Українські новини про Оцінки

Депутати голосують за багатомільйонні проєкти, суди роками тягнуть справи, а гори та полонини знищуються. Ландшафт Закарпаття останніми роками кардинально змінюється. У горах з'являються нові гіганти-вітряки, що генерують електроенергію. Багато екологів та місцевих жителів протестує, розслідувачі пишуть про нехтування законами під час будівництва. Натомість інші екологи, місцева влада та підприємці доводять, що це нові перспективи для регіону. "Країна" розбиралася, хто ближче до істини Чому в Карпатах і кому це вигідно На вершинах Карпат швидкість вітру може сягати 68 м/с, що оптимально для економічно ефективної генерації електроенергії. Тож Карпати є одним із найперспективніших регіонів для вітроелектростанцій. Ідея встановлення вітрових електростанцій у Карпатах виникла як частина курсу України на розвиток зеленої енергетики та зменшення залежності від викопного палива. По-перше, Закарпаття межує з ЄС, а це дає перевагу для експорту зеленої електроенергії. Саме через цей регіон планується (або вже йде) інтеграція українських електромереж з європейськими, тож надлишок енергії можна буде продавати. По-друге, це посилення енергетичної автономії західних регіонів. Після масованих обстрілів енергосистеми Закарпаття один із найстабільніших регіонів, де можливо зберегти та розвивати генерацію. А децентралізація енергогенерації ключ до енергобезпеки України в умовах війни. По-третє, це розвиток громади, додаткові надходження до місцевих бюджетів, розвиток інфраструктури, робочі місця для місцевого населення. Але в опонентів вітряків на Закарпатті є свої аргументи. Про природу, якої не відновити, і закони, які можна ігнорувати Противники вітрогенерації у промислових масштабах наголошують, що це шалений удар по унікальній природі регіону. Високогірні полонини навколо Воловця, Нижніх Воріт і Тур'ї Реметів є частиною Полонинського хребта. Тут збереглися незаймані полонини, луки, букові та хвойні ліси, а також рідкісні природні угруповання, які майже не зазнали техногенного впливу. А будівництво вітропарків передбачає розчищення лісів, прокладання доріг, технічну інфраструктуру, що фрагментує середовище існування диких тварин, зокрема ведмедів, рисей, оленів. Будівельні локації перетинатимуться з міграційними шляхами птахів, які можуть гинути від лопастей турбін. Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу Гірські громади цінують автентичність ландшафту. Вітропарки змінять краєвид Карпат і відштовхнуть туристів, які шукають дику природу або етнотуризм. Розслідувачі пишуть про небезпеку корупції та маніпуляцій навколо вітрогенерації, непрозорі процедури погодження проєктів, зокрема без належного екологічного аудиту, про слабку участь місцевих громад в ухваленні рішень. Багато екологів також б'є на сполох через порушення природоохоронного законодавства вітропарки будують у межах або поблизу національних парків, заказників, територій Смарагдової мережі, наприклад Свидовця чи Боржави. Це порушує не лише українські, а й міжнародні зобов'язання щодо охорони природи. Із Києва зрозуміти, що відбувається насправді на Закарпатті, непросто. Тож їду туди, щоб говорити з владою, бізнесом та експертами про вітрові електростанції на полонинах гір. Від турецьких мрій про вітропарк до нових гравців у горах Вітряки зустрічають ще на під'їзді до Ужгорода. На новому повороті дороги вітряк, наче гігант зі страшної казки, виринає із-за гори і нависає над дорогою так, що здається от зараз зачепить своїм крилом автобус. Спочатку один, потім ще вдалині, і ще. Нарахувала їх близько десятка вітряків. Ідею вітряків в Карпатах майже десять років тому принесли турецькі інвестори. Майбутній Воловецький вітропарк мав стати одним із найпотужніших відновлюваних джерел енергії на заході України, сказано на сайті компанії "Атлас Воловець Енерджи". Однак реалізацію цих планів було зупинено. Спочатку Закарпатська облдержадміністрація не погодила турецьким власникам необхідну документацію. Відповідно, міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України не видало дозволу на реалізацію проєкту. Нарешті Верховний Суд відхилив касаційну скаргу ТОВ "Атлас Воловець Енерджи" на рішення Закарпатської облдержадміністрації. Судові рішення не дозволили реалізувати проєкт, і компанія, яка планувала масштабне будівництво, так і не розпочала його. Остаточне рішення ухвалено в червні 2025 року. Але ідея встановлення вітряків поблизу Воловця на висоті близько пів-тисячі метрів вказало шлях до встановлення їх на території Нижньоворітської громади, яка знаходиться трохи вище в горах. І це вже досить цікавий розвиток подій з багатьма несподіваними поворотами сюжету. Бо ініціативу підхопили вже місцеві гравці. І гравці дуже цікаві. Для будівництва вітряків на території Нижньоворітської громади нареєстрували цілу низку компаній. Всі вони юридично є товариствами і мають схожі назви, але відрізняються лише номерами: ТОВ "Нижні Ворота -1" і так далі аж до ТОВ "Нижні Ворота - 7". Згідно з даними аналітичної платформи Опендатабот директором перших шести товок є Ярослава Рішко - юристка з Ужгорода. Вона була також керівницею ТОВ "ВП Нижні Ворота - 7", але у 2025 році на цій посаді її змінив Ігор Проценко. Теж цікава людина. Згідно даних аналітичної системи Опендатабот, у 2020-2021 роках він був заступником прокурора Київської області. Ще один представник силових структур є власником компаній ТОВ "Нижні ворота-4" і ТОВ "Нижні ворота-6". Але повернемось до пані Рішко. До минулого року вона була керівником ТОВ "УК ІП Френдлі Віндтехнолоджі" на цьому посту її змінив Владислав Єременко, який є директором, можна сказати, основної компанії вітропарків - ТОВ "УК "Вітряні парки України", де власником є бізнесмен і екс- народний депутат України Максим Ефімов. Про нього трохи згодом Реве та стогне вітряк високий Як з'ясувала "Країна", деякі жителі продали свої паї, щоб на них встановили вітряки, інші ж пішли до суду, коли зрозуміли, що вони з'являться на пасовищах. Так на початку 2025 року жителька села Латірка подала позов до Закарпатського окружного адмінсуду на Нижньоворітську громаду та ТОВ "УК "Вітропарки України". У позові просила суд скасувати незаконне будівництво всіх вітряків в урочищах Бескид, Рубань і Цоцково. Адже ця земля є загальнодоступним пасовищем. "Це дає змогу випасати корів і заробляли гроші чесною працею", йдеться в позові. Є в ньому й заклик до односельців отямитися, а суд посприяти їх покаранню та повернути урочищу колишній вигляд. Ще одна важлива проблема, яку порушила позивачка, шум. Вітряки справді шумлять. Масштаб розбіжності більш як у 62 рази Оксана Губинець, жителька села Білосовиця, розповіла "Країні", як шум вітряків руйнує життя її родини: "Воно постійно гуде й гуде, безперестанку. Реве над головою цілу добу". Каже, що вікна мусить тримати зачиненими. Сьогодні працюють три вітряки. Коли проєкт реалізують, поряд із будинком Оксани Губинець їх працюватиме вісім. Жінка зверталася до представника компанії-забудовника, але їй відповіли, що всі дозволи отримано, й довести, що вітряки перевищують припустимий рівень шуму, їй навряд чи вдасться. Згодом я дізнаюся від екологині Оксани Станкевич-Волосянчук, що й інші місцеві жителі постійно скаржаться на шум від вітряків. "За доброго вітру люди в селі за 2 кілометри його чують", каже екологиня. Позивачка також просила зобов'язати ТОВ "УК "Вітропарки України" підписати угоди з жителями про те, що вітропарки не забруднять річки й ділянки, на якій розташовані. Але коли в суді реєстрували позов, у жительки села Латірка не взяли документів. А потім суд відхилив позов, бо ж нема документів позивачки! Доки це з'ясувалося, час було втрачено. А екологи вже фіксують забруднення території внаслідок роботи будівельної техніки. Саме після появи цієї техніки місцеві зіткнулися з борщівником Сосновського. Засилля цієї рослини на Закарпатті стало справжнім лихом. Ця небезпечна отруйна рослина заввишки до 3 метрів дає 1520 тисяч летючих насінин, які можуть прорости навіть через 10 років. На сайті Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області сказано, що необхідні заходи із захисту земель від заростання бур'янами покладено на власника землі та на місцеву владу. Судіть самі, чи це спрацює: адміністративна відповідальність від 850 до 1700 гривень. Неважко здогадатися, чи це потурбує Нижньоворітську громаду та її голову Івана Григу. Вони прийшли і три відсотки принесли На відео з відкриття першого вітряка в серпні 2024 року, розміщеному на фейсбук-сторінці інвестора, сільський голова звітував про економічну вигоду вітрового парку. Каже, що інвестори допомогли селу з ремонтом Центру адміністративних послуг і школі з комп'ютерами. А ще пів сотні селян працевлаштувалося на ВЕС і їх забронювали від військової служби. От і виходить, що місцеві власники просто продали ці гори… за 1,5 млн грн на рік, які бюджет громади отримує від роботи одного вітряка. Такі дані "Країні" надало ТОВ "УК "Вітропарки України", що реалізовує проєкт.  Цьогоріч ми завершуємо будівництво першої вітроелектростанції на Закарпатті, в Нижньоворітській громаді. Станом на початок липня, генерують електроенергію п'ять вітротурбін. Решта 11 турбін перебувають на різних етапах монтажних робіт і підключення до енергомережі. Після підключення до мережі та початку генерації всіх 16 вітротурбін до місцевого бюджету надійде понад 20 мільйонів гривень, повідомила заступниця директора із зв'язків з громадськістю та інформаційної політики ТОВ "УК "Вітропарки України" Ольга Поштак.  Це перший приклад в Україні, де платять такі гроші громаді. Ніде нема, щоб платили 3 відсотки вартості виробленої електроенергії. Тільки оренда землі. Вони нам просто прийшли й на тарілці принесли, каже голова Нижньоворітської громади Іван Грига. Голова громади, по суті, підтвердив, що це заслуга ексголови Закарпатської ОДА, а нині заступника голови Офісу президента Віктора Микити, який опікується регіональною політикою. Якщо аргументи опонентів вітряків зрозумілі, то чим керуються селяни, які голосували за надання дозволу на будівництво за ті "тридцять срібняків", тобто 3%, що мають надходити на спеціальний рахунок виконкому сільської ради, незрозуміло. Бо, як з'ясувала "Країна", 2,83 млн грн просто лежать на рахунку. Є поширений міф серед прибічників будівництва ВЕС на високогір'ї. Під час перебування на Закарпатті я чула це від багатьох людей у різних варіантах від "менше платитимемо за електрику" до "зате ми не платитимемо зовсім". Запитала про це в голови Нижньоворітської громади й почула: "Які пільги? Коли через Карпати прокладали газогін, хіба закарпатці отримали пільги? Ні". І він має рацію. Бо систему енергопостачання влаштовано так, що все зливається в один казан і навіть не всеукраїнський. Пам'ятаєте, Україну підключено до європейської системи енергопостачання? Але хтось же ці міфи поширює та плекає ґрунт для інших зручних міфів. Наприклад, про те, що вигода від вітрогенерації довгострокова, а екологічна шкода скороминуча. На відкритті першого вітряка Іван Грига сказав: "А те, що розрили землю, то вона заросте". Знаєте, Іване Івановичу, скільки часу треба, щоб земля в Карпатах приросла на 1 сантиметр? Сторіччя. Деякі екологи називають локацію під ВЕС у Нижніх Воротах компромісною. Територія є відносно урбанізованою і пролягає вздовж дороги, тож значного негативного впливу на довкілля начебто не мало бути. Але це відкрило дорогу до знищення полонини Рівної, або, як її гарно називають місцеві, полонини Руни. Сільрада за, екологи проти І тут ключову роль зіграла ще одна громада Тур'є-Реметівська. Її сільська рада 2023 року дала дозвіл на розроблення проєктів землеустрою під об'єкти ВЕС щойно зареєстрованому ТОВ "Вітряний парк Турянський", де офіційно працює одна людина. Ця компанія, яка, згідно з даними аналітичної системи Опендатабот, ані копійки не заробила за 2023 рік, одразу переказала на рахунок розвитку Тур'є-Реметівської громади 3 млн грн. Дві третини депутатів цієї сільради 23 травня 2024-го затвердили детальний план території, який передбачає будівництво 30 вітряків на полонині Руні. Міжнародна благодійна організація "Екологія. Право, Людина" наполягала, що рішення ухвалили з порушеннями. У вересні 2024-го Закарпатський адмінсуд відкрив провадження про визнання протиправним та скасування рішення Тур'є-Реметівської сільської ради щодо детального плану території. Третіми особами до процесу залучили ТОВ "Вітряний парк Турянський" та Наталію Майстренко. Минув майже рік. Справа тягнеться завдяки ланцюжку клопотань на зразок долучити до справи Кабмін чи зробити експертизу про те, що територія гори є гірською територією. На щастя, знайшовся експерт, який визнав, що експертиза неможлива. Позитивний результат зняв би всі обмеження й виправдав би інші будівельні майданчики в горах. Увесь цей час у його розпорядженні було Пояснення щодо позову, надане третьою стороною в судовому процесі Наталією Майстренко, з якого випливає, що сільська рада вийшла за межі своїх повноважень. По-перше, розміщення ВЕС на території не відповідає регіональній стратегії розвитку Закарпатської області на 20212027 роки. По-друге, чинна схема планування території Закарпатської області не передбачає будівництва вітро­установок на території урочища Полонина Руна, більша частина якої є заказником "Соколові скелі". Усього цього суд чомусь не бачить. Тим часом Закарпатська облдерж­адміністрація, та, що зупинила вітроенергетиків із Туреччини, тут допомагає знайти обхідний маневр. У березні 2025 року ОДА провела тендер за 12 млн грн на внесення змін до Схеми планування території Закарпатської області в розділ "Охорона навколишнього середовища" без оприлюднення документації. Тож громадськість не може знати, які саме зміни в результаті внесли в документ. Та можна здогадатися, що вони не суперечитимуть появі нових вітряків на Закарпатті. І третє, Детальний план території мали розробити на 18 га. Але, згідно з поясненням щодо позову, наданим суду, площа території, на яку зробили план, 1128 га. Масштаб розбіжності більш, як у 62 рази! Суд продовжує розгляд справи. Але шансів, що він скасує спірне рішення Тур'є-Реметівської сільради, кажуть юристи, небагато. Посилаються зокрема, на те, що суд не підтримав позову громадської організації на його забезпечення. А на полонині Руні повним ходом іде будівництво першого вітряка. Хоч Міністерство довкілля ще в березні призупинило видання основного документа "Оцінка впливу на довкілля". Як повідомила "Країні" компанія-­забудовник, "будівництво на полонині Руна фундаментів та під'їзних доріг до ВЕУ ведеться за всіма правилами на підставі виданих та підтверджених раніше дозвільних документів від Державної інспекції архітектури і містобудування (ДІАМ)". На практиці це вилилось у твердження, що фундамент вітроустановки це не вітряк і на нього не потрібні інші дозвільні документи. Соцмережі публікують численні фото руйнування полонини, виїмку скельної породи і навіть залиття бетону. Та компанія "УК "Вітряні парки України" повідомила в запиті "Країні", що "про зведення самих вітроенергетичних установок наразі не йдеться". Але тоді що тут будується? Потік машин на полонину призвів до знищення дерев під лісову дорогу на виїзді з Жденієва та руйнування мосту на дорозі державного значення. Їду в Жденієво… Був міст і нема 24 червня, о 18:00, між селом Підполоззя та селищем Жденієво раптово впав 34-метровий міст. Він є частиною автомобільної дороги державного значення Т-0710 "Нижні Ворота Ужок". У результаті жителі восьми населених пунктів Жденіївської громади залишилися без прямого сполучення. Цього ж дня зареєстрували кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 277 КК України. Це відповідальність за пошкодження шляхів сполучення, за значну матеріальну шкоду, яку спричинило руйнування мосту. Місцеві жителі неодноразово зауважували, що інтенсивний рух важкої техніки з камінням загрожує мосту. Камери відеоспостереження із системи моніторингу "Безпечне Закарпаття" свідчать: о 17:48 автомобіль марки MAN, завантажений кам'яним бутом рухався через міст у бік Жденієва. А за 10 хв. міст перетнула ще одна вантажівка, теж із кам'яним бутом. В ухвалі суду немає інформації, звідки возили кам'яний бут і як до цього причетні компанії, що будують вітроелектростанції. Сама компанія також заявляє: "До падіння ми точно не маємо стосунку". Але вже згадана траса Т-0710 збігається з логістичними потребами ТОВ "УК "Вітропарки України", які розпочали будівництво ВЕС на полонині Руні. Ще одна близька до них компанія ТОВ "Френдлі Логістик" зверталася до Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Закарпатській області з питанням (увага!): чи можна провозити через цей міст великогабаритні вантажі? Чиновники запропонували компанії самостійно замовити експертизу, бо в бюджеті на обстеження додаткових коштів немає. Як думаєте, замовили? Когось із водіїв арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту Нині досудове розслідування встановлює фактичні обставини руйнування мосту через річку Жденіївка, до якого можуть мати стосунок великовагові автомобілі, як через їх перевантаженість, так і через частоту руху. Загалом шість транспортних засобів арештовано й визнано речовими доказами у кримінальному провадженні. Однак, імовірно, що в подальшому когось із водіїв цих арештованих самоскидів визнають винним у руйнуванні мосту і йому доведеться сплатити чималий штраф. Гроші в нього знайдуться. Саме так відбувалося під час попередніх надзвичайних ситуацій. Наприклад, 20 вересня 2023 року в селі Латірка під час земляних робіт на будівництві ВЕС "Нижні Ворота-1" працівник Воловецького КП "Агрошляхбуд", керуючи кар'єрним самоскидом Volvo, рухався заднім ходом ґрунтовою дорогою, не дотримався правил безпеки й наїхав на пішохода, який від отриманих тяжких травм помер на місці. У результаті ніхто не став з'ясовувати, як було організовано роботу на будівельному майданчику і хто за це відповідав. Згідно з вироком Воловецького райсуду від 11 березня 2025 року, в усьому винен водій, який порушив правила дорожнього руху, що спричинило смерть пішохода. Але при тому за смерть людини його навіть не по­збавили прав на водіння автомобілем, не кажучи вже про реальний термін покарання. І звісно, ні компанія, чий працівник загинув, ні вдова загиблого позовів на відшкодування моральної шкоди не подавали. І звісно, компанія, яка будує вітряки, тут ні до чого. Ще один показовий випадок. Як видно з тексту вироку Воловецького райсуду 2 грудня 2024 року, підприємець підписав договір із ТОВ "УК "Вітряні парки України" на роботи з розширення та формування гірської дороги. Оператор екскаватора своєю чергою під час її будівництва в межах природо-заповідного фонду Закарпаття заказника "Привододільний" здійснив незаконне вирубування 240 дерев різних порід без відповідного дозволу. Свої дії він виконував із прямим умислом та порушенням екологічного законодавства, завдавши державі шкоди на понад 2 млн грн. У суді обвинувачений визнав провину, щиро розкаявся та відшкодував державі мільйонні збитки. Ось так екскаваторник спочатку з якогось дива раптом узяв і знищив понад дві сотні дерев. Але потім розкаявся, дістав із заначки 2 млн грн і відшкодував збитки. У результаті суд виніс вирок про умовне покарання. Але повернімося до зруйнованого мосту. Як повідомили "Країні" у Службі відновлення та розвитку інфраструктури області, граничний строк появи нового мосту жовтень. Погодьтеся, це доволі швидко. Як пояснюють у Службі, тимчасова переправа не витримає повноводної Жденіївки, а ще інвестору нагадаю, він не має жодного стосунку до руйнування мосту треба працювати. Хто ж є бенефіціарами вітрів Закарпаття? Компанії, які будують вітроелектростанції в Карпатах, пов'язані з екснардепом Максимом Єфімовим, який починав кар'єру промисловця на Донеччині та свого часу входив до Партії регіонів. Очолював парламентський Комітет з питань промислової політики та є засновником групи компаній, що спеціалізуються на енергетичних проєктах. Його вплив на політичному та бізнесовому рівні, за словами експертів і активістів, відіграв ключову роль у просуванні будівництва вітропарків, попри численні застереження екологів. Максим Єфімов і його мати Любов Єфімова, громадянка США, є також бенефіціарними власниками ТОВ "Френдлі Логістик", яке вже згадувалося в історії про міст. 2024-го кількість працівників компанії зросла майже вшестеро, а чистий прибуток, за даними аналітичної системи Опендатабот, становив майже 68 млн грн. У червні 2025-го компанія перереєструвалася з Донецької області в Закарпатську в село Тур'ї Ремети. Можна пригадати, що й у Києві на багатьох рівнях влади в масштабного "засівання" Закарпаття вітряками є свої потужні союзники. Приміром, уже згадуваний ексголова Закарпатської ОДА, а нині заступник голови Офісу президента Віктор Микита. Замість післямови Важко не погодитися з експертом Української природоохоронної групи Олексієм Василюком: "Проблема не сам вітряк, проблема його будівництво. Ніхто з правоохоронців не каже, що у принципі вітряки погана технологія. Так, класна технологія: вітер дме, крутить турбіну, утворюється електроенергія, нічого не треба вилучати з природи. Але факт його будівництва може нашкодити сильно". Саме це ми сьогодні бачимо на Закарпатті. Люди скаржаться на хащі борщівника, втрачені пасовища, знищені поля чорниці, пошкоджені дерева в лісі та брак води в регіоні. Влада ж рапортує про енергонезалежність для країни і заради цього готова продати гори. Передплатити журнал "Країна"

Третій бій проти Ф'юрі був би особливо принциповий Минулого місяця на стадіоні Wembley в Лондоні Олександр Усик удруге переміг британця Даніеля Дюбуа та знову став абсолютним чемпіоном світу в надважкій вазі вже вдруге в цьому дивізіоні та втретє загалом у кар'єрі. Українцеві 38 років, і попереду в нього залишається обмежена кількість боїв один, можливо, два. Тож варто подумати, який міг би бути ідеальний епілог великої кар'єри Усика. Всесвітня боксерська організація (WBO) призначила Усику обов'язковий захист титулу проти Джозефа Паркера володаря пояса "тимчасового" чемпіона. Проте команда українця не виявляє зацікавлення в цій зустрічі, як і організатори Riyadh Season та компанія Sela вони не мають наміру фінансувати цей бій. І це зрозуміло. Паркер хороший, витривалий боєць, ексчемпіон світу, який втратив титул WBO 2018 року. Відтоді він не провів жодного поєдинку, який став би значущою подією у світі боксу. Саудівські інвестори прагнуть масштабних шоу, які зупиняють час, і Паркер не є тим, хто продасть квитки. Він не володіє поясом, не має яскравої харизми чи потужної фанбази. Такий бій нічого не додасть до спадщини Усика. Тож логічним видається рішення відмовитися від зустрічі, залишивши титул WBO вакантним. Найважливіший і найяскравіший виклик для Усика третій бій із Тайсоном Ф'юрі. Очікується, що наступного року британець повернеться в ринг спеціально заради трилогії з українцем. Ф'юрі ім'я, що збирає стадіони й запалює соцмережі. Колишній король хевівейту, харизматичний шоумен, магніт для медіа. Попри дві поразки від Усика обидві за рішенням суддів він уперто стверджує, що не поступався. Саме в цьому й криється інтрига, яка виправдовує третій бій. Це шанс остаточно розставити всі крапки над "і". Побачити, як легенди завершують своє протистояння на найвищій ноті. Перемога у третій зустрічі подарує Усику непохитну спадщину місце серед найвеличніших. Після цього не залишиться простору для інтерпретацій і сумнівів. Окрім спортивного підтексту, є і політичний. Після появи Ф'юрі на боксерському івенті у Стамбулі, організованому скандальним путіністом Умаром Кремльовим, його заяви про бажання поїхати до Москви, а також публікації з проросійськими меседжами ця історія вийшла за межі спорту. Третій бій набуває символізму. Це буде шанс для Усика поставити фінальну крапку у протистоянні з боксером, який публічно ігнорує факти російської війни проти України. Мета стати триразовим чемпіоном світу. Другим в історії після Мухаммеда Алі Після можливого бою з Ф'юрі для Усика залишиться лише один сенсовий виклик. Один фінальний поєдинок. Мета стати триразовим чемпіоном світу в надважкій вазі. Усього лише другим в історії після Мухаммеда Алі. Якщо в часи Алі для цього потрібно було об'єднати два пояси, то тепер чотири. Усик уже залишав титул Міжнародної боксерської федерації (IBF), щоб згодом зустрітися з його новим володарем у бою за звання абсолютного чемпіона. Після трилогії він може повторити цю історію цього разу вже з новим чемпіоном WBO. На горизонті британський талант, 20-річний Мозес Ітаума. Він привернув увагу після серії яскравих нокаутів, його вже порівнюють із молодим Майком Тайсоном. Туркі Аль-Шейх та інші впливові фігури боксу вважають Ітауму гідним суперником для Усика. 16 серпня Ітаума перший номер рейтингу WBO зустрінеться з ветераном Ділліаном Вайтом, колишнім топом дивізіону, який уже давно втратив мобільність і гостроту. Ітаума фаворит. І найімовірніше, пройде цей тест. Імовірно також, що отримає право зустрітися з Паркером за вакантний титул, у якому також буде фаворитом. І стане новою силою в над­важкій вазі. Бій Усика з Ітаумою це символічна зустріч поколінь. Молодий, потужний, голодний до перемог Ітаума проти досвідченого, мудрого, унікального Усика. Українець зустрінеться з тим, хто може стати новим королем дивізіону. І або переможе, або передасть естафету. Цей бій буде подією світового масштабу. Перемога зробить Усика триразовим чемпіоном у надважкій вазі, а разом з абсолютним статусом у крузервейті це подарує йому майже міфічну велич. Він отримає право піти непереможеним, на піку, без жодного "але".

Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах, каже історик і політолог Володимир Кулик Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" виповнилося в липні шість років. Як оцінюєте його ефективність?  Для України цей закон був революційний. Хоча по суті він лише повторює підхід, який діє в інших країнах. Ініціатори закону надихалися прикладами Квебека, Латвії, де національну мову зробили мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя. Чому це важливо саме для України?  Бо мова це не тільки освіта чи державна служба. Сучасна держава не має повного контролю над усіма ділянками життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг, медіа це величезний простір, де домінування мови колишньої імперської метрополії легко зберігається, якщо не втрутитися. Що з того, якщо у школі навчають українською, а на ринку праці переважає російська? Саме така була ситуація у Квебеку: в держсекторі впроваджували французьку, а приватні компанії продовжували працювати англійською. Яке завдання ставив перед собою цей закон?  Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах. Тобто, коли приходите до кіоску, магазину чи банку, до вас звертаються українською. І цей підхід спрацював. Ми це бачимо щодня: супермаркети, книгарні, точки продажу українська стала стандартом. Кінотеатри були українізовані ще раніше, іншим механізмом, але після ухвалення закону українська мова стала домінантною в публічному просторі загалом. Чи виконують закон однаково в усіх регіонах?  Ні, не скрізь. На сході та півдні, в переважно російськомовних містах, забезпечити виконання закону складно. Якщо й надавач, і отримувач послуг хочуть спілкуватися російською, закон їм цього прямо не забороняє. Влада не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону Але він захищає право кожного на обслуговування українською і тут працює механізм скарг. Це важливо: закон не лише встановлює норму, а й забезпечує інструмент її реалізації. Що саме змінив закон?  Він чітко окреслив правила. Також запровадив санкції за порушення. І найважливіше створив механізм кон­тролю: інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не суд, не прокуратура до нього можна звернутися просто, без адвоката. Уповноважений сам проводить перевірку, реагує на порушення. Цей механізм працює. У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є. А які проблеми ви бачите у виконанні цього закону?  Україна велика, а уповноважений працює здебільшого з порушеннями, на які є скарги. Системного нагляду поки що немає. По-друге, влада, схоже, не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону. Термін Тараса Креміня, попереднього мовного омбудсмена, завершився, але його не продовжили. На мою думку, саме через те, що він вимагав реального, а не декоративного виконання закону. Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування?  Перші заяви Олени Івановської, на жаль, не надихають. Вона, зокрема, хоче прибрати згадку про російську мову з Конституції. Але це, як на мене, хибний головний фокус. Таку зміну провести складно потрібно 300 голосів у парламенті. І навіть якщо це зробити, це не замінить щоденного контролю за виконанням чинного закону. Тобто питання в тому, що важливіше символічні кроки чи реальні механізми?  Саме так. У нас чимало добрих законів. Але якщо їх не виконують, якщо немає санкцій і відповідальних інституцій, то закон втрачає силу. Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову?  Це питання складне. З одного боку, Конституція Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить. До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства. Голосування за Зеленського як протест проти українізації часів Порошенка Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього. Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти?  У нормальній державі так і діє: є норма вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав "на слобожанском язикє". Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону. Можливо, причина глибша в байдужості. У вкоріненому ставленні "какая разніца", з яким Зеленський прийшов до влади. Але й він змінився: тепер послідовно говорить українською, і рівень його мови помітно зріс. Але небажання чиновників підтримувати контрольні органи універсальне. Відомо, що мова та література були політичними інструментами в ХІХ та ХХ століттях. Чи залишається мова інструментом політики в ХХІ столітті?  Безумовно. Найвиразніше це видно в багатомовних країнах. Я спеціально написав книжку українською про мовну політику у світі, щоб її читали тут. У ній аналізую Швейцарію, Бельгію, Фінляндію, а також держави, які не асоціюються з багатомовністю, наприклад США. Там усе не так просто. Приміром, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: англійською натисни 1, іспанською натисни 2. Це ринкова логіка: банк не хоче втрачати клієнтів. Так само й у лікарнях є перекладачі, бо не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську можна почути й на роботі, й на вулиці. Це викликає незадоволення частини англомовних американців. Вони реагують традиційно: "понаїхали", "говоріть своєю мовою вдома". Тож виникає політичний тиск десятки штатів уже оголосили англійську офіційною, а на федеральному рівні така ініціатива теж має підтримку серед багатьох республіканців. Українська мова стала панівною в Україні і це породило спротив?  Так. Ми бачимо це не лише у США, а й у Квебеку, Бельгії, Україні. Там, де носії пригнобленої мови є чисельною більшістю, вони раніше чи пізніше намагаються змінити закони й зробити свою мову панівною. В Україні довго домінувала російська, хоча більшістю залишалися українськомовні. І коли вони заявляють про своє право вживати свою мову в усіх ділянках, частина російськомовних відчуває себе ображеною. Саме з цим пов'язане голосування частини електорату за Володимира Зеленського як протест проти українізації часів Петра Порошенка. Але Зеленський нічого для них не зробив, як і Кучма, який 1994 року обіцяв надати російській мові офіційного статусу й не реалізував цього. Після війни можливі нові спроби політичної організації російськомовних не для захисту прав меншини, а для повернення втрачених привілеїв. Президента вони не оберуть, але пройти в парламент із гаслами про "захист російськомовного населення" зможуть. Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин?  Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях. Чи коректно використовувати Європейську хартію регіональних мов у випадку з російською мовою?  Ні. Саме тому сьогодні з'являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета саме російська. Підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях Обласні та місцеві ради швидко скористалися цією нормою й надали російській статусу регіональної. Ідея була така: якщо не можемо зробити її офіційною на рівні всієї країни, то закріпімо її там, де маємо більшість у радах. Чи завжди "російськомовний" означає "прибічник державної підтримки російської"?  Соціологія показує, що багато хто з людей, які спілкуються російською, вважає рідною українську й підтримує розвиток української мови. Але Партія регіонів про це не згадувала й намагалася подати себе захисницею всього російськомовного населення. Але зрештою Конституційний суд скасував цей закон 2018 року. Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати?  Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов'я чи гагаузами Бессарабії інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний. Який вигляд має мовна мапа України? Чи можна взагалі провести чіткі межі, як у інших країнах?  Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв'язати у своїй книжці "Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України". Я описав досвід 17 країн від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність саме розмиті мовні межі. В Україні велика частина населення говорить двома мовами. У багатьох людей мовна практика не відповідає мовній ідентичності: вони кажуть, що їхня рідна мова українська, але в побуті використовують переважно російську. Поширене в останні роки явище публічна українська, приватна російська. Багатьох людей не можна однозначно віднести до тієї чи тієї групи. У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія фламандською (нідерландською). Лише Брюссель двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт строкатий. Міста часто російськомовні, села українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав. Наш випадок унікальний для Європи. Тому в нас має бути інша модель. Яка має бути модель?  На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов наприклад угорської чи російської слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі. Який вигляд це може мати після війни?  Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві. Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення. Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову?  Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності "ми до вашої мови, як ви до нашої" не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія недемократична держава. Натомість завдання України пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині. Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України?  У світовому масштабі ми вже не такі унікальні. У багатьох країнах Азії та Африки також немає чистих мовних мап. Там поширена двомовність: багато людей, крім рідної, знає також мову колишньої метрополії. У цьому сенсі ми ближчі до постколоніального простору, ніж до типових європейських національних держав. Тоді які міжнародні приклади можуть бути для нас повчальні?  Квебек приклад того, як французька стала домінантною, навіть поруч з англомовною Америкою. У Бельгії фламандська більшість подолала диктат французької. У Латвії чи Естонії діяли радикальніше частині російськомовного населення не надали громадянства, аби реалізувати мовну політику більшості, що не завадило вступу в ЄС. Україна цим шляхом не пішла, й це добре. Наш шлях виконання чинного закону про мову. І грамотна комунікація: пояснення того, що йдеться не про дискримінацію російськомовного населення, а про реалізацію прав українськомовних громадян. Люди, які говорять російською, не завжди хочуть, щоб держава підтримувала саме цю мову. Вона мала переваги внаслідок імперського минулого, і цей спадок ми не зобов'язані зберігати.

Наш національний інтерес зберегти суверенітет й ідентичність та інвестувати в майбутнє, каже військовий Петро Охотін Які головні здобутки за 34 роки незалежності України?  Основний здобуток ми відбулися як держава. Попри шалений тиск і пропаганду Росії, що Україна нібито неповноцінна держава, ми вистояли. Уперше таке звинувачення пролунало 2004 року від Олександра Дугіна в контексті Помаранчевої революції. Ми це спростували. 30, 40, навіть 50 років це небагато для національного становлення. Коли в Єгипті 1952-го до влади прийшли "вільні офіцери" і президентом став Мухаммед Нагіб, то казали, що це перший єгипетський правитель за 2500 років. Тож ми на початку шляху розвитку держави. Нині війна й ми втрачаємо території. Але згадайте Японію після Другої світової атомні бомбардування, програш, знищення традиційного способу життя. А тепер це одна з найдинамічніших країн. Згадайте Німеччину Перша світова, Друга світова, поділ на дві держави, об'єднання. І Німеччина відбулася. Яких помилок ми припустилися?  Я не прихильник звинувачень у помилках. Людей, які перебували при владі, обрали законним чином, і вони відповідали соціальному замовленню українців і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Ющенко, і навіть Янукович. У нас були шалені випробування. Часто чую: "Що було б, якби ми обрали когось іншого?" Це вже ігри в альтернативну історію. Якби обрали В'ячеслава Чорновола, то могли піти шляхом колишніх радянських республік Балтії. Але були й країни, де обрали до влади дисидентів Звіада Ґамсахурдію в Грузії, Абульфаза Ельчибея в Азербайджані і це закінчилося громадянською війною та втратою територій на початку 1990-х. Соціальне замовлення формує політику й політиків Щодо закидів, що ми віддали ядерну зброю, тоді на Україну був шалений тиск, США бачили союзником Росію та Єльцина. На виборах йому допомагали американські політтехнологи. Імовірно, розраховували демократизувати РФ і тоді весь регіон. Місця для України з ядерною зброєю там не було. Обираючи між поганими й гіршими рішеннями, ми намагалися утримувати рівновагу. На якому етапі нашої незалежності Росія розпочала проти нас війну?  Ми нині боремося за те, за що вся Європа почала боротися 1648-го, коли утворилася Вестфальська система (система міжнародних відносин після завершення Тридцятилітньої війни. Країна), коли замість релігійних починають домінувати національні державні інтереси, виникають держави-нації. У нас у цей час починаються гетьманська доба, Визвольна війна, серія націєтворчих заходів. Я вважаю, що корінь нашого конфлікту з Росією у XVII столітті, коли люди, які тут жили, сказали: ми не поляки й не московити і не є Османською імперією. Україна розпочала боротьбу за національну державу тоді, коли національні держави з'явилися як факт. Як змінилося українське суспільство за час незалежності?  Кожне нове покоління несе свої цінності. Не вірю, що в людей, народжених у СРСР, старі "прошивки", а в людей, народжених пізніше, інша "операційна система". Питання не в тому, яке в нас суспільство, а яким є соціальне замовлення, бо саме воно формує політику й політиків. Коли люди хотіли міцного господарника, проголосували за Кучму. Коли хотіли електоральної революції, проголосували за Зеленського. Це все йде від нас. Щоб політика була реалістична й давала плоди, нинішньому поколінню і наступним треба більше дбати про освіту. Я помітив цікаву тенденцію в біографіях ізраїльських політиків: Аріель Шарон після війни пішов навчатися. Тодішній президент Давид Бен-Гуріон фактично витягнув його з-за студентської парти й наказав створити спецпідрозділ 101, що мав нищити арабських диверсантів. Нинішній прем'єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу теж у перерві між військовою службою здобував освіту на Заході. Як змінилося ставлення Заходу до України за останні два роки?  Треба пам'ятати, що армія і силові структури це озброєне знаряддя політики. Тож ми не можемо гарантувати, що буде далі. Побудова стратегії під час війни, а не тактики і красивих операцій, потребує опрацювання різних варіантів. Чи може бути негативний варіант із зупинкою допомоги від Заходу? Може. У мене є ­зб­ірка стенограм Генрі Кіссінджера, де він домовляється з радянським послом Анатолієм Добриніним про те, як виходитимуть американські війська. У результаті В'єтнам, на відміну від Кореї, не був поділений на зони впливу, а повністю відійшов комуністам. Тому наш національний інтерес зберегти суверенітет та ідентичність, інвестувати в майбутнє через стандартизацію освітніх, військових і бізнес-процесів під Захід. Бо Україна є західною цивілізацією. Треба ­мислити історично і стратегічно це основна теза для цьогорічного ювілею незалежності. Розколу українського суспільства немає А чи є таке мислення у нашої влади?  Те, що, станом на літо 2025 року, ми є незалежною державою, маємо армію, тримаємо економіку й навіть не припинили соціальних виплат, свідчить, що Україна життєздатна. На рішення президента й головнокомандувача чинять великий вплив ресурси та міжнародна ситуація. Нині не можна сказати, що через чиїсь помилки в Україні все пішло не так. Країна довго була зациклена на своїх політичних процесах. Тоді як Росія розвивала такі видання, як "ИноСМИ", в нас усе оберталося навколо критики своїх політиків. Тепер суспільство розплачується за те, що не цікавилося тим, що було зовні. Проблема війни вирішується в системі міжнародної безпеки, а не лише тут. Наскільки українське суспільство заполітизоване?  Чи можна звинуватити в заполітизованості ізраїльське суспільство часів війни за незалежність? Чи були аполітичними американці під час Громадянської війни? Нормально, коли за демократії люди політично активні. Але є проблеми розвиток соціальних мереж створює велику кількість неконтрольованих сигналів. Єдиним кроком для зменшення цього негативного впливу є покращення освіти, тобто зі школи закладати більше інформації про те, як працює суспільство та його інституції. На якому етапі війни ми перебуваємо нині?  Це питання того, з ким у нас буде серйозна коаліція. Росія отримує допомогу від Північної Кореї, Ірану й Китаю. Із ким створюватимемо коаліцію ми? Я не знаю жодної країни, що самотужки може виграти війну проти кількох сильних коаліціантів. Ми нині у стані війни на виснаження. Стратегія виживання в цій війні справа не лише військових, а й економістів, політиків, демографів. Стратегія як така виникла наприкінці XVIII століття, в епоху Просвітництва. Під час Першої світової війни вже відбувалося планування скільки людей мобілізовувати, коли їх відпускати, як це має взаємодіяти з економікою і виробництвом. Також є питання що ми хочемо бачити як результат війни. Людям, які очолюють армію і країну, треба ухвалювати важкі рішення, вони тримають ключі від історії. Їм треба визначати, що є Україна, яка вона буде, і мислити стратегічно. Найгірше, що може бути у війнах, це прив'язуватися до символів міст-героїв тощо. Потрібно думати про людей, націю та державу. Отже маємо утворити сильну військову коаліцію?  Не лише військову, а й економічну. Питання війни це питання грошей. Це питання технологій хто матиме кращий доступ до штучного інтелекту, дешевших і якісніших технологій. Війна стає дорожчою і сконцентрованою на технологіях. Нам потрібні партнери. І вони є це Європейський Союз, конкретно Франція та Німеччина, які анонсують велике переозброєння. Але треба пам'ятати про свій державницький егоїзм, про власні інтереси. Інакше перетворимося на буфер між Заходом та агресивною Росією. Як змінювалися технології ведення війни з ­2022 року?  У травні 2022 року я вперше відчув, що це таке, коли тебе атакують дрони. Стало очевидним, що треба змінювати підходи до маскування. А потім з'явилися дрони з тепловізорами. Остаточно зміни війни ми побачили 2023-го, коли відбувся контрнаступ і Росія почала запускати "Ланцети", що виводили з ладу дорогу західну техніку. Україна тоді показала себе як технологічна нація. Нині гостро стоїть питання ресурсів та інфраструктури для виробництва дронів. Потрібен замкнутий цикл: науково-дослідний інститут зв'язок із фронтом, щоб розуміти, які частоти й технології використовує суперник, технічне опрацювання виробництво, що оперативно реагує на зміни. Немає користі від РЕБа, створеного для глушіння частот, яких ворог уже не використовує. Потрібна стандартизація. Країни, чия армія перейшла на стандарти, були успішніші за ті, що працювали методами ополчення. Фронту потрібен сильний тил. Наскільки сильний він тепер?  Люди, які залишилися в Україні, не є цивільними у класичному розумінні цього слова. Важко назвати цивільною людину, що переживає декілька бомбардувань за місяць. Якщо ви не виїхали, то так чи так є учасником економічного процесу, сплачуєте податки. Нині все українське су­спільство залучене у війну, навіть попри бажання окремих його членів. Щодо контрасту, на якому часто спекулюють у телеграм-каналах, мовляв, військові живуть у болоті, а цивільні ходять по ресторанах. З таким настроєм я повернувся після першої відпустки 2022-го у свій підрозділ на Донбасі. Тоді побратим Олег Заболотний, який пізніше зник безвісти, сказав: "Що вільніше почуваються цивільні там, то краще ми воюємо тут". Обов'язок військового дбати, щоб тил міг функціонувати. Щодо допомоги я не чув відмов від волонтерів. Треба максимально спростити життя для українських підприємців. Розколу українського суспільства, який так хочуть побачити росіяни, немає. Але чому ми все менше говоримо про перемогу?  Бо конструкт перемоги, що в нас був на початку ­2022-го, мав вигляд 9 травня 1945 року, лише під іншими прапорами. Більшість людей, зокрема моє покоління, була вихована в дискурсі "великої перемоги". Тобто сприймаємо перемогу за лекалом радянського зразка. Є декілька визначень поняття "перемога", зокрема: "Перемога це мир, кращий за той, що був до війни". І тут відбувається усвідомлення, що в нас менше територій і менше людей. Але є приклади держав, що мали ще більші втрати, але потім встали на ноги Японія, Німеччина, Фінляндія. Остання втратила частину територій і до 1952 року виплачувала репарації СРСР. Але тепер Фінляндія член НАТО і має один із найвищих рівнів освіти. Туреччина, яка в Першій світовій втратила багато територій і важко переходила з імперії в республіку, нині є одним з потужних регіональних гравців. Історія не закінчується на тому, буде перемир'я чи ні. Ми нині робимо те, що не вдалося Богдану Хмельницькому 1654-го. Наше завдання не повторити відкату від західної цивілізації. Ми маємо стандартизуватися з ЄС і НАТО суспільством, освітою, законодавством та оборонними практиками. В українців завищені очікування від перемоги?  Так, але в цьому немає великої проблеми. Головне не мріяти, а реалістично себе оцінювати. Будь-яке правильне рішення у стратегії спирається на спроможності. З розумінням спроможностей випливає пошук історичного моменту, коли можна зробити вирішальний крок. Нам треба концентруватися на державних інтересах. Кремль заявляє, що хоче подолати наслідки "геополітичної катастрофи" розпаду СРСР. Отже Росія для нас є перманентно конфліктною країною, бо не бачить нас як суверенну державу. Тому потрібно вибудовувати союзи з іншими державами, орієнтуючись на власні інтереси, а не на те, яка там влада і що говорять їхні лідери. Національні інтереси мають базуватися на фундаменті економіки й оборони. Наше завдання не повторити відкату від західної цивілізації В якій державі житиме покоління українців, народжених у часи війни?  Москва мріє про Україну, в якій немає освіти, бідну й озлоблену, з екстремістськими поглядами і ксенофобією. Це дасть можливість пропаганді висвітлювати нас як екстремістську націю. Свого часу вони це зробили з Ічкерією. Російський інформпростір створив образ борців за незалежність Чечні як ваххабітів. Роздування ісламістської теми та провокації спецслужб дали їм змогу провести спецоперацію одночасно з операцією США проти талібів в Афганістані. Не думаю, що Путін змінив свої методички. Вони робитимуть ставку на розкол суспільства, його маргіналізацію та девальвацію освіти. Завдання української влади зберегти повагу до державних інституцій та держслужбовців, яких намагаються дискредитувати. Щодо бачення України майбутнього. Після призупинення війни в нас з'явиться час, щоб наздогнати втрачене. Так, як було до війни, не буде. Багато підприємств знищено. Треба залучати нові технології й забезпечити вихід на західний ринок. Потрібна еліта нової якості. Ставку слід робити на молодих, щоб вони здобували освіту в західних військових університетах. Посада державного чиновника має стати почесною. Щодо тих, хто виїхав за кордон, якщо повернеться хоча б 40 відсотків із новими навичками, то вже заради цього треба робити стандартизацію, іти в західний світ.

Четвертий рік повномасштабки вже 11-річної російсько-української війни в безперестанних боях на найгостріших ділянках не створює особливих умов для глибокого футуристичного мислення про майбутнє. Коли горизонт планування звужений до ще хоча б один раз: ще хоча б один світанок, одне горнятко кави, одна зустріч із рідними людьми. І все ж мислити варто. Бо це тотальна екзистенційна війна в усіх просторах і часах. Війна тепер і за минуле, і за майбутнє. Війна за зміст. "Садок вишневий коло хати", про який ми так мріяли на своєму окраїнному хуторі, неочікувано, але прогнозовано, став епіцентром світових подій, які можуть призвести чи вже привели до третьої світової війни. Хитку ілюзію стабільності постокупаційного періоду зруйновано вщент. Чи час нині мріяти. Саме нині й час. Україна може бути або Великою, або України не буде жодної. Це геополітична й історична аксіома. Щоб стати великими, треба бути готовими до великих вчинків та великих ідей. На шляху до нашої величі стоїть крайня світова кочова імперія. Правда в тому, що на одному геополітичному просторі не можуть співіснувати велика Україна й імперська Москва. А вона можлива лише така та імперська. Знищити Московію як імперію та відкрити шлях до природної організації її простору як сукупності справедливих державно-­національних утворень це єдино можлива мета сильної України. І лише на цьому шляху лежить втілення ідеї пасіонарної Великої України, потужного морального лідера світу, що захищає свободу нації та людини. Україна була і природним ­політичним кордоном Заходу, і досить часто місцем зіткнення цивілізацій. Як тепер модно казати, фронтиром. А ще землею, що не спри­ймала рабства й несвободи. Згадаймо наше природне вічове право, що було сильним важелем навіть у часи Київської імперії. Тут з'явилися перші виборні володарі й загалом завжди був природний осередок свободи. Тут іще до Французької революції в часи Гайдамаччини визріло гасло природної національної і соціальної справедливості "Україна без холопа і без пана". Бувши індивідуальною, Україна органічно вплітала в себе риси Заходу і Сходу, залишаючись завжди європейською, але дуже самобутньою частиною Європи. Колись у часи безпросвітної бездержавності Степан Ленкавський виклав короткий символ віри (Декалог) тогочасного покоління борців за незалежність, який розпочинався з максими "Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї", нині для забезпечення виживання Європи, збереження спокою, геополітичної рівноваги Україна мусить реалізувати 10-ту точку Декалогу. Поширити силу, славу, багатство і простір Української держави та Української нації. Сила ХХІ століття це час глибоких та драматичних світових трансформацій. Зміщується вектор геополітичного лідерства, руйнується традиційний світопорядок та нарощується новий, який виростає з права Сили. Після втрати США монополії на керування світом виникає безліч розломів, у яких народжуються нові регіональні лідери й неминуче з'являються невдахи. Мораль, міжнародне право, висловлення співчуття, обурень, запевнень і невиконаних зобов'язань усе це мотлох дискредитованих понять, правил та інституцій. Прекрасний світ новий це світ фізичного протистояння, новітнього варварства, конкуренції за традиційні ресурси й нових незвіданих викликів на зразок ШІ. Україна перебуває в одній із найважливіших світових точок розлому Гартленді, і щоб укотре не стати жертвою, мусимо стати сильними. Для цього необхідне гармонійне поєднання наших сильних сторін унікальної здатності нації до самоорганізації у критичних умовах, прямого народовладдя (вічевий, майданний спосіб організації обговорення та ухвалення рішень) та воєнно-політичної форми організації держави у кризових ситуаціях (наші най­успішніші форми державності власне такі й були: дружинна княжа державність, Військо Запорозьке як держава, УПА як армія-держава). Україна не острів, а серце зіткнення інтересів у Євразії. Тому сильна армія та мілітарний дух нації нині лежать на вістрі сили нації. Після московсько-української війни українська армія стане армією номер один у Європі. Водночас треба розв'язувати завдання з підготовки нації від дитячого виховання, військово-патріотичного вишколу молоді, загального військового вишколу населення до формування територіальної оборони та дієвого народного резерву. Основою сили нації, очевидно, є ідентичність. Наше завдання не повернутися до вишиванок, а наново прийти до них. Бо саме міцна ідентичність, історична укоріненість, традиції, віра є чинником збереження психологічного здоров'я нації. Силою української нації стає збереження органічних спільнот сім'ї, родини, роду. Це забезпечить і опір загрозі футурошоку та руйнування людської природи, і збереження органічності, історичності, солідарності. А врешті, розуміння національної місії та візії. Багатство Очевидно, що економіка й технологічний уклад теж є запоруками сили та багатства націй і держав. 31 рік грабіжницький олігархічний лад і сировинна економіка давили природний розвиток підприємницьких рис української нації. Вщент зруйнована війною економіка дає можливість побудувати економіку, яка працюватиме в солідарних інтересах нації. На засадах економічного націоналізму, вільної конкуренції всередині нації, елементів неопротекціонізму. Зі збереженням ефективного контролю за критичними ресурсами. Також чільними стають питання продовольчої безпеки й технологічної самодостатності критичних для життя нації ділянок. В умовах глобалізації та інтеграції розумна економічна самодостатність, фінансова спроможність, технологічний суверенітет і якість людського капіталу відіграють важливу роль. Потрібно використати інтеграційні переваги як точки зростання, водночас відстоювати здоровий внутрішній егоїзм. В умовах наростання глобального протистояння у світі, поглиблення ресурсної, енергетичної, продовольчої кризи важливою перевагою України стає багатство "кризових ресурсів" збіжжя, питної води. Багатство це не лише капітали, не лише ВВП на душу населення. Це розумний баланс інтересів держави й нації, контроль над стратегічними ресурсами та їхній запас, володіння ключовими технологіями. Розумна самодостатність, технології замкненого циклу у критичних для нації сферах. Так, наше багатство у стратегічному розміщенні, природних ресурсах, але найголовніше в людях. У синергії мізків, інноваційності та революційності українського підприємництва. Слава Україна нині стала світовим брендом незламності. Важливо, щоб бренд України й українця, української нації не став скороминущою модою, а був тривалим стилем. Нині розкручений бренд України та українців це можливість вбудувати Україну у світовий контекст. Поширити її культуру, зробити її модною від вишиванки до кобзарського мистецтва. А зрештою, змінити світ, запропонувати йому нашу візію. А ще головнішим є узмістовлення цього бренду. Просувати більше позитивної інформації, конкретних образів, героїки, диктувати елементи стилю. У чому суть слави України й українців? У здатності чинити подвиги, проявляти героїзм, ставати на прю з найсильнішим. А головне нести ідею свободи, самобутності. Ця слава всередині держави має бути вкорінена в культ героїв, ідеали національної єдності, самобутності, гордості за себе. Віра українців у себе це нині головний елемент Слави української нації. Простір Ціль номер один відновлення східного кордону України в рамках кордонів УНР та етнічного розселення українців з урахуванням історико-географічних факторів. Очевидно, необхідне визнання того факту, що московська імперія (в усіх її формах) анексувала значну частину українських етнічних територій та споконвічних земель, визнання окупації Української Народної Республіки та змагання до поновлення кордонів України в рамках УНР (в розмірі приблизно 1 млн кв. м). Однак в умовах глобалізації духовний простір націй не менш важливий, ніж фізичний. Наш духовний простір включає збереження, реконструкцію української ідентичності, відчуття важливості української екзистенції. А простір української пасіонарності має виходити за межі Української держави й нації. Творити нові сенси, вести за собою, модерувати простір від Дону до Уралу. Зрештою, межі духовного простору залежать лише від пасіонарності, віри та волі. Отож, російсько-українська війна дала українцям змогу зруйнувати межі внутрішнього рабства постгеноцидної і постколоніальної нації та зовнішні державні кордони (накреслені не нами, без нас і коштом наших територій). Нові кордони, місію, візію Великої України, "силу, славу, багатство і простір" визначати нам. Такий шанс для нації, напевне, дається рідко. Використаймо його гідно. Бо багато хто, щоб здобути Українську державу, загинув і гине в боротьбі за неї… У підсумку головною цінністю і ресурсом Української держави є нація люди, об'єднані спільною історичною пам'яттю, загартовані спільною боротьбою та спільним баченням майбутнього. У час кризи держав, кризи природних кордонів, масових міграцій, віртуального світу здатність утримувати націю в єдиному знаменнику, спонука бути українцем залишається ключовим ресурсом. Пріоритетом державної політики має стати захист українців та збереження їхньої ідентичності, хоч би де ми перебували. Підтримка діаспори, заохочення повернення її додому, делегування особливих прав і повноважень для тих, хто воліє територіально жити на чужині, але залишатися частиною українського Всесвіту. Зберегти синергію української нації, зберегти й наново реконструювати українську самість та ідентичність головне завдання Української держави.

Останні вільні, або Чому ми завжди трохи запізнюємося з незалежністю? Ми звикли говорити про незалежність мовою геополітики, ідентичності, боротьби й права на самовизначення. Але що довше триває війна, то глибше переконуюся, що справжня незалежність починається не з гасел, декларацій чи закликів. Вона має починатися з чогось іншого. З чогось, чого нам завжди не вистачало, коли ми століттями намагалися збудувати свою державу. Україна одна з найдавніших модерних європейських націй, коріння якої тягнеться у XVI століття. І водночас ми стали однією з останніх країн Європи, яка отримала незалежність і створила свою державу. Чому? Найбільшу небезпеку нашій державності під час воєн за незалежність чи в мирний час приносили ми самі. Після смерті Богдана Хмельницького Україна, замість того щоб утвердитися в єдності й братися будувати власну державу, розпочала епоху Руїни. Майже 50 років ішла громадянська війна, коли брат ішов на брата, полковники змінювали гетьманів, як у шахах, то під московськими, то під польськими, то під османськими прапорами. Як результат через чвари, амбіції, егоїзм і зраду ми втратили Гетьманську державу. Минуло 200 років, і на початку ХХ століття ми знову отримали унікальний шанс відновити державу. Але не змогли домовитись і розпочали війну одне проти одного. Соціалісти, есери, анархісти, гетьманці, петлюрівці кожен тягнув в інший бік. І доки ми сперечалися, поляки та росіяни окуповували наші міста, розривали Україну навпіл між собою. І знову ми втратили державу не тому, що не мали зброї, а тому, що не мали єдності. Найстрашніше, що ми не вивчили цих уроків. Бо навіть у вигнанні, еміграції українські політики більше змагалися одне з одним, ніж об'єднувалися. Чи можна втрачати державу стільки разів і не винести з того уроку? 1991-го нам випала безпрецедентна нагода здобути незалежність. Але разом із державністю ми не здобули головного вміння і здатності бути разом. Ми двічі виходили на Майдани, бо любили свободу і справедливість. Але щоразу після перемоги скочувались у зневіру, внутрішні чвари й боротьбу за вплив. Реформи блокували політичні конкуренти, армію підривали інтриги, а інформаційний простір заповнювали токшоу, де замість конструктивних дискусій ми бачили "собачі бої" політиків та експертів, які висували взаємні звинувачення. Навіть під час повномасштабного вторгнення наша єдність протрималася лише кілька місяців. Тільки-но ворог відступив від Києва, наші політики одразу розпочали внутрішні війни, більше б'ючись та знищуючи одне одного всередині, ніж воюючи з ворогами. Як і 100 років тому, єдність, довіра досі лишаються нашим найслабшим місцем. А політики, замість того щоб підсилювати армію на користь своїх рейтингів, точно так само, як і колись, нищать відомих військових. Тож можемо припустити, що всі ці століття для здобуття незалежності та формування сильної держави нам бракувало не хоробрості, а довіри, єдності, поваги та любові одне до одного. Уміння прийняти іншого українця як рівного, попри інші погляди, політичний досвід, віру. За століття боротьби ми навчилися помирати за Україну. Але не навчилися чути й любити одне одного, довіряти й дякувати одне одному. Коли нація любить, вона будує, а не руйнує Любов це не просто почуття. Це вміння залишатися людиною там, де легко втратити людяність. Любити когось це дбати, пробачати, підтримувати, бути поруч у найважчі хвилини. Коли говоримо про любов до країни, маємо на увазі мільйони простих вчинків: чесно виконана робота і сплачені податки. Це коли не крадуть нашого голосу на виборах за 100 гривень або через "дії" у спеціальних додатках. Це ті маленькі щоденні кроки, які разом становлять велике "так" незалежності. Нація, яка любить себе, здатна творити. Вона не нищить ворога з ненависті, а захищає свій дім із турботи. Вона не принижує слабших, а піднімає з колін своїх. Ми можемо мати найсильнішу армію, але без любові це буде мертва машина, яка нищить усе довкола. Нація, яка любить себе, не шукає ворогів усередині країни чи зовні. Вона шукає спільне гідне майбутнє, прагне жити, народжувати, навчати, будувати, творити. Ми не воюємо, щоб когось знищити. Ми воюємо, щоб продовжити любити своїх дітей, батьків, наші міста, мову, стиль життя. І саме тому ми не зламалися. А навчилися відповідати темряві світлом, ненависті людяністю. Це і є головна ознака зрілої нації. Варто лише озирнутися навколо, щоб побачити, як ця любов дала свої паростки. Вона проявляється в медсестрах, які не залишають поранених під обстрілами. У вчителях, які викладають із бомбосховищ. У працівниках екстремальних служб, які під обстрілами рятують людей під завалами. У волонтерах, які 11-й рік поспіль везуть пакунки на фронт. У безіменному незнайомцеві, який оплачує тобі каву в дорозі. Ми країна, де любов одне до одного перестає бути красивою риторикою, а перетворюється на повсякденну звичку. Для мене ця істина відкрилася не за читанням книжок чи в дискусіях із друзями. Вона відкрилася на війні. Там, де, здавалося б, усе має бути про смерть, я вперше побачив справжнє життя та любов. У погляді побратима, допомозі під обстрілами, жартах на нулі, тиші перед боєм. Ці моменти були не про страх, а про цінність, підтримку, залученість. Про те, що ми здатні любити навіть там, де, здається, все кишить ненавистю і смертю. І це наша перевага. Це глибинний код нашої нації, яка в найстрашніші миті свого існування діє за заповітом Сковороди: "Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю." Яка буде Україна після перемоги? Хтось після перемоги вимагає справедливості. Хтось покарання за корупцію та втрати територій і людей у перші дні повномасштабного вторг­нення. Хтось каже, що ми маємо відбудовувати країну, залучати насильно назад усіх тих, хто виїхав під час війни за кордон. Хтось закликає побудувати нову мілітарну країну, де ми повинні навчати наших дітей воювати й убивати з 5 років. Знову гасла, взаємопоборність, війна всіх проти всіх. І це все на тлі тієї роз'єднаності, яка є в суспільстві на четвертому році війни. Між тими, хто виїхав і хто лишився. Між тими, хто лишився, і тими, хто пішов воювати. Між тими, хто воює, і тими, хто ухиляється від служби й обов'язку. І звісно, між владою та опозицією. Бо за ці роки політичні діячі, замість того щоб об'єднатися, ще більше пересварилися. І ніхто з них не збирається поступатися, бо готуються до війни за владу будь-якою ціною. Зокрема, планують незаконно втручатися у виборчі системи. Ця гримуча суміш буде здатна підірвати країну зсередини за кілька років після перемир'я. Тож який вихід? А вихід там, де і вхід. Бо там, де немає любові, там порожньо й мерт­во, хоч би й було все інше. Тому доведеться починати ­(від)бу­довувати країну з базових цінностей. Ми маємо ­(від)будувати країну, де в основі буде єдність, взаємоповага, довіра та любов. Не просто сильну країну, а ту країну, де поважають гідність. Де довіра, відкритість і любов перестануть бути вразливістю і стануть нормою. Де можна плакати і сміятися, не боятися, що тебе засудять. Там, де молодь мріятиме не виїхати, а реалізуватися тут. Країна, яку любиш не через обов'язок чи примус дипломатичних консульств, а через підтримку з боку держави. Країна, в яку хочеться повертатися, бо тебе там чекатимуть і підтримуватимуть, а не звинувачуватимуть і не обкладатимуть надмірними податками. Країна, де ти почуватимеш себе громадянином, а не, як сказав один представник команди Зеленського, "гускою, яку щипають" правоохоронні та органи перевірки. Країну, яку любиш і яка любить тебе. Бо любов це поєднання двох, які приймають одне одного такими, як є, творячи простір для взаємного зростання. Любов це не слабкість, а найбільша сила. Любов це не втеча від світу, а шлях до нього. Це те, що не можуть зрозуміти ті, хто несуть руйнування. Росіянам, які живуть у ненависті та мерт­вому світі, не осягнути, чому ми досі співаємо пісні, готуючи вечері під сирени. Чому висаджуємо квіти біля розбитих будинків. Ми живі, тому що любимо. Тому що навіть серед війни ми здатні створювати майбутнє. Так, ми ще не завершили війну. Але зберегли і примножили головне здатність любити. Себе. Одне одного. Життя. І це значить, що ми як нація готові до майбутнього. Але ­матимемо шанс на ­майбутнє, яке має базуватися не на ненависті, а на взаємній повазі, довірі, підтримці, жертовності та любові. Тільки на цих принципах зможемо зберегти державу, розірвавши майже 400-річне коло бездержавності та самознищення, ставши самодостатньою частиною сім'ї вільних народів світу.

"Навіть коли ми переможемо, що далі? Яка буде Україна?" Це запитання я чув не раз. Відчуття невизначеності та безнадії накриває сильніше, ніж страх перед ворогом. Багатьох бійців в окопах лякає думка про те, що після війни Україна буде знову така, як і всі роки попереднього державотворення, з брехнею, корупцією, фейковою демократією та соціальним розшаруванням. Натомість амбітна мрія, захоплива візія майбутнього могла би стати потужним чинником згуртування та мобілізації соціальної енергії, що так необхідно тепер. Успішними стають ті компанії та стартапи, які мають яскраву, захопливу ідею. Чемпіонами стають ті, хто про це мріє. За роки було чимало спроб сформулювати національну ідею, візію, план розвитку країни або "український прорив". Однак усі вони мали суттєвий недолік вони були надто раціональні. Вони не чіпляли, не надихали, не захоплювали, не створювали картинки, яку українці могли б відчути і прожити. 2012 року я спробував дати свою візію майбутнього у книжці "Омріяна Україна. Шлях до майбутнього", де запропонував нову політичну метафізику й окреслив дороговкази на майбутнє цивілізаційне лідерство України. За 13 років книжка надихнула десятки тисяч українців, але цього виявилося недостатньо, щоб подолати негативні тенденції. Нещодавно, в серпні цього року, вийшла фундаментальна дослідницька праця Валерія Примоста "Українське диво. Інструкція з реалізації". Окрім глибокого аналізу іноземного досвіду та вітчизняних помилок, автор дає ґрунтовні пропозиції щодо облаштування майбутньої Омріяної України. Восени цьогоріч заплановано презентації ще декількох робіт, які дадуть розуміння глобальної місії України у світі, бачення нової етики та нової ідеології для перемоги, цивілізаційного прориву та розквіту. Однак, для того щоб ідея опанувала масами, недостатньо розумних формулювань та визначень. Слова залишаться мертвими, якщо в них не повірять люди. Ідея має бути доступною всім без винятку незалежно від рівня освіти чи культури її мають сприймати не лише розумом, але й серцем. Цю ідею необхідно відчути, побачити, прожити. Карл Юнґ у своїй роботі "Про архетипи колективного несвідомого" писав, що саме символічні форми є визначальними для розвитку культури та формування поведінки людей. Архетипи як універсальні первинні образи та моделі поведінки, формують колективне несвідоме. Символи сприяють утворенню етносів, націй та створюють психічні й організаційні засади всього суспільного життя. Відтак візія майбутнього України має бути не набором сухих програм та законопроєктів. Україні майбутнього потрібні нові символічні форми, художні образи, нові осяжні архетипи. Чимало народів і країн визначає себе через асоціацію з певними тваринами, які стають національними архетипами. Ці потужні образи формують колективне несвідоме і закладають відповідні моделі поведінки. Архетипним символом США є білогривий орлан він зображений на банкнотах і державній символіці. Символічною твариною для Китаю є панда. Росія чітко асоціюється з ведмедем. У білорусів архетип зубр. В англійців лев, у французів півень, в італійців вовк. Що ж в України? Усе складно… На це запитання не зміг відповісти навіть ChatGPT він запропонував як символічну тварину "козака на коні". В індивідуальних інтерв'ю з багатьма респондентами я отримував різноманітні пропозиції щодо нашого національного архетипу: вовк, сокіл, міфічний рарог. Але найбільше я отримав жартівливих відповідей, що архетипом України є свиня. Начебто риси цієї тварини найбільше відповідають характеру сучасного українства ­жадібність, неспроможність подивитися в майбутнє, як і нездатність свині "на небо глянути". Головне поїсти, інколи можна гучно рохкати. Але в підсумку свиню все одно пускають на м'ясо. Погодьтеся, навіть у вигляді жартів це болісна й неприємна аналогія. Візія України майбутнього потребує нового архетипного образу. Він має відповісти навіть не на те питання, ким ми є нині, а на виклик ким ми хочемо стати. Він має при­внести позитивні риси, ознаки та моделі поведінки, які резонуватимуть як на колективному, так і на індивідуальному рівні кожному українцю. І я пропоную у широкий вжиток такий архетип України майбутнього. Це лелека. Здавалося б, образ банальний. Його часто зображають на рушниках, згадують у фольклорі, малюють діти. Але ми ніколи не ставилися до цього образу як до психоісторичного ядра українців, як до моделі майбутніх себе. А дарма. По-перше, архетипна тварина має бути добре поширена в Україні, щоб люди її знали, зустрічали, взаємодіяли з нею. Можна обрати як архетип вовка або міфологічного птаха рарога. Але яка з того буде користь, якщо люди не знають поведінкових моделей і характеру тварини? Ми маємо бути в контакті з архетипом, постійно його зустрічати. По-друге, образ лелеки має колосальне міфологічне та культурне значення для українців як символ благословення, добробуту та миру. Здавна українці намагалися облаштувати поруч зі своєю домівкою місце для лелечого гнізда, сприймали лелеку як оберіг. По-третє, лелеки господарні птахи, що позитивно резонує з рисами українців. Облаштування власного гнізда, його збереження, передавання з покоління в покоління як символу тяглості традиції та пам'яті поколінь це те, що варто було б підсилити в українському колективному несвідомому. По-четверте, лелеки символ сімейних цінностей, вони утворюють стійкі пари й піклуються одне про одного, гармонійно розподіляють обов'язки хіба це не символ гендерного балансу? Водночас лелеки є позитивним демографічним символом, адже в міфах саме лелеки приносять дітей. По-п'яте, лелека безстрашна птаха, що відповідає характеру українців. Вони не бояться людей, уміло полюють, відчайдушно захищають своє гніздо. Ба більше, лелеки чи не єдині птахи, що не бояться вогню. Інколи вони приносять тліюче гілля з палаючих лісів, через що все гніздо згоряє. І наостанок, лелеки відлітають у теплі краї, але вони завжди повертаються на батьківщину, у своє гніздечко. Хіба це не є позитивним наративом для роботи з мільйонами українців, які виїхали за кордон від війни? Попереду велика робота з популяризації й осмислення цього образу Омріяної України у книжках, піснях, кіно. Також нам усім належить змінитися, щоб ми не були схожі на свиней чи вовків, натомість асоціювалися з елегантними та шляхетними лелеками. Тоді й Україна-лелека, сильна й гармонійна країна життя та любові, розправить крила, дивуватиме всіх своєю мудрістю та красою. Її політ стане прикладом для цілого світу.

Розмови про візію України в публічному просторі часто зводяться до конкуренції фантазій і побажань. Ці мрії, плани часто намагаються детально описати майбутнє. Але, власне, деталі передбачити найскладніше. Вони із завеликою кількістю змінних для прогнозів ховаються за тисячами чинників. Людські рішення, зміни обставин, зовнішні контексти всі вони впливають настільки, що описати конкретну картину стає неможливо. Набагато реальніше побачити, які фактори матимуть стратегічний вплив і який спектр їхньої дії. Нижче погляд на найвагоміші чинники 1. Стратегічна безпека Чинник, який найгостріше впливає на виживання України, це спроможність дати собі раду з екзистенційними викликами. Ці виклики формувалися століттями й випереджають за зрілістю новонароджену українську політичну суб'єктність. Історична неприсутність України у клубі сильних держав ставить саме існування України під сумнів, навіть якщо виявиться, що Росія крихкіша та вразливіша. Неготовність глобального світу, і західного зокрема, до самої ідеї поразки Росії, страх вакуумів, що виникнуть, оскомина від провальної зовнішньої підтримки Іраку й Афганістану, загроза посилення Китаю в Сибіру та виходу Піднебесної до Арктики всі ці страхи перевищують переваги відновлення України в кордонах 2013 року. Без поразки Росії та суду над великоросійським шовінізмом шанси на відродження агресивного імперіалізму в майбутньому високі. Це означає, що Україна в будь-якому сценарії муситиме залишатися добре озброєною, готовою до відсічі і з етикою, яка уможливлює і виживання, і життя одночасно. Спроможність змінити свою культуру і трансформувати державу під ці завдання, не отруїтися побічними ефектами мілітаризації визначить стартові позиції України в другій половині ХХІ століття. 2. Демографічна вразливість Навіть перемога над ­Росією не закінчить ланцюжка випробувань для України. Катастрофічна демографічна ситуація несе не менші загрози, ніж війна. Україна країна з ураженими всіма трьома демографічними компонентами: народжуваність низька, смертність висока, еміграція інтенсивна. Якщо кількість населення падає нижче певної межі зменшується спроможність підтримувати свою безпеку, економіку та ринки, державний сектор, а зрештою, і саму державність. Народжуваність погано піддається стимулюванню, швидке зменшення смертності коштує ресурсів, яких в Україні немає, а імміграції в Україну досі не концептуалізовано, суспільство й державні установи з підозрою ставляться навіть до доброзичливих чужинців. Україна мусить переосмислити демографічну політику й побудувати цілу систему приваблення та культурної адаптації. Тоді є шанс, що в ХХІІ столітті над Дніпром далі розмовлятимуть українською. 3. Уникнення спокуси ресентименту Злонаміреність і підступність Росії, зрадливість західних партнерів, відсутність співпереживання з боку упосліджених країн і брак справедливості всередині держави підштовхуватимуть величезні пласти українського суспільства до політики ображеності. Знайти комфорт у ролі жертви, яка завжди має рацію, коли світ довкола неправий, настільки ж просто, наскільки отруйно. Ресентимент матиме багато підстав. Молоді люди перед зростанням податків можуть захотіти помститися більшій кількісно когорті пенсіонерів за те, що ті не дотиснули свого часу пенсійну реформу. Ставлення західних суспільств до України як до витратного ресурсу, що охороняє їхню заможність і комфорт, може призвести до пасіонарного зриву в бік автократії. Молоді українці завтра, так само, як молоді німці сьогодні, можуть почати шукати свого локального Орбана кастинг уже у процесі. Доросліші й обтяжені відповідальностями вчорашні активісти картонкових протестів завтра можуть вирішити, що спектр їхніх інтересів у геть інших пріоритетах. 4. Технологічні загрози У країні, де стався Чорнобиль, нескладно давати приклад техногенних небезпек. Але ці загрози тільки наростатимуть. Уже завтра дронами керуватимуть не люди, а штучний інтелект. Сотні тисяч камер зовнішнього спостереження можуть видавати вбивчому ШІ місце розташування своїх жертв. Світ явно відходить від самообмежень у технологіях, від глобальних домовленостей про правила гри. Україна навіть сама є чинником прискорення цього позаетичного розвитку можливостей людства завдавати собі шкоди. Це все на тлі глобальних кліматичних змін, впливу соцмереж на ослаб­лення демократій, погіршення якості суджень виборців під розбещувальним впливом штучного інтелекту. Які перспективи? Україна несподівана країна для цілого світу. Наша життєстійкість виходить за шкалу вимірювання в розвинених країнах. Наша історична травмованість дала нам гарт, щоб не уві­йти в заціпеніння від шоку нової війни. Наша отруєність тоталітаризмом наразі не дає втратити демократію. Наша готовність виборювати свою суб'єктність від ліній фронту, через волонтерські мережі й до овальних кабінетів ­неочікувана навіть для друзів. Наша юнацька життєрадісність не дає депресії ковтнути суспільство та кинути його в морок травми. Наша вимушена глобальність дає шанси створити міжнародну присутність, що посилюватиме український голос у світі. Зрештою, доки розвинений світ охороняє свою м'якотілість, Україна готується до складного століття. Як суспільство ми вимушено здобули навичку сублімації зла в добро. Ми чинимо опір там, де інші піднімуть білий прапор. Тепер питання: чи вдасться зберегти добронаміреність юної української пасіонарності, чи вона зачерствіє новим цинізмом? Чи ми не отруїмося нововіднайденою силою? Чи вистачить духу бути самокритичними? Чи зможемо переконати закордонних українців, що досвід виживання в Україні підвищить їхні шанси й деінде, а тому треба бути в тісному зв'язку? Протистояння затягнулося, швидкої перемоги не буде, не буде п'янкої ейфорії. Виснажлива боротьба гартує новий український характер, хоч може його і зламати. У пошуках безпеки українці віднайшли суб'єктність. Тепер її треба захистити.

Циклічність людського буття спонукає регулярно повертатися в точку початку, з якої зручно оглянути власне минуле й зазирнути в майбутнє. Для людини такою точкою найчастіше буває день народження, для держави, сформованої в контексті європейської республіканської традиції, День Незалежності Минулі 20 років, від Помаранчевої революції рахуючи, були в нашій історії емоційні. Бувало всякого від розпачу до ейфорії і навпаки. Змінювалися обличчя на екрані, змінювався сам екран. Партійні бренди, лідери на сцені, законопроєкти в парламенті, лексика на плакатах, партнери, союзники, вороги усе це пройшло в історії країни якимось калейдоскопом явищ і подій, які нікого не залишили байдужим. Політика в цей час зачіпала чутливі для кожного питання, які в більш спокійні епохи й у більш стабільних країнах не заведено особливо зачіпати. Бути чи не бути, битися чи боятися, рабство чи свобода, мова, історія, європейський вибір і відновлення імперії весь час випробовували наше сумління і наш характер, наше розуміння того, хто ми є і ким маємо бути. Власне, все те, за що ми боролися, про що сперечалися, чим не поступились у вирішальні моменти, й називається цінностями. Категорія цінностей стала популярною, якщо не центральною, в суспільно-­гуманітарних науках і в політичному дискурсі якраз останніх десятиріч. Сьогодні цінності демократії, європейські цінності це узагальнене вираження цілого комплексу уявлень, переконань і почуттів, на яких стоїмо й не даємо себе зрушити. Відданість певним цінностям це те, чого від нас очікують наші зовнішні партнери й чого вимагає від української влади наш народ, який загалом схильний їй багато що пробачати. Дехто навіть каже, що Україна воює за демократію чи за Об'єднану Європу. Звісно, що воює Україна за свою незалежність і своє право бути. Але якою їй бути й у чому полягає її незалежність питання, що вирішуються на основі цінностей. Цінності це завжди емоційно. Коли щось зачіпає, тригерить, значить справа в цінностях. І що важливо усвідомити, це зовсім не обов'язково про єднання і згоду. Часто це про конфлікт, непорозуміння, ворожнечу, розбрат і війну. Сучасні нації йшли до спільних цінностей довго й важко. Застосовувалися для цього різні формати й інструменти від теологічних диспутів і літературно-­критичних дискусій до гільйотин і етнічних чисток. Чому так відбувається? Адже, здавалося б, усі мають однакові або подібні життєві цінності. Усі хочуть, щоб було добре і щоб не відбувалося нічого поганого. Але розуміння того, який це "добре" має вигляд і звідки надходить загроза для його утвердження та існування, часом дуже відрізняється. Тому найзапеклішими є релігійні війни. Тому росіяни думали, що вони нас "звільняють", а наша війна за незалежність викликає емоційний резонанс у душах ірландців, австралійців, чехів. Власне, цінності найяскравіше виявляють себе тоді, коли їм щось загрожує. Загибель чорношкірого хлопця під час затримання його поліцією викликала у США реакцію у вигляді руху Black lives matter. Розповіді російського телебачення про "нацистську хунту" в Києві спонукали мільйони жителів РФ співчувати "розбомбленому Донбасу" й підтримувати СВО. Усі війни апелюють до різниці в цінностях і абсолютизують загрози для їхнього існування. Так, цінності в нас різні, і це треба прийняти як факт. У досить широкому спектрі можливих цінностей кожен індивід і кожна спільнота обирає те, що йому/їй більше відгукується і пасує. Для когось це добробут, а для когось національна велич, для когось розвиток, а для когось традиція, для когось свобода, а для когось порядок. З унікального набору провідних цінностей та їхньої репрезентації у сфері релігії, ідеології та культури і складається те, що ми називаємо ідентичністю. От чому так важливо мати спільну ідентичність. Адже вона містить код спільного розуміння і спільного переживання цінностей, які творять націю і дають їй змогу тривати в часі та просторі. Але тут і полягає найбільша проблема. Єдину й загальнообов'язкову форму ідентичності, яка навіть у деталях відтворює ту саму систему культурних кодів, ідеологем і реакцій, сформувати складно. Це вдається в деяких релігійних спільнотах і тоталітарних режимах, хоча й там виникають свої єресі й відступники. У ліберальному суспільстві множинність ідентичностей є нормою, а ситуація постмодерну та плюралістична комунікація соціальних мереж це розмаїття ще більше поглиблює і навіть культивує. Тому ми можемо об'єднатися під спільними гаслами на Майдані й починаємо ворогувати під партійними прапорами вже на виході з нього. Тому ми не розуміємо, як можна продовжувати говорити російською мовою після нападу РФ, але толеруємо інвазію обсценної лексики в публічний дискурс. Когось тригерить матюк, а когось Пушкін, і добитися одноманітних реакцій у межах усього суспільства нам ніколи не вдасться, принаймні в тому масштабі країни, яку ми ще маємо на сьогоднішній день. Як же з цим бути? Як зберегти націо­нальну ідентичність і не впасти у вир взаємопоборювання? Рецепт відомий і винайдений не нами. Цінності, що об'єднують, повинні отримати максимальну репрезентацію в публічній сфері. Цінності, щодо яких дискутують, мають бути в центрі публічної політичної конкуренції. Непримиренні позиції та реакції мають бути остаточно витіснені у сферу приватності. Хоча саме їх політики витягнуть напоказ, щойно почнеться новий політичний сезон.

Не можна вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу й НАТО, каже юрист Андрій Магера Українській державі виповнюється 34 роки. За цей час вона неодноразово змінювала політичний курс. Що заважало Україні обрати стабільний шлях розвитку?  Є об'єктивні та суб'єктивні причини. До суб'єктивних я зараховую спадщину колишнього Радянського Союзу, коли 24 серпня 1991 року населення Української РСР перетворилося на український народ. Це був непростий період становлення нації, яке розтягнулося в часі. Радянське минуле не відпускало багатьох людей, що не могли зрозуміти, як це не дружити з Росією. Навіщо нам та Європа, це щось далеке й незрозуміле. Москва сприймалася як щось крутіше, ніж Київ. Люди не були готові зрозуміти, хто вони й де їхнє місце у світі. Об'єктивні ж причини полягають у тому, що Україну, на відміну від Балтійських республік, західний світ не сприймав як суб'єкта, дивився крізь московський окуляр. Як приклад неодноразові призначення західних послів спершу в Москву, а потім у Київ. Україну сприймали як трохи інакшу Росію. Це викликано тим, що в нас між двома світовими війнами не було державності. Ці два чинники накладалися один на одний і призводили до хитання позиції України, що чітко не могла визначити свій вектор розвитку. Чи перетворилася Україна остаточно з пострадянської республіки на державу нового типу?  Ми вже на шляху формування сучасної української нації. Рушійними моментами були події 2004-го і 2014 року. ­2022-й дав багатьом людям остаточно зрозуміти, що Україна або буде вільна й демократична, або зникне, розчиниться в Росії. Для багатьох людей прийшло це розуміння, але не до всіх. Ми все ще на шляху до модерної нації, і цей процес поки що може бути зворотним. Якщо Україна опустить руки, ми можемо відкотитися назад. Або якщо влада захоче погратися в авторитаризм, використовуючи воєнний стан. Точки неповернення нами ще не пройдено?  Так, не пройдено. Причина повномасштабне вторгнення Росії. Для України програма-мінімум зберегти свою суб'єктність, лишитися на політичній карті світу в будь-яких кордонах. Програма-максимум закріпившись на певній території, дочекатися слушного моменту, коли в Росії виникнуть внутрішні проблеми, й повернути свої території. Це буде непросто не тільки у військовому плані, а й у плані інтегрування тієї частини суспільства, яка перебувала під російською окупацією. Ми говоримо про 11 років окупації Криму та частини Донбасу, але не знаємо, скільки вони ще будуть окуповані і скільки поколінь виросте за цей час. Тут буде корисний досвід Литви, Латвії й Естонії, де чітко визначили громадян і негромадян нащадків окупантів. Цілком реальна ситуація, коли ми не зможемо давати український паспорт будь-кому, хто живе на українській території. За Кримінальним кодексом України, перетин державного кордону поза встановленими місцями є правопорушенням. Якщо на територію окупованих українських земель люди прибули не через легальні пункти пропуску, це означає, що вони перебувають тут незаконно. Українська держава має надати цим людям право вибору: або вони повертаються на історичну батьківщину без жодних правових наслідків, або Україна використовує всі засоби правового примусу щодо них. Є нюанси щодо дітей цих людей окупантів, які прибули на територію України, але навіть ці діти не мають права на громадянство. Якщо батько з Росії, а мама місцева, ми не зможемо відмовити цій дитині у статусі громадянина. Ми на шляху до модерної нації, і цей процес поки що може бути зворотним Питання вирішення долі людей, які жили на окупованих територіях, складне. Майже всі вони з російськими паспортами, але це не означає, що вони їх радо брали. Значна кількість людей за допомогою російського паспорта виживала на цій території. Особливо це стосується літніх людей, для яких іншого джерела виживання, крім пенсії, не існує і яких без російського паспорта не обслужать у медичних закладах. Українській державі після деокупації треба запровадити обов'язкові декларації або заяви для таких людей, що вони визнають примусове отримання російського громадянства й залишаються громадянами України. Окреме питання буде щодо тих, які працювали в окупаційних органах влади. Вони мають втратити українське громадянство через набуття російського. Росіяни використовують проти нас аргумент, нібито вихід України з СРСР був незаконний. Це має неабиякий вплив на європейські країни. Як нам боротися з цими закидами?  Усі московські наративи спростовуються з трьох точок зору історичної, міжнародно-правової та конституційної. З історичної точки зору, Україна була окупована більшовицькою Росією. Хоча на нашій території існувала квазідержава у формі УРСР, але ми можемо говорити про окупацію. З міжнародно-правової точки зору, за Статутом Організації Об'єднаних Націй та Міжнародним пактом про громадянські й політичні права 1966 року, кожна нація має право на самовизначення. Конституційно-правова точка зору полягає в тому, що, станом на 24 серпня 1991-го, до Акту проголошення незалежності Україна перебувала у складі СРСР як союзна республіка. Згідно з радянською конституцією 1977 року, кожна республіка мала право на вільний вихід зі складу СРСР. Існували два шляхи виходу: перший через рішення Верховної Ради УРСР, другий через референдум. За Конституцією СРСР, найважливіші питання як союзного, так і республіканського значення виносили на референдум. Тому всі розмови пропагандистів про незаконний вихід України є дивними. Верховна Рада УРСР найвищий орган влади республіки ухвалила це рішення згідно з Конституцією СРСР. Акт проголошення незалежності був винесений на всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Тобто Україна використала аж два політичні інструменти для виходу з СРСР. Закидають іще одну річ начебто автономні республіки мали провести окремий референдум щодо виходу з Союзу у складі союзної республіки. Українська РСР у лютому 1991 року ухвалила закон про утворення Кримської АРСР, але цей процес не завершився аж до проголошення незалежності, бо остаточно затвердити рішення щодо створення автономної республіки мали в Москві. У Конституції СРСР немає жодних згадок про Кримську автономію, тому всі розмови про окремий референдум у Криму є неспроможними. Кримська автономія завдячує своєю появою лише Україні її утворено у складі незалежної держави. Можна також порушити питання: наскільки в історичному плані було законне саме утворення СРСР.  Саме так. Перший серйозний аргумент можуть надати історики мала місце окупація території України. Однак я тотально не знецінював би існування Української РСР, бо заперечення правонаступництва України від неї означає, що ми маємо відмовитися від статусу заснов­ника ООН. Я не хотів би відмовлятися від міжнародних договорів та зв'язків, що їх мала УРСР. У Росії останні два десятиліття триває антинатовська істерія, мало хто згадує, що 1954 року СРСР подавав заявку на вступ до Північноатлантичного альянсу, а разом із ним і Українська РСР. Нам згадують, що в Декларації про суверенітет України ­1990-го був зазначений намір стати нейтральною державою, але про намір вступити до НАТО чомусь не згадують. Тобто підвалини євроінтеграції закладалися ще за радянських часів?  Так. У нас у Конституції має бути згадка про те, що Україна є правонаступницею не лише УРСР, а й Української Народної Республіки, Української Держави, Карпатської України всіх державних утворень, що існували на її території. Шлях України до Європи пролягав у своєрідний спосіб через заявку на вступ до НАТО 1954 року, в яку, щоправда, вкладали пропагандистський намір. СРСР знав, що в Альянс його не приймуть, тому 1955-го утворив Варшавський договір мовляв, у НАТО не взяли, а від агресорів захищатися треба. Які уроки з минулого нам належить засвоїти, щоб не припускатися колишніх помилок?  По-перше, не можна довіряти Росії, вона ніколи не говорить правду і приховує наміри. Її мета поневолення України, без якої вона не уявляє свого існування. По-друге, не поборювати самих себе ідеться про державницькі, проукраїнські сили. По-третє, надзвичайно важлива ідентичність українська мова, культура, історія, література. Якщо ми цього не збережемо, тоді виникне питання: чим ми відрізняємося від Росії? Росіяни, заходячи на нові окуповані території, одразу змінюють назви населених пунктів, вивіски й реклами, закривають українські школи. Водночас не слід кидатися у крайнощі. Є люди, які виховують своїх дітей російською, будучи етнічними українцями, діди або прадіди яких були українськомовні. Жоден громадянин України не може дорікати іншому, якою мовою той спілкується вдома чи з друзями. Є приватна і суспільна сфери життя. У приватній хай розмовляють хоч на есперанто. Нам також часто закидають тезу: чому ми маємо відмовлятися від російської мови? Росія не має на неї монополії. Насправді має російська саме звідти пішла і саме Росією нав'язувалася усім союзним республікам. Людина, потрапивши в місто, змушена була переходити на російську. Пам'ятаю, в перші роки незалежності в Києві, якби я у громадському транспорті заговорив українською, на мене усі озиралися б. І ще один урок не вірити в жодні проєкти за межами Європейського Союзу і НАТО, за межами західної цивілізації. Доводиться чути, що Захід на нас не чекає, а Росія нас убиває то, може, нам із Китаєм дружити? Абсолютно ні. Комуністичному Китаю ми не потрібні, а загравання з ним може зіпсувати відносини зі Сполученими Штатами хоч би як ми до них ставимося, але ця держава надає величезну допомогу Україні. Нам кажуть, що ми вступимо в ЄС через 10 років, але ж може бути, що за два-три роки скажуть, що ми вступимо за рік. Треба зціпити зуби й іти до мети. Хто не стукає тому не відчиняють. Найкращий спосіб зрозуміти молодь побачити її наживо "1991-го населення України тільки почало визрівати в український народ. З 2014 року народ почав транс­формуватися в націю", казали ви. Яка має бути українська нація? Який шлях маємо пройти, щоб остаточно нею стати?  Нація характерна ознака того народу, який усвідомив себе як творець суверенної держави. Нація це коли житель Харкова читає в новинах, що Львів під атакою, і йому це болить. Єдність, відсутність суперечностей це ознаки нації. Існують регіональні відмінності, специфіка географічна й економічна, різний мовно-етнічний склад. Але ми маємо усвідомити себе політичною нацією. Після 2014-го та 2022 року процес становлення нації прискорився. Я моніторю соцмережі й бачу, як провокують міжрегіональну ворожнечу: ви підвищуєте орендну плату для переселенців, а ви чекали на росіян. Це пишуть або тролі, або недалекі люди під впливом тролів. У Росії ж політичної нації досі немає. Якби в Петербурзі стався якийсь катаклізм, москвичі тішилися б. Усіх, хто не може переїхати в Москву, вони вважають лузерами. У них Москва перший сорт, Петербург другий сорт, глибинка третій сорт, а останній сорт жителі окупованих територій. Молодь активно виходила на протести через дії влади, спрямовані проти антикорупційних органів. Як оцінюєте сучасну молодь, її захоплення ліволіберальними ідеями? Чи готова вона до розбудови держави?  Найкращий спосіб зрозуміти молодь побачити її наживо. Першого дня протестів я побував на площі Івана Франка. Після цього в мене побільшало оптимізму. Молодь прогресивна, незашорена, знає, що таке свобода. Вони відчули свою причетність до громадського життя, відчули, що від них залежить майбутнє. Те, що молодь захоплюється ліберальними й лівими ідеями, це хвороба віку, природний етап розвитку особистості. Усі політичні погляди від соціалістичних до консервативних це нормальні, здорові ідеї. Нездоровими є лише крайні праві й ліві. Ні комунізму, ні фашизму не сприймаю це патологія. Що найбільше перешкоджає розвитку України як держави?  Українське суспільство має швидше дорослішати, бо воно досі лишається інфантильним. Проводять соціологічні опитування щодо підтримки партій на парламентських виборах і називають партії, яких не існує. Можна по-різному ставитися до Валерія Залужного, Кирила Буданова чи Сергія Притули. Але ж партій, які вони очолюють, немає! Тобто людей цікавить лише прізвище однієї особи. Це мені нагадує парламентські вибори 2019 року, коли чимало виборців готові були голосувати хоч за табуретку аби лише вона була зеленою. До повномасштабного вторгнення процес дорослішання тривав відкриті кордони давали можливість побувати в інших країнах, побачити їхній рівень життя. Треба подякувати президенту Вікторові Ющенку, який 2005-го запровадив безвізовий режим для громадян Євросоюзу і США. Його критикували: нащо така однобокість, якщо українці не можуть виїхати без візи? Але це був далекоглядний крок громадяни вільного світу могли відвідувати Україну та спілкуватися з українцями. Це вплинуло на подальше отримання безвізового режиму з країнами ЄС. Навряд чи хтось у світі може побудувати ідеальну державу Щодо конструкції влади. Ми маємо гібридну форму республіки між президентською і парламентською. Змішана форма правління є в багатьох європейських країнах Польщі, Румунії, Франції, Португалії. Її переваги гнучкість і наявність здорової політичної конкуренції, якщо президент і прем'єр-міністр належать до різних політичних сил, що перешкоджає авторитаризму. Я проти того, щоб Україна змінювала форму правління. Для президентської моделі в нас немає сильних авторитетних судів. До парламентської моделі ми не готові, бо немає сильних ідеологічних партій. Тому має лишатися змішана модель, але її треба відкоригувати. Варто було б залучити до обговорення цієї теми науковців із тих країн, де також змішана форма республіки. Як віднайти баланс, коли президентська партія здобуває більшість у парламенті і формує однопартійний уряд? По-перше, спікером парламенту має бути депутат не з парламентської більшості. По-друге, мають припинитися повноваження Рахункової палати, а її новий склад щоб формувався винятково голосами меншості. По-третє, щоб 2/3 Ради національної безпеки були люди, призначені парламентом або за згоди парламенту. Тобто щоб існував механізм стримування президентської влади, який не допускає скочування в авторитаризм. Є ще варіант двопалатний парламент. Не кажу, що треба його створити негайно можливо, через 2030 років. Ідея в тому, що першу палату, яка обирається за пропорційною системою партій, стримує друга від територіальних громад. У президента не може бути таких величезних повноважень у внутрішній політиці. Йому треба зосередитися на зовнішній політиці та національній безпеці. Взагалі після завершення активних бойових дій Україна приречена на конституційну реформу. Конституція, ухвалена 1996 року, на той час була дуже прогресивною, але вона не встигає за подіями Україна надто швидко розвивається. Конституційна реформа має бути проведена за активної участі парламенту та затверджена на референдумі. Чи зможе Україна після перемоги у війні стати одним із лідерів демократичного світу? Або навіть взірцем новітньої демократії?  Ми можемо бути прикладом для багатьох країн вільного світу. Таких масштабних бойових дій, таких втрат і руйнувань Європа не знала після Другої світової війни. Мужність українських військових, воля до перемоги, а також досвід ведення війни в сучасних умовах вражають. Зверніть увагу: літаки втратили ту роль, які відігравали ще в 1990-х. Ракети, безпілотники, дрони створюють зовсім іншу тактику бойових дій. Щодо врядування не впевнений, що ми сьогодні можемо показати якийсь приклад світу. Але історія свідчить післявоєнний період часто є вікном можливостей. Якщо ми виб'ємо для себе сприятливі умови фінансування, безвідсоткові кредити та знизимо податки на доходи, може статися бум розвитку українського бізнесу й економіки. Яким є ваше бачення ідеальної Української держави? Чи може воно втілитися в життя у найближчому майбутньому?  Завдання держави не в тому, щоб створити рай, а щоб не допустити пекла. Навряд чи хтось у світі може побудувати ідеальну державу. Має бути справедливий баланс відповідальної держави й відповідального громадянина. Щоб громадянин усвідомлював свій вибір, коли йде голосувати, і брав на себе відповідальність на ті п'ять років, на які його партія прийшла до влади або кандидат став президентом. І щоб не було абсентеїстів, що взагалі не ходять на вибори. Також я за максимальне скасування будь-яких пільг пільги породжують зловживання. Треба створити сприятливіші умови для військових та їхніх дітей вони на це заслужили. Ветеранів треба адаптувати для післявоєнного суспільства, щоб вони могли себе реалізувати, не почувалися покинутими. І хоч як банально звучить "Закон один для всіх" так і має бути. Бо для багатьох війна є Клондайком, способом збагачення. Також народжуваність має перевищувати смертність. Хоч би як обтяжливо це буде для держави, не треба економити на дітях, бо діти це інвестиція в серйозні переваги через 2030 років. Інакше Україна буде приречена на трудову міграцію. Не впевнений, що ми досягнемо якогось ідеального стану, але якщо наближатимемося до нього, вважайте, що ми стали успішною державою. Передплатити журнал "Країна"

Щастя це спалахи. Воно в моменті. В людях, які поруч і яких люблю. Коли всі здорові й живі. У житті треба зробити три речі: народитися, полюбити й умерти. Народитися від слова "рід" свідомісно. Збагнути, хто ти в цьому світі, на якій землі стоїш та яку місію несеш. Коли втямив, хто ти, починаєш діяти любити. Коли приходить час смерті, здобуваєш вічність у своїх вчинках. Живу за принципом: один у полі не воїн, а Мамай. Мене визначають три пристрасті: історія, просвітництво і вогнепальна стрільба. Якщо несеш іншим правду, маєш уміти її відстояти. Смерть учить нас цінувати час і життя, фокусуватися на позитиві. Не пробачати зла, але й не зациклюватися на ньому. Упевненість це набір якостей, що ведуть до мети. Національна пам'ять більше, ніж зброя. Це база для наших душі та розуму. Вона кує в людини стрижень. Щоб бути фізично сильною, людина займається спортом. Щоб добре стріляти їздить на полігон. Аби бути сильною особистістю сильної нації, працює зі своїми душею, серцем і свідомістю. Одна з причин нашої короткої національної пам'яті вона зламалася, зокрема об Голодомор. Не відстоявши своєї держави у 19171920 роках, українці гинули від голоду у ­19321933 роках. Уцілілі були налякані радянською тоталітарною системою й боялися розповідати правду онукам. Маємо пропрацювати всі травми минулого й зміцніти. Щастя це спалахи. Воно в моменті Щоб перемогти "русский мир", треба наступати. Мало розвінчувати ворожі міфи й захищатися, треба формувати власний національний міф та вести українську пропаганду. Національний міф матриця української свідомості, джерело розуміння походження й значення свого роду й держави. Стисла методичка з історії та культури України. Світ не любить слабких. Кожен українець має плекати в собі силу внутрішню та зовнішню. Захищати свою землю, пишатися своєю культурою, говорити українською, волонтерити. Виконувати десяту заповідь "Декалогу" ОУН: "Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української Держави". Нарікати на втому не маю права. Бачу, наскільки важче піхоті, артилеристам, танкістам. Водночас від вигоряння не втечеш. Є втрати й новини, які деморалізують. Намагаюся не показувати цього іншим. Коли стомлена, читаю книжку чи вмикаю історичний подкаст. Відчуваю радше азарт боротьби, ніж утому. Бойове побратимство це джерело наснаги. В екстремальних умовах важливо відчувати емпатію. Спільно пережите об'єднує. Справедливість існує. Досягти її в усьому неможливо, але прагнути варто. Три мої найважливіші цінності це справедливість, правда й любов. Вони визначають життєві орієнтири та горизонт, куди спрямовую свої вітрила. Війни починаються з конфлікту світоглядів. Носій сильнішого прагне проковтнути слабшого. Та слабший не завжди безсилий. Іноді він чекає слушного часу і виграє. Поєднання сьогодення з минулим підсвічує історизм моменту. Коли читаю лекції з історії побратимам, знаходимо багато паралелей і починаємо розуміти краще самих себе. Теперішнє завжди наслідок минулих подій. Якщо не розумієш ланцюга минулого, як можна ухвалювати свідомі рішення для майбуття? Історія рухається не по колу, а по спіралі. Історичні паралелі мають навчати нас. Нашу боротьбу можуть не зрозуміти нащадки, та це не має нас зупиняти. Якось один ветеран УПА сказав мені: "Приємно на старості розуміти, що в молодості все зробив правильно". Гармонія це залученість у потрібну справу у правильний час у колі однодумців. Наша національна пам'ять зламалася об Голодомор Готова боротися, навіть знаючи, що можу не побачити фіналу цього змагання. Людина рушій своєї долі. Ми не спроможні змінити все, але від нас залежить багато. Доля може дати тобі негативний досвід, але з часом зрозумієш: він зробив тебе сильнішим. Нарікати на неї не варто, але й чекати, що вона тобі все дасть, не треба. Змирилася, що все осягнути й збагнути не встигну. Та якщо не матиму відповіді, але знатиму, де її шукати, це вже немало. Любов це дія. Кохання двостороння дія. Коли мені важко, подумки звертаюся до полеглих українських героїв. Черпаю сили в героїці ОУН та УПА. Це Марія Савчин, Ольга Мороз-Малуша, Марія Ріпецька, Ірина Тимочко. Прошу їх дати мені снаги й відваги боротися далі зі знайомим їм ворогом. Також апелюю до своїх предків. Звертаюся до свого прапрадіда Пимона Парубченка. Отамана Васильківщини й Білоцерківщини, якого 1922-го розстріляли чекісти. Думаю: якщо дід не боявся воювати з москалями, то й мені не личить. Пишаюся ним і всім своїм родом. Відчуваю їхню енергетичну підтримку. Була російськомовною до 11 класу. Точніше, двомовною. Перейти на українську спонукали авторитети. Найбільше вплинув друг нашої родини Олександр Нечипоренко. Рухівець та один із тих, хто проголошував відновлення української незалежності 1991-го. Він мав удома музей з українськими старожитностями та велику бібліотеку. А націоналістичний світогляд сформували роман Горліса-Горського "Холодний Яр" і ветерани УПА, ОУН. 2013-го за портрет Степана Бандери мене викликали до директора школи. Бандеру намалювала у стінгазеті до "9 Мая". Це тільки зміцнило мою віру в українство. Мова це про "свій чужий". Мій російськомовний побратим перейшов на українську після полону. Ображаюся рідко. Намагаюся все перевести на гумор. Мотивація та дисципліна два стовпи, які тримають людину в житті. Вони долають егоїзм. Мотивація нагадує, заради чого дієш. Додає притомності й окреслює сенси, приносить утіху й сили. Дисципліна організовує. Просвітництво запорука нашого майбуття. Школа має прищеплювати дітям національно-патріотичні почуття, а не знеохочувати. Перші визвольні змагання сьогодні подаються з акцентом на постатях Грушевського, Винниченка й Петлюри, а Міхновський, Болбочан і Коновалець лишаються в тіні. Чому українську літературу викладають так, що діти не хочуть її читати? Щоб виховати сильну націю, маємо змінювати навчальний підхід. Ми з поляками в одному човні, як і з країнами Центрально-Східної Європи та Балтії. Розхитувати його зло, спільно веслувати благо. Історія із сусідами ніколи не була проста, та треба шукати шляхи взаємодії, бо маємо спільного ворога на сході. Союз Міжмор'я те, на чому маємо зосередитися тепер. Не згодна з аналогією, що Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, а ми ще й у пустелю не зайшли. В незалежній Україні народилися вояки, які вже загинули за неї. Ровесники незалежності воюють із відчуттям невіддільності від держави. Якось дискутувала з побратимами про причини русифікації. Раптом російськомовний побратим "Мейнкун" з Одеси каже: "Це тому, що ми не читали Шевченка". Сказав це українською. Він загинув у бою. На героїці покоління незалежності зростатимуть наступні генерації. Наш воєнний податок на свободу більший за інші країни Європи. Ми платимо кров'ю й за їхню безпеку. Маємо пояснити Європі: якби не Данило Романович, то невідомо, де були б межі Золотої Орди. Як розвивалася б історія Європи, якби не було Сагайдачного з Хотинською битвою. Ми були щитом європейської безпеки тривалий час. Коли нас поглинула Росія, те саме сталося з країнами Балтії та Центрально-Східною Європою. Без вільної України немає вільної Європи. У повоєнній Україні бачу себе мамою, яка пише книжки. Пообіцяла побратимам написати про них. Заохотити молодь читати книжки, а не лише соцмережі, можна. Треба творити моду на книгоманію в соцмережах. Крім того, це має йти із сім'ї. Якщо батьки дивляться у книжку, а не в телефон, дитина має сентимент до того. Школа теж повинна формувати книгочитальну звичку. Коли ровесники обговорюють популярну книжку, а ти не знаєш, про що йдеться, тобі незручно. Ми з побратимами створили в їхній роті біб­ліотеку. Коли переїздили в Авдіївку, вантажили зброю й БК. Раптом бійці несуть якісь коробки й питають: "Що це таке?" Побратим відповідає: "Так це ж книжки. Наша бібліотека". Воякам не завжди є час читати, але розуміння важливості є. Не пробачу самодурства, лицемірства і зради. Кожен має бути відповідальний за вчинки. Мені складно з людьми без позиції та цінностей. Люблю дискутувати з тими, хто має інший погляд. З розумним завжди можна знайти точку дотику. Дурні особливо при владі нестерпні. Зрада це відступ від ідеї. Не заздрю таким людям. Вони вже покарані відступництвом. Успіх це сходинка для руху вперед. А часом і ціла драбина. Це сума кроків для досягнення мети. Це можуть бути малі внутрішні перемоги, а може, щось глобальне. Не толерую слабкості. Не тоді, коли людина чогось не може, а коли не хоче. Критикую себе за лінощі. Мені здається, що мало роб­лю. Хочу більше. Я не тонкосльоза. Мене важко розчулити. А за три роки війни ще й блок з'явився не можу плакати. Синдром затамованого болю. Пам'ятаю, виступили сльози, коли ми виїжджали з авдіївського напрямку два роки тому. Жінка, яка поселила мене в себе, винесла в синьо-жовтій тканині сіль Соледара. Плакала й казала: "Пам'ятай: Донеччина це Україна". Коли я сіла в машину, дала сльозам волю. Найважче на війні втрати. Війна підсвітила наші сильні й слабкі сторони. Ми добре стартуємо на короткі дистанції, та важко досягаємо довгострокових цілей. Багато людей проходить гарт війною. Ми універсальні солдати, які багато вміють і вчаться на марші. Сучасний націоналізм спонукає українців розвиватися й діяти в інтересах своєї нації. Героїзм це самопожертва, крайня міра прояву духу. Він не має бути результатом бездарного командування. Успіх це сходинка для руху вперед У війні на виснаження переможе той, хто має ідейний стрижень, хитрість і терпіння. Гроші як бензин для машини, енергія для руху вперед. Мій ідеал чоловічої краси передовсім вчинки й характер. У стосунках головне спільний горизонт, куди двоє спрямовують свої вітрила. Не уявляю, що станцюю на своєму весіллі, але це буде весело. Для воїнів, які виживуть у цій війні, перемоги не буде. Буде повоєння та спроба мирного життя без переможної ейфорії. Забагато втрачено, щоб її відчути. Передплатити журнал "Країна"

Сполучені Штати Америки за президентства Трампа перетворилися зі стратегічного партнера на "рівновіддаленого посередника" Можлива тристороння зустріч Трампа з Путіним і Зеленським це реалізація російського сценарію. Кремль для того і пристав на переговори з Україною в Туреччині, щоб зрештою вийти на діалог Путіна і Трампа. Для цього вони його й вивчали так довго. І не факт, що для України така зустріч на трьох буде успішна, бо наш простір для маневру визначається тим, що США за пів року президентства Трампа перетворилися зі стратегічного партнера на "рівновіддаленого посередника", який торгує українськими інтересами. Хвилює, що під соусом "якнай­швидшого завершення війни" Трамп ігноруватиме питання територіальної цілісності України. Воно не видається для нього важливим. І тоді "мир від Трампа" буде лише короткочасним перемир'ям. Візити спецпредставників президента США Стіва Віткоффа до Москви й Кіта Келлога до Києва елементи специфічної логіки, яку варто осмислити. Це не класична човникова дипломатія, як за часів Генрі Кіссінджера, де одна особа виступала посередником. Тут інша модель: Трамп діє як бізнесмен і не довіряє держ­апарату тому працює з тими, кому довіряє особисто. Віткофф мільярдер, партнер, близький до Трампа. Келлог військовий стратег, генерал, його мислення сформоване ще в роки холодної війни. Уся команда Трампа демонструє рудименти тієї епохи, і це треба враховувати. Віткофф і Келлог дві сторони монети, яку Трамп назвав довірою. Він діє через них, бо вірить їм, а не "глибинній державі" США. На жаль, Україна втратила час. Замість того щоб одразу після виборів Трампа шукати виходи на його команду, ми чекали, що все вирішить візит Володимира Зеленського чи Андрія Єрмака. Це виявилося хибною стратегією. І тепер граємо другим номером, тоді як США першим. Ініціативу втрачено. Трамп діє як керівник корпорації навіть у питаннях війни, а не як лідер демократії. США вже використовували бізнес-логіку у відносинах із СРСР (в 1930-х допомогли Йосипу Сталіну проводити індустріалізацію, у 1970-х, в період "розрядки", Арманд Хаммер, власник нафтової компанії Occidental Petroleum, був ключовим партнером у будівництві аміакопроводу з Тольятті до Одеського припортового заводу. Країна). Але нині війна й ситуація потребує іншого рівня втручання. У першій каденції Трампа в його команді були Помпео, Болтон, Пенс сильні фігури. Тоді стратегічне партнерство з Україною було реальне. Тепер команда Трампа має вигляд бойскаутів, що заглядають у рот тренеру. Це слабкість, яка не сприяє серйозним рішенням. Перепалки між Трампом та Медведєвим це частина інформаційної стратегії Кремля, яку готує спеціальна команда. Це спроба втягнути США в певні сценарії. І коли Віткофф їде до Москви після чергової заяви Трампа це теж продумана гра. Втягнути Трампа в порожню дискусію з Медведєвим це, по суті, втягнути його в інформаційний туман. Чому порожню? Бо Медведєв не ухвалює рішень. Його заяви димова завіса, за якою нічого реального не стоїть. Але є нюанс: будь-яке базікання експрезидента завжди сприйматимуть гучніше, ніж репліку пересічного парламентаря. Це медійна закономірність, яку Росія вміло використовує. Важливо наголосити: Трамп не агент російських спецслужб. Але він об'єкт рефлексивного управління з боку Кремля. Його не вербували, але вивчали. Російська влада витрачає значні ресурси на дослідження західної політичної системи, на прогнозування поведінки ключових гравців. Вони не просто кепкують з Урсули фон дер Ляєн, згадуючи її освіту гінеколога, а використовують це для формування вигідного для Кремля наративу. І Трамп один із таких об'єктів. Серед його оточення, ймовірно, є люди, які підштовхують його до рішень, що відповідають інтересам Москви. Україна має працювати і з Європейським Союзом, і зі Штатами У західному політичному модусі будь-яка пропозиція перемир'я навіть часткового сприймається як жест, на який варто реагувати. Однак ідея "повітряного перемир'я" пастка. Її реалізація викликає більше запитань, ніж відповідей. Наприклад, відмова від ракетних ударів це, можливо, зрозуміло. Але чи можна використовувати безпілотники? Чи входять у перемир'я дрони-камікадзе типу "Шахед"? Ці питання неможливо розв'язати без чітких домовленостей і контролю. І саме тому така ініціатива інформаційна спроба створити ілюзію миру, не маючи наміру його досягати. Це гра на західну чутливість до мирних жестів. Але за нею ні миру, ні перемир'я. Лише чергова спроба Кремля нав'язати свій сценарій, використовуючи знайомі обличчя, меседжі й маніпуляції. Україна ж не може відмовитися від мирних пропозицій. Відмовитися значить, мати вигляд жорстких, немиролюбних. Для Заходу мир і перемир'я природні елементи політичної культури. Але в нашому випадку це маніпуляція. Щоб це зрозуміти, варто хоча б краєм ока глянути на історію Другої світової війни на Західному та Східному фронтах. На них війна тривала в зовсім інших традиціях. Кількість загиблих у Польщі, Білорусі, Україні не йде в жодне порівняння з втратами Бельгії, Нідерландів чи Франції. І це ключ до розуміння того, чому наші реалії не вкладаються в західні шаблони. І саме фактор сприйняття війни має значення. Бо будь-яка війна, хоч яка жорстока, має завершитися миром. І бажано якнайшвидше. Але тут ми стикаємося з різницею у відчуттях. Є приказка: "Легко переносити зубний біль, коли зуби болять не в тебе". У когось виросло комірне, в когось ставки за кредитами, а в нас тисячі загиблих. І це не просто цифри це життя, яких не повернути. Та все ж Україна не може дозволити собі відмовлятися від пропозицій переговорів. Бо тоді нас почнуть рвати на шматки, звинувачувати в небажанні шукати компроміс. Москва це розуміє і грає на цьому, бо знає, що ми не можемо просто сказати "ні". Саме тому вона застосовує рефлексивне управління складну технологію впливу, яка базується на прогнозуванні реакцій. Вкидається теза, яка відповідає переконанням Трампа, і він реагує так, як очікується. Це не агентурна робота це тонка гра на його світоглядних установках. Трамп не просто політик. Він повернувся до влади після поразки. Йому майже 80, і він сприймає повернення як особисту перемогу. Зрушити його з позицій можна лише складними багатоходовими комбінаціями. І те, що Україна не почала з перших днів після його обрання шукати шляхи до переговорного процесу з його командою, стратегічна помилка. І перша зустріч Зеленського з Трампом у США була, м'яко кажучи, не надто результативна. Наші еліти мислять у категоріях особистих контактів: побачити, поговорити, домовитися. Але світ працює інакше. Росіяни пропонують: давайте зустрінуться на нижчому рівні, потім на середньому, а вже потім лідери. І це логіка, зрозуміла західним дипломатам. Вони так працюють. А ми ні. Ми хочемо одразу до лідера, одразу до рішення. Це методологічна вада, яка походить із моделі нашої офісно-президентської республіки, де все зав'язано на одну особу. Але що більше повноважень концентрується на Зеленському, то більше відповідальності лягає на нього. І це пряма залежність, якої його оточення, здається, не усвідомлює. Чи може Україна грати між США і Європейським Союзом? Теоретично так. Практично ні. ЄС не може повністю замінити США не лише через фінансові обмеження, а й через логіку ухвалення рішень. Подивіться, як довго узгоджуються санкції в ЄС. Це реальна проблема. І навіть якщо ЄС хоче діяти рішуче, він змушений враховувати позиції десятків країн. США інша модель. Там рішення ухвалюють швидше, жорсткіше і мають глобальні наслідки. Тому Україна має працювати з обома партнерами й не плекати ілюзій, що один може повністю замінити іншого. ЄС важливий, але без США ми не витримаємо. І це треба чітко усвідомлювати, особливо в контексті війни. Передплатити журнал "Країна"

Майбутнього без теперішнього нема. Є завтрашні наслідки нинішніх дій. Усе не буде добре автоматично. Буде так, як ми зробимо. Живу в потягах Укрзалізниці. Лекції, виступи з метою підтримати український дух у військових і цивільних вимагають мобільності. Тож фраза "Рух це життя" для мене буквальна та близька. Почуваюся на 26,5. Називаю це психологічною молодістю. Є чимало ідей, які хочу втілити. Коли ти молодий духом, це дається легше. Втома мені не чужа. Маю п'ять оаз відновлення: духовні практики, фізичні вправи, книжки, музика і друзі. У дошкільному віці на мене вплинула "Сповідь" Аврелія Августина. Згодом вивчив напам'ять пів "Кобзаря" Шевченка. Після розвалу Союзу з'явилося багато книжок про життя святих. Вони теж мали на мене значний вплив. Молодість це завжди про горизонт. Якщо мерехтить мета попереду й маєш сили до неї рухатися, ти молодий. Щоправда, від утоми не втечеш у жодному віці. А ще ж потрібно і крізь війну прорватися. Життя це рух до мети, а не метушня. Завжди є мета більша за життя. Хочу бути корисний для інших. Особ­ливо сьогодні. Мова операційна система свідомості Найкращий учитель досвід. Люди невпинно конструюють реальність своїм ставленням до світу, до інших і до себе. Людина людині не вчитель, а радше співмандрівник у вагоні на ймення "Життя". Людина це досвід і мова. Пережитий досвід шукає мову, а засвоєна мова підтягує досвід. Мова операційна система свідомості, яка творить людину, а комунікація суспільство. Людина народжується і формується в мандрівці. Ширина досвіду і словник роблять нас такими, які ми є. Мова зроджується в горнилі історії. 20 років тому ви не почули би про безпілотники. Тепер це невіддільна частка української мови. Мова ширшає, коли за новими словами стоїть новий досвід. Наше націєтворення сповнене драм: голодомори, репресії, колективізація стали частиною мови. Ми це переживали і про це говорили. Структура має значення. Ми думаємо образами, які складаємо в речення. В українській мові є багато без­особових і пасивних речень, де немає підмета й суб'єкта. "Дощить". "Тарілка розбилася". Тарілка не суїцидниця, отже, хтось її розбив. Нам довго не давали бути собою. Ми були знеособлені. Це залишилося в мові. Час повертати й набувати суб'єктність, учитися брати відповідальність за себе. Свобода не гасло, вона потребує ресурсу, її слід заземлити. Мова дає людині змогу приручити реальність. Людина народжується в мову й там формується. Гайдеґґер мав рацію: мова дім буття. Зміна мови й особистого словника дають змогу рости над собою. Переписати себе на голову вищим. Ми не завжди обираємо шлях. Часом шлях обирає нас. Маємо бути готові до різних варіантів. Словник не просто набір слів. Це те, що прив'язує нас до світу й робить впізнаваними. Словник потребує спільноти, яка поділяє досвід і знаходить спільні ­значення на окреслення реальності. Коли дитині стає тісно в батьківському словнику, підлітком вона шукає приятелів і творить власний. Час це вхоплена словом реальність буття Часу немає. Існує тривалість руху. Для його приборкання та осягнення ми придумали час. Ментальний конструкт людини для опису тривалості руху. Час це вхоплена словом реальність буття. Зручна умовність, яка допомагає нам планувати дії. Час допомагає взаємодіяти зі світом та людьми й реагувати на виклики. Зрештою, виживати. Час це процес, а не об'єкт. Дієслово, а не іменник. Розділяю реальне й реальність. Перше те, що існує. Друге те, як ми про це говоримо. Особиста картина дійсності, в яку наша свідомість конвертує побачене й пережите. Реальність це приватизоване досвідом і мовою реальне. Гроші це умовність. Колективна згода, яка символізує працю, зусилля і ресурси, потрібні для виживання та розвитку. Метафора. Ми, українці, любимо поговорити. Говоріння корисне, коли за словами йде дія трансльоване буття. У словах можна заплутатись і навіть загубитися. Внаслідок історичних процесів ми заідеологізувалися. Свобода була для багатьох вдалим гаслом для мітингів, доки не довелося захищати її збройно. Війна дала відчути справжню цінність свободи. Мовленнєва свобода стала буттєвою. Свобода це спосіб існування. Відповідь на запитання "Як я є?" Змога безперешкодно реалізувати наше буття. Меж свободи не існує, крім кордонів свободи інших. Ставлення до життя нас або ізолює, або розкриває нашу свободу. Гідність ресурс свободи. Імперії, які панували над українцями, позбавили їх відчуття гідності. "Я малий українець, від мене нічого не залежить". Це хибне програмне забезпечення, заражене вірусом відчуження. Треба повернути людині здатність поважати себе. Сильніший має підтримати слабшого, зневіреного в собі. Людина, яка підсилює іншу, вияскравлює своє "я". Це найкращий прояв буття старлайтинг. Запалювання зір у людях. Буття це дар, але не даність. Його можна інвестувати в якісні проєкти. Твоє буття може приносити плід іншим, якщо ти до цього дозрів. Зрілість це здатність передавати життя. Становлення і служіння ведуть нас до зрілості. Стигла вишня може передати життя далі. Та для того щоб дозріти, треба спершу стати собою, реалізувати свій потенціал. Досягши цього, можеш ділитися ним з іншими. Це і є служіння турбота про спільне благо. Зріла людина почувається господарем своєї свободи. Тоді ти є собою і хтось може на тебе опертися. Маю три точки духовної опори: моє ставлення до світу, ставлення до інших людей та ставлення до себе. Люди, які відчувають брак часу чи грошей, роблять свою свободу заручницею того, що вони можуть мати. Насправді всі скарби в тобі, відкрий їх і будь господарем свого життя. Світ це можливість, створена любов'ю. Через нього вона промовляє до кожного. Не кожен чує. У світу можна вчитися. Його можна щодня перевідкривати по-новому. Головне вміти слухати та споглядати. Усе існує як система або не існує взагалі. Історія це наша пам'ять про зроблене предками. А ще наші дії, які, спираючись на пам'ять, творять сучасність. За лаштунками нашої історії стоїть людина вільна та гідна. Усупереч столітнім викликам, українці засівали лани, прокладали мости та запалювали зорі. Людину сприймають так, як вона себе усвідомила й реалізувала. Важливо не втомитися любити. Бачиш, що ближньому важко, підтримай словом чи усмішкою. Вислухай. Ми інвестуємо себе в тих, кого любимо. Коли їх не стає, зникає частинка нас. Замість неї лишається порожнеча. Її заповнити найважче. Шлях воїна це мандрівка до своєї суб'єктності. Коли ти вперся головою в мур власної реальності й переступаєш через нього, то стаєш воїном. Мандрівка починається за межами твого звичного, приборканого уявлення про світ, про інших і про себе. Воїн народжується тоді, коли горизонт і серце стають одним цілим. Для воїна світ можливість, люди команда, власна особа господар своєї свободи. Війна починається з накидання своєї правди іншим. Агресор каже: "Я вигадав правду. Мусите з нею жити". Війни починає той, хто втрачає зв'язок із людяністю і здатність бачити красу. Війни стаються від браку любові. Кулям не здолати любові. Вона сильніша. На війні люди шукають сенси. Коли у воїнів зникають люди-опори, з'являються духовні порожнечі, які треба заповнювати. Капелан може допомогти: слухати серцем і бути поруч. Висловлений біль не такий пекучий. Не існує універсально-втішальних слів. Кожному болить по-своєму. Не маю священницьких заготовок. Спершу визначаю тип рани, а тоді накладаю "пластир". Так працює душпастирська допомога. Треба вміти зчитувати людину й давати надію. Втім, надія не те, що ти кажеш, а те, що прожив. Якщо ви з бійцем в окопі поруч і тобі знайомий його біль, ти знайдеш доречні слова розради. Душевне зцілення і загоєння тривають довго. Чарівної словесної пігулки для миттєвого одужання немає. Потрібен час на проживання горя. Живемо у сповнений викликів час. Втрачаємо прекрасних людей. Це паралізує. Мусимо вийти з цього випробування сильнішими, а отже, чогось навчитися. Чого? Увласнити час. Повернути людині реальне його відчуття. Увласнити свою землю. Захистити свободу особистості, увласнити свою людську гідність. Маємо вчитися будувати мости, а не руйнувати. Увласнити свою державу. Найкраще це відбувається на полі бою. Час повернути собі вкрадене історією власну суб'єктність. Реальність для людини це текст. Нас формують тексти лідерів думок. Ми ними думаємо, говоримо й живемо. Справедливість це життя, яке відповідає істині. Рівень свободи, яка дає реалізувати людську гідність. У справедливому суспільстві панує мир, бо людині не треба воювати за те, щоб вона змогла себе реалізувати. Правду треба шукати. Це процес, мандрівка. Той, хто відмовляється шукати істину, приречений на конфлікт із самим собою. Людські можливості не безмежні, але великі. Хто обмежує ці можливості? Генетика й характер. А ще неправильні казки дитинства. Ми чомусь звикли до стереотипу: українці чемні-приязні хлібороби. Відкриймо підручник з історії й погляньмо, у скількох битвах українці брали участь і перемагали. Радянська пропаганда нас заколисала, та не приспала гена воїна він пробивається крізь десятиліття окупацій. Формула знешкодження церковного "русского мира" двоскладова: держава відповідає за безпеку нації та громадян. А громадяни дбають про культуру національної та особистої гідності без ворожих наративів. Слід унеможливити їхню появу як нежиттєздатних. Держава і Церква в Україні діють на партнерських засадах. Щоб не було бажання шукати свободи та гідності в "русском мире", національна безпека має перестати бути небезпечною. ПЦУ та УГКЦ родом із тієї ж хрещальної купелі князя Володимира. Нам нема чого ділити. Христос заповідав своїм учням єдність. Наша сила у свідомому єднанні. Маємо націлитися на цей горизонт і з довірою до Бога, а не з огляду на політичний контекст, іти до нього. Перспектива об'єднання лише питання часу для обопільного дозрівання й консенсусу. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса з Назарета. Це вічність, яка стає часом. Бог, який стає людиною. Сила, яка стає крихкістю і обіймає нашу людяність. За лаштунками руйнацій воєнного часу залишається зранена любов, якої не здолають ракети й кулі. Є вічність, якої не зламає час. Буття людини живе в мові, та є й позамовні досвіди, де можна зустріти Бога. Бог неосяжний абсолют, явлений нам в особі Ісуса Крихкість не єдина ознака людини. Людина не лише слабка, а й сильна. За лаштунками крихкості живуть дух і здатність любити. У них найкраще проявляється вічність. Тварини теж мають душу, але не раціональну за образом Бога, як людина. Не безсмертну. Вони мислять і відчувають, але це не нашого рівня мислення й відчуття. Особистість не духовна складова людини, а ціла людина, неповторна й конкретна єдність тіла й душі. Нема гріха в матеріалізованій свободі. Заробив, купив, зрадів це добре. Та треба бачити духовний сенс залаштунків матеріально здобутого. Гроші лише символ. Якщо людині бракує смаку життя, яким може поділитися з іншим, жодна сума не допоможе. Людина має зароб­ляти й використовувати надбане на реалізацію своєї свободи та допомоги тим, хто потребує. Цілісне життя потребує відкритості до духовного виміру буття. До відчуття відповідальності за себе й людей навколо. Світ і людина частина великого задуму люблячого Творця. Результат осмисленої волі Бога. Перемога це реалізована мрія. Щастя здатність стати собою і послужити іншим.

Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії, каже Юрій ГАВРИЛЕЧКО, економічний експерт, кандидат наук з державного управління Опишіть, будь ласка, стан української економіки на четвертому році повномасштабної війни.  Якщо враховувати, що з 2014-го влада ігнорує війну з точки зору організації економічних процесів, то наша економіка перебуває в тому стані, в якому і має бути. Уряд і Мінекономіки продовжують ігнорувати чинне законодавство, зокрема Закон про мобілізацію та мобілізаційну підготовку, ухвалений ще 1993 року, що є одним із найякісніших. Переведення економіки на воєнні рейки це найперше визнання факту, що ми перебуваємо в особливому періоді. Він офіційно настав з ухваленням указу президента про воєнний стан ще на початку 2022-го. Після цього Мінекономіки мало провести оперативний аудит, скласти перелік наявних ресурсів, визначитися з напрямами державного фінансування, які видатки є обов'язковими. Також треба було перевести діяльність усіх органів влади на штатний розпис воєнного часу. Це передбачає структурну зміну державного управління, щоб воно відповідало стану війни. Нічого такого не зробили. Неможливо підходити до економіки воєнного стану з лекалами мирного часу. Будь-які речі, що їх роблять нині, апріорі шкідливі не тому, що погані, а тому, що не відповідають викликам часу. Потрібні гроші треба підвищувати податки? Ні, під час війни податки можна взагалі скасувати. Можна й варто націоналізувати галузі, від яких залежить обороноздатність країни, насамперед це енергетика й логістика. Під час війни не повинні існувати приватні енергетичні компанії. Неможливо здійснювати оперативне і стратегічне керівництво галуззю, коли є безліч агентів із власними інтересами. Бізнес диктує свої закони, війна свої. Підприємства ВПК можуть бути приватні, але там обов'язково має бути не лише державне замовлення, а й державний нагляд і контроль якості. А енергетику треба оперативно контролювати під час прильотів. Це неможливо зробити, коли центрів ухвалення рішень багато, він має бути один. Та сама ситуація з виробництвом і розподілом продовольства мовляв, бізнес сам себе порішає. А ціни на продукти карколомно зростають, і на полицях магазинів усе більше імпортних харчів. Єгипетська картоп­ля втричі дешевша за українську нонсенс. Польські молочні продукти та балтійський буряк також коштують менше. Це означає, що держава витрачає надцінний валютний ресурс на закупівлю продуктів, яких у нас має бути з надлишком. У містах знищують малі архітектурні форми під гаслами боротьби з контрабандою і контрафактом. Як наслідок малий та середній бізнес ліквідовують руками держави. Дрібні й середні виробники не цікаві мережам, ви не побачите їхньої продукції на полицях магазинів. Тому з кожним ліквідованим МАФом знищують п'ять-шість робочих місць у системі виробництва продуктів. Бізнес диктує свої закони, війна свої Коли в бізнесу немає можливості працювати в Україні, він починає працювати за кордоном. Торік Польща витратила на наших біженців майже 3 мільярди злотих державної допомоги, тоді як українці принесли до польського бюджету 15 мільярдів податків. Це є наслідком регуляторної діяльності уряду та парламенту. Ще важливий момент Нацбанк України робить усе, щоб заморозити розвиток української економіки. Бо можливість отримати до 23 відсотків річних депозитних сертифікатів Нацбанку робить для банків ­безглуздим процес кредитування бізнесу. Якщо гроші не ідуть у бізнес, а лежать у НБУ, це додатковий фактор інфляції. Нацбанк не може мати самостійних доходів, бо не надає банківських послуг, не кредитує бізнес він кредитує уряд, що сприяє зростанню інфляції. Маємо найбільші за всю історію України обсяги золотовалютних резервів і найнижчий курс гривні. І ці гроші не працюють на перемогу золотовалютний резерв, непотрібний всередині України, не витрачають на закупівлю зброї. Більшість проблем у нашій економіці створили парламент, уряд та Нацбанк, і вони лише зростають і загострюються. Чому не вдається перевести економіку на воєнні рейки? Хто відповідальний за це?  Є якісний закон про мобілізаційну підготовку, що передбачає переведення економіки на воєнні рейки з початком особливого стану. За попереднього президента воєнний стан запроваджували на місяць. Нині він діє вже понад три роки. Що заважає ухвалити такий закон, я не знаю. Але наслідки того, що його не ухвалили, ми бачимо тепер. Переведення економіки на воєнні рейки не пов'язане з ухваленням цього закону. Механізм запровадження воєнного стану спокійно дає уряду змогу її перевести. Чому не переводять, питання до прем'єр-міністра та міністра економіки. Але якщо уряд чогось не робить отже, він не може це зробити, не вміє. Тому треба змінювати його на інший уряд, спроможний це здійснити. У березні 2022-го ухвалили зміни до Кримінального кодексу, що звільнили чиновників від кримінальної відповідальності за будь-які дії чи бездіяльність, якщо вони навіть завдали шкоди. Не можна вимагати від цього уряду працювати краще. Потрібен інший уряд. А який має бути цей інший уряд?  Потрібно з'ясувати, що саме заважало працювати краще чинному уряду і які якості мають бути в іншого уряду, щоб не повторювати помилок. Спершу провести аналіз діяльності, потім за його результатами зробити висновки. Реальна інфляція за чотири роки сягнула 70 відсот­ків, що призвело до нерегульованого зростання цін. Як із цим боротися?  Природа інфляції проста це перевищення державних видатків над державними доходами. У нас багато років поспіль відбувається виробнича інфляція через зростання рівня оподаткування і вартості енергоносіїв збільшується собівартість виробництва. Водночас у нас постійно дефіцитний бюджет. Нині це переважно через повномасштабне вторгнення, але основна причина під час війни жоден бюджет структурно не змінився. Бюджети з 2014-го до 2025-го однакові за структурою, з усіма видатками мирного часу. На потреби Міноборони виділяють значно більше коштів, але це кількісні зміни, а не структурні. Ми продовжуємо фінансувати непотрібні інституції, наприклад органи місцевого самоврядування тимчасово окупованих територій. Луганщину майже повністю окуповано, відповідно, всі обласні державні органи потрібно розформувати, а їхній штат перевести до державного кадрового резерву. Але ці органи існують і фінансують їх із бюджету. Торік Київ виділив 700 мільйонів гривень на озеленення. Усе це інфляційні кошти, які можна було б витратити на зброю і боєприпаси. Якщо уряд чогось не робить отже, не вміє Під час війни з інфляцією можна боротися через замороження цін, запровадження державної системи розподілу товарів, націоналізацію ключових галузей економіки і планового виробництва необхідних речей. Не вистачає не тоді, коли розподіляють, а тоді, коли щось зникає як у Запорізькій області зникло пів мільйона тонн гуманітарної допомоги, якої досі не знайдено. Залізничний вагон це 50 тонн. 10 тисяч вагонів кудись поділися. Є різні механізми розподілу. Є галузі, куди краще взагалі не лізти і вони працюватимуть. Доки держава не лізла у волонтерство воно працювало. Щойно почала його регулювати з'явилося безліч фактів корупції. Єдине, що мала робити держава, розслідувати випадки шахрайства й карати шахраїв. Світовий банк провів моніторинг умов життя в Україні. Доходи найменш забезпечених знизилися, найбільш забезпечених зросли. Чи не загрожує це соціальними заворушеннями? Чи є в держави ресурси для боротьби з бідністю?  Так зазвичай буває, коли під час війни продовжують діяти ринкові механізми. Економіка воєнного часу не має нічого спільного з ринковою. Щодо соціальних заворушень не певен швидше люди продовжать голосувати ногами, тобто виїздитимуть з України. Рівень їхньої кваліфікації дає змогу працювати за фахом. Єдина умова знання мови. За три роки ті, хто хотів працювати, мову вивчили. В Європі криза структурного безробіття почалася набагато раніше, ніж в Україні. Структурне безробіття це коли людей вистачає, а належного рівня кваліфікації ні. Українці частково розв'язали проблему браку кваліфікованих кадрів. Для боротьби з відтоком людей треба вирішити ті проблеми, які створила чинна регуляторна політика, а потім говорити про ресурси. Щоб людина могла реалізуватися в Україні, потрібно створювати умови. У нас зазвичай нарікають на державні центри зайнятості. Нині є можливість перенавчання бюджетним коштом у навчальних закладах. Багато підприємців замовляє в центрів зайнятості таку послугу навчання майбутніх працівників під їхні робочі місця. Система є, але вона потребує адекватного державного маркетингу. А з цим погано найкращі ініціативи так і лишаються ініціативами, бо на їх просування теж потрібні кошти й фахівці, які спілкувалися б і з бізнесом, і з освітянами, і з безробітними. Щоб мотивувати людей повертатися, треба заздалегідь їм пояснити, що саме держава зробить для них. У Польщі ціни на товари майже такі самі, як в Україні, а зарплата вп'ятеро вища. В Україні є потенціал збільшення зарплати в ті самі п'ять разів. Для цього держава має перебудувати регуляторну й фіскальну систему в такий спосіб, щоб бізнесу було цікаво сплачувати заробітну плату, а не витрачати гроші на підкуп чиновників і захист від податкових перевірок. Для цього слід змінити регуляторну політику, побудувати адекватну фіскальну політику й заморозити це на найближчі 20 років. Тоді люди повернуться, бо якщо можна добре заробляти вдома, то навіщо їхати на чужину? Президент Володимир Зеленський доручив підготувати рішення щодо тривалого мораторію на перевірки бізнесу, щоб убезпечити його від тиску. Чи буде це втілене і які наслідки матиме?  У президента є оперативний і ефективний механізм втілення в життя рішень РНБО через свої укази. Що заважає написати такий указ? Це можна вирішити за один день. Скільки втрачає держава, щоб перекрити негаразди від існування системи перевірок? Якщо ця система дає підвищення надходжень до бюджету на 50 відсот­ків жодних проблем. Якщо на пів відсотка її треба ліквідувати. В економіці все обраховується грошима. У нас уже був мораторій на перевірки бізнесу достатньо ефективний, але його швидко згорнули, бо чиновникам кортить заробити на бізнесі. Під час війни перевірки бізнесу мають бути лише на підприємствах ВПК, і тільки на тих, що виробляють продукцію, через експлуатацію якої на фронті виникли проблеми. Про інші перевірки можна забути. Десять тисяч вагонів кудись поділися Має бути чітка відповідь на запитання: те, що робить виконавча влада разом із законодавчою і судовою, підвищує спроможність країни до опору чи ні? Якщо підвищує, то є сенс робити це, якщо ні сенсу нема і фінансування треба припинити. Чи реально сподіватися на фінансову допомогу від США у світлі поведінки Дональда Трампа?  Ми не знаємо нічого про поведінку Трампа і про мотивацію його діяльності. Жодних контактів у Держ­депу й нашого посольства немає. Нова адміністрація не сприймає ані посла, ані посольство. Допомога це коли тобі щось дарують. Чому США мають нам щось дарувати? Допомога в державних відносинах це результат тієї чи тієї політики. Очевидно, що адміністрація Трампа продовжить курс на ізоляцію США від розв'язання світових проблем, окрім тих, що є ­стратегічними для Вашингтона, як-от вступ в ірансько-ізраїльську війну. Ізраїль і США зв'язані союзницькими відносинами. У нас союзницького договору зі Штатами немає, то про яку допомогу йдеться? Уряд вкотре змінює бюджет посеред року. Як і 2024-го, він знову поклався на оптимістичні сценарії, які не справдилися через позицію США. Про що це свідчить?  Перегляд бюджету нормальна практика, враховуючи рівень інфляції. А оптимістичні сценарії не справдилися через ідіотизм вітчизняного Мінфіну. У ньому немає фахівців з обрахунків. Якщо ти постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок. За європейськими стандартами, фахівець це той, хто присвятив певній роботі 5 тисяч годин поспіль. Якщо в уряду впродовж десятиліть планові прогнозні показники не збігаються з реальністю отже, в уряді є лише фахівці з помилок. Якщо Міністерство фінансів розраховує лише на американську допомогу це означає, що воно не вміє працювати. Це все одно, якби ви сьогодні почали розраховувати на те, що завтра виграєте мільйон у лотерею. Якщо цього не станеться, ви ж не обвинувачуватимете організаторів лотереї? Неможливо обраховувати бюджет, сподіваючись, що нам виділять гроші в подарунок. Бюджет не слід обраховувати, покладаючись на сподівання, це маячня. Якщо є домовленість про кредит або грант, її можна внести в розрахунок бюджету. В Мінфіні сподіваються, що в МЗС домовляться. Нічого не дивує в цій схемі? Не має одне міністерство сподіватися на те, що інше міністерство щось зробить. Є таке поняття крива Лаффера, що відображає залежність бюджетних доходів від податкових ставок. Якщо податки вищі від певного рівня, доходи бюджету починають падати, тому що бізнес або перестає працювати, або йде в тінь. В Україні підприємства, що є основними платниками податків, піти в тінь не можуть вони просто припиняють роботу. 26 червня Трамп підписав торговельну угоду з Китаєм і заявив про намір підписати аналогічну угоду з Індією. Водночас він розгортає торговельну війну з Канадою. Що означає така переорієнтація США із Заходу на Схід? Як вона вплине на світову економіку?  Трамп другий президентський термін поспіль виконує те, що пообіцяв 2016-го, намагається повернути до США виробництво й нормальний освітній процес. Для цього він розпочав реформи в середній школі, його адміністрація веде війну з університетами. Ми це спри­ймаємо як наступ на вищу освіту, але більшість американського суспільства сприймає це позитивно, бо не розуміє, чому держава витрачає мільярди доларів на кредитування навчання за спеціальностями, роботи за якими немає в сучасному світі. Щоб повернути виробництво у США, потрібно не лише створити там привабливі умови, а й відновити систему підготовки кваліфікованих кадрів. Китайці й індійці як конкуренти не потрібні Трампу, тому торговельні війни, а також уся його діяльність, спрямовані на те, щоб прибрати зі світового ринку Всесвітню організацію торгівлі як регулювальний орган. І це йому вдалося, коли 2018 року США фактично заблокували арбітражну діяльність ВТО. Якщо постійно помиляєшся, то ти фахівець із помилок Китай вийшов на перше місце з виробництва у світі. Він конкурує за виробництво не зі Штатами, а з Індією. У КНР досить висока заробітна плата й об'ємний внут­рішній ринок, але індійці перебирають виробництво все більшої кількості товарів. В Індії доволі високий рівень освіти й нижча зарплата. На цих економічних суперечностях між Делі й Пекіном намагається грати Трамп, щоб повернути виробництво у США. Можливо, він домовився з Китаєм про поділ європейського ринку. Суттєво зростає євро, що в перспективі може вбити європейську економіку її товари стають неконкурентними на світовому ринку, в Європу зайде більше товарів із Китаю та США. Це може вдарити і по Штатах, бо збіднілі європейці будуть неспроможні купувати ці товари. Чи ослабить ірансько-ізраїльська війна економіку та військову міць Росії?  Якщо ця війна триватиме й надалі, то так. Якщо нинішня пауза у воєнних діях зафіксується на тривалий час, то ні. Усі учасники війни Ізраїль, Іран і США оголосили про свою перемогу. Активні фази арабсько-­ізраїльських війн зазвичай довго не тривали. Якщо й тут активна фаза буде нетривала й почнеться підготовка до наступної війни, Іран витрачатиме більше ресурсів на роботу свого ВПК. І нам буде дещо легше через те, що зменшиться кількість шахедів, які прилітають до нас. Однак війна на виснаження створить більше проблем у російській економіці, ніж ірансько-ізраїльська війна. Як розвиватиметься економіка найближчі пів року? З якими показниками прийдемо до 2026-го?  Падіння української економіки триватиме. Не бачу жодних шансів, що ситуація зміниться. Світова економіка перебуватиме у стагнації, бо ніхто не розуміє, куди рухатися далі в найближчі роки. Усі намагатимуться робити запаси на майбутнє, золото дорожчатиме, енергоносії дешевшатимуть. Усі країни збільшуватимуть оборонні замовлення. Чи пожвавить це економіку важко сказати. Але Європа слідом за США почне думати про власну систему освіти для підготовки кваліфікованих інженерів, що вироблятимуть зброю. Також дорожчатиме продовольство, як це завжди відбувається в нестабільні історичні періоди.

Росія може атакувати країну Балтії, копіюючи операцію Збройних сил України на Курщині, каже Пйотр Кульпа, екссекретар польської делегації парламентської асамблеї НАТО, ексзаступник міністра економіки Польщі Як оцінюєте результати саміту НАТО 2425 червня в Гаазі та геополітичні умови на час його проведення?  Він відбувся на тлі суттєвих розбіжностей у підходах країн Альянсу, насамперед США, до глобальної безпеки. Найперше це стосується військової допомоги Україні. Друга ключова тема ставлення до Росії. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте доклав чимало зусиль, аби замаскувати цю тріщину в єдності, й звідси така "картинка єдності" обіцянка витрачати на оборону 5 відсотків своїх ВВП країнами членами Альянсу. Але слід розуміти: якщо якась держава спроможна витрачати 5 відсотків ВВП на оборонний сектор, то НАТО їй потрібне значно менше. Вона сама спроможна себе захистити. Ідеться, звісно, не про невеликі економіки. Такий рівень витрат автоматично означає й збільшення попиту на озброєння передусім американське. Дональд Трамп сказав: "Мені подобається, коли європейці купують нашу зброю". Водночас у Альянсі виникають фундаментальні питання безпеки. Якщо запитати жителів країн НАТО, кого вони вважають найбільшою загрозою, частина скаже: Росію. Але в Данії чи Канаді дехто може бачити загрозу у США. А як щодо України?  Сукупний ВВП країн членів НАТО перевищує 40 трильйонів доларів. Навіть 0,5 відсотка цієї суми це понад 200 мільярдів. Це вчетверо більше, ніж нинішній рівень зовнішньої допомоги Україні, що становить майже 50 мільярдів доларів. Але безпека Альянсу, точніше, європейських членів НАТО, тримається не лише на макроекономічних показниках. Значною мірою вона спирається на понад 120 бойових бригад Збройних сил України. Це стіна Європи. Для порівняння: на всьому континенті в європейських країнах НАТО сумарно налічується приблизно 200 бригад. Водночас змінюється природа війни. Ми входимо в епоху дроноцентричної війни, де безпілотники не лише розвідники, а головна ударна сила. Вони знищують техніку й піхоту, формують так звані кілзони простори смерті, де все, що рухається, підлягає знищенню. Входимо в епоху дроноцентричної війни Новітнє озброєння, зокрема дрони зі штучним інтелектом, здатне самостійно визначати і вражати ціль. Лінія фронту поступово трансформується з мобільного протистояння в мережу укріплених фортець, розділених мертвими просторами. Які наслідки це має для країн НАТО, особливо тих, що межують з Україною чи Росією?  Україна зупинила наступ. Фронт завмер. Це означає паузу, яка відкриває вікно для переоцінки обставин. Згадаймо, торік Україна провела операції на території Курщини. Тож не можна заперечити, що в умовах глухого кута Росія спробує діяти дзеркально, але вже не проти України, а щодо НАТО. У такій ситуації США, ймовірно, не підуть на прямий конфлікт, пославшись на фактор ядерного стримування та небезпеку глобальної війни. Аргументи знайдуться. І це стане моментом істини: або НАТО працює, або ні. Припустімо, що Росія захопила частину Латвії чи Литви. Що вона далі робитиме?  Спробує нав'язати переговори: мовляв, можемо відступити, але за умови виконання старих вимог. Серед них зміни на користь РФ, зокрема й коштом України. Це стане ударом по репутації НАТО. А як нині діють країни, що межують із Росією?  Вони не чекають, що хтось прийде на допомогу. Балтія, Фінляндія, Польща укріплюють оборону, будують лінії захисту незалежно від позиції США. Вони заявили про готовність вийти з Оттавської конвенції про заборону протипіхотних мін. Вони шукають будь-який інструмент для захисту, бо мають перед очима приклад України: Збройні сили здатні стримувати Росію, навіть з обмеженими ресурсами. Та головна помилка недооцінювання часу, необхідного для підготовки території до війни. Україна втратила частини Запорізької та Херсонської областей саме через непідготовленість там до оборони. Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу Крім того, за старою доктриною, в разі вторгнення ворога країни члени НАТО перегруповуються й згодом виганяють його з території. Але всі бачили Бучу й Ірпінь. Ідея "перегрупування" неприйнятна для Польщі, Фінляндії, країн Балтії. Тому вони вже сьогодні укріп­люють прикордонні території. Що показала зустріч Дональда Трампа й Володимира Зеленського?  Що є два різні Заходи. Трамп умовний Захід ситості, де комфорт важливіший за загрозу. Там жадібність переважає над страхом. І це проявляється в небажанні витрачати кошти на оборону не тільки України, а й загалом. Водночас США пропонують найкращу зброю, але вона й найдорожча. А Володимир Зеленський голос Заходу, який знає, що безпека потребує відданості. Це регіон Центральної, Північної та Східної Європи, де страх перед РФ сильніший за жадібність. І це породжує іншу філософію: купити не лише готове, а інвестувати у виробництво, розвиток, партнерство. Є приклади такого партнерства?  Подивіться на Данію. Вона не лише передає зброю, а фінансує виробництво дронів в Україні. І робить це в безпрецедентному масштабі на душу населення. Також Норвегія, Литва, Німеччина розуміють, що допомога Україні дає їм нові озброєння, підходи, армію. Україна може масштабувати свої розробки. Бо в інтелекті та креативності вона випереджає Росію, але програє у промисловому масштабі. І лише разом із партнерами Центральної, Північної та Східної Європи можна подолати це відставання. Інвестиції в оборону мають стати спільними. Яке ключове питання допомоги Україні?  Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу. Цинічна політика Трампа руйнує принцип колективної безпеки Альянсу. А це означає, що країни Балтії, Скандинавії, Польща, Румунія, Молдова, Україна а в майбутньому, можливо, й Білорусь мусять мати однаковий рівень безпеки. Інакше в майбутньому ми знову говоритимемо про "рух НАТО на схід" як про геополітичну помилку. Україна це колосальний воєнний досвід Що маєте на увазі?  Такий критичний підхід до розширення НАТО був наприкінці 1990-х на початку 2000 років. Тоді був зруйнований принцип однакового статусу безпеки в регіоні. Для країн Балтії одні гарантії, для України інші. Є думки, що це було як "запрошення до війни". Подолати цей дисбаланс можна тільки через повноцінне залучення України до Заходу і до НАТО, і до ЄС. Крім того, коли Польща, Литва, Україна опиняються в єдиному безпековому просторі, ми перестаємо бути "молодшим партнером", який щось випрошує в Парижа, Берліна чи Вашингтона. Натомість стаємо союзниками з рівними правами. Це нове прочитання ідеї Міжмор'я?  Я волію називати це Трансмор'ям. Бо йдеться тут не просто про культурні чи політичні цінності, а про спільні ризики та рівень безпеки. Це альянс, де потенційно присутні Скандинавські країни, Велика Британія, Канада, Україна, Молдова, Румунія. Його перевага у відсутності гегемона. Тут не може бути Трампа чи США як єдиного центру тяжіння. Так, Норвегія найбагатша, але саме тому вона може інвестувати у відновлення інфраструктури на просторі старого шляху "із варяг у греки" з'єднання Чорного та Балтійського морів. Польща та країни Балтії це економіки, що зростають. Україна це колосальний воєнний досвід. Неформальним лідером може бути Велика Британія завдяки історичному управлінському досвіду. І цей майбутній союз безпеки може стати реалістичною альтернативою тому, на що поступово перетворюються НАТО і США. Бо сьогодні Білий дім у своїй політичній свідомості бачить РФ як партнера вони мислять імперськими категоріями, часто спираються на романтику минулого. Мовляв, російська піхота допомогла перемогти Наполеона й Гітлера. Чи можна сказати, що саміт НАТО відбувався на тлі "перемоги" Трампа над Іраном після ізраїльсько-­іранського ракетного обміну?  Відверто, Ізраїль це той, хто розгромив Іран. Тегеран втратив контроль над власним повітряним простором. Але головне що буде далі? Чи постачатиме Москва їм зброю? Сьогодні цього не видно, але все можливо. Може, Тегеран уже зрозумів, що у критичний момент Кремль його не підтримав. Але й наземна операція проти Ірану видається нереалістичною немає достатньої кількості військ для встановлення контролю над такою країною. Іран має ще одного партнера й покупця нафти Китай. Пекін гратиме свою гру чи показово триматиметься осторонь?  Китай сьогодні ключовий гравець. Фактично жодна велика подія не відбувається без його мовчазної згоди. Від відносин між Пекіном і Білим домом залежить не лише глобальна ситуація, а й перебіг російсько-­української війни. Сучасна форма глобалізації приносила КНР очевидні дивіденди. Тепер США намагаються її переформатувати під власні інтереси і Китай на це реагує. Його стратегія залишатися осторонь конфліктів, не втручатися напряму, зосереджуватися на економіці. Але чи вигідно Пекіну, щоб США були втягнуті в низку локальних конфліктів і не могли зосередитися на самому Китаї? Цілком. НАТО має гарантувати безпеку своїх членів, але фактично його функції виконує Україна Ще одне: Китай єдина країна, яка потенційно може зупинити російську агресію проти України. Але не зупиняє. Чому? Бо агресія Росії сьогодні створює напруженість між США та Європою. І Китаю це вигідно. Водночас у Пекіні розуміють, що пряма атака РФ на ЄС змусить Європу схилитися до Трампа і тоді санкції проти Китаю можуть бути спільні від США та ЄС. А це для Пекіна неприпустимо. Вони вже мали досвід санкційної війни із США з 2018 року й добре розуміють ціну геоекономіки. Пекін грає в довгу. Тому нині ключові світові події розгортаються не лише на полі бою, а й за столом китайсько-американських переговорів. Що ж до Росії на чому вона тримається сьогодні?  На нафті. Якби війна на Близькому Сході тривала, це підтримувало б ціни, а отже дало б Кремлю змогу фінансувати війну далі. Однак активний обмін ударами закінчився і її ціна знову знизилася. Водночас США дали дозвіл КНР на імпорт іранської нафти і це, на мій погляд, частина результату переговорів Вашингтона з китайцями. Також слід розуміти, що доступ КНР до ресурсів Близького Сходу дає Пекіну змогу диктувати умови Кремлю. Китай не зацікавлений у нових газогонах із РФ, він може фактично заблокувати ці проєкти або змусити Кремль продавати на китайських умовах. Повернімося до України: Єврокомісія пропонує старт переговорів про вступ України в Євросоюз, але на саміті ЄС 26 червня не ухвалили заяви про підтримку України. Чи можливий вступ України до ЄС без членства в НАТО?  Скажу так: системи безпеки, покликані гарантувати порядок у світі, сьогодні працюють із серйозними збоями. Погляньмо на ООН, Росія й досі має право вето, що дісталося їй у спадок від СРСР. Організація не виконує базових функцій. Друге: безпека це базова потреба людини, а отже, й держави. І всі інституції мають відповідати цій потребі. НАТО сьогодні структура, покликана гарантувати безпеку своїх членів. Але фактично її функції виконує Україна. Із Євросоюзом аналогічна ситуація він уже без Британії, а це важливий компонент європейської ваги. Усі ці інституції мають пройти трансформацію. Вони повинні повернути собі роль справжніх центрів безпеки. Чи може Україна вступити до ЄС без членства в НАТО? Історія країн Центрально-Східної Європи показує: спочатку НАТО, потім Євросоюз. Бо безпека первинна. Спершу захист, потім економіка, інтеграція, промисловість. ЄС і задумувався як союз безпеки. Хоч про це часто забувають. А сьогодні ми якраз живемо в період глибокої трансформації у поглядах, структурі, підходах до безпеки. Які нині існують підходи до безпеки в Європі?  Є принаймні три великі концепції. Перша франко-британська. Вона базується на тому, що Франція й Велика Британія володіють ядерною зброєю. І тому мають отримати особливі права в європейському ­безпековому просторі. Це погляд, який апелює до особ­ливого статусу й історичної ваги. Друга концепція німецька. Її просуває, зокрема, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона передбачає мобілізацію 500 мільярдів євро на оборонну промисловість ЄС, централізацію виробництва озброєння під координацією Брюсселя. Тут Німеччина використовує важелі ЄС та власну економічну потугу й бере на себе роль гаранта безпеки для всієї Європи. Третя концепція Центральної та Східної Європи. Це Польща, Україна, країни Балтії, Скандинавія. Яка не виключає й участі Німеччини та Британії. Їхній принцип простий: не лише спільні цінності, а і спільні ризики й, відповідно, спільна відповідальність за оборону. І яка з цих моделей видається найбільш ефективною, з огляду на нинішню ситуацію?  Історично перша модель франко-британська вже демонструвала слабкість. Вона не заперечує кулуарних домовленостей із Росією, як із "членом ядерного клубу". Німецька концепція ще небезпечніша. Адже історія показує, що Берлін неодноразово шукав компромісів із Москвою за рахунок інших країн тих, що розташовані між ними. Не забуваймо, саме Берлін десятиліттями фінансував Москву, бо купував газ і нафту. Ці кошти дали РФ змогу озброїтися, накопичити резерви у валюті й золоті. А сьогодні їх використовують проти України. Водночас Німеччина роззброювалася й навіть просила США вивести війська. Інша річ, що сьогодні вже про це забувають, а в черевики Меркель намагається стрибнути Трамп. А от третя група країн, які виступають за неподільність безпеки в Європі, виходить з іншої логіки. Усі повинні розвивати свої армії, допомагати партнерам, брати відповідальність. Тільки так можна досягнути стійкого миру. Скидається на те, ніби історичні розбіжності й далі визначають сучасну політику?  Саме так. Історичні відмінності між Сходом і Заходом Європи сягають часів відкриття Америки. Відтоді Західна Європа розвивалася в напрямі капіталізму, особистої свободи, прав людини. Східна ж залишалася в системі авторитаризму, кріпацтва. Економічна модель базувалася на експорті сировини зерна та людей як робочої сили. Ці ментальні й політичні розриви все ще з нами. Принцип простий спільна відповідальність за оборону Третя концепція, про яку ми говорили, це спроба зламати цю нерівність, дати регіону нову роль. Але навіть тут виникають бар'єри. Наприклад, перед своїм відходом адміністрація Байдена запровадила обмеження, які фактично забороняють продаж сучасних чипів Україні, Польщі та країнам Балтії. Тобто нас технологічно прирікають залишатися в "другому ешелоні". І цю реальність треба змінювати. То в нас уже три Європи, як писав колись угорський історик Ено Сюч?  Якщо йдеться про безпеку й загрози від РФ, то їх більше. Ще є Італія їй усе це справді менш цікаво. Вона не спри­ймає безпеку як щось першочергове. Є країни Західної Європи, де переважає небажання витрачати кошти на оборону. А є Центрально-Східна Європа, де домінує страх перед Росією. Маємо справу з різними зонами ризику. Цей поділ глибший, ніж просто геополітичні вектори. Це різні уявлення про те, що важливо, а що ні. Ви згадали Центральну Європу як єдність. Але, наприклад, Словаччина чи Угорщина не вписуються в цей страх перед Росією.  Бо їх наглухо прикриває Україна. І є географічний чинник: російське вторг­нення до них без захоплення України малоймовірне. До того ж ці країни мають особливий менталітет це нації, які пережили історичні поразки у ХХ столітті. Це породжує загальну настороженість щодо ідеї оборони й участі в колективній безпеці. Тож справедливо говорити, що Європа сьогодні це п'ять різних Європ. І вони бачать безпекове майбутнє кожна по-своєму.

У маленькому селі на Чернігівщині дошка оголошень давно перетворилася на стіну пам'яті. Тут немає афіш чи реклами тільки фотографії хлопців, які не повернулися. Батьки приносять сюди свіжі ламіновані портрети, приколюють їх канцелярськими кнопками й час від часу замінюють, коли ті вицвітають від сонця. Ніякого граніту, офіційних промов чи фанфар. Лише люди, які пам'ятають тих, кого забрала війна Ми звикли говорити про пам'ять гучно: великі монументи, промови на річниці, державні укази. Але справжня культура пам'яті народжується не на парадних площах. Вона народжується на подвір'ях, у шкільних музеях і старих альбомах, де хтось старанно підписує: "Наш Сашко. Пішов у перші дні війни. Так і не знайшли…" Там, де війна завжди ближча до порогу, ніж до екрана телевізора, люди не чекають сценаріїв чи фінансування. Вони самі стають літописцями. Ця тиха пам'ять не гірша й не краща за великі офіційні меморіали. Вона просто інша. І часто міцніша, бо народжується з болю, а не за розпорядженням згори. А ще саме ця "низова" пам'ять уже тепер формує хроніку, яка залишиться після нас. Тож маємо цінувати ці живі сторінки маленьких міст. Ці саморобні пам'ятні знаки, що з'явились і з'являються сьогодні в багатьох містечках і селах. На Харківщині, де російська армія лишила братські могили прямо у дворах багатоповерхівок, мешканці встановлювали дерев'яні хрести ще до офіційних ексгумацій. В Ізюмі чи Куп'янську люди записували імена похованих на дощечках, не бажаючи, щоб їхні сусіди зникли у статистиці. У школах Київщини Ірпінь, Буча, Гостомель з'явилися куточки пам'яті. Хтось з учителів історії збирає уламки, фотографії, листи з фронту. Діти носять фото старших братів і батьків, які загинули. Ці куточки не музейні експонати, а жива розмова про те, що сталося тут і тепер. А ще є сторінки пам'яті у фейсбуку, спільноти, де публікують історії про вбитих і зниклих. Такі групи є в багатьох селах Херсонщини й Запоріжжя. Поки там бракує грошей на пам'ятники, люди тримають цю пам'ять онлайн щоб не загубилася. Навіщо це нам усім? Адже, здавалося б, дрібниці: кілька фотографій, старий стенд у школі, дописи у соц­мережах. Але саме вони формують запас людяності. Це, зокрема, пам'ять, яка не дасть нікому змоги переписати історію. Бо там, де місцеві знають своїх героїв у обличчя, важче буде продати чужі міфи: "А він сам винен", "А їх ніхто не кликав". Бо люди пам'ятають. Бо є хтось, хто запалює свічку, оновлює дощечку, веде гугл-таблицю поховань як це було в Маріуполі, коли під обстрілами волонтери фіксували ім'я кожного загиблого у дворах. Пізніше ці списки стануть доказами для міжнародних судів. Громадські ініціативи типу "Жовтої стрічки" збирають свідчення про зниклих на окупованих територіях часто це єдине джерело інформації про долю людей. Як нам цього не втратити? Відомо, що пам'ять без догляду як старе дерево без коріння: трісне й упаде. Якщо не допомагати цим тихим літописцям учителям, бібліотекарям, сусідам, усе, що вони фіксують, може загубитися. Часто ці ініціативи тримаються на одній людині, її телефоні чи старому зошиті. І якщо ця людина виїде чи зникне, разом із нею піде цілий пласт правди. Тож нам потрібні не лише великі меморіали у столиці, потрібні ось ці маленькі осередки пам'яті в кожному селі. Потрібно підтримати цих людей, які вміють зберігати імена, історії, уламки. Підтримати книжками, архівами, грантами. Створювати архіви разом із громадами онлайн і офлайн. Але найперше просто не забувати, що ця "низова" пам'ять існує і живе. Журналісти, письменники, блогери усі ми, чиє слово має вплив, маємо поширювати ці історії. Бо навіть найтихіша історія одного подвір'я іноді промовляє гучніше за сотню офіційних гасел. Одного дня ми обов'язково збудуємо великі меморіали. Відкриємо величні музеї, напишемо книги та знімемо фільми. Але справжня пам'ять завжди починається з людей, які не дозволили стерти сліди. Бо "великі" пам'ятники важливі, але "малі" історії на місцях це те, чого ніколи не зітре жоден окупант. Тож поки є пам'ять на місцях, у нас є шанс залишитися живими й чесними.

Мікроменеджмент Зеленського й технічне лідерство з фронту шлях до прориву Президент України Володимир Зеленський у зверненні чітко окреслив нову загрозу: Росія активно інвестує в безпілотну складову війни та планує суттєво збільшити кількість дронів для ударів по українській території. Це не просто технологічне оновлення це стратегічна ставка на війну майбутнього, в якій безпілотники відіграють ключову роль. Як цьому протидіяти? Перше, що спадає на думку і що справді може працювати, це дрони-перехоплювачі. Але для цього недостатньо просто мати техніку. Потрібно створювати спеціалізовані підрозділи, готувати мобільні групи. У нас немає культури підготовки до таких завдань. А вона вимагає системної роботи тренувань, використання приманок, моделювання реальних ситуацій. Мені невідомо про державні закупівлі відповідних імітаторів чи про будь-які програми тренування мобільних груп. Раніше була ставка на виїзні мобільні групи, але як саме вони мали навчитися влучати в "шахеди" це питання залишалося без відповіді. І нині ситуація не змінилася. Підхід той самий: потрібні перехоплювачі, але їх немає. І за моїми спостереженнями, держава в цьому участі не бере вона просто чекає. Хоча знайти людей для таких підрозділів не проблема. Це відносно безпечна робота, не на лінії фронту. Оператор дрона-перехоплювача не перебуває під прямим вогнем. Звісно, потрібні й самі дрони-­перехоплювачі. Нібито вже є розуміння, якими вони мають бути: яка швидкість, тривалість польоту, вага бойової частини. Ці параметри вже більш-менш сформовані як консенсусне бачення. Це результат ініціативи людей, які мають реальний бойовий досвід полювання на "шахеди". Вони самі створюють прототипи. А держава очікує, що приватний сектор самостійно народить потрібні рішення. Ми кардинально відрізняємося від Росії. Бо російський тил це державна машина, яка бере участь у війні. Вони створили масштабне виробництво, постійно модернізують "шахеди", випускають нові покоління. У них працює повноцінний виробничий цикл, як і має діяти держава в умовах війни. А в нас цього немає. І я не бачу, щоб щось подібне з'являлося. Що ж потрібно? Ми вже в тій точці, коли ситуацію можна вирішити лише мікроменеджментом на рівні президента. Зеленський має ініціювати пілотний проєкт: як держава може брати участь у розв'язанні конкретного військового завдання через створення технічних рішень. У випадку протидії дроновому терору це може бути робоча група при Офісі президента. До неї мають увійти представники Мінфіну та Кабміну ті, хто керує бюджетом, Мінстратегпрому як розпорядника оборонних активів, Міноборони, Генштабу, а також ті, хто реально полює на "шахеди". Саме в такому форматі можна формувати необхідні рішення, які президент оформлював би в чіткі вказівки. Це вкрай потрібно вже три з половиною роки. Нині найкращий момент, щоб нарешті розпочати. Можливо, якщо все буде успішно, цей досвід варто буде покласти в основу так званої технологічної Ставки структури, яка під керівни­цтвом президента або Андрія Єрмака координувала б розвиток технологічних рішень для фронту. Така Ставка могла б займатися не лише дронами-перехоплювачами, а й шир­шим спектром технічних викликів. Чому цього досі не зроблено? Важко сказати. Чи можуть допомогти партнери? Так, але лише за умови, що ми самі чітко сформулюємо, що нам потрібно. А з цим проблема. Наші чиновники часто живуть у напівмирному світі, де не відчувається терміновості війни. Вони не здатні сформулювати предметні потреби, конкретні технічні вимоги, не кажучи вже про системні запити. Я переконаний, що Україні разом із партнерами варто створити інноваційний фонд, який не лише роздавав би гранти, а збирав би виробників, формував технічне завдання, координував масштабування. Ми зі свого боку дали б чіткі умови, що саме нам потрібно. Але сьогодні в Україні немає людини з таким баченням. На місці Зеленського я шукав би таку людину. Це може бути умовний Михайло Федоров, хоча він тепер, схоже, відійшов у тінь через політичні розклади. Можливо, Катерина Черногоренко вона як менеджер здатна показати результат. Можливо, хтось із команди Єрмака. Головне щоб це була людина з управлінським бекграундом, якій можна та варто допомогти провести необхідні закони, організувати виробництво, зняти бар'єри. І тоді це запрацює. Якщо ж ні ми й далі відставатимемо від Росії. До речі, європейці в цій сфері нас уже випереджають. У плані розробок вони рухаються вперед, ніби це їм доводиться боротися з "шахедами". Ми часом хизуємося, що в нас розвинений сектор дронів. Але без провідної ролі держави цей сектор працює, м'яко кажучи, не на повну силу. Будьмо чесні хоча б перед собою: в нас є проблема зі швидкістю реакції. І корінь цієї проблеми в неефективному державному менеджменті. Держава зосередила у своїх руках повноваження й колосальні фінансові ресурси, але не здатна їх ефективно використати. Без цих повноважень і ресурсів іншим гравцям важко щось зробити, важко навіть легалізувати новий зразок озброєння. Так, іноді щось неофіційно потрапляє у війська, але офіційно пройти всі етапи майже неможливо. Бар'єри всюди фінансові, часові, бюрократичні. І більшість державних чиновників працює в режимі мирного часу. Як створювати прототипи БПЛА, якщо держава сама не розуміє, що їй потрібно? А не розуміє вона тому, що вертикаль управління некомпетентна. Вертикаль управління некомпетентна Згадайте вислів про "весільні дрони", який боляче вдарив по репутації тодішнього міністра оборони Олексія Резнікова. Але Резніков не дурна людина. Найімовірніше, це йому сказали генерали. І ці генерали досі обіймають свої посади. Саме ці некомпетентні люди роками формували політику і продовжують це робити. Тому держава не здатна сформулювати, що їй потрібно. І тому все впирається у відносини з виробниками: "ви щось зробіть", але що саме незрозуміло. І це лише одна з великих проблем. І ми не вирішимо її без мікроменеджменту з боку Зеленського та Єрмака. Вони мають особисто зануритися в це питання. Можна створити інституцію, яка згодом працюватиме в автоматичному режимі як і мають працювати державні інституції. Але спочатку потрібно, щоб вони самі розклали ці процеси, оптимізували їх, створили модель. Де брати людей? З фронту. Саме там народжуються технічні лідери. Не чиновники створюють дрони-­перехоплювачі. А молоді командири, які беруть на себе відповідальність, санкціонують неофіційні розробки, випробування, перші партії. Дякувати Богові, у бригад є певний фінансовий ресурс, який можна витрачати на свої потреби. Є приклади 93 бригада, 3 штурмова. Там є технічні лідери. Їх треба підтримувати, давати більше автономії, доступу до державних ресурсів. Це найефективніший режим: повоював, передав виробнику, що треба змінити, отримав оновлену версію. Це постійна модернізація. А тилові чиновники мають слухати й допомагати. Передплатити журнал "Країна"

Навантаження шкільного психолога сімсот дітей плюс батьки й викладацький склад, каже Ірина ГУБЕЛАДЗЕ, заступник директора Інституту соціальної та політичної психології Україна вступає в четвертий рік війни. Торік 87 відсотків громадян потрапляли щонайменше в одну стресову ситуацію, за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології. Чи можна виробити імунітет до стресів?  Певна адаптація, безумовно, відбувається. З одного боку, в людей виробляється стійкість, із другого є виснаження фізичне та психоемоційне. Це позначається на психічному стані. Нині українців, швидше, тривожать не так вибухи, не сам факт небезпеки, а психоемоційна втома та пов'язані з нею некон­трольовані сплески гніву й агресії, які дещо зміщують фокус уваги. На початку війни ми пережили стрес, але був і спалах ентузіазму й активності. Що змінилося тепер, коли війна стала буденністю?  Порівняння з 2022 роком не про "хорошу" чи "правильну" реакцію. Тоді люди були у стані мобілізації, очікували, що от ми трошки активізуємося, натиснемо і все буде добре, війна закінчиться. Основний фокус був на нерозумінні тієї безпекової ситуації. Причиною цього став страх. На емоційний стан безпосередньо впливала небезпека, пов'язана з війною. Нині ми адаптувалися до цих небезпек і загроз. Кожен знайшов собі місце в суспільстві що він може робити для фронту чи не може. Але є інші подразники для психічного здоров'я напруженість, виснаження та конфлікти всередині суспільства, які так само виснажують і створюють нове відчуття загрози й небезпеки. І треба розуміти, що з цим робити. Але конфлікти в суспільстві були й до повномасштабної війни.  Війна їх загострила. Нині ми емоційно реагуємо на будь-які мінімальні конфлікти з близькими людьми, друзями, колегами. Те, на що раніше не звернули б уваги, тепер викликає роздратування. У психології є поняття "вікно толерантності", це певні межі, в яких ми можемо реагувати на ситуацію. Коли ми виснажені, "вікно" звужується і ті самі події виводять нас за межі, ми не стримуємося, не можемо промовчати, відреагувати спокійніше. І це посилює конфліктність усередині суспільства. Чи можемо ще раз пережити сплеск активності й ентузіазму?  Так, має бути нова, ще потужніша подія, щоб люди ще раз вийшли на це коло. Після ковіду нам здавалося, що вже нічого важчого не може бути. Але почалася повномасштабна війна. Тому умова, за якої суспільство знову переживе спалах активності, це має бути щось потужне та із зовсім іншої сфери. До речі, потужні добрі події теж можуть стати підставою для цього. Гнів на співгромадян це деструктивно і для людини, і для суспільства Які реакції домінують нині в суспільстві?  Відчай і зневіра поєднуються з гнівом. Також суспільство намагається триматися на оптимізмі й вірі, не дуже яскравих порівняно з їх проявами 2022 року. Загальний настрій суспільства апатія, зневіра і злість. Але гнів часто є рушієм активності.  Так, але питання в тому, на кого й куди спрямовано цей гнів і як людина дає собі раду з цим. Якщо його спрямовано на ворога Росію і це спонукає людину до активних дій, тоді це конструктивно. Якщо гнів спрямовано в бік співгромадян чи близьких людей, то це деструктивно і для людини, і для суспільства. Кого нині більше пасивних людей чи активних?  Як це заміряти? Чи є абсолютно пасивні люди? Напевно є, але їх не більшість. Мабуть, у кожного з нас трапляються періоди, коли ми виснажуємось і вимикаємося. Це теж пасивність, але тимчасова. Це нормальний стан, особливо якщо людина, перепочивши, далі біжить свій марафон. Як змінилися підходи до психічного здоров'я в умовах війни?  Насамперед змінилося ставлення людей до цього питання. До повномасштабного вторгнення це вважали сильно стигматизованою сферою не було заведено говорити про власні переживання та психоемоційні стани. Війна наче легалізувала звернення щодо проблем із психічним здоров'ям. Ми зрозуміли чи, швидше, "публічно визнали": це нормально, якщо ти почуваєшся не окей. Усе більше людей звертається по фахову ­допомогу, шукає і дає собі чесну відповідь, що їм ця допомога потрібна. Водночас маємо в цій сфері певні виклики щодо надавачів послуг. На жаль, у цій сфері є чимало дилетантів, які умовно стали фахівцями з психічного здоров'я після тримісячних курсів чи дводенного марафону або вирішили, що можуть уважно слухати людину й цього достатньо. Вислухати людину це добре й важливо, але це не про фахову психологічну допомогу. Відповідно, загострилися виклики, пов'язані з наданням цих послуг, із сертифікацією фахівців, з інституційним оформленням. Донедавна в нас не було навіть законодавчого поля, що регламентувало б діяльність у сфері психічного здоров'я. В Європі, США в цій сфері все чітко регламентовано, високий рівень вимог до фахівців і обов'язкова сертифікація. Ми тільки рухаємося в цей бік. Яка роль психологів у цій війні? Хто найбільше потребує їхньої допомоги військові чи цивільні? Дорослі, діти чи літні люди?  Підхід психологів такий: до них може звернутися будь-хто з будь-яким рівнем проблеми. Якщо людина відчуває, що їй потрібна допомога, ми таку допомогу маємо надати. Немає більших чи менших проблем. Як показують дослідження, найбільше ознак посттравматичного стресового розладу та схильності до депресії у військових і ветеранів. Однак це не означає, що всі вони мають чи матимуть ПТСР. Насамперед говоримо про тих, хто повернувся додому чи вийшов на реабілітацію. Про психо­емоційний стан тих, хто наразі на передовій, говорити складно. У них можуть бути тривожні розлади, але вони в мобілізованому стані, що не дає змоги розслабитись і думати про своє психічне здоров'я. А от ті, хто повертається або йде на реабілітацію, якраз потрапляють у цю першу категорію. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення Друга категорія біженці. Вони перебувають у безпечному місці, але ситуація невизначеності та зруйнованості старого життя викликає сильні переживання й можливі психоемоційні розлади. Третя категорія діти. Вони не ізольовані від інформаційного простору, батьки не завжди можуть пояснити, що відбувається. Діти значною мірою залежать від рішень і реакцій батьків. У силу ще незначного життєвого досвіду в них може не вистачати своїх відпрацьованих стратегій реагування на небезпечні ситуації і стрес, вони реагують так, як реагують дорослі. Через це діти вразливіші, хоча їхня психіка гнучкіша і стійкіша. Водночас вони успішніше опрацьовують травматичний досвід, якщо вчасно звернутися до фахівця. Легше переключаються, в них добре працюють уява і фантазія. Військові ж часто не бажають звертатися до психологів. Мають на це право, але ми не можемо допомогти тому, хто до нас не звертається, і це може мати сумні наслідки. Як загалом змінилося ставлення до психологів в Україні останніми роками?  Ще зовсім недавно значна частина людей вважала, що коли ти звертаєшся до психолога, то ти психічно хворий. Багато хто не розумів різниці між психологом, психотерапевтом і психіатром. Із початком повномасштабної війни це питання унормувалося: вже не соромно йти до психолога. Нове покоління діти, підлітки вважає послуги психолога нормою. За останні три роки на них значно зріс попит і люди активніше звертаються по допомогу. Хто найперше має турбуватися про ментальне здоров'я дітей?  Найперші контактні особи батьки. Але далеко не всі батьки можуть дати раду власним емоціям і потурбуватися про себе. Тож від розмов із ними може бути ще гірше. Звісно, проговорювати ту чи ту ситуацію мають батьки насамперед, але якщо вони відчувають, що не можуть зарадити дитині, краще звернутися до фахівця. Не треба перекладати цю проблему на школу, із цим має працювати не шкільний психолог, в якого навантаження понад 700 дітей плюс батьки й педагогічний колектив. Він може виконувати якісь нормативні заміри, але точно не зможе в індивідуальній роботі опрацьовувати переживання кожної дитини. Було багато дискусій про те, що треба підвищувати психологічну компетентність учителів. Однак це не означає, що вчителі мають стати психологами для дітей. Вони можуть розпізнати якісь тривожні сигнали, надати першу психологічну допомогу й далі спрямувати до фахівця. Зрештою, в наш час кожна доросла людина й навіть підліток має оволодіти навичками першої психологічної допомоги. Хвиля агресії та ненависті серед підлітків, що недавно збурила суспільство, це також наслідок війни?  Підлітки загалом вирізняються сильною агресією. Недарма є багато програм із протидії булінгу, але вони не мають системного ефекту. Чи вплинула війна на загальний рівень агресії? Так, вплинула, зокрема й на підлітків. Але не лише війна в тому винна. Є система виховання в сім'ї, необмежений доступ до різних інформаційних ресурсів. Жорстокість, що записується на відео й поширюється, це різновид задоволення. Коли стає багато жорстокого контенту й узагалі жорстокості, в нашому сприйнятті розмивається межа, за якою насильницька поведінка має зупинятися. Як показує статистика, сім'ї дітей-агресорів часто є неблагополучними навіть не у фінансовому плані, а через відсутність емоційного контакту між батьками й дітьми. Любов там проявляється через фінансове забезпечення, а не спільно проведений час. Демонстративна агресивна поведінка часто пов'язана з тим, що діти прагнуть привернути увагу, щоб їх побачили, прийняли й визнали. Не визнають удома тоді визнають у поганій компанії. Там вони задовольняють потребу, яку не змогли задовольнити в нормальному оточенні. Як швидко військові, які повертаються з фронту, зможуть адаптуватися до мирного життя? Які є методи боротьби з посттравматичним синдромом?  Щоб була можливість діагностувати посттравматичний стресовий розлад, має пройти певний час після виходу з травму­вальної ситуації. Щонайменше три місяці, хоча ознаки ПТСР можуть проявитися навіть за кілька років. Тут є багато факторів індивідуальна стійкість, соціальна підтримка, яка може бути чи не бути вдома. Наприклад, якщо повертаєшся в сім'ю, яка тебе чекає і любить, це підтримує. Коли ж сім'я до тебе збайдужіла, це ускладнює ситуацію. Велике значення мають настрої та підтримка як на рівні сім'ї, робочого місця, громади, так і на рівні суспільства в цілому. Також грає роль те, чи звертається військовий по фахову допомогу, чи сам намагається все вирішити і якось прожити, на жаль, не завжди в конструктивний спосіб. Наприклад, вживання алкоголю чи інших речовин може давати миттєве полегшення, ілюзію, що все вирішено, а насправді це лише ускладнює ситуацію. Чи принесе завершення війни психологічне полегшення?  Багато залежить від того, чим вона закінчиться. Зупинка бойових дій не означає завершення інформаційної війни. Маємо великий ризик вийти у внутрішньодержавне протистояння і громадянську війну, якщо не навчимося чути одне одного й об'єднуватися навколо спільного ворога. Оці не спрямовані на ворога агресія і злість у суспільстві нікуди не зникнуть. Є питання: чи ми дамо їм раду, чи сваритимемося всередині країни. Уявімо цілком реалістичний сценарій, коли зупиняється війна й у країні відбуваються політичні вибори. Це завжди потужне й емоційно навантажене проти­стояння. Вибори треба проводити, але як це зробити з нижчим градусом емоційного навантаження, щоб люди спокійно пережили цей етап, я не знаю. Після війни невід­реагована агресія шукатиме виходу. Треба думати, що можемо запропонувати для її виходу. Можливо, волонтерський рух? Він буде потрібен і після війни.  Безумовно. Відновлення країни тривалий процес. Будь-яка активність є конструктивним способом боротьби з негативними емоціями страхом, відчаєм, агресією. На жаль, не всі виявляють таку активність, дехто вдається до негативних форм поведінки, що лише поглиблює проблему. Яка роль медійного контенту в загальній травматизації?  Ми нині проводимо дослідження, наскільки медіаконтент є травмувальним, що можна й не можна показувати людям. Дехто відповідально ставиться до того, що переглядає, дехто спеціально підсідає на жорстокий контент катування, вбивства. Це ненормально, бо розмивається межа чутливості й розуміння, де межа жорстокості. Ми вже маємо наслідки, коли людина не відчуває, що цей рівень жорстокості щодо інших неприпустимий. Коли стається чергова трагедія і виникає великий інформаційний сплеск, весь простір наповнений однаковою інформацією фото, відео і це ви­снажує. Бо психіка працює таким чином, що навіть у спостерігача виникають сильні емоційні й фізіологічні реакції, подібні до реакцій учасників події. Менш інтенсивні, але механізм реагування той самий. Уявіть, що їсте лимон, і організм одразу відреагує: з'явиться присмак кислого в роті, виділиться слина. Так само під час перегляду ми співпереживаємо постраждалим і мимоволі конструюємо в уяві образ: а якби я чи мої близькі опинилися в аналогічній ситуації? І тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу. Це називається травма свідка, і вона також виснажує. Тіло реагує на побачене, як на реальну загрозу Один з інструментів інформаційної війни коли для української аудиторії спеціально викладають жорстокі відео, щоб морально дестабілізувати. Звісно, на війні відбуваються страшні речі, але коли вони доступні широкому загалу, це сильно вимотує всіх. Водночас соцмережі дають простір для колективного реагування коли всі відгукуються на якусь подію, то наче співпереживають з її учасниками. Але в нас іще зовсім складно з етикою поведінки в соцмережах, зокрема щодо поширення чутливого контенту. Коли активно поширюють відео катувань, розстрілів чи прильотів, ніхто не думає про близьких тих людей, які постраждали, про їхній біль. З травня 2022 року в Україні діє програма ментального здоров'я "Ти як?", започаткована Оленою Зеленською. Як оцінюєте цю ініціативу? Які результати її діяльності за ці три роки?  Ця ініціатива зіграла позитивну інформаційну роль для популяризації та нормалізації питання звернення по психологічну допомогу. В її рамках розроблено й поширено прості психологічні техніки, що можуть допомогти ефективніше реагувати на стрес. Щодо змістової частини то це рамкова програма, яку наповнюють практичними речами інші громадські організації й ініціативи. Інформаційні кампанії, тренінги, розроблення методичних посібників відбуваються під егідою цієї програми. Завдяки їй люди сприймають як норму звернення до психолога. Це важливо коли люди приходять у групу підтримки, вони слухають інших і потім говорять: "Мені стало легше, бо я зрозумів/ла, що не лише в мене є проблеми". Це відчуття дає полегшення. 15 січня 2025 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про систему охорони психічного здоров'я в Україні". Ваша думка про цей закон?  Знаю людей, які безпосередньо розробляли цей закон. Я брала участь в обговоренні його дискусійних моментів. Не можна сказати, що він досконалий, але його ухвалення суттєвий крок до легалізації надання психологічних і психотерапевтичних послуг. Закон не розв'язує всіх питань, але робить важливі кроки у визнанні фаховості надавачів послуг у сфері психічного здоров'я. Лишилося чимало спірних питань щодо визнання дипломів, кваліфікацій, організації надання послуг тощо. Бо завдяки популяризації психології надання психологічних послуг часто сприймають як щось популярно-розважальне, а не як науку, яка вивчає (до того ж доволі точно) і впливає на одну з найтонших і найчутливіших матерій психіку людини. Українська система психічного здоров'я відстає від західної?  Не можна сказати, що наша система психологічних послуг відстає. Маємо проблемну зону представленість на ринку людей без фахової спеціалізації. Це мінус. Але наші фахівці набагато кваліфікованіші, особливо у сфері психотравм, ПТСР. За 10 років ми накопичили великий досвід. Якщо ­2014-го з інших країн приїздили фахівці навчати наших психологів, то тепер ми все знаємо набагато краще за них. І це визнають і декларують самі іноземні колеги. Досвід, напрацьований нашими фахівцями, унікальний і конкурентний. Головне відділити фахівців від нефахівців, щоб останні не бралися за терапію чи роботу з травмами. Після війни матимемо накопичені злість, гнів, розпач, і їх треба буде кудись вивантажувати. Куди дівати цей негатив, щоб він нікому не зашкодив?  Реагування в дітей і дорослих однакове негативну енергію виводити треба через тіло. Тому потрібні фізичні навантаження, починаючи від спорту, пробіжок, прогулянок, генерального прибирання, танців будь-чого, що допоможе зняти фізичну напруженість. Волонтерство і власний внесок у відбудову країни ідеальний варіант. Одразу й фізичне навантаження, відчуття залученості, важливості того, що ти робиш, єдності. Другий напрям творчість. Хтось малює, хтось шиє, куховарить, пише вірші й пісні. Деструктивна енергія перетікатиме у творчість. І звісно, психогігієна: сон, достатнє споживання води, нетоксичне спілкування. Якщо ми не спимо й не відпочиваємо достатню кількість часу, то виснажуємося, нервова система зношується і стає вразливою, частішають конфлікти й прояви агресії. Тому правил психогігієни мають дотримуватись і діти, і дорослі. Передплатити журнал "Країна"

Загиблих Героїв з поля бою евакуюють за будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів "Попереду заміновано", хрипить рація. Ми зупиняємося на краю засніженої просіки. Ротний встиг отримати від суміжного підрозділу інформацію і вчасно попередив нашу групу евакуації про небезпеку. Я та ще четверо бійців вирішуємо йти в обхід через хащі. Розтягнулися вервечкою з дистанцією майже 10 метрів аби не дати шансу російському дрону покласти нас одним скидом. Поблукали трохи лісом, що кишить орками, але дісталися місця призначення. За тиждень між цих сосен мені поталанить менше, і я в темряві заскочу у ворожий окоп. Зараз ми скотилися у вириту в піску траншею. "Місцеві" махають, вказуючи, в який бік маємо просуватися, аби "забрати нашого". Слова "забрати нашого" звучать нестерпно буденно. Майже як "принести води" чи "передати цигарки". Тільки ціна тут інша. Іноді власне життя. Для мене це не просто наказ, це священний обов'язок. Остання шана тим, хто вже не повернеться. І єдина ниточка для рідних, які чекають хоч звістки, хоч тіла. Схиляюся над загиблим від мінометного обстрілу побратимом. Розстібаю блискавку бушлата, обережно в кишенях шукаю документи. Процеду­ра звична, хоча незвично в наш цифровий час було якось натрапити на пом'яте фото дівчини з підписом: "Чекаю, коханий". У такі миті броня холоднокровності й прагматизму, що наросла за місяці, дає тріщину. На мить. Бо розкисати нема коли. Попереду ще вантаження товариша на ноші. Дорога назад місиво з багнюки, побитого гілляччя та вирв. Там, куди ми ходимо з евакуаційною групою, ще нещодавно хтось дихав, сміявся, матюкався на орків, мріяв про гарячий душ і стріляв. Тепер тиша. Важка, оглушлива тиша тіла, з якого пішло життя. Цього разу свої кілька кілометрів моя евакуаційна група подолала без пригод. А так бувало не завжди. Молодшого лейтенанта із сусідньої роти вбив російський снайпер. Полег­лий був на відстані легкої пробіжки, але один із наших упав від ворожого пострілу в шию, наступна спроба дістатися до тіла й іще один боєць отримав кулю в плече. Не певен, що тіло офіцера змогли евакуювати й до цього часу. Вороже ДРГ відступило із захопленого нашого окопу, але чіпати вбитих товаришів нам забороняли: були відомі випадки замінувань тіл і загибелі евакуаційних груп. "Кішкою" підчеплюєш за бронік і тягнеш із сховку. Усі ці картини періодично виринають перед очима навіть на теперішній штабній роботі. Особливо, коли доводиться чути від родичів загиб­лих чи зниклих безвісти хлопців, що бригада нічого не робить для їхнього пошуку чи евакуації. Я ж голову на відсіч можу дати, що це неправда, бо ризикуючи своїм життям, не раз виносив із поля бою тіла вбитих товаришів. Вантажив у евакуаційний пікап і повертався на позиції. Тоді під нігтями суміш землі, попелу й того солодкуватого запаху, який в'їдається надовго. Про те, що загиблих не хочуть евакуювати, тим більше прикро чути молодшим сержантам Дмитрові й Олександру з нашого другого механізованого батальйону. Вони на евакуації з літа минулого року, з Торецька. Тепер на покровському напрямку. Починали, як і я, простими піхотинцями. Тепер за ними штатно закріплені посади механіків-водіїв медичного пункту.  Виходимо евакуювати героїв із ношами або возиком удвох-утрьох, куди й танк носа не суне, каже 38-річний Дмитро. Повномасштабне вторгнення застало черкасця в Росії. З 2013-го працював в Ленінградській області на будівництві, одружився, народилися сини-двійнята, з якими вже давно не бачився навіть по відео­зв'язку. 2022-го через Вірменію й Молдову Дмитрові вдалося дістатися України й добровільно мобілізуватися. Його російська родина, м'яко кажучи, не зрозуміла такого вчинку.  Чому пішки? Техніка вона ж ціль номер один, пояснює Дмитро. На нас трьох ну, може, три міни кинуть, від FPV в кущі можна пірнути. А на БТР там буде такий феєрверк, що й згадувати не захочеш. Заїхати, може, й заїдеш, а от виїхати це вже лотерея. Кожен вихід як спецоперація. Інформацію збираєш звідусіль. Дроноводи, командування підрозділу. Треба знати, кого, звідки, в якому стані забирати, що взагалі сталося. Дощ наш найкращий друг, бо "пташки" ворожі тоді не літають. Із собою мінімум. Автомат береш, бувало, що й відстрілюватися доводилося. Але магазинів один про запас, не більше. Краще кілька турнікетів зайвих чи рюкзак з їжею та водою: залишити тим, хто там, на позиціях. Вісім гранат на фіг не треба. Ми ж не штурмовики. Наше діло тиша та швидкість. Небезпека? Та вона тут за кожним кущем. Виходиш із бліндажа за 2 кілометри від нуля, і то вже стрьомно. Хтозна, чи той дрон на тебе дивиться, чи ні. Ніяких тобі червоних хрестів чи розпізнавальних знаків. Та вони й не дивилися б. Скотч кольоровий на формі оце й уся відмінність. Іноді дістати тіло нереально тижнями. Місяцями. Що треба? Перемир'я. Або наступ. Наступ найкраще. Що треба? Наступ найкраще Дмитро й Олександр згадують, що на початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув Віталій Петухов. Через інтенсивні бої тіло батька трьох дітей не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати героя. Лише в ніч на 13 липня евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія з підвалу згорілого вщент будинку.  Ми не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де вхід у цей підвал, згадує Дмитро. Знайшли. Але загиблий богатир понад 100 кілограмів. Учотирьох ледь його дістали. Ви­йшли з двору це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі немає. Були змушені залишити його та сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300400 мет­рів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, й пильнував те місце. Проходить певний період часу увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі. Лише з третьої спроби вдалося винести героя до точки евакуації. Весь цей час переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки. Що жене туди, в саме пекло? Якщо йдемо за живим, пораненим, то все ясно. Врятувати. Якщо врятую совість чиста. І там, нагорі, може, зарахують. А якщо вже загиблий… якщо є шанс забрати то я хоч рідних утішу. Щоб могли по-людськи поховати сина, чоловіка, батька. Емоції? Намагаєшся їх не пускати. Особливо, коли знав полеглого. Якщо все через себе пропускати, то що зі мною буде? Доводиться абстрагуватися. Є робота, і все. А потім дзвонять рідні: "Бригада нічого не робить! Ви їх там кидаєте!" Боляче це чути. Розуміємо їхній біль. Але ж і вони хай зрозуміють.  Це не так, додає 50-річний Олександр, який до мобілізації працював бухгалтером у Переяславі на Київщині. На всіх рівнях намагаються щось зробити, евакуювати… Але ж не кинеш іще людей під вогонь, щоб нових загиблих отримати. Про всіх знають, де хто лежить. І як тільки одразу забирають. Про людей не забувають. Просто чекають слушного моменту. Кожен вихід евакуаційної групи це тихий подвиг. Без пафосу, камер. Просто робота. Важка, страшна, але потрібна. І доки триває війна, її робитимуть. Ітимуть у темряву, під кулі. Щоб повернути своїх. За будь-яку ціну. Окрім ціни інших життів. Передплатити журнал "Країна"

Ворог націлений убивати нашу мотивацію, каже юрист і військовий Сергій Горбатюк Як на ситуацію на фронті та моральний стан військових вплинула перерва в наданні військової допомоги?  На низових ланках війська це майже не позначилося. Однак без допомоги США буде складно. Найперше це стосується протиповітряної оборони та захисту міст. Щодо настроїв військових зневіри не було. Було розуміння, що є обіцянка президента США Дональда Трампа прийти до миру й немає чіткого плану, як це має відбуватися. Ніхто не хоче бачити, що мир тільки за рахунок України. Частина бійців категорична щодо продовження бойових дій, частина вважає, що через недостатнє укомплектування та забезпечення потрібне перемир'я. Все залежить від подальших кроків Білого дому. Серед військових є небажання, щоб припинилося постачання американської зброї. Європейські лідери обговорюють забезпечення української армії зброєю. Це дає моральну підтримку. Тому панічних настроїв немає. Чи вистачить допомоги від Європи для продовження повноцінних бойових дій?  Є напрямки, де використовують тільки американську зброю і боєприпаси. Лідери ЄС начебто готові максимально забезпечити нас. Водночас європейська допомога не рівнозначна американській. Важлива не тільки безпосередня підтримка зброєю, а й продовження санкцій проти Росії та протидія спробам обійти їх. Тому важливо, щоб була комплексна діяльність і Європи, і Штатів. Чого найбільше потребує наша армія артилерійських снарядів, ракет, дронів?  Армія потребує всього в комплексі. Сучасна війна це найперше використання дронів, повітряних і наземних. Але й без стрілецької та артилерійської зброї воювати неможливо. Тут важлива реакція керівництва країни та Збройних сил. Наприклад, дрони постійно вдосконалюють, бо це потреба й виконання бойового завдання, й виживання. Поліпшення відбуваються через допомогу волонтерів, через підприємства й організації, але це не завжди одразу підхоп­люють Міноборони й вище командування. Важливо, щоб військові частини могли доносити свої потреби й до них дослухалися. Панічних настроїв немає Війна 2025 року це вже не війна 2022-го. Те, наскільки швидко ЗСУ вдосконалюватимуть методи ведення бойових дій і застосовуватимуть нові види зброї, буде вирішальним на полі бою. У чому війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го?  Найперше використання дронів із розвідувальною метою та для ураження ворога. Це впливає і на бойові статути. Сьогодні в них зазначено, що кожен батальйон повинен мати командно-спостережний пункт на відстані 23 кілометри, з якого командир повинен бачити поле бою. Розвідувальні ж дрони цілодобово моніторять передову, тому перебування командного пункту на зазначеній відстані може призвести до втрат серед командування. Зміни до нормативних документів не встигають за розвитком подій. Нинішню війну називають війною дронів. Однак багато хто з військових каже, що саме через брак піхоти ми втрачаємо позиції.  Дрони дають змогу певною мірою нівелювати перевагу ворога в живій силі. Але без піхоти, без бійців на передовій воювати неможливо. Командуванню необхідно берегти солдатів. Війна несе щоденну небезпеку їхнім життям. Але належним чином організоване управління може мінімізувати невиправдані втрати військових. Їм потрібне відчуття, що командування не кинуло їх напризволяще, думає, як зберегти їхні життя, аналізує можливості для виконання бойових завдань. Із цим пов'язане створення РЕБ-захисту, забезпечення розвідданими, зведення інженерно-захисних споруд. Суттєвий фактор, що викликає в багатьох небажання йти до війська, це розповіді військовослужбовців, коли вони не розуміли, для чого виконують завдання. Не можна недооцінювати ворога Усі розуміють, що війна це небезпека для життя і здоров'я, але коли давати людям відчуття, що тебе не покинуть, допоможуть і з навчанням, і з організацією захисту, і з розумінням, для чого й куди ти йдеш, то це суттєво вплинуло б на стан мобілізації. Коли я був у стрілецькому батальйоні, де ворог обстрілював майже щодня і вдавався до штурмових дій, ми не мали жодного загиблого й було небагато поранених. Найгірше, з точки зору війни, вбивається мотивація, казали ви в одному інтерв'ю. Чому так сталося?  Я казав це на прикладі ситуації в батальйоні, де служив. Він складався з добровольців, які в лютому 2022-го стали до лав ЗСУ і два з половиною роки виконували бойові завдання без нарікань. Але нелогічні й невиправдані дії командування, яке хотіло використати батальйон для приховування своїх прорахунків, коли не доповідали про втрату позицій, призвели до великої кількості загиблих і поранених та небоєздатного стану батальйону. На початку 2022-го, попри раптовість вторгнення і відсутність достатнього озброєння, наступ відбили з незначними втратами території. Бо бійці були мотивовані захищати свою країну. Був фундамент, що дає Україні змогу триматися донині. Ворог теж аналізує ситуацію і робить висновки. Він націлений убивати нашу мотивацію. Командування ЗСУ має не давати жодного шансу, щоб це відбувалося. Потрібна реакція на протиправні дії командирів. Я жодного разу не чув, щоб командира, чиї накази призвели до невиправданих втрат, притягнули до відповідальності. Звісно, армія це ієрархія і дисципліна. Але вона тримається на конкретних військовослужбовцях. Головнокомандувач ЗСУ в липні 2024 року започаткував програму "Збереження життя військовослужбовців". На сайті Генштабу зазначили, що, коли є можливість зберегти життя військових, навіть втративши невелику позицію, командир має обирати цей варіант. Той, хто ставить бойові завдання, повинен створити умови для їх виконання. А інколи ставлять завдання, які у принципі неможливо виконати. Крім людських втрат, це також призводить до втрати мотивації, бійці не розуміють, за що гинуть. Про це дізнаються їхні родичі й друзі в тилу, які мали б іти в мобілізаційні пункти їм на допомогу. Велика кількість СЗЧ також пов'язана із втратою мотивації?  Так. Я бачив, як військові, що прийшли добровольцями на початку війни, отримують наказ із незрозумілою метою, через який гинуть їхні побратими, і тоді самовільно залишають частини. Не страх, а бажання не загинути ні за цапову душу підштовхнуло до такого рішення. Згодом ці бійці просяться в іншу частину, бо не довіряють командуванню, але хочуть далі захищати країну. Звісно, є люди, які не бажають служити, тікають від мобілізації. Важливо розбирати кожен конкретний випадок. Але цього немає. В системі "Армія+" дозволили писати рапорти на переведення в інші частини. І є така підстава для переведення, як недовіра командиру. Було б важливо з'ясовувати, якщо в частині є випадки, коли військовий просить про переведення саме через недовіру командиру. В таких випадках військове командування мало б з'ясовувати, що сталося. Якщо є частини, де половина чи третина особового складу вдалася до СЗЧ або дезертирства, то треба розслідувати, чому люди тікають. Також мають бути реакція і відповідні перевірки в разі великої кількості загиблих під час виконання завдань. Безумовно, є завдання, коли ситуація на ділянці фронту призводить до втрат. Але це нескладно з'ясувати, вивчаючи бойові дії конкретного підрозділу. Якщо ухвалюватимуть рішення щодо командирів залежно від кількості СЗЧ і втрат, то це впливатиме і на якість бойових дій, і на кількість самовільного залишення частин. Розроблено програму з повернення після СЗЧ, але вона недосконала. По-перше, Державне бюро розслідувань недостатньо робить для притягнення до відповідальності реальних дезертирів не реєструють кримінальних проваджень, не оголошують у розшук. По-друге, всіх міряють однією міркою тих, хто залишив частину вимушено і хто цілеспрямовано. Коли хтось утік, а його повертають і закривають кримінальну справу, він тікає вдруге і втретє. А хто бажає повернутись і воювати в іншій частині, не може це зробити, бо постійно змінюються правила повернення. Людину можуть повернути в ту частину, яку вона залишила. Механізму ротації досі не вироблено. Чимало військових перебуває на передовій уже три роки. В якому стані вони нині?  За стандартами НАТО, виконання бойових обов'язків має не перевищувати 45 діб. Ці стандарти ґрунтуються на наукових дослідженнях і практичному досвіді. У нас же військові мають лише відпустку по 15 діб двічі на рік. Бувають ситуації, коли військовий два з половиною роки виконував бойові завдання і потім зникає і пише: "Все, більше не можу". Відсутність відпочинку загострює наявні хвороби. А служать і 4060-річні. Найперше страждає хребет від носіння бронежилета. Люди вигоряють. Попри велику кількість складних ділянок фронту та недостатню укомплектованість, ротацію можна було б організувати хай і не на тривалий період. Знов-таки на прикладі свого батальйону я бачив: немає ротації тривалий час, на іншій ділянці фронту виникає критична ситуація, і виявляється, що можна зняти батальйон і перевести туди. Але цього не відбувається. А як щодо юридичної захищеності військових? Чи є механізм протидії некомпетентним наказам командирів?  Я стикався із ситуацією, коли чітко зрозуміло, які є порушення під час віддання наказів, хто їх віддав і які наслідки вони мали. Вище керівництво, що ознайомлюється зі скаргами на командира, мало б одразу вживати заходів для притягнення його до відповідальності та зняття з посади. Я тривалий час пропрацював слідчим і не бачу реакції та навіть бажання розібратися в цій ситуації. Немає ідеальних людей, командири також помиляються. Систему характеризують не помилки, а реакція на них. А саме її немає. Навіть у таких моментах, як оскарження дій свого командира перед вищим начальством. Солдати не знають е-мейлів вищого командування, не мають куди відправити скаргу. Тому звертаються на гарячу лінію Міноборони. А звідти звернення тривалий час ідуть до тих, хто їх розглядає. Часто звернення розглядають ті, на кого скаржаться. І ті, на кого скаржаться, мають можливість помститися. Навіть додаток "Армія+", що суттєво спрощує подання рапортів, не може бути використаний для написання скарги, бо треба вводити ID командира, якого не знають нижчі підрозділи. Тому подати рапорт зі скаргою на порушення прав військовослужбовця неможливо. Систему характеризують не помилки, а реакція на них На низових ланках є розуміння ведення бойових дій, яким неможливо поділитися. Міноборони створило пробний сайт для надання пропозицій військовими. Я туди наді­слав три пропозиції стосовно бюрократії та мотивації через нагородження не отримав жодної реакції. Багато ініціатив, покликаних захистити військового, використовують для заспокоєння суспільства й не застосовують на практиці. Залучення солдатів із КНДР, використання ослів на фронті це ознака виснаження російської армії?  Не можна недооцінювати ворога. Так, у нього меншає техніки, це бачимо і з офіційних зведень Генштабу, і безпосередньо на лінії зіткнення. Це знову відповідь на запитання, чим війна 2025 року відрізняється від війни 2022-го. Наявну техніку ворог намагається мінімально використовувати, бо що ближче вона до передових рубежів, то більший ризик її втратити. У використанні тих самих ослів насправді немає нічого смішного. Це означає, що росіяни використовують усі можливості для продовження бойових дій ослів, мотоцикли, велосипеди. Бажання захоплювати нашу територію в них не зникає. Як, на вашу думку, розвиватимуться події 2025 року?  Не треба бути пророком, варто проаналізувати попередні дії керівництва РФ і конкретно Путіна. У них усе будується на брехні та бажанні знищити Україну. Вони розуміють, що президент США хоче зупинити цю війну і протидіяти йому в цьому не можна. Тому ведуть переговори, вдають, що зацікавлені. Але, хоч би що вони говорили, хоч би яке враження створювали, бажання припинити знищувати Україну й українців у них немає. Сподіваюся, що керівни­цтво США це зрозуміє і зробить відповідні висновки: треба посилювати санкційний тиск, давати зброю і всіляко сприяти перемозі України. Звісно, є величезна втома й у військовослужбовців, і в суспільства. Багато хто підсвідомо бажає, щоб гаряча фаза війни припинилася. Керівництву країни й командуванню важливо найперше зрозуміти: ми маємо сподіватися на допомогу Європи і США та вести переговори, але водночас розраховувати на себе, вдосконалюватися. Будь-яке припинення вогню гратиме на користь Росії, особливо якщо почнуть послаблювати санкції. Наполягання Кремля на знятті обмежень щодо постачання добрив пояснюється тим, що складники добрив використовують для виготовлення вибухівки. Тобто Москва має намір воювати далі. Важливо, щоб адміністрація президента США зрозуміла: немає і не може бути віри Кремлю. Він робить усе, щоб роз'єднати західний світ і знищити Україну.