Тренд пошуку "День Обіймів"

Лариса, хазяйка квартири, де ми живемо, питає із Сорренто: "Ви ж ховаєтеся під час повітряних тривог?".

Сказати, що ми легковажні – ні. Пригадую слова Олега, мого колеги та друга, який мешкає в Харкові: "На кожну реагувати – життя не вистачить. Просто живеш, займаєшся своїми справами і знаєш: прилетить у будь-який момент".

У телеграм-каналі: "Тривога тривала 16 годин 40 хвилин у Полтаві. Це була найдовша повітряна тривога в Полтаві за час війни".

У телеграм-каналі: "Мешканка зруйнованої багатоповерхівки у Львові:

– Ви чули тривогу?

– Ну а як же ж.

– Не спускалися?

– Ні, хрестилася".

Я бачу, як кішка реагує на звуки за вікном – прокидається й дивиться, настороживши свої капловухі вуха, у той бік, де бахнуло. Так само, як і я, усі ми.

У телеграм-каналі: "У Полтаві увечері 22 березня близько 19:30 на вокзалі затримали два потяги у напрямку Києва. Один із них їхав від Харкова до Хелма. Пасажирів евакуювали на Київському вокзалі через повітряну тривогу. Для області була загроза ударних російських БпЛА. Люди чекали понад 2 години, танцювали під час евакуації на платформі біля потяга. Вимушена зупинка потяга через дронову загрозу перетворилася на імпровізований танцмайданчик".

Сьогодні прокинувся о пів на п'яту від гучного дзижчання за вікном. Мабуть, літав низько. Потім пролунав вибух, вікна й двері здригнулися. Потім ще кілька, десь далеко.

Позавчора влучило в термінал "Нової пошти", дружина й донька кажуть: було гучно, – але я проспав.

Дружина по роботі їде туди, куди вже багато разів прилетіло.

За вікном деренчить, наближається.

"О, летить. Ні, їде".

У телеграм-каналі: "Коли тривоги, літає над будинком, і тут машина їде прибирати дороги, це жах", – коментар до "Всім комунальникам, що миють дороги – пасіба, всравсь🥰".

"Вибухи, працює ППО. Мотоциклісти, як ви мені дорогі в такі моменти 🤬". Коментар: "Як зараз, шаболда поряд, і ці газують, хрін зрозумієш що, може, на зниження йде падла".

"Трамп під час виступу злякався птаха, бо переплутав його з дроном🙃"

"Ой-ой. Я подумав, що це дрон. Зараз їх роблять у всіх можливих розмірах – вони можуть бути дуже руйнівними", – сказав президент США".

Сусідська розумна собачка Муся при слові "шахед" біжить до вікна і дивиться на небо. Як і усі ми. Але коли вдарила ракета, її трясло. Як і нас.

На вулиці, зустрічаючись: "Ви вчора чули?" Так, було голосно і літало перед цим, як реактивний літак. Або "Ні, я проспав, четверта ранку" – "А я чув!" І заснути вже не міг після вибухів.

Здається, хто б не зустрівся, першою фразою – "У вас гучно було?" Гучно у всіх, якщо не сьогодні, то вчора. І буде завтра, коли зустрінемося.

З аспірантом поговорили про книги: запускається польський маркетплейс – і без жодного переходу: "На "Мотелі" позавчора з вашого боку вночі, так?"

У поїздах тільки й розмов:

""Дві ракети на Київ". Прочитала, і одразу – бах! бах!"

"Я у підвалі сиділа, дали відбій, виходжу – …"

"Під'їзд, як конструктор, склався".

"А тварини, і домашні, і в лісах – хто їх рахував? Біль, суцільний біль у повітрі. Величезний біль".

"Тра-та-та! Тра-та-та! Веземо чижа й кота, мавпу та собаку, півня-забіяку і папугу кольорову – от компанія чудова!"

""Тра-та-та, тра-та-та" – це обстріли та прильоти, все інше – переселенці".

""Тра-та-та" вони теж везуть із собою".

"Не звикнеш. Сусідка у Харкові нікуди не виїжджала. Дуже боїться, як тривога – виходить у спільній коридор. Щоразу. І сидить там, доки не закінчиться. Багато годин. Разом із іншою сусідкою. Та на початку війни виїжджала до дочки до Швейцарії, через півроку повернулася. Теж боїться дуже, коли тривога – одразу в коридор. І так до відбою там сидять разом. Інших сусідів на їхньому поверсі немає, усі виїхали".

Засинаю в плацкарті під ці історії, щось сниться з таким же сюжетом, прокидаюся – розмови ті самі:

"Та ушмалило так, аж загуло по землі".

"Сусіди добрі були. Дівчинка у них".

"У дворі фотографії обгорілі розкидані. Це все, що лишилося від дому. Від цілого життя".

"Якби не собака, якби не вийшла з нею гуляти".

"…прилетіло".

Історії не закінчуються, їх накопичилося в кожного багато. Поїзд їде та зупиняється серед поля, кричить провідник, усі виходять, над нами кружляє дрон. Буде ще одна історія, розповімо її новим попутникам на зворотному шляху.

"Радіо Свобода": ""У людей немає такого страху перед купівлею нерухомості. Люди звикли, що треба жити сьогодні й не відкладати на завтра. І купують. Ми ні від кого не приховуємо цю інформацію. Ми стоїмо зараз на "шахедному боці". І з цієї панорами відкриватиметься не лише гарне море", – розповідає Олена".

Перші враження від моря найяскравіші. Чекаєш його, їх, щоб запам'ятати надовго. Жити з ними в пам'яті. Повертатись до них часто. Приїхали пізно, четвертий поверх, море з балкону зливається з небом. За цей вид можна все пробачити, всі мінуси дороги та дорогого невибагливого курортного сервісу. На небі тільки й розмов, що про море. Поки зірки не починають падати. Розгорятися та наближатися. Море добре доносить і посилює звуки; може, зірки вибухають у небі, може, вже над тобою. Гуркіт – на все небо та море. Гучно – і так красиво, що з укриття, напівпідвалу з диванами, тягнуться люди дивитись і дивитись. Дочку теж із балкона не виженеш. Та й мене. Коли падають зірки.

На морі тільки й розмов, що про небо. Ідемо з дружиною вранці містом до АТБ і тільки й чуємо: "Усю ніч не спали", "Це страшенно чудово. Така краса". "Дивися сам – небо стає ближче. З кожним днем". Пляж переповнений, виє тривога, просять пройти в укриття, але літо, пляж – ніхто не йде.

Дружина: "Ми стали якимись простими. Радіємо, що вдалося побачити шахед. Зняти вибух. Як персонажі того серіалу, що ви з Надею дивилися, де їх вбивають за величезний приз. Лише без призу. Нас просто вбивають, і все".

Я згадую притчу Моема у п'єсі "Шеппі". Чоловік зіткнувся зі Смертю в Багдаді в натовпі і біжить від неї в інше місто, в Самарру, за сто двадцять п'ять кілометрів, щоб зникнути. Не знаючи, що саме там на нього чекає зустріч з нею.

Ні, ми не легковажні – на пляжі під виттям сирени, балконі з шахедом, що летить. Ми просто вже не біжимо з Багдаду до Самарри – смерть, "тра-та-та, тра-та-та", чекає на нас і там і тут. А небо красиве страшенно.

Ви часто думаєте про смерть – як усе закінчиться?

Скільки разів уявляв: вибух, і мене, і нас зносить ударною хвилею. Або без вибуху, вибух почуємо потім. Або вже не почуємо. Ми сиділи, стояли, готували біля плити на кухні, дивилися у вікно чи йшли з кімнати до кімнати: вибух – і все. Уявляв і на вулиці: я йду чи їду в тролейбусі, вибух. Підходжу до супермаркету, відчуваю тілом, спиною і плечима, і мозком, що може статися будь-якої миті, й зараз. Тут, на підході, в самому супермаркеті – полиці злітають, консерви, пляшки та крупи, падають люди.

Щоразу, коли проходжу повз ТЕЦ, що поряд з нами, з величезних труб якої валить пара, уявляю і з'їжуюся.

Усі ТЕЦ перебиті. Це одна, поряд із нами, залишилася.

У Моема: "Смерть розповідає: "Жив у Багдаді купець. Послав він слугу на базар за товаром, але той прибіг назад, блідий і тремтячий, і сказав: "Пане, на базарі в натовпі мене штовхнула якась стара; я озирнувся і побачив, що мене штовхнула сама смерть. Вона подивилася на мене і погрозила мені. Пане, дай мені коня, виїду з цього міста, сховаюся від своєї долі. Поїду я в Самарру, де смерть не знайде мене". Дав купець слузі коня, сів слуга на коня, встромив шпори йому в боки, і помчав кінь з усіх ніг. А купець пішов на базар, побачив мене в натовпі, підійшов і запитав: "Чому ти погрозила? вранці?" – "Я не загрожувала йому, – відповіла я. – У мене лише вирвався жест подиву. Я не очікувала побачити його в Багдаді, тому що сьогодні ввечері у нас з ним побачення у Самаррі"".

У Моема Смерть рятує героя п'єси і взагалі симпатична. А "дорога до Самарри" легка. Смерть не загрожує, Смерть дивується – нашому нефаталізму, непокорі долі. Ми ніколи не готові до побачення у Самаррі. Бачимо загрозу смерті в жестах її подиву. Але дивує у Моема навіть не те, що Смерть симпатична і людяна, а те, що слуга, Смерть побачивши, якби залишився в Багдаді, на місці, не зустрівся б із нею.

Проходжу повз величезну ТЕЦ неподалік від нашого будинку. Часто повз неї ходжу. І щоразу уявляю, як у неї влітає ракета. Добре бачу це. Відчуваю, на спині волосся дибки встає. Це атавізм, тваринне відчуття небезпеки. Я тварина, у якої піднімається шерсть. А ракета летить. Поки що десь. Кудись. Але я відчуваю – будь-якої миті прилетить.

Проходимо з дружиною повз ТЕЦ до "Маркетопту". А деренчить, наростає. Дивлюсь у телефоні: тривоги немає. А все чутніше деренчить. Кажу: "Хочеш, на той бік перейдемо?" Ледве не додаю: "до Самарри". І все чутніше деренчить, небо чисте, тривог немає. Переходимо дорогу, подалі від ТЕЦ.

Хто як, а я відчуваю це спиною. Точніше, плечима. На них щось навалюється, м'язи напружуються. Як на картинці, алегоричній, Середньовіччя: Смерть стоїть за спиною людини і обіймає її кістлявими руками. Я відчуваю, ці обійми міцні.

У телеграм-каналі: "В Азербайджані поховали студентку медуніверситету Фатіму Ільяс кизи Гусейнову, яка загинула 29 червня у Холодногірському району Харкова. Дівчині було 23 роки. Вона приїхала до Харкова з Німеччини, щоби 30 червня отримати диплом про закінчення університету. Студентка загинула за день до церемонії вручення".

"У німецькій лікарні померла 23-річна випускниця Харківського національного медуніверситету Ннані Адаобі Меріан, яка зазнала тяжких поранень внаслідок авіаудару по Харкову 29 червня".

У коментарях: "Це та дівчинка, яка отримала 90 відсотків опіків тіла, втратила ногу і око. Ну і подругу – азербайджанку".

У телеграм-каналі: "Наслідки атаки рф у Дарницькому районі Києва: серед вулиці тіла загиблих. Попередньо, люди загинули, коли йшли до укриття".

Олег розповідає: стояв біля входу в метро, закурив, і тут гучно бахнуло поряд. Жаль сигарету кидати, щойно закурив, курить далі, стоїть. Бахнуло знову, ближче. Затягнувся міцніше, викинув цигарку, спустився в метро. Шість КАБів тоді прилетіло до того місця. Кожен наступний – ближче до метро.

У телеграм-каналі: ""Не пристьогуйстесь, раптом FPV чи щось таке", – харківські таксисти створюють нові міри безпеки".

Ще більше дивує у Моема, що купець не боїться смерті – йде на базар її шукати, підходить і запитує. Ніби не чекає на нього, як і на слугу, побачення з нею. Очевидно, боїться, як усі ми, але з притчі не видно, там він зі Смертю на короткій нозі.

Померла сусідка зверху. Довго було її не чути. Зазвичай рано зранку починала рухати меблі, сусідка не дуже нормальна. Барикадувалася, боялася злодіїв, самотня. Поліцію викликали, коли трупний запах наповнив під'їзд. Дружину зводив з розуму, все шукала, де кішка напаскудила. Кішка дивилася на неї чесними очима. Поліція не змогла відкрити квартиру: сусідка перед смертю не розбарикадувалася. Дочка Надя, збуджена, була в гущі подій. Прибігала додому попити та розповісти. "Рятувальників викликали! Пожежку з драбиною! Полізуть крізь балкон!" Поки чекали на пожежку, дівчаток віку Наді зібралося людей п'ять. Усі хотіли побачити смерть. Ніхто з них ще не бачив її віч-на-віч. На фотографіях, відео страшних, з війни, бачили, але особисто з нею не зустрічалися. Ми відговорювали: навіщо тобі це, снитися буде потім, це удар по психіці. Але очі в дітей горіли і руки тремтіли від перезбудження. Перша смерть, коли стільки про неї читаєш, бачиш щодня у Телеграмі, стискаєшся від прильотів, думаєш про неї постійно. І ось вона тут за дверима. Ми здалися. Поліція не пускала, але дівчатка все одно прорвалися.

Життя спрощується від війни. Ти стаєш простішим. Просто живеш. Від прильоту до прильоту, відчуття їх у себе за спиною. Віч-на-віч і не відчуєш, просто не встигнеш.

Андрій Краснящих