Тренд пошуку "Суспільне Львів"

Його останній бій на Херсонщині став прикладом виняткової мужності, а рішення, ухвалені за лічені хвилини, змінили хід штурму.

31 серпня 1996 року в селі Сереховичі на Волині народився Володимир Балюк, відомий серед побратимів за позивним “Балу”. Нині село входить до Сереховичівської громади Ковельського району. Тут минули його дитячі роки та навчання у школі.

Про це йдеться в указі Президента України.

Після завершення дев’ятого класу Сереховичівського ліцею імені Ярощука у 2011 році Володимир продовжив освіту в Луцькому правознавчому ліцеї з посиленою фізичною підготовкою. Надалі навчався у Луцькому національному технічному університеті та Університеті банківської справи у Львові. У 2019 році здобув ступінь магістра.

Військова служба Володимира Балюка “Балу”

29 липня 2016 року Володимир Балюк підписав контракт зі Збройними силами України. Він брав участь в АТО/ООС, служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ. Обіймав посаду головного сержанта десантно-штурмової роти.

Позивний “Балу” добре знали у підрозділі. Воїн приділяв багато уваги професійній підготовці, долучався до міжнародних навчань, займався спортом, практичною стрільбою та кросфітом. На змаганнях неодноразово здобував призові місця.

Володя був учасником АТО/ООС, головним сержантом нашої роти. Надійнішого і виваженішого воїна годі було шукати. Спокійний, чесний, справедливий – не було таких питань, які б він не зміг вирішити. У нього завжди все виходило: у службі, спорті та інших справах. “Балу” завжди посідав призові місця у змаганнях із практичної стрільби та кросфіту. Він планував продовжувати й розвивати військову кар’єру.

– офіцер-десантник із позивним “Одін”

Подвиг Героя України Володимира Балюка на Херсонщині

Від початку повномасштабного вторгнення Росії Володимир Балюк залишився у складі свого підрозділу та продовжив захищати Україну. Він воював на Миколаївщині й Херсонщині, прикривав побратимів, евакуйовував поранених, допомагав військовим виходити з оточення та брав участь у знищенні живої сили й техніки російських військ.

На початку квітня 2022 року десантники виконували наступальне завдання на півдні України. “Балу” очолив штурмову групу, що мала просунутися вперед і закріпитися в одному з населених пунктів. Для стримування українських військових російські підрозділи застосували танки, бронетехніку та значні сили піхоти.

5 квітня 2022 року поблизу села Нововознесенське на Херсонщині Володимир Балюк разом із побратимами прийняв важкий бій. Він виявив російську бойову машину десанту, яка наближалася до українських позицій, і знищив її з протитанкового ракетного комплексу Javelin. Згодом із комплексу NLAW воїн уразив ще одну ворожу БМД.

У цьому бою Володимир Балюк знищив близько десяти російських військовослужбовців та дві одиниці бронетехніки. Російські війська почали відходити, ведучи щільний вогонь для прикриття. Під час обстрілу “Балу” зазнав тяжкого осколкового поранення, несумісного з життям.

Мені досі не віриться, що Володі з нами немає. Думаю, що він усе одно десь поруч, просто ми його не бачимо. І вже з неба він допомагатиме нам далі знищувати ворога та гнати його з нашої рідної землі.

– офіцер-десантник із позивним “Одін”

Посмертне звання Героя України

8 квітня 2022 року Володимира Балюка поховали в його рідних Сереховичах. Уже 12 квітня 2022 року указом Президента України сержанту Володимиру Балюку посмертно присвоїли звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”.

Нагороду воїн отримав за особисту мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за вірність військовій присязі. Володимир Балюк прожив 25 років, значну частину яких віддав службі у Збройних силах України. Пам’ять про Героя України з позивним “Балу”, який до останнього виконував свій військовий обов’язок, зберігатиметься назавжди.

Інші теми, які вам можуть сподобатися:

• Історія лейтенанта Василя Ферштея із позивним «Фізрук», який загинув у першому бою поблизу Вербового та посмертно отримав державні нагороди.
• Володимир Зеленський разом із Головнокомандувачем ЗСУ Михайлом Драпатим відвідав Олександрівський напрямок і зустрівся з військовослужбовцями 80-ї Галицької бригади.
• Поліція розслідує розстріл 38-річного жителя села Солонці на Херсонщині, якого, за версією слідства, вбили російські військові під час окупації.

Про це повідомляє Новини.LIVE.

Початок життєвого шляху Андрія Парубія

Андрій Парубій був онуком кулеметника Збройних сил Української Держави та Української Галицької армії. Через службу діда в УПА його родину свого часу виселили до Сибіру на 10 років.

Парубій здобув освіту на історичному факультеті Львівського університету за спеціальністю "історик, викладач історії". Згодом навчався в аспірантурі Львівської політехніки, де вивчав політологію та соціологію.

У 1987–1989 роках працював лаборантом і старшим лаборантом Карпатської архітектурно-археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР.

У 1987–1988 роках також був лаборантом Верхньодністровської слов’яно-руської археологічної експедиції цього інституту.

Ще в молоді роки Парубій долучився до національно-визвольного руху. Він організовував перші в Україні пікети, а в 1989 році був заарештований за організацію несанкціонованого мітингу.

Політична кар’єра Парубія

У 1990 році Андрія Парубія обрали депутатом Львівської обласної ради. Через рік він разом з Олегом Тягнибоком став одним із засновників Соціал-національної партії України, яка у 2004 році змінила назву на Всеукраїнське об’єднання "Свобода".

У 1994–1998 роках Парубій був депутатом Львівської міської ради та очолював депутатську групу.

З 1999 року працював редактором науково-політичного журналу "Орієнтири".

У 2002 році Парубія знову обрали депутатом Львівської обласної ради. Він також став заступником голови облради.

Під час Помаранчевої революції у листопаді–грудні 2004 року Парубій виконував обов’язки коменданта Українського дому в Києві.

У 2005 році він очолив партію "Народний союз "Українці"", яку згодом реорганізували в громадянське об’єднання "Український дім".

У 2007 році Парубій уперше став народним депутатом України. До Верховної Ради VI скликання він пройшов від блоку "Наша Україна — Народна самооборона". У парламенті очолював підкомітет з питань контролю за здійсненням зовнішніх відносин Комітету у закордонних справах.

У 2012 році Парубій вийшов із партії "Наша Україна", а згодом приєднався до "Фронту змін".

У 2012–2014 роках був народним депутатом VII скликання від ВО "Батьківщина", де очолював підкомітет із питань законодавчого забезпечення інтеграції України в міжнародний науковий та освітній простір.

У 2014 році Парубій залишив політраду "Батьківщини". Того ж року на з’їзді партії "Народний фронт" його разом із командирами добровольчих батальйонів включили до Військової ради, яка займалася розробкою пропозицій щодо зміцнення обороноздатності України.

Того ж року Парубія знову обрали до Верховної Ради. 4 грудня 2014 року 313 народних депутатів підтримали його кандидатуру на посаду першого заступника голови парламенту.

14 квітня 2016 року Андрія Парубія обрали головою Верховної Ради України. На цій посаді він працював до 2019 року.

У 2019 році Парубій знову став народним депутатом — цього разу IX скликання від партії "Європейська Солідарність". У парламенті він працював у Комітеті з питань національної безпеки, оборони та розвідки.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Андрій Парубій долучився до територіальної оборони. Зокрема, на початку повномасштабної війни він чергував на блокпосту 206-го батальйону територіальної оборони Києва.

Андрію Парубію присвоєно статус Героя України

У жовтні 2025 року президент України Володимир Зеленський посмертно присвоїв Андрію Парубію звання Героя України.

Так держава відзначила його внесок у політичне та громадське життя країни, а також діяльність, пов’язану із захистом України.

Через рік після вбивства Андрія Парубія в Україні продовжують згадувати його як політика, громадського діяча та колишнього голову Верховної Ради, який протягом десятиліть був активним учасником українського політичного життя.

Справа про вбивство Андрія Парубія

30 серпня 2025 року Андрія Парубія вбили у Львові. Невідомий чоловік, який був схожий на кур’єра Glovo, здійснив кілька пострілів у політика. Від отриманих поранень Парубій загинув на місці.

1 вересня правоохоронці затримали підозрюваного. Ним виявився 52-річний житель Львова.

Сцельніков визнав свою провину та заявив, що скоїв злочин через "помсту українській владі". 

Під час розслідування також з’ясувалося, що чоловік виправдовував російську агресію проти України.

За скоєне йому загрожує довічне позбавлення волі.

Андрія Парубія поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.

Очільник ОП Кирило Буданов заявив, що у Львові з’явилася площа, названа на честь Героя України Андрія Парубія. Це рішення покликане увічнити пам’ять політика та відзначити його внесок у зміцнення й розвиток української державності.

Під час чергового засідання суду показали відео з місць, де правоохоронці знайшли докази у справі. За даними слідства, Сцельніков намагався втопити велосипед у Винниківському лісі, а в закинутій будівлі спалив свій одяг. Також у лісі знайшли водійське посвідчення з його фотографією, але на чуже ім’я. Сам Сцельніков повідомив, що неподалік сховав набої та детонатори для вибухівки, водночас провину у вбивстві не заперечує.

Станом на зараз, йде судовий процес — Франківський районний суд Львова продовжив тримання під вартою Михайла Сцельнікова. Він залишатиметься під вартою до 10 вересня, без можливості внесення застави.

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

У Харкові вийшов друком новий альманах "Літературний ярмарок", який продовжує традицію однойменного часопису 1928-1930 років. До видання увійшли прозові та поетичні твори 33 авторів – 25 українських і восьми іноземних.

Про це розповіли у благодійному фонді Сергія Жадана, пише Суспільне Харків.

Альманах підготували до однойменного літературного фестивалю, який відбудеться у Харкові 28–30 серпня. Серед авторів, чиї твори представлені у новому виданні:

• Марія Матіос,
• Вахтанг Кіпіані,
• Андрій Кокотюха,
• Сергій Жадан,
• Мар'яна Савка,
• Олександр Ірванець,
• Ніка Кожушко.

Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок

Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок

Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок

Видання має не лише літературну, а й візуальну складову. Його ілюстраціями стали роботи учнів харківської студії Аза Нізі Маза. Разом вони утворюють 25-метрове графічне панно з іронічними портретами письменників.

Книгу надрукувало видавництво "Фоліо".

У благодійному фонді Сергія Жадана зазначили, що новий альманах задуманий як символічне продовження часопису "Літературний ярмарок", який виходив у Харкові у 1928–1930 роках.

Ідею першого "Літературного ярмарку" запропонував Майк Йогансен, а Микола Хвильовий розвинув її. Сучасне видання продовжує цю традицію та створює своєрідний діалог між письменниками різних поколінь, передаючи дух "нових двадцятих".

У фонді нагадали про слова Миколи Хвильового з останньої, 12-ї книги часопису 1930 року, коли письменник прощався з читачами:

"Епілогу до цього, останнього нумера «ЛЯ» я свідомо не пишу: я не певний, що за якийсь час «ЛЯ» будучи новим, цілком оріґінальним типом альманаха, не воскресне, і не продовжить свого існування за редакцією письменників наймолодшої ґенерації".

Тепер, через 96 років після виходу останнього номера історичного часопису, "Літературний ярмарок" знову побачив світ – уже з текстами та під редакцією сучасних українських письменників.

У результаті сучасний альманах об'єднав творчі роботи загалом 48 митців. Над дизайном видання працювала Анна Мадунова, а літературне редагування виконала Анастасія Коротка.

↓Читайте також "Жива культура", яку можна слухати: в Україні з'явився подкаст "Укрліт: аудіокниги" У Львові відкрили книгарню-кав'ярню "Сенс": планують проводити презентації, дискусії та діалоги Понад 500 світлин: ССО презентували першу фотокнигу про українських спецпризначенців

The post “Літературний ярмарок” повернувся через 96 років: у Харкові надрукували альманах із творами 33 письменників appeared first on Рубрика.

Відсутність однієї із захисниць змінила перебіг засідання, а обвинувачений заявив, що не готовий виступати без узгодженої спільної позиції.

Про це повідомляє Суспільне.

У Шевченківському районному суді Львова 27 серпня продовжили розгляд справи про вбивство мовознавиці та громадської діячки Ірини Фаріон. Обвинувачений В’ячеслав Зінченко та його адвокатка Діана Кара не виступили в судових дебатах: захист отримав додатковий час для підготовки.

В’ячеслава Зінченка доставили до суду під супроводом Нацгвардії. До початку засідання він розмовляв із Діаною Карою. Водночас інша захисниця, Лариса Криворучко, на слухання не з’явилася.

Клопотання про перенесення розгляду

Суддя Петро Невойт повідомив, що Лариса Криворучко просила відкласти засідання через відпустку. Він також зазначив, що Єдиний реєстр адвокатів містить відомості про зупинення її права на адвокатську діяльність до 5 червня 2027 року. Таке рішення ухвалила Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Вінницької області.

Діана Кара пояснила, що перед засіданням контактувала з колегою. За її словами, Лариса Криворучко оскаржила рішення та вважає свої повноваження чинними. Кара заявила, що не готова одноосібно виступати у дебатах, оскільки саме Криворучко готувала досудову доповідь і погоджувала позицію захисту з В’ячеславом Зінченком.

Після цього суд запропонував обвинуваченому перейти до виступу в дебатах. Зінченко відмовився, пояснивши, що його позицію раніше узгоджували з Ларисою Криворучко, тоді як конфіденційної розмови з Діаною Карою він не мав.

Позиція узгоджена з захисницею Криворучко.

– В’ячеслав Зінченко

Захисту надали час на ознайомлення з матеріалами

Суд оголосив 30-хвилинну перерву, аби В’ячеслав Зінченко міг проконсультуватися із захисницею. Після перерви Діана Кара подала до канцелярії клопотання про відкладення розгляду.

Адвокатка вказала, що для повноцінного захисту їй необхідно вивчити всі матеріали кримінального провадження, зокрема відео- та аудіозаписи судових засідань. Також вона наголосила на потребі погодити із підзахисним спільну правову позицію.

Під час повторної пропозиції виступити в дебатах Зінченко заявив, що 30 хвилин недостатньо для узгодження позиції у справі такого обсягу. Він звернув увагу на відсутність адвокатки, з якою обговорював захист раніше, а також висловив бажання викликати свідка для виступу в дебатах.

Діана Кара запевнила суд, що не прагне затягувати процес. Вона попросила надати час для підготовки, оскільки фактично залишилася єдиною захисницею у справі та потребує можливості належно опрацювати матеріали.

Суд встановив строк для ознайомлення Діани Кари з матеріалами кримінального провадження до 6 вересня. Наступне засідання у справі про вбивство Ірини Фаріон призначили на 7 вересня.

Що відомо про вбивство Ірини Фаріон

19 липня 2024 року у Львові чоловік вистрілив в Ірину Фаріон та залишив місце події. Мовознавицю доправили до лікарні, де вона згодом померла.

25 липня у Дніпрі затримали 18-річного В’ячеслава Зінченка, якого підозрюють у вбивстві. Судовий розгляд у цій справі триває.

Корисне для прочитання:

• Шевченківський районний суд Львова на 60 днів продовжив арешт В’ячеславу Зінченку у справі про вбивство Ірини Фаріон без права застави.
• Шевченківський суд відновив повноваження Лариси Криворучко у справі про вбивство Ірини Фаріон і долучив до захисту Діану Кару; наступне засідання призначене на 7 серпня.
• Франківський районний суд Львова продовжив арешт Михайла Сцельнікова на 60 діб без права застави, суд продовжує дослідження відеодоказів і готується до допиту підозрюваного

27 серпня 2026 року минає 170 років від дня народження Івана Франка – видатного українського письменника, поета, публіциста, перекладача, громадського діяча та вченого. Франко народився в селі Нагуєвичі на Львівщині й став однією з ключових постатей української літератури та культури. Творча й наукова спадщина Франка справила значний вплив на розвиток української суспільної думки.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в родині заможного коваля Якова Франка та Марії Кульчинської у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту. У дев’ять років втратив батька, а згодом, у 16 – матір. Вітчим, Григорій Гаврилик, підтримував дітей, і Франко зберігав із ним дружні стосунки все життя.

У 1862-1864 роках Іван навчався в початковій школі, де опанував основи математики, української, польської та німецької мов. За спогадами Михайла Коцюбинського, Франко, одягнений у простий селянський одяг, часто ставав об’єктом насмішок, але завдяки своїм здібностям закінчував навчальний рік найкращим учнем. З 1864 по 1867 рік він навчався у Дрогобицькій міській школі з німецькою мовою викладання, а з 1867 по 1875 рік – у Дрогобицькій гімназії імені Франца-Йосифа, де отримав похвальне свідоцтво.

У гімназії Франко виявив виняткові здібності: цитував напам’ять лекції, знав увесь “Кобзар” Тараса Шевченка, писав вірші польською мовою, перекладав античні тексти (Софокла, Евріпіда, “Слово о полку Ігоревім”), збирав фольклор і створював власну бібліотеку. Ці роки стали основою для його оповідань, таких як “Грицева шкільна наука” та “Олівець”.

У 1875 році Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичну філологію, українську мову та літературу. Того ж року він почав друкуватися в журналі “Друг” під псевдонімом “Джеджалик”. Активна участь у молодіжних гуртках і дискусіях про соціальну справедливість привернула увагу австрійської поліції, і в 1877 році його вперше заарештували за підозрою в антиурядовій діяльності. Франко згадував дев’ять місяців у в’язниці як “тортури”, адже його тримали в переповненій камері разом зі злочинцями.

Загалом Франка ув’язнювали чотири рази (1877, 1880, 1889, 1892) через його громадську діяльність. Після першого арешту його виключили з університету, але в 1878 році він ненадовго відновив навчання. У цей період Франко співпрацював із польськими соціал-демократами, ставши редактором газети “Praca”. Повну вищу освіту він здобув лише у 1893 році у Віденському університеті, захистивши докторську дисертацію з філософії.

З 1908 року здоров’я Франка погіршилося через ув’язнення та інтенсивну працю. Проте він продовжував писати, читати лекції та записувати фольклор. У 1913 році його 40-річний літературний ювілей відзначали в Україні та діаспорі.

Від 13 листопада 1915 до 1 квітня 1916 року (за іншими джерелами — 15 березня 1916 року) поет перебував у Притулку українських січових стрільців.

Іван Франко у притулку січових стрільців

Франко помер 28 травня 1916 року у Львові. Поховання на Личаківському цвинтарі зібрало тисячі людей, а в 1933 році на його могилі встановили пам’ятник із зображенням Каменяра.

Літературна та громадська діяльність

Франко залишив величезну творчу спадщину – понад 8 тисяч творів, зокрема поезію, прозу, драми, переклади, наукові праці українською, польською, німецькою та іншими мовами. Його найвідоміші твори – поетичні збірки “З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, поема “Мойсей”, повість “Захар Беркут” і драма “Украдене щастя” – увійшли до шкільної програми. У 1882 році Франко переміг у конкурсі журналу “Зоря” з повістю “Захар Беркут”, написаною за шість тижнів.

Він також створив близько 50 дитячих казок, 20 з яких увійшли до збірки “Коли ще звірі говорили”, написаних для своїх дітей. Франко використовував народну творчість, додаючи гумор і мудрість у свої твори. Його драма “Украдене щастя” (1891–1893) отримала другу премію на конкурсі Львівського крайового виділу і стала класикою української літератури.

Франко знав 14 мов і перекладав твори від античності до початку ХХ століття, зокрема 75 текстів античної літератури. Його переклади супроводжувалися історичними коментарями, що сприяли популяризації світової культури в Україні. У 1898 році він очолив філологічну секцію Наукового товариства імені Шевченка, а також був співредактором “Літературно-наукового вісника”.

У громадському житті Франко був співзасновником Русько-Української радикальної партії (1890) і Національно-демократичної партії (1899), але згодом відійшов від політики, зосередившись на літературі та науці. У 1895 році його кандидатуру розглядали на посаду професора Львівського університету, але через судимості призначення не відбулося.

Франко залишив після себе понад 220 видань, включаючи 60 збірок. Його називали “титаном праці” та “академією в одній особі” за енциклопедичні знання. У 1916 році його номінували на Нобелівську премію з літератури, але смерть стала на заваді. Сучасники, зокрема Євген Маланюк, відзначали його велич: “Кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження”.

Цитати Івана Франка

“Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. Здобувайте знання, гартуйте свою волю, виробляйте себе на свідомих громадян, повних любові до свого народу” (“Одвертий лист до галицької української молоді”, 1905).

“Треба насамперед просвітити нарід, а тільки тоді допускати до політики. – Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значит, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики”.

“Не раз чоловік гадає, що не знати яка на нього біда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло”.

“Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдовольняти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твого народу не мають чим вдовольнити найконечніших потреб життя?”.

“Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але ж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнорідності”.

“… лихвар і ксьонз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому”.

“Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог”.

“Певно, певно, більшина тих, що йдуть шукати чудового діаманту, або збиваються з дороги в темнім лісі, або знаходять скляні черепки. Але се ще не значить, що діамантів і зовсім нема і що знайти їх зовсім неможливо”.

“І ласки панські, й панські жарти – Мужик все виніс на спині.”

“А у нас чи то вже натура така, чи такий здавна звичай, досить, що хто розбагатіє, той відвертає лице і серце від того люду, з якого він вийшов”.

“Мій патріотизм – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо”.

“В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”.

“Лиш боротись – значить жить!”.

Треба “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспіьний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй…”

“Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

“Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окуплює добро цілого народу”.

• 27 серпня 2025 року, у річницю з дня народження українського письменника Івана Франка помер його правнук Петро Галущак.

Запис 170 років тому народився Іван Франко: життя, творчість і цитати поета спершу з'явиться на Букви.

Життєвий приклад

Життя Івана Франка стало для багатьох поколінь прикладом для наслідування. Сьогодні, чуючи гасло «Працювать, працювать, працювать, і в праці сконать», — ми не завжди готові поділяти таку відданість і аскетизм. Водночас саме вони стали запорукою створення сотень томів праць діяча та численних важливих ідей, які він залишив наступним поколінням. Саме дисципліна в праці зробила хлопця, який рано лишився без батьків, тим інтелектуальним велетнем, памʼятники якому можна побачити ледь не в кожному українському місті. Франко ніколи не припиняв навчання: постійно читав, працював над собою, опановував мови й зібрав велику особисту бібліотеку. Арешти та переслідування, життєві невдачі чи професійні злами, як-от неможливість посісти кафедру в університеті, не зламали його волі до пізнання і творчості. Показовим і для сьогодення був його вибір зробити літературну працю головним способом заробітку. Так, хоч і часто у злиднях, літератор довів усім сучасникам і наступникам, що в Україні інтелектуальна та творча праця, причому спрямована на користь своєму народові, може бути основною професією і способом зберегти особисту незалежність.

Поряд із феноменальною працездатністю навіть через століття вражає широта діяльності Івана Франка. Він відомий як блискучий поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, науковець, публіцист і видавець, який за десятиліття створив тисячі актуальних і досі текстів. Чимало є свідчень і про його любов до природи: багато рибалив, ходив пішки десятки кілометрів, досліджував навколишні села і містечка. Інтелектуал, який не відірвався ні від малоосвічених селян, ні від ремесел, якими вони промишляли, — це робило його життєвий шлях фактично подібним до релігійних «житій» та легендарним для наступних поколінь, тому його талановитому слову вірили ще більше.

Слово як заклик

У більшості творів Івана Франка ідея боротьби за краще життя постає поруч із цілковитим запереченням несправедливості та вірою в активну силу українців. У прозових творах — що у «Захарі Беркуті» чи «Борислав сміється» (1882), що у «Фарбованому лисі» (1899) — заклик до справедливості, правди та звільнення присутній на кожній сторінці. Те саме помічаємо і у віршах. За совєцької доби це називали «закликом до революції», але нині ми розуміємо, що це антиколоніальний наратив. Адже українці не мали можливості самі урядувати у своєму краї. Тож діяч десь завуальовано, а десь і прямо підштовхував співплемінників до боротьби за це право навіть у ранніх творах. Ще у 1880 році він писав:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить…

Бо пора ця великая єсть:

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Проблема соціальної нерівності, від якої потерпали українці в імперіях, була близькою Франкові. Він багато писав про несправедливість суспільного ладу, водночас пророкуючи боротьбу за права і свободу як «останню війну». Так само цю боротьбу сприймали представники українського визвольного руху ХХ століття, а нинішня оборонна війна України також цілковито відповідає цьому духу:

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранів, царів,

Не за церков, попів, ані бога,

Ні за панство неситих панів.

Наша ціль — людське щастя і воля…

…Се ж остатня війна! Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає,

Се поборює воля неволю,

«Царство боже» на землю зійде.

Звісно, найяскравішим символом боротьби є картина, змальована автором у «Каменярах» (1878), де ліричний герой разом із побратимами руйнує старий світ. Каменярі «тяжкими молотами» прокладають шлях до нового життя, а їхня праця має сенс навіть тоді, коли вони самі не побачать остаточного результату. У цьому можна помітити апеляцію і до інтелектуальної праці, та й до майбутньої вояцької доблесті, яку демонстрували українці у наступні десятиліття. Іван Франко розумів ціну жертовної праці заради майбутнього, яку можуть заплатити наступні покоління за свободу українців, але вірив у щасливу долю народу:

«Лупайте сю скалу!

Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас!

Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить».

Але не тільки зовнішнього ворога закликав побороти Каменяр, а й внутрішнього: байдужість, пасивність та псевдопатріотизм. Якщо у поезії «Не покидай мене, пекучий болю» (1893) Франко визначає призначення митця та інтелектуала служити тим, хто страждає, то у «Сідоглавому» (1897) він протиставляє формальну любов до батьківщини справжній праці заради її майбутнього:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Аби вона не спала…

Бо твій патріотизм —Празнична одежина,А мій — то труд важкий,Гарячка невдержима.

Відома поема «Мойсей» (1905) постає як авторський пророчий епос про боротьбу українців за волю. У цьому творі Іван Франко окреслив нелегкий шлях свого народу, його великий потенціал і перспективу, а собі — тому, хто, ймовірно, уже не побачить свободи свого краю — відвів роль пророка й провідника. Здавалося, до свободи залишилося зовсім трохи:

І зірвався той крик, мов орел,Над німою юрбою,Покотився луною до гір:«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всіЗ остовпіння тупого…

Через гори полинуть, як птах,Йордан в бризки розкроплять,Єрихонськії мури, мов лід,Звуком трубним розтоплять.

Чітко сформував образ московського окупанта

Із початком Першої світової війни поетові довелося краще пізнати московитів-окупантів — як із власного досвіду, так і з розповідей галичан. Як відомо, у 1914 році московська царська армія ненадовго зайшла до Львова.

Іван Франко писав про війну, критикував московського царя та оспівував українське військо. Так, у поемі «Дві чети» (1915) він у римованій формі описав, як двоє українських вояків можуть подужати цілий відділ московитів:

«Бросай ружья і вверх руки! Сдаёмся, сдаёмся!»

Вискочили два четарі, при їх ружьях стали

І дві сотні москалів у полон дістали.

Самих окупантів Франко у своїх віршах критикував і висміював, руйнуючи образ «величі», який поширювала московська пропаганда. Поет не бачив нічого втішного в тому, що московити намагалися приєднати Галичину до своєї імперії, і у своїх текстах глузував з їхньої нахабності, що вела їх до загибелі. В інших творах він описував випадки, коли сама Галицька земля, здавалося, не приймала загарбників.

Крім того, Каменяр помітив і відоме московське мародерство, описавши його, зокрема, у вірші «Донець — козак молодий» (1915):

На курей же був він ласий,

Як той циган на ковбаси;

Йому дивно, знай було:

На обору де загляне —

Стадо скрізь курей застане,

Ходять вільно, мов назло.

Цілком справедливо московських мародерів знаходило покарання від сил природи. Так сталося у випадку, описаному у цьому вірші: вкрадена у селян телиця, якою окупант хотів поживитися, завела його у яр і ненароком придушила. Загалом у Першій світовій війні Іван Франко побачив зло в його первісному вигляді. Водночас він не втрачав надії на краще майбутнє та сподівався, що війна стане поштовхом до зміни суспільного ладу:

«Нехай же йде війна та своїм ходом,

Як повінь, розгулявшись поверх поля,

Хай розраховується тут і труду свого плодом,

І кровію дітей своїх народ з народом,

Поки достигне плід — велика добра воля!» (1916)

Із першим українським військом ХХ століття

Ще на початку ХХ століття Іван Франко став натхненником мілітарних формувань, які пізніше склали основу першого українського війська у новітній історії — Січових Стрільців. Коли виникло товариство «Січ», Каменяр написав для нього пісню-марш, яку пізніше було покладено на музику:

Гей, Січ іде,

Красен мак цвіте!

Кому прикре наше діло —

Нам воно святе.

Гей, Січ іде,

Топірцями брень!

Кому люба чорна пітьма,

А нам ясний день.

Гей, Січ іде,

Мов пчола гуде…

Разом руки, разом серця,

І гаразд буде.

Гей, Січ іде,

Підківками брязь!

В нашій хаті наша воля,

А всім зайдам зась!

Син Івана Франка Петро долучився до заснування організації «Пласт», а коли почалася війна — вступив до лав Січових Стрільців. Самого ж Каменяра молодь обрала почесним січовиком і супроводжувала під час його літературних вечорів у Галичині. Вже у 1915 році, в умовах воєнного лихоліття, хворий Іван Франко цілковито перейшов під опіку січовиків і перебував у «Приюті для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові» разом із пораненими українськими бійцями. У стрілецькому часописі «Шляхи» є багато згадок про вдячність молоді Франкові, та навіть особлива рубрика «Молодіж на дар Франкови», де серед дарувальників можна спостерігати таких непересічних січовиків і січовичок, як Олена Степанівна, Іван Чмола, Софія Галечко та інші.

Про значення Франка для перших українських вояків у ХХ столітті свідчать і численні відгуки молоді на смерть діяча у 1916 році. Молодь згадувала, як Франкова творча «бадьорість і сила загрівали до походу, до бою», а в його текстах вбачалися державницькі формули національної політичної окремішності, державницького ідеалу, самопосвяти кожного українця. Життєвий подвиг Каменяра молодь трактувала у мілітарному дусі: «На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети жовнярської сотні. Упав по боротьбі важкій, по праці виснажуючій, кервавій…». До цього образу вояка додавалося, що «упав перший жовнір першого ряду не з крісом — з молотом!», або ж «упав перший жовнір першого ряду першої чети камінярської сотні, згинув на щиті…».

Стрілецьке покоління бачило у Франкові українця, який випереджав час і сприяв швидшому розвитку національній свідомості українців. Часто з Франком повʼязували образ першого стрільця, духовного батька, командира-провідника, лідера покоління, пророка, а себе називали продовжувачами його ідей та виконавцями заповітів.

Такі самі мотиви можна простежити у час формування товариств військовополонених українців, організованих «Союзом визволення України», де часто читалися твори Франка та його імʼям називали цілі видавничі секції. Схожим чином його ідеї та гасла сприяли першій боротьбі за незалежність з 1917 року й упродовж усього ХХ століття.

І в наш час Іван Франко залишається близьким до фронту й надихає нові покоління борців на захист тих самих ідеалів, до яких закликав письменник. Заповіти Каменяра — рівність, свобода, розвиток власної культури, захист від загарбників і віддана праця на благо свого народу — залишаються актуальними для українців і сьогодні.

Зусиллями Офісу Президента України та Львівської ОДА надгробну плиту Андрія Мельника вдалося доправити у рідне село Андрія Мельника – Волю Якубову на Дрогобиччині. Майже 62 роки вона була на місці його поховання у Люксембурзі.

Про це пише Рубрика, посилаючись на Львівську ОДА.

Після того як прах полковника та його дружини Софії повернули в Україну і перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі у Києві, важливо було зберегти й цей предмет пам'яті та повернути його туди, де Андрій Мельник народився й звідки починав свій життєвий шлях.

«Майже 62 роки вона була на місці його поховання у Люксембурзі. Тепер буде поруч із музеєм, присвяченим нашому земляку. Повернення та перепоховання видатних українців, які через різні історичні обставини поховані за кордоном, відбувається за ініціативи Президента України Володимира Зеленського. Багато українців, які присвятили життя боротьбі за Незалежність нашої Держави, через окупацію та вимушену еміграцію померли далеко від України. Тепер нарешті ми можемо повернути їх додому та належно вшанувати у державі, за яку вони боролися. Це дуже важлива робота для нашої історичної пам'яті», – зазначив начальник Львівської ОВА Максим Козицький.

Довідково.

Андрій Мельник (1890-1964) виступав за відновлення незалежної та соборної Української держави, у якій українці самостійно визначатимуть власне політичне й суспільне майбутнє. Як один із провідників українського націоналістичного руху, він присвятив діяльність боротьбі за державну самостійність України, організації українських сил та збереженню ідеї незалежності на міжнародній арені. Для нього українська державність була не лише політичною метою, а основою існування й розвитку української нації.

Варто зазначити, що це вже друга надгробна плита привезена з-за кордону на Львівщину.  Два тижні тому до Зашкова доправили пам'ятник полковника Євгена Коновальця, який упродовж 87 років перебував на його могилі на кладовищі Кросвейк у Роттердамі. Оригінальний пам'ятник 1939 року зберігатимуть у музеї-садибі Євгена Коновальця.

Нагадаємо, в Україні розпочалася робота зі створення Пантеону видатних українців.За словами Президента Володимира Зеленського, йдеться передусім про повернення в Україну історичних діячів – тих фігур, які мають фундаментальне значення для формування української національної свідомості та для державотворення.

Як повідомлялось, рішення про перепоховання Андрія та Софії Мельників раніше ухвалив Кабінет Міністрів України. Їхні останки ексгумували 19 травня з міського цвинтаря Бонвуа в Люксембурзі.

The post З Люксембурга на Львівщину доставили надгробну плиту голови Проводу ОУН Андрія Мельника appeared first on Рубрика.

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.

Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».

Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.

Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.

В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.

Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.

Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.

Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку XX століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.

Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…

Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).

І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.

Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадян

В Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.

Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей.

Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.

Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.

Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.

22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.

21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.

Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї

На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.

Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.

15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.

15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.

До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.

28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».

В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).

35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.

Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.

Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.

Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.

Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.

Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.

Продовження за посиланням.

У новому випуску "Рандеву" Вахтанг Кіпіані – історик, журналіст та військовослужбовець НГУ "Хартія" – у відвертій розмові про 35-ту річницю Незалежності України, екзистенційну суть війни з росією, відносини з Польщею, переосмислення історичної пам'яті та майбутнє України у світовій безпековій системі.

Вахтанг Кіпіані поруч зі мною, друзі. Окрім того, що це історик і журналіст, нагадаю: Вахтанг служить. Сьогодні він у строї, лейтенант другого корпусу НГУ "Хартія". Я дуже рада тебе бачити.

Вітаю. 

Ми хочемо, аби це інтерв'ю було для вас своєрідним зрізом того, що ми маємо на 35‑ту річницю нашої незалежності. Перед тобою людина, яка пішла в перший клас у 91‑му році. Свідомо я пам'ятаю себе саме з того часу. Відповідно, я є уособленням покоління, яке виросло під час цієї незалежності й бачило все це. У першому класі, коли я випускалася з садочка, у мене ще висів Ленін. Але Україна вже була незалежною.

Чому нинішня війна є тотальною та екзистенційною

І ми сидимо у 2026-му. Русаки хочуть нас атакувати. Історик і журналіст захищає нас у війську. Мільйони людей сподіваються на завершення війни, кінця якої не видно. І виходить матеріал від про те, що путін не піде на компроміси, а буде йти ва-банк. Це означає, що ми будемо воювати далі. Можливо, і наші діти будуть воювати.

Війна буде завжди. Українсько‑російська чи російсько‑українська – це екзистенційна війна. Це, напевно, єдина нація у світі, яка вважає, що ми – це вони. Нема такої проблеми, щоб угорці чи словаки, чи навіть поляки казали, що українці – це неправильні поляки і їх треба зробити правильними. Там є претензії на територію, на історію, на інтерпретацію. А у росіян є претензія на нас. Ми їм потрібні як кров, як земля, як спадщина, як усе. Тому в якійсь формі ця війна буде тривати доти, поки буде росія – і доти Україна.

З історичної точки зору, той період, який ми зараз переживаємо, що він тобі нагадує? Які помилки, на твою думку як воїна і як людини, ми можемо допустити? Що нам потрібно передбачити, щоб цього не зробити, інакше противник, який уміє грати вдовгу, може нас переграти.

Думаю, що такими сильними, такими опірними, такими українськими, як зараз, ми ніколи не були. Просто ніколи в історії. Ні сто років тому, коли постала перша справжня держава, ні триста років тому, коли були перші спроби йти окремим шляхом. Ні в часи Другої світової, ні тридцять п'ять років тому, ні під час Помаранчевої революції – Україна не була такою цілісною, такою єдиною, такою затятою у прагненні не просто вижити фізично, хоча для багатьох це справді момент номер один. Ми хочемо вижити тут і зараз, не втекти й не стати поляками, німцями чи кимось іншим, хоча можливість для багатьох жінок, дітей і підлітків розчинитися в європейському морі й добре жити. Але мільйони все одно обирають життя з нами під обстрілами, розуміючи, якою буде важка зима, як не буде світла, каналізації, як горітимуть книжки й багато чого іншого. І тим не менш люди, маючи можливість покинути цю реальність, залишаються в ній. Вони опірні, вони будують стратегії виживання, вчаться в університетах, народжують дітей. Тому думаю, що це один із найкращих моментів в історії України – саме тоді, коли нам дуже важко. Так важко, як, можливо, тільки в Другій світовій, коли Харків тричі переходив із рук у руки, коли не було живого місця, коли палилися села, коли культурні пам'ятки зникали, як смолоскипи. І тим не менш нація все одно народжувала й мріяла про щось. Але тоді це була не своя держава – ми були іграшками в руках когось, хто рухав нами, як фігурами на шахівниці. А зараз ми все-таки у своїй державі.

І я кажу: це можна вважати дурнею чи рожевими єдинорогами, але цей момент треба зафіксувати. Ми вийдемо сильнішими і точно маємо вийти не такими, як увійшли у війну.

Противник має чимало ресурсів, і попри те, що ми працюємо над тим, щоб їх було менше, вони все ще потужні. У них є м'ясо, є гроші і – найжахливіше – стійке бажання нашого знищення. Мій колега Віталій Портников днями сказав, що ми переходимо в ту фазу війни, коли обидві сторони будуть просто знищувати все, що має значення для економіки, військової сфери та цивільного життя – від Ужгорода до Владивостока. Уся ця українсько-російська ділянка буде нищитися з обох боків.

Українці, які дивляться цей ефір і розуміють, що ми живемо в надзвичайно відповідальний момент, мають кілька відповідей на питання, чим усе може закінчитися. У кожного в голові є однозначна думка: це, напевно, завершиться або паузою, коли здохне диктатор, або ні. Це не точно.

Суспільний договір на 10 років: як уникнути розколу всередині країни

Як би ти історично вибудував нашу домовленість – між мною, тобою, нашими глядачами – у вигляді суспільного договору на наступні десять років? Ну, хай п'ятнадцять. При всій медицині й грошах, які вкинуті в те, щоб він жив, він уже підкашлює. Довго підкашлює. Ну хай десять.

Який суспільний договір має бути, щоб ми не допустили помилок наших пращурів і не повторили ситуацію, коли все втопилося "на березі"?

По‑перше, я справді вважаю, що не треба дивитися на путіна – треба дивитися на росію. росія достатньо велика країна: території, можливості, кількість нафтопереробних заводів, надра, Китай поряд, сателіти по всьому світу. Ми не можемо простими рішеннями, якимись страйками чи умовними "міддл‑діпами" зруйнувати весь цей конгломерат можливостей.

Очевидно, що є люди, спеціально навчені знищувати економічні й військові ресурси росії – і вони це роблять. Очевидно, що це треба робити. А з іншого боку – історик ніколи не пише про те, що відбувається зараз, бо поки що неясно. Історик має побачити крапку. От, наприклад, уже є книжки про харківську операцію або про звільнення Херсонщини – про це можна писати книжку. Там, звичайно, буде не ще не вся правда, бо не все можна говорити і так далі, але більш-менш можна побачити початок історії і кінець історії або звільнення Київщини. У випадку великої війни між росією і Україною ми не маємо навіть проміжного фіналу. І він може бути як катастрофічним для росії, так і, вибачте, катастрофічним для нас за певного сценарію. Так, це все ще можливо. Все ще можливо.

І це навіть не про великий наступ, бо ходять чутки. У мене син теж служить, каже: "Тато, ти чув, що там буде наступ?" – називає приблизні терміни і так далі. Я про це не чув і мені нема в кого запитати.

Вахтанг має на увазі можливий наступ із півночі.

Можливо, вони відкриють ще один фронт – уже не через Чорнобиль, а умовно через Чернігівщину. Такі чутки є: може бути, може не бути. Але питання в тому, що якщо уроки 22‑го року прочитані й вивчені, їм не буде так просто, як було тоді.

А їм було просто, бо я, наприклад, переходив на територію Білорусі ногами в листопаді чи грудні 21‑го року – там не було навіть переритої дороги. Я ходив полювати на птахів у Чорнобильській зоні, випадково зайшов на територію Гомельської області. Коли зрозумів, що я вже в Білорусі, швидко повернувся назад. Я запитав прикордонників: "А чому дорога не перерита?" Це був листопад чи початок грудня 21‑го року. Вони просто відсунули той камінь з дороги руками, без техніки – і рухалися на Київ, не маючи перешкод.

Тому всі ці уроки треба вивчити. Але найважливіше, мені здається, в іншому. Урок історії – якщо вже говорити як історик – ми бачили поразку українських змагань за волю тоді, коли всередині було надто багато конфліктів між собою. Конфліктів, якими можна було скористатися для великої мети – знищення чи знецінення, чи ліквідації спроб побудувати державу.

Тому нам треба справді триматися, стояти, підтримувати президента, яким би він не був, підтримувати опозицію, якою б вона не була. Все конструктивне, що виходить із партій, організацій, спільнот, конфесій, українського характеру – все треба підтримувати. Бо тільки у взаємодії, у певній симфонії всіх цих акторів – Порошенко, Зеленський, ПЦУ і ВКЦ, армія і це тил, це футбольні хулігани і ботани, умовно кажучи. Тобто всі ці люди разом і є нація. І нам треба, щоб усередині цих різних спільнот було якомога менше конфліктів, які мають руйнівний характер. Бо якщо якась частина починає відколюватися від загального суспільного консенсусу, то це означає, що можна просунути тоненького ножа або скальпеля і почати ковиряти. І росіяни це роблять доволі успішно.

Це правда.

Відповідно, якщо можна не полаятися з побратимами, посестрами чи будь‑ким із нашого народу, який дуже непростий, то треба не полаятись. Я, наприклад, для себе поклав мораторій на критику політичних сил на всю війну. Я не критикую ні крайньо правих, які часом роблять не те, що мені здається вірним, ні крайньо неправих, так би мовити. Просто як громадянин – це не моя військова позиція – я намагаюся не розгойдувати цей човен і не допомагати тим, хто робить це набагато ефективніше за мене.

Краще дивитися на тих, хто це робить, і розуміти: ці люди працюють на росію. Бо росія у 17–20‑х роках фактично або не дала, або потім ліквідувала нашу незалежність саме шляхом розсварення, розгойдування, розшарування українського суспільства. І цей урок, який закінчився страшною трагедією – втратою держави, потім голодомором, потім Другою світовою, у якій ми були просто об'єктом – це, мені здається, ключова річ.

Я помітила одну штуку. Не знаю, чи ти зі мною погодишся чи ні. За останні чотири роки вибудувалась пам'ять, незважаючи на те, що ти правий, що потрібно, щоб пройшов час, аби аналізувати події. Але саме за останні чотири роки в наших головах вибудувався певний документ – внутрішнє розуміння того, кому ми завдячуємо святкуванню 35-ї річниці тут, у Києві, в центрі української столиці, без окупації, вільні, сильні. І з тим, що Пентагон купив у нас дрони і рахується з нами як із сильними, а не як із нацією, яка тільки просить, як із жертвою. Ми жертва агресії, але ми не жертва в суспільному світовому розумінні. Це все змінюється.

Я мала одну розмову, дуже важливу для мене. Це була розмова з Юлією Мостовою – хто не знає, друзі, це легенда української журналістики, головна редакторка "Дзеркала тижня". І вона сказала таку фразу, завершуючи розмову: нам потрібно в нас і в наших дітях зафіксувати шану і пам'ять так, щоб ностальгійні думки, які є в головах старших поколінь про якийсь спільний радянський союз, спільне минуле з русаками – пісні, фільми, цитати книжок, жарти, весь цей вайб пострадянського постколоніального синдрому – щоб це не передавалося далі.

Наші батьки це мають, діти – у різних варіаціях. Мої діти вже не мають, але батьки мають, і це передається з покоління в покоління. Коли я спілкуюся зі своїми дітьми, які спілкуються зі своїми однолітками, 90% з яких говорять по-руськи і продовжують читати російські книжки, дивитися фільми типу "Джентльмени удачі", "Іронія судьби", "Олів'є" і все решта – і це в центрі столиці, в центрі української столиці, де вони живуть і ходять у школу – я розумію, що воно передається ланцюгом. І в них немає шани і пам'яті, бо в них усе пов'язано, в тому числі, з "9 мая", а не з моментами перемог, звитяг, славетних операцій українського війська. А у нас уже є що розказати. Питання лише – як це акумулювати.

Це банальність, але ми тут, у центрі Києва, завдяки українському солдату. Завдяки дядькам.

І тобі, в тому числі.

Я вже два роки на бойових посадах. Але якщо згадати перші дні великої війни і ті перші розмови на підлозі в різних будівлях на лівому березі Києва, на межі міста, де ми чекали наступ росіян, то я пам'ятаю, що ці розмови були просто безцінним матеріалом для кіна – щоб показати, з чим ці люди прийшли захищати Київ.

Наші побратими на правому березі в перші ж дні опинилися фактично у війні. Вони пішли в Гостомель, Бучу, Коцюбинське – просто на фронт. Правобережні побратими відразу пішли в бій. Ті, хто були на лівому березі, мали привілей чекати на росіян. І ми не дочекалися, бо передові групи чорних запорожців, Таня Чорновол зі "Стугною" та інші – вони зупинили ворога, і він до нас фактично не дійшов.

І це означало, що у нас було кілька днів поговорити – як ми собі уявляємо, як буде тривати війна я пам'ятаю загальний настрій: всі вважали себе смертниками. Усі думали, що ми загинемо, а на наші місця прийдуть інші люди, а потім на місце тих людей прийдуть ще – і ми переможемо. Не було уявлення, що це буде така довга війна. Якби хтось сказав, що ми п'ять років будемо в цьому стані, в цьому однострої, в цих місцях, у цих підвалах і ямах, ніхто би не повірив. Здавалося, що ми або швидко героїчно загинемо, або доволі швидко відіб'ємо ворога. Виявилося не так.

Головна сила, на якій тримається наша держава, – люди

Наш історичний досвід не дав нам інструментів зрозуміти, де ми опинилися в той момент. Тому мені здається, що головна сила, на якій тепер тримається українська держава, – це сила людей, які, будучи часто абсолютно гуманних, мирних професій, стали військовими. І певною мірою навіть почали отримувати, попри шалену втому, поранення, виснаження, певний кайф від того, що вони вміють робити те, чого ніхто ніколи в житті не робив.

Я уявляю, який кайф мають наші побратими з сил безпілотних систем, які вирішують, на яку російську столицю полетить добрий дрон. Ніхто ж цього ніколи не робив. Я служив строкову службу в 90‑х роках уже в українській армії, і пам'ятаю, що значна частина офіцерів приходила в армію просто досидіти до пенсії, щоб ніде не воювати і в 45 років стати пенсіонером.

А зараз прийшли люди, які або добровільно – особливо на початку таких було багато – або вже недобровільно, але отримали певний кайф від того, що вони роблять. Нещодавно ми шукали людей у охоронну службу в "Хартію", а людина на посаді діловода в якійсь бригаді каже: "Ні, я хочу зі своїми хлопцями бути до кінця". А людина в РЕБі, людина в артилерії, люди – історики чи гуманітарії – і вони вже отримують кайф від цього.

І думаю, що вдячність суспільства навіть тим людям, які ніколи не будуть такими відомими героями цієї війни, як "Мадяр" чи інші, але просто робили свою роботу, має бути величезною. Я чесно кажу: людина, яка вже п'ятий рік у навчальному центрі на полігоні нарізає бутерброди, готує борщі для рекрутів – п'ятий рік! – без суспільних подяк, без нагород, без уваги, заслуговує, щоб перед нею стати на подячне коліно більше, ніж людина, яка всі ці роки розповідає, як треба воювати.

Бо в армії потрібен хороший кухар. В армії потрібен хороший водій. В армії потрібен хороший лікар – а всі лікарі заброньовані. Запитайте працівників санітарних медичних служб Азова, "Хартії", третього армійського корпусу – чи бракує лікарів? Вони скажуть: бракує. А взяти їх ніде. І тому дякуйте тим, хто завдяки тим нечисленним одиницям, які рятують ваших там синів, батьків, дружин, які служать. Тому мені здається, от суспільний консенсус щодо суспільної подяки справді має стати тим, що не обговорюється. А в нас дуже легко знайти підставу, чому ми не будемо поважати цього конкретного воїна, бо він, до речі, бачите, в робочий день зайшов там попити кави. Або він, наприклад, занадто добре виглядає, у нього охайна борода. Ну, в мене зараз не дуже охайна, бо я вже місяць‑два не встигаю дійти до… Але у когось вона більш охайна, і йому прилітає хейт саме за це, або занадто чиста футболка.

І скільки прилітає хейту жінкам‑військовослужбовцям за те, що в неї занадто добра зачіска або занадто добрий манікюр, наприклад. При тому, що так – люди, які місяцями знаходяться в нелюдських умовах, виходячи з них, першим ділом ідуть робити собі зачіску, чи манікюр, чи наводять лад із зубами, або ще з чимось. І от частина суспільства під час війни не ладна це зрозуміти, що ви не маєте жодного права. Це не означає, що всі ці люди прирівняні до святих. Ніхто не святий. Але водночас має бути розуміння, що цей ветеран або той військовослужбовець, який служить, – він і є основа твого життя. Просто ти тупо живеш, або працюєш, або, не знаю, розважаєшся – все, що ти робиш, тільки завдяки йому. Бо якби його не було, то твоє життя було б зовсім інакше. В кращому разі – в Польщі, в гіршому – в ямі, в районі Бучі, Ізюма чи Запоріжжя.

Зайшов на кільканадцять хвилин постояти на похороні загиблої дівчини‑парамедикині. І там хтось кілька разів сказав, що ми помстимося і так далі. Так от – це дуже правильна національна ідея. Ми маємо помститися і перейти, наприклад, з російської на українську. Або від фільму Гайдая, який свого часу був прекрасним часом для відпочинку, на фільм американського, французького, українського, будь‑якого походження. Це прямо от помститися, бо тоді українського буде більше, або світового, космополітичного буде більше, а руського буде менше в нашому житті. І цей крок треба зробити.

І якщо людина за час великої війни, за час великої агресії проти кожного з нас, проти тебе особисто, не робить цього кроку, то очевидно, що ми можемо програти, якщо ці люди стануть суб'єктними в післявоєнний час і вони знову будуть посилати в парламент своїх представників. Там колись казали Арестовичів, зараз начебто ця перспектива вже нереальна, так би мовити, але знайдуться якісь інші Юрії Бойки – герої тилу, у яких дошок подячних від різних підрозділів мільйон, бо вони помагають. І завтра вони будуть міняти всі дошки і міняти військових, які їм вдячні за якийсь корч або за щось зроблене, – на голоси, на підтримку, на довіру, на можливість просто бути, а не лежати чи висіти.

Ситуація з українською мовою

Як зробити так, аби те, про що ти зараз говориш, на законодавчому рівні унеможливило би використання цієї мови в побуті і та в усьому, насправді, в усьому. Ну, те, що зараз є, цього недостатньо, і це очевидно.

Просто я думаю, що ситуація, знову ж таки, не є така погана, як іноді здається, тому що якщо говорити про публічний простір… От я два роки, майже два роки в Харкові, то очевидно, що я зі своєю українською мовою в Харкові абсолютно спокійно знаходжу середовище для спілкування, якщо мова йде про магазин, кафе чи будь‑що. В мене є сотня нових знайомих, і всі говорять українською. При тому, що я точно знаю, що значна частина з них не говорила ще нещодавно або навіть не говорить поза розмовою зі мною. І це нормально, це добре.

Я часто згадую першу квартиру, яку я знімав. Мені надали її безкоштовно, як потім виявилося. Тобто я орендував квартиру, а коли прийшов час розплати за перший місяць, мені сказали, що не треба платити, бо їхня донька теж служить, і їй десь на Донеччині люди відмовилися брати гроші. Вона в піхотному підрозділі, командир піхотного підрозділу ЗСУ. "Як ми з вас візьмемо гроші, якщо з нашої доньки не беруть?" – так.

І ці люди – вже пенсіонери харківські – перейшли на українську під час війни. Їм достатньо було, щоб донька пішла в армію, а їм у прямому сенсі в вікно першого поверху постукав росіянин у перші дні війни зі зброєю, який сказав: "Тьот, дай ті штани". Він хотів заховатися. Вони тоді розсіялися, і деякі там ще довго шукали собі штани або куртку, щоб злитися, загубитися і так далі.

Відповідно, їм достатньо було, щоб руський реально постукав у вікно – і вони перейшли на українську. І я був у них на дні народження: сидить група пенсіонерів, і всі такою літературно‑вимушеною українською мовою між собою спілкуються – заради мене, заради правильного.

І вони це розуміють.

Тобто я думаю, що якщо певні люди не розуміють цього або настільки внутрішньо ліниві, або настільки внутрішньо впираються природній, як я вважаю, українізації, то з ними дуже важко. Я кажу про них формулу: вони не варті часу. Якщо це не діти, якщо це не підлітки – ми не маємо інвестувати.

Хочу тобі показати одну фотографію. Вона зроблена у Львові наприкінці червня.

Бачиш фотографію?

Ну, я бачу, це молодики роблять Коновальця портрета, так, стоять біля відбитка коновальця портрету на стіні на площі Ринок у Львові. Що вони роблять ці хлопці? Вони з телефонами, вони типу фоткають і читають, хто це.

Я паркую машину, підходжу до них і кажу: "Хлопці, а що ви оце? От ви дізнаєтеся, хто це?" Вони: "Так, а хто це?" Я кажу: "Це ж Коновалець". Вони: "А хто це?" Ну я їм же давай розповідати. Вони: та ми ж якраз почали читати. Що цікаво – а чому він тут відображений? І написано щось "з поверненням додому". Полковник вертався додому.

Так, полковник вертався додому. І це так класно, коли стоять. Це зробила молодіжка третього армійського корпусу. Центурія. Так, Центурія.

І я розумію: в один день вся Україна… бо я теж поставив подібну фотографію, я вже забув, з Харкова, напевно, і мені в коментарях накидали Миколаїв, Одесу, Львів – ну всю Україну. Я здивувався, я навіть запитав, в мене є кілька знайомих, ми ж з хорунжими третього корпусу у взаємодії перебуваємо і вчимося один у одного, то я запитав: "Так, каже, наша робота, молодіжка. Треба чимось зайняти людей". І якраз тоді почалася хвиля, що будується пантеон, і вже повернувся полковник Мельник з дружиною Софією. Відповідно має повернутись полковник Коновалець з дружиною і сином.

Так, я би хотіла, щоб ти розтлумачив, чому це важливо. Але чому я тобі показала цю фотографію? Тому що це працює. І зараз п'ятеро хлопців дізнаються, хто це, дізнаються шлях. І це в них десь відкладеться в голові. Можливо, вони про це розкажуть своїм одноліткам. І це ланцюгова реакція. Це дуже круто. Дякую тим, хто це робить.

Повернення історичних постатей

Чому важливе повернення Мельника з дружиною, Коновальця додому їхніх?

Ну от перед тим, як я відповім власне на запитання: однією з задач хорунжих служб – і в Азові, і в Хартії, і в Трійці, і в десантників тепер, і в багатьох інших підрозділах сил оборони, де створюються або вже створені такі структури – це зокрема робота з молоддю, окрема робота з людьми поза військом. Причому не з метою рекрутингу. Тобто коли ми працюємо або Трійка працює з молоддю – це не тому, що нам потрібні будуть через рік‑два‑три ці солдати. Можливо будуть потрібні, можливо, не будуть потрібні. Але важливо, що інвестиція в цих молодих людей і боротьба за них… бо зараз для них кордон відкритий, і батьки часто вибирають – ми ж бачимо. Ти теж виступаєш у Харкові в школі, попросили прийти в кінці навчального року. Питаєш: "Скільки хто з вас залишається в Харкові?" Із великого класу лишається в Харкові двоє, а в Україні – п'ятеро чи шестеро. Решта виїжджають. Причому і хлопці, і дівчата.

Тому боротьба за тих, хто лишається, очевидно, має бути державною політикою. А оскільки армія в нас державна, національна, то відповідно і армія має витрачати певний ресурс на те, щоб і своїм авторитетом, і своїми вміннями, і своїми стратегіями, які армія вміє формулювати для себе, або тактикою бодай того, що ми робимо тут і зараз, – захоплювати частину молоді в свою орбіту.

І відповідно "Хартія" теж працює з молоддю, і ми теж шукаємо для наших молодих людей і місце для відпочинку – ну, очевидно, молодь має відпочивати – але водночас і місце для якоїсь такої сродної молодіжної праці: дізнатися щось про воїнів, поширити щось, пройти певний вишкіл і так далі. Для чого це? Бо коли ми розповідаємо на рівні абстракції, що були такі герої часів Другої світової війни, що було в ОУН дев'ять генералів УПА, то потім виявляється, що з тих дев'яти, здається, семеро були пластунами.

А що це означає? Що в них вкладали зусилля ветерани попередньої програної війни – вкладали в пацанів у 20‑х роках, початку 30‑х. Із них народжувалися Олекси Гасини, Романи Шухевичі, Василі Куки – інші достойні герої, які потім самі стали зразком для наслідування, національними легендами.

Тому робота навіть з таким зображенням, яке викликає інтерес… От на Подолі в Києві, коли я приїхав у відрядження, бачу: там полковник Мельник теж є у вигляді цих зображень. Тобто є якісь спільноти, які наших національних героїв поширюють, популяризують у такий спосіб.

Чому вони мають повернутися? Ну, по‑перше, емоційно вони вже повернулися. І маючи за останні два роки роботи в хорунжих службах бригади і корпусу великий досвід спілкування з солдатами, рекрутами, сержантами і так далі, я скажу, що в половині підрозділів, де ми бували і буваємо, вони присутні в той чи інший спосіб. Приїжджаємо до наших танкістів – зараз танків вже майже нема на полі бою, але танкісти є. Приїжджаємо до них, а в них висить куплений прапор, а на ньому портрет Шухевича, Петлюри і Бандери, здається. Приїжджаєш в інший підрозділ – висить якийсь там Бобачан, якийсь полковник, якийсь генерал, якийсь козак. Ну і, звичайно, висять портрети героїв нинішньої війни: десь Коцюбаєво, десь Ірина Цибух і так далі.

Фактично ми бачимо, що робота з таким сенсативним матеріалом, як загиблі герої, насправді дає силу тим, хто зараз воює. Це і вдячність, бо ти воюєш і, можливо, спиш на тому ліжку, де колись спав Герой України, і ти теж робиш ту саму просту солдатську або там непросту роботу. І тому, коли держава серед пріоритетів там кількох національної політики пам'яті запропонувала повернення в Україну або на національне військово-меморіальне кладовище, яке вже є, або на майбутній пантеон, який юридично вже створюється. Є закон рамковий, є простір в центрі Києва, де цей пантеон буде. І ми вже бачимо чин перепоховання, повернення в рідну землю одного з тих, хто в цій землі хотів би бути, бо полковник Мельник був один від начальник штабу корпусу січових стрільців. Він людина, яка очолювала ОУН. І нелогічно, безчесно до його пам'яті, до тих могил, яких ми ніколи вже не знайдемо, що вони лежать у Франціях, Німеччинах, Австріях, Люксембургах, Канадах і Америках, бо вони були борці і є законовизнані борці за державну незалежність України.

Тому, якщо ми за державну незалежність України, то наша відповідальність – чи ми в формі, чи ми поза військом – повернути цих людей. Створення меморіалу або створення пантеону – це не останній, бо цей крок, очевидно, буде не єдиним, але це важливий крок для повернення, що вони не формально в наших назвах підрозділів, а вони реально з нами. І тоді от є у нас розвідбат імені Коновальця. Він воює. Там багато оунців, наприклад, особливо на початку було. І вони воюють. І якщо, не дай біг, станеться, що один з воїнів цієї бригади, наприклад цього батальйону, поляже на полі бою, то теоретично він може лежати на одному полі зі своїм небесним патроном, полковником Коновальцем. І вони будуть разом. І люди, які будуть приходити на могилу Коновальця, будуть бачити могилу цього хлопця або цієї дівчини. Або хтось прийде до цієї дівчини або до цього хлопця і поряд побачить легендарного полковника чи легендарного генерала, чи козака армії УНР.

І мені здається, от цей момент поєднання їх не тільки в наших уявленнях, а в фізичних просторах, в музейних експозиціях, в пантеонах є просто життєво необхідним для того часу, де ми зараз є. Ну, і це спадковість боротьби, тобто ми продовжуємо їхню боротьбу. Це дуже важливо.

Я мав зустріч один раз з нашими колумбійськими побратимами, які воюють. Це не секрет, що здебільшого, звичайно, вони воюють для військового досвіду і для грошей, і для подальшої кар'єри себе в державі, бо для багатьох це є серйозна сходинка у кар'єрі – поліцейській чи військовій. Ну, але вони воюють і в багатьох випадках воюють дуже добре. То командир сказав: "Поговори з ними, розкажи їм, за що ми воюємо". Ну, щоб не тільки наші рекрути до кінця це розуміли, ну і колумбійці.

І я переклав іспанською мовою одну з базових презентацій, таку дуже‑дуже базову: наша територія, наша символіка, наші герої, принц Мазепа – ну, іспанською гетьман Мазепа як принц перекладається – і так далі. І я їм сказав. Вони дуже уважно слухали. Треба сказати – прям слухали, питання навіть були. Оце мене вразило. А в якийсь момент я бачу, що деякі вже мають якісь шеврони такі чи сувенірні, чи несувенірні з тризубами. Я кажу: "От подивіться, бачите цей тризуб?" І в мене на презентації монета – златник князя Володимира. "Дивіться, цій монеті 1100 років. І от тут у вас таке. А росіяни кажуть, що це вони були і це вони. Ви що, руська армія?" Вони показують, що ні.

Тобто дуже просто, на рівні дитячої логіки, ми показуємо, що ми тут завжди були. І навіть людині, яка ніби поряд опинилася в силу історичних чи інших обставин, вона починає розуміти, що ми воюємо за те, що нам належить по праву. І тому – за цей тризуб, за цей прапор, за ці символи, за ці імена.

І тому гостра реакція, коли хтось нападає на умовного Бандеру – чи це росіяни, чи поляки, чи євреї – чи на нашого Шухевича, чи на Коновальця, очевидно, буде мати різку реакцію. І ми маємо давати відсіч тим, хто всередині країни чи поза нею нападає на тих героїв. Бо якщо вони сьогодні нападають на умовного Шухевича, то так само вони будуть нападати на тих, хто загинув на цій війні, будуть казати, що вони їх туди не посилали і взагалі не так однозначно за що вони там воювали, і взагалі ніхто не знає, як вони там служили. І відповідно наша відповідальність – не дати можливість посмертно знецінювати чин цих людей, бо це було не за якусь імперію, а за нас.

Чому поляки роздмухують тему Волині-43 та Бандери і до чого тут економіка?

Та це правда. Дуже хорошу цитату маю твою про Качинських, як ілюстрацію зміни польської риторики щодо України. І взагалі, чесно тобі скажу, я вкрай засмучена тим, що роблять поляки, як і всі українці засмучені. Я мала розмову з колишнім директором польського інституту в Україні, який живе зараз вже в Польщі, вже закінчилася його каденція. І ми були з ним на цвинтарі, де були з пошаною. І там є і свіжі вінки, поховані воїни УНР. І я задалася питанням, вірніше він задався питанням, а я після цього теж задалася питанням, поки їхала додому: який момент спільний взагалі? Що треба зробити, щоб оце все пішло геть? Волинь і волинська трагедія, і всі жертви – уже ми як ексгумації провели. Їх це не влаштовує. Я в принципі впевнена, що їх не влаштує жодна з дій, які би ми не робили на даному етапі. У вас от на цьому, здається, місці В'ятрович якраз про це казав: що б не зробили – все буде не так. Але тут важливий момент: що на тому ж місці сидів Ілья Новіков, росіянин, який вже з українським паспортом, українець, який чудово українською мовою, мені сказав, що це не історична історія. Це історія того, хто виграє на польських виборах партія Туска чи партія Навроцького.

І вони, їм абсолютно пофіг, що це зачіпає кригкість союзу під час війни, великої війни. І їхню кригкість теж зачіпає, тому що з Україною вони будуть сильніші і ми захищаємо їх, як фортеця. Вони нам мають допомагати, а не те, що вони роблять. Але не про це мова. Твоя цитата. Є відео, де лідер польської партії ПіС Лех Качинський, стоячи на Майдані поряд з Олегом Тягнебоком, вигукує: "Слава Україні!

Росіяни президента Польщі вбили разом із сотнею видатних громадян Польщі. Сьогодні його близнюк Ярослав Качинський заявляє, що культ УН УПА Бандери – Україна не має потрапити до Європейського Союзу. Хай пан політик поїде в Краків і плюне на могилу свого брата, який вустами промовляв гасло Бандери і Шухевича.

Є ще одне відео вже нині діючого президента Польщі пана Навроцького, де він говорить, що ми не маємо жодних претензій до того, яку пам'ять, з якими персонами, з якими прапорами наслідує Україна і український народ. Це їхня історія. Ми не маємо права втручатися в їхню історію, так само як і вони не мають мати втручань в історію армії крайової і Польщі в тому числі.

"Українці мають право самостійно обирати собі героїв. Якщо для них героями є Степан Бандера чи Роман Шухевич – що ж, поляки не обиратимуть покровителів для українських вулиць. Це справа, щодо якої я, як голова інституту національної пам'яті Польщі, звісно, не висуваю жодних претензій".

Зараз риторика інша. Моє питання до тебе: ну, по‑перше, що ти думаєш, які витоки? Взагалі усвідомлюють вони наслідки того, що вони роблять чи ні? Можливо, з точки зору історії ми можемо зараз проаналізувати, що таке було і чим воно потім завершилось. І друге моє питання, я з цього почала: чи має з'явитися якийсь інший дискурс? Нехай не до Кароля Навроцького – я вже в нього не вірю, хоча він колишній директор інституту національної пам'яті, на секундочку. Не до нього – до суспільства, який би нас об'єднав. Можливо, є якась історична фігура спільна, яка об'єднає нас і яку треба педалювати всюди – в Тіктоках, всюди розказувати про цей кейс.

Я, по‑перше, скажу, що тут цікава історія з цим відео, яке я цитував і про яке ти. Можливо, я зробив помилку, бо мені там деякі люди про це пишуть, що якраз "слава Україні" біля Тягнибока казав Ярослав Качинський, а не Лех. Вони брати‑близнюки.  

І можливо тоді той, хто підписував відео, помилився – просто атрибутуючи відео. Бо вони близнюки. Тобто можливо це був тодішній мер Варшави Ярослав Качинський, який був у Києві і так далі. Тобто тут насправді не так важливо, чи він би плюнув – тоді він хай плюне, грубо кажучи, у власне відображення в дзеркалі, бо це він стояв з лідером єдиної правлячої напівправлячої партії "Націоналістична свобода" і говорив саме те бандерівське гасло, яке зараз згідно нових новацій у законодавстві буде заборонено вимовляти і так далі.

Те, що відбувається у Польщі – проблеми польського суспільства

Тому питання в тому, що те, що в Польщі відбувається – це продукт проблем внутрішніх польського суспільства. Ми до цього, і отут знову ж таки В'ятрович, який був у тебе в гостях, і багато інших критиків того, що зараз у Польщі відбувається, ті, які справді розбираються в тому, що в Польщі, бо часто є таке спрощене уявлення про Польщу: там російські впливи і все. Ні – це проблеми польського суспільства.

Ще років 12–13 тому соціологія показувала, що понад 60% чи близько 60% поляків взагалі не знають про Волинь. Але в той момент в Україні не знали про Волинь 90%. Тобто 40% суспільства вже знало – це були нащадки тих, хто жили в Україні, на Волині, на Галичині, члени родин, які постраждали під час війни, або переселенці, або просто начитані люди, які щось читали, або кіно подивились.

Але тепер, коли польські соціологи опитують, то практично всі в Польщі знають, що Волинь‑43 – це символ злочину українських націоналістів, або згрубше – злочин українців проти поляків. Відповідно у нас в Україні зараз навіть, думаю, три чверті – якщо просто сказати слово "Волинь", у когось на рівні розуміння, у когось на рівні мемів, "волинська різня", там пріснопам'ятного Царьова згадаємо і так далі – але значна частина не розуміє, чому людина з Харкова має знати, що там було на Волині в 43‑му.

І головне: от нещодавно футбольний клуб "Шахтар", який мав домашній стадіон у Польщі, і польські фанати вивісили плакат: "Покайтеся за Волинь" і так далі. Яке відношення має інтернаціональний склад команди "Шахтар", де нема жодного ні волиняки, ні галичанина, ні тим більше українського націоналіста, до подій 43‑го року? Тобто те, що здавалося страшним сном, сталося – коли кожен українець несе вину за ті події, які роз'ятряною раною стали для польської свідомості.

Політична технологія у Польщі

При тому, що очевидно: в польській історії є багато трагічних подій, дат і так далі. Є втрата держави кілька разів. Є розстріл еліти. Є літак під Смоленськом. Є Волинь. Є розстріли 30‑х років, коли в Радянському Союзі було вбито в 10 разів більше поляків, ніж вбили під час війни на Волині або деінде. І цих тем у польському дискурсі немає.

Є тільки українські націоналісти і так далі. Тобто це політична технологія. Тобто хтось у правому середовищі, можливо не без впливу росіян, але вони потрапили на той внутрішній польський момент, коли Польща захотіла стати, як вони часто це кажуть, Ісусом Христом Європи – тобто головною жертвою, головним страждальцем Європи. І це впало на певний ґрунт. Вони достатньо добре живуть. Вони мають час і натхнення читати книжки, журнали, газети, знімати кіно. І з'явилася тема, яка може об'єднати націю через жертв: що ми не євреї – головна жертва Другої світової війни, а поляки. Не українці з їхнім голодомором, а поляки. Не там Руанда, там Тутці‑Чокуту, а ми поляки. І оця тема насправді дала сходи. І зараз 60 там від молоді до 30 років голосують за Менсена, Брауна і подібних. Тобто людей, які, ну, фашизоїди, які тему Волині, тему відповідальності українців зробили просто своїм політичним мечем, з яким вони йдуть у велику політику.

Чи дійдуть? Це питання. Це дійсно є надія, що частина польського суспільства на цьому опирається і вони не хочуть жити в такій ксенофобській, шовіністичній країні. Я час від часу дивлюсь польські новини і бачу, як дійсно ефективно і цікаво опонують певні політики з лівоцентристського, центристського середовища. Той самий прем'єр Туск, наприклад, або спікер однієї з палат парламенту, який казав, що він не хоче жити і будувати країну, в якій бути громадянином німецького, єврейського чи українського походження – це означає бути людиною другого сорту.

Тобто вони борються за себе. Не можна сказати, що Польща програна, але вирішення цього питання – у Варшаві, а не в Києві. Польському фашисту, який йде за Брауном, за Менсеном, їм треба кров, і ми це бачимо на вулицях. Їм треба жертва. Вони призначили нас цією жертвою, але вони забули, що ми не нація‑жертва. Ми пам'ятаємо про тих людей, які загинули тоді або зараз, але ми водночас воюємо і воюємо ефективно.

І коли ми бачимо на безсилля польської системи ППО або політичної системи, яка не здатна дати наказ на знищення будь‑чого, що влітає на територію Польщі, ми знаємо, що в Україні це не так. І це, я думаю, теж частина переляку певної частини польських еліт.

100%. Я думаю, що вони це прекрасно усвідомлюють і їх дуже вкурвлює.

Ну і треба сказати, що вони ж програли Другу світову війну українцями. Вони програли. Тобто, ще раз кажу, ніхто не мусить думати, що полякам не боляче. Полякам боляче, бо в часи Другої світової війни вони понесли великі жертви і від німців, і від совтів, і від українців. Але якщо в випадку з німцями і совтами руськими це була війна за Польщу або за територію для своїх імперських цілей, то в випадку з українцями – українці не воювали в Кракові чи у Варшаві чи в Гданську. Українці воювали найдальше на Лемківщині, там, де були українці, на своїй землі.

І відповідно, в даному випадку треба визнати, що ця війна українців була успішною, тому що сьогодні ідеологія, риторика, найменування, символіка, міфологія тої війни для нас є частиною нашої ідентичності. І от коли ми знову ж таки нашим рекрутам розповідаємо про складні часом сюжети кажуть: "Нащо нам ці українсько‑польські сюжети?" Я кажу: "Ви прапор нашого корпусу бачили?" – "Ну, ще ні". Я кажу: "Так от він червоно‑чорний".

Це невипадково. Корпус, який сформований з двох харківських, зі Слов'янської бригади, з Полтавської бригади, з Гостомельської – тобто весь схід, і тим більше крайній схід – обрали червоно‑чорний прапор, бо це прапор боротьби за свою землю.

І тоді дідьки починають і не дідьки теж чухати і розуміти, що зв'язок між тим, що було там в 43му і те, що в 26-му відбувається. Є.

Що може об'єднати народи

Яка історична подія на твою думку, може нас об'єднати?

А тепер ти кажеш про об'єднання або фігуру. Ну, я думаю, на даному етапі це неможливо. Це це навіть лукавством було шукати от таку прямо фігуру. От наприклад, той цвинтар, він називається на Волі, бо район Воля у Варшаві.

Він дійсно хороше місце зустрічі українців і поляків, бо ці козаки і генерали армії УНР, які там поховані, вони разом з польським військом відбивали атаки російських більшовиків червоно Червоної кіноти Будьонного від Польщі, від Варшави, там від Замостця. І тому вони, ну, вони певною мірою вписані в героїчний наратив порятунку Польської Республіки. Окей, українці зіграли свой роль, але через неповний рік, навіть менше, поляки зрадили українців і домовилися в Ризі з советською росією і роздірібаніли Україну. Ну, тобто це, тобто ці люди або загинули, або довго прожили, потім померли на території Польщі. І вони зараз є отим натяком або, не знаю, нагадуванням, що насправді в цих навіть героїчних обставинах не було доброго фіналу. Менше ніж через рік, через рік ці люди були зраджені і вони були інтерновані, і в них забрали зброю і деякі козаки страшино ламали, не знаю, шаблі й рушниці, щоб вони не дістались поляками. Приходили, а потім роками сиділи в таборах без права покинути, а дехто помер в цих таборах від тифу. А потім деякі потрапляли в концтабори на території Польщі, як в нелояльні до Польщі. Петлюра мусив виїздити з Польщі, бо йому загрожувало чи то арешт, чи то видича Советському Союзу. Ну, тобто були якісь нюанси, які не давали йому спокійного життя тоді в 20-х роках. Тому нема таких фігур або якихось таких обставин, як які б я б запропонував: "Давайте тут дружити".

Але цей цвинтар є і до нього приходять  українські пластуни чистити могили і польські харцери, тобто польські скаути. І це добре місце зустрічі. Туди приходив український президент і туди приходив польський президент Дуда. Це добре місце зустрічі. І тому, грубо кажучи, такі місця треба ніби підтримувати в порядку, але пам'ятати, що є сотні українських і польських цвинтарів, на які ніхто ніколи не приходить. Причому, якщо в випадку з українськими політиками, тим самим президентом Порошенком, який ставав на коліно на могилах польських жертв, то жоден польський політик ніколи справді не просто не став на коліно – він навіть не сказав, що ці громадяни польської держави були незаконно вбиті польськими патріотами, націоналістами чи вояками. Вони цього не говорять, тому що для частини польської еліти нинішньої України це людина другого сорту. І зараз, і, вибачте, тоді.

Тобто вони кажуть, що Волинь і Галичина їхня, але 90% населення цього регіону – це кабані, як тоді казали, свині. От я знав багатьох людей, хто в 30‑х–20‑х роках жили в Польщі. Михайло Горин світлої пам'яті – от він мені розповідав, що в школі до них ставлення було як до… ну, вони слово "свині" чули кожен день. Їм забороняли слово "українець", польська держава не дозволяла. Вони були русинами. Тобто в родині батько, який був вояком галицької української галицької армії, казав: "Ми українці". А в школі вони не були українцями.

Тому ці трагедії, які були потім у 40‑х роках, були наслідком скотського шовіністичного ставлення до самої ідеї української держави, яку поляки зліквідували, і плюс до розміну українців у великій грі з росією, радянською росією. Тому нам зараз не до пошуків ідеальних фігур. 

От єдине, що, звичайно, в історії Польщі є світлі постаті, які ми маємо шанувати. У нас на "Історичній правді" сотні статей про поляків, які зробили щось дуже добре або для Польщі, або і для Польщі. Там Єжи Ґедройць, наприклад – людина світлої пам'яті, який формулював ідеї оці, які ми називаємо зараз основою для відновлення: що без вільної України не буде вільної Польщі, без вільної Литви не буде вільної Польщі, без вільної Білорусі не буде вільної Польщі.

Білорусь не вільна, і кордон польсько‑білоруський – це кордон небезпеки, і росіяни можуть його як завгодно порушувати. Та або, наприклад, були такі світлі люди, як Анна Валентинович.

Я тільки хотіла про неї сказати.

Так, діячка "Солідарності". Так, вона була українка за походженням, але з Рівненщини, Любчики – її прізвище дівоче. Але вона все життя боялась сказати, що вона українка.

Боялась.

Боялась. Вона ніде не казала це.

Страх говорити рідною мовою 

А от нещодавно, буквально два‑три дні тому, я прочитав інтерв'ю колишнього голови Об'єднання поліції в Польщі Петра Тими, і він розповідає, що його мама, яка була свідком подій 40‑х років і яка була разом з родиною виселена під час акції "Вісла" на північ Польщі і так далі, то вона не допускала в собі думки, будучи громадянкою польської Народної Республіки, громадянкою з народження, говорити на вулиці українською мовою.

Тобто якою була атмосфера вже в польській Народній Республіці? Що українці боялися – от як зараз люди зайвий раз не будуть говорити, бачачи, що на них нападають у транспорті чи деінде. Так – це було в 50‑х–60‑х роках минулого століття. І от він говорить про це з болем, що він виріс українцем, батьки його виховали українцем. Він очолив об'єднання українців у Польщі, свідомих людей, але мама боялась говорити.

Тому сказати, що оце минуле – воно таке безпроблемне, що ексцес українських націоналістів – це щось таке неймовірне… Ні. На жаль, це наслідок того, що було.

Я буквально напередодні нашої розмови прочитала пост Вероніки, яка прибула з сином у Варшаву сьогодні ввечері. Ми дружимо з нею. І що ти думаєш, Вахтанг? Вона написала: каже, "Стою на пероні польського вокзалу, і стоять дві українки, і одна одній говорить: "Не говори тут українською, бо можуть побити. Давай зробимо вигляд, що ми росіянки. Ну і ти по‑русски говори". Ти можеш взагалі зрозуміти, до чого дійшло?

Ну це відома білоруська журналістка Наталія Радіна. Вона опозиційна журналістка, редакторка їхнього великого порталу "Хартії". То вона розповідала, що, здається, на неї був напад. Вона – Білорусь – напад ще. Це давно, роки чотири тому напад, тому що вона нібито українка. Тобто для людей, яких виховують у чорно‑білому світі, де ви святі, а інші злочинці, очевидно, що ця дубина буде працювати.

Більше того – це як з тюбика зубну пасту: можна видавити, а назад – ні. Тому відповідно потрібна реально системна робота і прогресивних польських спільнот, інституцій і так далі всередині країни, щоб оцю ненависть, ксенофобію… ну її вже не зліквідуєш, але поступово притлумлювати. Ну і тут треба подякувати – це справді щиро – польській правоохоронній системі, які станом на зараз розслідує ці інциденти, ловлять цих злочинців, нападників, аб'юзерів і так далі. І ми бачимо все‑таки навіть аж до вироків суду. Тому сказати, що ми Польщу втратили – не так, бо справді це великі партнери і великий приклад.

От ми, будучи в 2010 році, ідею розвитку "Історичної правди" і телевізійної частини, і сайту, і книжкових проєктів, ми дивилися з Сашком, з іншим, з Павлом Солодьком дивились на польський приклад як на той позитив, який треба взяти. Тільки ми за цей час ніби прогресували і розуміли, що треба широким поглядом дивитись на світ. А наші польські зразки, на які ми так взорували – той самий інститут нацпам'яті – вони стали отаким вузьким одноканальним поглядом із зневагою до всіх тих, хто не вписується в той ультранаціоналістичний наратив.

Знаєш, це для мене так сумно насправді, тому що я бачила контраст. Я писала інтерв'ю з Туском у Польщі, і ми з ним записали інтерв'ю. І я пам'ятаю: потім я їду, я записала інтерв'ю, і я розумію, що це партнер, наш друг, партнер. Він тоді ще не був прем'єром. Це було до прем'єрства, але вже почалася повномасштабна війна.

Польські фермери на українському кордоні

І потім минає час, і я стою на польському кордоні, не можу проїхати, бо польські фермери перекрили на Остелугу там на Волині дорогу і починають мені кричати. Я кажу: "Я хочу до дітей, я журналістка. Ви мені зараз перегороджуєте дорогу. Я дуже довго їхала, я зараз не встигну до комендантської години. У нас в країні війна. Що ви робите?" Вона мені каже: "То не наша война, то ваша война. Ми в НАТО, тому до побачення".

І я тоді дивилася на неї… я прям не вірила своїм очам, тому що це було дуже контрастно із людьми, які в перші дні нас зустрічали там на кордоні України. Інші люди. А це були інші люди. Інші люди. Інші. Згідно.

Тобто є, звичайно, як у кожній країні, в Польщі є люди, які справді щиро переживають за Україну і помагають. Оці прекрасні історії, коли якесь місто передумало нам передавати – не нам, Вінниці – трамваї чи тролейбуси, то люди зібрали кошти і викупили ці тролейбуси. Або там генератори – хтось відмовився, люди збирали мільйони злотих для того, щоб Україна не замерзла під час війни.

І є умовно польські фермери, які керуються ірраціональним страхом. Чому вони це роблять? Тому що завтра прийде на ринок Європейського Союзу український фермер – і він виграє цю війну. Так. І вони це розуміють.

Тому я думаю, що певною мірою оця антиукраїнська істерія – це ніби як вони кладуть соломку наперед, щоби пояснити потім: "Бачите, ми ж п'ять років розповідаємо про поганих українців", а насправді йдеться про раціональний, прагматичний, цинічний розрахунок: чим довше ми не вступимо в Європейський Союз, тим більше мають переваг польський перевізник, польський фермер, польський там хтось‑хтось‑хтось.

Чи є альтернатива НАТО та який досвід Україна передає світу?

Про союз. Я хочу, щоб ти зараз мені свою думку сказав щодо цього. Я дуже раділа, коли на той момент голова МЗС Дмитро Кулеба в Любліні підписував угоду з нашими партнерами – поляками і представниками країн Балтії – в рамках Люблінського трикутника. Мені взагалі здається, і на даний момент попри все, що є в Польщі негативного в бік України, що об'єднання оцим трикутником дасть нам силу більшу з огляду на наш досвід і на польські гроші.

Ми нагадаємо нашим глядачам, що польська економіка нині вже в 21‑му – вони в світі, ну, вони в G20, в G21. Тобто їхня трильйонна економіка настільки вперед піднялася, вибачте, я це мушу сказати, і завдяки українцям в тому числі, які приїхали туди, розвивають там свої бізнеси, що вони мають гроші і можливості фінансувати і робити сильнішими і себе – я маю на увазі технікою – і… ну, всі ми можемо взагалі на дві країни збудувати на їхній території заводи, які і їх будуть захищати, і нас.

Мовчу про те, що вони би нам давно вже мали допомагати збивати залізяча отам от на кордоні, принаймні Львів‑Волинь могли би.

Тоді б запрацювали там аеропорти, наприклад.

Так. Так. Ну, це ж очевидно. Словом, моє питання щодо цих союзів. Валерій Федорович Залужний сказав, що Україна ніколи не буде в НАТО, і оці всі казки, що лунали ці всі роки – короче, це все маячня. Відповідно, нам потрібно створювати нові союзи. З історичної точки зору, на твою думку, які би союзи були актуальні? Я зараз кажу виключно про військові союзи, тобто питання армії.

Тут я не граюсь у військового експерта чи в геополітика, тому мені по суті треба сказати, що я тут ставлю крапку, тому що насправді нема ніяких інших союзів, крім НАТО. Тобто чи вони можуть бути? Ну, це питання уявити. А я вважаю, що треба говорити про реальні факти.

Поза НАТО зараз, я думаю, не існує спроможностей у конкретних держав, бо вони ж не вийдуть з НАТО. Тобто от ми можемо розвивати там… якби в Польщі була краща ситуація з Польщею, стосунки, але ж це не означає, що Польща вийде з НАТО.

Ні.

Парасолька НАТО захищає. От знову ж таки, вона віртуальна. Я часто теж, коли ми починаємо дискутувати з нашими рекрутами, дядьками – це ж дядьки мого віку, плюс 50 часто – і ми дискутуємо, а вони прошиті антинатовською радянською пропагандою. І плюс ПСУ, СПУ, КПУ, Партія регіонів, ОСДПУ, СДПУ(о) і так далі – це ж всі ці блоки і партії, які десятиліттями… а вони всі східняки, вони були сильно прокачені.

І от ми дискутуємо про НАТО, вони там теж скептичні, що НАТО не працює. Я кажу: "Дивіться, от є Естонія розміром як третина Києва, і є Україна розміром там 50 мільйонів, 45 млн на той момент. І росіяни нападають не на мільйонну Естонію, а нападають на 45‑мільйонну країну. Ну от поставте себе на місце путіна. Що захопити простіше: мільйонну країну чи 45‑мільйонну?" Вони кажуть: "Ну мільйонну простіше, ну вона ж маленька". "І так. А напали на кого?". "На нас". "Чому?". "Ну тому що НАТО… ти хочеш сказати, що на НАТО?". "Так". Навіть непрацююча парасолька – вона лякає. А може вона і працює. Можливо, вона і працює. 

Тому я думаю, що, будуючи уявлення про нові союзи, треба розуміти, що жоден наш західний партнер, європейський партнер, зокрема наразі не готовий розірвати угоду про НАТО. І тому треба, мені здається, може навіть не говорити прям вступ завтра, а про те, що – і власне що мав на увазі, я так розумію, прочитавши його тезу, – Залужний: що наші стандарти, наші вміння будувати сучасну армію, будувати сучасний бій – вони вже вищі за параметри і традиції, які існують вже в самому НАТО.

Тому нам треба певною мірою впливати на те, щоб вони міняли свої підходи. Тобто це не означає, що нам не треба НАТО. Нам треба НАТО, в якому наш досвід буде вивчений і реалізований як новий, і плюс продовжений, тому що війна не стоїть на місці.

Я був один раз у своєму житті в штаб‑квартирі НАТО – це вже років там вісім тому, під час вже війни, до речі. Ми були в групі з майбутньою тоді вже майбутньою снайперкою Збройних сил України Оленою Білозерською і ще кількома людьми. І нам от розповідали про НАТО. І один з офіцерів, він був латиш з походження, ну, англійською мовою. Все спочатку красиво, все про НАТО. А коли все це закінчилось, вже він був, ну, не приватною, але вже не офіційною особою, він сказав, що як офіцер НАТО я вам казав, от як воно має бути. А як латиш – я скажу, що те, що вони роблять у вас на Донбасі… це вже були часи так званої АТО. Він каже: "Ми не готові до цих викликів. Тобто якщо вони завтра захоплять Даугавпілс, я як офіцер НАТО скажу, що ми там задіємо статтю п'яту, ми дамо відсіч, але як латиш – я в цьому дуже сильно сумніваюсь".

Тому НАТО має теж зрозуміти, що війна проти НАТО вже ведеться, тобто вона вже йде на території НАТО. І частина роботи умовних польських фермерів або тих людей, хто їх до цього спонукає – це вже робота російських спецслужб. Або ті антиукраїнські настрої, які розгойдувались… Saittix нещодавно написав велику статтю, і там реально видно, як російські агенти через там місцевих Колісниченків, Ківалових і так далі працювали і працюють на території Польщі.

Тому я думаю, що в цій ситуації можна з повагою ставитись до думки генерала Залужного, але я не думаю, що це змінить ні стратегічний курс України, ні розуміння того, що ніякий західний політик не розміняє реальну парасольку.

Ще раз кажу: ніхто не знає, чи вона працює, але вона є. Це реальний союз, який треба додатково фінансувати, на який треба переконати своє суспільство витратити гроші. Ну, тобто це дуже непроста історія. І тому критика НАТО зараз, мені здається, неконструктивна.

Ну, і мені здається, що це класний такий маяк, до якого варто йти, щоб бути сильними. Зрештою, на шляху до НАТО, навіть якщо ми не вступимо, навіть якщо ми не вступимо, ми все одно станемо сильнішими, якщо це буде нами.

Те саме про Європейський Союз. Тобто ми можемо навіть не стати, але якщо наші стандарти, наше правосуддя, наша медіаграмотність, наші прозорі процедури будуть вже їхнього рівня – ну окей, ми будемо жити краще, але потім все одно це станеться.

Абсолютно. Абсолютно. Амінь.

Бліц-запитання від глядачів

Переходимо до бліц‑запитань. Друзі, це ваше запитання. Як це працює? Я нагадаю, що проєкт "Рандеву" – це іще ваша конкретно ваша можливість поставити питання нашому гостю. Все реально. Як це працює? Ви підписуєтесь на наші сторінки. Ось вони. Є Facebook, є Telegram, WhatsApp. Рекомендую більше WhatsApp. Соколова – маєте можливість, зайдіть на наші Фейсбуки, і у мене є дві сторінки Соколова. Ви можете знайти ще і "Рандеву" просто сторінку. Мережа. Так само я анонсую нашого гостя, як сьогодні вахтанга, його фотографія. Під фотографією ви ставите питання, які потім я оставлю в кінці нашої розмови, і ви в суботу маєте можливість дивитися це.

Отже, Ватан, Дмитро питає тебе: що, на вашу думку, здобули українці в рамках самоідентичності? Який шлях викорінення російської мови і поглядів може бути найбільш успішним?

Ну, ми з цього починали фактично. Я вважаю, що той стан, де ми сьогодні є, він є наслідком того, що протягом 30 там з 35 вже – рівно 35 років – український вчитель, український музикант, український інтелектуал, український вояк інвестував у те, що ми називаємо українським. Тобто у нас є безліч українського контенту, якого ще років 10 тому не було. У нас є переклади світових книжок, часто раніше за інші мови, ну тим більше за російську, яка вже загумінкова мова і так далі. У нас є все‑таки суспільний консенсус щодо наших національних героїв і трагедій. Його ще 10 років тому не було. Щодо голодомору був консенсус, а щодо діяльності ОУН і УПА або там армії УНР і Петлюри – не було. Зараз цей консенсус існує.

Сергій Валов тебе питає. Зараз мало говорять про несильно дружні відносини поляків до українців ще до відновлення польської держави. Наприклад, ми знайшли таку цитату 1908 року Володимира Жаботинського, який тоді жив в Одесі і був таким собі портниковим того часу.

Далі цитата: "Посмотрите на тех же поляков в Галиции, где они хоть немного чувствуют себя хозяевами, что там только не проделывается над русинами". Русини – це українці. "Русины издают в Вене специальный журнал на немецком языке украинщоншавучено, содержание которого на 3/4 сводится к перечислению гадостей, которые проделываются в крае польской администрации. По австрийской конституции все народности равноправные. Между тем русины почти изгнаны из администрации и суда. Русинские чиновники насчитываются единицами на государственной и областной службе даже в Восточной Галиции, где русинское население в громадном большинстве. Элементарных школ мало, средних школ почти совсем нет".

Чому такі відносини толерувалися тоді? Чому полякам це дозволяли австрійці? Чому ми не кажемо про це тепер?

Ну, тут все дуже просто. Будь‑яка імперія будується на принципі "поділяй і володарюй". І Галичина, як тут сказано… Володимир Жаботинський – це легендарна постать, це один з творців держави Ізраїль. Це такий правоконсервативний, навіть право‑націоналістичний ізраїльський у майбутньому політик, журналіст, приятель Семена Петлюри в певний історичний момент, публіцист блискучий, ну такий портниковий.

Австрійський уряд віддав Галичину полякам, фактично зробивши ставку на них. Тобто коли більшість населення керується меншістю, то це означає, що меншість буде дуже активно чіплятися. Буковина – та сама приклад, тільки роль поляків грали німці чи австрійці. Тобто більшість українська, румунська, але влада в руках німецькомовної еліти.

Тому нам є що знайти болючого в історії. Ми можемо знайти окремі приклади співпраці українців і поляків навіть після трагедій, які були. Але в принципі в історії, кажу, можна знайти все. Нам ключове: якою б не була Польща і якою б не була Україна – ми ніби визначені Богом, ми будемо співпрацювати і співжити, тому що ми сусіди. І так само росія – вона завжди буде там десь за нами. І відповідно, якщо вона є, то ми завжди маємо бути готові до того, що імперська традиція росії може нас вбивати. Польська імперська традиція – вона не говорить про вбивство українців, а вона говорить про моральне підкорення, про свою моральну вищість.

Вони ж часто використовують, що ми нечутливі до їхніх болів, що ми якісь такі папуаси, які просто нездатні на щось, що ми безкультурні, що ми свині.

Тобто це оце ж навіть в сучасній риториці антиукраїнській це часто звучить тоді, коли нам нема що, ну, заперечувати. Ми ми точно не такі, ми точно не менш європейці, ніж вони.

І ми теж були жертвою імперій. У нас про російську імперію багато говорять, про австрійську – менше. Вважається, що вона майже була ідеалом. От це ідеал. Але знову ж таки, почитайте Василя Стефаника або Івана Франка і про тих людей, які світ за очі тікали з прекрасної Галичини. Чому? Тому що польська місцева адміністрація і австрійська не давала життя, і українці тікали аж до Канади, до Аргентини, до Бразилії в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Блін, чому ми про це не говоримо, Вахтанго?

Ну, тому що це начебто банальна шкільна історія.

Ну, не зовсім. Не зовсім.

В історії можна це знайти, але це не допоможе нам відновити нормальний градус. Тому що, знаєш, поляки ж не самі собі взяли цю владу. Їм дала це австрійська адміністрація. Теоретично могло бути і навпаки – могли дати українській адміністрації, а поляки були би пригнобленою меншістю. Так теж бувало в історії. Наприклад, під час Другої світової війни були епізоди, коли німці формували місцеву поліцію з українців, а потім був момент, коли німці формували поліцію з поляків. І відповідно в першому випадку страждало польське населення, в другому випадку страждало українське населення. І це була гра великої системи, яка була проти і поляків, і проти українців.

Тому в історії можна знайти все, її треба вчити, але треба себе не отруїти історією.

Що читати про українську історію: рекомендації від Вахтанга Кіпіані

Порадь, що почитати українцям?

Треба сказати, що українські історики написали за війну дуже багато книжок, які просто потрібні для формування українського погляду на минуле – в тій складності і різноманітності, яке там було. Ну, наприклад, якщо прочитати книжку, яку я прочитав, про Василя Кука – Володимира В'ятровича, все‑таки фундаментальне на тисячу сторінок том. Він дає відповіді на безліч запитань, пов'язаних з Другою світовою війною. Зокрема про те, чому такою запеклою ця війна була, чому не воювати за свою землю у свідомих українців Галичини не було.

Тобто іноді кажуть: от можна було б якось інакше, якось не воювати з поляками, а спільно домовитись за щось. От якщо б людина прочитала цю книгу, де би побачила, що рідний брат Василя Кука і Ларі Кук був вбитий, знищений фактично польськими окупантами, ну от і все інше, що супроводжує процес боротьби за свою гідність, за своє право жити на своїй землі, то, ну, тоді б частина питань зникла.

Очевидно, що я би порадив книжку про письменника Петрова‑Домонтовича, яку написав історик Едуард Андрющенко, наприклад. Він багато років працював. І це теж етапна робота, бо у частини людей, які люблять літературу, є захоплення там "Дівчиною з ведмедиком", там іншими – "Доктором Серафікусом" – і іншими книжками Петрова‑Домонтовича. Але ж ми тепер добре знаємо, що він був російським агентом, радянським агентом. Він був кавалером ордена "Великой Отечественной войны" за виконання особливого небезпечного завдання в тилу ворога, будучи фактично інкорпорованим в українську політичну еміграцію і так далі.

От ця книжка для мене була теж відкриттям, бо я начебто багато і знав з діаспорних джерел про діяльність Петрова в перших роках після війни в еміграції в Німеччині, в таборах переміщених осіб. Але всі ці сюжети карколомні, які там були, для мене були відкриттям.

Колись я в Канаді поліз в один підвал – там кажуть "бейсмент" – за книжками. Там старший чоловік сказав: "В мене там багато українських книжок, бери що хочеш". І я пішов туди в підвал, знайшов там безліч книжок і вже виношу нагору і бачу, що книжка віршів Євгена Маланюка не розрізана. Вона 59‑го року, а це 2020, може, рік. І книжка не розрізана.

І я так його підколюю, кажу: "Пане Несторе, здається, ви Маланюка не поважаєте". – "Чого це?" Кажу: "Ну от ви книжку купили в 59‑му році, там ціна стоїть 3,5 $, тобто це дорога книжка. Це зараз би під 100 $ було". – "Але ви її не розрізали". Кажу: "А що там?" – "Там поезії, вірші". – "Я вірші взагалі не читаю". Я кажу: "Нащо ж ви купили книжку Маланюка?"

І тут він на мене подивився як просто на нерозумну дитину. І сказав: "Якби я не купив цю книжку, Маланюк не мав би що їсти. Видавець не мав би що видавати, а продавець не мав би що продавати".

Оце просто мудрість сотого левела.

Підтримка книговидавців

Думаю, що тут якраз навіть підтримка української видавничої сфери в умовах, коли росіяни мільйонами знищують українську книжку… Я вже прочитав такий термін – бібліоцид. От купівля і підтримка нашого книговидання – це є робота, або хліб зрештою, для деяких авторів. Мало хто живе як Кокотюха, живе з продажу книжок, але таких мало.

Але тим не менше це важливо, але це запускає нашу промисловість, нашу логістику, нашу "Нову пошту". Ну тобто всіх‑всіх‑всіх, хто в цьому задіяні.

Та ну і плюс це поширює головне – нашу оцю ойкумену, наш спільний інтелектуальний простір. Коли ми говоримо… от у тебе на комп'ютері фраза Жадана, мого побратима і приятеля з Хартії: "Любов варта всього". Угу. Це марево чи… але це цитата нашого поета, нашого музиканта, нашого видавця, нашого. Ну тобто йдеться про те, що ми живемо в світі, в якому росії стає менше, а маємо прийти до світу, в якому, попри те, що росія буде десь, її в нашому світі не буде. І буде лише розуміння, що це завжди небезпека і це держава, і нація, і люди, які відповідають за вбивство наших найкращих.

Так. Наших пам'яток, наших книжок, наших символів, героїв і символів, які для нас є важливими. От вони знищили будинок Сковороди, вони знищили церкву на Херсонщині, вони знищили хату Бандери. Ну тобто є безліч речей, за які ми маємо помститися. І це роблять наші воїни, ті, які мають для цього сили і засоби.

Або просто тепер – не купувати їхню книжку, не читати їхню літературу, а читати світову, читати свою, ділитися. Є безліч форматів – книжкові клуби запустити цей процес поширення знання і тоді наші Маланюки будуть здоровими, живими і затребуваними.

100%. Я тобі дуже дякую за тебе, за те, що ти зберігаєш здравий розум, за те, що нас всіх заряджаєш, за те, що служиш і за те, що пишеш ці книги і створюєш такі проєкти. Це дуже сильно важливо. Дуже.

За війну нічого не написав.

Ну, але є що читати з того, що написав.

Є дуже класна фраза про те, що доля людини – але я би хотіла зараз це перефразувати на долю країни – визначається тим, які рішення людина, в даному випадку країна, ухвалює в роки найбільшої кризи, найбільшої драми, найбільшого життєвого спротиву. І зараз ми якраз переживаємо цей час. І нам не соромно за те, що ми його переживаємо разом з вами. Ми пишаємося вами за те, що в 2026 ми можемо назвати героїв нашої нації у великому просто об'ємі. І тил, і військо разом. І це дорого коштує.

Давайте триматися купи. Пам'ятати, що зараз на нас дуже велика відповідальність, і наші діти і онуки потім у підручниках історії будуть зараз, ну, сказати, доволі насичено читати цей період. Так, щоб кожному не було соромно за цей період, подумайте перед сном або протягом дня – в залежності від того, коли ви дивитесь цю розмову – що ви можете зробити для країни. Вона конче потребує нині вашої підтримки – або для війська, або у військо. Це коротеньке нагадування.

Вахтанг Кіпіані, дякую, що додивилися цю розмову до кінця. Я нагадаю вам, що для того, щоб бути в курсі і дивитися далі наші розмови, вам треба підписатися на той канал, на якому ви зараз дивитесь це відео, і написати в коментарях, безумовно, що думаєте.

Зі святом Незалежності. Якщо дивитесь нас напередодні цих днів Незалежності, це наша земля. Ми тут пануємо і ми її нікому не віддамо. Слава Україні! Слава силам оборони! Лишайтеся тут!

Читайте також: Це буде важче, ніж ви думаєте: "Флеш" попередив про атаки рф по ТЕЦ, АЗС і продуктових складах – "Рандеву"

• Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".

Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.