Український тиждень

<р>Мабуть, не тільки я знаю сімейні пари, які протягом всього життя під одним дахом спілкуються так: він до жінки – українською, вона до нього – російською, або навпаки. І ніяких там непорозумінь!
<р>Так було з моїми недавніми знайомими Наталією Львівною і Матвієм Сергійовичем.
<р>Вона – вчителька, він – таксист і гаражник.
<р>Гаражниками називаю людей, які заробляють замовними ремонтами автівок і чим доведеться у власних гаражах. Існує науково-дослідницький термін: гаражна економіка, про потужність і значення якої суспільство не здогадується, як  майже і про все більш-менш суттєве.
<р>Матвій Сергійович, до речі, теж був учителем, і досить довго – доки йому не набридло «нічєго нє получать».
<р>Його дружина «споконвіку» була і залишається україномовною, він, теж «споконвіку», був російськомовним, а на українську перейшов десь через три тижні після початку великої війни.
<р>Сталося це з ним так невимушено, що Наталії нічого не залишалось, як зробити вигляд, що вона нічого не помітила.
<р>Правда, «зробити вигляд» – це моє тлумачення. Сама вона вже не пам’ятає, як з нею було насправді. «Скоріш за все, – каже, – ніяк. Перейшов на українську – ну, й перейшов».
<р>Подія ніяк не обговорювалась ні родичами, ні сусідами, ні друзями. У пари дві дорослі дочки, живуть окремо своїми сім’ями. Вони теж не звернули уваги на те, що там трапилось з батьком.
<р>Коли таких історій у мене набралось ще декілька, я вдався до розпитування. Зміст того, що чув, був один: «Про що там було балакати?». Одна жінка висловилась так приступно, що все стало зрозуміло навіть мені – жартую в подібних випадках. «Ну, це як поява дитини в сім’ї. Повернулась невістка із лікарні з пакунком на руках. У пакунку дитина. Що тут обговорювати? Все ж ясно і пойнятно. Вчора ніякої дитини не було – сьодні є. Було життя без неї – тепер буде життя з нею».
<р>Було у гаражника Матвія життя без української мови – тепер буде з нею, і не тільки вдома, а й поза домом, за кермом таксі і в гаражі, що, як на мене, не менш примітно.
<р>Його тоді, скільки я міг зрозуміти, охопив гнів на Росію, і з’явилось відчуття, що мовний зв’язок з нею віднині буде ні до чого. Я спробував уточнити: «Ні до чого, чи якось недоречно?» – «З жінкою, мабуть, так, недоречно, а взагалі все ж ні до чого», – відповів він.
<р>Про більш наглядні, та й простіші вигоди такої самоукраїнізації він, виходить, не думав, чого, звичайно, не сказати про усіх «перебіжчіків» із російської в українську. Ми ж добре знаємо, як було протягом століть – чому переходили на російську. Хто-хто, а ті люди повністю усвідомлювали всі плюси і повну відсутність мінусів.
<р>Російська мова була довідкою, що ви вже не селюк, а якщо ви ще й не засмічені суржиком, то ясно і єжу, що ви інтелігент, і для вас напевно знайдеться місце, якщо не у владі, то десь біля неї.
<р>Після розпаду Радянського Союзу в устах деяких зросійщених українців їхня російська стала, було, ще й мовою протесту, таким собі викликом українізаторству, хоча й було воно ледь помітним, правду кажучи. Замовкли всі вони тільки в лютому 2022-го, зате – як по команді.
<р>Сьогодні теж панує довідка, але тепер вона про українську. Шкільна, чиста українська говірка – це вже не тільки такий собі засіб спілкування, а й свідоцтво належності до культурного прошарку.
<р>Отак. Три століття таким свідоцтвом була російська – і в один день стала українська. Без найменшого натяку зверху. Путін з його населенням одним бандитським махом досягли того, про що мріялось стільком поколінням українських поетів і  споріднених.
<р>Вони, між іншим, як їм і належить, не надавали значення такому українізатору, як гаманець, все господарське. Їх би і здивувало, і ще більше надихнуло те, що Росія враз перестала бути джерелом заробітку не тільки для людей, які і називаються заробітчанами, а й для «куркулів» і багатіїв. Усім вже зрозуміло, що по гроші українці і після війни будуть подаватись, куди завгодно, тільки не до Росії. А коли так, то навіщо звикати «какать», коли зручніше і  вигідніше «якать»? Подібні рішення людині зазвичай підказує не її усвідомлена воля, а згаданий гаманець, і підказує він так тихо, що як же до нього не прислухатись!
<р>В Охтирці ще можна почути: «Какая разница?», але вже не в центрі міста, а десь на околиці. Може бути і так, що продавчиня зразу і замовкне, отямившись – не ніби, а дійсно отямившись. Російська мова вже не помічниця на шляху до успіху, а навпаки, може і завадити, якщо забутися.
<р>Не бути хазяїном в гурті чи хоча б уповноваженим хазяїна – не велике задоволення. А вважати себе хазяїном ледь не з колиски і раптом ні з того ні з сього позбутись цього статусу – це таке приниження, з яким не кожен здатен упоратись.
<р>У Матвія є такий серед знайомих гаражників. Міцних напоїв він вживає трішки більше, ніж треба було б, щоб мати стільки ж замовників, скільки у Матвія, а винним вважає його. І прямо заявляє, що той і на українську перейшов тільки для того, щоб приваблювати таких, як сам. І все розказує, розказує, які негідники розвалили Радянський Союз. «Ми ж були одне!», – волає.
<р>Весною 1993 року я був свідком чергової робочої зустрічі словацьких сільських вчительок російської мови і літератури. Щойно, 1 січня, сталось «оксамитове розлучення» Чехії і Словаччини. На світ з’явились дві незалежні держави: Чехія і Словаччина. За два роки до того розлучились і Україна з Росією. Вчителькам було цікаво, як я бачу цю подію. Я сказав, що причина того, що сталось, проста і безнадійна. Росіяни все казали і казали українцям: «Вас як таких нема. Ви – це ми». Настав час, коли українці вже не могли цього спокійно слухати.
<р>Вчительки злетіли над партами з криком: «Так це ж те, що ми весь час чули від чехів! «Вас, словаків як таких нема. Ви – це ми!».
<р>Чехи далі цієї заяви не пішли. Чи повинен був я щось там сказати про європейське виховання, про його вплив на них? Не знаю й зараз. Я промовчав, адже всі ж ми добре знаємо, скільки разів європейці в своїй історії ходили далі. Росії, яка урочисто прямує в минуле, є там, в європейському минулому, на кого рівнятись, є.

<р>Наприкінці квітня завжди особливо доречно читати «Післячорнобильську бібліотеку» Тамари Гундорової.
<р>Уперше я читала цей текст давно і теж десь у квітні. Пам’ятаю, як вразила думка: Чорнобильська катастрофа стала точкою неповернення навіть у мові, якою ми пишемо про себе й власні досвіди, й, по суті, виявилася колискою українського літературного постмодерну. Адже говорити так, як говорили ті, хто приховували правду про масштаби екологічної катастрофи, видавалося вже неможливим — а від такої форми емансипації недалеко й до повної незалежності. Усе це цікаво не лише з діахронної, тобто суто історичної, перспективи. Власне, нині важко уявити більш продуктивний комплекс ідей, ніж цей. Чому?
<р>Річ у тім, що довкілля — це не складна ефемерна постструктуралістська абстракція, як часто, здається, твердить екокритична теорія. Насправді довкілля достоту фізичне: ми впливаємо на нього, воно — на нас, а література фіксує, не помічає чи намагається приховати ці впливи. Про те, як література ігнорує чи приховує стан довкілля, існує чимало розвідок. Мої улюблені ті, що описують індустріалізацію у Європі й літературу того часу з екокритичної перспективи. А проте це тема для іншої розмови, адже чергова річниця Чорнобильської катастрофи — новий привід поговорити про випадки, коли культура вже не може лишатися сліпою чи незворушною до змін.
<р>Одна з таких змін — у ставленні до технологічного прогресу, його переоцінка. Чорнобиль суттєво підважив ідеальну, прискіпливо сконструйовану картинку модерності радянського типу, наголосивши, як багато небезпек вона приховує. Культурі ж довелося відкинути сподвижницький пафос й оптимістичні футуромарення та спробувати описати кінець світу, якому культура, власне, протистоїть за визначенням. А ще їй довелося лякати, але й насичуватися тривогою навзаєм. Атом перестає бути мирним, а існування світу з усіма його набутками — неодмінним. Вкорінюється особлива форма катастрофічного мислення.
<р>А проте нині, здається, змінюється і воно. Адже одна річ — жити зі сприйняттям Чорнобиля як катастрофи, що нізащо не має повторитися, і боятися цього повторення. А зовсім інша — творити, так, після Чорнобиля, але й після Каховки та під час актуальної перманентної зусібічної ядерної загрози.
<р>Парадоксально те, що кожна з цих техногенних катастроф — реальних, як Каховка, чи потенційно можливих, як, наприклад, на загроженій ЗАЕС, — часто здається ніби менш небезпечною, попри так само невідворотні, безумовно фатальні наслідки. І саме це мені здається проявом цього нового типу катастрофізму, невідомого на момент Чорнобильської аварії, — того, який передбачає повну знечуленість перед обличчям катастрофи, її рутинізацію. Адже всі ми споглядаємо катастрофи в прямому ефірі й, відповідно, відчуваємо, ніби є їх свідками, безпосередніми учасниками, навіть попри фізичну неприсутність в епіцентрі тих чи тих подій.
<р>Можливо, саме в цьому й полягає головна відмінність нового катастрофізму. Він більше не паралізує страхом, що триває десятиліттями, а радше нормалізує катастрофу як частину щоденного досвіду, як щось точно невідворотне. А значить, він нівелює відчуття непоправності того, що чинить людина щодо довкілля. Людиноцентричність змінюється екочутливістю, проте це зовсім не означає, що ми стаємо більш свідомими щодо довкілля. Стосунки між людиною та природою набувають усе більш відвертої неприємної двоякості. З-поза позірної гіпертривожності щодо майбутнього планети проступає людина, цілковито позбавлена відчуття непоправності й тривкості наслідків власних рішень. Так, ми купуємо деревʼяну зубну щітку, але не нехтуємо безперервним використанням ШІ, функціонування якого потребує колосальних запасів води.
<р>Таким чином важливим питанням є навіть не те, чи реагуватиме мова, література й культура на нові катастрофи далі — як із Чорнобилем, — а те, наскільки сильно мова, література і культура відстають від реальності, яка відбувається в режимі безперервного прямого ефіру, та те, чи маємо ми шанс хоч на мінімальну синхронізацію. І, зрештою, на нову мову замість мовчання, що є органічним вислідом відчуття — хоч, звісно, й хибного, — що ти бачив усе.

<р>Я регулярно читаю польське видання «Кulturа Lіbеrаlnа». Кілька днів тому я знайшов у ньому цікавий текст авторства Наталії Парщик (№ 899 (13/2026) від 31 березня 2026 року), присвячений бієнале в Венеції, головним чином спробі повернення туди Росії, але й участі в попередньому бієнале 2024 року українських художників із «Ореn Grоuр», чия робота була представлена в польському павільйоні. Перформативна інсталяція «Повторюйте за мною ІІ» (Юрій Білей, Павло Ковас, Антон Варга), кураторка — Марта Чиж.
<р>Яким же було моє здивування, коли у тексті я знайшов таку інформацію:
<р>«Юрій Білей (член “Ореn Grоuр”) наголошує, що історія співпраці між українським і польським мистецтвом почалась із першої великої виставки українського сучасного мистецтва під назвою “Степи Європи” у Центрі сучасного мистецтва “Уяздовський замок” у Варшаві в 1993 році[1]. Її куратором був Єжи Онух, який також був директором Польського Інституту в Києві до 2010 року».
<р>У примітках до статті було лише одне посилання:
<р>[1] Від «Степів Європи» до «Ukrаіnіаn Nеws». Розмова з Єжи Онухом
<р>Заінтригований я перейшов за лінком і відкрив інтерв’ю зі мною, опубліковане в часописі «ОВІЕG», який видавав Центр сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві, датоване березнем 2013 року і записане Зофією Блющ (окрема інтрига — хто ховається за псевдонімом Зофія Блющ?).
<р>Коли вийшло інтерв’ю, я вже працював у Нью-Йорку і мій «український період» був майже завершений. З нинішньої перспективи мені здається, що варто це інтерв’ю опублікувати для українських читачів через 13 років після виходу. У ньому вони зможуть знайти теми, про які небагато знають, і які останнім часом, говорячи прямо, піддають перекручуванню.
<р>Гадаю, іноді варто повертатись у минуле, хоча б для того, щоб не робити помилок, яких можна уникнути.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Несподіванка. Частина перша
<р>У цій колонці друга частина цього інтервʼю.
<р>— Мені здається, що українське мистецтво 90-х оберталося навколо реалізму, можливо символізму. Усе суворо регламентував Союз художників. Існувало розподілення матеріалів, замовлень, а тут раптом кінець. Ти бачив тоді боротьбу з минулим, скажімо, соцреалізмом, його запереченням?
<р>— Важко однозначно сказати. Усі ті молоді художники пройшли через совєтську систему художньої освіти, це їх сформувало в формальному сенсі, технічному. Кожен із них умів добре малювати і рисувати в академічному стилі. Я б не сказав навіть, що в соцреалістичній манері. Це була радше форма соцакадемізму, який вже зовсім не мусив показувати передовиків виробництва. Так, робітників малювали в так званих мистецьких комбінатах на замовлення. Існувало також декоративне мистецтво, що робилось на потреби ресторанів, клубів і кав’ярень, будинків культури, кінотеатрів, і воно не мусило мати елементів соцреалізму, там з’являлись несміливі алюзії на конструктивізм.
<р>У совєтському мистецтві 70-х років, наприклад, у музиці до фільмів, яку писав і Валентин Сильвестров, і Арво Пярт, з’являвся їхній власний голос, але через те, що це було «прикладне мистецтво» — а не форми, що існують самі в собі і для себе — воно не зіткнулось із серйозним спротивом, не було звинувачень у формалізмі.
<р>— Тобто воно було менш небезпечним?
<р>— У момент народження перебудови відкоркували пляшку з джином. Кожен міг виразити себе в різний спосіб. У випадку великої частини молодих українських художників це був спосіб, що свідчив про впливи італійського постмодернізму з трансавангардом Акілле Боніто Оліва. Увесь цей напрямок в українському мистецтві Костянтин Акінша охрестив терміном «Южноруская тьоплая волна» (Південноросійська тепла хвиля). Це відсилає до традиції сприйняття України як чогось все ж трошки відмінного від Росії, більш пов’язаного з півднем, з чуттями, ніж із північною традицією раціоналізму. Концептуальна традиція тут, властиво, й не розвинулась, хоча були спроби — наприклад, одеська школа, яка блискавично перекинулась у Москву. Тож концептуалізм не «спаплюжив» українського типу ментальності. Існували, звісно, цілком інші й незалежні індивіди, такі як Федір Тетянич. Із ним я познайомився також завдяки Галині Скляренко, не знаю, чому його не було у проєкті у Варшаві. Можливо, він надто вирізнявся, був надто радикальним, я не зміг знайти для нього місця і сьогодні шкодую про це, бо це була виняткова постать.
<р>Те, що я побачив в Україні на початку 90-х років, було великою мірою запереченням моєї власної традиції.
<р>— Яка це була традиція?
<р>— Конструктивізм і концептуальний напрямок. Будучи двадцятилітньою людиною я вирішив, що живопис помер. П’ять років вивчаючи живопис у варшавській Академії образотворчих мистецтв, я займався доведенням, що з живописом уже нічого неможливо зробити. Поява на початку 80-х років формації «Gruрра» й Леона Тарасевича, тобто моїх ровесників, викликало в мене підозри, що смерть живопису була оголошена передчасно. Я не шукав в Україні підтвердження своєму досвіду, просто відкрився на незнані мені глибшою мірою традицію і дійсність. Для мене зустріч із Голосієм була чимось штибу осяяння. У Варшаві я показав у величезній порожній залі тільки одну його картину, на якій зображений міст із його відображенням у воді. Це була одна з останніх робіт, невдовзі після цього він трагічно загинув. Звістка про його смерть стала безпосереднім стимулом для роботи над виставкою «Степи Європи».
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331898" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Олег Голосій. «Міст». 1992 рік
<р>— Який був твій підхід до створення виставки?
<р>— Мені близька традиція, в якій неперевершеним майстром був Геральд Шееман. Я люблю наративні виставки. Для мене виставка — це трохи театральне мистецтво, трохи кіно. Я підходжу до завдання як режисер, який розуміє, що є ролі першого плану і другого плану, так було із виставкою «Занурення», яку я робив у рамках Польського року в Києві, де були зірки: Єжи Новосельський і Леон Тарасевич. Часто створюють фільм із зірками, а Оскари вручають за ролі другого плану — їх отримали Міколай Смочинський і Мірек Машлянко. Коли я робив «Степи Європи», головною зіркою був Голосій, але чудові ролі тоді зіграли й Сагайдаковський, і Тістол, і малознаний Лещенко, і Вишеславський.
<р>— Які були точки перетину? Назва «Степи Європи» напрочуд приваблива, вона поєднує в собі образ дивної, романтичної, неприборканої України з європейським вектором, злиття з більшою цілісністю. Несе в собі багато неочевидних значень. Нещодавно видана книжка про Нестора Махна називається «Степовий пірат». Тут я б шукала відлуння «Пливу на обшири сухого океану…» Міцкевича (переклад М. Рильського).
<р>— Цей процес повернення з одно боку і прийняття з другого не був завершений. Не йдеться ж лише про європейські прагнення України. Європа має свої степи, про які не хоче пам’ятати. Як дослівні, так і метафоричні. Поняття степу є дуже містким для українців і поляків. Можна було б також вжити поняття «периферії Європи», але… Тогочасне мистецтво керувалось потребою трансгресії. Ми десь є, ми — периферії, ми усвідомлюємо свою периферійність. Коли ми бачимо Сагайдаковського і його безкінечне пережовування провінційності Львова, то слід пам’ятати, що це ПРОВІНЦІЯ ЄВРОПИ, а не провінційність Іркутська чи Луганська. Це забута, покинута європейська провінція. Сагайдаковський досконало відчуває «занепалу» матерію і з лише йому властивою здатністю перетворює її на якість.
<р>— Картина Сагайдаковського з написом «без зупи нема обіду» — це розмиті постаті, які промовляють буденні фрази й дуже хочуть пристати до звичайності сьогодення, проте мають за собою тотальний хаос і пустку. Наче вийшли з пекла на обідню перерву.
<р>— Існувала прекрасна міфологізована габсбурзька провінція, в якій трапилася політична й культурна катастрофа. Болісна дійсність, як знайти в цьому себе? На «Степах Європи» була важлива робота Сагайдаковського. Він створив простір із розкиданими старими книжками — німецькими, польськими. Там був патефон, який по колу грав якісь старі австрійські мелодії. Стіни він розмалював соком із червоного винограду, що швидко дало затхлий запах. Підлогу він залив теплою водою, в якій розчинив багато цукру. На одній зі стін розмістив розіп’ятий стіл, який брутально прибив до стіни якимсь металевим гвинтом. Посеред липкої підлоги стояв його знаменитий табурет на трьох ніжках — замість четвертої у нього була дуже хитка конструкція з камінців і палиці, завдяки якій він все ж стояв. Така собі скульптура із покаліченого табурета для доїння корів. Це був дуже дивний простір. Єдиним джерелом світла була лампочка на 40 ват. Багато елементів, з яких можна створити безліч оповідей. У Сагайдаковського мене приваблювало те, що він умів вловити той момент розпаду світу і ніби підвісити його в стані дуже сумнівної рівноваги. Колись, почувши дуже фантастичні мрії моєї дружини про те, щоб поселитись у Львові, він сказав: «Ти не можеш жити у Львові, бо щоб тут існувати, треба підскочити і повиснути в повітрі».
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331899" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Інсталяція Андрія Сагайдаковського. 1993 рік
<р>Схожу роль документатора розпаду у випадку східної України відіграв Борис Михайлов зі своїми бездомними.
<р>— У Михайлова і бездомні, і пейзажі здаються виставленими на показ, він надсилає сигнали, що люди, будинки (якщо це можливо) усвідомлюють, що вони є об’єктами спостереження, надсилають сигнал. Сагайдаковський же замкнений на собі. У зображених світах Сагайдаковський говорить про творення протез, про хитку психічну рівновагу, Михайлов показує брак прагнення до рівноваги, якусь жахливу, але навіть вже не відчайдушну, а усталену безнадію чи неадекватність.
<р>— Сагайдаковський багато років залишається на маргінесах, його неохоче купують олігархи (іноземні колекціонери купують). Бо він цілить в українських нуворишів, показує, що ця дійсність, яку вони собі створили, насправді неврастенічна і дуже непевна. Сьогодні вони є, а завтра їх із усім цим неймовірним багатством може не бути. Якщо нова дійсність — це скороминуща ілюзія, то тим паче попередню дійсність треба відрядити в забуття, немає часу на сентиментальність.
<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Далі буде…

<р>Клацаючи канали телебачення в ноуті, натрапив на матч «Челсі – Лідс», півфінал Кубка Англії. Приблизно на 23-й хвилині «Челсі» забиває перший гол. Камера пролітає над трибунами, на яких радіють і обіймаються аристократи, так називають уболівальників «Челсі».
<р>Серед сотень інших мій погляд вихоплює одного чоловіка – повненького, лисуватого, років п’ятдесяти, з короткою борідкою. Чомусь саме його. Його обличчя випромінює непідробне щастя. Він теж когось обіймає.
<р>Мить радості й піднесення. Ейфорія. Але…
<р>Як так, ловлю себе на думці. Його команда щотижня забиває своїм суперникам. У більшості випадків перемагає. Адже це славетний «Челсі». А гол забили п’ятнадцятій команді чемпіонату. Теж мені привід для щастя. Чого ото стрибати, ніби виграли Лігу чемпіонів. До чого ці екзальтовані обійми?
<р>Он учора «Динамо» перемогло «Кривбас» 6:5, програючи 1:4. І я ні з ким не обіймався. Щоправда, на трибуні були вболівальники саме «Кривбасу», вони добряче засмутилися й їм було не до обіймів. Але й мені ті обійми не дуже треба. Поплескав у долоні – молодці хлопці! – і пішов собі…
<р>А тут таке щастя. Аж починаєш по-доброму заздрити.
<р>Чи радітимеш ще колись таким простим речам. Чи завжди лишатиметься цей гіркий присмак. Присмак втрат, присмак довгих прощань, присмак втрачених днів, змарнованих нагод, обіймів, які так і не відбулися…

<р>Блогерка та «культпросвітниця» Емма Антонюк, яка намагалася нести «світло літератури» до бібліотек прифронтових сіл, роблячи в цілому добру справу, збурила тисячі українців. Тих, хто живе на Сході  або зберігає зв’язок із тамтешніми територіями – буквально чи хоча б у спогадах. І від пасажів Емми  багатьом із них стало боляче. Комусь від «те що називається абревіатурою ВПО», іншим –  через «рускоговорящу чєлюсть».  Та насправді – через все одразу.
<р>Власне, ніхто не заперечує проблему зросійщених регіонів Сходу. І фраза про російськомовну щелепу лунала саме від представників цих регіонів. І по факту Емма Антонюк не сказала нічого нового. Але все це сприймається дещо інакше, якщо заглибитись в історію розвитку східних регіонів України.
<р>Свого часу для матеріалу сайту «Новин Маріуполя» – 0629.соm.uа, цю історію, на мою думку, дуже точно описав засновник Інституту інтеграції Донбасу Сергій Стуканов. Він говорив саме про Маріуполь, але це релевантно для Сходу України загалом.
<р>Образ Маріуполя за радянських часів можна було б охарактеризувати цитатою «Леніна» «радянська кочегарка». Тут на повну рухалася індустріалізація, форсувався промисловий розвиток, зводилися промислові гіганти для усього Радянського Союзу. На велике будівництво люди приїжджали з різних республік. І плекання старих чи то формування нових культурних цінностей заробітчан у 20-30 роки в задачі радянської влади не входило.  Вже після Другої Світової, коли наукоємним виробництвам знадобилася технічна інтелігенція –  у регіоні з’явилися потужні університети, почали запрошувати фахівців з інших регіонів. Заклавши базу для освіти в регіоні.
<р>Та попри потенціал і нові можливості, Схід України став заручником низки обставин, які суттєво вплинули на його розвиток та імідж. Це й «червоні директори» із приватизацією у 90-ті; кримінал і серія вбивств. І колишні комсомольці, з яких виросла, як виявиться пізніше, найбільш руйнівна політична сила періоду нової історії України – «Партія регіонів».
<р>Відтоді, законсервована в регіоні радянщина, дала поштовх умисному створенню ідеологічного провалля. Де з одного боку з’явилися «націоналісти», «бандерівці», «ледарі, які скачуть», а з іншого  – «бандити» і «неосвічене бидло».
<р>До того ж, десятки років політики різних епох, різних політичних циклів працювали на створення міфу про Донбас. Цих міфів декілька. Наприклад, що це регіони завдячують своїм розвитком виключно Російській імперії, а потім – СРСР. Що Схід годує всю Україну. Що там мешкають виключно російськомовні, і цей регіон завжди був російськомовним.
<р>І кожне з цих тверджень є неправдивим.
<р>Ще на початку ХХ сторіччя, на сході  України приблизно половина населення говорила українською. Це дані російського перепису населення. Потім українців з цих міст висилали, вбивали і організовано переміщували на Колиму, а спорожніли хати віддавали  сибирякам, яких також завозили силою.
<р>Десятки років тривала примусова русифікація і заміна корінного населення. Щоб через десятки років «велика інтелектуалка і просвітянка» могла дорікнути людям, що вони – зросійщені.
<р>Неприємно, але правда: легко бути українкою, народженою десь в Тернополі чи Чернівцях.  Складніше  – українцями на Сході, де свою власну ідентичність доводиться відстоювати потом і кров’ю. Не помічати цього – це значить, працювати на розкол країни – поглиблювати оту прірву, сформовану колишніми комсомольцями –  друзями й поплічниками сумнозвісного президента-утікача.
<р>Дуже дивно, що у цьому випадку імперська зверхність, абсолютно незаслужене зверхнє ставлення до українців, так сильно притаманне ще Російській Імперії та й сучасній Росії, у цьому випадку походить від українки, яка ніколи не була частиною імперської величі.
<р>Справжній прояв імперського мислення – не лише у символах чи прапорах. А в тому, коли хтось з позиції уявної інтелектуальної переваги починає оцінювати людей, які втратили дім, наскільки «правильними українцями» вони є.
<р>Люди зі Сходу не потребують поблажливого «включення» чи пояснень, як бути українцями. Чимало з них є частиною спротиву. Вони відстоювали свою ідентичність у Донецьку та Маріуполі тоді, коли для багатьох це було лише новиною у стрічці.
<р>Зводити складну й болючу реальність мільйонів до мовних критеріїв — це не патріотизм. Це радше бажання провести межі й самоствердитися за рахунок чужого досвіду.
<р>Українськість — не формальний стандарт і не знак якості, який хтось може видати. Це щоденний вибір, який часто робиться в надзвичайно складних умовах. І варто пам’ятати про це, перш ніж оцінювати інших.
<р>Р.S. А книжки, Еммо, завозьте, не вагайтесь. Справа це хороша. Але не забувайте їх читати – особливо про історію України.

<р stylе="tехt-аlіgn: rіght;">Поблажливі й невиправдані коментарі Західних експертів сприяють путінській агресії
<р>Росії не потрібно захоплювати НАТО, щоб знищити альянс. Підживлення відчуття нестабільності може загальмувати торгівлю й інвестиції, розчавити економіку й призвести до політичних потрясінь. Залякування може підірвати солідарність альянсу: навіщо ризикувати, захищаючи країну, яка видається приреченою? Якщо Росія виграє війну нервів, решта додасться.
<р>Тож, слова мають значення. Зокрема, зображувати країни російського сусідства економічно слабкими й беззахисними — так само шкідливо, як забезпечувати безпосереднє фінансування військової машини Кремля.
<р>Але саме так учинив провідний німецький експерт з питань оборони, причому двічі. Карло Масала — викладач Вищої військової академії Бундесверу. Його спекулятивна книжка «Якщо Росія переможе» стала бестселером у Німеччині й перекладена багатьма мовами. Основне послання автора — актуальне і влучне: в Європі непевна безпекова ситуація, і нам потрібно запровадити великі зміни, щоб залишатися в безпеці.
<р>Однак, подібно до багатьох коментаторів «старого Заходу», Масала втрачає фокус, коли заводить мову про дивні, болотисті місця на сході. У вступі його книжки розглядається сценарій, за якого два російські загони успішно атакують Естонію. «Захоплюють Нарву з півночі й сходу» за підтримки частини міського населення, якому протягом попередніх тижнів постачалася зброя (також непомітно для влади). Тим часом «замасковані під туристів» російські солдати допомагають провести морську десантну операцію на другому найбільшому острові Естонії, Гіюмаа.
<р>Цей сценарій — не лише географічно й військово неграмотний, а й образливий і згубний. Він поширює уявлення, що Естонія, як і її латвійські й литовські сусіди, не має свободи прийняття рішень: це «нічийна земля», відкрита для вторгнення інших країн. Насправді це зовсім не так: країни Балтії — чи не найсильніші в Європі, коли йдеться про пильність і готовність до оборони. Думка, що їх можна заскочити зненацька, абсолютно намислена. Балтійці будуть запекло воювати. Вони знають, що стоятиме на карті.
<р>Нещодавно Масала дав інтерв’ю чеському журналу Rеsреkt (опубліковане англійською виданням ЕU Оbsеrvеr), в якому зазначив, що Естонію навів як приклад і що в Європі багато інших вразливих місць. Гаразд, та все ж неточність дратує. Краще було сказати, що інші місця є більш вразливими і навести яскравий приклад: Свальбард — норвезький арктичний архіпелаг, який, згідно з міжнародним правом, є демілітаризованою територією. Росія має туди безвізовий доступ і підтримує постійну присутність у занедбаному вугільному містечку.
<р>Далі Масала зробив ще одне справді обурливе твердження, заявивши, що естонці скаржаться на його книжку, «бо їхній країні вже два роки бракує прямих іноземних інвестицій. Вони майже на нулі». Це дуже несправедливо. По-перше, тому що — неправда. Достатньо пошукати в інтернеті, щоб побачити, що 2025 року Іnvеst Еstоnіа зареєструвала інвестиції обсягом €431 млн.
<р>Ба гірше, Масала приписує естонцям, обуреним його книжкою, приховані мотиви. Закиди нібито зумовлені не неточностями, а бажанням уникнути паніки серед інвесторів. Добре, що цей пан не викладає логіку, бо його слова позбавлені сенсу. Спочатку професор заявив (журналістику він теж не викладає) що його хибно процитували або переклали. Та у відповідь на представлені докази, визнав, що помилився. «Не соромтеся мене критикувати», — написав Масала.
<р>Я не посоромився. Але не хочу робити з Масали цапа-відбувайла. Він має рацію щодо багатьох аспектів. Проте його недбалий, легковажний підхід ілюструє дійсно тривожну тенденцію: несерйозне ставлення коментаторів «старого Заходу» до безпеки прикордонних держав. Ігноруються і їхні реальні досягнення в галузі оборони й стримування, і реальна вразливість до роздування паніки на Заході. Ідеальна тема для лекцій в Академії Бундесверу.

<р>Вінниця зупиняється під час хвилини мовчання. Зупинився трамвай, і в ньому підвелися всі пасажири; зупинились автівки, і з них вийшли водії, щоб віддати шану загиблим.
<р>В Івано-Франківську на дверях дитячої бібліотеки є наліпка: «Цей заклад зупиняється під час загальнонаціональної хвилини мовчання».
<р>У Києві теж не завадили б такі наліпки. У столиці треба знати місця, де відчувають потребу згадати полеглих. Доводиться постаратися, якщо хочеш провести цю хвилину пам’яті серед своїх, які теж зупиняться.
<р>У нас на районі зупиняється лабораторія «Діла» — підводяться медсестри, касирки, відвідувачі, а після завершення хвилини мовчання дякують одне одному.
<р>Зупиняється «Ашан» — співробітники мають особливе місце, куди виходять проспівати гімн і згадати, завдяки кому ми тут.
<р>Зупиняється садочок, куди ходить моя донька, — принаймні у старшій групі щоранку співають гімн і вчаться з повагою до нього ставитися. В однієї з дівчат батько у війську, через відеозв’язок дивився, як вона розказувала віршик на Святі весни. Син вихователки на фронті, це щоразу видно в її тривожних і добрих очах. Адміністраторка садочка подарувала минулорічним випускникам «Дитячий Кобзар» і вдягла на випускний футболку з написом «Я хочу, щоб усі діти говорили українською». На жаль, говорять не всі.
<р>На ринку, повз який я вранці йду, сповіщають через гучномовець про хвилину мовчання — вмикають за кілька хвилин до дев’ятої радіо на повну гучність, щоб усі встигли завершити свої закупи і приготуватися.
<р>Раніше у трамваї лунало оголошення про хвилину мовчання, дехто підводився, побачивши, що я підвелась, я їм дякувала. Сьогодні мені знову трапилася водійка, що зупинила трамвай о дев’ятій і ввімкнула оголошення про хвилину мовчання. Трохи менше половини пасажирів підвелись, решта ні — слухали музику в навушниках, говортали стрічку в телефоні, розмовляли між собою, хтось мовчав сидячи
<р>Я хотіла почати цей текст словами «Київ не зупиняється під час хвилини мовчання», — але це була б неправда. Не вся правда. Не весь Київ. Але одна гучна меншість, а за нею складається враження про мовчазну більшість.
<р>Те, що мало б бути нормою і — кажуть — є нормою в інших, менших містах України, досі поодиноке й виняткове в нашому районі Києва.
<р>Тим часом те, що мало б бути ганебним, безсоромно звучить на повен голос. У чаті нашої вулиці вайберівські листівочки чергуються з повідомленнями від «турботливих» сусідок про блокпост військовослужбовців ТЦК та СП. Мій гнів клекоче щоразу, коли їх читаю, а надто після останнього повідомлення, скопійованого з якоїсь російськомовної сміттярки, з попередженням про «додаткові заходи з мобілізації» і заклик «бути уважними». Я не знаю, як правильно, — запропонувати їм створити окремий чат і не ганьбитись, чи й далі фіксувати в пам’яті, хто публікує ці повідомлення і хто ставить вподобайки, щоб скласти враження, хто є хто на нашій вулиці. Знову: гучна меншість формує норму для мовчазної більшості. Але є й інші сусіди: в одному дворі зник безвісти син, в іншому воює брат, у третьому чоловік і батько, в четвертому кілька людей з родини служать, у п’ятому загинув родич ще в 2022-му… Як їм читати ці ухилянтські меседжі?
<р>На танцях, доки чекаємо дітей з іншими мамами й бабусями, починається: в одної син ховається, в іншої чоловік роками не виходить із дому, у третьої знайомі баба з дідом усю зиму прожили в будинку без опалення на високому поверсі, хоч мають інше житло, — бо хто ж купуватиме продукти їхньому сину, який ховається від ТЦК? «А чому вони мають іти служити? — говорять ці жінки. — Що для них зробила держава?» Мені так гидко після цих розмов, так соромно, що їм не соромно. «Не Україна для нас, а ми для України», — думаю словами Дмитра Мирона-Орлика, який міг спокійно й безпечно жити в Польщі, натомість перейшов кордон у 1941-му для боротьби за самостійну Україну й загинув у Києві від рук гестапо.
<р>Виходжу із цієї задухи в коридор, телефоном обговорити з приятелем план прибиральної толоки біля нашої річки. Він у війську, як і його брат. Він був на похоронах близьких друзів із довоєнних часів і побратимів, з якими проходив БЗВП. Коли він приїздить на кілька днів побачитися з родиною, знаходить час ще провести толоку, щоб волонтерська спільнота, яку він створив, існувала й далі. Він не питає, що для нього зробила держава. Він обирає з гідністю бути серед найкращих, найдостойніших людей.
<р>Є різна тиша. Тиша тих, хто мовчки молиться за живих і за загиблих; хто не має сил на те, щоб сперечатися з нерозумними людьми, і просто робить свою справу — воює, працює, волонтерить; хто вже ніколи за себе не скаже, бо віддав життя, щоб інші встигли приготуватись. А є тиша тих, хто чаїться в страху (як миша під плінтусом, — казала моя вчителька математики), але вже підводить голову, бо ж не соромно, і пробує нав’язати свою стратегію виживання як норму.
<р>І гучних меншостей також кілька — залежно від вашої бульбашки, можуть бути чутнішими голоси родин військовослужбовців чи родин тих, хто роками ховається по квартирах.
<р>Питання в тому, яка з гучних меншостей переважить у суспільстві й визначатиме норму для мовчазної більшості.
<р>Думаю, обов’язок тилу — не давати розмивати поняття про гідне й ганебне та нагадувати про ціну нашої свободи тим, хто почав забувати.
<р>«Я залишаюсь прогрівати будинки, щоби вам було куди повертатися!» — співають Жадан і Собаки.

<р>Усе затулив москаль-нелюдь, решта викликів і нагальних завдань — геть набік. Зараз на першому місці в загальному порядку денному — тотальний доступ до короткостволу й підтверджений законом дозвіл на самозахист. Мало хто при цьому згадує про абсолютно необхідні в такому випадку масове тренування новонавернених, обладнані тири, методики підготовки самих інструкторів, не кажучи про мережу дозвільних закладів — завдання не на один рік, про бюджети не згадую. Усе це буде розраховано переважно на тих, хто з різних причин уникнув служби у війську, бо підозрюю, що ветерани, які повертаються до мирного життя, мають свої уявлення про те, де брати особисту зброю й як із нею поводитися. От так і бачу шеренги вправних ковбоїв-захисників громадського порядку. Між тим інші поточні проблеми нікуди не ділися. Повернімося до теми, яка жваво обговорювалася «за п’ять хвилин до»: закон проти антисемітизму й вимога ухвалити симетричний закон проти українофобії.
<р>Для початку, щоби не було непорозумінь і різночитань: я категорично проти як першого, так і другого. В першому випадку мене ніхто не питав, у другому, підозрюю, теж навряд чи хтось запитає. Припускаю, що в міжнародному плані від першого буде певна користь. Воно, може, для зовнішньої політики непогано, мовляв, ось дивіться: у вас демонстрації «від ріки до моря» й синагоги палять, а в нас закон від антисемітів, а ви кажете «неонацисти». Насправді жоден притомний політик на Заході в наш фашизм-нацизм-неонаціоналізм не вірить, а вірять тільки ті, кому гроші за це платять. Натомість підкреслення необхідності захисту однієї-єдиної етнічної групи може викликати й неодмінно викличе раціональні запитання: а що, все так погано? Так, ми всі є носіями колективної пам’яті про Голокост, який коштував Україні понад мільйон життів співвітчизників, як і про Голодомор, до слова, де під чотири. Тим не менше, є окремі особливо обдаровані українці, які хочуть назад в СРСР і вірять, що ж…ди керують нами з Лондона/Вашинґтона/Тель-Авіва. Вони «тихушники», особливо не світяться й проявляють себе головним чином на лавочці біля під’їзду та у ФБ. Було діло, цілий виш із цілим журналом роками несли тухлу маячню про світову змову, але, як свідчить колега Вахтанг Кіпіані, вони перебували безпосередньо на утриманні Ірану, отакої! Але «тихушник» через специфічний устрій півкуль не здатен провести пряму лінію між реанімацією «кривавого навіту» й «шахедами». Боротися з полохливими побутовими антисемітами силою закону — все одно, що прицільно бити по кожній окремій бактерії замість прийняти ударну дозу антибіотику, а далі підвищувати імунітет. Потрібне оздоровлення цілого організму, ксенофобія — це архаїка, а архаїку, вибачайте вже, викорінюють довго й нудно виховними заходами та просвітою, тільки так.
<р>Що ж до українофобії, то петицію станом на сьогоднішній ранок підписали 7690 громадян. Негусто, але відмахнутися не випадає. Що ж пропонується карати? «Публічне заперечення суб’єктності держави, боротьби проти асиміляції, зневага до етнокультурних ознак, (…) державної мови, культури та національної гідності». Є й конструктив: моніторинг контенту, оновлення освітніх програм та державна підтримка просвітницьких проєктів, що спрямовані на захист української ідентичності. Чесно кажу: для мене звучить привабливо. Це якщо абстрагуватися від практики правозастовування: як конкретний прокурор або суддя впізнає «зневагу до етнокультурних ознак»? Ми ніби на побутовому рівні розуміємо, про що йдеться, але ж машина правосуддя в нас, прости Господи, тупа — вона скрізь у світі тупа й усе розуміє буквально. А раптом я зізнаюся, що — припустімо, припустімо! — не люблю борщ? Адже він теж етнокультурна ознака й навіть національне надбання? Я не жартую або майже не жартую, durа lех.
<р>Що ж до захисту мови, я вже мозолі на пальцях собі натер, пишучи, що це не захист і це не результат. Читаю днями пост заступниці голови КМДА, яка нагадує про Міську концепцію з утвердження української мови, виявляється, ця концепція існує вже рівно три роки. Як результати? «Для підтримки мешканців, які вже ухвалили рішення перейти на українську, у столиці діють курси, розмовні клуби та десятки освітніх ініціатив, що вже довели свою ефективність». Я спробував дослідити питання, пройшовся по відповідних сайтах, починаючи з сайту мерії. Половина або майже половина посилань не працює, там, де працює, йдеться про навчання не мови, а культури мовлення — відчуваєте різницю? Скрізь працюють самовіддані ентузіасти, біда в тому, що практично всі — українські філологи, а їм би я довірив викладання в останню чергу. Не тому, що вони погано знають мову, навпаки, саме тому, що знають добре й на рівні підсвідомості не можуть зрозуміти, як це її не знати. Української мови, як і будь-якої іншої мови слід навчати так, ніби вона іноземна: структура, базова частотна лексика, фразеологія. Так і тільки так ти не залишатимеш «у тилу» дитячі помилки (наприклад, у відмінюванні іменників і дієслів, фонетичні огріхи тощо), так і тільки так ти зможеш почуватися впевнено на мовному ґрунті. Слухання текстів, перебування в мовному середовищі допомагає умовно, в Америці, Франції, Канаді я зустрічав імігрантів, які прожили там пів життя й, попри всі старання, спілкуються інфінітивами або жестами. Коли я намагаюся це донести до моїх друзів, вони частіше за все скаженіють і мало не кидаються на мене з кулаками, бо переконані, що йдеться виключно про брак бажання. З бажанням усе зрозуміло, без нього нічого не буде, але одного бажання недостатньо, повірте мені як колишньому фахівцеві.
<р>Повертаючись до доповіді пані віце-мерки: «У столиці системно розвивають мережу мовних клубів, освітніх ініціатив і культурних заходів. Лише у 2025 році відбулося 88 засідань розмовних клубів і десятки подій, спрямованих на популяризацію української мови». Ви все правильно прочитали: 88 засідань клубів за рік на тримільйонне (насправді більше) місто. Ви серйозно? А я серйозно: так, перехід на державну мову масово відбувається, але майже незалежно від зусиль держави, зокрема, від курсів, створення яких, між іншим, передбачено Законом про мову, проте здійснюється так, як здійнюються всі державні програми, принаймні в гуманітарній сфері. Динаміка прогресу разюча, її фіксують різні соціологічні служби незалежно одна від одної: 14 відсотків повністю україномовних від початку війни, навпаки, -18-19 відсотків повністю російськомовних, і процес триває. Зазвичай такі зміни в різних країнах спостерігаються повільніше в рази. Це означає, що процес по суті об’єктивний: люди здебільшого не здобувають мову, а повертаються після того, як від неї не з доброї волі відмовилися їхні батьки-діди.
<р>Що ж до захисту, то, судячи з моїх спостережень, захисники зазвичай обмежуються сварками та зауваженнями. Підкреслюю про всяк випадок: публічна сфера, медіа, культурні індустрії, державні установи, сервіс мають послуговуватися державною без варіантів, а за порушення має бути покарання й, можливо, не такі символічні, як зараз. Але чіплятися до перехожих і влаштовувати скандал, як вони можуть спілкуватися мовою агресора, — так, по-людськи це зрозуміло (надто враховуючи зворотну, подекуди на порядки активнішу агресію на кожному кроці), але допомагає лише задовольнити своє еґо й подарувати ілюзію виконаного обов’язку. Вам шашечки чи їхати? Нагадаю про всяк випадок, що дія відбувається під час смертельної війни, й підрив лояльності громадян має стратегічні наслідки. Приємно думати, що є патріоти й зрадники, а життя, як завжди, складніше й строкатіше. Це я до того, що є патріоти, яких краще б тримали в клітці. Один одеський професор, який ще недавно їздив на наукову конференцію в Лавру до московських попів, сьогодні публічно стверджує, що наші російськомовні воїни на нулі насправді захищають русскій мір. Я мрію про закон, який би дозволив запхати його патріотичні міркування йому ж у горлянку. Нема поки такого закону, навіть петиції нема.

В’ячеслав Липинський (1882-1931) – український мислитель, історик, публіцист, теоретик та ідеолог українського консерватизму.

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331713" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
<р>Підібрати якусь ключову метафору, що гранично чітко відображала б значення В’ячеслава Липинського в історії становлення нас сьогоднішніх, доволі непросто: він не був активним політиком, на відміну від своїх сучасників — президентів, парламентарів, міністрів, воєначальників, літературних корифеїв. На пост посла в Австрії в 1918–1919 роках можна не зважати, бо через «юність» української державності й специфіку повоєнних міжнародних відносин українські амбасадори просто не встигли вписати свою главу в історію міжнародних відносин. Загалом у період революції й пізніше в еміграції Липинський не був помітним і активним значною мірою через проблеми зі здоров’ям і невідворотне згасання. Тож він не рвався на трибуни дискусійних клубів чи університетські кафедри, не був полум’яним трибуном і публіцистом, не плів хитромудрих інтриг у міністерських кабінетах, не був помічений серед розвідницьких резидентур. У реаліях сторічної давності, як і тепер, той, хто зайвий раз не нагадує про себе й не вміє працювати ліктями, приречений на повільне забуття й стирання з пам’яті. Однак сьогодні Липинський важливий для нас своїми ідеями як ніколи, тож варто докладніше розібратися в них і біографії їх творця.
<р>В’ячеслав-Вацлав Липинський належав до тієї частини поляків, які, віддавна проживаючи в Україні, відчували своїм обов’язком спокутувати провини предків перед українцями активною допомогою в справі їх національного «пробудження». Можна лише дивуватися, яку силу мав приклад Володимира Антоновича й Тадея Рильського, що й десятиліття по тому продовжував надихати їхніх співвітчизників, етнічних поляків, до переходу на українську ідентичність. На Липинського, тоді ще зовсім юного гімназиста, він подіяв магічно, аж до повного розриву з польським світом і переходом на українство. Липинського дуже вабила історія, хоч він навчався на природничому факультеті Краківського університету, де захоплювався лекціями з історії української літератури й культури Богдана Лепкого — нової зірки на небосхилі української гуманітаристики. Сам В’ячеслав пробує свої сили в жанрі наукової історії: йому належать праці, з якими історики звіряються і сьогодні: «Участь шляхти в великому повстанні під проводом Богдана Хмельницького» (1911) та «Україна на переломі, 1657–1659» (1920). Уже з назв очевидно, щойого цікавила історія перехідних епох, зрештою, він сам жив у часи великого зламу, що розпочався Першою світовою війною й продовжився революціями, що повалили імперії. Для Липинського як політичного мислителя історія мала самодостатню цінність, подаючи приклади соціального характеру нації, цінностей і алгоритмів поведінки еліти, ролі держави в житті суспільства. Власне, всі ці питання хвилювали його і як політика, хоча й не такого активного, швидше політичного візіонера.
<р>З початком революції Липинський критикує українських партійних провідників за відсутність чіткої державотворчої програми, особливо наголошуючи на необхідності термінової українізації армії й чиновницького апарату — фундаменту й гаранта суверенітету. До нього дослухаються, хоча й не дуже охоче: міркування Липинського про роль селянина-власника як головного бенефіціара й захисника української державності видаються співзвучними поглядам Павла Скоропадського, з яким вони тісно зійшлися після фіаско уенерівського режиму, поваленого більшовиками взимку 1918 року. Лідера Української держави та голову Української демократично-хліборобської партії єднає політична філософія консерватизму (її Липинський послідовно осмислюватиме впродовж 1919–1926 років, виклавши в праці «Листи до братів-хліборобів»): вірність державницькій традиції, ідея суверенної держави й нації як не етнічної, а політичної спільноти, об’єднаної верховенством права й територіальним суверенітетом. Обидва вважають, що демократична форма правління на етапі становлення держави неприйнятна: надто слабкі її інститути, надто велика їх залежність від примхливої й ще до кінця не сформованої національної ідентичності, індивідуалізму й браку політичного досвіду. Довести її оформлення до логічного результату зможе лише національна держава, політична модель якої має спиратися на автократичний характер влади (в разі необхідності — навіть на спадкову монархію, обмежену й врегульовану конституцією й представницькими органами; цю ідею Липинський розвине вже в еміграції, започаткувавши рух українського монархізму). Нація, на відміну від етносу, не історична даність, а історичний конструктор — вона збирається під час співжиття на певній території, яку спільнота захищає, паралельно витворюючи цінності й засади співжиття. Належність до нації, таким чином, це не про релігію чи кровну належність, а про інклюзію всіх, хто поділяє цінності, витворені територіальною спільнотою й закомпоновані в історичний міф. Цінності своєю чергою працюють через інститути — Церкву, родину, освіту, державу, армію тощо. Але роль держави вирішальна: «Нація — єдність духу — народжується завжди від держави, тобто єдності територіально-політичної», пише Липинський. Найкраще, коли в націєтворенні колективом конструкторів (елітою) керуватиме лідер, що втілюватиме спільні цінності, але лідер не як конкретна персона, а певний інститут (на кшталт монархії), що буде втіленням національних чеснот і засадничих цінностей. Отже, консерватизм — це не апологія диктатури, а повага до культурних і соціальних традицій, права та інституцій — саме вони дозволяють суспільству-нації зберігатися й самовідтворюватися.

<р>На вихідних у Києві сталася стрілянина з великою кількістю жертв. Після цього одразу відновилася стара і складна дискусія: чи потрібно легалізувати зброю для цивільного населення України — чи це лише збільшить кількість насильства у повсякденному житті?
<р>Після того як я виклав свою позицію в соціальних мережах, мені перетелефонував мій товариш-військовий. Він майданівець, доброволець і, так само як і я, має офіційно зареєстровану зброю. Розмова була спокійною, але водночас дуже предметною і чесною. Але ми обговорювали з ним не так право цивільних володіти зброєю, як те, як у наших умовах і законодавчих рамках ми маємо право легально застосовувати зброю для захисту себе та своїх рідних. Позиція товариша була простою і досить жорсткою: без права та можливості застосування зброї сенсу у володінні нею немає. Тому проблему варто вирішувати в комплексі.
<р>Важливо визнати одну базову і неприємну реалію сучасної України. У нас уже доступна значна кількість нелегальної зброї. Вона потрапила у цивільний обіг різними шляхами під час війни. Частина цієї зброї ніколи не повернулася під контроль держави. А ігнорування цього факту лише збільшує ризики для суспільства.
<р>Є також важливий сигнал, який суспільство вже дало державі раніше. Навесні 2022 року українці голосували через застосунок «Дія.» Питання стосувалося права на володіння зброєю цивільними особами. Більшість користувачів, а саме 59 % з 1 700 000, які взяли участь у голосуванні, підтримали ідею вільного володіння пістолетами та їх носіння у громадських місцях.
<р>Проте володіння зброєю — лише частина більшої проблеми. Набагато складнішим є питання законного застосування цієї зброї. Саме тут українське законодавство демонструє найбільш явні прогалини та суперечності. І саме тут виникає найбільша проблема для добропорядного власника офіційної зброї.
<р>Чинне право формально гарантує можливість необхідної оборони громадян. Це закріплено у статті 36 Кримінального кодексу України. Вона визначає умови, за яких особа не несе кримінальної відповідальності: йдеться про захист себе чи інших від суспільно небезпечного посягання. Але реальна практика застосування цієї норми значно складніша. Стаття 118 Кримінального кодексу встановлює відповідальність за перевищення меж оборони. Стаття 124 регулює питання тілесних ушкоджень у таких випадках. Межа між правомірною обороною і злочином часто виглядає розмитою. Це підтверджується численними рішеннями українських судів різних інстанцій.
<р>На практиці суди часто вимагають довести повну співмірність захисту і загрози. Будь-яке відхилення може трактуватися як перевищення меж оборони. Це створює серйозний ризик для людини, яка захищається. Вона змушена доводити свою правоту вже після критичної ситуації. У підсумку виникає небезпечна правова невизначеність для громадян. Людина, яка має законну зброю, водночас боїться її застосувати. Для розуміння: якщо у вашу квартиру ввірветься злодій, ви не маєте права вистрілити у нього першим. Хай як це парадоксально, спершу він має завдати травми вам або вашим рідним — і лише після цього ви маєте право застосувати проти нього зброю. Інакше вас можуть звинуватити у перевищенні рівня самозахисту. Ризик кримінального переслідування стає стримувальним фактором для захисту. І це фактично нівелює саме право на самооборону у критичний момент.
<р>Показовим є випадок застосування зброї у власному житлі. До будинку чоловіка вночі проникли сторонні особи, після чого він застосував вогнепальну зброю для захисту. У результаті один із нападників загинув, і суди нижчих інстанцій визнали це перевищенням меж необхідної оборони. Верховний Суд скасував ці рішення та виправдав обвинуваченого, визнавши його дії правомірними. Суд підкреслив, що насильницьке проникнення до житла створює реальну загрозу життю і здоров’ю людини. У таких умовах особа не зобов’язана точно оцінювати рівень небезпеки чи обирати менш ефективні засоби захисту. Також зазначено, що сам факт загибелі нападника не означає автоматичного перевищення меж оборони. У результаті рішення нижчих інстанцій було переглянуто на користь обвинуваченого. Рішення акцентує на праві людини ефективно захищати себе та своє житло у критичній ситуації. Водночас важливо розуміти, що навіть у 2025 році така практика не стала повністю сталою. Подібні рішення існують, але не формують однозначного і передбачуваного стандарту для всіх судів. Саме ця непослідовність і створює головну проблему для громадян, які змушені діяти у критичній ситуації.
<р>Подібні проблеми виникають і у діяльності правоохоронних органів України. Закон про Національну поліцію визначає порядок застосування сили та зброї. Проте кожен випадок застосування детально перевіряється й аналізується, і часто закінчується кримінальною справою проти поліціянтів. Це також створює додаткові ризики для самих поліціянтів у складних ситуаціях.
<р>Таким чином виникає системна проблема у сфері безпеки держави. Право на захист формально існує, але практично обмежене численними умовами. Це підриває довіру громадян до самої ідеї законного захисту та потребує серйозного і чесного перегляду підходів держави.
<р>Очевидно, без змін у законодавстві ситуація не покращиться. Потрібно чітко визначити межі необхідної оборони на практиці та зменшити простір для довільного трактування цих норм судами. Людина має розуміти, коли діє у межах закону. І йдеться не про повну вседозволеність або зняття обмежень, а про створення зрозумілих і справедливих правил для всіх. Держава повинна гарантувати громадянам право на ефективний захист. Без цього будь-яка легалізація залишиться тільки формальністю.
<р>Повертаючись до моєї розмови з військовим, варто згадати ще один аргумент. Ми обговорювали, що факт гіпотетичної наявності легальної зброї на вулиці у громадян є стримувальним фактором для потенційного злочинця. Людина, яка планує напад, оцінює можливі ризики для себе. Наявність озброєних громадян навколо може змінити цю оцінку.
<р>Злочинці вже сьогодні можуть використовувати нелегальну зброю у своїх діях. Обмеження здебільшого впливають на законослухняних громадян України, що створює дисбаланс у питаннях безпеки й самозахисту населення. І цей дисбаланс потребує окремого обговорення на державному рівні.
<р>Водночас право на зброю не може бути простим і автоматичним для всіх. Наприклад, для ветеранів та громадян зі статусом УБД має бути спрощена процедура. Для інших можливість володіння зброєю обов’язково має супроводжуватися якісною підготовкою. Необхідно запровадити системне навчання поводженню зі зброєю. Потрібні чіткі процедури перевірки та контролю відповідальних органів. Тому, можливо, варто розглянути модель поетапного впровадження таких змін. Різні регіони можуть мати різні підходи до цього питання. Для прифронтових територій одна процедура, для тилових — інша. Це дозволить уникнути різких соціальних і безпекових перекосів і дасть можливість коригувати політику на основі реального досвіду.
<р>Україна вже давно перебуває у новій безпековій реальності війни, де старі підходи до цивільної безпеки більше не працюють ефективно. Дискусія про володіння зброєю та її використання є складною, але абсолютно неминучою. Питання в тому, чи держава і суспільство здатні домовитись між собою та як це правильно врегулювати. Ігнорування цієї проблеми чи спроба звести дискусію до простого «не можна» не дасть результату. Без правил і системи ми ризикуємо отримати хаотичну ситуацію з нелегальною зброєю та масовою стрільбою на вулицях, яку потім буде значно складніше контролювати.