Це ж було вже!
Карти історичних подій потасувалися так, що позавчорашня баламуть на Борщагівці припала на 318-ту річницю Батуринської трагедії (якщо брати дату за старим стилем). Річниця та щороку приходить і йде майже непоміченою, як і щоденні новини про обстріли і жертви — он, 9 російських КАБів, що забрали життя 33-х цивільних, що прийшли по гуманітарку і сховалися в укритті, вже рядова новина, що мало кого збурює (Боже, як ми дійшли до такого?) І я гірко дивуюся з того, як легко забуває товпа, завдяки кому назви їхніх тилових міст чи сіл не звучать так само болюче, як «Комишуваха», «Олешки»… «Буча», «Ізюм», «Маріуполь»… (список, на жаль, можна продовжувати і продовжувати). Хоча, чого мені дивуватися? Все, що відбувається, є логічним та поступовим сповзанням у прірву з розплющеними очима. Ця грубо і неприкрито зрежисована борщагівська вистава мала такий успіх тут і зараз, бо її творці дуже майстерно зіграли на всіх болючих точках і задавнених проблемах одночасно.
Людям страшно — і вони виливають страх в агресію. Але агресувати на ворога небезпечно: це ж треба вийти за межі свого тилового життя і почати діяти понад межі своїх звичних можливостей. Та й контрудар може прилетіти — у-у-у, небезпечно! А свої військові — на те й свої, аби з похиленою головою терпіти будь-яке ставлення. Це вже навіть щось біблійне — від «Осанна!» на початку повномасштабного вторгнення до «Розпни!» теперішніх часів. Ніхто з нас, вояків і воячок, ветеранів і ветеранок, не мав ілюзій, що буде якось інакше і нам буде вічна шана. Єдиний нюанс: ми думали, «Розпни!» буде після війни, а не в сам її розпал. Бо ніби ж не вигідно вибивати зброю з рук власній армії, хіба ні? Ні, натовп так далеко не зазирає. Натовп мусить покарати тих, кого ще вчора обожнював, бо вчорашні обожнювані не творять чудес і не гладять по голівці. Бач, всього лиш роблять свою роботу і вимагають виконання конституційних обов’язків. Мабуть, якби зараз у Київ зайшла ДРГ і її членів почали на вулиці крутити — то юрба скоріше почала би перешкоджати військовослужбовцям і відбивати диверсантів, ніж навпаки. Критичне мислення вимикається, коли те, що ти бачиш, лягає на твоє внутрішнє світовідчуття.
Влада наша, плоть від плоті та кров від крові людей із цього натовпу, дуже їх боїться. Бо саме такий — імпульсивний, некритичний, неосвічений — прошарок населення виніс теперішню владу на гребінь, і він же її роздере, як тільки з’явиться нагода. Влада провалила підготовку до війни, боротьбу з корупцією, мобілізацію, захист прав військових. Кожного разу провалює оперативне вирішення гострих питань, бо заграє з товпою. Я сподіваюсь, хоча б військове керівництво зробить висновки з цієї та інших ганебних історій і проведе роботу над помилками.
Катавасія на Борщагівці збіглася з річницею Батуринської різанини випадково, але я все одно дозволяю своєму мозку проводити паралелі між нашими часами і найгострішими подіями часів Мазепи.
Успішна — на жаль, — інформаційна війна проти нас. Як тоді добре зіграли анафемою Мазепі, твердженнями про «православного царя» і «шведа-лютеранина», так і тепер добре грають «людоловами-ТЦК» і «військові катують людей».
Брак єдності у суспільстві, на що і сам ясновельможний гетьман нарікав у своїй знаменитій думі.
Легковаження ворогом: думки про те, що росіяни мають якісь моральні кордони; про те, що «простим людям» буде збережено життя у разі поразки України.
Неспроможність владної верхівки координувати свої дії, вживати рішучих ефективних заходів та чесно комунікувати з населенням (як казали про Мазепу: «Сам себе перехитрив»)
Людське невміння думати наперед і складати 2 2. Я думала колись, що українці часів Мазепи не підтримали його одноголосно після Батуринської різанини через недостатню поінформованість і/або недовіру до тодішніх джерел інформації. Але тепер, попри те, що всі можуть спостерігати за геноцидом в режимі реального часу — частина населення обирає за ворога ближнього замість думати про захист від ворога реального.
Паралелі ці, звісно, дуже умовні, але мозок висновує з них дві речі. Перша з них — відчуття «це ж було вже», завдяки якому погані новини не так бентежать. А друга річ уже не така приємна: всі знають, чим закінчилась історія Мазепи, і це не той результат, до якого ми прагнемо.
Людям страшно — і вони виливають страх в агресію. Але агресувати на ворога небезпечно: це ж треба вийти за межі свого тилового життя і почати діяти понад межі своїх звичних можливостей. Та й контрудар може прилетіти — у-у-у, небезпечно! А свої військові — на те й свої, аби з похиленою головою терпіти будь-яке ставлення. Це вже навіть щось біблійне — від «Осанна!» на початку повномасштабного вторгнення до «Розпни!» теперішніх часів. Ніхто з нас, вояків і воячок, ветеранів і ветеранок, не мав ілюзій, що буде якось інакше і нам буде вічна шана. Єдиний нюанс: ми думали, «Розпни!» буде після війни, а не в сам її розпал. Бо ніби ж не вигідно вибивати зброю з рук власній армії, хіба ні? Ні, натовп так далеко не зазирає. Натовп мусить покарати тих, кого ще вчора обожнював, бо вчорашні обожнювані не творять чудес і не гладять по голівці. Бач, всього лиш роблять свою роботу і вимагають виконання конституційних обов’язків. Мабуть, якби зараз у Київ зайшла ДРГ і її членів почали на вулиці крутити — то юрба скоріше почала би перешкоджати військовослужбовцям і відбивати диверсантів, ніж навпаки. Критичне мислення вимикається, коли те, що ти бачиш, лягає на твоє внутрішнє світовідчуття.
Влада наша, плоть від плоті та кров від крові людей із цього натовпу, дуже їх боїться. Бо саме такий — імпульсивний, некритичний, неосвічений — прошарок населення виніс теперішню владу на гребінь, і він же її роздере, як тільки з’явиться нагода. Влада провалила підготовку до війни, боротьбу з корупцією, мобілізацію, захист прав військових. Кожного разу провалює оперативне вирішення гострих питань, бо заграє з товпою. Я сподіваюсь, хоча б військове керівництво зробить висновки з цієї та інших ганебних історій і проведе роботу над помилками.
Катавасія на Борщагівці збіглася з річницею Батуринської різанини випадково, але я все одно дозволяю своєму мозку проводити паралелі між нашими часами і найгострішими подіями часів Мазепи.
Успішна — на жаль, — інформаційна війна проти нас. Як тоді добре зіграли анафемою Мазепі, твердженнями про «православного царя» і «шведа-лютеранина», так і тепер добре грають «людоловами-ТЦК» і «військові катують людей».
Брак єдності у суспільстві, на що і сам ясновельможний гетьман нарікав у своїй знаменитій думі.
Легковаження ворогом: думки про те, що росіяни мають якісь моральні кордони; про те, що «простим людям» буде збережено життя у разі поразки України.
Неспроможність владної верхівки координувати свої дії, вживати рішучих ефективних заходів та чесно комунікувати з населенням (як казали про Мазепу: «Сам себе перехитрив»)
Людське невміння думати наперед і складати 2 2. Я думала колись, що українці часів Мазепи не підтримали його одноголосно після Батуринської різанини через недостатню поінформованість і/або недовіру до тодішніх джерел інформації. Але тепер, попри те, що всі можуть спостерігати за геноцидом в режимі реального часу — частина населення обирає за ворога ближнього замість думати про захист від ворога реального.
Паралелі ці, звісно, дуже умовні, але мозок висновує з них дві речі. Перша з них — відчуття «це ж було вже», завдяки якому погані новини не так бентежать. А друга річ уже не така приємна: всі знають, чим закінчилась історія Мазепи, і це не той результат, до якого ми прагнемо.
Борщагівка вже не та
Про ганебні нічні події на Петропавлівській Борщагівці вже сказано чимало слушного. Якщо вам здається, що це була чергова спланована російська провокація, то вам не здається. Сергій Гнезділов повідомив, що інформаційний вкид почався ще напередодні, коли анонімне джерело розсилало блогерам фейкову інформацію про «катівню на Борщагівці». Механіку такої «інфодермії» — коли дезінформація вірусно й безконтрольно накриває мережу — свого часу переконливо розібрав на прикладі Нових Санжарів Олександр Солонько у книжці «Інфодермія: зброя дезінформації у вірусну епоху». Тоді ворожа інтервенція стартувала за чотири дні до прильоту борту з евакуйованими з Китаю українцями: боти з немісцевими профілями наповнили міські чати закликами до насильства. Кремлівська ІПСО прагнула розгойдати протести, підірвати довіру до державних інституцій, очорнити Україну в очах світу й перетворити лютневі Дні Гідності на дискредитаційний наратив про «дикунів».
Цей відпрацьований механізм використовували ще не раз. І не останню роль у сюжетах московських «сценаристів» грає місце дії. Влітку 2026 року декорацією обрали Сихів. Масову сутичку з ТЦК невипадково спланували саме в цьому районі Львова, що в перші півтора десятиліття незалежності мав негативну славу небезпечного району гопників і вуличних розбірок.
Подібну репутацію в Києві в дев’яностих і на початку нульових утримувала Борщагівка (Борщагівок насправді п’ять, і «гопницькою» була урбанізована Південна, а не рустикальна Петропавлівська Борщагівка, але так глибоко російські спецслужби не копають). Функціонував навіть сталий зворот «борщагівські гопники». В уяві загалу Сихів і Борщагівка були еквівалентні як криміналізовані райони, де всі з «сємками», «на картах» і «по безпредєлу».
Але цей штамп застряг у нульових, коли по телевізору крутили російський кримінальний серіал «Бригада». В Україні відтоді багато що змінилося на горизонтальному рівні спільнот. Тільки російські організатори подібних провокацій про це, звісно, не знають. Російський «штаб іпсо» досі оперує ментальними мапами двадцятирічної давнини, де позначені райони, в яких можна за невеликі гроші найняти маргіналізовану молодь і створити картинку для пропаганди про «народний бунт проти військових».
Тим часом і Сихів, і Борщагівки, і інші українські громади деколонізувались і динамічно розвивалися довкола ідей громадянського суспільства, поваги до людської гідності, волонтерства.
Сьогоднішній Сихів — це активні урбаністичні та екологічні ініціативи на кшталт об’єднання «Кращий Сихів». Це культурний осередок довкола Центру Довженка та духовний — довкола Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, біля якої свого часу виступав Папа Іван Павло ІІ. Це Сквер Героїв російсько-українських війн.
Борщагівка — це простір розвинених самозарадних ОСББ, відповідального малого бізнесу й свідомого середнього класу. Ще 2022 року на Борщагівці з’явилася вулиця на честь загиблого військового журналіста Олександра Махова. Місцева волонтерська спільнота «Борщагівка то є Європа» роками проводить прибиральні толоки та озеленення. Ціла низка волонтерських осередків плете маскувальні сітки та «чугайстрів», збирає російські книжки на макулатуру, а на виручені кошти купує дрони для війська.
Пострадянські штампи про «депресивні околиці» залишилися виключно в російських методичках. Намагаючись намацати в українському суспільстві точки соціального розколу, ворожі спецслужби раз у раз впираються у власну оптичну сліпоту.
Утім, інциденти на Сихові та Борщагівці оголюють ширшу проблему — вразливість українського суспільства до медійних провокацій, де будь-яка локальна сутичка миттєво перетворюється на сенсаційний контент для соцмереж та ворожої пропаганди. Безпрецедентний рівень довіри до Сил оборони України, зафіксований на початку повномасштабного вторгнення, сьогодні випробовується тривалою війною та втомою. Розслідування можливих порушень з боку окремих військовослужбовців часто змішується в інформаційному полі з підривом довіри до війська загалом.
Захист авторитету війська залишається базовою умовою збереження нашої державності. Саме по цій лінії зв’язку між суспільством і армією Росія завдає системних ударів для розхитування країни зсередини — сподіваючись, що застарілі соціокультурні штампи допоможуть розхитати країну зсередини там, де не спрацювала зброя.
Цей відпрацьований механізм використовували ще не раз. І не останню роль у сюжетах московських «сценаристів» грає місце дії. Влітку 2026 року декорацією обрали Сихів. Масову сутичку з ТЦК невипадково спланували саме в цьому районі Львова, що в перші півтора десятиліття незалежності мав негативну славу небезпечного району гопників і вуличних розбірок.
Подібну репутацію в Києві в дев’яностих і на початку нульових утримувала Борщагівка (Борщагівок насправді п’ять, і «гопницькою» була урбанізована Південна, а не рустикальна Петропавлівська Борщагівка, але так глибоко російські спецслужби не копають). Функціонував навіть сталий зворот «борщагівські гопники». В уяві загалу Сихів і Борщагівка були еквівалентні як криміналізовані райони, де всі з «сємками», «на картах» і «по безпредєлу».
Але цей штамп застряг у нульових, коли по телевізору крутили російський кримінальний серіал «Бригада». В Україні відтоді багато що змінилося на горизонтальному рівні спільнот. Тільки російські організатори подібних провокацій про це, звісно, не знають. Російський «штаб іпсо» досі оперує ментальними мапами двадцятирічної давнини, де позначені райони, в яких можна за невеликі гроші найняти маргіналізовану молодь і створити картинку для пропаганди про «народний бунт проти військових».
Тим часом і Сихів, і Борщагівки, і інші українські громади деколонізувались і динамічно розвивалися довкола ідей громадянського суспільства, поваги до людської гідності, волонтерства.
Сьогоднішній Сихів — це активні урбаністичні та екологічні ініціативи на кшталт об’єднання «Кращий Сихів». Це культурний осередок довкола Центру Довженка та духовний — довкола Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, біля якої свого часу виступав Папа Іван Павло ІІ. Це Сквер Героїв російсько-українських війн.
Борщагівка — це простір розвинених самозарадних ОСББ, відповідального малого бізнесу й свідомого середнього класу. Ще 2022 року на Борщагівці з’явилася вулиця на честь загиблого військового журналіста Олександра Махова. Місцева волонтерська спільнота «Борщагівка то є Європа» роками проводить прибиральні толоки та озеленення. Ціла низка волонтерських осередків плете маскувальні сітки та «чугайстрів», збирає російські книжки на макулатуру, а на виручені кошти купує дрони для війська.
Пострадянські штампи про «депресивні околиці» залишилися виключно в російських методичках. Намагаючись намацати в українському суспільстві точки соціального розколу, ворожі спецслужби раз у раз впираються у власну оптичну сліпоту.
Утім, інциденти на Сихові та Борщагівці оголюють ширшу проблему — вразливість українського суспільства до медійних провокацій, де будь-яка локальна сутичка миттєво перетворюється на сенсаційний контент для соцмереж та ворожої пропаганди. Безпрецедентний рівень довіри до Сил оборони України, зафіксований на початку повномасштабного вторгнення, сьогодні випробовується тривалою війною та втомою. Розслідування можливих порушень з боку окремих військовослужбовців часто змішується в інформаційному полі з підривом довіри до війська загалом.
Захист авторитету війська залишається базовою умовою збереження нашої державності. Саме по цій лінії зв’язку між суспільством і армією Росія завдає системних ударів для розхитування країни зсередини — сподіваючись, що застарілі соціокультурні штампи допоможуть розхитати країну зсередини там, де не спрацювала зброя.
Щастя причетності
Люблю мандрувати. Переважно самотою. Групові організовані екскурсії – тільки в місця, недосяжні для таких індивідуалісток, як я. І знаєте, чому? Помітила: після подорожей у групах у мене майже не залишається в пам’яті емоційної «картинки». Враження чомусь приглушені – ніби я весь час дивилася під ноги, щоб не спіткнутися, а не роздивлялася довкруж, не переймалася побаченим. Дивно?
Власне, чому згадала про мандри? Це ж не просто пересування в просторі. Подорожі важливі передусім отією сув’яззю емоцій від побаченого із пізнанням історії, перетину і перегуку людських доль. І – пейзажів та образів міст, містечок, сіл та доріг між ними. Ці образи потребують рефлексій, мовчання, зосередження для вражень, які, буває, притлумлюються саме серед інших, не менш спраглих до вражень, аніж я.
Війна, яка триває, в будь-які часи – страшне випробування для кожної людини. Та саме нині – особлива пора для переосмислення: свого життя, свого «внутрішнього пейзажу», стосунків – на всіх рівнях. Я думала, що дорешти знаю саму себе. Наївна! Впевнена: поки людина мислить – допоки триває і зокрема відкриття себе.
І саме «зовнішні пейзажі» – багатство крайобразів рідної землі – є для мене не тільки приводом самопізнання, а відкриття все нових нюансів любові до неї, України.
Давно дійшла до простого, на поверхні, висновку: патріотизм, любов до рідної землі – не абстрактна річ. Вона, мов ті пазли, складається, витворююється із вражень, зустрічей, картин, побачених і пережитих тобою на різних етапах життя, у різні пори року, в різних куточках України. І я дуже вдячна батькові, який заклав у мені «інстинкт» мандрів ще в дитинстві.
І все-таки, чому особисто мене наснажують подорожі? І це й тоді, коли на стежках-дорогах не раз наздогають розчарування, навіть злість, гнів і обурення – з різних приводів. Так, часто мандри – коли «з журбою радість обнялась», як писав поет. Але те почуття любові, яке переживаю, перевершує негатив.
І не так давно нарешті точніше й чи не остаточно визначила, які це почуття і відчуття. Причетність. Належність. Вони чимось схожі, подібні на ті дивовижні моменти, коли закохані віддано й самозречено шепочуть одне одному: «Я – твоя!» або «Я – твій!» Та в цій утисячне, вмільйонне повторюваній ситуації переважно грають гормональні спалахи, інстинкт продовження роду, яким нас провадить винахідлива природа. Тож не дивно, коли рано чи пізно може трапитися й «зрада» тих клятв і запевнень: мовляв, я вже не кохаю тебе, я вже не твій… не твоя… А Батьківщина, раз і назавжди обрана і плекана твоя приналежність до неї, – завше з тобою. Це – щастя! Тебе може до болю розчарувати або розгнівити чиєсь ставлення до твоєї рідної землі, її історії, природи, зазіхання на її цілісність, саме її існування, але ти вірна їй, бо як інакше? Інакше – немає тебе …
Це та висока, шляхетна залежність, яка підносить, яка дає силу самоствердження і діяння. Це – відповідальність у широкому сенсі. Відповідальність за країну, де дано народитися, яка стоїть за твоїми плечима. І мені до глибини душі шкода кожного, хто не звідав цього почуття і відчуття. Для мене ці люди – як неповносправні з власної вини, варті співчуття. Вони ж можуть навіть не розуміти, про що йдеться у цій мові про приналежність.
Пригадала: колись листувалася з чоловіком, нащадком виселених у Казахстан українців як «політичних злочинців». Він дуже мріяв повернутися на землю предків, в Україну. І коли таки здійснив це, то його опосіло страшне розчарування. І цим розчаруванням він поділився зі мною. Мовляв, я так давно прагнув жити в Україні, вивчив у Казахстані українську мову, що було дуже непросто, чимало зусиль і фінансових ресурсів поклав на повернення до землі рідних своїх – і що? Україна не чекала на мене! Скрізь труднощі й перешкоди для мого життя тут.
Тобто, ніхто не простелив чоловікові килимової доріжки, коли він ступив на українську землю. Тут килимова доріжка – в сенсі справдження очікувань, які намалював у своїй уяві цей поверненець. І згадала я ще одну життєву історію, яку розповів знайомий. Його колишній начальник, що мав добру репутацію в Україні, добрі статки, таки вирішив переїхати на землю заповідану, Ізраїль, батьківщину своїх прапредків. Він добре вивчив ситуацію, ще перебуваючи в Україні: знав, що їхатиме майже в безвість, що ніхто конкретно його там не чекає, що це його персональне рішення і тому всю відповідальність цього випробування бере на себе. Після досить високого статусу в Україні він, прибувши в Ерец Ісраєль, «опустився» до роботи звичайним таксистом. Так він був змушений пізнавати нове місце свого життя і пізнавати «нового» самого себе. Звісно, йому було дуже важко починати все фактично з нуля.
Коли ми приходимо в цей прекрасний страшний світ, то нас тут ніхто не чекає, крім наших батьків. Мусимо виборювати своє місце під сонцем, формувати себе, рухатися життєвими дорогами, часто ризикованими. І нагородою стає відчуття задоволення від долання обставин, ситуацій, реального світу, в якому кожен мусить самоствердитися. Нагородою стає саме почуття і відчуття причетності, приналежності до своєї землі і свого місця на ній. Отож, ще раз: моє співчуття тим, хто не зазнав цього.
Знаю: щойно почну частіше міркувати про певні речі, як ноосфера, мов із рукава, тут-таки досилає навздогін чиюсь думку на ту саму тему. Ось і цього разу – читаю допис Оксани Забужко у соцмережі: «В Чопі молоденький прикордонник віддає кожному з черги паспорт із тими самими словами:
– Будь ласка. Гарного дня!
(…І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя – мати свою країну!)
А день же то, день! – не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди («Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий», правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а «вбивають, бо ми на них робить не хочем» (с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), – потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
– Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?»
Реальність війни невідворотна. Вона триває – за саме існування нашої землі і нас самих. І нині почуття до неї особливо болісні і серцетрепетні.
Ти – не сама. Ти – причетна. Ти – частинка великого цілого, яке існувало й існуватиме без тебе. І як актуально відлунюють рядки, написані понад шість десятиліть тому!
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці…», 1962 рік.
Власне, чому згадала про мандри? Це ж не просто пересування в просторі. Подорожі важливі передусім отією сув’яззю емоцій від побаченого із пізнанням історії, перетину і перегуку людських доль. І – пейзажів та образів міст, містечок, сіл та доріг між ними. Ці образи потребують рефлексій, мовчання, зосередження для вражень, які, буває, притлумлюються саме серед інших, не менш спраглих до вражень, аніж я.
Війна, яка триває, в будь-які часи – страшне випробування для кожної людини. Та саме нині – особлива пора для переосмислення: свого життя, свого «внутрішнього пейзажу», стосунків – на всіх рівнях. Я думала, що дорешти знаю саму себе. Наївна! Впевнена: поки людина мислить – допоки триває і зокрема відкриття себе.
І саме «зовнішні пейзажі» – багатство крайобразів рідної землі – є для мене не тільки приводом самопізнання, а відкриття все нових нюансів любові до неї, України.
Давно дійшла до простого, на поверхні, висновку: патріотизм, любов до рідної землі – не абстрактна річ. Вона, мов ті пазли, складається, витворююється із вражень, зустрічей, картин, побачених і пережитих тобою на різних етапах життя, у різні пори року, в різних куточках України. І я дуже вдячна батькові, який заклав у мені «інстинкт» мандрів ще в дитинстві.
І все-таки, чому особисто мене наснажують подорожі? І це й тоді, коли на стежках-дорогах не раз наздогають розчарування, навіть злість, гнів і обурення – з різних приводів. Так, часто мандри – коли «з журбою радість обнялась», як писав поет. Але те почуття любові, яке переживаю, перевершує негатив.
І не так давно нарешті точніше й чи не остаточно визначила, які це почуття і відчуття. Причетність. Належність. Вони чимось схожі, подібні на ті дивовижні моменти, коли закохані віддано й самозречено шепочуть одне одному: «Я – твоя!» або «Я – твій!» Та в цій утисячне, вмільйонне повторюваній ситуації переважно грають гормональні спалахи, інстинкт продовження роду, яким нас провадить винахідлива природа. Тож не дивно, коли рано чи пізно може трапитися й «зрада» тих клятв і запевнень: мовляв, я вже не кохаю тебе, я вже не твій… не твоя… А Батьківщина, раз і назавжди обрана і плекана твоя приналежність до неї, – завше з тобою. Це – щастя! Тебе може до болю розчарувати або розгнівити чиєсь ставлення до твоєї рідної землі, її історії, природи, зазіхання на її цілісність, саме її існування, але ти вірна їй, бо як інакше? Інакше – немає тебе …
Це та висока, шляхетна залежність, яка підносить, яка дає силу самоствердження і діяння. Це – відповідальність у широкому сенсі. Відповідальність за країну, де дано народитися, яка стоїть за твоїми плечима. І мені до глибини душі шкода кожного, хто не звідав цього почуття і відчуття. Для мене ці люди – як неповносправні з власної вини, варті співчуття. Вони ж можуть навіть не розуміти, про що йдеться у цій мові про приналежність.
Пригадала: колись листувалася з чоловіком, нащадком виселених у Казахстан українців як «політичних злочинців». Він дуже мріяв повернутися на землю предків, в Україну. І коли таки здійснив це, то його опосіло страшне розчарування. І цим розчаруванням він поділився зі мною. Мовляв, я так давно прагнув жити в Україні, вивчив у Казахстані українську мову, що було дуже непросто, чимало зусиль і фінансових ресурсів поклав на повернення до землі рідних своїх – і що? Україна не чекала на мене! Скрізь труднощі й перешкоди для мого життя тут.
Тобто, ніхто не простелив чоловікові килимової доріжки, коли він ступив на українську землю. Тут килимова доріжка – в сенсі справдження очікувань, які намалював у своїй уяві цей поверненець. І згадала я ще одну життєву історію, яку розповів знайомий. Його колишній начальник, що мав добру репутацію в Україні, добрі статки, таки вирішив переїхати на землю заповідану, Ізраїль, батьківщину своїх прапредків. Він добре вивчив ситуацію, ще перебуваючи в Україні: знав, що їхатиме майже в безвість, що ніхто конкретно його там не чекає, що це його персональне рішення і тому всю відповідальність цього випробування бере на себе. Після досить високого статусу в Україні він, прибувши в Ерец Ісраєль, «опустився» до роботи звичайним таксистом. Так він був змушений пізнавати нове місце свого життя і пізнавати «нового» самого себе. Звісно, йому було дуже важко починати все фактично з нуля.
Коли ми приходимо в цей прекрасний страшний світ, то нас тут ніхто не чекає, крім наших батьків. Мусимо виборювати своє місце під сонцем, формувати себе, рухатися життєвими дорогами, часто ризикованими. І нагородою стає відчуття задоволення від долання обставин, ситуацій, реального світу, в якому кожен мусить самоствердитися. Нагородою стає саме почуття і відчуття причетності, приналежності до своєї землі і свого місця на ній. Отож, ще раз: моє співчуття тим, хто не зазнав цього.
Знаю: щойно почну частіше міркувати про певні речі, як ноосфера, мов із рукава, тут-таки досилає навздогін чиюсь думку на ту саму тему. Ось і цього разу – читаю допис Оксани Забужко у соцмережі: «В Чопі молоденький прикордонник віддає кожному з черги паспорт із тими самими словами:
– Будь ласка. Гарного дня!
(…І тебе враз накриває до сліз нестерпна хвиля ніжности: вдома! я вдома, яке ж це щастя – мати свою країну!)
А день же то, день! – не просто гарний, а як дзвін одлитий, а осінь закарпатська вбирає очі кольорами, мов пейзажі Бокшая, Господи Боже, яка ж прекрасна моя країна, які милі й привітні в ній люди («Ми восени таки похожі /хоч капельку на образ Божий», правда Ваша, Тарасе Григоровичу!), і якого хріна супостати не дають нам жити своїм життям, а «вбивають, бо ми на них робить не хочем» (с), як казав той чоловік із розбомбленої багатоповерхівки в Умані (найточніша дефініція причин цієї війни, до якої ніяк не доглупаються ареопаги західних політікал-саєнтистів!), – потяг стукотить, пейзаж світиться всіма відтінками золота по голубому, по коридору шпаркою ходою йде провідниця:
– Пасажири, теплі речі, документи при собі, правила евакуації знаєте?»
Реальність війни невідворотна. Вона триває – за саме існування нашої землі і нас самих. І нині почуття до неї особливо болісні і серцетрепетні.
Ти – не сама. Ти – причетна. Ти – частинка великого цілого, яке існувало й існуватиме без тебе. І як актуально відлунюють рядки, написані понад шість десятиліть тому!
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці…», 1962 рік.
Метелик
Проглянув декілька перекладів лауреатки Карсон. Можливо, вади перекладу, але не думаю, що тільки: ні в тому, ні в іншому поезії майже нема. Мертва писанина на основі холодного, невистражданого, неживого, книжного досвіду, в якому нема Любові, того головного, що повинне гріти читача. Розширювати його горизонт життєвого досвіду. Для чого й існує жанр літератури. Робити людину-тіло, земну людину, люблячою, відкритою, жертовною. Людиною духу. Прививати їй те, чого нема в земній свідомості. Кращі риси, потяг до духовного. Показувати їй те, чого вона не бачить в збитій, звичній реальності. Пропускаючи її через калейдоскоп поетичного сприйняття, робити реальність одухотвореною. Тоді нова реальність стає кращою від існуючої. Тоді у вигаданому людина знаходить кращу частину себе і проживає кращу – розширену – реальність. В цьому секрет і магія літератури, в цьому її призначення. З чиєїсь розширеної свідомості, з її радості і щастя, з її повноти життя переносити в подібний стан. Секрет справжньої літератури, створеної творчим мозком, в цьому. Її неможливо створити на одному мертвому, давно переспіваному, чужому досвіді раціональним, науковим і земним мозком. Потрібна своя Любов, своє страждання, свій захват і біль, своя втрата щастя, свій неповторний досвід, своє непідробне живе життя. Тому краще пишеться на зламі епох, на основі великого і трагічного досвіду. Переймаючись ним, автор здатний вловити краще, саму Любов. Парадокс в тому, що в комфортному існуванні вона вивітрюється, майже невідчутна і ніби не існує. Життя існує як факт, а не відчуття. Вогонь Життя не живе в комфорті, в палацах багатих, в переситілих умах. Він живе в халупах бідних, в стражданні упосліджених, в голоді і холоді, в мокрих куфайках, в дрижакуватих тілах, і звідти виривається у світ. Написане з книжного досвіду, з мертвого факту не випромінює тепла. Де нема Любові, там нема ефекту життя. Може, для когось воно і цікаве, але не несе імпульсу Життя. Як той, хто пише поезію з 1975 року, я відчуваю її з пів слова, як і Енергію рядка. Я написав томи поетичних фраз, і стверджую те, що розуміє й авторка: це складно назвати літературою, при всій повазі до її старання. Для мене важливо знати не витвір однієї творчості, а рівень англомовної літератури в цілому. Якщо це є кращим, то там складно про щось говорити. Моє співчуття спочилій в комфорті й ситості літературі. Для живої поезії потрібна автентика, філософсько- поетичний мозок і Любов, яких, очевидно, там нема. А можливе й інше: хтось навмисне увінчує лаврами те, що не є літературою, щоб знівелювати її зразки і її саму. В Україні цей номер провернуто давно. Є книги без жодної художньої, філософської, публіцистичної, наукової цінності і дипломований дебіл як їхній результат. Результатом ж їхнього правління буде крах усьому. У будь-якому випадку кінець часів, кінець матеріального світу явив таку ж безживну й обмежену літературу.
Поезія – невидимий, невловимий трем метелика, що хоче злетіти і випромінює прощання тепло. Це мить краси, прекрасного мить, що відлітає назавжди, щоб жити далі в пам’яті – кращою і прекраснішою, ніж була. Животрепет миті є у всьому, його майже неможливо передати. Він проситься у слово, але слово часто безсиле відтворити. Цей зліт метелика – поезія миті – існує в просторі, трепече прощальними барвами. Великим розкрилом заграв, протуберанцем осені, що проситься, аби її помітили, світінням того, що процвіло і відгорає. Покликані бачити не помічають, покликані вловлювати – не вловлюють. І краса, так довго й богатобарвно творена Богом, не помічена згасає. Вона згасає, так і не перелита в слово, музику. В навіки зафіксоване звучання миті.
Штучна література, фактично постлітература, мало різниться від творінь ШІ. Для стирань різниці між ним і живою творчістю, з метою витіснити її, вона і пропагується. Це – намагання переконати, що імпотенція краща від потенції. Диявол – це завжди спроба переконати, що мертве, низькочастотне, закрите краще від живого, високоенергетичного, відкритого, такого, що віддає, люблячого. Змій – прообраз низькочастотності – пропонує себе за відмову від небесної Любові. Метафора вигнання з Едему про це. Незрима війна явищ сатани з явищами Бога, із центральною руховою складовою їх – Енергією. Він може підробити все, її не вкраде, не підробить. Штучно створене не несе в собі Енергії – неба – не надихає інших. Закрита література – це спроба відтягнути увагу на себе від тієї, що надихає, віддає. Закрите, як закрита рука, бере, а не віддає. Паразитарне в політиці, в поведінці мас так само вдає з себе гідне уваги, щоб доїти, тягти, воно – закрита рука. Бог знищує закрите ради відкритого, бо в ньому Божий принцип: віддавати, діяти на віддачу. Любити, промінити Любов. Любити – це віддавати Любов. Любов повинна протікати крізь структуру. Коли через закритий стан і приземлений мозок вона перестає поступати, перестає бути все. І ніяка економіка, наука, фізична сила не здатна виправити ситуації. Любов, всюди і завжди, є первістю речей. Незрима, невловима сила, якою існує все. Висока частота. Коли вона згасає, Змій смерті – низька частота – піднімає голову.
Не стільки талантів нема, як творчого – Божого – мозку. Це він пише так, як написані кращі класичні речі. Це творча Енергія творить в ньому так, як доступно лиш Богу. Бо Він і є вона, Всемогутній, творильність. Це нею створено все. В цьому ж різниця між тим, як писали древні, як написані кращі античні зразки і як пишуть тепер. Написане мертвим мозком дихає мертвотою, яка мало різниться від творінь ШІ. Є велика невипадковість в тому, що з втратою Енергії людство переходить на розум ШІ. З втратою творильності – на творчість ШІ. Йому складно і нічим думати, нічим творити. Воно втратило дар творця. Щоб писати сильно, переконливо, прекрасно, потрібне те, чого в ньому нема, Енергія, Сила Всемогутнього. Ті в древності, хто мали доступ до неї, розуміли Бога як Енергію, але Він також – Велика Людина. Диявол ніколи її не досягне. Мертва система породжує мертву творчість.
Творення талантів колись буде поставлене на потік. Створення не тільки літератури, а відкриттів, винаходів, досягнень у спорті, примноження дарів у всіх галузях, де потрібен творчий підхід. Це можливо через досягнення творчої Енергії. Творча, духовна, висококультурна цивілізація постане в такий спосіб. Цивілізація відкритості, Любові, добродіяння, відкритої руки. Мертва постала з відсутності Любові і життя навпаки. Ніхто просто так не народжується великим письменником, який пише, як Бог, просто, впевнено і сильно, і присвятив цій справі життя. З життя в життя, бажаючи стати ним, він служив слову та іншим великим призначенням. Його бачення – їхній результат. Та цей процес можливо прискорити. Це зараз письменник ніхто через переворот цінностей. Тупиця-олігарх, лукавий тупень-політик, який обслуговує великі гаманці і сам два слова не може зв’язати, велике цабе. Те, що прийшло погубити світ і стати прокляттям в історії. Мільярди духовних жебраків простягнуті до нього. Мільярди копіюють його, вловлюють його, свою смерть. В майбутньому буде рівно навпаки. Буде доказано, що своїй активності, творчій Енергії, силі Життя народ завдячує тим, хто пише. В стані творчості мозок одиниць випромінює те, чим живуть мільйони. Припинення процесу припиняє їх.
Народження поета на стільки тонка справа, що навіть рельєф місцевості впливає на нього. Він може народитися на одній і ніколи – на іншій території. Бог враховує те, що ніколи не прораховує жодна людина: енергетичне зростання, становлення творчого мозку. У всіх і в цьому випадку Він мислить енергетично. Поет, пророк – Його винятковий плід. Рядок треба розглядати як енергетичну структуру. Саме енергетична складова створює ефект справжності, життя. Відбери цю складову – і ефект зникає. Невиболіле, порожнє, невдало вжите слово ні на що не впливає. Імпульс мозку, творчої Енергії перетікає в слово і світить там, як окремий світлодіод. Чим сильніший імпульс, тим сильніше слово. Чим сильніший творчо мозок, тим сильніший його результат, він може створювати, як і Бог, галактичні структури. Невидиме зовні світло, як світлодіодна стрічка, заповнює рядок, сторінку за сторінкою і живить мозок читача. Він не бачить підробки, яку йому впарює реклама і зграя торгашів. Він не бачить мертвячини, він вірить написаному в анотаціях і статтях, але результатом такої творчості і такого читання є мертва культура, мертва цивілізація. Слово без заряду, мозок без Енергії нічого не віддає. З цієї ж причини складне, поламане, важке життя автора його перевага з точки зору творчості: створене сильним імпульсом, енергоємним мозком переживе віки. Бога цікавить результат, а не доля. Він ставить в умови, коли людина втрачає земне, тягу до нього, а її мозок перемикається на творчий, духовний відділ. В цьому ж секрет нетипових, часто трагічних доль, творців. Бог ніби кладе на них ваду, як поклав на Ізраїля, щоб вони служили Йому. Щоб у творчості, в любові до духовного, у віддачі неба було їх щастя. В цьому суть переродження Якова в Ізраїля, його боротьби з Богом.1 Так сказано для приховання смислу. Читати треба навпаки: Бог боровся за нього, за його нове призначення. Пошкодження стегна означало пошкодження земної любові. Ради Любові духовного типу. Ніч боротьби – ніч свідомості, невідання, що відбувається. Бог здійснює перетворення, не посвячуючи в неї свідомість, знаючи глибокі бажання і внутрішні схильності. От чому, щоб стати письменником, стати творцем, стати пером Бога, треба сильно хотіти цього. Бог втілює саме сильне і сокровенне бажання у тих, в кому перегоріло земне. Їх стегно. Коли духовна істота повертається в свою попередність, вона втрачає щастя. Вона щаслива тоді, коли живе новим життям, Бог відділив її для Себе. Вона ставиться в умови, коли єдине щастя в творчості, в духовному труді. Вона переноситься на низовий рівень, де в безлічі деталей – митей прекрасного – існує справжнє життя. Справжнє життя диктує справжнє письмо. Пише не рука, а відкритості дух. Велике бажання віддати все краще, об’ємної пам’яті досвід. В комфортності переважає земна частина мозку і нічого значного, нічого великого вона не народжує. Людиною пише великий колективний досвід і велике страждання. Те невидиме, що розлите в просторі, пам’ять його. Коли вона зациклена на собі, живе сімейним, родовим, племінним егоїзмом, коли вона – закрита рука, їй недоступна Енергія. Коли ти спілкуєшся, ти любиш людей. Дух набуває відкритості. Великий досвід спілкування – передумова великої творчості. Творчість – це те ж спілкування, тільки з невидимим співрозмовником. Ти любиш людей, коли пишеш їм. Відкритість духу досягається завдяки Енергії. В цьому дотику до Енергії відповідь, чому одні й ті ж автори в різні періоди писали геніально, писали сильно або нічого не писали: їхній мозок в різні часи був наснажений всемогутністю або втратив її. Через життя земним людина повернулася в стан Якова до переродження. І суть цього перетворення в перемиканні мозку. По тій ж причині створене змолоду, найбільш активним, повністю осяяним мозком, в чому й суть розширеної свідомості, найбільш прекрасне. Ніщо потім не зрівнюється з його світовідчуттям, з його світінням в слові, барві, музиці. Коли світильник мозку горить, він випромінює те, що любитимуть згодом мільйони. Він заряджає простір новими інформами: частками свого захоплення, відчуття прекрасного, того, що любить він. Любов, яку випромінює він, несе Життя усьому. Але як мозок юності відрізняється від мозку старості – кількістю живих клітин і озарінням їх – так і мозок культур, цивілізацій. На максимумі Енергії видає найкраще, на спаді – перемикається на земну й технічну зони, а його творчість стає формалістичною. Форма підміняє світлодіод, крило метелика, що мерехтить світлозолотом. Без краси Любові, образу, мелосу, слова література стає мертва. Вона є першим показником трагічного кінця. При всьому бажанні, всіх найкращих умовах, бібліотеках, доступі до знань розряджений мозок не може створити нічого якісно нового, проривного, прекрасного, повторити дар. Творчий відділ в ньому бездіє, його творчість механістична. Відсутність Любові робить творіння мертвим. Прекрасне, трагічне, справжнє, розлите в просторі стає недоступним. Воно ніби перелітає туди, де є відповідний радар. Десь на іншій території метелик миті на білій сонячній стіні всотує останнє тепло. Цвіте останнім поцілунком літа. Його крильця, як відпечаток помади, горять роздмуханим жаром. Метелик Любові засвічує стіну слова, чийогось німого захоплення, розкритого лотосом мозку, сніжно чистого аркуша, та його ніхто не бачить там. Кожна культура, кожна цивілізація, починається із вловлення Імпульсу, з перетворення Якова в Ізраїля, в початково духовну одиницю, починається і живе з Енергії, Мудрості, Слова, і завершується їх нечулістю. Змій низькочастотності, названий аспидом,2 затикає їм вуха. Не стільки причини важливі,3 як суть процесу. Кожна наступна починає себе в той же спосіб.
Захід створив премію для уславлення себе, але сама премія ще не означає літературу. Це скаже будь-який неупереджений знавець. Літературу не за формальними ознаками, а за рівнем її новаторства, за її ідейним, художнім, смисловим наповненням. Що нового вона дала людству? Давно складається враження, що для Заходу всі ми – і не тільки – проклята територія. Визнати когось звідси означало б визнати його культурну рівність чи перевагу. Все, тільки не це. Мені абсолютно байдуже, кому вона надається, але як професіонал я не можу не бачити упередженість. У нас є гідні автори, яких ніколи не визнають через їх приналежність до проклятої території. В попередніх життях, коли вони жили там, вони були не менш уславлені. Їхні книги там – вершини досягнень. Тепер вони жили тут. Парадокс в тому, що для періоду епохальних змін, Бог втілив їх в Україні, тридцять кращих історії. Я особисто знав з десяток, Захід ніколи їх не впізнав і не признав.
Ця премія – давно боротьба за свою перевагу.
Те ж саме стосується всього іншого ставлення.
Нас вважають за дикунів і в той же час всіляко прагнуть, щоб дикуни накладали за них життям. Дикунів не шкода. У них нема ні літератури, ні світового рівня культури, нічого. Ось про що ця премія і її надання своїм. Треба бути умисним дурником, щоб цього не бачити. Різниця полягала в розподілі на корисних дикунів – агентів впливу – і непотрібних дикунів, яких треба скоротити. І перші помагали в другому. Визнати, що в дикунів є почуття, що вони також люди, означало б всадовити їх з господарем. Дарувати їм життя. Ось чому література, ширше – культура з проклятих територій не визнається. Записаним в дикуни не було різниці, де знаходився їхній новий центр, шовінізм стосовно них так і залишався шовінізмом. На сьогодні це – неточне визначення, його слід було б назвати дикунізмом. Сприйняттям інших людей як дикунів. Це відповідає тому, як нас бачать вони. І кожен день життя підтверджує цю правоту.
Як гіршою формою правління є кумівство, так гіршою формою добору і відзначення – надання переваги своїм. Своїм за класовою, національною, релігійною, культурною ознакою. Вірний спосіб завалити справу – країну, культуру, націю – довірити її своїм.
Саме безсовісне, цілковито бездарне, але одержиме кар’єризмом і марнославством – рисами суто земного типу – рано чи пізно очолить її. Геній не потребує слави, не рветься до влади, він і так знає, що він – вершина. Слава – уділ нездар.
Це – загальні міркування і вони не стосуються однієї авторки.
Анна Карсон, скоріш за все, жила в античній Греції. В дитинстві, до другого статевого дозрівання, людина гостро відчуває попередні життя. Видно, те життя було в її досвіді чимось прекрасним, дуже насиченим, сповненим Любові, тому в дитинстві потяглась до нього, знайшовши в античній літературі віддушину. Тоді на планеті – і в Греції зокрема – жила Любов, зараз її майже нема, тому нічого дивного. Людина знаходить себе в тому часі, де її духові було краще. Їй варто було жити в Греції, там відчула б себе щасливою.
РS1
Горіхопад змінився листопадом, у вечірньому листі й траві довго навпомацки визбирував горіхи, вони стукотіли об дно відра, а потім замовкали, коли воно повнилось, чорне, пластмасове зливалось з ніччю по низу садка, сутінь поглинала відро і дари садка, і рік, що минув так хутко. Ніби вчора була весна, ми гребли перетліте листя, знову падолист і нічого попереду. Потім з’їздив нагодував собаку, приготував їжу котам, вимив підлогу і присів за комп, а на дворі дощ змивав остаток літа. Був останній сонячний теплий день. Бджоли уже не вилетять до нової весни і не всі доживуть. Метелик, що востаннє грівся на осонценій стіні, непомітно відлетів.
РS 2
У одній з поезій Карсон пише від імені Ісаї.
Прекрасний задум. Але сам образ розкритий неповно.
Я міг би розказати більше.
Ісая зараз живий, живе в селі, втілений для тієї ж місії, що й колись – запису Божого Слова. І в цьому житті зазнав не менше. І як тоді прорік прихід Месії,4 так і тепер – записав основи царства Божого, роз’яснив суть цього явища, приходу Месії і настання Божого світу. Який постане на руїнах цього, згідно древніх пророцтв і нових фундаментальностей. Вони – універсальний ключ кращої долі людства.
Бог прийде у світ через Мудрість, Слово.
Ісаєю – і не тільки ним – я був віки тому.
І є тепер. Тоді записав, а тепер відкрив Смисл Біблії.
Без нього ніхто нічого в Біблії не тямить.
Відповідно, неправильне тлумачення приведе до загибелі.
В слов’янській традиції був св. Антонієм і св. Агапітом.
Всупереч Патерику, вони жили в різні часи.
З голови Антонія, а не Новгородського князівства, Русь почала бути.5
Записав Вєди6 і заснував Бон, саму містичну релігію.7
Поет – древо тисячоліть, а не однорічна рослина.
Бог де хоче, там і насаджує. Не питаючи дозволу в недорік.
Творець історії посилає туди, де буде вершитись Доля.
В різних релігіях, різних культурах Ісая був блискавкою Бога.
За його посередництвом Бог робив те, що незбагненно сучасному.
Тепер є церкви з його іменем, Бога там нема.
Тепер є країни з його іменем, з очікуванням Месії, Бога там нема.
Вони хапалися за тінь, перетворену в священний текст.
Ісая жив на горі, де вовк і ягня паслися разом,
І лев, як віл їв солому, а для змія прах був їжею.
Немовля гралося над норою аспида і дитя простягало руку над кублом змії.
Ніхто не робив зла і шкоди на святій горі Любові.8
Вогонь Ісаї, як в кабель для зарядки, переллявся в чорновугільні рядки.
Він був шрифтом, жив у священній книзі.
Лежав на олтарі, переховувався в сувої у священному ковчезі.
Стояв на полиці в кожній хаті.
Живим ніхто не хотів бачити.
Позбавлений жодного славолюбства і марнославства, Ісая був гідний премії Бога, а не винахідника динаміту. Та з тих, хто крали мільярдами, ніхто такої не створив.
Вони і стануть їм надгробком.
Істина як тоді, так і нині була не потрібна світові.
Була потрібна всяка чепуха.
Оскільки Істина є Бог, так була перевірена любов до Бога.9
По ставленню до Бога був зважений світ.
І де не потрібний Бог, там не потрібний світ.
І Бог припинив його.
Зостанеться один, який буде любити Бога.10
1 Буття 32. 24-30.
2 Псалом 57.5,6.
3 Викладені в «Художник і Бог», «Людина космоери».
4 Ісая 9.6, Ісая гл. 11.
5 Нова Біблія.
6 3 тис. до н. е, Нова Біблія.
7 2 ст. н. е., там же.
8 Ісая 9.6,11.6-9, 65.25.
9 Нова Біблія.
10 Нова Біблія, т. 182.
Поезія – невидимий, невловимий трем метелика, що хоче злетіти і випромінює прощання тепло. Це мить краси, прекрасного мить, що відлітає назавжди, щоб жити далі в пам’яті – кращою і прекраснішою, ніж була. Животрепет миті є у всьому, його майже неможливо передати. Він проситься у слово, але слово часто безсиле відтворити. Цей зліт метелика – поезія миті – існує в просторі, трепече прощальними барвами. Великим розкрилом заграв, протуберанцем осені, що проситься, аби її помітили, світінням того, що процвіло і відгорає. Покликані бачити не помічають, покликані вловлювати – не вловлюють. І краса, так довго й богатобарвно творена Богом, не помічена згасає. Вона згасає, так і не перелита в слово, музику. В навіки зафіксоване звучання миті.
Штучна література, фактично постлітература, мало різниться від творінь ШІ. Для стирань різниці між ним і живою творчістю, з метою витіснити її, вона і пропагується. Це – намагання переконати, що імпотенція краща від потенції. Диявол – це завжди спроба переконати, що мертве, низькочастотне, закрите краще від живого, високоенергетичного, відкритого, такого, що віддає, люблячого. Змій – прообраз низькочастотності – пропонує себе за відмову від небесної Любові. Метафора вигнання з Едему про це. Незрима війна явищ сатани з явищами Бога, із центральною руховою складовою їх – Енергією. Він може підробити все, її не вкраде, не підробить. Штучно створене не несе в собі Енергії – неба – не надихає інших. Закрита література – це спроба відтягнути увагу на себе від тієї, що надихає, віддає. Закрите, як закрита рука, бере, а не віддає. Паразитарне в політиці, в поведінці мас так само вдає з себе гідне уваги, щоб доїти, тягти, воно – закрита рука. Бог знищує закрите ради відкритого, бо в ньому Божий принцип: віддавати, діяти на віддачу. Любити, промінити Любов. Любити – це віддавати Любов. Любов повинна протікати крізь структуру. Коли через закритий стан і приземлений мозок вона перестає поступати, перестає бути все. І ніяка економіка, наука, фізична сила не здатна виправити ситуації. Любов, всюди і завжди, є первістю речей. Незрима, невловима сила, якою існує все. Висока частота. Коли вона згасає, Змій смерті – низька частота – піднімає голову.
Не стільки талантів нема, як творчого – Божого – мозку. Це він пише так, як написані кращі класичні речі. Це творча Енергія творить в ньому так, як доступно лиш Богу. Бо Він і є вона, Всемогутній, творильність. Це нею створено все. В цьому ж різниця між тим, як писали древні, як написані кращі античні зразки і як пишуть тепер. Написане мертвим мозком дихає мертвотою, яка мало різниться від творінь ШІ. Є велика невипадковість в тому, що з втратою Енергії людство переходить на розум ШІ. З втратою творильності – на творчість ШІ. Йому складно і нічим думати, нічим творити. Воно втратило дар творця. Щоб писати сильно, переконливо, прекрасно, потрібне те, чого в ньому нема, Енергія, Сила Всемогутнього. Ті в древності, хто мали доступ до неї, розуміли Бога як Енергію, але Він також – Велика Людина. Диявол ніколи її не досягне. Мертва система породжує мертву творчість.
Творення талантів колись буде поставлене на потік. Створення не тільки літератури, а відкриттів, винаходів, досягнень у спорті, примноження дарів у всіх галузях, де потрібен творчий підхід. Це можливо через досягнення творчої Енергії. Творча, духовна, висококультурна цивілізація постане в такий спосіб. Цивілізація відкритості, Любові, добродіяння, відкритої руки. Мертва постала з відсутності Любові і життя навпаки. Ніхто просто так не народжується великим письменником, який пише, як Бог, просто, впевнено і сильно, і присвятив цій справі життя. З життя в життя, бажаючи стати ним, він служив слову та іншим великим призначенням. Його бачення – їхній результат. Та цей процес можливо прискорити. Це зараз письменник ніхто через переворот цінностей. Тупиця-олігарх, лукавий тупень-політик, який обслуговує великі гаманці і сам два слова не може зв’язати, велике цабе. Те, що прийшло погубити світ і стати прокляттям в історії. Мільярди духовних жебраків простягнуті до нього. Мільярди копіюють його, вловлюють його, свою смерть. В майбутньому буде рівно навпаки. Буде доказано, що своїй активності, творчій Енергії, силі Життя народ завдячує тим, хто пише. В стані творчості мозок одиниць випромінює те, чим живуть мільйони. Припинення процесу припиняє їх.
Народження поета на стільки тонка справа, що навіть рельєф місцевості впливає на нього. Він може народитися на одній і ніколи – на іншій території. Бог враховує те, що ніколи не прораховує жодна людина: енергетичне зростання, становлення творчого мозку. У всіх і в цьому випадку Він мислить енергетично. Поет, пророк – Його винятковий плід. Рядок треба розглядати як енергетичну структуру. Саме енергетична складова створює ефект справжності, життя. Відбери цю складову – і ефект зникає. Невиболіле, порожнє, невдало вжите слово ні на що не впливає. Імпульс мозку, творчої Енергії перетікає в слово і світить там, як окремий світлодіод. Чим сильніший імпульс, тим сильніше слово. Чим сильніший творчо мозок, тим сильніший його результат, він може створювати, як і Бог, галактичні структури. Невидиме зовні світло, як світлодіодна стрічка, заповнює рядок, сторінку за сторінкою і живить мозок читача. Він не бачить підробки, яку йому впарює реклама і зграя торгашів. Він не бачить мертвячини, він вірить написаному в анотаціях і статтях, але результатом такої творчості і такого читання є мертва культура, мертва цивілізація. Слово без заряду, мозок без Енергії нічого не віддає. З цієї ж причини складне, поламане, важке життя автора його перевага з точки зору творчості: створене сильним імпульсом, енергоємним мозком переживе віки. Бога цікавить результат, а не доля. Він ставить в умови, коли людина втрачає земне, тягу до нього, а її мозок перемикається на творчий, духовний відділ. В цьому ж секрет нетипових, часто трагічних доль, творців. Бог ніби кладе на них ваду, як поклав на Ізраїля, щоб вони служили Йому. Щоб у творчості, в любові до духовного, у віддачі неба було їх щастя. В цьому суть переродження Якова в Ізраїля, його боротьби з Богом.1 Так сказано для приховання смислу. Читати треба навпаки: Бог боровся за нього, за його нове призначення. Пошкодження стегна означало пошкодження земної любові. Ради Любові духовного типу. Ніч боротьби – ніч свідомості, невідання, що відбувається. Бог здійснює перетворення, не посвячуючи в неї свідомість, знаючи глибокі бажання і внутрішні схильності. От чому, щоб стати письменником, стати творцем, стати пером Бога, треба сильно хотіти цього. Бог втілює саме сильне і сокровенне бажання у тих, в кому перегоріло земне. Їх стегно. Коли духовна істота повертається в свою попередність, вона втрачає щастя. Вона щаслива тоді, коли живе новим життям, Бог відділив її для Себе. Вона ставиться в умови, коли єдине щастя в творчості, в духовному труді. Вона переноситься на низовий рівень, де в безлічі деталей – митей прекрасного – існує справжнє життя. Справжнє життя диктує справжнє письмо. Пише не рука, а відкритості дух. Велике бажання віддати все краще, об’ємної пам’яті досвід. В комфортності переважає земна частина мозку і нічого значного, нічого великого вона не народжує. Людиною пише великий колективний досвід і велике страждання. Те невидиме, що розлите в просторі, пам’ять його. Коли вона зациклена на собі, живе сімейним, родовим, племінним егоїзмом, коли вона – закрита рука, їй недоступна Енергія. Коли ти спілкуєшся, ти любиш людей. Дух набуває відкритості. Великий досвід спілкування – передумова великої творчості. Творчість – це те ж спілкування, тільки з невидимим співрозмовником. Ти любиш людей, коли пишеш їм. Відкритість духу досягається завдяки Енергії. В цьому дотику до Енергії відповідь, чому одні й ті ж автори в різні періоди писали геніально, писали сильно або нічого не писали: їхній мозок в різні часи був наснажений всемогутністю або втратив її. Через життя земним людина повернулася в стан Якова до переродження. І суть цього перетворення в перемиканні мозку. По тій ж причині створене змолоду, найбільш активним, повністю осяяним мозком, в чому й суть розширеної свідомості, найбільш прекрасне. Ніщо потім не зрівнюється з його світовідчуттям, з його світінням в слові, барві, музиці. Коли світильник мозку горить, він випромінює те, що любитимуть згодом мільйони. Він заряджає простір новими інформами: частками свого захоплення, відчуття прекрасного, того, що любить він. Любов, яку випромінює він, несе Життя усьому. Але як мозок юності відрізняється від мозку старості – кількістю живих клітин і озарінням їх – так і мозок культур, цивілізацій. На максимумі Енергії видає найкраще, на спаді – перемикається на земну й технічну зони, а його творчість стає формалістичною. Форма підміняє світлодіод, крило метелика, що мерехтить світлозолотом. Без краси Любові, образу, мелосу, слова література стає мертва. Вона є першим показником трагічного кінця. При всьому бажанні, всіх найкращих умовах, бібліотеках, доступі до знань розряджений мозок не може створити нічого якісно нового, проривного, прекрасного, повторити дар. Творчий відділ в ньому бездіє, його творчість механістична. Відсутність Любові робить творіння мертвим. Прекрасне, трагічне, справжнє, розлите в просторі стає недоступним. Воно ніби перелітає туди, де є відповідний радар. Десь на іншій території метелик миті на білій сонячній стіні всотує останнє тепло. Цвіте останнім поцілунком літа. Його крильця, як відпечаток помади, горять роздмуханим жаром. Метелик Любові засвічує стіну слова, чийогось німого захоплення, розкритого лотосом мозку, сніжно чистого аркуша, та його ніхто не бачить там. Кожна культура, кожна цивілізація, починається із вловлення Імпульсу, з перетворення Якова в Ізраїля, в початково духовну одиницю, починається і живе з Енергії, Мудрості, Слова, і завершується їх нечулістю. Змій низькочастотності, названий аспидом,2 затикає їм вуха. Не стільки причини важливі,3 як суть процесу. Кожна наступна починає себе в той же спосіб.
Захід створив премію для уславлення себе, але сама премія ще не означає літературу. Це скаже будь-який неупереджений знавець. Літературу не за формальними ознаками, а за рівнем її новаторства, за її ідейним, художнім, смисловим наповненням. Що нового вона дала людству? Давно складається враження, що для Заходу всі ми – і не тільки – проклята територія. Визнати когось звідси означало б визнати його культурну рівність чи перевагу. Все, тільки не це. Мені абсолютно байдуже, кому вона надається, але як професіонал я не можу не бачити упередженість. У нас є гідні автори, яких ніколи не визнають через їх приналежність до проклятої території. В попередніх життях, коли вони жили там, вони були не менш уславлені. Їхні книги там – вершини досягнень. Тепер вони жили тут. Парадокс в тому, що для періоду епохальних змін, Бог втілив їх в Україні, тридцять кращих історії. Я особисто знав з десяток, Захід ніколи їх не впізнав і не признав.
Ця премія – давно боротьба за свою перевагу.
Те ж саме стосується всього іншого ставлення.
Нас вважають за дикунів і в той же час всіляко прагнуть, щоб дикуни накладали за них життям. Дикунів не шкода. У них нема ні літератури, ні світового рівня культури, нічого. Ось про що ця премія і її надання своїм. Треба бути умисним дурником, щоб цього не бачити. Різниця полягала в розподілі на корисних дикунів – агентів впливу – і непотрібних дикунів, яких треба скоротити. І перші помагали в другому. Визнати, що в дикунів є почуття, що вони також люди, означало б всадовити їх з господарем. Дарувати їм життя. Ось чому література, ширше – культура з проклятих територій не визнається. Записаним в дикуни не було різниці, де знаходився їхній новий центр, шовінізм стосовно них так і залишався шовінізмом. На сьогодні це – неточне визначення, його слід було б назвати дикунізмом. Сприйняттям інших людей як дикунів. Це відповідає тому, як нас бачать вони. І кожен день життя підтверджує цю правоту.
Як гіршою формою правління є кумівство, так гіршою формою добору і відзначення – надання переваги своїм. Своїм за класовою, національною, релігійною, культурною ознакою. Вірний спосіб завалити справу – країну, культуру, націю – довірити її своїм.
Саме безсовісне, цілковито бездарне, але одержиме кар’єризмом і марнославством – рисами суто земного типу – рано чи пізно очолить її. Геній не потребує слави, не рветься до влади, він і так знає, що він – вершина. Слава – уділ нездар.
Це – загальні міркування і вони не стосуються однієї авторки.
Анна Карсон, скоріш за все, жила в античній Греції. В дитинстві, до другого статевого дозрівання, людина гостро відчуває попередні життя. Видно, те життя було в її досвіді чимось прекрасним, дуже насиченим, сповненим Любові, тому в дитинстві потяглась до нього, знайшовши в античній літературі віддушину. Тоді на планеті – і в Греції зокрема – жила Любов, зараз її майже нема, тому нічого дивного. Людина знаходить себе в тому часі, де її духові було краще. Їй варто було жити в Греції, там відчула б себе щасливою.
РS1
Горіхопад змінився листопадом, у вечірньому листі й траві довго навпомацки визбирував горіхи, вони стукотіли об дно відра, а потім замовкали, коли воно повнилось, чорне, пластмасове зливалось з ніччю по низу садка, сутінь поглинала відро і дари садка, і рік, що минув так хутко. Ніби вчора була весна, ми гребли перетліте листя, знову падолист і нічого попереду. Потім з’їздив нагодував собаку, приготував їжу котам, вимив підлогу і присів за комп, а на дворі дощ змивав остаток літа. Був останній сонячний теплий день. Бджоли уже не вилетять до нової весни і не всі доживуть. Метелик, що востаннє грівся на осонценій стіні, непомітно відлетів.
РS 2
У одній з поезій Карсон пише від імені Ісаї.
Прекрасний задум. Але сам образ розкритий неповно.
Я міг би розказати більше.
Ісая зараз живий, живе в селі, втілений для тієї ж місії, що й колись – запису Божого Слова. І в цьому житті зазнав не менше. І як тоді прорік прихід Месії,4 так і тепер – записав основи царства Божого, роз’яснив суть цього явища, приходу Месії і настання Божого світу. Який постане на руїнах цього, згідно древніх пророцтв і нових фундаментальностей. Вони – універсальний ключ кращої долі людства.
Бог прийде у світ через Мудрість, Слово.
Ісаєю – і не тільки ним – я був віки тому.
І є тепер. Тоді записав, а тепер відкрив Смисл Біблії.
Без нього ніхто нічого в Біблії не тямить.
Відповідно, неправильне тлумачення приведе до загибелі.
В слов’янській традиції був св. Антонієм і св. Агапітом.
Всупереч Патерику, вони жили в різні часи.
З голови Антонія, а не Новгородського князівства, Русь почала бути.5
Записав Вєди6 і заснував Бон, саму містичну релігію.7
Поет – древо тисячоліть, а не однорічна рослина.
Бог де хоче, там і насаджує. Не питаючи дозволу в недорік.
Творець історії посилає туди, де буде вершитись Доля.
В різних релігіях, різних культурах Ісая був блискавкою Бога.
За його посередництвом Бог робив те, що незбагненно сучасному.
Тепер є церкви з його іменем, Бога там нема.
Тепер є країни з його іменем, з очікуванням Месії, Бога там нема.
Вони хапалися за тінь, перетворену в священний текст.
Ісая жив на горі, де вовк і ягня паслися разом,
І лев, як віл їв солому, а для змія прах був їжею.
Немовля гралося над норою аспида і дитя простягало руку над кублом змії.
Ніхто не робив зла і шкоди на святій горі Любові.8
Вогонь Ісаї, як в кабель для зарядки, переллявся в чорновугільні рядки.
Він був шрифтом, жив у священній книзі.
Лежав на олтарі, переховувався в сувої у священному ковчезі.
Стояв на полиці в кожній хаті.
Живим ніхто не хотів бачити.
Позбавлений жодного славолюбства і марнославства, Ісая був гідний премії Бога, а не винахідника динаміту. Та з тих, хто крали мільярдами, ніхто такої не створив.
Вони і стануть їм надгробком.
Істина як тоді, так і нині була не потрібна світові.
Була потрібна всяка чепуха.
Оскільки Істина є Бог, так була перевірена любов до Бога.9
По ставленню до Бога був зважений світ.
І де не потрібний Бог, там не потрібний світ.
І Бог припинив його.
Зостанеться один, який буде любити Бога.10
1 Буття 32. 24-30.
2 Псалом 57.5,6.
3 Викладені в «Художник і Бог», «Людина космоери».
4 Ісая 9.6, Ісая гл. 11.
5 Нова Біблія.
6 3 тис. до н. е, Нова Біблія.
7 2 ст. н. е., там же.
8 Ісая 9.6,11.6-9, 65.25.
9 Нова Біблія.
10 Нова Біблія, т. 182.
Вони також дивляться на нас
Нещодавно кілька рекрутів, які проходили базову загальновійськову підготовку (БЗВП), звернулися до знайомого військового капелана з проханням. Попросили допомогти їм дивитися онлайн-трансляції богослужінь їхніх церков, бо через обмеження у користуванні смартфонами під час БЗВП не могли робити цього самостійно. Капелан охоче погодився.
Я розповів цю історію парафіянам під час недільного богослужіння у своїй церкві. Є в нас традиція: щонеділі на великому екрані показуємо фотографії всіх військових із нашої спільноти. Тих, хто продовжує служити, полонених, зниклих безвісти, загиблих.
Ось учитель недільної школи, який навчав мого сина і загинув.
Ось інший пастор, зараз військовослужбовець прикордонної служби.
Ось батько п’ятьох дітей, який добровольцем пішов захищати Україну. На його похорон прибув увесь підрозділ. Хоча чоловік воював зі зброєю в руках і формально не був капеланом, побратими казали, що для них він став справжнім священником.
Ось світлина ще одного загиблого героя. Наступне фото — його сестра, яка після загибелі брата долучилася до Сил безпілотних систем. Стільки фотографій, стільки очей.
Звертаючись до громади, я сказав: «Не тільки ми дивимося на них. Вони також дивляться на нас. Пам’ятайте це».
Не всі священнослужителі та пастори користуються можливістю бронювання. Біля Краматорська військовий капелан, що належав до Православної церкви України, підвів мене до командира роти, який до мобілізації був служителем адвентистської церкви. Бійці поважали цього кремезного чоловіка.
Не всі парафіяни протестантських церков наголошують на своєму праві дотримуватися пацифістських переконань і не брати до рук зброї. Дивно й водночас радісно було зустріти в лікарняній палаті баптиста, командира спецпідрозділу.
Під час великої мобілізації багато моїх братів по вірі прийшли до війська. Що ж вони бачать, коли дивляться онлайн-трансляції богослужінь, слухаючи проповіді, читаючи церковні чати? Чи відчувають, що залишаються частиною громади? Чи бачать, що церква живе не лише власними внутрішніми питаннями, а й життями тих, хто сьогодні захищає країну?
Іноді складається враження, що для частини релігійних лідерів питання бронювання стало чи не головним виміром церковного життя під час війни. Пастор або священник заброньований — війни для церкви вже не існує?
Деякі церкви погрожують парафіянам, які взяли до рук зброю, відлученням. У церковних чатах тривають дискусії, чи можна вважати християнином військового, який «вбиває». Дуже «своєчасне» та «братське» питання! Церкви можуть по-різному оцінювати богословські підстави застосування сили, але ці дискусії не мають знімати з них відповідальності за парафіян-захисників і ставити під сумнів їхній вибір. Християни, що взяли до рук зброю, щоб захищати Богом даровану країну, своє рішення ухвалили — воно не було ані безпечним, ані вигідним, але було правильним.
Що думають військовики, чуючи про дивні «батальйони військових капеланів» і бачачи людей, які публічно представляються військовими капеланами, хоча не проходять службу у Силах оборони, але з’являються на церковних заходах у військовій формі? Ці «капелани» завжди перед очима. Добровольців, що пішли воювати ще на початку повномасштабної, люди починають забувати.
Церкви не можуть жити так, ніби їхні парафіяни, що стали військовослужбовцями, перебувають десь за межами громади. «Ми за них молимося» — позиція непогана, але її замало. Кожного дня, кожної неділі спільнота має питати себе: «Що ми зробили для наших воїнів та їхніх родин?». За нас, за нашу свободу вільно сповідувати воюють зараз наші брати та сестри. Чи воюємо ми за них? Наші світи, цивільний і військовий, зараз розділені, але вони поряд. Одного дня вони зустрінуться…
У приміщенні моєї церкви, у першому ряду, стоїть стілець, на якому висить військовий кітель. Це символічне місце для наших воїнів, які мають повернутися. Ми чекаємо. Але знаємо, що тільки чекати недостатньо. Як церковна спільнота ми маємо бути готовими прийняти тих, хто повернеться з досвідом бойових дій. Подивитись в їхні очі не відводячи погляду і відповісти на запитання: чи були ми частиною їхнього життя під час військової служби, чи зустрічаємо їх не як загублених грішників, а як зранених героїв?…
Я розповів цю історію парафіянам під час недільного богослужіння у своїй церкві. Є в нас традиція: щонеділі на великому екрані показуємо фотографії всіх військових із нашої спільноти. Тих, хто продовжує служити, полонених, зниклих безвісти, загиблих.
Ось учитель недільної школи, який навчав мого сина і загинув.
Ось інший пастор, зараз військовослужбовець прикордонної служби.
Ось батько п’ятьох дітей, який добровольцем пішов захищати Україну. На його похорон прибув увесь підрозділ. Хоча чоловік воював зі зброєю в руках і формально не був капеланом, побратими казали, що для них він став справжнім священником.
Ось світлина ще одного загиблого героя. Наступне фото — його сестра, яка після загибелі брата долучилася до Сил безпілотних систем. Стільки фотографій, стільки очей.
Звертаючись до громади, я сказав: «Не тільки ми дивимося на них. Вони також дивляться на нас. Пам’ятайте це».
Не всі священнослужителі та пастори користуються можливістю бронювання. Біля Краматорська військовий капелан, що належав до Православної церкви України, підвів мене до командира роти, який до мобілізації був служителем адвентистської церкви. Бійці поважали цього кремезного чоловіка.
Не всі парафіяни протестантських церков наголошують на своєму праві дотримуватися пацифістських переконань і не брати до рук зброї. Дивно й водночас радісно було зустріти в лікарняній палаті баптиста, командира спецпідрозділу.
Під час великої мобілізації багато моїх братів по вірі прийшли до війська. Що ж вони бачать, коли дивляться онлайн-трансляції богослужінь, слухаючи проповіді, читаючи церковні чати? Чи відчувають, що залишаються частиною громади? Чи бачать, що церква живе не лише власними внутрішніми питаннями, а й життями тих, хто сьогодні захищає країну?
Іноді складається враження, що для частини релігійних лідерів питання бронювання стало чи не головним виміром церковного життя під час війни. Пастор або священник заброньований — війни для церкви вже не існує?
Деякі церкви погрожують парафіянам, які взяли до рук зброю, відлученням. У церковних чатах тривають дискусії, чи можна вважати християнином військового, який «вбиває». Дуже «своєчасне» та «братське» питання! Церкви можуть по-різному оцінювати богословські підстави застосування сили, але ці дискусії не мають знімати з них відповідальності за парафіян-захисників і ставити під сумнів їхній вибір. Християни, що взяли до рук зброю, щоб захищати Богом даровану країну, своє рішення ухвалили — воно не було ані безпечним, ані вигідним, але було правильним.
Що думають військовики, чуючи про дивні «батальйони військових капеланів» і бачачи людей, які публічно представляються військовими капеланами, хоча не проходять службу у Силах оборони, але з’являються на церковних заходах у військовій формі? Ці «капелани» завжди перед очима. Добровольців, що пішли воювати ще на початку повномасштабної, люди починають забувати.
Церкви не можуть жити так, ніби їхні парафіяни, що стали військовослужбовцями, перебувають десь за межами громади. «Ми за них молимося» — позиція непогана, але її замало. Кожного дня, кожної неділі спільнота має питати себе: «Що ми зробили для наших воїнів та їхніх родин?». За нас, за нашу свободу вільно сповідувати воюють зараз наші брати та сестри. Чи воюємо ми за них? Наші світи, цивільний і військовий, зараз розділені, але вони поряд. Одного дня вони зустрінуться…
У приміщенні моєї церкви, у першому ряду, стоїть стілець, на якому висить військовий кітель. Це символічне місце для наших воїнів, які мають повернутися. Ми чекаємо. Але знаємо, що тільки чекати недостатньо. Як церковна спільнота ми маємо бути готовими прийняти тих, хто повернеться з досвідом бойових дій. Подивитись в їхні очі не відводячи погляду і відповісти на запитання: чи були ми частиною їхнього життя під час військової служби, чи зустрічаємо їх не як загублених грішників, а як зранених героїв?…
Романтичність
Я люблю говорити про себе, що я — романтик, ну, може, сьогодні б сказали, що романтик у версії «lіght». Моя дружина іронізує, цитуючи фрагменти вірша «Романтичність» польського пророка Адама Міцкевича, що мною керує «мудре скельце і око» (переклад В. Коптілова).
«Твій світ — порошинки, мов зернятка з перцю.
Без правди живої не побачиш чуда!»
Звідки такі думки? Учора цілком випадково я натрапив у yоutubе на інтерв’ю із Влодком Кауфманом у рамках циклу «Дзиґа: живий архів».
Із Влодком я знайомий з початку свого «романтичного роману» з мистецтвом України, а значить, з початку 1990-х років. Як легко помітити, це вже понад 30 років. Багацько часу.
Розмова триває півтори години і, як можна здогадатися, це наче мить у творчому житті Кауфмана. Я слухав її з великим зацікавленням і відкривав Влодка і його життя, про яке, як виявилось, знав небагато. Правду кажучи, це не звичайна розмова, а монолог, співрозмовниця періодично підкидає запитання, які мали б скеровувати Влодка на шлях, який здається їй важливим у контексті історії інституції, невід’ємною частиною якої став Кауфман.
Коли я слухав історію його життя, то усвідомив, наскільки правдиві слова видатного прозаїка Веслава Мислівського, що: «Ми живемо в тому, що було розказане. І, може, лише сни визначають нас. Може, ще тільки сни належать нам?».
Я подумав, що розповідь Кауфмана — це якраз нагадування собі і нам довгого, розтягнутого на десятки років сну, який іще досі триває.
Я ніколи не мав особливо близьких контактів із Влодком, частіше я спілкувався з Маркіяном Іващишиним.
Коли я керував Центром сучасного мистецтва в Києві, ми не робили спільних проєктів із «Дзиґою», бо з моєї перспективи, коли я дивився крізь «мудре скельце і око», те, що відбувалось у Львові, не було достатньо професійним, просто не відповідало стандартам, які я намагався тоді запроваджувати в ЦСМ в Києві.
Ситуація змінилась, коли в 2005 році став директором Польського Інституту в Києві, дипломатичної установи, що пропагує розвиток польсько-української співпраці чи, як дехто каже, «побудови мостів» завдяки інвестиціям у культурні проєкти. Не останнє значення мали й фінансові можливості, що були в моєму розпорядженні. Я вже добре знав і Марека, і Влодка, тож вони стали для мене природними партнерами, на яких я міг спертися. Частина ініціатив надходила з середовища «Дзиґи», інші були моїми ідеями. В 2008 року завдяки Влодкові Кауфману та Маркіянові Іващишину Дні Мистецтва Перформансу знайшли новий притулок у Львові (куратор Вальдемар Татарчук). В 2009 року я ініціював у їхніх межах Школу перформансу й запросив керувати нею професора Януша Балдиґу, відомого перформера і члена авангардного театру «Академії Руху». Дні мистецтва перформансу, а в їхніх межах і Школа перформансу існували довгі роки. Оце й усе, коротко, як у телеграмі.
Кауфман став дуже важливою ланкою між партнерами з Польщі (куратори Вальдемар Татарчук і Януш Балдиґа) і середовищем «Дзиґи». Моя стратегія полягала в тому, щоб запустити жорна, а потім відійти в тінь. Для мене було важливо, щоб це вже були ініціативи, народжені у Львові, які розвиває це середовище.
Нині вже немає особливого значення, хто? що? і як? Синергія, яку створила наша співпраця, збагатила нас усіх, а Львів став найважливішим в Україні середовищем, що пропагувало мистецтво перформансу. Тоді я писав:
«ПЕРФОРМАНС може бути магічний, ангажуючий, тривожний і заворожливий, може бути проникливий, зворушливий, простий, тілесний, прекрасний і відштовхуючий. ПЕРФОРМАНС — це приватні ритуали й публічна активність, катарсис і конфронтація.
Дія перформера — це лише початок діалогу. Ми всі є перформерами, навіть якщо тільки граємо роль глядача».
Монолог Влодка через багато років дав мені зрозуміти, скільки всього нас об’єднує в наших «романтичних авантюрах» на помежів’ї офіційного мистецтва. Хоча б його власна дефініція, хто такий куратор. Дуже близька моєму розумінню, чим займається куратор.
Кауфман каже:
«Куратор це відповідальна постать. Це не адміністратор, не регулювальник, не менеджер, це режисер якогось твору. Тому що будь-який проєкт, який супроводжує куратор — це твір, вистава чи як хочете переводити на рейки театру. Тому є кілька проєктів, де я можу себе назвати куратором».
Я можу лише під цим підписатися.
Свій монолог Влодко закінчує в такому ж стилі, як його й почав, дуже особисто.
«Дзиґа це не якийсь феномен, ми жили, пробували викричатися, шукали варіанти вирішення, довбалися об стінку. Ну тяжко, і просто всіх об’єднував ентузіазм хто був на Дзизі. Не має значення, ким він там був. Це був ентузіаст, який вірив в цей проєкт. (…) я не знаю що там згадувати. (…) це звичайний потік життя, (…) це інтимний шлях певної кількості людей які пройшли це, попробували щось робити по своєму . Ми нічого не боялися, якби ми боялися ми би не зробили Дзиґу. Не було страху.
Це от є класна ідея . Давай попробуємо».
Чи це не романтичність чистої води? Повірте мені, людині, яка в професійному житті керувалась оптикою, визначеною «мудрим скельцем і оком». Хоч іноді і я був відкритий до партнерських зустрічей із тими, хто вірив, що, як казав поет-романтик, «без правди живої не побачиш чуда!».
Дякую, Влодку, за твої слова.
«Твій світ — порошинки, мов зернятка з перцю.
Без правди живої не побачиш чуда!»
Звідки такі думки? Учора цілком випадково я натрапив у yоutubе на інтерв’ю із Влодком Кауфманом у рамках циклу «Дзиґа: живий архів».
Із Влодком я знайомий з початку свого «романтичного роману» з мистецтвом України, а значить, з початку 1990-х років. Як легко помітити, це вже понад 30 років. Багацько часу.
Розмова триває півтори години і, як можна здогадатися, це наче мить у творчому житті Кауфмана. Я слухав її з великим зацікавленням і відкривав Влодка і його життя, про яке, як виявилось, знав небагато. Правду кажучи, це не звичайна розмова, а монолог, співрозмовниця періодично підкидає запитання, які мали б скеровувати Влодка на шлях, який здається їй важливим у контексті історії інституції, невід’ємною частиною якої став Кауфман.
Коли я слухав історію його життя, то усвідомив, наскільки правдиві слова видатного прозаїка Веслава Мислівського, що: «Ми живемо в тому, що було розказане. І, може, лише сни визначають нас. Може, ще тільки сни належать нам?».
Я подумав, що розповідь Кауфмана — це якраз нагадування собі і нам довгого, розтягнутого на десятки років сну, який іще досі триває.
Я ніколи не мав особливо близьких контактів із Влодком, частіше я спілкувався з Маркіяном Іващишиним.
Коли я керував Центром сучасного мистецтва в Києві, ми не робили спільних проєктів із «Дзиґою», бо з моєї перспективи, коли я дивився крізь «мудре скельце і око», те, що відбувалось у Львові, не було достатньо професійним, просто не відповідало стандартам, які я намагався тоді запроваджувати в ЦСМ в Києві.
Ситуація змінилась, коли в 2005 році став директором Польського Інституту в Києві, дипломатичної установи, що пропагує розвиток польсько-української співпраці чи, як дехто каже, «побудови мостів» завдяки інвестиціям у культурні проєкти. Не останнє значення мали й фінансові можливості, що були в моєму розпорядженні. Я вже добре знав і Марека, і Влодка, тож вони стали для мене природними партнерами, на яких я міг спертися. Частина ініціатив надходила з середовища «Дзиґи», інші були моїми ідеями. В 2008 року завдяки Влодкові Кауфману та Маркіянові Іващишину Дні Мистецтва Перформансу знайшли новий притулок у Львові (куратор Вальдемар Татарчук). В 2009 року я ініціював у їхніх межах Школу перформансу й запросив керувати нею професора Януша Балдиґу, відомого перформера і члена авангардного театру «Академії Руху». Дні мистецтва перформансу, а в їхніх межах і Школа перформансу існували довгі роки. Оце й усе, коротко, як у телеграмі.
Кауфман став дуже важливою ланкою між партнерами з Польщі (куратори Вальдемар Татарчук і Януш Балдиґа) і середовищем «Дзиґи». Моя стратегія полягала в тому, щоб запустити жорна, а потім відійти в тінь. Для мене було важливо, щоб це вже були ініціативи, народжені у Львові, які розвиває це середовище.
Нині вже немає особливого значення, хто? що? і як? Синергія, яку створила наша співпраця, збагатила нас усіх, а Львів став найважливішим в Україні середовищем, що пропагувало мистецтво перформансу. Тоді я писав:
«ПЕРФОРМАНС може бути магічний, ангажуючий, тривожний і заворожливий, може бути проникливий, зворушливий, простий, тілесний, прекрасний і відштовхуючий. ПЕРФОРМАНС — це приватні ритуали й публічна активність, катарсис і конфронтація.
Дія перформера — це лише початок діалогу. Ми всі є перформерами, навіть якщо тільки граємо роль глядача».
Монолог Влодка через багато років дав мені зрозуміти, скільки всього нас об’єднує в наших «романтичних авантюрах» на помежів’ї офіційного мистецтва. Хоча б його власна дефініція, хто такий куратор. Дуже близька моєму розумінню, чим займається куратор.
Кауфман каже:
«Куратор це відповідальна постать. Це не адміністратор, не регулювальник, не менеджер, це режисер якогось твору. Тому що будь-який проєкт, який супроводжує куратор — це твір, вистава чи як хочете переводити на рейки театру. Тому є кілька проєктів, де я можу себе назвати куратором».
Я можу лише під цим підписатися.
Свій монолог Влодко закінчує в такому ж стилі, як його й почав, дуже особисто.
«Дзиґа це не якийсь феномен, ми жили, пробували викричатися, шукали варіанти вирішення, довбалися об стінку. Ну тяжко, і просто всіх об’єднував ентузіазм хто був на Дзизі. Не має значення, ким він там був. Це був ентузіаст, який вірив в цей проєкт. (…) я не знаю що там згадувати. (…) це звичайний потік життя, (…) це інтимний шлях певної кількості людей які пройшли це, попробували щось робити по своєму . Ми нічого не боялися, якби ми боялися ми би не зробили Дзиґу. Не було страху.
Це от є класна ідея . Давай попробуємо».
Чи це не романтичність чистої води? Повірте мені, людині, яка в професійному житті керувалась оптикою, визначеною «мудрим скельцем і оком». Хоч іноді і я був відкритий до партнерських зустрічей із тими, хто вірив, що, як казав поет-романтик, «без правди живої не побачиш чуда!».
Дякую, Влодку, за твої слова.
Війна за чужий рахунок
Обіцянка роботи водієм, зарплати у кілька тисяч доларів або можливості отримати громадянство. Для іноземця шлях до російської армії може починатися з пошуку кращого життя. Завершуватися — участю в агресії проти України. Росія використовує економічну нерівність і правову незахищеність людей для поповнення війська. Одні свідомо погоджуються воювати за гроші. Інших вводять в оману щодо характеру роботи або схиляють до контракту через міграційні проблеми. Різні обставини потребують різної відповіді, але разом вони показують, як Кремль розширює ресурсну базу своєї війни.Під час експертної зустрічі з дипломатичною спільнотою, організованою Мережею захисту національних інтересів «АНТС», Інститутом когнітивної оборони, Міжнародним центром української перемоги ІСUV і Координаційним штабом, ми обговорили масштаб цієї системи. За представленими Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими даними, ідентифіковано понад 45 тисяч іноземців, які підписали контракти зі Збройними силами Росії, зокрема 5451 людину з африканських країн. Географія їхнього походження охоплює 151 країну та невизнану територію, серед них — 43 країни Африки.Це кількість ідентифікованих контрактників, а не оцінка їхньої одночасної присутності на фронті. Проте масштаб уже дає змогу зробити стратегічний висновок: розраховувати на автоматичне виснаження російських людських ресурсів небезпечно. Кремль цілеспрямовано шукає їх за межами власної держави.
Як Росія перетворює людську вразливість на військовий ресурс
Залучення іноземців дає російській владі змогу компенсувати втрати особового складу й частково уникати політично чутливих рішень щодо мобілізації всередині країни. Коли гине іноземний військовослужбовець, біль його родини та значна частина суспільних наслідків цієї втрати залишаються поза межами Росії. Для Кремля це можливість перекладати частину людської ціни власної агресії на інші держави.Механізми вербування поєднують матеріальне заохочення та використання залежного становища людини. Обіцяна зарплата в розмірі двох-трьох тисяч доларів на місяць є вагомим стимулом для людей з обмеженими можливостями заробітку. Російське громадянство й пільги доповнюють цю пропозицію перспективою облаштувати життя.За результатами опитування, наведеними в матеріалах Координаційного штабу, 46,7 % опитаних підписали контракт заради отримання російського громадянства. Отже, правовий статус стає одним з інструментів залучення до війни.Особливо вразливі іноземці, які вже перебувають у Росії. Із простроченими візами, неврегульованим статусом або після затримання за порушення міграційних правил. Окрему групу становлять люди під слідством чи ув’язнені. За таких обставин підпис під контрактом сам по собі не пояснює, наскільки вільним було рішення. Великою проблемою є вербування під виглядом цивільного працевлаштування — у будівництві, охороні чи перевезеннях. Людині пропонують заробіток, приховуючи перспективу бойових дій. Наведено випадки відправлення на фронт після 16 днів підготовки.Водночас усі історії не можна зводити до одного сценарію. Серед опитаних 49,2 % знали про війну до підписання контракту. Але обізнаність про існування війни не тотожна усвідомленню того, що саме тебе відправлять воювати. Без точного формулювання запитань і контексту відповідей ширші висновки були б передчасними. Важливий і спосіб оформлення — 41,4 % опитаних підписали контракти через військкомати та рекрутингові центри. Це показує залучення офіційної інфраструктури комплектування російської армії.Тому протидія має охоплювати весь шлях рекрута — від першого контакту з посередником до оформлення контракту. Більше того, система виходить за межі військового набору. За представленими матеріалами, у 2026 році Росія посилює залучення іноземців до роботи на підприємствах оборонної промисловості, зокрема з країн, де військове вербування призупинено. Особливий інтерес становлять кваліфіковані робітники й інженери. Отже, припинення одного каналу набору ще не означає припинення використання іноземної робочої сили для забезпечення війни.Хто забезпечує фінансові можливості цієї системи
Людські ресурси потребують фінансування. Виплати, підготовка, спорядження, утримання армії та військове виробництво спираються на доходи російської держави. Частину цих доходів забезпечує міжнародний бізнес, який продовжує працювати в Росії.Показовим є тютюновий сектор. Сукупна виручка Рhіlір Моrrіs Іntеrnаtіоnаl та Jараn Тоbассо Іntеrnаtіоnаl в РФ за 2024 рік становила близько $13,67 млрд, а податок на прибуток приблизно $402 млн. Ці оцінки враховують обмежену доступність корпоративної звітності. Виручка компаній не дорівнює надходженням до бюджету.Водночас податком на прибуток фіскальне значення тютюнового ринку не вичерпується. За наведеними в аналітиці даними російського регулятора, у 2025 році надходження тютюнових акцизів перевищили трильйон рублів. Ідеться про весь ринок; приписувати цю суму окремим виробникам некоректно. Так само неможливо стверджувати, що конкретний податковий платіж оплатив вербування конкретної людини.Зв’язок полягає в іншому — податки збільшують загальні бюджетні ресурси Росії та полегшують фінансування її видатків, зокрема військових. Саме тому питання діяльності міжнародних компаній в РФ має безпосереднє значення для дискусії про тривалість агресії. Доки Кремль може поповнювати армію людьми з різних країн і підтримувати бюджет доходами від міжнародного бізнесу, його можливості продовжувати війну залишаються ширшими.Для партнерів України це питання послідовності політики. Військова допомога та санкційний тиск мають супроводжуватися вимогами прозорості й відповідальності до компаній, які зберігають значну присутність на російському ринку.Якою має бути відповідь Європи та партнерів України
Іноземний рекрутинг насамперед посилює здатність Росії воювати проти України. Водночас він створює транскордонну інфраструктуру пошуку, переміщення та залучення людей, яку Кремль потенційно може використовувати й надалі. Колишні військовослужбовці можуть ставати об’єктами повторного вербування або залучення до нових мереж впливу. Цей ризик потрібно досліджувати за конкретними зв’язками та діями. Походження людини чи сам факт повернення з війни не можуть бути підставою для автоматичного оголошення її загрозою.Читайте також: Санкційні поступки та запрошення Путіна на саміт G20: як Захід відходить від політики міжнародної ізоляції Росії Європі потрібна відповідь, що одночасно скорочуватиме військові, фінансові й організаційні можливості Росії. Передусім — своєчасна військова допомога Україні. Ракети-перехоплювачі для ППО та інші необхідні засоби захисту мають надходити в темпі, який відповідає загрозі. Поки партнери відкладають рішення, Росія продовжує комплектувати підрозділи й завдавати ударів. Ціну зволікання сплачують українці.Другий обов’язковий елемент — посилення санкцій проти Росії. Ми наполягаємо на переході до політики її повної економічної ізоляції. Практичними кроками мають стати скорочення доходів агресора, обмеження доступу до технологій і фінансових послуг та перекриття каналів обходу санкцій. Окремо потрібні адресні санкції проти організаторів міжнародного вербування, посередників і структур, які обслуговують ці мережі, — на основі документованих доказів їхньої участі. Щодо міжнародного бізнесу необхідні прозорість податкових платежів у Росії, обмеження доступу до державної підтримки в країнах походження та вимоги відповідального виходу з російського ринку. Ефективність такого тиску варто оцінювати за його практичними наслідками: наскільки він ускладнює для Росії фінансування вербування, утримання армії та нарощування військового виробництва.Третій елемент — співпраця з державами походження рекрутів. Україна, європейські партнери та країни Африки, Близького Сходу й Азії мають обмінюватися підтвердженими даними, перевіряти посередників із працевлаштування та забезпечувати доступ до консульського захисту. Інформація про реальні ризики повинна доходити до людей їхніми мовами через місцеві медіа, громадські організації та спільноти.Ці дії мають доповнювати міжнародне визнання геноциду, який Росія чинить проти українців, і забезпечення відповідальності за її злочини. Україна не може нескінченно залишатися щитом, за яким інші відкладають власні рішення. Кремль уже залучає людей, гроші й виробничі ресурси з різних частин світу для агресії в Європі. Протистояти цьому потрібно спільно, захищаючи людей від вербування, позбавляючи Росію фінансових можливостей і надаючи Україні засоби для перемоги.Глобальна війна: рикошет
Як Росія використовує «глобальний» Південь у протистоянні із Заходом
Бойові дії в Україні — найгарячіша точка війни Росії проти Заходу, але не єдина. Кремль робить ставку на те, що диверсії, залякування й інші підпорогові дії відволічуть союзників України, налякають і виснажать, так що послабиться допомога Києву. Тим часом російська «політична війна» дає свої плоди в Африці, Азії і Латинській Америці.
Розширення фронтів цього глобального протистояння майстерно описано в новій книжці Генни Нотте «Ми їх переживемо: глобальна кампанія Путіна, спрямована на перемогу над Заходом» («Wе Shаll Оutlаst Тhеm: Рutіn’s Glоbаl Саmраіgn tо Dеfеаt thе Wеst»). Авторка — експертка з питань Росії, яка здобула освіту в Оксфорді й Кембриджі й нині працює в Берліні, — детально аналізує операції впливу Кремля у понад десяти країнах. Вона пропонує ретельне дослідження, яскраві описи і невтішний висновок: Росія використовує слабкості Заходу, щоб здолати нас.
Один із парадоксів полягає в глобалізації: головний проєкт Заходу з часів краху комунізму зараз підриває зусилля із запровадження санкцій. Китай, Північна Корея, Іран та інші країни, які Нотте називає «євразійським кільцем», допомагають Росії експортувати й імпортувати все необхідне для підтримки військової машини. Прагматичні судноплавні олігархи в Дубаї не припинять справ із «тіньовим флотом», а індійські енергетичні магнати не відмовляться від дешевої нафти. Це просто бізнес, кажуть вони.
Та річ не лише в цьому. Багато хто на так званому «глобальному Півдні» інстинктивно зневажає Україну, вважаючи її маріонеткою США. Іронія цієї ситуації не вкладається в голові: Україну вважають парією через зв’язки з начебто її покровителем, який майже покинув її. Окрім експлуатації антиамериканізму (що б це не означало в наші дні), Росія також спирається на глибокі історичні симпатії — геть незрозумілі з погляду колишніх поневолених країн Європи.
Скажімо, у багатьох впливових африканців лишилися гіркі спогади — власні або успадковані — про ставлення США до їхнього континенту під час Холодної війни, зокрема про підтримку Південної Африки за апартеїду. Водночас вони мають дещо ідеалізоване уявлення про Радянський Союз, який підтримував їхню визвольну боротьбу; дехто навіть там навчався. Те, що Україна є жертвою реваншистської імперіалістичної Росії, для них безглуздя; в інтерв’ю з Нотте вони не спромагаються сприймати Україну повноцінною державою. Деінде в Африці Китай, можливо, і має більшу економічну вагу, проте Росія привабливіша з геополітичного погляду: пропонує диктаторам цілий арсенал репресивних інструментів і дипломатичну підтримку в обмін на угоди щодо видобутку корисних копалин. Це брутальна модель, але вона працює ефективніше за західну.
Стратегія — не універсальна: Кремль припустився серйозних прорахунків на Близькому Сході, зокрема в Сирії. Проте, з огляду на хаос, який спричинюють країни Заходу в цьому регіоні, такі невдачі навряд чи можна вважати визначальними. У ширшому контексті стрімкий розвиток об’єднання БРІКС, до якого нині входять 11 повноправних членів і ще 10 країн-партнерів, ілюстративно свідчить про провал дипломатичної ізоляції Росії. Описуючи події на дипломатичній арені Відня й Нью-Йорка, Нотте яскраво змальовує гострі протистояння під час багатосторонніх переговорів, зокрема, щодо нерозповсюдження ядерної зброї. Хоча жорсткий підхід Росії до переговорів часом може бути контрпродуктивним, він водночас створив істотну противагу домінуванню Заходу у визначенні міжнародного порядку денного. До того ж, розкол Заходу — і, зокрема, зневажливе ставлення адміністрації Трампа до всіх структур ООН — значно ускладнює протидію російським зусиллям.
Окрім того, стоїть питання ядерної зброї. Нове розслідування Fіnаnсіаl Тіmеs виявило, що у 2022 році наближені до Кремля особи надсилали панічні повідомлення своїм американським друзям, натякаючи, що Путін може застосувати ядерну зброю через невдачі на полі бою. Американці вважали, що, створивши неофіційний канал зв’язку (через колишнього офіцера «Штазі» та приятеля Путіна Маттіаса Варніґа), відвертають кінець світу. Насправді ж ядерна загроза, найімовірніше, була блефом, а справжньою (і досягнутою) метою цієї операції було послабити підтримку України з боку США.
Поряд із жадібністю та боягузтвом, у «свідоцтві про смерть» Заходу фігуруватиме й наївність.
Бойові дії в Україні — найгарячіша точка війни Росії проти Заходу, але не єдина. Кремль робить ставку на те, що диверсії, залякування й інші підпорогові дії відволічуть союзників України, налякають і виснажать, так що послабиться допомога Києву. Тим часом російська «політична війна» дає свої плоди в Африці, Азії і Латинській Америці.
Розширення фронтів цього глобального протистояння майстерно описано в новій книжці Генни Нотте «Ми їх переживемо: глобальна кампанія Путіна, спрямована на перемогу над Заходом» («Wе Shаll Оutlаst Тhеm: Рutіn’s Glоbаl Саmраіgn tо Dеfеаt thе Wеst»). Авторка — експертка з питань Росії, яка здобула освіту в Оксфорді й Кембриджі й нині працює в Берліні, — детально аналізує операції впливу Кремля у понад десяти країнах. Вона пропонує ретельне дослідження, яскраві описи і невтішний висновок: Росія використовує слабкості Заходу, щоб здолати нас.
Один із парадоксів полягає в глобалізації: головний проєкт Заходу з часів краху комунізму зараз підриває зусилля із запровадження санкцій. Китай, Північна Корея, Іран та інші країни, які Нотте називає «євразійським кільцем», допомагають Росії експортувати й імпортувати все необхідне для підтримки військової машини. Прагматичні судноплавні олігархи в Дубаї не припинять справ із «тіньовим флотом», а індійські енергетичні магнати не відмовляться від дешевої нафти. Це просто бізнес, кажуть вони.
Та річ не лише в цьому. Багато хто на так званому «глобальному Півдні» інстинктивно зневажає Україну, вважаючи її маріонеткою США. Іронія цієї ситуації не вкладається в голові: Україну вважають парією через зв’язки з начебто її покровителем, який майже покинув її. Окрім експлуатації антиамериканізму (що б це не означало в наші дні), Росія також спирається на глибокі історичні симпатії — геть незрозумілі з погляду колишніх поневолених країн Європи.
Скажімо, у багатьох впливових африканців лишилися гіркі спогади — власні або успадковані — про ставлення США до їхнього континенту під час Холодної війни, зокрема про підтримку Південної Африки за апартеїду. Водночас вони мають дещо ідеалізоване уявлення про Радянський Союз, який підтримував їхню визвольну боротьбу; дехто навіть там навчався. Те, що Україна є жертвою реваншистської імперіалістичної Росії, для них безглуздя; в інтерв’ю з Нотте вони не спромагаються сприймати Україну повноцінною державою. Деінде в Африці Китай, можливо, і має більшу економічну вагу, проте Росія привабливіша з геополітичного погляду: пропонує диктаторам цілий арсенал репресивних інструментів і дипломатичну підтримку в обмін на угоди щодо видобутку корисних копалин. Це брутальна модель, але вона працює ефективніше за західну.
Стратегія — не універсальна: Кремль припустився серйозних прорахунків на Близькому Сході, зокрема в Сирії. Проте, з огляду на хаос, який спричинюють країни Заходу в цьому регіоні, такі невдачі навряд чи можна вважати визначальними. У ширшому контексті стрімкий розвиток об’єднання БРІКС, до якого нині входять 11 повноправних членів і ще 10 країн-партнерів, ілюстративно свідчить про провал дипломатичної ізоляції Росії. Описуючи події на дипломатичній арені Відня й Нью-Йорка, Нотте яскраво змальовує гострі протистояння під час багатосторонніх переговорів, зокрема, щодо нерозповсюдження ядерної зброї. Хоча жорсткий підхід Росії до переговорів часом може бути контрпродуктивним, він водночас створив істотну противагу домінуванню Заходу у визначенні міжнародного порядку денного. До того ж, розкол Заходу — і, зокрема, зневажливе ставлення адміністрації Трампа до всіх структур ООН — значно ускладнює протидію російським зусиллям.
Окрім того, стоїть питання ядерної зброї. Нове розслідування Fіnаnсіаl Тіmеs виявило, що у 2022 році наближені до Кремля особи надсилали панічні повідомлення своїм американським друзям, натякаючи, що Путін може застосувати ядерну зброю через невдачі на полі бою. Американці вважали, що, створивши неофіційний канал зв’язку (через колишнього офіцера «Штазі» та приятеля Путіна Маттіаса Варніґа), відвертають кінець світу. Насправді ж ядерна загроза, найімовірніше, була блефом, а справжньою (і досягнутою) метою цієї операції було послабити підтримку України з боку США.
Поряд із жадібністю та боягузтвом, у «свідоцтві про смерть» Заходу фігуруватиме й наївність.
БЕРЕЗА 2.0, або про Рік УПА на Львівщині
Раптом ви не знаєте, але в 1934–1939 роках у Польщі, в Березі-Картузькій, діяв концтабір, що офіційно називався «місцем відокремлення». Там утримували осіб, щодо яких не було доведено вини, але які, на думку поліцейського відомства, становили державну небезпеку.
Збереглися анкети близько 200 перших в’язнів-українців, з характеристикою-поясненням їх ізоляції. Одне з поширених формулювань звучало так: «Вирізняється інтелігентністю – і цим становить державну небезпеку…». Тож навіть громадська діяльність на рівні «Просвіти» чи «Рідної школи» викликала застереження, а часом ізоляцію та «перевиховання» у «місці відокремлення».
Про Березу і оце «вирізняється інтелігентністю…» я згадав у контексті реакції на річниці 85-ліття УПА та 110-ліття Романа Шухевича, що затвердила Львівська обласна рада. Сказати б, традиційне рішення, зважаючи, що за останні бодай десять років подібні ювілеї щорічно ухвалюють на Заході України – власне там, де й діяла УПА (в 2022 році подібне рішення щодо 80-ліття УПА затвердили всі п’ять галицько-волинських облрад). Роман Шухевич, Степан Бандера чи Євген Коновалець – постійні фігуранти цього списку, зрештою, лише ім’я Бандери офіційно нанесено на понад 500 вулиць в Україні.
Тож реакція Польщі, зокрема ініціатива Міністра закордонних справ Радослава Сікорського щодо заборони в’їзду ініціатора річниць Святослава Шеремети на 5 років до ЄС, є цілком новим витком взаємин.
Читайте також: Святослав Липовецький: що варто знати про Романа Шухевича?
Варто уточнити, що Святослав Шеремета очолює комунальне підприємство з пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортації та політичних репресій «Доля». У ці дні працівники «Долі» проводять експедицію на території православного кладовища в селі Ласків, Люблінського воєводства. Наразі вони виявили близько 30 останків жертв, що загинули від рук вояків Армії Крайової в березні 1944-го. Та це так, до контексту…
Повернімось до УПА та Шухевича.
Дарма різні вітчизняні експерти кажуть про недопустимість регіональної влади формувати власну «зовнішню політику», бо питання УПА чи Шухевича – це, власне, не зовнішня, а внутрішня політика. І хто-хто, а Радослав Сікорський це напевно знає.
Ще в 2014 році в журналі Тhе Nеw Rерublіс з’явилася чудова стаття його дружини Енн Епплбаум під назвою «Націоналізм є власне тим, чого потребує Україна» («Nаtіоnаlіsm Іs Ехасtly Whаt Ukrаіnе Nееds»). У ній вона писала, наскільки важливим є об’єднання українців, зокрема навколо певних символів.
Можливо, пишучи про «групу українських націоналістів, тих, хто — у країні з щасливішою географією — став би Джузеппе Гарібальді, Шандором Петефі чи Томасом Джефферсоном сучасної української держави», Епплбаум мала на увазі не Романа Шухевича. Хоча він боровся зі зброєю за Карпатську Україну, коли її віддали в руки нацистських союзників – гортістської Угорщини. Він-таки зіграв не останню роль у проголошенні Акту української державності 30 червня 1941 року (знову наперекір нацистським планам), і творив українське військо та прототип парламенту – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Місце поховання тлінних останків Шухевича, як і інших генералів УПА, народжених в 1907 році, які разом з ним відсиділи в Березі, – Олекси Гасина чи Дмитра Грицая, – досі невідоме. Тож хіба залишається відзначити пам’ять на регіональному рівні…
Та парадокс, що Шухевич і УПА є не лише внутрішнім питанням України, воно стало внутрішнім питанням у Польщі. І мова не лише про те, що теми УПА чи «Волині» в останні роки дивовижно об’єднують поляків, а відтак конвертуються в електоральні голоси.
Проблема в тім, що дедалі більше в польській свідомості з’являється синдром «ментальних східних кресів». Все, що колись належало принаймні до т. зв. ІІ Речі Посполитої, тепер мусить укладатися в польський контекст.
Тому відзначення річниць УПА чи Шухевича, як і присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» імені Героїв УПА, обурюють поляків. Дарма, що в 2022 році Сенат Польщі ухвалив постанову про 80-річчя Армії Крайової, а в 2023 Міністерство оборони створило 8-му дивізію піхоти Армії Крайової. Аналогії тут не мають значення, бо відомо ж, що «Quоd lісеt Іоvі, nоn lісеt bоvі».
У цій парадигмі «ментальних східних кресів» все регламентоване. Згадка про Симона Петлюру, що в безвиході здав полякам Галичину, заохочується, а ось навіть Богдан Хмельницький – це вже контроверсія (в 2018-му прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що Гітлер, Гімлер і Богдан Хмельницький вбили найбільше в історії євреїв).
У 1987 році один із лідерів польської «Солідарності» Корнель Моравецький видавав підпільні поштові марки із зображенням УПА, а через три десятиліття його син, уособлюючи найвищу владу Польщі, розповідає про погромника Хмельницького і те, що «українці встромили палець в польське око», назвавши військову частину іменем Героїв УПА…
І ця історія непоодинока. Не лише батько й син Моравецькі, а й один із лідерів «Солідарності», а тепер ПІСу Ярослав Качинський, чи колишній керівник Учнівського комітету «Солідарності» у Бидгощі, а тепер Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський – тому приклади…
«За нашу і вашу Свободу!» – закликали поляки в часи втрати незалежності, а потім ховали прапор із цим гаслом до музею, коли виборювали собі згадану свободу.
Нічого нового у цьому світі, все, як колись описав Вінстон Черчилль, говорячи про дві Польщі: «Слава в періоди заколотів та горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу…».
Польща переживає тріумф, а Україна вразлива, як ніколи. Не лише через неймовірний тиск з боку Росії, а й через тиск від західних «союзників». Тож історія з річницею УПА та Шухевича більше говорить не про Україну, а про Польщу, що вирішила цим скористатися.
Колись за плекання політичної свідомості «садили на карантин» до Берези-Картузької. А тепер, у часи гібридних війн, за вшанування пам’яті забороняють в’їзд у ЄС. Така собі новітня Береза Картузька. Версія 2.0.
Читайте також: Шухевич і Коновалець як герої мальописів: проєкт «Локальної історії» і UА Соmіх
Збереглися анкети близько 200 перших в’язнів-українців, з характеристикою-поясненням їх ізоляції. Одне з поширених формулювань звучало так: «Вирізняється інтелігентністю – і цим становить державну небезпеку…». Тож навіть громадська діяльність на рівні «Просвіти» чи «Рідної школи» викликала застереження, а часом ізоляцію та «перевиховання» у «місці відокремлення».
Про Березу і оце «вирізняється інтелігентністю…» я згадав у контексті реакції на річниці 85-ліття УПА та 110-ліття Романа Шухевича, що затвердила Львівська обласна рада. Сказати б, традиційне рішення, зважаючи, що за останні бодай десять років подібні ювілеї щорічно ухвалюють на Заході України – власне там, де й діяла УПА (в 2022 році подібне рішення щодо 80-ліття УПА затвердили всі п’ять галицько-волинських облрад). Роман Шухевич, Степан Бандера чи Євген Коновалець – постійні фігуранти цього списку, зрештою, лише ім’я Бандери офіційно нанесено на понад 500 вулиць в Україні.
Тож реакція Польщі, зокрема ініціатива Міністра закордонних справ Радослава Сікорського щодо заборони в’їзду ініціатора річниць Святослава Шеремети на 5 років до ЄС, є цілком новим витком взаємин.
Читайте також: Святослав Липовецький: що варто знати про Романа Шухевича?
Варто уточнити, що Святослав Шеремета очолює комунальне підприємство з пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортації та політичних репресій «Доля». У ці дні працівники «Долі» проводять експедицію на території православного кладовища в селі Ласків, Люблінського воєводства. Наразі вони виявили близько 30 останків жертв, що загинули від рук вояків Армії Крайової в березні 1944-го. Та це так, до контексту…
Повернімось до УПА та Шухевича.
Дарма різні вітчизняні експерти кажуть про недопустимість регіональної влади формувати власну «зовнішню політику», бо питання УПА чи Шухевича – це, власне, не зовнішня, а внутрішня політика. І хто-хто, а Радослав Сікорський це напевно знає.
Ще в 2014 році в журналі Тhе Nеw Rерublіс з’явилася чудова стаття його дружини Енн Епплбаум під назвою «Націоналізм є власне тим, чого потребує Україна» («Nаtіоnаlіsm Іs Ехасtly Whаt Ukrаіnе Nееds»). У ній вона писала, наскільки важливим є об’єднання українців, зокрема навколо певних символів.
Можливо, пишучи про «групу українських націоналістів, тих, хто — у країні з щасливішою географією — став би Джузеппе Гарібальді, Шандором Петефі чи Томасом Джефферсоном сучасної української держави», Епплбаум мала на увазі не Романа Шухевича. Хоча він боровся зі зброєю за Карпатську Україну, коли її віддали в руки нацистських союзників – гортістської Угорщини. Він-таки зіграв не останню роль у проголошенні Акту української державності 30 червня 1941 року (знову наперекір нацистським планам), і творив українське військо та прототип парламенту – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Місце поховання тлінних останків Шухевича, як і інших генералів УПА, народжених в 1907 році, які разом з ним відсиділи в Березі, – Олекси Гасина чи Дмитра Грицая, – досі невідоме. Тож хіба залишається відзначити пам’ять на регіональному рівні…
Та парадокс, що Шухевич і УПА є не лише внутрішнім питанням України, воно стало внутрішнім питанням у Польщі. І мова не лише про те, що теми УПА чи «Волині» в останні роки дивовижно об’єднують поляків, а відтак конвертуються в електоральні голоси.
Проблема в тім, що дедалі більше в польській свідомості з’являється синдром «ментальних східних кресів». Все, що колись належало принаймні до т. зв. ІІ Речі Посполитої, тепер мусить укладатися в польський контекст.
Тому відзначення річниць УПА чи Шухевича, як і присвоєння Окремому центру спеціальних операцій «Північ» імені Героїв УПА, обурюють поляків. Дарма, що в 2022 році Сенат Польщі ухвалив постанову про 80-річчя Армії Крайової, а в 2023 Міністерство оборони створило 8-му дивізію піхоти Армії Крайової. Аналогії тут не мають значення, бо відомо ж, що «Quоd lісеt Іоvі, nоn lісеt bоvі».
У цій парадигмі «ментальних східних кресів» все регламентоване. Згадка про Симона Петлюру, що в безвиході здав полякам Галичину, заохочується, а ось навіть Богдан Хмельницький – це вже контроверсія (в 2018-му прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що Гітлер, Гімлер і Богдан Хмельницький вбили найбільше в історії євреїв).
У 1987 році один із лідерів польської «Солідарності» Корнель Моравецький видавав підпільні поштові марки із зображенням УПА, а через три десятиліття його син, уособлюючи найвищу владу Польщі, розповідає про погромника Хмельницького і те, що «українці встромили палець в польське око», назвавши військову частину іменем Героїв УПА…
І ця історія непоодинока. Не лише батько й син Моравецькі, а й один із лідерів «Солідарності», а тепер ПІСу Ярослав Качинський, чи колишній керівник Учнівського комітету «Солідарності» у Бидгощі, а тепер Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський – тому приклади…
«За нашу і вашу Свободу!» – закликали поляки в часи втрати незалежності, а потім ховали прапор із цим гаслом до музею, коли виборювали собі згадану свободу.
Нічого нового у цьому світі, все, як колись описав Вінстон Черчилль, говорячи про дві Польщі: «Слава в періоди заколотів та горя; мерзенність і ганьба в періоди тріумфу…».
Польща переживає тріумф, а Україна вразлива, як ніколи. Не лише через неймовірний тиск з боку Росії, а й через тиск від західних «союзників». Тож історія з річницею УПА та Шухевича більше говорить не про Україну, а про Польщу, що вирішила цим скористатися.
Колись за плекання політичної свідомості «садили на карантин» до Берези-Картузької. А тепер, у часи гібридних війн, за вшанування пам’яті забороняють в’їзд у ЄС. Така собі новітня Береза Картузька. Версія 2.0.
Читайте також: Шухевич і Коновалець як герої мальописів: проєкт «Локальної історії» і UА Соmіх
Випадковість
Про випадковість написано безліч текстів, навіть я колись написав колонку на цю тему — «Справа Єнота», у ній я цитую близьких мені письменників, які в своїх творах торкались теми випадковості. От хоча б мій улюблений Веслав Мисливський, у романі «Трактат про лущення квасолі» написав:
«Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти». А Ошо в «Книга его. Свобода від ілюзії» написав «У житті немає зайвих речей. Що б не сталося, воно мало статися. Усе, що відбувається, має свої приховані причини».
Чому я це пишу? Бо за останній тиждень чи два мені цілком «випадково» написало кілька людей, у певному сенсі «змушуючи» мене відповісти. Спочатку це були дві молоді дослідниці, одна з них, Євгенія, вивчає історію інституції, якою я керував понад сім років – Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві – і яку я покинув у 2005 році, тобто 21 рік тому. Інша, Дарія, пішла ще далі і повернулась аж на 33 роки назад, коли у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я організував першу велику виставку актуального мистецтва України за кордоном із вельми метафоричною назвою «Степи Європи». Дарія молодша за ту виставку, тож для неї це певною мірою праісторія, до якої вона повертається, щоб могти здійснити цілком сучасне спостереження про нове мистецтво з України, і при цьому вкорінити її в понятті, яке здалось мені адекватним для розуміння цього мистецтва три десятиліття тому — Степи Європи.
2013 року в польському виданні «Оbіеg» вийшло інтерв’ю зі мною (авторка — Зофія Блющ) «Від “Степів Європи” до “Ukrаіnіаn Nеws”. Розмова з Єжи Онухом». Пізніше до цього інтерв’ю повернувся Юрій Білей (член «Ореn Grоuр»), учасник бієнале в Венеції в 2024 році, це було вже через 21 рік після відкриття виставки «Степи Європи» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» . Я натрапив на це інтерв’ю на початку 2026 року і опублікував його українською на шпальтах «Українського тижня» у квітні цього ж року. Нещодавно я отримав листа від шанованого мною художника, колись молодого, а нині вже цілком зрілого покоління, Нікіти, в ньому знайшов такі міркування:
«Якийсь час тому (значно пізніше від моменту публікації і значно раніше від моменту нинішнього, коли взявся написати) мені трапився ваш текст на УТ, переклад ще давнішого польского інтерв’ю.
Чомусь саме зараз, коли місто неметафорично горить і біля моєї майстерні вже не вперше прилетіло, призабуті сюжети з історії українського мистецтва хочеться повернути у дійсність (на мою думку, межа між дійсним та видуманим фактично щезає коли всім стає на неї байдуже). Ніби ми відпливли від «довоєнного» берега настільки далеко, і стала настільки очевидною незворотність, що не згадані зараз явища та питання тих часів забудуться вже остаточно.
Так от, перечитав фрагментик з «Несподіванки. Частини першої» , де із певною наполегливістю повторюється мотив формальної (або художньо-мовної) неіноваційності того мистецтва, що ви зустріли в Україні. «Його (Голосія) картини, які жодним формальним відкриттям не були», «про них (РЕП) можна сказати будь-що, але не те, що вони прокладали нові шляхи у мистецтві», «стратегії, якими користувались художники в ці два визначальні моменти, були вторинними в формальному сенсі», «у формальному сенсі художники переважно послуговувались досить одноманітною мовою».
Свої роздуми щодо мого «історичного» інтерв’ю про «історичну» виставку з 1993 року, а потім про події 2004 року Нікіта завершив такими словами:
«Але у кожного переламного моменту, з якого ми свідчимо, є лінія причинно-наслідкових зв’язків (не кажу «історичне коріння»), що тягнеться у минуле. І тут момент історичного зламу дає (або не дає) нам оцей специфічний «історичний зір», можливість подивитись в глибину крізь ґрунт».
Поява майже одночасно Євгенії, Дарії і Нікіти в моєму сповненому метафор інтелектуальному просторі, можливо, цілком випадкова, хоча… випадковість завжди чекає, поки відчиняться маленькі двері, крізь які вона може прослизнути.
Хочу їм подякувати, що лише з їм відомих причин вони запустили цей ланцюжок випадковостей, який знову змусив мене подумати про минулий час і повернутися до нього ще раз, але ніби по-новому.
«Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції».
«(…) Цей процес повернення з одного боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність.
(…) Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки».
«Чи життям людини править випадковість? Словом: чи ми — більярдні киї, більярдисти чи більярдні кулі? Гравці чи пішаки у грі?»
Зиґмунт Бауман, «Мистецтво життя».
«Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти». А Ошо в «Книга его. Свобода від ілюзії» написав «У житті немає зайвих речей. Що б не сталося, воно мало статися. Усе, що відбувається, має свої приховані причини».
Чому я це пишу? Бо за останній тиждень чи два мені цілком «випадково» написало кілька людей, у певному сенсі «змушуючи» мене відповісти. Спочатку це були дві молоді дослідниці, одна з них, Євгенія, вивчає історію інституції, якою я керував понад сім років – Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві – і яку я покинув у 2005 році, тобто 21 рік тому. Інша, Дарія, пішла ще далі і повернулась аж на 33 роки назад, коли у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» я організував першу велику виставку актуального мистецтва України за кордоном із вельми метафоричною назвою «Степи Європи». Дарія молодша за ту виставку, тож для неї це певною мірою праісторія, до якої вона повертається, щоб могти здійснити цілком сучасне спостереження про нове мистецтво з України, і при цьому вкорінити її в понятті, яке здалось мені адекватним для розуміння цього мистецтва три десятиліття тому — Степи Європи.
2013 року в польському виданні «Оbіеg» вийшло інтерв’ю зі мною (авторка — Зофія Блющ) «Від “Степів Європи” до “Ukrаіnіаn Nеws”. Розмова з Єжи Онухом». Пізніше до цього інтерв’ю повернувся Юрій Білей (член «Ореn Grоuр»), учасник бієнале в Венеції в 2024 році, це було вже через 21 рік після відкриття виставки «Степи Європи» в Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок» . Я натрапив на це інтерв’ю на початку 2026 року і опублікував його українською на шпальтах «Українського тижня» у квітні цього ж року. Нещодавно я отримав листа від шанованого мною художника, колись молодого, а нині вже цілком зрілого покоління, Нікіти, в ньому знайшов такі міркування:
«Якийсь час тому (значно пізніше від моменту публікації і значно раніше від моменту нинішнього, коли взявся написати) мені трапився ваш текст на УТ, переклад ще давнішого польского інтерв’ю.
Чомусь саме зараз, коли місто неметафорично горить і біля моєї майстерні вже не вперше прилетіло, призабуті сюжети з історії українського мистецтва хочеться повернути у дійсність (на мою думку, межа між дійсним та видуманим фактично щезає коли всім стає на неї байдуже). Ніби ми відпливли від «довоєнного» берега настільки далеко, і стала настільки очевидною незворотність, що не згадані зараз явища та питання тих часів забудуться вже остаточно.
Так от, перечитав фрагментик з «Несподіванки. Частини першої» , де із певною наполегливістю повторюється мотив формальної (або художньо-мовної) неіноваційності того мистецтва, що ви зустріли в Україні. «Його (Голосія) картини, які жодним формальним відкриттям не були», «про них (РЕП) можна сказати будь-що, але не те, що вони прокладали нові шляхи у мистецтві», «стратегії, якими користувались художники в ці два визначальні моменти, були вторинними в формальному сенсі», «у формальному сенсі художники переважно послуговувались досить одноманітною мовою».
Свої роздуми щодо мого «історичного» інтерв’ю про «історичну» виставку з 1993 року, а потім про події 2004 року Нікіта завершив такими словами:
«Але у кожного переламного моменту, з якого ми свідчимо, є лінія причинно-наслідкових зв’язків (не кажу «історичне коріння»), що тягнеться у минуле. І тут момент історичного зламу дає (або не дає) нам оцей специфічний «історичний зір», можливість подивитись в глибину крізь ґрунт».
Поява майже одночасно Євгенії, Дарії і Нікіти в моєму сповненому метафор інтелектуальному просторі, можливо, цілком випадкова, хоча… випадковість завжди чекає, поки відчиняться маленькі двері, крізь які вона може прослизнути.
Хочу їм подякувати, що лише з їм відомих причин вони запустили цей ланцюжок випадковостей, який знову змусив мене подумати про минулий час і повернутися до нього ще раз, але ніби по-новому.
«Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції».
«(…) Цей процес повернення з одного боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність.
(…) Над цим треба подумати. У мене є певні інтуїтивні відчуття. Я почуваюсь однією із тих осіб, які відповідальні за це явище. Те, що ми створювали в Центрі сучасного мистецтва Сороса, було спробою прищепити ліберальні західні цінності й механізми в авторитарній совєтській дійсності, що розпадалась на наших очах. Ми були імплантами. Так, новими, так, кольоровими й дуже дієвими у нав’язуванні нових взірців функціонування мистецтва і в мистецтві. Тоді я вірив, що я модернізатор, який розуміє і відчуває потреби українців. Мене багато чого з ними поєднувало, але як виявилось, щонайменше стільки ж мене з ними розділяло. Звісно, «прищеплювання» може бути болісним. Можна підготувати ґрунт, посадити одне, друге, третє деревце, довго їх доглядати і через кілька років виросте сад, який дасть плоди. Можна також саджати вже великі дерева, щоб було швидше, проте витрати на таку операцію будуть більшими. Можна також доставляти готові плоди, так узагалі найшвидше, але тоді дедалі менше людей умітиме використовувати знання — якщо взагалі його матиме — про цей зв’язок яблука і кісточки».
«Чи життям людини править випадковість? Словом: чи ми — більярдні киї, більярдисти чи більярдні кулі? Гравці чи пішаки у грі?»
Зиґмунт Бауман, «Мистецтво життя».
Смертельні затримки: не можна гаяти часу
У період, коли Європа здригається від внутрішніх і зовнішніх потрясінь, ситуацію може врятувати сила волі
Європейським союзникам важко визначитися, що гірше: коли керівник Пентагону Піт Геґсет глузує з жертви, яку вони принесли у війні в Афганістані на чолі зі США; як його колега з Державного департаменту Марко Рубіо викручується щодо перебоїв у роботі мережі «Stаrlіnk» в Україні; чи як головнокомандувач вільного світу безтурботно скасовує санкції для Росії.
Один із варіантів: сидіти склавши руки і сподіватися, що проміжні вибори наступного місяця принесуть порятунок. Можливо, розгромна політична поразка Дональда Трампа змінить американську зовнішню політику, хоча тим, хто щиро тужить за часами Джо Байдена й Барака Обами, доведеться, мабуть, поправити свої рожеві окуляри. Імовірніше, конституційні суперечки призведуть до ще більшої неуважності й непередбачуваності США. Хто насправді вірить, що опівнічний дзвінок, який сповістить президента про несподіване вторгнення Росії на територію НАТО, отримає рішучішу реакцію, якщо Конгрес контролюватимуть демократи?
Нелегко втриматися й від спокуси обурюватися. Хіба президент Трамп не усвідомлює, що Україна — жертва російської агресії? Хіба Геґсет не розуміє, що саме альянси роблять США наддержавою? Хіба Рубіо не бачить, що ненадійність «Stаrlіnk» кидає сумнів на всі американські системи озброєння й технології: чи працюватимуть вони, у разі потреби?
Президентові Зеленському й багатостраждальному народові України можна пробачити обурення з приводу наклепів і підстав. Але решті Європи слід облишити праведний гнів і спрямувати зусилля деінде — насамперед на виправлення помилок, як давніх, так і нових, які спричинюють вразливість Європи до тиску й принижень з боку Вашингтона, Москви і Пекіна.
Не Трамп і його поплічники створили численні лазівки в європейських санкціях, які дозволяють військовій машині Путіна далі функціонувати. Не американці змушували європейців гальмувати інновації та економити на обороні протягом останніх десятиліть. Не американці створили криміналізовані, нігілістичні низи суспільства, які зараз влаштовують заворушення у Франції й Італії. Не американці голосують за прокремлівську і пропекінську партію «Альтернатива для Німеччини». Не американці змушують Європу зволікати й вагатися щодо використання 200 млрд. євро заморожених активів російського центрального банку для допомоги Україні. Усе це — наслідок власних невдалих, недалекоглядних і наївних рішень Європи, що ухвалювалися протягом багатьох років.
Європейські лідери вже мають у своєму розпорядженні все необхідне для безпеки своїх країн у найближчі місяці. Їм потрібно стримати Кремль від підпорогових атак, продемонструвавши готовність до рішучого контрнаступу. Було б корисно, якби вони розповіли громадськості правду про масштаби й характер актів саботажу й залякування. Визнання провини сприяє бажанню відплати. Але в багатьох країнах ці епізоди замовчуються або ігноруються.
Перш за все, європейцям потрібно продовжувати забезпечення України: надією, зброєю і грошима.
Лідери ЄС, які представляють економіку обсягом $31 трлн. (€28,8 трлн.), щойно звернулися до Європейської комісії з проханням розглянути варіанти фінансування на наступний рік. План залучення коштів за допомогою позики, забезпеченої цими російськими активами, набирає обертів, тепер уже за підтримки Німеччини. Але час спливає: адміністрація Трампа також поклала око на ці кошти. А майбутній ультраправий уряд Франції, який сформується після травневих виборів, може ветувати будь-які кроки в цьому напрямку.
Якщо легковажний розкол триватиме, насуваються набагато серйозніші небезпеки. Наразі українці слугують «живими щитами» Європи. Якщо їхня оборона зламається, тріумфальна, загартована в боях Росія шукатиме наступної жертви, а США можуть вирішити підтримати переможця, а не переможеного. Проблема Європи нині полягає лише у браку сили волі — не найгірша проблема, як на те.
Європейським союзникам важко визначитися, що гірше: коли керівник Пентагону Піт Геґсет глузує з жертви, яку вони принесли у війні в Афганістані на чолі зі США; як його колега з Державного департаменту Марко Рубіо викручується щодо перебоїв у роботі мережі «Stаrlіnk» в Україні; чи як головнокомандувач вільного світу безтурботно скасовує санкції для Росії.
Один із варіантів: сидіти склавши руки і сподіватися, що проміжні вибори наступного місяця принесуть порятунок. Можливо, розгромна політична поразка Дональда Трампа змінить американську зовнішню політику, хоча тим, хто щиро тужить за часами Джо Байдена й Барака Обами, доведеться, мабуть, поправити свої рожеві окуляри. Імовірніше, конституційні суперечки призведуть до ще більшої неуважності й непередбачуваності США. Хто насправді вірить, що опівнічний дзвінок, який сповістить президента про несподіване вторгнення Росії на територію НАТО, отримає рішучішу реакцію, якщо Конгрес контролюватимуть демократи?
Нелегко втриматися й від спокуси обурюватися. Хіба президент Трамп не усвідомлює, що Україна — жертва російської агресії? Хіба Геґсет не розуміє, що саме альянси роблять США наддержавою? Хіба Рубіо не бачить, що ненадійність «Stаrlіnk» кидає сумнів на всі американські системи озброєння й технології: чи працюватимуть вони, у разі потреби?
Президентові Зеленському й багатостраждальному народові України можна пробачити обурення з приводу наклепів і підстав. Але решті Європи слід облишити праведний гнів і спрямувати зусилля деінде — насамперед на виправлення помилок, як давніх, так і нових, які спричинюють вразливість Європи до тиску й принижень з боку Вашингтона, Москви і Пекіна.
Не Трамп і його поплічники створили численні лазівки в європейських санкціях, які дозволяють військовій машині Путіна далі функціонувати. Не американці змушували європейців гальмувати інновації та економити на обороні протягом останніх десятиліть. Не американці створили криміналізовані, нігілістичні низи суспільства, які зараз влаштовують заворушення у Франції й Італії. Не американці голосують за прокремлівську і пропекінську партію «Альтернатива для Німеччини». Не американці змушують Європу зволікати й вагатися щодо використання 200 млрд. євро заморожених активів російського центрального банку для допомоги Україні. Усе це — наслідок власних невдалих, недалекоглядних і наївних рішень Європи, що ухвалювалися протягом багатьох років.
Європейські лідери вже мають у своєму розпорядженні все необхідне для безпеки своїх країн у найближчі місяці. Їм потрібно стримати Кремль від підпорогових атак, продемонструвавши готовність до рішучого контрнаступу. Було б корисно, якби вони розповіли громадськості правду про масштаби й характер актів саботажу й залякування. Визнання провини сприяє бажанню відплати. Але в багатьох країнах ці епізоди замовчуються або ігноруються.
Перш за все, європейцям потрібно продовжувати забезпечення України: надією, зброєю і грошима.
Лідери ЄС, які представляють економіку обсягом $31 трлн. (€28,8 трлн.), щойно звернулися до Європейської комісії з проханням розглянути варіанти фінансування на наступний рік. План залучення коштів за допомогою позики, забезпеченої цими російськими активами, набирає обертів, тепер уже за підтримки Німеччини. Але час спливає: адміністрація Трампа також поклала око на ці кошти. А майбутній ультраправий уряд Франції, який сформується після травневих виборів, може ветувати будь-які кроки в цьому напрямку.
Якщо легковажний розкол триватиме, насуваються набагато серйозніші небезпеки. Наразі українці слугують «живими щитами» Європи. Якщо їхня оборона зламається, тріумфальна, загартована в боях Росія шукатиме наступної жертви, а США можуть вирішити підтримати переможця, а не переможеного. Проблема Європи нині полягає лише у браку сили волі — не найгірша проблема, як на те.
Французький смуток
Настав перший тиждень після 17 жовтня (адже, на жаль, в історії сучасної Франції, можливо, буде «до» і «після» 17 жовтня).
Я думаю про комерсантів, яких пограбували тієї жахливої суботньої ночі та в неділю, і які побачили на світанку свої розтрощені вітрини, свої порожні полиці та своє зруйноване варварами життя, сповнене праці, надії та самопожертви.
Я думаю про пожежників, які зазнали погроз, в яких жбурляли каміння, яких принижували, іноді навіть травмували, і про те, що в Ліоні, Жуе-ле-Тур та Тулузі їм намагалися завадити, під улюлюкання, дістатися туди, де палав вогонь.
Я думаю про мешканців Ліможа, які бачили, як їхня міська ратуша, їхня «Нотр-Дам Республіки», — цей осередок пам’яті та життя, де покоління містян одружувалися, голосували, святкували народження дітей та вшановували своїх предків, — руйнувалася на їхніх очах та знищувалась пожежею.
Я думаю про сміттярів, яким втомлені від погромів бунтівники, ситі галасом і руйнуванням, котрі на світанку повернулися додому, щоб проспатися, залишили прибрати наслідки своїх трощень та брудні вулиці.
Я думаю про поліцейських, яких тижнями ображали, називали ворогами людства та вбивцями, і які в той день, а потім тієї ночі, залишалися на своїх постах, наражаючись на лють роззлюченого натовпу. Вони стоїчно витримували камінний дощ і зазнали численних поранень. Ці захисники миру заслуговують на вшанування з боку вдячної батьківщини.
Я думаю про тих брутальних невігласів, які трощили заради самого трощення, грабували, щоб перепродати, і знімали себе на відео для соцмереж з хештагом «Вкрадено 17 жовтня». Така от позначка для балаклави, пуховика, спортивного костюма чи парфумів, якими вони вихваляються як трофеями. Але я думаю також про не зовсім мудрих людей, яких красномовні негідники з партії «Нескорена Франція», з депутатським шарфом на плечах, переконали, нібито насильство є «законним», буцімто час настав «зруйнувати фортецю» і що не слід «піддаватися сторожовим псам, які закликають до спокою» (точні цитати… джерела та контекст доступні… чому б не створити парламентську слідчу комісію, яка б встановила відповідальність цих людей за цей спалах дикунства?).
Я думаю про сім’ї, які не можуть ні звести кінці з кінцями, ні оплатити шкільне приладдя для дітей, ні заправити машину, не обмежуючи себе, і чиї справедливі вимоги були заглушені галасом прихильників Меланшона, а потім, коли стало зрозуміло, що все пішло не так, — новим галасом симпатиків Чавеса. Так ніби учасники протестів були військом, що має крокувати в ногу, вони побігли ввечері на телебачення, де, в традиціях казарменої комедії, заповзялися закликати «народ» до «дисципліни» та «спокою».
Я думаю про обдурених старшокласників, яким обіцяли фахових вчителів та просторі класи та про яких казали, що вони стануть серцем протестного руху. Думаю про їхній законний і благородний гнів, про їхнє усвідомлення, що вони виявилися, у кращому разі, статистами в дешевій опері на славу фальшивого «революціонера», який продався диктаторам, а в гіршому — були використані як виборче гарматне м’ясо.
Я думаю про мешканців площі Белькур у Ліоні, Старого порту в Марселі чи бульвару Магента в Парижі, що їх ці бунтівники мріяли перетворити на нові зруйновані квартали Республіки, і яким довелося зачинити віконниці, залишити дітей вдома та чекати, поки галас стихне, щоб, наче в місті, що перебуває у стані війни, наважитися знову вийти на свіже повітря.
Я думаю про славну традицію паризьких повстань, яку, можливо, трохи ідеалізую — але ні; я не снив; я добре прочитав «Знедолених» Гюго, «Сентиментальне виховання» Флобера і «Повстанець» Жюля Валлеса; адже існував ідеал, що надихав Гавроша, Сенекала та Делесклюза: непевна ідея справедливості, обіцянка звільнення. І навіть у травні 68-го ті, хто кидав бруківку, були добре освіченими й зорієнтованими на майбутнє; яка шкода, що все це зникло! Цей гнів, який віднині втратив слова, без причини, без перспективи! Цей нігілістичний бунт, що живиться образою та ненавистю, який нічого не сподівається і ні до чого не прагне!
Я думаю про Париж, який так люблю, чиї зображення вже облетіли весь світ і замість нас розповідають про те, чого ми не змогли запобігти: наші розтрощені вулиці, наші пропалені проспекти, наша Республіка, якій кинули виклик у її знакових місцях, наші політичні керівники, які не дають собі ради з ситуацією і які зазнали зневаги за шість місяців до президентських виборів, що мають для країни вирішальне значення.
Я думаю про все це. Мені сумно. Я боюся того, що наближається. Мені пригадуються слова Токвіля, сказані 27 січня 1848 року, незадовго до лютневих подій, а потім — жорстокого придушення повстання: «Я вважаю, що ми зараз засинаємо на вершині вулкана». Чи ми дійсно дійшли до цієї стадії? Від того, що саме питання виникло, тіло береться сиротами.
Я думаю про комерсантів, яких пограбували тієї жахливої суботньої ночі та в неділю, і які побачили на світанку свої розтрощені вітрини, свої порожні полиці та своє зруйноване варварами життя, сповнене праці, надії та самопожертви.
Я думаю про пожежників, які зазнали погроз, в яких жбурляли каміння, яких принижували, іноді навіть травмували, і про те, що в Ліоні, Жуе-ле-Тур та Тулузі їм намагалися завадити, під улюлюкання, дістатися туди, де палав вогонь.
Я думаю про мешканців Ліможа, які бачили, як їхня міська ратуша, їхня «Нотр-Дам Республіки», — цей осередок пам’яті та життя, де покоління містян одружувалися, голосували, святкували народження дітей та вшановували своїх предків, — руйнувалася на їхніх очах та знищувалась пожежею.
Я думаю про сміттярів, яким втомлені від погромів бунтівники, ситі галасом і руйнуванням, котрі на світанку повернулися додому, щоб проспатися, залишили прибрати наслідки своїх трощень та брудні вулиці.
Я думаю про поліцейських, яких тижнями ображали, називали ворогами людства та вбивцями, і які в той день, а потім тієї ночі, залишалися на своїх постах, наражаючись на лють роззлюченого натовпу. Вони стоїчно витримували камінний дощ і зазнали численних поранень. Ці захисники миру заслуговують на вшанування з боку вдячної батьківщини.
Я думаю про тих брутальних невігласів, які трощили заради самого трощення, грабували, щоб перепродати, і знімали себе на відео для соцмереж з хештагом «Вкрадено 17 жовтня». Така от позначка для балаклави, пуховика, спортивного костюма чи парфумів, якими вони вихваляються як трофеями. Але я думаю також про не зовсім мудрих людей, яких красномовні негідники з партії «Нескорена Франція», з депутатським шарфом на плечах, переконали, нібито насильство є «законним», буцімто час настав «зруйнувати фортецю» і що не слід «піддаватися сторожовим псам, які закликають до спокою» (точні цитати… джерела та контекст доступні… чому б не створити парламентську слідчу комісію, яка б встановила відповідальність цих людей за цей спалах дикунства?).
Я думаю про сім’ї, які не можуть ні звести кінці з кінцями, ні оплатити шкільне приладдя для дітей, ні заправити машину, не обмежуючи себе, і чиї справедливі вимоги були заглушені галасом прихильників Меланшона, а потім, коли стало зрозуміло, що все пішло не так, — новим галасом симпатиків Чавеса. Так ніби учасники протестів були військом, що має крокувати в ногу, вони побігли ввечері на телебачення, де, в традиціях казарменої комедії, заповзялися закликати «народ» до «дисципліни» та «спокою».
Я думаю про обдурених старшокласників, яким обіцяли фахових вчителів та просторі класи та про яких казали, що вони стануть серцем протестного руху. Думаю про їхній законний і благородний гнів, про їхнє усвідомлення, що вони виявилися, у кращому разі, статистами в дешевій опері на славу фальшивого «революціонера», який продався диктаторам, а в гіршому — були використані як виборче гарматне м’ясо.
Я думаю про мешканців площі Белькур у Ліоні, Старого порту в Марселі чи бульвару Магента в Парижі, що їх ці бунтівники мріяли перетворити на нові зруйновані квартали Республіки, і яким довелося зачинити віконниці, залишити дітей вдома та чекати, поки галас стихне, щоб, наче в місті, що перебуває у стані війни, наважитися знову вийти на свіже повітря.
Я думаю про славну традицію паризьких повстань, яку, можливо, трохи ідеалізую — але ні; я не снив; я добре прочитав «Знедолених» Гюго, «Сентиментальне виховання» Флобера і «Повстанець» Жюля Валлеса; адже існував ідеал, що надихав Гавроша, Сенекала та Делесклюза: непевна ідея справедливості, обіцянка звільнення. І навіть у травні 68-го ті, хто кидав бруківку, були добре освіченими й зорієнтованими на майбутнє; яка шкода, що все це зникло! Цей гнів, який віднині втратив слова, без причини, без перспективи! Цей нігілістичний бунт, що живиться образою та ненавистю, який нічого не сподівається і ні до чого не прагне!
Я думаю про Париж, який так люблю, чиї зображення вже облетіли весь світ і замість нас розповідають про те, чого ми не змогли запобігти: наші розтрощені вулиці, наші пропалені проспекти, наша Республіка, якій кинули виклик у її знакових місцях, наші політичні керівники, які не дають собі ради з ситуацією і які зазнали зневаги за шість місяців до президентських виборів, що мають для країни вирішальне значення.
Я думаю про все це. Мені сумно. Я боюся того, що наближається. Мені пригадуються слова Токвіля, сказані 27 січня 1848 року, незадовго до лютневих подій, а потім — жорстокого придушення повстання: «Я вважаю, що ми зараз засинаємо на вершині вулкана». Чи ми дійсно дійшли до цієї стадії? Від того, що саме питання виникло, тіло береться сиротами.
«Стоїть сторозтерзаний Київ…»
Так, у пору, коли болотяні варвари колошматять Київ, тероризують смертоносними атаками і нині він справді СТОРОЗТЕРЗАНИЙ, як писав Поет майже сто років тому, звертаю увагу не лише на актуальні оголошення, де саме є укриття. Погляд мимохіть і мимохідь сфокусофується і на вуличних табличках та назвах магазинів. Власне, не тільки тепер. Це ж і є той простір, який називають символічним: сукупність знаків, образів, текстів, пам’ятників тощо. Вони творять і визначають певну фізичну територію як особливий соціокультурний і ментальний феномен. Символічний простір промовляє до нас і про нас, ким ми є.
Тож пройдімося Хрещатиком. Почнімо з Бессарабки й далі – до Європейської площі й назад, охопивши обидві сторони. У поле зору потрапляють назви і написи, які демонструють наш комплекс меншовартості. Чи не більшість їх – якщо не мовою агресивного сусіда, то іншою мовою – аби не своєю! Наприклад, МОYО, український бренд, назва якого мене давно дратує, бо відсилає до російського слова. На моє запитання до адміністратора фірмового магазину, що ця назва означає, той не міг нічого пояснити. Та й не він придумав такий покруч.
Аж ось перед очі виповзає Ulіtkа Соffее, яка так часто трапляється в столиці. Вона не оминула й Хрещатик.
Як наголошується в довідниках, – це головна артерія столиці України. Якої України? Уявіть: вас із зав’язаними очима висадили з гвинтокрила на Хрещатику і зняли пов’язку. Чи зрозуміло, в якій країні опинилися? Якщо не зважати, що нині саме в Україні, майже центрі Європи, йде війна, яка дає себе знати постійними сиренами й атаками росіян.
У певному сенсі заспокоює вивіска «Всі. Свої», та ще й з таким просвітницьким креативом. Нині там на фасаді – інфощити про Василя Кричевського, його творчість і стислу біографію. А перед тим в оформленні використали роботи дивовижної Поліни Райко із сумновідомих Олешок. Чудовий хід: хоч так дехто з покупців довідався про цю жінку з трагічною долею, як і долю її розписів-картин на стінах хати.
А далі Хрещатиком пішло гуляти: Тhе Соrnеr – Кіtсhеn – Ваr, Кеntuсky Frіеd Сhісkеn тощо. Від цієї англійщини не відстає і «системно-важливий український банк», як подається на сайті, – Sеnsе bаnk. Український? Те саме – з Ukrsіbbаnk, особливо напружує те sіb: може, пора зробити ребрединг, не по-нашому мовлячи?
Не беруся перераховувати всіх написів неукраїнською, їх надто багато, у співвідношенні до написів державною мовою англійська вочевидь переважує. Вона виправдана хіба в назвах міжнародних брендів і готелів. Та ще – в назві магазину Fоlkmаrt, де продаються сувеніри і вишиваний текстиль переважно для іноземців, які наважуються відвідувати Київ у час війни.
Проходячи попри нинішній Майдан Незалежності, народний меморіал у пам’ять загиблих захисників України, ледве стримуєш сльози. Та згадується: саме це місце колись називалося «площадь имени октябрьской революции», над якою істуканом нависав пам’ятник лєніну – саме у підніжжі готелю «Москва» на високому пагорбі. Позиція домінування. Нам, українцям, подавався сигнал: ось, малороси, центральна магістраль вашої столиці, а над нею нависає москва і смотрящій лєнін. Тож не випадково нині цей готель перейменований на «Україну». Назви таки мають значення!
Далі символічний візуальний ряд охоплював «ярмо», як у народі прозвали «Арку дружби народів». Її недарма звели також на пагорбі: вона вивищувалася над центром – ніби перекриваючи Хрещатик. Із травня 2022 року цей витвір монументальної совкової пропаганди переназвали на Арку свободи українського народу, демонтували скульптурну групу на тему «навіки разом», тобто на честь сумнозвісної Переяславської ради.
Нині ж особливо символічно те, що якраз в ареалі Європейської площі височіє Український дім. Уже виросло не одне покоління людей, які не знають, що ця площа в часи пізнього совка носила ім’я ленінського комсомолу.
Багато вулиць і площ мають змінінені останнім часом назви – і то саме війна, страшно сказати, прискорила цей процес.
Ось ми розвернулися на Хрещатику в протилежному напрямку і рухаємося від філармонії попри Український дім. І наткнулися на… мафію, тобто ресторан Маfіа. Це мережа, назва якої нагадує про злочинну організацію рекетирів і терористів, що походить із Сициліії. А далі з «Мафією» перегукується Ріvnа dumа – вона неподалік. Це ж якою мовою цей мовний бастард?
Що далі рухатися Хрещатиком – то більше латинки: Stаr Вurgеr, Соlіn’s, Dіеsеl та інші питомо «українські» назви. Ах, скажуть мені, це ж – бренди. Так, назви міжнародних брендів не перекладаються. Аж тут виринають і китайські ієрогліфи, український переклад яких притулився десь у глухому кутку…
Комплекс меншовартості прочитується не лише на прикладі Хрещатика. Це – якась вірусна пошесть. Вона несвоїм голосом верещить у всіх містах України, де побувала останнім часом: зокрема від Чернівців до Львова. Чи вам не набридли вивіски із англомовним закінченням ОК (тобто о’кей) або оf – «Вікноf», «М’ясноf», що там ще? Творча фантазія зашкалює!
О’кей (!) думаю я, коли тобі не подобаються ці назви – ось інші: Моdus, Wеаr mе. Здогадайся, що там продається! Латинською Моdus має кілька значень: спосіб вияву чогось, видозміну або властивість певного явища, предмета чи дії. Жодне визначення не натякає на асортимент товарів магазину. От нездогадлива: Моdus за звучанням натякає на моду! Це – магазин одягу! А Wеаr mе? Мої знання англійської мови й фантазія кульгають на чотири ноги. Як пише з подібного прикладу політолог Микола Рябчук, подаючи у соцмережі аналогічні зразки київських вивісок: «А кажуть, українці не знають англійської. Ще й як!»
Його спостереження підхоплює у коментарі письменник Віктор Мельник: «Приїжджай у Вінницю. Це англійське місто, назви новобудов: Smаll, Smіlе-сіty, Skyраrk, Сlоud, Тhе Ніll, Тwееns, Тhе Теnth-hоusе, Меgа-mаll (у Вашингтоні – всього лише просто Маll, Вінниця його переплюнула!), і це далеко не все. Відразу за західною межею міста масив Grееn Vіllаgе – то нічого, що каналізація не розрахована на таку кількість будинків, тому вона струмком тече по поверхні і нижче утворила озерце, яке при західному вітрі на кілометр-два накриває місто смородом. Зате – вінничани англійськіші за самих англійців».
Колись, у застійні брежнєвські часи я, журналістка-початківка, опублікувала репліку в міській молодіжній газеті про назву закладу швидкого харчування (тоді слова фаст-фуд ще не знали) «Киевская перепичка». Як могла, на всі заставки висміяла цей покруч, що спотворював саму згадку про традиційну українську страву, корж, який дуже смакував киянам і гостям. По якімсь часі вивіску переписали нормальною українською мовою. В глибині душі я тішилася, певна, що й моя посильна участь зіграла свою роль.
Науковці понаписували томи про символічний простір. Він відсилає до відповідних координат, системи цінностей. За назвами вулиць, площ, елементами зовнішнього оформлення можна судити про свідомість громадян міста чи села. Не згадуватиму тут всує Ролана Барта з його «імперією знаків».
Ось відгуки наших сучасників, які, на жаль, відійшли у час війни. Політолог Ігор Лосєв – про сучасний Київ як символ і міф: «Сакральна роль Києва на теренах Східної Європи не дає спокою російській геополітичній думці, що чудово усвідомлює: без володіння цим особливим містом усі претензії на давньоруську спадщину, на наступність із Візантією, на окрему цивілізаційну місію є безпідставними, а Третій Рим перетворюється на Московський улус онука Чинґіса хана Джучі. Саме тому втрату Києва після унезалежнення України в Російській Федерації переживають так важко.
Тому справжній контроль України не є реальним без контролю Києва. Допоки збережено Київ, Українська держава існує і, незважаючи на тимчасові втрати, здатна до відновлення. Адже без Києва володіння Україною не є легітимним у культурно-історичному та геополітичному сенсі».
Тож оцими неукраїнськими назвами ми допомагаємо ворогам? Ізсередини заповнюємо Київ чужизмами – замість плекати питоме, пригадуючи слова, які зблискують новим змістом у новому контексті. Не лінуймося, напружуймо пам’ять, прикличмо фантазію, прополюймо колишні, старі уявлення.
Світлої пам’яті журналістка «Радіо Свобода» Богдана Костюк писала свого часу: «Читаю назви київських ресторанів, кав’ярень, магазинів – суцільна Малоросія! «Магазин (в кінці слова твердий знак, відсутній на моїй клавіатурі) вкусних продуктов», «Ресторан (знову в кінці твердий знак) Грібоєдов… «Магазин Шкаф (знову твердий знак)»… Як я бачу, на тлі поступової українізації сходу і півдня України столиця держави все менше нагадує саме столицю і саме України…»
Щодо «Сторозтерзаного Києва», нагадаю прикметні рядки Павла Тичини з 20-х років ХХ століття (!), майже сторічної давнини, які накладаються на наш час і витворюють сенси, котрі авторові «Соняшних кларнетів» і в страшному сні не могли привидітися:
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп’ятий я»…
Тож пройдімося Хрещатиком. Почнімо з Бессарабки й далі – до Європейської площі й назад, охопивши обидві сторони. У поле зору потрапляють назви і написи, які демонструють наш комплекс меншовартості. Чи не більшість їх – якщо не мовою агресивного сусіда, то іншою мовою – аби не своєю! Наприклад, МОYО, український бренд, назва якого мене давно дратує, бо відсилає до російського слова. На моє запитання до адміністратора фірмового магазину, що ця назва означає, той не міг нічого пояснити. Та й не він придумав такий покруч.
Аж ось перед очі виповзає Ulіtkа Соffее, яка так часто трапляється в столиці. Вона не оминула й Хрещатик.
Як наголошується в довідниках, – це головна артерія столиці України. Якої України? Уявіть: вас із зав’язаними очима висадили з гвинтокрила на Хрещатику і зняли пов’язку. Чи зрозуміло, в якій країні опинилися? Якщо не зважати, що нині саме в Україні, майже центрі Європи, йде війна, яка дає себе знати постійними сиренами й атаками росіян.
У певному сенсі заспокоює вивіска «Всі. Свої», та ще й з таким просвітницьким креативом. Нині там на фасаді – інфощити про Василя Кричевського, його творчість і стислу біографію. А перед тим в оформленні використали роботи дивовижної Поліни Райко із сумновідомих Олешок. Чудовий хід: хоч так дехто з покупців довідався про цю жінку з трагічною долею, як і долю її розписів-картин на стінах хати.
А далі Хрещатиком пішло гуляти: Тhе Соrnеr – Кіtсhеn – Ваr, Кеntuсky Frіеd Сhісkеn тощо. Від цієї англійщини не відстає і «системно-важливий український банк», як подається на сайті, – Sеnsе bаnk. Український? Те саме – з Ukrsіbbаnk, особливо напружує те sіb: може, пора зробити ребрединг, не по-нашому мовлячи?
Не беруся перераховувати всіх написів неукраїнською, їх надто багато, у співвідношенні до написів державною мовою англійська вочевидь переважує. Вона виправдана хіба в назвах міжнародних брендів і готелів. Та ще – в назві магазину Fоlkmаrt, де продаються сувеніри і вишиваний текстиль переважно для іноземців, які наважуються відвідувати Київ у час війни.
Проходячи попри нинішній Майдан Незалежності, народний меморіал у пам’ять загиблих захисників України, ледве стримуєш сльози. Та згадується: саме це місце колись називалося «площадь имени октябрьской революции», над якою істуканом нависав пам’ятник лєніну – саме у підніжжі готелю «Москва» на високому пагорбі. Позиція домінування. Нам, українцям, подавався сигнал: ось, малороси, центральна магістраль вашої столиці, а над нею нависає москва і смотрящій лєнін. Тож не випадково нині цей готель перейменований на «Україну». Назви таки мають значення!
Далі символічний візуальний ряд охоплював «ярмо», як у народі прозвали «Арку дружби народів». Її недарма звели також на пагорбі: вона вивищувалася над центром – ніби перекриваючи Хрещатик. Із травня 2022 року цей витвір монументальної совкової пропаганди переназвали на Арку свободи українського народу, демонтували скульптурну групу на тему «навіки разом», тобто на честь сумнозвісної Переяславської ради.
Нині ж особливо символічно те, що якраз в ареалі Європейської площі височіє Український дім. Уже виросло не одне покоління людей, які не знають, що ця площа в часи пізнього совка носила ім’я ленінського комсомолу.
Багато вулиць і площ мають змінінені останнім часом назви – і то саме війна, страшно сказати, прискорила цей процес.
Ось ми розвернулися на Хрещатику в протилежному напрямку і рухаємося від філармонії попри Український дім. І наткнулися на… мафію, тобто ресторан Маfіа. Це мережа, назва якої нагадує про злочинну організацію рекетирів і терористів, що походить із Сициліії. А далі з «Мафією» перегукується Ріvnа dumа – вона неподалік. Це ж якою мовою цей мовний бастард?
Що далі рухатися Хрещатиком – то більше латинки: Stаr Вurgеr, Соlіn’s, Dіеsеl та інші питомо «українські» назви. Ах, скажуть мені, це ж – бренди. Так, назви міжнародних брендів не перекладаються. Аж тут виринають і китайські ієрогліфи, український переклад яких притулився десь у глухому кутку…
Комплекс меншовартості прочитується не лише на прикладі Хрещатика. Це – якась вірусна пошесть. Вона несвоїм голосом верещить у всіх містах України, де побувала останнім часом: зокрема від Чернівців до Львова. Чи вам не набридли вивіски із англомовним закінченням ОК (тобто о’кей) або оf – «Вікноf», «М’ясноf», що там ще? Творча фантазія зашкалює!
О’кей (!) думаю я, коли тобі не подобаються ці назви – ось інші: Моdus, Wеаr mе. Здогадайся, що там продається! Латинською Моdus має кілька значень: спосіб вияву чогось, видозміну або властивість певного явища, предмета чи дії. Жодне визначення не натякає на асортимент товарів магазину. От нездогадлива: Моdus за звучанням натякає на моду! Це – магазин одягу! А Wеаr mе? Мої знання англійської мови й фантазія кульгають на чотири ноги. Як пише з подібного прикладу політолог Микола Рябчук, подаючи у соцмережі аналогічні зразки київських вивісок: «А кажуть, українці не знають англійської. Ще й як!»
Його спостереження підхоплює у коментарі письменник Віктор Мельник: «Приїжджай у Вінницю. Це англійське місто, назви новобудов: Smаll, Smіlе-сіty, Skyраrk, Сlоud, Тhе Ніll, Тwееns, Тhе Теnth-hоusе, Меgа-mаll (у Вашингтоні – всього лише просто Маll, Вінниця його переплюнула!), і це далеко не все. Відразу за західною межею міста масив Grееn Vіllаgе – то нічого, що каналізація не розрахована на таку кількість будинків, тому вона струмком тече по поверхні і нижче утворила озерце, яке при західному вітрі на кілометр-два накриває місто смородом. Зате – вінничани англійськіші за самих англійців».
Колись, у застійні брежнєвські часи я, журналістка-початківка, опублікувала репліку в міській молодіжній газеті про назву закладу швидкого харчування (тоді слова фаст-фуд ще не знали) «Киевская перепичка». Як могла, на всі заставки висміяла цей покруч, що спотворював саму згадку про традиційну українську страву, корж, який дуже смакував киянам і гостям. По якімсь часі вивіску переписали нормальною українською мовою. В глибині душі я тішилася, певна, що й моя посильна участь зіграла свою роль.
Науковці понаписували томи про символічний простір. Він відсилає до відповідних координат, системи цінностей. За назвами вулиць, площ, елементами зовнішнього оформлення можна судити про свідомість громадян міста чи села. Не згадуватиму тут всує Ролана Барта з його «імперією знаків».
Ось відгуки наших сучасників, які, на жаль, відійшли у час війни. Політолог Ігор Лосєв – про сучасний Київ як символ і міф: «Сакральна роль Києва на теренах Східної Європи не дає спокою російській геополітичній думці, що чудово усвідомлює: без володіння цим особливим містом усі претензії на давньоруську спадщину, на наступність із Візантією, на окрему цивілізаційну місію є безпідставними, а Третій Рим перетворюється на Московський улус онука Чинґіса хана Джучі. Саме тому втрату Києва після унезалежнення України в Російській Федерації переживають так важко.
Тому справжній контроль України не є реальним без контролю Києва. Допоки збережено Київ, Українська держава існує і, незважаючи на тимчасові втрати, здатна до відновлення. Адже без Києва володіння Україною не є легітимним у культурно-історичному та геополітичному сенсі».
Тож оцими неукраїнськими назвами ми допомагаємо ворогам? Ізсередини заповнюємо Київ чужизмами – замість плекати питоме, пригадуючи слова, які зблискують новим змістом у новому контексті. Не лінуймося, напружуймо пам’ять, прикличмо фантазію, прополюймо колишні, старі уявлення.
Світлої пам’яті журналістка «Радіо Свобода» Богдана Костюк писала свого часу: «Читаю назви київських ресторанів, кав’ярень, магазинів – суцільна Малоросія! «Магазин (в кінці слова твердий знак, відсутній на моїй клавіатурі) вкусних продуктов», «Ресторан (знову в кінці твердий знак) Грібоєдов… «Магазин Шкаф (знову твердий знак)»… Як я бачу, на тлі поступової українізації сходу і півдня України столиця держави все менше нагадує саме столицю і саме України…»
Щодо «Сторозтерзаного Києва», нагадаю прикметні рядки Павла Тичини з 20-х років ХХ століття (!), майже сторічної давнини, які накладаються на наш час і витворюють сенси, котрі авторові «Соняшних кларнетів» і в страшному сні не могли привидітися:
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя!..
…Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп’ятий я»…
Без революції
Повноцінної пострадянської буржуазно-демократичної революції в Україні так і не сталося. Як, до речі, і будь-якої іншої, наприклад, національної.Охтирську районну газету «Прапор перемоги» заснували невдовзі після революції 1917 року — справжньої, комуністичної від «а» до «я». Вона, оця газета, ніби нічого і не було, продовжувала існувати й після того, як Україна вийшла із Радянського Союзу, визнала приватну власність і оголосила себе сучасною демократичною державою. Тобто: офіційно і урочисто на всіх державних рівнях були розірвані стосунки з минулим під назвою «соціалізм», точніше — «розвинутий соціалізм», що переможно прямував до «комунізму».Після цього «Прапор перемоги» виходив ще три десятиліття, постійно нагадуючи читачам, що він «найстаріша районна газета Сумщини». Він відзначав дні свого народження, надавав слово колишнім редакторам і співробітникам. Ті висловлювали щиру вдячність за чергову можливість уголос віддатись зворушливим спогадам.У сусідньому Великописарівському районі і зараз виходить газета «Ворскла». Вона заснована 1930 року, про що ви теж дізнаєтесь з першого погляду на неї.Що сталося б з усіма «Ворсклами» і «Прапорами перемоги», якби пострадянські події були справді революційними? Це легко уявити, якщо згадати, яка доля спіткала всі без винятку газети, журнали, видавництва на просторах царської Російської імперії на другий же день після того, як здійснилось гасло «Вся власть совєтам!».Пострадянська епоха пощадила не тільки назви радянської періодики. Газетярам і спорідненим було дозволено зберегти те, що складало їхню культурно-політичну сутність: радянську мову. Не зникла навіть її кумедна на європейський погляд войовничість в текстах про звичайнісінькі, наскрізь цивільні господарські справи на зразок жнив, сінокосу чи копання вугілля. На газетних сторінках продовжувалась «боротьба за урожай», а не якась там «оранка» чи «сівба».Залишився повчальний, наставницький, загалом зверхній тон. Нікуди не ділась пишномовність, недоречна піднесеність і поважність, поважність, поважність. Герої їхніх нарисів, замальовок, звітів і зараз не помирають, а відходять у засвіти. Я нічого не вигадую. Щойно прочитав у згаданій «Ворсклі»: «Сумна звістка надійшла до нас з Охтирки. Пішла у засвіти наша найвірніша читачка, чудова, щира й добра людина» така-то.Твій недобрий стогін зразу пориваються вгамувати відомі науки, ті ж таки філологія з лінгвістикою. Це ж, кажуть, орнаментальна мова — чого ти від неї хочеш? У відповідь ти дорікаєш вже всім наукам за їхню звичку запобігливо мітити своїми мітками і так ніби виправдовувати геть усе на світі. Орнамент значить прикраса. Втім, поруч з ним може стояти хвалебний текст про ще живого і здорового чолов’ягу, який (текст, а не чолов’яга) виглядає так, ніби це некролог, або, що те ж саме, рекомендація для вступу в КПУ – Комуністичну партію Української Радянської Соціалістичної Республіки: «Працював 17 років у школі, де користувався повагою як керівництва, так і учнів з їхніми батьками»…Звичайна пострадянська газета, яка залишається радянською за своєю природою або, м’якше кажучи, вподобаннями, газета брехлива. Хай те, що ви в ній читаєте, нерідко повністю відповідає дійсності, воно подається так, щоб викликати у вас не те враження, наштовхнути вас на викривлене сприйняття. Газетна мова власне тому і називається газетною, що вона штучна. Без вихилясів, мережив, недоречної гучності вона себе не уявляє. «Наші діди так писали – так будемо і ми». І все ще неможливо зустріти того, хто зрозуміє вашу згадку про спадок клятого (у даному випадку) бароко…Це особливо кидається в очі, коли порівнюєш місцеві газети із загальноукраїнськими. Ті осучаснились досить швидко, хоча читати тепер про бренд і бакси експокоївки чи свіжої ескортниці якогось спікера, він же дистибьютер від холдінгу — не менше задоволення, ніж колись про «боротьбу за урожай».Помиляється, одначе, той, хто вже подумав, ніби я шкодую, що 30 з гаком років тому в Україні так і не трапилось революції, яка б одним махом покінчила з усім без винятку радянським надбанням. Навпаки, друзі! Я радію, що той же «Прапор перемоги» впав нарешті сам собою, внаслідок плину часу, а не у раптовому нападі революційного божевілля.Його не було, майдану біля церкви, де «хай чабан, усі гукнули, за редактора буде!» — і слава Богу, що не було.Ставиш тут крапку і думаєш: а що буде після війни і яким буде це життя? Суспільство, яке було досі, називають перехідним. Чи можна буде сказати, що воно нарешті перестане бути таким? У який стан воно нарешті перейде? Що і хто вирушить у вічність? Яким буде невідворотнє пожвавлення політичного життя? Як далеко зайде суперництво партій і різних політичних течій? Яких конкретно? Які будуть настрої в суспільстві? Чого йому буде дуже не вистачати, бо воно на те ж і суспільство, що йому завжди чогось не вистачає, і не як-небудь, а вкрай? Скільки очікувати реалізму і скільки — романтики? Яке буде їхнє співвідношення?Від усього цього буде залежати завідомо примхливий попит на мовлення.Для мене як мешканця Охтирки («Міста-героя», хто не знає) всі оці питання і питаннячка збираються в одне. Це питання про загальне, всебічне зближення центру країни і місцевостей, і як воно позначиться на тутешньому розважальному і культурному побуті. Чи буде це зближення помітнішим, ніж до війни?…Дещо до зворушливих спогадів колишніх носіїв «Прапора перемоги».До зими 1932 року у селян було конфісковано практично все зерно, яке вони намолотили за літо і осінь, нерідко — до останньої жмені. Голод почався того ж року, а найбільше людей померло в 1933-му. У моїй Старій Рябині — більше трьохсот із тисячі. Приблизно стільки ж не повернулось з війни, яка не дуже забарилася (1941-1945).«Ст. Рябина в лабетах куркулів. Розтрощити куркульський саботаж хлібозаготівель. Нещадно покарати організаторів і керівників контрреволюційних дій», — 6 грудня 1932 року закликав тодішній «Прапор перемоги», коли в селі вже не залишилось ні зернятка.1946-1947 роки — це роки третього масового голоду в Україні за радянських часів. Поганий врожай не тільки доповнився, а й підсилився звичною рішучістю влади вигребти із села все. Люди ходили пухлі, виснажені, вмирали, знову було стільки всього страшного, що і зараз про це не наважуєшся казати уголос.«Прапор перемоги» в ті роки, як і в попередні, писав те і так, що і як йому під страхом смерті підказувала радянська влада. Слова «голод» на його сторінках не було, а було таке:
- слава і ще раз слава Сталіну за «зростання добробуту колгоспників нашого району!»;довічна ганьба тим колгоспам, які «саботують виконання першої заповіді, тобто «здачі хліба рідній державі!»;невідворотнє покарання «ледарям і шкідникам колгоспного господарства!».
Мимовільна задокументованість
Наші далекі предки часто «входили в історію» — лишали слід у документах — з власної волі. Отримували уряди від своїх сюзеренів, робили дарунки церквам, ділили межі із сусідами, позивалися з родичами за спадок і з іншими шляхтичами – за образу честі.
Наприкінці ХІV століття Пашко Васнович із Поділля отримав документ про те, що його люди можуть ставити в лісах пасіки, а він «мает на нихъ перепис мѣти и ловіти куницы, и искати в Саврани и Сарадчыне и Боброве» (цитую за книжкою «Феномен Поділля» Віталія Михайловського).
1579 року Галшка Острозька заповіла «на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
Наприкінці ХVІ століття Богуш Заєць обстоював свою честь, образившись на володимирського підстаросту Федора Загоровського: «Мене самого зо всим учтивым потомством моим пан подстаростий, еще на суде седечи, словом позабиял» (цитую за книжкою «Честь, кров і риторика» Наталії Старченко).
Тим часом наші ближчі родичі «входили в історію» не з власної волі. Згадки про них лишилися в особових справах та обвинувальних вироках. Пересічні українці у ХХ столітті мільйонами задокументовані саме через репресії. Подеколи єдина світлина людини зроблена під час слідства, а голос можна почути лише зі сторінок допиту.
Селянина з Михайлівської Борщагівки Кузьму Прокоповича Коваленка вдруге заарештували восени 1937 року. Закидали участь у вільнокозацькому загоні на станції Бахмач 1918 року, володіння куркульським господарством, агітацію проти радянського ладу. На запитання слідчого чи підтверджує це, мій прапрадід Кузьма Прокопович відповів: «Ні, не підтверджую. Господарство моє складалося з 2 корів і 1 коня, мав 3 десятини землі. Я ніколи не вважався куркулем, але був розкуркулений за те, що мав 2–3 людей батраків, але найманих працівників я не експлуатував». Він не хотів потрапляти в історію, він хотів просто жити своє життя, обробляти свою землю, їсти свій хліб, ростити своїх дітей. Його розстріляли менше ніж за місяць після арешту.
Не хотів потрапляти в історію й Іван Гончарук — заарештований уперше 21-літнім (у 1946 році), а вдруге – 62-літнім (у 1987-му). Він став останнім вояком УПА, якого стратив радянський режим. Те, що він відповідав на допитах, не цікавило слідчих, бо вирок у його справі був сфабрикований наперед. Проте цікавить нас (про справу Гончарука пише у своїй книжці Леся Бондарук).
Фахівці з генеалогії радять шукати рідних у метричних книгах і розстрільних списках. Останнє можна було б пояснити за концепцією Мішеля Фуко, мовляв, «наглядати і карати» — функції забезпечення спроможності модерної держави.
Проте це не пояснює всього. Фуко був членом Комуністичної партії Франції, лівих поглядів дотримувався і його колега Жан-Поль Сартр. Вони разом страйкували проти французької пенітенціарної системи, що не заважало їм симпатизувати тоталітарному Радянському Союзу.
Тож причина високої задокументованості життя українців у ХХ столітті — не типові дисциплінарні механізми модерної держави. А сусідство з однією цілком конкретною державою, яка з покоління в покоління намагається нас знищити — через безпідставне притягнення до слідства, а часом і без жодного слідства.
За часів Сталіна для розстрілу було достатньо рішення «трійки» чи «особливої наради». Сьогодні достатньо наказу атакувати торгові центри, навчальні заклади і житлові будинки, щоб пересічні українці не з власної волі ставали задокументованими в історії — в новинах, реєстрах зруйнованого майна і базах ДНК на упізнання, у фотографіях на тлі руїн і в некрологах.
Наприкінці ХІV століття Пашко Васнович із Поділля отримав документ про те, що його люди можуть ставити в лісах пасіки, а він «мает на нихъ перепис мѣти и ловіти куницы, и искати в Саврани и Сарадчыне и Боброве» (цитую за книжкою «Феномен Поділля» Віталія Михайловського).
1579 року Галшка Острозька заповіла «на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
Наприкінці ХVІ століття Богуш Заєць обстоював свою честь, образившись на володимирського підстаросту Федора Загоровського: «Мене самого зо всим учтивым потомством моим пан подстаростий, еще на суде седечи, словом позабиял» (цитую за книжкою «Честь, кров і риторика» Наталії Старченко).
Тим часом наші ближчі родичі «входили в історію» не з власної волі. Згадки про них лишилися в особових справах та обвинувальних вироках. Пересічні українці у ХХ столітті мільйонами задокументовані саме через репресії. Подеколи єдина світлина людини зроблена під час слідства, а голос можна почути лише зі сторінок допиту.
Селянина з Михайлівської Борщагівки Кузьму Прокоповича Коваленка вдруге заарештували восени 1937 року. Закидали участь у вільнокозацькому загоні на станції Бахмач 1918 року, володіння куркульським господарством, агітацію проти радянського ладу. На запитання слідчого чи підтверджує це, мій прапрадід Кузьма Прокопович відповів: «Ні, не підтверджую. Господарство моє складалося з 2 корів і 1 коня, мав 3 десятини землі. Я ніколи не вважався куркулем, але був розкуркулений за те, що мав 2–3 людей батраків, але найманих працівників я не експлуатував». Він не хотів потрапляти в історію, він хотів просто жити своє життя, обробляти свою землю, їсти свій хліб, ростити своїх дітей. Його розстріляли менше ніж за місяць після арешту.
Не хотів потрапляти в історію й Іван Гончарук — заарештований уперше 21-літнім (у 1946 році), а вдруге – 62-літнім (у 1987-му). Він став останнім вояком УПА, якого стратив радянський режим. Те, що він відповідав на допитах, не цікавило слідчих, бо вирок у його справі був сфабрикований наперед. Проте цікавить нас (про справу Гончарука пише у своїй книжці Леся Бондарук).
Фахівці з генеалогії радять шукати рідних у метричних книгах і розстрільних списках. Останнє можна було б пояснити за концепцією Мішеля Фуко, мовляв, «наглядати і карати» — функції забезпечення спроможності модерної держави.
Проте це не пояснює всього. Фуко був членом Комуністичної партії Франції, лівих поглядів дотримувався і його колега Жан-Поль Сартр. Вони разом страйкували проти французької пенітенціарної системи, що не заважало їм симпатизувати тоталітарному Радянському Союзу.
Тож причина високої задокументованості життя українців у ХХ столітті — не типові дисциплінарні механізми модерної держави. А сусідство з однією цілком конкретною державою, яка з покоління в покоління намагається нас знищити — через безпідставне притягнення до слідства, а часом і без жодного слідства.
За часів Сталіна для розстрілу було достатньо рішення «трійки» чи «особливої наради». Сьогодні достатньо наказу атакувати торгові центри, навчальні заклади і житлові будинки, щоб пересічні українці не з власної волі ставали задокументованими в історії — в новинах, реєстрах зруйнованого майна і базах ДНК на упізнання, у фотографіях на тлі руїн і в некрологах.
Бандерівська мазепинка
Їхали ми якось на позицію.
— От не розумію, чому офіційним головним убором ЗСУ стали саме мазепинки? — знічев’я запитався мій побратим К., поправляючи вищевказаний головний убір на своїй голові.
— А що не так з мазепинками? — здивувалася питанню я. Не помічала, щоб у бійця К. раніше були якісь проблеми зі статутними мазепинками. Це у мене вони були: мало того, що через мої дреди мені завжди потрібен найбільший розмір (і жоден старшина не був від цього в захваті); так у ній я сама собі схожа на мультяшного посіпаку-міньйона, бо мазепинка квадратна — і моє лице квадратне. Але К., з його гарним видовженим обличчям і бритою головою звичайного розміру точно не міг мати таких проблем.
— Так це ж УПА їх носили, бандерівці, — продовжував К. — Вони були на Західній Україні. Що я, киянин, маю до УПА? Для чого це нав’язування західняцького?
Коли я це почула, в моїй голові яскравими лампочками замиготіли думки:
«Так її ж не упівці створили, а Левко Лепкий і Грицько Катамай, ще перед Першою світовою… А, ну, все одно галичани, не аргумент»
«З іншого боку — ми за соборну Україну, друже К., чи вже ні? Якщо ні, і мазепинка тобі недостатньо київська, то що я, дівчина із села недалеко від польського кордону, роблю на Сході України? Треба розвертатися і залишати місцевих самих розбиратися?»
«Тобі ні на що не натякає назва? Мазепинка створена на зразок одного з видів козацьких шапок. Погортай портрети гетьманів, козацької старшини — і утішся»
«Щоб ти знав, національне підпілля діяло в усіх регіонах України від Галичини до Криму й Донеччини — звісно, що з різною інтенсивністю».
Але в той момент, коли я відкрила рота сказати хоч щось із цього потоку, обстановка змінилася і розмова обірвалася. А потім загубилася у калейдоскопі наших днів і справ, тож я так її і не продовжила. Думаю от: зараз якраз річниця створення УПА, треба подзвонити до К. і привітати його. А поки він набиратиме повітря в легені, щоб вилаяти мене за такі жарти, я додам:
— Дякую, що в тій розмові про мазепинки ти повторив один із найбезневинніших міфів про УПА — той, що про стосовність тільки Заходу України. Бо якби почав про «нацистських колаборантів», то ми би таки точно погиркались.
Я взагалі дуже тішуся з того, що старі міфи про УПА відходять у небуття разом з імперією, яка їх породила: разом із СРСР, що, не вдовольняючись ніколи фізичним знищенням, завжди прагнув стерти і спотворити саму пам’ять. Сучасність породила нові міфи. Десь минулоріч я дуже гірко сміялася, коли в мережі завірусилося: «А от в УПА термінів служби не було, але вони в СЗЧ не йшли». Воістину: маятник хитнувся в інший бік, але знань додалося не всім. Ще один гарний — на перший погляд — і досить поширений тренд: сприймати бійців УПА як винятково благочинних робінгудів середини ХХ століття. Так мислити нормально для дітей, а дорослі мають вміти сприймати світ сучасний та минулий в усій його повноті і багатогранності. Коли я перетнула 20-літній рубіж, мої рідні почали розповідати мені ті історії, яких я раніше не чула. Одна з них була така. Моя прабаба після війни жила без чоловіка, з двома синами майже підліткового віку. Одної ночі до них зайшло кілька озброєних чоловіків з вимогою дати їм продуктів. Прабаба зібрала, що було, вони взяли і пішли до виходу. Аж один з чоловіків побачив кашкет мого діда, що висів на цвяшку. Добротний кашкет. У мого діда тоді було мало одягу, жили вони бідно, тому, коли той чоловік простягнув руку по кашкет, дід спробував завадити йому. Але чоловік тільки посміявся і кашкет забрав. Звісно, діду болів той його хлоп’ячий кашкет і через 60 років. Звісно, він залишався патріотом і був прихильним до УПА. Коли я думаю про цей випадок, то допускаю, що це були зовсім не упівці… На це питання, мабуть, могла б відповісти прабаба, але зі зрозумілих причин вона ніколи ні з ким не обговорювала ту історію. Але якщо ми допустимо, що чоловік, який відібрав кашкет у малого хлопця, все ж був українським повстанцем? В момент, коли я це усвідомила, мені довелося зіткнутися в певним крахом «образу воїна УПА» у своїй голові. Бездоганний, самовідданий, завжди справедливий узагальнений воїн зник — а на його місце стала спільнота дуже різних людей. Іноді я думаю, що надто ідеалізувати своїх героїв — це теж прояв меншовартості. Ми маємо право вшановувати своїх героїв незалежно від того, чи проходять вони тест на напівбогів. Радію, що тепер ми — українці, громадяни України — осмислюємо і обговорюємо УПА між собою. Так, як то має бути: без голосів зверху і збоку; голосів імперій-загарбників — що зі сходу, що із заходу — які розповідають нам, як ставитись до наших героїв.
Тяглість української боротьби очевидна для тих, хто вивчає історію не як набір імен та дат. Але не всі сучасні вояки відчувають цю тяглість; одягаючи мазепинку на голову, мало хто думає про козаків, січових стрільців, воїнів армії УНР, вояків УПА та інших. І це нормально, бо насущні питання надзвичайно гострі та важливі, і відсувають на задній план філософствування та роздуми про історію. Але іноді є моменти тиші. Тоді приходять думки: «Що я роблю і нащо?», «Чи можна було якось інакше?», «Що з нами буде далі?» Важливо, щоб відповіді на ці питання хоч трохи заспокоювали розбурханий мозок. Частину з тих відповідей — для себе, для друзів — я знаходила в історії. В роздумах про боротьбу та долю бійців УПА зокрема. «Ти робиш те, що мусиш, те, що робили твої попередники — допоки існує московія-росія, загроза не зменшується». «Завжди можна інакше, але не факт, що буде краще». «Пригадай, у яких умовах боролась і яке забезпечення мала УПА? От що буде із Силами оборони України без власної держави за спиною».
— От не розумію, чому офіційним головним убором ЗСУ стали саме мазепинки? — знічев’я запитався мій побратим К., поправляючи вищевказаний головний убір на своїй голові.
— А що не так з мазепинками? — здивувалася питанню я. Не помічала, щоб у бійця К. раніше були якісь проблеми зі статутними мазепинками. Це у мене вони були: мало того, що через мої дреди мені завжди потрібен найбільший розмір (і жоден старшина не був від цього в захваті); так у ній я сама собі схожа на мультяшного посіпаку-міньйона, бо мазепинка квадратна — і моє лице квадратне. Але К., з його гарним видовженим обличчям і бритою головою звичайного розміру точно не міг мати таких проблем.
— Так це ж УПА їх носили, бандерівці, — продовжував К. — Вони були на Західній Україні. Що я, киянин, маю до УПА? Для чого це нав’язування західняцького?
Коли я це почула, в моїй голові яскравими лампочками замиготіли думки:
«Так її ж не упівці створили, а Левко Лепкий і Грицько Катамай, ще перед Першою світовою… А, ну, все одно галичани, не аргумент»
«З іншого боку — ми за соборну Україну, друже К., чи вже ні? Якщо ні, і мазепинка тобі недостатньо київська, то що я, дівчина із села недалеко від польського кордону, роблю на Сході України? Треба розвертатися і залишати місцевих самих розбиратися?»
«Тобі ні на що не натякає назва? Мазепинка створена на зразок одного з видів козацьких шапок. Погортай портрети гетьманів, козацької старшини — і утішся»
«Щоб ти знав, національне підпілля діяло в усіх регіонах України від Галичини до Криму й Донеччини — звісно, що з різною інтенсивністю».
Але в той момент, коли я відкрила рота сказати хоч щось із цього потоку, обстановка змінилася і розмова обірвалася. А потім загубилася у калейдоскопі наших днів і справ, тож я так її і не продовжила. Думаю от: зараз якраз річниця створення УПА, треба подзвонити до К. і привітати його. А поки він набиратиме повітря в легені, щоб вилаяти мене за такі жарти, я додам:
— Дякую, що в тій розмові про мазепинки ти повторив один із найбезневинніших міфів про УПА — той, що про стосовність тільки Заходу України. Бо якби почав про «нацистських колаборантів», то ми би таки точно погиркались.
Я взагалі дуже тішуся з того, що старі міфи про УПА відходять у небуття разом з імперією, яка їх породила: разом із СРСР, що, не вдовольняючись ніколи фізичним знищенням, завжди прагнув стерти і спотворити саму пам’ять. Сучасність породила нові міфи. Десь минулоріч я дуже гірко сміялася, коли в мережі завірусилося: «А от в УПА термінів служби не було, але вони в СЗЧ не йшли». Воістину: маятник хитнувся в інший бік, але знань додалося не всім. Ще один гарний — на перший погляд — і досить поширений тренд: сприймати бійців УПА як винятково благочинних робінгудів середини ХХ століття. Так мислити нормально для дітей, а дорослі мають вміти сприймати світ сучасний та минулий в усій його повноті і багатогранності. Коли я перетнула 20-літній рубіж, мої рідні почали розповідати мені ті історії, яких я раніше не чула. Одна з них була така. Моя прабаба після війни жила без чоловіка, з двома синами майже підліткового віку. Одної ночі до них зайшло кілька озброєних чоловіків з вимогою дати їм продуктів. Прабаба зібрала, що було, вони взяли і пішли до виходу. Аж один з чоловіків побачив кашкет мого діда, що висів на цвяшку. Добротний кашкет. У мого діда тоді було мало одягу, жили вони бідно, тому, коли той чоловік простягнув руку по кашкет, дід спробував завадити йому. Але чоловік тільки посміявся і кашкет забрав. Звісно, діду болів той його хлоп’ячий кашкет і через 60 років. Звісно, він залишався патріотом і був прихильним до УПА. Коли я думаю про цей випадок, то допускаю, що це були зовсім не упівці… На це питання, мабуть, могла б відповісти прабаба, але зі зрозумілих причин вона ніколи ні з ким не обговорювала ту історію. Але якщо ми допустимо, що чоловік, який відібрав кашкет у малого хлопця, все ж був українським повстанцем? В момент, коли я це усвідомила, мені довелося зіткнутися в певним крахом «образу воїна УПА» у своїй голові. Бездоганний, самовідданий, завжди справедливий узагальнений воїн зник — а на його місце стала спільнота дуже різних людей. Іноді я думаю, що надто ідеалізувати своїх героїв — це теж прояв меншовартості. Ми маємо право вшановувати своїх героїв незалежно від того, чи проходять вони тест на напівбогів. Радію, що тепер ми — українці, громадяни України — осмислюємо і обговорюємо УПА між собою. Так, як то має бути: без голосів зверху і збоку; голосів імперій-загарбників — що зі сходу, що із заходу — які розповідають нам, як ставитись до наших героїв.
Тяглість української боротьби очевидна для тих, хто вивчає історію не як набір імен та дат. Але не всі сучасні вояки відчувають цю тяглість; одягаючи мазепинку на голову, мало хто думає про козаків, січових стрільців, воїнів армії УНР, вояків УПА та інших. І це нормально, бо насущні питання надзвичайно гострі та важливі, і відсувають на задній план філософствування та роздуми про історію. Але іноді є моменти тиші. Тоді приходять думки: «Що я роблю і нащо?», «Чи можна було якось інакше?», «Що з нами буде далі?» Важливо, щоб відповіді на ці питання хоч трохи заспокоювали розбурханий мозок. Частину з тих відповідей — для себе, для друзів — я знаходила в історії. В роздумах про боротьбу та долю бійців УПА зокрема. «Ти робиш те, що мусиш, те, що робили твої попередники — допоки існує московія-росія, загроза не зменшується». «Завжди можна інакше, але не факт, що буде краще». «Пригадай, у яких умовах боролась і яке забезпечення мала УПА? От що буде із Силами оборони України без власної держави за спиною».
Україна, Європа та зрада Трампа
Невже Дональд Трамп настільки нерозважливий, щоб повірити, ніби кілька сотень тисяч тонн дизельного палива — обсяг, що приблизно відповідає добовому споживанню у США, — вистачить для зниження світових цін на нафту?
Невже він настільки недооцінює своїх виборців, щоб уявити, що цей подарунок Владіміру Путіну, замаскований під захід для підвищення купівельної спроможності американців, змінить їхній вибір на проміжних виборах 3 листопада?
Невже він є настільки глухим, щоб не відчути бунтівних вітрів, котрі здіймаються серед тих своїх людей, які зберігають пам’ять про Рональда Рейгана і не забули, що велика Америка — це та, яка протистоїть Кремлю?
Невже він не бачить, що, завдаючи удару Україні, зраджуючи своїх європейських союзників і зрікаючись базових ідеалів Америки, він може втратити в Сенаті ту крихітну більшість, яка досі блокувала спроби супротивників запустити процедуру імпічменту?
Правда полягає в тому, що він не є ані дурним, ані наївним. Він наполегливо переслідує мету, яку дехто з нас викриває роками, хоча його ексцентричні вчинки часом її затуманюють. Він робить те саме, що зробив у лютому 2025 року в Маямі, коли назвав Володимира Зеленського «диктатором без виборів», а за кілька днів — у третю річницю повномасштабного вторгнення — коли США разом із Білоруссю та Північною Кореєю проголосували проти резолюції, що засуджувала російську агресію. Те саме — у березні того ж року, коли зупинив обмін розвідданими між спецслужбами; у липні, коли призупинив постачання систем «Патріот», від яких залежить захист українських міст; 15 серпня в Анкориджі, коли американські солдати, стоячи на колінах, розстеляли червону доріжку для Путіна; у листопаді, коли він намагався змусити Україну погодитися на 28-пунктний план, який, як з’ясувалося, походив із комп’ютерів Кремля. Іншими словами, він продовжує поводитися як російський агент, що став президентом найбільшої демократії світу.
Читайте також: Російський дизель, «Північний потік» і «Лукойл»: чому Вашингтон переходить від санкцій до угод із Москвою
Як людина, добре знайома з ситуацією в Україні, я, на жаль, досить чітко уявляю собі, що конкретно може означати це часткове скасування санкцій проти Росії, за яким через кілька годин пролунав ледь прихований заклик до імпічменту президента Зеленського.
Український президент, який у перші дні вторгнення відповів Джо Байдену, що запропонував йому евакуацію: «Я просив зброю, а не таксі», — звісно ж, не підкориться цій жалюгідній вимозі. Його штаб не відмовиться від ударів у глибину російської території, бо це єдине що здатне затримати виробництво, зберігання та транспортування смертоносних машин, котрі спустошують країну.
Водночас американське фінансування російських військових дій піде на оплату комплектуючих для ракет, складання дронів та премій найманим солдатам. Воно допоможе зрівняти з землею те, що залишилося від героїчного міста Покровська, де українські оператори дронів, яких я знімав, до сьогоднішнього дня утримують певні позиції.
Це наражатиме Краматорськ на нові масові вбивства, подібні до того, що сталося в піцерії, де 27 червня 2023 року була смертельно поранена письменниця Вікторія Амеліна.
Прийде черга й Харкова з його мостами, пам’ятниками та бібліотеками. Вони стануть жертвами бомбардувань, якщо, як погрожував Марко Рубіо, американська розвідка не зможе виконати своє завдання.
У Києві доведеться збивати більше ракет, а захисникам повітряного простору доведеться більше ламати собі голову, що вибрати — захищати електростанцію чи навколишні житлові будинки? Залізничний вузол чи будівлі, що його оточують? Зберегти перехоплювач чи за будь-яку ціну запобігти масовому вбивству?
З наближенням зими з’явиться все більше помешкань без опалення, настане більше ночей без світла, будинків без ліфтів, з яких доведеться зносити на руках літніх людей.
Тисячі, а може, й сотні тисяч людей поповнять ряди 10 мільйонів українців, які вже стали внутрішньо переміщеними особами у власній країні або біженцями за кордоном.
Ось до чого призведе ганебна поведінка Трампа: Росія отримає стимул наносити удари, наносити їх знову і знову та сподіватися на виснаження тих, хто вижив; і замість миру, якого всі нібито прагнуть, — війна, що лише затягнеться та принесе ще більше смертей і страждань.
Чи вистачить європейським союзникам сил і мужності, щоб протистояти цій ганьбі?
Саме це зробила Кая Каллас, глава європейської дипломатії, оголосивши цього понеділка вранці про внесення 1 600 нових імен до санкційного списку.
Саме це й зробили лідери Старого Континенту, на чолі з французьким президентом Макроном, підтвердивши свою принципову солідарність із президентом Зеленським.
Але слова — це обов’язок. Їх потрібно якнайшвидше втілити у зброю, засоби протиповітряної оборони, розвідку та ефективно застосовані заходи відплати.
Треба покласти край тій хибній логіці, яку я викриваю у всіх своїх фільмах і яка пов’язує наші військові зусилля з тим, що українці здатні витримати фізично та морально.
Відтепер Європа залишилася сама.
Так буде доти, доки у Вашингтоні правитиме Трамп.
Саме на плечах Європи лежить відповідальність за захист України і, як наслідок, за безпеку континенту.
Нехай би цього разу ми виправдали сподівання тих, від кого залежить наше власне виживання.
Невже він настільки недооцінює своїх виборців, щоб уявити, що цей подарунок Владіміру Путіну, замаскований під захід для підвищення купівельної спроможності американців, змінить їхній вибір на проміжних виборах 3 листопада?
Невже він є настільки глухим, щоб не відчути бунтівних вітрів, котрі здіймаються серед тих своїх людей, які зберігають пам’ять про Рональда Рейгана і не забули, що велика Америка — це та, яка протистоїть Кремлю?
Невже він не бачить, що, завдаючи удару Україні, зраджуючи своїх європейських союзників і зрікаючись базових ідеалів Америки, він може втратити в Сенаті ту крихітну більшість, яка досі блокувала спроби супротивників запустити процедуру імпічменту?
Правда полягає в тому, що він не є ані дурним, ані наївним. Він наполегливо переслідує мету, яку дехто з нас викриває роками, хоча його ексцентричні вчинки часом її затуманюють. Він робить те саме, що зробив у лютому 2025 року в Маямі, коли назвав Володимира Зеленського «диктатором без виборів», а за кілька днів — у третю річницю повномасштабного вторгнення — коли США разом із Білоруссю та Північною Кореєю проголосували проти резолюції, що засуджувала російську агресію. Те саме — у березні того ж року, коли зупинив обмін розвідданими між спецслужбами; у липні, коли призупинив постачання систем «Патріот», від яких залежить захист українських міст; 15 серпня в Анкориджі, коли американські солдати, стоячи на колінах, розстеляли червону доріжку для Путіна; у листопаді, коли він намагався змусити Україну погодитися на 28-пунктний план, який, як з’ясувалося, походив із комп’ютерів Кремля. Іншими словами, він продовжує поводитися як російський агент, що став президентом найбільшої демократії світу.
Читайте також: Російський дизель, «Північний потік» і «Лукойл»: чому Вашингтон переходить від санкцій до угод із Москвою
Як людина, добре знайома з ситуацією в Україні, я, на жаль, досить чітко уявляю собі, що конкретно може означати це часткове скасування санкцій проти Росії, за яким через кілька годин пролунав ледь прихований заклик до імпічменту президента Зеленського.
Український президент, який у перші дні вторгнення відповів Джо Байдену, що запропонував йому евакуацію: «Я просив зброю, а не таксі», — звісно ж, не підкориться цій жалюгідній вимозі. Його штаб не відмовиться від ударів у глибину російської території, бо це єдине що здатне затримати виробництво, зберігання та транспортування смертоносних машин, котрі спустошують країну.
Водночас американське фінансування російських військових дій піде на оплату комплектуючих для ракет, складання дронів та премій найманим солдатам. Воно допоможе зрівняти з землею те, що залишилося від героїчного міста Покровська, де українські оператори дронів, яких я знімав, до сьогоднішнього дня утримують певні позиції.
Це наражатиме Краматорськ на нові масові вбивства, подібні до того, що сталося в піцерії, де 27 червня 2023 року була смертельно поранена письменниця Вікторія Амеліна.
Прийде черга й Харкова з його мостами, пам’ятниками та бібліотеками. Вони стануть жертвами бомбардувань, якщо, як погрожував Марко Рубіо, американська розвідка не зможе виконати своє завдання.
У Києві доведеться збивати більше ракет, а захисникам повітряного простору доведеться більше ламати собі голову, що вибрати — захищати електростанцію чи навколишні житлові будинки? Залізничний вузол чи будівлі, що його оточують? Зберегти перехоплювач чи за будь-яку ціну запобігти масовому вбивству?
З наближенням зими з’явиться все більше помешкань без опалення, настане більше ночей без світла, будинків без ліфтів, з яких доведеться зносити на руках літніх людей.
Тисячі, а може, й сотні тисяч людей поповнять ряди 10 мільйонів українців, які вже стали внутрішньо переміщеними особами у власній країні або біженцями за кордоном.
Ось до чого призведе ганебна поведінка Трампа: Росія отримає стимул наносити удари, наносити їх знову і знову та сподіватися на виснаження тих, хто вижив; і замість миру, якого всі нібито прагнуть, — війна, що лише затягнеться та принесе ще більше смертей і страждань.
Чи вистачить європейським союзникам сил і мужності, щоб протистояти цій ганьбі?
Саме це зробила Кая Каллас, глава європейської дипломатії, оголосивши цього понеділка вранці про внесення 1 600 нових імен до санкційного списку.
Саме це й зробили лідери Старого Континенту, на чолі з французьким президентом Макроном, підтвердивши свою принципову солідарність із президентом Зеленським.
Але слова — це обов’язок. Їх потрібно якнайшвидше втілити у зброю, засоби протиповітряної оборони, розвідку та ефективно застосовані заходи відплати.
Треба покласти край тій хибній логіці, яку я викриваю у всіх своїх фільмах і яка пов’язує наші військові зусилля з тим, що українці здатні витримати фізично та морально.
Відтепер Європа залишилася сама.
Так буде доти, доки у Вашингтоні правитиме Трамп.
Саме на плечах Європи лежить відповідальність за захист України і, як наслідок, за безпеку континенту.
Нехай би цього разу ми виправдали сподівання тих, від кого залежить наше власне виживання.
Моя людяність
Люди кажуть, що за останні 50 років в Охтирці був тільки один дільничий, який нічого не брав з людей і нічого не «відстьобував» начальству. Він також ніяк не сприяв родичам, друзям і знайомим. Можливо, траплялися й інші подібні диваки, але в міській пам’яті залишився лише він — Дмитро Марченко.
Згадують його, зрозуміло, словом недобрим, а його однокласниця Мар’я – дуже недобрим. Не давав людям жити! Усіх, кого міг, ловив на чому міг і відправляв на штрафи, а бувало і до суду. Деякі через нього навіть переселялись із його дільниці на інші.
Мар’я згадує, яким його побачила останній раз. Увесь висушений, почорнілий, вже пенсіонер, в штанях наче зі смітника, зовсім, як завжди, тверезий. Привітно посміхнувся, перший поздоровкався, ніби точно знав, що від неї привітання не буде.
– Оце ти, кажу йому, бажаєш мені здоров’я?! А скільки ти його у мене відмінісував? Думаєш, я забула, як вдерся до мого сараю, як нюхав ще теплу самогонку, а потім запроторив мене до суду, бо я тебе трішки подряпала? Мені моїх хлопців нічим було до школи одягти, я хотіла копійку на тій самогонці заробити, а ти…
– А він?
– Та що він? Така, зітхає, служба була, такі були закони, такі порядки доводилось забезпечувати.
Його зброєю був не пістоль, а бінокль, придбаний власним коштом. Вдосвіта залізе на горище і через віконце роздивляється, що відбувається на його території: над яким двором вже піднімається димок.
Не дивно, що і начальство його ледь терпіло. Він так і не піднявся ні на один щабель. Коли виходив на пенсію, відділення раділо так, ніби всі отримали по зірці на погони. В чому прийшов на службу, в тому й пішов. За стільки років не підняв собі більш-менш порядної домівки. Починав майже в хліву – в ньому і помер. Що у нього було гарне, просто бездоганне, так це город, може, навіть найкращий в Охтирці, та й то тільки завдяки його бідній половині, бо треба ж було жінці якось годувати і його, і дітей.
– Людей треба розуміти, – закінчує свій вирок Мар’я. – Людям треба співчувати, людей треба любити, а він не любив ні їх, ні себе, ні своїх рідних.
– Одна була, виходить, у нього любов: до закону?
– Та ні. Він і закони не любив, тільки виконував їх, як ота машина.
– Були б усі такими машинами, – зітхаю я.
– Тоді б не було і людей, ніяких. Нікого! Бо як би вони жили? Життю настав би кінець.
Я поцікавився, чи не знає вона, де його поховано, та чи якось позначена могила.
– З якого б дива мені це знати? І тобі навіщо?
– Квітів би поклав на його могилу.
– Ти диви!
– Постояв би, або посидів. Подумав би над твоїми словами, над загальним ставленням до таких, як він.
– Та ти такий же, як і він!
– Не зовсім. Тому і поклав би йому квіти.
… У дечому сповідався б перед ним – у тому, наприклад, як протягом життя змінювалось моє ставлення до тих же самогонників і до всього, пов’язаного з ними. Воно було, було у моєму житті таке неподобство: вважав за необхідне, щоб всі, хто виготовляє зілля на продаж, ув’язнювались би без вагань і жалю. А їхнє майно підлягало б конфіскації. Скільки там того майна, мені якось не думалось. Потім я звернув увагу на споживачів їхнього товару. Хто, крім самогонника, здатен о шостій ранку полегшити страждання ще живої істоти?
Так в мені проснулась людяність.
Я дивувався: невже це був я – черствий шматок, байдужий до людини, весь гріх якої тільки в тому, що вона не здатна подолати свою залежність від певного напою? Я побачив величезну суперечність між природою людини і природою чиновника, держави. Природа людини вимагає похмілля о шостій ранку, а природа чиновника, держави – щоб продаж рятівного зілля починався тільки об одинадцятій.
Що за дурня, «йолки-палки»?! Якщо держава привласнила собі право продукувати якусь гидоту під назвою «казьонка», то хіба справедливо відмовляти окремій людині бути її конкуренткою? Прав на це у приватної особи в тисячу разів більше. Вони їй даровані не ким іншим, як самим Господом. Хіба не так?
– Що ти патякаєш? Ну, що ти патякаєш?
– Я повторюю те, що споконвіку кажуть найрозумніші представники людства. Не їхня провина, що переважна більшість ніяк до них не доросте. Вільний ринок, вільне приватне підприємництво. Просте ж і тому святе правило: на базарі два дурня. Один продає, другий купує, а третій пішов від них подалі, щоб його не видно було і не чути.
– Я, виходить по-твоєму, зайва? У мене ніяких прав?
– Як це – ніяких? Ти можеш і виробляти/продавати, що тобі заманеться, і купувати. Але робити це тільки по волі Господа і під Його наглядом. Мова про те, щоб тобі не заважав ніхто зі смертних. Третій – зайвий, навіть якщо це уряд, якого обожнює населення.
– Навіть так?
– Так! Якраз дійсно народні уряди бувають особливо небезпечні. Там, де загальні порядки ближче до правила про третього зайвого, людям живеться краще, ніж там, де натовп, або його пришелепуваті слуги рішають, що хто може виробляти і в якій половині доби продавати.
– Та що ж, твій пияка не може потерпіти до одинадцятої години?
– А чому він має терпіти, якщо у нього потреба похмелитись о шостій? Ну, чому? Кому яке діло до його бажань?
– Хай з вечора щось залишить на ранок.
– Слухай, Марусю! Ти або удаєш, що нічого не знаєш про життя, або підіграєш чиновнику. Пиятик, він же на те і пиятик, що у нього в запічку чи в холодильнику не може бути ні краплини на день прийдешній. Прийдешнього дня для нього не існує. Все, чим він розжився сьогодні, має бути випито сьогодні ж. Як цього можна не знати? Скажу більше: як можна цьому не співчувати? Ще раз прошу тебе подумати, яке це вишукане знущання над людиною: не дати їй рятівного зілля якраз тоді, коли вона його найбільше потребує. Хто, крім чиновника, здатен на таке?
Отак я врешті-решт став проповідувати у своєму селі. Воно, зрозуміло, одразу розділилося на дві партії. Одна стверджує, що я схибнувся і моє місце на Високому, друга — що вона нарешті чує щось справді по ділу. Високе — це село біля Охтирки, де колись була районна психіатрична лікарня.
–А що, хіба у всьому світі не так? – нагадує мені Мар’я, яку ще ніхто ні в чому не переконав і вже, мабуть, не переконає.
– Певною мірою так, – відповідаю я, давно готовий до цього питання. – Поділ людства на оці дві партії стався в перші дні його існування й досі залишається найбільш суттєвим. Але ж ми тільки ледь помітна часточка Всесвіту. В ньому мільйони і мільйони планет. Невже ж серед них не може бути щасливішої за нашу?
Згадують його, зрозуміло, словом недобрим, а його однокласниця Мар’я – дуже недобрим. Не давав людям жити! Усіх, кого міг, ловив на чому міг і відправляв на штрафи, а бувало і до суду. Деякі через нього навіть переселялись із його дільниці на інші.
Мар’я згадує, яким його побачила останній раз. Увесь висушений, почорнілий, вже пенсіонер, в штанях наче зі смітника, зовсім, як завжди, тверезий. Привітно посміхнувся, перший поздоровкався, ніби точно знав, що від неї привітання не буде.
– Оце ти, кажу йому, бажаєш мені здоров’я?! А скільки ти його у мене відмінісував? Думаєш, я забула, як вдерся до мого сараю, як нюхав ще теплу самогонку, а потім запроторив мене до суду, бо я тебе трішки подряпала? Мені моїх хлопців нічим було до школи одягти, я хотіла копійку на тій самогонці заробити, а ти…
– А він?
– Та що він? Така, зітхає, служба була, такі були закони, такі порядки доводилось забезпечувати.
Його зброєю був не пістоль, а бінокль, придбаний власним коштом. Вдосвіта залізе на горище і через віконце роздивляється, що відбувається на його території: над яким двором вже піднімається димок.
Не дивно, що і начальство його ледь терпіло. Він так і не піднявся ні на один щабель. Коли виходив на пенсію, відділення раділо так, ніби всі отримали по зірці на погони. В чому прийшов на службу, в тому й пішов. За стільки років не підняв собі більш-менш порядної домівки. Починав майже в хліву – в ньому і помер. Що у нього було гарне, просто бездоганне, так це город, може, навіть найкращий в Охтирці, та й то тільки завдяки його бідній половині, бо треба ж було жінці якось годувати і його, і дітей.
– Людей треба розуміти, – закінчує свій вирок Мар’я. – Людям треба співчувати, людей треба любити, а він не любив ні їх, ні себе, ні своїх рідних.
– Одна була, виходить, у нього любов: до закону?
– Та ні. Він і закони не любив, тільки виконував їх, як ота машина.
– Були б усі такими машинами, – зітхаю я.
– Тоді б не було і людей, ніяких. Нікого! Бо як би вони жили? Життю настав би кінець.
Я поцікавився, чи не знає вона, де його поховано, та чи якось позначена могила.
– З якого б дива мені це знати? І тобі навіщо?
– Квітів би поклав на його могилу.
– Ти диви!
– Постояв би, або посидів. Подумав би над твоїми словами, над загальним ставленням до таких, як він.
– Та ти такий же, як і він!
– Не зовсім. Тому і поклав би йому квіти.
… У дечому сповідався б перед ним – у тому, наприклад, як протягом життя змінювалось моє ставлення до тих же самогонників і до всього, пов’язаного з ними. Воно було, було у моєму житті таке неподобство: вважав за необхідне, щоб всі, хто виготовляє зілля на продаж, ув’язнювались би без вагань і жалю. А їхнє майно підлягало б конфіскації. Скільки там того майна, мені якось не думалось. Потім я звернув увагу на споживачів їхнього товару. Хто, крім самогонника, здатен о шостій ранку полегшити страждання ще живої істоти?
Так в мені проснулась людяність.
Я дивувався: невже це був я – черствий шматок, байдужий до людини, весь гріх якої тільки в тому, що вона не здатна подолати свою залежність від певного напою? Я побачив величезну суперечність між природою людини і природою чиновника, держави. Природа людини вимагає похмілля о шостій ранку, а природа чиновника, держави – щоб продаж рятівного зілля починався тільки об одинадцятій.
Що за дурня, «йолки-палки»?! Якщо держава привласнила собі право продукувати якусь гидоту під назвою «казьонка», то хіба справедливо відмовляти окремій людині бути її конкуренткою? Прав на це у приватної особи в тисячу разів більше. Вони їй даровані не ким іншим, як самим Господом. Хіба не так?
– Що ти патякаєш? Ну, що ти патякаєш?
– Я повторюю те, що споконвіку кажуть найрозумніші представники людства. Не їхня провина, що переважна більшість ніяк до них не доросте. Вільний ринок, вільне приватне підприємництво. Просте ж і тому святе правило: на базарі два дурня. Один продає, другий купує, а третій пішов від них подалі, щоб його не видно було і не чути.
– Я, виходить по-твоєму, зайва? У мене ніяких прав?
– Як це – ніяких? Ти можеш і виробляти/продавати, що тобі заманеться, і купувати. Але робити це тільки по волі Господа і під Його наглядом. Мова про те, щоб тобі не заважав ніхто зі смертних. Третій – зайвий, навіть якщо це уряд, якого обожнює населення.
– Навіть так?
– Так! Якраз дійсно народні уряди бувають особливо небезпечні. Там, де загальні порядки ближче до правила про третього зайвого, людям живеться краще, ніж там, де натовп, або його пришелепуваті слуги рішають, що хто може виробляти і в якій половині доби продавати.
– Та що ж, твій пияка не може потерпіти до одинадцятої години?
– А чому він має терпіти, якщо у нього потреба похмелитись о шостій? Ну, чому? Кому яке діло до його бажань?
– Хай з вечора щось залишить на ранок.
– Слухай, Марусю! Ти або удаєш, що нічого не знаєш про життя, або підіграєш чиновнику. Пиятик, він же на те і пиятик, що у нього в запічку чи в холодильнику не може бути ні краплини на день прийдешній. Прийдешнього дня для нього не існує. Все, чим він розжився сьогодні, має бути випито сьогодні ж. Як цього можна не знати? Скажу більше: як можна цьому не співчувати? Ще раз прошу тебе подумати, яке це вишукане знущання над людиною: не дати їй рятівного зілля якраз тоді, коли вона його найбільше потребує. Хто, крім чиновника, здатен на таке?
Отак я врешті-решт став проповідувати у своєму селі. Воно, зрозуміло, одразу розділилося на дві партії. Одна стверджує, що я схибнувся і моє місце на Високому, друга — що вона нарешті чує щось справді по ділу. Високе — це село біля Охтирки, де колись була районна психіатрична лікарня.
–А що, хіба у всьому світі не так? – нагадує мені Мар’я, яку ще ніхто ні в чому не переконав і вже, мабуть, не переконає.
– Певною мірою так, – відповідаю я, давно готовий до цього питання. – Поділ людства на оці дві партії стався в перші дні його існування й досі залишається найбільш суттєвим. Але ж ми тільки ледь помітна часточка Всесвіту. В ньому мільйони і мільйони планет. Невже ж серед них не може бути щасливішої за нашу?
Мої вересневі перегринації. Колекціонер
Знову вихідні у Варшаві, кілька родинних і дружніх зустрічей, а на сам кінець велика цікавинка. У Національному музеї в Варшаві відкрилась старанно підготовлена виставка «Колекціонер — Іґнацій Корвін-Мілевський (1846-1926)». На 2026 рік припадає сто вісімдесята річниця з дня народження і сота з дня смерті графа Іґнація Корвіна-Мілевського, одного з найважливіших польських колекціонерів мистецтва помежів’я ХІХ і ХХ століть. Нетипову постать графа ми відкрили рік тому під час нашої поїздки до колишнього венеційського міста Ровінь (Rоvіgnо/ Rоvіnj) у Хорватії, а щоби бути точним — на острів Святої Катерини, що розташований на відстані десяти хвилин кораблем від Ровеня. На невеличкому мальовничому острові є затишний готель у переробленій будівлі колишньої резиденції… графа Іґнація Корвін-Мілевського. Перш ніж повернутися до постаті «колекціонера», згадаю іще про одні польські перегринації. Щоб дістатися Істрії, де розташований Ровінь, треба долетіти до Пули, де розташований найближчий аеропорт. Із Польщі туди можна долетіти з Катовиць або Познані. Минулого року ми летіли з Катовиць, цьогоріч вибір упав на Познань, місто, в якому ми востаннє були 20 років тому. На півтора дні ми поселились у бутік-готелі на Ринку Старого міста в серці історичної Познані. Варто наголосити, що Познань — це колиска польської державності. На невеличкому Тумському Острові на річці Варта, нині — резиденції Познанського архієпископа, знаходиться Архікафедральна базиліка Святих апостолів Петра і Павла — один із найстаріших польських костьолів, і найстарший собор (з 968 року), це місце поховання перших Польських правителів (Мешко І, Болеслав Хоробрий, Мешко ІІ Ламберт, Казимир Відновитель, Болеслав Побожний і Пшемисл ІІ) і вірогідним місцем хрещення першого польського правителя, князя Мешка І з великопольської лінії династії П’ястів.
Прогулянки центром Познані залишили у нас якнайкращі враження, Познань — це доглянуте, історичне, а водночас дуже сучасне місто, що весь час швидко модернізується, сповнене добре збереженої міської матерії, зокрема з часів, коли воно було частиною прусської й німецької держави. Але сьогодні я б хотів торкнутися іншої теми: отже, відколи Росія вторглася в Україну, в Познані поселилось багато біженців з України, які після понад чотирьох років зазначають у місті свою креативну присутність. Українську підприємницьку діяльність можна побачити в найкращих центральних локаціях. Ми були в українському ресторані на познанському Старому місті. Там само відвідали українську книгарню «Гарна книгарня» й зустрілись із її засновницею родом із Миколаєва, яка нещодавно відкрила нову українську книгарню у Варшаві. Книгарня справила на нас якнайкраще враження, і ми сподіваємося, що вона й надалі розвиватиметься.
Не далі як через кількасот метрів від Архікафедральної базиліки на Тумському Острові у першокласній локації розташований український маркет «Одеса», а в ньому все, що українець і кожен, хто любить і цінує українські продукти, може шукати. Скажу лиш, що такого гарного асортименту в українській крамниці ви не знайдете в Торонто і мабуть у цілій Канаді. Як ми довідалися з розмови з продавчинею, власники магазину — поляки, які ризикнули й відкрили схожі маркети в інших польських містах. Як бачимо, українські продукти знаходять своє місце в ідеальних локаціях найбільших польських метрополій.
У познанський аеропорт нас «Убером» везла Наталія, родом із Полтави, мати чотирьох дітей, і при цьому дуже підприємлива людина. Як вона нам повідомила, через 3 місяці вона виплатить кредит за свою «Тойоту» і їздитиме й зароблятиме на «своєму». Кілька цих осіб, яких ми зустріли, добре пристосувались до умов, які їм створює Познань, і поки що це місто залишиться їхнім новим домом.
Авіаподорож до Пули в хорватській Істрії була швидкою, а автівкою з Пули до Ровеня іще швидшою. З Ровеня на Святої Катерини — це вже палицею кинути, і ми знову поселились у переобладнаному на готель домі графа Іґнація Корвін-Мілевського. Коло замкнулося. Нам іще залишилося відвідати на місцевому цвинтарі в Ровені могилу цього неординарного польського аристократа, який у часи, коли польської держави не існувало як незалежного політичного суб’єкта, пожертвував родинні статки і свої знання (він навчався в Королівській академії образотворчих мистецтв у Мюнхені) на створення найбільшої і найкращої колекції польського мистецтва помежів’я ХІХ і ХХ століть. Багато років живучи за кордоном, він спромігся зібрати картини, що й донині формують колективну уяву поляків, творять канон польського мистецтва того часу. У колекції зокрема є «Станьчик» Яна Матейка, «Бабине літо» Юзефа Хелмонського, «Перекупка з помаранчами» Александра Ґєримського, а також роботи Яцека Мальчевського, Теодора Аксентовича, Францішека Жмурки, Альфреда Веруш-Ковальського й багатьох інших.
Граф обертався в колах політичної еліти Європи. Брав за взірець їхній стиль життя, будуючи свою позицію ексцентричного магната.
у 1898 році у ерцгерцога Карла Стефана Габсбурґа він купив острів Святої Катерини в Адріатичному морі неподалік міста Ровінь і поселився там.
Мрією Корвін-Мілевського було зведення музею у Кракові й передача зібраної ним роками колекції польському народу. Ображений відсутністю зацікавлення з боку краківської влади він розмістив свою колекцію на острові Святої Катерини.
Після 1910 року він припинив колекціонування, а після подій Першої світової війни, коли острів Святої Катерини опинився в кордонах Італії, він прийняв італійське громадянство. Важкий час для соntе Корвін-Мілевського — це роки після 1920 року, коли внаслідок програних судів із колишньою дружиною він був змушених розпродати колекцію.
Він безрезультатно пропонував цілу колекцію польському уряду, зрештою колекція була розпорошена і лише 37 картин потрапило в Національний музей у Варшаві.
Хворий і зневірений, найбільший польський Колекціонер помежів’я ХІХ і ХХ століть помер 16 жовтня 1926 року в Пулі і був похований на цвинтарі в Ровені.
Будинок на острові Святої Катерини був проданий і зрештою перетворений на готель, де туристи, переважно з Австрії, Німеччини, Швейцарії, Великої Британії насолоджуються унікальною атмосферою острова й теплими водами Адріатичного моря. Про історію будинку і його власника розповідає лише скромна таблиця, профінансована кілька років тому посольством Республіки Польща в Хорватії.
Р.S. Як ми й обіцяли, напередодні нашого виїзду з Ровеня ми відвідали графа у місці його вічного спочинку. На цифровому екрані біля входу на кладовище ми знайшли ділянку, де розташована могила, в автоматі, схожому на ті, що продають напої, купили лампадку і віддали шану великому КОЛЕКЦІОНЕРУ.
На могильній плиті видно герб і скромний напис:
Іgnаzіо Саrlо соntе dі Коrwіn Міlеwskі 1846-1926
Прогулянки центром Познані залишили у нас якнайкращі враження, Познань — це доглянуте, історичне, а водночас дуже сучасне місто, що весь час швидко модернізується, сповнене добре збереженої міської матерії, зокрема з часів, коли воно було частиною прусської й німецької держави. Але сьогодні я б хотів торкнутися іншої теми: отже, відколи Росія вторглася в Україну, в Познані поселилось багато біженців з України, які після понад чотирьох років зазначають у місті свою креативну присутність. Українську підприємницьку діяльність можна побачити в найкращих центральних локаціях. Ми були в українському ресторані на познанському Старому місті. Там само відвідали українську книгарню «Гарна книгарня» й зустрілись із її засновницею родом із Миколаєва, яка нещодавно відкрила нову українську книгарню у Варшаві. Книгарня справила на нас якнайкраще враження, і ми сподіваємося, що вона й надалі розвиватиметься.
Не далі як через кількасот метрів від Архікафедральної базиліки на Тумському Острові у першокласній локації розташований український маркет «Одеса», а в ньому все, що українець і кожен, хто любить і цінує українські продукти, може шукати. Скажу лиш, що такого гарного асортименту в українській крамниці ви не знайдете в Торонто і мабуть у цілій Канаді. Як ми довідалися з розмови з продавчинею, власники магазину — поляки, які ризикнули й відкрили схожі маркети в інших польських містах. Як бачимо, українські продукти знаходять своє місце в ідеальних локаціях найбільших польських метрополій.
У познанський аеропорт нас «Убером» везла Наталія, родом із Полтави, мати чотирьох дітей, і при цьому дуже підприємлива людина. Як вона нам повідомила, через 3 місяці вона виплатить кредит за свою «Тойоту» і їздитиме й зароблятиме на «своєму». Кілька цих осіб, яких ми зустріли, добре пристосувались до умов, які їм створює Познань, і поки що це місто залишиться їхнім новим домом.
Авіаподорож до Пули в хорватській Істрії була швидкою, а автівкою з Пули до Ровеня іще швидшою. З Ровеня на Святої Катерини — це вже палицею кинути, і ми знову поселились у переобладнаному на готель домі графа Іґнація Корвін-Мілевського. Коло замкнулося. Нам іще залишилося відвідати на місцевому цвинтарі в Ровені могилу цього неординарного польського аристократа, який у часи, коли польської держави не існувало як незалежного політичного суб’єкта, пожертвував родинні статки і свої знання (він навчався в Королівській академії образотворчих мистецтв у Мюнхені) на створення найбільшої і найкращої колекції польського мистецтва помежів’я ХІХ і ХХ століть. Багато років живучи за кордоном, він спромігся зібрати картини, що й донині формують колективну уяву поляків, творять канон польського мистецтва того часу. У колекції зокрема є «Станьчик» Яна Матейка, «Бабине літо» Юзефа Хелмонського, «Перекупка з помаранчами» Александра Ґєримського, а також роботи Яцека Мальчевського, Теодора Аксентовича, Францішека Жмурки, Альфреда Веруш-Ковальського й багатьох інших.
Граф обертався в колах політичної еліти Європи. Брав за взірець їхній стиль життя, будуючи свою позицію ексцентричного магната.
у 1898 році у ерцгерцога Карла Стефана Габсбурґа він купив острів Святої Катерини в Адріатичному морі неподалік міста Ровінь і поселився там.
Мрією Корвін-Мілевського було зведення музею у Кракові й передача зібраної ним роками колекції польському народу. Ображений відсутністю зацікавлення з боку краківської влади він розмістив свою колекцію на острові Святої Катерини.
Після 1910 року він припинив колекціонування, а після подій Першої світової війни, коли острів Святої Катерини опинився в кордонах Італії, він прийняв італійське громадянство. Важкий час для соntе Корвін-Мілевського — це роки після 1920 року, коли внаслідок програних судів із колишньою дружиною він був змушених розпродати колекцію.
Він безрезультатно пропонував цілу колекцію польському уряду, зрештою колекція була розпорошена і лише 37 картин потрапило в Національний музей у Варшаві.
Хворий і зневірений, найбільший польський Колекціонер помежів’я ХІХ і ХХ століть помер 16 жовтня 1926 року в Пулі і був похований на цвинтарі в Ровені.
Будинок на острові Святої Катерини був проданий і зрештою перетворений на готель, де туристи, переважно з Австрії, Німеччини, Швейцарії, Великої Британії насолоджуються унікальною атмосферою острова й теплими водами Адріатичного моря. Про історію будинку і його власника розповідає лише скромна таблиця, профінансована кілька років тому посольством Республіки Польща в Хорватії.
Р.S. Як ми й обіцяли, напередодні нашого виїзду з Ровеня ми відвідали графа у місці його вічного спочинку. На цифровому екрані біля входу на кладовище ми знайшли ділянку, де розташована могила, в автоматі, схожому на ті, що продають напої, купили лампадку і віддали шану великому КОЛЕКЦІОНЕРУ.
На могильній плиті видно герб і скромний напис:
Іgnаzіо Саrlо соntе dі Коrwіn Міlеwskі 1846-1926
Carry on!
Нічого нового не скажу, бо всі, хто мав, що сказати, вже висловилися. Висловлювався й я неодноразово. Проте повторення заїжджених істин не завжди марне, надто в часи зневіри. Зрештою вірні різних релігій століттями повторюють ті самі слова, сподіваючись або достукатися до Бога, або надихнути самих себе.
Отже передусім треба добре усвідомити, що ми не маємо вибору. Точніше, кожен з нас окремо має вибір: виїхати в село, форсувати Тису, влаштуватися в контору, де бронюють, труситися від ТЦК, записатися нарешті до війська. Або: вивезти дітей у село, знайти роботу за кордоном, залишатися на місці, навіть народжувати, упиратися, вигорати, але триматися. А в цілому вибору таки нема. «Компроміс» із ворогом автоматично означає, рано чи пізно, швидше рано, ніж пізно, повну окупацію, а це, в свою чергу, зачистку, якої Україна не знала від часів Сталіна. Сподівання безпечно відсидітися під новими/старими господарями цілком марні: російська машина репресій схожа на храповик, вона вміє рухатися лише в одному напрямку, тобто в бік абсурдного жорсткішання. Оголошення перемоги означатиме для імперії всього лише новий фронт, де предметом атаки стануть усі хохли як потенційні інсургенти незалежно від ступеня особистої лояльності. Для ілюстрації достатньо спостерігати за практиками охоронців режиму всередині їхньої імперії буквально зараз: там під коток періодично потрапляють цілком провладні публічні постаті й нікому не відомі «дорогі росіяни», вірні владі функціонери, аполітичні інтелектуали й богема, аби було до чого формально причепитися. Крокодил хоче їсти. Немає сумніву, що викорінення «крамоли» тобто чужої ідентичності стане для окупаційної адміністрації й кремлівської машини в цілому пунктом номер один порядку денного. Це не гіпотеза, а доконаний факт.
Заклики якимось чином домовитися з нелюдами, задобрити їх, знайти компроміс не означають нічого, окрім щирого нерозуміння природи ворога або через неосвіченість, або через певні особистісні дефекти. Я не вірю, що Гончаренко, Терехов, Гетманцев є агентами Путіна на зарплатні, але вірю, враховуючи їхні політичні траєкторії, що вони можуть мріяти про подальшу кар’єру в умовах очікуваної Малоросії, до якої завжди тяжіли. Вони не враховують, що верховний пахан внаслідок свого почасти гебістського, почасти кримінального минулого завжди зневажав зрадників і ніколи цілком їм не довіряє. Це, до речі, доводить доля багатьох російських лібералів, які нібито еволюціонували в бік влади й стали більшими роялістами, ніж диктатор, тим не менше, акуратно нагороджуються титулами «іноагентів» і відсуваються від важелів або катедр. Утім, особистості наших кандидатів у колаборанти мені не цікаві, окрім певного зоологічного інтересу, гірше те, що вони роблять свій внесок у деморалізацію виснаженого суспільства.
Розгубленість — стан ірраціональний, моральна здача, вона передбачає втрату контакту із реальністю, зокрема цивілізаційною. Розпещені українською свободою й загалом гуманізмом українського соціуму, ждуни забувають про іманентні властивості жаданого хазяїна. Не помічаючи його патологічний садизм, цинізм і опортунізм, вони ідеалізують омріяний новий порядок і переоцінюють своє місце в ньому. Так закоханий у повію цвілий юнак вірить, що вона перевиховається, так змучена домашнім насильством жінка умовляє себе, що її чудовисько кине пити. Аргументи в таких випадках не працюють, застереження ігноруються. Це все одно, що повторювати «якось буде» в басейні з хижаками. Крокодил або акула — теж живі істоти, але без найменших ознак емоцій, великі машини з переробки білку. Як частина цілісної живої природи, створеної з неосяжним для нас планом, — нічого не поробиш. Як партнери за діалогом, яких можна задобрити, — пародія. Під ярмом на нас чекають нові Олешки без їжі, новий Донецьк без води, нова Буча з трупами на вулицях — це, як висловлюється нині юне покоління, це не баґ, а фіча. Додамо й неминуче переселення разом із колоніальною адміністрацією простих, немудрих обивателів із Волоґди й Кінєшми до Черкас і Сум, бо тут тепліше й більше можливостей для кар’єри, імперія вже двісті років називає це «обрусєніє края». Кожного, хто розраховує на щось інше, варто лікувати.
Колега Наталія Лебідь днями слушно нагадала про бомбардування Лондона під час Другої світової. Я читав про це давно. Половина (!) англійської столиці була зруйнована, попри це багато лондонців вважали недостойним ховатися від обстрілів, тим більше, що нормальних сховищ у них, як і в нас, не було, шукали порятунку в метро. Те, що поштарі весь цей час акуратно забирали листи зі скриньок серед руїн, доводить, що поводитися гідно під бомбами й ракетами (не забуваймо, що німецька V-2 була класичною балістичною ракетою, а V-1 реактивним дроном) — не лише наш винахід. Додам про всяк випадок, що в умовах морської блокади була впроваджена карткова система (rаtіоnіng): на тиждень фунт цукру, чверть фунта маргарину, одне яйце або відповідна кількість яєчного порошку, дві унції чаю (трохи більше 50 грамів) — це для англійців, уявляєте! Зими 1940-1942 були найхолоднішими в ХХ столітті, тим не менше, крім раціонування вугілля, домовласників зобов’язали тримати температуру в кімнаті не більше 50-55 градусів за Фарнгейтом (10-13 за Цельсієм). Якщо над комином був занадто густий дим, сусіди могли поскаржитися владі або, ще гірше, піддати засудженню громади. Знамените гасло «Кеер саlm аnd саrry оn» (зберігай спокій і тримайся), яке ми до війни використовували направо і наліво, народилося якраз там і тоді. Некоректно порівнювати (хоча чому, власне?), однак наші «порожні полиці» після влучань у склади ритейлерів — правдиві розкоші.
Згадаю вже заразом, що найактивніших місцевих ждунів інтернували без суду й слідства на підставі закону про національну безпеку Dеfеnсе Rеgulаtіоn 18В. Лідера фашистів сера Освалда Моузлі разом із дружиною запроторили до в’язниці Голловей і випустили аж у 1943-му через важку хворобу під домашній арешт. Із сезечешниками теж не парилися, таких нараховувалося близько 100 тисяч: до нової відправки на фронт їх тримали в армійських дисциплінарних центрах (glаsshоusеs) в умовах, далеких від курорту. Ухилянтів, уявімо собі, ловили патрулі на вулицях, у пабах, на вокзалах, нічого нового. Не чув, щоби хтось із громадянського суспільства обурювався.
Доводиться нагадати, що ми з вами прожили без повноцінних війн понад шістдесят років, Афганістан не рахується (і ні, я не забув про УПА) — це вперше в європейській історії. Кілька генерацій українців звикли, що війна — це десь далеко або давно. Тим більше, що на певному відрізку часу п’ята колона політиків і медій заспокоювала, мовляв, найгіршого можна уникнути, якщо припинити стріляти. Ну що поробиш! Гаразд, не буду.
Що таке державний терор, сваволя, концтабори й страх сказати зайве слово, теж майже сорок років не згадували. Розслабилися. Доводиться напружитися, щоби виграти в цьому змаганні на витривалість. Я, коли сідають батарейки, згадую тих, поруч із ким не можу бути внаслідок віку і загального фізичного стану. Або тих, кому в квартиру прилетіло. Втім у гуманоїдів теж там не цукор. Маємо витримати, підбадьорюючи себе тим, що могло й може бути гірше.
Навіщо? Для того, щоби вижити як нація зі своїми цінностями, а не кількадесят мільйонів московських зеків. Щоби мати шанс реалізувати ту Україну, на яку заслуговує вона як сукупність усіх уявлень, сподівань і мрій усіх поколінь українців.
Не те, що би я вважав, що якась там абстрактна Україна важливіша за кожного окремого живого українця, однак наявність спільної ідеї, спільного ідеалу надає кожному з нас сенс існування — для когось одну зі складових на додачу до рідних, самореалізації, пошуків істини, а для когось служіння вищому призначенню, ми таких людей бачили й пам’ятаємо. Ну й не останнє міркування, знову не боюся повторитися: Україна зараз дарує цивілізованому світу підтвердження, що цінності не порожній звук, що за свободу треба й варто боротися, що стосунки між людьми — не гра в карти й не фантазії істеричних демагогів, чи то лівих, чи то правих.
Про…ти шанс, наданий нам Богом або долею, хто як відчуває, — нездарність. Нездарним бути соромно.
Отже передусім треба добре усвідомити, що ми не маємо вибору. Точніше, кожен з нас окремо має вибір: виїхати в село, форсувати Тису, влаштуватися в контору, де бронюють, труситися від ТЦК, записатися нарешті до війська. Або: вивезти дітей у село, знайти роботу за кордоном, залишатися на місці, навіть народжувати, упиратися, вигорати, але триматися. А в цілому вибору таки нема. «Компроміс» із ворогом автоматично означає, рано чи пізно, швидше рано, ніж пізно, повну окупацію, а це, в свою чергу, зачистку, якої Україна не знала від часів Сталіна. Сподівання безпечно відсидітися під новими/старими господарями цілком марні: російська машина репресій схожа на храповик, вона вміє рухатися лише в одному напрямку, тобто в бік абсурдного жорсткішання. Оголошення перемоги означатиме для імперії всього лише новий фронт, де предметом атаки стануть усі хохли як потенційні інсургенти незалежно від ступеня особистої лояльності. Для ілюстрації достатньо спостерігати за практиками охоронців режиму всередині їхньої імперії буквально зараз: там під коток періодично потрапляють цілком провладні публічні постаті й нікому не відомі «дорогі росіяни», вірні владі функціонери, аполітичні інтелектуали й богема, аби було до чого формально причепитися. Крокодил хоче їсти. Немає сумніву, що викорінення «крамоли» тобто чужої ідентичності стане для окупаційної адміністрації й кремлівської машини в цілому пунктом номер один порядку денного. Це не гіпотеза, а доконаний факт.
Заклики якимось чином домовитися з нелюдами, задобрити їх, знайти компроміс не означають нічого, окрім щирого нерозуміння природи ворога або через неосвіченість, або через певні особистісні дефекти. Я не вірю, що Гончаренко, Терехов, Гетманцев є агентами Путіна на зарплатні, але вірю, враховуючи їхні політичні траєкторії, що вони можуть мріяти про подальшу кар’єру в умовах очікуваної Малоросії, до якої завжди тяжіли. Вони не враховують, що верховний пахан внаслідок свого почасти гебістського, почасти кримінального минулого завжди зневажав зрадників і ніколи цілком їм не довіряє. Це, до речі, доводить доля багатьох російських лібералів, які нібито еволюціонували в бік влади й стали більшими роялістами, ніж диктатор, тим не менше, акуратно нагороджуються титулами «іноагентів» і відсуваються від важелів або катедр. Утім, особистості наших кандидатів у колаборанти мені не цікаві, окрім певного зоологічного інтересу, гірше те, що вони роблять свій внесок у деморалізацію виснаженого суспільства.
Розгубленість — стан ірраціональний, моральна здача, вона передбачає втрату контакту із реальністю, зокрема цивілізаційною. Розпещені українською свободою й загалом гуманізмом українського соціуму, ждуни забувають про іманентні властивості жаданого хазяїна. Не помічаючи його патологічний садизм, цинізм і опортунізм, вони ідеалізують омріяний новий порядок і переоцінюють своє місце в ньому. Так закоханий у повію цвілий юнак вірить, що вона перевиховається, так змучена домашнім насильством жінка умовляє себе, що її чудовисько кине пити. Аргументи в таких випадках не працюють, застереження ігноруються. Це все одно, що повторювати «якось буде» в басейні з хижаками. Крокодил або акула — теж живі істоти, але без найменших ознак емоцій, великі машини з переробки білку. Як частина цілісної живої природи, створеної з неосяжним для нас планом, — нічого не поробиш. Як партнери за діалогом, яких можна задобрити, — пародія. Під ярмом на нас чекають нові Олешки без їжі, новий Донецьк без води, нова Буча з трупами на вулицях — це, як висловлюється нині юне покоління, це не баґ, а фіча. Додамо й неминуче переселення разом із колоніальною адміністрацією простих, немудрих обивателів із Волоґди й Кінєшми до Черкас і Сум, бо тут тепліше й більше можливостей для кар’єри, імперія вже двісті років називає це «обрусєніє края». Кожного, хто розраховує на щось інше, варто лікувати.
Колега Наталія Лебідь днями слушно нагадала про бомбардування Лондона під час Другої світової. Я читав про це давно. Половина (!) англійської столиці була зруйнована, попри це багато лондонців вважали недостойним ховатися від обстрілів, тим більше, що нормальних сховищ у них, як і в нас, не було, шукали порятунку в метро. Те, що поштарі весь цей час акуратно забирали листи зі скриньок серед руїн, доводить, що поводитися гідно під бомбами й ракетами (не забуваймо, що німецька V-2 була класичною балістичною ракетою, а V-1 реактивним дроном) — не лише наш винахід. Додам про всяк випадок, що в умовах морської блокади була впроваджена карткова система (rаtіоnіng): на тиждень фунт цукру, чверть фунта маргарину, одне яйце або відповідна кількість яєчного порошку, дві унції чаю (трохи більше 50 грамів) — це для англійців, уявляєте! Зими 1940-1942 були найхолоднішими в ХХ столітті, тим не менше, крім раціонування вугілля, домовласників зобов’язали тримати температуру в кімнаті не більше 50-55 градусів за Фарнгейтом (10-13 за Цельсієм). Якщо над комином був занадто густий дим, сусіди могли поскаржитися владі або, ще гірше, піддати засудженню громади. Знамените гасло «Кеер саlm аnd саrry оn» (зберігай спокій і тримайся), яке ми до війни використовували направо і наліво, народилося якраз там і тоді. Некоректно порівнювати (хоча чому, власне?), однак наші «порожні полиці» після влучань у склади ритейлерів — правдиві розкоші.
Згадаю вже заразом, що найактивніших місцевих ждунів інтернували без суду й слідства на підставі закону про національну безпеку Dеfеnсе Rеgulаtіоn 18В. Лідера фашистів сера Освалда Моузлі разом із дружиною запроторили до в’язниці Голловей і випустили аж у 1943-му через важку хворобу під домашній арешт. Із сезечешниками теж не парилися, таких нараховувалося близько 100 тисяч: до нової відправки на фронт їх тримали в армійських дисциплінарних центрах (glаsshоusеs) в умовах, далеких від курорту. Ухилянтів, уявімо собі, ловили патрулі на вулицях, у пабах, на вокзалах, нічого нового. Не чув, щоби хтось із громадянського суспільства обурювався.
Доводиться нагадати, що ми з вами прожили без повноцінних війн понад шістдесят років, Афганістан не рахується (і ні, я не забув про УПА) — це вперше в європейській історії. Кілька генерацій українців звикли, що війна — це десь далеко або давно. Тим більше, що на певному відрізку часу п’ята колона політиків і медій заспокоювала, мовляв, найгіршого можна уникнути, якщо припинити стріляти. Ну що поробиш! Гаразд, не буду.
Що таке державний терор, сваволя, концтабори й страх сказати зайве слово, теж майже сорок років не згадували. Розслабилися. Доводиться напружитися, щоби виграти в цьому змаганні на витривалість. Я, коли сідають батарейки, згадую тих, поруч із ким не можу бути внаслідок віку і загального фізичного стану. Або тих, кому в квартиру прилетіло. Втім у гуманоїдів теж там не цукор. Маємо витримати, підбадьорюючи себе тим, що могло й може бути гірше.
Навіщо? Для того, щоби вижити як нація зі своїми цінностями, а не кількадесят мільйонів московських зеків. Щоби мати шанс реалізувати ту Україну, на яку заслуговує вона як сукупність усіх уявлень, сподівань і мрій усіх поколінь українців.
Не те, що би я вважав, що якась там абстрактна Україна важливіша за кожного окремого живого українця, однак наявність спільної ідеї, спільного ідеалу надає кожному з нас сенс існування — для когось одну зі складових на додачу до рідних, самореалізації, пошуків істини, а для когось служіння вищому призначенню, ми таких людей бачили й пам’ятаємо. Ну й не останнє міркування, знову не боюся повторитися: Україна зараз дарує цивілізованому світу підтвердження, що цінності не порожній звук, що за свободу треба й варто боротися, що стосунки між людьми — не гра в карти й не фантазії істеричних демагогів, чи то лівих, чи то правих.
Про…ти шанс, наданий нам Богом або долею, хто як відчуває, — нездарність. Нездарним бути соромно.
About news channel
Новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі
All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.
Responsible: editorial office of the site tyzhden.ua.