і Харківщину (2022). – К.: 2025Про сьогоднішню війну вже пишуть монографії, і перед нами одне з таких досліджень. Перед тим виходили хіба що збірки "цивільного" формату, серед яких про харківське життя воєнного часу розповідали "Вщент" Андрія Краснящих і "Rепортаж" автора цих рядків. Зокрема про те, як місцеві хлопці зі шматками асфальту в руках відбили танк у російських зайд і про справжню зброю, яку, кажуть, влада роздавала народним ополченцям (тобто всім охочим), про приміські сільради, забиті похмурим людом з мисливськими рушницями, і те, як голову однієї з них мало не винесли на вилах, коли той запропонував хлопцям "іти додому". Тобто про "цивільний" драйв, гін, хіть та, можливо, навіть патріотизм, хоч Південний вокзал у Харкові у той самий час штурмували юрми від'їжджим. Натомість у цій книжці досліджено перебіг саме бойових дій російсько-української війни на Харківщині у 2022 р., включаючи події першої та другої стратегічних оборонних операцій (відповідно, 24 лютого – квітень і травень – серпень 2022 р.), а також першої стратегічної наступальної операції (вересень – початок листопада 2022 р.). Конкретно, фактографічно, без зайвої лірики.Ендрю Шонфілд. Повоєнна економіка: історія європейських економічних див. – К.: Наш Формат, 2025Так вже повелося, що дальні сусіди нас зажди дивували. Тож "Повоєнна економіка" Ендрю Шонфілда про історію європейських економічних див лише вкотре підтверджує те, що наші автори й без того знали, надто ж у згадані, тобто воєнні та повоєнні часи. "Довелося в 1945 році після поразки Німеччини бачити знищені німецькі міста, - згадував перший бургомістр Харкова О. Семененко. - Там ніколи не переставала функціонувати електрика, крамниці безперервно продавали бідний харчовий раціон, була вода, функціонувала залізниця. Там ніхто не вмер з голоду". Тож мова наразі про те, як після Другої світової війни перед Західним світом постало питання відбудови та розвитку, і саме використання країнами Європи власних інституційних шляхів та історичних особливостей відносин між державою, бізнесом та суспільством зумовило повоєнне економічне диво — два десятиліття зростання і процвітання завдяки вмілому плануванню, впровадженню інновацій, "зміні стилю" приватного підприємництва та управління економікою держави загалом. Таким чином, автор аналізує еволюцію ринкових економік і розглядає, як західні країни інтегрували державне втручання з ринковими механізмами для досягнення економічного розвитку та соціальної стабільності. "Повоєнний досвід показує, - доводить він, - що існування вбудованих стабілізаторів економіки може несприятливо впливати на розробку економічної політики. Вони посилюють бажання спокою в момент, коли уряд мусить вибирати між двома варіантами дій. Це особливо характерно для США, де існує народна традиція кричати "руки геть!", щойно федеральна влада починає демонструвати рух до якоїсь конструктивної політики. Єдиний виняток — явна криза, як під час "ста днів" Франкліна Рузвельта 1933 року. У таких випадках уряду дозволяють втручатися скрізь і навіть цього очікують. Але то лише в разі допущення, що тіло нації зазнало тимчасового каліцтва. Щойно воно відновить свої спромоги, нянька з Вашингтона має повернутися до звичайних обов’язків у глибині будинку. Це допущення не заважає уряду втручатись у повоєнні американські рецесії з позитивним результатом".В'ячеслав Агеєв. Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога. – К.: Віхола, 2025Автор цієї книжки - релігієзнавець, філософ, дослідник нових релігійних рухів, співзасновник Майстерні Академічного Релігієзнавства, масон (мало не рептилоїд), який жив у Індії і вивчав медитацію та йогу ще до того як це стало мейнстримом, викликав духів і передбачав майбутнє. У межах релігієзнавчого експерименту заснував Церкву Великої Качки і, як Верховний Крячеслав, проповідує спасіння через споглядання качок і містичну практику кахка-йоги. При цьому всьому автор умудряється бути агностиком і вірянином десятка різних релігійних організацій (від баптизму до тантричного буддизму). Загалом у книжці В'ячеслава Агеєва "Релігія має померти, або У кого ми повіримо після Бога" розповідається про те, як багато якого люду - християни, агностики, буддисти, скопці, растафаріани, атеїсти, кришнаїти та мусульмани - за всі часи шукали систему координат, яка не лише дала би відповіді на питання "життя, Всесвіту і взагалі", а й підтримувала їх протягом усього життя. Власне, й знайшли для себе, і немає значення при цьому, у кого саме людина вірить — у Бога, Будду, Штучний Інтелект чи комунізм зі спогляданням качок. Усі ці системи так чи інакше дають відповіді на основні питання людства та працюють за схожими правилами. Зокрема автор пояснює, як релігії функціонують та як заробляють гроші, борються за владу, використовують психоактивні речовини і секс та як реагують на нові виклики, — від ЛГБТ та економічних катастроф до воєн і Соvіd-19. Чому комунізм, попри найжорстокіші репресії, так і не зміг знищити релігію? Як щупальця конспірології проникають у людську свідомість і чому критичне мислення вимикається, коли йдеться про теорії змови чи про бойових комарів НАТО та рептилоїдів? Так само захоплююче автор розмірковує про те, чи зможуть торжество науки, Штучний Інтелект і колонізація Марса побороти еволюційну "прошивку" та прибрати релігію з арени.Герман Гессе. Щоденники. Том 1. – Х.: Фоліо, 2025Таємниця в автора цієї книжки за життя була одна-однісінька, але розкрити її вдасться хіба що його читачам. Адже справді, як йому вдавалося бути таким популярним водночас серед геть різних людей - від хіпі до пацифістів, від європейських інтелектуалів до екоактивістів. Хай там як, але у "Щоденниках" Германа Гесе, про які мова, всі персонажі — цілком реальні люди. У різних фрагментах нотаток письменника розкидані його оцінювальні висловлювання - неупереджені, об’єктивні, чесні, особливо щодо себе. "38.11.1892, - нотує автор. - Вступ до гімназії у Каннштадті (7 клас). Пансіон Гайгер. Я майже нічим не займаюся, окрім улюбленої латини. Музика. Стаю соціал-демократом і вчащаю до трактиру. Пиво й розмірковування. Читаю майже тільки Гайне, якого дуже наслідую. Я все ще в поганих стосунках із Кальвом і влаштовую на вакаціях багато сцен". До речі, цей феномен, а саме – творче "неробство" -буде притаманний авторові протягом всього його життя. Сам письменник відверто визнавав, що жоден робітник ніколи б не подав йому руки, якби дізнався, як багато часу – годин, днів, а то й тижнів – він іноді витрачає на справжні дурниці, бездумно спостерігаючи за довколишнім "живим" життям. Загалом цей том "Щоденника" охоплює період із 1899-го по 1914 рік, в якому - формування світоглядних та естетичних засад творчості Гессе, подорожі до Італії та враження від поїздки до Індонезії й розкриття кризових явищ подружнього життя. Прикінцеву частину становлять записи, пов’язані з початком Першої світової війни, загальними настроями в Німеччині та Швейцарії, антивоєнною позицією письменника, який був пацифістом і патріотом водночас.Олександр Петухов. Університет для мольфарів. – К.: Зелений Пес, 2025Поки мольфари у цій книжці вчаться, у нас є шанс пізнати не менш важливу науку щодо сучасної міфології та її реальних наслідків. Роман Олександра Петухова "Університет для мольфарів" – безперечно, цікаве й повчальне читво, але ми також можемо, нарешті, дізнатися про саму суть цього прадавнього явища. Адже до цього були хіба що чутки про те, як мудрі віщуни з карпатського краю передбачають майбутнє й захищають від зла. Загалом у романі чимало про таємниці мольфарів, але хіба тільки про це? Чимало міфологічного люду живе в цій історії, встигай лише запам’ятовувати, стежачи за карколомним сюжетом. "Люди-горили - так, але їх небагато, - дізнаємося ми. - Це елітні жовніри сусідньої країни. Степняки - і менші, і слабші, і висоти бояться. Вони б і не лізли у гори, та їхньому кагану потрібна інформація. Тому наймає перших і гонить примусово других. Наші гори відділяють східну країну від великого західного світу. Кружний шлях довгий. Мокшики шукають коротку путь і через це шлють горил кагану степняків, які не дуже войовничі самі по собі. Каган і сам - мокшик, даруночок від сусідів. Він і не думав домовлятися, лаштував набіги. Та літуни - горці, а горці і гордість - одне й те саме". Тож, за сюжетом, головні героїні потрапляють у пригодницьку круговерть, що сягає часів Данила Галицького. Здавалося б, це лише сон, і марення скоро мине, та не все так просто, адже сила, якою наділені дівчата, передається із покоління у покоління, і саме вони — обрані. Та й дивні зникнення людей у горах змушують задуматись, адже вісточки від тих, хто, здавалося б, давно загинув, приходять рідним. Героїні зустрічають легендарних та міфічних особистостей, проте шлях, який вони мусять пройти разом, не завжди віщує перемогу, — тут хоч би лишитись живими. Хоча що таке життя без пригод? А також таємниць, які варто розкрити.

Про це він розповів в етері Еспресо."Щодо вимоги в угоді про надра, щоб зарахувати американську допомогу як внесок у створення інвестиційного фонду з розробки українських надр, це виглядає як спроба Дональда Трампа продати американському електорату ідею повернення коштів, витрачених попередньою адміністрацією Байдена на підтримку України. Однак ці кошти вже витрачені, вони не були позичені, і їх не потрібно повертати. Це були добровільні пожертви з боку американського уряду", - зазначив Горбач.Стратегічно Україна залучає Європейський Союз як союзника в переговорах, оскільки проєкт, запропонований Білим домом, фактично встановлює американський контроль над українськими надрами, бюджетом та економічними правилами, що робить українську економіку несумісною з європейською. "Це унеможливлює членство України в ЄС. Переговори триватимуть довго за участі європейських партнерів, які вкажуть на невідповідність положень проєкту європейському законодавству", - зауважив він.Україна прагне уникнути економічної чи ресурсної капітуляції перед Дональдом Трампом, адже інакше це виглядає як політичний контроль Росії над Україною та економічний контроль США над Україною, каже аналітик."Це формула обмеження суверенітету України, чого домагався Путін з самого початку, намагаючись нам навʼязати маріонетковий уряд і позбавити нас права набувати членства в міжнародних організаціях, таких як НАТО чи ЄС. Це обмеження суверенітету і політичний контроль РФ над Україною. З іншого боку, Путін своєму партнеру Дональду Трампу пропонує економічний контроль над українськими надрами, що теж вважається формою обмеження українського суверенітету права розпоряджатися власними надрами", - розповів він.Читайте також: "Це виглядає як грабунок 21 століття": дипломат Хара щодо угоди про копалиниТиск, спрямований незрозуміло для чого, адже Дональд Трамп чинить тиск на Україну, хоча мав би спрямувати його на Росію. Саме Росія, начебто, не погоджується з припиненням вогню, зауважив Горбач."Вся ситуація вже кілька тижнів розвивається в парадигмі пошуку винного у порушенні домовленостей. Українська сторона зайняла позицію готовності до перемир’я, погоджуючись із американською пропозицією, фіксуючи порушення з боку Росії та направляючи ці факти з доказами до Вашингтону, щоб показати, що саме росіяни порушують домовленості. Росіяни роблять те саме: порушуючи домовленості, звинувачують Україну у порушеннях. Наприклад, Дмитрієв заявив, що Україна, мовляв, порушує енергетичне перемир’я, не надаючи доказів", - сказав він.У цьому контексті важливо не лише самі факти, але й донесення їх до Дональда Трампа чи інших американських політиків, щоб вони могли повірити в це. Це дозволить їм заявити: "Ми рівно віддалені посередники, обидві сторони нам скаржаться, і ми будемо врегульовувати їхні суперечності", зауважив аналітик.На його думку, позиція Білого дому спрямована на одночасний тиск на Україну та погрози Росії, але без реального тиску на останню, виглядає як сигнал Кремлю про готовність США до торгівлі та партнерства. Це, ймовірно, було озвучено під час телефонних переговорів чи зустрічей делегацій.Угода про копалиниПрезидент України Володимир Зеленський у четвер, 27 березня, заявив, що США пропонують замість рамкової угоди про корисні копалини одразу підписати повну.28 березня у ЗМІ з’явилася інформація, що адміністрація президента США Дональда Трампа повернула до угоди про надра вимогу до України відшкодувати всю допомогу, яку Штати надали після початку повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році. Під час години запитань до уряду у Верховній Раді 28 березня міністерка економіки України Юлія Свириденко підтвердила, що уряд отримав проєкт Угоди від США щодо корисних копалин,  Україна формує свою позицію.Згодом Зеленський прокоментував новий американський проєкт угоди про українські рідкісноземельні мінерали та розповів, що в ньому зʼявилися речі, які раніше сторони відкидали.31 березня президент США Дональд Трамп сказав, що український лідер хоче відмовитися від важливої ​​угоди щодо корисних копалин.Того ж дня стало відомо, що Україна та США вперше обговорили американський драфт угоди про копалини.4 квітня Зеленський заявив, що наступного тижня юристи представлять йому основні пункти українського драфту угоди про рідкісноземельні мінерали зі США. 

Із 1 вересня в країні стартує нова модель військової підготовки: замість строкової служби - базовий вишкіл для всіх громадян віком від 18 до 25 років. Він триватиме кілька місяців і завершуватиметься постановкою на облік у ТЦК. Тим часом підприємства, які хочуть зберегти бронювання своїх працівників, мали до 31 березня підтвердити свою критичність. Інакше ті можуть бути мобілізовані на загальних підставах. Влада наполягає, що без нової хвилі поповнення фронту говорити про ротації чи масове повернення військових - передчасно. Під стінами київських ТЦК щодня збираються люди: одні приходять добровільно чи за відстрочками, другі - з повістками, треті - провести рідних в навчальні центри. Кореспондентки Gаzеtа.uа біля київських ТЦК поговорили з людьми, які туди йдуть. Розпитали їх за мотивацію служити, відношення до потенційного перемир'я тощо. ЖІНКИ У ВІЙСЬКУ Під дверима Шевченківського ТЦК - кілька людей. Хтось прийшов за довідкою, хтось - за повісткою, а дехто просто підтримати родича. Валентина - одна з небагатьох, хто не уникає розмови. Вона - діюча військова, у відпустці з фронту. - Прийшла по особистих справах. Я служу на Харківському напрямку, штурмовий підрозділ. Ситуація там&hеllір; складна, але стабільна у своїй складності. Як було, так і є. Те, що тут говорять про якесь можливе перемир'я, - там не відчувається, - каже вона. Валентина пішла у військо добровільно ще у 2022 році. Каже, просто пішла - і все, без зайвих роздумів. - Я з Білогородки. Обрала штурмову - бо подобається. Не було страшно. У війську ставлення до жінок і чоловіків однакове. Якщо ти військовослужбовець - то військовослужбовець. І крапка. Говорячи про мобілізацію, її погляд стає жорсткішим. Каже, що не розуміє тих, хто ховається. - Якби всі йшли служити, не було б стільки "двохсотих". Дуже багато жінок зараз у війську. Вони не прячуться. А здорові хлопці - ховаються, качаються в спортзалах, але зробити крок - не можуть. Просто я їх не розумію. А беруть зараз кого завгодно - калік забирають, тих, хто не зміг "відкупитись". Це не нормально. А якби кожен зробив свій вибір чесно, нам усім було б легше. Про відео з інтернету, де чоловіків хапають на вулицях, говорить стримано. - Я такого не бачила. На моїх очах нічого подібного не було, - зізнається Валентина і поспіхом йде, коли її кличе працівник ТЦК. Під ногами - мокрий асфальт, навколо військкомату висить стрічка. Прохід до приміщення охороняє працівник ТЦК. Поруч - протитанкові їжаки, а двері огороджені мішками з піском. Всередину пускають за електронною чергою. Стороннім вхід - заборонено. 20-річна Юлія тримає руки в кишенях, бежева куртка в плечах промокла від мряки. Був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам - Хлопця мобілізували. Повістку вручили через роботу - подзвонили, сказали, що якісь "неполадки" у військкоматі. Він пішов - а там вже дали бойову повістку. Хоч у нього все було оновлено: штрих-код, ВЛК пройдено, - розповідає Юлія. - Раніше мав бронювання, бо працював на заводі. Але він був звичайним працівником, а броню лишили тільки майстрам. Як тільки зняли - одразу викликали. Час від часу зиркає на двері, у які заходять чоловіки. Сьогодні чоловіка мають відправити на навчання. Юлія прийшла, щоб побути поруч. - Ми не встигли ні до чого підготуватись. Я студентка, вчуся на соціального працівника. А він просто намагався жити, працювати. Зараз їде на навчання. Підрозділ ще не знаємо. Частину спорядження купували самі. Наколінники, рукавиці - вийшло понад 2000 грн. - У знайомого був 46-й розмір, а дали 58-й. Якщо буде не по ньому - купуватимемо самі. Але все дуже дорого. Юлія переселенка з Чернігівської області. Приїхала до Києва в 2023-му, до сестри. Її хлопцю - 28 років. Коли той сказав, що дали бойову повістку, вона не стрималась - була істерика. - Він був обмежено придатний раніше. Але потім - уже придатний. І якогось іншого варіанту не залишилось. Він сказав: "Ну, дали - значить, піду". І я теж намагаюсь прийняти, - додає вона. - Але він не переховувався, ми завжди були "в системі", з оновленими даними. Дівчина не відводить погляд від дверей ТЦК. Каже, прийшла о 9:00 і чекає вже понад дві години. У військкоматі все суворо - телефони здають, стоять металошукачі, охорона. - Не знаю, яке ставлення там. Не пускають. Але у Сквирі, звідки ми, він прийшов просто "оновити дані" - а йому дали бойову. То як ви думаєте, яке ставлення? Про пільги для добровольців до 25 років, Юлія говорить твердо: хай хлопці хоча б трохи поживуть спокійно. - Побачать молодість, щось відчують. Бо зараз можуть просто відправити в найгірше. Нащо? - різко відказує жінка. - Якщо забирають всіх підряд, не дивлячись на стан здоров'я - це неправильно. Але сама свідком чогось подібного не була. Просто чую. Коли питаємо про майбутнє, її плечі опускаються. - Хотілося б вірити, що все це скоро закінчиться. Але надії - майже нема. Думаю про найгірше, але сподіваюсь на краще, - додає наостанок. Чоловіки стоять у черзі під щільними кронами туй і ялинок. Серед них також військовослужбовці з пораненнями. Дехто спирається на милиці або тростину, однак також чекають разом з усіма. ДОБРОВОЛЕЦЬ Вулиця до Соломʼянського територіального центру комплектування не відрізняється чимось особливим - типовий київський спальний район: п'ятиповерхівки, криві бордюри, автівки вздовж тротуару. Але що ближче до будівлі ТЦК - на очі впадають масивні протитанкові їжаки, потемнілі від дощу й заіржавілі. Далі - кілька покришок, деякі з них повні сміття й недопалків, притулені до бетонних блоків. Це імпровізований укріплений вхід, який розпочинається ще на розі вулиці. У провулку дорога перекрита - встановили блокпост. На виході з ТЦК - чоловік у темно-синій куртці. Швидко йде до синьої автівки, припаркованої під тротуаром і вже збирається їхати. Називається Олександром, але прізвище називати відмовляється. Колишній держслужбовець, зізнається. Йому 45 років. Він доброволець і щойно завершив трирічний контракт у теробороні. Тепер знову збирається до війська - цього разу хоче в Нацгвардію. - У березні контракт закінчився. Я служив у 112-й бригаді з початку повномасштабного вторгнення. Спершу в Києві, загалом - Харків, Миколаїв, Бахмут, Херсон. Не сидів на місці. Був всюди, де треба. І зараз продовжую. Бо що ще робити?, - розповідає Олександр. ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні Ситуацію з мобілізацією Олександр оцінює жорстко, але переконує, що ухилянтів багато - і їх треба ловити. - Але не "відловлювати", як у ТіkТоk. Треба пояснювати. Закон є - його треба виконувати. Не можеш служити - допомагай матеріально. Але допомагай. Каже, всі ці історії з відео про "бусифікацію" - результат браку комунікації. - Люди бояться не повістки. Люди бояться невідомого. Їм треба пояснити: ось що буде, ось що далі, ось твоя роль. А не хапати на вулиці. Треба не лякати, а роз'яснювати. Якщо люди знатимуть, що на них чекає - буде менше паніки, - переконує військовий. - ТЦК - це лише виконавці. Вони просто крайні. Виходять з приміщення - і шеврони знімають, бо вже люди на них косо дивляться. А це неправильно. Вся відповідальність - не на них, а на керівництві, яке ці накази спускає. Хочеш перемоги? Пояснюй. Не женись за статистикою. На фронті, каже Олександр, нічого не змінилось. Переговори, останні політичні заяви, новини в ефірах - усе це лишається десь за лінією вогню. - Як був бардак, так і є. Усе по-старому. Хлопці стоять і не вірять у "перемир'я". Усі розуміють - якщо зараз зупинитись, буде пауза. Те, що пропонують - не в наших інтересах. Це не мир, це пауза. Потім знову прийдуть, як після Першої світової. Люди втратили забагато, щоб погодитися. Якщо Зеленський це підпише - піде за "руським кораблем". На "нулі" триває і війна, і внутрішній відбір. Тих, хто не готовий психологічно, не саджають в окопи. Олександр переконаний, що ключова задача тилу - не тільки давати людей, а й готувати, пояснювати, комунікувати. Бо навіть найміцніший фронт тримається на тому, що відбувається за його спиною. Війна не закінчиться найближчим часом, каже чоловік. Триватиме ще не менше двох років. - Трамп просуває свої економічні інтереси. Це не про нас. Вони можуть тиснути на Зеленського, але не на армію, - говорить Олександр. - Усе залежить від того, як нам даватимуть зброю. Бо без неї буде партизанщина. Як у 2022 році - коктейлі "Молотова", мисливські карабіни, ДФТГ. Люди самі тоді вставали. Не треба було ніякої централізованої мобілізації - були образи Бучі, Харкова, Маріуполя. І цього вистачало, щоб брати зброю. Якщо буде необхідність, упевнений - люди знову піднімуться. ЗАЙВА БЮРОКРАТІЯ Люди йдуть тротуарами повз - хтось із торбами, хтось із теками документів чи медичними картками. Поруч - кілька військових пʼють каву. Хтось виходить з військкомату мовчки. Чоловік у чорній розхристаній куртці біжить: "Вибачаюся, поспішаю на ВЛК", - відказує. Хлопець у куртці кольору хакі з батьком та братом швидко йдуть до авто. Каже, що поспішає, але пояснює: поки не військовий - але вже за крок до цього. - Прийшов сам, добровільно. Бо хочу сам зробити цей вибір, - говорить Максим, 24 роки. - А не чекати, поки хтось вирішить за мене, коли мені стане 25. Я не через пільги якісь тут, просто прийшов час. Знайшов для себе підрозділ, який мені підходить. І вирішив не тягнути. Пора. Уже вдруге за день до Соломʼянського ТЦК йде 57-річний Олег. Прізвище відмовляється називати, просить не фотографувати. Він афганець, має посвідчення учасника бойових дій ще з радянських часів. Уже тиждень ходить до цього військкомату - оновлює дані. Каже, що найважче - не комісія, не висновки лікарів, а папери. - Я вже неділю сюди ходжу. Потрібен обліковий документ, а щоб його отримати - треба пройти всі круги ада. І 101-й кабінет, і все інше. В мене є посвідчення УБД, є старий радянський військовий квиток. Але ж тоді в мене прізвище було написане російською, а зараз - українською. І все - дані не збігаються, не визнають. Кажуть: треба все оновлювати. Олег не служить зараз, але після проходження ВЛК його визнали придатним за категорією Б. Це означає, що може згодитися в логістиці, охороні, зв'язку, медичній частині. Сліпий, хворий, але придатний - Сліпий, хворий, але придатний, - іронізує він. - Я взагалі зв'язківець за фахом, командир командно-штабних машин - рівень полку, дивізії. Коли почалась повномасштабна війна, до ТЦК не пішов не тому, що ховався, а тому що було не до того: - Ми барикади будували, дітей евакуювали. Я в Тарасівці був, хоча квартира в Києві. Облікова картка в них на мене була, дані були. Просто чекав, що якщо вже буде дуже треба - то викличуть. Пенсію, на яку мав право як ветеран, теж не оформив вчасно. Лише коли поховав батька, зустрів побратимів, ті й сказали: "Та ти вже давно мав би пенсію отримувати". Про повторний наступ на Київ не вірить. Росіяни не осилять, сміється. - Я економіст, маю дві вищі освіти. Слідкую не за газетами, а за тими, з ким колись бізнес вів. У них там усе сиплеться. Вони зараз просто блефують. Якщо не можеш перемогти - створюй вигляд, що перемагаєш. Але це довго не триває. Вірю, що війна може закінчитись уже цього року. Але у нас в країні гайки закручують, бо інакше не виживеш. Європа не знає, чого хоче: сьогодні чотири країни "за", завтра - дев'ять "проти". А в нас війна. Тут не до довгих дебатів. А у них - демократія, все через консенсус. І як результат - затягування. До ТЦК, каже, багато хто не хоче йти - бо людей не мотивують. Однак останній тиждень бачив у військкоматі та на ВЛК багато молоді. - Тобто ініціатива з пільгами працює - і це правильна стратегія. Давно пора було так зробити. Я сам у свій час писав два рапорти, щоб піти служити. А зараз система радянська. Все на "закрутити гайки". Але це не працює. - У 80-х я повернувся з Афганістану й хотів вступити до університету. Не пройшов - ну, дві війни, сільська школа. Але пішов на підготовче. Приніс посвідчення УБД - і тоді сказали: "О, нам такі хлопці потрібні". Це і є мотивація. Пільги для військових - нині здебільшого формальні, запевняє. - Ну от кому потрібні комунальні знижки, якщо в тебе ще нема своєї квартири? Дайте доступ до навчання, до вузів, до нормального старту в житті. Бачив серед добровольців і дівчат. І вважає, що кожен може воювати. Але не через "муштру", а через вибір. - Ми маємо бути, як Ізраїль. Але до тієї системи нам ще далеко. У нас усе досі тримається на хабарях. Але шанс щось змінити є. Останні події після приходу до влади Трампа чоловіка не здивували. - Це логічно з точки зору економіки. Бо у США - гігантський зовнішній борг. Більше 37 трильйонів доларів. Але не Міжнародному банку, як всі думають. А тим, хто купив їхні державні цінні папери. А це - весь світ, - посміхається і прибирає з обличчя пасма вже посивілого волосся. - Якщо ми не розуміємо, як у світі працюють гроші нас продадуть. І не свої. А чужі. Питання лише - чиї гроші зайдуть у цю країну. Українських олігархів уже міняють на західних. І вся різниця в тому, хто буде отримувати прибуток. А не в тому, що система стане чеснішою. ПОМИЛКОВИЙ РОЗШУК Живої черги біля Соломʼянського ТЦК майже немає. Однак там вишиковуються ті, хто зареєструвався завчасно. Онлайн-запис - на місяць уперед. Потрапити всередину можна, якщо довго чекати або з повісткою, або з поліцією. Зустрічаємо Костянтина. Йому 30. Чоловік непридатний до служби, бо має діабет першого типу - тяжка форма. - Мені виписали повістку. Прийшов по ній, пройшов ВЛК, зареєстрував результат. І тут кажуть - я в розшуку, бо ще не з'явився за&hеllір; іншою повісткою. Якою?! Виявляється, вона заднім числом на три місяці раніше. Але ж я все оновлював. Дані подавав ще, коли тільки зʼявився "Резерв+". Поліція мене зупиняла - нічого не казали. У ТЦК - теж. А тут - на тобі. Юридичний відділ пообіцяв "передивитися" справу. Але черги в ТЦК - гігантські. Коли майже вистояв - уже обідня перерва. Сказали "погуляти годинку". - Там все як у лотереї. Черга не жива, не електронна - якась напівміфічна. Є дві - для тих, хто вперше, і для повторних. Повторні сидять, поки справу знайдуть і комусь передадуть. Можуть одразу покликати, а можуть день не чіпати. Я бачив, як витягують справи з верху стопки - значить, щось "зверху надійшло". Велика частина абсурду - це саме проходження ВЛК. - Сидиш по шість-сім годин під дверима одного лікаря. Запису немає. Просто сидиш. Або проходиш, або - приходь завтра. Або за місяць. І ще питання - чи тебе взагалі знайдуть у системі. Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт Його направили в Солом'янський ТЦК, хоча повістка була з Оболонського. - Солом'янський - це взагалі "елітний" ТЦК. Записатись туди - як на концерт. Опівночі відкривають запис на місяць наперед. Все розлітається. Я, щоб записатися на одну довідку, реєструвався ще 1 березня, - обурюється Костянтин. - Перша ВЛК - не штатна. Потім твоя справа йде на штатну ВЛК, звідти - на центральну. І тільки звідти - назад у ТЦК. І цей весь шлях, мені сказали, може зайняти до пів року. А оригінали документів усі віддав. А ще є така штука: якщо ти "обмежено придатний", але в якийсь момент змінилась інструкція - тебе можуть поставити "придатним" і все. Без пояснень. Костянтин у чергах також зустрічав чоловіків із подібною ситуацією. Процес може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. А іноді - до пів року. Увесь цей час людина, формально непридатна до служби, залишається "у процесі". Її дані можуть не оновитися в системі вчасно, і навіть буває - можуть внести у список "ухилянтів" через неузгодженість між датами повісток та рішенням ВЛК. Після обіду люди один за одним зникають за постом. Хтось приходить із повісткою, хтось просто намагається владнати документи. Однак добровольців тут зустрінеш рідко, каже один із працівників ТЦК. - Вони були у 2022 році, - додає роздратовано.

Про це він розповів в етері Еспресо."Якщо ви звернетеся до обмінного пункту, то побачите, що курс гривні до долара становить не 45, як закладено в бюджеті України, а 41-42. Перший квартал цього року вже минув, і ми можемо констатувати, що прогноз, закладений у бюджет України, може не бути реалізованим через те, що послаблення долара було неочікуваним. Відповідно, це означає зміцнення гривні щодо долара. Для України ситуація, коли втрачається ціна нашої грошової одиниці, викликає емоційне занепокоєння. А для світу це одна з переваг, якщо у вас більш девальвована валюта стосовно інших. Саме таким шляхом Японія здобувала своє місце у світовій економіці", - зауважив Ус.Зараз Китай це робить, і США хочуть заборонити країнам контрольовано девальвувати свої валюти, натомість зміцнювати їх для того, щоб США були більш конкурентоспроможними.Що стосується торгівельних інтересів України в Сполучених Штатах Америки, для української продукції встановлено мінімальне мито в розмірі 10%. Найбільший вплив на Україну чинить попереднє рішення щодо підвищення мит на сталь та алюміній, каже економіст."Це обумовлено тим, що згідно з товарною структурою експорту України до США за минулий рік 57,9% становлять товари чорної металургії, зокрема чавун. Для виробників чавуну в Україні Сполучені Штати є основним ринком. Частка експорту чавуну з України до США складає 73%. Таким чином, майже три чверті чавуну, який Україна експортує на зовнішні ринки, це США. По іншій продукції частка трохи менша, але саме чавун — пріоритет для нас, і на жаль, тут будуть проблеми", - повідомив він.Що стосується іншої продукції, Ярослав Желізняк зазначив, що Україна, навпаки, може навіть отримати вигоду, оскільки для української продукції встановлені мінімальні мита, значно нижчі порівняно з іншими країнами. Таким чином, українська продукція може перебувати в більш вигідних конкурентних умовах завдяки нижчому рівню мит. Однак, як зауважив Іван Ус, Україна наразі не має достатньої кількості товарів, які могли б успішно конкурувати. З усім тим, відсутність таких товарів зараз не виключає перспектив їхньої появи в майбутньому."Поки триває повномасштабна війна, казати про інвестиційний бум в Україні дуже важко. Але навіть під час повномасштабної війни в Україні є певні підприємства, які відкриваються попри ці умови", - додав він.Досвід протекціонізму 20-х і 30-х років у сучасному контекстіЛіберальна модель, яка існувала після завершення Другої світової війни, вже не працює. Натомість формується так звана альтернативний порядок денний, який виходить за межі усталених інституцій, зокрема Світової організації торгівлі (СОТ), зазначив економіст.За його словами, питання щодо доцільності подальшого існування СОТ залишається відкритим. Якщо проаналізувати історичний досвід, зокрема період підвищення тарифів наприкінці 1920-х — у першій половині 1930-х років, можна зробити очевидні висновки щодо подальшого розвитку подій."Наступним етапом після хвилі економічного протекціонізму стала Друга світова війна. Чимало дослідників, які вивчають її передумови, звертають увагу на те, що однією з таких була саме хвиля протекціонізму. Після завершення Другої світової війни було зрозуміло, що треба більше приділяти уваги зворотній політиці, політиці лібералізації світової торгівлі. У межах Бреттон-Вудської системи було створено міжнародні фінансові інститути, такі як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк, які продовжують функціонувати донині.Тоді також існувала ідея створення міжнародної торгівельної організації, проте США виступили проти її формування. Натомість було ухвалено проміжне рішення — укладення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (GАТТ), яка у 1995 році трансформувалася у Світову організацію торгівлі. Таким чином, ця ідея зрештою була реалізована, хоча й із затримкою. Водночас на той час існувало чітке розуміння причин світової війни, і саме тому протягом наступних десятиліть тема протекціонізму залишалася закритою, бо вважали, що саме він є підґрунтям для світової війни", - каже Ус.Тож світ повторює ті самі кроки, які здійснював наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. "Я не стверджую, що ми стоїмо на порозі Третьої світової війни, але ключове питання полягає в тому, який часовий лаг може існувати між поточними діями та можливими наслідками, враховуючи історичний досвід Другої світової війни. Однак беззаперечним є те, що рівень глобальних ризиків суттєво зріс", - резюмував економіст.Наприкінці лютого президент США Дональд Трамп пообіцяв запровадити 25% мита на товари з Європи, заявивши, що ЄС "був створений, щоб пограбувати Сполучені Штати Америки". Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск відповів, що діяльність блоку спрямована, зокрема, на підтримку миру й справедливу торгівлю.1 квітня президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що Європейський Союз буде готовий відповісти на торгівельні мита США рішучими контрзаходами, якщо це буде необхідно. 3 квітня стало відомо, що президент США Дональд Трамп оголосив про впровадження мит у розмірі щонайменше 10% майже на усі товари, які імпортуються до США: тарифи набудуть чинності 9 квітня.Україна матиме найменший тариф у 10%. Він, за словами народного депутата Ярослава Железняка, "не сильно вдарить" по країні.