Search trend "Сергій Куліш"

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Українському дворазовому срібному призеру Олімпійських ігор з кульової стрільби Сергію Кулішу не було рівних на Євро-2025 у хорватському місті Осієк.

На чемпіонаті Європи з кульової стрільби у хорватському місті Осієк капітан ЗСУ Сергій Куліш здобув перемогу. Він змагався зі стрільби з пневматичної гвинтівки на десять метрів. Про це повідомили в Міністерстві молоді та спорту, пише Рубрика. Як розповідають, у фіналі ЧЄ українець перевершив "нейтрального" представника і переміг з перевагою в 0,3 очка. Сергій Куліш здобув перше особисте […] Тhе роst Український військовий Куліш став чемпіоном Європи з кульової стрільби арреаrеd fіrst оn Рубрика.

У хорватському місті Осієк капітан ЗСУ Сергій Куліш здобув перемогу на чемпіонаті Європи з кульової стрільби. Він змагався зі стрільби з пневматичної гвинтівки на десять метрів. Про це повідомили в Міністерстві молоді та спорту. У фіналі ЧЄ українець перевершив «нейтрального» представника і переміг з перевагою в 0,3 очка. Сергій Куліш здобув перше особисте «золото» та […] Тhе роst Військовий Сергій Куліш став чемпіоном Європи з кульової стрільби (ФОТО) арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Сергій Куліш виборов золоту нагороду на чемпіонаті Європи з кульової стрільби, що проходить у хорватському Осієку.

Сергій Куліш здобуває золото чемпіонату Європи. Українська спортивна спільнота святкує визначне досягнення у світі кульової стрільби. Віцечемпіон Олімпійських ігор 2016 року Сергій Куліш блискуче виступив на європейській арені, додавши до своєї колекції нагород золоту...

Сергій Куліш став найкращим у стрільбі з пневматичної гвинтівки на дистанції 10 метрів.

Сергій посів перше місце у стрільбі з пневматичної гвинтівки на 10 метрів

У фіналі Сергій з перших пострілів був попереду, тому впевнено гарантував собі нагороду чемпіонату Європи

У хорватському Осієку триває чемпіонат Європи-2025 з кульової стрільби. У фіналі змагань зі стрільби на 10 метрів з пневматичної гвинтівки тріумфував представник України Сергій Куліш. Повний текст новини

Сергій Куліш: Український стрілець уперше в кар'єрі здобув особисте &quоt;золото&quоt; чемпіонатів Європи з кульової стрільби, результат Євро-2025 у турнірі з пневматичної гвинтівки (10 м) — Суспільне Спорт

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".Сьогодні ми поговоримо про Максима Рильського. Одного з найкращих поетів, найбільш видатних поетів свого часу, і до того ж людину, яка не лише змогла вціліти під радянськими репресіями, під радянським катком, але і стала ретранслятором пам'яті, тією ниткою, яка з'єднала Розстріляне відродження і українських шістдесятників. Я запросила поговорити про Максима Рильського Віру Агеєву, літературознавицю. Максим Рильський Пані Віра написала чудову книжку, яка називається "Мистецтво рівноваги: Максим Рильський та його час". Ми обов'язково поговоримо про мистецтво рівноваги його прихильників і Максима Рильського як прихильника мистецтва рівноваги. Але я почну з його часу. Мене надзвичайно цікавить Київ початку ХХ століття. От просто притягає він мене неймовірно! Я весь час кажу, що у мене, як у киянки, було відібрано цей час, він був підмінений Булгаковим та іншими. Тому я запитую вас про молодого, навіть юного Максима Рильського, який на початку ХХ століття в Києві навчається в приватній гімназії Науменка, читає книжки, спілкується з людьми. Що це був за юнак, що він читав, з ким він спілкувався і хто на нього впливав?Почнемо з того, що всупереч офіційному документу, в якому сказано, що Максим Рильський народився в Романівці, тобто в родинному маєтку Тадея Рильського, насправді він народився в Києві на вулиці Тарасівській. Тадей Ростиславович привіз дружину народжувати до Києва, а потім одразу в Романівку. Так було записано в документах. Отже, Максим Рильський киянин за народженням.За переказом, Микола Лисенко з Тадеєм Рильським заспівали над колискою тихенько "Максим Козак-Залізняк" і так було вибрано ім'я.Максим Рильський – дитина цього кола, українського Києва, цієї старої громади. Його хрещеним батьком був найближчий друг Тадея Рильського Володимир Антонович. Батько рано помер.В цей час Рильський вчився в Києві. Це була дуже елітна, для золотої молоді, дорога гімназія Володимира Науменка. Володимир Науменко - це такий некоронований гетьман тодішньої України, очільник старої громади, видавець журналу "Київська старовина".Отже, школа була гарна, вчили там добре, Максим Рильський лишив прегарні спогади про це. До того ж це таки був Київ декадансний.Я, можливо, здивую зараз навіть вас, тому що зовсім юний Максим Рильський належав до Київського товариства поетів-антропофагів. Страшно. Києвом навіть ширились макабричні чутки, що поети-антропофаги замовляють для своїх вечорів котлети з людського м'яса. А зважаючи на те, що Рильський тоді, ще раз здивую, вчився на медицині - його мама туди запхала, мама хотіла певного фаху для дитини, - таким чином він міг говорити про це професійно. Насправді це такий символістський контекст, це ранній український символізм.Ранній Рильський видав першу збірочку "На білих островах". Ну, що вже більш символістичне? На білих островах - втеча на хмари, білі острови - це хмари над цією грішною землею. Автору було 15 років, 1910 рік.Цю книжку похвалили в рецензії Людмила Старицька, Софія Русова, його гладила по голівці Ольга Драгоманова-Косач. Він ріс вихованцем цього кола, бо тата вже не було.Перша збірочка, з одного боку, не є показовою. Ця збірка, до речі, так само як дебютна збірка Лесі Українки, не показує майбутнього генія, яким він потім став. Йому ж було 15 років.Але Леся Українка її прочитала і благословила. Вона відчула в ньому генія. Вона сказала: "Ось хто напише "Ізольду Злотокосу"". І вона вгадала навіть його майбутній шлях, так би мовити, тому що Рильський починав як символіст. Він писав про гріховні принади.Врешті вийшла збірка "Синя далечінь", одна з найкращих його збірок. Це остання його символістська збірка.На світі є співучий Лангедок,Цвіте Шампанню Франція весела,Де в сонці тоне кожен городокІ в виноградах утопають села.Десь є Марсель і з моря дух п'яний,Десь є Париж, дух генія й гамена;Десь жив Доде, гарячий і ясний;Десь полювали милі Тартарени.Десь острів є, що осіяв Шекспір,Де Діккенс усміхався крізь тумани;В борах сибірських виє дикий звір,Серед Сахари плинуть каравани.О світе мій! О дальній світ дівчат,Що рвуть солодкі грона винограду!Благословен хай буде виноград,Осінній витвір весняного чаду!Ось він, європеїзм Рильського. Рильський європеїст, Рильський бодлеріанець. Він сам сказав в одному з віршів, який у 1918 році вийшов у межах окремої книжечки-ідилії "На узліссі".Я навіть маю таку трошки екстравагантну гіпотезу, але я її можу підтвердити, що "Замісць сонетів і октав" Павла Тичинни - це випад у бік Рильського. Тичина завжди бачив у ньому конкурента. Він дуже ревносно ставився до свого статусу першого поета, це здебільшого між поетами, адже ніхто про октави і сонети, окрім Рильського, тоді не писав. Є ще багато випадів Тичини проти неокласиків.Отже, "Синя далечінь", ідилія "На узліссі". Юний оповідач Максим писав про свою любов до книжкових полиць, де поруч із Гомером Бодлер. Але сьогодні нам ближче Гомер. Це дуже точне самовизначення: де поруч із Гомером Бодлер. Рильський ішов усупереч хронології від Бодлера до Гомера. І коли він переходить до Гомера, це який час? І як це сталося з ним?Про час сказати легко. Це між 1923 і 1925 роками. Це був закономірний шлях, тому що символізм після Першої світової війни вже відходить у всій Європі.По-перше, це втома форми, втома жанру, задовго шукали тих трансцендентних, високих, ідеальних цінностей, а тим часом світ тут і тепер був у всій своїй красі. А тут - Рильський зі своєю любов'ю до природи, як, скажімо, знавець рослин. Такого, як Рильський, варто ще пошукати. Рильський оспівав Київський ботанічний сад. Хто в нас ще знав, що є в ботанічному київському саду? Він такий природолюб, взагалі він епікуреєць, життєлюб. І ось з 1923 року, навіть з 1922-го починається в Києві голод. Київ 1920-1921 років - це мертвий Київ, час, коли голод був навмисне зорганізований окупантами, коли навколо міста стояли чекістські "загранотряди". Микола Зеров - у Баришівці. У цей час Рильський учителює в Романівці. І він починає листування з Миколою Зеровим. Рильський, по-перше, за освітою мав би бути залюбленим неокласицистом, адже гімназія Володимира Науменка - це ж гімназія з добрим класичним вишколом. У 1923 році вони повертаються всі до Києва. І ось тоді Рильський уже приєднується до кола, яке було напівсформоване, скажімо так. Тому що Зеров уже мав ім'я. Зеров видавав журнал "Книгар". І Зеров врешті старший за Рильського. Зокрема, до цього кола належав і Борис Якубський. Отож вони вони збираються разом, Рильський доєднується до цієї спільноти. А вона вже називається якось? Уже окреслюється як неокласики чи ні?Віра Агеєва. Фото: thеukrаіnіаns.оrgСлово "неокласики", або "П'ятеро з Парнасу", вживали не дуже недоброзичливі критики як глузливу назву. До речі, цікава знову таки деталь: ще один київський гімназист, ровесник Рильського Ярослав Івашкевич, обирає польську ідентичність, їде до Польщі, але він теж там стає скамандритом, стає поетом-неокласиком. Очевидно, ну, це якось пов'язано може бути з самою українською історією чи з київською освітою. Так чи так, Рильський - поет культури. І від символізму він дуже органічно переходить до сонетів, до гекзаметрів. Тоді почалися літературні вечірки. Одна з таких широко описана, до речі, на початку роману "Місто" Підмогильного. Коли хлопці ведуть своїх подруг побавитися на забаву, то вони їх проводять на бульвар Шевченка, 14, де збиралися літературні вечірки, і той критик Світозаров, то, звичайно ж, Микола Зеров. На ці вечірки ходив так само Рильський. І, крім всього іншого, Максим Рильський - блискучий майстер епіграм і всяких присвятних віршів. Скажімо, Рильський-неокласик - це поет, зорієнтований на солодкий світ.Чи янголи нам свічі засвітилиПо довгих муках безсердечних літ,Чи ми самі прозріли й зрозумілиСолодкий світ?Оцей солодкий світ після всіх випробувань, після війни, після голоду і всіх виснажень. Повернення до солодкого світу для Рильського - це повернення до світу культури. От якщо шукати поетів культури, то це неокласики і це, звичайно, Рильський. Мене треба зупиняти, я могла би Рильського напам'ять довго. Читайте, тому що це так чудово слухати! Віра Агеєва. Фото: thеukrаіnіаns.оrg Тому довго не будемо, але щоб вловити Рильського неокласика. Був такий дивовижний день: 28 липня 1922 року, коли в Романівці Рильський пише, здається, сім віршів за один день. Це унікальний випадок психології творчості. Серед цих віршів прегарний опис, один з моїх улюблених текстів Рильського, самого поетичного процесу, самого акту письма, як гомерівського бою:Буває день: в запоні попелястійГаї й сади. Заплакане вікно.Але душа – як підліток у рясті,Як молоде вино.Впрягає коней в жовту колісницю,Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,І діл буденних розбива в’язницюОсяяним мечем.І виїжджає в степ. Басують коні,У небі блискавки горить зигзаг, –І військо розцвіта на оболоні,Неначе повний мак.У Рильського розцвітання квітки - це неокласичний питомий образ, це завжди поява твору.Насправді Рильський дуже органічно поєднував різні стилі. Так, він від Бодлера до Гомера, але він ніколи не полишав Бодлера врешті зовсім. Я, може, ще раз здивую, я сьогодні в статусі людини, яка дивує: у Рильського є трошки прегарної прози. І в нього там є образ такого бодлеріанця Сержа, вочевидь автобіографічний. Вони називали своє товариство, свою, так би мовити, неокласичну спільноту кораблем "Арго". Вони себе називали аргонавтами.Мені цікаво, власне, про аргонавців запитати, про цей корабель в морі літературних дискусій, звинувачень в морі пролетарських поетів. Я правильно розумію, що неокласики не дуже реагували і не брали участь у літературних дискусіях і боях? Чи це я просто недостатньо читала? Я ніде не бачила, щоб вони відбивалися від звинувачень чи відповідали активно. І що це була за позиція така? Бо всі, хто вивчав українську літературу, розуміють, що якраз тоді тривала ця велика літературна дискусія, в 1920-х роках.Насправді варто дивитися в іншій перспективі, бо Микола Хвильовий, якого вважають центральною постаттю літературної дискусії, пішов в учні до Миколи Зерова. Хвильовий на широкий загал поширював ідеї, які були вироблені в середовищі київських неокласиків. Тобто це були київські ідеї. Ми це знаємо з листування Зерова і Хвильового. Ось чому, коли Хвильовий публікує перший памфлет, його підтримує Микола Зеров і видає цілу збірку "До джерел" - це його статті з літдискусій.Рильський майже не писав, трошки писав, але небагато, статей у нього майже немає, але він був блискучим на цих літературних диспутах, які відбувалися знов-таки у бібліотеці ВУАН. Цей знаменитий в ході літдискусії диспут в травні 1925 року, там виступали Рильський, Підмогильний, Зеров. Рильського звинувачували в тому, що він перекладає нікому не потрібного старозавітного Міцкевича. І, як в стенограмі написано, комсомолець з села Сергій Жигалко звинувачував Рильського, після чого Рильський вийшов на трибуну і спитав, на якому хронологічному віддаленні Міцкевич від Маркса, бо Маркс і Міцкевич дуже близькі в часі.Певно Сергій зрозумів, що тут можна дуже сильно прогоріти.Починаючи з 1926 року, коли вже почалися політичні звинувачення, в них була дуже правильно вибудована стратегія, хоча вона їх не врятувала. В них була стратегія: вони відійшли від дискусії, від політики, вони хотіли лишитись на маргінесі в такому культурницькому русі. Вони перекладачі, вони редактори. Неокласики ж не були організації, їм не треба було хлібних карток, реєстрації. Рильський тоді дуже добре заробляв перекладами лібретто, бо йшла українізація опери.Я правильно розумію, що коли Хвильовий каже "Дайош Європу", то це, власне, на це його наштовхнув, зокрема, і Микола Зеров.Абсолютно! Ми це бачимо з листів. Сама ця концепція культурно-історичних епох, яку геніально поширив Хвильовий і дав дуже добрі метафори, була вироблена в Києві. Вона була вироблена якраз в зерівському середовищі. Звідки Хвильовий міг це в Харкові виробити? Це було вироблено в Києві.Я читала про Хвильового  у вашій книжці "Мистецтво рівноваги", що є свідчення Рильського слідчому про його розмову з Хвильовим. Розкажіть, що це була за розмова і чи є інші якісь свідчення про контакти Рильського і Хвильового, про їхні розмови?Є! Микола Хвильовий написав про це в листі до Миколи Зерова. Там я про це і читала. Отже, це ж до середини 1920-х років вони досить зневажливо ставилися до цих загроз. Їм здавалося, що це не може бути загрозою, адже це надто примітивно.У 1923 році до Києва приїжджає делегація столичних музичних харківських письменників. Там йшлося про ініційоване Семенком об'єднання всіх письменницьких сил, такий лівий блок. Але об'єднання не відбулося. І Микола Хвильовий прочитав зі сцени театру "Я (Романтику)". Він читав фантастично, адже був дуже харизматичною постаттю. От тоді Хвильовий став, так би мовити, авторитетом для киян. І більше того, у Хвильового вистачило гідності піти в учні до професора Зерова. Ті листи, які Софія Федорівна Зерова зберегла, листи Хвильового до Зерова, їх 26 штук, здається, вони дають дуже багато. І там Хвильовий описує Зерова, бо Рильський приїхав до Харкова з рекомендацією Зерова. Вони зустрілися, випили, як пише Хвильовий. Рильський дуже добре знався на алкоголі. Він був взагалі цінителем різних життєвих радощів. Дуже гарно поговорили, сподобалися один одному.Однак Рильський належить до іншого кола, ніж Хвильовий. Це зрозуміло. Рильський до пролетарської літератури взагалі не мав стосунку, тоді як Хвильовий на початку до неї мав стосунок.У 1926 році, коли дискусія переходить в політичний регістр, вони на маргінесі, вони будуть перекладати, вони будуть не лізти в політику. Ці мотиви є і в Зерова, і в Рильського, але їм не дали цього зробити. Рильський, між іншим, найдовше удавав, що весь цей балаган його не стосується.До 1929 року включно від збірки "Під осінніми зорями" 1918 року і потім "Синя далечінь", "Крізь бурю і сніг", "Тринадцята весна", "Гомін і відгомін", "Де сходяться дороги". Збірки одна іншої краще. Таких мало в нас. Він піднімається все вище і вище. Рильський з кожною збіркою відходить від символізму, він більш поет предметності. Рильський - блискучий поет предметності, він вміє через речі передавати настрій.Максим Рильський Він думає, що оце відсторонення заховає його?Так, мовляв, ми не ліземо в політику, а ви нас не чіпаєте. Але це ж була не та влада. Рильський втримався так до 1929 року. Рильський - поет кохання, поет природи, поет культури. Один з моїх улюблених віршів Рильського цього періоду акме, як його називають, другої половини 1920-х років, називається "В агамемноновім золоченім шатрі" - за назвою першого рядка.Вірш починається з того, що в агамемноновім золоченім шатрі вожді зібралися. Вони радять раду, вони зараз підуть на Трою, кому ж судилося вбити Паріса. В заключній строфі сонета ми розуміємо, що Рильський нам показує момент, ось зараз Гомер напише так, як він напише, і тим самим визначить розвиток європейської культури на століття. Ось вона, влада поета. Врешті ніхто не знає, як дослівно було біля стін Трої. Але ось буде так, як напише Гомер. І з цим Рильський вже визнаний в своєму колі поет, Зеров його називає стерничим їхнього неокласичного корабля. Він найкращий, найсильніший їхній поет.Так до 1929 року Рильський все удавав, що це його не стосується. Тичина вже від 1923 року спитав, може і собі поцілувати пантофлю Папи. Рильський таких питань не ставив, і за нього довелося серйозно взятися.Зараз продовжимо, коли за нього взялися, за що і що врешті сталося. Хочу запитати про Сковороду. Маланюк каже про те, що Рильський - це правдивий друг Сковороди. Ви так само казали. До Сковороди багато хто звертався: і Валеріан Поліщук, і Павло Тичина, і Юрій Клен, і багато інших. І ви казали, що це натяк на Сковороду. Чому його пов'язують зі Сковородою? В чим подібність для вас?Сковорода був, без перебільшення, культурним героєм першої половини 1920-х років. Вони шукали європеїстів. Шевченко для них не був європеїстом. Це інше питання з того, що колись Маланюк знову таки казав, мовляв, якби ми в 1917 році знали про Шевченка те, що ми знаємо зараз, то ми були б інакшими. Але на противагу цьому народолюбному українофільству, вони підносять якісь інші ідеали. Вони шукають європеїстів. Вони переформатовують цей моноцентричний канон на поліцентричний, і поруч із Шевченком ставлять Сковороду і Куліша. Сковорода в цьому каноні так і лишився. Пантелеймон Куліш за рівнем таланту не міг встояти біля Шевченка. Він потім просто зникає з цього. Але станом на середину 1920-х років було саме так.Отже, Сковорода для них, зокрема для Рильського, - це епікуреєць. Сковорода - це філософ, врешті. Сковорода - це бароко. Вони всі захоплені бароко. Ви зараз скажете, що я говорю нісенітницю, але річ у тім, що для українських неокласиків український класицизм багато дати не міг, бо в нас класицизму багато не було.І вони двома пригорщами беруть з бароко образи саду і винограду, в Рильського вони теж барокового походження. Сковорода для нього важливий. А Рильський - поет культури.Уже навіть в роки Другої світової він напише свої знамениті рядки "Благословенні ви, сліди, не змиті вічності дощами, мандрівника Сковороди з припорошілими саквами". Є багато спогадів про Рильського. Він був дуже світлою людиною. Рильський зумів пройти крізь цю підлу добу,  і він єдиний пройшов майже безгрішним. Це унікально.Я теж увесь час вражаюся цим "майже безгрішним пройшов". І кажуть про те, що він навіть не боявся контактувати з людьми, які поверталися з таборів, він не боявся підтримувати цих людей.Він зумів. Це дивовижно сьогодні, тому що Бажан, скажімо, дуже великий поет, але Бажан мав свої контакти з владою. Він це потім відпрацьовував мозольно, так би мовити. А Рильський не спокусився жодною посадою, Рильський дистанціювався від влади.Починаючи з 1919 року, коли київські чекісти розстрілюють Володимира Науменка, закінчується тим, що один за одним арештовуються і фактично гинуть всі неокласики. Він поселяється в Роліті, і там же теж арешти. Ми розуміємо, що там відбувається. Ви пишете в книжці про те, що один із журналістів Вадим Охременко скоює самогубство в Роліті. Тобто це все відбувається на його очах. До того ж, якщо я правильно розумію, то він же був у Кремлі тоді, в 1943 році, коли Довженка громили за кіноповість "Україна у вогні". Він тоді був головою спілки, і тому його туди примусово відправили. Все це відбувалось на очах: знищують Довженка в Москві. А він людина, зрозуміло, тонка і дуже чутлива. Чи є якісь свідчення, як це на нього впливало, як він це все зміг пережити, цей жах?Почнемо з того, що Рильський пережив ув'язнення. Його арештували у 1930 році, в рамках процесу СВУ. Він півроку відсидів у Лук'янівці. Як він звідти вийшов, я питала, ніяких свідчень родина не має. Це ще порівняно були такі вегетаріанські часи. Це ж не 1934 рік навіть. А 1930 рік - це процес СВУ. Отже, він відсидів і, ймовірно, що його дружина Катерина Миколаївна якось змогла добитися цього, бо вона дуже клопоталася. Слідчий його відпустив зі словами, що "ви наш ворог, але сказано вас відпустити". І ось тоді Рильський, переживши цю травму, в дуже соцреалістичній поемі "Марина" 1936 року описав долю поета Тибурція, якого ні за що ні про що, не вбив нікого і не вкрав нічого, хіба що в Кохановського рядок, але його ув'язнюють і він перебуває в тюрмі. І це дуже автобіографічно, там до деталей автобіографічно.Я це називаю "послання з кораблетрощі": кидають пляшку в море, хтось підніме і прочитає. Рильський натякає, в нього тексти з подвійним дном. Його поставили перед фактом: або він гине або (підкоряється, - ред). Взагалі ким були радянські поети? Вони були пропагандистами, вони були на державній службі з непоганою оплатою й з комфортним життям, але з дуже небезпечним існуванням.У вас є чудовий розділ у книжці "Мистецтво рівноваги", який ви назвали "Психоаналіз соцреалізму". Він мені дуже сподобався, можливо, найцікавіший для мене розділ тому, що мені дуже цікаво було, як вони переживали це ламання. І ви говорите про те, що було в людей багато психічних проблем і розладів. Це пора, яку називають психологічною пандемією.Але в Рильського це інакше. Я весь час думаю про те, як Максим Рильський разом із Левком Ревуцьким пишуть пісню про Сталіна. От чи є якісь свідчення? Бо мені здається, ми вчора навіть говорили про це в одному товаристві, хтось казав, що вони, напевно, реготали, коли разом писали, інші кажуть, що навряд чи вони сміялися.Ні, є ж свідчення, я ж ніби це описала. Отож Рильський вийшов з тюрьми, і у 1932 році виходить збірка "Знак терезів". Це збірка зламу. Ми ще пам'ятаємо "Яблука доспіли, яблука червоні" чи "Нашу шлюбну постелю квітчали троянди пахучі". І ось збірка "Знак терезів", і тут Рильський, який звертається до себе самого. "На сонці мертві та бліді. Твої ієрогліфи-тайни. Хвала залізу і руді.  Живіть і радуйтесь комбайни". Це теж Рильський. Звичайно, що це іронія, сарказм навіть. Так само і "Боротьба за цукровий буряк варта більш, ніж бороня з вітряками". Це самопародія.Я зацитую пісню про Сталіна, яка починається з "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить". І там є такі рядки: "Уперед полком єдиним, більшовицька сила йде, льотом сталінським орлиним мудрий вождь усіх веде. Пурпуровими вогнями нам новий сіяє час, слово Сталіна між нами, воля Сталіна між нас". Якби про мене хтось таке написав, я би розуміла, що це знущання. Ця влада як адресат, що вони думали про це? Ви там теж цікаво про це пишете.Я теж думала про це. Моє відчуття, моя гіпотеза, влада ж не була аж такою дурною, щоб не розуміти, що це може бути не щиро. До речі, Тичина, я маю гіпотезу, писав щиро. Рильський ніколи щиро не писав. Рильський вдягав машкару і відпрацьовував, так би кажучи, обов'язкову програму. І краще бути нещирим в такій ситуації.Тому, я думаю, що владі йшлося не про щирість. Їм йшлося про підкорення, мовляв ми тебе поставили на коліна і ти співаєш те, що ми тобі сказали, вже що ти там співаєш, що ти там думаєш - це твоя справа.Між збіркою "Знак терезів" і "Третім цвітінням", яке ми теж заторкнули пізніше, це було чверть століття повного мороку для нього? Між 1932 і 1957 роками у Бажана не було, здається, жодного доброго вірша, у Тичини теж не було жодного доброго вірша, Рильський єдиний був дуже тоненьким струмочком. Це не те, що він міг зробити, у нього відібрали можливість самореалізації, його знищили, як поета, але Рильський продовжував неокласичну лінію. Тобто, з одного боку, "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить", але з іншого боку 1934 роком датований прегарний вірш "Шопен".Шопена вальс... Ну хто не грав йогоІ хто не слухав? На чиїх устахНе виникала усмішка примхлива,В чиїх очах не заблищала іскраНапівкохання чи напівжурбиВід звуків тих кокетно-своєвільних,Сумних, як вечір золотого дня,Жагучих, як нескінчений цілунок?Він лишався поетом. Тичинна зламався, тому що він хотів щиро оспівувати трактористів. Він щиро писав пісню трактористів, я так вважаю. І тому Тичина не зміг після смерті Сталіна піднятися. Тичина не піднявся як поет. Рильський піднявся, шкода, йому часу не вистачило. Бажан написав свої найкращі вірші в 1970-ті роки. Він молодший за Рильського на 10 років.Хочу запитати про "Третє цвітіння". Я правильно розумію, що це дивовижне абсолютно повернення в поезію дуже зрілого поета. Це дуже рідко буває, коли людина вибухає такою прекрасною поезію під кінець життя.Ні, так само з Бажаном. В них просто відібрали 25 років. У наших геніїв, навіть ті, хто не загинув, у них відібрали 25 років. Звичайно, що вони були травмовані, крім всього іншого. Рильський уникав наближення до влади. У нього, до речі, було багато образів. Інколи він просто грав роль блазня свідомо. Він часто образ блазня вводить у свою свої сюжети 1930-х років: поет-блазень при князівському дворі, придворний поет при королях. Він був свідомий цієї своєї ролі. Моя версія: Тичина не був все-таки таким поетом глибокої культури, як Рильський.Тичина не зміг триматися на рівні свого дуже великого таланту. А Рильський, як поет культури, зберігав себе як поет, він блискучий перекладач. Найбільш відома збірка "Троянди й Виноград", але це не найкраща збірка в тому періоді "Третього цвітіння". Найкраще - це "Голосіївська осінь", "Зимові записи".Рильський свідомий  своєї еволюції. Сама ця метафора "Третього цвітіння", він пише про троянди, які розквітають у вересні, під вересневим теплим сонцем: "І тримаємо в секреті, чому так любимо цвітіння третє". Це такий вже повів старості, як він каже. А наші поети не часто доживали до літнього віку. Отож ці мотиви від людини, яка наприкінці життя, яка прощається, тужить за молодістю. Такого в нас дуже мало, і Рильський унікальний по своєму поет.Але він в останні роки його життя, я правильно розумію, був дуже вшанований владою, так? Це правда, що документи йому на ділянку в Голосієві сам Сталін підписував? Є такий апокриф, є такий переказ. Так чи так, це було дуже складно.МБ: Він їздив на ВМW.З ВМW якраз не проблема. Так, Максим Рильський їздив на ВМW.Хто жив у ті часи, той розуміє, що це означає.Причому в Києві тоді було взагалі автомобілів, може, кілька сотень в кращому разі.Жив в Роліті, так?Але і в Роліті жили всі. Рильський, написавши пісню про Сталіна,  врятував собі життя. Правда, був ще один епізод: була якась божевільна київська комсомолка, яка весь час писала доноси  особисто Сталіну. Отримавши від неї лист про те, що націоналісти "розпорязалися" в Києві і треба з ними розібратися, там був названий Рильський, нібито Сталін спитав Хрущова, чи дійсно Рильський націоналіст.І тодішній очільник українських чекістів Успенський вже підготував орден на арешт. Але Хрущов нібито сказав, мовляв, як Рильський може бути націоналістом, якщо його пісню про Сталіна співає вся Україна.Це який рік?Це приблизно 1937 рік. І ось під час війни в Уфі Рильський пише, може, найкращу українську поему ХХ століття, одну з найкращих українських поем ХХ століття, - "Я страшенно люблю мандрівку в молодість".Мандрівка у молодість Рильського - це така згадка про молодість, про дорогих людей, про Володимира Антоновича - його хрещеного батька, про родину, про Тадея, а Рильський знав собі ціну: "Я син того Тадея", і про брата Івана, про все це середовище. Це блискуча поема, абсолютно блискуча.І тут іронія в тому, що за поему "Мандрівка в молодість" Максим Рильський отримує Сталінську премію. Але Антонович - націоналіст, ворог. Очевидно, або не читали, коли Сталінську премію давали, або не второпали, хто такий Антонович, може, забули вже.Але це говорить також про Рильського і про те, наскільки для нього це було важливо, що він не боявся. Рильський ніколи не пропускав можливості, він унікальний у цьому, згадати дорогі імена - це його стратегія. Він не був людиною, яка йде, так би мовити, в бій у лоб. Але він зробив дуже багато, неймовірно багато отакими дипломатичними операціями, скажімо так. Все ж таки, чому він вцілів? Ви теж пишете про це в книжці, про різні стратегії. Чому його стратегія виявилася правильна?Чому Рильський вцілів? Я вважаю, що тут великий фактор випадковості. З іншого боку, владі потрібні були великі поети. Стільки великих поетів вижило, тому що їм потрібні були співці. Сталін хотів, щоб про нього майстри співали, а не графомани.А по-третє, Рильський був дуже делікатним в людському, в особистісному спілкуванні. Його дуже любили. Єдине що Максим Рильський в родинному колі часто казав, що він живе з почуттям вини, адже хлопці загинули, а він живий.Рильський зробив неймовірно багато, тому що саме Максим Рильський і Микола Бажан стали тим мостом, тими ретрансляторами, які розказали неосвіченим юним шістдесятникам, які скарби від шістдесятників приховали. А кому він це розказав?Рильський дуже опікувався Павличком. Павличко швидше неокласик, неокласичного типу поет. Рильський опікувався Вінграновським, тут з подачі Довженка, так би мовити. Але він взагалі дуже багато розповідав. Розмов було дуже багато. Вони ділилися книжками. Потім Рильський же дуже багато видав репресованих. Це ж він готував видання Миколи Зерова. Він робив дуже багато непомітної роботи: видавничої, перекладацької, популяризаторської.У Рильського дуже щаслива пора "Третього цвітіння". Він визнаний поет. Він дуже любить Голосіїв, він плекає свої троянди. І його Голосіївська осінь, його лист до загубленої адресатки, його туга за молодістю, його останні вірші - це поетичний заповіт. Для нього було щастям бачити, що він плекав свій сад і цей плеканий сад вродив щедрим врожаєм.

Стрілець із Черкащини Сергій Куліш сфотографувався з українськими захисницями для календаря. Участь у проєкті також взяли інші олімпійські чемпіони та призери