Мені здається, що вже треба писати продовження книги "Мова-меч" про те, як мова далі бореться з тим язиком у час повномасштабного вторгнення. Ви знаєте, я ще не відійшла від цього дослідження. "Мова-меч" – це науково-популярна книжка, яку я писала близько чотирьох років. Тобто я не готова починати далі, хоча в мене є ідеї, що би варто було написати. Ця ідея досить непопулярна в Україні, тому що я вважаю, що в Україні потрібна своя русистика. Мені здається, ось цю мову, яка стала мечем для нашої країни, нам потрібно теж досліджувати, тому що в Росії цього не роблять. За кордоном, можливо, і роблять, але якось так випадково, точково, бо у них немає такого знання ворога, як у нас. Тому я за те, щоб у нас були нові катедри русистики, і щоб ми досліджували ці мовні явища, що робить з мовою тоталітаризм. А чому у нас це непопулярно? Тому що у нас зараз основний наратив, і це абсолютно зрозуміло під час війни, що нам треба просто забути російську, заплющити очі, відмовитися від неї, і взагалі жодним чином нас не повинно переймати, що там за поребриком взагалі робиться. З одного боку, я з цим погоджуюся, якщо, наприклад, йдеться про дітей. Так, треба огороджувати їх від цього контенту. Але з академічною, науковою метою, якщо ми вже маємо ці навички, якщо в нас є вже глибоке розуміння цих людей, цієї країни і цієї тоталітарної системи, мені здається, що ми маємо це досліджувати. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ми зараз вже не маємо радянських часів, а маємо незалежну Україну, більше того, маємо повномасштабне вторгнення. На наші міста летять російські ракети, а разом з тим наші діти, наприклад, в Польщі, з'їжджаються з усіх європейських країн на концерт білоруського репера, який співає російською мовою.Мабуть, не наші з вами діти, так? Ні, на щастя. Але я маю на увазі українські. Так, на щастя, але поки що. Тому що ми не можемо гарантувати, що цього не станеться з нашими дітьми. Хоча нам здається, що ми ж їх правильно виховували, як вони можуть. Але можуть, тому що підлітки, які живуть із батьками, наприклад, суперпатріотичними, які вкладають їм ці цінності, роблять усе можливе, щоб вони виростали україноцентричними, в певному віці для них нормально відштовхувати батьків, бути у цій протестній культурі. Для них принципово сепаруватися від батьків. Тому я думаю, річ не в тім, що у нас якась погана державна політика, і тому ми не втримали цих дітей в україноцентричному світі. Я думаю, що можуть бути дуже різні причини, чому ці діти опинилися там. Хтось відштовхувався від батьків, хтось був під впливом друзів, комусь щиро подобається ця музика, хтось ще не пройшов цей етап, що музика поза політикою. Тому я не бачу в цьому чогось аж такого проблематичного. Більше проблематична – реакція на це в Польщі і те, що польський прем'єр каже, що він депортує скількись людей через цей концерт. Але мені здається, що це проблема польського народу більше, ніж наша.Ви згадали дітей. У вас є син Лукаш підліткового віку, йому зараз 14 років. Є також донечка Соломія, якій три рочки. Так чи інакше, я думаю, що ви стикаєтеся з тим, як оберегти дітей від російського контенту.Це дуже просто. Якщо діти зростають у більш-менш англомовному середовищі, вони повністю пірнають в цей англомовний великий інтернет-світ. З іншого боку, я не можу сказати, що я повністю через це щаслива, тому що ставлення дітей до цього великого мовного світу дуже нагадує те, як свого часу ми ставилися до цього російськомовного світу. Це ніби щось вище, щось цікавіше, щось справжнє, а українське локальне – це нижче. Це Лукаш так каже?Він не каже цього. Я просто розумію, чому він туди тягнеться. Тому що йому здається, що все важливе, все круте, передове і сучасне тільки англійською мовою. Я навіть помічаю за ним те, що він до носіїв англійської мови прислухається. Він вважає, що ці люди трошки ніби як кращі. Тому що це підлітковий такий стан, що ти намагаєшся зрозуміти, хто ти є і з ким ти хочеш бути. І, звичайно, ти намагаєшся тягнутися до компанії крутих. Особливо, якщо діти інтровертні, а це історія мого сина. Він не є якимось суперпопулярним в школі, в нього немає багато друзів. Тож він, звичайно, тягнеться до цих онлайн-світів, де можна бути ким хочеш, і він тягнеться до англомовного. До російськомовного, очевидно, він не тягнеться, як і до тих сегментів англомовних, які такі проросійські. Це він вже може самостійно відсікати. Але я розумію, що треба, щоб діти слухали цей англомовний контент ще змалечку, щоб потім їм було легко доєднатися до цього глобального онлайн-світу. Але ми також не знаємо, що з того потім вийде. Але Британія чи США нас не окуповували кілька століть. Більше того, вони на нас не пішли зараз із великою війною. Так, абсолютно. Тому я і не вбачаю в цьому такої великої проблеми. Просто ділюся своїми такими материнськими тривогами, що в цьому теж можуть бути якісь такі неочікувані, можливо, для нас речі. А щодо російськомовного – це складно, тому що якщо діти перебувають у цій україномовній бульбашці, там обов'язково будуть домішки. Ми це знаємо самі, коли ми тупим в ці рілси чи щось таке. Не дай Бог ти затримався на російськомовному рілсі на 10 секунд, воно тобі наступний підтягує вже російський. А особливо, якщо в нас є ще український російськомовний контент, тут вже взагалі ховайся. Бо ти вже не можеш відрізнити, чи ця дівчина, яка робить туторіал косметики, з Тули, чи вона з Полтави. Тому це проблема тих алгоритмів теж. Які практичні поради від Євгенії Кузнєцової щодо того, як оберегти дітей від цього російськомовного поля у соцмережах? Вчити англійську мову, щоб вони були частиною цього англомовного світу. Які б у нас не були проблеми, що ми би не хотіли, щоб діти долучалися саме до цих англомовних груп, але все-таки це гарантія, що вони не підуть туди. З іншого боку, потім треба стежити, чи вони раптом не починають дивитися якийсь такий праворадикальний MAGA-контент (Make America Great Again (англ. — «Зробімо Америку великою знову»), - ред.). Нещодавно говорила з колегою, він розповів, що знайшов у своєї доньки в історії відео таких дуже жорстких Trump supporters ще з виборчої кампанії. Діти часто це не фільтрують. Тому має бути така інформаційна гігієна. Але, чесно кажучи, я досить розгублена в цьому. Я не можу тут нічого порадити. Хіба що обговорювати якісь загальні цінності з дітьми, і потім продовжувати з ними говорити. Мій знайомий, який україномовний з дитинства, каже, що вмикає своїй дитині мультик "Маша і ведмідь", але вже перекладений українською. Я йому кажу, що є дослідження, що у мультику все одно зашиті маркери руського міра, які так тоненько прибираються в твій мозок і там оселяються. А які мультфільми дивиться ваша трирічна донька? Є класний проєкт на YouTube Суспільного "Бробакс". У кого є малі діти, ті, мабуть, знають. І там є мультики українські, Соломії дуже вони подобаються. Мені колись просто написали на Фейсбуці з Суспільного, що ось, мовляв, спробуйте, подивіться, можливо, напишете, щоб більше людей дивилося українське. Я досить скептично увімкнула ці мультики, але донька їх дуже полюбила. Дуже симпатичні мультики з класними темами. Там, наприклад, є певні епізоди з нашої реальності, де в когось з героїв воює тато, в когось тато ветеран, десь там говорять про війну. Тому от можете зайти на YouTube канал Бробекс, і там у них є різні мультики. Я знаю, про яке дослідження щодо "Маші і ведмедя" ви казали. Я думаю, що, можливо, воно дещо перебільшене, але все одно воно не варте того, щоб це дивитися. Світ такий великий, щоб туди ще помістити "Машу і ведмедя". Якщо раптом щось таке російське пролазить в соцмережі дітей, ви якось це відфільтровуєте? Так, звичайно. Лукаш взагалі не цікавиться цим, і повністю відсікає все російське. Тут я на нього покладаюся, він сам це все блокує. А Соломії я просто кажу, що це російське, тому ми це не дивимось. Для мене здається нормальним ставити межі для дітей. Мама сказала, що не можна, – значить, не можна. Але добре, що в Соломії і в Лукаша є така мама, яка каже, що не можна, і пояснює, що не так. Не всім дітям так щастить. Є мами, які, наприклад, продовжують розмовляти російською зі своїми дітьми навіть зараз. Або мама може говорити з якоюсь подругою чи сусідкою російською, обертатися до дитини і говорити українською. І що тоді робити з такими мамами? І з татами так само. Ви із самого початку зачепили таку дуже сумну тему, тому що в мене немає відповіді, що робити. Я загалом не дуже підтримую такі розмови, що треба, аби прямо кожен громадянин і громадянка в Україні терміново перейшли на українську мову і говорили тільки нею. Це, звичайно, була б моя країна мрії. Але я не думаю, що це щось кардинально вирішить для нас, якщо, скажімо, кожна харківська пенсіонерка перейде на українську мову. Просто є люди, які дуже агресивно доводять, що треба так зробити. Але з малими дітьми мене це дуже засмучує. У мене немає відповіді на це питання. Я не знаю, що робити і не знаю, до життя в якій країні готують ці люди своїх маленьких дітей і чому вони з ними продовжують говорити російською. Мене це дуже засмучує. Особливо, коли йдеться взагалі про маленьких дітей. Я часто кажу людям, які тільки збираються мати дітей, – подаруйте їм себе україномовними. Вони мають змогу бути повноцінними громадянами своєї країни, щоб у дітей потім не виникало питань: "А чого це ми говоримо мовою країни, яка нас обстрілює?". У кожної дитини рано чи пізно виникає такий дисонанс, якесь таке некомфортне почуття. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaА що з тими, хто виїхав уже під час вторгнення, і діти інтегрувалися у суспільство іншої країни, але так і не вивчили українську, чи не вважали за потрібне підтримувати її?Історія з життя. Знайома дівчина, яка закінчила німецьку філологію і поїхала підзаробити трохи грошей, влаштувалася вчителькою в австрійській школі, щоб українським дітям полегшити цю інтеграцію в австрійське суспільство. Ця дівчина із Заходу України, тож зрозуміло, що вона не вчила російської. І вона прийшла в клас, а в класі кажуть, мовляв, давайте ви з нашими дітьми будете вести уроки російською і німецькою, бо їм так легше і зрозуміліше. Бо вони української не розуміють – діти, народжені в незалежній Україні. Це дуже дивно, але так є. Війна вже триває 4 роки. Скажімо, якщо дитина виїхала у віці 2 роки, то вона вже йде у школу в Німеччині у 6 років. От ми і маємо цих дітей, які вдома спілкувалися російською, і не побували ще в державних садочках, школах. Ось вони і є російськомовні.Коли чуєте російську десь поруч, воно вас не тригерить? Можливо, це буде не найприємніша частина цієї розмови. Я насправді досить толерантна до приватного простору. Я розумію, де закінчуються мої права і починається приватний простір інших, але я ж маю право на власні почуття. І коли я, наприклад, в черзі на потяг дивлюсь на якусь пару здалеку, і дівчина мені здається якоюсь такою неприємною, вульгарною, але коли вона приближається до мене, я чую українську мову, та дівчина вже здається не такою неприємною. Звичайно, ми оцінюємо через свою призму. І так само часто, коли ти бачиш людину, вона тобі здається дуже красивою і приємною, але тут ти підходиш, чуєш російську, ти точно так само відштовхуєшся. Таке у мене триває роками. Це не сталося у 2022 році, що в мене такі емоції викликає російська. Я колись говорила таку метафору, що це ніби як лелеки, які дуже красиво виглядають здалеку, а коли ти підходиш, вони зазвичай або жаб якихось їдять, або змій. Тобто вони зблизька виглядають не настільки приємно. Про що ми переконалися, коли нам транслювали Грицька і Одарку. Як вони їли пташенят і так далі. Ви розповідаєте, що народилися у Кривому Розі в україномовній родині, але було так, що з російськомовними українцями переходили на російську. Приклад моєї пасербиці Терези, яка народжена в україномовній родині. Вона пішла до школи вже в незалежні часи, і щоб бути на одній ноті з однокласниками, почала переходити на російську. Тато відводить на "Пласт", щоб показати, що українська може бути модною. Вона ламається, але наступає знову підлітковий вік, і вона навіть хвалиться, що так грамотно листується зі своїми однокласницями російською начебто з поваги до них. Я питаю, а в них повага до тебе є? Вона довго роздумувала, але все ж переходить впевнено на українську, попри всі штрикання ровесникі. І зараз знову маємо цих підлітків, які можуть бути народжені в україномовних родинах, але переходять на російську, тому що так говорять їхні ровесники. А потім вони знову будуть українізовуватися. Скільки ще триватимуть такі кола? Скільки ще поколінь це може відбуватися? Я не думаю, що це кола. Мені це виглядає досить лінійним процесом, принаймні, із 90-х, з 2000-х років. Ми просто дуже швидко забуваємо, як було раніше. Коли я закінчила університет у 2008 році, я шукала роботу в журналістиці. У мене не було жодної співбесіди українською мовою в Києві. Тобто наскільки зараз відрізняється ситуація. Вона відрізняється кардинально. Українська все-таки стала робочою мовою, мовою всіх медіа. Пригадайте, як ми взагалі не могли уявити, що про гроші можна писати українською. "Форбс" був російськомовним. І взагалі казали, що мова бізнесу — це російська. Мова моди, мова глянцю, мова гламуру, – звичайно, російська. Зараз це все змінюється. Звичайно, є якісь приватні історії, як-от ви згадали про свою пасербицю, переживання конкретної людини в конкретних умовах. Це може бути. Але є і суспільний процес, який мені видається досить лінійним.Просто ми ще любимо чомусь порівнювати з тим, як було в лютому 2022 року. Тоді сталася дуже різка хвиля, що всі казали радикально: "Все, я ніколи ні слова не скажу російською". Тому що це були дуже сильні емоції, дуже був високий градус. Це абсолютно нормально і природно, що потім цей градус почав спадати. Хтось повернеться назад на російську, хтось не повернеться. Але суспільний процес – незворотний. Якою має бути державна політика? Я не є експерткою з державних мовних політик. Я просто україномовна людина в Україні, і я знаю свої права. Я хочу, щоб всі послуги мені надавалися українською, щоб мова першого звертання була українською. Щоб я могла свою дитину відвезти на будь-який гурток, і там була за замовчуванням українська мова. Щоб я прийшла на якийсь громадський захід, на лекцію, і щоб вона була українською. Ось це мої права. І думаю, що держава в принципі з цим досить справляється. Ми зараз на радіо чуємо лише україномовні і якісь іноземні пісні. І в тих іноземних піснях немає російських. Але ж може настати такий момент, коли закінчиться війна, пройде якийсь час, і люди скажуть, мовляв, можна і кілька якихось російських пісень увімкнути. Давайте тоді і вирішимо. Коли настане цей довгоочікуваний момент нової Росії, я не думаю, що це буде вирішувати нам, на жаль. Я не думаю, що ми з вами застанемо цей період. Але все можливе, знаєте. Може, Росія розлетиться на друзки, і ми будемо з вами слухати якихось чувальських пісень. Можливо, на її місці опиниться багато різних країн. Росія — це багатомовна країна. То, може, ми послухаємо пісні на мові комі, яка вимирає в РФ. Все це може бути, але коли ми говоримо про цей культурний кенселінг всього російського, я завжди кажу, давайте поговоримо про це, коли нас перестануть вбивати. Тільки тоді ця розмова буде доречною. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ви кажете, щоб були кафедри русистики, що треба було би вивчати російську літературу, яку ми зараз кенселимо. Так, але це має бути професійне середовище. Ці кафедри російської мови, які є тепер, мають бути повністю реформовані. Так було по всьому світу, що кафедри російської мови – це такі русофільські кафедри. Туди йшли вчитися ті, хто захоплювався поезією "Серебряного века", або мали великі сентименти до російської культури, її романтичний образ. Дуже часто в Європі і США можна почути, що люди мріють два тижні їхати "Транссибірським експресом". Є абсолютно ілюзорні мрії і уявлення про Росію, як країну снігів, баринь, шуб, ікри, самоварів, Достоєвського, цього всього дуже загадкового, як ноу-ленд. Знаєте, якщо є пробіл в чомусь, ми його самі заповнюємо. І з цим дуже гарно намагалися впоратися кафедри русистики таким своїм русофільством. Туди не йшли вчити російську, щоб працювати в розвідці. Ну, були і такі часи, була і така русистика за кордоном. Принаймні в Україні точно ні, тому що у нас взагалі вважалося, що ми за замовчуванням знаємо російську, тож нам цього не потрібно. Але я думаю про майбутнє, що якщо пройде три покоління, то нам треба будуть люди, які знатимуть російську. І це має бути таке академічне вивчення, в тому числі російської літератури і їхньої "загадочної души". Це, звичайно, трошки злить, бо і це ми мусимо робити за них. Але в них ніхто цього не робить. У них фактично було лише 10 років такої більш-менш демократично-ліберальної науки і суспільних досліджень. 10 років – це дуже мало. Це навіть не ціле покоління. Це просто так трошечки привідкрили двері і зразу їх зачинили. І навіть потім, уже у 2000 році, коли починають закручувати гайки, в них немає нормального суспільствознавства. У них немає і гуманітарної науки нормальної. Якщо ви почитаєте онлайн-ресурси різних російських бібліотек, там можна знайти їхні академічні статті. Мені доводилось це робити для "Мови-меч". Там є всі оці наративи, політичні меседжі про "марксизм-ленінізм", якщо хоч якось це стосується суспільствознавства і гуманітарних наук. Гуманітарної науки як такої в Росії зараз немає, тому що нею не можна займатися в тих тоталітарних умовах. Тоталітаризм виключає будь-яку гуманітарну науку. І, до речі, не тільки гуманітарну. У Радянському Союзі ми знаємо приклади і про мовознавство. Там був Микола Марр – абсолютно антинауковий шизофренік, на якого молилися 30 років. Ми знаємо приклади з генетики з СРСР.Тобто тоталітаризм не сприяє академічній неупередженості і науці як такій. І якщо ми це вміємо робити, ми цю країну знаємо, чому ми не можемо взяти на себе цю русистику просто для того, щоб робити внесок у світове розуміння цієї недоімперії? Тому що те, що ми маємо зараз, і те, що ми з вами говоримо в цей день після зустрічі Трампа і Путіна на Алясці, те, що ми маємо захоплення Путіним і те, що ми мали скількох "путінферштейнів" в Європі весь цей час, – це в принципі наслідок того, що ці кафедри русистики були русофільськими. Бо Росію дуже мало хто розумів і досліджував так, як треба її досліджувати. Самого Снайдера недостатньо для того, щоб це робити. Тому, я думаю, що ми маємо право і навички, щоб цим займатися. А діти в школі мають вивчати Анну Карєніну, Булгакова, Чехова чи ще якихось російських письменників? Я думаю, що без Булгакова абсолютно можна спокійно обійтися навіть і після війни. Але знову ж таки у мене відповідь на це питання така сама. Давайте спочатку наших дітей перестануть намагатися вбити, а потім ми подумаємо, наскільки великий внесок конкретно Толстого чи Чехова у світову літературу.Я маю на увазі вивчати не так, як, наприклад, ще в мої часи викладалося, що російська література – це щось таке вау. А з поясненням, що ось тут і тут маркер руського міра, це не зовсім нормально.Світ такий великий і так багато хорошої літератури. Звісно, якщо людина піде вивчати в університеті, скажімо, філологію чи якийсь конкретний напрям, я думаю, що там треба буде читати ту ж Анну Карєніну, і знайомитися з оповіданнями Чехова. Але якщо ми говоримо про середню школу, це не той рівень, що вимагає ось такої університетської обізнаності. Університет — це коли ми намагаємося охопити велику площу знань. І там, звичайно, не можна буде ігнорувати повністю російську літературу. Але в школі, я думаю, абсолютно спокійно можна обійтися без Толстого і Булгакова. Книга "Мова-меч" – це ж радше така місія. Чому з’явилося присвятити чотири роки життя порпанням у російських бібліотеках? Це, напевно, не дуже приємне заняття. Це науково-популярна книжка. Вона не розповість спеціалістам щось нове. Вона для широкого кола читачів. І насправді ця книжка мала бути колонкою слів на 500. І як Марк Твен казав – не маю часу на короткого листа, напишу довгого. От приблизно так вийшло і з моєю книжкою. Просто коли я почала писати цю колонку, моя сестра, яка працює з іноземними журналістами, казала, що її бісить, як вони говорять про те, що нащо ви заперечуєте реальність, у вас же двомовна країна і вам так і далі треба будувати хорошу Росію чи стати антиподом Росії. І сестра моя мені запропонувала написати колонку, бо вона розуміла на рівні емоцій, що це все дуже тупо, але не мала таких аргументів, щоб їм пояснити так чітко і влучно. Я поголилася написати колонку. Але так склалося, що я написала досить об'ємну книгу з цього приводу, бо я просто зрозуміла, що ні в яку колонку це ніяк не втиснеться. Є багато речей про культурну колонізацію, які не є очевидними. Вони не є на поверхні. Тому що Радянський Союз був у цьому плані підліший за царську Росію, тому що царська Росія прямо забороняла українську мову, і ми можемо показати всі документи заборон. А в Радянському Союзі такого ж не було. Які там документи про заборони? 1938 рік – це обов'язкове вивчення російської мови в школах. І потім 50-ті роки – це добровільний вибір мови навчання для дітей батьками. Розумієте, наскільки це хитро зроблено, що просто все суспільство було вибудоване так, щоб батьки частіше обирали російську, і російська поступово витісняла це. Це все робилося під цим соусом добровільності. Таке насилля, мені здається, ще гірше, ніж пряме насилля.Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaІ скільки ми часу маємо побороти наслідки того насилля? Через скільки ті люди, які зґвалтовані, можуть позбутися цього?Дуже важко переконати людей, що вони травмовані. Я думаю, що у всіх, особливо зараз, в ці стресові часи, є якісь родичі чи друзі, яким очевидно потрібна допомога, бо вони ментально не окей. І дуже важко переконати людину, що їй треба допомога, якщо вона цього не усвідомлює і не хоче цього визнавати. Це відчуття, коли опускаються руки, ти безсилий просто в цій ситуації, але ти хочеш допомогти людині. І таке відчуття у мене часто з мовою, коли ти кажеш, що у тебе це відібрали, а людина каже, що це не моє, у мене цього ніколи не було, бо у нас завжди була російськомовна родина. Я пригадую, що багато людей вперше почули українську мову від своїх батьків, коли розвалився Радянський Союз і вони вперше поїхали на гробки чи проводи. Тоді ж не було Великодня, а потім, коли стало можна святкувати і їздити на оці великодні гробки, як хто називає, і тоді ці діти, які вже виросли в міському середовищі, знали своїх батьків як російськомовних, приїхали на кладовище і вперше почули, що їхні родичі говорять українською до якихось своїх сільських родичів. Для багатьох це була така сторона, про яку вони не знали. Або сюрпризом було, що батьки знають якихось українських пісень, і вони на якомусь застіллі опинялися і співали тих пісень, яких діти від них ніколи не чули. А в когось не було ніяких ні гробків, ні проводів. І хтось так і не дізнався цих сторінок з життя батьків. Або просто, якщо це бабусі чи дідусі, то травма могла б пролягати раніше. Просто цього не знали і не застали, і живуть такі ілюзії, що так завжди було.Богдан Логвиненко – український журналіст, письменник, культурний діяч, який заснував проєкт Ukraïner, людина, яка намагається щось зробити, щоб українці відчули себе українцями. Ще до повномасштабного вторгнення він організував таку акцію, де запросив людей, які розмовляють українською, в один з київських рестранів. І я була однією з тих людей. Ми сиділи за столом з офіціантами. Власне, була ця акція для того, щоб вони не боялися говорити з клієнтами українською, бо завжди так було, що до клієнта краще звертатися російською, тому що так от має бути. То так ніби це пан, а ти так йому прислуговуєш. Я запитала у цих офіціантів, – це здебільшого були молоді люди років там 20-25 – звідки вони. Називали Київщину, Полтавщину, Черкащину, центральну Україну здебільшого. Я питала, якою мовою розмовляють їхні батьки? Російською. А бабуся з дідусем? Українською. Загалом молодиків було п'ятеро чи шестеро, і лише одна дівчинка з Києва сказала, що в неї батьки і бабуся з дідусем російськомовні. Наглядна картина. Дуже часто ще було, коли офіціанти займалися таким синхронним перекладом. Я це дуже гарно пригадую, коли ти просиш каву з молоком, і офіціант записує "кофе с молоком". І я часто робила такі компліменти, що ви так гарно перекладаєте, чи тренуєтесь для чогось, просто не зрозуміло це. Я просто хочу хоч у чомусь бути оптимістом. Так важко зараз взагалі бути оптимістом в нашій ситуації. Але я все-таки бачу тут дуже серйозний поступ. Я пригадую, скажімо, 2017-2018 роки, можливо, це якраз ті роки, коли Богдан придумав цю ідею. Це класна ідея. Я пригадую, що не можна було в усіх закладах в Києві побачити україномовне меню. Дуже часто мова першого звертання була російська. Було повно цих закладів, як зараз на Київській трасі. Я вже їх і не бачу. Там були час якісь царські ресторани. Тобто зараз ми все-таки живемо в іншому світі. Крім того, українська набуває статусу престижу. Це дуже важливо, і це ключове. Отакі події, як ми зараз з вами записуємо цю розмову, відбуваються виключно українською. Ви не знайдете російських книжок. Бестселери продаються українською. Хоча книги Іларіона Павлюка були написані спершу російською, і вийшли в українському перекладі в Україні, але все рівно він вже український автор. І діти його, що цікаво, розмовляють виключно українською мовою. Тобто це такий елемент престижу. Елемент того, що якщо ти хочеш стати кимось в цій країні, ти мусиш долучатися до україномовної спільноти. Багато хто зауважує, що змінилася мовна географія. Бо якщо раніше у Києві україномовними були лише такі робочі окраїни, а центр весь був російськомовним, то зараз це змінилося. І це дуже приємно. Я вже в нашій розмові кілька разів сказала, що ми з вами до цього не доживемо. З мене оптимістка не дуже, але тут я справді не вірила, що я доживу до того, що російськомовна компанія, заходячи в якийсь крутий бар на Золотих Воротах, перейде з офіціантом на українську одразу ж. Я таке чула не раз вже, що вони між собою говорять російською, а заходять у заклад і кажуть "Добрий день", роблять замовлення українською мовою. Тому що місце тебе зобов'язує до цього. Має бути чуття, до якого культурного простору ти хочеш бути дотичним. Якщо ти хочеш зайти в цю прекрасну книгарню "Сенс", де написано прямо на дверях "У нас можна все, аби не російською", і виходить, що це і є ця верхівка культурна. Якщо ця вершина буде україномовна, очевидно, що потім це все поступово буде спускатися далі. Але якщо при цьому будуть російськомовні робочі окраїни, то хай будуть. Євгенія Кузнєцова, фото: facebook/eugenia.kuznetsovaАле ми ще говоримо про такі бульбашки, які деколи вриваються в наші бульбашки. І ми тоді дивуємося, що справді таке є. Так, блогерка Алхім, яка вже сказала, що не буде жити в Україні, і я сподіваюся, що вона не повернеться. Вона каже: "А навіщо мені знати українську?" Або на цьому ж таки концерті білоруського російськомовного репера Коржа було дуже багато блогерів - чоловіків українських. Наприклад, Kyivstoner, про якого я вперше дізналася. Він десь теж там казав, ось навіщо переходити з російської на українську. Вони є, і вони мають величезні аудиторії. Я заглядаю в їхні інстаграми, а там просто тисячі лайків і тисячі коментарів. Можливо, вони націлюються теж на весь російськомовний мір, де їх начебто читають в Казахстані і десь ще. Можливо, ці лайки походять не тільки з України. Вчора я була у Перемишлі на українсько-польському фестивалі, де мала розмову з перекладачем Марчином Гачковським, який перекладає з української на польську. Іі він говорив про те, що якщо оці люди, які такі без роду, без племені, "внє політики", які не хочуть переходити на українську мову, і зараз масово так виїхали, то, можливо, вони Україні не настільки і потрібні. Україна виштовхнула із себе з різних причин якихось людей, або вони самі добровільно залишили країну. Чи варто нам боротися за них? Не знаю. А якщо вони повернуться і почнуть тут диктувати свої умови? Уявімо, що тут вже все вляжеться, вже не буде страшно цим київстонерам, що їх візьмуть до війська, і вони прийдуть і скажуть, а що такого?Поговоримо тоді, як нас перестануть вбивати. Чи може маятник хитнутися в іншу сторону? Може, якщо Україна втратить свою державність. Якщо нас загарбають, окупують, знищать, то маятник, очевидно, хитнеться в іншу сторону. За інших умов, поки Україна буде продовжувати боротися, – навряд. А що робити з військовими, які боронять зараз Україну, і розмовляють російською: Я до них не маю претензій, звичайно, тому що вони жертвують і ризикують своїм життям. Але потім вони повернуться з війни і скажуть, що далі хочуть розмовляти російською. Ну, нехай розмовляють. Ви так питаєте, що нам з ними робити? Нам своє робити. От ми зараз з вами конкретно займаємося саме тим, що нам треба робити, і в тому просторі, який нам треба робити і розвивати. Ми на великому книжковому фестивалі, сюди приходить дуже багато людей. Я впевнена, що сюди приходять і російськомовні люди теж, які люблять українську літературу. А перевчати якогось конкретного військового нам абсолютно не потрібно. Це приватний простір, ніхто не може його порушувати. Наскільки я знаю, в багатьох підрозділах є правило, що якісь комунікації відбуваються українською, просто щоб не збивати одне одного на виході, наприклад, бойовому. Але якщо людина при цьому розмовляє російською, то нехай. Якщо військовий потім повернеться в цивільне життя і, наприклад, створить якийсь ветеранський бізнес, наприклад, піцерію, СТО, юридичну компанію, чи зможе він надавати послуги російською мовою? Ні, не зможе. Тому що в Україні є конкретне законодавство, що всі послуги мають надаватися українською мовою. І отут ми вже зможемо потім критикувати кого завгодно, попри будь-який статус, якщо послуги надаються російською. А поки військовий говорить російською зі своїми – абсолютно нема проблем. Ви назвали своїх дітей такими цікавими іменами. Може, Соломія вже більш поширене, але Лукаш – досить рідкісне. Одразу згадується Леся Українка і її "Лісова пісня". І знову згадуючи ось цей концерт Макса Коржа, хлопець, якого там затримали, виявився українцем, але в інстаграмі він був підписаний "Дмітрій". Дуже багато українців чомусь в соцмережах підписують себе на російський манер, але латинкою.Згадайте 2009 рік. Дуже багато такого було. Я навіть пригадую себе в 2008 році, коли я десь записувала своє місце народження, і мені просто здавалося, що латинкою написати "Кривий ріг", а не "Кривой рог", мені здавалося, що це якось неправильно. Згадайте, наскільки в нас була популярна соцмережа "ВКонтактє". Я можу хвалитися, що мене не було там ніколи. Взагалі соцмережі тоді сприймалися як російськомовний світ. Фейсбук потім став такою більш україномовною бульбашкою. Я згадую, як хотіли мого брата назвати Дмитром, але я була проти, бо його б кликали Діма. Тому він став Остапом. Це був 1992 рік. Чи нам треба щось робити з українськими іменами? Бо деколи батьки кажуть, що це їхня приватна справа. Але потім, наприклад, мені полька в коментарях відповідає, що українці і росіяни – одне і те ж, начебто у нас всі однакові імена. Це вона каже мені – людині з таким дуже українським іменем Леся. І я не маю аргументів ніяких їй сказати, бо цей хлопець підписаний Дмітрій. Або дуже багато є Кирілів чи Нікіт. Так буде тривати, аж поки це видаватиметься людям недоречним. Поступово це видається вже недоречним. Записати Кіріл або записати Данііл, а не Данило, Кирило, тому що Кирило і Данило комусь звучить, як село. Це просто питання такого внутрішнього смаку, внутрішньої доречності. Ніяк ми не можемо на це вплинути, і ми не можемо нікого змусити називати іншими іменами своїх дітей. Це поза нашою сферою впливу. Але Росія ж робила це. СРСР робив це.Робили це під соусом добровільності, розумієте? Мою маму хотіли записати Лесою, батьки прийшли в цей паспортний стіл, це було місто на Заході України, і там кажуть, що у їхньому переліку такого імені немає. Є Лариса, наприклад, або Олександра. І так вона стала Олександрою. Мама поїхала потім вчитися в Тернопіль в медінститут, і там була викладачка російськомовна, яка до неї казала Сашенька чи Шурочка. Маму мою від цього аж пересмикувало. Тому що тоталітарна держава дуже часто перебирає на себе функції церкви. Раніше у церкві теж не можна було записати будь-яким іменем. У ліберальній державі такого підходу до імен, до приватного життя людей, не може бути. Тому ми, звичайно, не можемо робити перелік імен і заборонити називати когось Кірілом. Люцифером назвали, і що держава може зробити? Це поза нашим впливом, ми не можемо нічого з цим робити. У Радянському Союзі робили так, щоб тобі зі своїм іменем було незручно жити. От недавно я замовляла стільницю на кухню у хлопця з прізвищем Покиньчереда. Дуже красиве козацьке прізвище. І от ці люди все життя жили із тим, що їм незручно за своє прізвище чи за свої імена. Часом дітям давали прізвище матері просто тому, що це було соціально неприйнятно. Тому тут слід соціум вибудовувати так, якщо ми хочемо, щоб в нас були якісь менш російські імена. Але я не з тих, хто каже, що батьки не мають права називати дитину Діма, а це має бути тільки Дмитрик. Прекрасно, якщо хтось кличе Дмитриком, але це приватна справа батьків.Але чому Лукаш і Соломія? Соломією зараз називають через одну дівчинку. У книжці "Спитайте Мієчку" я використала всі жіночі імена, які мені подобалися. Мені дуже подобається ім'я Меланія, і я хотіла доньку Меласю, але тоді вирішила, що зараз ще Трамп виграє вибори, і буде така асоціація з його дружиною Меланією. Хоча Трамп, звісно, – це явище тимчасове, може, треба було і називати. А Лукаш – це мені просто таке ім'я подобалося. Воно справді асоціюється з Лесею Українкою. Мені воно здавалося таким м'якеньким, як котичок Лукаш. Тепер я знаю декількох Лукашів у своєму оточенні.
... Більше