Український тиждень

Нічого нового не скажу, бо всі, хто мав, що сказати, вже висловилися. Висловлювався й я неодноразово. Проте повторення заїжджених істин не завжди марне, надто в часи зневіри. Зрештою вірні різних релігій століттями повторюють ті самі слова, сподіваючись або достукатися до Бога, або надихнути самих себе.
Отже передусім треба добре усвідомити, що ми не маємо вибору. Точніше, кожен з нас окремо має вибір: виїхати в село, форсувати Тису, влаштуватися в контору, де бронюють, труситися від ТЦК, записатися нарешті до війська. Або: вивезти дітей у село, знайти роботу за кордоном, залишатися на місці, навіть народжувати, упиратися, вигорати, але триматися. А в цілому вибору таки нема. «Компроміс» із ворогом автоматично означає, рано чи пізно, швидше рано, ніж пізно, повну окупацію, а це, в свою чергу, зачистку, якої Україна не знала від часів Сталіна. Сподівання безпечно відсидітися під новими/старими господарями цілком марні: російська машина репресій схожа на храповик, вона вміє рухатися лише в одному напрямку, тобто в бік абсурдного жорсткішання. Оголошення перемоги означатиме для імперії всього лише новий фронт, де предметом атаки стануть усі хохли як потенційні інсургенти незалежно від ступеня особистої лояльності. Для ілюстрації достатньо спостерігати за практиками охоронців режиму всередині їхньої імперії буквально зараз: там під коток періодично потрапляють цілком провладні публічні постаті й нікому не відомі «дорогі росіяни», вірні владі функціонери, аполітичні інтелектуали й богема, аби було до чого формально причепитися. Крокодил хоче їсти. Немає сумніву, що викорінення «крамоли» тобто чужої ідентичності стане для окупаційної адміністрації й кремлівської машини в цілому пунктом номер один порядку денного. Це не гіпотеза, а доконаний факт.
Заклики якимось чином домовитися з нелюдами, задобрити їх, знайти компроміс не означають нічого, окрім щирого нерозуміння природи ворога або через неосвіченість, або через певні особистісні дефекти. Я не вірю, що Гончаренко, Терехов, Гетманцев є агентами Путіна на зарплатні, але вірю, враховуючи їхні політичні траєкторії, що вони можуть мріяти про подальшу кар’єру в умовах очікуваної Малоросії, до якої завжди тяжіли. Вони не враховують, що верховний пахан внаслідок свого почасти гебістського, почасти кримінального минулого завжди зневажав зрадників і ніколи цілком їм не довіряє. Це, до речі, доводить доля багатьох російських лібералів, які нібито еволюціонували в бік влади й стали більшими роялістами, ніж диктатор, тим не менше, акуратно нагороджуються титулами «іноагентів» і відсуваються від важелів або катедр. Утім, особистості наших кандидатів у колаборанти мені не цікаві, окрім певного зоологічного інтересу, гірше те, що вони роблять свій внесок у деморалізацію виснаженого суспільства.
Розгубленість — стан ірраціональний, моральна здача, вона передбачає втрату контакту із реальністю, зокрема цивілізаційною. Розпещені українською свободою й загалом гуманізмом українського соціуму, ждуни забувають про іманентні властивості жаданого хазяїна. Не помічаючи його патологічний садизм, цинізм і опортунізм, вони ідеалізують омріяний новий порядок і переоцінюють своє місце в ньому. Так закоханий у повію цвілий юнак вірить, що вона перевиховається, так змучена домашнім насильством жінка умовляє себе, що її чудовисько кине пити. Аргументи в таких випадках не працюють, застереження ігноруються. Це все одно, що повторювати «якось буде» в басейні з хижаками. Крокодил або акула — теж живі істоти, але без найменших ознак емоцій, великі машини з переробки білку. Як частина цілісної живої природи, створеної з неосяжним для нас планом, — нічого не поробиш. Як партнери за діалогом, яких можна задобрити, — пародія. Під ярмом на нас чекають нові Олешки без їжі, новий Донецьк без води, нова Буча з трупами на вулицях — це, як висловлюється нині юне покоління, це не баґ, а фіча. Додамо й неминуче переселення разом із колоніальною адміністрацією простих, немудрих обивателів із Волоґди й Кінєшми до Черкас і Сум, бо тут тепліше й більше можливостей для кар’єри, імперія вже двісті років називає це «обрусєніє края». Кожного, хто розраховує на щось інше, варто лікувати.
Колега Наталія Лебідь днями слушно нагадала про бомбардування Лондона під час Другої світової. Я читав про це давно. Половина (!) англійської столиці була зруйнована, попри це багато лондонців вважали недостойним ховатися від обстрілів, тим більше, що нормальних сховищ у них, як і в нас, не було, шукали порятунку в метро. Те, що поштарі весь цей час акуратно забирали листи зі скриньок серед руїн, доводить, що поводитися гідно під бомбами й ракетами (не забуваймо, що німецька V-2 була класичною балістичною ракетою, а V-1 реактивним дроном) — не лише наш винахід. Додам про всяк випадок, що в умовах морської блокади була впроваджена карткова система (rаtіоnіng): на тиждень фунт цукру, чверть фунта маргарину, одне яйце або відповідна кількість яєчного порошку, дві унції чаю (трохи більше 50 грамів) — це для англійців, уявляєте! Зими 1940-1942 були найхолоднішими в ХХ столітті, тим не менше, крім раціонування вугілля, домовласників зобов’язали тримати температуру в кімнаті не більше 50-55 градусів за Фарнгейтом (10-13 за Цельсієм). Якщо над комином був занадто густий дим, сусіди могли поскаржитися владі або, ще гірше, піддати засудженню громади. Знамените гасло «Кеер саlm аnd саrry оn» (зберігай спокій і тримайся), яке ми до війни використовували направо і наліво, народилося якраз там і тоді. Некоректно порівнювати (хоча чому, власне?), однак наші «порожні полиці» після влучань у склади ритейлерів — правдиві розкоші.
Згадаю вже заразом, що найактивніших місцевих ждунів інтернували без суду й слідства на підставі закону про національну безпеку Dеfеnсе Rеgulаtіоn 18В. Лідера фашистів сера Освалда Моузлі разом із дружиною запроторили до в’язниці Голловей і випустили аж у 1943-му через важку хворобу під домашній арешт. Із сезечешниками теж не парилися, таких нараховувалося близько 100 тисяч: до нової відправки на фронт їх тримали в армійських дисциплінарних центрах (glаsshоusеs) в умовах, далеких від курорту. Ухилянтів, уявімо собі, ловили патрулі на вулицях, у пабах, на вокзалах, нічого нового. Не чув, щоби хтось із громадянського суспільства обурювався.
Доводиться нагадати, що ми з вами прожили без повноцінних війн понад шістдесят років, Афганістан не рахується (і ні, я не забув про УПА) — це вперше в європейській історії. Кілька генерацій українців звикли, що війна — це десь далеко або давно. Тим більше, що на певному відрізку часу п’ята колона політиків і медій заспокоювала, мовляв, найгіршого можна уникнути, якщо припинити стріляти. Ну що поробиш! Гаразд, не буду.
Що таке державний терор, сваволя, концтабори й страх сказати зайве слово, теж майже сорок років не згадували. Розслабилися. Доводиться напружитися, щоби виграти в цьому змаганні на витривалість. Я, коли сідають батарейки, згадую тих, поруч із ким не можу бути внаслідок віку і загального фізичного стану. Або тих, кому в квартиру прилетіло. Втім у гуманоїдів теж там не цукор. Маємо витримати, підбадьорюючи себе тим, що могло й може бути гірше.
Навіщо? Для того, щоби вижити як нація зі своїми цінностями, а не кількадесят мільйонів московських зеків. Щоби мати шанс реалізувати ту Україну, на яку заслуговує вона як сукупність усіх уявлень, сподівань і мрій усіх поколінь українців.
Не те, що би я вважав, що якась там абстрактна Україна важливіша за кожного окремого живого українця, однак наявність спільної ідеї, спільного ідеалу надає кожному з нас сенс існування — для когось одну зі складових на додачу до рідних, самореалізації, пошуків істини, а для когось служіння вищому призначенню, ми таких людей бачили й пам’ятаємо. Ну й не останнє міркування, знову не боюся повторитися: Україна зараз дарує цивілізованому світу підтвердження, що цінності не порожній звук, що за свободу треба й варто боротися, що стосунки між людьми — не гра в карти й не фантазії істеричних демагогів, чи то лівих, чи то правих.
Про…ти шанс, наданий нам Богом або долею, хто як відчуває, — нездарність. Нездарним бути соромно.

Росія застосує ядерну зброю, якщо НАТО спробує влаштувати блокаду в Калінінграді. Відверте попередження пролунало від Кремля минулого тижня. Насправді це порожня погроза на тлі вигаданої небезпеки. Ядерний блеф Росії вже затерся від надмірного використання, а НАТО не збирається нікого блокувати.
Але емоційні випади все ж сигналізують дещо важливе: чутливе ставлення Росії до Калінінграда. Північна половина колишньої німецької території Східної Пруссії є останнім великим трофеєм Кремля з радянської перемоги над Гітлером 1945 року. Як більшість трофеїв, зблизька він не такий уже й вражаючий. Калінінград — це штучне утворення: від самої назви (на честь військового злочинця Михайла Калініна) до населення (завезеного після етнічних чисток) і південного кордону (грубої прямої лінії, подібної до тих, якими європейські колоністи ділили африканські країни).
Зараз контроль Москви над цим ексклавом — російським острівцем, затиснутим між Польщею й Литвою — стає дедалі слабшим. Не тому, що хтось може відрізати і без того ненадійні повітряні, морські й наземні шляхи постачання, а через цілком реальну, корумповану, авторитарну і некомпетентну систему управління Росії. Через цю слабкість російської системи, на тлі витрат на катастрофічну війну в Україні, утримання Калінінграда стає нежиттєздатним: в економічному, соціальному, демографічному й політичному планах.
Зовнішні коментатори здебільшого не враховують цього, зображуючи Калінінград оплотом для погроз Росії своїм сусідам. Насправді все навпаки — це найбільш стратегічно вразлива територія Росії: «ахіллесова п’ята».
Мій новий «мозковий центр» — Балтійський центр міжнародної безпеки (ВІSС) — запустив масштабний дослідницький проєкт «Калінінград 2050». Сама назва наводить на запитання: чи справді ви вірите, що до середини століття Калінінград все ще буде під владою Москви? Це видається дедалі менш імовірним.
Цього тижня ВІSС збере 20 експертів для проведення кризових симуляцій, щоб розглянути варіанти, як може розвалитися режим у Кремлі та як сусідні країни могли б, будуть і повинні реагувати. Причини поки що вигадані. Але екологічна катастрофа, збій у постачанні палива або надзвичайна ситуація у сфері охорони здоров’я, подібна до тієї, що зараз спалахнула в Сибіру, — усе це цілком реалістичні перспективи за нинішнього розхитаного стану Росії. Можновладцям доведеться реагувати на потік біженців, забруднення довкілля і гуманітарні потреби, що виникнуть у результаті.
Ми не знаємо, якими будуть наслідки: як і у випадку з військовими іграми-симуляціями, мета цих проєкцій — перевірити, як розвиваються різні сценарії. Ми сподіваємося, що висновки стануть у нагоді тим, хто стикається з такими дилемами в реальному житті.
Наступним етапом буде книжка «Хитка фортеця» (Frаgіlе Fоrtrеss), яка вийде друком цього року. Під редакцією британського експерта з питань Росії Крістофера Пітерса й за участі місцевих та іноземних фахівців у ній розглядаються такі теми, як політика пам’яті, економічні слабкості, внутрішні репресії і громадська думка. Головне послання: Калінінград виживає лише завдяки економічним субсидіям і політичній підтримці Москви.
Актуальніших заходів годі шукати. Поки Кремль розводиться про загрозу з боку НАТО, у соціальних мережах ширяться панічні новини про нібито російські плани вторгнення з Калінінграда: публікуються карти з жирними червоними стрілками вздовж Сувальського коридору, що з’єднує Польщу й Литву. Як показано у військовому розділі «Хиткої фортеці», за нинішніх (або ймовірних) умов це неможливо. У Калінінграді в росіян майже не залишилося сухопутних військ: усі відправили до України. Російські повітряні сили там також не мають укріплених аеродромів й ангарів, необхідних для справжньої війни. НАТО, особливо після вступу Швеції й Фінляндії в альянс, має перевагу на суші, на морі й у повітрі: це підкреслюють нещодавні розвідувальні навчання в регіоні.
Тобто ядерні гучні заяви не мають сенсу. Ніхто не загрожує Калінінграду. Питання полягає тільки в тому, коли Кремль його втратить.

Можливо, Ангели з книги Об’явлення вже почали сурмити, а ми думаємо, що це знову сигнали повітряної тривоги?
Я прийшов до баптистської церкви у вісімнадцять, надворі були дев’яності роки. Від суцільного хаосу браття та сестри ховалися в Домі молитви. Ми із зацікавленістю читали книгу Об’явлення Івана Богослова. Читали про сім звуків сурми, про видіння граду та вогню, змішаних із кров’ю, вогненної гори, що падає в море, про зірку Полин, про сарану, війну та кінець усього. Не буду переказувати — прочитаєте, якщо вважаєте за потрібне.
Дев’яності закінчилися, почалися дешеві кредити, подорожі до Єгипту та офісна праця, й книга Об’явлення стала вже не такою актуальною. Але з тих часів у мене залишилися роздуми про те, як жили люди під час сурмління труб Об’явлення, та глибоке, непоборне очікування, що суцільний хаос іще повернеться.
Тому зараз, серед постійних сигналів повітряної тривоги та вибухів, я знову згадую про сурми Об’явлення. Ми живемо серед звуків небесного попередження, серед майже біблійного знамення: «крові, вогню та куряви диму». Серед усього цього ми живемо, обороняємо країну, працюємо та замовляємо велике капучино. При цьому нам важко, нам страшно. Ніколи не забуду, як у 2022 році під час повітряної тривоги на київському вокзалі мати питала сина: «Тобі темно, тобі страшно?» Тоді я легко міг би відповісти замість хлопчика: «Так, мені темно. Так, мені страшно».
Я продовжую жити під звуки сурми, але є нюанс… Моє богослов’я стало до біса міцним. Я вже не бачу сенсу ховатися в церкві від жаху та невизначеності. Я виходжу з неї, щоб жити під сурмління повітряної тривоги, тому що вірю: зло тріумфує… та програє. У книзі Об’явлення звуки сурми — не звістка про кінець світу, а ствердження, що зло не матиме останнього слова. Сурма Об’явлення звучить на кінець панування зла та на руйнування ілюзії, що існування російської (вавилонської, римської — можна продовжити список) імперії триватиме вічно. Не буде. Тримаймося, любі, бо якщо янголи сурмлять, значить, небо за нас. Тримаймося, відбій буде.

Сучасні освітні тренди доволі суперечливі. З одного боку — захоплення штучним інтелектом, що допомагає втілювати креативні ідеї, дитиноцентризм, пошук збалансованих освітніх програм та акцент на ціннісному вихованні. З іншого — зловживання цифровими технологіями в навчанні, пріоритет SТЕМ-дисциплін і знецінення гуманітарної освіти. Як наслідок — обмежений вибір якісних гуманітарних курсів і несерйозне ставлення до гуманітарних спеціалізацій у суспільстві.Чи це не загальносвітова тенденція? Так, у сучасному світі, де домінують тренди практичності й прагматизму, статус гуманітарних наук часто підважується.Криза викладання гуманітарних предметів є особливо гострою в Україні: через інерцію совєтського й постсовєтського світогляду багатьох викладачів і тривале онлайн-навчання під час пандемії та війни освітні втрати й демотивація українського учнівства накопичуються, мов снігова куля… А довкола — роздертий ціннісними суперечностями світ, у якому все складніше шукати опори. У цій ситуації саме гуманітарні курси допомагають зберігати стійкість і плекати спільний світ — світ культури.Таким є завдання «Історії української культури» — предмета, якого ще немає в українській шкільній програмі. А дарма! Його вивчення дає ключі до пізнання себе та інших, а також до проєктування особистого й суспільного успіху. Опанування знань про українську культуру здатне спонукати дітей реалізовувати своє покликання та збагачувати власну культуру новими сенсами, спираючись на її цінності. Відтак «Історія української культури» могла б стати орієнтиром і для НУШ – реформи шкільної освіти в Україні.Відповідно до формули НУШ, ключовими вміннями, що мають розвинути сучасні учні, є: «…критичне та системне мислення, здатність логічно обґрунтовувати позицію, творчість, ініціативність, вміння конструктивно керувати емоціями, оцінювати ризики, приймати рішення, розв’язувати проблеми, здатність співпрацювати з іншими людьми». Вивчення історії української культури — чудова нагода опанувати ці навички! Розповідь про спільне минуле як про історію творення українського культурного простору розвиває критичне мислення, виховує повагу до багатоманіття етносів і конфесій в Україні та вчить бачити й цінувати самобутність української культури.Такий погляд радикально контрастує з іншим, досі поширеним в українському публічному просторі та шкільних підручниках з гуманітарних предметів. Згідно з цим баченням, українську культуру сприймають як сукупність музейних артефактів, зводять до мистецтва чи фольклору, а її ідентичність пояснюють як сталий і давно закарбований «культурний код». У такому уявленні культура існує як щось застигле й зовнішнє щодо своїх носіїв і творців, а отже — позбавлене живого зв’язку із сьогоденням.Такий опис культурного «коду» навряд чи зацікавить вчителів і дітей і не зміцнить надію перед екзистенційними викликами. Лише переконає, що історія культури — це розмова про минуле, яке було трагічним і болісним, а примарне майбутнє з ним ніяк не пов’язане. Проте це не так.На думку засновниці платформи «УКультура», професорки Лариси Довгої — «аби пізнати себе, власні кордони та власні можливості, треба пізнати свою культуру, яка не є чимось застиглим і довершеним, а є невпинним процесом її  творення».І справді, історія нашої культури — складне плетиво символів, постатей, подій і культурних практик. За його візерунками важливо розгледіти спільні успіхи та уявлення українців на різних історичних етапах про цінності — свободу, справедливість, щастя та суспільне благо. Вивчення того, як ці цінності уявляли русинська шляхта, українські мислителі й проповідники ХVІІ–ХVІІІ століть, романтики й модерністи, учасники спротиву в радянський час та інші наші попередники, допоможе зорієнтуватися в сучасному світі й пізнати власний ґрунт. Саме з такої перспективи важливо говорити про культуру вже у школі — з підлітками.

«УКультура.Школи»: від задуму до втілення

Впровадження «Історії української культури» в українській школі — мрія і мета команди творчого об’єднання «УКультура», що з 2023 року фахово розповідає про українську культуру — давню і сучасну, високу й популярну, але завжди багатовимірну й цікаву! За майже чотири роки діяльності ця освітня платформа пройшла шлях від інтерактивного підручника з історії української культури для закладів вищої освіти до популярного освітнього ресурсу для широкого загалу. Зокрема, вже другий рік поспіль творче об’єднання «УКультура» створює інноваційні лекції з української культури для підлітків і молоді. До кінця 2026 року їх буде понад 100, кожна — у відео-, аудіо-, текстовому форматі, доповнена тестами й методичними матеріалами для вчителів.Лекції для підлітків і молоді тематично згруповані в три блоки:

«Пошук себе»,«Формування середовища»,«Мапа своїх».

Матеріали першого блоку розкривають можливості самовираження й самореалізації в культурі, другого — формування українського культурного простору різних епох, а третього — історії міжкультурного діалогу в розвитку українських міст.Кожна лекція висвітлює історію української культури не через сухий хронологічний опис подій, біографій чи артефактів, а через осмислення актуальних для підлітків світоглядних питань. Приклади того, як історичні постаті долали схожі життєві виклики — помилялися на шляху до успіху, товаришували й закохувалися, відкривали власну справу, втілювали творчі задуми, навчалися й ділилися з іншими знаннями — надихатимуть підлітків реалізовувати себе й не боятися помилятися.Цьогоріч методистки проєкту «УКультура.Школи» і вчительки історії київських шкіл Ірина Ворожбит та Ольга Погрібняк розробили першу в Україні модельну навчальну програму інтегрованого курсу «Українська культура: як пізнати себе?» для середньої школи, яку рекомендувало Міністерство освіти і науки України. Програма створена в рамках розробки навчальних матеріалів командою освітньої платформи «УКультура» для поширення українознавчого контенту, що фінансується Unіtеd Nаtіоns Сhіldrеn’s Fund (ЮНІСЕФ/UNІСЕF). Модельна програма — результат методичної роботи з 55 лекціями, які ще минулого року були апробовані в освітньому процесі у фокус-групах.У модельній програмі українська культура представлена як динамічний процес, багатовимірний простір взаємодії ідей, досвідів, спільнот, що включений у європейську культуру. Курс охоплює 5 тем:Що таке культура?Навіщо вивчати культуру? Як пізнати себе?Тіло і гендер.Самовираження.Покликання і стратегії успіху.Наскрізною для курсу є ідея поваги — до себе та Інших, до власного вибору і життєвих прагнень, і зрештою — до національної культури як простору самопізнання і самовираження.Джерелами такої поваги мають стати щирий інтерес і відкритість. Важливо, щоб вони слугували не лише принципом викладання предмета, а і його результатом: розмова про історію культури має захоплювати, зачіпати за живе й апелювати до знайомого, щоб водночас розширювати світогляд та інтригувати розум. Тож завдання цього курсу – переконати підлітків у власній суб’єктності, заохотити до її прояву та підтримати відкритість до світу, як і інтерес до своєї культури.Допомогти розкрити цей інтерес — місія вчителя. Вона буде успішною лише тоді, коли вчителі захоплюватимуться своїм предметом. Для цього команда «УКультури» організовує тренінги для вчителів. Уже 30 жовтня — офлайн у Києві, а в листопаді й грудні цього року – онлайн. На цих зустрічах методисти проєкту презентують модельну програму й запрошують попрацювати з її компонентами, щоб інтегрувати запропоновані методичні рекомендації у реальні освітні практики. Так, тренінги стануть важливими кроками до зміни уявлень про українську культуру та перетворення її вивчення на середовище особистісного зростання.

Почну ніби звіддалік. Про інвазію рослин.
Згадую, як доводилося воювати на городі з мокрецем, бур’яном, що всуціль заполоняв міжряддя, залізав усередину кущів картоплі. Такий безневинний на перший погляд, порівняно з лободою або щирицею, які могли виростати у людський зріст. А тут – невисокі кущики з манюсінькими білими квіточками. І мокрець виявився… жіночого роду. Тобто, це незбутниця, ґалінсоґа з родини айстрових, яка походить із Америки. В Україні є небезпечним інвазійним видом. Її ще називають московським зіллям і невивідницею, тобто, та, яку неможливо вивести!
Інвазійних видів на нашій землі дедалі більше. Це – «тихі» окупанти, які завойовують наші терени, витісняючи питомі види. Серед них золотарник канадський, амброзія – ці північноамериканські види є злісними рослинами-агресорами, які швидко захоплюють поля, витісняють місцеві трави та викликають алергію, хоча деякі види цінуються як лікарські та медоносні. Серед них також робінія або псевдоакація, що поширюється катастрофічно швидко. Ці дерева і рослини руйнують природне відновлення українських лісів. Та ми, не-фахівці, не помічаємо цього. Ми звикаємо до них. Призвичаюємося.
Згадала про рослини-окупанти за аналогією.
Я народилася і виростала в часи пріснопам’ятного СРСР. Чи відчувала, що моє життя минає під неоголошеною окупацією? Щиро скажу: ні. Я не була дисиденткою. Школяркою не знала ні про ГУЛАГ, ні про голодомори, ні про вбивства нашої еліти в 36-37 роках ХХ століття. Тим часом витіснення на маргінеси нашої історії, культури, української мови тривало дедалі інтенсивніше. Виростала, не усвідомлюючи, як цілеспрямовано ліплять із народу України «новую общность совєтскіх людєй» – без коріння, історичної пам’яті, прищеплюючи почуття другосортності, неповноцінності українців. Шкільна освіта, вся система ідеологічної дресури була спрямована саме на це. На кожному кроці в усіх виявах ця начебто «м’яка сила» працювала на уподібнення кожного українця безликому «совєтскому чєловєку». Насправді, як нині чітко й неоднозначно усвідомлюємо, так ліпили «русскомірскую» ідентичність. Тихою сапою, крок за кроком, – і ти незчуєшся, як опиняєшся «русскім», як це сталося з представниками неросійських народів, що входять до складу РФ. Русифікація проникла так патологічно глибоко, що складається враження: в Удмуртії, Дагестані, Бурятії, Якутії тощо корінні народи вже не знають рідної мови. Те саме про марі, вепсів, карелів тощо. І це за умови, що російська геть далека від мов згаданих колонізованих народів. Нам, українцям, теж загрожувала тотальна русифікація. Тільки війна Росії проти України (страшно й подумати!) нарешті відкрила очі багатьом українцям на те, що їхня свідомість тривалий час фактично була окупована «русскім міром».
Архімандрит Кирило Говорун стверджує: ідеологи «русского міра» вважають українців нижчими за себе і нездатними мати власну суб’єктність. Окупація тихою сапою підминає під себе все неросійське. Як наслідок, домінування російської мови та культури в СРСР багатьом і досі вважається нормальним. Радянський режим цинічно користав з інструментів демократії: наприклад, видимість можливості вільного вибору батьками школярів мови навчання. Режим не вдавався до прямих заборон української мови, як це було в часи Валуєвського циркуляру чи Емського указу. Маніпуляція і підміна понять – хитрі, давно напрацьовані прийоми імперії, хоч би як вона називалася. Комуністичні чи соціалістичні гасла – з арсеналу тихої окупації, яка здається ніби-неіснуючою, коли не аналізувати причин і наслідків багатьох явищ. А критичність мислення аж ніяк не заохочувалася, навпаки – переслідувалася. Доля дисидентів, зокрема Василя Стуса, тому підтвердження.
Та, оскільки не всі українці були дисидентами, тож чи можна всіх інших назвати пристосуванцями? Як завжди, справа за вибором кожного: чи це кар’єра ціною зневажання принципів заради наживи, чи праця, що не давала вигод, але так чи так зміцнювала громадянську совість, сприяла гуртуванню, про яке нині кажемо – мережеве суспільство, завдяки якому тримаємося в цій війні. Чи усвідомлювала пізніше, що, одержуючи освіту в радянському університеті, я мимоволі мусила стати провідницею ідеології «новой общності совєтскіх людєй»? Інтуїтивно відчувала, тому намагалася уникнути такого місця роботи, де з мене вимагалося б догідництво, яке замулює совість і розбещує.
Мала жити в тому суспільстві, в якому реально перебувала – не на Місяць же тікати. Після закінчення університету, у свої 22 роки, свідомо обрала позицію, яку б сформулювала за відомим принципом: робити все можливе, щоб зло не проходило через мене. Та життя не стерильне. Міра мого компромісу визначалася сімейним вихованням, прикладом вчинків інших людей, етичною базою, закладеною книжками. Спостерігала, рефлексувала, та не допускала і думки про те, що перебуваю в окупації разом зі своїми співвітчизниками. Ми звиклися з нею, зрослися з нею, крім щопти дисидентів. Чому так сталося? Ця совєтська окупація підступно використовувала емоційний вплив культури, особливо масової, тримала всі республіки в жорстких рамках єдиного інформаційного простору. Неможливо було досягти чогось в освіті чи науці без російської мови. Так тривало постійне, тривале й послідовне звикання, призвичаєння до нормалізації того становища, яке зводило кожного мешканця СРСР до середньостатистичного «совєтского гражданіна».
Оце й був результат тихої окупації, яка нині стала не тихою, а вбивчою в прямому сенсі слова, коли щоденно гинуть українці під атаками російської зброї, а на зайнятих територіях, ТОТ, усе українське гнобиться, переслідується, просто знищується.
Та підступні алгоритми тихої окупації нікуди не поділися. Гібридна війна спрямована на тих, хто досі замилуваний образом «вєлікой русской культури», хто не розуміє, що змінюються вивіски, а суть та сама: поширення новітньої коричневої чуми, рашизму. Звикання до повсюдної російської присутності, її нормалізація – саме над цим працюють «Российские дома», що, як павутину, повсюдно розкинуло Россотрудничество, структура, з якої виріс нинішній «бункерний диктатор». Саме на цьому наголошує художниця і правозахисниця Катерина Марголіс: «Нормалізація агресії через присутність агресора. Розмивання європейскої солідарності і самої здатності розпізнавати загрозу і протистояти їй… за кадром лишається вся історія і передісторія: криваві захоплення земель, придушення вогнем і мечем, русифікація, позбавлення ідентичності, депортації, знищення еліт». Тобто, на наших очах тиха русскомірська окупація світу, зокрема Європи, триває, розповзається.
Тож усе-таки, чи закінчилася тиха окупація наших теренів із відновленням незалежности України? Ні. Ми, навіть народжені після 1991-го, лишаємося прошиті русскім міром у той чи той спосіб. Особливо це позначається на мові. Досі із епохи совка побутують фізрук, ізостудія – тобто фізіческій руководітєль, ізобразітєльная студія (нарочито так транскрибую, для наочності). А нині – в’януть вуха від поширених у нас, як вірус, слів: двіж, днюха, заброшка, мілота – із репертуару російських блогерів. Я не мовна пуристка. Зацікавлена, щоб розвивався наш, зокрема, молодіжний сленг. І щоб діти наші і підлітки забули дорогу до російського контенту, який вроює чужу ментальність.
Пишу цей текст, поглянула у вікно – блищить ріжок молодика. І тут нагло в голові зринає:
Вышел месяц из тумана,
Вынул ножик из кармана.
– Буду резать, буду бить…
Прикметні, визначальні слівця, чи не так? Бідний місяченько, «загадочная русская душа» приписує тобі свої убивчі риси…
І звідки в мене ця счіталочка? Я ж виростала в україномовному колі. Та навіть у моїй пам’яті ні сіло ні впало зринають російські вислови, які окупували мою підсвідомість, хоча все життя я україномовна. Як витравити із себе ці впливи і мотиви, цей бур’ян, врослий так глибоко, що його повзуче коріння схоже на отруйних змій із сотнею голів?

Східнопольські перегринації ми з Міркою продовжили в Любліні й далі в Замості та прикордонних Корнях.
Люблін — це для мене особливе місто, бо в ньому я народився і провів 20 років своїх перших і, як я часом жартую, найкращих років. У Любліні у мене немає родини, тож залишилися друзі зі шкільних часів, з якими я донині підтримую близький зв’язок. Ми вже багато років зупиняємося у друзів Крисі й Славека, з якими я в юності навчався в Ліцеї пластичних мистецтв на Старому Місті. Славек і Крися, викладачі художнього факультету Люблінського університету, які нині на пенсії, живуть якісь кілька кілометрів від центру Любліна в чарівному приміському закуточку. Ми по-дружньому їм заздримо, що вони мають таку чудову резиденцію посеред мальовничих пагорбів і широких рибних ставків.
Навіть кілька днів у них — це завжди гарна нагода зарядити акумулятори й «синхронізувати емоційні й інтелектуальні годинники». Довгі розмови за столом, повним вирощених на присадибному городі овочів і фруктів — це завжди велика радість.
Одного з вечорів господарі запросили на вечерю кількох друзів юності і навіть нашу ліцейну вчительку, яка попри поважний вік залишається в досконалій формі.
Такі зустрічі дають відчуття добре прожитого й реалізованого життя.
Наступного дня у товаристві люблінських друзів ми відвідали невеличкий храм із цікавою історією. Початково храм на честь Святого Йосафата був православною церквою. Вона була споруджена 1790 року грецькими купцями на підставі привілею короля Станіслава Авґуста Понятовського. Тоді вона належала Патріатхату Константинополя. У 1922 році церква перейшла в руки Римо-католицької церкви.
Із 2023 року ректоральний храм парафії Святого Івана Хрестителя і Святого Івана Євангеліста передали в користування греко-католицькій парафії Святого Йосафата у Любліні, для якої він виконує функцію парафіяльної церкви. Церквою опікується у всіх сенсах цього слова отець Стефан Батрух, постать, яку знають і цінують не лише в Любліні. Це він дбає про утримання храму в належному стані. Нещодавно в церкві з’явився іконостас, автором якого став іконописець родом із Лемківщини Мирослав Трохановський. Ми одностайно оцінили іконостас як дуже вдалий, він чудово вписався в камерну архітектуру храму ХVІІІ століття. Отцю Стефану і парафіянам ми бажаємо довгих стабільних років користування історичним храмом у центрі близького мені міста, що розташованих на відстані лише кількох сотень метрів від дому, в якому я народився і ріс, і не далі, ніж кілометр від Ліцею пластичних мистецтв, в якому я черпав першу науку, чим може бути мистецтво.
Фото: проф. Доброслав Баґінський, проф. Ола Ґоньчинська та митець дизайнер Ґжеґож Залуський
На завершення наших східних мандрів ми з Міркою поїхали на південний Схід від Любліна в напрямку кордону з Україною. На початок ми обрали найвіддаленіший пункт нашої подорожі — село Корні, що за якийсь кілометр від кордону. Корні — це родинне село Міркового батька, з якого підлітком у 1947 році його виселили на далекі Жулави разом із усіма мешканцями села в рамках операції «Вісла». Нині Корні — це вимираюча місцина, нащадки переселених сюди після виселення українців мешканців покидають село, розташоване десь на краю сучасного світу, в пошуках кращого життя. У Корнях залишилася стара церква і прицерковний занепадаючий цвинтар, місце останнього спочинку предків Мірки. Ми схилили голови над могилами й знаками, що вшановують складну історію, та запалили лампадки як символ нашої пам’яті. Біля церкви стоїть інформаційна таблиця, що вона невдовзі буде відновлена за публічні гроші, а отже, є шанс, що залишиться на довгі роки як знак пам’яті про тих, хто колись жив у Корнях і збудував цей храм.
Повертаючись до Любліна, ми не проґавили нагоди заїхати в Замостя, історичне місто, що також пов’язане з історією мого роду як з боку батька, так і мами.
Нині, окрім могил дідів і прадідів на місцевому кладовищі й далекої родини, з якою я втратив зв’язок, мене вже нічого не поєднує з містом, яке кількасот років тому було для моїх предків точкою відліку й опорою. Нині Замостя, колись приватне місто графів Замойських, збудоване в епоху Відродження за найкращими італійськими взірцями, яке називали Падуєю Півночі, переживає свій новий ренесанс. Стара частина гарна й старанно відреставрована за кошти Європейського Союзу. Збудоване колись за принципом «золотої пропорції», канону універсального архітектурного закону гармонії, воно тепер у своєму черговому золотому періоді.
Ренесансну кам’яницю на вулиці Вірменській неподалік Ринку й замойської Ратуші, що залишалась у власності родини до кінця 70-х років минулого століття, ми втратили безповоротно. Тепер там знаходиться затишний готельчик, а мені залишилося тільки зробити сентиментальну фотографію з вірменськими кам’яницями на тлі.

Ми повернулись у Люблін, сповнені вражень і душевної радості, що змогли відвідати місця, з яких проростає наше історичне коріння. Ми не знаємо, чи і коли знову повернемося до цих країв, адже востаннє ми були там 18 років тому, а час так швидко і невблаганно плине.

Скільки ж було розмов про занепад католицизму у Франції! Та що там католицизму: загалом інтересу до християнської культури та історії. Розмови ці, — дивний такий збіг, — аж дуже часто мають за першоджерело або проросійських політиків, або таких же блогерів, або й загалом — всілякі промосковські проксі-сайти, що змістом мало відрізняються від Раши Тудей.
Згідно з цими зовсім не гідними довіри джерелами, помиральна яма на батьківщині Жанни д’Арк така велика й широка, що конем не об’їхати. Кремлівські мережі впливу волають не перший десяток років, буцімто католицькі храми безповоротно порожніють, тутешня молодь звиродніла та цікавиться самим пивом та видовищами, а цілий «бездуховний Захід занепадає». Чому? Бо не розжився, певне, свого часу на московські скрєпи.
Цей пропагандистський штамп, на жаль, міцно прижився в свідомості, зокрема, й тих французів, котрі вважають себе непідвладними чужим відеологічним впливам. Їм дискомфортно думати, що когнітивна війна Росії проти вільного світу з падінням Берлінської стіни не припинилася. Що Москва ніколи не припиняла вкладати колосальні кошти в те, щоб західні суспільства почувалися безпорадними, беззахисними, «бездуховними», нездатними до глибокої думки та активної дії.
І от навідався на благодатні землі «старшої доньки церкви» Папа Лев ХІV. Цей візит, хоч не замислювався як спецоперація зі спростування російських фейків, за фактом саме так і спрацював по темі ставлення до християнської спадщини французької молоді. Наочний доказ того, що «не все пропало» — зустріч Папи з молоддю в паризькому передмісті Сен-Дені.
Місто Сен-Дені, хоч і має на своїй центральній площі давню Базиліку, де спочивають більшість королів Франції, зажило сумної слави. Тут високий рівень безробіття та низький — вуличної безпеки. Проте Папа Римський запросив на спільну молитву людей від 17 до 35 саме сюди, до Сен-Дені, ще до стадіону, що будувався до Чемпіонату світу з футболу 1998 року. Виклик для передмістя з очевидною більшістю мешканців, котрі є вихідцями з мусульманських країн? Та ще й який! Проте варто було з’явитися анонсу про можливість записатися на спільну Божу службу з Папою, як охочих виявилося більш ніж достатньо. «Місця розхапали за неповний день!» — з гордістю повідомили адміністратори заходу.
Щоб потрапити на зустріч з понтифіком, треба було лише заповнити формуляр безпеки, де, поза іншим, вказати точні паспортні дані. Вхід — безкоштовний. 80 тисяч молодих людей записалися за лічені години. То були не лише католики, а також — мусульмани, іудеї, православні, протестанти та агностики, яким цікаво було зблизька побачити й послухати Папу. І не тільки його. На стадіоні заспівали молоді популярні французькі співаки. Тож поза стінами спортивної споруди ввечері 25 вересня також стояли люди: хтось молився, хтось чекав на благословення, хтось — на музику, а хтось зупинився з цікавості та вирішив не поспішати…
Моя колишня сусідка, 26-річна Одрі, прибігла до стадіону однією з перших. «Це було неймовірно, дуже драйвово, — описує вона подію молодіжним сленгом. — Я ж не марно у католицькому ліцеї вчилася! Атмосфера — розумієш — потужне відчуття спільноти! Те, чого так сьогодні бракує нам, настрашеним кліматичними змінами, війнами, безробіттям та загрозою перемоги штучного інтелекту над людським… Найважливіше, що я відчувала отам, на стадіоні, — що я не сама в цьому світі!»
Одрі — не так щоб ревна, практикуюча католичка, «але й не атеїстка», — уточнює. Щонеділі до церкви не ходить, але «божі заповіді для когось же ж написані — то я їх дотримуюсь», — запевняє. Каже, що чимало її колишніх однокласників також прийшли на спільну молитву з Папою. «Але було й багато тих, хто в Бога не вірить, — ніхто при вході не питав посвідки про хрещення. Були й такі, хто йшов конкретно послухати Монро, задарма побачити олімпійський стадіон та подивитись салют. Та чому б ні, якщо є нагода!»
Молода жінка й показує в телефоні фото й короткі відео 19-річної Монро (Моnrое), яка виконує «Аве Марія». Потужний голос і також важливий символ, що зовсім не вкладається в російський штамп про «здеградовану західну молодь». Може не всі, але багато хто з молодих французів знає своє коріння й цікавиться не лише можливістю розслабитись. Французи, як і українці — політична нація, і мільйони вірян, що знайшли час та бажання побачити Папу в Сен-Дені, на паризькій площі Конкорд, у самому серці Парижа, у піренейському містечку Лурд є наочним, беззаперечним доказом того, що суспільство не байдуже до історії своєї землі та її культури.
І нехай Соловйов та Скабєєва, та й інші з ними, розводяться про Францію, яка нібито «давно забула своє християнське коріння». А дзуськи! Чотириденний апостольський візит Папи Римського Лева ХІV став чудовою фактчекерською вправою. Класика з класики: не вірте словам, а вірте фактам і лише фактам. Так переможемо й у когнітивній війні — також.

Дідусь, який все ще розкладає свій книжковий стіл на тротуарі в центрі Охтирки, вважає безумовно гарним явищем те, що люди вже не читають книжок. Стіл-то у нього книжковий, тільки деяку виручку дають канцтовари. Людство, мовляв, нарешті зрозуміло, що книжки його нічому не навчили і не навчать.
Я схиляюсь до дещо іншого пояснення. Не хто інший, як сам Лев Толстой, запевняв, що пише для розваги трудящих. І тільки для цього! Втомився хлоп від труда й турбот, виникла в нього потреба відпочити — ось він і бере книжку. У сучасної ж людини для розваги вже дуже багато чого, крім такого роману, хай і всіх романів, як «Анна Кареніна».
Я був готовий вдатись до переліку цього «всього», але згадав дещо почуте того ж дня. «Теоретично він у тебе, конєшно, мужчина, а практично — ухилянт», — сказала одна жінка своїй сусідці. Так вона скористалась приговіркою, яку вичитала та у кого ж, як не у Остапа Вишні! Це ж у нього: «Теоретично — кобила, а практично — не везе».
Так що не тільки для розваги ви їй згодилися, пане-товаришу, наш земляче Павле Михайловичу Губенко із Груні Охтирського району. Не знаю, чи ви самі придумали, чи від когось почули в тій же Груні про теоретичну кобилу, а ось я такого про ухилянта точно не вигадав, а почув. Почув — і хотів би тепер знати, чи ввійде цей вислів в український побут разом з іншими висловами часів війни: «Теоретично-то він мужчина…»
… Чую — вранці хтось обережно стукає у двері. Відчиняю — на порозі жінка. Стара — старіше, здається, нікуди. Вся згорблена, вироблена, а тоненькі губи якось боязко підмальовані. І біла хустина на ній, і випрасований піджачок.
— Свіжого молочка не треба? І сметанка є, і вершки.
— Та звідкіля ж ви з ними?!
— З Чернеччини.
— На чому?
— Та на веліку.
— З вантажом?!
— Та не такий вже великий, а з пуд буде.
З Чернеччини – це сім кілометрів. Звідкіля, ну, звідкіля у старої така наснага і міць? І губки не забула підмалювати, бо в город же зібралась… Живе одна, тримає корову і теля, треба думати, як їх годувати взимку, а ще ж і дах над хлівом протікає.
І знову на сцені з’являється Вишня, цього разу — з його замальовкою у щоденнику від 25 січня 1952 року.
Не проста замальовка, дуже непроста.
Позаду війна, колективізація, голодовки тридцять третього і сорок шостого. Все це ще існує не тільки в згадках тих, що уціліли. Їхня повсякденність — продовження того життя, хай вже і не таке страшне. Голодовки ще так і називаються в тихих, з оглядками, розмовах – до слова «Голодомор» ще чверть століття.
І ось що пише Остап Вишня.
«Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!
Щодня вранці в двері: стук! стук!
— Що?
— М’яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!
Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..
Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:
— Молочка?! Яєчок?!
Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці — перекупки:
— Молочка?! М’ясця?..
Стук! Стук!
Коли вже вони переведуться?».
Колгосп — це колективне господарство селян. Так воно називалося по-казенному. Насправді ж це були державні господарства з примусовою, майже дармовою працею загнаного туди люду. Сім’ї колгоспника дозволялося тримати корову, домашню птицю, користуватися ділянкою присадибної землі. З цього люди й жили. Та трішки з того, з чим добиралися до базарів та квартир містян. Остап Вишня не міг цього не знати. Якихось помітних грошенят за свою колгоспну працю вони за його життя так і не побачать. «Що ж ти, дядьку, верзеш?!» — могли вони заволати. Заволати, правда, так, щоб не почув ні він, ні влада.
Ось тепер і перечитаємо замальовку Вишні. Писати її цілком серйозно, щиро, дійсно для одного себе він не міг ні в якому разі. Хто-хто, а він знав, що до чого в житті. Люди навколо нього ледве існували, а радіо і газети, вчителі і начальники їм розказували, що вони живуть краще всіх на світі і що це якраз завдяки соціалізму з його колгоспами, а де посполитий страждає по-справжньому, так це в Америці, бо там не соціалізм, а капіталізм, тобто нема колгоспів.
Позаду у цього на той час було загалом більше десяти років ув’язнення. Називались його «усмішки» і шкідництвом, і державною зрадою, і контрреволюційною діяльністю, і наклепами на все святе. Такі люди тоді якщо і вели щоденники, то не тільки, а то й не стільки для себе, скільки для казенного ока. На щастя, сатирик в Остапі Вишні брав своє. «Неприємна публіка!.. Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське». Одного речення достатньо, щоб стало ясно і пойнятно: це підробка під статєйку когось із тих його побратимів, по чиїх доносах він стільки років провів за колючкою.
А з тією старою до моєї хати завітав не тільки Остап Вишня, а й такий наш земляк, як Платон Воронько. Поет, відомий свого часу, родом з Чернеччини, там його знають і зараз. Молодим добровольцем дійшов з військом до Берліна, потім написав поему про повернення — не своє, а «маленької полонянки» Катрусі. З назвою цієї поеми — «З Німеччини до Чернеччини» — трапилась несподівана для нього пригода. В читацький вжиток ввійшло не «З Німеччини до Чернеччини», а «З Чернеччини до Німеччини» — мабуть, тому, що Катруся по дорозі додому все згадує, як їй було на чужині.
… Стара закинула голову, заплющила очі, і я почув її дівочий голос:
Ох, і скупа ж
Німеччина:
То жом, то бруква
Печена.
І там є люди
Гарнії —
Стрічають
Наші армії.
Від них я йду
З обновою —
З хустиною
Шовковою.
Дівчиною Катрусиних років вона, виявляється, читала це зі сцени в черничанському клубі.
Зараз, коли навкруги Охтирки нема села, частина якого не розповсюдилась би по Європі, я не міг не поцікавитись у неї, чи не знає вона когось у себе в Чернеччині, хто знову подався до тої ж таки Німеччини, хоча тепер по злій волі іншої країни.
— Та як же не знаю! Моя онука там зі своєю дочкою.
— І хоча б одну із них кличуть не Каріною і Аліною, а Катрусею?
— Так. Онука – Каріна, а моя правнучка справді Катя-Катюша.
— Чому не Катруся?
— Ну, так у нас в Чернеччині кажуть. Катя-Катюша.
— А у Воронька – Катруся.
— Ну, йому, значить, сподобалось так.
— Повернуться?
— Ой, не знаю. Хотілось би…
Вона знову закинула голову, заплющила очі.
Летіла я з далеччини
до рідної Чернеччини,
Я нею скрізь пишалася,
коли мене питалися:
— Звідкіль ідеш?
— 3 Німеччини.
— Куди ти йдеш?
— В Чернеччину!
В Чернеччину…
Вона відкрила очі, щоб бачити, як клубна публіка в моїй особі сприймає її виконання.
В Охтирщину,
за міст на Монастирщину,
Де Ворскла
Гне підковою
Під сизою
Дібровою,
Під лозами,
Ліщиною,—
Іду
На Батьківщину я!
Так що книжки, здається, ще якийсь час побудуть із нами не тільки для розваги — принаймні, книжки деяких із наших земляків.
… Усього купив: і молока, і сметани, і вершків.

Ми з донькою запланували поїздку до родини. Ну бо гріх скучати за рідними краями, якщо маєш розкіш можливості їх відвідати. 260 км потягом і 60 автобусом, через «тихі» регіони — такі дрібниці… Але моїй доньці півтора, і це була її перша в житті подорож. Враховуючи ці факти, я готувалася до цієї поїздки так само ретельно, як до виїзду на позиції — продумувала до деталей наш маршрут, кожне «що може піти не за планом», і свої дії в такому випадку. Був складений список з міріада потрібних речей; було розподілено, які речі поїдуть «Новою поштою», а які з нами, бо вони необхідні в дорозі. Щоб умістити те «необхідне в дорозі», я дістала свій улюблений рюкзак у кольорі койот — побитий життям, та все ще міцний супутник усіх моїх пересувань у війську. Було дивно пакувати в нього не коробки з патронами, а дитячі перекуси, дбайливо розфасовані у мікросудочки; не далекомір і портативну метеостанцію, а підгузки, маленький дорожній бізі-куб та книжечку про Бодя. Єдине (ну, крім вологих та сухих серветок) з усього вмісту рюкзака, що залишилось незмінним — то аптечка й турнікети. Що зробиш, такі часи, це зайвим не буде. Поїздка минула на диво добре — малючка, при всіх особливостях свого віку, є комфортнішою компаньйонкою за деяких моїх колишніх співслужбовців. Як мінімум, вона не бухає, не лізе в бійки і її значно легше нести на собі.
Я не можу не порівнювати свою військову службу і своє материнство, бо, по-перше, і те й інше відбувалося зі мною, а по-друге, відбувалося лінійно, одне за одним, тож паралелі проводяться самі по собі. Коли мені буває важко з дитиною, я згадую одну історію з пологового. Отже, десь друга доба після пологів. Я звикаю до малятка, а малятко адаптується до цього світу. Спали ми дуже недовго, бо заснули пізно, а вранці команда медиків прийшла нас обстежувати. Медсестра проколола доні пальчик на нозі і стала набирати кров. Звісно, малеча вкрай обурилася і дуже сильно розкричалася. Я взялася заспокоювати, гладити по голівці, лагідно примовляючи: «Пташенятко, ну потерпи трішки, дай пані набрати аналіз — так треба, це для твого здоров’ячка» — та інші подібні речі.
— Ви така стресостійка, — сказала мені молоденька пані неонатолог.
Я здивовано на неї глянула і трохи усміхнулася. «Чого б мені не бути спокійною зараз, — подумала я. — Події розвиваються передбачувано. Ну, дитина кричить. Я її розумію: неприємно, коли проколюють палець. Але на голову нам нічого не прилітає, контролювати обстановку і за потреби відстрілюватись нам ніби не треба — чого б не бути спокійною?»
Вже потім я сміялася з ходу своїх думок і міркувала: це я така поплавлена, чи якраз зі мною все ок, то тепер таке життя?
Якщо брати суто мій досвід, то можна сказати, що армія непогано підготувала мене до материнства. По-перше, на позиціях я зустріла чоловіка, з яким я захотіла започаткувати такий проєкт, побачивши, який він у бою.
По-друге: в юності я дітей не хотіла і думала, що так буде завжди. Але межовий досвід змінює людину. Іноді прокидаються такі чисто людські бажання — мати дитину, виховати її щасливою. По-третє, я звикла нести відповідальність, і не тільки за себе. По-четверте: перерваний, неспокійний, ультракороткий сон і нерегулярне харчування вже не були для мене чимось новим. Десь до року дитини я час від часу задумувалась: чому материнство досі вважають жіночим призначенням за замовчуванням, тим, що має вдаватися ідеально на раз-два; а захист своєї країни — чимось непосильним для жінки? «Їй-богу, — жартувала я. — Гвинтівка хоч не намагається втекти, коли я з нею щось роблю, а важить /- так само». І було ще дещо, до чого я не була готовою, хоч і читала про це — гормональні «гойдалки», відчуття, що моє тіло виступає проти мене.
Наше тіло — річ неймовірна, але все ж дуже крихка й ненадійна. Ніде правди діти, військова служба, участь у бойових діях не додають нікому здоров’я — а надто жіночого. Якщо не брати до уваги низки нюансів, то я зберегла своє здоров’я. Найголовніша тому причина — це удача. Маленьке, але певне місце має і моя власна заслуга: посильне піклування про себе, самозабезпечення найбільш підхожим для жінки одягом і спорядженням. Попри позірну турботу про жінок, все, що пропонувала мені армійська та державна система, щоб моя дітородна функція не постраждала — це не йти на бойові та триматися подалі від армії взагалі. Ви скажете: так що вам знову не так, жіноцтво? Вибороли собі бойові — то терпіть! Я скажу, що насправді держава, суспільство мали би бути дуже зацікавлені в тому, щоб підтримувати воячок в їхньому бажанні мати дітей. Якщо ці жінки дають собі раду зі своїми військовими обов’язками — то гарно виховати майбутніх громадян та громадянок вже напевно зможуть. Я була дуже втішена з того, що програма безоплатної заморозки яйцеклітин для військовослужбовиць зрештою почала діяти. Але було трохи прикро, що про неї не трублять на кожному кроці. А мали би, адже не кожна воячка ретельно моніторить новини. Навіть якщо спускати інформацію зверху вниз у самих СОУ, то не кожен медик підрозділу матиме достатньо хоробрості і такту, щоб підійти до підопічної воїнки з такою делікатною розмовою. Також, на відміну від чоловічого забору біоматеріалу, жіночий потребує значно тривалішого обстеження і підготовки. Чи буде захищене право жінок потрапити у клініку і пройти це все від свавілля безпосередніх командирів? Хтозна. Також неприємно, що програма має обмеження по віку — війна триває більше 12 років, і деякі жінки, що стали на захист країни одразу, провели свої репродуктивні роки на службі та у шпиталях, зазнаючи поранень, втрачаючи здоров’я. І те, допоможе їм програма чи ні, вирішує дата в паспорті, а не врахування індивідуальної медичної ситуації, оваріального резерву та років, відданих захисту України.
Також є проблема, за яку, наскільки я володію інформацією, ще не беруться. Це наявність та якість гінекологічної та мамологічної допомоги у госпіталях. Штатних військових посад акушерів-гінекологів на всю країну — до десяти. Решта лікарів, які забезпечують цей напрям, — цивільні. Це означає, що лікар чи лікарка отримує меншу зарплату, гірше соціальне забезпечення, що система менше мотивує його/її виконувати свої обов’язки якісно і залишатися на цій посаді надалі. Якість наданої допомоги не має належного системного контролю і часто дуже низька. Звісно, що, на щастя, є винятки. Але отримання вчасної і якісної допомоги — це часто заслуга або самої воячки, або волонтерів/ок.
Менш глобальні, але все ж важливі питання — жіноча форма і жіночий бронезахист. Формою вже потрохи забезпечують, але до якості цієї форми є питання. Білизна затонка, має незручні шви; кітель незрозуміло чому вкорочений — таке не додасть комфорту і здоров’я. Ситуація з жіночими бронежилетами гірша. Якщо чесно, до того, як я дізналася історію Наталії Ліщинської (ветеранка, що зазнала онкології внаслідок травмування статутним бронежилетом), я не задумувалася, наскільки руйнівним може бути той дискомфорт, який чоловічий броник завдає молочним залозам. Всі жартують про «броник тисне на цицьки», але жарти, що закінчуються у лікарні, не смішні. Жіночі бронежилети розробили, і цього року до війська пішла перша партія — дайбі, скоро забезпечать усіх воїнок. Також сподіваюсь, що розробку можна буде підігнати під будь-який розмір грудей. Це має стати — в ідеалі — частиною всеармійської турботи про людей, які ту армію складають. Різних людей, а не тільки одного усередненого військовослужбовця.
Наше суспільство любить говорити про нові обов’язки для жінок, але не любить думати про те, як жінкам усе поєднати. Любить перекласти всі клопоти на саму жінку. Материнство, майбутнє та дійсне — не виняток.
…Я дописую цей текст одною правою, бо ліву міцно обіймає доня. Вона спить спокійно, попри те, що удома, у Хмельницькому, русня зустріла нас шахедами. Іноді мені совісно перед донькою, що привела її в такий жахливий світ. Але я жену такі думки геть. Бо, якщо вони осядуть в моїй голові, це буде поступка ворогу.

Напевно, не помилюся, коли стверджуватиму, що слухання історій є чи не найприємнішою забавкою, котру колись вигадало людство. Звісно, все залежить і від якості приповідки, і від уміння її розповідати. Ось чому досліджуючи питання — чому людський мозок такий падкий до історій і як їх прослуховування позначається на сприйнятті світу? — британський автор книжки «Наука сторітелінґу» (2019) Віл Стор доходить висновку, що саме розповіді роблять із нас людей, адже становлять невичерпне джерело соціальної інформації.
Справді, ще змалечку людина привчається слухати оповідки про те, що в її житті є гідним і негідним, про здобутки та втрати, про героїв і пройдисвітів, а власне, це і складає основу культури. А позаяк наше повсякдення пронизане історіями, що транслюють ідеї, ми захоплюємося ними та намагаємося захопити ними й інших.
Доповнивши наратологію теоріями нейрофізіології, когнітивної психології й еволюціонізму, Стор указує на важливу функцію мозку: він усякчас генерує («галюцинує») власні моделі світу, що відрізняються від реального стану справ, і оформлює в історію людський досвід, а при цьому виявляє закономірності та причинно-наслідкові зв’язки між речами. А все заради забезпечення нас якнайкращими сценаріями виживання. Власне, тому ми й відчуваємо біль, чуємо звуки чи бачимо кольори тощо. Це теж «історії», що покликані зорієнтувати нас у світі. Завдяки ним людство силкується вдосконалювати навички контролю за світом — і фізичним, і соціальним. Тож оповіді стають одним із основних інструментів організації життя.
На думку Стора, головне місце в історії має належати не так сюжетові чи події, які, до речі, мають бути карколомними та ставити драматичні питання, а головно героєві. Хоча будь-яка історія має початися з притичини, яка ламає згенеровані моделі. Точніше йдеться про ті чинники, що дають людині змогу виплутатися зі свого прикрого становища. Ба більше, історія стає тоді привабливою, щойно в ній оприявнюються несподівані повороти. Втім, окрім несподіванки, людину вабить і невідоме, спричиняючи жагу пізнання, оскільки мозок збуджується, наближаючись до шуканого. Та не самі тільки загадки, а й несподівані розв’язання викликають у нас захоплення.
Зрештою, в ході створення чи прослуховування історій у мозку безперестанно конструюється низка моделей-асоціацій, які формалізують, упорядковують і доповнюють оповідки. Так, у спробах упоратися з орієнтацією в складному світі, мозок і продукує розповіді. Скажімо, перші релігії були спробами запропонувати історію того, як усе влаштовано.
Певна річ, в історії знайдеться і чимало хиб, які вплетені в наші моделі реальності. А про деякі з них ми навіть здогадуємося. Проте виправити їх під силу хіба що героєві. Тому в історії герої й посідають, як правило, визначальне місце. Ми краще розуміємо себе, коли за допомогою персонажів історій упізнаємо їхні помилки чи недоліки та втішаємося, коли, слідуючи за історіями, виявляємо ці ґанджі. Герой є поводирем у світі непевності, бо знаходить вихід із глухого кута. Без нього будь-яка історія залишається блідим набором подій і фактів. Одначе герої нагадують ідеальних істот, а не справжніх осіб.
Не менш поважним чинником, який впливає на структуру розповіді, є культура. Ми буквально всотуємо культурні коди, а наш мозок вбирає їх у формі гри. Бо граючи, краще втямити визначальні цінності екзистенції, щоб і надалі транслювати їх у своїх історіях.
Зрозуміло, що історії постійно трансформуються. В своєму життєвому наративі ми постійно щось додаємо чи віднімаємо, відповідно до нашого досвіду й ідентичності, вливаючи персональне сприйняття у річище спільних оповідок. А з іншого боку, що усталенішою стає історія, то важче її змінювати. Чужі атаки на наші версії влаштування світу непокоять. Отож ідеї, що можуть суттєво скоригувати наші історії мають бути направду переконливими та сильними. Тому ми готові наполегливо захищати свою візію світу, хоч і маємо пам’ятати про потребу в Іншому, здатному нас здивувати та змінити. Не дивно тоді, що для кращого розуміння себе, без абиякої затятості та зацикленості на собі, ми наново винаходимо наше минуле.
Та, правду кажучи, постійно пізнаючи себе, ми й надалі залишаємося погано зрозумілими для себе. Нам інколи невідома наші мотивація, дії чи стани — і це може неймовірно засмучувати. Через це ми щоразу прагнемо сконструювати новішу версію себе. Тож історії вельми помічні в цій справі. Ми воліємо не лише розбити недоладні версії себе, а й відшукати в собі потужні сили, які досі були прихованими чи непідвладними.
Але цього не досягнути без історій, які переглядаються, а не зберігаються без змін. Авжеж, історії не лише цементують, але і догматизують. Ось чому деякі спрощення ми приймаємо, втім усвідомлюємо їх недостатність. У кожному разі, без історій не обійтися, але без їх ревізії і поготів. Історії ніколи не розповідають усе до кінця, а відтак і потребують продовження. Тут усе залежатиме від того, наскільки ми здатні продовжити ці оповіді та що матимемо до сказання.
Підсумовуючи, варто наголосити, що все у цій схемі вигадування історій певною мірою нагадує комп’ютерне моделювання та нейроманію. Адже Стор чомусь не згадує про те, що історії можуть і взагалі не залежати від біологічної організації, натомість виникати на екзистенційному (граничні стани), естетичному (творче переживання та художній експеримент), практичному (проблеми свободи), надперсональному (мовні структури) й інтертекстуальному рівні. Таким чином, оповіді не вичерпуються когнітично-біологічними чинниками, позаяк їхню появу важко уявити без урахування соціокультурних, психологічних, семіотичних, лінгвістичних, а зрештою, і багатьох інших параметрів.

У лютому 2022-го поляки щиро відкрили українцям двері своєї країни і дали притулок усім, хто втікав від війни. Я добре пам’ятаю ці набиті під зав’язку жінками, дітьми, собаками й котами потяги, що вирушали з львівського вокзалу у бік польського кордону. І той рівень солідарності, який тоді виявляли поляки в бік українців, теж пам’ятаю.
Через чотири роки українців уже виганяють з Польщі додому, а рівень неприязні до них зростає чи не щодня. І саме на національному ґрунті. Наших співвітчизників принижують і б’ють, «під роздачу» потрапляють навіть діти. Жити у ще вчора гостинній країні стає некомфортно та небезпечно. Багато хто міркує про переїзд у Чехію, Німеччину чи кудись подалі на Захід. Хтось розглядає варіант повернення в Україну. А дехто просто зібрався та поїхав геть, бо далі може стати гірше. За даними урядової статистики Польщі, впродовж останніх п’яти місяців кількість українців у державі зі статусом тимчасового захисту скоротилася на 11 %. Цікава трансформація, чи не так?
Здавалося б, причини того, що відбувається, нескладно пояснити. Хтось втомився від напливу чужих. Когось «давить жаба», бо втікачам буцімто створено кращі умови, ніж громадянам Польщі: платять гроші, дають житло тощо. Хтось просто не любить українців, бо так повелося з діда-прадіда. Є щось таке в родинній історії, що постійно тригерить,  якісь незагоєні рани. Комусь «зайшло» вороже ІПСО: мовляв, українці винні, що ціни ростуть; вони забирають ваші робочі місця, ваш шматок масла з булки, розорюють польських підприємців та фермерів і взагалі винні, що ця війна почалася. Ну, а на когось подіяли маніпуляції політиків-популістів. І цьому взагалі не варто дивуватися.
Політики багатьох країн люблять вмикати режим історика, коли їхні скромні здобутки на політичній чи ґаздівській ниві перестають вражати виборця. Коли випускати з рук владу немає охоти, але втримати її стає щоразу складніше, в хід ідуть маніпуляції. Починається пошук винних, ревізія минулого, виймання із гробівців старих образ, викликування давно затихлих фантомних болів. Така собі «гра на кістках», що нагадує мазохістські практики і помалу розкручує маховик ненависті.
Немає жодного сумніву, що в якийсь момент частина польського істеблішменту почала свідомо розігрувати українську карту, не вбачаючи у цьому жодної проблеми. Технологія і не більше. Тим паче що нічого нового й не відбувається. Ця гра лише підсилила давні наративи і трохи їх підсвітила. І хоч така поведінка загалом ганебна та недостойна справжніх державників, на все це можна було б просто закрити очі. Маніпулятори нарощують свій шматок електорального пляцка перед виборами, а коли все закінчиться, їх попустить.
Але проблема значно глибша. Запущений маховик уже досить складно зупинити. Набираючи обертів, він у якийсь момент виходить з-під контролю, й «під роздачу» потраплять усі. І ті, на кого його запускали, і ті, хто запускав.
Ба більше. Якби все це не відбувалося на тлі великої війни в Європі, що гримить поруч із самою Польщею і може будь-якої миті на неї перекинутись, то й біс з ним. Але саме сьогодні це вже межує з неадекватністю. Сусіди ніби навмисне самі стріляють собі навіть не в ногу, а в голову.
Незважаючи на намагання польської влади та правоохоронців якось усе це припинити, ставлення до українців із боку частини польського суспільства залишається проблемою. І не лише до українців. Білоруси також часто потрапляють під гарячу руку неперебірливих шовіністів. На це вказує і соціологія, і повідомлення в кримінальних новинах.
Понад те, іноді й самі поляки стають жертвами насилля. Нещодавно в Чехії якісь ідіоти побили свого співвітчизника, волонтера Куба Гейсіга, якого сприйняли за українця. Чоловік був у жовто-синій панамі — це й викликало агресію. Пікантності ситуації додає той факт, що на кепці насправді було зображено прапор Верхньої Сілезії — історичного польського регіону, південна частина якого нині перебуває у складі Чехії. І ще напис: «Gōrny Ślōnsk».
Мобілізація адекватної частини польської спільноти на захист українців і спроба втихомирити агресивних маргіналів теж мало допомагають. Про розкол суспільства вже не говорить хіба лінивий. І цей розкол лише поглиблюватиметься, хоча реальних причин для його появи та поширення абсолютно не було і немає.
Бо проблема аж ніяк не у втомі поляків від великої кількості сусідів, які повтікали та заховалися в їхній країні від війни. Не в болючій історичній пам’яті. І не в економічних втратах. Польща якраз має очевидні вигоди від ситуації, у якій опинилась Україна. Український ринок став важливим напрямком для польського експорту, а українці — значним джерелом робочої сили для польської економіки. Замість старого совєцького мотлоху країна переозброюється новітніми натівськими розробками і зміцнює свій оборонний потенціал.
Ну, а про наявність якоїсь патологічної ненависті поляків до українців чи українців до поляків узагалі не варто говорити. Цього просто немає. Так, у сусідів, які століттями живуть поруч, завжди накопичується чимало претензій одне до одного, і цим легко маніпулювати.
Утім, у цьому випадку сплеск колективної ненависті згенерований штучно та з цілком конкретною метою. І ця мета, як не дивно, не обов’язково полягає в тому, щоб посварити два народи між собою, хоча наслідки можуть бути саме такі. Вона набагато примітивніша: одним — втриматися на владній піраміді, а іншим — до неї добратися.
Звісно, мають рацію і ті аналітики, які вказують на страхи Варшави втратити статус регіонального лідера Східної Європи та частину фінансових потоків після вступу України до ЄС. Адже повоєнне відновлення потребуватиме значних вливань, а це, своєю чергою, означатиме перерозподіл ресурсів. Я вже мовчу про імідж України як країни, яка не зламалася, взула «русскіх» і відстояла свободу Європи. Відчутний удар по самолюбству, чи не так?
Тільки от про гроші та статусні амбіції говорити відверто якось незручно, а от про те, що з Бандерою в ЄС дорога закрита, — можна. Тим паче що у нинішньому становищі огризатися і брикатися Україні трохи не з руки.
Довжелезна історія українсько-польського співіснування бачила всяке. І щось схоже вже траплялося не раз. Закінчувалося зазвичай погано для обох народів, і для поляків зокрема. Чи усвідомлюють це фанатичні захисники історичної пам’яті, які використовують людський біль для своїх ігор, не знаю. Можу припустити, що справжню історію вони знають кепсько: їм це ні до чого. Історична правда для маніпуляцій малопридатна.
Але якщо фактами жонглюють свідомо, цьому не може бути жодного виправдання. Це вже злочин проти власного народу і пособництво ворогу. Бо єдиним бенефіціаром такої «двіжухи» стане той, кого президент Польщі Кароль Навроцький неодноразово називав головною загрозою для Польщі, — Росія.
В історії польсько-українських стосунків проглядається одна дуже яскрава закономірність, про яку охочим покопирсатися в старих кістках варто було б пам’ятати. Дивним чином, коли польська держава перебувала у виграшному становищі щодо українців і всерйоз вдавалася до загострення з нами стосунків, це зрештою не приносило їй нічого доброго. Щонайменше двічі після великих внутрішніх і зовнішніх криз польська державність опинялася під смертельною загрозою.
Український фактор ніколи не був єдиною причиною польських катастроф, але щоразу ставав одним із симптомів значно глибшої кризи самої польської держави. І причина тут не в тому, що українці якійсь особливі чи поляки не такі. Коли двоє б’ються й обоє ослаблені, завжди в якийсь момент з’являється третій — сильніший і здоровіший, який скористається ситуацією на свою користь. Це закон природи.
Так, наслідки війни під проводом Богдана Хмельницького були катастрофічними для Речі Посполитої. Хмельниччина стала одним із переломних моментів, після якого держава назавжди позбулася статусу домінантної сили у Східній Європі. Вона спричинила величезні демографічні, економічні та політичні втрати, запустила незворотний процес деградації держави, який через століття воєн і криз призвів до її зникнення з політичної карти світу.
Але ця бійня не почалася з нічого. Причини слід шукати й у державній політиці Речі Посполитої, й у поведінці її тодішньої еліти, яка не могла скласти собі ціни, марила власною неперевершеністю та винятковістю, проте не вміла мислити глобально, дивитися в майбутнє та думати про наслідки.
Українців банально не сприймали в Польщі за рівних, відмовляючи їм не тільки в правах, а й у потребах. Дискримінація за національною та релігійною ознакою, постійні спроби обмежити козацькі вольності, нахабна колонізація земель, у яких уже були господарі, посилення соціального гніту еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа… Так, тоді були трохи інші правила і звичаї, інші тренди співіснування, але, по суті, це нічого не змінює.
Звісно, ця історія нікого нічого не навчила і не стала достатнім запобіжником від нових конфліктів. А тому в другій серії, рівно через століття, все повторилося. Глобально причини Коліївщини 1768 року були пов’язані з тією самою великою проблемою: глибокою соціальною, релігійною та політичною кризою на українських землях Речі Посполитої. Гайдамацька війна ще більше дестабілізувала й ослабила і без того крихку державу, в результаті чого та просто зникла. Московія, Пруссія й Австрія в три присяди, без особливих зусиль за два десятиліття буквально зжерли колись могутню Польщу, що простягалася «оd mоrzа dо mоrzа». В історію ця трапеза увійшла під тегом «три поділи Речі Посполитої» (1772, 1793, 1795 рр.).
Відновивши на початку ХХ століття державу (на відміну від нас, їм тоді більше пощастило), поляки знову продовжили наступати на ті самі граблі українського питання, тим самим ослаблюючи Польщу. І це після того, як у квітні 1920 року Петлюра і Пілсудський підписали союзну угоду між УНР та Польською Республікою, а українські вояки пліч-о-пліч із поляками рятували Польщу від більшовицьких орд під Варшавою та Замостям.
Будьмо чесні: Волинська трагедія, можливо, ніколи не сталася б, якби політики міжвоєнної Польщі все ж дотримувалися прав національних меншин, як обіцяли Лізі Націй, та надали їм реальні національні автономії. Якби поводилися з українцями як з рівними, а не робили те, що робили, намагаючись асимілювати та знищити їх. Бо в кожної, навіть найжахливішої трагедії завжди є першопричини.
І перш ніж у чомусь когось звинувачувати, дуже корисно згадати події, які їй передували. Зі зрозумілих причин у Польщі не надто люблять фокусуватися на окремих періодах своєї історії, бо так ламається ретельно вибудуваний міф, який дуже вигідно «втюхувати» неперебірливому патріотичному електорату. Проте від фактів нікуди не дінешся.
Протистояння на Волині не почалося в 1943 році. Міну сповільненої дії закладено ще в грудні 1920-го, коли Сейм Польської Республіки ухвалив сумнозвісний «Закон про наділення землею солдатів Війська Польського», давши старт так званому осадництву на етнічних українських землях. В такий спосіб держава не лише прагнула віддячити солдатам, які захистили країну. Ключова мета — закріпитися на захоплених територіях Західної Волині та Східної Галичини, суттєво збільшивши там частку польського населення. За різними оцінками, у новостворених колоніях оселилось близько 200–300 тисяч польських колоністів. Осадники отримували пільгові кредити, списання боргів, будівельні матеріали, інвентар, право на носіння зброї та пріоритетний доступ до органів управління.
Далі був так званий Кресовий закон про двомовну освіту — «закон Грабського», ухвалений Сеймом 1924 року. Його завдання — перетворення національних шкіл (зокрема українських) на двомовні навчальні заклади, де більшість предметів викладалися виключно польською. По суті, він став головним інструментом державної політики полонізації й асиміляції українців Західної України та призвів до майже повної ліквідації українського шкільництва. І, відповідно, до радикалізації українського спротиву.
Ну, а Пацифікація, влаштована Пілсудським 1930 року, — це взагалі ганебна сторінка історії Польщі. У рамках так званої санації (оздоровлення держави) польська влада провела масштабну каральну акцію проти українського населення Східної Галичини з метою залякати і придушити активність українських організацій.
Загони поліції та війська, оточивши села, проводили в них, без суду та слідства, обшуки й арешти активістів. Людей били кийками — неважливо, чоловік, жінка чи підліток, — застосовували колективні покарання. Громили читальні, школи й інші українські установи. Нищили майно, спалювали хати і господарські будівлі, знищували запаси продуктів. Тисячі громадян зазнали жорстокого побиття, моральних принижень і матеріальних збитків. Близько тридцяти убитих, майже 2000 заарештованих. Серед них — понад три десятки депутатів Сейму від українських партій, греко-католицькі священники, вчителі та провідні діячі громадського життя. Тоді ж польська влада офіційно заборонила діяльність української молодіжної скаутської організації «Пласт».
Чи варто казати, які наслідки мало таке «втихомирення» українців? Ущент зруйнована лояльність до польської держави й остаточне формування в їхній свідомості образу Польщі як жорстокого, ворожого до українців окупанта. Але ж на цьому не закінчилося.
У другій половині 1930-х польська влада взяла курс на так зване посилення польськості (Роlіtykа wzmасnіаnіа роlszсzyzny) на східних територіях, спрямоване на повне розчинення національних меншин у польському етносі.
«Посилення» передбачало остаточне знищення україномовної освіти, заборону використання української в державних установах, звільнення українців із державних посад, обмеження доступу до престижних професій, закриття українських культурно-просвітницьких організацій та фінансових установ (кооперативів), масове примусове окатоличення. Впродовж 1937–1938 років на Холмщині та Підляшші влада провела масштабну акцію руйнування православних культових споруд. Було знищено понад 120 церков, каплиць і молитовних будинків. Усе це супроводжувалося жорстокими репресивними заходами та застосуванням брутальної сили. І стало черговим травматичним епізодом польсько-українських відносин напередодні Другої світової війни.
Старий добрий римлянин Цицерон стверджував колись, що історія — це вчителька життя. Мовляв, досвід і помилки минулих поколінь теоретично можуть стати непоганим навчальним посібником для поколінь майбутніх. Допомогти убезпечити від повторення непотрібного, застерегти від дурниць. Але в реальності це не працює.
Людині занадто складно аналізувати, робити висновки та ще й корегувати на їх основі свою поведінку. Тим паче якщо вона цього не хоче. Частіше історія — це все-таки граблі, які щоразу б’ють сильніше, якщо на них бездумно наступати. Якби історія справді могла чогось навчити, світ би не перетворювався перманентно на божевільню, а людська цивілізація не жила б під постійною загрозою самознищення.
На жаль, це зовсім не точна наука, та ще й вельми маніпулятивна. Безвідносно до того, чи збереглися документи та свідчення про ті чи інші події, чи їх доводиться виколупувати з-під землі. Ніхто й ніколи не писав історію неупереджено, завжди лише зі своєї дзвіниці. А історію протистоянь і конфліктів між народами — і поготів.
Тому в кожного своє бачення та розуміння минулого, свої герої та свої фантомні болі. А оскільки історію завжди пишуть переможці, то варіантів змінити цю логіку небагато. Бо переможеним, якщо і вдалося вижити, залишається хіба виправдовуватися та співати сумних пісень. Принаймні допоки на переможців не знайдеться інший переможець і не перетворить усю їхню героїчну писанину на купу попелу.
Єдиний спосіб перервати це пекельне коло з’ясування стосунків — зупинитися і замовкнути. Припинити мірятися болями, жалями, кількістю трупів і просто жити, дивлячись у майбутнє. І нині чи не найкраща для цього нагода.
Бо загроза, від якої відбивається Україна, — це не лише наша проблема. Це клопіт цілої Європи, і Польщі також. Там це чудово усвідомлюють, тому й не припиняють допомагати Україні. Бо ця допомога — не що інше, як інвестиція у власну безпеку. Що сильніше і довше ми стримуватимемо і виснажуватимемо Росію, то безпечніше буде пити пиво в Кракові чи Варшаві та фантазувати, за скільки днів польські натівські літаки могли б знищити половину російських НПЗ. Єдине, що при цьому не варто плювати нам у спину і робити дрібні капості, бо це якось не по-шляхетськи та відволікає.
А з історією і героями давайте розбиратися після перемоги. Ще буде час. Тим паче що в кожного герої таки свої. Можливо, навіть вдасться домовитися про щось розумне і назавжди зупинити цей маховик протистояння, який запускають божевільні ревізіоністи на радість нашому спільному ворогу. Я все-таки впевнений, що історія має навчати. Хоч це й непросто.
Примирення між народами навіть після століть ворожнечі можливе. Франко-німецьке порозуміння тому приклад. Підписаний між Францією та Німеччиною Єлисейський договір 1963 року став поворотним моментом в історії двох народів. Він закріпив системну політичну співпрацю Франції та Німеччини й фактично заклав політичний фундамент для створення ЄС. Європейська інтеграція, звісно, почалася трохи раніше, але без примирення між Францією та Німеччиною важко уявити подальший розвиток європейського проєкту.
І секрет успішного примирення не лише в тісній економічній та безпековій співпраці чи координації в ухваленні політичних рішень. Крапку в тривалому кривавому суперництві вдалося поставити насамперед завдяки переформатуванню суспільної свідомості. Упередження та стереотипи лікували спілкуванням між молодими французами й німцями. Працювала програма масових молодіжних обмінів. За десятиліття через неї пройшли мільйони людей — перезнайомилися, зав’язали тісні й тривалі контакти, і це дало результат.
Історію французи з німцями теж зуміли примирити. Не знаю, чи їхній досвід доречно та можливо адаптувати до наших реалій, але чому б не спробувати? Спільне переосмислення минулого, спільний перегляд істориками шкільних підручників та відмова на їхніх сторінках від мови ненависті та взаємних звинувачень. Видання спільного франко-німецького підручника з історії, за яким учні в обох країнах вивчали події ХХ століття з узгодженим баченням спірних питань.
Якщо Польщі справді таке важливе її регіональне лідерство у Східній Європі, вона мала б у першу чергу бути зацікавленою в порозумінні та примиренні з Україною. Ми ж не збираємося нікуди виїздити. Нині ми б’ємося за життя і майбутнє своїх дітей на своїх землі. Ми тут назавжди і приречені бути сусідами. А сусідам краще дружити і співпрацювати, а не з’ясовувати, хто кому за тисячоліття випустив більше кишок.
В історії моєї родини є маса епізодів, пов’язаних із Польщею і поляками, які викликають злість і бажання помститися. Депортація, вбивства, катування, приниження, зламані долі… Всі вони зійшлися в моїй особі й стосуються польсько-українських взаємин. Я добре знаю деталі багатьох подій, а ще більше не знаю. Бо так сталося, що народився набагато пізніше і нічого з цього не застав.
Але чи є сенс культивувати весь цей згусток болю у своєму серці? Навряд чи. Я не хочу, бо це дорога в нікуди. Немає сенсу ворушити старі рани та зациклюватися на минулому. Бо минулого в нашій дійсності й так забагато. Воно постійно і нахабно лізе на нас зі Сходу, палить наші міста, знищує наших людей, труїть своїм перегаром наші душі.
Відмотати історію назад неможливо. Але вивчити, проаналізувати, осмислити і почати жити з нового аркуша — можна і треба.

Буде, як із багатьма нашими гуманітарними проєктами: його реалізують, сподіваюся, вдало реалізують, зі щирістю, розумінням, смаком. А потім він стане звичною частиною ментального ландшафту: для когось святинею, для когось рутиною — оцього я й боюся. Український пантеон заслуговує на кращу долю.
Усі, хто більш-менш у темі, пам’ятають етапи просування ідеї Пантеону — від майже недосяжної мрії Грушевського до ініціатив нинішніх активістів, різних кіл погодження й узгодження (зокрема, й розведення проєктів власне пантеону і військового кладовища) і нарешті президентського червневого законопроєкту. Залишилося домовитися, чиї сам тлінні останки представлятимуть історію українського героїзму й креативу. Зокрема, чи має спочивати в храмі пам’яті Василь Кук разом зі, скажімо, Миколою Скрипником? І як їм там лежатиметься поруч один з одним?
Стоп-стоп! Ми кажемо: «у храмі»? Тут якраз час повернутися до етимології. Πάνθειον, як відомо, грецькою дослівно означає «всі боги». У ІІ столітті н.е. у Римі спорудили язичницький храм на честь не одного якогось античного бога, а всіх разом: Юпітера, Юнони, Феба, Мінерви, Венери, Нептуна, Діани, Вулкана тощо. На той момент проєкт мав цілком конкретну політичну мету: просувати ідею божественної природи постаті імператора, усього лише. Ідею підхопив аж у кінці ХVІІІ століття французький Конвент (уряд): у щойно збудованому храмі св. Женев’єви розмістили могили видатних співвітчизників: Вольтера, Руссо (який взагалі-то був швейцарцем) і кількох діячів Французької революції, яких зараз, за винятком Марата, ніхто не згадає. За цим рішенням теж читалася цілком зрозумілий сучасникам контекст: керівники революції по черзі намагалися принципово замістити християнство щойно сконструйованими культом «Розуму» та культом «Верховної Істоти», ініціатива не прижилася, храм повернули Церкві й наступне поховання відбулося там через п’ятдесят років. Словом, тут присутня відчутна язичницька підбивка, волелюбні французи можуть собі дозволити.
А ми? Я не кажу про рештки язичницьких звичаїв у нашому повсякденному побуті, вони є й їх варто зберігати, бо це частина колективної тяглості. А от феномен офіціозних пам’ятників у кожному місті й кожному селі… Зовсім донедавна це були пам’ятники Владіміру Лєніну й Невідомому солдату. Тепер місце Лєніна міцно посів Тарас Григорович, і він часто-густо не просто ситуативно займає місце комуністичного ідола, а й стає його функціональним заступником. Але згадаймо: європейський, а згодом і американський монумент тому чи іншому визначному діячеві — прямий нащадок античних статуй богів, я про це говорив і не втомлююся повторювати. Італійці доби Ренесансу почали наслідувати своїх безпосередніх предків-римлян і встановлювати фігури своїх князів і полководців у бронзі та камені, уже не прирівнюючи їх до богів, але не без натяку, який сучасниками зчитувався. З ХVІІ-ХVІІІ століття ця мода розповсюдилася по всій Європі, включно з Російською імперією, й античний слід десь заховався. А далі на «одній шостій» відбулася чергова цікава трансформація: замість забороненої релігії більшовики впровадили квазірелігійний культ, і «монументальна пропаганда» (автори В. Лєнін – А. Луначарскій – І. Сталін) стала її невід’ємною частиною.
Доведеться комусь нагадати, що в діяльності Комуністичної партії було так багато релігійних практик, що не гріх назвати КПРС церквою вірних. Справді, складна процедура прийому до партії (хрещення), виключення з партії (анафема), періодичні партійні збори (літургія), пленуми (синод), з’їзди (собор). Воно й не дивно, бо, крім Сталіна, у верхівці більшовиків було чимало колишніх семінаристів: Мікоян, Подвойскій, Сємашко, Шаумян, той же Луначарскій (ні, в семінарії не вчився, але замолоду був близький до церкви). Регулярні урочисті концерти на сцені — у клубах, концертних залах, театрах — нагадували містерії зі своїм чітким сценарієм, а на відкритому повітрі, зазвичай біля відповідного монумента — хресну ходу. І сьогодні, хай мене проклинає спільнота нинішніх вірних, те, що відбувається з пам’ятниками, дуже нагадує поведінку язичників, які скинули ворожих ідолів для того, щоби встановити своїх. До пам’ятника Кобзарю в Києві навпроти Червоного корпуса в мене особливе ставлення, бо я ще в університеті дізнався, що в певні дні класти до нього квіти небезпечно для кар’єри: виженуть. У совітські часи сам факт шанування Шевченка майже (ну майже!) автоматично означав певну політичну ненадійність, яку слід було компенсувати додатковими демонстраціями лояльності. А в наші часи ніщо й ніхто не заважає прийти в святковий день разом із організованою заздалегідь публікою, покласти вінок, послухати тріо бандуристок з інструментами, які мають мало спільного з автентичною бандурою, послухати «народних» пісень, які є новотворами межі ХІХ і ХХ століть, помилуватися синьо-жовтими стрічками і штучними квітами, просякнутися урочистим пафосом моменту… Така собі недільна месса… Поклоніння…
Виявляється, шанувати вимагає певного вміння, культури поведінки й відчуттів, так само, як і молитися. Адепти церкви Лєніна поклонялися його статуям, бо можливість і вміння молитися в них забрали. А для решти світу це не проблема. Християни здавна ховали діячів, яким вони були вдячні, в церквах. Що більше шанували, то почесніша церква. Вестмінстерське абатство у Лондоні, собор святого Петра в Римі, собор святого Віта у Празі. Я був у Варшаві в соборі св. Івана Хрестителя й був ошелешений, побачивши південну стіну, всуціль уставлену могильними дошками й скульптурами, тут були Станіслав Понятовський, Іґнацій Падеревський, Генрік Сенкевич, Кшиштоф Пендерецький, Юзеф Пілсудський, Роман Дмовський (до речі!). Згодом я з’ясував, що Пілсудський спочиває у краківському Вавелі, а Дмовський взагалі в родинному склепі, а тут у св. Яні лише кенотафи — символічні могильні пам’ятники, цілком поширена католицька традиція. Звідси й сенс усієї процедури: ти не приходиш до храму молитися своєму кумирові, ти приходиш молитися Богові за свого улюбленого героя.
Ми справді потребуємо спільних героїв, тільки не знаємо, як із ними поводитися. Доведеться неодмінно виховати в собі той стан поваги, який не обов’язково несе в собі істеричне піднесення. Шанування не означає автоматично містичне перечування чи оплакування. Пам’ятати — це всього лише усвідомлювати відповідну постать частиною свого світогляду й емоційного досвіду. А ще вдячність. Не більше, але й не менше. Пам’ять не треба плутати з болем. Для цього вся атмосфера майбутнього або гіпотетичного закладу має бути протилежною тому, що уявляють собі вихованці літургій біля монумента. Це інтелектуальне та емоційне зусилля з боку кожного, буквально кожного відвідувача з метою відчути Україну як спільноту.
Мені на думку відразу спадає книга Олексія Сокирка «Творці історії», яка торік вийшла у видавництві «Темпора». Кількадесят діячів цивілізаційного масштабу, які доклалися до формування, свідомого чи несвідомого, української ідентичності. Починаючи від княгині Ольги й закінчуючи Павлом Скоропадським, вочевидь передбачається другий том, і це буде найцікавіше, враховуючи сьогоднішній контекст. Серед іншого належить визначитися із сакраментальним питанням: чи означає поховання під одним дахом діячів, які за життя були смертельними ворогами, знак майбутнє примирення? Чи готові ми визнати, що не всі наші спільні предки однаково мали рацію, будучи при цьому нашими предками?
Ясна річ, що сьогодні говорити про толерантність, примирення, визнання чужих помилок та ілюзій ще зарано. Надто вже все на волосині. Але якщо все-таки дійдуть руки до цього проєкту, якщо знайдуться для нього кошти поруч із грошима на дрони-перехоплювачі та крилаті ракети, принаймні слід наполягти, щоби це стало місцем єднання, а не казенного збудження, думання та підбивання попередніх підсумків, а не формального замилування минулим. Колективна свідомість і без того складається з міфів і легенд, протиставити цьому можна лише знання. Пантеон — для того, щоби згадувати й дізнаватися. А кому кортить помолитися — он поруч церква.

На цьогорічне «паломництво» до країни дитинства я їхав із відчуттям певної тривоги. Нещодавнє розгорання напруги між польськими й українськими політиками на тлі чергової річниці трагічних подій на Волині викликали в мене почуття глибокого дискомфорту. Я вже писав про це в своїх колонках, але зіткнення з «реальною» реальністю, а не світом соціальних мереж повинно верифікувати, як все виглядає насправді. Принаймні до певної міри. Звісно, мої спостереження і враження фрагментарні і, що зрозуміло, дуже суб’єктивні, а значить, я не повинен на основі них робити узагальнень зі зловживанням слів «усі», «завжди» і подібних. Зрозуміло, що я не можу не аналізувати спостереження, які, бажаючи того чи ні, роблю чи до яких я якоюсь мірою вразливий.
Уже першого дня під час відвідин у відділенні одного з банків я став свідком хоч і курйозної, а все ж симптоматичної ситуації. Варшава, ранок понеділка, ми з дружиною — єдині клієнти, на вулиці — дощ. У якийсь момент у банк заходить промокла жінка і від дверей сповіщає: «Ллє», а за мить додає: «Але це добре, бо, може, дощ зіпсує це їхнє свято» (це було саме 24 серпня, День незалежності України). Можливо та пані була «ку-ку на муню», і в той момент вирішила, що треба це саме так продемонструвати. Але якщо саме так і було, це також був якийсь знак, що антиукраїнська атмосфера поширилася настільки, що навіть нервово нестабільні люди реагують на несподіваний дощ саме такою публічною заявою у варшавському банку на вулиці Краківське Передмістя. А, може, антиукраїнська істерія стосується передовсім таких дам із невпорядкованими реакціями?
Через кілька днів я замовляв Ubеr на Східний вокзал, додаток, приймаючи моє замовлення, виправив адресу на: «Східний вокзал ім. Романа Дмовського, вул. Київська». Тим, хто не знає, ким був Роман Дмовський, я рекомендую перевірити в Gооglе його життєпис. Я тільки коротко скажу, що це польський політик початку ХХ століття, протофашист, антисеміт, який зокрема не визнавав прав українців на незалежне існування. Мені здається мало ймовірним, що ті, хто приймав рішення так назвати один із варшавських залізничних вокзалів, на який прибувають подорожні з України і який, nоtа bеnе, розташований на вулиці Київській, зробили це несвідомо й випадково. А, може, я надто чутливий і несправедливий, бо ж Дмовський донині вважається одним із хрещених батьків відродження Польщі після Першої світової війни.
Скажу лиш, що дощ ущух і не завадив проведенню багатотисячного святкування Дня незалежності України на Замковій площі у Варшаві, а варшавська поліція дуже вправно ізолювала групу прибічників Дмовського, які, звісно ж, хотіли зіпсувати свято. Знову без узагальнень, у великому місці, яким є Варшава, не видно ознак залякування українців і публічних дій, спрямованих проти них. Що не означає, що підживлювання антиукраїнської неприязні з боку радикальних правих політиків згасло. Воно досі тліє і за будь-якої нагоди може перетворитися на відкрите багаття.
Останні соцопитування коригують враження, що поляки стали відкрито ворожими до воєнних біженців з України. Дослідження показують, що переважно ставлення польських громадян досі хороше, хоча відсоток позитивних думок зменшився. Ідентичне соцопитування провели також в 2023 році. У публікації порталу Wіrtuаlnа Роlskа наголошували, що між вереснем 2023 року і вереснем поточного «відсоток позитивних оцінок ставлення до українців, які живуть у Польщі, знизився на 11,7 позицій, а відсоток негативних оцінок зріс на 7,5 позицій». У соцопитуванні Unіtеd Survеys (проведеному між 20 серпня і 1 вересня) для порталу Wіrtuаlnа Роlskа запитали поляків, як вони оцінюють присутність українців у Польщі. Позитивну відповідь надало загалом 52,7 %, а негативну — 37 %. 10,3 % зазначили відповідь: «Не знаю/важко відповісти».
Іще одне спостереження, за яке мене вже розкритикували мої варшавські проукраїнські друзі. Отже, пересуваючись головним чином центром міста під час останніх двох вихідних я багато чую, а може, навіть чую переважно російську мову, а не українську. Я не хочу сказати, що виключно або що лише, але моє відчуття таке, що російська домінує, а те, що мене тривожить і навіть дратує, що зустрічні діти чи підлітки спілкуються між собою російською. Я це сприймаю як прогресивне переміщення й зміцнення «руского міра». Мене не дратує російська в Україні, але поза Україною перед лицем цього всього, що сталось упродовж останніх років, вона викликає в мені внутрішній дискомфорт, який важко подолати. Не знаю, наскільки поляки можуть відрізнити російську від української, частина, вочевидь, може, а частина — ні. Можна було б прийняти тезу щодо останніх антиукраїнських висловлювань частини політиків, що перехід на російську — це захисна реакція, але мені це здається абсурдним. До речі, було б цікаво провести дослідження, як динаміка використання української vеrsus російської мов змінюється поза межами України. Зрештою, у майбутньому нам треба буде провести десятки, якщо не сотні досліджень, щоб зрозуміти: що? де? і як?
Якщо цього не зроблять неупереджені фахівці, то ми залишимось у світі узагальнень і напівправд, а звідти вже дуже короткий шлях до відвертої брехні.

Розказує мені, що скоро будуть ліквідовані всі банки в Україні.
– Ну що ви таке мені торочите, Марто?
– Я знаю. Я в інтернеті лажу щодня.
– Ось скажіть мені. Ми давно знайомі. Вже про все перебалакали. Чому ви мене не запитали про ті ж банки? Що я знаю, що чув…
– А навіщо мені те, що ви знаєте чи чули? Я сама в інтернеті бачу. То що мені з того, що ви мені щось скажете про себе чи про що завгодно?
– Гаразд. До того, що я знаю або чув, вам нема діла. Але ж ви ні разу не поцікавились, що взагалі у мене в голові. Про що я думаю.
– Та про що вам думати? Не тримаєте жодної корови. Ні курок хоча б з десяток. Города у вас нема. Ніякого хазяйства! Про що тут можна думати?
– Та хоча б про долю людства.
– Доля людства – в сараї біля корови!
– Тобто доля корови – це і є доля людства?
– А що ж по-вашому?
– Мені про вас цікаво все-все, а вам про мене…
– Ну, вам цікаво – ви і розпитуєте, вже набридли. А мені не до вас і ні до кого. Мені он думати, чим їх годувати, як зиму протягти. Я зерно для них купую, а воно дорожчає, а молоко я не можу продавати дорожче тридцяти гривень за літру – ніхто не купить.
– Я все про вас знаю не тільки тому, що розпитую. Ви сама все мені про себе розказуєте з перших хвилин нашого знайомства. І про своїх корів… Ваших корів я впізнаю в будь-якій череді. І вівців. І собак, не кажучи вже про ваших чоловіків та історії.
– Історій у мене вже нема. Та й законний один, та й того забагато. І запам’ятайте: всі діти у мене від законних. Жодна історія не задіяна.
– П’ятеро їх у вас. Страшне діло! В охотку було, чи як? Їх же годувати треба було, одягати.
– Та ото ж. Хто там про те думав?
– Зараз ви якось легко згадуєте і про своїх законних, і не зовсім, а раніше було не так. Я ж пам’ятаю. Інколи навіть сльозинка на ваших очах траплялась. Щось вас бентежило, муляло…
– Так то коли було — до війни. Тоді можна було й помилятися, від нічого робити. А тепер… Одного сина вже поховала, другий ще служить і вже сивіє.
З другим їй і правда не дуже спокійно. Йому якось дали кілька днів відпустки, і він рвонув із Сумської області не до матері в Охтирку, а в Київ до своєї дівчини. Там його залишили – пройшов дронові курси, після них деякий час служив у пригороді, потім знову опинився на півдні у своїй частині, а з неї, знову ж на кілька днів – в Київ, і знову повз Охтирку. По дорозі назад завернув-таки на годину до матері.
– Я жахнулась і всю ніч ревіла. Людині двадцять чотири роки, а у неї вже біліє волосся і намічається лисина.
Я роблю припущення, що так на нього подіяло щось негарне з тою дівчиною. Можливо, зустріла другого, знаю такі випадки. Ось один із них. Чоловік уже не самий молодий — йому помітно за тридцять. Три роки у війську, був поранений, бачив і зазнав багато чого, про що не розказують, принаймні одразу. І нічого. А поїхав до Києва, до своєї майже дружини, з твердим наміром усе оформити, а вона їх щойно оформила — тільки з іншим, та ще й з його майже другом. І чоловік теж покрився сивиною. Не від війни. Для когось буває дещо страшніше.
– Що може бути страшніше за війну?
– Життя, Марто, життя. Хай і не страшніше, а інколи болючіше – так, мабуть, краще сказати.
– Ви сам страшна людина. Я такого його горя, ну, як з тою дівкою, не уявляла. В голову не приходило. А ви якраз про це зразу і подумали. Страшна, кажу, людина!
– Може, справа просто в тому, що ви від самого початку не надавали значення їхнім стосункам…
– Та яке мені діло до їхніх стосунків? То таке.
Син, якого поховала, розказував їй, що у кожному підрозділі є свій буркотун. Він буває небезпечніший за таємного диверсанта. Все йому не так, всі навколо не такі, нічого доброго чекати не варто, особливо від влади. Тільки те й робить, що скиглить і гнівається. Кожен командир намагається якось його позбутись – відпустити у другу частину, приставити до якогось діла, де навколо нього буде мало людей.
– Я б з такими не знаю, що робила! Може, ви знаєте?
– Знаю.
– Все ви знаєте. Так що ж?
– Я б з такого глузував. Не дуже голосно, зовсім не образливо, а так, щоб його побратими теж не сміялись над ним, а добродушно посміхались. Головне – щоб не переймались його настроєм.
– Отакий ви хитрий, тільки нічого вам дати.
– А ви скажіть мені щось про свою зовнішність. Оце й буде щось мені дати. Вам майже шістдесят. В трудах ви з дитинства. А на вигляд – доглянута пані. Струнка, приваблива з усіх боків, хода як у танцюристки, біле обличчя. Чим ви це все пояснюєте?
– Тим, що не ледача.
– А я бачу й породу. Породою все діється.
– Прабабця натякала на якогось німця.
– О! Та нація не стрункіша за всіх в Європі, а хазяйновитіша – це точно. І дуже строката, строкатіша за українську. Вони не всі гарно розуміють навіть мову один одного. А найміцніші серед них – шваби.
– То підшукали б мені на старість якогось з них.
Квартирку загиблого сина піддала капітальному ремонту, для чого залізла в борги, а тепер здає її двом молоденьким військовим, його побратимам. Цікавлюсь, що за люди, чи не будуть пиячити.
– Не будуть. Таких, що будуть, не беру. Все з’ясувала.

Деколи буває так, що інформація потрапляє у мозок, але не затримується — просочується, стікає через пісок поточних справ-питань — та осідає в якомусь закамарку. Так у мене сталося, коли подруга-хмельничанка говорила про Алею Героїв у своєму місті.
— Якраз перед самою повномасштабкою встановили на кубах портрети Небесної Сотні та інших загиблих, — розповідала подруга. — А після вторгнення вже залишили їх там на постійно й почали доповнювати. Тепер заговорили, що треба перенести, бо тут бракує місця. Що тут ресторани, наливайки, і Алеї в такому сусідстві бути не пасує, що це неповага до загиблих… Мовляв, зробили цвинтар у центрі міста…
Я чемно кивала, але подумки була далеко. Повернулись мої думки до цієї розмови тоді, коли вже я повернулась до цивільного життя. Наша сім’я осіла у Хмельницькому, гостро потребуючи спокою та комфорту — і знайшла їх, хоча б частково. Час від часу, залагоджуючи різні питання, я проходила повз мовчазний стрій чорно-білих фото хлопців на «стометрівці». Спершу мені навіть не хотілося піднімати голови — так накривав синдром вцілілої, що ставало важко дихати. Тільки через деякий час я вже звиклася зі своїми почуттями і йшла нормально. Іноді мозок вдається переконати, що «вцілілість» була лише результатом удачі, а не плодом якогось недостойного вчинку чи вибору. Що життя — несправедливе, важке, прекрасне — треба якось продовжувати. І боротьбу мус продовжувати. І вдячність треба плекати — бо без жертви цих (і ще тисяч і тисяч) хлопців та дівчат ми усі були б частиною величезної гекатомби московській зажерливості.
Куби з портретами прикрашені живими та штучними квітами, букетами зі стрічок, лампадками та іншим подібним добром. Можна, звісно, вмикати естетку і говорити, які це кітчеві банальнощі; можна вмикати екологиню і нарікати на засилля пластику — але в мене думка на таке не підніметься. Тому що в цих квіткових гірляндах, букетиках, топерах зі словами «синочку», «коханому» — стільки горя і невигойного болю, що аж серце судомить, коли дивишся. Може, рідним стає хоч трішки легше на душі, коли вони мая́ть портрети загиблих тими квітами. Бо не всім пощастило мати могилу, на яку можна прийти і поплакати. «Бути похованим — вже розкіш», — сумно подумала я. А коли знову підняла погляд, то наштовхнулась на глибокий погляд печальних очей. З одного із портретів на мене дивився Саня.
«А якого милого ти тут?» — це було перше, про що я подумала. Я чомусь була впевнена, що Саня похований у Харкові, а не у Хмельницькому. Що ж, наша пам’ять іноді грається з нами: стирає імена друзів, залишаючи позивні; плутає деталі, затирає болючі події. Але є те, що вона зберігає особливо надійно: звуки голосу, манеру ходити, сміх, жарти. І той факт, що у цьому світі більше не буде жодної можливості побачитись.
Олександр Яценко, або, як ми його називали, Саня ССО, був розумним і дуже харизматичним. Він служив у тому ж 1-му батальйоні 24 ОМБр, до якого прийшла служити я, тільки що я була у 1-й роті, а він — у взводі розвідки. Познайомилися ми вже на позиціях, у 2020 році. Наші ВОПи сусідили; крім того, ми мали спільного друга — Л., командира моєї позиції. Саня був цікавим та спокійним співрозмовником — після місяців на позиціях особливо починаєш цінувати приємних співбесідників. Був іронічним — настільки, що я ніколи не знала, що у нього насправді на думці. Чомусь пам’ятаю таку розмову:
— Що з тобою? Ти чого така бліда?
— Місячні… Болить дуже, і німесил щось не діє.
— Так не йди на чергування.
— Ага, нині не піду, завтра взагалі не випустять. Скажуть, що слабачка і нюня.
— Боже, — засміявся Саня. — Які все-таки дівчата цікаві. Їй болить до всрачки, а вона рветься на чергування. Нє як ці мавпи, — кивнув на бліндаж, де були його співслужбовці. — П’ятка йому засвербіла, і воно вже нікуди не йде і нічого не робить.
Саня був завжди веселим — тією печальною веселістю, що йде від великого болю. Я пам’ятаю, як Саня розповідав про свій рідний Луганськ, про близьких, що залишилися на окупованій території. Я була ще занадто зелена, щоб осягнути глибину смутку в його великих очах, але зараз я вже, на жаль, розумію Саню краще. Шкода, що вже не в цьому житті нам розмовляти, пити пиво і стібатись одне з одного. Шкода, що я дозволила нашому спілкуванню зійти нанівець після того, як я перевелася із 24-ки. Шкода, що Саня залишився навіки молодим — всього 34. Не такою ми уявляли собі вічну молодість. Про загибель Сані мені повідомила жінка, яка в батальйоні займалася документацією. Вже навіть не боліло — у 2022-му московити вбили стількох моїх друзів, що моє серце наче знекровилось. Але сльози потекли, коли кілька днів по тому написав Л. Не знаю, чому кажуть, що розділене горе стає легшим. Легшає тільки тоді, коли запихаєш усе в закамарки мозку і даєш часу робити свою справу.
Я вітаюся із Санею щоразу, коли проходжу «стометрівкою». І розумію, що тепер усі обличчя на Алеї Героїв здаються мені трохи знайомими. Я п’ю до них своє айс-какао, моя донька каже на них «дядя» так само, як на перехожих чоловіків. Насправді я не маю своєї думки у дискусії щодо перенесення-неперенесення Алеї Героїв (так, вона вже роки триває) — мабуть, хай це вирішують рідні, голосує громада. Я просто тішуся спокоєм, який нам дарує Хмельницький. Портрети полеглих нагадують, який той спокій крихкий.

Франція доживає останні місяці президентства Емманюеля Макрона. До наступних виборів залишається сім місяців, чинний президент країни допрацьовує нині другу каденцію і не має права висуватися втретє. Відтак у контексті російської агресії проти України постає питання: чи зміниться навесні політичний курс на підтримку України? І якщо зміниться, то як? Можливі кілька варіантів.
Перший, від якого проукраїнські кола прокидаються в холодному поту: президентом стає Жордан Барделла або Марін Ле Пен, а прем’єр-міністром — Жан-Люк Меланшон. Гадаєте, крайні ліві з крайніми правими не домовляться? Зовсім не факт. Станом на нині, згідно з опитуванням Ірsоs bvа-СЕSІ від травня місяця, крайні праві мають приблизно 33 % підтримки. Це — більшість, але не абсолютна. Вона не дозволяє мати «свого» прем’єра і зобов’язує до пошуку парламентських коаліцій. А хто здатен, згідно з розкладом «якби вибори відбулися завтра», зібрати велику фракцію, котра також не буде математичною більшістю? Правильно, крайні ліві. Врешті, популіст з популістом не так вже й несумісні, як це може здаватися…
Безперечно, ми зараз говоримо лише про гіпотезу. Але якби вона втілилась у життя, майже напевне французька підтримка Україні суттєво зменшилася б. Кілька днів тому Луї Альйо, віце-президент партії Національне об’єднання, публічно закликав «перекрити Україні кран». Його аргументи старі, як світ: «Медицина, економіка, освіта — на межі, а ми знаходимо гроші, щоб купувати зброю українцям». Обгортка дискурсу виглядає як захист французьких інтересів, але за суттю, як слушно зауважив колишній прем’єр Едуар Філіп, «перекрити Україні кран — це спрацювати в інтересах Росії… всупереч інтересам Франції та Європи».
Зі свого боку, крайні ліві на чолі з Жаном-Люком Меланшоном регулярно підміняють поняття «мир» спонуканням України до капітуляції. Від початку великої війни лідер «Нескореної Франції» закликає «посадити за стіл переговорів обидвох учасників конфлікту» і ніби не помічає, що Москва має протилежні наміри. «Війна — це не рішення!» — вдається він у демагогію і не бажає чути, що скласти зброю в однобічному порядку означало б для України вчинити самогубство. Врешті, в питаннях майбутнього ЄС, європейської безпеки та російської агресії крайні праві та крайні ліві не надто відрізняються. Тому їхній ситуативний союз у наступному французькому парламенті, теоретично, виключати не варто.
Проте, попри факт, що крайні праві мають стабільну й монолітну підтримку частини французького населення, їхній антирейтинг також дуже потужний. Тому цілком імовірним виглядає й другий варіант: крайні ліві перемагають на президентських перегонах, і відповідно, мусять скласти коаліційну угоду з іншими політсилами, що продемонструють гарний результат. У такому випадку крайні ліві матимуть значно ширше поле для маневру, для коаліційних перемовин, ніж крайні праві. Вони вже мають такий досвід у багатьох урядах і не вважаються настільки «ганебними» політичними союзниками.
Третій можливий розклад, що може скластись навесні 2027-го, це — перемога поміркованого кандидата та, якщо пощастить, прихильного до України. Найбільше шансів ним стати на сьогодні має Едуар Філіпп — колишній прем’єр-міністр, який заявив про свій намір взяти участь у перегонах ще в 2024 році. Політично його можна назвати «спадкоємцем Макрона» у зовнішній політиці, навіть якщо обидва політики не так щоб друзі.
Едуар Філіпп регулярно навідується до України. Востаннє він був у Києві в травні цього року. Згідно з прогнозами соціологів, сьогодні за Філіппа готові проголосувати 13-19 % французів. Але — ще не вечір, себто — не квітень. «У Києві я сказав президенту Зеленському, що, на мій погляд, Україна має своє місце в Європі. Її покликання — інтегруватися в Європу, — написав мер міста Гавр і кандидат у президенти Франції у себе на сторінці в інстаграм. — Саме на східних кордонах Європи та в Україні зараз вирішується доля частини європейського суверенітету».


 










Переглянути цей допис в Іnstаgrаm






















 
Допис, поширений Еdоuаrd Рhіlірре (@еdоuаrdрhіlірреlh)



Непогані шанси також має інший колишній прем’єр і друг України Габріель Атталь. Його сьогодні підтримують від 8,5 % до 17,5 % французів (залежно від опитувань). За дружнього до України Рафаеля Глюксманна готові віддати голоси 11-14 %. Якщо хтось із трьох згаданих вище політиків потрапить до Єлисейського палацу, можна сподіватися, що зовнішня політика Франції по відношенню до України не зазнає радикальних змін.
Та все ж Макрон піде. Його правління в 2017-му почалася з тріумфу та безпрецедентної електоральної підтримки: 66 % голосів та абсолютна більшість у парламенті. Нині, згідно з даними вересневого барометра YоuGоv для Нuffіngtоn Роst, президенту симпатизують лише 20 %. Та менше з тим. У Макрона ще є небагато часу, до 18 квітня, щоб надати Києву дієву збройну підтримку, — максимально реальну з можливої.
Французи закидають Макрону сухість та зверхність, але навіть опоненти визнають за лідером держави талант стратегічного мислення. Він не відразу, але зрозумів, що вибір між підтримкою України та підігруванням Москві — це вибір між гідним майбутнім для Європи та принизливим зреченням цінностей. Що вільний світ нині бореться за свою волю в українських степах. Він може увійти в історію як масштабний, яскравий політичний лідер або тихо вийти з президентського палацу, опустивши голову. Щось мені підказує, що другий варіант Емманюелю Макрону не до вподоби. Аби не наврочити…

– Ти знаєш, що в нас із тобою останні роки гостьовий шлюб? – жартома питаю чоловіка. – Я приїжджаю в гості до тебе, ти – до нас.
Він сміється. Ці дні, коли ми поруч, цей жарт видається смішним. В інші дні – розлука відчувається болісно.
Цей тиждень, а точніше десять днів, я мешкаю в гостях у чоловіка, в Миколаєві. Від 2022 року ми періодично то в розлуці, то поруч, не з власного бажання – як і багато інших українських родин. Найдовше з того часу ми мешкали разом від серпня 2023-го до грудня 2024 року, за цей час встигли переїхати в інший район, відвести дитину в нову школу, завести кицьку, поховати свекра.
Минає п’ятий рік, як наша донька виростає, і він слухає про її зростання й дорослішання хіба з моїх оповідей. Ми щодня говоримо про його і мою роботу, про наші життя, та я все більше розумію, що для мене в цьому всьому змінилося значно менше, ніж для нього. Він терпляче вислуховує всі мої довжелезні розповіді, скарги, бідкання, тривоги – він знає всіх дійових осіб і в курсі основних перипетій мого життя. Для нього ж від мобілізації змінилося майже все – місто, робота, оточення, перспективи – і я часом ловлю себе на думці, що плутаюся в нюансах і гублю нитку оповіді. Усі ці люди, з якими він живе і працює останні два роки – незнайомці для мене. Крім тих персонажів, які трапляються в оповіді найчастіше.
Минулого разу я була в гостях у чоловіка на початку червня: цвіли троянди, а по узбіччях усе було всипане маками. Наприкінця липня двори розквітли різнокольоровими кущами гібіскусів – таких великих я досі не бачила. Ми гуляємо між будинками в одному зі спальних районів, мені тут усе нагадує київську вуличку, де народилася наша донька. Ось тільки гігантський кампсис затягнув майже всю стіну, у нас на Київщині ці кущі значно скромніші.
Під під’їздом, у якому ми мешкаємо, рояться діти різного віку – переважно ровесники й ровесниці моєї доньки, але є й менші.
– Ти знаєш, що досі тривога? – запитує жінка хлопчика років шести. Не знаю, хто вона йому – рідна, знайома чи просто проходить повз.
– Усе летить на Одесу, правда? – відповідає малий.
Жінка йде у своїх справах. Тривога триває. Діти грають на майданчику, періодично моніторячи куди летить.
Тимчасом я проводжу заняття з творчого письма, пропоную групі авторів із Дніпра вправу «3 хвилини тиші»: ми всі, і я разом із ними впродовж трьох хвилин слухаємо все, що звучить, коли ми мовчимо. Із вікна кухні чую щасливий дитячий вереск, черкання скейтів по доріжці, ляп-ляп-ляпання чиїхось шльопанців. Відзначаю, що сьогодні тривога звучала тільки раз, але тут-таки сама себе спиняю: ще не вечір! І справді, менш як за десять хвилин виє сирена: знову летять реактивні шахеди. Напередодні вони атакували місто цілий день, тривога вмикалася щогодини, я періодично ховалася від вибухів у коридор просто під час зум-занять.
До великої війни ми часто сварилися за побут. За те, хто випере й розвісить білизну, за прибирання, а найчастіше – за миття посуду. Повернувшись із вимушеної еміграції в орендовану квартиру, я першим ділом купила посудомийку. Трохи більше року ми встигли пожити разом, майже не сварячись за посуд.
Переваги «гостьового шлюбу» в тому, що сваритися за побут немає ні часу, ні бажання. Ми бачимося коротко – на день або, якщо пощастить, на кілька днів чи навіть тиждень, як-от тепер. Радість від спільного буття сильніша, ніж роздратування.
На другий день свого перебування в його барлозі я трохи прибрала. Як у тій пісні Дани Заюшкіної, під яку ми вперше взялися за руки 15 років тому: «Не соромся і впусти мене в свій дім, якщо хочеш, я сама там приберу». Він мене впустив, я ж натомість помила ванну, раковину, туалет і плиту, підмела й, задоволена результатами своєї праці, безсоромно з’їла пів херсонського кавуна. Тепер це моє улюблене місце для кавування і кавунування – з видом на білосніжну газову плиту.
Тоді сіла попрацювати: в мене було намічено дві онлайн-консультації. Між консультаціями вирішила ще повитирати столи й підвіконня. Абсолютно щаслива, випила другу каву, вдягла другу з трьох суконь – і поїхала на побачення до чоловіка. Закінчувався робочий день, ми планували разом повечеряти. У ці наші дні разом я бачу його коротко зранку – коли він іде на роботу й ввечері, коли ми гуляємо після його роботи.
Пізніше чоловік зізнався, що зранку йому майже вдалося знайти причину для сварки. Він готував собі сніданок і довго не міг знайти сільничку. А оскільки я саме поприбирала, він справедливо припустив, що я могла кудись переставити сіль.
– Шукав уже скрізь. Не будити ж тебе через такі дрібниці!
Я дивлюся на нього із вдячністю: ясна річ, не будити! Ці дні, тижні я ніяк не можу виспатися. Кілька разів, поки донька в таборі, а я у відпустці, мені вдавалося поспати вдень, і це відчувалося як подарунок долі. Від останніх обстрілів Києва тривога не відпускає мене: щотижня нове «попередження» «бути готовими», «реагувати на тривоги». Щоночі я кладу телефон біля голови, щоб не пропустити тривогу й встигнути вивести доньку принаймні в коридор.
– Сердився? – питаю.
Він мовчить. Ми тринадцять років у шлюбі, я знаю, що дратувався.
– Дякую, що не будив мене. Це свідчення твоєї великої любові до мене, коханий, – кажу йому.
Закінчення цієї історії очевидне: сільничка стояла на столі на тому ж місці, де й завжди, я не пересунула її навіть на міліметр.
– Якщо чесно, мені теж є чим тобі дорікнути, – кажу я йому. – Ми купили вчора буханку хліба. Як ти міг з’їсти скоринку, знаючи, що їх люблю я?
Ми обоє сміємося, саме з таких ситуацій складають анекдоти.
З подругами я жартую, що втекла з Києва до чоловіка пересидіти обіцяний масовий обстріл. Пересиділа раз, та пабліки в телеграмах не радять Києву розслаблятися: цього разу більшість ракет летіло на захід, але ж не всі. В ліжку далеко від дому мене розбудив один вибух середньої гучності, чоловік його навіть не помітив. Ми поснули далі. Ці ночі поруч із чоловіком, коли донька в безпеці далеко в горах, я по-справжньому можу розслабитися. Дозволяю собі відключити сповіщення на телефоні й не реагувати на нічні тривоги. Я засинаю, а люди в моєму місті вкладаються спати в метро – з дітьми, тваринами, карематами. Наступного разу, якщо (не) пощастить, ми з донькою будемо серед них. Шукатимемо собі місця на холодній плитці метрополітену.
А вранці я свідомо відтягую мить, коли доведеться прочитати про наслідки атаки. Чи буде там твій район? Твій будинок? Твоя кішка?
Не сьогодні, милий, не сьогодні.
У свій єдиний вихідний чоловік показує мені свої вазони. Ось преться вгору опунція, яку він підібрав десь біля під’їзду. Ось китайська цибуля, яку я він привіз із дому. Ще з того дому, в якому виріс, адже цибулина – відросток від тієї, що колись давно посадила його мама.
Ми сідаємо в 2-й тролейбус і їдемо на Намив – район, дуже подібний до київської Оболоні. Тут широко розтікся Південний Буг, облаштовані пляжі, і нам пощастило знайти пункт прокату сапів. Пляж буквально всіяний людьми, користувачів прокату сапів помітно побільшало – аж так, що нам довелося чекати своїх майже до заходу сонця. Я лягаю на дошку, яку гойдають хвилі Бугу, і дивлюся на захід сонця. Ніяк не зважуся стати на рівні ноги, боюся впасти, тому просто лежу й бовтаю ногами в теплій воді. Це, може, єдиний раз, що я цього року на річці. Я тримаю в руках весло і дозволяю собі нікуди не гребти. Поки заходить сонце, час ніби спиняється. Ми з сонцем ненадовго зависаємо на воді. Плюсь – чоловік таки став на рівні й за якийсь час шубовснув у воду. Я підпливаю до нього. Сміюся. Він знову сідає на дошку.
Інколи заходить про те, чи можемо ми переїхати до нього. Періодами Миколаїв, від якого всього година до обстрілюваного Херсона, здається спокійнішим, ніж Київ. Та я, щиро кажучи, не уявляю собі, як це – знову складати речі й переїжджати. Чи радше навпаки – дуже добре уявляю. І якнайменше хочу повторювати. Кожна мандрівка, навіть найменша, відлунює болем і тривогою. Тим паче тепер, коли потяги затримуються на багато годин, а поїздки перериваються евакуаціями.
Щоразу, коли ми говоримо ввечері, і він каже, що їде «додому», у мене трошки падає серце. Ми жартома складаємо «графік відвідин дружини». Його мені треба узгодити з графіком доньки й графіком людини, яка погодиться глядіти кішку. Слід також врахувати графік обстрілів. І якось між тим протриматися – до наступної гостини.

Я зустрічався зі Стівом Віткоффом у лютому 2025 року у Вашингтоні, щоб обговорити ситуацію в Україні.
Згодом розповім у своїх «Попередніх мемуарах» наскільки вразила мене його необізнаність щодо Росії, України та географії територій, долю яких він, за його словами, мав намір обговорювати. Але тоді я пояснив собі ці прогалини його недосвідченістю.
Сьогодні права на таку відмовку в нього немає, і, з огляду на його нещодавні поїздки між Путіним та Зеленським, не знаєш, чи то сміятися, чи то плакати.
Бо що ж він, власне, зробив? Він прибув до Москви з ентузіазмом рієлтора, який зустрів свого найважливішого клієнта. Він слухав. Посміхався. Подякував за цей незабутній момент. Приклав руку до серця з повагою маклера, який радіє, що господар будинку дозволив йому увійти до вітальні. Він вислухав побажання клієнта. Склав їх до свого портфеля. Потім поїхав назад. У Києві знову відкрив портфель. Сказав Зеленському: ось чого хоче Владімір. І він називає це переговорами.
Ми в курсі про «човникову дипломатію». Про таємну дипломатію. Про дипломатію «червоного телефону», посередницьких зусиль, невеликих кроків. А ось і дипломатія листоноші Пєчкіна — того листоноші з російського мультфільму, якому достатньо найбільшого пакунка, щоб повірити у власну значущість. Ось вони, разом зі своїм поплічником Джаредом Кушнером, — Дюпон і Дюпон за обшитою деревом стіною. Лорел і Харді у Клаузевіца. Ці двоє не ведуть переговорів. У кращому разі вони сприймають свій посадковий талон на літак за дорожню карту, а свої милі — за дипломатичні перемоги. У гіршому — вони капітулюють і організовують капітуляцію.
Але найсмішніше — попереду.
Воно ховається у тому хорі, що лунає навколо них та перетворює цю малозначущу подію на масштабну.
Телеканали коментують міміку цих двох дипломатів-початківців. Газети стежать за їхнім літаком. Обід у Кремлі стає «проривом», рукостискання — «сигналом», узгоджена заява — «вікном можливостей». Експерти вислуховують «поштовхи», кореспонденти виявляють «те, що рухається», джерела насторожують вухо, прислухаються до мовчання Кремля і шепочуть, що «щось відбувається». І під приводом того, що Путін прийняв двох зачудованих американських гостей, голуби миру махають крилами на Червоній площі або над головами «корисних ідіотів» Кремля на Заході.
Убогий мир. Убога дипломатія, яка доходить до того, що плутає човник із рухом. Це — ті самі люди, які пояснювали нам, що Путін не вторгнеться в Україну, потім — що він переможе за три дні, потім — що санкції ні до чого не призведуть, і, нарешті, — що озброєння українців може лише принизити велику й непереможну Росію. Але, по правді кажучи, у Москві нічого не сталося. Там лише спробували видати агресора за партнера, а виснаження України перетворити на привід для її розграбування. Задоволений один Віткофф: «Мені дуже сподобався поїзд! Це нагадало мені про поїздки до бабусі у Флориду!».
Справжній мир не має нічого спільного з цим жалюгідним цирком.
А найнагальніше на даний момент — це врахувати ті фактори, без яких нам перетворять врегулювання на нескінченний коловорот посланців!

Путін свою ставку програв. Його армія стоїть на місці, кожний крок вперед вартує їй жахливих людських втрат, і за майже п’ять років вона завоювала лише 1 % території, на яку він мав претензії. Чи може він у такій ситуації чогось вимагати?
Путін — людина, яка боїться. Боїться своїх прибічників. Боїться своїх олігархів. Боїться закінчити так, як Каддафі чи Калігула. Боїться свого китайського союзника, який будь-якої миті може відвернутися від нього. Боїться матерів солдатів, які вже не витримують стільки цинізму та брехні. Чи справді цей чоловік, цей господар Кремля, який щоночі мусить змінювати дачу, щоб його не вбили, має достатньо сил, щоб кинути виклик Європі та Америці? Хіба що вони самі на це не погодяться.
Я не знайомий ані з Путіним, ані з російськими солдатами, виснаженими війною. Натомість я трохи знаю українських бійців на передовій. І трохи — їхнього головнокомандувача Зеленського. І я цілком упевнений, що вони занадто багато воювали й принесли занадто багато жертв, щоб прислухатися до «нової ідеї» (так висловився пан Віткофф), яка змусила б їх одним розчерком пера віддати території, які вони захищали зі зброєю в руках і де загинуло так багато їхніх побратимів.

Висновок. Він може шокувати ніжні душі. Але на цьому етапі завершення цієї війни дипломатичним шляхом не станеться. Є конфлікти, які завершуються за столом переговорів. Але є й такі, де стіл з’являється лише після того, як імперський режим усвідомить, що він програв. Саме це сталося в Німеччині в 1945 році. Або в 1995 році в Сербії. Отож саме це станеться з Росією: дипломати візьмуться до роботи лише тоді, коли так чи інакше правда з поля бою дійде до кабінетів Кремля.
А до того часу зима буде страшною, і потрібно допомагати Україні вистояти.

Лідерство США зазнало серйозного удару. Європейцям слід сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого.
Мабуть, для всіх стало шоком огидне видовище, коли на цих вихідних американський посланець Стів Віткофф підлещувався до Владіміра Путіна. Також шокує, що на зустрічі в Москві Віткофф і його не менш непримітний напарник, зять Дональда Трампа Джаред Кушнер, їхали в кортежі російської влади й користувалися послугами кремлівського перекладача.
Але й безліч інших подій також шокують. Подібно до невпинних російських дронових атак по Києву й інших українських містах, жахливі слова й гидкі вчинки Вашингтона стали звичним явищем. Хто зараз пам’ятає дати чи подробиці обурливо несправедливої інвестиційної угоди США й України? А погрози анексувати Гренландію? А дивну пантоміму на саміті в Алясці? Так само як щоденні президентські тиради у соціальних мережах, ці епізоди привертають нашу увагу лише на мить, перш ніж їх витісняє черговий шок-контент.
Нещодавно вийшли дві нові книжки у спробі зібрати потік новин у цілісну картину. Видана журналістом Люком Гардінґом «Зрада: Трамп, Путін і нова доба завоювань» (Веtrаyаl: Тrumр, Рutіn аnd Тhе Nеw Аgе оf Соnquеst) містить яскраві описи цих та інших подій. У ній також досліджується глибинне питання дивних однобічних і поштивих відносин Дональда Трампа з Кремлем. Гардінґ губиться у висновках.
А от британський експерт з питань безпеки Кір Джайлз у книжці «Американський переворот: фінальний хід Москви у тривалій війні з Вашингтоном» (Аmеrісаn Оvеrthrоw: Моsсоw’s Еndgаmе іn Іts Lоng Wаr wіth Wаshіngtоn) стверджує, що президентство Трампа є перемогою Кремля в серці управління Сполучених Штатів. Це стосується не лише особистої покірності президента Путіну. Адміністрація Трампа перейняла чільні російські підходи до влади — як на міжнародному, так і на внутрішньому рівні. Продиктоване жадобою переплетіння особистих і політичних інтересів, послаблення інституцій і фальшивий патріотизм — усе це добре знайомо тим, хто стежив за занепадом Росії протягом останньої чверті століття.
Це порівняння, безперечно, вражає, хоча декому може здатися намисленим. Оптимісти вірять, що проміжні вибори, якщо їх проведуть згідно з Конституцією, покажуть, що захисні механізми американської системи тримаються. Однак деякі, зокрема Джайлз, побоюються, що адміністрація, навіть якщо програє вибори, не відступиться від своєї головної мети: зберегти владу після закінчення чотирирічного президентського терміну 2028 року.
Можливо. Але ідея про те, що така хаотична й балакуча людина, як чинний президент США, могла протягом багатьох років підтримувати серйозні таємні стосунки з іноземною розвідувальною службою, видається малоймовірною. Утім, достатньо погано й те, що поведінка Трампа просто відображає нарцисичне захоплення сильними лідерами і безмежне невігластво майже в усьому іншому.
Читайте книжки, але не зациклюйтеся на цих питаннях. Цікаво поміркувати: чи президент США — справді російський агент і потенційний диктатор, чи прикидається. Але так можна заціпеніти в роздумах і сісти склавши руки. Нинішня адміністрація, як і багато попередніх, являє собою розколоту коаліцію. До її складу входять серйозні люди, як-от директор ЦРУ Джон Реткліфф і трагікомічний дует Віткоффа-Кушнера. Союзники мусять давати з цим раду, як можуть.
Та є інші, важливіші пріоритети. Позитивом у подорожі американців до Києва було те, що радники з питань національної безпеки країн Е3 — Великої Британії, Франції й Німеччини — прибули, щоб підтримати своїх українських колег. На саміті в Анкориджі 2025 року були побоювання, що США можуть укласти угоду з Росією і змусити європейців нав’язати її Україні. Зараз це виглядає менш імовірно: цинічний, нео-Кіссінджеріанський розподіл сфер впливу такого масштабу вимагав би скоординованих дій і рішучості, яких у Білому домі дуже бракує.
Справжнім шоком для Європи мають стати не витівки адміністрації США, а їхні наслідки: політична, військова й дипломатична слабкість, яку американці самі собі заподіяли, і нові, обтяжливі обов’язки для їхніх союзників.

Задовго до холодів, осінь надходить спогадами літа, що відбуяло. Вона приходить тужливим завиванням у дротах на холод і негоду, немов хтось дзвонить ще дротовим телефоном, щоб передати сумну новину, і не може додзвонитись. Це вітер, вриваючись на територію смерті, втрачає дар мови і тільки голосить. Приходить припутнями, що перед відльотом сидять над полем на дротах, видивляючись останню зернину, якої немає там. Приходить старими клопотами, що нікуди не збираються летіти. Бородами з бджіл, що викупчуються з вуликів від спеки і висять шипахами на льотках. Як смерть в єство, вона приходить задовго до відходу тіла. Вона приходить смаком останніх абрикос, назбираних в траві, м’яким, золотоніжним смаком відбуялого літа. Золотими сльозами вони світились на гіллі і сплакували від доторку вітру, прощаючись із літом. Холодом, що хапає вечором за плечі, вона приходить і середліттям, але не довго живе, літо ще попереду, знаєш ти. Ще стільки всього жде. Вона приходить муругими котенятами, що підросли за літо і сплять клубком на теплому даху повітки, розморені й щасливі, в невіданні майбутнього. Вона іде розбитими грунтовками в полях, звідки звозили врожай, іде і йде в куряві до неба. В запаху серпневої стерні, що сюрчить кониками і спогадами дитинства, як босі пасли корів на стерновищі, вона живе голосінням всього, що ніколи не вернути. Стернею полів розчиняється її голизна, її порожнеча. Та, жахаючись якої осінні журавлі зринають вище і гостропронизливо ячать. Осінь приходить гіркотою полину, що гриваститься по косогорах, незораних місцях, сивиною степу, гіркотою всього пережитого ним. Важкий, одурманюючий запах розноситься по безмежжях. Полин сивіє сивизною дум, як пережити зиму всьому тут. Все кинуте напризволяще – бачить він – і його дні і ночі в гіркоті й скорботі. Коли всім все ба́йдуже, він один в ночах сивіє про нього.
Гіркотою, але більш настояною, повносилою, дихають і вільхи понад річками, над ставками, чорно віддзеркалюючись в них. Їх гіркота студена, як вода джерел. Її хочеться пити й пити в їх затінку. Осінь приходить диркотом мотокос, це косять бур’яни на грядках, приходить радісним збудженням від збирання картоплі, повними мішками на возах, їх глухим і впевненим стукотом по соші; коли викопали картоплю, вже точно осінь. Але до того приходить грибною свіжістю лісових долин, грибів ще нема, ними тільки пахне їх аура. І качка ходить по подвір’ї сумна, не знаходячи собі місця, знаючи, що її зарубають, бо прийдуть люди, які збиратимуть підорану картоплю на городі. Осінь приходить павутинням, що тчеться ніби саме собою і блищить, як ниті срібловолокна, як одна ридаюча струна прощання літа. Вона приходить серпнем, зорепадом, нічним бездонням зір, що вабить і накриває чистим захватом Всесвіту. Купол зоряного неба, що морозить наскрізь, її парасоля. І перш ніж настане холод, вона морозить спогадами Любові. Пробігає струмом по тілу, з глибин пам’яті –  кращими митями життя – метеорами, що навічно сяють там. Вона приходить тишею полів, онімілих перед зоревиссю і величчю нічного неба. Приходить спазмом і поетичними рядками, присвяченими її приходу. Обділений той, хто не чує її. Час між осінню і літом налитий зрілим спокоєм, як стільники печатним медом. Рудий, перелинялий, схожий на укороченого лиса, собака на краю села спить калачиком в придорожній траві і те,  про що він мріяв всю зиму й напровесні – вічне літо – тепер на коротку мить із ним. Ні дощ, ні сніг, ні морозний вітер йому не дошкуляє, він спить, але зіщулено спить, бо виходить із зашпорів пам’яті про них. Вечірнє сонце вже перековзнуло за дерева, утворивши над ним затінок. Він спить без снів, неглибоким снивом, щоб не проспати те найкраще – вічне літо – що ще ненадовго з ним.
Осінь приходить розпачливим блеянням кози, припнутої на спеці, вона виглядає і виглядає бабу, а та не йде, бо заробилась по хазяйству. Приходить вареною кукурудзою, бур’яном, складеним на межі, щоб не насіявся на городі. Приходить іржавіючим, обвислим листям гарбузів і зів’яданням всього на городі. Приходить затвердінням цьогорічних пагонів дерев, змужнінням голосів молодих півнів, очницями порожніх буслиніх гнізд на стовпах, самі буслі вже кружляють високо в небі, прощаючись із ними, як погляд душ, що вирвались із тіла. Злітають все вище, щоб охопити весь простір, бачений востаннє. Вона приходить мальвами, що сором’язливо, мов рум’янець на щоках, виглядають навшпиньки з-за плоту, все інше у горідчиках вже одцвіло. Селом ніхто не йде. Вона приходить, як нев’януча, безсмертна пам’ять про людей, що там жили.
Тютюн, вже підв’ядаючи нижнім листям, росте невисоко, похнюплено росте, бо ні для кого рости. Нема курців, які могли б його скурити. Цвіте пірамідально на городі, насіявшись з минулих врожаїв, дрібними блідожовтими квіточками. Чорнобривці на густозеленому пагіллі  цвітуть буйно й дружно, радуючи очі самотніх господинь. Не чути голосінь, розмов про війну. Війна помітна тим, що майже нема людей. Все менше радості і все більше туги. Її німота онімила все навкруг. Туга вовчиться страхом, підозрою, настороженістю із рано зачинених дворів. В глибокій сутіні, коли велосипедист тягне на багажнику під гору воду, дерева на горбі світять чорними ліхтарями ночі.
Прóосінь надходить холодними ранками і дружнім польотом бджіл із льотків, вони спішать встигнути до пори, коли сонце випалить нектар. Спека пражить і розгорається з кожним пошерхом листка, мов невидима пожежа. Ополудні вітер на осонні дихає  жаром доменної печі і ніде нічого живого, пролітаючи бачить бджола. Одна сонячна воскотопка почуває себе прекрасно, їй чим спекотніше, тим краще, і запах перетопленого воску, ніжномедовий запах, один нагадує їй про нектар.  Віддзеркалившись у воскотопці, бджола летить ні з чим, щоб перебути жару. І до пізньої ночі вентилює повітря у вулику, що ніяк не охолоне.
Лійка з круглим від спекоти, пересохлим ротом дивиться із лавки в сторону городу, куди її ніхто вже не несе. Все, що потребувало поливу, вже виросло, зів’яло. Лійка з покинутим виглядом сидить на лавочці сумна, як мала дитина, яку не взяли з собою. Тепер їй ждати до наступного сезону, коли візьмуть з собою за подвір’я. Тримаючись за руку, вона піде й піде туди, звідки видно степ, поля і все безмежне літо, що ждатиме попереду. Земля з потрісканими губами знов ждатиме поливу і лійка знатиме, що вона не одна, схиляючись над кожним корінцем. Стара лавочка в саду все дужче вростає в землю, мов щулиться від передчуття убивчої самотності і холодів. Всю зиму й осінь на ній ніхто не присяде. Одна самотність дивитиметься з неї углиб полів і відчаю без меж. Усе хутчій смеркає. Сад повниться тихою радістю завершення робіт і плодоносу. Все дужче пахне матіолою по вечорах, по запустілих дворах, що ждуть когось, задихаючись чеканням. Сутінки матіоли пахнуть чеканням побачень. Надосінь сходить гупотом грушок на таких само збезлюднілих подвір’ях, де їх ніхто не позбирає і навіть ос немає – десь звелись – щоб ласувати ними. Вона приходить сизою нічною росою, що сріблиться на спориші доріг, які чорним метеором прокреслює слід від велосипеда. Вона приходить непомітно, коли всі сплять, з лицем ридань, прощань і смерті, і не когось, чогось, а світу.
Вона приходить задиханням, жалем, що все так хутко проминуло. Нічним невмовкним сюрчанням цвіркунів, спогадами, що сюрчать так само, мов витікання крові, безсоннями, які тремтять, як серце, що от-от має обірватись. Тихозвуччя ночі зіткане з одного тремтіння цвіркунів, їх невидимого нікому перегуку. Вся ніч – один зоряний оркестр звучання їх. Це плаче земля, перед тим як надовго заніміти. Її трепет передається всьому живому. Малі співці тільки виконують її передсмертну тугу.
Вона приходить жаром невиспаності в очах, небажанням жити, станом напівбожевілля.  Гіркотою дум, безсонними ночами, слідами спогадів, вогняними слідами прожитого, що ніяк не відпалає. Останніми вогниками маків, що дрібно доцвітають на межі і причаїлись там червоними метеликами з обстріпаним пелюстям. Жовтобокатістю гарбузів з-під пожухлого по краях, суцільного, великолатастого листя. Кущиками квасолі з дрібними, вже посохлими стручечками, що дивляться в землю, мов патьоки сліз, жаліючи про те, що їх рано, в холодну землю, посадили. Приходить неврожаєм і голодом, невідомістю, як жити, постійною гризотою, що виїдає очі.
Вона приходить молодими бджолами з поїдженими кліщами крильцями, темносірі від пилу вони бігають по доріжках біля вуликів, так ніколи й не здатні злетіти. Вона приходить болісним і стовиглядним чеканням, коли знаєш, що ніхто не прийде, воно розлите в повітрі. Шовковиця з розкидистими гілками жде їжаків, що ніяк не приходять. На початку літа вони днювали навколо неї, під її плодоносним шатром. Їм здавалося, якщо відійдуть, хтось визбирає їх скарб, всі ягоди, і вони так і спали серед їх медоносного обрусу. Від дотику пташок, від струсу вітру шовковиця сплакувала золотисто-білі наперстки, їх було стільки, що вона кликала злітатись все птаство, приходити – всіх їжаків. У витолоченій траві ягід було біло, і їжаки, щоб не вертатись здалеку, простягалися, виставивши писок, і, похоркуючи, спали тут. На самій благодатній їм землі. Це була їх найкраща пора. Коли хтось невидимий сіє з неба медоносні плоди. Ледь чутно вони вдарялись об голки,  сильніше вдарялися об носи, мов самі просилися до рота. Їжаки здригалися радісним здриганням і переповзали далі в траву з осоння.  Як і шовковиці, їм здавалося, що цей рай їжаків ніколи не промине. Як мати дітей, шовковиця накривала їх люблячими руками, тримала біля себе, нікуди не відпускала. Але одної ночі, одного ранку, одного дня вони ні на хвилю не прийшли і шовковиця заціпеніла від жаху, що вже ніколи не прийдуть. Вона ждала й ждала, ніхто не приходив, і так вона зрозуміла, що її літо померло. Далі осінь, ніщо, крім смутку, уже не прийде.
Вона приходить зграєю ворон, що сидять на полі стерні, поводячи головами, мов випалі з гнізда грифи, на трупі літа. Приходить забитими фанерою вокзалами, байдужою втомою облич, порожніми станціями, новинами війни, обіймами цвинтарів, осінь світу. Приходить раптовістю вечорів, ранніх смеркань, змалінням світлої пори, що все куцішає і куцішає, дихаючи самотою і присмертю. Надходить стогоном пасажирських поїздів, що стрімко розтинають ніч, тікаючи в далеч. Їх гостра луна довго висить над могильно чорними станціями. Приходить рано гаснучим жеврінням вікон. Раннім згасанням всього, що так хоче жити. Сивою жінкою, що стоїть з подарованою хлібиною біля воріт, притиснутою до грудей, як дитя. Вона приходить сирим холодом, що стелеться по вечорах з долин, гостро прощальним запахом холодної м’яти, гостротою поруділої осоки, що підводиться з мокви, як звір ночі. Але не всюди ще може добратися. Осінь, як прищулений тигр, закрадається жовтизною лісів, рудизною ярів, багряними хребтами посадок, жовтими лишаями останнього цвіту по горбах і долинах.
Зацвіте золотарник, великими золотисто-жовтими китицями, і раптом стане зрозуміло, що вже все, по літі. І раптом стане зрозуміло, що вже все, по житті.