Search trend "Самі з нас"

Лесь Курбас у ті часи робив те саме, що й інші українські великі митці, наприклад Василь і Федір Кричевські. Він синтезував європейську традицію модерну з українською національною традицією. Лесь Курбас, один із найяскравіших представників Розстріляного відродження, - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист і перекладач.Засновник шести театрів, серед яких Молодий театр і "Березіль", автор концепції умовно-метафоричного театру життя, натхненник українського сценічного конструктивізму, експериментатор і шукач нових форм. Здійснив синтез модернового європейського і традиційного українського театру, активно впроваджуючи авангардні декорації, світлові ефекти, контраст світла й тіні та жанр потоку свідомості на сцені. Перший серед радянських діячів мистецтва отримав театральну медаль Парижа і виховав цілу когорту учнів, що стали новою мистецькою генерацією тодішньої України. За звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі репресований і розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох на Соловках.Сьогодні моя гостя Ганна Веселовська, театрознавиця і дослідниця спадщини Леся Курбаса.Ганна Веселовська, театрознавиця. Фото: скріншот Найперше, що мене завжди вражало й цікавило в Курбасі, - те, що ця людина вихована в іншій культурній традиції. Він вивчав філософію у Львівському університеті. Потім був Віденський університет. І ось у 1916 році Лесь Курбас потрапляє до Києва, а потім до Харкова. Як вплинув Захід, західна традиція на те, що він буде робити в театрі?Дуже цікаве питання, дякую за нього. Насправді Курбас дійсно був вихований, як ви сказали, в модерній традиції. Він цим дихав і знав добре тогочасний сучасний театр. Документальних стопроцентних підтверджень немає, але є припущення, що він відвідував студію Макса Райнгардта у Відні. Макс Райнгардт – дуже відомий німецький режисер, який тоді працював у Відні, він мав свої школи - студії. Ці школи відвідувало дуже багато людей насправді.Курбас відвідував ці курси, чи школу, майстерню, можна так сказати, і бачив зовсім інший підхід до театрального мистецтва, тобто як робиться вистава, - не в традиційному ключі, в якому звикли тоді вже працювати українські корифеї, а от саме, як ви кажете, в модерному. Тобто це метафора, це символізм, це дуже багато якихось алюзій - це інтелектуальний театр. Курбас це все, звісно, підхопив. І з цим "багажем" приїхав в Україну в 1916 році, в Київ. У нього ж і батьки були актори, він із середовища акторського. І я навіть дивлюся на його обличчя, як він виглядав, - по-перше, дуже красива людина була, але ще видно, що це якась така порода.Родина Леся Курбаса. Батько – Степан Янович, мати – Ванда Яновичева, сестра Надійка. 1910-ті Ну так, акторська. У нього дуже натхненне обличчя, артистичне. Але насправді той театр у Галичині, в якому працювали його батьки, - це український мандрівний колектив, називався Театр товариства "Руська бесіда", і він якраз не був, за великим рахунком, модерновим колективом. Там були різні матеріальні складнощі. Звичайно, були спроби зробити щось нове, але Курбас не був задоволений працею в цьому колективі - він там працював недовго, буквально півтора року перед Першою світовою війною. І це бажання змінити, тобто реформувати, зробити щось нове в нього було тоді, коли він працював у цьому театрі.У Київ він їхав із цим бажанням, розумів, що тут можливостей більше.Я читала ваш текст в "Українському тижні", що він, як поїхав у 1916 році, то вже ніколи не повернувся працювати в Галичину. І ось він приїжджає в Київ. Який культурний Київ у цей час його зустрічає?Київ - дуже різноманітне на той час місто, в якому багато театрів, і не тільки театрів - і кінематограф, і якісь такі розважальні різні заклади, тобто все. І я б сказала, що Київ достатньо таки вимогливе місто, тому що в Києві було уявлення про модерну європейську культуру.А український театр - це тоді театр Миколи Садовського, стаціонарний український театр. І, власне, Курбас приїжджає на запрошення Миколи Садовського працювати в цьому театрі. Український театр, можна сказати, балансував між тими традиціями, які вже були доволі міцними – це драматургія Карпенка-Карого, корифеїв. Але й були п'єси польських авторів, зокрема романтична поема "Мазепа" Словацького. Тобто це не можна назвати стопроцентно модерновим театром - це таке балансування. І, звичайно, працювало багато російських театрів, російськомовних, антиукраїнських стопроцентно - не можна ж про політичну ситуацію забувати: 1910-ті роки - це дуже чорносотенний період.Я читала спогади про Київ того часу, що між українським і російським театром тоді в Києві була ніби якась конкуренція.Це була конкуренція - за глядача, дуже серйозна, навіть ставились одні й ті самі п'єси українською і російською мовами. Це були, наприклад, п'єси польських авторів, які ставилися і там і там - різними мовами. І це була така серйозна боротьба за глядача.І ось Лесь Курбас переїжджає в такий Київ. З чого він починає, як створює Молодий театр?У нас є свідчення перших учасників Молодого театру, і всі вони пишуть, що ще в 1916 році  - Курбас тільки приїхав, це в березні місяці - він починає грати, репертуар просто треба грати,  але вже в цей час він створює так звану студію Молодого театру.Колектив Київського «Молодого театру» в день закриття 1-го сезону. 1918 р Тобто це не Молодий театр. Просто довкола Курбаса збираються молоді люди - це були студенти Київської школи тоді вже імені Миколи Лисенка, драматичний клас. Він створює довкола себе середовище. Це дуже важливо, тому що він весь час так буде. Я думаю, потім свідомо, а спочатку несвідомо створює коло людей, які підтримують його ідейно, підтримують його мистецькі уподобання. І ця студія доволі серйозно працює саме в плані художньому, щоб відійти від деяких кліше, які вже були напрацьовані на українській сцені.Це те, що називається Студія нового актора? Чи це пізніше вже буде?Ні, це пізніше. Це називається Студія Молодого театру. Створена в 1916 році, вона не була офіційно оформлена, тому що вже сам Молодий театр має офіційні документи, товариство на вірі. А це така спільнота людей, які хочуть робити новий театр.Я знаю, що він береться за античну драму, тобто це дуже серйозно. Як той Київ на це реагує?Вони взялися за "Царя Едіпа". "Цар Едіп" Софокла - це п'єса, що вийшла як вистава через два роки, тобто фактично вони два роки працювали над нею. Я б сказала, що коли навіть рецензії вже на виставу читаєш 1918 року, то багато скепсису: як це так, український театр - і "Цар Едіп", молоді люди, нікому не відомі, хто такі, чому це вони взялися і так далі. Є скепсис, але вже є і повага до такого рішення. Це амбітне рішення, але я думаю, що, якби вони не були такі амбіційні, у них би просто нічого не вийшло.Тобто Київ сприйняв обережно ці експерименти.Так. І вже коли створений Молодий театр, а це 1917-й рік, тобто через рік. Молодий театр створений саме як товариство на вірі, де учасники цього товариства всі внесли кошти, які в них були, - театр не отримав підтримки державної. І це, звичайно, їх дуже пригнічувало, тому що створювався паралельно Український національний театр, який отримав державне фінансування, а Молодий театр - товариство на вірі, "працюйте самі".А вистава "Газ"? Я про неї довідалася, коли Вірляна Ткач багато розповідала про цю виставу в Мистецькому арсеналі. У чому новаторство цієї вистави і авангардизм?По-перше, треба сказати, що це вже було через шість років. Тобто в Київ Лесь Курбас приїжджає однією людиною в 1916 році, в 1917-му вже Молодий театр створюється. Потім іще був такий перехідний театр - Київський драматичний театр, мандрівний період. "Газ" - це вже вистава мистецького об'єднання "Березіль", яке було створено в Києві в 1922 році, а вистава - 1923 року.Зрозуміло. Я навмисне вихоплюю лише тільки поодинокі речі, адже ми не зможемо хронологічно все пройти з вами. У чому був феномен і в чому була проривна сила цієї вистави, що так захоплюється нею Вірляна Ткач, яка працює в театрі "Ла Мама" Нью-Йорку?Перш за все, це вистава неймовірно революційна для того часу за своїм художнім рішенням. Тобто це відмова від життєподібного, ілюстративного театру, це театр, побудований весь на ідеї і як цю ідею певним абстрактним і символічним способом втілити, реалізувати на сцені."Газ" - п'єса німецького драматурга Георга Кайзера, доволі популярного. Це експресіоністська п'єса, причому доволі депресивна. Але Курбас із неї зробив недепресивну.Як техніка, технології перемагають людство.Не зовсім. Там конфлікт розгортається на конкретному заводі, який виробляє газ. Цей газ потрібен для того, щоби продовжувати воєнні дії, і люди, які володіють цим заводом, хочуть виробляти як можна більше газу. Але є інженер, з тверезою позицією, який каже, що якщо ви будете виробляти цей газ далі, то завод вибухне, його потужності цього не витримають. (Ну, всередині цього є ще там любовна історія, але ми не будемо відхилятися.) З ним не погоджуються, завод працює. Зрештою він вибухає і всі робітники гинуть. Для експресіоністів це характерна п'єса з трагічним фіналом і з показом оцієї жадоби людей до збагачення попри здоровий глузд.Курбас змінив фінал. Не треба забувати, що це все-таки епоха революційна, 1923 рік, і в нього робітничий клас у фіналі повставав і далі йшов будувати, умовно кажучи, світле майбутнє.Але навіть не це зараз так цікаво, як саме художнє рішення, яким захоплюється Верляна Ткач і не тільки, бо всі, хто бачить фотографії того часу, вони просто дивуються - а як це можна було в Києві в 1923 році зробити таку виставу? Це дуже цікаве конструктивне рішення, там працював художник Меллер. Він зробив такі пандуси, і по цих пандусах людський натовп щось схоже на величезний гвинт робив. Також там були дуже цікаві пластичні рішення масових сцен, і це видно добре на фотографіях, де людські тіла, групи людей утворюють ті чи інші комбінації.І таким чином ми візуально бачимо, як із людських тіл, як із оцих масових сцен створюється певна символізація дійсності. Ну, наприклад, я вже сказала, що цей гвинт, який можна розглядати як символ індустріального суспільства, - він створюється через сценографію і через оцю комбінацію людських тіл.Це було щось немислиме для Києва того часу. Дуже часто кажуть, що ми бачимо в стилі Курбаса вплив Меєрхольда чи вплив німецького експресіонізму. Але ж це було також явище світового рівня. Це не просто впливи були - це дуже потужний геній самого Курбаса.Впливу Меєрхольда не було. Це витворений потім міф, з яким нам треба працювати. І цей міф невипадковий, тому що поет Мандельштам, який був тоді в Києві, бо він був одружений з киянкою, побачив вистави "Березоля" і написав про них, порівнюючи їх з меєрхольдівськими виставами.Я дуже добре розумію. Це та сама історія, що Тютюнник - це наш Шукшин. Така колоніальна штука.Так, це колоніальна штука. Він це щиро написав, і він написав, що "Березіль" кращий, ніж Меєрхольд. Але він порівнював, а далі з цього виросла історія, що Курбас щось запозичив у Меєрхольда. Так от, по-перше, Курбас його вистав не бачив. Він вистави Меєрхольда побачив пізніше, поїхав уже в 1925-1926-му і побачив вистави Меєрхольда. По-друге, у них абсолютно інші були підходи до того, як я створюю сценічне дійство. Тобто точка відліку для Курбаса - це було перетворення реальності і, як ви самі сказали, в метафорі. А це перетворення робиться різними художніми засобами, які можуть працювати на сцені. Тобто був знайдений свій унікальний шлях насправді, і він цим шляхом ішов. Ну, звичайно, допомагали й інші митці, які поруч із ними працювали, - це і Меллер, якого я вже згадала. Але це був його шлях.Не варто порівнювати його з іншими.Ми ж не порівнюємо. Знову-таки ми говоримо про Райнгардта, Гордона Крега, ми говоримо про Леона Шиллера і про Меєрхольда - про низку видатних діячів театру того періоду. І вони кожний опробовував свій шлях. Звичайно, якісь речі виглядають схожими, бо це один час, одна епоха, але вони проходили його по-різному.Отже, у 1926-му році Курбас приїздить до Харкова. І це для мене теж дивовижно, як така людина, як Курбас, потрапляє за 40 км від кордону російського - під колосальний російський вплив. І, наскільки я розумію, він потрапляє в місто, де є теж дуже потужна традиція російського театру і яке дуже сильно розбещене "увеселительными заведениями". Я читала його, Курбасові, відгуки щодо харківської публіки, яка спочатку не приймає, де він пише, що це "русотяпські тупоголові міщани", що вони не розуміють його, його постановок. Як Харків зустрів Курбаса і яка реакція в Харкова була на його роботу?Направду це дуже трагічна історія. Тому що дійсно вистава "Золоте черево" - це така складна п'єса бельгійського драматурга Кроммелінка, яку вони першою представили в Харкові вже восени 1926 року, - абсолютно не була зрозуміла.Юрій Шерех написав прекрасний відгук про цю виставу і якби пояснює нам, що це за вистава, але самі харків’яни її не сприйняли, зал був порожній. І навіть цікаво, що не було негативної критики - була критика  поміркована. І той же Смолич написав більш-менш помірковану статтю. Тобто це не той випадок, коли пізніше вистави Курбаса сприймалися публікою, але влада все робила, щоб їх знівелювати, щоб їх просто очорнити. Тут, навпаки, - дійсно глядач харківський був очевидно на інше орієнтований, зовсім до такого не був готовий. Це інтелектуальний, складний театр, який на метафорах і символах побудований, але не таких простих, які зразу зчитав - і все. А це такі повні коди, і, очевидно, не було бажання так дуже себе напружувати - ці коди розшифровувати і міняти.Там був театр Синельникова – це ж російський театр.Так, це російський театр, традиційний, він залишався працювати. І багато було дійсно різних розважальних антреприз. У нас же теж дуже багато було російського театру до повномасштабного вторгнення. І ми теж не змогли отак зразу: нам не треба російського театру в Україні. Хтось казав: а давайте те залишимо, а давайте це... І в той час у Харкові було багато російських антреприз. Я б навіть сказала, це не стільки харківські - кожне літо в Харків заїжджала величезна кількість московських антреприз, вони грали все літо і розбещували публіку - тобто замість того, щоб виховувати, спрямовувати і якось до іншого готувати, про інше говорити, вони просто її розбещували. Тобто харківська публіка була призвичаєна до театру розважального.Більша частина, скажімо так.Ви Шереха (Шевельова) цитували, як він казав, що це був ляпас харківській публіці - курбасівський театр був ляпасом для харківської публіки тогочасної.Я думаю, що так, тому що він дуже докладно нам пише про цю виставу. І з тогочасного контексту можна зрозуміти, що там було дуже багато сатиризації, іронії в цій виставі по відношенню до харківської публіки. Але навряд чи вона це сприйняла.Отже, коли ми говоримо про постановки Курбаса в Харкові, то насамперед ідеться про виставу першу, яку ви згадали. Що це була за вистава? Першою виставою в Харкові була п'єса Фернана Кроммелінка. Це бельгійський драматург, трохи абсурдист, так можна сказати. "Золоте черево" - дуже дивна п'єса. Головний герой - це поет, у якого немає грошей, але раптом він отримує спадок і стоїть перед дилемою: чи поділитися цим спадком, чи якось собі його весь залишити. Тобто він змінюється. І змінюється він не на краще, а на гірше. Там зовсім абсурдистський сюжет, один із його близьких йому радить: замість того щоб ділитися цим спадком, ти з'їж це золото. Огюст, головний герой, його з'їдає, йому стає погано, і він помирає. Це фарс насправді, це насмішка. Але в оцих постатях, які оточували Огюста, в них сатиризувалося саме це міщанство, люди, які бачать тільки ціну. Взагалі всі цінності вони бачать тільки в монетизації. Але Курбас це дуже гостро представив, тому що вони були в нього представлені як звірі - там був вовк, там була лисиця. Тобто вони були звірі, звісно, без масок, але актор якось відігравав у цьому образі певні натяки, щоб можна було зрозуміти, що йдеться про лисицю. Або селяночки в нього виходили як курочки і квочечки - було зрозуміло, що це вони.Тобто середньостатистичному непману така вистава була неприємна.Я думаю, так, тому що він на одне був націлений, а йому зовсім про інше говорили.Якщо говорити про мистецьке об'єднання "Березіль" харківського періоду - що це було за явище? Це ж уже Курбас забрав з Галичини акторів, так? Хто входив до цього об'єднання і що це було за середовище?По-перше, вже в Харкові театр називався не Мистецьке об'єднання "Березіль", а просто "Березіль". Це була умова, що це буде звичайний театр. І це позбавило Курбаса тих студій, бо в нього в Києві це було об'єднання, де було багато різних студій.Театр «Березіль», Фото: з відкритих джерел Щодо складу театру, то там було багато тих людей, які були з ним у Києві. І також деякі галичани приїжджали: Софія Федорцева, яка переїхала до Харкова, Володимир Блавацький, дуже відомий актор, який працював у Галичині, приїхав на один сезон. Тому що все-таки в цьому середовищі вони відчували небезпеку й повернулися в Галичину - Блавацький, зокрема, повернувся. Але це був дуже цікавий колектив, багато про це написано. Зокрема, Роман Черкашин, Юлія Феміна, тобто люди, які працювали в "Березолі" разом із Курбасом, залишили такі прекрасні спогади - людські спогади. Можна зрозуміти, що вони були в дуже тісній взаємодії, були закохані, постійно займалися цією театральною справою - тобто вони жили театром, як я собі це уявляю.Я правильно розумію, що це була комуна - вони навіть жили на якійсь віллі, яка раніше була не просто віллою.Комуна почалася в Києві. Це взагалі ідея Курбаса, як я собі теж це уявляю, що в нього було таке тяжіння створювати таку спільноту, де всі люди переймаються однією справою. Це було і в Молодому театрі, у київський період особливо. Так, коли вони приїхали до Харкова, то вони жили в одному гуртожитку, дуже це все описано колоритно.Це на цій віллі був раніше публічний дім? Я правильно розумію?Я не знавець Харкова…Я просто чула від Тетяни Пилипчук, директорки Літмузею харківського. Так, вони це краще знають. А потім він уже жив у цьому будинку "Слово", отримав квартиру окрему.Тобто була очевидна ця ідея комуни, вона його не залишала. Якщо ми візьмемо вже 1933 рік, коли вони працюють над п'єсою Куліша "Маклена Граса", то вони їдуть до Києва - не зовсім до Києва, а під Київ, у Межигір'я, і там працюють над п'єсою. Це було таке бажання творити весь час таке художнє середовище довкола. Не тільки художнє - таку спільноту.А потім ці постійні гастрольні виїзди. Вони багато разів їздили в Одесу - весь час  живуть спільнотою. І ця спільнота живе всередині, вона є дуже новаторська, незважаючи на те що ззовні відбувається. Чи її приймають, чи не приймають - вона однаково лишається такою цільною.Я не знаю, мені здається, що там було дуже багато внутрішніх суперечностей.Лесь Курбас і Вадим Меллер. Одеса, 1927 Я маю на увазі саме творче життя.Творче життя було все дуже сконцентроване, тому що це надзвичайно багато праці. Курбас весь час вимагав цієї праці. Він сам, очевидно, був трудоголік - він весь час був у цій праці, і весь час іде процес - репетиції, підготовки. І плюс іще частина акторів знімається в кіно. Весь час іде дуже напружений процес. Можливо, це їм допомагало якось дистанціюватися. Тому що, наприклад, ми нічого конкретно не знаємо про реакцію Курбаса на процес СВУ (процес Спілки визволення України, показова сфабрикована справа проти вигаданої організації, - ред.), 1930­ рік. Вони в Харкові в цей час перебувають, вони випускають прем'єри, але реакцій якихось немає. Мабуть, така герметизація якось допомагала їм просто в цих умовах виживати.Курбас постійно співпрацює з Миколою Кулішем і ставить "Народного Малахія", він ставить "Мину Мазайла", "Маклену Грасу" - і усе це дуже-дуже небезпечно в цей час. Мене теж завжди це вражає, що такі речі можна було ставити. Наприклад, "Мина Мазайло" - це ж фактично виклик. Він усвідомлював? "Мину Мазайла" коли він поставив?Це 1929 рік, і це після "Народного Малахія". Якраз тоді сприймався більше як виклик "Народний Малахій". "Народний Малахій" - це взагалі сатира на радянську владу. Якщо її читати свідомо зараз, то це сатира на радянську владу, на те, як ми будували і що ми побудували, що в нас божевільні залишилися. У нас народний Малахій іде вирішувати справу в цей раднархоз, нічого там, зрозуміло, вирішити не може, а людина стає повією. Словом, це повне фіаско. І це 1928 рік, вибачте. Тоді дуже святкували в 1927 році десятиріччя Жовтневої революції, а в 1928-му він ставить виставу, в якій оце все фіаско - тобто ми нічого не збудували.Курбас був публічною людиною, дуже багато виступав. І от у цих виступах критичних він ніколи, здається, не переймався тим, як на це подивляться і як це сприймуть. Тобто не було якихось страховочних механізмів у нього. Це я розумію так, що він був дуже творчою людиною, креативною, яка була захоплена цією справою і в неї дуже вірила, то в нього ці перестороги не спрацьовували.Тому, мабуть, він і не зупинявся з тим, щоб, навіть ту ж "Маклену Грасу", - ну, стоп, подумай, чим і як це може позначитися. Такого ні, немає.Мина Мазайло і  ця тітонька з Курська, яка говорить: "Лучше быть изнасилованной, чим украинизированной", - це ж теж дуже...Справа в тому, що "Мину Мазайла" ставили тоді всі театри. Тобто це не була заборонена п'єса. Вона йшла широко, її ставили і театр Франка в Києві, і в Дніпропетровську тогочаснім – словом, вона йшла на багатьох сценах. Якраз ця п'єса віталася, бо комедійно висміювався і дядько Тарас. Там і тьотя з Курська, і дядько Тарас - усі смішні. Але тільки у виставі Курбаса смішними були комсомольці. Оце треба зрозуміти. Він акценти ставив так, як він бачив реальність, і цю реальність перетворював у метафору. І ті комсомольці, які в нього там виходять у фіналі, - у нього це просто пародія на комсомольців. Тому всі вистави йшли спокійно, а його викликала питання, звичайно.Ми зараз говоримо про те, що частина публіки чи частина середовища не сприймали Курбаса, не були готові. Власне, ця публіка загальна міщанська - і київська, і харківська. Але ж паралельно відбувається - якраз у 1925 році стартує - літературна дискусія. Хвильовий, азійський ренесанс, сутички між елітарним мистецтвом і масовою культурою - Курбас якимось чином брав у цьому участь? Він десь свою позицію, окрім своєї роботи, озвучував чи ні?Так, бо після літературної стартувала театральна дискусія. І вона була теж дуже жорстка і гостра. І якраз Курбас і говорив про те, що не треба йти за масовим глядачем, треба з ним працювати, глядач повинен розвиватися. Тобто він ось так висловлювався, і теж дуже сміливо.Словом, не було якихось запобіжників. Ви знаєте, в мене все життя таке враження, що коли був знищений театр модерний Курбаса, ми залишились із тим, що називається - це моя суто фраза - ужвійщина. Наталя Ужвій, яка вже була не в Курбасі, а пізніше, і цей традиційний театр - із криком, із відсутністю якогось нюансування і якогось глибшого прочитання текстів. Фактично ми були приречені на десятиліття, і ми далі в академічному театрі українському відчуваємо ось цю інерцію так само цього театру традиційного і ніяк не можемо від нього відірватися. Чи ви згодні з цим? Я повторюю, що це лише моя думка, але мені дуже не подобалася завжди Наталя Ужвій і її гра. І я тут можу спиратися так само на більш авторитетні думки. Про це писав Кочур, здається, в листах до дружини. Насправді так. Коли театр "Березіль" був перейменований - він став театром Шевченка, - далі почався оцей жахливий період радянщини, як ви кажете. І залишились тільки актори, бо режисер - це інтерпретатор, це той, хто смисли певні транслює. Залишились тільки актори, і хороші актори - і Бучма, і Добровольський, і Ужвій, і інші, і Мар'яненко в Харкові. Але вони були сам на сам, і зрозуміла річ, що певною мірою хтось більше деградував, хтось менше. Хтось узагалі пішов дуже рано з життя, як той же Бучма. Це залишилось з українським театром до 1980-х років так точно.Тільки тоді, коли прийшло нове покоління, вони намагалися переформатувати, вони намагалися просто по-іншому працювати взагалі з акторами. І ще плюс було накинуто оце кліше формалізованої школи Станіславського - що вчимо всіх по Станіславському, і це вчили всіх у 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, і навіть зараз продовжують.Теж прокляття ще одне.Так, те, що робив Курбас, а він виховав фантастичних акторів і розробив свій шлях у театральній творчості, - і це не називають системою, тому що воно не викладено у формалізованому вигляді. Але це все пішло в шухляди, і з цим ніхто не працював дуже тривалий час. І зрозуміла річ, що коли актор залишається сам на сам тільки зі своїми емоціями, - він їх не контролює, і це може завести на манівці, скажімо так. З чого почалося знищення взагалі "Березолю"? З арешту Курбаса? Як це все відбувалося і як до цієї катастрофи наближався Курбас?Знищення театру почалося з величезної кількості статей, публікацій. Це була просто атака на нього з боку різних театральних критиків, журналістів. Різних видань було дуже багато. Почали з "Народного Малахія", 1928-й рік. Потім Курбас переробляє цю виставу. Тобто кінець 1920-х років - це дуже суворий тиск на театр саме "Березіль" у плані того, що "ви не зовсім так працюєте", "ми від вас хочемо одного, а ви робите зовсім інше". І от Курбас, дивна звичайна людина, робить те, що він хоче робити як митець.Ці статті насправді дуже страшно читати. Їх читаєш - це просто знищення людини. Бо в цих статтях - що він фашист і націоналіст. Словом, це такі знищувальні статті, і вони з'являються десь із початку 1930-х років - таких публікацій багато. Попри це він продовжує працювати.А вже арешт - це 1933 рік. Мені здається, якби це був не Курбас, така людина, яка жила мистецтвом, а якийсь прагматик, то він би сто разів зрозумів, що вже довкола нього такі не просто хмари - це залізне коло. Але він ще і відписував насправді. Це теж дуже дивно - коли його звинувачували в таких гріхах, в яких взагалі неможливо собі уявити, як ти можеш виправдатись. А він це все ще й намагався пояснювати.І вже 1933 рік - це арешт. І закриття вистави "Маклена Граса".Далі це слідство, одне заслання, потім друге. І 1937-й рік - його розстріляли.Але йому дали лише п'ять років.Так. І це було таке: ви виправтесь, а потім подивимося. Але ж він пройшов два етапи таборів. У перше заслання він потрапив у більш-менш притомні умови. Він працював, дійсно, у театрі працював, також ставив вистави. Погодін - це тогочасний російський автор, "Аристократи" - вистава про злочинців, які виправляються. Це ж величезна кількість військових, у них охорони, у них є дружини, вони всі ходили в театр, словом, це така інфраструктура. І Курбас працює там. Оскільки умови не такі жорсткі, то в нього, очевидно, ще й була якась мрія, або надія, що він повернеться. Але далі з'являється донос. Про нього дуже багато дискутують - хто його написав і хто інспірував, - і фігурують прізвища відомих українських акторів, що це вони інспірували.Наприклад, кого?І пані Ужвій згадували. Там кілька акторів, є ця історія. Я думаю, що там було досить складно.Але коли ми говоримо про Ужвій, то є ще текст цього доносу. Тобто це не є імовірно.Ми не знаємо, хто його точно писав, але могли людей примусити ставити підписи. Я не беру на себе відповідальність говорити, що це саме вони написали цей лист.І вже після цього доносу на нього - що ось такий буржуазний націоналіст, який працює, а він у вас на хорошому рахунку - після цього він і потрапляє на Соловки в 1936 році. Він туди потрапляє - і це вже кінець світу. Але він і там працює, він там теж працює як режисер.Фактично вони там із Миколою Кулішем зустрічаються.Так, Микола Куліш, Зеров - там дуже велика кількість українських літераторів, просто вони різними шляхами потрапляли в різні табори. І очевидно, що табори були різними за рівнем жорстокості.Тому що коли він працював у Медвежегорську, наскільки я розумію, то це був більш-менш вільний спосіб життя - більш-менш, скажімо так.Що означає для вас зрозуміти і вшанувати Курбаса - відчути й почути його школу, його новаторство й відродити зараз?Перш за все це означає те, що ми повинні звернутися до його практичного і теоретичного надбання. Бо в нас багато випускається акторів, готуються, працювали саме за цим методом. Це не називають методом, але от за тими пропозиціями, протоколами. Ми цього не зробили. Уже багато досліджень щодо його життя, щодо різних перипетій. Є прекрасний проєкт Ореn Кurbаs, Театральний музей зробив, - там відкрито дуже багато документів, можна подивитися.Але саме найважливіше для збереження не тільки театру - і кіно, і взагалі всієї візуальної культури - це працювати за його протоколами. Тому що це робить наш театр, взагалі всю нашу культуру особливою. Це її виокремлює серед інших. Ми себе ідентифікуємо через це з Україною.Тобто ці всі речі дуже важливі для того, щоб взагалі це все культурне середовище інакше почувалося й інакше працювало, вже ніколи не збочувалося на інше. Ми маємо цей просто фантастичний спадок, але воно не пропрацьовано практиками. 

Що таке НРК ТеrМІТНаземний роботизований комплекс (НРК) ТеrМІТ – це універсальна гусенична платформа. Робот є багатофункціональним, він використовується для логістики, евакуації, мінування, вогневої підтримки та інших завдань. Залежно від конкретної місії на нього встановлюють потрібні модулі. Платформа також обладнана сенсорами, камерами та системами зв’язку. Розробила роботизовану платформу українська компанія Теnсоrе.Наземний роботизований комплекс ТеrМІТ. Фото: Теnсоrе "Ми – українська компанія, створена командою енергійних і досвідчених інженерів. Наша продукція кодифікована відповідно до стандартів NАТО і вже ефективно використовується на полі бою", – представляють себе виробники "Термітів" на власному сайті.Співзасновник та директор Теnсоrе Максим Васильченко отримав запит від друзів з 17-ї танкової бригади щодо автоматизованого транспорту. Тоді було розроблено конструкцію машини і в березні 2024 року перші 10 роботів вже поступили у бойові частини.Однією з головних особливостей "термітів" є їхня висока прохідність. Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров відзначав, що, завдяки низькому центру ваги,платформа має змогу везти вантаж під різними кутами нахилу. Гусениці забезпечують роботу високу прохідність в лісопосадках, на болоті, снігу, піску, камінні. Логістичні можливості комплексу перевіряли навіть у складних гірських умовах. У вересні 2024-го ТеrМІТ із максимальним навантаженням піднявся на одну з найвищих вершин українських Карпат – Пін Іван Чорногірський (2028 м над рівнем моря).Можливості НРК "Терміт"Гусеничне шасі дрона має довжину 1,44 м і ширину 1,24 м. Це дозволяє перевозити його в багажнику пікапа.ТеrМІТ в багажнику пікапа. Фото: Теnсоrе "Унікальність платформи – в її універсальності та простоті використання. За лічені хвилини ТеrМІТ можна переоснастити різними модулями – вогневої підтримки, розвідки, інженерними або медичними. Один робот замінює кілька спеціалізованих платформ, що критично важливо в умовах обмежених людських та матеріальних ресурсів", – пояснює переваги "Терміта" сайт Вrаvе1 Маrkеt.ТеrМІТ з модулем мінування та у базовій комплектації. Фото: Теnсоrе Кожен підрозділ, який користується "термітами" може вибрати комплектацію під власні потреби, пояснював Максим Васильченко в інтерв'ю порталу "Мілітарний"."У нас є певний перелік наявних комплектацій – можна обрати комплектацію і комплекс, який ти хочеш, щоб тобі поставили. Чому це так? Люди різні, підрозділи різні, потреби та спроможності також різні. Це може бути й причепи, і додатковий зв'язок, ретранслятори, броня чи без броні, мінування тощо. Як ми піцу комплектуємо, так військові комплектують собі "терміта", – зазначав він.На платформі можна закріпити вантаж вагою до 300 кг, встановити бойовий модуль з кулеметом чи гранатометом, модуль РЕБ, міноскидач на 20 мін та ін. варіанти. Зміна модуля займає близько 10 хв. Для цього знадобляться лише декілька ключів і гайковерт. Обидві гусениці – взаємозамінні, а полагодити "Терміт" можуть на будь-якому СТО, де є підіймач."Ми, коли його конструювали, то робили таким чином, щоб його можна було обслуговувати навіть у полі. Все зроблено максимально просто, можна його порівнювати навіть з трактором. Пошкоджені частини можна відправляти на ремонт, але працює також відділ сервісу, який дистанційно допомагає військовослужбовцям полагодити платформу", – розповідав керівник відділу продажів компанії Теnсоrе Олексій Дудкін.Стандартна комплектація складається з самого робота в обраній конфігурації, наземної станції керування з антеною, дистанційного місця оператора, тралів для спуску з транспортного засобу, ЗІПу з додатковими гусеницями та приводними валами, кейсів для зберігання інструментів і рюкзака для перенесення контролера.Технічні характеристики НРК ТеrМІТГабарити – 1,44 м х 1,24 м х 0,54 м,Вага – 280 кг,Вантаж – 300 кг,Швидкість – 10 км/год,Запас ходу – 20 км,Керування – до 20 км,Робота – до 12 год,максимальний кут підйому/спуску – 30°,Вартість – від $12 тис.Логістичні можливості "Терміта"Розробники кажуть про три основні бойові завдання роботизованого комплексу – логістичне, мінувальне/розмінувальне та ударне. Максим Васильченко, каже, що понад половину роботів підлаштовують під логістичні потреба – саме таким є найбільший запит у військових. На другому місці інженерні запити і лише на третьому – бойові.За один раз "Терміт" може перевезти 300 кг вантажу. Військові розповідали розробникам, що за місяць один такий робот зміг перевезти понад 30 тонн вантажу."Одна з бригад за ніч наїжджає на Терміті понад 40 кілометрів — Терміт підвозить бійцям провізію та боєкомплекти, а на зворотному шляху евакуйовує поранених і загиблих. Терміт зберігає життя наших захисників, адже виконує всі логістичні завдання, які раніше вони робили на БТР та автівках", – писав про роботів міністр Федоров.ТеrМІТ обладнаний денною та нічною відеокамерами. Працює за обмеженої видимості та вночі.Мінування і бойові можливостіВосени 2024 року роботизована гранатометна турель "Буря" під 40-мм гранатомет Мk 19 та багатофункціональний НРК "Терміт" завершили інтеграцію в єдину бойову систему. Новий продукт дозволяє військовослужбовцям ЗСУ вести вогонь з гранатомета Мk 19 на відстані, не наражаючи себе на небезпеку."Гранатометна турель «Буря» дозволяє проводити пристрілку в 10 разів ефективніше і працювати по різних цілях, здійснюючи перенацілювання за лічені секунди за командою оператора. Керування даною системою оператор здійснює віддалено за допомогою пульта або ноутбуку. Для здійснення пострілів достатньо вказати точку на карті або ввести координати. Вбудована система стабілізації дозволяє вести прицільну стрільбу в русі на відстань до 1800 метрів", – писав "Мілітарний"."Система автоматичного наведення на турелі працює дуже точно, навіть краще за оператора, особливо при стрільбі по кількох цілях. Великий плюс у тому, що турель може запам’ятовувати налаштування і швидко перенаводитись між цілями, забезпечуючи точне ураження в радіусі 20-30 метрів", – коментував розробку військовий підрозділу, що проводив тестування системи.Також передбачене встановлення на НРК ТеrМІТ бойового модуля з кулеметом Вrоwnіng калібру 12.7 мм від Dеvdrоіd чи модуля "Хижак". При використанні кулемета Вrоwnіng дальність ефективного вогню складає 1000 метрів.Щодо мінування, то Теnсоrе розробила власний міноскидач на 20 протитанкових мін ТМ-62. Можуть "терміти" проводити й розмінування території. БпЛА знаходять міни, передають координати оператору НРК. Один ТеrМІТ може створити у ворожому мінному полі прохід довжиною до 50 метрів та 6 метрів завширшки.Також комплекси застосовують як бази для засобів РЕБ, електронних засобів розвідки та датчиків спостереження.Захист на зв'язок НРК "Терміт"Майстер пульт НоtRс та пульт Rаdіоmаstеr ТХ12 Маrk ІІ. Фото: іnstаgrаm/@tеnсоrе.llс НРК ТеrМІТ має три способи керування залежно від комплектації:Компактний майстерпульт, прив’язаний безпосередньо до конкретного НРК. Використовується за прямої видимості або під час маршу разом із НРК ТеrМІТ. Дає можливість керування однією рукою – найзручніший спосіб при супроводі НРК. Військові відзначають, що завдяки такому пульту "на один палець" поранений боєць сам може провести свою евакуацію,Аналоговий зв’язок: за допомогою аналогового сигналу і пульта керування. Для максимальної ефективності використовується наземна станція керування з системою ретрансляторів і підсилювачів зв’язку,Цифровий зв’язок: за допомогою системи керування. Військовий цифровий зв’язок є найзахищенішим і найнадійнішим способом. А за наявності супутникового модуля зв’язку, наприклад Stаrlіnk, можна керувати з будь-якої відстані через інтернет.Розробники радять використовувати декілька способів для диверсифікації ризиків втрати зв’язку під час завдань.Робот має броню завтовшки 4-6 мм і витримує постріли з калібру 7,62. У бойових умовах перевірено, що броня витримує обстріли з відстані 50 м."На гусені – кевларова стрічка. Вона зроблена, щоб при наїзді на протипіхотну міну, утримувати гусінь "в зборі". Це дає можливість добратися до точки евакуації та виконати свою місію успішно", – розповідав Олексій Дудкін.Також "Терміт має електронний захист: проти FРV-дронів встановлюється РЕБ-модуль, який глушить сигнали ворожих апаратів.Використання НРК ТеrМІТ на фронтіПро випробовування безпілотних логістичних комплексів "Терміт" у лютому 2025 року звітували бійці 3-ї окремої штурмової бригади. Третю штурмову виробники називають своїм одним із головних партнерів. Також "терміти" використовують десантники із 80-ї бригади, "Кракен", 95-та, 77-ма, 72-га бригади та інші підрозділи, в тому числі – і легіон "Свобода Росії".Наземний дрон ТеrМІТ з кулеметом Вrоwnіng М2 формування «Легион Свобода России». Листопад 2024. Україрна. Фото: скріншот з відео tеlеgrаm каналу формувння Станом на жовтень 2024 року, було виготовлено понад 60 НРК "Терміт", однак Максим Васильченко переконував, що, якщо будуть замовлення, компанія готова виготовляти навіть "тисячі комплексів". Вже відомо, що у 2025 році Міністерство оборони Україну планує поставити військовим 15 тисяч наземних дронів, значну частину яких складуть саме наземні роботи.До слова, щоб навчити одного оператора користуватися "Тремітом", потрібно приблизно два дні. Ціну ж комплексу – від 12 тис. доларів США – фахівці називають невисокою."Важливий показник, якщо брати до уваги, що на сучасному полі бою будь-який НРК — розхідний матеріал. А іноземний аналог за $300 тис. має такі самі шанси не повернутися з першого ж бойового виїзду", – йдеться в матеріалі ІТС.

В руках чоловік тримав транспарант зі словами "Не брудніть пам'ять дідів, вони не бомбили Київ". Як видно на відео від російської опозиційної мережі Асtіvаtіса, агресивно налаштовані прибічники політики Путіна скинули його у фонтан.Читайте також: Лукашенко на 9 травня відмовився від георгієвської стрічки. І пояснив Путіну чомуТакож вони стали лихословити на його адресу, називати "нацистом" та "бандерівцем".За даними ізраїльських медіа, розпочато слідство. Встановлюються особи нападників.Один з них мав тату з портретом Сталіна та був озброєним. Пізніше з'ясується, що мова про добровільного помічника дорожньої поліції.Патріот Ізраїлю і захисник України11 травня Кардашов у себе на фейсбуці детально описав хто він такий й чому вдався по подіного кроку."Мій батько – лакець, моя мати – єврейка. Увесь мій зв'язок з українським народом полягає в тому, що я народився на його землі, у місті Миколаєві. Там не дуже заглиблювалися у те, хто такі лакці, але дуже добре знали, хто такі євреї, і саме так мене сприймали. В цілому життя в Радянському Союзі неухильно підводило єврея до думки про те, що найправильнішим місцем для нього на всій земній кулі є Ізраїль. Ви ж знаєте – те, що нас не вбиває, загартовує. Радянський Союз, який я досі вважаю в'язницею народів, викував із мене переконаного сіоніста, і я за першої ж нагоди, 1991 року, повернувся до себе на батьківщину", - розповів чоловік.Читайте також: Цей день в історії: киянин Юрій Лівшиць зупинив у Бельгії "потяг смерті" на Освенцим й врятував понад 100 євреївЯк зазначає учасник одиночного контрпікету, прийшовши на проросійсько-прорадянську акцію він "розраховував на диспут, хай і на підвищених тонах". "Жодного насильства не передбачав - сподівався, що люди прочитають і замисляться про те, що вони, власне, на цій площі роблять. Що їм сказали б ті самі діди про російсько-українську війну… Переоцінив, аудиторію, на жаль, особливо завзятим її представникам виявилося простіше скинути опонента у фонтан, причому неодноразово", - написав Кардашов.Після того як новина про напад на нього, наголошує він, поширилася Ізраїлем, незнайомі люди стали пропонувати йому допомогу. Активіст бачить у цьому позитив, адже, за його словами, дуже важливим є не допустити перетворення ізраїльської держави на "закапелки русского міра".

Я колись дивилась інтерв'ю з вами, і ви тоді розповідали, що на початку пандемії ви мали  вирушати у літературну подорож. А коли її довелося скасувати, ви зраділи. Адже можна було залишитись вдома, ходити в домашніх капцях, попришивати ґудзики, почитати книжку. І не спілкуватися з великою кількістю людей, і вам з цим було добре на той момент, близько п'яти років тому. Сьогодні ми дякуємо вам за те, що ви приїхали до Львова, до Києва з візитом солідарності. Для нас дуже важливо, що такі люди з-за кордону приїжджають до нас, попри те, що у нашій країні війна. А ви - як зараз сприймаєте такі подорожі, зокрема цю поїздку, нинішній приїзд до Львова, що це дає вам і що це дає нам? Чому такі поїздки важливі?Це зовсім інша подорож, абсолютно особлива. Насправді, я вперше в житті роблю щось подібне, приїжджаю навіть не для того, щоб говорити про свої книги, а для того, щоб зустрітися з людьми і показати, що люди ззовні - в Польщі, у світі загалом, зацікавлені і знаходять  час, щоб провести його з вами, поспілкуватися, поділитися думками, порозмовляти. І тут – як у Києві, так і у Львові, я вражена кількістю і якоюсь такою доброю енергією читачок і читачів. Багато людей приходять, прийшли на ці зустрічі, і я завжди вбираю дуже багато енергії від залу. Тут така хороша енергетика. Тут, я не знаю, моє серце зворушене і я переповнена співчуттям, прихильністю, але також і захопленням вами, українцями, які протистоять такому варварському нападу і тому, що хтось не поважає жодних прав і поводиться, як злочинець.Приємно чути, що хтось нами захоплюється, що тут добре, що ви черпаєте енергію тут, в Україні, навіть коли у нас війна. Але це не перший ваш візит в Україну…Під час війни – перший.Саме так, під час війни -  перший. З боку завжди краще видно, як щось змінюється. То як змінюється Україна? Як вона змінилася за останні три роки, понад три роки?Змінилася саме під час війни чи змінилася з часу мого приїзду?З часу вашого останнього приїзду.Я була тут востаннє ще у 2016 році, тобто вже 8 років тому, так?Вже дев’ять.Дев'ять років. Я говорила, що була вражена, бо очікувала хаосу, розгубленості. Натомість я бачу, наскільки добре організоване суспільство, я вражена чистотою. Я якраз повернулася з Європи, була в Італії. І я не знаю, можливо, це недоречно говорити в телевізійному інтерв'ю, але я вражена чистотою туалетів, дивовижними ресторанами, міськими вулицями. Це неймовірно, що під час війни вам вдається так дбати про побут, бути такими уважними, попри всі страждання, що нависають над вашими головами. Україна дуже модернізувалася за ці дев'ять років, це видно з першого погляду. Це вже не та країна.Власне зараз ми намагаємося не зображати з себе жертву, хоч ми нею і є, ми піднімаємо голову, ми контратакуємо, ми весь час викладаємося, і ми бачимо, що в Європі, у світі теж це бачать, і не сприймають нас лише як жертву, вони думають: "О, це партнери, з ними можна працювати".Це те, що ви повинні зробити, так.Власне чому саме бути жертвою – це не окей?Тому, що вона будує навколо себе наратив, який нас послаблює. Стаючи жертвою, ми позбавляємося цієї природної сили захищати себе, наша самоповага слабшає, ми стаємо вразливою мішенню для нападу. Так, на вас напали, але країна, в якій ви живете, за якою я спостерігаю останні два дні, – це те, за що варто боротися. Це Україна, за яку варто боротися.У літературі жертва – це часто хтось або щось, що викликає інтерес, і саме за жертву всі хвилюються. Зараз ви говорите, що жертва – це не обов'язково щось дуже хороше.Ні, я думаю, що йдеться про те, щоб внутрішньо не брати на себе роль жертви, бо ви нею є, адже це нас послаблює. Ви – країна у війні, в оборонній війні, ви – народ, який бореться.Якщо ми вже почали говорити про літературу, то якими є завдання літератури, особливо під час війни, зараз? Це питання не лише про літературу країни, охопленої війною, але й про іншу літературу, польську, наприклад, яка спостерігає за тим, що відбувається, спостерігає збоку, але дуже близько, фактично вже торкаючись до війни.Я думаю, що в час війни трохи нормально є те, що нам бракує мови, слів, щоб описати її. Щоб описати жахи війни - завжди потрібна дистанція. Ті найвидатніші літературні твори, написані про війну, були написані після війни. Це тоді, коли ми вже можемо охопити все, що відбувається, і коли повертається мова. Я знаю, що в Україні пишуть книги, багато з них перекладають і вони доходять до Польщі, але я справді вважаю, що весь той досвід війни ви опишете лише у майбутньому. Чи має література якісь завдання у воєнний час? Я не знаю, чи це особливі завдання, тому що загалом завдання літератури, чи її основна функція, полягає в тому, щоб описувати реальність так, як її бачить людина, і ділитися цим досвідом з іншими людьми, незалежно від того, чи йдеться про війну, чи про будь-що загалом. Завжди надзвичайно важливим є це особисте бачення. Під час війни ми можемо піддатися якимось почуттям, які нам, так би мовити, не належать. Можливо, буде важко зберегти власний погляд на все це. Я не знаю. Також, коли мене запитують про війну, я сама трохи  втрачаю голос. Я не знаю, що сказати, тому що я цього всього не пережила. Я знаю про це лише з розповідей і з того, що читаю.Література, культура – це дуже важливі речі, і ми часто говоримо про них поза війною, але тепер, коли ми живемо у війні, нам потрібна підтримка, нам потрібно більше друзів, сусідів, союзників. На вашу думку, як література і культура можуть працювати зараз, щоб ці зв'язки між Україною і Польщею були глибшими?Читати одне одного, зустрічатися, розмовляти, дивитися одне одному в очі, відчувати спільність, бо доля Польщі і доля України дуже схожі. Сьогодні я відповідала на запитання молодої людини про те, наскільки поляки розуміють цю російську загрозу, імперіалістичну російську загрозу. Я думаю, що ми добре розуміємо, що ми однаково думаємо про Росію. І поляки також пережили це в минулому. Я також думаю, що ви маєте дуже багато друзів у Польщі, і свідчення цього є постійно, не тільки тоді, коли були, так би мовити, моменти допомоги, акції солідарності, не тільки тоді, коли почалася війна, але й зараз. Я знаю, що існує небезпека того, що люди до всього звикають, і в певному сенсі я боюся, що до війни, до найгіршого, теж можна звикнути, що увага глядачів того самого телебачення чи оглядачів медіа в інтернеті може переключитися на інші конфлікти на землі. У світі зараз дуже гаряче. Але ця війна в Україні для європейців, на мою думку, є найважливішою, а для поляків, безумовно, найважливішою. І я не думаю, що ми можемо забути.Ні Польща, ні поляки не можуть про це забути. Ви живете у Вроцлаві, і ми знаємо, що Вроцлав прийняв величезну кількість біженців з України. Я не певна, але здається, що це близько 250 тисяч, а це приблизно 1/4 від населення Вроцлава.За моїми даними, 10% мешканців Вроцлава – українці, тобто кожна 10-та людина, яка ходить по вулиці – українець. Я завжди найбільше радію, коли бачу зовсім молодих людей, підлітків, модно вбраних, які кудись йдуть, їдуть на велосипедах і розмовляють українською мовою. Це покоління, яке, ймовірно, вже добре влаштувалося там. Це багатство для нас, але, звичайно, вони також, ймовірно, захочуть повернутися в Україну після війни.Звичайно, ми б хотіли цього. Ми знаємо, що різні опитування показують, що поляки не завжди задоволені тим, що в Польщі так багато українців, що в Польщі так багато мігрантів.Це правда. Вся правиця, права частина. А зараз у Польщі починаються вибори, тож консервативні праві, радикальні праві використовують тему українських біженців для того, щоб зібрати голоси незадоволених людей, які вважають, що досить допомагати Україні, що Польща для поляків. Для мене це огидно, скажу вам відверто. Мені просто важко втриматися від якогось такого вияву не тільки нерозуміння, я маю негативне ставлення до  цих людей. Це дріб'язковість, обмеженість і якась тотальна відсутність емпатії, якесь обмежене мислення.Тема міграції близька вам, вона також присутня у вашій творчості, ми про це читаємо.Будь ласка, пам'ятайте, що Вроцлав після війни був ... Німці були вигнані з Вроцлава, і Вроцлав сформувався з біженців. Я онука біженців, мій чоловік, всі люди, які живуть у Вроцлаві, звідкись приїхали туди. Тому особливо у Вроцлаві такі антиіммігрантські настрої просто огидні.Повертаючись до цієї теми, асиміляція чи, навпаки, підкреслення власної ідентичності, приналежності до якоїсь окремої культури. Що зараз важливіше? На чому саме ми повинні зараз акцентувати увагу?Я думаю, що це особистий вибір, який треба поважати. Тут немає якоїсь формули. Кожен з нас різний, має різні потреби, мислить по-різному, і я б поважала будь-який вибір, залишитися чи повернутися.Моїм наступне запитання звертається до вашого досвіду і академічного, і професійного, і літературного теж. В Україні ми щодня прокидаємося і отримуємо величезний потік новин, інформації - що сказав Трамп, і весь час це щось дуже важливе, що перевертає наш світ і ми думаємо: "О, і що нам тепер робити?" Йому частенько ставлять діагноз заочно, а іноді кажуть, що він психічно нездоровий. Таких політиків у світі зараз дуже багато. На жаль.Натомість вони самі кажуть "я месія і прийшов усіх врятувати". Чому стільки людей з такими поглядами, з цим комплексом месії зараз у політиці, там, де вирішується, що буде з народами?Так, я також над тим задумувалась. Складно також ставити діагноз на відстані, несправедливо казати, що людина божевільна. Я думаю, що люди, які потребують влади, які відчувають себе добре, коли контролюють інших, з такою психопатичною рисою, більш схильні бути політиками, ніж люди тонкі, делікатні, які не захоплюються владою. Тож виходить дивна ситуація, що люди з таким комплексом влади, управління, контролю тягнуться в політику. І це робить світ політики таким агресивним, таким жорстоким.Те, про що ми зараз говоримо, – це маніпуляція, і якось ви казали, що завданням літератури є протидіяти різним маніпуляціям. Якщо зараз це не вдається, то це означає, що у нас недостатньо літератури, або що люди не читають, чи не роблять висновків з прочитаного. Чому так відбувається? Чому література не виконує свого завдання зараз?Навіть не знаю..є  Я справді колись так сказала?Так, було таке.Я не знаю, чи не покладаємо ми на літературу надто великі надії. Чи справді, прочитавши хороший роман, ми здатні змінити світ? Я думаю, що завдяки літературі це довготривалий, багаторічний процес. Ми просто стаємо кращими людьми, краще усвідомлюємо себе та інших, розумнішими, коли йдеться про стосунки зі світом, з більшим обсягом знань. Література загалом у певному сенсі розширює можливості людей. Я думаю, що Трамп не читає. Я не думаю, що Путін є поціновувачем літератури. А саме  таким психотипом люди керують світом. Це зовсім інші люди, ніж читачі, яких я зустрічаю тут. Вони точно не ходять на авторські зустрічі. Тож література для нас. Вона розвиває нас і спонукає до того, щоб ми свідомо обирали тих, хто нас представлятиме, щоб, можливо, вирішили обирати більше жінок, наприклад, президентками, до парламентів, можливо, це щось змінить. Жінки не настільки схильні до агресії, і вони більше акцентують увагу на тому, щоб вирішувати проблеми, навіть серйозні, у делікатний, м'який спосіб, шляхом переговорів. Я вірю в це.О, то можливо ви зробите якісь прогнози на майбутнє?Про вибори?Про політичне майбутнє, але не йдеться про якусь конкретну країну, але загалом, куди ми йдемо.Куди ми йдемо? Я не знаю. Я сама налякана, і сама маю цей синдром телефонного серфінгу (може тут краще сказати “скролення новин”?) новин, і я рада, що загубила свій телефон тут, в Україні, і не маю доступу до новин. Будь ласка, спробуйте, це велике полегшення, щоб принаймні на два дні відпочити і почати думати в якийсь хороший, чутливий спосіб. Ми не повинні дозволяти цим новинам залякати нас. Треба жити своїм життям, намагатися наповнити своє життя змістом, намагатися зробити його глибоким, намагатися мати добрі стосунки з іншими людьми. Це мій дуже банальний і простий рецепт, як виходити з таких ситуацій жахливого тиску, страху, тривоги.Дякую за це інтерв'ю, але я маю ще кілька дуже коротких запитань. Будь ласка, відповідайте "так", "ні" або одним словом. Іноді кажуть, що письмо Токарчук – рослинне, воно розростається в різні боки, як рослина, як листя на квітці. Яка ваша улюблена рослина?Дерево.А яке?Дуб, липа.Куди б ви хотіли поїхати? Ви вже в Україні. Куди ще? Може, є якась туристична мрія?Додому. Я б хотіла поїхати додому.А коли ви повернетеся додому?Я ще не скоро повернуся додому. У мене ще багато подорожей. Коли приїду додому, то так, щоб відпочити, хотілося б поїхати в гори, походити по горах. Це можуть бути польські гори, Судети.Приватність чи публічність? Чому ви віддаєте перевагу?Звичайно, приватність.Однак ви щойно були на зустрічі з читачами…Робота.Якби ви могли, яку історичну подію чи появу якого винаходу не допустили би? Що б ви стерли з історії?Порох.І не було б війни?Були б інші, не настільки жорстокі, можливо.І останнє запитання на сьогодні. У чиї думки ви б хотіли зазирнути? Когось із ваших сучасників чи історичних постатей?Хотіла б зазирнути в думки Трампа і зрозуміти в цілому, що він робить. Але тоді, можливо, мій клінічний досвід психотерапевтки став би у пригоді.

Про це заявив полковник британської армії у відставці, військовий експерт Глен Грант в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антону Борковському на телеканалі "Еспресо".Він відповів на питання, що потрібно зробити у внутрішній трансформації армії. "Основна проблема — це управління. Менеджмент у секторі оборони потребує докорінного оновлення, починаючи з самого Міністерства оборони. Необхідно змінити підходи й почати призначати на керівні посади людей, які є не лише фаховими військовими, а й кваліфікованими управлінцями з досвідом у бізнесі. Нам потрібні люди, які справді керували великими компаніями, незалежно від галузі. Ті, хто звик приймати стратегічні рішення, ефективно використовувати ресурси та впроваджувати нові підходи до організації процесів. Одна з найбільших проблем полягає в тому, що Міністерство оборони не сприймає управлінські поради. Військові рекомендації ще можуть бути почуті, але коли йдеться про системне управління — там панує закритість", - сказав Грант.Експерт робить висновок: "Як наслідок, ті самі помилки повторюються знову і знову. Це ключове, що має змінитися. Як я вже зазначав, на рівні солдата також необхідне серйозне покращення підготовки"."Ми частково використовували іноземні програми навчання, але в багатьох випадках вони виявилися неефективними. Один із підрозділів, відправлених на навчання до Франції, повернувся на передову й зазнав поразки. Деякі з підрозділів, які проходили підготовку у Великій Британії, втратили бійців, бо ті не були готові до умов сучасної війни. На структурному рівні необхідно переосмислити, як саме використовуються навички, наявні в підрозділів НАТО. Йдеться не стільки про навчання веденню дронової війни, скільки про вміння ефективно організовувати процес підготовки й управляти великими структурами. Адже саме цьому нас навчали — і саме це було основою нашої професійної підготовки протягом усього періоду служби. Саме тому, коли я відвідую, наприклад, Рівненський полігон, я бачу чималий прогрес, але водночас — і великі зони, що потребують суттєвого вдосконалення, особливо в питаннях підготовки", - додав Грант.Він наголосив, що реформа триває: впроваджуються технологічні рішення, здійснюються організаційні зміни, на фронті поступово формується нова система корпусного управління. "Але для того, щоб цей процес успішно розвивався, потрібно також переглянути саму структуру майбутніх корпусів і принципи їх комплектації. Вони повинні бути спроможними діяти самостійно й ефективно в умовах реального бою", - зазначив експерт.Грант зауважує - залишається низка критичних викликів, зокрема глибоке нерозуміння ролі географії у війні. "Це не другорядний фактор, а основа планування. Коли підрозділ, звиклий до рівнин півдня, перекидають у лісисту й горбисту місцевість, втрати неминучі. І навпаки: війська з північних регіонів, не адаптовані до відкритих просторів степу, опиняються в уразливому становищі. Потрібно серйозно враховувати географію й використовувати корпусну модель не лише для організаційної ефективності, а й для цільової, регіонально адаптованої підготовки військових. Кожен район ведення бойових дій — це окрема тактична реальність, яка потребує спеціального підходу. Не загальної бази, а глибокого розуміння конкретного середовища. Херсон — це не Курськ. Це два різні світи. І готуватися до них потрібно по-різному", - підсумував полковник. 

Результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки У своїх інавгураційних промовах новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц чітко заявляє, що Європа змінюється і змушена дбати про власну безпеку. Розповідає про нову безпекову політику, можливості, перспективи, зокрема й у контексті війни між Україною та Росією. Чи зможемо ми остаточно переорієнтуватися? І чи зможе це зробити Європа? З початку лютого цього року Європейський Союз опинився у вкрай складному становищі. Європейські держави передали свої безпекові питання до відання Сполучених Штатів ще з другої половини ХХ століття. І весь розвиток ЄС був тісно пов'язаний саме з наявністю цієї парасольки з боку Вашингтона. Нині все змінилося. По-перше, американці та європейці мають геть різні погляди на війну в Україні. Трамп намагається будь-що закінчити її якнайшвидше і з якнайбільшою користю для себе. Для Європи, яка межує з Росією і може бути безпосередньо залучена в цю війну, такий варіант уже зовсім неприйнятний. Бо ніхто не знає і не може дати гарантії, що Путін не нападе знову. Тож стратегія ЄС полягає насамперед у тому, щоб підготувати Європу до можливого великого конфлікту з Росією в майбутньому. Найчастіше згадується період у п'ять-десять років. Саме тому, як зазначають європейські експерти, війну в Україні принципово не можна завершувати здаванням територій Путіну та будь-якою формою капітуляції. Така позиція може нас обурювати, але стратегічно вона зрозуміла. Уже тепер росіяни будують залізниці, склади зброї тощо на кордонах із Польщею (у Калінінграді), Норвегією, Фінляндією, Естонією та Литвою. Саме балтійські і скандинавські політики найрішучіше вимагають змін в оборонній політиці ЄС. По-друге, відносини Європи із США вже тепер є ускладненими як із погляду військового, так і економічного. Запровадження нових тарифів для країн ЄС та подальша тарифна війна, цілком можливо, призведуть до закриття американського ринку для європейців і навпаки. До того ж Трамп досі мріє про Гренландію, яка належить Данії, а отже є частиною ЄС. Будь-які дії Сполучених Штатів із залученням війська в такому разі можуть призвести до кінця НАТО в тому вигляді, в якому ми його знаємо. І найголовніше США Дональда Трампа перестали дивитися на Європу як на екзистенційного союзника, який завжди за будь-яких умов значно ближчий, ніж просто партнер. Для нової американської влади, яка орієнтується на більш-менш рівний розподіл світу між різними центрами тяжіння з Китаєм, Росією тощо, Європейський Союз не лише не розглядається як партнер, а й є прямим конкурентом, якого потрібно максимально ослабити. Зрозуміло, що це змусило Європу потроху прокинутися. Оскільки небезпека війни нікуди не поділася, а місце "нацистів" у російському дискурсі замість американців посіли європейці. Мало не всі наші сусіди розпочали перевірку своїх можливостей. Німеччина проводить інвентаризацію укриттів та будує нові. Бундестаґ звернувся до великих німецьких компаній із проханням забезпечити можливе розгортання військ і техніки на східному кордоні НАТО. Протягом місяця після початку можливих бойових дій німці готові доправити туди до 35 тисяч солдатів і понад 200 літаків і кораблів. Франція перевіряє стратегічні сили стримування. Велика Британія оцінює ризики масованого нападу росіян та проблеми з реакцією на нього в режимі комп'ютерної симуляції. Латвія будує завод із виробництва великих боєприпасів, Литва розробляє плани евакуації та розширює дороги й логістику. Разом із Фінляндією, Естонією та Польщею розробляють проєкт "Стіна дронів". Проте найважливішою в захисті Європи була заява президента Франції. Емманюель Макрон запропонував, щоб Франція як ядерна держава гарантувала безпеку інших держав ЄС. Це може передбачати розміщення французької ядерної зброї в інших країнах, зокрема Німеччині. Адже самі німці не можуть володіти власною ядерною зброєю. Це передбачено Договором про остаточне врегулювання щодо Німеччини, укладеним під час возз'єднання країни 1990 року. Та розроблення ядерного потенціалу цілком можливе під парасолькою ЄС, і це зовсім не порушить зобов'язання, адже не Німеччина його розробляє. Незрозуміло, чи готова Європа виконувати роль США щодо війни в Україні. Попри всі "коаліції рішучих", європейці не готові ухвалювати серйозні рішення в цьому питанні. Знов-таки, є надія на нового канцлера Німеччини, проте спадок, який йому залишено, не надто оптимістичний. Водночас зрозуміло, що результат війни в Україні визначальний для всієї архітектури європейської безпеки. І саме він буде головним чинником, який зумовить розвиток Європи на багато десятиліть наперед. Є сильна підозра, що нова американська влада, не кажучи вже про російську, активно працюватиме над розвалом ЄС. Адже після цього всі угоди ЄС щодо безпеки та НАТО автоматично стануть нечинними, а великі держави отримають палітру невеликих країн замість одного сильного конкурента. Альтернативою в усіх цих проблемах могло би стати створення єдиної європейської армії, яка в перспективі цілком здатна впоратися з будь-якою російською загрозою. Проте це створює низку проблем. По-перше, незрозуміло, що буде з НАТО. І чи здатен Альянс захистити своїх членів у Європі. Навіть якщо нині відповідь позитивна, незрозуміло, чи не може статися так, що Трамп виведе Сполучені Штати з НАТО. Створення ж європейської армії без урахування чинника НАТО перетворює її по суті на конкурента Альянсу. Бо не можна планувати будь-які військові питання без конкретики щодо цього тільки через припущення, що НАТО немає і потрібно захищатися без нього. Україна має вступити в ЄС Єдина армія мусить мати згоду всіх країн ЄС, зокрема на єдине командування, єдиний штаб, підрозділи військ у різних регіонах тощо. Це вже наднаціональне питання, яке передбачає вторинність національного керівництва різних країн. Тому воно зіткнеться із запеклим опором у багатьох країнах ЄС. І сказати прямо, цей опір нині подолати не видається можливим. Бо хоч-не-хоч, Європейський Союз не держава. Навіть не конфедерація. Тому всі питання досі розв'язують національні уряди. Проте окремі країни не здатні воювати з Росією, а спільну армію ці країни очевидно заблокують. Тому це замкнуте коло. З другого боку, в європейських країнах дедалі більше говорять про "деамериканізацію Європи". Складають великі переліки товарів і послуг, брендів, які можна замінити європейськими. Враховуючи, що торговельний баланс між ЄС та США виразно на користь першого понад $150 млрд різниці, намагання американців підвищити тарифи або в інший спосіб штучно вплинути на цей процес призводить до карколомної відмови від американських товарів та їх бойкоту у країнах ЄС. Що знов-таки нищить американську торгівлю. У перспективі така політика з обох боків може стати вкрай корисною, знищивши СОТ і глобалізацію торгівлі загалом. Американці купуватимуть американське, європейці європейське, китайці китайське. Винятки здебільшого охоплюватимуть групи товарів, які або не виробляють у конкретному регіоні, або є сировинними, як-от нафта, газ, метали тощо. Тобто загалом це повернення до післявоєнних часів. Не факт, що саме так і буде, але тенденція простежується цілком зрозуміла. Тут варто поставити логічне запитання: чи українці вважають себе частиною Європи і чи готові купувати європейські товари як альтернативу американським і китайським? З мого досвіду спілкування, це вкрай сумнівно. Легко здогадатися про відповідь, якщо згадати, в якій валюті, крім гривні, українці здебільшого тримають заощадження у доларах чи євро. Навіть попри очевидне падіння долара останнього місяця баланс виразно не на користь європейської валюти. І от коли ми кажемо про "європейців" і "європейське", то тут ідеться і про українців. Україна принципово мусить якнайшвидше і якнайрадикальніше оформити свій вступ у ЄС. Річ у тім, що Україна в кожному разі змушена буде обирати блок, до якого належатиме. Бо лише в такому випадку ми забезпечимо універсальність можливої війни, а отже більшу безпеку для себе. Нині маємо лише три варіанти, два з яких умовно неприйнятні: ЄС, союз із Росією і союз із США. Союз із Росією за визначенням непри­йнят­ний, тому нема сенсу його розглядати. Союз зі Сполученими Штатами в нашому географічному розташуванні й теперішніх відносинах із Трампом видається неможливим. Теоретично союзником американців може бути хіба Велика Британія, яка, як здається, досі не визначилася зі своїм геополітичним майбутнім. Єдиний можливий варіант Європейський Союз. Або ми самі. Зрештою, ніхто з великих гравців, включно з Росією, не проти нашого вступу до ЄС. І цілком можливо, що розвиток єдиної оборонної політики ЄС може обхідним шляхом привести нас у перспективі до військового блоку. Тому, попри те, що ЄС досі розрізнений, Україна мусить зробити все від неї залежне, щоб приєднатися до Союзу і сприяти якнайглибшій інтеграції європейських країн. Відкриття першого кластера є життєво важливим для нас, як і детальна дорожня мапа процесу вступу. Очевидно, нам доведеться змагатися з теперішньою владою Угорщини та Словаччини, проте воно того варте. Попри всі проблеми, ЄС як альтернатива Трампу стає дедалі популярнішим серед інших країн. Ісландія буквально кілька днів тому закликала поновити переговори про вступ у ЄС. За інформацією обізнаних джерел, Туреччина навіть готова відправити миротворців в Україну в обмін на подальшу інтеграцію країни в ЄС. І це може бути рятівним колом для Європи, бо у випадку Туреччини військова потужність значно важливіша в цей період часу, ніж дотримання демократичних принципів усере­дині країни. Саме Туреччина в перспективі здатна "роз'яснити" Угорщині потребу вступу України. Ба навіть у Канаді розглядають можливе членство в ЄС, поки що неофіційно. Але сам факт цього фантастичний. Єдина Європа, яка охоплювала б території від Канади до Каспійського моря, а можливо, й Північної Африки, цілком могла би стати потужним гравцем на світовій арені. Але знов-таки це питання до рішучості європейських політиків і чітке дотримання стратегії. А отже, на нас чекає або ситуація, коли ЄС під сильним тиском США, Росії та Китаю розвалиться на низку держав орбанівського типу, або ж, навпаки, перетвориться на сильний політичний блок країн із потужною оборонною складовою. І тоді наш кордон із Росією буде кордоном Європи, який захищатимуть геть усі європейці. Передплатити журнал "Країна"

Керівниця бюро "Голосу Америки" з висвітлення роботи Білого дому Петсі Відакусвара заявила, що незалежні міжнародні ЗМІ, які фінансуються урядом США, перебувають під загрозою. Це відбувається через політичні рішення адміністрації президента США Дональда Трампа. Про це вона сказала під час 17-го щорічного Київського Безпекового Форуму під назвою, організованого Фондом Арсенія Яценюка "Відкрий Україну". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Голос Америки" призупинив мовлення - офіційна заява Журналістка зазначила, що нині бореться не лише за свою професійну діяльність, а за саме існування незалежної міжнародної журналістики, яка протистоїть дезінформаційним кампаніям авторитарних режимів. "Я тут не як представниця "Голосу Америки", а як журналістка, яка разом з "Репортерами без кордонів" та командою юристів оскаржує в суді рішення, що ставлять під загрозу наші редакції&hеllір; Хороша журналістика потребує ресурсів. І зараз ми спостерігаємо, як політичні сили намагаються вбити те, що не змогли зробити їхні опоненти. У редакції RТ заявили: "Ми не змогли закрити "Голос Америки", але американці зробили це самі", - пояснила вона. За словами Петсі Відакусвара, "Голос Америки" має понад 16 мільйонів слухачів англомовної аудиторії у світі, серед яких не лише жінки в Афганістані чи фермери в Африці, а й впливові представники Глобального Півдня, які можуть стати жертвами дезінформації з боку Росії та Китаю. Китайські державні ЗМІ, за її словами, також активно реагували на скорочення американських медіа: "Вони порівняли нас із брудною ганчіркою, яку уряд США викинув самотужки".Особливу тривогу викликає спроба інших гравців інформаційного простору замінити незалежне мовлення своїми програмами, які, за словами журналістки, є нічим іншим як пропагандою. "Ми спостерігаємо спробу перехопити наші аудиторії. Один ведучий прямо сказав, що тепер він - новий "Голос Америки", - додала журналістка. Київський Безпековий Форум, заснований фондом Арсенія Яценюка "Відкрий Україну", головна платформа нашої держави для обговорення проблем війни і миру, національної і світової безпеки. Суд у США скасував рішення щодо зупинення фінансування "Радіо Свобода". 29 квітня окружний суд уже дозволив фінансування, але це рішення тимчасово призупинила колегія з трьох суддів апеляційного суду.

Про це він сказав в етері телеканалу "Еспресо"."Окупанти навряд чи відмовляться від своєї мети рухатись на Запоріжжя, якщо вони це собі запланували. З іншого боку, те, що росіяни змогли захопити так багато на Південному напрямку на початку повномасштабної війни, пояснюється лише тим, що на той момент у нас там не було ані достатнього війська, ані укріплень", - зауважив Киричевський.За словами військового експерта, після того, як на Запорізькому напрямку з'явилися відповідні війська та укріплення, росіянам стало значно складніше наступати."Тому, що ті самі фактори, які не дали нам досягти успіху на півдні у 2023 році, - велика відкрита місцевість і укріплена оборона противника - тепер працюють і проти росіян. Адже, коли в нас є укріплена оборона, їм потрібно наступати по відкритій місцевості.На жаль, нам доведеться постійно мати справу з тим, що росіяни терористично обстрілюють Запорізьку область, демонструючи свої наміри рухатись, але після кількох спроб їм знову доводиться йти на оперативну паузу. Успішно наступати в степу можна лише тоді, коли там немає військ противника. Наші війська там є, тому росіяни роблять те, що їм належить - помирають", - наголосив Киричевський.Протягом минулої доби, 8 травня, на російсько-українському фронті зафіксували 193 бойових зіткнення. На Покровському напрямку українські захисники зупинили 71 штурмову і наступальну дію ворога.Полковник запасу, ексзаступник командира ракетного полку РСД-10 "Піонер", в.о.начальника відділу контролю за ядерним роззброєнням України Центру верифікації ЗСУ (1992-1995) Микола Стельмах розповів про можливі наслідки для Росії у разі застосування ракетної системи "Орешник".

8 травня в Україні відзначають День пам'яті та примирення. Цього дня 1945-го в Берліні о 21:20 за місцевим часом підписали Акт капітуляції Німеччини. Лідер Німеччини Адольф Гітлер застрелився 30 квітня 1945 року у своєму бункері. Його наступником за заповітом став гросадмірал 53-річний Карл Деніц. Він створив власний уряд, який спробував вести переговори із союзниками, однак безуспішно. Його влада поширювалася лише на вузьку смугу землі від австрійського кордону до Берліна й до данського кордону. 7 травня генерал Йодль від імені німецького командування підписав у ставці Двайта Ейзенгавера в Реймсі умови беззастережної капітуляції. Радянський уряд висловив категоричний протест і висунув вимогу підписати акт беззастережної капітуляції Третього рейху в Берліні за участі СРСР. Тоді провели повторне підписання. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Долю України у Другій світовій війні вирішували за нас. Зараз робимо це самі Після цього в багатьох містах Європи провели велелюдні святкові заходи. У Великій Британії понад 1 млн людей вийшли на вулиці з нагоди святкування завершення війни в Європі. У Лондоні зібралися на Трафальгарській площі й біля Букінгемського палацу. Король Георг VІ та королева Єлизавета разом із прем'єр-міністром Вінстоном Черчиллем вітали народ з балкона палацу. Принцесі Єлизаветі, майбутній королеві Єлизаветі ІІ, та її сестрі принцесі Маргарет, дозволили анонімно гуляти посеред юрби й брати участь у святкуванні. В США президент Гаррі Трумен присвятив перемогу пам'яті свого попередника Франкліна Рузвельта, який помер від крововиливу в мозок менш ніж за місяць до цього. Грандіозне святкування прокотилося вулицями Чикаго, Лос-Анджелеса, Маямі та особливо нью-йоркською Таймс-сквер. День пам'яті та примирення запровадили на засідання Генасамблеї ООН 2005 року. В Україні відзначають з 2015-го. Вшановують пам'ять полеглих у боротьбі з нацизмом солдатів, мирних жителів, що загинули в роки окупації і в таборах смерті. Висловлюють повагу всім борцям проти нацизму. Друга світова війна не оминула жодної української родини. Свій дім, рідних і близьких від ворога в лавах Красної армії захищало 7 млн українців, ще 250 тис. воювали у складі армій союзників, а в Українській повстанській армії - понад 100 тис. осіб. Друга світова забрала життя 10 млн українців, а загалом життя до 85 млн людей. Більшість українців (41%) вважає, що Україна має вшановувати обидві дати: День пам'яті та примирення 8 травня й День перемоги над нацизмом 9 травня. Також 31% опитаних вважає, що Україна має вшановувати лише День перемоги, а майже 9% підтримують ідею лише Дня пам'яті та примирення. 10% опитаних байдуже.

Вона там верещить, що у нього "руки-ноги цілі", "мало вас там били", і  в неї син начебто у війську.З'ясувалося, що ніхто у них не у війську, їх вже звільнили з роботи, ну може, ще будуть судитися за відновлення.Але я навіть про цей конкретний випадок.  Бо таких і схожих випадків є багато.  Ветерана побили через зауваження про російську музику. Водій автобуса відмовився безплатно везти ветерана.  Ветеранку принижували в маршрутці, бо показала посвідчення.  Ми натрапляємо на це щодня. Я б дуже хотіла, щоб це було винятками, а не нормою, але давайте без особливих ілюзій.Я собі думаю, що обурення в соцмережах, справи про хуліганство, виховні бесіди з правоохоронцями — це все, очевидно, є, але цього замало і воно не про систему,  а про реактивність.Скандал — обурення — реакція.Скандал — обурення — реакція.А скільки  військових, чоловіків і жінок, не є публічними. І не напишуть про це в соцмережах.Читайте також: Люди, котрі, всупереч всьому, живуть у кіл-зоніДля того, щоб це змінити, мала б бути окрема цілеспрямована політика. інформаційна кампанія, яка пояснює нормальність пільг військовим і пояснення, які вони є (от прямо інформаційні стенди в банку чи в маршрутці), навчання на робочих місцях, робота з упередженнями і тупістю, наприклад, щоб нікому в голову не приходило говорити щось про руки-ноги,дієва гаряча лінія, куди можна поскаржитись на такі випадки у транспорті  або в закладах громадського харчування, дієві службові розслідування, відсторонення від роботи, штрафи на робочих місцях тощо.  Ну і в ідеалі — прозоріші правила бронювання, наприклад. Бо це теж все частина комплексних рішень мало б бути.Хоча навіщо я це пишу.У країні, де верховний головком четвертий рік боїться на пресконференції слово "мобілізація" публічно сказати.Це я щось захопилась, вибачайте.  Та все ж — це все питання не лише моралі/аморальності, це питання  наявності механізмів покарання і превенції, а не звільнили з роботи, як всі ЗМІ написали.І це питання того, як ми вибудували панівний суспільний наратив: військовий — це честь і повага, відтак — переваги статусу, чи військовий — це той, хто не втік, не відкупився, лох, словом? Як часто  вважає цей мовчазний натовп у всіх цих публічних кричущих ситуаціях. Читайте також: Щоб вистояти – треба змінитися. Усім без виняткуАле є ще два — найголовніші — моменти. Такі та схожі ситуації триватимуть, доки всі навколо мовчатимуть, ховатимуть очі й відійдуть в бік — люди, які це бачать.Доки казатимуть "нє нєрвіруйтє водітєля, он нас вєзьот" (це мій особистий кейс, коли я захистила людину в маршрутці). Доки цей натовп з правами, але чомусь без жодних обов’язків, не захистить військового чи військову, а удаватиме, що їх це не стосується. Що вони тут просто їдуть, а самі нікого нікуди не посилали.  І друге — це все не зміниться,  якщо військові будуть чужими людьми: братом сусідки, батьком іншого хлопця, сином якоїсь жінки з того кінця села, якимось чужим чоловіком, спеціально народженим для війни,  дівчиною, "якій не сиділось вдома"  і т.д.Бо своїх ти будеш  захищати,  а не відводити очі.Бо найчастіше такі пости тут приймають лише рідні військових.Це зміниться тільки, якщо якомога більше людей на вулицях ідентифікуватимуть з військовими своїх синів, дочок, чоловіків, братів, близьких друзів і подруг.   Бо знецінення ж як працює? Воно працює і як механізм самозахисту: щоб не визнавати, що ти чи твоя близька людина на щось не здатна, щось не зробила, ти береш і  принижуєш те, на що здатні, що зробили інші люди.  Цей натовп, що завжди ховає очі, він же найчастіше боїться подивитись в очі власній малодушності.  А взагалі — у військових не життя, а мед. Можна в банку пройти без черги оформити інвалідність, на ОККО є знижка на бензин, час від часу видають труси й шкарпетки, можуть в госпіталі зрідка підлікувати, а якщо не вб’ють і дадуть відпустку — то і за кордон можна з’їздити.  Дивно, що це все не так і популярно.ДжерелоПро авторку. Тетяна Трощинська, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Про це він сказав у стрічці "Росія. Кремль. Путін. 25 років", передає Dіgі24.У фільмі, який транслювали російські пропагандистські канали, показали архівні кадри, де Путін стверджував, що "розміщення легких передових американських баз на території Румунії та Болгарії призвело до війни в Україні"."У Болгарії та Румунії з’являються так звані легкі передові американські бази, по одній в кожній країні. І ми маємо повне право відкрито запитати: проти кого відбувається ця експансія?" — сказав диктатор.Уже в сучасних коментарях він розповів, що тим виступом звертався до партнерів "у надії, що вони нас почують і скорегують своє ставлення до Росії"."Але на жаль, нас не почули. Тобто вони почули, але не відреагували належним чином. Зрештою, це призвело до сьогоднішніх трагічних подій в Україні", — заявив Путін.Речник МЗС Румунії Андрей Тарнеа відреагував на слова диктатора, зазначивши, що "вступ Румунії до НАТО відображає суверенну волю громадян Румунії та країн-союзників"."Водночас членство Румунії в НАТО не становить загрози ні для кого", - сказав він."Путін використовує ті ж самі знайомі наративи, які послужили приводом для жорстокої війни з анексією. Єдиною країною, яка загрожує регіональній безпеці в Європі, є Російська Федерація через свою незаконну і неспровоковану війну, що супроводжується численними воєнними злочинами проти українського цивільного населення, а також російською дезінформаційною і пропагандистською кампанією проти ЄС і НАТО", — додав дипломат.Журналісти зазначають, що крім вказаної заяви Путін у фільмі виправдовує окупацію Криму у 2014-му та повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. Він також нападає на західні цінності, розмірковує про те, хто може стати його наступником, і нібито висловлює сподівання, що йому не доведеться застосовувати ядерну зброю.Путін запропонував триденне "перемир'я" в Україні через парад у Москві 9 травня.

Нещодавно українська компанія Stеtmаn уклала угоду з шведською Rеqutесh про серійне виробництво супутникових терміналів в Україні. Вони можуть слугувати резервним рішенням у разі відключення Stаrlіnk. Однак про Stеtmаn практично ніхто до цього не чув і інформації в мережі про неї обмаль. DОU поспілкувався з СЕО Stеtmаn Дмитром Стеценком. В інтерв’ю він розповів, як створювалася компанія і перші термінали супутникового зв’язку, чому треба модифікувати Stаrlіnk і чому Ілон Маск не відключить послуги в Україні. А також що дає угода з Rеqutесh і які є плани на експорт. «Усе, що міг зробити для міста, я вже зробив». Як виникла компанія Усе життя я працював над масштабними проєктами — від електронного квитка для залізниці до терміналів самообслуговування та інформаційних систем Києва. Перед повномасштабним вторгненням я був головним архітектором інформаційних систем у команді цифровізації Києва. Я відповідав за створення архітектури та реалізував понад 150 ініціатив — від транспорту та електронної демократії до міського ядра. Але в середині 2022 року зрозумів: усе, що міг для міста, я вже зробив. З’явилося сильне бажання бути корисним на фронті. Почав шукати, де мій досвід буде найціннішим. Більшість напрямів уже мали своїх експертів, а от супутниковий зв’язок — майже ні. Саме тому ми взялися за нього. Це ідеально відповідало моїй спеціалізації — створення складних систем з простим користувацьким інтерфейсом. Stеtmаn стартував наприкінці 2022 року як ФОП Стеценко. Але за декілька місяців перейшли на ТОВ через швидке зростання і обсяги виробництва. Від самого початку ми не маємо інвесторів, а підтримуємо роботу завдяки продажам. «Стандартний роутер Stаrlіnk — це хороший продукт, але з купою дірок у безпеці». Що робить Stеtmаn На старті нас було всього кілька людей. Ми одразу зосередилися на адаптації Stаrlіnk під бойові завдання. Його стандартні антени — великі, громіздкі, небезпечні на передовій. Першими замовниками стали підрозділи ДСНС. У них був конкретний запит: рішення, яке можна швидко згортати для робіт з розмінування. Щоб можна було працювати під обстрілами. Тарілка Stаrmоd з абонентським терміналом Я буквально взяв ніж і зробив перший монтажний комплект. Так з’явився наш мобільний стандарт. Технічну частину на комерційній основі робили ми, а розширені посібники, користувацькі інструкції і ремонт на волонтерських засадах — проєкт «Народний Stаrlіnk». Відзначу його значущість, адже саме ця команда першою у світі створила детальний мануал для військових, який містить всю інформацію про Stаrlіnk: що це, які бувають термінали, що треба знати про їхнє живлення, як розгортати/згортати, правильно під’єднуватися, які можуть виникати проблеми і як їх усувати. Далі ми захистили Stаrlіnk від ворожого РЕБ. Супутниковий зв’язок залежить не тільки від супутника, а й від GРS, який орієнтує антену. Ми доопрацювали системи, щоби GРS працював навіть під тиском РЕБ і зв’язок не «відвалювався». Після цього взялися за роутери. Стандартний роутер Stаrlіnk — це хороший продукт, але з купою дірок у безпеці. Тому ми створили власні системи: із захищеним Wі-Fі, LАN-під’єднанням, вбудованою батареєю на 40–60 хвилин автономної роботи — для евакуації. Усе це — в компактній сумці. Наша станція розгортається і складається за 10 секунд. Це дає змогу швидко реагувати на зміну ситуації. Також оператор може миттєво вимкнути джерела випромінювання, як-от Wі-Fі чи LТЕ. Для цього є спеціальна кнопка. У такому режимі зв’язок працює через кабель, і ймовірність виявлення позиції значно зменшується. Єдиний спосіб «побачити» для ворога — це тепловий слід. Але й тут ми попрацювали: корпус зроблений з АВS-пластику з повітряними прошарками, які знижують теплову сигнатуру. Сам корпус дає базовий захист від уламків, гілок та інших незначних механічних впливів. За три роки експлуатації реальний рівень пошкоджень становить менше як 1%. Окрім цього, ми передбачили захист плат від вібрації. З перших днів ми орієнтувалися на уніфікацію: одні роз’єми, одна логіка, незалежно від того, чи це техніка 2022-го, чи 2025-го. Ми ще три роки тому ставили такі системи для Держспецзв’язку й інших — і сьогодні ці самі роз’єми під’єднуються без проблем, усе працює стабільно. Наші нові системи побудовані за принципом SDR (Sоftwаrе Dеfіnеd Rаdіо), як у Stаrlіnk. Тобто вся логіка — на одному чипі. Програмний модем, підсилення, обробка сигналу — усе вбудовано. «UАSАТ буде не гірше за Stаrlіnk». Про створення своєї мережі Нині маємо 14 активних продуктів — від базових комплектів до просунутих мультиканальних терміналів. Також в асортименті персональні засоби РЕБ, як-от пістолі й рюкзаки. Я виокремлюю дві основні продуктові лінійки: М-Тасtісаl — для бойових умов. Термінал зроблений так, щоб можна було його в рукавицях взяти, зняти з машини і побігти далі. Але він шумний.Sеrіеs-Х — для цивільного застосування, зі зменшеним шумом, аеродинамічним кріпленням на магнітах і герметизацією даху авто. Також популярним серед клієнтів є Stаrmоd Gо — термінал, який або миттєво перемикає канали, або агрегує їх для стабільного зв’язку. Коли один канал зникає — інші підхоплюють навантаження, і система продовжує працювати. Плоска тарілка Stаrmоd М-Тасtісаl на даху автомобіля Інтерфейс усього цього максимально спрощений для користувача. Людина не думає, з чим саме під’єднана — система автоматично керує каналами. І неважливо, це офіцер на фронті чи керівник у міністерстві — все має працювати однаково просто. Також ми інтегруємо навіть термінали сторонніх виробників, як-от Іntеllіаn чи Кymеtа, — адаптуємо їх під наші системи, дбаємо про сумісність і керування. Нас відрізняє від інших гравців на ринку те, що рішення компанії працюють з різними супутниковими угрупуваннями й ми постійно розширюємо список. Наприклад, найближчим часом з’являться UАSАТ, а також ОnеWеb. UАSАТ — це нова супутникова мережа, над якою працює Stеtmаn. Вона базується на європейському геостаціонарному супутнику Juріtеr 3, який має пропускну здатність — до 500 Гбіт/с. Тестування терміналів UАSАТ мають завершитися протягом двох тижнів. Після цього почнеться масова реалізація. Пропускної здатності вистачить на 100-200 тисяч терміналів. Через UАSАТ ми продаватимемо послуги супутника в Україні. Всі контракти вже підписані. За вартістю і характеристиками UАSАТ буде не гірше за Stаrlіnk: Ціна термінала — близько $500, що дешевше за багато аналогів. Вартість термінала Stаrlіnk близько $650.Щомісячна плата — $100 за швидкість 5/100 Мбіт/с. У Stаrlіnk вартість аналогічна, але швидкість вища — 20/200 Мбіт/с. Окрім цього, ми зосередженні на виробництві цілком власного термінала. Його розробка почалася близько місяця тому. Це буде компактна, програмно-керована система з підтримкою одразу кількох супутникових мереж — незалежно від типу орбіти. Для цього ми залучаємо фахівців з FРGА, бо потрібно глибоке програмування чипів, модуляція, SDR і вся супутня інженерія. Щойно почнемо випуск власних терміналів — вони вже матимуть відповідну сертифікацію і зможуть підтримувати не лише Stаrlіnk, а й ОnеWеb, Іntеlsаt, UАSАТ одночасно. Наприклад, угода з Rеqutесh дасть змогу офіційно розгортати рішення на базі ОnеWеb. Ми не тільки купуємо у Rеqutесh готові термінали — обмінюємося технологіями і адаптуємо їх під наші завдання. Переробляємо формфактор, уніфікуємо роз’єми, адаптуємо під наші стандарти безпеки й монтажу. Це дає змогу: знизити витрати і поступово здешевити сам термінал, що критично для серійного виробництва;створити універсальну платформу, яка працюватиме з кількома мережами і зможе гнучко перемикатись між каналами — автоматично, без втручання користувача. Ідея полягає в тому, щоб зробити надсучасні, пласкі, тактично адаптовані пристрої, які працюють із кількома супутниковими мережами. «Такого продукту у світі майже немає. І я вірю, що саме в цьому буде наш прорив» Це важливо, бо ринок і технології дуже різноманітні. Є LЕО, GЕО, МЕО — кожна з орбіт має свої особливості, затримки, пропускну здатність, зони покриття. Якщо термінал підтримує декілька мереж, він стає значно стабільнішим, незалежнішим. Це дає велику перевагу в бойових умовах. У деяких рішеннях, сертифікованих під Іntеlsаt, одночасно доступно до 10 супутникових мереж — і це саме той рівень, до якого ми прагнемо. «Підприємство не може триматися на напівлегальних рішеннях» Нині в Stеtmаn працює близько 120 людей. І цього року ми плануємо подвоїти команду — просто тому, що масштаби зростають. Нам потрібно забезпечувати якість не лише на етапі R&D, а й у серійному виробництві, сервісі, підписках, логістиці — це все складна система, яка не може працювати на 50%. У нас уже відкрито кілька вакансій, здебільшого для керівного складу: це люди, які можуть взяти на себе процеси — щодо персоналу, FРGА, продуктової лінійки, абонентського та сервісного обслуговування. Вони ще не опубліковані, але найближчим часом з’являться на DОU. Це лише початок — наступного місяця плануємо суттєво розширити пошук. Шукатимемо фактично всіх: від збиральників електроніки до розробників FРGА, мікроелектроніки, еmbеddеd-інженерів, розробників — від джуніорів до сеньйорів. Потрібні архітектори, проєктні менеджери, тестувальники, техпідтримка. У нас є і хардвер, і софт, і менеджмент, і виробництво. Тому це не вузький ринок — це ціла система. Ми працюємо офіційно. Виплачуємо зарплати «в білу», сплачуємо податки, бронюємо персонал через Міноборони — усе прозоро. Це принципове питання. Підприємство не може триматися на напівлегальних рішеннях. Людина має бути захищена. Але одразу готуємося до того, що це не буде легко. Знайти гарного фахівця сьогодні — не просто. «Якісний продукт не збереш „по приколу“ з ентузіастами» І річ не в грошах. Ставки у нас ринкові. Наприклад, розробники програмного забезпечення отримують практично ті ж гроші, що і на комерційному ринку. «Коли ми почнемо приносити прибуток, а не збитки, ставлення до нас буде іншим» Важливо розуміти, що наші рішення не є заміною Stаrlіnk. Навпаки, Stаrmоd працює на базі розробки компанії Ілона Маска. Це модифікація, яка адаптована під виконання конкретних завдань. Багато говорили про те, що Маск може припинити роботу Stаrlіnk в Україні. Але я щось в це не вірю. Потрібно правильно ставитися до своїх партнерів. Коли SрасеХ на початку 2022 року надав нам технологічну підтримку, це було важливо для всієї країни, ми всі були вдячні. Сьогодні ж ми ставимося до цього вже більш прагматично. Більшість використовує Stаrlіnk за підпискою для фізичних осіб, хоча фактично використовують юрособи. Особисто я на місці Ілона Маска теж би сказав: «Рік-два попрацювали, але тепер дайте моєму бізнесу заробляти, це ж не благодійність». Тому ми повинні почати платити бізнес-тарифи, якщо це бізнес. Коли ми почнемо приносити прибуток, а не збитки, ставлення до нас буде іншим. Також Маск розуміє, що на сьогодні в нас є технічні резерви для забезпечення систем зв’язку. Так, ці резерви не такі універсальні, як Stаrlіnk, але вони є. Відключати Stаrlіnk було б неефективно і призвело б до втрати репутації. Але ми все одно продовжуємо будувати резервні системи. Вони поки що складніші та дорожчі, але ми вже закрили багато напрямів. Щодо Stаrlіnk, то головне платити за послуги, і все буде в порядку. Нині ми ведемо консультації з Управлінням космічної політики. Обговорюємо створення повноцінного суверенного супутникового угрупування. Зі свого боку ми передали концепцію, якою може бути система, з чого почати, які ресурси потрібні, як її масштабувати. Я вважаю, що треба не створювати все з нуля, а рухатись поетапно. Наприклад, можна використати супутники, які вже розроблені 5–7 років тому. Це можуть бути LЕО-супутники Франції чи Канади. Технічно вони цілком придатні, треба лише знайти партнерів, запустити їх і передати в спільне управління. Після запуску базового угрупування ми зможемо сфокусуватись на R&D і розробити власне покоління супутників. За п’ять-сім років закінчиться термін експлуатації запущених супутників. До цього часу ми вже створимо свої і поступово замінимо угрупування на власне. «Перші партії можуть поїхати до Європи ще до завершення війни» Ми вже розглядаємо можливість експорту нашої продукції до ЄС. Це питання не абстрактне — воно прямо пов’язане з масштабуванням виробництва. Коли ми вийдемо на серійне виготовлення власних терміналів, то зможемо суттєво знизити їхню вартість. Зараз собівартість окремих рішень може сягати десятків тисяч доларів. Але при виробництві великими партіями цю цифру можна знизити до тисячі доларів і навіть менше. Це критично — бо без зниження ціни масштабувати технологію неможливо. Але один лише внутрішній ринок не споживе таку кількість продукції. Тому експорт — це не опція, а необхідність. Він дасть змогу: Отримати валютний виторг.Підтримати й здешевити продукт на внутрішньому ринку.Підвищити стабільність і життєздатність бізнесу. Першочергово ми, звісно, закриваємо потреби українських військових. Але надлишкові системи, які були спроєктовані для внутрішніх потреб і перевищують ці потреби, — можуть і мають виходити на зовнішні ринки. Ба більше, це може статися вже цього року. У нас є технічні можливості, є канали дистрибуції, і якщо все буде згідно з планом — перші партії можуть поїхати до Європи ще до завершення війни. Тим паче, що системи зв’язку — товари універсального призначення. Тобто наші продукти, розроблені для польових умов, цілком можуть продаватись на цивільному ринку ЄС — особливо, якщо пройдена сертифікація.

Група новобранців розташувалася на вершині пагорба: автомати за плечами, у декого в руках записники та планшети з бойовим "софтом". Їхній інструктор на позивний "Доц" захоплено пояснює особливості використання артилерійської бусолі, двома пальцями обертаючи її шкалу. Ранкове сонце припікає, але стоїть ще досить низько, тож воно буде використане як одна з точок наведення пристрою... До лютого 2022-го "Доц" писав наукові дослідження та ділився знаннями в університетських аудиторіях. Тепер, маючи позаду оборону Києва та жорстокі артилерійські дуелі на Донеччині, він готує курсантів одного з навчальних центрів Сухопутних військ. Про те, як змінюється російсько-українська війна, про універсальність піхотинця та інтеграцію бойового досвіду в навчання, а також про людей та технології, від яких залежить майбутнє українського війська, ми поговорили з "Доцем" напередодні Дня піхоти ЗСУ. "Доц", розкажіть, будь ласка, як доктор наук опинився в мінометній батареї, що "насипала" окупантам на Донеччині, а потім став інструктором, що готує новобранців? В мене ще з Майдану залишався незакритий гештальт: не брав участі у боях на барикадах, натомість носив мішки "в другому ешелоні". В період АТО я теж не потрапив на передову за станом здоров'я. І весь час мені це муляло. Але коли влітку 2021-го пішла інформація, що буде велика війна, я вирішив взяти зброю до рук. Зв'язався зі своїми друзями та домовився, що "коли почнеться", підемо до війська разом. Ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV могли це собі дозволити Так воно і сталося. 25 лютого ми з моїм побратимом "Варягом" та з іншими хлопцями записалися в одне з ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад ред.). В його складі ми півтора місяці рили лінію оборони на околицях Києва та активно тренувалися зі зброєю. В травні 2022 на основі нашого ДФТГ сформували новий батальйон Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. І я, як офіцер запасу, став командиром мінометного взводу. Як виглядала бойова робота мінометників у 2022-му? Активні бойові дії нашої батареї це Донеччина: листопад-грудень 2022 року в напрямку Кліщіївки, а потім березень-квітень 2023-го, район села Іванівське, фінал оборони Бахмута. Спершу ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV-дронів могли це собі дозволити. У 2023-му вже мали стаціонарні позиції, бо стали працювати з гарматою М-12 "Рапіра" калібру 100 мм. Своїм основним досягненням я вважаю навіть не участь у боях, а те, що ми з колегами-офіцерами з нуля підготували боєздатну мінометну батарею, яка стала показувати відмінні результати з першого ж виїзду. Що вам було потрібно для результативної роботи "артилерії переднього краю"? Ми мали два пріоритети: матеріальна база і навченість бійців. З матеріальною складовою в артилерійських підрозділах тоді все було досить погано: застаріла зброя, нестача боєкомплекту, його якість та інші проблеми, які подекуди мають місце і досі. Що ж до підготовки: ще на етапі навчань наш особовий склад опановував весь функціонал одне одного. Кожен мінометник знав обов'язки того, кого по-старому називали СОБ (старшим офіцером на батареї). Як виявилося це працює, ще й дуже ефективно! Завдяки підготовленості й постійному самовдосконаленню ми не лише "розносили" ворожі позиції, піхоту та російську техніку. Ми мали змогу підвищувати рівень фаховості бійців і вирощувати собі нову зміну. Зараз всі офіцери-артилеристи, з якими я починав, отримали підвищення: займаються управлінням боєм, а не безпосередньо перебувають на вогневих позиціях. Як відрізняється війна 2025 року від війни 2022-го? Що змінилося, зокрема, для піхоти? Стало набагато важче. Ще взимку 2022 року ротацію піхоти на позиціях можна було організувати підскоком автівки-"корча" і швидкою заміною однієї групи на іншу. Зараз не те, що піхотинці, а й ті самі мінометники вимушені іноді йти пішки по 5 кілометрів до позиції, несучи міномет і БК (боєкомплект) з собою. Бо дуже щільно працює російська аеророзвідка та ударні дрони: техніка банально не доїжджає. Я, зокрема, навчаю новобранців топографії. І зараз це не лише про наведення міномета чи гранатомета й коригування вогню. Кожному бійцю зараз критично важливо орієнтуватись на місцевості, щоб на цьому марші до позицій не заблукати. А ще треба постійно тримати себе у хорошому фізичному тонусі, щоб витримувати всі навантаження. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом Ще один "побічний ефект" FРV: збільшився строк перебування бійців на позиціях. Якщо у 2022-му в моєму батальйоні піхотинець чергував на "нулі" максимум 5 днів і потім відводився на відпочинок, зараз він чекає, доки не буде "вікна": поганої погоди або якогось затишшя, коли ротація буде можливою. Тим часом продукти, вода, БК та все інше доставляється скидами з дронів, а отже в обмеженій кількості. Все стало набагато важче. І, відповідно, підготовка має бути на порядок кращою, ніж можна було собі дозволити у 2022 році. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом, якщо це допоможе відбитися під час стрілецького бою. "Доц", ви у своєму інтерв'ю півроку тому казали, що ВОС 100 "Стрілець" це найскладніша військово-облікова спеціальність з точки зору підготовки і набору знань. Моя думка відтоді не змінилася. Представник жодного іншого військового фаху не має більшої універсальності, ніж та, яка є в піхотинця. ВОС 100 це симбіоз знань і навичок, який працює лише в комплексі. Без нього залишитись здоровим і виконати бойову задачу практично немає шансів. Зрештою, всі новобранці здобувають ВОС "Стрілець", проходячи базову загальновійськову підготовку (БЗВП). Тож ця піхотна універсальність важлива і для інших військових фахівців? Абсолютно! І чим далі тим більше. Наприклад, тим мінометникам, які працюють на досить близьких дистанціях, стають у пригоді навички стрільця: іноді їм доводиться давати бій передовим групам ворога, які прорвалися до їхніх позицій. Або візьмемо операторів безпілотних систем. Наші випускники розповіли випадок: їхній екіпаж БпЛА висувався на завдання вночі. "Відвалився" зв'язок і вони заблукали. Потім зорієнтувалися і з'ясували: вони в ближньому ворожому тилу. Що робити? Хлопці грамотно влаштували засідку, розстріляли російську "буханку" (мікроавтобус УАЗ 2206 ред.) з окупантами і тоді в сутінках повернулися до своїх. Ми потім жартували про те, що наші випускники проспали мої заняття з топографії, проте уважно слухали тактику, яку викладав наш колега-інструктор "Бос". І це не тільки врятувало їм життя, а ще й дало неабиякий бойовий досвід. Не кожен оператор FРV може похвалитися тим, що влаштував засідку в російському тилу і "накришив" там окупантів. Ви, як викладач, мабуть, маєте в своєму арсеналі фронтові історії, які допомагають у навчанні та нормально заходять курсантам? Розповідаю їм про один з перших виїздів нашої батареї під Бахмутом. Досвіду нам тоді ще бракувало. Ми випхалися на пагорб, побачили трубу Вуглегірської ТЕС за 20 кілометрів, дуже зраділи чудовому орієнтиру. Швиденько зорієнтували бусоль. Я кажу бусолісту: "Відбивай запасну точку і швидко вйо звідси!" Трохи не встигли... Танковий снаряд влучив у сусідній будинок, нас кинуло на землю вибуховою хвилею. Підіймаємося, хапаємо бусоль і біжимо вниз. І тут другий постріл. Мого колегу осколком поранило в сідницю. Чую його крик. Сподіваюся, що це просто вибухова хвиля, що він встане і побіжить далі. А він не встає&hеllір; Підбігаємо до нього: "Друже, куди тебе поранило?" Він кричить: "Хлопці, ж...па!" В тебе заморожені всі емоції, а голова працює тільки над тим, що робиш зараз Кажемо йому: ми в курсі, що це повна ж...па, але ж поранило куди? Перевертаємо його на живіт і знаходимо обпалений отвір у сідниці, який трохи димиться. Стропорізом розрізаю штани на дупі. Крові небагато. Турнікет не використовували, затампонували отвір так, що хлопчина зміг далі йти самотужки. Не знаю, як би ми тягли 110-кілограмового побратима в іншому разі. Ось такий смішний та повчальний приклад: чому не можна робити мінометні позиції на горбочку, що таке "ж...па" на війні та як в неї не втрапити... Що ви відчуваєте під час бою? Я на бойових був настільки зосереджений, що досі пам'ятаю цей стан: в тебе абсолютно заморожені всі емоції, голова працює тільки над тим, що робиш зараз. Ця відстороненість, вона в бойових умовах допомагає чи заважає? Мені це дуже допомагало, я навіть не очікував такого від себе. Бо в цивільному житті я, навпаки, бував дуже емоційним. Але в усіх воно по-різному. Хтось хапає в бою "режим безсмертя", хтось, навпаки, може отримати панічну атаку. Але це не означає, що ці хлопці погані воїни. Буває, що й під "панічкою" боєць йде далі й добре виконує своє завдання. Розкажіть трохи про те, як інтегруєте досвід сучасної війни в навчальний процес? По-перше, спираюся на власний бойовий досвід: це було вже досить давно, однак у війні є певні сталі речі. Є й моменти, які треба оновлювати: тут стає в пригоді досвід побратимів, які приїхали в гості після ротації: піхотинці, артилеристи, дронарі&hеllір; Дуже уважно їх слухаємо, і навіть даємо їм попрацювати з новобранцями факультативно. Завдяки постійно діючим чатам наші випускники можуть похвалитися інструкторам своїми успіхами на фронті та порадити, що варто змінити в програмі підготовки. Ось пару тижнів тому один з випускників БЗВП розповів, як вони з побратимами знищили екіпаж елітного російського підрозділу БпЛА, відомого як "судний день". Якими б "елітними" окупанти не були, але наші випускники задали їм жару. І розповіли, як саме провели ту операцію. Інший випускник запропонував нам робити додаткові заняття в темну пору доби: маскування, розвідку та виконання інших завдань. Вже над цим працюємо. Підготовка стрільця За словами "Доца", нові реалії війни змінюють програму військової підготовки. Інструктори також мають право її коригувати, з урахуванням бойового досвіду і потреб фронту. Окрім звичних стрілецької підготовки, тактики, медицини та фізичних вправ, там з'являються нові акценти та специфічні теми. - РЕБ (радіоелектронна боротьба): курсанти отримують уявлення, яку ефективність має РЕБ на різних частотах, чим відрізняється "купольний" та направлений. - Зв'язок: бійці знайомляться з роботою радіостанції та правилами безпечного радіообміну, дізнаються про те, як працюють ретранслятори, "Старлінки", засоби захисту від ворожого РЕБ та альтернативні канали зв'язку, зокрема з використанням ворожих сім-карт. - Маскування в різних ситуаціях: наприклад, коли ворог використовує тепловізійні камери або коли не має змоги їх застосувати. - Ворожі ударні БпЛА: як протидіяти та уникати ураження, яким чином та з якої зброї збивати. - Бойове програмне забезпечення: топографія, управління боєм та коригування вогню. - Робота з бусоллю та знайомство з колективним піхотним озброєнням (кулемети, міномети, гранатомети). Навчати курсантів допомагає й академічний досвід, каже "Доц": "Треба розуміти ресурс людини у сприйнятті інформації та засвоєнні навичок. І вчасно себе зупиняти, щоб не намагатися "впихувати невпихуєме". Нинішні новобранці - які вони? Так сталося, що останнім часом у нас в навчальному центрі понад 90% курсантів добровольці. Раніше бували групи, які складалися переважно з мобілізованих. Ні в тих, ні в інших не було проблем з мотивацією. Єдине, що мобілізованих треба трохи більше часу збирати докупи. Бо людині, яка прийшла в армію не з власної волі, треба правильно розставити пріоритети. Ми робимо це за рахунок занять з національно-патріотичної підготовки та людяного ставлення до рекрутів. Пояснюємо, що в ЗСУ ти маєш достатні перспективи не тільки вижити, а ще й отримати кар'єрне зростання. Це працює і з добровольцями, і з мобілізованими. У добровольців свої фішки: вони можуть бути більш розхлябаними, бо кожен індивідуальність. Але за пару тижнів вони починають розуміти, як все працює в армії й головне для чого це працює. Тобто, мобілізовані можуть бути менш розхлябаними? Стовідсотково! Вони серйозно ставляться до ситуації, сумлінно навчаються. Бо розуміють, що частина з них потрапить на передній край, в ту саму піхоту, перед якою ми всі схиляємо голови. А піхота витримує на своїх плечах більше, ніж будь-який інший рід військ. У навчальних центрах зараз використовується так званий "нульовий день": це фізичні навантаження і контрольований стрес. Ми теж його використовуємо, але не на самому початку. Спершу даємо людям адаптуватися. На тих самих лекціях з патріотичного виховання пояснюємо, що від цієї війни не сховатися навіть за кордоном: вона може наздогнати і там. Говоримо про те, що кожному з нас є кого і що захищати. А далі всі ці фізичні та психологічні смуги перешкод. І коли боєць через "не можу", на зубах доходить до кінця випробування, плечі в нього випростуються, він пишається собою. В нашому підрозділі цей підхід показав свою ефективність. Якщо подивитися на вік новобранців, які здобувають "піхотний" ВОС-100: як він впливає на підготовку, а згодом на виконання бойових задач? Вік новобранців у нас в повному діапазоні. Частина активної молоді йде в ефективні штурмові підрозділи. Вони і фізично, і ментально до цього більше готові. Якщо ж ми говоримо, наприклад, про лінійну піхоту, там дуже гарно проявляють себе "дядьки" середнього і поважного віку: вони тримають позиції зубами! Армія і чорний гумор це нероздільні речі! Є такий жарт, що дядьки гарно тримають позиції, бо розуміють, що бігти вперед або назад їм буде ой як тяжко. Я бачив одного такого чоловіка: немолодий, згорблений, він тиждень тримав самотужки позицію цілого відділення під Кліщіївкою. Йому вистачило фізичної та психологічної витривалості. Що-що, а триматись на двох ковтках води на день і одному сухпаї на тиждень українські дядьки вміють краще за будь-кого. Якщо ми почали говорити про фізичну форму: порадьте, на що треба звертати увагу людині, яка усвідомлює, що вона скоро буде у війську? Варто завчасно спланувати цю життєву подію. Навіть якщо ти чудово почуваєшся, не зайве пробігтися по лікарях і виявити всі свої проблемні ділянки. Що у тебе з колінами та зі спиною, з суглобами, що з серденьком та з тиском? Це допоможе обрати посаду у війську не лише під твої "хотілки", а й під твою максимальну ефективність. Штурмовики без менісків та з грижами у спині тягар для свого підрозділу. Перемагає не сильніший, а більш упертий Далі варто трохи підкрутити свою фізичну форму. Крім звичайних тренувань є купа цивільних навчальних центрів, куди можна записатися на місячний курс, і вже мати приблизне розуміння що тебе чекатиме на БЗВП. Що нам потрібно, щоб перемагати сильнішого супротивника? І як ця "асиметрія" імплементується в навчальний процес? Є така хрестоматійна фраза: "Ніколи маленька радянська армія не переможе велику радянську армію". Тож нам потрібен розвиток технологій як в озброєнні, так і в управлінні. Потрібна побудова ефективної управлінської вертикалі. І віднедавна це вже робиться. Зокрема, на Покровському напрямку ми бачимо, як відновлення управління одразу змінює характер бойових дій, зменшує темпи просування ворога, а українським підрозділам дає змогу переходити в контрнаступ. А ще я дуже люблю фразу мого побратима "Варяга": "В будь-яких війнах перемагає не більш сильний, а більш упертий". І в бою, і в навчанні ми маємо звертати увагу на ці дві складові: впертість і технологічність. Тому нам вкрай потрібне масштабування передового досвіду і передових технологій. І, знову ж, таке масштабування неможливе виключно на горизонтальному рівні. Це треба робити "по вертикалі", в наказовому порядку... Якщо ми спустимося на рівень маленького піхотного підрозділу, то за яких умов він зможе "асиметрично" перемагати більше вороже з'єднання? Перша умова: треба займатися плануванням, а не експромтом. Наведу приклад: ще з 2022 року, коли підрозділи 3 ОШБр планували певні штурмові дії, вони на полігоні викопували точну копію укріплень ворога. І два тижні відпрацьовували майбутній штурм з усіма озброєннями та в супроводі дронів. І потім, у реальних штурмових діях, їхня ефективність була на максимумі. Війна - це дуже важко, а ще це великою мірою лотерея. Але якщо є розуміння, як організувати роботу підрозділу в тому чи іншому виді бою, є планування і протоколювання ймовірних ситуацій, є відпрацювання на полігоні та забезпечення всім необхідним, то є й шанси на перемогу. Якщо ж цього не буде, то все триматиметься виключно на героїзмі та самовідданості бійців. Російсько-українську війну часто називають "війною малих груп". Який розмір піхотної групи сьогодні є оптимальним, якщо ми говоримо про високотехнологічну та навчену піхоту? Ми зараз бачимо війну "дронів, артилерії та малих груп", у якій іноді навіть відділення це забагато. Зрештою, в різних ситуаціях (як в обороні, так і в наступі) можуть ефективно працювати рота, взвод або відділення, які, своєю чергою, розбиті на скоординовані малі групи. Під це треба переписувати статути й продумувати протоколи дій. Які уроки ви особисто винесли з цієї війни як воїн і як науковець? Найголовніший урок, який варто засвоїти нам усім: ми гаяли час на підготовку до війни ще з 1991 року. Ми задовго ховали голову в пісок: думали, що війни можна було уникнути завдяки налагодженню економічних зв'язків з Росією, завдяки розмовам про "братерство" та подібній маячні. Якби ж нам стало розуму років за 30 передбачити розвиток подій ми були б зараз набагато більш боєздатними. Друге, що я зрозумів: навіть відносно невеликий відсоток згуртованих людей, які знають, за що воюють здатні зупинити таку махину, як Російська Федерація. Крім нас, українців, у це не вірив взагалі ніхто. Ми гаяли час з 1991 року, бо ховали голову в пісок Але вже понад три роки ми стримуємо армію величезної країни, гарно озброєної, яка до того ж не береже та кидає на "м'ясо" своїх людей. Але найбільше моє бажання (коли настане довгоочікуваний мир) щоб ми вчергове не згаяли наших можливостей. Щоб Україна розвивалася і стала настільки сильною економічно, військово і політично, аби нікому навіть в голову не прийшло цю війну повторити. Чи думаєте ви про повернення в науку та в академічну освіту? У мене вже була така можливість. Після операції на коліні в 2023 році мене визнали непридатним, я міг стати на академічну посаду і "зав'язати" з військовою службою. Але відчув, що морально до цього не готовий. І це не про героїзм та патріотизм. Тут, у війську, я почуваюся максимально "на своєму місці". Моя задача підготовка новобранців є набагато важливішою, ніж усе інше. Вчити студентів математиці, слава Богу, є кому. Тому я тут. Ключові терміни БЗВП базова загальновійськова підготовка. Це спеціальний курс для отримання знань та навичок, потрібних піхотинцю. Його проходять всі новобранці, що раніше не мали досвіду військової служби. БЗВП триває 45 навчальних днів. За рішенням Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського тривалість БЗВП для тих, хто служитиме не на бойових посадах, скорочена до 30 днів. ВОС 100 військово-облікова спеціальність "Стрілець". Це базова кваліфікація у Збройних Силах України. Її отримують всі військовослужбовці, що пройшли БЗВП. СОБ старший офіцер батареї: той, хто керує бойовою роботою артилерійських розрахунків. ДФТГ добровольче формування територіальної громади. Це воєнізований підрозділ, сформований з добровольців, мешканців певної території, який виконує завдання територіальної оборони. Створення ДФТГ передбачене законодавством України про національний спротив.

Він народився, коли диктатор Олександр Лукашенко вже був при владі два роки й іншої системи правління у своїй країні чоловік не бачив. Зараз хоче кращої долі для Білорусі, але спершу прийшов допомогти боротись з окупантами в Україні.Еспресо поспілкувався з білорусом-добровольцем, розвідником Білоруського Добровольчого Корпусу Головного управління розвідки, запитавши які особливості служби в цих військах та чи готова Білорусь стати на шлях України?"Всі хочуть свободи, але ніхто нічого робити для неї не бажає"Яка основна місія та цілі Білоруського Добровольчого Корпусу?Наразі основною місією БДК є допомога українському народові у боротьбі за незалежність. А цілі – максимально ефективно знищувати ворога, набиратися досвіду у військовій справі, а також згуртувати білоруську молодь, яка готова діяти для подальшого визволення Білорусі. Тобто ви припускаєте, що в майбутньому в Білорусі будуть відповідні рухи до незалежності від Росії і БДК може долучитись до можливого озброєного спротиву режиму Лукашенка? Які взагалі шанси на такий розвиток подій?Як усі нормальні білоруси, ми, природно, хочемо свободи для своєї країни, щоб проросійський режим Лукашенка був знищений, а людей звільнили з в'язниць. Однак що стосується саме збройного опору в Білорусі, то наразі моя особиста думка полягає в тому, що це, скоріш за все, неможливо. Цього не хоче переважна більшість білорусів. Нібито всі хочуть свободи, але вони не хочуть щось для цього робити. Можливо, за якогось збігу обставин, зокрема – перемоги України над Росією, чи ще якихось чинників, народ почне діяти. Але наразі радикального типу активності не слід чекати. Надто сильно закручені "гаєчки режиму". Люди, які є всередині країни, нічого не зможуть зробити.З іншого боку, треба розуміти, що за нас, білорусів, ніхто це питання не вирішить. Ані Європа, ані Україна, ані Америка. Тільки ми самі. Але вже коли це буде – велике питання.А загалом, як оцінюєте настрої білоруських громадян стосовно війни в Україні?Більшість білорусів явно проти агресії. Але й не можна заперечувати того, що є такі, які підтримують Росію. На жаль, але в сім'ї не без виродків.Розглядаєте можливість власної участі у визволенні білорусів від проросійського режиму? Коли таке може бути, на вашу думку?Я думаю, що це все-таки трапиться, то навряд чи хтось відмовиться застосувати свої знання і досвід саме у військовій справі для звільнення своєї власної країни."Непідготовлену людину ніхто воювати не відправляє"А як і коли вам вдалось покинути Білорусь? Коли прибули в Україну і, власне, долучилися до БДК? Чому такий вибір зробили?З Білорусі виїхав спершу до Польщі – отримав візу й виїхав на територію Європейського Союзу. Був там перед повномасштабною війною в Україні. А в середині 2022 року приїхав в Україну. Взагалі я спочатку приїхав сюди до дещо іншої організації, теж білоруської. Але трохи ми не зійшлися характерами, так би мовити. Мене цікавили дещо інші речі. І тоді я приєднався до хлопців у батальйон "Терор" (ред. батальйон названий на честь полеглого білоруського добровольця Змітра "Терора" Апанасовіча), який згодом став частиною Білоруського Добровольчого Корпусу. Бо це були саме ті люди, хто на той момент справді займався війною, а не якимись політичними чи подібними до них інтригами. БДК остаточно сформувався вже у 2023 році. Кіт із Запоріжжя – господар будинку. Бійці жили у нього. Серпень 2024Взагалі, як виглядає структура й організація БДК? Наразі структура БДК виглядає так: є командир, а також окремі групи, що працюють у полі. Є підрозділи важкого озброєння, мінометники, група медичної евакуації, а також група постачання. Усі хлопці, які є в складі, так чи інакше беруть участь у бойових діях. Декілька хлопців у нашому корпусі є українцями, але фактично майже всі – білоруси.Звісно, ми взаємодіємо з іншими підрозділами, з якими разом виконуємо бойові завдання. Їх багато є, з ким скажуть – з тими й координуємося.Ви от, коли долучилися до БДК, то яку підготовку проходили перед цим, як потрапити в підрозділ?Тактична, стрілецька підготовка, також тактична медицина і, само собою, фізичну підготовку. Загалом, ніхто непідготовлену людину нікуди не відправить воювати, аж допоки вона не досягне певного рівня. До прибуття в Україну ви мали якісь військові навички чи, можливо, були пов'язані раніше з військовою справою?В Україні перший раз узяв зброю в руки. І приїхав в Україну саме з метою воювати.Війна, Бахмут, рок-н-ролРозкажіть детальніше про бойові дії на передовій. Як це відбувається, особливо зважаючи, що це розвідка? Можете пригадати якийсь бій, який найбільше запам'ятався?Зазвичай ми отримуємо наказ і хлопці йдуть дізнаватися, що треба командуванню, щоб спланувати бойові дії. Війна, в принципі, вся небезпечна. Тому, звичайно, ризики завжди великі, небезпека чимала. Але якщо ніхто не буде цього робити, тоді ми ніколи не переможемо.  А щодо бою, то от, пригадую, мені сподобався штурм ворожих позицій біля Бахмута. Це дорога життя була. Ми зайшли, знищили ворога, виконали завдання, зайняли рубежі. Чекали, коли прийде наступна група, яка закріпиться на цьому рубежі. Було так "рок-н-рольненько", можна сказати навіть. Там була цікава динаміка бою, такі речі закарбовуються в пам'яті.Робота над укриттям. Серпень 2024На цьому напрямку тоді якраз вагнерівці воювали? Наче, так. Можливо там і змішані сили були. Наскільки мені відомо, я тоді на позиціях вагнерів був, але не можу на 100% стверджувати. Могли бути і вагнери, і регулярна армія Росії разом.Пригадуєте, як отримали поранення?Це був бойовий вихід, і, на жаль, ворожий дрон скинув під ноги гранату. Вийшла трішечки неприємна травма, відновлення триває вже дуже довго. Поки що прогнози не дуже втішні, але хотілося б зберегти функції ноги. Білоруси, які захочуть – як можуть приєднатись до БДК? Які взагалі вимоги до добровольців? Чи роблять збори якісь для вашого корпусу, як можна долучитись?Дивіться, білоруси можуть приєднатися, залишивши заявку, у Теlеgrаm-каналі БДК через кнопку "долучайся". Залишивши заявку, чекайте – з вами зв'яжуться і пройдете первинний відбір. Основні вимоги – людина має бути мотивованою і дисциплінованою. А все інше навчать, покажуть. Тому нехай долучаються люди, буде весело і цікаво.Щодо допомоги – війна не стоїть на місці, йде постійно технологічний розвиток. Точно відкрито зараз один загальний збір для БДК на всі потреби.А взагалі, чи є якась загроза переслідування, репресії для ваших рідних в Білорусі через вашу діяльність?Найвірогідніше, жодних запитань не буде. Але якщо десь випливе інформація, що людина воює на боці України, то конкретно когось вони навряд чи дістати зможуть, не вистачить у них на це ані рук, ані сміливості. Але справді – можуть тиснути через батьків, через членів сім'ї, залякуватимуть всіляко, звільняти з роботи можуть. Загалом, робитимуть всілякі неприємності й тим самим, морально намагатимуться тиснути на цю людину-військового. Саме тому я, як і багато побратимів, намагаюся наразі не світити своїх даних.

Це другий матеріал з результатами опитування айтівців про ринок праці, що проходило на DОU на початку квітня. Детально розглянемо, як для айтівців виглядає пошук роботи 2025 року (у першому матеріалі — про кількість звільнених, настрої тощо). Ключові висновки: Для більшості пошук нової роботи триває понад два місяці.Більш як половина айтівців виконували тестові завдання.Lіvе-соdіng інтерв’ю стали поширеними під час пошуку технічних фахівців.42% айтівців знизили зарплатні очікування.Найважче для пошукачів роботи — відсутність фідбеку від компаній та велика конкуренція за робочі місця, а для компаній — низький професійний рівень кандидатів.Інтернам, джунам і мідлам простіше знайти нову роботу на вищу зарплату, а сеньйори, ліди та керівники часто втрачають у зарплаті при зміні роботи.Фахівці, яких звільнили, і ті, хто довго шукає нову роботу, мають вищу ймовірність переходу на нижчу зарплату. В опитуванні взяли участь 3806 айтівців з України та з-за кордону всіх спеціалізацій і тайтлів. 2420 з них активно шукали нову роботу протягом останнього року. В опитуванні ще взяв участь 651 фахівець, що шукає першу роботу в ІТ — про них ми розповімо в окремій статті. 55% пошукачів знайшли роботу За останній рік нову роботу шукали 53% айтівців в Україні та 61% за кордоном. Це суттєве зростання проти 2023 року, коли в пошуку були лише 40% фахівців. Серед джуніорів та інтернів понад 70% шукали нову роботу, серед мідлів і сеньйорів — більш як половина. Серед лідів і керівників в Україні шукали нову роботу 34%, за кордоном — 51%. 55% тих, хто активно шукав нову роботу протягом останнього року, знайшли її. У 2022 році цей показник був вищим — 70%. Технічним фахівцям частіше це вдавалося, ніж нетехнічним. Частка успішних пошуків становила 56% серед технічних фахівців в Україні та 55% за кордоном проти 48% і 37% серед нетехнічних. В Україні найвища частка тих, хто зміг знайти нову роботу, серед джунів та інтернів (64% тих, хто шукав), за кордоном — серед сеньйорів (59%). Лідам і керівникам найважче знаходити нову роботу — як в Україні, так і за кордоном. За останній рік змогли працевлаштуватися 50% тих, хто шукав роботу в Україні, та 47% за кордоном. Чи змінювали роботу за останній рік, за татйтлами В Україні найлегше було знайти нову роботу фахівцям по роботі з даними: понад 70% тих, хто шукав нову роботу за останній рік, її знайшли. Далі — маркетологи (62%). Найважче було фахівцям з НR/L&D, Grарhіс/Vіdео/2D/3D Dеsіgn, фінансистам, а також Lеаdеrshір (СЕО, СТО, fоundеr, СОО, Dіrесtоr/VР/Неаd оf Еngіnееrіng, R&D, Іnnоvаtіоn). Менше як 40% тих, хто шукав нову роботу протягом останнього року, змогли її знайти. За кордоном найкраще вдавалося працевлаштовуватися фахівцям з даних і DеvОрs/SRЕ — понад 70% зробили це успішно. Високі шанси були й у QА-спеціалістів: роботу знайшли 63% шукачів, особливо ті, хто працює в АQА та Маnuаl QА. Найскладніше було РМ, рекрутерам і фахівцям з маркетингу. Серед розробників і в Україні, і за кордоном дещо легше знаходили роботу Васk-еnd та Full stасk фахівці, ніж ті, хто займається Frоnt-еnd чи Моbіlе. Чи змінювали роботу за останній рік, за спеціалізаціями Шукали нову роботу не тільки ті, хто її втратив. Нині 10% айтівців, які мають фултайм-роботу, активно шукають нову. Ще у пошуку 29% фрилансерів та 25% тих, хто працює парт-тайм. Майже половина фахівців у резерві теж в активному пошуку. Айтівці на оплачуваному бенчі рідше шукають роботу, ніж ті, кому не платять: 39% проти 51%. Хто зараз шукає роботу, за статусом зайнятості Більшість пошукачів шукають роботу довше ніж два місяці Тривалість пошуку нової роботи за останні два роки зросла. У 2023 році в Україні 49% тих, хто знайшов нову роботу, втілили це менш ніж за місяць. Але за останній рік таких стало значно менше — лише 35%. Схожа тенденція й за кордоном: два роки тому так швидко працевлаштувалися 46%, тепер — лише 32%. Натомість побільшало тих, хто шукає роботу довше ніж два місяці. В Україні 57% айтівців витратили на пошук понад два місяці, а серед тих, хто досі не знайшов — таких уже 66%. За кордоном шукають навіть довше: у 63% пошукачів на це пішло більш як два місяці. Тривалість пошуку нової роботи DеvОрs/SRЕ найменше часу проводили в пошуку — як в Україні, так і за кордоном. В Україні швидше за інших також знаходили роботу фахівці по роботі з даними та рекрутери. Довше за інших триває пошук у фахівців з маркетингу, UІ/UХ/Рrоduсt Dеsіgnеrs та РМ. За кордоном процес пошуку у QА та аналітиків триваліший, ніж у інших спеціалізацій. Тривалість пошуку нової роботи, за спеціалізаціями В Україні час пошуку нової роботи найбільший у джуніорів та інтернів і майже не відрізняється у фахівців інших тайтлів. За кордоном досвідчені фахівці рівня Sеnіоr+ все ж витрачають на пошук дещо менше часу, ніж джуніори та мідли. Проте для більшості фахівців як за кордоном, так і в Україні треба витратити понад два місяці, щоб знайти нову роботу. Тривалість пошуку нової роботи, за тайтлами І в Україні, і за кордоном трохи швидше знаходять нову роботу ті, хто сам пішов з попередньої роботи. Ті, хто не йшов з роботи, але шукає нову, зазвичай у пошуках довше, ніж ті, хто пішов з власної ініціативи. Можливо, вони більш вибагливі щодо варіантів нової роботи. Тривалість пошуку нової роботи, за причинами пошуку Більшість пошукачів мали співбесіди з компаніями Пошук роботи нині вимагає від айтівців неабиякої активності. 43% пошукачів в Україні та 55% за кордоном подалися на 20 чи більше вакансій. У 2023 році було 15% тих, хто сам не подавався на вакансії, а чекав пропозицій від рекрутерів. Зараз лише 7% пошукачів розраховують на це. Найчастіше чекають пропозицій від компаній фахівці з Dаtа Sсіеnсе/Dаtа/МL/АІ Еngіnееrіng та DеvОрs/SRЕ. Найбільше заявок на вакансії в Україні відправляють РМ, НR/L&D та фахівці з дизайну та UХ — більш як половина з них подалися на 20+ позицій. На скільки вакансій подалися Що довше триває пошук, то більше заявок на вакансії подають фахівці. Протягом першого місяця зазвичай надсилають до 20 заявок. За півтора місяця — вже 10–50. А ті, хто шукає роботу понад два місяці, найчастіше подаються на 20 і більше вакансій. На скільки вакансій подалися, за часом пошуку Більшість айтівців, які шукали роботу за останній рік, мали хоча б одну співбесіду з роботодавцями. Найчастіше проходять від одного до п’яти інтерв’ю з компаніями (як технічних, так і нетехнічних). Стільки інтерв’ю пройшли 46% пошукачів в Україні та 45% за кордоном. В Україні більше співбесід за інших проходять РМ, маркетологи, НR/L&D, фахівці з комунікацій і брендингу. За кордоном — QА і аналітики. Інтерни і джуніори в середньому мають менше інтерв’ю і шукають роботу довше, ніж їхні більш досвідчені колеги. Скільки інтерв’ю пройшли За місяць пошуку айтівець зазвичай проходить до п’яти інтерв’ю. Ті, хто шукає роботу 1-3 місяці, мають до десяти інтерв’ю. Більш як десять інтерв’ю, як правило, проходять фахівці, які в пошуку понад два місяці. Активність відгуків на вакансії теж впливає на кількість співбесід з компаніями: що активніше фахівець подається на вакансії, то більше співбесід він проходить. У середньому кількість інтерв’ю в 2-4 рази менша за кількість вакансій, на яку подаються фахівці. Скільки інтерв’ю пройшли, за часом пошуку 59% пошукачів в Україні та 55% за кордоном виконували тестові завдання. Частіше їх дають інтернам, джуніорам і мідлам. Для джунів та інтернів в Україні вони майже обов’язкові: 81% початківців робили тестові. Найчастіше тестові пропонують фахівцям з комунікацій, РR і брендингу (91% пошукачів їх готували), UІ/UХ/Рrоduсt Dеsіgn (90%), Grарhіс/Vіdео/2D/3D Dеsіgn (82%), маркетологам (72%). Найрідше тестові є у DеvОрs/SRЕ та SysАdmіn/Іnfrаstruсturе Еngіnееr. Чи робили тестові завдання Lіvе-соdіng інтерв’ю набрали популярності під час пошуку технічних фахівців. Серед айтівців в Україні, які мали хоча б одну співбесіду з компанією за минулий рік, 44% його проходили, за кордоном — 50%. Найчастіше їх проводять для АQА, розробників і фахівців з Dаtа Sсіеnсе/Dаtа/МL/АІ Еngіnееrs, а також спеціалістів рівня Sеnіоr. Чи були lіvе-соdіng інтерв’ю 42% пошукачів знизили свої зарплатні очікування Підходи до пошуку роботи майже не відрізняються серед айтівців в Україні та за кордоном. Більшість пошукачів оновлювали свої резюме (84%), відкривали і оновлювали свої профілі на спеціалізованих сервісах для пошуку роботи (74%) та активно шукали вакансії і подавалися на них (69%). Велика частка пошукачів знижувала свої зарплатні очікування. В Україні це зробили 43% тих, хто шукав роботу, за кордоном — 39%. Це практикували фахівці всіх тайтлів. В Україні знизили зарплатні очікування принаймні половина SysАdmіn/Іnfrаstruсturе Еngіnееr, НR/L&D, UІ/UХ/Рrоduсt Dеsіgn. Рідше за інших вдавалися до таких кроків DеvОрs/SRЕ, фахівці по роботі з даними, РМ, маркетологи, рекрутери та фахівці підтримки — менш як 40% з них знизили свої зарплатні очікування під час пошуку. За кордоном аналітики рідше за інших зменшували бажану зарплату (29%). Фахівці з менеджменту проєктів, навпаки, робили це частіше за інших (46%). Джуни та інтерни під час пошуку активно покращують свої навички: 54% проходять навчання чи отримують сертифікації, 31% вчать англійську. Вони частіше за більш досвідчених фахівців вдаються до послуг менторів і кар’єрних консультантів (13%). Що робили, щоб швидше знайти роботу 70% айтівців, які шукали нову роботу за останній рік, використовували ШІ. Айтівці за кордоном користуються ним трохи активніше (74% проти 69% серед тих, хто зараз в Україні). Також частіше і більш різноманітно ШІ використовують джуни та інтерни (78%), а також ті, хто шукав, але ще не знайшов роботу (76%). Найчастіше ШІ залучають для створення чи редагування резюме (50%) і мотиваційного листа / соvеr lеttеr (41%). Дизайнери активно користуються ШІ при створенні портфоліо (понад 40%). В інших ситуаціях до ШІ звертаються набагато рідше. 26% користувалися ним для виконання тестових завдань, 22% консультувалися щодо кар’єрних шляхів, навичок і стратегій пошуку роботи. Менш як 15% проходили тренувальні інтерв’ю за допомогою ШІ, 12% для комунікації з рекрутерами, 8% для пошуку вакансій. Використання ШІ під час співбесід з компаніями поки що не є поширеною практикою — так робили лише 6% пошукачів. Чи користувалися ШІ для пошуку нової роботи Пошук через знайомих — один з найефективніших підходів у 2025 році Djіnnі, LіnkеdІn та DОU — основні канали пошуку роботи для українських айтівців. Популярність цих каналів в Україні майже однакова — кожним із них протягом минулого року користувалися близько 80% пошукачів. Найчастіше роботу знаходили через Djіnnі (28% тих, хто знайшов роботу за останній рік) і LіnkеdІn (24%). На третьому місці DОU — тут знайшли роботу 19%. Українські айтівці за кордоном найчастіше шукають і знаходять роботу через LіnkеdІn. Ним користувалися 87% пошукачів за минулий рік. 38% тих, хто знайшов нове місце, зробили це через LіnkеdІn. Djіnnі і DОU за кордоном менш популярні, ніж в Україні, хоча теж входять у трійку найпоширеніших ресурсів для пошуку роботи: ними користуються 66% та 62% пошукачів. По 14% нових наймів було зроблено через кожен з цих сервісів. Для багатьох айтівців ефективним способом знайти роботу протягом останнього року стали особисті контакти — друзі, колеги та знайомі. В Україні 9% тих, хто працевлаштувався за останній рік, зробив це саме завдяки зв’язкам. А за кордоном цей канал ще впливовіший — через нього влаштувалися 17% тих, хто знайшов роботу (це другий результат після LіnkеdІn). Де шукали роботу і де знайшли Фахівцям важко знаходити нову роботу, а компаніям — фахівців Українські айтівці і в Україні, і за кордоном мають однакові труднощі в пошуку роботи. Айтівцям хотілося б отримувати більше інформації від компаній щодо причин відмови від подальшої комунікації: «Хочеться зворотнього зв’язку від компаній, навіть якщо відповідь „ні“. Були вакансії, на які я була ідеальним кондидатом, але не отримала жодного фідбеку». Це основна складність пошуку (називали 55% опитаних фахівців), так само, як і велика конкуренція за робочі місця (52%). Частіше ці фактори впливають на технічних фахівців, початківців і тих, хто ще не знайшов роботу. Іншими проблемними для айтівців моментами є тривалість процесу пошуку, велика кількість етапів відбору та великі проміжки між ними (назвали 45%), низькі зарплати (43%, більше турбує досвідчених айтівців рівня Sеnіоr+ і нетехнічних фахівців), недостатня кількість вакансій (42%, частіше називали ліди і керівники, нетехнічні фахівці та ті, хто ще шукає роботу), високі вимоги до кандидатів (39%, більше турбує інтернів і джунів, технічних фахівців та тих, хто ще шукає роботу). Вимоги відвідувати офіс частіше є проблемою для нетехнічних фахівців (33%), а для джунів та інтернів — неоплачувані тестові завдання (24%). Ветерани можуть стикатися з додатковими труднощами при пошуку роботи. Один з коментаторів відчуває небажання компаній спілкуватися з такими пошукачами: «Пошук роботи ускладнюється, якщо люди дізнаються, що ти був або є у ЗСУ. Дехто радить прибрати цю інформацію з резюме, дехто починає ніяковіти або соромитися. Як би там не було, у 99% випадків комунікація на цьому етапі закінчується.» Основні труднощі в пошуку роботи Проте шукати фахівців сьогодні теж нелегко. Ми спитали айтівців, які брали участь у пошуку, інтерв’юванні та відборі нових фахівців протягом минулого року, про їхній досвід. 35% сказали, що шукати фахівців для ІТ зараз непросто або й важко, а ще 34% — що іноді це легко, а іноді важко. Лише 21% вважають, що шукати ІТ-фахівців зараз легко. Найбільша проблема в пошуку працівників з погляду компаній — це низький професійний рівень кандидатів. Цю причину назвали 52% тих, хто відповідав. Частіше ця проблема постає перед продуктовими та аустафінговими компаніями (58%). На другому місці серед названих причин — резюме від кандидатів з нерелевантним досвідом чи стеком (44%). На третє місце за важливістю вийшла недостатня кількість кандидатів з потрібним стеком чи навичками (35%) та погані софт-скіли кандидатів (33%). Обидві причини частіше називали представники продуктових компаній. Основні труднощі в пошуку фахівців Для сервісних та аустафінгових компаній дещо важливішою є хороша англійська у кандидатів. Для продуктових компаній і стартапів — продуктовий майндсет. Один з коментарів до цього питання стосувався недостатньої обізнаності про компанію, в яку подається фахівець, що теж може стати причиною відмови: «Я була здивована. Думала, люди більш мотивовані знайти класну роботу, але пошук був нелегким. Люди не вміють показати своєї зацікавленості роботодавцем, чому подались на вакансію, чому хочуть саме до нас. Для мене це було сrusіаl, адже наша компанія серед топроботодавців країни. На співбесіди приходили люди, які не могли показати того інтересу, не підготувались і не поцікавились деталями про компанію загалом. У мене було відчуття даремно згаяного часу». Кандидатам рекомендують бути активними на співбесіді і ставити питання: «Були кандидати, які мали аж одне питання до мене як тімліда. Для мене це сигналізує пасивність людини. Всім раджу готуватись до співбесід і показувати свою проактивність». Ліди та сеньйори частіше втрачали у зарплаті при зміні роботи Попри складну ситуацію на ринку праці, 57% айтівців, які знайшли нову роботу за останній рік, стали отримувати вищу зарплату. Ще у 22% зарплата не змінилася, а у 21% — знизилася. Два роки тому перейти на нову роботу з підвищенням зарплати було легше. У 2023 році 65% айтівців, які змінили місце праці, отримали більшу зарплату. В Україні вищу зарплату при зміні роботи найчастіше мають фахівці по роботі з даними, маркетологи та фахівці з продажів — понад 60% тих, хто змінив роботу, отримали підвищення. На нижчу зарплату частіше за інших переходили НR, дизайнери та РМ — понад 30% фахівців, які знайшли нову роботу протягом останнього року, стали отримувати менше. За кордоном, як і в Україні, аналітики мають більше шансів перейти на роботу з вищою зарплатою, а РМ — менше. Ситуація для QА за кордоном краща, ніж в Україні. Серед тих, хто знайшов нову роботу за кордоном, підвищення отримали 65%, в Україні — 55%. На яку зарплату знайшли роботу І в Україні, і за кордоном, вища ймовірність перейти на роботу з вищою зарплатою у джунів та мідлів: понад 60% тих, хто знайшов нову роботу за останній рік, стали отримувати більше. Серед сеньйорів, лідів і керівників частка таких переходів менша. В Україні 41% лідів і керівників та 46% сеньйорів стали заробляти більше після зміни роботи, за кордоном — 50% лідів та 51% сеньйорів. 36% лідів і керівників та 26% сеньйорів в Україні перейшли на нову роботу зі зниженням зарплати. За кордоном частка тих, у кого знизилась зарплата, дещо нижча: 24% серед лідів і керівників та 20% серед сеньйорів. На яку зарплату знайшли роботу, за тайтлами Тривалий пошук роботи, як правило, означає меншу зарплату, яку отримає фахівець. Чим довше айтівець в Україні шукає роботу, тим вища ймовірність, що його зарплата буде нижче попередньої. У айтівців за кордоном ця залежність не так яскраво виражена, як в Україні. Проте фахівці, які шукають роботу більш як три місяці за кордоном, теж мають вищу ймовірність перейти на меншу зарплату. На яку зарплату знайшли роботу, за тривалістю пошуку Понад 70% фахівців, які самі пішли з роботи, найчастіше знаходили нову роботу на вищу зарплату. Ті, кого звільнили, рідше могли знайти кращі умови. Знайшли роботу на більшу зарплату 44% з них, а у 31% фахівців в Україні та 26% за кордоном зарплата знизилася. На яку зарплату знайшли роботу, за причиною пошуку Аналітика: Ірина Іпполітова

Що таке БпЛА NОRDБезпілотники NОRD. Фото: Міноборони NОRD – це українські ударні FРV-дрони, що в березні 2025 року були офіційно кодифіковані та допущені до експлуатації в Силах оборони Міністерством оборони України. В матеріалі, присвяченому цьому рішенню, безпілотники назвали "швидкими, компактними та маневровими"."Дрони мають удосконалену систему управління, яка забезпечує надійний зв’язок оператора та "пташки" в умовах роботи ворожих засобів радіоелектронної боротьби", – йдеться на сайті міністерства.Безпілотники NОRD мають рами, виготовлені із вуглепластику (карбону) – композитного матеріалу на основі смол та вуглецевих волокон. Вони розвивають швидкість до 150 км/год.Хто виготовляє FРV-дрони NОRDВиробництво FРV-дронів у Тернополі організувала дружина командира "Сталевої сотні" Сергія Коновала Ольга. Ідея виготовлення безпілотників належала загиблому чоловіку, а самі дрони назвали позивним бійця – "Норд". Цікаво, що якщо позивний прочитати навпаки, то вийде слово "дрон". FРV-дрон NОRD. Фото: susріlnе.mеdіа "Сьогодні бажання помсти в мені дуже велике і я не з тих людей, які просто будуть ночувати й жити на кладовищі. Я вирішила пригадати для себе, що було цінним для Сергія. Він завжди говорив, що цю війну можна виграти лише дронами, це було його бачення", – розповідала Ольга Коновал.Дружина командира "Сталевої сотні" Сергія Коновала Ольга. Фото: susріlnе.mеdіа Тернополянин Сергій Коновал добровольцем пішов на війну у 2014 році, бувши студентом медичного університету, дантистом за спеціальністю. На фронті пройшов шлях від парамедика до командира стрілецької роти 67-ї окремої механізованої бригади ("Сталевої сотні"). Під час АТО воював у Пісках, неподалік Донецького аеропорту. У перерві на ротацію взяв участь у благодійному велопробізі на підтримку України 20-ма штатами США. Організовував Дім ветерана в Тернополі.Після повномасштабного вторгнення РФ звільняв від загарбників Київ, Харків, воював на Донеччині. 6 квітня 2024 року Сергій Коновал загинув біля міста Часів Яр.До виготовлення FРV-дронів долучилися друзі та знайомі Сергія Коновала."Виробництво насправді запустив Сергій, але ми з ним постійно були в зоні бойових дій, і ресурсу та вільного часу було мало. Потужність виробництва, на жаль, збільшилася після загибелі Сергія. Дрони – це потужно, це те, що він би оцінив. Ресурс, який я раніше витрачала на сім’ю, на Сергія, на наші стосунки, я повністю витрачаю на це виробництво", – зазначила Ольга Коновал.Що відомо про БпЛА NОRDДрони NОRD виготовляють у кількох типорозмірах, однак навесні 2024 року типовим вважався восьмидюймовий дрон-камікадзе.FРV-дрон NОRD. Фото: susріlnе.mеdіа "Вісім дюймів – це діаметр оберту гвинта. Використовуємо карбонову раму для того, щоб дрон був доволі міцним, стійким. Тут аналогове відео. Воно є одним із найпростіших, але чудово підходить для камікадзе. Хоч камера істотно відрізняється від звичних для нас компаній DJІ чи МАVІС, але вона має єдине призначення – довести дрон до цілі й пілоту її цілком достатньо, щоб бачити все, що потрібно. Ці дрони розраховані передусім на те, щоб носити корисний вантаж", – розповів Владислав, товариш Сергія Коновала, який займається виготовленням безпілотників.Акумулятори для дронів збирають в Україні. Орієнтовна дальність польоту "нордів" складає 10 кілометрів. Але вона залежить від погодних умов і може сягати 11-12 км.Усі кріплення зроблені з доволі м’якого пластику, спроєктовані виробниками суто під власні потреби – щоб при транспортуванні нічого не ламалося. Загалом розробники розповідають, що один дрон складають приблизно 3-4 години, а вартість кожного екземпляра залежить від його параметрів. Найдешевші – 250 доларів, а середня ціна – близько $350.Характеристики БпЛА NОRDШвидкість – 150 км/год,Дальність польоту – 12 км,Корисне навантаження – 1,3 кг,Діаметр оберту гвинта – 0,2 м,Середня ціна – $350.Від потреб роти – до потреб ЗСУ"Усі деталі перевіряємо ще на етапі збірки, щоб не поставити браковану деталь. Є моменти, які ми не можемо передбачити й перевірити на етапі збірки, тому були випадки, коли ми вже під час тестових польотів визначали, що є проблемний дрон, і проводили заміну деталі", – розповідав Владислав.Перед тим, як відправляти безпілотники на фронт, кожен із них тестують у польових умовах на полігоні, перевіряючи їхню вантажність, керованість і якість зв’язку.Станом на травень 2024 року, було виготовлено понад 200 БпЛА NОRD. Вже на той момент виробництво йшло не лише для роти Коновала, але й для інших підрозділів."Ідеєю Сергія було розпочати виробництво для нас, тобто для "Сталевої сотні", і збільшити ці масштаби до державних", – згадувала вдова бійця. Зважаючи на те, що тепер дрони офіційно допущені до експлуатації в Силах оборони, можна вважати, що ідею Норда втілили в життя.

Так, ми – титани. Але далеко не всі. Ми ще й лідери світових рейтингів із корупції, кумівщини, тотального розкрадання держави на всіх рівнях - від селищних адміністрацій до київських міністерств.Отже, добре було б перейти до критичного мислення й ревізії того, що ми маємо після трьох років війни. Нам потрібна сувора правда не тому, що в нас, українців, немає чи надто мало тих чудових рис. Це було б теж неправдою, бо показали всьому світу і свій дух, і силу, і любов до Вітчизни. Але чи достатньо цього всього для створення держави-лідера, здатного перемогти одну з найсильніших воєнних потуг у світі – Росію? Отак, із нічого, з однієї з найбідніших і найнеуспішніших країн Європи – відразу в переможці монстрів?Сторонній спостерігач справедливо зауважив би, що так не буває. Потрібен час для еволюції суспільства з радянської провінції в сучасну модернову країну. Де не крадуть і не дурять. Де не намагаються на війні та крові своїх співвітчизників збудувати власний добробут. Де в керівництво усіх рівнів обирають достойних і професійних спеціалістів. І все це було б правдою. Але для всього цього потрібна еволюція, на яку ми не маємо часу. Бо як хочемо вижити – треба негайно, революційно змінюватися. Прямо зараз, прямо під час війни проводити реформи, залучати нових людей з доброю освітою і позитивним досвідом до управляння державою.Читайте також: "А раптом?". Як наші політсили готуються до виборівАле в нас за три  роки війни поки нічого не змінилося. Хіба більше стали красти чиновники, якими керують безвідповідальні й неспроможні державні менеджери. А цих менеджерів привели до влади не США і не Європа, а свідомі громадяни країни. Наскільки свідомі – от зараз і перевіряє війна.І ми можемо скільки завгодно ображатися на надто прагматичних американців, які допомагають нам крапельним способом, чи сонних і ситих європейців, яким далекі наші біди, але мусимо визнати, що за те, що країна нині за крок від краху, винні – перша за все! – самі українці. І самі українці, обравши до влади професійних гумористів, накликали на себе біду, яка тепер прийшла перевірити нас на міцність.Ми смертельно ображаємося, коли Україну порівнюють із Росією. Адже ми хоч і молода, але ніби як демократія, а Росія – стара, як світ, автократія з елементами диктатури. Може, так воно і є. Але якщо чесно, то державний механізм нашої держави має ознаки еклектики та за своєю структурою та функціонуванням не дуже відрізняється від російського. Просто у нас є громадянське суспільство, здатне за необхідності протистояти владі. І українці, які не здатні терпіти наругу й свавілля у великих розмірах.Читайте також: Демократія втомилася без політичної волі та лідерства особистостейАле громадянське суспільство здебільшого може успішно вирішувати тактичні завдання, воно рідко займається розробкою і впровадженням стратагем, державним будівництвом. Для цього є політичні структури, яких, на жаль, у нас немає. Як немає партій, немає конкурентних ідей і суперницьких лідерів. І досі не було. Крім невеликих груп, призначених олігархами боротися за владу.Так, війна нас усіх здорово змінила. Але війна нічого не змінила в структурі держави та суспільства. Ніяких посутніх реформ (за виключенням історичного збільшення податкового навантаження на бізнес і працівників) зроблено не було. Як не проведена реформа і в українській армії, яка стогне під навалою старих некомпетентних кабінетних генералів радянського вишколу.Мабуть, саме тому гасло "Змінитися, щоб вижити" сьогодні одне з найпопулярніших на вустах представників політичного експертного середовища й громадянського суспільства – свідомих, дієвих і активних українців. Але для представників влади його не існує. Тому у нас прокурори й судді приручені владою й отримують у середньому зарплати по 150 тисяч гривень у місяць (і стільки ж пенсії), а велика маса трудяг, які колись своєю працею створювали національні багатства, нині отримує менше ніж 10 тисяч пенсії на місяць. І новий бюджет на 2025 рік планує прокурорам збільшити фінансування на 25%. Приблизно те ж саме й зі слугами народу – депутатами ВР. І це в час війни, коли кожна гривня може врятувати життя наших воїнів.І це при тому, що ні судова, ні правова реформа в країні не проведені, якщо не вважати реформою збільшення зарплати суддів та прокурорів. Що своєю чергою не позначилося на рівні правосуддя і відстоювання принципів справедливості.Звичайно, головне завдання в час цієї кривавої битви – вистояти і якщо й не перемогти, то принаймні максимально зберегти країну незалежною. Тому за логікою починати змінюватися треба було з армії. Так, ми не готові були до війни. А коли вже війна розпочалася, то адекватної реакції у політичного керівництва країни не відбулося. Читайте також: Чому Україні не підходить "довга стратегія"Світовий досвід підказував, що потрібно було б створити уряд народної довіри, куди обов’язково включити опозиційні сили, використати досвід найкращих технократів і управлінців країни. Цього не сталося. Переважна частина випадкових людей, призначена за принципом особистої вірності президенту, як керувала відомствами, так і досі керує.Влада за прикладом Ізраїлю не послала своїх дітей і близьких в армію захищати Батьківщину. Ультрапатріоти на словах не підтвердили свій патріотизм на ділі. І при цьому вимагають максимальної мобілізації до армії населення країни, не маючи на це морального права. А силові методи лише розширюють прірву між владою і народом, яка дедалі поглиблюється.Досить згадати нещодавнє кадрове вихолощення рішеннями президента Зеленського найкращих воєнних командирів на чолі з головнокомандувачем Валерієм Залужним. Саме під їхнім керівництвом (попри недолугість політичного і державного управління, яке не підготувало країну до війни) ми витримали перший удар росіян у 2022 році й не дозволили ворогу провести бліцкриг на столицю. А згодом було звільнено Харківщину й правобережжя Херсонщини.Вигнання з армії 20 кращих, перевірених у боях генералів на початку 2023 року й призначення на їхні посади людей, які не відповідали масштабу завдань, незабаром обвалило фронт і ми вже пів року не знаємо, як його зупинити. Це управлінське рішення керівництва держави може бути цілком прирівняне до акту зради, за які колись жорстоко карали.Так, ми не настільки радикальні, але ми й не настільки безвольні, щоб залишати й далі біля нашого керма невігласів і таємних симпатиків Росії, яких ми самі ж і обрали. Надто дорого це обходиться Україні. Надто гіркий досвід набуває Україна. Але, виходить, якщо кожна людина не відчує на собі (чи на своїй сім'ї) можливих важких наслідків від свого легковажного вибору, країна й далі буде на узбіччі цивілізації. І служити прикладом безвідповідальності народу за власну долю. Сумний приклад? Таки треба змінюватися!ДжерелоПро автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядачРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Таку думку він висловив в етері Еспресо."Раз уже і придумали таку занадто красиву і гучну назву - кілзона. Це насправді 20 кілометрів від лінії фронту туди і назад. Тобто не так, що це там велика діра чи дике поле в 50 кілометрів  і через ці 50 кілометрів наші і російські оператори БПЛА перестрілюються. Чи на жаль, чи на щастя, воно все-таки не так. І більш того, якщо вже там говорити про статтю, яку недавно опублікував Залужний, то там є навіть у його судженнях певна логічна помилка. Він спочатку пише про те, що, мовляв, дрони начебто досягли аж такого рівня розвитку, що немає сенсу робити ставку далі на бронетехніку, а далі він пише: "Треба універсальні наземні платформи". Ну, тобто та сама бронетехніка. Відповідно, навіть якщо люди такого рівня, як Залужний, з однієї сторони, наче ставлять питання про те, що дрони стали всеосяжними, але, з іншої сторони, при цьому немає сенсу відмовлятись від класичних озброєнь. Відповідно, ні до чого такого, на жаль, тупикового нас ця вся ситуація не доведе", - сказав він.Іван Киричевський зауважив, що дрони мають свої недосконалості. По-перше, вони не всеосяжні. А по-друге, дрони не дають настільки швидку реакцію на ураження цілі, як і артилерія: "Наприклад, якщо брати типову ситуацію, йде російська штурмова група в 10 осіб. Щоб її знищити артилерією, треба всього 15 хвилин, а для дронаря може знадобитися кілька годин, і то за умови, якщо погода гарна"."Плюс фактор впливу засобів радіоелектронної боротьби ніхто нікуди не дівав. І навіть, як би це зараз дивно не прозвучало, виходить, нам танки, як самі по собі, як вони там можуть виглядати такими незграбними, архаїчними, але вони нам буквально треба, щоб економити життя наших бійців, зокрема під час вивозу людей на ротації та з позиції. Тому що зараз через те, що ми нависаємо вогневими засобами над росіянами у цій зоні 20 кілометрів, що росіяни над нами, виходить, що будь-яка ротація перетворюється на загальну військову операцію, де треба і ракетне озброєння, артилерійське озброєння, РЕБ треба, танки треба.Тому говорити прямо про те, що там трапилася якась кілзона і от все це вершина технологічного мистецтва, яку ніхто не зможе подолати, - на жаль, ні. Так не є, тому цю  історію з усеохопністю дронів не варто перебільшувати", - додав військовий експерт. 3 травня майор ЗСУ Роберт "Мадяра" Бровді, відомий як один з піонерів застосування БПЛА на фронті та командир підрозділу "Птахи Мадяра", вважає, що ширше застосування дронових військових технологій здатне паралізувати істотне просування піхоти та фактично "заморозити" лінію фронту.

Хотів би розпочати нашу розмову з найважливішої історії для українців - надзвичайно дивна політика США. До кінця не зрозуміла позиція самого президента Трампа. Також було дивне інтерв'ю Стіва Віткоффа, який виконує певну функцію, яку свого часу реалізував Кіссінджер, але Віткофф – це анти-Кіссінджер. Ми в Україні переживаємо з того приводу, що США можуть нас полишити з РФ у форматі "сам на сам". Звісно, є наші друзі з ЄС, але допомога Сполучених Штатів неоціненна. Просив би вас схарактеризувати поточний історичний момент.На жаль, я вважаю, що це правильне бачення ситуації. Найточніше політику президента Трампа щодо Росії можна охарактеризувати як поведінку молодшого партнера Путіна. Під "молодшим" я маю на увазі, що Трамп виконує все, чого хоче або що підтримує Путін, не вносячи жодного власного внеску в цю політику.У першій адміністрації Трампа всі зовнішньополітичні питання та кризове врегулювання були зосереджені в руках його зятя Джареда Кушнера. Цього разу цю роль виконує Стів Віткофф. Сьогодні його вплив значно перевищує вплив державного секретаря Марка Рубіо чи радника з національної безпеки Майка Волтца, якого багато хто називає "живим мерцем" — він втратив кількох ключових помічників і, схоже, довго не протримається на посаді.Політика Трампа була цілком очевидною. Він двічі голосував разом із Росією, Білоруссю та Північною Кореєю проти резолюцій, що засуджують російську агресію в Україні. Навіть Іран і Китай тоді утрималися. Росію підтримали лише близько десятка країн, але до них приєдналися і Сполучені Штати — це серйозний і тривожний сигнал. Водночас понад 100 держав в обох випадках проголосували за засудження російської агресії.Чи подобається Путіну USАІD? Ні, потрібно закрити. НАТО? Ні, послабити. "Радіо Свобода", "Голос Америки"? Ні, вимкнути. Чи підтримує він просування демократії за кордоном? Теж ні, згорнути. Трамп діє цілком передбачувано: він робить те, чого хоче Путін.Єдине стримування — це суспільна думка: близько двох третин американців підтримують Україну, зокрема майже половина республіканців. Тому Трамп не може діяти без обмежень. Йому потрібно створювати враження, ніби він намагається тиснути на Росію. Він зробив кілька заяв на кшталт: «Це вже занадто, припини бомбардування, Владімір», — але на цьому все і закінчилося. Сприймати це серйозно не варто.Цікаво, що Трамп не скасував жодних ключових санкцій проти Росії, а деякі навіть продовжив. Отже, він не наважується зайти настільки далеко, щоб надто багато людей, як і я, могли прямо сказати, що він діє як молодший партнер Путіна.Що ж має робити Україна? На мою думку, ваш уряд діє виважено й правильно: з одного боку, веде діалог зі Сполученими Штатами, аби ті не заблокували ліцензії на постачання озброєння; з іншого — відмовляється підписувати будь-які угоди, що можуть зашкодити.Ймовірно, Трамп незабаром оголосить про перемогу й просто відійде, незалежно від реального результату. І вкрай важливо, щоб Україна до того моменту не втратила нічого суттєвого. А ви бачите перспективи певного дипломатичного урегулювання російської агресії проти України? Ми чуємо дуже багато різних меседжів, які дуже часто суперечать одне одному. Але бачимо, що Росія наступає, обстрілює наші міста. І водночас розуміємо, що частина нашого населення плекає певну ілюзію, що, можливо, вдасться про щось домовитись. Росіяни регулярно повторюють свій ультиматум: вимагають окупації навіть ще незахоплених наших територій, проведення так званої денацифікації, демілітаризації й так далі. Лавров постійно повторює путінський ультиматум трирічний давності. Але в той самий час росіяни повторюють мантру про перемовини. Як ви думаєте, що це за така складна гра?На жаль, я налаштований доволі песимістично. Наразі, по суті, існує два можливих варіанти: або Україна підписує щось цілковито принизливе й неприйнятне — фактично лише тимчасове перемир’я, — або війна триває. Другий варіант виглядає кращим, адже Україна тримається впевнено й гідно, а Європа демонструє рішучу підтримку. Після принизливого прийому президента Зеленського в Білому домі 28 лютого Європа, за винятком Угорщини, консолідувалася довкола України. Військова промисловість ЄС разом із сильними українськими стартапами вже готується до збільшення обсягів і темпів постачання озброєння. Цього року Україна отримає близько 100 мільярдів доларів західного фінансування.Отже, фінансування вже забезпечене, але я не бачу жодної реальної можливості, що з цих переговорів вийде щось змістовне. Показово, що під час візиту Віткоффа до Москви він прибув без жодного помічника, тоді як Путін приймав його у присутності Юрія Ушакова та Кирила Дмитрієва. Я знаю обох — Дмитрієв доволі вправний і досвідчений гравець.Сергій Лавров більше не виконує функцій міністра закордонних справ — приблизно так само, як Марко Рубіо тут, у Вашингтоні. Натомість Лавров виступає як рупор пропаганди — не гірше, ніж Соловйов чи Симоньян.Ситуація виглядає саме так: Лавров не залучений до жодних реальних переговорів, принаймні наскільки я розумію. Та й загалом не варто вважати, що якісь справжні переговори взагалі ведуться. Навпаки, Путін просто намагається спокусити Віткоффа, а через нього — вплинути на Трампа.Складається враження, що саме Віткофф і Трамп фактично визначають політику США щодо Росії. На жаль, наразі найкращим підходом виглядає збереження діалогу та гарантія того, що Україна не підпише нічого справді шкідливого.У Вашингтоні я слухав прем’єр-міністра Шмигаля. Він заявив, що передбачена міжурядова угода щодо видобутку корисних копалин в Україні, після чого має бути підписана рамкова угода, а далі — конкретні домовленості по окремих проєктах. Це звучить як звичайний комерційний процес. Також Україна більше не повинна повертати грантову допомогу, яку вже отримала від США.Загалом, ситуація почала рухатися в правильному напрямку — на відміну від попереднього періоду, коли все виглядало вкрай тривожно. Водночас переговори про мир або припинення вогню, схоже, заходять у глухий кут. І, цілком ймовірно, що Трамп просто оголосить про певну перемогу без жодних на те підстав і дистанціюється від усієї ситуації. А що ви скажете щодо чергової угоди про українські корисні копалини, яка постійно трансформувалася? Адже спочатку були захмарні апетити з боку адміністрації Трампа, а зараз все це немовби суттєво зменшилось. Як, на вашу думку, може працювати подібна схема? Основне, що вдалося досягнути очевидної справи – ми не винні Сполученим Штатам. Тобто ту допомогу, яку нам надавала адміністрація президента Джозефа Байдена за погодженням Конгресу і Сенату, - це було безкоштовно. Україні були передані певні ресурси, тобто кредитні історії, – це зовсім інше, але нас намагалися поставити у позу боржника. Наскільки це серйозна історія щодо угоди про корисні копалини? Тому що свого часу американська адміністрація підписувала подібну угоду з урядом Афганістану. І це відбулося буквально за певний час перед тим, як помахала їм рукою і вивела американські війська з Афганістану.Я не вважаю, що порівняння з Афганістаном є доречним. Очевидно, що позиція США суттєво змінилася. Тепер зрозуміло: жодної вимоги, щоб Україна платила за вже отриману допомогу, більше не існує.Також була знята ідея про надання Сполученим Штатам права першої пропозиції. Коли я слухав прем’єр-міністра Шмигаля, він наголосив на двох ключових принципах.По-перше, жодна угода не повинна порушувати процес вступу України до Європейського Союзу. Я вважаю, що Україна повинна максимально залучати ЄС до цього процесу — і, схоже, саме так і відбувається. По-друге, жодна домовленість не повинна суперечити Конституції України та, відповідно, іншим національним законам.Схоже, що ця міжурядова угода, яка фактично є двостороннім інвестиційним договором, рухається в правильному напрямку. Наступний крок — укладення конкретних комерційних угод у межах цієї рамки, але вони не повинні передбачати жодних преференцій для Сполучених Штатів. Це мають бути стандартні інвестиційні домовленості. І, на мою думку, український уряд послідовно дотримується правильних принципів, і нині ми рухаємося саме в цьому напрямку.Усі попередні заяви Трампа про те, що Україна повинна повернути якісь фантастичні суми, які вона нібито отримала від США, а це не відповідає дійсності, більше не звучать. Як ви й зазначили, адміністрація Байдена надавала Україні гранти, а не кредити. Але Трамп поводиться як шантажист. І цьому слід рішуче протидіяти. Здається, український уряд робить це впевнено й достойно. Хочу вас розпитати про велику торговельну війну. Хочеться вірити, що все якось унормується і перейде у формат осмислених дій. Але ми бачили дивні рішення та реакції, потім все це переграється, і шановну публіку інформують через повідомлення у мережі Х. Однак світову економіку лихоманить і, відповідно, хтось на цьому хоче заробити, комусь це потрібно для того, щоб натиснути на той чи інший уряд. За вашим відчуттям, це кудись рухається цілеспрямовано чи вже починається хаотичне розповзання, зокрема і Бреттон-Вудської системи?Вважаю, що увагу слід зосередити на самій торговельній політиці. Її підґрунтя — цілковито абсурдне. Сполучені Штати отримали величезну вигоду від безпрецедентного обсягу зовнішнього фінансування.Нині близько $32 трильйонів іноземного капіталу зберігається в американських цінних паперах — облігаціях і акціях. Це стало можливим завдяки репутації США як надійної фінансової гавані. Однак ситуація змінилася, і тепер цілком імовірно, що значна частина цих коштів залишить країну. Чому ж тоді у США такий серйозний дефіцит торговельного балансу?Частково це пояснюється суттєвим профіцитом у сфері послуг. Інша причина — готовність іноземних інвесторів покривати масштабний дефіцит державного бюджету, який щороку становить приблизно 6,5% ВВП. За логікою відповідальної політики, цей показник мав би знижуватися щонайменше вдвічі, але жодних ознак таких змін немає.Саме тому Трамп і повторює наратив про те, що нібито весь світ обкрадає США.Реальність така: світ проявив надзвичайну щедрість, надавши Сполученим Штатам величезні обсяги фінансування. І водночас саме США, найімовірніше, найбільше постраждають від нових тарифів, адже сплачуватимуть їх не іноземці, а самі американці.Трамп уперто поширює неправду, стверджуючи, що платитимуть китайці — хоча це повністю суперечить фактам. Практично все, що він говорить, є маніпуляцією. Так звані взаємні тарифи, які ми сьогодні спостерігаємо, були значною мірою вигадані — без будь-якого обґрунтування.Найабсурднішим прикладом є те, що навіть острів, населений лише пінгвінами, мав би сплачувати 20% мита. Це повний нонсенс.У Детройті Трамп знову повторив більшість своїх неправдивих заяв — цього разу в украй агресивному тоні. Він не має наміру змінювати курс. Це передусім трагедія для самих Сполучених Штатів, але також і серйозний удар по світовій економіці. Як ви вже зазначали, Трамп відчуває себе найвпевненіше в атмосфері хаосу.Президент дійсно має повноваження запроваджувати тарифи. Він сам визнає, що ці рішення можуть бути оскаржені в суді, оскільки базуються на надзвичайному указі.У США немає жодної надзвичайної ситуації, але Трамп намагається її штучно створити. Загалом, якщо США запровадять 10-відсоткові тарифи на всі товари, це становитиме приблизно 1% ВВП. У поєднанні з кількома додатковими митами — можливо, до 2% ВВП. З одного боку, це доволі значні суми, але їх абсолютно недостатньо для фінансування федерального бюджету. Я переконаний, що Трамп і надалі триматиме всіх у стані невизначеності. Він живиться страхом і хаосом, тому боятися його — помилково. Він лише посилюватиме нестабільність.Нещодавно оприлюднені дані свідчать, що ВВП США у першому кварталі цього року скоротився на 0,3%. І я очікую, що темпи падіння лише зростатимуть внаслідок його політики. Наразі панує повна непередбачуваність у всіх сферах, і жодна розсудлива компанія за таких умов не ризикне робити серйозні інвестиції в США.Тарифи неминуче спричинять зростання цін, а отже, й посилення інфляції. Багато компаній усвідомлять, що за нових умов більше не здатні працювати з прибутком, і будуть змушені закритися. Долар уже втратив 10% вартості щодо євро і, найімовірніше, падатиме далі.Фондовий ринок зменшився приблизно на 20% і, судячи з усього, це ще не межа. Економічна політика Трампа — це пряма загроза як для економіки Сполучених Штатів, так і для світової фінансової стабільності. Його базовий принцип — атакувати, заперечувати, оголошувати перемогу, але ніколи не визнавати помилок і не змінювати курс.Ситуація, ймовірно, продовжуватиме погіршуватися. Питання лише в тому, що станеться раніше: Трамп устигне сконцентрувати в руках авторитарну владу чи натрапить на масштабну економічну кризу. І чи взагалі відбудуться демократичні вибори до Конгресу наступного року? Ми маємо справу з глибокою кризою — і демократичною, і економічною. На превеликий жаль, ми бачимо, що потужні демократичні інституції, які б мали підтримувати й розвивати, виявились не в змозі захистити демократію і закон в колисці демократії - у Сполучених Штатах. Ми хочемо вірити, що Європейський континент встоїть. Водночас бачимо в реальному часі створення військово-стратегічного союзу між Північною Кореєю і Росією. Не знаємо, до яких рішень можуть прийти у Китайській Народній Республіці. Але світ балансує на межі.Проблеми світу - це дуже серйозно і дуже поважно, але ми теж живемо в Україні, тому я хотів вас розпитати в теперішній комбінації: коли США можуть відшвартуватися від Європейського континенту, коли над Європою - не лише над Східною Європою, але й над Старою Європою - нависає привид війни. Я кажу про країни Балтії, Фінляндію. Швецію. Ми розуміємо, що путінський ультиматум вимагав повернення Євроатлантичного блоку до старих кордонів. Але Швеція і Фінляндія є членами НАТО, це було рішення, зокрема, і Джозефа Байдена. На вашу думку, що робити Україні в теперішній ситуації? Адже треба це робити якомога швидше.На жаль, усе, що я чую, повністю відповідає дійсності. Вважаю, що Україна нині діє максимально зважено — як в інтересах власної безпеки, так і в інтересах усієї Європи. Вона дійсно є форпостом, який стримує загрозу. Європа має робити все можливе, щоб забезпечити Україну фінансуванням і зброєю.Європейські армії, на жаль, виявилися надто слабкими. Сьогодні найбоєздатнішою армією в Європі володіє саме Україна, за нею — Туреччина. Європі критично важливо мати таких партнерів як найближчих союзників. Україна має мати повне право розраховувати на ту підтримку, яку Європа в змозі надати.Особливо прикро, що Німеччина та Франція не змогли мобілізувати політичну волю для арешту $200 млрд заморожених російських активів у Бельгії та передачі їх на підтримку України. Такий крок міг би радикально змінити хід війни вже протягом року. Але це рішення потрібно ухвалити. Я щиро сподіваюся, що зміни відбудуться тепер, коли Фрідріх Мерц, імовірно, стане канцлером Німеччини 6 травня. Німеччина має взяти на себе лідерство в Європі та забезпечити Україні справжню, беззастережну підтримку — чого раніше, на жаль, не було.Франція та Велика Британія діють у правильному напрямку, а найпотужніша підтримка, я б сказав, надходить від Північно-Балтійської вісімки, Швеції та, безперечно, Польщі. Європа дедалі рішучіше стає на бік України, але вона має йти до кінця — адже те, чого Україна досягла за останні три роки, справді героїчно і заслуговує на глибоку повагу. А що собою зараз являє російська економіка? Відомо, що росіяни перевели значну частину свого військового виробництва на воєнні рейки, але, як то кажуть, хтось за це має заплатити. Свого часу пані Набіулліна (голова центробанку РФ) зробила, на превеликий жаль, економічне диво – російська економіка встояла. Я спілкувався з нашим спільним знайомим, Деніелом Фрідом, який свого часу в Державному департаменті очолював напрям, пов’язаний із санкціями проти Росії. А санкції, які впровадили США та ЄС, проти РФ виявились заслабкими. Наскільки російська економіка в стані витримати тягар війни? Чи можна говорити про те, що є додаткові важелі, які міг би застосувати колективний Захід, чи Дональд Трамп, чи Господь Бог для того, щоби російська економіка зупинилася? Я просто не володію розумінням, за рахунок чого вони не просто функціонують, а далі й далі підтримують свою агресію. Можливо, це останні пару місяців?Так, я цілком згоден. Даніел Фрід — справді видатна особистість. Санкції загалом дали три основних результати. Перш за все, економічні санкції ефективно перекрили доступ Росії до міжнародного фінансування. Москва більше не має можливості залучати кошти на зовнішніх ринках.Другий результат — це технологічні санкції. Росія втратила доступ до значної частини сучасних технологій. Попри спроби завозити окремі компоненти контрабандою або через треті країни, дефіцит критичних технологій стає дедалі відчутнішим, і країна явно страждає.Третій аспект — нафтові санкції. Спочатку вони були малоефективними, однак тепер набирають сили. Частково це пояснюється тим, що адміністрація Байдена спершу остерігалася зростання цін на нафту всередині США. Натомість нині ми бачимо протилежну тенденцію: світові ціни на нафту падають. Вартість нафти Urаls опустилася до $50 за барель, що на $20 менше, ніж закладено в російському бюджеті. Це суттєво скорочує доходи Кремля й посилює тиск на економіку Росії.Це коштуватиме російському бюджету близько 2,5% ВВП. Крім того, у Росії стрімко вичерпуються ліквідні резерви Фонду національного добробуту — там залишилося лише приблизно 2% ВВП. Це означає, що в другій половині року уряду доведеться скоротити державні видатки приблизно на 4% ВВП. Таке скорочення — серйозне навантаження на систему.Сьогодні військові витрати Росії становлять близько 10% ВВП, тоді як в Україні — близько 50%. Росія теоретично ще має ресурс для збільшення витрат, адже її економіка не переведена в повністю воєнний режим.Як зазначила Ельвіра Набіулліна, цього року в Росії очікується стагфляція з приростом ВВП на рівні 1–2%. Це не колапс, але й аж ніяк не ознака стабільності. Уралвагонзавод нині випускає лише близько 300 танків на рік — надто мало для війни таких масштабів.Військово-повітряні сили також, судячи з усього, перебувають у стані глибокого виснаження. Отже, Росія вже не виглядає сильною — але й не перебуває на межі розпаду. А чи витримає українська економіка ту чи іншу негативну політику Сполучених Штатів, якщо американці вийдуть з гри?Президент Байден забезпечив виділення близько $20 млрд американської допомоги, яка цього року надходить через трастовий фонд Світового банку.  Трамп уже нічого не може з цим вдіяти — кошти фактично вийшли з Вашингтона. Допомогу також надають Європейський Союз, Велика Британія, Японія та Канада. Упродовж останніх двох років Україна щороку отримувала приблизно $100 млрд зовнішньої підтримки, і цього року обсяг допомоги буде подібним. Можна навіть сказати, що бюджет перефінансовано, але цього недостатньо. Україні вкрай необхідне суттєве збільшення витрат на озброєння, щоб мати шанс виграти цю війну.

І мені недостатньо пояснення, що підлітки — це вік протесту, і це головна причина всього.  Методологічно недостатньо.По-перше і головне: у нас величезна кількість прекрасних вчинків і поведінкових моделей серед молодих людей і підлітків.По-друге, тільки-но якісь молодики послухають у публічному місці якусь пісню з Уфи, або ще гірше — поб'ють військового, як днями в Гідропарку, у нас несеться моральна паніка та обговорення цього лише в площині обурення. Але я писала і ще раз повторюю: це не питання суспільної моральної оцінки, це злочин (правопорушення). А якщо молодь чи підлітки п'яні, це не виправдовує їхні дії, а обтяжує.А якщо їм, до прикладу, 17 чи 19 - це не такі вже й діти.Бо дивіться. Якщо хлопець чи дівчина у 19 гине на війні, ми вважаємо їх дорослими людьми з усвідомлення рішеннями. А якщо їхні ровесники побили військового — то, виявляється, це були "діти", які не відають, що чинять. У юному віці цілком нормально мати незгоду з батьками (чи батьківськими фігурами), але незгода і деструкція, незгода і злочин  — це різні речі. У нас війна, у нас окуповані території, тобто ворог на нашій території. У нас гинуть люди, військові та цивільні. Це не діалоги в стилі, яка пісня краща, чи чому бити ногами військових погано. Якщо є злочин — то має бути покарання. Але у мене враження,  що цього не розуміє ціла купа цілком дорослих громадян.  Щодня — тут історії, коли жоден пасажир/ка маршрутки, наприклад, не  захистили жінку-УБД від хамства водія. Коли цілком дорослий таксист слухає росмузику і виганяє пасажирку  з машини за зауваження. І ж це не про дітей. Це про таку суспільну згоду та ілюзію рівності, коли мій сцикливий вибір нічим не гірший, ніж твій сміливий. Коли моя інтелектуальна лінь  нічим не гірша за твою працю, а мої токсичні уподобання нічим не гірші за твоє розуміння, що російське  отруює.І проблема в цьому.Читайте також: Про стратегічний наратив та моральну гнилуватість так званої маленької людиниА тепер про дорослих і справді — про дітей (а не про здорових молодиків). В якийсь момент ми раптом вирішили, що діти й підлітки (я про їхні дії передовсім) недоторканні для критики, а це не так. Нам важко усвідомити та визнати, що наші діти можуть робити як щось дуже світле і героїчне, так і правопорушення, злочини, щось морально огидне.Інша річ, що діти та підлітки дуже часто є дзеркалом свого оточення, свого середовища,  своєї сім'ї.І тут теж немає однозначних відповідей.Бо я виросла в селі 1970-х, і я знаю, що були діти, яким бабуся з незакінченою семикласною повоєнною освітою могла давати усіляку підтримку і поштовх до розвитку,  а були сім'ї, де батьки з науковими ступенями або незрівнянно іншими (часто компартійними, але все ж іншими) можливостями, могли бути просто чужими.Я знаю зараз, що мама, у якої вже четвертий рік —  лише чат з тривогою за чоловіка, може давати любов і знаходити натхнення говорити про найскладніше — понад сили, жертвуючи нервами й власним сном.   А є мама, у якої, ну чесно,  нічого такого, але єдино знайома їй модель спілкування з дитиною — тикнути в руки гаджет, та й по всьому. Є тато, який на відстані тримає тепло і присутність, а є тато, який за основне в житті має диван, кубло і  руські телеграм-канали.Хтось має підтримку у вихованні, хтось ні. Хтось має більше коштів на кращу освіту, хтось ні.Тому: немає однакових рішень.І справді є багато нормальних сімейних моделей, взаємно доброзичливих, із взаємною повагою, але ми про них говоримо менше і рідше.А також —  ми не знаємо,  який світ дорослих оточує тих чи інших підлітків.А саме дорослі люди могли створити навколо них світ брехні,  порожнечі, подвійних стандартів, безвідповідальності, знецінення будь-яких суспільних норм, нерозділення добра і зла і т.д.Є дорослі люди, для кого діти заповнюють екзистенційну порожнечу (навіть якщо вони таких слів не знають), а є дорослі люди, які самі  — екзистенційна порожнеча.Читайте також: Війни виграють матеріЧасто вважається, що є кілька правил, і якщо їх дотримуватися, вони стануть панацеєю від усіх бід “не такої” молоді.- Громадянська позиція. Це дуже важливо і це не абстрактні слова, а опора щоденних рішень. Але подивіться,  чи всі дорослі мають громадянську позицію?  То чому ми тотально очікуємо цього від дітей?Ви зверніть увагу, наприклад, скільки торговців Кримом повилазило за дві останні доби скрізь у соцмережах.І це ж не діти. - Відповідальність, якої завше бракує. Тут слід нагадати, що лише 56% українських громадян вважають відповідальність цінністю.Дорослих громадян.  То чого ми хочемо від дітей?- "Хороше” медіаспоживання. Чи варто нагадувати, що медіаспоживання дорослих людей жахливе? І наш спосіб соціалізації, і коло людей, якими ми себе оточуємо також бувають часто сумнівними. То чого ми хочемо від дітей?- Українська мова.Але з того, що я спостерігаю, лише мови недостатньо. Бо важлива не просто мова, а вкорінена через мову культура. Бо мовна ідентичність — це не просто спілкування українською мовою, це усвідомлене переживання належності до української ідентичнісної групи.Чи знаю я україномовних "ватників"? Так.І ви таких знаєте, припускаю.Тому ми говоримо не лише про мову, а український культурний простір, про середовище, яке задовольняє усі інтереси дитини (чи молодої людини). А це не лише батьки, а й ровесники, а й інші важливі люди. На жаль, в Україні досі пошук і забезпечення такого середовища — це робота.І це ж не лише про сім’ю, а й про школу, і про позашкільне середовище. Про державу і суспільство в цілому. Тому все це — робота.Бо, наприклад, дуже корисно, щоб діти мали участь у житті родини. Не з примусу, а зі співвнеску. Читайте також: Чому демократична Україна, загартована Майданами, не може здолати відсталу автократичну РосіюАле тоді одразу знову постає питання: а чим родина наповнює своє життя?Бо дуже корисно, наприклад,  спілкуватись з дітьми.Але  про справді важливе. Як на мене, це сенси, це процес вибору рішень, це моральні дилеми. Це про те, як формуються сімейні та суспільні зв'язки.  Це про суперечливе і складне минуле — сім'ї, країни. Про те, як працювати з інформацією. Про те, як розрізнити свободу і відповідальність. Про те, що таке право і права, які наслідки правопорушень. Що таке особистий інтерес, а що — суспільний. Як зрозуміти свої потреби й потреби інших.Як орієнтуватись у світі — це взагалі базове. Як зрозуміти, що правильно, що неправильно.Але чи завжди нам є що сказати?Тому один зі способів захисту дорослих від цього всього, як мені здається, це одразу почати все пояснювати невідомим незрозумілим таємничим світом дітей і підлітків, з яким "нічого неможливо вдіяти".Але є діти та підлітки, які роблять купу всього чудового.Це не обов'язково про героїчні вчинки на війні. Це може бути те, що ми називаємо звичайним: навчання чи робота, і навчання й робота, спорт чи якась громадянська, чи шкільна, чи університетська активність. Є діти, які є частинкою підтримки сім'ї й близьких на своєму рівні (це, до речі, нормально, це і дає той досвід емпатії,  про брак якої ми так бідкаємося).Є діти, які мали сміливість організувати український книжковий клуб в окупації.І є дорослі, які не пам'ятають, яку книжку і коли вони в принципі востаннє читали, живучи у свободі.Я дуже не хочу, щоб склалося  враження, що я даю якесь "технічне завдання" дорослим, як робити "правильно".Це просто роздуми.Бо діти не ростуть самі по собі, у їхньому житті завжди була якась модель, яку вони побачили.Головне запитання — яка.ДжерелоПро авторку. Тетяна Трощинська, журналісткаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.