Український тиждень

Розказує мені, що скоро будуть ліквідовані всі банки в Україні.
– Ну що ви таке мені торочите, Марто?
– Я знаю. Я в інтернеті лажу щодня.
– Ось скажіть мені. Ми давно знайомі. Вже про все перебалакали. Чому ви мене не запитали про ті ж банки? Що я знаю, що чув…
– А навіщо мені те, що ви знаєте чи чули? Я сама в інтернеті бачу. То що мені з того, що ви мені щось скажете про себе чи про що завгодно?
– Гаразд. До того, що я знаю або чув, вам нема діла. Але ж ви ні разу не поцікавились, що взагалі у мене в голові. Про що я думаю.
– Та про що вам думати? Не тримаєте жодної корови. Ні курок хоча б з десяток. Города у вас нема. Ніякого хазяйства! Про що тут можна думати?
– Та хоча б про долю людства.
– Доля людства – в сараї біля корови!
– Тобто доля корови – це і є доля людства?
– А що ж по-вашому?
– Мені про вас цікаво все-все, а вам про мене…
– Ну, вам цікаво – ви і розпитуєте, вже набридли. А мені не до вас і ні до кого. Мені он думати, чим їх годувати, як зиму протягти. Я зерно для них купую, а воно дорожчає, а молоко я не можу продавати дорожче тридцяти гривень за літру – ніхто не купить.
– Я все про вас знаю не тільки тому, що розпитую. Ви сама все мені про себе розказуєте з перших хвилин нашого знайомства. І про своїх корів… Ваших корів я впізнаю в будь-якій череді. І вівців. І собак, не кажучи вже про ваших чоловіків та історії.
– Історій у мене вже нема. Та й законний один, та й того забагато. І запам’ятайте: всі діти у мене від законних. Жодна історія не задіяна.
– П’ятеро їх у вас. Страшне діло! В охотку було, чи як? Їх же годувати треба було, одягати.
– Та ото ж. Хто там про те думав?
– Зараз ви якось легко згадуєте і про своїх законних, і не зовсім, а раніше було не так. Я ж пам’ятаю. Інколи навіть сльозинка на ваших очах траплялась. Щось вас бентежило, муляло…
– Так то коли було — до війни. Тоді можна було й помилятися, від нічого робити. А тепер… Одного сина вже поховала, другий ще служить і вже сивіє.
З другим їй і правда не дуже спокійно. Йому якось дали кілька днів відпустки, і він рвонув із Сумської області не до матері в Охтирку, а в Київ до своєї дівчини. Там його залишили – пройшов дронові курси, після них деякий час служив у пригороді, потім знову опинився на півдні у своїй частині, а з неї, знову ж на кілька днів – в Київ, і знову повз Охтирку. По дорозі назад завернув-таки на годину до матері.
– Я жахнулась і всю ніч ревіла. Людині двадцять чотири роки, а у неї вже біліє волосся і намічається лисина.
Я роблю припущення, що так на нього подіяло щось негарне з тою дівчиною. Можливо, зустріла другого, знаю такі випадки. Ось один із них. Чоловік уже не самий молодий — йому помітно за тридцять. Три роки у війську, був поранений, бачив і зазнав багато чого, про що не розказують, принаймні одразу. І нічого. А поїхав до Києва, до своєї майже дружини, з твердим наміром усе оформити, а вона їх щойно оформила — тільки з іншим, та ще й з його майже другом. І чоловік теж покрився сивиною. Не від війни. Для когось буває дещо страшніше.
– Що може бути страшніше за війну?
– Життя, Марто, життя. Хай і не страшніше, а інколи болючіше – так, мабуть, краще сказати.
– Ви сам страшна людина. Я такого його горя, ну, як з тою дівкою, не уявляла. В голову не приходило. А ви якраз про це зразу і подумали. Страшна, кажу, людина!
– Може, справа просто в тому, що ви від самого початку не надавали значення їхнім стосункам…
– Та яке мені діло до їхніх стосунків? То таке.
Син, якого поховала, розказував їй, що у кожному підрозділі є свій буркотун. Він буває небезпечніший за таємного диверсанта. Все йому не так, всі навколо не такі, нічого доброго чекати не варто, особливо від влади. Тільки те й робить, що скиглить і гнівається. Кожен командир намагається якось його позбутись – відпустити у другу частину, приставити до якогось діла, де навколо нього буде мало людей.
– Я б з такими не знаю, що робила! Може, ви знаєте?
– Знаю.
– Все ви знаєте. Так що ж?
– Я б з такого глузував. Не дуже голосно, зовсім не образливо, а так, щоб його побратими теж не сміялись над ним, а добродушно посміхались. Головне – щоб не переймались його настроєм.
– Отакий ви хитрий, тільки нічого вам дати.
– А ви скажіть мені щось про свою зовнішність. Оце й буде щось мені дати. Вам майже шістдесят. В трудах ви з дитинства. А на вигляд – доглянута пані. Струнка, приваблива з усіх боків, хода як у танцюристки, біле обличчя. Чим ви це все пояснюєте?
– Тим, що не ледача.
– А я бачу й породу. Породою все діється.
– Прабабця натякала на якогось німця.
– О! Та нація не стрункіша за всіх в Європі, а хазяйновитіша – це точно. І дуже строката, строкатіша за українську. Вони не всі гарно розуміють навіть мову один одного. А найміцніші серед них – шваби.
– То підшукали б мені на старість якогось з них.
Квартирку загиблого сина піддала капітальному ремонту, для чого залізла в борги, а тепер здає її двом молоденьким військовим, його побратимам. Цікавлюсь, що за люди, чи не будуть пиячити.
– Не будуть. Таких, що будуть, не беру. Все з’ясувала.

Деколи буває так, що інформація потрапляє у мозок, але не затримується — просочується, стікає через пісок поточних справ-питань — та осідає в якомусь закамарку. Так у мене сталося, коли подруга-хмельничанка говорила про Алею Героїв у своєму місті.
— Якраз перед самою повномасштабкою встановили на кубах портрети Небесної Сотні та інших загиблих, — розповідала подруга. — А після вторгнення вже залишили їх там на постійно й почали доповнювати. Тепер заговорили, що треба перенести, бо тут бракує місця. Що тут ресторани, наливайки, і Алеї в такому сусідстві бути не пасує, що це неповага до загиблих… Мовляв, зробили цвинтар у центрі міста…
Я чемно кивала, але подумки була далеко. Повернулись мої думки до цієї розмови тоді, коли вже я повернулась до цивільного життя. Наша сім’я осіла у Хмельницькому, гостро потребуючи спокою та комфорту — і знайшла їх, хоча б частково. Час від часу, залагоджуючи різні питання, я проходила повз мовчазний стрій чорно-білих фото хлопців на «стометрівці». Спершу мені навіть не хотілося піднімати голови — так накривав синдром вцілілої, що ставало важко дихати. Тільки через деякий час я вже звиклася зі своїми почуттями і йшла нормально. Іноді мозок вдається переконати, що «вцілілість» була лише результатом удачі, а не плодом якогось недостойного вчинку чи вибору. Що життя — несправедливе, важке, прекрасне — треба якось продовжувати. І боротьбу мус продовжувати. І вдячність треба плекати — бо без жертви цих (і ще тисяч і тисяч) хлопців та дівчат ми усі були б частиною величезної гекатомби московській зажерливості.
Куби з портретами прикрашені живими та штучними квітами, букетами зі стрічок, лампадками та іншим подібним добром. Можна, звісно, вмикати естетку і говорити, які це кітчеві банальнощі; можна вмикати екологиню і нарікати на засилля пластику — але в мене думка на таке не підніметься. Тому що в цих квіткових гірляндах, букетиках, топерах зі словами «синочку», «коханому» — стільки горя і невигойного болю, що аж серце судомить, коли дивишся. Може, рідним стає хоч трішки легше на душі, коли вони мая́ть портрети загиблих тими квітами. Бо не всім пощастило мати могилу, на яку можна прийти і поплакати. «Бути похованим — вже розкіш», — сумно подумала я. А коли знову підняла погляд, то наштовхнулась на глибокий погляд печальних очей. З одного із портретів на мене дивився Саня.
«А якого милого ти тут?» — це було перше, про що я подумала. Я чомусь була впевнена, що Саня похований у Харкові, а не у Хмельницькому. Що ж, наша пам’ять іноді грається з нами: стирає імена друзів, залишаючи позивні; плутає деталі, затирає болючі події. Але є те, що вона зберігає особливо надійно: звуки голосу, манеру ходити, сміх, жарти. І той факт, що у цьому світі більше не буде жодної можливості побачитись.
Олександр Яценко, або, як ми його називали, Саня ССО, був розумним і дуже харизматичним. Він служив у тому ж 1-му батальйоні 24 ОМБр, до якого прийшла служити я, тільки що я була у 1-й роті, а він — у взводі розвідки. Познайомилися ми вже на позиціях, у 2020 році. Наші ВОПи сусідили; крім того, ми мали спільного друга — Л., командира моєї позиції. Саня був цікавим та спокійним співрозмовником — після місяців на позиціях особливо починаєш цінувати приємних співбесідників. Був іронічним — настільки, що я ніколи не знала, що у нього насправді на думці. Чомусь пам’ятаю таку розмову:
— Що з тобою? Ти чого така бліда?
— Місячні… Болить дуже, і німесил щось не діє.
— Так не йди на чергування.
— Ага, нині не піду, завтра взагалі не випустять. Скажуть, що слабачка і нюня.
— Боже, — засміявся Саня. — Які все-таки дівчата цікаві. Їй болить до всрачки, а вона рветься на чергування. Нє як ці мавпи, — кивнув на бліндаж, де були його співслужбовці. — П’ятка йому засвербіла, і воно вже нікуди не йде і нічого не робить.
Саня був завжди веселим — тією печальною веселістю, що йде від великого болю. Я пам’ятаю, як Саня розповідав про свій рідний Луганськ, про близьких, що залишилися на окупованій території. Я була ще занадто зелена, щоб осягнути глибину смутку в його великих очах, але зараз я вже, на жаль, розумію Саню краще. Шкода, що вже не в цьому житті нам розмовляти, пити пиво і стібатись одне з одного. Шкода, що я дозволила нашому спілкуванню зійти нанівець після того, як я перевелася із 24-ки. Шкода, що Саня залишився навіки молодим — всього 34. Не такою ми уявляли собі вічну молодість. Про загибель Сані мені повідомила жінка, яка в батальйоні займалася документацією. Вже навіть не боліло — у 2022-му московити вбили стількох моїх друзів, що моє серце наче знекровилось. Але сльози потекли, коли кілька днів по тому написав Л. Не знаю, чому кажуть, що розділене горе стає легшим. Легшає тільки тоді, коли запихаєш усе в закамарки мозку і даєш часу робити свою справу.
Я вітаюся із Санею щоразу, коли проходжу «стометрівкою». І розумію, що тепер усі обличчя на Алеї Героїв здаються мені трохи знайомими. Я п’ю до них своє айс-какао, моя донька каже на них «дядя» так само, як на перехожих чоловіків. Насправді я не маю своєї думки у дискусії щодо перенесення-неперенесення Алеї Героїв (так, вона вже роки триває) — мабуть, хай це вирішують рідні, голосує громада. Я просто тішуся спокоєм, який нам дарує Хмельницький. Портрети полеглих нагадують, який той спокій крихкий.

Франція доживає останні місяці президентства Емманюеля Макрона. До наступних виборів залишається сім місяців, чинний президент країни допрацьовує нині другу каденцію і не має права висуватися втретє. Відтак у контексті російської агресії проти України постає питання: чи зміниться навесні політичний курс на підтримку України? І якщо зміниться, то як? Можливі кілька варіантів.
Перший, від якого проукраїнські кола прокидаються в холодному поту: президентом стає Жордан Барделла або Марін Ле Пен, а прем’єр-міністром — Жан-Люк Меланшон. Гадаєте, крайні ліві з крайніми правими не домовляться? Зовсім не факт. Станом на нині, згідно з опитуванням Ірsоs bvа-СЕSІ від травня місяця, крайні праві мають приблизно 33 % підтримки. Це — більшість, але не абсолютна. Вона не дозволяє мати «свого» прем’єра і зобов’язує до пошуку парламентських коаліцій. А хто здатен, згідно з розкладом «якби вибори відбулися завтра», зібрати велику фракцію, котра також не буде математичною більшістю? Правильно, крайні ліві. Врешті, популіст з популістом не так вже й несумісні, як це може здаватися…
Безперечно, ми зараз говоримо лише про гіпотезу. Але якби вона втілилась у життя, майже напевне французька підтримка Україні суттєво зменшилася б. Кілька днів тому Луї Альйо, віце-президент партії Національне об’єднання, публічно закликав «перекрити Україні кран». Його аргументи старі, як світ: «Медицина, економіка, освіта — на межі, а ми знаходимо гроші, щоб купувати зброю українцям». Обгортка дискурсу виглядає як захист французьких інтересів, але за суттю, як слушно зауважив колишній прем’єр Едуар Філіп, «перекрити Україні кран — це спрацювати в інтересах Росії… всупереч інтересам Франції та Європи».
Зі свого боку, крайні ліві на чолі з Жаном-Люком Меланшоном регулярно підміняють поняття «мир» спонуканням України до капітуляції. Від початку великої війни лідер «Нескореної Франції» закликає «посадити за стіл переговорів обидвох учасників конфлікту» і ніби не помічає, що Москва має протилежні наміри. «Війна — це не рішення!» — вдається він у демагогію і не бажає чути, що скласти зброю в однобічному порядку означало б для України вчинити самогубство. Врешті, в питаннях майбутнього ЄС, європейської безпеки та російської агресії крайні праві та крайні ліві не надто відрізняються. Тому їхній ситуативний союз у наступному французькому парламенті, теоретично, виключати не варто.
Проте, попри факт, що крайні праві мають стабільну й монолітну підтримку частини французького населення, їхній антирейтинг також дуже потужний. Тому цілком імовірним виглядає й другий варіант: крайні ліві перемагають на президентських перегонах, і відповідно, мусять скласти коаліційну угоду з іншими політсилами, що продемонструють гарний результат. У такому випадку крайні ліві матимуть значно ширше поле для маневру, для коаліційних перемовин, ніж крайні праві. Вони вже мають такий досвід у багатьох урядах і не вважаються настільки «ганебними» політичними союзниками.
Третій можливий розклад, що може скластись навесні 2027-го, це — перемога поміркованого кандидата та, якщо пощастить, прихильного до України. Найбільше шансів ним стати на сьогодні має Едуар Філіпп — колишній прем’єр-міністр, який заявив про свій намір взяти участь у перегонах ще в 2024 році. Політично його можна назвати «спадкоємцем Макрона» у зовнішній політиці, навіть якщо обидва політики не так щоб друзі.
Едуар Філіпп регулярно навідується до України. Востаннє він був у Києві в травні цього року. Згідно з прогнозами соціологів, сьогодні за Філіппа готові проголосувати 13-19 % французів. Але — ще не вечір, себто — не квітень. «У Києві я сказав президенту Зеленському, що, на мій погляд, Україна має своє місце в Європі. Її покликання — інтегруватися в Європу, — написав мер міста Гавр і кандидат у президенти Франції у себе на сторінці в інстаграм. — Саме на східних кордонах Європи та в Україні зараз вирішується доля частини європейського суверенітету».


 










Переглянути цей допис в Іnstаgrаm






















 
Допис, поширений Еdоuаrd Рhіlірре (@еdоuаrdрhіlірреlh)



Непогані шанси також має інший колишній прем’єр і друг України Габріель Атталь. Його сьогодні підтримують від 8,5 % до 17,5 % французів (залежно від опитувань). За дружнього до України Рафаеля Глюксманна готові віддати голоси 11-14 %. Якщо хтось із трьох згаданих вище політиків потрапить до Єлисейського палацу, можна сподіватися, що зовнішня політика Франції по відношенню до України не зазнає радикальних змін.
Та все ж Макрон піде. Його правління в 2017-му почалася з тріумфу та безпрецедентної електоральної підтримки: 66 % голосів та абсолютна більшість у парламенті. Нині, згідно з даними вересневого барометра YоuGоv для Нuffіngtоn Роst, президенту симпатизують лише 20 %. Та менше з тим. У Макрона ще є небагато часу, до 18 квітня, щоб надати Києву дієву збройну підтримку, — максимально реальну з можливої.
Французи закидають Макрону сухість та зверхність, але навіть опоненти визнають за лідером держави талант стратегічного мислення. Він не відразу, але зрозумів, що вибір між підтримкою України та підігруванням Москві — це вибір між гідним майбутнім для Європи та принизливим зреченням цінностей. Що вільний світ нині бореться за свою волю в українських степах. Він може увійти в історію як масштабний, яскравий політичний лідер або тихо вийти з президентського палацу, опустивши голову. Щось мені підказує, що другий варіант Емманюелю Макрону не до вподоби. Аби не наврочити…

– Ти знаєш, що в нас із тобою останні роки гостьовий шлюб? – жартома питаю чоловіка. – Я приїжджаю в гості до тебе, ти – до нас.
Він сміється. Ці дні, коли ми поруч, цей жарт видається смішним. В інші дні – розлука відчувається болісно.
Цей тиждень, а точніше десять днів, я мешкаю в гостях у чоловіка, в Миколаєві. Від 2022 року ми періодично то в розлуці, то поруч, не з власного бажання – як і багато інших українських родин. Найдовше з того часу ми мешкали разом від серпня 2023-го до грудня 2024 року, за цей час встигли переїхати в інший район, відвести дитину в нову школу, завести кицьку, поховати свекра.
Минає п’ятий рік, як наша донька виростає, і він слухає про її зростання й дорослішання хіба з моїх оповідей. Ми щодня говоримо про його і мою роботу, про наші життя, та я все більше розумію, що для мене в цьому всьому змінилося значно менше, ніж для нього. Він терпляче вислуховує всі мої довжелезні розповіді, скарги, бідкання, тривоги – він знає всіх дійових осіб і в курсі основних перипетій мого життя. Для нього ж від мобілізації змінилося майже все – місто, робота, оточення, перспективи – і я часом ловлю себе на думці, що плутаюся в нюансах і гублю нитку оповіді. Усі ці люди, з якими він живе і працює останні два роки – незнайомці для мене. Крім тих персонажів, які трапляються в оповіді найчастіше.
Минулого разу я була в гостях у чоловіка на початку червня: цвіли троянди, а по узбіччях усе було всипане маками. Наприкінця липня двори розквітли різнокольоровими кущами гібіскусів – таких великих я досі не бачила. Ми гуляємо між будинками в одному зі спальних районів, мені тут усе нагадує київську вуличку, де народилася наша донька. Ось тільки гігантський кампсис затягнув майже всю стіну, у нас на Київщині ці кущі значно скромніші.
Під під’їздом, у якому ми мешкаємо, рояться діти різного віку – переважно ровесники й ровесниці моєї доньки, але є й менші.
– Ти знаєш, що досі тривога? – запитує жінка хлопчика років шести. Не знаю, хто вона йому – рідна, знайома чи просто проходить повз.
– Усе летить на Одесу, правда? – відповідає малий.
Жінка йде у своїх справах. Тривога триває. Діти грають на майданчику, періодично моніторячи куди летить.
Тимчасом я проводжу заняття з творчого письма, пропоную групі авторів із Дніпра вправу «3 хвилини тиші»: ми всі, і я разом із ними впродовж трьох хвилин слухаємо все, що звучить, коли ми мовчимо. Із вікна кухні чую щасливий дитячий вереск, черкання скейтів по доріжці, ляп-ляп-ляпання чиїхось шльопанців. Відзначаю, що сьогодні тривога звучала тільки раз, але тут-таки сама себе спиняю: ще не вечір! І справді, менш як за десять хвилин виє сирена: знову летять реактивні шахеди. Напередодні вони атакували місто цілий день, тривога вмикалася щогодини, я періодично ховалася від вибухів у коридор просто під час зум-занять.
До великої війни ми часто сварилися за побут. За те, хто випере й розвісить білизну, за прибирання, а найчастіше – за миття посуду. Повернувшись із вимушеної еміграції в орендовану квартиру, я першим ділом купила посудомийку. Трохи більше року ми встигли пожити разом, майже не сварячись за посуд.
Переваги «гостьового шлюбу» в тому, що сваритися за побут немає ні часу, ні бажання. Ми бачимося коротко – на день або, якщо пощастить, на кілька днів чи навіть тиждень, як-от тепер. Радість від спільного буття сильніша, ніж роздратування.
На другий день свого перебування в його барлозі я трохи прибрала. Як у тій пісні Дани Заюшкіної, під яку ми вперше взялися за руки 15 років тому: «Не соромся і впусти мене в свій дім, якщо хочеш, я сама там приберу». Він мене впустив, я ж натомість помила ванну, раковину, туалет і плиту, підмела й, задоволена результатами своєї праці, безсоромно з’їла пів херсонського кавуна. Тепер це моє улюблене місце для кавування і кавунування – з видом на білосніжну газову плиту.
Тоді сіла попрацювати: в мене було намічено дві онлайн-консультації. Між консультаціями вирішила ще повитирати столи й підвіконня. Абсолютно щаслива, випила другу каву, вдягла другу з трьох суконь – і поїхала на побачення до чоловіка. Закінчувався робочий день, ми планували разом повечеряти. У ці наші дні разом я бачу його коротко зранку – коли він іде на роботу й ввечері, коли ми гуляємо після його роботи.
Пізніше чоловік зізнався, що зранку йому майже вдалося знайти причину для сварки. Він готував собі сніданок і довго не міг знайти сільничку. А оскільки я саме поприбирала, він справедливо припустив, що я могла кудись переставити сіль.
– Шукав уже скрізь. Не будити ж тебе через такі дрібниці!
Я дивлюся на нього із вдячністю: ясна річ, не будити! Ці дні, тижні я ніяк не можу виспатися. Кілька разів, поки донька в таборі, а я у відпустці, мені вдавалося поспати вдень, і це відчувалося як подарунок долі. Від останніх обстрілів Києва тривога не відпускає мене: щотижня нове «попередження» «бути готовими», «реагувати на тривоги». Щоночі я кладу телефон біля голови, щоб не пропустити тривогу й встигнути вивести доньку принаймні в коридор.
– Сердився? – питаю.
Він мовчить. Ми тринадцять років у шлюбі, я знаю, що дратувався.
– Дякую, що не будив мене. Це свідчення твоєї великої любові до мене, коханий, – кажу йому.
Закінчення цієї історії очевидне: сільничка стояла на столі на тому ж місці, де й завжди, я не пересунула її навіть на міліметр.
– Якщо чесно, мені теж є чим тобі дорікнути, – кажу я йому. – Ми купили вчора буханку хліба. Як ти міг з’їсти скоринку, знаючи, що їх люблю я?
Ми обоє сміємося, саме з таких ситуацій складають анекдоти.
З подругами я жартую, що втекла з Києва до чоловіка пересидіти обіцяний масовий обстріл. Пересиділа раз, та пабліки в телеграмах не радять Києву розслаблятися: цього разу більшість ракет летіло на захід, але ж не всі. В ліжку далеко від дому мене розбудив один вибух середньої гучності, чоловік його навіть не помітив. Ми поснули далі. Ці ночі поруч із чоловіком, коли донька в безпеці далеко в горах, я по-справжньому можу розслабитися. Дозволяю собі відключити сповіщення на телефоні й не реагувати на нічні тривоги. Я засинаю, а люди в моєму місті вкладаються спати в метро – з дітьми, тваринами, карематами. Наступного разу, якщо (не) пощастить, ми з донькою будемо серед них. Шукатимемо собі місця на холодній плитці метрополітену.
А вранці я свідомо відтягую мить, коли доведеться прочитати про наслідки атаки. Чи буде там твій район? Твій будинок? Твоя кішка?
Не сьогодні, милий, не сьогодні.
У свій єдиний вихідний чоловік показує мені свої вазони. Ось преться вгору опунція, яку він підібрав десь біля під’їзду. Ось китайська цибуля, яку я він привіз із дому. Ще з того дому, в якому виріс, адже цибулина – відросток від тієї, що колись давно посадила його мама.
Ми сідаємо в 2-й тролейбус і їдемо на Намив – район, дуже подібний до київської Оболоні. Тут широко розтікся Південний Буг, облаштовані пляжі, і нам пощастило знайти пункт прокату сапів. Пляж буквально всіяний людьми, користувачів прокату сапів помітно побільшало – аж так, що нам довелося чекати своїх майже до заходу сонця. Я лягаю на дошку, яку гойдають хвилі Бугу, і дивлюся на захід сонця. Ніяк не зважуся стати на рівні ноги, боюся впасти, тому просто лежу й бовтаю ногами в теплій воді. Це, може, єдиний раз, що я цього року на річці. Я тримаю в руках весло і дозволяю собі нікуди не гребти. Поки заходить сонце, час ніби спиняється. Ми з сонцем ненадовго зависаємо на воді. Плюсь – чоловік таки став на рівні й за якийсь час шубовснув у воду. Я підпливаю до нього. Сміюся. Він знову сідає на дошку.
Інколи заходить про те, чи можемо ми переїхати до нього. Періодами Миколаїв, від якого всього година до обстрілюваного Херсона, здається спокійнішим, ніж Київ. Та я, щиро кажучи, не уявляю собі, як це – знову складати речі й переїжджати. Чи радше навпаки – дуже добре уявляю. І якнайменше хочу повторювати. Кожна мандрівка, навіть найменша, відлунює болем і тривогою. Тим паче тепер, коли потяги затримуються на багато годин, а поїздки перериваються евакуаціями.
Щоразу, коли ми говоримо ввечері, і він каже, що їде «додому», у мене трошки падає серце. Ми жартома складаємо «графік відвідин дружини». Його мені треба узгодити з графіком доньки й графіком людини, яка погодиться глядіти кішку. Слід також врахувати графік обстрілів. І якось між тим протриматися – до наступної гостини.

Я зустрічався зі Стівом Віткоффом у лютому 2025 року у Вашингтоні, щоб обговорити ситуацію в Україні.
Згодом розповім у своїх «Попередніх мемуарах» наскільки вразила мене його необізнаність щодо Росії, України та географії територій, долю яких він, за його словами, мав намір обговорювати. Але тоді я пояснив собі ці прогалини його недосвідченістю.
Сьогодні права на таку відмовку в нього немає, і, з огляду на його нещодавні поїздки між Путіним та Зеленським, не знаєш, чи то сміятися, чи то плакати.
Бо що ж він, власне, зробив? Він прибув до Москви з ентузіазмом рієлтора, який зустрів свого найважливішого клієнта. Він слухав. Посміхався. Подякував за цей незабутній момент. Приклав руку до серця з повагою маклера, який радіє, що господар будинку дозволив йому увійти до вітальні. Він вислухав побажання клієнта. Склав їх до свого портфеля. Потім поїхав назад. У Києві знову відкрив портфель. Сказав Зеленському: ось чого хоче Владімір. І він називає це переговорами.
Ми в курсі про «човникову дипломатію». Про таємну дипломатію. Про дипломатію «червоного телефону», посередницьких зусиль, невеликих кроків. А ось і дипломатія листоноші Пєчкіна — того листоноші з російського мультфільму, якому достатньо найбільшого пакунка, щоб повірити у власну значущість. Ось вони, разом зі своїм поплічником Джаредом Кушнером, — Дюпон і Дюпон за обшитою деревом стіною. Лорел і Харді у Клаузевіца. Ці двоє не ведуть переговорів. У кращому разі вони сприймають свій посадковий талон на літак за дорожню карту, а свої милі — за дипломатичні перемоги. У гіршому — вони капітулюють і організовують капітуляцію.
Але найсмішніше — попереду.
Воно ховається у тому хорі, що лунає навколо них та перетворює цю малозначущу подію на масштабну.
Телеканали коментують міміку цих двох дипломатів-початківців. Газети стежать за їхнім літаком. Обід у Кремлі стає «проривом», рукостискання — «сигналом», узгоджена заява — «вікном можливостей». Експерти вислуховують «поштовхи», кореспонденти виявляють «те, що рухається», джерела насторожують вухо, прислухаються до мовчання Кремля і шепочуть, що «щось відбувається». І під приводом того, що Путін прийняв двох зачудованих американських гостей, голуби миру махають крилами на Червоній площі або над головами «корисних ідіотів» Кремля на Заході.
Убогий мир. Убога дипломатія, яка доходить до того, що плутає човник із рухом. Це — ті самі люди, які пояснювали нам, що Путін не вторгнеться в Україну, потім — що він переможе за три дні, потім — що санкції ні до чого не призведуть, і, нарешті, — що озброєння українців може лише принизити велику й непереможну Росію. Але, по правді кажучи, у Москві нічого не сталося. Там лише спробували видати агресора за партнера, а виснаження України перетворити на привід для її розграбування. Задоволений один Віткофф: «Мені дуже сподобався поїзд! Це нагадало мені про поїздки до бабусі у Флориду!».
Справжній мир не має нічого спільного з цим жалюгідним цирком.
А найнагальніше на даний момент — це врахувати ті фактори, без яких нам перетворять врегулювання на нескінченний коловорот посланців!

Путін свою ставку програв. Його армія стоїть на місці, кожний крок вперед вартує їй жахливих людських втрат, і за майже п’ять років вона завоювала лише 1 % території, на яку він мав претензії. Чи може він у такій ситуації чогось вимагати?
Путін — людина, яка боїться. Боїться своїх прибічників. Боїться своїх олігархів. Боїться закінчити так, як Каддафі чи Калігула. Боїться свого китайського союзника, який будь-якої миті може відвернутися від нього. Боїться матерів солдатів, які вже не витримують стільки цинізму та брехні. Чи справді цей чоловік, цей господар Кремля, який щоночі мусить змінювати дачу, щоб його не вбили, має достатньо сил, щоб кинути виклик Європі та Америці? Хіба що вони самі на це не погодяться.
Я не знайомий ані з Путіним, ані з російськими солдатами, виснаженими війною. Натомість я трохи знаю українських бійців на передовій. І трохи — їхнього головнокомандувача Зеленського. І я цілком упевнений, що вони занадто багато воювали й принесли занадто багато жертв, щоб прислухатися до «нової ідеї» (так висловився пан Віткофф), яка змусила б їх одним розчерком пера віддати території, які вони захищали зі зброєю в руках і де загинуло так багато їхніх побратимів.

Висновок. Він може шокувати ніжні душі. Але на цьому етапі завершення цієї війни дипломатичним шляхом не станеться. Є конфлікти, які завершуються за столом переговорів. Але є й такі, де стіл з’являється лише після того, як імперський режим усвідомить, що він програв. Саме це сталося в Німеччині в 1945 році. Або в 1995 році в Сербії. Отож саме це станеться з Росією: дипломати візьмуться до роботи лише тоді, коли так чи інакше правда з поля бою дійде до кабінетів Кремля.
А до того часу зима буде страшною, і потрібно допомагати Україні вистояти.

Лідерство США зазнало серйозного удару. Європейцям слід сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого.
Мабуть, для всіх стало шоком огидне видовище, коли на цих вихідних американський посланець Стів Віткофф підлещувався до Владіміра Путіна. Також шокує, що на зустрічі в Москві Віткофф і його не менш непримітний напарник, зять Дональда Трампа Джаред Кушнер, їхали в кортежі російської влади й користувалися послугами кремлівського перекладача.
Але й безліч інших подій також шокують. Подібно до невпинних російських дронових атак по Києву й інших українських містах, жахливі слова й гидкі вчинки Вашингтона стали звичним явищем. Хто зараз пам’ятає дати чи подробиці обурливо несправедливої інвестиційної угоди США й України? А погрози анексувати Гренландію? А дивну пантоміму на саміті в Алясці? Так само як щоденні президентські тиради у соціальних мережах, ці епізоди привертають нашу увагу лише на мить, перш ніж їх витісняє черговий шок-контент.
Нещодавно вийшли дві нові книжки у спробі зібрати потік новин у цілісну картину. Видана журналістом Люком Гардінґом «Зрада: Трамп, Путін і нова доба завоювань» (Веtrаyаl: Тrumр, Рutіn аnd Тhе Nеw Аgе оf Соnquеst) містить яскраві описи цих та інших подій. У ній також досліджується глибинне питання дивних однобічних і поштивих відносин Дональда Трампа з Кремлем. Гардінґ губиться у висновках.
А от британський експерт з питань безпеки Кір Джайлз у книжці «Американський переворот: фінальний хід Москви у тривалій війні з Вашингтоном» (Аmеrісаn Оvеrthrоw: Моsсоw’s Еndgаmе іn Іts Lоng Wаr wіth Wаshіngtоn) стверджує, що президентство Трампа є перемогою Кремля в серці управління Сполучених Штатів. Це стосується не лише особистої покірності президента Путіну. Адміністрація Трампа перейняла чільні російські підходи до влади — як на міжнародному, так і на внутрішньому рівні. Продиктоване жадобою переплетіння особистих і політичних інтересів, послаблення інституцій і фальшивий патріотизм — усе це добре знайомо тим, хто стежив за занепадом Росії протягом останньої чверті століття.
Це порівняння, безперечно, вражає, хоча декому може здатися намисленим. Оптимісти вірять, що проміжні вибори, якщо їх проведуть згідно з Конституцією, покажуть, що захисні механізми американської системи тримаються. Однак деякі, зокрема Джайлз, побоюються, що адміністрація, навіть якщо програє вибори, не відступиться від своєї головної мети: зберегти владу після закінчення чотирирічного президентського терміну 2028 року.
Можливо. Але ідея про те, що така хаотична й балакуча людина, як чинний президент США, могла протягом багатьох років підтримувати серйозні таємні стосунки з іноземною розвідувальною службою, видається малоймовірною. Утім, достатньо погано й те, що поведінка Трампа просто відображає нарцисичне захоплення сильними лідерами і безмежне невігластво майже в усьому іншому.
Читайте книжки, але не зациклюйтеся на цих питаннях. Цікаво поміркувати: чи президент США — справді російський агент і потенційний диктатор, чи прикидається. Але так можна заціпеніти в роздумах і сісти склавши руки. Нинішня адміністрація, як і багато попередніх, являє собою розколоту коаліцію. До її складу входять серйозні люди, як-от директор ЦРУ Джон Реткліфф і трагікомічний дует Віткоффа-Кушнера. Союзники мусять давати з цим раду, як можуть.
Та є інші, важливіші пріоритети. Позитивом у подорожі американців до Києва було те, що радники з питань національної безпеки країн Е3 — Великої Британії, Франції й Німеччини — прибули, щоб підтримати своїх українських колег. На саміті в Анкориджі 2025 року були побоювання, що США можуть укласти угоду з Росією і змусити європейців нав’язати її Україні. Зараз це виглядає менш імовірно: цинічний, нео-Кіссінджеріанський розподіл сфер впливу такого масштабу вимагав би скоординованих дій і рішучості, яких у Білому домі дуже бракує.
Справжнім шоком для Європи мають стати не витівки адміністрації США, а їхні наслідки: політична, військова й дипломатична слабкість, яку американці самі собі заподіяли, і нові, обтяжливі обов’язки для їхніх союзників.

Задовго до холодів, осінь надходить спогадами літа, що відбуяло. Вона приходить тужливим завиванням у дротах на холод і негоду, немов хтось дзвонить ще дротовим телефоном, щоб передати сумну новину, і не може додзвонитись. Це вітер, вриваючись на територію смерті, втрачає дар мови і тільки голосить. Приходить припутнями, що перед відльотом сидять над полем на дротах, видивляючись останню зернину, якої немає там. Приходить старими клопотами, що нікуди не збираються летіти. Бородами з бджіл, що викупчуються з вуликів від спеки і висять шипахами на льотках. Як смерть в єство, вона приходить задовго до відходу тіла. Вона приходить смаком останніх абрикос, назбираних в траві, м’яким, золотоніжним смаком відбуялого літа. Золотими сльозами вони світились на гіллі і сплакували від доторку вітру, прощаючись із літом. Холодом, що хапає вечором за плечі, вона приходить і середліттям, але не довго живе, літо ще попереду, знаєш ти. Ще стільки всього жде. Вона приходить муругими котенятами, що підросли за літо і сплять клубком на теплому даху повітки, розморені й щасливі, в невіданні майбутнього. Вона іде розбитими грунтовками в полях, звідки звозили врожай, іде і йде в куряві до неба. В запаху серпневої стерні, що сюрчить кониками і спогадами дитинства, як босі пасли корів на стерновищі, вона живе голосінням всього, що ніколи не вернути. Стернею полів розчиняється її голизна, її порожнеча. Та, жахаючись якої осінні журавлі зринають вище і гостропронизливо ячать. Осінь приходить гіркотою полину, що гриваститься по косогорах, незораних місцях, сивиною степу, гіркотою всього пережитого ним. Важкий, одурманюючий запах розноситься по безмежжях. Полин сивіє сивизною дум, як пережити зиму всьому тут. Все кинуте напризволяще – бачить він – і його дні і ночі в гіркоті й скорботі. Коли всім все ба́йдуже, він один в ночах сивіє про нього.
Гіркотою, але більш настояною, повносилою, дихають і вільхи понад річками, над ставками, чорно віддзеркалюючись в них. Їх гіркота студена, як вода джерел. Її хочеться пити й пити в їх затінку. Осінь приходить диркотом мотокос, це косять бур’яни на грядках, приходить радісним збудженням від збирання картоплі, повними мішками на возах, їх глухим і впевненим стукотом по соші; коли викопали картоплю, вже точно осінь. Але до того приходить грибною свіжістю лісових долин, грибів ще нема, ними тільки пахне їх аура. І качка ходить по подвір’ї сумна, не знаходячи собі місця, знаючи, що її зарубають, бо прийдуть люди, які збиратимуть підорану картоплю на городі. Осінь приходить павутинням, що тчеться ніби саме собою і блищить, як ниті срібловолокна, як одна ридаюча струна прощання літа. Вона приходить серпнем, зорепадом, нічним бездонням зір, що вабить і накриває чистим захватом Всесвіту. Купол зоряного неба, що морозить наскрізь, її парасоля. І перш ніж настане холод, вона морозить спогадами Любові. Пробігає струмом по тілу, з глибин пам’яті –  кращими митями життя – метеорами, що навічно сяють там. Вона приходить тишею полів, онімілих перед зоревиссю і величчю нічного неба. Приходить спазмом і поетичними рядками, присвяченими її приходу. Обділений той, хто не чує її. Час між осінню і літом налитий зрілим спокоєм, як стільники печатним медом. Рудий, перелинялий, схожий на укороченого лиса, собака на краю села спить калачиком в придорожній траві і те,  про що він мріяв всю зиму й напровесні – вічне літо – тепер на коротку мить із ним. Ні дощ, ні сніг, ні морозний вітер йому не дошкуляє, він спить, але зіщулено спить, бо виходить із зашпорів пам’яті про них. Вечірнє сонце вже перековзнуло за дерева, утворивши над ним затінок. Він спить без снів, неглибоким снивом, щоб не проспати те найкраще – вічне літо – що ще ненадовго з ним.
Осінь приходить розпачливим блеянням кози, припнутої на спеці, вона виглядає і виглядає бабу, а та не йде, бо заробилась по хазяйству. Приходить вареною кукурудзою, бур’яном, складеним на межі, щоб не насіявся на городі. Приходить іржавіючим, обвислим листям гарбузів і зів’яданням всього на городі. Приходить затвердінням цьогорічних пагонів дерев, змужнінням голосів молодих півнів, очницями порожніх буслиніх гнізд на стовпах, самі буслі вже кружляють високо в небі, прощаючись із ними, як погляд душ, що вирвались із тіла. Злітають все вище, щоб охопити весь простір, бачений востаннє. Вона приходить мальвами, що сором’язливо, мов рум’янець на щоках, виглядають навшпиньки з-за плоту, все інше у горідчиках вже одцвіло. Селом ніхто не йде. Вона приходить, як нев’януча, безсмертна пам’ять про людей, що там жили.
Тютюн, вже підв’ядаючи нижнім листям, росте невисоко, похнюплено росте, бо ні для кого рости. Нема курців, які могли б його скурити. Цвіте пірамідально на городі, насіявшись з минулих врожаїв, дрібними блідожовтими квіточками. Чорнобривці на густозеленому пагіллі  цвітуть буйно й дружно, радуючи очі самотніх господинь. Не чути голосінь, розмов про війну. Війна помітна тим, що майже нема людей. Все менше радості і все більше туги. Її німота онімила все навкруг. Туга вовчиться страхом, підозрою, настороженістю із рано зачинених дворів. В глибокій сутіні, коли велосипедист тягне на багажнику під гору воду, дерева на горбі світять чорними ліхтарями ночі.
Прóосінь надходить холодними ранками і дружнім польотом бджіл із льотків, вони спішать встигнути до пори, коли сонце випалить нектар. Спека пражить і розгорається з кожним пошерхом листка, мов невидима пожежа. Ополудні вітер на осонні дихає  жаром доменної печі і ніде нічого живого, пролітаючи бачить бджола. Одна сонячна воскотопка почуває себе прекрасно, їй чим спекотніше, тим краще, і запах перетопленого воску, ніжномедовий запах, один нагадує їй про нектар.  Віддзеркалившись у воскотопці, бджола летить ні з чим, щоб перебути жару. І до пізньої ночі вентилює повітря у вулику, що ніяк не охолоне.
Лійка з круглим від спекоти, пересохлим ротом дивиться із лавки в сторону городу, куди її ніхто вже не несе. Все, що потребувало поливу, вже виросло, зів’яло. Лійка з покинутим виглядом сидить на лавочці сумна, як мала дитина, яку не взяли з собою. Тепер їй ждати до наступного сезону, коли візьмуть з собою за подвір’я. Тримаючись за руку, вона піде й піде туди, звідки видно степ, поля і все безмежне літо, що ждатиме попереду. Земля з потрісканими губами знов ждатиме поливу і лійка знатиме, що вона не одна, схиляючись над кожним корінцем. Стара лавочка в саду все дужче вростає в землю, мов щулиться від передчуття убивчої самотності і холодів. Всю зиму й осінь на ній ніхто не присяде. Одна самотність дивитиметься з неї углиб полів і відчаю без меж. Усе хутчій смеркає. Сад повниться тихою радістю завершення робіт і плодоносу. Все дужче пахне матіолою по вечорах, по запустілих дворах, що ждуть когось, задихаючись чеканням. Сутінки матіоли пахнуть чеканням побачень. Надосінь сходить гупотом грушок на таких само збезлюднілих подвір’ях, де їх ніхто не позбирає і навіть ос немає – десь звелись – щоб ласувати ними. Вона приходить сизою нічною росою, що сріблиться на спориші доріг, які чорним метеором прокреслює слід від велосипеда. Вона приходить непомітно, коли всі сплять, з лицем ридань, прощань і смерті, і не когось, чогось, а світу.
Вона приходить задиханням, жалем, що все так хутко проминуло. Нічним невмовкним сюрчанням цвіркунів, спогадами, що сюрчать так само, мов витікання крові, безсоннями, які тремтять, як серце, що от-от має обірватись. Тихозвуччя ночі зіткане з одного тремтіння цвіркунів, їх невидимого нікому перегуку. Вся ніч – один зоряний оркестр звучання їх. Це плаче земля, перед тим як надовго заніміти. Її трепет передається всьому живому. Малі співці тільки виконують її передсмертну тугу.
Вона приходить жаром невиспаності в очах, небажанням жити, станом напівбожевілля.  Гіркотою дум, безсонними ночами, слідами спогадів, вогняними слідами прожитого, що ніяк не відпалає. Останніми вогниками маків, що дрібно доцвітають на межі і причаїлись там червоними метеликами з обстріпаним пелюстям. Жовтобокатістю гарбузів з-під пожухлого по краях, суцільного, великолатастого листя. Кущиками квасолі з дрібними, вже посохлими стручечками, що дивляться в землю, мов патьоки сліз, жаліючи про те, що їх рано, в холодну землю, посадили. Приходить неврожаєм і голодом, невідомістю, як жити, постійною гризотою, що виїдає очі.
Вона приходить молодими бджолами з поїдженими кліщами крильцями, темносірі від пилу вони бігають по доріжках біля вуликів, так ніколи й не здатні злетіти. Вона приходить болісним і стовиглядним чеканням, коли знаєш, що ніхто не прийде, воно розлите в повітрі. Шовковиця з розкидистими гілками жде їжаків, що ніяк не приходять. На початку літа вони днювали навколо неї, під її плодоносним шатром. Їм здавалося, якщо відійдуть, хтось визбирає їх скарб, всі ягоди, і вони так і спали серед їх медоносного обрусу. Від дотику пташок, від струсу вітру шовковиця сплакувала золотисто-білі наперстки, їх було стільки, що вона кликала злітатись все птаство, приходити – всіх їжаків. У витолоченій траві ягід було біло, і їжаки, щоб не вертатись здалеку, простягалися, виставивши писок, і, похоркуючи, спали тут. На самій благодатній їм землі. Це була їх найкраща пора. Коли хтось невидимий сіє з неба медоносні плоди. Ледь чутно вони вдарялись об голки,  сильніше вдарялися об носи, мов самі просилися до рота. Їжаки здригалися радісним здриганням і переповзали далі в траву з осоння.  Як і шовковиці, їм здавалося, що цей рай їжаків ніколи не промине. Як мати дітей, шовковиця накривала їх люблячими руками, тримала біля себе, нікуди не відпускала. Але одної ночі, одного ранку, одного дня вони ні на хвилю не прийшли і шовковиця заціпеніла від жаху, що вже ніколи не прийдуть. Вона ждала й ждала, ніхто не приходив, і так вона зрозуміла, що її літо померло. Далі осінь, ніщо, крім смутку, уже не прийде.
Вона приходить зграєю ворон, що сидять на полі стерні, поводячи головами, мов випалі з гнізда грифи, на трупі літа. Приходить забитими фанерою вокзалами, байдужою втомою облич, порожніми станціями, новинами війни, обіймами цвинтарів, осінь світу. Приходить раптовістю вечорів, ранніх смеркань, змалінням світлої пори, що все куцішає і куцішає, дихаючи самотою і присмертю. Надходить стогоном пасажирських поїздів, що стрімко розтинають ніч, тікаючи в далеч. Їх гостра луна довго висить над могильно чорними станціями. Приходить рано гаснучим жеврінням вікон. Раннім згасанням всього, що так хоче жити. Сивою жінкою, що стоїть з подарованою хлібиною біля воріт, притиснутою до грудей, як дитя. Вона приходить сирим холодом, що стелеться по вечорах з долин, гостро прощальним запахом холодної м’яти, гостротою поруділої осоки, що підводиться з мокви, як звір ночі. Але не всюди ще може добратися. Осінь, як прищулений тигр, закрадається жовтизною лісів, рудизною ярів, багряними хребтами посадок, жовтими лишаями останнього цвіту по горбах і долинах.
Зацвіте золотарник, великими золотисто-жовтими китицями, і раптом стане зрозуміло, що вже все, по літі. І раптом стане зрозуміло, що вже все, по житті.

Іноді мені вдається подивитися «домашнє відео» моєї родини. Це відео – моя уява, що розгортається завдяки розповідям родичів, мами та батька. Він зокрема залишив спогади, які записав від руки у двох примірниках. Один, переплетений у червону палітурку примірник, – для брата, другий – для мене. З розрахунком, що передамо їх далі.
Отак виринула ця історія – про діда Івана, про якого я тільки чула і зроду не бачила – не могла бачити, бо він помер під час війни: переховувався від гітлерівців у погребі. Там загострилася його астма – тому й помер невдовзі.
Зі слів батька уявляю портрет діда Івана: розкішні «українські» вуса, круглі смішні окуляри на переніссі (ні, окуляри будуть пізніше, зараз він ще молодий, років до тридцяти). І він свого часу не оженився, «як люди», а привів у батьківську хату покритку, Маню. Спершу він натякав про неї батьку-матері, а врешті прямо сказав: «Приведу Маню із Саливінок, я давно її люблю». На що мати плакала-ридала-кляла, а батько Максим глухо, суворо мовчав. Це ж треба – женитися на покритці, наче інших дівок до вибору немає!
І сьогодні дід Іван – ще молодий парубок – таки привів до батьків Маню.
Вона боязко, несміливо увіходить до хати. Хата під соломою, приземкувата, з глиняною долівкою, білою піччю, образами на покутті, з мисником над дверима, з рушником кілковим і утиральником на щодень: усе, як у всіх, як має бути. І хата враз ніби засвітилася золотистим світлом.
Маня – вродлива і свіжа, про таких кажуть: хоч із лиця пий.
Мати Іванова, яка зранку була наче темна хмара, батько, який набрижився, насупився, ніби їжака проковтнув, раптом, здалося, і собі засвітилися зсередини – всупереч самим собі. Так Маня була прийнята – хоч ніхто її тут не чекав, окрім діда Йвана, тоді ще парубка, що давно пригледів дівчину, та не встиг бути першим…
Але недовго Маня прожила в дідовій сім’ї: раптово померла, коли якось пішла на базар, де впала просто під ноги базарувальникам. Казали потім, що була сердешницею, слабкою на серце. І після себе залишила на Івана чужу дитину, панського роду, хоч і незаконнонароджену, Меланю. (До слова, наше селище належало магнатам Браницьким).
Дід Іван ростив Меланю, а батьки все допікали: женись та женись.
Якось сниться Іванові сон: наче дівка – кров із молоком, у разках доброго намиста, багато вишиваній сорочці, спідниці й запасці добротних – вийшла зі своєї хати, угледівши його на дорозі, вхопила його за полу і каже: «Не пущу!»
Почудувався дід Іван, тоді вже не парубок, але й не старий удівець – і забув про той сон.
По якімсь часі випадає йому свататися до дівки із сусіднього села. Він у вічі її не бачив – бо люди нараяли: мовляв, добра, працьовита, хоч уже й не така молода – аж двадцять п’ять їй стукнуло.
Прийшов зі сватами до її хати, увіходить, скидаючи шапку на порозі – аж при печі стоїть викапана та, що приснилася йому! Іван після того сну наче й не запам’ятав лиця її, а тут як побачив – зразу й пригадав. Вона!
Яриною звалася та дівка, і стала вона другою жінкою мого діда Івана.
Зі звичайної селянської родини, мала за собою добре дівоче придане, яке за нею привезли на возі. Перше – дерев’яна мальована скриня на ніжках, яка відчинялася великим латунним ключем: на кожний його поворот лунала коротка мелодія, і так тричі. У тій скрині – добротні спідниці з цупкого англійського сукна зі щіточками, корсетки, ткані пояси, вишиті сорочки і вишивані наволочки з мереживом ручної роботи, рушники, та всякого іншого добра повнісінько, як-от дукачі, разки доброго намиста, баламути. Мала ще свиту коричневу з домотканого вовняного сукна і розкішний білий кожух із широкими полами – щоб можна було загорнути дитину в мороз, несучи її на руках. А внизу, на подолі, розцвітали барвисті квіти із кольорової шкіри.
Отакий посаг за собою принесла у дім свого чоловіка, мого діда Івана, Ярина. А жіночий посаг, за звичаєвим правом українців, залишався таки за жінкою.
І тут я вкотре думаю: де все це поділося, чому ні-чо-гі-сінь-ко не дійшло до наших часів, як у воду кануло? Виміняли на хліб у час голодоморів, рятуючи дітей і себе від смерті? Ніякого спадку, ніякого сліда…
Та повернімося до історії Івана та Ярини, моїх діда і баби.
Коли одного дня восени влаштували їхнє весілля, то раптом заявилася на садибу до всього чесного товариства дівка, яку ніхто не знав. Ніхто й не зогледівся, як метнулася вона і поставила під погребом скляну карафинку з чимось темно-червоним, наче запечена кров.
Всі бояться торкнутися до неї – наче б вона мала вистрілити чи вибухнути. Аж тут перегодя являється на обійстя незнайомець. Його припрошують до столу, бо на весіллі раді всякому гостю, надто подорожньому – так велить звичай. А той чоловік ніби знав про зоставлену дівкою дивну карафинку і ось що сказав: «Знайдіть мені куликів із житньої соломи, хоч старих, хоч свіжих, поскладаю їх на купу та й запалю їх. У який бік дим піде – звідти і появиться відьма та й сама забере своє дання».
Тут – весілля, не до того, та мусіли шукати куликів. Нарешті роздобули їх і зробили все так, як незнайомець порадив. Чорний смолистий дим повалував із тих куликів, які згораючи, шипіли, мов нечиста сила. Спершу той дим сторчма стояв, а далі наче хто рукою пригнув його у бік сусіднього села. Не минуло й чверті години, як знову на обійстя явилася незнайома дівка – та, що вже забігала на весілля. Сердита, вона бурмотіла під носа лайку, метнулася під погріб, притьмом ухопила свою карафинку із темно-червоним напоєм.
Ніхто не зогледівся, як вискочила вона з обійстя і торохнула спересердя своєю карафинкою об землю – розлетілася вона на друзки. І темно-червона рідина розлилася, зашумувала – враз заворушилися там дрібні-дрібні гадючки, наповзаючи одна на одну.
Вийшов тоді дід Іван за ворота – парубок не парубок, але молодий, – і побачив не тільки скалки-друзки розбитої карафинки, і не тільки тих метких гадючок побачив, а й – другу війну з німцями, яку мав пережити на своєму віку, і сидіння своє у погребі, і смерть свою через це, і долю дітей своїх і внуків, іще не народжених – усе побачив за один проблиск миті.
Не знаю, чи побачив мене – далеку-далеку від тих часів, про які знаю з родинних переказів.
А ще від батька знаю: дід вірші писав. «Хімічним» олівцем у зошиті. Та де ті вірші, де ті записи? Де та спадщина? Де ті світи, що носили наші предки у душах своїх?

Європейським лідерам не потрібно заохочень, щоб насолоджуватися літнім сонцем. То нехай і сприятливою політичною «погодою» скористаються сповна. Після відходу від влади Віктора Орбана в Будапешті до вступу на посаду нового президента Франції у травні наступного року — у Європі пануватиме рідкісний період консенсусу щодо підтримки України.
Коли засмаглі високопосадовці повернуться у вересні до роботи, першим пунктом на порядку денному має стати конфіскація активів Центрального банку Росії: близько 210 млрд. євро, заморожених з 2022 року, які здебільшого зберігаються у бельгійській компанії Еurосlеаr. План Європейського Союзу щодо конфіскації цих коштів на користь України зірвався через російські смертельні погрози на адресу бельгійських можновладців та інші, більш конвенційні (легальні) форми залякування. Прем’єр-міністр Бельгії Барт Де Вевер торік заявив, що охоче віддасть ці гроші будь-кому, хто готовий відшкодувати збитки Бельгії; з огляду на пов’язані з цим ризики він додав, що безплатно надасть кілька охоронців та броньований автомобіль.
Вихід полягає в тому, щоб ЄС самостійно взяв під контроль заморожені рахунки. Росія може залякати окремих бельгійців. Натомість європейських комісарів і високопосадовців навряд змусить боятися за своє життя. ЄС надав би гарантію відшкодування будь-яких залишкових ризиків, з якими стикаються Бельгія і Еurосlеаr, що зберігає 185 млрд. євро. Усі інші заморожені суверенні рахунки Росії в ЄС (загальна сума яких сягає 210 млрд. євро) також можна передати ЄС за тією ж схемою.
Коли ці кошти будуть у розпорядженні ЄС, їх не обов’язково конфісковувати негайно (хоча я б підтримав такий підхід). ЄС вирішуватиме, як їх використовувати: наприклад, як заставу за позику Україні, яку слід буде повернути лише тоді, коли Росія почне виплачувати воєнні репарації. (Вартість самої лише повоєнної реконструкції оцінюється у понад 500 млрд. євро).
Незалежно від цього рішення, сам факт передачі коштів у розпорядження організації, що належить ЄС, матиме потужний ефект. Путін побоюватиметься, що надходження величезної суми в Україну — лише питання часу. Отже, зміцниться переговорна позиція України. А також ці гроші будуть захищені від адміністрації Трампа, яка минулого року висунула ідею використання заморожених активів у рамках непрозорої й вигідної США інвестиційної угоди.
Застосування коштів на користь України зменшить політичний тиск з боку скептично налаштованих виборців у таких країнах, як Франція й Німеччина, які воліють, щоб обмежені кошти платників податків витрачалися в їхніх країнах, а не на війну за кордоном.
План «російського трансферу», розроблений, зокрема, моїм другом, британським коментатором Г’юго Діксоном, саме здобув підтримку трьох політичних діячів: Аннеґрет Крамп-Карренбауер (колишньої міністерки оборони Німеччини); Наталі Луазо (колишньої французької міністерки Європи) і Даліпа Сінґха (колишнього очільника програми санкцій в адміністрації Байдена).
Серед ознак прогресу: нещодавно міністр закордонних справ Бельгії Максим Прево відвідав Київ на знак підтримки і заявив, що обговорення питання тривають. Він підкреслив, що Бельгія «загалом не проти використання заморожених активів».
Вікно можливостей має не лише політичний, а й фінансовий характер. Позика ЄС для України обсягом 90 млрд. євро, яка мала покрити потреби на 2026 і 2027 роки, є недостатньою. За нинішніх темпів, готівка у влади в Києві вичерпається на початку наступного року. Як наслідок, буде важко виконати правила МВФ про боргову стійкість (які наразі ґрунтуються на оптимістичному припущенні, що війна закінчиться цього року), що значно ускладнить залучення коштів від інших міжнародних кредиторів.
Європейському Союзу набагато дешевше й простіше вирішити проблему зараз, ніж чекати, поки Україна опиниться у фінансовій кризі, а Європа — у геополітичній.

Звичайний росіянин будь-якого стану, спільноти, освіти, віку досі такий, яким його показав майже двісті років тому Володимир Даль в образі денщика Яківа.
Для Яківа світ поділявся на «ми» і не «ми». «Ми» – це були його пан, рота, батальйон, полк і далі, аж до самого царя-батюшки. У цій частині світу він вважав за належне поводитись більш-менш по-людськи. А там, де «не ми», від його людяності не залишалось і сліду.
Таким у Даля був і уральський козак Проклятов. Калмики, киргизи й казахи, з якими йому доводилося мати справу, для нього не були людьми. А «мати справу» означало передусім грабувати. Йому було шкода вбити свого старого пса, але коли він захопив пару киргизьких верблюдів і почув, що у в’юках щось жалібно пищить, то «не призадумавшись, выкинул двух голых ребятишек на снег и спокойно, без оглядки отправился своим путём».
Примітно, що за це його все ж вилаяв офіцер, але лише «для порядку». «Ничего, ваше благородие, – отвечал казак. – Ничего: уснули».
Курсивом слово «уснули» виділив Даль.
Це той Володимир Даль, або «Казак Луганский», який залишив після себе «Толковый словарь живого великорусского языка». Мандруючи Росією, він зібрав понад 200 тисяч її слів, а заодно вивчив росіян так, як ніхто ні до нього, ні після нього. Свої нариси про них він, лікар за фахом, називав «фізіологічними» – іншими словами, такими, що претендують на наукову точність. Його шанував Пушкін, з ним дружив Шевченко, залишив його акварельний портрет.
Саме Даль був тим лікарем, який сидів біля Пушкіна до останньої хвилини його життя. Збирався створити і словник живої української, заготовив гору відповідної сировини для цього заміру, який мав показати, що українська – така ж самостійна, як російська і решта слов’янських. Це добро пішло в подарунок Борису Грінченку. Так з’явився його «Словник української мови».
За всім тим… Навіщо згадувати сьогодні якогось росіянина Яківа, коли точно знаєш, що хтось вже готовий розказати тобі про українця Сірка, та не якогось денщика, а справжнього отамана? І отамана теж козаків, тільки не уральських, а запорізьких. Як він наказав молодятам свого загону зарубати біля Чорної могили цілий гурт українців з жінками і дітьми… За що? Та за те, що вони передумали повертатись на Гетьманщину після років під кримськими татарами. Близько трьох тисяч колишніх православних душ, всіх до одного…
Коли наказ було виконано, він встав над трупами і, якщо вірити «Літопису Самійла Величка», звернувся до них з промовою: «Простіть нас, брати, а самі спіть тут до страшного суду Господнього, ніж би мали розмножуватися в Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну безхрещенну погибель».
А згадав я все це, щоб зайвий раз показати собі, що тодішні «ми» і «не ми» були такими на Дніпрі, як і на Уралі – і щоб краще усвідомити сучасну різницю. Сьогодні перед нами два світи. Російський – усе той самий. Як тоді він вважав, що «не ми» – це насамперед «англичанка», яка споконвіку «нам гадит» і саме від неї всі «наши» негаразди, так і зараз. З ранку до вечора це чуєш, а вірити важко. Ті ж самі слова, що в часи Пушкіна, Шевченка і Даля, та ж сама люта і гірка, або навпаки, приречено спокійна впевненість, що їм всі на світі заважають жити, а заважають тому, що заздрять, а заздрять тому, що вони, росіяни, кращі за всіх.
«Мы – русские. Какой восторг!». – «Наша матушка Расея всему свету га-ла-ва». – «Удручённый ношей крестной/ всю тебя, земля родная/ в рабском виде Царь Небесный/ исходил благословляя». Вірша Тютчева з цією строфою Шевченко схвально переніс у свій «Щоденник». Встояти байдужим перед справжньою поезією нелегко, та й чи варто?
Люди-то руські, і їхній захват собою не роблений, та чомусь ніяк вони не можуть дати собі ради. «Идут года, текут века, вот как река, как облака», а вони (не «облака», а «люди русские») досі не налагодили своє існування так, щоб нікому не заздрити і не шукати винних у своїй неспроможності, а точніше – недосконалості.
А що з українським сучасним «не ми»? Що за країни і племена в цьому переліку? Строго кажучи, там одна Росію, та й то тільки по її натяку 2014 року. Ось як воно склалось, пане отамане. До суду Господнього ще не дійшло, а на голови ваших нащадків у вас не вистачило б шабель.
«Загадка сия велика есть».
Чому «великорусским» настроєм не перейнялись українці? Чому вони не втішаються і не страждають від усвідомлення своєї величі, яку світ ніяк не спроможеться визнати? Стільки всього безцінного внесли в російську культуру, історію, долю, а головного – руської схильності до туги і пихи чомусь не перейняли. Чому?!
Відповідей стільки, що кортить зупинитись на одній: тому що вони українці. Вони мабуть не випадково величають один одного панами. Хто б ти не був, київський старшина чи охтирський сантехнік, ти – пан. Сьогодні, до речі, сантехніку шани більше. А якщо ти змалечку пан і навкруги тебе тільки пані і пани, то у тебе не може виникнути підозри, що хтось десь тебе і твій рід недостатньо цінує і має бути покараний.
Набалакати можна ще багато чого навіть розумного і переконливого, а то й дотепного, щоб врешті-решті залишитись на тому ж: з українцями все так, як є, бо вони українці. По-російському впадати від цього у восторг, а значить і в схожу тугу-печаль – не панське діло.

1985 року Ніл Постман випустив книгу «Розважаємося до смерті», у якій писав так: «Американці більше не розмовляють один з одним, вони розважають один одного. Вони не обмінюються ідеями, а обмінюються образами. Вони сперечаються не за допомогою аргументів, а за допомогою зовнішності, знаменитостей і реклами». Нагадаю очевидне: 1985-го інтернет ще не був загальнодоступним, і соцмереж як таких не існувало, але Постман доволі точно описав нашу сучасність, при тому глобалізація відтоді так поширилася, що його думка вже не стосується тільки американців. Нескінченні розваги, цілодобовий обмін мемами-картинками, суперечки через зовнішній вигляд зірок — усе це наша рутина в інтернеті. І все це з певною умовністю можна назвати Післяписемною добою — принаймні так у 1962 році пропонував називати гіпотетичне суспільство майбутнього Маршалл Маклюен у своїй визначальний праці «Галактика Гутенберга». Що ж, вітаю — ми живемо в цьому майбутньому, у часі, коли читання книжок поступово стає втраченим мистецтвом.Звісно, коли, як учора, 28 серпня 2026 року, у Києві пролунали рекордні 13 повітряних тривог на добу, незворушно читати за таких умов можна лише або під антидепресантами, або з нездоровим пофігізмом, що, зрештою, декому вдається. Та загалом більше ідеться про те, що у світі поступово читачі книжок стають дедалі меншою соціальною групою. Адам Ґірш у статті для Тhе Аtlаntіс формулював це так: «Якщо ви прочитаєте книгу в 2025 році — бодай одну — ви належите до виду, що перебуває під загрозою зникнення. Подібно до медоносних бджіл і червоних вовків, чисельність американських читачів, Lесtоr аmеrісаnus, скорочується вже впродовж десятиліть. Найсвіжіше дослідження «Опитування щодо участі громадськості в мистецтві» за 2022 рік показало, що менше половини американців прочитали бодай одну книгу за останні 12 місяців; лише 38 % прочитали роман або оповідання. Нещодавнє дослідження, проведене Університетом Флориди й Університетським коледжем Лондона, показало, що кількість американців, які щодня читають для задоволення, з 2003 по 2023 рік щороку зменшувалася на 3 %». Гаразд, це знову про Америку, але й в Україні подібна ситуація, хоча наче напозір дещо краща. Український тиждень писав про те, що в 2022 року 65 % респондентів казали, що вони прочитали бодай одну книгу на рік, а в 2025-му 45 % опитаних агенцією Rеsеаrсh.uа українців прочитали більше трьох книг, а 15 % не прочитали жодної. І хоч директор Rеsеаrсh.uа Володимир Кутюк оптимістично заявляє, що 80 % українців залучені до практик читання, однак певен, що в реальності ситуація значно сумніша. Варто бодай подивитися на наклади наших книжок (середній — 1500-3000) і кількість населення (натепер — орієнтовно 30 млн). Якщо зважити на кількість проданих бестселерів в Україні, стає зрозуміло, що 80 % читачів — це дуже завищена кількість. Так Олеся Бойко в Читомо подавала такі цифри за 2025 рік, і серед них лише кілька видань, які продали кількістю понад 40 тисяч примірників:

Бріанна Вест «Тією горою є ви. Як перетворити самосаботаж на самовдосконалення» — 58 584;Ребекка Яррос «Оніксова буря. Емпіреї. Книга 3» — 45 тис.;Сьєрра Сімоне «Священник. Книга 1» — 44 тис.;Ліз Томфорд «Вище неба. Місто вітрів. Книга 1» — 40 тис.

Тож важко не погодитися з Майклом Себастіаном з Еsquіrе, який пише про те, що рівень грамотності зараз найвищий за всю історію людства, але при цьому грамотні майже не читають книжки, і писемність перебуває в занепаді: «Сьогодні, мабуть, ви частіше чуєте, як люди рекомендують подкасти, аніж книги. Найпопулярніші політичні коментатори — це не письменники і навіть не телезірки: вони ведуть відеоподкасти та шоу в прямому ефірі на Тwіtсh. Сучасний Томас Пейн — не письменник, а інфлюенсер». І він слушно додає: це не означає, що треба відмовлятися від подкастів, ігнорувати відео на телефоні чи видаляти всі додатки соціальних мереж (хоча трохи самообмеження нам не завадило б), та зниження рівня читання повинне турбувати нас усіх.Цікаво, що книга Ніла Постмана «Розважаємося до смерті» надзвичайно вплинула на Девіда Фостера Воллеса, який переосмислив її ідеї у своєму культовому романі «Нескінченний жарт» (1996), буквально показавши, що розваги можуть убивати. Роман Девіда Фостера Воллеса не так давно вийшов українською і став абсолютним рекордсменом «Видавництва Жупанського» під час передпродажу — розійшлася понад половина накладу (тисяча примірників), при тому що ціна за двотомник була відносно немаленька — 1400 грн. Звісно, «Нескінченний жарт» — це непросте читво, і накладів Бріанни Вест, Ребекки Яррос чи Ілларіона Павлюка у нього ніколи не буде, але і так це доволі знакова подія: можна сказати, що ця тисяча людей, спраглих прочитати Воллеса, — це умовна майже вся кількість активних українських читачів, які не тільки хочуть читати складну літературу, а і здатні підтримувати її гривнею. І цьогоріч заплановане ще одне випробування для цієї незламної тисячі: у жовтні видавництво «Богдан» обіцяє видати понадтисячосторінковий «Криптономікон» Ніла Стівенсона.Як скоро вимре читач книжок як вид — час покаже, але вже нинішня тенденція досить загрозлива. Хоча поки в сумних українських обставинах можливих відключень світла книга як об’єкт є надійнішою за гаджети, залежні від електропостачання. Тож, хай як парадоксально, війна у нас дещо віддаляє настання Післяписемної доби, хоч, зрозуміло, водночас не надто сприяє спокійному дозвіллю наодинці із книгою. І важливіше, як на мене, не забувати, що книга може бути не лише розвагою, а і роботою, адже Постман і Воллес уже переконливо показали нам, до чого може призвести нескінченне розважання без мінімальних інтелектуальних зусиль. 

До часів української незалежності порушувати питання про спадщину Фридриха Ніцше можна було лише використовуючи набір ідеологічної термінології й осудливої риторики. Та на початку 1990-х прийшла пора подолання табу, накладеного навивчення філософії німецького мислителя. Поволі в українському гуманітарному просторі з’являлися статті, де замість осоружних наліпок, штибу «реакційна» та «фашистська» доктрина, заряснілизгадки майже забутих імен українського ніцшеанства, з якими пов’язували відродження державності. Певна річ, Ігоря Бичка варто визнати за дослідника, чия стаття про Ніцше була піонерською на цьому поприщі.
Народився філософ у Харкові в родині відомого дитячогопоета Валентина Бичка в 1931 році. Закінчивши Київськийуніверситет (1954), три роки викладав у Знамʼянськомусільгосптехнікумі. Після аспірантури працював у Інституті філософії (1959/61). Згодом повернувся в університет імені Тараса Шевченка, де завідував кафедрою історії філософії (з 1974) і кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації (з 1984). Провадив семінари з філософії і культурології на кіностудії імені Олександра Довженка та в Інституті літератури (1960-ті).Після відновлення НаУКМА, запрошений на посаду професоракафедри філософії та релігієзнавства (з 1993).
Ще підлітком Бичко прочитав статтю про Жана-Поля Сартра і зреагував на нове ім’я шкільним твором. А вже 1964 рокувідбулася наживо його коротка, проте вікопомна зустріч із французьким філософом у Києві, біля готелю «Дніпро»: тодійому пощастило перемовитися з легендою кількома фразами. Може, саме відтоді Бичка й прозивали «червонимекзистенціалістом». У совєтські часи він упроваджує в інтелектуальний обіг ключові поняття забороненої «буржуазної філософії», вочевидь, маскуючи їх марксистською критикою. Так, у книжці «На філософському роздоріжжі» (1962) наш«український Сартр» уже демонструє феноменологічне скерування на життєво-смислові параметри людського буття. А увиданому в Москві творі «Познание и свобода» (1969) розбираєколізії свободи та порівнює логічні й інтуїтивні параметривибору. Далі слідувала розвідка «В лабиринтах свободы» (1979) зтематикою абсурду. Та допіру настали часи «перестройки», Бичко вже розглядає тоталітарні лабіринти свободи, роблячи розворот у бік етнонаціональних її аспектів. Урешті-решт, у 1990-ті його цікавлять особливості свободи на рівні вселюдського та національного, де ніцшеанству випало відіграти головну роль. Дослідницька робота Ігоря Бичка тривала до останніх днів життя, що обірвалось у Києві в січні 2018 року.
Його стаття «Ніцше в Україні» (1994) написана до 150-річного ювілею мислителя. У ній автор увиразнює значенняніцшеанства для інтелектуальної традиції в Україні. В основу цієїрозвідки покладено спільність, радше аналогію, а не тотожність,українського та німецького менталітетів. А вихідним її пунктомстає визначення місця Ніцше в історії західної думки. Зрештою, філософа проголошено мало не фундатором екзистенційного напряму та визнано за підривного мислителя, а супутниками його програми, що вплинула на ХХ століття, були романтики й ірраціоналісти:
Фридрих Ніцше належить до тієї видатної плеяди діячів німецької культури, котрі впродовж ХІХ століття рішуче здолали понад двохсотрічну традицію західноєвропейського Просвітництва, сформувавши натомість альтернативну — антираціоналістичну, антимеханістичну, екзистенційну — програму, що стала одним із провідних світоглядних орієнтирів світової культури ХХ століття.
Загалом європейську думку, вважає Бичко, сформували дві парадигми: латинська (західно-раціоналістична) й еллінсько-візантійська (східно-софійна). На першу вплинули нормативність, ієрархія, раціо, логіка, натуралізм і механіцизм, а на другу, до якої належить і Україна — містичний, апофатичний, міфічний, екзистенційний виміри, де превалювали діалектичні погляди на «внутрішню» людину з її «екзистенційним менталітетом». Автор абсолютно здає собі справу, що то тільки принципова схема, бо реальна картина завжди складніша. Справді, відчутний екзистенційний елемент уже відчувався в Августина Блаженного, Йогана Скота Еріуґени, в Оксфордській і Шартрській школах, а згодом — у Блеза Паскаля. І навпаки, в Україні латинські віяннявиразно чути в Юрія Дрогобича чи у києво-могилянськихпрофесорів.
Та в Україні неоплатонічній (екзистенційно-софіній)складовій удалося потіснити імперсько-візантійську. Щоправда, йу Німеччині раціональна традиція мала свою альтернативу. Для прикладу, Майстер Екгарт адаптував апофатику та неоплатонізм, укотре доводячи, що в пізнанні Бога важливим є не концептуальне, а особистісне діалектичне осягання. Апочинається воно із заперечення — першого кроку до пошуку нового. Саме з «негативної» німецької містики (Тавлер і Сузо, Бьоме, Силезій і Лютер), а потім і романтизму (Гердер, Якобі, Гаман) виростає ніцшеанський ірраціоналізм.
Оскільки Дмитро Чижевський уподібнив антитетичні риси цієї традиції з філософією Сковороди, де архетипи кола та круговороту нагадували вічне повернення Ніцше, Бичко висновує, що німецька й українська культури подібні. Позаяк і там, і там міфопоетичні струмені домінували над раціональними:«містично-екзистенційний настрій» Сковороди продовжився уШевченковому міфі, де постає «духовно-ідеальна спільність минувшини» позачасової сакральної країни, в якій утратадержавності прирівняна до катастрофи. Зрештою, хіба ж не схожі романтизовані жахи Гоголя та Гофмана? У підсумку, Ніцше кпитьіз намагання раціонально збагнути світ:
Ніцше по суті закликає протиставити життя теорії, «замінити науку міфом». І заклик цей втілюється не тільки у проповідницько-афористичному стилі письма, в екзальтовано-натхненній мові мудреця Заратустри — він зреалізований у самому змісті текстів-притч, міфів новітнього часу.
Та схожості спостерігаються також і між німецькою та російською рецепціями ніцшеанства. У них обох вульгаризована інтерпретація філософії Ніцше зробилася інструментом обслуговування диктатури (націонал-соціалістичної та більшовицької). В Україні вона не домінувала, позаяк ідеїтрагічної долі людини, вітальні прояви та свобода постійнозалишалися затребуваними:
Але не можна не рахуватися з тією обставиною, яка стала справді фатальною для долі ніцшеанських ідей у ХХ столітті: двічі, у Німеччині і в Росії, вони були застосовані для обслуговування державного тоталітаризму, гітлерівського і сталінського! Що ж до України, то ніцшеанство і тут набуло помітної популярності, принаймні у першій половині ХХ століття. Проте зміст української рецепції філософії Ніцше істотно відрізнявся від адекватного її відображення, а також і від тоталітаристських (німецької та російської) її «моделей». Український менталітет сприйняв ніцшеанство під кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень.
Далі Бичко концентрується на соціальних, антропологічних, а надто політичних і владних аспектах української провідної верстви. Використовуючи Ніцшеве розділення моралі на панськута рабську, він реконструює покликання українськихінтелектуалів в умовах бездержавності. Панівна верства проголошує самоствердження, вона готова творити цінності,завжди покладається на власні сили. Рабська перебуває в полоні співчутливості, покори, стадності. Бичко звертає увагу на те, що Ніцше побачив у Росії збільшення волі, прикритої легкою пелериною західної цивілізованості: проте вона мала колись вивільнитися. Потрапивши в імперські лабети, провідна частина нашої верстви була знищена чи купилася на переваги російського дворянства. Проводячи колоніальну політику, російський імперіалізм поглибив суперечності між українською старшиною та низами, допоки нація не втратила політичну пильність і спроможність.
Зрозуміло, чому борці за відродження української державності і культури рішуче звертаються до ідеї відновлення владної верстви українського суспільства. І в цьому плані їм вельми імпонують відповідні настрої ніцшеанства, хоча осмислення та інтерпретація останнього відображає насамперед українську специфіку. Тільки враховуючи її можна говорити про своєрідне «українське ніцшеанство» представники якого не тільки творчо, але нерідко критично і навіть негативно ставилися до самого вчення німецького мислителя. З таким застереженням можна говорити про ніцшеанські мотиви у творчості таких українських авторів, як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Валеріан Підмогильний та багатьох інших.
Втім, у чому тоді полягає специфіка цього ніцшеанства? На наших теренах ідеї Ніцше не копіювались і не переносилися механічно. Вони завжди тлумачились у відповідності до потреб визвольної боротьби. Бичко виокремлює декілька тенденцій українського ніцшеанства. Скажімо, Леся Українка окреслилатрагедію нищення давньої української культури, проголошуючи, подібно до Ніцше, сподівання відновитися без надії. Микола Хвильовий в унісон із Ніцше закликає позбутися стадності та шукати цивілізаційного шляху в Європі. Дмитро Донцов уважає, що плебейство, пацифізм, демократизація, соціалізм і народництво призвели до занепаду держави. Він протиставляєШевченка (повстання вищої касти проти приниженні гідності) та Драгоманова (носія позитивістсько-матеріалістичного світоглядуз його толеруванням чужинства). Дещо помірковано виглядає дискурс героїчного мілітаризму Євгена Маланюка (Шевченко як співець козацтва, а не селянської недолі) та Юрія Липи (культ ірраціонально-несвідомої відірваності від московського духу),хоч і вони обидва були зосереджені на лицарській елітарності. Врешті-решт, екзистенційний конкордизм Володимира Винниченка нагадує спробу пошуку рівноваги, коли людину заносить у крайнощі, чи намагання піднести життя на рівень вищої цінності, попри аморалізм і зверхність, яку виказують персонажі його творів.
Отже, діячі вітчизняної культури, котрі тою чи тою мірою безпосередньо чи опосередковано сприйняли Ніцшеву ідею про владну і підлеглу верству в людському, суспільстві і відмінність їхніх морально-ціннісних орієнтацій, розробляли і тлумачили цю ідею в соціально-політичних і культурно-історичних вимірах України. Більше того — конкретне зауваження Ніцше щодо адекватної реакції європейських народів, серед яких поширилася «хвороба» послаблення волі (орієнтована на «щастя зеленого пасовиська»), на посилення «грізності» Росії з її «варварською» сильною волею (заклик до створення власної, «європейської» владної касти, аби з неменшою «грізністю» протистояти Росії) викликало у згаданих діячів (хоч, можливо, не всі вони були знайомі зі словами Ніцше) цілком аналогічну реакцію: прагнення відродити владну верству в Україні з метою ефективної протидії «владному» тискові Москви.
Таким чином, українські ніцшеанці, використавши головні засади Ніцшевої філософії, в цілому не прагнули побудови тоталітарного режиму, як у Німеччині чи Росії. Пафос відродження й антиколоніалізму в нашому ніцшеанстві видає всі ознаки посилення національної ідентичності, що демонструємеханізм екзистенційного захисту — не лише на персональному, а й на суспільному та державному рівні. Ніцшеанська оптикауможливила протистояння тоталітарній імперській силі, якапостійно мімікрувала під раціоналістичні системи. Тож українські ніцшеанці більше звертали увагу не на поверхневий ефект і форму філософування Ніцше, а зосереджувалися на екзистенційній її складовій, адже вона передбачала особисту участь людини у творенні власного життя.
Певна річ, у розвідці Бичка можна зауважити деякі натяжки й узагальнення, що виглядають уразливими з точки зору передовсім історії філософії й історії культури. Здебільшого, це стосується протиставлення раціональної та софійної традиції, що виглядає занадто есенціалістськи. Хоч автор і сам уважає таке розподілення суто умовним, воно таки не знімається. Другий момент пов’язаний із уніфікацією й ідеалізацією українського ніцшеанства. Звісно, цей феномен, як і інші національні ніцшеанства, не був однорідним. У середовищі цього руху нуртували протистояння та змагання, що, до речі, відповідало світоглядній настанові самого Ніцше. Є в ньому радикальні та помірковані форми. Втім і це відповідає настанові Ніцше — брати під увагу парадокси та несподіванки.
Зрозуміло, що стаття Бичка допускає суттєве розширення концептуалізації екзистенційної традиції зарівно в європейському й українському контексті. Може скластися враження, що він, як і автори, котрі раніше бралися за цю тему, вдається до гіперінтерпретації, приписуючи видатним особистостям, які жили до провісника надлюдини, ці ніцшеанські характеристики. Та йдеться не про ретроспективне прикладання того чи тогоконцепту з філософії Ніцше до певного представника минулого, арадше про вторинне кодування.
В кожному разі, філософія завжди залишає за собою простори для спекуляції, хоч її варто таки контролювати. Сам Ігор Бичко завжди був відкритим до аргументів і дискусії, тому його навряд чи треба зараховувати до стану догматиків. Але нині, коли ми вільно сперечаємося про схематизм або ж апологетику якогось підходу, необхідно пам’ятати, що хтось уперше взявся торувати шляхи ніцшеанства в ідеологічній цілині — і не лише з літературознавчих, а саме з філософських позицій.

Цю колонку я почала писати ще у липні, коли у відповідь на загострення польсько-українських відносин, представники польського товариства «Турбуючись про отчий дім» імені Анни Валентинович ( «W trоsсе о dоm оjсzysty» іm. Аnny Wаlеntynоwісz) у листі звернулися до президентів Володимира Зеленського та Кароля Навроцького із пропозицією внести Анну Валентинович до Пантеону національних героїв як спільну героїню (точніше до українського пантеону, бо частиною польського вона вже давно і заслужено є). Оскільки інформаційних приводів у двосторонніх відносинах – чимало, то я відклала цю тему до серпня — важливого місяця в історії польської «Солідарності», часто «матірʼю» якої називають Валентинович.
Однак ще тоді я задалася питанням, як багато в Україні знають про Анну Валентинович — жінку, чиє звільнення стало тою іскрою, з якої і почалися протести на ґданській корабельні, і які врешті призвели до зміни режиму у Польщі. Якщо проглянути стрічку пошуковика, то назбирається певна кількість матеріалів, які пояснюють її вагу для Польщі та розповідають про її українське коріння. Є й більш широкі розвідки, зокрема дослідників із Волині, але вони, на жаль, не доступні широкому загалу. Натомість, якщо шукати польською, то матеріалів значно більше. Однак і їх не так багато. І точно менше, ніж про інших героїв «Солідарності» — Леха Валенсу, Анджея Ґвязду чи Богдана Борусевича.
Утім, у 2020 році зʼявилася книга двох польських журналістів — Дороти Карась та Марека Стерлінґова — «Валентинович. Анна шукає раю», де вони, мабуть, уперше так детально дослідили біографію Валентинович, зокрема і її українську родину. Хоча раніше були статті на цю тему, зокрема польського дослідника українського походження Ігоря Галагіди. Ще коли я читала цю книгу, то задумалася, що власне доля цієї жінки могла б багато чого пояснити у складному польсько-українському діалозі. Саме тому напередодні 97-х уродин Анни Валентинович (а вона народилася також у серпні) Тиждень поспілкувався із її онуком Пйьотром Валентиновичем — членом правління товариства «Турбуючись про отчий дім» та одним із ініціаторів згаданого листа до президентів Польщі та Україні. У розмові ми більше уваги приділили сучасності, тому тут я хотіла б трохи більше розповісти про саму Анну Валентинович і про те, чому її постать могла б стати справжнім містком порозуміння між нашими народами.
Анна Валентинович народилася на Волині у селі Сінне (нині Садове) у Гощанському районі Рівненської області в українській родині Назарія та Пріськи Любчиків 15 серпня 1929 року. Родина була багатодітна, хоча це в той час не було дивовижою, а от виділяло Любчиків інше — вони були штундистами. На Волині у той час таких сімей було близько 30 тисяч. Тож Анна охреститься вже у римо-католицькій церкві лише у віці 35 років, напередодні шлюбу.
Коли Анні було вісім років, її мати помирає, батько залишається сам із шістьма дітьми. Врешті одружується знову. Про мачуху і Анна, і її сестра Ольга згадують добре, як пишуть Карась і Стерлінґов у своїй книзі, однак багатодітній родині велося складно. Тому Ольга йде працювати до дому польського агронома Едмунда Телесніцького. Однак витримує лише кілька місяців, а от натомість зголошується на рік молодша, на той час дванадцятирічна, Анна. Все це відбувається на початку Другої Світової. У 1943 році Телесніцькі тікають з Волині до Польщі і забирають зі собою Анну. Батько Анни намагається її повернути, вирушає їм навздогін, але йому кажуть, що його донька кудись пішла, а Анні, що вся її родина загинула. Тоді ж у 1943-му, згідно із архівною справою брата Анни, Івана Любчика, він долучається до лав УПА, за що потім відсидить у таборах у Воркуті 15 років. Водночас батька Назара заберуть до Червоної Армії, де він воюватиме до кінця 1944 року, опісля працюватиме листоношею у своєму селі та віритиме, що його донька Анна жива.
Решту війни Анна проводить під Варшавою, де Телесніцькі оселилися у свого родича. А по війні з ними перебирається  до Ґданська. Там врешті наймається на іншу роботу, виготовляючи нові воєнні документи трохи змінює інформацію про власне походження, кажучи, що вона із польської родини з Волині, а батька звати Як Любчик. Врешті потрапляє на посаду зварювальниці у корабельню Ґданська. Анна працює дуже віддано, перевиконує норми, за що отримує схвалення від керівництва та увагу від преси. У 23 роки вона народила сина Януша, якого тривалий час виховувала сама. За дванадцять років виходить заміж за Кшиштофа Валентиновича, однак у 1971 році він помирає від раку. Син росте, навчається, будує власне життя.
Для Анни ж корабельня стає простором, де формується її громадянська позиція. Під час протестів 1970 року вона долучається до страйкарів. Саме тоді на неї, як і на Леха Валенсу, звертають увагу спецслужби, однак, на відміну від нього, вона ніколи не йшла з ними на співпрацю. Ба більше, пізніше стало відомо, що спецслужби навіть намагалися її отруїти, аби позбутися принципової діячки. Підозри щодо співпраці Валенси зі спецслужбами згодом, уже в наступні десятиліття, стануть однією з причин їхнього дедалі глибшого розходження й відкритого конфлікту.
У 1970-х Анна активніше долучається до неформальних робітничих ініціатив. А у 1978 році входить до Вільних профспілок Побережжя — підпільної опозиційної організації, метою якої було відстоювання прав робітників та громадян та повернення до демократії. Анна стала активною дописувачкою «Робітника Побережжя» («Rоbоtnіk Wybrzеżа») — журналу, який видавали підпільні профспілки. Спецслужби намагаються залякати Анну Валентинович, приходять з обшуками, викликають на допити. Кульмінація настає влітку 1980 року. 7 серпня, лише за кілька місяців до виходу на пенсію, дирекція Ґданської корабельні звільняє Анну — офіційно за порушення трудової дисципліни, а насправді за її профспілкову діяльність. Це звільнення стає тією іскрою, яка запалює один з найбільших страйків в історії Польщі. 14 серпня 1980 року робітники корабельні оголошують страйк, і однією з головних вимог є поновлення Анни Валентинович на роботі. Страйкарі, серед яких і молодий електрик Лех Валенса (і на той час кум Валентинович, за рік до арешту вона стала хрещеною для його доньки Маґди), вимагають поновити Анну Валентинович на роботі, адже розуміють, що на її місці може опинитися будь-хто з них.
Страйк швидко переростає в загальнонаціональний рух. Вже 17 серпня формується Міжзаводський страйковий комітет, а 31 серпня підписуються Ґданські угоди, які дозволяють створення незалежних профспілок у Польщі. Так народжується «Солідарність» — рух, який за лічені місяці об’єднає близько десяти мільйонів людей і стане початком кінця комуністичного режиму в Польщі, а згодом і в усьому Східному блоці.
Утім, це ще була не повна перемога. Тріумф серпня 1980 року тривав недовго. Уже 13 грудня 1981 року генерал Войцех Ярузельський запровадив у Польщі воєнний стан. Анну Валентинович, як й інших опозиціонерів, інтернують — утримують без суду й слідства понад рік, переводячи з одного місця ув’язнення до іншого.
Після виходу на волю Анна не полишає боротьби, попри те, що «Солідарність» офіційно заборонена, а її активісти й далі переслідуються. Вона продовжує підпільну діяльність, підтримує зв’язки з опозицією, бере участь у таємних зустрічах. Однак у 1990-х її імʼя у Польщі відходить на другий план, «Солідарність» великою мірою асоціюється із обличчям Леха Валенси, з яким у Валентинович саме тоді був конфлікт. Утім, за президенства Леха Качинського Анна Валентинович знову отримує заслужену увагу, президент нагороджує її орденом Білого Орла, а святкування 80-річчя організовують у Президентському палаці. Анна Валентинович загинула разом із президентським подружжям та іншими визначними польськими діячами у Смоленські авіакатастрофі.
У 1996 році вона дізнається, що її українська родина не загинула. Майже одразу рушає до України, аби зустрітися із близькими. Батько — Назар Любчик, який не покидав надії знайти доньку, лише 11 місяців не дожив до зустрічі із нею. Але з того часу Валентинович щороку відвідує українську родину. Сестра Ольга гостювала у неї в Ґданську. «Я дзвоню у двері до бабусі, а мені відчиняє наче бабуся, але не вона. То була Оля», — пригадує свою зустріч із родичкою в інтерв’ю Тижню онук Анни Валентинович — Пйотр. Якраз напередодні загибелі вони з бабусею та батьком планували автоподорож, аби відвідати українську родину.
Анна Валентинович мала принциповий характер і дуже непросту родинну історію. Навіть неглибоке дослідження її біографії, зокрема того, що стосується української родини, пояснює наскільки непростим було співіснування наших народів, зокрема на прикордонні. А принциповість у відстоюванні власних цінностей і роль, яку відіграла Валентинович для Польщі, доводять, що свобода та гідність — спільні цінності обох наших народів.
Тож пропозиція внести Анну Валентинович до українського Пантеону національних героїв видається мені дуже актуальною та слушною — політичним кроком, що міг би врешті хоч трохи згасити ту хвилю ненависті, з якою ми зіткнулися нині.

Судячи з усього, чи не найкращі у світі країни для життя зараз зосереджені у Центральній і Східній Європі. Розберімося!
«Наступною буде Нарва». Це коротке речення втілює західну панікерську риторику й шкідливе повторення кремлівських тез про гадану вразливість країн Балтії. Міністерство закордонних справ Естонії дало відсіч, опублікувавши яскраве 30-секундне відео, що показує принади цього прикордонного міста на сході країни й закликає обирати його своїм «наступним» туристичним напрямком.
У заголовках також фігурує нове дослідження сінгапурської консалтингової групи Rumаvі, згідно з яким Естонія є найкращою у світі країною для переїзду, а за нею — Литва. Чехія теж увійшла до першої десятки разом із Тайванем. У дослідженні країни оцінюються за 24 критеріями, зокрема державне управління, сприятливість податкового середовища, комфорт і охорона здоров’я, — із погляду різних прошарків населення, як-от цифрові кочівники, пенсіонери і підприємці.
Не варто зациклюватися на рейтингах у цих опитуваннях, зокрема тому, що навіть незначна різниця в балах суттєво впливає на позиціонування країни (Литва, що посідає шосте місце, лише на два бали випереджає Латвію, яка опинилася на 19-му; насправді висновок полягає в тому, що в усіх трьох країнах Балтії добре жити). Однак цікаво, що сприйняття геополітичного ризику не позначається на результатах опитування. Постійні погрози з боку материкового Китаю анітрохи не псують рейтингу Тайваню. Естонія має низькі показники лише за критерієм «кліматичний комфорт», а за критерієм «безпека» — дуже високі.
Мабуть, ще важливішу роль відіграє потенціал. Привабити іноземців — життєво необхідно для країн, які досі оговтуються від згубних наслідки комунізму. Як зазначає польський професор економіки Марчін Пйонтковські у своїй нещодавно опублікованій книжці «Майбутнє європейської інтеграції (Тhе Futurе оf Еurореаn Іntеgrаtіоn), «золота доба» перехідного періоду після 1991 року добігає кінця. Країни ЄС-11 Центральної і Східної Європи досягли фантастичних успіхів, зокрема завдяки членству в Європейському Союзі. Ще ніколи за свою історію вони не були настільки близькими до західної частини континенту, якщо оцінювати рівень доходів і якість життя.
Однак, як стверджує автор, темпи розвитку сповільняться в наступному десятилітті через старіння населення, низьку якість вищої освіти, посилення конкуренції з боку Китаю, слабкий розвиток науки та інновацій, а також низький рівень державних інвестицій. «Приблизно до 2040 року, — пише Пйонтковські, — розвиток регіону може навіть зупинитися й ніколи не досягти рівня доходів ЄС-27». Професор закликає звернути особливу увагу на п’ять факторів: інституції, інвестиції, інновації, інклюзивність й імміграція.
Я не зовсім згоден з його думкою. Сумніваюся в існуванні «регіону», що простягається від Естонії до Румунії, особливо якщо до нього не входить Україна — оплот безпеки континенту, його житниця й нова оборонно-промислова супердержава. А країни «західної» Європи мають чимало власних проблем.
Але я погоджуюся з Пйонтковські в тому, що збереження економічного імпульсу є життєво важливим. Економічне зростання — це питання національної безпеки, і не лише тому, що забезпечує фінансування військових бюджетів. Росія прагне зображувати ці країни слабкими невдахами, які не мають друзів і відчужені від решти Європи. Речниця МЗС Росії Марія Захарова нещодавно назвала Естонію «диктатурою», позбавленою «економічних результатів, промислових досягнень, науки, культури, мистецтва. Не залишилося нічого, лише поліцейська держава». Економічна інтеграція, включно з торгівлею, інвестиціями і туризмом, викриває цей брехливий наратив. Так само як переїзди, що заохочуються опитуванням Rumаvі.
Окрім того, нічого не можна приймати як належне. Міцні інституції — це цінність, яку потрібно захищати. Вони, вкупі з соціальною згуртованістю, виковувалися в боротьбі за свободу. Просторікування про привілеї і зловживання владою руйнують цю спадщину.
І, мабуть, найголовніше: немає сенсу хвалитися популярністю, якщо ви не готові приймати наслідки. Імміграція може бути політично чутливим питанням. Але брак імміграції справляє згубний економічний і геополітичний вплив.

Невже досі протестують? Уявіть собі! Картонковий майдан не збирається припиняти свою активність. Недільного вечора в кількох містах знову відбулися нові умовно масові акції. Місяць тому, в перші дні протестів, роззлючені, але життєрадісні активісти досягли нечуваного успіху: вони спромоглися прибрати Сирського як носія і символ радянської військової школи. Зміна командувача Збройними силами під час війни під тиском вулиці — гадаю, цей прецедент гідний того, щоби ввійти до підручників історії. Як приклад успішної «прямої демократії». Успішної?
В перші роки повновісної війни будь-які протестні акції, ба навіть просто прояви незгоди були табуйовані зсередини суспільства. Вірилося, ми не маємо права розгойдувати човен. Не лише виходити на вулицю, а й просто критикувати військове керівництво включно з Верховним здавалося неприпустимим. Окремі виступи окремих публічних постатей на кшталт народної депутатки Безуглої звучали як відверте шкідництво. Навіть постійні зауваження репутаційно бездоганного Бутусова сприймалися на межі. Ще недавно розслідування «Бабеля» стосовно «Скелі» називали диверсією.
Час, жертви, втома суттєво зминили правила. Торішній «Картонковий майдан» уже дозволив навести фокус на протестне ядро в Україні: розкуту, гостру на язик і достатньо освічену молодь, здатну не просто розуміти різницю між повноваженнями НАБУ та ДБР, а й оцінювати наслідки змін у їхньому підпорядкуванні. Будьмо відверті, це дещо протилежне легковажній більшості, яка купується на нові обличчя й обіцянки швидкого миру, принаймні, як ми її уявляємо. За рік, що минув, Міндіч додав до протестного словника трохи перцю й дозволив перейти від локальних, більш-менш чітко окреслених вимог до узагальнень.
Небезпека для влади в таких перформансах із гаслами, які хочеться колекціонувати, здавалося б, не така велика. Станом на сьогодні більшість населення, гарантую, встигла забути про збіговисько на площі Франка й не вважає його політично визначальним. Підозрюю, в суспільній увазі їх трохи затулили дрібні медіа-скандали, яких не бракує. Наше щастя, що український президент залежить від оплесків вулиці, так би сказати, «за життєвими показниками» й не може ігнорувати організовані скупчення народу під своїми вікнами. Торік спрацювало, цьогоріч… теж спрацювало, а от наскільки, — тут треба вдивлятися уважніше.
Останні за часом висловлювання неформальних лідерів Майдану 5.0 не дають уявлення про кінцеву мету тривалого движу. Ключова проблема в стосунках України з її владою — відсутність комунікації, — стверджує весь цей час Дмитро Козятинський, ветеран-медик і один із фактичних ініціаторів як торішнього, так і чинного паперових флешмобів. Оголошений порядок денний чергової ходи минулої неділі — знову повернення Федорова в МО і знову діалог… Але сказати, що влада взагалі не спілкується з суспільством, було би перебільшенням, точніше, применшенням. Президент регулярно виступає з відео зверненнями, думка Офісу постійно транслюється в ЗМІ, працює мережа офісних ботів і взагалі. Питання, чи має це характер діалогу — тест на почуття гумору. Що ж стосується персонально Федорова, то, судячи з його власних виступів на різних платформах, він має власний сценарій і не факт, що його захисники достатньою мірою цікавилися планами об’єкта захисту.
Тут важливо не забувати, що причини й глибинний сенс масових виступів дуже рідко збігаються з безпосереднім приводом. Так, «п’ятий майдан» допоміг зрушити з місця давно назрілі й перезрілі кадрові зміни в ЗСУ, перевести фокус на цінність життя й гідності воїна, й це вже слід визнати визначним успіхом. На цьому можна було би й розійтися з відчуттям досягнутої мети й виконаного обов’язку. Але справжнім рушієм протесту було й залишається гірке незадоволення станом речей у державі загалом. Цього разу вимоги преміум-авдиторії збігаються із запитами широких мас, хоча важко піддаються раціональному опису. Громадський контроль, як його бачать активісти, — значною мірою недосяжна ілюзія, для цього масам не вистачає ані компетенції, ані інструментів, ані постійної організації. Майданна романтика в кінцевому рахунку передбачає пряму демократію, а це шлях мало ефективний, хоч і спокусливий.
Звичайні традиційні демонстрації протесту — буденність будь-якої демократичної країни. Вони є законним і часом ефективним способом привернення уваги до тієї чи іншої проблеми, тому цю практику слід лише вітати. Гірше, коли такі акції нарікаються знаковим, мало не, перепрошую, сакральним для нас словом «майдан» і в такий спосіб набувають надзвичайного статусу загальнонаціонального повстання. Українці, можливо, на рівні епігенетики пам’ятають про практики скидання гетьманів бунтівними козаками, не кажучи про повстання без берегів. Однак саме тому бажання посполитих безпосередньо впливати на політичну реальність у щоденному режимі несе в собі руйнівний потенціал.
Майдан як суто вітчизняна технологія тому й ефективний, що є подією надзвичайною, ultіmа rаtіо рорulі. Було би бажано не допустити девальвації цього сильного засобу, не кажучи про його баналізацію. Як і всі мої друзі та знайомі, я в захваті від дотепних засобів паперової агітації, мене не змушує червоніти неконвенційна кількість обсценної лексики. Я лише волів би, щоби креативний потенціал вулиці поступово не перетворився на імітацію, на кшталт знаменитого «перехрестя ораторів» у лондонському Гайд-парку, як одна крайність, або зручну політтехнологічну ілюзію, як протилежна.
Можливо, я старомодний, але мені здається, що всі інструменти, які ми випробовуємо, ніби вперше, вже давно працюють. Нікколо Мак’явеллі — геній не тому, що вправлявся у вишуканих інтелектуальних провокаціях, а тому, що винайшов універсальний принцип сучасної держави: stаtо. Це такий порядок, коли між народом і правителем виростає фільтр у вигляді певної мережі інститутів: вони об’єктивізують капризи, забаганки, захоплення як згори, так і знизу. З часом вони виросли в те, що ми називаємо системою стримувань і противаг, тобто демократією, а простіше — правильними алгоритмами ухвалення політичних рішень.
Той стихійний набір побажань, вимог і претензій до влади, який ми читаємо на картоні, є достатнім будматеріалом для творення повноцінних політичних партій і рухів, із досить чіткими програмами, спільними цінностями й переконаннями щодо способу їхнього досягнення. Дано: є активна частина суспільства, яка здатна не лише лаятися всередині себе, а й солідаризуватися навколо певної мети; є більш-менш спільний набір уявлень про функції, які має виконувати держава, про сферу її відповідальності; є давня, глибоко прихована, тим не менше, актуальна традиція самоврядування. Є зрештою певний відсоток людей з відповідним темпераментом, освітою, амбіціями, які могли би стати успішними політиками — не згірш за скороспілих випускників експрес-курсів народних депутатів у Трускавці. Знайти: чому за таких вводних ми не маємо півдесятка повноцінних політичних партій замість наявних лідерських проєктів, чому політичне змагання обмежується буцанням між Офісом і напівзадушеними олігархами? Чому пара громадянського темпераменту йде в свисток разових акцій і воєн на сторінках соцмереж?
Колись, років десять тому, коли багатьом здавалося, що найкривавіші епізоди війни вже позаду, всі сподівання на світле майбутнє супроводжувалися рефреном: «Хлопці прийдуть — порядок наведуть». Сьогодні ясно, що ветерани, які повертаються з пекла, самі потребують захисту й наведення порядку. Без повноцінного stаtо, яке, в свою чергу, сьогодні неможливе без реальної низової політики, на це годі сподіватися, як і на повернення тих, хто рятувався за кордоном у 2022-му, як і на відновлення економіки, як і на державу з людським обличчям. Ну а без цього… ви взагалі про що?

Особливо люблю книжки, що спонукають до роздумів і переосмислення  (інакше взагалі навіщо їх читати?). А ще – коли тексти викликають спогади, асоціації, які нахлинають водночас із читанням. Начебто саме він, текст, відкрив джерело, що потаємно чекало свого часу і раптом зафонтанувало.
Так зі мною сталося нещодавно, коли взяла до рук свіжий переклад роману німецької письменниці Дженні Ерпенбек «Кайрос», надрукований видавництвом «Книги – ХХІ» у Чернівцях. Тонкий психологічний роман, в основі якого любовна історія, що розгортається в не існуючій уже країні НДР перед падінням Берлінського муру і після того. Я ж на власні очі бачила той мур, фрагмент якого нині біля посольства ФРН у Києві. Шматок стіни, яка сорок років розділяла одне місто і один народ.
Так, згаданий роман нагадав мені відвідини цієї країни (перша закордонна поїздка!) 1982 року. Пам’ятна подія, що там казати. Зустрічаючи в романі згадки про певні локації, наче зараз бачу їх молодими очима зачарованої музейниці. Саме в групі музейних працівників вдалося потрапити в інший, західний, світ, долаючи бюрократичні стіни. Обов’язково мусила бути рекомендація комсомольського осередку. А оскільки його в музеї Максима Рильського, де працювала, не існувало, довелося звертатися до «ячєйкі» комуністів, «прикріплених» до Голосіївського парку. Звісно, характеристику моєї скромної особи, що я «морально устойчівая», написали: за мене просив сам Богдан Максимович, син Рильського, тодішній директор музею. Та про всяк випадок за нашою «устойчівостью» наглядала «кураторка», яка супроводжувала  повсюдно і на кожному кроці попереджала: в жодному разі самим ні з ким за кордоном не спілкуватися. Я ще дивувалася: чого? Всі ж ми – соцтабірні! Та з німцями поспілкуватися так і не вдалося: нам лише влаштували «прийом» у одній із радянських військових частин, чим викликали розчарування. Хотілося зустрітися з колегами-музейниками.
Забігаючи наперед, скажу: саме там, у НДР, я раптом усвідомила, що є цілковито совковою істотою. Не радянською людиною, а саме совковою. Але по порядку.
Сам шлях до Східної Німеччини – окрема історія. Перетинали кордон (із похмурими радянськими прикордонниками «прі ісполнєнії») у Бресті (я, філологиня, не знала тоді, що Берестейщина – наші етнічні землі). Замінювали в потягові колеса під європейські рейки – чим не епохальна подія?
Перше місто – Дрезден – прикликало спогади про батька: там він певного часу перебував як остарбайтер. Дивом вижив під час союзницького бомбардування. Тепер же місто сяяло нічними вогнями. Ще стояла в руїнах розкішна колись Фрауенкірхе (коли пізніше опинилася знову там, церква вже була відновлена і це й для мене особисто стало певним символом).
Усе, що бачили у НДР, викликало подив різного плану. Оскільки приїхали з країни вічного дефіциту (бо ж планова економіка мала бути економною!), то передусім вразили німецькі магазини. І отут я найбільше пересвідчилася в своїй совковості. Від різноманіття одягу, білизни, харчів – неймовірна кількість видів чаю і кави, ковбасних виробів, дефіцитних у наших широтах лимонів-апельсинів – розбігалися очі, чманіла голова. Ми ж бачили продуктове різноманіття хіба на Виставці передового досвіду в Києві: там теж дивувалися, чому таких харчів немає в магазинах?
Я вважала, ніби цілковито байдужа до «ганчірок», одягу. А тут як із цепу зірвалася! Обміняних на марки радянських рублів обмаль, то була змушена прискіпливо обдумувати, що саме купувати. А хотілося – все підряд! Це було щось несамовите: мої руки трусилися, ноги підгиналися. Я зневажала себе і не могла стриматися від споживацького захвату, особливо в крамницях вишуканих речей «Ексвізит». За совковою звичкою хотілося все перемацати руками, переміряти. Єдине, що стримувало – ввічливі продавці: вони кидалися пропонували  допомогу з вибором. А не раз, бувало, довідавшись, що ми з Союзу, у німецьких магазинах ховали під прилавки передусім джинси: наша група налітала зграєю в ті багатоповерхові Центруми, які траплялися у різних містах. Щоправда, ми з подругою не витримали такої ганьби і вчасно відкололися від групи, тим паче, коли вирішили охопити якомога більше музеїв. Так, на нас косо поглядала наша наглядачка-кураторка, та ми самі потрапили на Музейний острів у Берліні, де найбільше враження мали від Пергамського музею. І от цікаво: якщо ми запитували в місцевих дорогу до Центруму, вони вдавали, що не зрозуміли нас. Щойно допитувалися, як потрапити в той чи той музей, нас мало не за руку підводили до нього. І навіть відчиняли ті зали, які чомусь були зачинені.
На кожному кроці дивували збережені або цілком відтворені архітектурні ансамблі. У місті Кведлінбург докладно розповіли, як прискіпливо від мешканців історичних будівель вимагають дотримання законів про догляд за ними. Як заборонено самочинне оформлення балконів, загалом фасадів у будь-якій частині німецьких міст. Саме з цієї подорожі я полюбила каркасні споруди, фахверк, який не ховає своєї конструкції, функціональної і стильної. Ми дивилися на всю цю плекану красу, на розмаїття продуктів у крамницях – і думали: що ще цим німцям треба? Чим вони не задоволені? Та ні з ким не могли по-людськи порозмовляти, з’ясувати якісь речі, про що, напевно, і самі східці німці боялися б говорити. Пізніше стало відомо: мало не кожен третій із них був пов’язаний зі «штазі», «кгб» на німецький лад. Але все-таки, чого хотіли притомні східні німці? Певно ж, свободи! До падіння берлінського муру залишалася ціла епоха – сім років. Та досі далеко не всі ендеерівці задоволені об’єднанням із ФРН: диявола патерналізму не так просто вигнати! І тому Альтернатива для Німеччини (АfD) – ультраправа, популістична й націонал-консервативна партія нині найпопулярніша саме на сході країни, де радянщина таки пустила глибоке коріння.
А тим часом ми, київські музейники, виховані на пафосі перемоги Союзу над нацизмом, гучно співаємо «Катюшу» в автобусі, за вікнами якого давно відроджені після війни доглянуті поля, скромні дачі, відновлені міста. Опиняємося недалеко від музеєфікованого концтабору Бухенвальд. Але нас везуть не туди, а у Ваймар. Ось що по-справжньому захмелює голови:  місто Шіллера і Гьоте! Бачимо їхні та філософа Гердера (який пророкував Україні велике майбутнє) історичні будинки, весь класичний архітектурний ансамбль. А Ляйпціг! Місто-побратим Києва, яке виникло, до речі, на місці слов’янського поселення. Там, в історичному Липську, ми з подругою, як до рідні, підбігли до куща калини навпроти кірхи св. Томи, де кантором служив Йоган Себастьян Бах. Тут же в консерваторії навчався наш Микола Лисенко. І як не відвідати місця міфічного Фауста, котрий зустрів нас разом із Мефістофелем перед погребком Авербаха! У старовинному ресторані нам було не по кишені пообідати, тож задовольнилися оглядинами.
У Берліні, звісно, побували біля Брандебурзьких воріт, рейхстагу, пройшлися Унтер-ден-Лінден. Потопталися під Берлінським муром на місці, де був підземний бункер Гітлера. Маєстатичний Палац Республіки «золотими» шибами вікон стежив за нами. Цей символ соціалістичної Німеччини врешті-решт пізніше демонтували через виявлений азбест. Нині там зведено Гумбольд-форум з музеями, бібліотекою, кафе і рестораном.
Наш гід – російськомовний німець – не встигав пояснювати все те, що нас цікавило. Іноді наші запитання заганяли його в глухий кут. Тепер думаю: боявся за свою роботу, як і його колеги з соцтабору в аналогічних ситуаціях.
Згодом бувала у Німеччині не раз – теж як туристка. Та досі муляє, що не здійснила давнього наміру: побувати зокрема в Касселі – місті, де на вагоноремонтному заводі примусово працював мій батько остарбайтером, про що залишив записані власноруч спогади.

Для держави є вигідним, коли звільнені з військової служби люди знову — добровільно — повертаються у стрій. Навіть якщо доводиться зважати на стан здоров’я такої людини, вона, як правило, є цінним бійцем. Бо вже має знання, навички, досвід — і вже не має ілюзій. Така людина може одразу влитися в робочий процес і зазвичай має більше автоматичної поваги від колективу, ніж новобранець/ка. Така людина вже чіткіше розуміє, чому вона тут, і працює ефективніше. Точніше, її ефективність спрямована на досягнення своєї мети — чи то буде щось себелюбне, чи щось величне і глобальнокорисне.Один мій побратим якось іронічно назвав себе та інших військовослужбовців, що добровільно повертаються на службу, «армійськими рецидивістами». З його подачі ця назва міцно осіла в нашому спілкуванні. Коли я була молодша і дурніша, я думала, що до армії повертаються з двох причин: неможливість знайти себе після повернення в цивільне життя або бажання зробити кар’єру. Вперше я запідозрила, що це по-іншому працює, коли вже сама підписала контракт і побачила таке зблизька. В одного мого співслужбовця — хай буде Ф. — якраз закінчувався термін служби (діло було у 2019 році). Він сяяв щасливою усмішкою, радісно вигукував: «Воля! Скоро воля!» — і готувався підписувати обхідний. Але до біганини по службах справа так і не дійшла — в останній день Ф. різко передумав і підписав ще один контракт на пів року. Хлопець цей не мав значних проблем зі здоров’ям, і навряд чи мав би їх із соціальною адаптацією — будь-який роботодавець зрадів би вправному водію-механіку, який майже не п’є. Коли я запитала його, чому передумав звільнятись, він відповів ухильно: «На граждані скучно».Я краще зрозуміла Ф., коли сама звільнилася. Звісно, про моє повернення мова не йде, бо мені, як у пісні, «ізв’язала руки малая дитина». Але я іноді думаю: «Там мені було якось… краще? Чи просто більш звично?» Наша психіка любить собі з нами гратися.І от, коли ти у війську, то уявляєш собі, яким гарним буде твоє життя після армії: коли повернешся до сім’ї, як слід відпочинеш, зможеш подорожувати, реалізовуватись, творити і так далі. Зрештою, на превелике щастя, те «потім» настає — а проблеми і виклики сипляться на тебе, ніби волосся, коли розплітаєш дреди. І тобі вже ні на що надіятись, ніяких «голубих обріїв» більше не передбачено.Я не можу сказати, що держава не дбає про ветеранів — але та адаптація до «звичайного» життя нагадує мені спроби вичерпати Азовське море дитячим відерцем. Та й немає в нас зараз оцього «звичайного» життя, тож це не ветерани не можуть адаптуватися, а цивільне суспільство. Це якщо брати за мірило об’єктивну реальність, у якій носити з собою турнікет, яким вмієш користуватися — базовий мінімум. Я ще не бачила ветерана чи ветеранку, які б активно заплющували очі на те, що йде війна, що ми воюємо за своє виживання.…Мабуть, саме тому, що держава, армія дуже виграють від повернення на службу вояків та воячок із досвідом, вони роблять все, щоб їх відлякати.

Перш за все — грошове забезпечення, що дуже відстає від інфляції та зростання цін.Далі: тотальна незахищеність сім’ї, поки голова та опора родини не поряд.Маятникоподібне ставлення суспільства, що хитається від нерозумних благоговіння та обожнення до безпідставних страху та огиди — і ніяк не зупиниться на чомусь адекватному.Армійська система, яка дуже рідко захищає права вояка як особистості та спеціаліста/тки.Терміни служби, якими крутять, як циган сонцем…

Що ж, якби не відчуття обов’язку, бажання бути поряд із побратимами чи повернутися до звичного життя — не думаю, що в армії взагалі би були «рецидивісти».Зараз моя невелика і розкидана, та все ж спільнота друзів-побратимів-посестер має цікаву можливість поспостерігати за черговою спробою «рецидиву». Боєць А. воював десять років з початку війни, тобто від 2014 до 2024. Не нон-стоп — з перервами на поранення та реабілітацію після них. Воював би собі далі, але виникли сімейні обставини, через які А. звільнився із лав Збройних сил — інвалідність ІІ групи після одного з поранень давала йому таке право. Десь через рік по звільненню обстановка в сім’ї А. налагодилась, і він задумався про те, щоб знову піти в армію.— Дурна ідея, — каже дружина бійця А. — Знову в це лізти — з твоїм-то здоров’ям?— Перепрошую! Все нормально з моїм здоров’ям! — скипає боєць А., але, наткнувшись поглядом на іронічно прискалені очі дружини, продовжує уже спокійніше:— Я вмію воювати. Я робив це багато років і можу бути корисним зараз. Тому мені соромно сидіти вдома і втішатися життям, поки…— Та скільки ж можна! — тепер уже сердиться дружина. — Мій чоловік провоював 10 років — і знову хоче йти. Обов’язок в нього, бачиш, соромно йому цивільним бути. А всі ті здорові лоби — наші сусіди, знайомі, родичі і колеги — їм, думаєш, соромно? Тільки тобі! Який несправедливий цей світ… І ти до себе теж несправедливий: 10 років війни тобі було мало, щоб заслужити право пожити вдома, бачити, як дитина твоя росте… В себе заслужити. Бо навіть державна система вважає, що ти вже можеш залишитися з нами.Дружина замовкає. А. теж мовчить, і після деякої паузи дружина додає:— Ти знай, що я поважатиму будь-яке твоє рішення. І підтримаю, як зможу. Просто мені дуже сумно і дуже шкода, що воно… отак виходить.А. трохи підбадьорюється, бо, якою б рішучою та сильною не була людина, підтримка близьких — то фундамент нашого зростання.— Зі свого боку можу пообіцяти, що не піду абикуди. Оберу нормальний підрозділ, і таку посаду, що дасть мені змогу приїжджати. Он, із [назва підрозділу] пропонували йти до них інструктором, цими днями маю зустрітися з контактною особою та обговорити деталі…Дружина трохи видихає, бо знає, що боєць А. — людина слова. І частково тому А. досі вдома — бо знайти посаду, яка би відповідала вимогам дружини (а, отже, даному їй слову) і потребам самого бійця А., складніше, ніж знайти собі пару на тіндері: десь хочуть людину-військовий оркестр; десь молодого сайгака, можна й без досвіду; ще десь — не передбачено бойових виїздів. Аж нарешті ідеальний метч — обидві сторони в захваті одна від одної, всі моменти і нюанси враховано. Але потенційний командир, з яким велися переговори, щось ніяк не передзвонює. Боєць А. набирає його сам, і той, позичивши в Сірка очей, каже:— Вище командування заборонило брати з інвалідністю…А. сердитий. Друзі підтримують, як можуть:— Тут багато хто тільки мріє про звільнення, а ти знову збираєшся вляпатися. Знач, не тре то тобі. Не бурчи.

Деякий час після загибелі сина Галина майже щодня відвідувала його могилу, тепер, два роки по тому, — щонеділі. Як відомо, лихо гурту докупи зводить, і за цей час там утворилася невелика, майже невідома загалу спільнота таких, як вона. Тепер вони спілкуються не лише серед могил, а й поза ними. Галині добре серед нових подруг, бо всі вони поводяться так, ніби їхній гурток виник сам собою — без особливого приводу чи окремого випадку.
Після останнього повернення Галини з кладовища я почув від неї анекдот, який скоріше за все там і склався. Три жінки обмірковують, де б його без завад і небажаних свідків трішки попиячити. Одна каже: «До мене не можна. Чоловік – зануда». Друга: «Мій – ще більша». Третя: «А з моїм ніхто на світі не зрівняється». Зійшлись на тому, що спокійніше всього буде посидіти на кладовищі. «Своїх пом’янути і чужих не забути». Наступного дня зустрічаються їхні чоловіки. Один: «Моя повернулась о другій ночі з букетом».  Другий: «А моя прийшла в половині третьої, вся замурзана і теж з квітами, тільки не з букетом, а з цілим кошиком: “Від Петра і Павла”». Третій: «Хлопці, наливайте ще по стакану. Моя з’явилась о третій. Колготи розірвані, а на шиї вінок: “Від братви”».
Скажу всю правду: моїх сліз Галина не побачила, бо їх не було. Перше, що подумалось – чи оцій негарній байці знайдеться місце в антології народної творчості часів війни? Друге – що оця байка, як і їй подібні, не могла не з’явитись. Людині, щоб жити, необхідно якось знімати напруження. Хто як зможе, у кого скільки класів середньої школи позаду, кому як пощастить…По-третє, я отримав ще одне свідоцтво того, що розчаклування світу у свідомості сучасних людей справді неухильне. Вони все менше вірять в потойбічне існування і тому все менше шанують священні для минулих поколінь ритуали. Чи можна собі уявити, щоб  хтось із предків Галини і її подруг так добродушно розказував щось подібне? Корзину від «Петра і Павла» поставити поруч з корзиною «Від братви»!
Правда, що стосується не таких обранців Господа, як Петро і Павло, а Його Самого, то зверненням до Нього Галина тепер починає свої дні: ставить перед собою іконку, запалює свічку і читає «Отче наш».
При кожній нашій зустрічі вона знаходить привід сказати, як їй не хочеться, щоб її  жаліли. Після смерті сина вона не виходить на люди без макіяжу. До того малювалась час від часу, а тут нею опанував такій настрій, що треба щодня. І це при тому, між іншим, що відкинула думку зустріти когось, з ким пощастить дожити шлюбно. Розхотілось. З чоловіком розлучилась давно, і після того всі її історії були в надії, що трапиться нарешті такий, з ким не буде нудно пробути під одним дахом до кінця. А тепер – ні і ні, з’явився смак до самотності.
– До кого захочу — завітаю, кого захочу — приведу до себе, а житиму одна. Нікому ні про що не звітуватиму. Ні перед ким жодних зобов’язань!
– Самотність, тобто, для вас тепер те ж саме, що свобода?..
– Так, воля і спокій від того, що одна. Щоб ніхто не бачив і не дослухався, як я плачу… Чи сміюся.
– Якби хтось сказав вам до війни, що своєю смертю син звільнить вас від мрії про шлюбно-домашні навантаження…
– Мені і про війну – що вона буде, ніхто не казав. Чи я не дослухалась…
Свого часу вона пішла на вольні хліба з лікарні, де працювала медсестрою. Це було якраз тоді, коли Охтирську центральну в один рік покинув майже весь середній персонал. Молодиці розбіглись шукати ліпших заробітків. Галина стала приватно доглядати безпорадних старих, проводила місяці і в Києві, і в Туреччині, і в Німеччині. Нещодавно влаштувалась приходящою наймичкою в досить заможне охтирське сімейство. Причому, сімейство велелюдне і під одним дахом. Я думав, що в Охтирці таких вже нема і не буде. Що не буде, то так, а що нема – помилився. Ще кілька є. Галину там зустріли були насторожено. Підозру викликав її досконалий макіяж, блискучі густо-блакитні нігті, а їй же планувались неабиякі обов’язки і по дому, і по саду-городу, і по двору, а в тім дворі і курник, і собаки з котами.
Номером першим там вважала себе дрібненька бабуся хазяїна. Так, навіть не мати, а бабуся. Сімейство усяко їй показувало, що визнає її владу. Номер-то перший, а величали її Другою, маючи на увазі царицю Катерину ІІ. Хай собі людина доживає, як їй мариться. В один із перших днів своєї служби Галина взялась полоти грядку біля басейну. Вона ще не знала, з ким тут треба погоджувати кожен рух. Бабуся зробили їй зауваження:
– Я забула: ми з тобою про це радились?
– Бур’ян, бабусю, люди нищать не тому, що хтось їм це радить чи наказує, – відповіла їй Галина, – а тому, що він бур’ян.
– Які ше люди? – стара її не зовсім зрозуміла.
– Справжні, бабусю, справжні.
Після цього населення садиби стало не просто поважати таку наймичку – її полюбили. Хазяїн навіть відкрив перед нею дещо із своєї душі: дав зрозуміти, що його дружина вже не дуже схильна бувати себе поруч з ним, коли їй не до нього, що буває все частіше. Він сказав це ніби мимохіть і майже жартома – Галина у тому ж тоні порадила йому спробувати феромони. Він не знав, що це таке. Галина йому пояснила, що це такі душки, а не пігулки. Якщо від чоловіка тхне тим же копулином чи андростеноном, то будь-яка жінка підсвідомо тягнеться до нього. Їй хочеться бути біля нього, хай і не зразу впритул.
– Та що ви кажете! – вигукнув хазяїн.
– Те, що є, те й кажу. Нас ще в медучилищі один викладач попереджав: дєвочки, будьте обережні. Мускус – речовина підступна. Дуже наполегливо попереджав, старий гуляка, дуже. Ну, як старий? Такий він був для нас, а насправді попереду у нього було ще немало часу.
Хазяїн був невдавано щасливий, коли вона додала, що тепер існують і вироби без будь-якого запаху. Ось і гадай, жіночко, що з тобою сталося!
Якось я сказав їй, що, якби я не позбувся свого хазяйства з вівцями і гусями, то хотів би мати якраз таку помічницю, як вона.
– А мені, – зізналась Галя, – це не дуже б підійшло.
– Чому? – здивувався я. – Я ж такий поступливий. Робіть все так, як вважаєте за потрібне.
– У тому-то й справа. Вам все одно. Я ж бачу. Тільки б не набридала. Вашої поступливості мені було б замало. Має бути і хоч якась зацікавленість, і навіть певна вимогливість.
– Розумію вас, Галю. Вам подобається золота середина. Щоб був поступливий, але не байдужий.
– Чому тільки мені? Про золоту середину кожен мріє.
– Ви змусили мене трішки задуматись. Справа, значить, не в самій волі, а в тому, як ми її отримуємо. Як вона нам надається. Зневажлива, образлива буває не воля, а те, як тебе нею обдаровано.
– А можуть і неволею обдарувати так хитро, що не помітиш, як опинишся в ярмі.
– Так ми з вами, слухайте, Галю, філософи!
– Отож. Тут ким тільки не зробишся.
Синовій дівчині, його нікуди не вписаній удові, вона радить скоріше «сходити заміж». І відразу додає про макіяж — яка це важлива річ, особливо в таких місцевостях, як Охтирщина, де більшість чоловіків усе ще не здатна розпізнати все таке з першого погляду. Особливо — грамотний макіяж, на який розсудлива жінка не шкодує ні свого швидкоплинного часу, ні відповідної частини заробітку.

1. Кажуть, що Росія знову піднімається з колін… Невже? Так, вона виробляє ракети. Так, вона завершила перехід на військову економіку. І так, знову повідомляють про прибуття тисяч північнокорейців, готових перетворятися на фарш. Але російська армія залишається російською армією. Щомісяця вона втрачає більше бійців, ніж їй вдається набрати. Її командування залишається негнучким і нездатним перетворити чисельну перевагу на вирішальні прориви. До того ж, за даними Інституту вивчення війни, у липні вона не здобувала, а щодня трохи втрачала території. А Путін залишається тим самим відлюдником, який ховається по дачах, наляканий власними придворними, і дедалі більше нагадує то молодого Калігулу, то постарілого Сталіна. Дійсно, в Україні гинуть цивільні. Дійсно, російська здатність тероризувати населення вражає. Але чи це і є сила? Люди плутають здатність вбивати зі здатністю перемагати.
2. Схоже, Захід вже не має в розпорядженні достатньо ракет, щоб надати своєму українському союзнику те, що йому потрібно для оборони. Й наші «бухгалтери катастрофи», замість того щоб зробити висновок, що настав час і нам переходити на воєнне господарство, вирішують, що Україні кінець. Але з яких це пір війну виграють за допомогою калькулятора? І чи воювала українська армія за останні чотири з половиною роки хоч раз на рівних умовах із нападником? У неї завжди було менше бійців, менше літаків, менше боєприпасів, менше стратегічної глибини. І все ж вона вистояла. Вона здійснила контратаки, вразила світ своєю винахідливістю, «неймовірними» операціями, раптовими ударами, яких ніхто не передбачив, і майстерністю використання дронів. Тож, безперечно, їй треба надати всі наявні перехоплювачі. Але також слід усвідомлювати: ця війна — це війна інтелекту проти кількості, руху проти чисельності, уяви проти повторюваності. І цю війну, навіть попри жахливі людські втрати, Україна виграє.
3. Захід мав необхідні ракети — але Ізраїль їх витратив, перенаправив, так би мовити, вкрав в українців… Ще одна дурниця. Сумнівна дурниця, але все ж дурниця. Нібито десь існує величезний ангар, заповнений однаковими ракетами, на кожній коробці яких є етикетка, де можна замінити «Україна» на «Ізраїль». Нібито ці системи взаємозамінні, запаси можна миттєво перекинути, а ланцюги командування не мають значення. І нібито насамперед треба було б обирати між двома демократіями, на які нападають дві великі держави — Іран і Росія. Захід не обирав той світ, у якому йому довелося жити, де Москва, Тегеран, радикальні ісламісти, а завтра, не дай Боже, Пекін та Анкара спільно випробовуватимуть наші арсенали й наші нерви. Але оскільки цей світ уже існує, проблема полягає не в тому, кого з наших союзників ми покинемо, а в тому, щоб забезпечити себе засобами для захисту їх усіх.
4. Але ось що найбезглуздіше: навіть якби ми мали ці ракети, не слід було б витрачати їх, жертвуючи власною обороною. Та зрештою… Де, на вашу думку, відбувається ця оборона? У Вердені? У Борм-ле-Мімоза? На Рейні? Ні. В Україні. У Сумах, Покровську, Дніпрі, Краматорську — у цих містах, які я знімав і де постійно чув: «Кожна збита російська ракета — це ракета, від якої Європі більше не доведеться захищатися; кожна російська бригада, закріплена на Донбасі, — це бригада, якої немає на прикордонних територіях Балтії; осміліла Росія, переозброєна завдяки своїй перемозі, переконана, що Європа голосно волає, але завжди відступає, — ось для вас, брати-європейці та французи, справжня небезпека».
Тож треба діяти на випередження. А тримати нашу зброю на складах, поки Україна бореться за нас, було б найабсурднішою пересторогою — такою, що лише посилює ту саму небезпеку, від якої вона нібито прагне нас уберегти.
5. І, насамкінець, головне слово: ескалація (та її синонім — співучасть). «Не перетинайте цю межу», — кажуть нам. «Не постачайте цю зброю». «Не захищайте надто ефективно це небо, яке не належить нам». Адже ми ризикуємо спровокувати Кремль… Але хто ж, зрештою, провокує кого? Хто бомбардує? Хто ще до початку повномасштабної війни проти України відкрито погрожував Молдові, Польщі, Литві та Естонії? Хто відправляє свої літаки кружляти над Копенгагеном, Осло, Брюсселем чи Берліном? Хто погрожує «зламати хребет Європи»? І хто наразі втручається у наші вибори?
У цьому обміні ролями є щось абсурдне. Через те, що ми боялися ескалації, ми дали Путіну повну свободу діяти на власний розсуд — як він хоче і коли хоче. І найкращий спосіб зупинити його — безумовно, не демонструвати, що кожна нова погроза змушує нас тремтіти. Росія просувається вперед лише тому, що відступаємо ми.

«Вооk саnnоt bе kіllеd by fіrе…/ Книги не можна знищити вогнем» — це початок однієї з найвідоміших цитат американського президента Франкліна Делано Рузвельта, яка згодом стала основою одного з найвпізнаваніших плакатів Другої світової війни – «Книги — це зброя на війні ідей». Повністю цитата з його звернення до Асоціації книгопродавців Америки 1942 року звучить так:
«Книги не можна знищити вогнем. Люди вмирають, але книги ніколи не вмирають. Жодна людина і жодна сила не можуть знищити пам’ять… Ми знаємо, що в цій війні книги — це зброя. І частина вашого покликання полягає в тому, щоб завжди перетворювати їх на зброю заради свободи людини».
До цих думок Рузвельта я повертаюся останні кілька днів, відколи перечитую книгу Ендрю Петтіґрі «Книга на війні», власне там я вперше й побачила вже згаданий плакат. Автор зібрав у своїй розвідці майже все, що стосується книг і війни, і для мене зараз це водночас і болюче, і корисне читання. Болюче, бо за останні два тижні, здається, майже не залишилося українських видавництв, які б не постраждали від російських атак.
Близько 10 мільйонів книг втрачено лише за останні тижні. Однак якщо враховувати всі знищені бібліотеки та попередні обстріли, то цифра буле значно вищою. Як для людини, яка вболіває за видавничу галузь і за те, щоб українці більше читали, для мене це дуже сумні новини. Водночас книга Петтіґрі корисна тим, що, детально описуючи нищення книг під час попередніх воєн, показує: методи Росії у цій війні не нові. Але світло в кінці тунелю все одно є.
Так, сотні мільйонів книг було втрачено під час Другої світової війни. Як під час авіанальотів на міста, так і через мародерство (зокрема й державних масштабів), навмисне спалення певної літератури (до якого вдавалися не лише нацисти), але й через втрати особистих колекцій. Під час «Бліцу» німці майже знищили британську видавничу галузь, яка базувалася в районі Патерностер-Роу у Лондоні. 29 грудня 1940 року, як пише Петтіґрі, після атаки бомбардувальників зайнялися всі 17 видавництв і склад гуртової книгарні Sіmрkіn&Маrshаll. Згоріло понад 6 мільйонів книг. Видавництво Аllеn&Unwіn через одну бомбу втратило ще майже півтора мільйона книг. Більшість книг неможливо було надрукувати наново, але, незважаючи на все це, британські видавці не просто вижили, а до кінця війни більшість великих видавництв почувалися краще, ніж на початку.

Водночас автор книги багато уваги приділяє нищенню книгозбірень — як державних, так і приватних. І тут пригадується, як російська ракета влучила у будівлю Херсонської обласної бібліотеки ім. Гончара, знищивши один із поверхів книгозбірні. Це не єдина українська бібліотека, що постраждала від російського удару (за даними Міністерства культури, росіяни знищили 228 бібліотек, а пошкодили — 678), але мабуть серед обласних установ — перша. Під час Другої світової лише італійські бібліотекарі скрупульозно поставилися до збереження власних книжкових артефактів, завдяки чому Італія втратила лише близько двох мільйонів книг, що «дивовижно мало» у порівнянні з іншими країнами, пише Петтіґрі. Так, британці були менш «уважними» чи не могли створити такого комплексного плану евакуації, як італійці, і поплатилися за це. Лише під час одного німецького удару по Британському Музею 10 травня 1941 року згоріло понад 200 тисяч цінних книг, а під час авіанальоту на Ексетер у 1942 році була повністю знищена міська бібліотека із понад мільйоном томів, зокрема і дуже цінними архівами.
Читаючи про ці злочини, я сприймала текст як страшне попередження, — озвірілий ворог може вдатися до ще страшніших злочинів супроти нашої культури, але чи готові ми? Чи вдалося заховати найцінніші томи? Адже як пояснює автор, книги ми сприймаємо менш цінними за витвори мистецтва, а отже менше бережемо, тому так багато з них нищаться під час воєнних конфліктів. Водночас найцінніше, що є в книгах — не у їхній фізичній сутності, а в тому, що вони передають читачам, — знання, цінності та памʼять.