Search trend "З Днем матері"

Sign up, for leave a comments and likes
News filter
День святої Анни: вітання, вірші та картинки
Одне із найважливіших зимових свят - день святої Анни - за новим церковним календарем в Україні відзначають 9 грудня. Цього дня зазвичай вітають іменинниць, названих на честь праведниці. Теплі та щирі вітання зі святом Анни зібрала Gаzеtа.uа. Вітання зі святом Анни у картинках ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Традиції святкування Різдва у світі: хто першим заніс ялинку до будинку та створив адвент-календарі Вітання зі святом Анни у віршах Я Тебе вітаю, мила Анна, Бо ангел твій святкує іменини, Від рідних я бажаю радості й тепла, щоб доля ніжно цілувала щогодини, Щаслива будь у колі друзів та родини! А ще бажаю я тобі любові і добра! На многії і благії твої літа! *** Ангел твій зиму приносить, І для тебе в небі просить: Долю добру, незрадливу, Ще й достатку цілу ниву, У сім'ї любов та шану. Із днем ангела, Анно! *** Анну, з днем Ангела щиро вітаю, Блакитного неба і щастя без краю! Здоров'я прекрасного, дуже міцного Везіння, терпіння і ласки від Бога! Хай Ангел тебе береже й захищає, І долі щасливої в Бога благає. Хай радість і усмішки в серці квітують, А люди хороші добро хай дарують. *** Хай ангел життя твоє оберігає, Біда нехай тебе не знає, Хай горе від тебе тікає, Друзі нехай не лишають. І щоб усім ворогам на зло Тобі завжди у всьому везло! Вітання зі святом Анни у прозі Вітаю з Днем ангела Анни і в це світле свято від душі хочу побажати миру, радості, достатку і здоров'я, добробуту, любові, гармонії і щастя. Нехай у житті завжди буде місце для доброї справи і справжнього дива! *** З Днем ангела Анни! Бажаю, щоб затишок і гармонія завжди панували в твоєму домі, щоб успіх супроводжував усі твої справи. Нехай настрій буде чудовим, а квіти і подарунки близьких людей будуть радувати! Любові і радості, щастя і натхнення! *** Вітаю тебе, Ганнусю, з днем Ангела і бажаю, щоб за допомогою його молитов влаштувалися всі твої справи, і ти знайшла б спокій і тут, і в майбутньому житті. Нехай сам Господь Бог береже тебе на многії і благії літа. Ще раз зі святом! *** Вітаю із Днем Анни! Нехай світле ім'я матері Пресвятої Богородиці стане твоїм захистом та життєвим оберегом. Нехай зберігає тебе, дарує надію, чистоту помислів, силу щирої віри, мир та душевний спокій. Підготовка до новорічних свят розпочинається завчасно. Це завжди вимагає багато часу та коштів. Проте, якщо планувати покупки заздалегідь, можна суттєво заощадити та уникнути метушні перед святом. Деякі продукти не тільки добре зберігаються, а й можуть стати вигідною інвестицією завдяки сезонним знижкам.
we.ua - День святої Анни: вітання, вірші та картинки
"Шахед" летить зі швидкістю 180 кілометрів на годину" - як українські "відьми" захищають небо України
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
we.ua - Шахед летить зі швидкістю 180 кілометрів на годину - як українські відьми захищають небо України
Як бойові "відьми" полюють ночами на "Шахеди" - фото і відео
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
we.ua - Як бойові відьми полюють ночами на Шахеди - фото і відео
"Я собою закривала дітей" - як бойові "відьми" полюють ночами на "Шахеди"
На Київщині працює унікальний підрозділ протиповітряної оборони, де більшість добровольців - жінки. Їх називають "Бучанськими відьмами". Вони проходять бойову підготовку, освоюють кулемети, працюють у мобільних вогневих групах і виходять на нічні чергування. Їхня ціль - дрони-камікадзе. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на чергуванні підрозділу й поспілкувалася з доброволицями. Дізналася їхні історії, як вони вчаться збивати ворожі дрони і чому вирішили долучитися до "Бучанських відьом". ДОБРОВОЛИЦІ Біля штабу на світанку добровольці Бучанського ДФТГ збираються разом. Поки чекають командира - пʼють каву, спілкуються, виносять у двір важкі рюкзаки. Нова група готується заступити на добове чергування. Більшість військових тут - жінки. На плацу за штабом всі збираються на шикування. Одягнені у піксель, теплі шапки або кепки, добровольці стають у дві шеренги. Обличчя стомлені, але зосереджені. Про поточну ситуацію розповідає начальник штабу Бучанського ДФТГ полковник Андрій Верлатий - статний чоловік із суворим поглядом. Сьогодні він відʼїжджає на фронт, тому має обмаль часу. - На сьогоднішній день у підрозділі 150 осіб, із них 93 - жінки, близько 12 - чоловіки. Інші посади поки що вакантні, тому зараз ми проводимо доукомплектацію особового складу, - розповідає після шикування Верлатий. - Основна маса нових заявок - це жінки. Я розумію, що з огляду на підвищення мобілізаційних заходів в Україні, у нашому підрозділі, можливо, невдовзі всі 100% особового складу становитимуть жінки. Підрозділ Бучанського ДФТГ був сформований після початку повномасштабного вторгнення. На початку у його складі переважали чоловіки. - У той час ми фактично мали дві повні роти особового складу, і це все були чоловіки. Наразі всі чоловіки, які були в добровольчому формуванні, несуть службу в різних підрозділах ЗСУ та з честю виконують свої завдання, - підкреслив начальник штабу. - Частина бере участь у заходах протиповітряної оборони. За весь час існування нашого підрозділу ми збили сім шахедів: три чорних і чотири білих. Варто зазначити, що три з цих дронів були знищені жіночими або спільно з жіночими групами. Для виконання завдань "Бучанські відьми" використовують мобільні вогневі точки - пікапи, оснащені кулеметами "Максим". Їхнє основне завдання - патрулювання території та оперативне реагування на ворожі повітряні цілі, що становлять загрозу. У підрозділі служать жінки різного віку та професій. Вони поєднують бойову діяльність із повсякденним життям, роботою та сімейними обов'язками. Чергують доброволиці за графіком доба-три. - Через те, що у більшості з них є діти, вони не можуть повноцінно долучитися до ЗСУ. Але вони вмотивовані й таким чином роблять усе, щоб внести свою частку в захист країни, - наголошує Верлатий. - Багато дівчат, які доєднуються до підрозділу, проходять курс молодого бійця, починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - в основному сухопутка або Нацгвардія. І ця тенденція тільки зростає. Сьогодні навіть у Покровську є дівчата, які виконують завдання по забезпеченню обладнання другої лінії оборони. Вони зголосилися піти добровольцями. Щоб вступити у підрозділ, найголовніше - бажання й мотивація, пояснює начальник штабу. А також - не мати відкритої карної справи й важких психічних захворювань. Починають розуміти службу й підписують контракт з підрозділами ЗСУ - Усе підтягується. Наприклад, "Валькірія" уже кулемет сама споряджає. У нас немає проблем з тим, щоб людина не дійшла до виконання завдань. Ніхто не перегружає, колектив завжди може допомогти, - додає Андрій Верлатий. - Але це звичайна служба. Єдине, що ви йдете не в казарму, а можете повернутися до своєї сімʼї. Також у підрозділі служать чоловіки, яких демобілізували. Це переважно бійці з пораненнями чи ампутаціями, які не можуть виконувати бойові завдання. Однак вони вмотивовані продовжувати захищати країну добровільно. Андрій Верлатий розповідає, що волонтери й територіальна громада підтримують підрозділ, зокрема допомагають з автівками. - Завдяки співпраці з мером і територіальною громадою, маємо одне з найбільш забезпечених добровольчих формувань в Україні, - наголошує він. - Допомагають також міста-побратими інших країн. Народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк запрошує для навчань закордонних досвідчених інструкторів, зокрема з Франції, які мали десятки виходів в Афганістані, Сирії. Їх дуже важко запросити, але таки вдається. СТРІЛЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ Після шикування жінки розходяться. Складають речі у пікап і мінівен, одягають бронежилети, беруть із собою зброю. Зі всією амуніцією доброволиця Лідія із позивним "Булочка" носить цивільний невеликий рюкзак. - Ноутбук сина потрібно занести в ремонт після чергування, - пояснює жінка. Лідія проживає в Бучанському районі. Вона долучилася до підрозділу, коли дізналася про набір у кінний патруль, але цей напрямок ще не був запущений. Замість цього Лідія обрала мобільну вогневу групу, яка спеціалізується на знищенні шахедів. - Я попросилася в групу МВГ - це мобільна вогнева група. Мені тут сподобалося, я тут із початку червня. Основна мотивація - захист країни, - наголошує жінка. - Багато чоловіків зараз йдуть на фронт, і я розумію, що хтось має залишатися тут, підтримувати спокій. Перший досвід поводження зі зброєю був для Лідії складним і хвилюючим. Вона зізнається, що раніше навіть не тримала автомат у руках. - До цього я зброї ніколи в руках не тримала. Коли вперше взяла автомат, руки трусилися, серце калатало. Навіть жартували, що мене до дерева прив'язати треба, щоб я не впала. Це було страшно, адже це не іграшка, - зізнається. - Але згодом я швидко освоїлася. Найбільше запамʼятолося чергування, коли ми виїхали на бойову позицію в поле, а все небо було червоне - шахеди летіли, ракети летіли. Ми були тоді групою, з кулеметом. Я тоді працювала з автоматом. Влучити в шахед складно: він летить зі швидкістю 180 км/год, треба стріляти на випередження, вираховувати траєкторію. Лідія не боялася за себе, проте хвилювалася, щоб усі цілі знищили й вони не могли завдати шкоди. - Страх був за те, що він може прилетіти в цивільний будинок, у дитячий садочок чи в лікарню. Ми не могли цього допустити, - каже вона спокійно і впевнено. - Наш командир казав, що у жінок є сильний інстинкт оберігання, і саме це стало основою для створення підрозділу. Мої діти у мене під захистом Нічні чергування також уже увійшли у звичку. Після служби жінка повертається до повсякденних справ. - Спочатку це важко, але організм адаптується. Головне - дотримуватися зміни: доба через три. Три доби вдома я сплю спокійно, міцно, - розказує доброволиця. - Але тут, на чергуванні, я постійно у бойовій готовності. "Булочка" виховує чотирьох дітей, наймолодшому - сім років, а найстаршому - сімнадцять. Діти звикли до її служби і підтримують її вибір. Вони пишаються тим, що їхня мама військова. - Мені з дитинства подобалася військова справа, тут є дисципліна, - говорить Лідія і наостанок додає, - Коли я на чергуванні, то відчуваю, що мої діти у мене під захистом. "ЗМОЖУ ДАТИ ВІДСІЧ" У сосновому лісі спокій порушують лише рівномірні кроки та стишені голоси. Перед чергуванням "Бучанські відьми" пройдуть чергове навчання зі злагодженості. Інструктор підпалює цигарку й чекає, поки жінки зберуться. - Перевірте, щоб в автоматах немає патронів, - дає вказівки з техніки безпеки він. Це - меткий чоловік низького зросту у темних тактичних окулярах. На підборіддя опустив чорний баф. Імені не називає та просить не фотографувати. Жінки стають рівним строєм, уважно слухаючи інструктора. Усі вдягнені в камуфляж, перед собою тримають зброю, на бронежилетах видніються шеврони. За ними простягається густий ліс, крізь який пробивається сонячне світло. Прохолодне повітря наповнене запахом хвої й свіжої землі. Кроки відлунюють глухо. У тиші чути, як клацає зброя. Між деревами вириті окопи й капоніри, височіють земляні насипи. - Готуємося! Зброю на огляд! - віддає команди інструктор. - Пусто! - відповідають жінки по черзі, виходячи зі строю, щоб перевірити автомати. Коли хтось збивається чи робить щось не так - група починає все знову. На полігоні встановили модульні будинки, лазню й кухню. Із коминів повільно клубочиться дим, зникаючи на сонці. Кілька будинків поставили колом, щоб вийшов внутрішній дворик. Там розмістили склад, накриття для дров, місце для відпочинку. Біля модулів поставили старі мʼякі крісла, столи й лавки. Подекуди імпровізовані ґанки прикрили покривалами, щоб не задувало холодне повітря. Нових завдань, гріючись на сонці, чекає мешканка Гостомеля Світлана. Вона лише нещодавно приєдналася до "Бучанських відьом". Жінка розповідає, що хотіла вступити до війська до Великої війни. Працює менеджеркою з обліку й поєднує постійну роботу зі службою. Якщо чергування припадає на робочий день, то колеги її підміняють. - Я побачила в інтернеті про підрозділ, побачила "Валькірію", Валентину, і вона мене дуже надихнула, - говорить Світлана, посміхаючись очима. - Думаю, якщо не можу бути на передовій, то хоча б тут можу допомогти. Хлопцям і дівчатам, які зараз на передовій, дуже складно, бо ворог наступає. Якщо, не дай Боже, знов на нас підуть з Білорусі, то я хоч буду знать, що зможу дати якусь відсіч і захистити людей. З кожним днем стаю сильнішою Під час чергувань Світлана виконує наземне патрулювання. У підрозділі є кулеметники, однак у разі необхідності вона може збити ціль з автомата. - Ми тренувалися стріляти по гелевому шарику, який піднімали на нитці. Він рухається від вітру, і ти вчишся влучати в рухому ціль. У мене вийшло з першого разу! Тут можна і жити, і спати. У нас є кухня - готують борщі, супи, плов, макарони. Є польова лазня, яку, за потреби, можна розтопити. Хоча це трапляється рідко, в основному влітку, - зазначає вона. - Під час чергувань намагаємося навчатися чомусь новому: стріляти, бігати, проходити смугу перешкод. Іноді буває фізично важко. Я до служби не тренувалася, але зараз відчуваю, що з кожним днем стаю сильнішою. Після огляду зброї доброволиці групою мають обстежити територію. Стають у пари, прикриваючи одна одну зі спини. Військові імітують пересування в бойовій обстановці. Усі сконцентровані, крокують злагоджено. Лише час від часу жінки тихо сміються, жартуючи між собою. Тепер інструктор дає команду штурмувати ворожі позиції. Жінки групою розходяться по лісу. Ступають тихо й обережно, лише чути поодинокий тріск сухих гілок під важкими чоботами. Олена "Акума" у спорядженні й касці підходить до ворожого окопу - її прикриває посестра. Напарниця кидає гранату в окоп. Потім Олена стає на коліно, прицілюючись із автомата. Жінки захоплюють ворожого командира. - Рухаємося тихо, - коментує тренер. "БОЙОВІ ВІДЬМИ" У перерві дівчата годують цуценят, що живуть тут, на позиції. Доброволиця Валентина "Валькірія" нахиляється до одного, простягаючи руку. Цуценя піднімається на задні лапи, легенько торкаючись її долоні. Валентині 51 рік. Якось вона дізналася про набір жінок до мобільної вогневої групи. І ось уже пʼять місяців служить у підрозділі. Валентина - ветеринарний лікар за освітою. Але вирішила змінити своє життя і присвятити себе захисту країни. - Навчаюся зараз володіти зброєю, кулеметами. Ми всі чергуємо, - розповідає жінка. - Зараз покинула роботу і зосередилася на вивченні тактичної медицини. Усе своє життя присвячую нашому підрозділу. Ми всі змінилися, бо змінилися реалії. Просто займатися своїм повсякденним життям не вийде, бо воно залежить від того, як хлопці стоять і боронять наші рубежі. Але у бійців залишилися тут сімʼї, діти, а сюди долітає ця св*лота, ці шахеди. Тому комусь потрібно тут стояти. До Великої війни Валентина жила звичайним життям, але російська окупація її селища змінила все. Вона з родиною пробула в окупації близько трьох тижнів. - Цього було достатньо, щоб побачити і почути всі жахи. Ми знали, що твориться в Бучі, що відбуваються розстріли, вбивають чоловіків і навіть дітей. Чекали, що і до нас прийдуть, бо їх було багато, - згадує "Валькірія" початок повномасштабного вторгнення. - Колони техніки йшли по нашому селищу. Ми не знали, що робити. Була тривожна валізка, запаси води, але сиділи, як жертви. У Валентини троє дітей. Через їхній будинок літали ворожі снаряди. У середині березня родина вирішила виїжджати. На шляху вони бачили зруйновані будинки, підбиту техніку та загиблих. - Ми їхали через два блокпости. Це було в середині березня, надворі -10, а навколо горіли будинки. Дитина бачила загиблих, але, здається, пам'ять стерла ці моменти. Тоді було дуже страшно. Ми бачили наших хлопців, яких було зовсім мало. Це не було так, як зараз - великі підрозділи. Там стояли по п'ятеро, по троє, хто у формі, хто в цивільному, - говорить вона здавленим від сліз голосом. - Нас їхало восьмеро в одній машині, з нами була собака. Ми взяли мінімум речей - більше забирали живих. Того дня нам пощастило: нашу колону не обстріляли, хоча ми проїжджали через два ворожих блокпости. Валентина зупиняє розповідь, щоб перевести подих від важких спогадів і зізнається, що після таких подій її життя змінилося назавжди. Пізніше вона вирішила долучитись до "Бучанських відьом", щоб захищати свою громаду. Командир дає наказ, орієнтири - і ми працюємо - Ми працюємо на чергуваннях, у темну пору доби виявляємо цілі акустично та за допомогою планшетів. Видно, як дрони підлітають, їхню швидкість і напрямок. Командир дає наказ, орієнтири, і ми працюємо, - пояснює "Валькірія". - Під час мого чергування таких випадків не було, але дівчатка, які були до нас, змогли збити три шахеди. Вони, мабуть, дізналися, що у нас тут такі підрозділи - такі "відьми", і тепер часто облітають нас. Назва "Бучанські відьми" виникла з перших днів існування підрозділу. Однією з перших жінок у групі була власниця шеврону із зображенням відьми. Їхній екіпаж стали називати "бойовими відьмами", а згодом ця назва поширилася на весь підрозділ. - Мої перші тренування далися важко. Жара, ми в броніках і зі зброєю. Треба було бігти по колоді, під якою прірва, - із посмішкою ділиться Валентина. - Інструктор допоміг, то я раз-другий - а потім: "Давайте ще". Зараз уже спокійно виконую завдання. Навчаємося на кожній ділянці, а сьогодні з групою буду як командир і працюватиму на планшеті. Є на чергуванні кулеметниця, помічник кулеметника, охорона периметру. У нічний час є людина, яка керує ліхтарями для моніторингу неба. ФЕЄРВЕРКИ І ПАНІЧНИЙ СТРАХ Після перерви жінки вирушають на вогневу позицію. Закидують у пікап спорядження, перевіряють на справність кулемет. Залазять у кузов, і як тільки той рушає - міцно тримаються руками за борти. Мотор пікапа працює гучно. Кузов хитається на дорозі. Раптом авто різко зупиняється, здіймаючи пісок і пил. Навколо розкинулось сухе й потріскане поле. Жінки швидко збирають кулемет, заливають всередину воду й заряджають набої. Помічниця кулеметниці Олена "Акума" розповідає про використання кулемета "Максим". - Кулемет "Максим" було створено у 1883 році, модернізовано у 1910 році, і зараз у нас зразок саме цього року. Це архаїчна зброя, але вона потужна, страшна і зла. Навіть наш президент відзначав, що мобільні вогневі групи, які використовують цю зброю, дуже ефективні, - говорить вона, зничуючи плечима. - Ми маємо дешеве знаряддя, яке може знищувати шахеди. Адже збивати їх ракетами Раtrіоt невигідно, це все одно що айфоном цвяхи забивати. Прицільна дальність кулемета становить до 1 км, ефективна - до 3 км. Швидкість пострілу - понад 600 куль за хвилину. Завдяки охолодженню водою "Максим" може стріляти майже безперервно. Проте Олена визнає, що використовувати цю зброю складно через її вагу, яка становить 27 кг без води, і ще більше - із водяним охолодженням. - Кулемет важкий, його доводиться переносити вдвох. Ми виїжджаємо на позиції, і вже на місці збираємо його, бо турель не витримала б наших доріг, - пояснює "Акума". - Ми переміщаємося по полях, по ямах, часто на великій швидкості. Робота мобільних вогневих груп передбачає оперативну реакцію на загрози. Групи не виїжджають на кожну повітряну тривогу чи ракетну небезпеку, оскільки їхнє завдання - збивати дрони. - Виявлено ворожу ціль! - голос командирки звучить різко, і військові швидко займають позиції. Рудоволоса військова повертає кулемет. "Акума" на платформі підводиться, щоб підстрахувати, а "Валькірія" біля пікапу моніторить інформацію у планшеті. - По виявленій цілі три корпуси вперед безперервним - вогонь! - постріл кулемета розрізає повітря, залишаючи сліди диму у повітрі. Після "знищення" цілі жінки розбирають зброю. Кулеметниця Тетяна зі співзвучним позивним "Таяна" важко дихаючи злазить з кузова авто. У бронежилеті працювати важко, зізнається, бо він не адаптований під жіноче тіло й важкий. Тому час від часу жінка припіднімає його, щоб зняти напругу. "Таяна" родом з Ірпеня, де й застала початок повномасштабного вторгнення. У підрозділі "Бучанські відьми" вона вже понад п'ять місяців. - Моя мотивація долучитися до підрозділу - це перемога. У мене діти живуть за кордоном через війну. Загинув чоловік, брат чоловіка, а мій племінник зник безвісти. Через усі переживання у матері стався інфаркт, і вона також померла&hеllір; - розповідає вона швидко, щоб приховати емоції. - Моє житло зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, і я була змушена відправити дітей за кордон. Вони вже два з половиною роки там, і повернутися зможуть тільки після перемоги. Тому для мене перемога - це головне. На початку повномасштабного вторгнення з родиною вона перебувала всього за сто метрів від блокпоста "Жираф". Ховалися в офісному приміщенні, і в один із днів росіяни вдарили по цій будівлі. - Я собою прикривала дітей. У мене була тільки одна думка&hеllір; щоб діти не злякалися, коли будуть скидати моє тіло з себе. Я віддавала собі звіт, що можу більше не вийти, але моє головне завдання було, щоб діти залишилися живими, - каже вона. - Для дітей війна - це величезна психологічна травма. Коли ми опинилися в Іспанії, там у середині березня було національне свято. Вони запускали феєрверки безперервно. Але мої діти через пережите ховалися між ліжком і стінкою. Це був панічний страх. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною Тетяна вивезла дітей, але у квітні 2022 року повернулася в Україну, щоб після деокупації Ірпеня та Бучі допомагати відновлювати міста. Спершу почала волонтерити, очолювала громадську організацію, яка допомагала родинам захисників і загиблих військових. - Війна пройшла по мені дуже боляче, але це тільки зміцнило моє бажання діяти. Після обстрілу в Костянтинівці, де я була волонтеркою, зрозуміла, що просто бути в тилу для мене недостатньо. Коли дізналася, що "Бучанські відьми" набирають дівчат, одразу зателефонувала. Пройшла співбесіду, підписала контракт - і тепер я тут. Цей підрозділ став для мене справжньою родиною. Всі дівчата тут більше, ніж сестри. Ми робимо важливу роботу: збиваємо шахеди, які несуть із собою біль і руйнування. Я не хочу, щоб вони приносили більше страждань. Ситуація на фронті зараз критична, каже наостанок "Таяна". - Боюсь, це не закінчиться швидко. Ми не віддамо їм своє, а вони не зупиняться на тому, що взяли, - пояснює доброволиця. - Для багатьох війна закінчилася. Я коли прийшла у підрозділ, то мала основну роботу, а добові чергувала тут. Від багатьох людей чула: "А нащо воно тобі треба?" або "Це твоє хобі - воно заважає". Ну якщо це моє хобі, то давайте всі такі, як я, кинемо його й побачимо, де ми будемо? Військові обережно зістрибують із платформи, прикривши брезентом кулемет. Завершився черговий день підготовки. У полі запанувала звична тиша. Лише на дорогах видно сліди від коліс. Військові збираються, піднімають з сухої трави рюкзаки, а вкритий пилом пікап чекає на наступний виїзд.
we.ua - Я собою закривала дітей - як бойові відьми полюють ночами на Шахеди
Перемога над вигоранням, мільярд на розваги і баклан на вечерю – 5 книг про те, як досягти неможливого
Ґреґ Маккеон. Без зусиль. Досягайте важливого легше. – К.: Наш Формат, 2024Свого часу автор цієї книжки (а також світового бестселера "Есенціалізм"), який відкинув усі неважливі справи і зайнявся тільки пріоритетними, відчув, що більше "не вивозить". "Я не в порядку", - сказав він дружині. Батькові есенціалізму, вчення якого надихало інших, бракувало енергії, щоб проводити бізнес-тренінги, спілкуватися з дітьми, підтримувати хвору доньку, яка згасала з кожним днем. Йому здавалося, що він самозванець, адже його ідеальна концепція тріщала по швах: вибрав найпріоритетніше, та тепер почувався виснаженим. Усі справи й обов’язки немов стали набагато складнішими. В результаті й з’явилася нова книжка Ґреґа Маккеона "Без зусиль", яка не спростовує "Есенціалізму", а поглиблює його розуміння. Вона про те, як досягати важливого легше, а часто - і без зусиль. "Ми думаємо, що для мегауспіху потрібно робити щось важке, складне, - звіряється автор. - Але насправді потрібно шукати такі можливості, що будуть надзвичайно цінними й водночас простими та легкими. Звісно, є приклади, коли люди добивалися успіху попри все. А що, якби на кожного, хто досяг успіху героїчними зусиллями, був інший: той, хто теж досяг успіху, але його стратегія була не такою героїчною й давала менше шансів потрапити в новини? Візьмімо, для прикладу, Воррена Баффета, одного з найуспішніших інвесторів в історії. Він описував свою інвестиційну стратегію в Веrkshіrе Наthаwаy так: "бездіяльність на межі ліні". У Веrkshіrе Наthаwаy шукали інвестиції, котрим було легко сказати "так": нескладні бізнеси, якими легко управляти і в яких є конкурентна перевага в довгостроковому масштабі". Таким чином, якщо вам знайомий стан, коли хочете робити більше важливого, але бракує енергії, або коли ви докладаєте титанічних зусиль — а результати все одно стоять на місці чи навіть падають, або набираєте швидкості, але не наближаєтеся до цілі - ця книжка буде вам особливо на часі. Принаймні прочитати її буде точно не важко.Річард Темплар. Правила всього. – К.: КМ-Букс, 2024Якщо всюди зрікаються правил, ламають штампи і позбуваються стереотипів, демонструючи, як це легко, то у цій книжці не все так просто. Для того, щоб щось зламати, треба це спочатку створити, збудувати або вигадати. А для цього слід дотримуватися сяких-таких правил. Хоч би й законів світобудови, інакше будь-яка конструкція – фізична чи розумова – завалиться ще задовго до її демонстрації на публіці. "Скажу, що написати цілу книгу цих традиційних мудрих порад було зовсім не важко, - згадує автор. - Це не ті правила, які обов'язково слід порушувати щоразу; радше, їх не слід сліпо дотримуватися, тому що вони діють лише час від часу. Ви можете заперечити -- я б точно заперечив, -- що в такому разі це не зовсім правила, а, ймовірніше, поради". Хай там як, але "Правила всього" Річарда Темплара – це збірка 10 головних правил із кожної з попередніх книг автора, що охоплюють широкий спектр тем, як-от робота, менеджмент, життя, багатство, виховання дітей, любов і багато інших. Це чудовий ресурс для тих, хто бажає покращити різні аспекти свого життя, дійсно продумана добірка життєвих навичок. Жодних чарівних трюків — але величезна доза здорового глузду й відмінна мотивація. Ідея полягає в тому, щоб використовувати "Правила" для вироблення власних правил і звичок для внесення змін у своє життя. Більше того, не все просто у цих правилах з їх дотриманням. "Скажу, що написати цілу книгу цих традиційних мудрих порад було зовсім не важко. Це не ті правила, які обов'язково слід порушувати щоразу; радше, їх не слід сліпо дотримуватися, тому що вони діють лише час від часу, - нагадує автор. - Ви можете заперечити -- я б точно заперечив, -- що в такому разі це не зовсім правила, а, ймовірніше, поради". Більше того, автор аж ніяк не догматик чи суворий традиціоналіст, і головна його книга, виявляється, ще не написана. "Я вже давно колекціонував традиційні правила, - розповідає він, - які, з мого досвіду, насправді не були ефективними і які я вважав правилами, що просто необхідно порушувати. Ну, знаєте, щось на кшталт "умій постояти за себе" або "насамперед думай про свої інтереси". Якби зібрати ці правила разом, вони були б корисними для всіх гравців за Правилами. Зрештою, щоб здобути таку впевненість у своїх силах, аби йти власним шляхом урозріз із загальноприйнятими порадами, потрібен час -- а іноді й ціле життя".Сара Мосс. Фігури світла. – К.: Лабораторія, 2024Авторка цього роману – майстриня (і професорка) креативного письма, і варто визнати, що її проза таки здатна творити образ не лише вікторіанської Англії ХІХ століття, але й учасниць тогочасного феміністичного руху. Принаймні головна героїня роману Сари Мосс "Фігури світла" справді "креативно" ставиться до свого оточення, яке довело її до того, що звичайнісіньке столове начиння таїть загрозу для життя. Чи насолоду задля спокути? Адже вона так сильно потребує спокою у світі, де любов та схвалення знищені матір’ю, що перетворює власне життя на біль. І єдиний спосіб втамувати його - нищити власне тіло. "Вона прокинулася з думкою про ножі, на сніданок їла тільки кашу, бо навіть ніж для масла міг би здатися на кривду, - дізнаємося ми подробиці "вікторіанського" існування. - Вона продовжує думати про ножі. Дитина продовжує плакати. Вона — слабка. Вона — нетіпаха. Дитина її перемогла. Вона боїться виходити з дому, щоб не купити настоянку опіуму, а якщо лишиться, то тут є ножі. І камін. І сходи. І вікна. Високо, під самісіньким фронтоном. Дитина плаче. Вона не може взяти її на руки. Через вікна. Через сходи. І не може піти. Через ножі. Через настоянку опіуму. Тому вона стоїть тут, у дверях, а дитина плаче. Дитя викликає у неї лихі думки. Своїм криком закликає її до вічних мук. До народження дитини вона була сповнена світла". Насправді розумна й наполеглива дівчина втягнута в одвічно програшну боротьбу за схвалення та прихильність власної матері — суворої релігійної фанатички, яку хвилюють лише голод бідних і порятунок повій. Навіть коли Еллі стає однією з перших жінок-студенток, яким дозволено вивчати медицину в Лондоні, матері цього недостатньо. Такий вже він є - реальний портрет епохи контрастів - бідність проти багатства, суворість проти елегантності, колір проти темряви, ув’язнення проти демонстрації, шлюб проти проституції. Своєрідна і дуже "креативна" гостросюжетна історична оповідь про життя жінок під час раннього руху за виборче право у згадану епоху вікторіанської Англії.Лорен Ашер. Мільярдери з Дрімленду. Книга 1. Дрібним шрифтом. – Х.: Віват, 2024На самому початку цієї книжки бачимо зібраний авторкою плейлист до роману, в якому  "Таkе а Сhаnсе Оn Ме" АВВА сусідує з "R U Міnе?" Аrtіс Моnkеys і "34+35" Аrіаnа Grаndе. "Дівчатам, які мріють зустріти принца, але в результаті закохуються в негідника" - приблизно так можна зрозуміти з такого добору, про що саме "Мільярдери з Дрімленду" Лорен Ашер. За сюжетом, після смерті Брейді Кейна, відомого можновладця, Ровену й двом іншим його онукам зачитують заповіт. Слід зважити, що хлопець вже мав такий досвід. "Ця історія потрапила на перші шпальти газет, бо я кинувся у відкриту могилу своєї матері, - згадує він. - Відтоді минуло понад двадцять років, і хоч я цілковито змінився як особистість, моя огида до скорботи нікуди не зникла. Оскільки я наймолодший онук покійного дідуся, то від мене очікують стояння струнко й непорушно під час тризни. Однак це майже неможливо, бо моя шкіра свербить так, наче мене запхнули в дешевий поліестеровий костюм". Хай там як, для того, щоб отримати спадок, онукам багатого дідуся потрібно виконати певні умови. Зокрема Ровену випадає завдання повернутися до тематичного парку розваг "Дрімленд" й обійняти посаду директора на пів року. І саме тут цому доведеться віднайти тут частину себе, яка колись могла мріяти й творити, адже у "Дрімленді" він знайомиться із Захрою Ґуліан, яка тісно співпрацювала з дідусем Ровена до його смерті. Невдовзі він пропонує їй вакансію, на яку вона й сподіватися не могла. Ровен відчуває, що разом із Захрою він зуміє налагодити справи парку. Попри свою ненависть до лицемірних багатіїв, вона приймає його пропозицію роботи. Стосунки Ровена й Захри складаються напружено Нова співробітниця викликає в онука Брейді Кейна суперечливі почуття, які змушують його зіткнутися з жорсткою правдою про те, яким бізнесменом Ровен є тепер. І яким може стати в майбутньому, якщо захоче. Що ж буде далі, коли Захра вирішить дати багатію непростий урок?Джессіка Ру. Орнітографія: Ілюстрований довідник із пташиної символіки та легенд. – К.: АrtНuss, 2024Птахів у цій книжці таки багатенько - від вільшанки до павича, від чаплі до голуба - як вибрати кращого? Як взагалі визначити птаха – за дзьобом, крилами, хвостом? Пригадується, герой Гашека, замінивши на час відпустки редактора "Світу тварин", легко впорався із цим завданням. На гілку якого дерева всівся птах, це й буде його назва. Навіть якщо на горіх всілася звичайнісінька сойка, все одно буде "горішник звичайний". Щоб такого не сталося, видано таку книжку, як "Орнітографія" Джессіки Ру, в якій авторка зображує сто видів птахів у найдрібніших деталях, супроводжуючи кожен з них стислим дослідженням його символізму у фольклорі, міфології та історії. Тобто так само, як у нашій згадці про Гашека - з літературними алюзіями, метафорами і порівняннями. Тобто до кожної ілюстрації птаха, крім орнітологічних подробиць, додається літературна цитата. Наприклад, до "баранця звичайного" (як до "горішника", так), який має значення: "Впертість". "Давня китайська приказка говорить: - повідомляє авторка. - "У двобої між баранцем і молюском виграє рибалка". В одній байці баранець клював молюска, а той узяв та й сховався в мушлю в дзьобі птаха. Жоден із них не хотів поступатися, тож рибак, який саме проходив повз, спіймав обох у сітку та з'їв на вечерю". Але нам, звичайно, пасує баклан. Без будь-яких тюремних конотацій. І насамперед тому, що значення у нього: "Успіх, перемога". "У поемі Гомера "Одіссея" морська німфа перевтілюється в баклана й так допомагає дістатися до берега головному героєві, який зазнав корабельної аварії, - нагадує авторка. - За норвезькою ж народною творчістю, душі загиблих у морі повертаються до своїх близьких у подобі бакланів. Цей птах асоціюється із силою та успіхом, а ще є популярним геральдичним символом, який можна побачити на гербах різних європейських країн". Подивимось? Тобто, як завжди – почитаємо?
we.ua - Перемога над вигоранням, мільярд на розваги і баклан на вечерю – 5 книг про те, як досягти неможливого
Дружина Мірошниченка сказала, коли ведучий вдочерить їхню четверту дитину
Дружина ведучого Тімура Мірошниченка - Інна - поділилась подробицями всиновлення дев'ятирічної Ангеліни. У своєму Іnstаgrаm блогерка зазначила, що сама оформлювала опіку над дівчинкою. "Оформила у нотаріуса згоду на усиновлення своєї дитини. Це у нас розпочинається другий етап. Відносно Ангеліни я - мати-одиначка. Зараз збираємо пакет документів для органу опіки, аби вони дозволили чоловіку всиновити дитину дружини. Після цього окрема судова справа внутрішньосімейне всиновлення", - написала жінка. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Нарешті відчуваю баланс" - Ірина Горова прокоментувала розрив співпраці з Потапом Додала, що за півроку Мірошниченко офіційно стане батьком Ангеліни. "Бо поки записаний у свідоцтво "зі слів матері". Звучить складно, але все це було легше, ніж Тімуру на три місяці відмовитися від відряджень заради школи усиновлювачів", - підсумувала багатодітна мати. Раніше Мірошниченки показали, як вітали Ангеліну з днем народження. Дівчинці виповнилося дев'ять років. Пара опублікувала зворушливе відео й присвятила доньці теплі слова.
we.ua - Дружина Мірошниченка сказала, коли ведучий вдочерить їхню четверту дитину
Могилевська поділилась, як проводить час з прийомними доньками в Буковелі: сімейні кадри
Співачка Наталя Могилевська повезла своїх прийомних доньок на гірський курорт Буковель. Відповідними кадрами з відпочинку у Карпатах виконавиця поділилася в Іnstаgrаm. "У виставі "Доньки", яка, до речі, 14-го буде в Києві, я розповідаю про самі незабутні моменти в дитинстві. Прогулянки з батьками у парку, гойдалки, солодка вата та газована вода&hеllір; Дуже хочеться, щоб у моїх дітей таких спогадів було якомога більше", - написала співачка у дописі під відео. Могилевська з доньками Софією та Мішель купують м'які іграшки, відвідують атракціони, зокрема тюбінг - спуск, де можна кататися на спеціальних надувних кріслах. Переглянути цей допис в Іnstаgrаm Допис, поширений Наталія Могилевська (@nаtаlіyа_mоgіlеvskаyа) Утім співачка не показує обличчя дівчат. На всіх світлинах закривала доньок або ж знімала їх зі спини. Підписники висловили захват від артистки. "Як Вам личить материнство! Завжди була і є в захваті від Вас: як від співачки, так і жінки. Ви завжди сяяли, як зірочка. А зараз дивлюся - Ви стали ще яскравішою" "Безмежно радію за Вас. Яка ви молодчинка, двом діткам подарували щастя зростати в люблячій родині". Як мило спостерігати за Вашими щасливими моментами з донечками. Бажаю якнайбільше щасливих моментів, днів, років...". Щоб бути найкращою мамою не потрібно пройти через вагітність і роди... Наталю ви на всі 1000% справилися з задачею бути гарною мамою, і заповнити життя дітей своєю любов'ю". "Малюкам повезло з мамою Наталкою". Чомусь кожне ваше відео з дітьми викликає сльози. Так це до душі пробиває. Це не тільки ви їх врятували, а і вони вас". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Могилевська відверто розповіла про захоплення прийомних доньок і чи планувала подвійне усиновлення Крім того, Наталя Могилевська повідомила, що доньки під час канікул побували ще й у дитячому таборі. Там вони купалися у басейні на горі, зійшли на найвищу Говерлу, билися подушками на рингу Берінчика, грали у футбол, гоцали на квадроциклах, і бісилися на Хелловін. "Супер! Супер! Супер! Пообіцяла дітям, що поїдемо взимку", - сказала артистка. Раніше Могилевська показала, як Мішель привітала її з днем народження. Артистка опублікувала зворушливе відео, на якому дівчина дякує зіркові матері.
we.ua - Могилевська поділилась, як проводить час з прийомними доньками в Буковелі: сімейні кадри

What is wrong with this post?