Український тиждень

<р>Про  місто Алеппо у Сирії знала у зв’язку з Україною, через відомого  мандрівника Павла Алеппського (Халеппського). Протягом 1654-1656 років він із батьком подорожував Україною. Описав політичну ситуацію на наших землях, залишив докладні описи про самобутність нашої культури. Павло Алеппський = архідиякон, мандрівник, письменник,син Антіохійського Патріарха Макарія.
<р сlаss="р2">І коли 2016-го у ЗМІ року побачила фотосвідчення страшних руйнувань в Алеппо, зокрема, у найдавнішій частині міста, пам’ятці Світової спадщини ЮНЕСКО, = вони жахливо перегукнулися з нашими містами на Сході України. Завмерлі закопчені скелети забудови = житла сирійців і наших співвітчизників. І все це = робота російської військової авіації.
<р сlаss="р3">Свіжий факт, свіжа рана: <а hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/rоsііа-zrujnuvаlа-роnаd-1700-ukrаіnskykh-оb-іеktіv-kulturnоі-sраdshсhyny/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">російські війська атакували Львів дронами, внаслідок чого постраждала спадщина ЮНЕСКО: середньовічна пам’ятка = монастир бернардинів (нині церква св. Андрія) і житлове приміщення.

І що ж = те саме ЮНЕСКО, глибоко стурбоване, закликало: «Усі сторони повинні охороняти спадщину та утримуватися від будь-яких дій, що завдають шкоди культурним цінностям». Це ж які такі «УСІ СТОРОНИ»? Як написав один дотепник, ця міжнародна організація «закликала Україну більше не збивати своїми історичними монастирями мирні російські безпілотники».
<р сlаss="р4">Надто останні дванадцять років ми більш ніж наочно пересвідчуємося, яке крихке наше життя, наші тіла, наша земля, наші оселі. І коли дивишся на всі ці страшні фото й відео потрощених жител, перша думка: аби люди були живими! Та водночас, довідавшись про чергову атаку російської зброї на історичну забудову Одеси, Харкова, Дніпра, Львова, укотре берешся за голову: це ж на наших очах Росія знищує матеріальну історичну пам’ять, оригінальний образ наших міст, їхню особливу ауру! Що залишимо наступним поколінням? На сьогодні = понад 1700 пошкоджених і знищених пам’яток!
<р сlаss="р4">І як же нестерпно, коли в той самий час і без атак російських варварів хижацтво скоробагатьків руйнує дивом зацілілі будови – про що раз-по-раз волають захисники історичної спадщини. Або ж занехаюють ці пам’ятки до саморуйнування.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/rоsііа-zrujnuvаlа-роnаd-1700-ukrаіnskykh-оb-іеktіv-kulturnоі-sраdshсhyny/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Росія зруйнувала понад 1700 українських об’єктів культурної спадщини
<р сlаss="р4">Що ж, доведеться хіба роздивлятися стенди проєкту «Втрачений Київ», який розгортають працівники Державного історико-культурного заповідника  «Стародавній Київ». Роздивлятися, схиливши голови – як перед домовиною померлого.
<р сlаss="р4">Забудова Києва, нашої столиці, хронічно викликає невдоволення і протести. Час від часу запитую приятелів і знайомих: яке місце в Києві вважають таким, де вдало поєднано сучасну забудову з існуючою, як це можна побачити в містах Європи? Мається на увазі вписаність нового в складену раніше  ансамблевість. Мої візаві губляться, роззираються навсібіч = наче відповідь прийде сама. А я передусім пригадую будову посольства Нідерландів на Контрактовій площі, перед П’ятницькою церквою. Як елегантно вписана будівля в самісінькому центрі історичного Подолу! А відносно неподалік, на Нижньому Валу, – той архітектурний монстр, котрий жахає, як тільки проходиш цією місциною. Здається, він упаде на голову, знехтувавши всіма правилами безпеки й архітектурної культури, хоча не є висотною будовою. Цей комплекс із знущальною назвою «Поділ Престиж» – наочна ганьба нашого міста. Ця дванадцятиповерхова, перепрошую, архітектурна ропуха = пряме порушення історичної об’ємно-просторової композиції. Споруда зведена на ділянці, яка розміщена у п’яти охоронних зонах і межує з охоронними зонами сімнадцяти пам’яток архітектури та історії. За законом, на цій території дозволяється тільки реконструкція, реставрація будівель й адаптація нових споруд до загального історичного ансамблю. Тим часом тривають довгограючі експертизи, тягнуться-волочаться, як мотуззя, судові процеси – а монстр не випарувався.
<р сlаss="р4">Що Київ, що інші міста України вражають = навіть на центральних вулицях = заскленими балконами в стилі хто-в-ліс-хто-по-дрова, які цілковито руйнують первісний вигляд фасадів. Це стосується і будівель радянського часу, і тих, які мають історико-культурну цінність. Пройдіться поглядом по рядах тих балконів = вжахнетеся.
<р сlаss="р4">Цікаво, як називається прийом містобудування, коли всередині існуючих кварталів постають висотні новобудови, що виставляють свої поверхи над складеною раніше забудовою? Не заздрю тим, хто живе у  старішій: туди ніколи не потрапляє сонце. Ні-ко-ли.  Життя = мов у ямі чи підвалі.
<р сlаss="р4">Живу в «хрущовці», побудованій більш як пів століття тому. Все в ній дихає на ладан. Що обіцяють якусь реконструкцію – задовго до війни – та все без   руху. Нині – й поготів. Бачила подібні «радянські коробки» у Вільнюсі – дуже пристойне осучаснене житло. І кругом – зелені куточки, на кожному клаптику землі!
<р сlаss="р4">Ще античні містобудівничі знали: забудова пов’язана із емоціями людей, їхньою поведінкою, хоча це не завжди усвідомлюється. Коли нині потрапляєш у забудову окремих районів столиці, яка заганяє тебе в кут, не дає дихнути – на мене, принаймні, нападає страх, мало не панічна атака. Почуваєшся в закритому просторі, як звір, звідки намарне шукати виходу.
<р сlаss="р5">Окрема історія Києва – забудова руками військовополонених гітлерівської армії. В різних районах столиці вона вирізняється невисокими поверхами, цегляними стінами. Чи не найвідоміший так званий німецький квартал в Аварійному селищі на лівому на лівому березі Києва (біля метро «Чернігівська» та вулиці Будівельників). Цей житловий масив зведений полоненими німцями у 1946-1953 роках після Другої світової війни. Особливо після воєнних руйнацій Києва, тотального дефіциту житла, цегляні двоповерхові будинки вирізнялися непретензійним європейським стилем, затишними подвір’ями і свого часу вважалися елітним житлом для ударників праці.
<р сlаss="р4">А ще ж є будинки, побудовані німецькими військовополоненими, на Сирці. Там, до речі, був Сирецький нацистський концтабір для радянських військовополонених. Нещодавно побувала там. Так само невисока забудова, хоча зводилася як дешеве масове житло, але зберегла свою притягальність. Але ж скільки з’явилося там незугарних прибудов, знову-таки, самодіяльних балконів, які порушують архітектурний задум! Невже люди наскільки захланні, що два-три квадратні метри незаконної прибудови або зашкленої клітки  зробили їх щасливішими?
<р сlаss="р4">Нині, в час тривання війни, задираючи голову на висотні поверхи новобудов (деякі завмерли, над деякими оптимістично крекчуть крани), думається: при виборі майбутньої квартири людям обов’язково доведеться обмірковувати, наскільки захищені вони від повітряних атак. Чи є укриття, сховище, окреме резервне живлення? Чи можна буде піднятися на свій поверх, коли  відсутнє електропостачання? Все це стало наскільки актуальним!
<р сlаss="р4">Колись я мріяла про житло, де обов’язково мала бути стіна із суцільного скла. Тепер же = аж ніяк не мрію: осколки навіть від звичайних вікон після російських атак ще довго нагадують про них. Тож, розкіш дуже проблематична, куди не глянь!
<р сlаss="р6">Щодо розкішних вілл наших скоробагатьків і чиновників = передусім дивує несмак чи то в колоніально-палацовому стилі, чи в інших «подражаніях». Не забуду враження від маєтків у Кончі-Заспі, на «дамбі» в Козині. Втім, трапляються цікаві сучасні проєкти. Мені ж у пам’яті вілла Тугентдгат у Брно, спроектована Міс ван дер Рое у 1929-30 роках. Пам’ятка модерністської архітектури. Власник = текстильний магнат. Але він не демонстрував свого багатства, а ось максимальна функціональність і оригінальне перетікання простору у віллі вражає. Єдина розкіш  = оніксова стіна.
<р сlаss="р4">Звісно, можна жити і в печерах, спеціально обладнаних, набагато дорожчих, ніж пентгаузи, як це бачила у Франції та Іспанії. Там постійна температура і без спецобладнання, особливий комфорт.
<р сlаss="р4">Що з матеріального залишимо  як свідчення нашого життя? Чи цікаво буде майбутнім поколінням берегти чи відтворювати його = як трипільські протоміста чи Помпеї?
<р сlаss="р4">Головне = бути живими. І щоб не з’їла нас зажерливість, захланність. У Тараса Григоровича все дуже просто: «Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу…»

<р>Вкотре переїжджаємо на інший напрямок. Знову доводиться шукати житло. А з цим у прифронтових містечках і селах великі проблеми. Таки знайшли похилену хатину. Між дошками стін і аж до самого даху повпліталась лоза троянд. Двір перетворився на чагарник. Видно, що як мінімум від початку повномасштабного вторгнення тут нікого не було. Місцевий голова сказав заселятися. Заходимо, звісно знімаючи це на відео, а заодно й щурячі екскременти на ліжках і підлозі.
<р>Раптом знаходиться власниця. Дзвонить з Канади. Кричить, що це «безпрідєл, бандитизм і взагалі невідомо що».
<р>— Приїде племінник і буде жить!
<р>— А скільки йому років? Призивного віку? Хай приїжджає.
<р>Довго пояснюємо, що ми то не дуже й хочемо жити в тому лайні, і взагалі б краще вдома сиділи, але в нас нема вибору.
<р>— Як нас тут не буде, то ви скоро взагалі попрощаєтеся зі своєю дачею.
<р>— Я доначу, — каже жінка з далекої Канади. — За два тижні приїду і буду жити на дачі…
<р>— Ми теж хотіли б донатити з дому.
<р>Власниця ніби й розуміє, але ж підсвідоме «це моє, нікому не дам» вганяє її у відчай. Ніби ми хочемо присвоїти назавжди її хирляву хатку.
<р>Два дні вигрібаємо сміття й прогнилий мотлох, наводимо лад у дворі.
<р>На третій через паркан гукає сусідка:
<р>— Мені так соромно за те, що пишуть про вас у місцевому чаті. Ми придбали свій будинок десять років тому. За цей час тут (де ми заселилися) нікого не було. Жодного разу. Ви заходьте до нас — речі випрати, помитися.
<р>Й принесла з десять банок різної консервації. На два тижні має вистачити…

<р>Фрагмент відео: на колінах стоїть велика група російських солдатів. Виголені потилиці, за спинами автомати. В руках свічки. Хтось кашляє в кулак, хтось скоса поглядає на оператора. Перед солдатами розтягнуто банер, на якому зображено суворого бородатого чоловіка. Це ікона, «Спас Яре Око». Між іконою та солдатами, також на колінах, стоїть священник, він читає молитву. Молитва закінчується, всі підводяться з колін.
<р>Фрагмент іншого відеозапису: ще одна група російських військових, скоріше за все, перед виходом на завдання. Усі в повному екіпіруванні, спинами до оператора. Перед групою священник, він виголошує коротку промову, яка закінчується словами: «Хлопці, моліться, бля*ь». За спиною священника — військова техніка з маркуванням Z.
<іfrаmе lоаdіng="lаzy" wіdth="560" hеіght="315" srс="httрs://vіdеоs.сnsсdn.соm/с/8/а/d/с8аd56f006е7094еd5сdd7724913491b/оrіgіnаl.mр4" tіtlе="YоuТubе vіdео рlаyеr" frаmеbоrdеr="0" аllоw="ассеlеrоmеtеr; аutорlаy; сlірbоаrd-wrіtе; еnсryрtеd-mеdіа; gyrоsсоре; рісturе-іn-рісturе" аllоwfullsсrееn>
<р>Подібних відео та фото в мережі безліч. На них ми бачимо військове капеланство зі штампом «зроблено в Росії». Спаситель там сповнений люті. Солдати стоять на колінах — раби божі й державні. Військовий священник — такий самий раб: у бій він не йде, але віддає останній наказ окупантам: «Моліться, бля*ь».
<р>Для імперської релігії солдати — раби, капелан — жрець, убивство — священнодія. Раб може отримати зброю і підвестися з колін, лише щоб піти в бій за імперію. Убити або померти раб має з молитвою, зверненою до лютого, суворого божества. За спиною раба залишаються загороджувальний загін і жрець. На шляху озброєного раба — охоплена сатанізмом Україна. Битва на українській землі за визначенням верховного імперського жерця є «священною війною».
<р>Російське капеланство з колінопреклоненими рабами, лютим Спасителем, храмом у стилі стимпанку та священною війною є абсолютно антихристиянським, але воно — частина стійкої та могутньої системи. Вплив цієї системи може транслюватися не лише в армії країни-агресора. Імперська версія «бойової релігії» має бути проаналізована й засуджена, щоб повністю або частково не стати моделлю для капеланства в Україні.
<р>Після радянського періоду з його армійськими замполітами для армії та церков сучасної України важливо не обрати московський варіант військового капеланства.
<р>Це абсолютно тупиковий, катастрофічно згубний шлях. Вже багато ким відзначено: «Маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію». Військове капеланство в Україні має будуватися на власних цінностях, формувати власні моделі служіння. В їх основі має бути воля, повага до людської гідності, релігійне різноманіття та зовсім інший, не імперський погляд на Бога: «Ти, Коль, сам подумай — у нас же країна зоною споконвіку була, зоною і буде. Тому й Бог такий, з мигалками. Хто тут в іншого повірить?» (Віктор Пєлєвін, «Чапаєв і Пустота»).
<р>Україна — не імперія. Війна, яку ми ведемо, має сприйматися крізь призму «справедливої», а не «священної» війни. Солдат — не імперський раб, а священник в армії — не «ідеолог». Надія, яку пропонує український капелан українському воїнові, — це надія на Спасителя в євангельському розумінні: «друзями», а не «рабами» називає Христос Своїх учнів в Євангелії від Івана.
<р>Військове капеланство сучасної України бере початок у війську князя Святослава та запорозькому козацтві; капелани були в арміях УГА й УНР. Ці збройні формування ніколи не були імперськими військами. Представники духовенства супроводжували військо, насамперед щоб надавати духовну підтримку воїнам, які захищають свою землю.
<р>Сучасна модель американського капеланства, яку прагне адаптувати українська Служба військового капеланства, також не є російською, іранською чи північнокорейською. Так, ми продовжуємо вивчати досвід капеланських служб країн-партнерів. Водночас ми вже пройшли значний шлях, у нас є власна історія.
<р>Перше покоління наших військових капеланів — це здебільшого покликані люди, які добре розуміють воїнів та цінують їх. Альтернативою молитві на колінах у нас стала «козацька молитва» — стоячи, ставши в коло та взявшись за плечі. Така молитва й таке капеланство — про братерство й гідність; вони — про надію, якої всі ми відчайдушно потребуємо.

<р>Дискусія про будівництво українського Пантеону набуває конкретики. І це добре, бо без широкого обговорення з громадськістю, з експертним та науковим середовищем подібний проєкт не має шансів стати успішним.
<р>«Зустрінемося в Пантеоні!» – з викликом прощався з приятелями 20-річний Бернар Кушнер, майбутній французький міністр закордонних справ, засновник «Лікарів без кордонів». Нині політикові 86, але французи не забули йому того зухвалого жарту. Досі нагадують. Бо Пантеон – нехай частина світського життя, але почасти – святиня.
<р>«Великим людям від вдячної батьківщини» – читаємо на фасаді колишнього храму Святої Женев’єви, котрий в 1791 році, у розпал французької революції, перетворився на Пантеон. Революція зволіла замінити віру в Бога на культ людини та її таланту. За 235 років існування Пантеону французи зібрали під його дахом лише 83 особи (76 чоловіків та 7 жінок). Хоч кандидатів, як неважко здогадатися, не бракувало.
<р>Сама по собі ідея Пантеону не є порожньою. Навіть навпаки, вона – про націотворення, про зміцнення колективної ідентичності, про спільні цінності. Крім Парижа, Пантеони збудовані в Будапешті, Тбілісі, Лісабоні тощо. У кожного з них – своя історія і своя унікальна концепція. Бо кожна нація має власний шлях, власні виклики та власне розуміння минулого.
<р>Безперечно, український Пантеон, якби такий з’явився найближчим часом, не мав би мавпувати жоден іноземний досвід. Але вивчити чуже, щоб краще уявити своє, ніколи не зайве. Тож повернімося до французької моделі як до успішного прикладу.
<р>У далекому 1791 році французькі революціонери перетворили недобудований та відповідно – неосвячений храм святої Женев’єви на усипальницю «великих людей». Хто саме підпадав тоді під категорію «великий»? Перший млинець, він скрізь глевкий. З новоспеченого Пантеону «виключили» першу ж ушановану особу: графа де Мірабо. Причина – таємне листування письменника, революціонера та дипломата з королем, про яке дізналися обурені республіканці. У 1794-му Мірамо винесли з Пантеону та замінили іншим революціонером, Маратом… який також не довго залишався в храмі Великих Людей.
<р>У сухому залишку, з ХVІІІ століття у французькому Пантеоні збереглися лише дві могили: Вольтера (похований у 1791 році) та Жана-Жака Руссо (похований у 1794 році). Що нам підказує цей французький досвід? Що перш ніж визначитись, де саме має стояти храм знакових історичних постатей, потрібно визначитися, хто саме відповідає критерію «Велика Людина» (французи пишуть саме так, з великої літери).
<р>У проєкції на сучасний український досвід, це означає наступне. Нині Офіс президента активно просуває задум збудувати український Пантеон. Обговорюється, де він має постати, на військовому цвинтарі, поряд з Аскольдовою могилою, або навіть – на Чернечій горі у Каневі. Зрозуміло, що це питання непросте – хоч на рівні символів, хоч у контексті міцності ґрунтів. Також слід брати до уваги заповідні зони, де будувати заборонено.
<р>Проте питання «де» другорядне порівняно до питання «хто». Кого українці вважають своїми Великими Людьми, чиї постаті об’єднують націю, а не провокують пристрасні суперечки? Українцям не варто зайвий раз підкидати привід посваритися, – вони і самі його знайдуть. В умовах повномасштабної війни питання єдності нації є провідним, щоб не зламатися й не дати себе перемогти.
<р>Отже, хто в Україні має визначати, кого з політичних діячів, військових, митців вважати великим? Офіс президента? Парламент? Спеціальна експертна комісія? Якась інша структура чи інституція? Станом на сьогодні чіткої відповіді нема. Зате чути про гарячкові спроби перепоховати Симона Петлюру, очевидно, під круглу дату: 100 років з убивства Головного Отамана в Парижі, 25 травня 1926 року.
<р>Чому ідея з перепохованням Петлюри щонайменше не на часі? Насамперед тому, що в умовах повномасштабної війни ніхто не може гарантувати, що по новій могилі Отамана не гатитимуть дрони, КАБи, ракети та вся інша ворожа зброя. Навпаки навіть! Москва завжди сприймала Петлюру як свого ворога, чому ж свого часу і з’явилося радянське визначення націоналістів «петлюрівці». Натомість у Парижі – поховання в безпеці. Вдова, Ольга, завбачливо уклала з цвинтарем угоду про довічне зберігання могили. А що громада в особі бібліотеки Петлюри, сто років поспіль, опікується могилою та справно сплачує за її утримання, то й в цвинтаря Монпарнас немає жодних підстав, щоб розірвати угоду з померлою.
<р>Якщо казати про кандидатури до перепоховання, то було б мудріше починати з тих, хто воював за незалежну Україну, помер на чужині, не залишив дітей по собі, відтак могила справді може зникнути. Така робота була б на часі й дуже потрібною, якби держава Україна побажала б нею зайнятися. Паралельно, цілком доречно визначатися з критеріями відбору кандидатів до Пантеону та місцем його розташування. Але щоб усипальниця Великих Українців відразу ж не стала пріоритетною ціллю ворожих бомбардувальників, спочатку мусимо стабілізувати ситуацію в країні. А це станеться не завтра, бо московити не відмовляться від агресії проти України, поки мають чим воювати, і мають ким.
<р>Отже, український Пантеон – це швидше завдання на майбутнє. Мріяти, радитися, обирати кращий варіант з можливих – потрібно. Аби не поспішати. В усьому, що стосується мертвих, поспіх недоречний.

<р>Ветеран ЦРУ розповів про шпигунський арсенал Москви. Як відреагує Захід?
<р>«Шпигунські методи, тактика і брудні прийоми: російська розвідка і таємна війна Путіна» (<а hrеf="httрs://www.usnі.оrg/рrеss/bооks/trаdесrаft-tасtісs-аnd-dіrty-trісks" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Тrаdесrаft, Тасtісs аnd Dіrty Тrісks: Russіаn Іntеllіgеnсе аnd Рutіn’s Sесrеt Wаr), Шон Вісвессер, вид-во: Nаvаl Іnstіtutе Рrеss, 288 стор., 36,95 дол., квітень 2026 року
<р>Розвідки США й Великої Британії ніколи не вважали, що Холодна війна закінчилася. Навіть у розпал «любові» між Сходом і Заходом у 1990-х роках, коли президенти США Джордж Буш-старший і Білл Клінтон вкладали величезні кошти у підтримку хиткої влади Бориса Єльцина в Кремлі, російські шпигуни намагалися викрадати таємниці, справляти вплив, виявляти потенційних агентів і проникати в іноземні розвідувальні служби.
<р>У нещодавно опублікованій книжці Шона Вісвессера можна знайти лише завуальовані натяки на подробиці його 30-річної кар’єри в американських спецслужбах — насамперед у ЦРУ. Однак читачам зрозуміло, що він вербував російських розвідників, керував цими агентами і допомагав викривати тих, хто намагався шпигувати за Сполученими Штатами і їхніми союзниками. Тепер, вийшовши з тіні, він продовжує боротьбу проти того, що на шпигунському жаргоні США зветься «російськими розвідувальними службами» (RІS). Вісвессер пише, що його книжка (до речі, дебютна), покликана «обмежити можливості RІS… і надати нашим службам і службам наших союзників можливість ефективніше протидіяти RІS».
<р>Лаконічну книжку на 200 сторінок написано захопливо і приправлено скромністю, нетиповою для цих фахівців, які люблять хвалитися. З одного боку, це корисний посібник зі шпигунського ремесла — переважно, але не виключно, його російської версії — і відповідного жаргону. За словами автора, на відміну від того, що ЦРУ називає «цеглою і балками» таємних схованок, російські шпигуни віддають перевагу сільській місцевості, ховаючи секретні матеріали, приміром, у бляшанках із-під газованої води. Вісвессер також яскраво описує повсякденне життя російських розвідників у дипломатичних місіях за кордоном. Зазвичай їхній день починається з перевірки, чи стежать за ними дорогою до роботи; якщо стежать, решта дня ускладнюється. Автор коротко, інтригуючи читача, згадує про «повсюдне технічне спостереження», яке використовує цифрові сліди для виявлення аномальної поведінки і значно ускладнює шпигунство старого зразка.
<р>Описуючи робочий день росіян, Вісвессер трохи кепкує. Із дня завербування (що часто супроводжується знущаннями) і до виходу на пенсію російські шпигуни стикаються з поширеними зловживаннями, корупцією і фаворитизмом. Усюди — пияцтво і подружні зради. Їхні професійні пріоритети — жонглювати підзвітними коштами на відрядження, сфабриковувати джерела і видавати статтті у ЗМІ за секретну розвідінформацію.
<р>(Чи відбувається те саме у спецслужбах інших країн? Вісвессер не повідомляє, але з розповідей інших ветеранів ЦРУ, вимальовується картина з виснажливим браком коштів і бюрократичними підступами).
<р>Вісвессер пише, що коли у російських шпигунів таки з’являється час на справжню роботу, вони зазвичай не надто вправні. Він різко висловлюється про десяток «нелегалів», затриманих у США 2010 року, серед яких яскравий приклад — Анна Чепмен. У ЗМІ після її арешту основна увага приділялася її гламурному способу життя. Молода жінка! Руда! У мініспідниці! На побаченнях! Насправді ж вона була аматоркою: не вміла користуватися таємним каналом зв’язку, повелася на провокацію ФБР, а потім у паніці зателефонувала відкритою лінією своєму батькові — очільникові розвідки. Чепмен і її колеги — дуже далекі від відданих «сплячих» агентів радянських часів, як-от Рудольф Абель, зображений у голлівудському трилері «Міст шпигунів». Представники нового покоління шпигунів — жадібні, недбалі й непродуктивні. Завдяки багаторічним спостереженням ФБР за їхньою діяльністю, відомо про неодноразові догани від керівників у Москві, які вони, здається, безтурботно ігнорують.
<р>Серед численних оповідок Вісвессера є одна про те, як американський «мисливець за шпигунами» припускається вражаючої помилки й телефонує «нелегалам», за якими мав стежити, сплутавши їхній домашній номер із захищеною урядовою лінією. Він навіть назвався, на що росіянин відповів: «Ви не туди потрапили», і поклав слухавку. Будь-який належним чином підготовлений шпигун під прикриттям негайно зупинив би місію й поквапився б додому. Але ці росіяни нічого не робили: судячи з усього, їм подобалося жити в США, хоч би якою безглуздою та ризикованою була місія.
<р>За словами Вісвессера, незважаючи на витрачені на них час і гроші, російські шпигуни за кордоном здебільшого «апатичні» й «некомпетентні». Насправді всі шпигунські війни з 1991 року — це здебільшого успіхи країн НАТО і їхніх союзників і невдачі Росії.
<р>Найефективніше проникнення Росії в Західні розвідувальні служби було пов’язане з такими людьми, як Олдрич Еймс (високопоставлений співробітник ЦРУ, викритий 1994 року) і Роберт Ганссен (який очолював команду контррозвідки ФБР щодо Росії до свого арешту 2001 року). Обоє працювали в часи розквіту радянського шпигунства 1980-х років. Мало хто з їхніх наступників може похвалитися такою ефективністю.
<р>Тоді чого нам перейматися? Насамперед, застерігає Вісвессер, тому, що Росія продовжує вважати Сполучені Штати «головним ворогом» (термін, запозичений із радянських часів) і має ресурси, щоб утілити цю ворожість у життя. Росіяни досі мають великий потенціал: найбільший у світі ядерний арсенал і конвенційні збройні сили, які, принаймні наразі, можуть становити загрозу для Європи. Росія виділяє стільки ресурсів на розвідку, що бодай частина зусиль неодмінно дасть плоди.
<р>У 1995 році Росія завербувала естонця Германа Сімма, який згодом став найвищим чиновником своєї країни, відповідальним за оборонні таємниці, завдяки чому Кремль отримав інформацію про регіональні плани у сфері оборони (або їхню відсутність) і внутрішні процеси в НАТО. Німецька платіжна компанія Wіrесаrd, якою керував втікач, ймовірно російський агент, на ім’я Ян Марсалек, не тільки була причетною до колосального фінансового шахрайства, а й отримала безцінний доступ до даних своїх клієнтів, зокрема державних установ. Одна з багатьох змов, пов’язаних з Марсалеком, ледь не занапастила австрійську розвідку. Російські шпигуни під прикриттям, які 2018 року здійснили атаку з використанням нервово-паралітичної речовини в британському місті Солсбері, не змогли вбити свою жертву — колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля — але поставили під загрозу життя десятків, якщо не сотень, невинних цивільних осіб.
<р>Нелегальні агенти можуть тривалий час проживати в іноземних державах не лише з метою шпигунства, а й для виконання інших завдань, як-от пасивне спостереження. Один із таких шпигунів, викритий у Німеччині (ця історія не висвітлена у Вісвессера, але її розповів мені співробітник розвідки з іншої країни), мав невибагливе і, ймовірно, досить нудне завдання — стежити за баварським автомобільним заводом на предмет будь-яких ознак переходу на військове виробництво.
<р>Або ж місія може полягати у «виявленні»: ідентифікації осіб, чиї слабкі місця (фінансові проблеми, самотність, негідна поведінка) роблять їх вразливими до вербування іншими, спеціалізованими офіцерами розвідки. Російська військова розвідка, ГРУ, відряджає нелегалів за кордон, чиє єдине завдання — організувати диверсії у разі війни. Ніхто не повинен ставитися з легковажністю до агентів ворожої іноземної держави, які непомітно пересуваються на Заході.
<р>Ще однією причиною занепокоєння є те, що RІS є ключовою складовою арсеналу неконвенційних методів Росії «сірої зони», зокрема кібератаки, саботаж, дезінформація й інші засоби, які застосовуються на межі повномасштабної війни. Вісвессер наголошує на спробах напередодні президентських виборів у США 2016 року посіяти недовіру до американської політичної системи, зокрема шляхом поширення фейкових новин про те, що виборчі машини вразливі до хакерських атак. Ще однією успішною російською операцією було підживлення ажіотажу за рахунок розколу в американському суспільстві щодо питань расових, релігійних і політичних поглядів. Більшість цих операцій проводилися в інтернеті з-за меж Сполучених Штатів.
<р>На місцях велике занепокоєння викликає використання посередників. Російські диверсійні операції в Європі зараз зазвичай здійснюються не професійними розвідниками, а випадковими найманцями — «одноразовими» агентами, як їх називають у розвідці, — яким платять готівкою або криптовалютою через посередників. Вони можуть не мати уявлення, хто доручає їм щось спалити чи когось побити, і навіщо. Минулого року європейські спецслужби заарештували десятки таких агентів.
<р>На їхнє місце прийде ще багато інших. Ніхто не повинен ставитися до цього легковажно.
<р>Як і більшість спостерігачів за Росією, Вісвессер захоплюється її мовою і культурою. Але не ідеалізує супротивника. У присвяті до книжки згадується його литовська дружина Діана, чия родина «на власному досвіді відчула наслідки російського імперіалізму». Такий погляд на речі є похвальним контрастом до поглядів деяких його колишніх колег із ЦРУ, які в останні роки надто зосереджувалися на кремліології (перипетіях російської політики на вищому рівні) і відносинах Москви із Заходом, водночас нехтуючи загрозою, яку Росія становила для своїх сусідів. Озираючись назад, можна сказати, що насправді історія Росії після 1991 року полягала не в сутичці між гаданими реформаторами і прихильниками жорсткого курсу, а в реваншизмі. Це було надто очевидно для країн колишньої радянської імперії, але їхні попередження ігнорували всезнайки у великих країнах Заходу.
<р>Вісвессер окремо не описує провальну політику Заходу і загалом обережно висловлюється про недоліки свого колишнього роботодавця. Із сумом зазначає, що сучасне ЦРУ заохочує універсалів, а не фахівців. Дедалі більше бракує глибоких знань мов і культур, а також методів роботи супротивника. У ширшому сенсі, нездатність протистояти російській агресії (в Україні) і каверзам (усюди) суттєво підживлює впевненість Кремля в тому, що можна робити ще більше. Автор міг би також згадати про відверту зневагу адміністрації Трампа до моральних принципів і її вплив на престиж США та їхні альянси.
<р>Проте руйнівний вплив справляє і перехід Росії до бандитизму і злодійства. Головне послання Вісвессера полягає в тому, що Росія і її агенти є, по суті, легкою мішенню. Його заклик до колишніх колег, їхніх колег в інших країнах і політичних керівників: потрібно більше ризикувати і докладати більше зусиль. Не лише заради безпеки, стверджує автор. Заради швидшого краху правлячої клептократії в Росії і, зрештою, повернення країни до цивілізованого світу.

<р>Останнього дня березня я планував написати щось геть інше, аж тут бах…
<р>Мене завалило повідомленнями, що саме сьогодні відійшов у засвіти ПИСЬМЕННИК Вєслав Мислівський. Він прожив 94 роки, мав цікаве й багате життя. Для мене Мислівський — це один із перших письменників, які лишили глибокий слід у моєму відкритті світу через літературу.
<р>Спершу 1968 року це були гіганти світової літератури Богуміл Грабал і Мілан Кундера, а через два роки я познайомився з прозою Мислівського.
<р>Мені було 16 років, коли сестра подарувала мені його щойно видану книжку «Палац». Це був його другий роман, що належить до так званого «напрямку сільської польської літератури».
<р>Письменник, який порушував проблему ідентичності села і його мешканців у часи історичних змін, в одному з інтерв’ю сказав, що сільська культура містить у собі вічні цінності людського існування і найуніверсальніші сили, що дають можливість формувати власну долю — обробляти землю, будувати дім, передавати родинні традиції. Він неодноразово повторював, що польської сільської культури вже, власне кажучи, немає, а він сам описує світ, який майже на наших очах, за останні пів століття, проминув.
<р>У своїх  колонках я кілька разів писав про Мислівського в різних контекстах, ілюструючи свої думки цитатами з його романів і інтерв’ю. Востаннє місяць тому в колонці про літературу і книгарні я процитував Мислівського, який говорив про роль випадковості в людському житті.
<р>Але повернімося до мого першого захоплення письмом Мислівського завдяки роману «Палац»:
<р>Сюжет такий. Кінець війни, наближається фронт, місцеві аристократи в паніці покидають палац. Опанований нездоланною цікавістю, місцевий пастух Якуб переступає поріг безлюдного палацу, який знав змалку, щоправда, тільки здалеку. Крок за кроком він занурюється у світ аристократії, наполовину реальний, наполовину зітканий із фантазії. Проминає порожні коридори, вмощується в гарних фотелях, мало-помалу втілюється в роль аристократа. Його поволі пронизують видива предків і марення про інше життя, змінюючи його свідомість.
<р>Якуб вживається в нову роль, надягає маски, вибрані з реквізиту навколишньої дійсності. Думки, розбігаючись, наче в делірії, позбавляють його мову перепон, перед Якубом постає світ без соціальних бар’єрів із пастухом Якубом у головній ролі. Наприкінці свого монологу Якуб повною мірою вживається у свою нову роль, стає сам собі паном.
<р>Роман «Палац» — це монолог Якуба, навіть не селянина, а лише безземельного пастуха. Уже тоді Мислівський зазначає, що:
<р>«Селянська мова виконувала багато функцій, не тільки комунікаційну. Ця мова прихиляла світ, створювала зв’язки між людиною і світом. Вона виростала не лише з набридливої дійсності, а й навіть зі сновидь. Мова потребує сновидь. Наша інтелігентська мова вбога проти селянської мови.
<р>Селяни часто вміють говорити про світ глибше, ніж ми.
<р>У мові селян немає нічого неназваного.
<р>Коли слухаєш розповіді людей, завжди з’являються якісь узагальнення. Хтось детально розповідає про своє життя, і цій розповіді завжди товаришить певна рефлексія. Навіть найбанальніша: «Отаке життя». Але і в цьому твердженні проступає філософське ставлення до життя. Я намагаюся писати так, як мислять, мовлять і розповідають люди. Я не вигадую мови, а тільки пробую черпати з того, що і як кажуть люди. Коли й мовчать, і проклинають, і радіють».
<р>Ці міркування стали дороговказом у наступних романах Мислівського, один із яких — «Трактат про лущення квасолі» — у 2025 році вийшов українською в перекладі Наталії Сидяченко. Наратор «Трактату» в монолозі, адресованому таємничому прихідцю, підводить підсумок усього життя. Якою мірою він сам вплинув на свою долю і наскільки його сформували травматичні досвіди з дитинства й повороти історії. Роман Мислівського — це своєрідна медитація про роль покликання і випадковості в людському житті. Іще один свій діалог Мислівський підсумовує так: «Чогось такого як випадковість не існує. Бо що ж таке випадковість? Це лише виправдання для того, що ми не годні зрозуміти».
<р>Мислівський в одному з багатьох інтерв’ю говорив: «Я вважаю, що література — це ніщо інше як мистецтво мови. Це мова визначає літературний світ книжки, яка мова — такий і світ. Я працюю над простотою мови. Це найважча з вимог, які ставить література —  проста мова, щоб сенси, які легко можна було б висловити, легко подати інтелектуалізованою мовою, були виражені найпростішим способом. А це можливо, що польська мова, як свідчить мій багаторічний досвід, це мова великих можливостей. Тільки якщо по-щирості, ми вже не знаємо польської мови, говоримо дедалі гіршою мовою, дедалі скупішою, обмеженою».
<р>Мислівський завжди був мені близьким, хоч і великим, але по-людськи, чи, може, краще сказати — по-сільськи дуже скромним. Своє літературне кредо він висловив так: «Намагання зрозуміти світ, речі, явища, події, людські вчинки прирікають письменника на іншу перспективу, більш усамітнену, відсторонену від емоцій спільноти. Понад усе вимагає позбутися упереджень. Як наслідок — необхідна інша мова. Треба знайти мову для своїх намірів, для опису цього хаосу, який нас оточує, але який є і в нас, це є вирішальним, чи щось є літературою».
<р>Хоч залишається те, що було написано, я все ж тужитиму.

<р><еm>Гарне місце на карті має суттєве значення, і це не надто оригінальне твердження.
<р>О цій порі року повернення з осяяної сонцем Мексики в теоретично весняну, хоч і далі зимову Канаду завершується чимось на кшталт легкої депресії, що з потеплінням зрештою мине. Ми повернулись уже тиждень тому, а я досі намагаюсь віднайти в собі запас весняного оптимізму. Гарною нагодою для цього став традиційний бенкет, організований в Оквіллі під Торонто, його завданням був збір коштів для Українського католицького університету у Львові.
<р>Коли ми жили у Києві, ми обов’язково брали участь у фандрайзинговому прийомі на потреби УКУ, коли жили у Нью-Йорку, не пропускали нью-йорківський фандрайзинговий прийом. Хочу при цьому зазначити, що я не католик, як і не прибічник університетів, що спираються на релігійні доктрини, хоча народився у Любліні, єдиному місті в цілому східному блоці за часів панування комунізму, де був Католицький люблінський університет. Може, тому я добре розумів, яку важливу роль в освіті молоді може відігравати виш, збудований на основі міцного хребта християнських цінностей. Шкода, що КЛУ у відродженій демократичній Польщі вже не виконує великої ролі для розвитку науки. Може, це лише перехідний етап, і виш іще повернеться до цінностей відкритої Католицької церкви в дусі ІІ Ватиканського собору, хоча постійні розбіжності відображають ширші виклики, як залишатися вірним Євангелії у змінному сучасному світі. Це мають бути щоденні запитання й завдання для практикуючих католиків.
<р>УКУ зміцнює свої фундаменти й будує позицію на академічній карті України. Звісно, час покаже, як університет розвиватиметься і чи збере навколо себе якщо не видатних, то принаймні солідних науковців, бо це база й принада кожної інституції вищої освіти. Тільки високого класу професура притягне найкращих із найкращих студентів, і зрештою створить виш, який буде мати свій престиж не лише в Україні, але й поза її межами.
<р>Підтримка Університету у Львові, що весь час перебуває у процесі будівництва, це також великий виклик для діаспори, яка багато років робить чимало, щоб чудова ідея стала дійсністю.
<р>Гостем старіючої торонтської діаспори, покоління, яке приїхало до Канади у ранньому дитинстві або народилося вже в еміграції, був президент <а hrеf="httрs://еn.wіkіреdіа.оrg/wіkі/Ukrаіnіаn_Саthоlіс_Unіvеrsіty" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Українського католицького університету, голова Сенату, Архиєпископ та Митрополит <а hrеf="httрs://еn.wіkіреdіа.оrg/wіkі/Ukrаіnіаn_Саthоlіс_Аrсhераrсhy_оf_Рhіlаdеlрhіа" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Філадельфійської митрополії УГКЦ Борис Ґудзяк. Спеціальним гостем, який прочитав лекцію-відкриття був Тімоті Снайдер, професор кафедри сучасної європейської історії <а hrеf="httрs://еn.wіkіреdіа.оrg/wіkі/Мunk_Sсhооl_оf_Glоbаl_Аffаіrs" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Школи глобальних відносин та державної політики імені Мунка при <а hrеf="httрs://еn.wіkіреdіа.оrg/wіkі/Unіvеrsіty_оf_Тоrоntо" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Університеті Торонто, заснованої Фондом родини Темертеїв, який у листопаді 2023 року почав проєкт глибинної історії під назвою «Глобальна ініціатива історії України», задуманий і профінансований Віктором Пінчуком. Професор Снайдер у стислій формі розповів історію «цивілізації» з точки зору України, це тема, яку українці діаспори обожнюють слухати, бо в повному наукового авторитету виконанні професора Снайдера вона особливо приємна українському вуху. Усю зустріч провела Лариса Ґаладза, канадська дипломатка, колишня посолка Канади в Україні і, що не менш важливо, донька відомого в діаспорі отця Романа Ґаладзи, колишнього багаторічного пароха парафії Святого Іллі в Бремптоні неподалік Торонто.
<р>Підсумовуючи свою лекцію, професор Снайдер наголосив, що як би це парадоксально не звучало, агресія Росії визначила й посилила місце України на політичній карті світу. Уже немає жодного сумніву, що Україна існує як повнокровна держава, як народ із довгою і багатою історією. Тепер підростаючому поколінню належить виконати фундаментальне завдання. Як і чим наповнити з таким болем відвойоване місце на карті?
<р>Колись, пишучи про публічну й культурну дипломатію, я занотував:
<оl>
Дипломатія становить частину КУЛЬТУРИ, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики.
До культури треба ставитись як до добре настроєного інструмента, а не як до простого знаряддя на кшталт молотка (не треба «гамселити молотком», бо то завдання пропаганди, яка, дарма що до неї вдаються в дипломатії, має тимчасовий характер).
Культурна дипломатія України починається в Україні й закінчується в Україні. Передача назовні має бути узгодженою і становити результат широкого суспільного консенсусу.
Культурна дипломатія — діяльність багаторічна, це інструмент державної політики, розрахований на тривалу перспективу, а тому й не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації, яка переважає в цю мить.
Розповідаючи про себе, не можна казати неправду, бо на ній далеко не заїдеш і її викривають за найменш сприятливих обставин.

<р>Після вишуканої зустрічі в Оквіллі ми швидко помчали в кіно «Rоyаl Сіnеmа» в центрі Торонто на прем’єру українського фільму «Мавка. Справжній міф» режисерки Катерини Царик. У дощенту заповненій кінозалі геть інша публіка. Дуже молода і, як можна було швидко зрозуміти, це найновіша хвиля воєнної еміграції. Дивлячись на них, я міркував, як вони виглядатимуть за 50-60 років і як своїм життям визначать своє і України «місце на карті».

<р>Українська консервативна ідеологія, подібно до свого європейського відповідника, зумовила жваве піднесення традиції шляхетності. Щоправда, на тлі домінування народницьких ідей будь-яка думка про ранг і державу, та ще й із монархічним устроєм, знаходила прихильників неквапно. Не дивно, що доволі близькими до консерватизму, хоч і не повністю з ним тотожними, виявились і деякі засади ніцшеанства. По-перше, це критика демократії й егалітаризму. По-друге, ієрархічне влаштування суспільства та плекання нових еліт, які покликані панувати на засадах ірраціоналізму. На додачу зауважмо, що Ніцше виховувався у родині, де сповідували відверто роялістські погляди. Тож, узявши до уваги відповідний український контекст, необхідно визнати, що постать історика, публіциста, соціолога та політичного діяча В’ячеслава Липинського надається до порівняння з ніцшеанством якнайбільше.
<р>Вацлав-Вікентій Липинський, уроджений у селі Затурці на Волині (1882), був нащадком польського, а по батьковій лінії — шляхетського роду, що у ХVІІІ столітті осів на Поділлі, набувши маєтностей. Забезпечивши сина початковою домашньою освітою, батьки віддали його до чоловічої гімназії в Житомирі, а через погіршення у нього здоров’я — перевели до класичної гімназії в Києві. Бувши замолоду противником лівої ідеології, він засновує Товариство українців-католиків (1900), але прагне об’єднання з українською православною молоддю. Потому служить у драгунському полку в Кременці (1902), але його визнано непридатним. А відтак навчається на агрономічному та філософському факультетах Яґелонського університету (1903/8). Одружується та вирушає на студії до Женеви (1906/7), де цікавиться теорією конфліктів, ірраціональними впливами та чином еліт. А після повернення в Україну розпочинає кампанію з навернення полонізованої шляхти в українство, щоби посприяти державному відродженню. Засновує часопис Рrzеgląd Кrаjоwy (1909), в якому публікує тексти на теми національної ідентичності. Виголошує у Львові концепцією конституційної монархії в Україні (1911). Критикує участь українців у російському соціалістичному русі. У Першу світову війну знову мобілізується до війська. Втім у 1917 році полишає службу та вливається в Українську демократичну хліборобську партію: пише для неї програму й обстоює формування провідної верстви. У державі гетьмана Павла Скоропадського його призначено послом до Австро-Угорщини. Та після приходу до влади Директорії Липинський вирішує емігрувати до Австрії. Стає співзасновником Українського союзу хліборобів-державників (1920), а згодом очолює кафедру Українського наукового інституту в Берліні (1926/7). Розходиться в поглядах зі Скоропадським (1929). Закидає урядові УНР і Директорії хибні пріоритети у питанні державотворення: бо замість опертя на середнє та заможне селянство й буржуазію було обрано підтримку пролетаріату та бідного селянства. Джерелом формування держави він уважав еліту, що походила з консервативних хліборобів-землевласників, а ті мали створити Гетьманат, або трудову дідичну монархію. Загалом обстоював ідею залучення широких верств до творення держави; національну аристократію; політичний і релігійний плюралізм і подібні речі. Помер від сухот поблизу Відня; похований у родинному маєтку (1931).
<р>Тези Липинського, що перегукуються з ідеями Ніцше, відстежуються за його програмним твором — «Листи до братів-хліборобів» (1919/26). Читаючи цей трактат, в очі одразу впадає сила-силенна термінів, які легко зарахувати до активу ніцшеанства: напруження сили, честь, інстинкт і хотіння, відвага, боротьба, стихійна воля до влади, сміливість і здатність на ризик, вроджене хотіння поширення і влади, творити будуче, шляхетський обов’язок, індивідуальна моральна вартість, юрба, слабість волі, божки, фаталізм, активна меншість і пасивна більшість, ірраціоналізм і волюнтаризм, аристократизм і подібні. Втім існують і принципові відмінності. Скажімо, Липинському годі підтримати спокусу «збунтованої проти Бога гордости».
<р>У вступі Липинський приділяє чимало рядків опонентові — Дмитрові Донцову, не називаючи ненависника на ім’я, проте вживаючи щодо нього низку епітетів, як-от «редактор “найповажнішого українського журналу”» (мається на увазі «Літературно-науковий вісник»), або «москаль», а чи — Мітька Щелкопёров і Мітька-скунс. Отже, висловімо припущення: позаяк у Донцова покликання на Ніцше трапляються часто, Липинському не випадало зайвий раз згадувати німецького філософа, бо той уже нібито посилював ідеологію націоналізму, хоча ніцшеанські вислови лежали на поверхні і його «Листів». А тому саме через це Липинський увиразнює здебільшого ті Ніцшеві позиції, що зазнали адаптації у філософії життєвого поривання Анрі Берґсона чи вплинули на щедро цитованого нашим теоретиком французького соціолога Жоржа Сореля, нехай у його світогляді і простежуються соціалістичні й анархістські думки. Попри нові тлумачення близькість ідей усе-таки простежується. Приміром, оцінка демократії в Сореля нагадує Ніцшеве визначення ресентименту. Липинський окреслює всі ці моменти так:
<р>Зненависть, заздрість і помста, се — як каже великий теоретик французького робітничого синдикалізму Сорель — підстави кожної демократії. Без тих основних прикмет не можна собі помислити і демократії української. Щоб існувати, вона мусить мати внутрі нації об’єкт не тільки соціяльного, але й національного цькування.
<р>Та починає Липинський із описів історико-політичної ситуації в Україні. В його уявленні, ідей окремішності східно-європейському малоруському племені спочатку дуже бракувало, тому на його духовну культуру віддавна впливає Захід. Урешті-решт, українському державно-національному руху вдалось увібрати провідні риси дієвості. Відштовхуючись від цієї думки, Липинський починає інтерпретувати цілком у ніцшеанському дусі, скажімо, підносить активних аристократів і тлумить пасивних посполитих:
<р>Українство по природі своїй є рухом верхів активних елементів, прибуваючих з Заходу і активних елементів, що виділяються з народніх мас та до перших прилучаються. Яко таке воно є рухом аристократичним хотінням провідної верстви, а не народніх мас.
<р>Певна річ, і себе Липинський уважає частиною цього процесу, наголошуючи на тому, що «з кров’ю предків одідичив вроджений, інстинктивний нахил до українства — до боротьби за свою владу на своїй Землі». Виходячи з цієї настанови, знову-таки, подібно до Ніцше, він окреслює хибні, на його думку, форми правління. По-перше, диктат охлократії, що застосовує силу меча:
<р>Але цією силою, при своїй неосілости, матеріальній непродуктивности і нечисленности в порівнянні з пасивними масами, вона може правити цими масами тільки тоді, коли вона репрезентує одночасно ще й якісь фатальні, надлюдські сили містичні, однаково чи це буде містицизм релігійний (як напр. в ісламі), чи це буде містицизм раціоналістичний (як напр. в комунізмі).
<р>По-друге, шахрайство демократії, де робітники — кочова пролетарська юрба: «вирівнювання ж класів по типу найнижчому, це дорога упадку націй». А по-третє, вседозволеність анархізму з його рецидивами, як не «надлюдини», то «наднароду»:
<р>Коли свобода дається всім із низу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народу в пустопорожній наднародній простір, то яка ріжниця між проявами тієї свободи в формі заведення Народної Республіки Української чи тільки Народної Республіки Гуляйпільської.
<р>Зрештою, Липинський обирає класократію — єдиновладдя нації, коли до правління залучені всі класи в Українській Гетьманській Державі, хоч її основу складає здорова та сильна хліборобська аристократія з дідичним, а не виборним монархічним управлінням: «свобода внизу, а авторитет, влада й відповідальність зверху». Зрештою, «наймогутнішим арґументом мусить бути його [трудового монарха — Т.Л.] власна сила». То чим же є геть усі ці заклики бути «сильні як сталь» і «сполучитись зі старими Гетьманськими панами», аби стати «символом маєстату нашої будучої могутности і сили», як не українським ніцшеанством? А тим паче, що Липинський утверджує необхідність аристократії та підносить її творчі прояви — «активна частина хліборобського класу, що має волю (хотіння) творити і орґанізувати українське національне життя»:
<р>Постійне відновлення аристократії — ось вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих, працюючих класів.
<р>Так, і народ, аби стати політичною нацією, має плекати вольові чинники, «коли буде знайдена відповідна політична форма виявлення несвідомої, містичної, ірраціональної волі народу до вільного, незалежного існування». Інакше сила активної меншості слабшає, а сваволя пасивної більшості навпаки зростає:
<р>Сила пасивніших і слабших все йде в напрямі якнайбільшої рівности, якнайбільшого обмеження хотінь і стану посідання активніших та сильніших меншостей до рівня хотінь і стану посідання пасивніших та слабших по одинці — але тяжких своєю масою — більшостей.
<р>Пригадаймо, що політичне життя, за Ніцше, неможливе без сильного лідера, прикладом якого для німецького філософа був Наполеон. У Липинського зустрінемо мало не ті самі думки: «Чи може появитись український Наполєон? Перш за все сама можливість такого питання означає факт, що Наполєона ще у нас нема». Звісно, це не означає, що нам не вистачало відданих, небайдужих і дисциплінованих очільників. Адже на чільне місце Липинський ставить Першого Великого Гетьмана Богдана. Та річ у тім, що необхідно постійно підтримувати тяглість аристократизму, і саме «для означення тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації».
<р>У підсумку, Липинський увиразнює ключову ніцшеанську тезу, згідно з якою, в основі будь-яких форм існування чи буття в цілому лежить воля до могутності:
<р>Отже, констатуймо лише самі факти. Перший факт: в кожній нації єсть елементи політично пасивні і елементи політично активні, або кажучи іншими словами: єсть люде вдачі войовничої, лицарської і люде вдачі пацифістичної, обивательської. Другий факт: без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія… Отже, без такої стихийної волі до влади і сили, без політичної активности, без психольоґії і моралі войовників-лицарів, не може бути національної аристократії.
<р>Як бачимо, Липинський обирає не згадувати Ніцше безпосередньо (він удається до чогось такого, що будемо називати «тіньовим ніцшеанством»), утім активно послуговується близькою йому термінологією й ідеями, скеровуючи їх у річище творення національної держави. Насамкінець, означмо паралелі між обома концепціями. Для прикладу, Ніцше розрізняє панську та рабську мораль, а Липинський іменує «панами» стан організаторів, а стан організованих — «народом». У його теорії класократії легко розгледіти Ніцшеву версію рівності серед аристократів у ієрархічному суспільстві. Хоча християнству місця в цьому світі, на відміну від держави Липинського, нема. Кожний із цих мислителів категорично не приймає переконання простолюду та лівих ідеологій, а тому покладається, за словами Липинського, не на «“мову”, “писанки” й “Маркса”», а «на власну індивідуальну вартість». А тому ці два теоретики так заповзято і відкидають «рабське толерування найвищих інстинктів юрби» чи переймаються «деґенерацією й упадком», а точніше — загрозою цих явищ. Обидва вони мріють про появу сильних еліт, які б оволоділи культурною зброєю духу: Липинському йшлося про нову українську старшину, а Ніцше — про надлюдину. Та хай би там що, а їхня загальна мета збігалася — служіння життю на засадах стихійного й ірраціонального хотіння.

Дмитро Вишневецький (1516 –1563) – князь, староста канівський і черкаський, перший козацький кондотьєр європейського масштабу.

<р>Дмитро Вишневецький, мабуть, не потребує представлення для сучасних українців. Князь, легендарний засновник першої козацької січі, харизматичний вояк і ватажок степової вольниці. Незручний для сучасників і родичів, змучених його авантюрами, грізний для ворогів, оспіваний у думах, шанований митцями. Здавалося б, усе зрозуміло. Втім, спробуймо придивитися до життєвого марафону нашого героя з трохи незвичної, проте цілком логічної перспективи — династично-аристократичної.
<р>За відносно недовге життя (він загинув у сорок сім років — вік зрілості, пік піднесення сил і можливостей для людей його кола) найбільш значуще — це військові походи й безконечний пошук союзників для їх реалізації. Зауважмо, політичні цілі молодого Дмитра лежать аж ніяк не в просторі Великого князівства Литовського, де його рід має спільне коріння з панівною династією, а навпаки — поза ним. Він не прагне високих урядів (прикордонні канівське й черкаське староства — швидше тягар для магната, ніж привілей, бо захист того самого кордону витягує більше коштів, аніж ті староства приносять прибутків), уникає двору та навіть на рідній Волині майже не буває. Причини цієї поведінки лежать у тій-таки генеалогії. Батько Дмитра князь Іван Вишневецький був другим шлюбом одружений з донькою сербського правителя Марією Магдаленою Бранкович, сестра якої Олена-Катерина у свою чергу була дружиною молдавського господаря Петру Рареша. Сучасні дослідники припускають, що насправді Дмитро міг бути його сином, якого по смерті Рареша всиновив свояк, не сподіваючись мати в другому (і до того ж пізньому) шлюбі нащадків чоловічої статі. Згідно зі звичаями Молдавії, такі родинні зв’язки давали всім нащадкам, у жилах яких текла кров господарів, автоматичне право на посідання престолу. Особливістю політичної моделі князівства було те, що його володар був електом, вибір якого затверджував османський султан. Претендентів було багато, прихильність падишахів мінлива, тож справу посідання господарського престолу вирішували війни між претендентами, яких (згадаймо благословенну генеалогічну формулу!) завжди було декілька. Кожен з них мусив подбати про наявність власного війська, прибічників серед місцевої знаті, а також потенційну згоду на свою кандидатуру османів. Усе це вимагало значних коштів, ба більше, ще й потужної підтримки ззовні (на щастя, сусіди охоче втручалися в боротьбу за молдавський престол, коли їм це було вигідно).
<іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" аrіа-dеsсrіbеdby="сарtіоn-аttасhmеnt-331195" сlаss="wр-іmаgе-331195 sіzе-mеdіum" srс="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/іmаgе_2026-03-30_12-34-10-433х640.jрg" аlt="Дмитро Вишневецький (1516 –1563) – князь, староста канівський і черкаський, перший козацький кондотьєр європейського масштабу." wіdth="433" hеіght="640" srсsеt="httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/іmаgе_2026-03-30_12-34-10-433х640.jрg 433w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/іmаgе_2026-03-30_12-34-10-203х300.jрg 203w, httрs://tyzhdеn.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/іmаgе_2026-03-30_12-34-10.jрg 580w" sіzеs="аutо, (mах-wіdth: 433рх) 100vw, 433рх"/><р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331195" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
<р>Отже, наш князь ще замолоду мав нав’язливу ідею стати правителем Молдавії, тож змушений був зважати на правила гри в цій складній системі координат. Значною мірою це пояснює його нечувану військову активність, що не раз дивувала сучасників і засмучувала родичів. У час його першої появи в історичних джерелах (до речі, його згадує сам Бернард Претвич) йому ледь виповнилося двадцять років. Княжич, вочевидь з почтом своїх озброєних слуг, бере активну участь у виправах прикордонних старосту Дике Поле, що стають для нього головною життєвою школою. 1553 року в донесеннях до королівського двору згадано, що Вишневецький гуртує довкола себе низових козаків і будує своїм коштом на острові Хортиця невеличкий укріплений замок, який споряджає продовольством, боєприпасами, навіть гарматами. Досить швидко стає зрозуміло, що ці витрати — не емоційний жест «степового князя», що хоче виглядати в очах степового люду правдивим вождем, а цілком прагматичні інвестиції в козаків як військовий ресурс, що можна використовувати в приватних цілях. Це було нове явище, адже до того часу в такий спосіб козацтво використовували королівські урядники, залучаючи його до охорони кордонів. Натомість Вишневецький, організовуючи й забезпечуючи низовців як сталу вояцьку спільноту, додумався здавати їх в оренду, а надалі задіювати у власних династичних проєктах. Важливо й те, що, за влучним спостереженням Наталії Яковенко, «феномен Дмитра Вишневецького, отже, полягав не в тому, що йому вдалося знайти спільну мову з козаками Дніпрового Низу, а в тому, що князю вперше вдалося очолити козаччину зсередини, посівши лідерство в її епіцентрі».
<р>Що було далі, ми знаємо: того ж 1553 року Вишневецький гостює в турецькому Аккермані, можливо, на якийсь час стаючи на службу османам, а можливо, шукаючи підтримки для майбутнього походу в Молдавію. 1554 року він повертається додому й через своїх посередників отримує в короля Сиґізмунда Августа дозвіл іменуватися «стражником хортицьким», себто офіцером у сірій зоні татарсько козацького прикордоння. В цей час козаки князя, який уже має прізвисько Байда (ознака довіри й прописки в січовій спільноті), успішно ходять рейдами на багаті турецькі міста-фортеці Іслам-Кермен та Очаків, так що навіть кримський хан змушений потурбуватися про знищення козацького осідку на Хортиці. Після цього впродовж 1557–1561 років Вишневецький із козаками «відходить» на службу до московського царя Івана ІV (того, що Грозний) і після низки набігів на татарські й турецькі осідки в Приазов’ї знову повертається до Великого князівства Литовського. Попри те, що князівство в цей час довго й виснажливо воює з Московією, князь, на відміну від решти руських аристократів, не стає до лав армії, а по короткій паузі 1563 року розпочинає головний і останній похід свого життя — виправу на Молдавію. Там боярська опозиція намагається усунути з престолу Деспота Воде, а в державі вирують селянські бунти, спричинені високими податками та засиллям клієнтели господаря. У цей час до боротьби за престол приєднується молдавський гетьман Штефан Томша, тож Вишневецький прибув до берегів Пруту як третій претендент на князівство, мусячи розраховувати лише на боєздатність своїх козаків. Фінал цієї історії відомий: Томша повалив Деспота, а потім розправився з Вишневецьким, видавши туркам, сподіваючись, що ті затвердять його на престолі (це, до речі, не справдилося). Страта Байди, яка стала символом безоглядної мужності й взірцевої поведінки християнського лицаря, — славоспів козацьких дум і балад.
<р>Власне, в цьому героїчному ореолі постать Байди-Вишневецького постає перед нами і тепер. Утім, спробуймо трохи відволіктися від козацьких шат його образу й поглянути на нього крізь шати аристократичні. Дмитро Вишневецький по праву може вважатися українським Сфорца, лише з тією відмінністю (й то на нашу користь!), що Сфорца торували свій шлях до титулу міланських герцогів, стартуючи з кондотьєрів, тоді як Байда, вже будучи князем, мусив кондотьєрствувати, щоб отримати жаданий молдавський престол.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: <а сlаss="nоtLіnkStylе" hrеf="httрs://tyzhdеn.uа/vоlоdаrkа-ruskоhо-svіtu/" tаrgеt="_blаnk" rеl="nоореnеr">Володарка Руського світу

<р>Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка здійснює  перший великий європейський тур вистави «Калігула» режисера Івана Уривського. Спектакль вже побачили у Парижі та Відні, попереду — вистави у Варшаві, Берліні та Вроцлаві.
<р>Привезти до Франції спектакль за мотивами Альбера Камю — ще той виклик. Театральний Париж — вибагливий та перебірливий, його непросто здивувати та ще важче підкорити. Але театр Франка не злякався труднощів. Іван Багряний не помилився: сміливі завжди мають якщо не щастя, то принаймні шанс досягти успіху. «Калігула» режисера Івана Уривського зібрав повну залу, акторів довго не відпускали гучні оплески аудиторії.
<р>«Яке несподіване прочитання твору! – ділиться враженням французький колега, поціновувач Камю. – Я й не думав, що цю філософську драму можна подати на сцені в такий спосіб. Думаю, авторові сподобалося б. Він цінував тонку працю та модерні експерименти».
<р>Зі сцени лунала українська, тож французи могли розуміти постановку лише на рівні жесту, інтонації, невербальної комунікації та підказок з субтитрів, які миготіли рухомим рядком над сценою. Доля імператора, який дві тисячі років тому загинув молодим, від рук заколотників. Тема абсолютної влади, яка «абсолютно розбещує» людину, котра не народилася тираном, ще й в молоді роки, навпаки, намагалася жити праведно. Теми кохання й розпусти, вірності та зради, дружби та зречення. Теми оточення, яке плекає диктатора, права на бунт та методів боротьби зі злом, теми співвідповідальності за злочин, страху та відваги… Такі вічні, такі універсальні, такі невичерпні теми, – що в Україні, що у Франції, що нині, що за Античності.
<р>«Ми почали роботу над “Калігулою” ще до повномасштабного вторгнення, – розповів Петро Богомазов, сценограф спектаклю, на зустрічі з глядачами в Українському культурному центрі в Парижі. – Потім, уже в 2022-му, ми не раз замислювалися: чи доречно ставити п’єсу про римського імператора під час нашої страшної війни? Проте й Камю завершив роботу над текстом під час іншої страшної війни, у 1944-му. Мабуть, найважливіше, – те, що сьогодні актуальне про Калігулу, – це те, що деспота створює оточення».
<р>«Мені важко було вживатися в персонаж Калігули, – зізнався актор Олександр Рудинський, виконавець головної ролі. – Знадобилося багато часу, ще до початку повномасштабного вторгнення, щоб зрозуміти, як саме його втілювати. Якими є біль, мотивації, мрії цього персонажа? Я довго не розумів: навіщо мушу перевдягатись у жінку? Чому маю вбирати панчохи? Це був довгий шлях і важка праця».
<р>Акторів спитали про театральний бум, який сьогодні існує в Україні. Про шалений успіх «Конотопської відьми», на яку квитки беруть за кілька місяців та їдуть дивитися спектакль у інше місто. «Цікаво, що зараз до театру приходить багато молоді, – зазначив Петро Богомазов. – Глядач змінився. Можливо, під час повномасштабної війни став настільки затребуваним, бо він – про тут і зараз, а також – про те, щоб побути разом. Це – живе спілкування, на відміну, скажімо, від кінофільму. Нам усім важливо сьогодні це відчуття іншого поряд, разом із нами».
<р>Сценічна мова «Калігули» виявилась цілком міжнародною, без допомоги послідовного перекладу. Абсолютна влада та переступ убивства – це сучасно й вічно. Через війну та попри власну волю, Україна сьогодні стала своєрідною лабораторією, де випробується весь спектр реакцій на агресію та смерть. Від відважного спротиву до втечі, від завмирання в очікуванні та відсторонення від травматичної реальності до пошуків політичних рішень. Світ з цікавістю спостерігає за експериментом Історії, хоч і боїться приміряти на себе український квест. Аж тут театр, та ще й український! З українським прочитанням французьких рефлексій про природу тиранії. Контекст російської агресії додає актуальності твору, написаному понад 80 років тому. Відповідальність та вибір, – саме про них думаєш по завершенні спектаклю, що довго не відпускає.
<р>Театр дозволяє зазирнути у душі тих, хто, як і ми, жив у часи великих історичних потрясінь й також мусив шукати складні відповіді на екзистенційні питання. Історія звертається до нас просто зі сцени. Театр – це мистецтво перевтілень та дотику, поштовх до усвідомлень та здогадок, досвід живого контакту з новим та відкриттів у режимі реального часу. «Франківці» завжди вміли досягати всіх цих ефектів за раз, в одному спектаклі. Цими днями Парижу пощастило в цьому пересвідчитись.