Search trend "Суспільне Львів"

Як повідомляє онлайн-медіа Суспільне. В ніч на 12 липня Львів став мішенню для ракетно-безпілотної атаки з боку армії РФ. Наразі в місті тривають роботи з ліквідації наслідків обстрілу. Мешканці Львова поділилися своїми враженнями від цієї страшної ночі. Вероніка та Марія, львів’янки, ховалися в підземному паркінгу, куди вирушили одразу після перших вибухів. “Перш за все, я […] Тhе роst Ракетна атака на Львів 12 липня: свідчення очевидців та наслідки fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

У період відпусток дніпряни все частіше обираються для відпочинку туристичне місто Львів. Дістатися туди можна на власному авто, автобусі чи поїзді. Суспільне дізналося вартість квитків та розклад перевізників

Для того, щоб зібрати гроші для військових 125 бригади, п'ятеро марафонців здійснили безперервний естафетний забіг та подолали дистанцію у понад пів тисячі кілометрів — з Києва до Львова за 42 години. Також вони встановили національний рекорд. Про це пише Суспільне Львів. Як розповідають у виданні, спортсмени Володимир Ханас, Володимир Молінський, Микола Луговий, Володимир Литвин та Валерій […] Тhе роst П’ятеро марафонців встановили рекорд України, пробігши відстань з Києва до Львова за 42 години арреаrеd fіrst оn Рубрика.

26 червня 18:00 у садовому просторі Суспільне Львів (Львів, вулиця Високий замок, 4) покажуть легендарну стрічку з архівів Суспільне Медіатека «Тореадори з Васюківки», зняту Харківською телестудією.

5 травня Суспільне Львів розпочинає офлайн-зустрічі у громадах області, куди запрошує всіх активних жителів, з метою пошуку гіперлокальних кореспондентів Суспільного.

Учасники освітнього профорієнтаційного стажування «Lvіv ЕduТrір для школярів 2.0» побачили, як працюють медійники під час екскурсії на Суспільне Львів 25 квітня.

У понеділок, 31 березня, у Сихівському районі Львова затримали хлопця та дівчину. Попередньо, у них була вибухівка. Про це повідомляє "Суспільне" з посиланням на джерела у правоохоронних органах. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зрадники готували теракт на День СБУ На місці події працюють правоохоронці тривають слідчі дії. Наразі офіційних коментарів щодо затримання у поліції та СБУ не надали. У Тернополі готували подвійний теракт. СБУ затримала російських агентів Терористи планували здійснити подвійний вибух: спершу підірвати службове авто, припарковане біля ТЦК. А потім, коли на місце події прибудуть екстрені служби, підірвати другу вибухівку.

Дарка останнім часом найбільше займається питанням комеморації і тим, як нам працювати з пам'яттю полеглих наших героїв. Є різні думки, чи це на часі вже, але насправді щось вже відбувається. І відбувається деколи доволі потворно чи в якомусь ще дуже совєтському стилі. Як сталося, що ти взялася за цю тему? Я почала цікавитись пам'яттю в камені. Тому що, як на мене, пам'ять в камені - це найнадійніша і довговічніша річ, ніж наші щоденні ритуали, хвилина мовчання, акції пам'яті і так далі, якісь такі усні історії.Тому що ми цю війну зараз переживаємо і сприймаємо дуже близько, а українці через декілька поколінь вже не будуть відчувати це настільки персонально. Але те, що вони отримують від нас у спадок, це якраз пам'ятники, це військові некрополі. І те, в якому ми стані їх зараз закладемо і передамо наступним поколінням, буде свідчити про наш рівень самоповаги, гідності і поваги до полеглих.Тобто наші пам'ятники, які зараз з'являються, або які ми хочемо зараз ставити, вшановувати, це насправді не для нас. Воно більше на майбутнє, воно для тих людей, для тих поколінь, які виростуть?Це і для нас також. Це наш підхід до побудови, це, власне, рівень нашої самоповаги. Наскільки ретельно ми підходимо до будівництва, наскільки мистецьки, яких фахівців ми залучаємо, скільки ми часу приділяємо на роздуми, як це має виглядати. І, на жаль, ми звикли дуже утилітарно до цього підходити. Наші тривалі роки окупації дуже погано позначилися на нашій традиції пам'ятання і побудови пам'ятників.Але це дуже прикро, тому що в нас є до чого повертатися. Якраз дуже хочу показати нашу мілітарну історію до радянської окупації, тому що на нашій землі є чимало військових кладовищ Першої світової війни, це цілі меморіальні комплекси.. Це часом перлини просто монументального мистецтва. І в нас була ціла організація в міжвоєнний період, зокрема у західних регіонах "Товариство охорони воєнних могил".Там було 8 тисяч членів українців, це були пластуни і січові стрільці, які конкретно мережево займалися побудовою військових меморіалів для полеглих січових стрільців, військових некрополів. І це було зазвичай, те, що залишилось до наших днів, це досить на гідному рівні. І в нас є хороший приклад, нам є до чого повертатись, але нам треба позбутись цієї радянськості і цієї травми величезної естетичної.фото: fасеbооk/dаrіа.hіrnа Що ти думаєш про все це радянське, все те, що вони лишили нам спадок, умовно кажучи? Все, що лишилося тут, в Україні, тому що дуже багато всього ставилося, щоб вшановувати і роздмухувати оцю всю історію про "вєликую побєду" у "вєлікой отєчєственной войнє", 9 травня і так далі, все те побєдобєсіє. Воно ж є всюди, воно є в кожному селі, може бути, залишатися, особливо, якщо ми за Збручем дивимося. І як нам до цього спадку ставитися? Чому він поганий для нас? Чи він, може, непоганий? Може, ми його можемо якось апропіювати, якось привласнити?Це велике дуже питання. Якщо говорити про цю політику побєдобєсія, яка у брежнівські часи почала формуватися. Так, фактично в нас у кожному селі є цей пам'ятник невідомому солдату, і проблема в тому, що це не про історію, де в центрі людина і її подвиг, це якась така безлика дуже монолітна тема, де держава вища над індивідом, якщо так складно говорити. Вони, до речі, всі мають абсолютно однакові риси обличчя. Дуже узагальнені, ніби їх штучний інтелект малював. Так, це соцреалізм. Тобто ти якщо був митцем, то не міг виходити за рамки цього соцреалізму, і дуже часто ти не міг проявляти свій талант навіть у цьому напрямі, тому що треба було помаркувати просто мілітарну територію. І оскільки це дуже дорого, то такі пам'ятники дуже часто робилися з найдешевших матеріалів, з бетону, фарбувались під бронзу. Навіть досі ми можемо проїжджати селами і бачити наскільки це низькоякісні монументи. І це, власне, щоб позначити територію імперії цієї радянської мілітарної міці. І воно дуже однотипне. Часом в обласних центрах зустрічалися складніші комплекси, звісно, більш мистецькі, але воно все дуже-дуже схоже одне на одне. І в цьому мало нашої історії. фото: Суспільне Чернівці Україна - не імперія, тут немає нашої історії, але знову ж таки про це можна сперечатися, про те, що там немає нашої історії. Тому що якщо ти кажеш зараз про ті якісь залишки меморіалів, наприклад, Першої світової війни, де вони справді залишилися, то швидше за все йдеться про території Західної України. При чому дуже Західної України, саме які після 1920 року не опинились у складі СРСР. І тільки тому вони мали шанс якось зберегтися, дійти до наших днів. Просто для для великої території України, яка була у складі Росії 300 років. Чи вони, можливо, відчувають цю символіку чужою?До речі, цікаво, що, справді, за межами західних регіонів немає кладовищ Української Народної Республіки, військових, якщо ми звернемо увагу. Вони всі були знищені. Один у Боярці на Київщині відновлений вже фондом "Героїка" не так давно. І це дуже-дуже яскрава деталь, що така велика історія, основні бої УНР відбувалися: Південь, Схід і Центр, у нас немає мілітарних маркерів просто, вони знищені. Звісно, хтось може сприймати цю історію своєю. Російська мілітарна пропагандистська машина працює дуже в нищівний спосіб, в першу чергу для мізків, власне, щоб нівелювати знання, стерти історичну пам'ять про наше минуле.І це проблема, з якою, мені здається, треба працювати, тому що, звісно, ми можемо сказати, що соцреалізм, в який нас загнали, це також, так, українці творили в соцреалізмі, їм визначили певні рамки, і вони щось робили. Це правда. Але наскільки це здоровий процес з точки зору збереження і передавання пам'яті - це дуже велике питання. Яка твоя думка стосовно цього? Я вчора проїжджав, наприклад, Рівненську область і бачив, що танк Т-34 помалювали в синьо-жовтий колір і поставили над ним прапор України і ще тризуб там трафаретом намалювали. Чи він після цього змінився, і це вже якийсь танк український і правильний танк, і це тепер танк, який воює проти Росії? Ну, це по суті як парадокс із аргонавтами. Якщо кожного разу відколупувати якийсь шматочок "Арго" і міняти на свіжий, чи це ще той самий корабель? Так і тут, просто перемалювали, може, це вже тепер інший танк? Мені здається, що ні, це не інший танк, але тут ще є такий момент ностальгії і момент прагматичний. Тому що зазвичай такі пам'ятники в селах - це якась центральна площа, місце зустрічі і для багатьох людей це місце, з яким вони зрослися. Тобто його реорганізувати, змінювати свою звичку взаємодії з громадським простором - це дуже важко. І якщо ми його зносимо, то чи є в нас, як у громади, ресурс, щоб поставити або щось нове, або перебудувати, український пам'ятник поставити, чи щось інше.Дуже часто немає у громад ресурсів, щоб якісно це переосмислювати, і дуже часто просто немає ідейних людей. Це зазвичай робиться в емпіричний спосіб, інтуїтивно, так, як люди вміють.фото: оgо.uа Так він виглядає просто нестерпно, щось з ним треба зробити. Грошей забрати нема.І це перше - замалювати в синьо-жовте і, можливо, на якийсь час стане легше і не так тригерно. І це велика тема, тому що в нас дуже багато таких символів, що з ними робити? Ми ж не будемо все демонтовувати і заміняти, чи будемо? Не знаю, про це треба говорити, але наша участь в Другій світовій, українців у Червоній армії, вона була, і нам треба якось зрозуміти, якою має бути ця пам'ять здорової людини про Другу світову.Тут є, звичайно, дуже велика символічна фігура і постать, в усіх сенсах велика - це Батьківщина-мати, статуя в Києві, це Марсове поле, здається, називається. І я, наприклад, з усіх можливих моїх комунікаційних каналів намагався казати, що це погана ідея. Те, що з нею зробили, а власне, демонтували герб СРСР і причепили туди, приварили Тризуб. Але, здається, що, справді, більшість українців вважають, що це окей. І просто в такому випадку ми ніби даємо зелене світло, ми на найвищому рівні показали, що такий спосіб опрацювання і апропріації оцієї совєцької пам'яті про війну і мілітарної пам'яті, він працює. Це нормально. Ми можемо так робити. Тобто ми буквально сказали: якщо Родіна-мать совєцький союз, якщо в неї віддерти попередній символ і причепити новий, прикрутити, то вона вже стає Батьківщина-мати Україна. Так, по суті так і сталося, але тут є один аргумент, який, мені здається, достатньо суттєвий, це все-таки територія музею, і сама ця мати Батьківщина - це є музей. І це вже стало частиною не тільки українського маскульту, а й світового маскульту, тому що ми знаємо, що дуже багато іменитих гуртів приїжджають, записують музичні відео і дуже-дуже надихаються цією естетикою соцреалізму. І це якраз той випадок, коли мистецтво тут присутнє. Тобто це дуже складний дорогий комплекс. Так, він соцреалістичний, але якраз совок вкладав багато ресурсів в обласні центри, щоб робити цю пам'ять у густонаселених містах кращою на вигляд, більш вражаючою. І гігантизм оцей мав вражати якнайбільшу кількість людей.І я це сприймаю, можливо, як індивідуальний кейс, хоча я розумію: це небезпечний прецедент для інших громад, які можуть посилатися на цей приклад. Але для мене цей герб на Батьківщині-матері, яка розвернена фактично на схід, до Росії, за іронією долі, - це тріумф над Російською імперією. Тобто мені подобається сама ідея заміни символу, як певна перемога над цим всім совком.фото: gеttyіmаgеs Чи водночас не є ця фігура пам'ятником тоталітарної доби, з цією гігантоманією?Є, є, але знову ж, це музей сам у собі. Тобто мені здається, що це важливе місце для того, щоб показувати як воно виглядає у масштабі країни, але знову ж таки, це дискусійне питання. Тобто тут і ти маєш рацію, і в принципі, мені здається, що все зносити під корінь… Не знаю, мені здається, що тут воно доречно. І насправді от на Хмельниччині музей пропаганди, там був цей великий монументальний пам'ятник Острозькому. І цей музей пропаганди дуже дорогий, тому що там 70 майстрів у СРСР ліпили мозаїку вручну, це все ручна робота. Шепетівка, здається, містечко. І цього Острозького знесли, але він стояв якраз на території музею, і без нього цей музей пропаганди вже зі зміненою назвою і з іншою суттю вже не так потужно сприймається і не так вражає з точки зору цієї радянської пропаганди. Так, його усунули нібито з публічного простору, але ми цим, мені здається, послабили цю освітню функцію. І тут можна говорити, як краще, але для мене цей кейс із Батьківщиною-мати, мені здається, в принципі це хороший компроміс.Ми зараз говоримо про те, що до нас дійшло з минулого, але в нас все одно так чи інакше кожного дня є похорони. У нас кожного дня ростуть цвинтарі, де ховають українських військових, тобто ми так чи інакше якось зараз відповідаємо на питання, як воно має виглядати. І я знаю, що в Одесі десь, не знаю, ще рік, напевно, тому були навіть тендери якісь на якусь стандартизацію військових поховань. І, чесно кажучи, те, що там визначили, це виглядає для мене доволі дивно, тому що це просто якийсь граніт, мармур, там ще щось таке чорне. І воно не несе якоїсь… Воно щось має нести, правда?Так, ну це я би хотіла, щоб ми ці місця облаштовували таким чином, що туди хотілося б приходити, порефлексувати, подумати і вшанувати пам'ять. Не тому, що тебе до цього зобов'язує День Збройних Сил України, а тому, що ти хочеш туди піти. Бо це місця сили. І дуже часто ми перетворюємо ці місця на кіч, дуже інстинктивно їх організовуючи, хаотично, так, як ми звикли. І це дуже сумно, тому що в першу чергу йдеться про темні кольори: сірі, чорні. Ми ж говоримо про світлу пам'ять військових. Чому тоді ці місця такі похмурі?Це про нашу скорботу, чи це все-таки про героїзм і подвиг людей, які віддали життя? Тобто, мені здається, що потрібно повертатися до нашої козацької традиції світлих хрестів, або з пісковика, або з вапняка, або з архітектурного бетону. Є дуже багато різних матеріалів світлого кольору. І це зовсім змінює атмосферу.Так само в нас дуже часто є традиція все заливати бетоном. Всю природу, всі газони заливати цими доріжками, так, щоб там неможливо було продихнути. Наприклад, в американській практиці зелені насадження - це окрема політика для проєктування таких військових кладовищ. І от кожна ця стаття, наприклад, зелені насадження, кольори каменю, з яких ми будуємо і чому вони, наприклад, світлі. Які ми меседжі туди закладаємо? Тому що в нас є дуже багата мілітарна поезія і проза вже сучасних героїв, полеглих, того ж Максима Кривцова. Чому, наприклад, не взяти, в американській традиції, наприклад, дуже часто військова поезія громадянської війни використовується, декілька рядків.У нас на кладовищі українських січових стрільців, на Янівському, у Львові рядки Олега Ольжича: "Нікому ніколи не стерти з вірша городок 33". І, наприклад вже відома фраза Кривцова про те, що: "Коли мене спитають що таке війна, я скажу імена", - це вже стало також частиною масової культури. Чому не закладати ще нові сенси в такі місця?Чому ми не викарбовуємо важливі для нас меседжі про цю війну? Тому що зазвичай це зводиться до загальних лозунгів: Слава Україні, Героям Слава. Це все штампується однаково. Одна громада подивилася, як в іншої громади, і воно все отак несеться бездумно. Без роздумів, без технічного завдання, без залучення фахівців. І нам треба цей підхід дуже жорстко переглянути, інакше ми просто набудуємо багато поганих відверто пам'ятників. Вони будуть мати вже ці сакральні сенси, тому що вони на місці поховань найдорожчих наших людей. І потім це вже буде дуже важко емоційно переробляти. Отже, коли ми говоримо про цю пам'ять у камені, ми хочемо забрати звідти совєцьке, все це нашарування. І ми також туди хочемо заселити якось нові наші змісти, змінити також саму естетику. Повернутися десь до своєї культури в самій естетиці. Тобто це все непрості завдання і, напевно, вони потребують, по-перше, часу. Є думка, знову ж таки, Іванки Димид, львівської художниці, якої син загинув, пішов добровольцем, випускник УКУ. І я знаю, що вона каже: "Давайте до кінця, принаймні якоїсь активної гарячої фази війни просто відкладемо це все. Хай будуть дерев'яні якісь хрести. Ми потім до цього прийдемо".Я з пані Іванкою дуже згодна в тому сенсі, але проблема в тому, що кожен проживає, кожна родина проживає горе по-різному, з різною інтенсивністю і багатьом родинам, на жаль, потрібно цей гештальт, пам'ятник встановити вже зараз. Вони не хочуть чекати. Ми бачимо навіть на Личаківському, що кожен намагається якось, чи то прикрасити той простий хрест. Щось туди поставити, якусь особливу лампадку, або якийсь особливий віночок або ще щось. Щось посадити там, якісь квіти. Так. Це стихійно бажання щось зробити?Насправді на Марсовому полі у Львові ці деталі не роблять загальної атмосфери. Тобто якраз мені здається, що у Львові родини якось дуже тонко відчувають цей момент уніфікації, тому що загальний фон - це однакові хрести. Там поки що немає меморіального комплексу, але навіть на такому рівні перед будівництвом, я вважаю, що це, напевно, найкращий кейс в Україні зараз. І для мене ці деталі на окремих похованнях насправді достатньо, мабуть, органічно на цьому етапі виглядають. Але знову ж таки, у Львові, що важливо, відбувся прозорий конкурс архітектурний. Місто залучило найкращих фахівців і архітектурні бюро. Я знаю, що 27 команд змагалися за перемогу, і був обраний проєкт. Цей проєкт був розкритикований частиною громадськості, тому що ми розуміємо, що не буде архітектурної пропозиції, яка влаштує всіх, всі родини.Проект меморіалу Героїв України у Львові, Фото: zахіd.nеt Це нормально, критикувати і сваритися навколо цих проєктів. Насправді нормально, наскільки я пам'ятаю, всі архітектурні проєкти у Львові мали дуже жорстоку дискусію щодо, наприклад, повернути Маtkа Воskа, Божу матір, на місце фонтану, пам'ятаєте, в центрі, біля Міцкевича. Це коли перефарбували, наприклад, цей вхід головний на вокзал залізничний. Ну тобто це завжди якась дискусія, але здорова дискусія.Це дуже здорова дискусія, тому що місто реагує і спілкується з критиками. І я знаю, що потім команда переможців, архітекторів зустрічалася з кожною родиною. Їм презентувався цей проєкт, враховувалися пропозиції. І от нещодавно їм презентували вже оновлений проєкт на Марсовому якраз. Мені здається, що це буде новий стандарт для України. Це дуже хороший прецедент у всіх сенсах, і організаційних, і з точки зору прозорості і чутливості до втрат. І я дуже сподіваюся, що Львову все вдасться, і ми зможемо якраз посилатися на цей приклад.От у мене тут є такий момент, тобто я розумію, що якщо ми хочемо, щоби в нас усе було гарно, естетично, з новими сенсами і спрямованим у майбутнє, щоб наші, умовно кажучи, онуки прийшли і сказали: "Але вони гарно зробили, як вони тонко відчували, як ми тепер відчуваємо і біль, і подвиг, і ті великі події, які відбувалися, історичні". Але може бути інакше, що вони прийдуть і скажуть: "Боже, які вони страшні. Ну, що вони такого тут зробили? Це ображає пам'ять насправді людей, які лежать під тим мармуром. І що толку, що то є мармур за мільйон гривень". Тобто я думаю про те, що то як, наприклад, з церквами, навіть західна Україна, це є страшна пошесть. Кожне село намагається знести старий цей купол, навіть на греко-католицьких церквах і замовити десь на Рівненщині і привезти ту із золотою, позолоченою бляхою, якоюсь лускою, цю цибулину і прикрутити її. Хай воно буде виглядати, як ніби татаро-монгольська орда нарешті перемогла. Я не знаю, звідки воно береться, але береться таке, що: "То ж по-багатому, ми ж шануємо наших героїв. Що там якесь біле каміння, ну, так собі. То має бути граніт чорний". Так, для мене було сюрпризом, що частина родин вважає світлий камінь дешевим. Дешевим, не по-багатому. Це дуже дивна історія. Це, власне, якраз ця совкова тема з тим, що темні пам'ятники, сірі - це був символ статусності цих радянських генералів і людей у високих погонах. І мені здається, що це дуже нездорова історія. Це просто не українська історія, це не наша традиція.Це Мавзолей Леніна.Так, це Мавзолей Леніна, і ми маємо це переглядати. І я дуже хочу запропонувати просто, щоб не говорити загальними фразами, якщо буде нагода у наших глядачів, піти на Личаківський цвинтар у Львові. Там є два військові некрополі, це цвинтар Орлят на пагорбі, польський, з білого каменю з розкішними левами, з арками. І ти коли там знаходишся, ти просто можеш відчути, наскільки колір комплексу і його складність, які емоції це в тебе викликає. цвинтар Орлят, фото: wіkіреdіа В поєднанні із зеленими деревами, з кипарисами. Так, і поруч одразу меморіальний цвинтар Української галицької армії у такому рову, сірий, зернистий. Там якась така туга, коли ти заходиш в цю крипту Петрушевича, голови ЗУНР. Ти навіть не можеш на цьому зернистому камені прочитати ім'я найголовнішої людини в цьому комплексі. І це можна дуже просто порівняти. Але так, щоб не тільки посипати голову попелом і критикувати, що ми не такі, в нас є хороші прецеденти. Те ж саме Янівське кладовище. У нас там меморіальний комплекс Українських січових стрільців зі світлого каменю. Якраз сьогодні згадувала вже в контексті вірша Олега Ольжича, тому що цей цвинтар неймовірний, і в нього неймовірна історія. Його зруйнували совєти, і його відновлювали вже в 90-х роках.І там в центральній стелі, яка має викликати найбільшу емоцію у присутнього, підвішені на ланцюгах фрагменти цих зруйнованих могил. І це світлий, дуже організований, зелений комплекс. І на фоні занедбане таке польське військове кладовище сірого кольору. Там теж можна відчути цей контраст, наскільки один колір просто змінює всю емоційну гаму.І тому я наполегливо намагаюсь говорити про те, що світлий камінь змінить нашу культуру пам'яті, і якраз у Львові на Марсовому буде також світлий камінь, наскільки я знаю. Ми весь час говоримо про Львів, про Львів, про Львів. Ну, ми у Львові зараз. Тим не менше, що відбувається на загальнонаціональному рівні? Що відбувається в Києві? Що з тим головним цвинтарем, військовим кладовищем? Як він буде виглядати врешті-решті? Все дуже сумно, немає діалогу з творчою командою. Цей архітектор, який у непрозорий спосіб переміг на тендері, тобто він знав, що він там єдиний учасник, і він буде переможцем. Він скоріше за все є другом когось з офісу президента. Журналісти-розслідувачі говорять, що це пан Біркадзе і Голик.Це просто через те, що це великі гроші? Так, це просто, напевно, свої мають отримати такий великий такий бюджетний проєкт. Але це ж просто не тільки про гроші, це іміджева дуже велика історія, тому що це головний військовий символ країни. Це більше ніж про гроші навіть. Так, це більше ніж про гроші. Це просто в архітектора, який під час війни їздив і робив кар'єру, рекламував своє архітектурне бюро в Москву, буде в портфоліо Національне військово-меморіальне кладовище.Заради того, щоб відбілити репутацію. Таке приниження загальнонаціональне. А чому нема діалогу? І як так взагалі ми на це вийшли? Чому в Києві ніхто не реагує? Реагують. Громадськість вийшла з листом декілька місяців тому з вимогою провести відкритий архітектурний конкурс на це місце. І звернулися, ми звертались зокрема, до президента, до Кабміну, до Міністерства ветеранів. Офіс президента відмовчався. Хоча це, напевно, будуть скоріше за все малювати як успіх Зеленського і перерізати стрічки там за декілька місяців. А Мінветеранів фактично відписалося, що, можливо, після війни вони проведуть один конкурс на центральну скульптуру. Це принизлива відповідь, дуже обурлива. І це якраз загальнонаціональний стандарт, він отак зараз нівелюється, хоча Київ міг закласти дуже хороший приклад і прецедент, але це відбувається у Львові. І це відбувається зі Львова.фото: gеttyіmаgеs Тобто по суті спускається згори зараз оцей символізм.Так, під приводом дедлайнів, що: "Ми не маємо часу, тому що треба ховати людей вже десь", але підв'язують цю смислову і творчу частину до технічного моменту поховань. Тобто є думка і переконання, що так, як у всіх українських громадах спочатку воїнів ховають, а потім думають над рішеннями архітектурними, які будуть на землі. У контексті Києва нас намагаються переконати, що все має бути синхронно. Тобто сакральні споруди мають відкриватися синхронно з похованнями. І мені здається, що в цьому великий обман і маніпуляція. Маємо те, що маємо. Надій на київський кейс у мене, на жаль, вже немає.Крім того, що там сама ця процедура ось така, яка вона є, але що не так з точки зору естетики, сенсів? По-перше, я до кінця не розумію, я не бачила повний ескіз, у нас є якісь окремі картинки.Тобто презентації по суті не було? Презентація по суті була, постфактум нам просто, громадськості, показали, що там буде будуватися. Потім державне підприємство НВМК, якраз Національне кладовище, воно збирало круглі столи, щоб, мовляв, поговорити і врахувати критику. Але творчий локомотив - це архітектурне бюро і архітектор. Він з цих зустрічей або йшов, або не мав часу, або слухав з перемінними успіхами. Тобто, він не вважає, що він має вступати у чесний і відкритий діалог з громадськістю.І що не так з самим проєктом: я не є архітектором і митцем, я маю певний рівень надивленості, тому що я їжджу багато і дивлюся, як будують інші, і як ми будуємо. І мені здається, що в тому, що нам показали, немає української мілітарної тяглості. Я не побачила там ні українських архітектурних стилів, ні чіткого розуміння.От, наприклад, там у перших двох чергах мають збудувати дім трауру. І монументи, якісь там монументи. Що це за дім трауру? Чому? Чому ми маємо будувати саме дім трауру. Які монументи? Про що вони будуть? Якісь? Ну, тобто, ми ж маємо якось цілісно дивитися. Там ще така історія, що вони вирішили будувати військову каплицю, військовий храм і будинок трауру. Тобто три сакральні споруди в одному комплексі. Який їхній функціонал? Чому? Чому такий підбір об'єктів?Є дуже багато питань, в тому числі про будівництво крематорію на цій території. Це дуже дороге задоволення, крематорій, в принципі його обслуговувати. І я не впевнена, чи під одне кладовище військове потрібен окремий крематорій. А якщо за якийсь час його почнуть експлуатувати для інших поховань, інших цвинтарів? Це означає, що Національне військове кладовище стане просто прохідним двором? Тобто є дуже багато питань, які непроговорені, які з експертним середовищем ніхто відкрито обговорювати не збирається. І це от така ситуація, такий статус-кво.Я не знаю, як це коментувати, тому що, напевно, має бути рішення якесь, до якого залучені люди, знову ж таки експертне середовище. Ми мали приклад з тою самою Батьківщиною-матір'ю, коли просто було проведене опитування в Дії. Після чого було зазначено, що більшість українців вподобали цей проєкт, і тому ми будемо його робити. Це принаймні було якесь звернення ніби до громадськості, принаймні якось були залучені люди. Ну але тут треба врахувати, що були залучені лише ті, хто мають цей Дієзастосунок, а це здається на той момент було менше половини чи близько половини лише українців, українських громадян. По-друге, проголосували ще ті люди, які хотіли проголосувати.Але там не було, пункту про знесення. Тобто там був відсутній в принципі пункт про демонтаж. Так, я не мав, наприклад, можливості, навіть не мав сенсу долучатися до цього голосування.Але навіть таке опитування, воно принаймні було. А зараз…Просто хтось вирішив, що воно буде виглядати так і все. Так, тобто воно, до речі, буде з граніту сірого, наскільки ми бачимо і по закупівлях і по всьому решті. Ти кажеш про те, що там немає духу, тої мілітарної історії, яка в нас є і мілітарної традиції. Але з іншого боку хтось вважає, що, наприклад, Рокосовський, Маліновський - це теж наші маршали. Друга світова війна, українці брали в ній участь і величезну насправді участь, українська армія і так далі. І заплатили величезну ціну за перемогу над фашизмом, гітлеризмом і так далі. Тобто це теж правда. І в такому випадку, напевно, нам треба визнати, якщо ми хочемо про це говорити серйозно, що це була також наша війна, наша участь у цій війні. І, відповідно, традиції, які пов'язані зі вшануванням цього всього, стиль навіть сам, естетика, вони також є наші. Тобто ми тут тоді відкриваємо оцю скриньку Пандори, що ми все-таки не можемо це просто так відкинути. Сірий граніт, мармур, позолота.Це, до речі, також дуже часто продиктовано нашими природними ресурсами, тому що, на щастя, чи, на жаль, у нас дуже багато в країні граніту. Це правда. Але я не погоджуюсь, тому що ми маємо ставити питання, чи історія участі українців у Червоній армії, чи це та історія, яка визначає українську державотворчість? Чи хтось не скаже: "Ви нав'язуєте нам свого Бандеру знову, своїх "усусів", "січових стрільців" і так далі? Але це теж частина української історії, це теж наше, це теж ми.Тут же не йдеться лише про Українських січових стрільців, УПА і так далі, у нас величезна мілітарна історія, скільки у нас фортець старих по країні. У нас країна за визначенням це фортеця. Тобто ми можемо завжди пропустити просто весь цей шар російського панування навіть на східних землях і просто опинитися на рівні вже, наприклад, козацькому. Зрештою, козацький хрест ось. Або навіть Київської Русі. Ну, тобто це залежить, яку ми рамку собі визначимо. Але якби в нас була ця розмова…Хто має на цій розмові бути присутній?Я думаю, історики, культурологи 100%, тобто це люди ідейні, які мали б думати над сенсами.У нас навіть не поставлений бар'єр просто, звичайний, найпростіший бар'єр між, наприклад, пам'яттю вигаданою здебільшого, фальшивою пам'яттю про Кієвскую Русь як колиску Москви. Тобто якщо ти заїжджаєш, я до війни був, наприклад, цей парк є тематичний "Київська Русь" під Києвом, і коли ти там є, ти розумієш, що це ж все в принципі калька з тієї якоїсь російської фейкової історії, оптики. Тобто там всі ті шоломи, які насправді навіть не були руськими шоломами, це були шоломи здебільшого монгольські і так далі. Тобто це все страшно, страшно, страшно намішано. Це такий вінегрет насправді з російських наративів, із совєцьких наративів. Ну, от, власне, нам треба робочу групу, яка б це все намагалася намалювати спочатку, деколонізувати.Чітко відділити, чітко відділити, що це точно не наше. І, до речі, мені дуже подобається, як в американському досвіді, там вони коли думали над виглядом американських цвинтарів, зокрема, в Європі. Вони залучали архітекторів, істориків, дизайнерів, ветеранів або чинних військових. Тобто це були і історики, і водночас військовослужбовці, що піднімало легітимність цих проєктів в очах суспільства. І мені дуже прикро, що зараз я бачу дуже мінімальну участь військових митців у цих дискусіях. Тобто є Тарас Іщик, який закриває дуже багато.Який, до речі, у Збройних Силах України.Так, він військовослужбовець, він дизайнер, і він дуже багато проєктів реалізовує якраз цих смислових. Але він не може все закрити собою. Нам треба розширювати цей пул військових. Володя Бірчак зрештою, який воює четвертий рік вже, він пішов добровольцем і воює по-справжньому, вже і поранення, і штурми, і все, що хочеш. Мені б хотілося Володю Бірчака бачити в цих обговореннях 100%. Вахтанг Кіпіані також бере участь у цьому. Але він більше з точки зору представлення окремих діячів у нашій мілітарній історії на місцях, власне, в некрополях майбутніх. Я перескочу ще на одну тему. Щодо умовної демократичності в цій дискусії. Наскільки вона має бути спеціалізована. Тобто окей, ми можемо відібрати людей з хорошим смаком. Я знову так до цього повернуся. Але що, якщо це не те, чого хочуть теперішні громадяни України? Тому що те, що я бачу на звичайних цвинтарях у маленьких містечках, наприклад. Коли намагаються поставити максимально реалістичне зображення, втілити десь там на пам'ятнику. Тобто де стоїть, ми бачимо цього військового з кулеметом, наприклад. Ну, от так, як його бачить. І я розумію, що воно буде виглядати дещо дивно через 100 років. Напевно. Це бажання просто відобразити цей момент і цей біль. Просто тут і зараз. Тому от ця фігура Мацієвського, який став відомий через це відео, де його вбили за Славу України. У нас на очах, ми всі це бачили, але коли ми робимо гіперреалістичне його зображення. Але дуже багато людей сказали, що це якраз те, що їм дає цю емоцію, яку вони хочуть. Як нам тут бути між демократією і зрозумілим походом в елітарність, якщо ми хочемо створити щось глибше? Нам потрібно навчитись делегувати цю тему митцям. У людей немає мистецької освіти. Це не їхня робота визначати сенсові і естетичні речі. Більшість на це не вчилась в університеті, в коледжах мистецьких. У нас є цілий цех людей, які би мали про це думати. Давайте їм більше довіряти. Давайте їх більше залучати. Купа студентів мистецьких факультетів вже зі свіжим поглядом на світ, з більшою надибленістю з подорожами в Європу і на Захід. Давайте залучати їх. Треба просто бути більш самокритичними. І довіряти все-таки фахівцям. І тоді ці простори будуть змінюватися, і в них буде хотітися приходити, не тільки нам з нашою особистою втратою, егоїстичною часом, а й всьому суспільству. Учням, студентам, гостям цієї країни, міжнародним делегаціям. І ми просто можемо зараз закласти стандарт, якому будуть вчитися інші народи. Так, як ми це робимо в інших сферах. Давайте і тут змінюватись на краще. Або закласти відразу хиткий фундамент, з яким нам доведеться жити потім нашим поколіннях. Тут теж є вибір.

Суспільне Медіатека спільно із винним баром «Плав» запрошує на подію «Мелодіями Білозіра», яка відбудеться 28 березня о 18:00 у просторі літнього майданчика за адресою: Львів, вулиця Валова, 19

Як побудувати особистий бренд, комунікувати з медіа та формувати власну політичну програму — йшлося на воркшопі для ветеранів, який відбувся 23 лютого на Суспільне Львів.

19 лютого о 16:00 Суспільне Львів та Школа журналістики Українського Католицького Університету запрошують на презентацію спільного документального проєкту «Архів пам’яті: культурні відтінки Львова».

2 лютого о 19:00 дивіться на ютуб-каналі Суспільне Львів музичний спецпроєкт, присвячений річниці з дня трагічної загибелі Андрія Кузьменка «Пам’ятаємо. 10 років без Кузьми».

Доброго дня всім, а хто з вас віруючий християнин, то Христос народився!Я вітаю вас як переможців, причому відразу в кількох значеннях цього слова. По-перше, ви – переможці в конкретному освітньому проєкті. І щиро вам признаюся: я би з задоволенням скинув з себе під 50 років, щоб опинитися серед вас і відкрити собі нові перспективи. По-білому заздрю вам! По-друге, ви переможці над своєю зайнятістю і над своїми слабинками. Бо участь у цьому проєкті вимагала від вас значних сил і навіть самопожертви. І з цим я також вас вітаю.Наскільки я розумію, у цьому проєкті вам давали не лише професійні знання, а й доповнювали тим, що можна назвати ціннісною формацією. І це надзвичайно важливо. Ми в УКУ в таких випадках говоримо, що правильна освіта має спиратися на два крила – віру й розум, тобто професійна освіта має бути доповненою ціннісною освітою.В нинішній Україні це не є самоочевидним. Мені доводилося не раз стикатися з доволі потужним спротивом професіоналів, які стверджували, що їхнє завдання – лише дати добру професійну освіту. А ціннісною освітою мають, мовляв, займатися батьки. Я не заперечую, що батьки є першими вихователями дитини, але єдиними і виключними вихователями вони не є.По-перше, у кожній професії обов’язково можна виділити те, що ми називаємо професійною етикою. А де з нею можна ознайомитись, як не під час професійного навчання?!По-друге, кожна професія існує не сама по собі. Вона – важливий інструмент для досягнення спільного блага. Отже, професіонал має розумітися на тому, які цінності скріплюють суспільство.І нарешті, по-третє, етичний і ціннісний фундамент освіти задає правильний вектор застосуванню здобутих професійних знань. Без цього професійні знання можуть стати інструментом на службі злу. І в історії України так було вже не раз.Отож бажаю вам бути переконаними членами тої когорти освітян, які професійну освіту доповнюють етичним вишколом своїх учнів чи студентів. А зараз я спробую перелічити кілька суспільних проблем, на вирішення яких ви так чи інакше впливатимете в майбутньому як вчителі. Бо ж ви зараз формуєте тих, хто мінятиме країну через 10-20 років.Цінності і свідчення про нихЙде війна. Величезна жертва, яку сьогодні платить українська нація, вже тепер стає тим плодоносним зерном, з якого, ми віримо, постане преображена доля нашої землі. З диму й попелу постає нова архітектура міжнародної безпеки, в якій Україна має не лише набути визнаної суб’єктності, а й стати однією з опор безпекової конструкції.Всі ці завдання потребуватимуть ще однієї необхідної передумови – преображення самих українців. Ми не сміємо й далі бути такими, якими були до 24 лютого 2022 року. Нам потрібні скрижалі нового закону нашого життя – нового суспільного договору, і його має задати "критична маса" тих, хто в пам’ять про невинно убієнних зречеться донедавнього безчестя.Ці зміни мають торкнутися і школи, яка має бути місцем, де ви свідчите про цінності, не нав’язуючи їх примусом. Це велике слово "свідчення". По ваших діях мають впізнавати, хто ви є. Цінності, нав’язані силою, при зникненні сили відшкарублюються. Коли свідчите своєю власною поведінкою, то стаєте зразком для наслідування. Ви, можливо, знаєте важливе місце в ізраїльського пророка Єремії про "слово Господнє: Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці" (Єр. 31:33). Тобто коли людина погоджується вписати Закон Божий у своє серце, вона живе згідно з ним добровільно, з власної волі.Як випливає з цих слів пророка Єремії, в юдео-християнській традиції головне – "переформатувати" людину, переписати закон, що в її серці й у відповідності до якого вона живе. "А коли зміниться людина – зміниться й суспільство". Отже, допомагайте Богові вкладати цінності в душу дитини – і цим ви зміните суспільство.Проте без внутрішнього бажання людини змінити її майже неможливо. Як допомогти людині? Передусім важливо зрозуміти особливості духовних процесів, і ви, вчителі, це прекрасно знаєте на своєму власному досвіді.Особливості духовних процесівДуховні процеси особливі: вони – квантові, стрибкоподібні. Не можна зрікатися аморальності так, як кидають курити: сьогодні я збрешу 20 разів, завтра – 19, післязавтра – 18, і так через 20 днів узагалі перестану курити/грішити. Все залежить від вашого вольового рішення. І я розумію, що часом прийняти таке рішення непросто.Так і в суспільстві. "Демократія як вседозволеність" не переходить у "демократію як відповідальність" еволюційним шляхом. Це також квантовий стрибок. Мусить знайтися критична маса тих, хто на це зважиться. Як сказано у Зверненні Єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнина в сучасному суспільстві від 1999 року: "Нашу державу не врятують наймудріші, найсправедливіші закони чи укази, ринкові реформи чи інші засоби, якщо не буде належного числа громадян, які ті приписи та заходи будуть сумлінно сповнювати та справедливо використовувати".Друга особливість: зло знайде собі шпарку само, тоді як духовним процесам треба сприяти. Це як у хімії: екзотермічні та ендотермічні реакції. Перші йдуть з виділенням тепла, а щоб відбулись другі, треба додати енергію. Так-от, процеси духовного занепаду відбуваються самі по собі: людину просто тягне вниз. Натомість до духовних процесів треба додавати енергію. Якщо ми не спинаємося вгору – ми падаємо. В духовних процесах немає горизонтальних ліній: точніше, вони можуть бути, але лише тоді, якщо лінію постійно підтримувати.Я говорю про суспільне значення цінностей, хоч розумію, що світ вступив тепер у дуже небезпечний етап: щораз більше світових лідерів відкладають цінності вбік і покладаються на егоїстичні інтереси. Це дуже небезпечний етап, бо так уже було: національні егоїзми мають тенденцію вступати у конфлікт, і Друга світова війна – цьому яскравий приклад. Як бути нам, українцям? Я певен, що для нас було би вкрай небезпечним заразитися цим вірусом. Бо, як це було вже не раз, ця інфекція у світі швидко мине, а в Україні – припізниться. І на нас врешті показуватимуть пальцем. В середині ХХ століття вся Європа заразилася націоналізмом, а про чий націоналізм згодом говорили чине найбільше? Про український. Бо ми були слабкі.А щоб стати сильними й утвердити свою суб’єктність, ми маємо мати надійний ціннісний фундамент. Тож погляньмо, що може нам у цьому допомогти.СолідарністьЗ одного боку, впродовж 30 років нашої незалежності Ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства був брак солідарності. У нас було багато чесних і незіпсутих людей, але кожен із них почувався "одним у полі воїном". З іншого боку, під час Майданів і на початку повномасштабки наше суспільство виявляло чудеса міжлюдської солідарності. То де тут правда?Як відомо, "ланцюгова реакція" суспільного діяння розпочинається з Божих заповідей: любов до ближнього → міжлюдська довіра → міжлюдська солідарність → енергія солідарної суспільної дії. Цей ланцюжок взаємозалежностей і творить один із вимірів того, що ми називаємо Божим ладом. Заповідь "Люби ближнього свого як самого себе" справді лежить в основі суспільної довіри. Відберіть у людини здатність до емпатії, до співчуття – і з істоти суспільної вона перетвориться на самотню бджолу, яка згубила шлях до свого вулика і вже не тямить про існування рою.Блаженніший Любомир Гузар назвав джерело довіри: "Якщо хочемо створити середовище, в якому панує довіра, постановімо собі не торгувати правдою". Що ж, як бачимо з ситуації в Україні, це легше сформулювати, ніж цього дотримуватися. У нас іще надто багато тих, хто вважає, що жити чесно й правдиво – це жити собі на шкоду, стати лузером. І навіть війна, як бачимо, не зламала цю поставу: логіка матеріального зиску й життєвої вигоди все ще домінує в душах багатьох над авторитетом Божих заповідей.То як братися за відновлення довіри? Що ж, ми всі є свідками того, як на наших очах така довіра встановилася між волонтерами й воїнами нашої армії. Саме вони потягнули за той "шнурочок", яким розплутується увесь клубок: любов до ближнього, оперта на правду, породжує міжлюдську довіру, а та, у свою чергу, уможливлює міжлюдську солідарність, що стає живильною енергією солідарної суспільної дії. Для цього не треба йти військом на Київ чи громити палаци чиновників, натомість треба лише зазирнути у власну душу й відновити правильну ціннісну матрицю.СамопожертваВтім, коли ми говоримо про утвердження цінностей, то майже завжди стикаємося з тим, що такий носій цінностей змушений буде йти проти течії. А це майже неминуче вимагатиме від нього жертви. Хто хоче зрушити віз з місця, мусить стати попереду нього.Згадайте отой прекрасний момент із Гіббсонівського фільму "Страсті", коли Ісус, несучи на собі хреста, з мукою каже своїй Матері: "Ось нове творю все..." (Од 21:5). Так збудований цей світ, що без жертви ви не створите щось нове. І час творити нове наступає саме тоді, коли для успіху, здавалося б, немає жодного шансу, коли зло переможно шкіриться і навісніє, коли тягар твого життєвого хреста цілковито притискає тебе до землі.Я не хочу казати, що ми мусимо обов’язково пройти через жертву, але ми мусимо бути готовими обстоювати те, що вважаємо цінністю. Сьогодні ми повинні розуміти, що суспільство, яке не готове іти на маленькі жертви, згодом змушене буде піти на великі жертви.Пригадую собі, перед Революцією Гідності один молодий киянин відреагував на подібні мої слова так: "Жертва – це ознака вашого часу, пане Мирославе. Сьогодні треба правильно оформити грант, отримати гроші й робити те, що запланував". Через кілька місяців розпочалась Революція Гідності, яка завершилась жертвою Небесної Сотні. Цікаво, чи згадував тоді цей хлопчина нашу розмову і чи відчув, що без цієї жертви майданівців Янукович ніколи б не покинув Україну?Втім важливо зрозуміти, що жертва виконує свою очищувальну функцію лише тоді, коли є добровільною. Адже недобровільна жертва стає катуванням.Добровільність жертви дає вам один бонус: ви не маєте підстав скаржитися ні на Бога, ні на людей. Ви самі вибрали цей шлях. І повірте, це значно спрощує людське життя.Потреба в самопожертві начебто суперечить формулі успіху: авта, палац, басейн, слава… Але я вважаю себе успішною людиною, але мій успіх прийшов внаслідок 10 років позбавлення волі. А хто в тверезому розумі скаже, що тюрма – це шлях до успіху?Отже, прошу вас: міняйте оці хибні формули успіху як у собі, так і в учнях.СлужінняНаш народ надто довго жив у країні, в якій служіння підміняли пануванням. Саме слово "служіння" люди сприймали як принизливе прислужництво. Але ми знаємо Ісусове: "Коли хто хоче бути першим, нехай буде з усіх останнім і усім слугою" (Мр. 9:35). Отож зробіть усе, щоб ми обірвали цю хибну традицію. Хай ваші учні відчують, яким радісним є служіння людині, як воно збагачує тебе самого. Навчіть їх того парадоксу: коли ти віддаєш, ти здобуваєш.Мій порятунок від відчаю, коли вчиню гріх — терміново робити безоплатне добро якійсь людині. І в душу повертається мир.Моральна гемофілія і свободаМожна легко припустити, що після закінчення війни ми знову сперечатимемося довкола своїх відмінностей. Важливо, щоб вони не переходили у ворожнечу. Шептицький дав прекрасний діагноз нашій традиційній недузі: "моральна гемофілія". Це коли від найменшої суперечки люди стають ворогами. Отож потрібні "сеанси психотерапії", щоб суспільство усвідомило наявність цієї недуги, яку можуть лише обтяжити травми війни. Навчіть дітей розрізняти поняття "опонент" і "ворог".Це триватиме довго, але час має значення. І тут дуже помічною може виявитися формула Блаженнішого Любомира Гузара: "Дайте людям вирости у свободі". Формуйте школярів так, щоб вони виростали у свободі. Щоб вони виростали у гідності, без якої немислима свобода. Але при цьому навчіть їх розрізняти свободу і вседозволеність, яка свободою не є. Тому, що свобода неможлива без відповідальності.На жаль, у нашому посткомуністичному суспільстві є все ще дуже багато духовно травмованих людей, які переконані, що їхня свобода дорівнює вседозволеності і сваволі. Вони не хочуть визнати, що справжня свобода – це відповідальна свобода. Бо людина має не лише права, а й обов’язки – перед Богом і людьми.Європейська традиція також поєднує свободу з відповідальністю. Про це саме говорить і Українська Хартія вільної людини: "Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність". І далі: "Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе".Цікавими були докори людей під час обговорення цієї Хартії: "Та чого ви до нас звертаєтесь з вимогою бути відповідальними? Ви до них, угорі, її спрямуйте!" Слухати це було страшенно прикро, бо це звучав голос патерналізму. Якщо ти делегуєш відповідальність за своє життя тим, що "нагорі", то ти визнаєш, що ти – лише раб, суспільний "гвинтик". Індивід стає Людиною не лише тоді, коли реалізує свою вільну волю і відчуває свою людську гідність, а й тоді, коли бере на себе відповідальність за свої вільні дії.Перетворення раба у вільну людину чимось нагадує пологи: дитина не народиться з одного лише зусилля матері. Проте в цьому нема песимізму. Просто вміймо побачити не лише перейми, які видаються безконечними, а й той дивовижний шлях громадянського змужніння, що його з часу незалежності Україна все-таки пройшла. Боротьба за незалежність, українські Майдани, а тоді духовне піднесення після вторгнення Росії були фантастичними етапами отого зростання українців у свободі. Пройдено багато – але ще не весь шлях: треба зростати у свободі далі! Таке зростання врешті-решт має привести до формування нового суспільного договору.Вважається, що для зміни суспільного договору потрібні мінімум два покоління. А певність ця походить, звичайно ж, від Мойсеєвих сорока років, упродовж яких він водив ізраїльський народ по пустелі. Отже, щоб ми струсили зі своїх підошов порох рабства, нам залишилося ще років сім. Але є тут одна заковика: справа не в магії числа сорок. Поміж виходом із Єгипту і входженням у землю обітовану відбулася подія, яка мала засадниче значення для подальшого життя біблійного народу: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі Завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, за яким йому відтоді треба було жити. Звичайно, прийняли його не відразу – і біблійні арони таки потанцювали біля наново відлитого золотого тельця (Вих. 32,1–6). Але врешті-решт саме новий суспільний договір остаточно відрізав пуповину, якою народ був прив’язаний до країни свого рабства.Так-от, досі ми вже тридцять років блукали по своїх пустелях, але на свою гору Синай так і не зійшли. Тому ми й повинні оновити нашу країну на основі якісно іншої концепції управління державою і на основі нового "суспільного договору". А обидві ці зміни мають вирости з нових ідей та одвічних духовних цінностей. Тому сьогодні ми й мусимо наново переосмислювати їх.24 січня 2025 року, Львів, Центр ім. митрополита Андрея Шептицького, Український католицький університетОсвітня програма для вчителів інформатики "Lеаvе nо оnе bеhіnd раrtnеrshір" реалізується ГО “Всеукраїнський демократичний форум” у співпраці із Українським католицьким університетом за підтримки Тайваню та за сприяння Миколи Княжицького.

Про це повідомляє Еспресо, "Детектор медіа" та ІМІ.На редакційну пошту Еспресо 12 грудня надійшов лист з інформацією про замінування різних установ, освітніх закладів та редакцій медіа. Автор, представившися "ветераном АТО" та "інвалідом війни", заявив, що нібито заклав у будівлю редакції "саморобний вибуховий пристрій". Відправник листа погрожує віддалено привести його в дію протягом п’яти діб.Він перерахував адреси установ, які начебто заміновані. І хоча серед указаних адрес не було адреси Еспресо, у тексті листа відправник написав: "Я замінував вашу будівлю".Серед перерахованих установ згадані, зокрема посольство США та відділ поліції в аеропорту "Бориспіль". Як пише "Детектор медіа", в листі, що надійшов на адресу їхньої редакції, у тексті вказані назви медіа та їхні адреси, яких не існує насправді, як-от "Телеканал Львів" на вулиці Ломоносова у Львові (такого телеканалу у Львові не існує, а відповідну вулицю перейменували ще в 1993 році).Автор закликає "вийти на мітинг проти свавілля влади", "захопити владу силою", а також використовує мову ворожнечі щодо президента Володимира Зеленського та його дружини.За інформацією ІМІ, схожі листи отримали також філії НСТУ "Суспільне Рівне" та "Суспільне Луцьк". Луцька філія Суспільного викликала наряд поліції, який обійшов усі приміщення і склав протокол. Рівненська філія тимчасово евакуювала персонал. Аналогічні листи отримали щонайменше п’ять запорізьких онлайн-медіа: "Перший Запорізький", "Акцент", "Запорізький центр розслідувань", Zрrz.Сіty та іnfоrm.zр.uа.Наприкінці листа автор дякує за підготовку і фінансування картелю "Хімпром" і "адміністрації Даркнет Форуму Рутор".За даними "Слідства.Інфо", наркокартель "Хімпром" — злочинне угруповання, яке може стояти за мережею розповсюдження синтетичних наркотиків в Україні та Росії. Проти картелю в Україні відкрито цілу низку кримінальних проваджень, його діяльність описано в десятках судових рішень."Даркнет Форум Рутор" — реальна спільнота на тіньовому ринку інтернету, яка пропонує клієнтам незаконні угоди та "азартні розваги". 

Новий простір Академії Суспільного у Львові, оновлена студія, музей історії телебачення та сховище магнітних стрічок і кіноплівок. «Детектор медіа» побував у центрі виробництва й мовлення західного хабу Суспільного — на «Суспільне Львів». 24 грудня 1957 року вперше вийшло ...