Український тиждень

Судячи з усього, чи не найкращі у світі країни для життя зараз зосереджені у Центральній і Східній Європі. Розберімося!
«Наступною буде Нарва». Це коротке речення втілює західну панікерську риторику й шкідливе повторення кремлівських тез про гадану вразливість країн Балтії. Міністерство закордонних справ Естонії дало відсіч, опублікувавши яскраве 30-секундне відео, що показує принади цього прикордонного міста на сході країни й закликає обирати його своїм «наступним» туристичним напрямком.
У заголовках також фігурує нове дослідження сінгапурської консалтингової групи Rumаvі, згідно з яким Естонія є найкращою у світі країною для переїзду, а за нею — Литва. Чехія теж увійшла до першої десятки разом із Тайванем. У дослідженні країни оцінюються за 24 критеріями, зокрема державне управління, сприятливість податкового середовища, комфорт і охорона здоров’я, — із погляду різних прошарків населення, як-от цифрові кочівники, пенсіонери і підприємці.
Не варто зациклюватися на рейтингах у цих опитуваннях, зокрема тому, що навіть незначна різниця в балах суттєво впливає на позиціонування країни (Литва, що посідає шосте місце, лише на два бали випереджає Латвію, яка опинилася на 19-му; насправді висновок полягає в тому, що в усіх трьох країнах Балтії добре жити). Однак цікаво, що сприйняття геополітичного ризику не позначається на результатах опитування. Постійні погрози з боку материкового Китаю анітрохи не псують рейтингу Тайваню. Естонія має низькі показники лише за критерієм «кліматичний комфорт», а за критерієм «безпека» — дуже високі.
Мабуть, ще важливішу роль відіграє потенціал. Привабити іноземців — життєво необхідно для країн, які досі оговтуються від згубних наслідки комунізму. Як зазначає польський професор економіки Марчін Пйонтковські у своїй нещодавно опублікованій книжці «Майбутнє європейської інтеграції (Тhе Futurе оf Еurореаn Іntеgrаtіоn), «золота доба» перехідного періоду після 1991 року добігає кінця. Країни ЄС-11 Центральної і Східної Європи досягли фантастичних успіхів, зокрема завдяки членству в Європейському Союзі. Ще ніколи за свою історію вони не були настільки близькими до західної частини континенту, якщо оцінювати рівень доходів і якість життя.
Однак, як стверджує автор, темпи розвитку сповільняться в наступному десятилітті через старіння населення, низьку якість вищої освіти, посилення конкуренції з боку Китаю, слабкий розвиток науки та інновацій, а також низький рівень державних інвестицій. «Приблизно до 2040 року, — пише Пйонтковські, — розвиток регіону може навіть зупинитися й ніколи не досягти рівня доходів ЄС-27». Професор закликає звернути особливу увагу на п’ять факторів: інституції, інвестиції, інновації, інклюзивність й імміграція.
Я не зовсім згоден з його думкою. Сумніваюся в існуванні «регіону», що простягається від Естонії до Румунії, особливо якщо до нього не входить Україна — оплот безпеки континенту, його житниця й нова оборонно-промислова супердержава. А країни «західної» Європи мають чимало власних проблем.
Але я погоджуюся з Пйонтковські в тому, що збереження економічного імпульсу є життєво важливим. Економічне зростання — це питання національної безпеки, і не лише тому, що забезпечує фінансування військових бюджетів. Росія прагне зображувати ці країни слабкими невдахами, які не мають друзів і відчужені від решти Європи. Речниця МЗС Росії Марія Захарова нещодавно назвала Естонію «диктатурою», позбавленою «економічних результатів, промислових досягнень, науки, культури, мистецтва. Не залишилося нічого, лише поліцейська держава». Економічна інтеграція, включно з торгівлею, інвестиціями і туризмом, викриває цей брехливий наратив. Так само як переїзди, що заохочуються опитуванням Rumаvі.
Окрім того, нічого не можна приймати як належне. Міцні інституції — це цінність, яку потрібно захищати. Вони, вкупі з соціальною згуртованістю, виковувалися в боротьбі за свободу. Просторікування про привілеї і зловживання владою руйнують цю спадщину.
І, мабуть, найголовніше: немає сенсу хвалитися популярністю, якщо ви не готові приймати наслідки. Імміграція може бути політично чутливим питанням. Але брак імміграції справляє згубний економічний і геополітичний вплив.

Невже досі протестують? Уявіть собі! Картонковий майдан не збирається припиняти свою активність. Недільного вечора в кількох містах знову відбулися нові умовно масові акції. Місяць тому, в перші дні протестів, роззлючені, але життєрадісні активісти досягли нечуваного успіху: вони спромоглися прибрати Сирського як носія і символ радянської військової школи. Зміна командувача Збройними силами під час війни під тиском вулиці — гадаю, цей прецедент гідний того, щоби ввійти до підручників історії. Як приклад успішної «прямої демократії». Успішної?
В перші роки повновісної війни будь-які протестні акції, ба навіть просто прояви незгоди були табуйовані зсередини суспільства. Вірилося, ми не маємо права розгойдувати човен. Не лише виходити на вулицю, а й просто критикувати військове керівництво включно з Верховним здавалося неприпустимим. Окремі виступи окремих публічних постатей на кшталт народної депутатки Безуглої звучали як відверте шкідництво. Навіть постійні зауваження репутаційно бездоганного Бутусова сприймалися на межі. Ще недавно розслідування «Бабеля» стосовно «Скелі» називали диверсією.
Час, жертви, втома суттєво зминили правила. Торішній «Картонковий майдан» уже дозволив навести фокус на протестне ядро в Україні: розкуту, гостру на язик і достатньо освічену молодь, здатну не просто розуміти різницю між повноваженнями НАБУ та ДБР, а й оцінювати наслідки змін у їхньому підпорядкуванні. Будьмо відверті, це дещо протилежне легковажній більшості, яка купується на нові обличчя й обіцянки швидкого миру, принаймні, як ми її уявляємо. За рік, що минув, Міндіч додав до протестного словника трохи перцю й дозволив перейти від локальних, більш-менш чітко окреслених вимог до узагальнень.
Небезпека для влади в таких перформансах із гаслами, які хочеться колекціонувати, здавалося б, не така велика. Станом на сьогодні більшість населення, гарантую, встигла забути про збіговисько на площі Франка й не вважає його політично визначальним. Підозрюю, в суспільній увазі їх трохи затулили дрібні медіа-скандали, яких не бракує. Наше щастя, що український президент залежить від оплесків вулиці, так би сказати, «за життєвими показниками» й не може ігнорувати організовані скупчення народу під своїми вікнами. Торік спрацювало, цьогоріч… теж спрацювало, а от наскільки, — тут треба вдивлятися уважніше.
Останні за часом висловлювання неформальних лідерів Майдану 5.0 не дають уявлення про кінцеву мету тривалого движу. Ключова проблема в стосунках України з її владою — відсутність комунікації, — стверджує весь цей час Дмитро Козятинський, ветеран-медик і один із фактичних ініціаторів як торішнього, так і чинного паперових флешмобів. Оголошений порядок денний чергової ходи минулої неділі — знову повернення Федорова в МО і знову діалог… Але сказати, що влада взагалі не спілкується з суспільством, було би перебільшенням, точніше, применшенням. Президент регулярно виступає з відео зверненнями, думка Офісу постійно транслюється в ЗМІ, працює мережа офісних ботів і взагалі. Питання, чи має це характер діалогу — тест на почуття гумору. Що ж стосується персонально Федорова, то, судячи з його власних виступів на різних платформах, він має власний сценарій і не факт, що його захисники достатньою мірою цікавилися планами об’єкта захисту.
Тут важливо не забувати, що причини й глибинний сенс масових виступів дуже рідко збігаються з безпосереднім приводом. Так, «п’ятий майдан» допоміг зрушити з місця давно назрілі й перезрілі кадрові зміни в ЗСУ, перевести фокус на цінність життя й гідності воїна, й це вже слід визнати визначним успіхом. На цьому можна було би й розійтися з відчуттям досягнутої мети й виконаного обов’язку. Але справжнім рушієм протесту було й залишається гірке незадоволення станом речей у державі загалом. Цього разу вимоги преміум-авдиторії збігаються із запитами широких мас, хоча важко піддаються раціональному опису. Громадський контроль, як його бачать активісти, — значною мірою недосяжна ілюзія, для цього масам не вистачає ані компетенції, ані інструментів, ані постійної організації. Майданна романтика в кінцевому рахунку передбачає пряму демократію, а це шлях мало ефективний, хоч і спокусливий.
Звичайні традиційні демонстрації протесту — буденність будь-якої демократичної країни. Вони є законним і часом ефективним способом привернення уваги до тієї чи іншої проблеми, тому цю практику слід лише вітати. Гірше, коли такі акції нарікаються знаковим, мало не, перепрошую, сакральним для нас словом «майдан» і в такий спосіб набувають надзвичайного статусу загальнонаціонального повстання. Українці, можливо, на рівні епігенетики пам’ятають про практики скидання гетьманів бунтівними козаками, не кажучи про повстання без берегів. Однак саме тому бажання посполитих безпосередньо впливати на політичну реальність у щоденному режимі несе в собі руйнівний потенціал.
Майдан як суто вітчизняна технологія тому й ефективний, що є подією надзвичайною, ultіmа rаtіо рорulі. Було би бажано не допустити девальвації цього сильного засобу, не кажучи про його баналізацію. Як і всі мої друзі та знайомі, я в захваті від дотепних засобів паперової агітації, мене не змушує червоніти неконвенційна кількість обсценної лексики. Я лише волів би, щоби креативний потенціал вулиці поступово не перетворився на імітацію, на кшталт знаменитого «перехрестя ораторів» у лондонському Гайд-парку, як одна крайність, або зручну політтехнологічну ілюзію, як протилежна.
Можливо, я старомодний, але мені здається, що всі інструменти, які ми випробовуємо, ніби вперше, вже давно працюють. Нікколо Мак’явеллі — геній не тому, що вправлявся у вишуканих інтелектуальних провокаціях, а тому, що винайшов універсальний принцип сучасної держави: stаtо. Це такий порядок, коли між народом і правителем виростає фільтр у вигляді певної мережі інститутів: вони об’єктивізують капризи, забаганки, захоплення як згори, так і знизу. З часом вони виросли в те, що ми називаємо системою стримувань і противаг, тобто демократією, а простіше — правильними алгоритмами ухвалення політичних рішень.
Той стихійний набір побажань, вимог і претензій до влади, який ми читаємо на картоні, є достатнім будматеріалом для творення повноцінних політичних партій і рухів, із досить чіткими програмами, спільними цінностями й переконаннями щодо способу їхнього досягнення. Дано: є активна частина суспільства, яка здатна не лише лаятися всередині себе, а й солідаризуватися навколо певної мети; є більш-менш спільний набір уявлень про функції, які має виконувати держава, про сферу її відповідальності; є давня, глибоко прихована, тим не менше, актуальна традиція самоврядування. Є зрештою певний відсоток людей з відповідним темпераментом, освітою, амбіціями, які могли би стати успішними політиками — не згірш за скороспілих випускників експрес-курсів народних депутатів у Трускавці. Знайти: чому за таких вводних ми не маємо півдесятка повноцінних політичних партій замість наявних лідерських проєктів, чому політичне змагання обмежується буцанням між Офісом і напівзадушеними олігархами? Чому пара громадянського темпераменту йде в свисток разових акцій і воєн на сторінках соцмереж?
Колись, років десять тому, коли багатьом здавалося, що найкривавіші епізоди війни вже позаду, всі сподівання на світле майбутнє супроводжувалися рефреном: «Хлопці прийдуть — порядок наведуть». Сьогодні ясно, що ветерани, які повертаються з пекла, самі потребують захисту й наведення порядку. Без повноцінного stаtо, яке, в свою чергу, сьогодні неможливе без реальної низової політики, на це годі сподіватися, як і на повернення тих, хто рятувався за кордоном у 2022-му, як і на відновлення економіки, як і на державу з людським обличчям. Ну а без цього… ви взагалі про що?

Особливо люблю книжки, що спонукають до роздумів і переосмислення  (інакше взагалі навіщо їх читати?). А ще – коли тексти викликають спогади, асоціації, які нахлинають водночас із читанням. Начебто саме він, текст, відкрив джерело, що потаємно чекало свого часу і раптом зафонтанувало.
Так зі мною сталося нещодавно, коли взяла до рук свіжий переклад роману німецької письменниці Дженні Ерпенбек «Кайрос», надрукований видавництвом «Книги – ХХІ» у Чернівцях. Тонкий психологічний роман, в основі якого любовна історія, що розгортається в не існуючій уже країні НДР перед падінням Берлінського муру і після того. Я ж на власні очі бачила той мур, фрагмент якого нині біля посольства ФРН у Києві. Шматок стіни, яка сорок років розділяла одне місто і один народ.
Так, згаданий роман нагадав мені відвідини цієї країни (перша закордонна поїздка!) 1982 року. Пам’ятна подія, що там казати. Зустрічаючи в романі згадки про певні локації, наче зараз бачу їх молодими очима зачарованої музейниці. Саме в групі музейних працівників вдалося потрапити в інший, західний, світ, долаючи бюрократичні стіни. Обов’язково мусила бути рекомендація комсомольського осередку. А оскільки його в музеї Максима Рильського, де працювала, не існувало, довелося звертатися до «ячєйкі» комуністів, «прикріплених» до Голосіївського парку. Звісно, характеристику моєї скромної особи, що я «морально устойчівая», написали: за мене просив сам Богдан Максимович, син Рильського, тодішній директор музею. Та про всяк випадок за нашою «устойчівостью» наглядала «кураторка», яка супроводжувала  повсюдно і на кожному кроці попереджала: в жодному разі самим ні з ким за кордоном не спілкуватися. Я ще дивувалася: чого? Всі ж ми – соцтабірні! Та з німцями поспілкуватися так і не вдалося: нам лише влаштували «прийом» у одній із радянських військових частин, чим викликали розчарування. Хотілося зустрітися з колегами-музейниками.
Забігаючи наперед, скажу: саме там, у НДР, я раптом усвідомила, що є цілковито совковою істотою. Не радянською людиною, а саме совковою. Але по порядку.
Сам шлях до Східної Німеччини – окрема історія. Перетинали кордон (із похмурими радянськими прикордонниками «прі ісполнєнії») у Бресті (я, філологиня, не знала тоді, що Берестейщина – наші етнічні землі). Замінювали в потягові колеса під європейські рейки – чим не епохальна подія?
Перше місто – Дрезден – прикликало спогади про батька: там він певного часу перебував як остарбайтер. Дивом вижив під час союзницького бомбардування. Тепер же місто сяяло нічними вогнями. Ще стояла в руїнах розкішна колись Фрауенкірхе (коли пізніше опинилася знову там, церква вже була відновлена і це й для мене особисто стало певним символом).
Усе, що бачили у НДР, викликало подив різного плану. Оскільки приїхали з країни вічного дефіциту (бо ж планова економіка мала бути економною!), то передусім вразили німецькі магазини. І отут я найбільше пересвідчилася в своїй совковості. Від різноманіття одягу, білизни, харчів – неймовірна кількість видів чаю і кави, ковбасних виробів, дефіцитних у наших широтах лимонів-апельсинів – розбігалися очі, чманіла голова. Ми ж бачили продуктове різноманіття хіба на Виставці передового досвіду в Києві: там теж дивувалися, чому таких харчів немає в магазинах?
Я вважала, ніби цілковито байдужа до «ганчірок», одягу. А тут як із цепу зірвалася! Обміняних на марки радянських рублів обмаль, то була змушена прискіпливо обдумувати, що саме купувати. А хотілося – все підряд! Це було щось несамовите: мої руки трусилися, ноги підгиналися. Я зневажала себе і не могла стриматися від споживацького захвату, особливо в крамницях вишуканих речей «Ексвізит». За совковою звичкою хотілося все перемацати руками, переміряти. Єдине, що стримувало – ввічливі продавці: вони кидалися пропонували  допомогу з вибором. А не раз, бувало, довідавшись, що ми з Союзу, у німецьких магазинах ховали під прилавки передусім джинси: наша група налітала зграєю в ті багатоповерхові Центруми, які траплялися у різних містах. Щоправда, ми з подругою не витримали такої ганьби і вчасно відкололися від групи, тим паче, коли вирішили охопити якомога більше музеїв. Так, на нас косо поглядала наша наглядачка-кураторка, та ми самі потрапили на Музейний острів у Берліні, де найбільше враження мали від Пергамського музею. І от цікаво: якщо ми запитували в місцевих дорогу до Центруму, вони вдавали, що не зрозуміли нас. Щойно допитувалися, як потрапити в той чи той музей, нас мало не за руку підводили до нього. І навіть відчиняли ті зали, які чомусь були зачинені.
На кожному кроці дивували збережені або цілком відтворені архітектурні ансамблі. У місті Кведлінбург докладно розповіли, як прискіпливо від мешканців історичних будівель вимагають дотримання законів про догляд за ними. Як заборонено самочинне оформлення балконів, загалом фасадів у будь-якій частині німецьких міст. Саме з цієї подорожі я полюбила каркасні споруди, фахверк, який не ховає своєї конструкції, функціональної і стильної. Ми дивилися на всю цю плекану красу, на розмаїття продуктів у крамницях – і думали: що ще цим німцям треба? Чим вони не задоволені? Та ні з ким не могли по-людськи порозмовляти, з’ясувати якісь речі, про що, напевно, і самі східці німці боялися б говорити. Пізніше стало відомо: мало не кожен третій із них був пов’язаний зі «штазі», «кгб» на німецький лад. Але все-таки, чого хотіли притомні східні німці? Певно ж, свободи! До падіння берлінського муру залишалася ціла епоха – сім років. Та досі далеко не всі ендеерівці задоволені об’єднанням із ФРН: диявола патерналізму не так просто вигнати! І тому Альтернатива для Німеччини (АfD) – ультраправа, популістична й націонал-консервативна партія нині найпопулярніша саме на сході країни, де радянщина таки пустила глибоке коріння.
А тим часом ми, київські музейники, виховані на пафосі перемоги Союзу над нацизмом, гучно співаємо «Катюшу» в автобусі, за вікнами якого давно відроджені після війни доглянуті поля, скромні дачі, відновлені міста. Опиняємося недалеко від музеєфікованого концтабору Бухенвальд. Але нас везуть не туди, а у Ваймар. Ось що по-справжньому захмелює голови:  місто Шіллера і Гьоте! Бачимо їхні та філософа Гердера (який пророкував Україні велике майбутнє) історичні будинки, весь класичний архітектурний ансамбль. А Ляйпціг! Місто-побратим Києва, яке виникло, до речі, на місці слов’янського поселення. Там, в історичному Липську, ми з подругою, як до рідні, підбігли до куща калини навпроти кірхи св. Томи, де кантором служив Йоган Себастьян Бах. Тут же в консерваторії навчався наш Микола Лисенко. І як не відвідати місця міфічного Фауста, котрий зустрів нас разом із Мефістофелем перед погребком Авербаха! У старовинному ресторані нам було не по кишені пообідати, тож задовольнилися оглядинами.
У Берліні, звісно, побували біля Брандебурзьких воріт, рейхстагу, пройшлися Унтер-ден-Лінден. Потопталися під Берлінським муром на місці, де був підземний бункер Гітлера. Маєстатичний Палац Республіки «золотими» шибами вікон стежив за нами. Цей символ соціалістичної Німеччини врешті-решт пізніше демонтували через виявлений азбест. Нині там зведено Гумбольд-форум з музеями, бібліотекою, кафе і рестораном.
Наш гід – російськомовний німець – не встигав пояснювати все те, що нас цікавило. Іноді наші запитання заганяли його в глухий кут. Тепер думаю: боявся за свою роботу, як і його колеги з соцтабору в аналогічних ситуаціях.
Згодом бувала у Німеччині не раз – теж як туристка. Та досі муляє, що не здійснила давнього наміру: побувати зокрема в Касселі – місті, де на вагоноремонтному заводі примусово працював мій батько остарбайтером, про що залишив записані власноруч спогади.

Для держави є вигідним, коли звільнені з військової служби люди знову — добровільно — повертаються у стрій. Навіть якщо доводиться зважати на стан здоров’я такої людини, вона, як правило, є цінним бійцем. Бо вже має знання, навички, досвід — і вже не має ілюзій. Така людина може одразу влитися в робочий процес і зазвичай має більше автоматичної поваги від колективу, ніж новобранець/ка. Така людина вже чіткіше розуміє, чому вона тут, і працює ефективніше. Точніше, її ефективність спрямована на досягнення своєї мети — чи то буде щось себелюбне, чи щось величне і глобальнокорисне.Один мій побратим якось іронічно назвав себе та інших військовослужбовців, що добровільно повертаються на службу, «армійськими рецидивістами». З його подачі ця назва міцно осіла в нашому спілкуванні. Коли я була молодша і дурніша, я думала, що до армії повертаються з двох причин: неможливість знайти себе після повернення в цивільне життя або бажання зробити кар’єру. Вперше я запідозрила, що це по-іншому працює, коли вже сама підписала контракт і побачила таке зблизька. В одного мого співслужбовця — хай буде Ф. — якраз закінчувався термін служби (діло було у 2019 році). Він сяяв щасливою усмішкою, радісно вигукував: «Воля! Скоро воля!» — і готувався підписувати обхідний. Але до біганини по службах справа так і не дійшла — в останній день Ф. різко передумав і підписав ще один контракт на пів року. Хлопець цей не мав значних проблем зі здоров’ям, і навряд чи мав би їх із соціальною адаптацією — будь-який роботодавець зрадів би вправному водію-механіку, який майже не п’є. Коли я запитала його, чому передумав звільнятись, він відповів ухильно: «На граждані скучно».Я краще зрозуміла Ф., коли сама звільнилася. Звісно, про моє повернення мова не йде, бо мені, як у пісні, «ізв’язала руки малая дитина». Але я іноді думаю: «Там мені було якось… краще? Чи просто більш звично?» Наша психіка любить собі з нами гратися.І от, коли ти у війську, то уявляєш собі, яким гарним буде твоє життя після армії: коли повернешся до сім’ї, як слід відпочинеш, зможеш подорожувати, реалізовуватись, творити і так далі. Зрештою, на превелике щастя, те «потім» настає — а проблеми і виклики сипляться на тебе, ніби волосся, коли розплітаєш дреди. І тобі вже ні на що надіятись, ніяких «голубих обріїв» більше не передбачено.Я не можу сказати, що держава не дбає про ветеранів — але та адаптація до «звичайного» життя нагадує мені спроби вичерпати Азовське море дитячим відерцем. Та й немає в нас зараз оцього «звичайного» життя, тож це не ветерани не можуть адаптуватися, а цивільне суспільство. Це якщо брати за мірило об’єктивну реальність, у якій носити з собою турнікет, яким вмієш користуватися — базовий мінімум. Я ще не бачила ветерана чи ветеранку, які б активно заплющували очі на те, що йде війна, що ми воюємо за своє виживання.…Мабуть, саме тому, що держава, армія дуже виграють від повернення на службу вояків та воячок із досвідом, вони роблять все, щоб їх відлякати.

Перш за все — грошове забезпечення, що дуже відстає від інфляції та зростання цін.Далі: тотальна незахищеність сім’ї, поки голова та опора родини не поряд.Маятникоподібне ставлення суспільства, що хитається від нерозумних благоговіння та обожнення до безпідставних страху та огиди — і ніяк не зупиниться на чомусь адекватному.Армійська система, яка дуже рідко захищає права вояка як особистості та спеціаліста/тки.Терміни служби, якими крутять, як циган сонцем…

Що ж, якби не відчуття обов’язку, бажання бути поряд із побратимами чи повернутися до звичного життя — не думаю, що в армії взагалі би були «рецидивісти».Зараз моя невелика і розкидана, та все ж спільнота друзів-побратимів-посестер має цікаву можливість поспостерігати за черговою спробою «рецидиву». Боєць А. воював десять років з початку війни, тобто від 2014 до 2024. Не нон-стоп — з перервами на поранення та реабілітацію після них. Воював би собі далі, але виникли сімейні обставини, через які А. звільнився із лав Збройних сил — інвалідність ІІ групи після одного з поранень давала йому таке право. Десь через рік по звільненню обстановка в сім’ї А. налагодилась, і він задумався про те, щоб знову піти в армію.— Дурна ідея, — каже дружина бійця А. — Знову в це лізти — з твоїм-то здоров’ям?— Перепрошую! Все нормально з моїм здоров’ям! — скипає боєць А., але, наткнувшись поглядом на іронічно прискалені очі дружини, продовжує уже спокійніше:— Я вмію воювати. Я робив це багато років і можу бути корисним зараз. Тому мені соромно сидіти вдома і втішатися життям, поки…— Та скільки ж можна! — тепер уже сердиться дружина. — Мій чоловік провоював 10 років — і знову хоче йти. Обов’язок в нього, бачиш, соромно йому цивільним бути. А всі ті здорові лоби — наші сусіди, знайомі, родичі і колеги — їм, думаєш, соромно? Тільки тобі! Який несправедливий цей світ… І ти до себе теж несправедливий: 10 років війни тобі було мало, щоб заслужити право пожити вдома, бачити, як дитина твоя росте… В себе заслужити. Бо навіть державна система вважає, що ти вже можеш залишитися з нами.Дружина замовкає. А. теж мовчить, і після деякої паузи дружина додає:— Ти знай, що я поважатиму будь-яке твоє рішення. І підтримаю, як зможу. Просто мені дуже сумно і дуже шкода, що воно… отак виходить.А. трохи підбадьорюється, бо, якою б рішучою та сильною не була людина, підтримка близьких — то фундамент нашого зростання.— Зі свого боку можу пообіцяти, що не піду абикуди. Оберу нормальний підрозділ, і таку посаду, що дасть мені змогу приїжджати. Он, із [назва підрозділу] пропонували йти до них інструктором, цими днями маю зустрітися з контактною особою та обговорити деталі…Дружина трохи видихає, бо знає, що боєць А. — людина слова. І частково тому А. досі вдома — бо знайти посаду, яка би відповідала вимогам дружини (а, отже, даному їй слову) і потребам самого бійця А., складніше, ніж знайти собі пару на тіндері: десь хочуть людину-військовий оркестр; десь молодого сайгака, можна й без досвіду; ще десь — не передбачено бойових виїздів. Аж нарешті ідеальний метч — обидві сторони в захваті одна від одної, всі моменти і нюанси враховано. Але потенційний командир, з яким велися переговори, щось ніяк не передзвонює. Боєць А. набирає його сам, і той, позичивши в Сірка очей, каже:— Вище командування заборонило брати з інвалідністю…А. сердитий. Друзі підтримують, як можуть:— Тут багато хто тільки мріє про звільнення, а ти знову збираєшся вляпатися. Знач, не тре то тобі. Не бурчи.

Деякий час після загибелі сина Галина майже щодня відвідувала його могилу, тепер, два роки по тому, — щонеділі. Як відомо, лихо гурту докупи зводить, і за цей час там утворилася невелика, майже невідома загалу спільнота таких, як вона. Тепер вони спілкуються не лише серед могил, а й поза ними. Галині добре серед нових подруг, бо всі вони поводяться так, ніби їхній гурток виник сам собою — без особливого приводу чи окремого випадку.
Після останнього повернення Галини з кладовища я почув від неї анекдот, який скоріше за все там і склався. Три жінки обмірковують, де б його без завад і небажаних свідків трішки попиячити. Одна каже: «До мене не можна. Чоловік – зануда». Друга: «Мій – ще більша». Третя: «А з моїм ніхто на світі не зрівняється». Зійшлись на тому, що спокійніше всього буде посидіти на кладовищі. «Своїх пом’янути і чужих не забути». Наступного дня зустрічаються їхні чоловіки. Один: «Моя повернулась о другій ночі з букетом».  Другий: «А моя прийшла в половині третьої, вся замурзана і теж з квітами, тільки не з букетом, а з цілим кошиком: “Від Петра і Павла”». Третій: «Хлопці, наливайте ще по стакану. Моя з’явилась о третій. Колготи розірвані, а на шиї вінок: “Від братви”».
Скажу всю правду: моїх сліз Галина не побачила, бо їх не було. Перше, що подумалось – чи оцій негарній байці знайдеться місце в антології народної творчості часів війни? Друге – що оця байка, як і їй подібні, не могла не з’явитись. Людині, щоб жити, необхідно якось знімати напруження. Хто як зможе, у кого скільки класів середньої школи позаду, кому як пощастить…По-третє, я отримав ще одне свідоцтво того, що розчаклування світу у свідомості сучасних людей справді неухильне. Вони все менше вірять в потойбічне існування і тому все менше шанують священні для минулих поколінь ритуали. Чи можна собі уявити, щоб  хтось із предків Галини і її подруг так добродушно розказував щось подібне? Корзину від «Петра і Павла» поставити поруч з корзиною «Від братви»!
Правда, що стосується не таких обранців Господа, як Петро і Павло, а Його Самого, то зверненням до Нього Галина тепер починає свої дні: ставить перед собою іконку, запалює свічку і читає «Отче наш».
При кожній нашій зустрічі вона знаходить привід сказати, як їй не хочеться, щоб її  жаліли. Після смерті сина вона не виходить на люди без макіяжу. До того малювалась час від часу, а тут нею опанував такій настрій, що треба щодня. І це при тому, між іншим, що відкинула думку зустріти когось, з ким пощастить дожити шлюбно. Розхотілось. З чоловіком розлучилась давно, і після того всі її історії були в надії, що трапиться нарешті такий, з ким не буде нудно пробути під одним дахом до кінця. А тепер – ні і ні, з’явився смак до самотності.
– До кого захочу — завітаю, кого захочу — приведу до себе, а житиму одна. Нікому ні про що не звітуватиму. Ні перед ким жодних зобов’язань!
– Самотність, тобто, для вас тепер те ж саме, що свобода?..
– Так, воля і спокій від того, що одна. Щоб ніхто не бачив і не дослухався, як я плачу… Чи сміюся.
– Якби хтось сказав вам до війни, що своєю смертю син звільнить вас від мрії про шлюбно-домашні навантаження…
– Мені і про війну – що вона буде, ніхто не казав. Чи я не дослухалась…
Свого часу вона пішла на вольні хліба з лікарні, де працювала медсестрою. Це було якраз тоді, коли Охтирську центральну в один рік покинув майже весь середній персонал. Молодиці розбіглись шукати ліпших заробітків. Галина стала приватно доглядати безпорадних старих, проводила місяці і в Києві, і в Туреччині, і в Німеччині. Нещодавно влаштувалась приходящою наймичкою в досить заможне охтирське сімейство. Причому, сімейство велелюдне і під одним дахом. Я думав, що в Охтирці таких вже нема і не буде. Що не буде, то так, а що нема – помилився. Ще кілька є. Галину там зустріли були насторожено. Підозру викликав її досконалий макіяж, блискучі густо-блакитні нігті, а їй же планувались неабиякі обов’язки і по дому, і по саду-городу, і по двору, а в тім дворі і курник, і собаки з котами.
Номером першим там вважала себе дрібненька бабуся хазяїна. Так, навіть не мати, а бабуся. Сімейство усяко їй показувало, що визнає її владу. Номер-то перший, а величали її Другою, маючи на увазі царицю Катерину ІІ. Хай собі людина доживає, як їй мариться. В один із перших днів своєї служби Галина взялась полоти грядку біля басейну. Вона ще не знала, з ким тут треба погоджувати кожен рух. Бабуся зробили їй зауваження:
– Я забула: ми з тобою про це радились?
– Бур’ян, бабусю, люди нищать не тому, що хтось їм це радить чи наказує, – відповіла їй Галина, – а тому, що він бур’ян.
– Які ше люди? – стара її не зовсім зрозуміла.
– Справжні, бабусю, справжні.
Після цього населення садиби стало не просто поважати таку наймичку – її полюбили. Хазяїн навіть відкрив перед нею дещо із своєї душі: дав зрозуміти, що його дружина вже не дуже схильна бувати себе поруч з ним, коли їй не до нього, що буває все частіше. Він сказав це ніби мимохіть і майже жартома – Галина у тому ж тоні порадила йому спробувати феромони. Він не знав, що це таке. Галина йому пояснила, що це такі душки, а не пігулки. Якщо від чоловіка тхне тим же копулином чи андростеноном, то будь-яка жінка підсвідомо тягнеться до нього. Їй хочеться бути біля нього, хай і не зразу впритул.
– Та що ви кажете! – вигукнув хазяїн.
– Те, що є, те й кажу. Нас ще в медучилищі один викладач попереджав: дєвочки, будьте обережні. Мускус – речовина підступна. Дуже наполегливо попереджав, старий гуляка, дуже. Ну, як старий? Такий він був для нас, а насправді попереду у нього було ще немало часу.
Хазяїн був невдавано щасливий, коли вона додала, що тепер існують і вироби без будь-якого запаху. Ось і гадай, жіночко, що з тобою сталося!
Якось я сказав їй, що, якби я не позбувся свого хазяйства з вівцями і гусями, то хотів би мати якраз таку помічницю, як вона.
– А мені, – зізналась Галя, – це не дуже б підійшло.
– Чому? – здивувався я. – Я ж такий поступливий. Робіть все так, як вважаєте за потрібне.
– У тому-то й справа. Вам все одно. Я ж бачу. Тільки б не набридала. Вашої поступливості мені було б замало. Має бути і хоч якась зацікавленість, і навіть певна вимогливість.
– Розумію вас, Галю. Вам подобається золота середина. Щоб був поступливий, але не байдужий.
– Чому тільки мені? Про золоту середину кожен мріє.
– Ви змусили мене трішки задуматись. Справа, значить, не в самій волі, а в тому, як ми її отримуємо. Як вона нам надається. Зневажлива, образлива буває не воля, а те, як тебе нею обдаровано.
– А можуть і неволею обдарувати так хитро, що не помітиш, як опинишся в ярмі.
– Так ми з вами, слухайте, Галю, філософи!
– Отож. Тут ким тільки не зробишся.
Синовій дівчині, його нікуди не вписаній удові, вона радить скоріше «сходити заміж». І відразу додає про макіяж — яка це важлива річ, особливо в таких місцевостях, як Охтирщина, де більшість чоловіків усе ще не здатна розпізнати все таке з першого погляду. Особливо — грамотний макіяж, на який розсудлива жінка не шкодує ні свого швидкоплинного часу, ні відповідної частини заробітку.

1. Кажуть, що Росія знову піднімається з колін… Невже? Так, вона виробляє ракети. Так, вона завершила перехід на військову економіку. І так, знову повідомляють про прибуття тисяч північнокорейців, готових перетворятися на фарш. Але російська армія залишається російською армією. Щомісяця вона втрачає більше бійців, ніж їй вдається набрати. Її командування залишається негнучким і нездатним перетворити чисельну перевагу на вирішальні прориви. До того ж, за даними Інституту вивчення війни, у липні вона не здобувала, а щодня трохи втрачала території. А Путін залишається тим самим відлюдником, який ховається по дачах, наляканий власними придворними, і дедалі більше нагадує то молодого Калігулу, то постарілого Сталіна. Дійсно, в Україні гинуть цивільні. Дійсно, російська здатність тероризувати населення вражає. Але чи це і є сила? Люди плутають здатність вбивати зі здатністю перемагати.
2. Схоже, Захід вже не має в розпорядженні достатньо ракет, щоб надати своєму українському союзнику те, що йому потрібно для оборони. Й наші «бухгалтери катастрофи», замість того щоб зробити висновок, що настав час і нам переходити на воєнне господарство, вирішують, що Україні кінець. Але з яких це пір війну виграють за допомогою калькулятора? І чи воювала українська армія за останні чотири з половиною роки хоч раз на рівних умовах із нападником? У неї завжди було менше бійців, менше літаків, менше боєприпасів, менше стратегічної глибини. І все ж вона вистояла. Вона здійснила контратаки, вразила світ своєю винахідливістю, «неймовірними» операціями, раптовими ударами, яких ніхто не передбачив, і майстерністю використання дронів. Тож, безперечно, їй треба надати всі наявні перехоплювачі. Але також слід усвідомлювати: ця війна — це війна інтелекту проти кількості, руху проти чисельності, уяви проти повторюваності. І цю війну, навіть попри жахливі людські втрати, Україна виграє.
3. Захід мав необхідні ракети — але Ізраїль їх витратив, перенаправив, так би мовити, вкрав в українців… Ще одна дурниця. Сумнівна дурниця, але все ж дурниця. Нібито десь існує величезний ангар, заповнений однаковими ракетами, на кожній коробці яких є етикетка, де можна замінити «Україна» на «Ізраїль». Нібито ці системи взаємозамінні, запаси можна миттєво перекинути, а ланцюги командування не мають значення. І нібито насамперед треба було б обирати між двома демократіями, на які нападають дві великі держави — Іран і Росія. Захід не обирав той світ, у якому йому довелося жити, де Москва, Тегеран, радикальні ісламісти, а завтра, не дай Боже, Пекін та Анкара спільно випробовуватимуть наші арсенали й наші нерви. Але оскільки цей світ уже існує, проблема полягає не в тому, кого з наших союзників ми покинемо, а в тому, щоб забезпечити себе засобами для захисту їх усіх.
4. Але ось що найбезглуздіше: навіть якби ми мали ці ракети, не слід було б витрачати їх, жертвуючи власною обороною. Та зрештою… Де, на вашу думку, відбувається ця оборона? У Вердені? У Борм-ле-Мімоза? На Рейні? Ні. В Україні. У Сумах, Покровську, Дніпрі, Краматорську — у цих містах, які я знімав і де постійно чув: «Кожна збита російська ракета — це ракета, від якої Європі більше не доведеться захищатися; кожна російська бригада, закріплена на Донбасі, — це бригада, якої немає на прикордонних територіях Балтії; осміліла Росія, переозброєна завдяки своїй перемозі, переконана, що Європа голосно волає, але завжди відступає, — ось для вас, брати-європейці та французи, справжня небезпека».
Тож треба діяти на випередження. А тримати нашу зброю на складах, поки Україна бореться за нас, було б найабсурднішою пересторогою — такою, що лише посилює ту саму небезпеку, від якої вона нібито прагне нас уберегти.
5. І, насамкінець, головне слово: ескалація (та її синонім — співучасть). «Не перетинайте цю межу», — кажуть нам. «Не постачайте цю зброю». «Не захищайте надто ефективно це небо, яке не належить нам». Адже ми ризикуємо спровокувати Кремль… Але хто ж, зрештою, провокує кого? Хто бомбардує? Хто ще до початку повномасштабної війни проти України відкрито погрожував Молдові, Польщі, Литві та Естонії? Хто відправляє свої літаки кружляти над Копенгагеном, Осло, Брюсселем чи Берліном? Хто погрожує «зламати хребет Європи»? І хто наразі втручається у наші вибори?
У цьому обміні ролями є щось абсурдне. Через те, що ми боялися ескалації, ми дали Путіну повну свободу діяти на власний розсуд — як він хоче і коли хоче. І найкращий спосіб зупинити його — безумовно, не демонструвати, що кожна нова погроза змушує нас тремтіти. Росія просувається вперед лише тому, що відступаємо ми.

«Вооk саnnоt bе kіllеd by fіrе…/ Книги не можна знищити вогнем» — це початок однієї з найвідоміших цитат американського президента Франкліна Делано Рузвельта, яка згодом стала основою одного з найвпізнаваніших плакатів Другої світової війни – «Книги — це зброя на війні ідей». Повністю цитата з його звернення до Асоціації книгопродавців Америки 1942 року звучить так:
«Книги не можна знищити вогнем. Люди вмирають, але книги ніколи не вмирають. Жодна людина і жодна сила не можуть знищити пам’ять… Ми знаємо, що в цій війні книги — це зброя. І частина вашого покликання полягає в тому, щоб завжди перетворювати їх на зброю заради свободи людини».
До цих думок Рузвельта я повертаюся останні кілька днів, відколи перечитую книгу Ендрю Петтіґрі «Книга на війні», власне там я вперше й побачила вже згаданий плакат. Автор зібрав у своїй розвідці майже все, що стосується книг і війни, і для мене зараз це водночас і болюче, і корисне читання. Болюче, бо за останні два тижні, здається, майже не залишилося українських видавництв, які б не постраждали від російських атак.
Близько 10 мільйонів книг втрачено лише за останні тижні. Однак якщо враховувати всі знищені бібліотеки та попередні обстріли, то цифра буле значно вищою. Як для людини, яка вболіває за видавничу галузь і за те, щоб українці більше читали, для мене це дуже сумні новини. Водночас книга Петтіґрі корисна тим, що, детально описуючи нищення книг під час попередніх воєн, показує: методи Росії у цій війні не нові. Але світло в кінці тунелю все одно є.
Так, сотні мільйонів книг було втрачено під час Другої світової війни. Як під час авіанальотів на міста, так і через мародерство (зокрема й державних масштабів), навмисне спалення певної літератури (до якого вдавалися не лише нацисти), але й через втрати особистих колекцій. Під час «Бліцу» німці майже знищили британську видавничу галузь, яка базувалася в районі Патерностер-Роу у Лондоні. 29 грудня 1940 року, як пише Петтіґрі, після атаки бомбардувальників зайнялися всі 17 видавництв і склад гуртової книгарні Sіmрkіn&Маrshаll. Згоріло понад 6 мільйонів книг. Видавництво Аllеn&Unwіn через одну бомбу втратило ще майже півтора мільйона книг. Більшість книг неможливо було надрукувати наново, але, незважаючи на все це, британські видавці не просто вижили, а до кінця війни більшість великих видавництв почувалися краще, ніж на початку.

Водночас автор книги багато уваги приділяє нищенню книгозбірень — як державних, так і приватних. І тут пригадується, як російська ракета влучила у будівлю Херсонської обласної бібліотеки ім. Гончара, знищивши один із поверхів книгозбірні. Це не єдина українська бібліотека, що постраждала від російського удару (за даними Міністерства культури, росіяни знищили 228 бібліотек, а пошкодили — 678), але мабуть серед обласних установ — перша. Під час Другої світової лише італійські бібліотекарі скрупульозно поставилися до збереження власних книжкових артефактів, завдяки чому Італія втратила лише близько двох мільйонів книг, що «дивовижно мало» у порівнянні з іншими країнами, пише Петтіґрі. Так, британці були менш «уважними» чи не могли створити такого комплексного плану евакуації, як італійці, і поплатилися за це. Лише під час одного німецького удару по Британському Музею 10 травня 1941 року згоріло понад 200 тисяч цінних книг, а під час авіанальоту на Ексетер у 1942 році була повністю знищена міська бібліотека із понад мільйоном томів, зокрема і дуже цінними архівами.
Читаючи про ці злочини, я сприймала текст як страшне попередження, — озвірілий ворог може вдатися до ще страшніших злочинів супроти нашої культури, але чи готові ми? Чи вдалося заховати найцінніші томи? Адже як пояснює автор, книги ми сприймаємо менш цінними за витвори мистецтва, а отже менше бережемо, тому так багато з них нищаться під час воєнних конфліктів. Водночас найцінніше, що є в книгах — не у їхній фізичній сутності, а в тому, що вони передають читачам, — знання, цінності та памʼять.

У середині ХХ століття совєтське літературознавство, оцінюючи українське письменство, спиралося на тези про виняткове значення російської культури для будь-якої національної традиції та про мотиви боротьби трудящих проти гнобителів, а будь-які покликання на «буржуазні» теорії категорично засуджувало. Тому шукати направду виважену полемічну розвідку, побудовану на альтернативних засадах, можна було хіба що в еміграції. А втім, у творчості Ольги Кобилянської показовим є те, що її ніцшеанські вподобання практично за кожного режиму наражалися на закиди. І все ж здійснити міждисциплінарну студію, де чільне місце в осмисленні спадщини буковинської авторки посідає ніцшеанство, випало мовознавцю, філософу, релігієзнавцю та літературному критику Юрію Мулику-Луцику.
Народився він у 1913 році в селі Татаринці на Тернопільщині. Здобувши початкову освіту, продовжив навчання в Кременецькій гімназії. Згодом у Віленському університеті вивчає право й славістику (1933/36), роблячи перші кроки в друці. Надалі студіює філологію у Львові (1936/37) та славістику й етнографію у Варшаві (1937/39), де захоплюється психологією та філософією творчості Романа Інґардена. Бере участь у Другій світовій війні, зазнає поранення, а згодом учителює на Холмщині. Шлях еміграції веде його через Чехословаччину (1943) до Німеччини (1945). Захистивши дисертацію під керівництвом Юрія Шевельова, 1948 року виїжджає до Канади. У Вінніпеґу викладає мови в Колегії Святого Андрея та долучається до видання низки часописів. У 1984 році обіймає посаду професора-ад’юнкта в семінарії Сан-Франциско (США). Аж до своєї смерті у 1991 році присвячує себе вивченню церковнослов’янської мови, східнослов’янської духовної та церковної традиції, давньої міфології й української ідентичності.
Психологічну студію Мулика-Луцика «Духовний портрет Ольги Кобилянської» (1952) належить визнати розвідкою, яка торкається проблеми впливу філософії Ніцше на українську культуру межі ХІХ–ХХ століть. В основу цього феноменолого-антропологічного і герменевтичного розгляду покладено тезу: ціннісне мислення Ніцше не виходило за межі земного буття. Втім автор наполягає, що така обставина створювала неабияку трудність у його філософуванні, бо позбавляла трансцендентного виміру та віри — себто самого джерела сили. Натомість Кобилянська, хоч і орієнтувалася на засади ніцшеанства (неприйняття масовості, плекання духовної могутності, культ краси тощо), виходила із зовсім інших настанов. Вони застерігали її від зациклення на занепаді (декадансі), спонукали до морального й естетичного самовдосконалення. Таким робом, буковинська письменниця не калькувала потенційно нігілістичні принципи німецького мислителя, а творчо засвоювала його здобутки для розкриття свого національного генія. То яким же він був?
У передмові Мулик-Луцик означив особливості родоводу Кобилянської, наголошуючи на патріотизмі її батька та зазначаючи, що мати письменниці походила з українізованої німецької родини. У дитинстві Ольгу навчали приватні вчительки — українка та словачка, — тому синтезувати надбання української та світової літератури вона почала змалку. Виявивши схильність до творчості, Кобилянська зіштовхнулась із суворим імперативом тогочасних речників національного руху — писати для широкого загалу. Щоправда, літераторці було до снаги занурення в екзистенційні таємниці буття, що пізнаються на самоті, а також осмислення того, як культура формує людину, аніж присвячення життя суто соціальній проблематиці.
Саме з огляду на ці обставини, автор уважає Кобилянську жінкою-філософом у літературі й убачає в її філософуванні тяжіння до західного містицизму й аскетизму. Зрештою, він увиразнює її біопсихологічні погляди, стверджуючи, що літераторка приділяє значну увагу спадковості своїх героїв.
Справа в тому, що свою віру в спадковість Кобилянська прийняла від Дарвіна, а щодо аристократизму від Ніцше, не доґматично, а сказати б перевірила правдивість тієї теорії експериментально, і то в першу чергу сама на собі. Бувши з природи не такою, як інші, вона добре усвідомила собі фактор вроджених прикмет та їхню вагу у самоприщепленні набутих рис характеру.
Трактуючи філософський підхід Кобилянської як психологічний, Мулик-Луцик переконаний, що її ставлення до персонажів і до себе самої збігаються. Отже, аналізуючи героїв письменниці, можна збагнути й її власну суть. Згадаймо, що й Ніцше називав себе психологом, адже якщо філософ прагне осягнути істину, то психолог — зрозуміти потаємні прагнення цю істину обґрунтувати. Зважаючи на ніцшеанський контекст, Мулик-Луцик намагається створити психологічний портрет Кобилянської, принагідно з’ясовуючи, який із душевних первнів у неї превалює — діонісійський чи аполонівський:
Ніцше (в творі «Зародження трагедії») стверджує в людині два вроджені первні: діонізійський (підсвідомо-емоціональний) та аполонівський (почуттєво-спокійно-свідомий). В історичному розвитку виявів мистецько-творчих спроможностей в прапочатку в перевазі стояв діонізійський первень; згодом розвиваючись сильно вплинув на нього аполонівський (класична драма), а в сучасному ці обидва первні виступають в синтезі. Після такої цікавої та слушної постанови справи в Ніцше, не зважаючи на його переконливе вияснення онтоґенези (праповстання) мистецтва взагалі, психологічна ґенеза твору, в якій, на думку Ніцше, має діяти синтеза діонізійського та аполонівського первнів, ясною сьогодні не є.
Оскільки остаточно з’ясувати домінанту серед окреслених первнів у вдачі Кобилянської не вдалося, Мулик-Луцик звертається до характеристик її темпераменту та тілесної організації. Проте, поєднавши теорії Ернста Кречмера та Карла Ясперса, дослідник знову доходить висновку, що віднайти чітку відповідність між її тілесністю й темпераментом складно: зграбні тіла не завжди сповнені здорового духу, і навпаки. Перешкодою у цьому з’ясуванні стають і таємниці таланту письменниці, яка не завжди була зрозумілою читачеві та й сама повністю не здавала собі справи чому. Недарма в її постаті вбачають містичну красу і риси східної жриці.
Насамкінець у темпераменті Кобилянської Мулик-Луцик акцентує на схильності до переживань, аутизмі, відчуженому індивідуалізмі, аристократичному ідеалізмі та самітності. Саме ці риси, на думку дослідника, спонукали до письма в жанрі казки, побудованому на протиставленні, штибу «царівна та змій». Отже, Кобилянська була неспроможна творити на злобу дня чи виконувати замовлення суспільства. В її вдачі зачаїлися вразливість і ніжність, ідеалізм і еґоцентризм. Одне слово, гіперестетизм, що дав змогу розпізнавати тонкі нюанси краси, приховані від більшості.
Однак ідеали Кобилянської є не лишень особистісними, а й суспільними. Письменницею керує «вроджений гін до вічности», що визначає людське буття (антропотелеологія). На цьому рівні ніцшеанські концепти, а передовсім — воля до могутності, трансформуються в неї у «вічне змагання до невловимого щастя і тугу за ним». Покликаючись на Карла Ґустава Юнґа, Мулик-Луцик указує, що в цьому разі діє своєрідна «міфологія мозку», коли з виображення спостережуваного світу народжуються живі й одухотворені образи. Отже, на відміну від Ніцше, Кобилянська навчилася переживати метафізичний світ як справжню дійсність (еіgеntlісhе Wіrklісhkеіt). Дослідник убачає тут аналогію з неоплатонізмом.
Перебуваючи в інтелектуальному середовищі, де запанували матеріалістично-раціоналістичні погляди, Кобилянська могла б обмежитися тугою за трансцендентним світом, який їй був знайомий завдяки вихованню й освіті. За словами Мулика-Луцика, вона могла б, слідом за Сартром, висловитись у ніцшеанському стилі: «Це дуже прикрий факт, що Бога нема». Проте традиційне виховання та «національно-релігійний культ» унеможливили такий розвиток подій.
Отже, вириваються наочні розбіжності між світоглядом Кобилянської та вченням Ніцше — вихідця зі священницької родини, якому до шмиги бунт проти християнства. Втім, а як трактувати той факт, що письменниця виявляє риси шляхетного духу? Чи не запозичила вона їх у ніцшеанстві?
У зв’язку з чіткою концепцією духовного аристократизму, що інколи робив дегресії навіть в аристократизм соціяльний, заіснувала проблема, чи не запозичила бува Кобилянська цієї ідеї від Ніцше. Спір цей не вирішений і до нині.
Розв’язуючи згадану проблему, Мулик-Луцик оглядає літературну критику на цю тему (Остап Грицай, Лука Луців, Леонід Білецький) і показує, що серед указаних аналітиків укорінюється думка, нібито Кобилянська воліла наслідувати Ніцше, тільки не спромоглася до кінця цього зробити:
Кобилянська й Ніцше належать до спільного психотипа — до шіцотиму. По вдачі обоє вони — романтики, ідейники. В подрібнішій одначе клясифікаціі вони належать до двох різних підтипів шіцотима: Ніцше до шіцотима посереднього (холодно-енергійний, систематично послідовний, спокійно аристократичний), а Кобилянська до гіперестетичного (вражлива, ніжна). Між ці її не-«ніцшівські» риси, сказати б, незакономірно попав лиш один елемент із посереднього шіцотима, а саме — спокійний аристократизм, що в неприродній для себе гіперестетичній сфері став суб’єктивно-пасивним: він проєктувався сам на себе, обмежуючись у Кобилянської лиш до самоопанування як мети самої в собі. Натомість у своїй природній ситуації — в посередньому шіцотимі (в Ніцше), в злуці з холодною енергією та систематичною послідовністю він був об’єктивно-активним: від самоопанування ішов до опанування інших. Риса аристократизму спільна для Кобилянської та Ніцше стала кладкою між цими двома різними підтипами, і це призвело до гордійського вузла непорозумінь так у творчості авторки, як і в критиці… І якщо Кобилянська чим запозичилася від Ніцше, то не самою ідеєю аристократизму, а тільки спробою переформувати свій аристократизм на ніцшівський об’єктивно-активний аристократизм, але це їй не вдалося, бо противилося її вдачі, завдяки цьому вона залишилася оригінальною.
Наступний визначальний аспект характеру Кобилянської, який виокремлює Мулик-Луцик, проявився в її анестетизмі, а вужче — в еґотизмі. На вдачі письменниці позначилася мізантропія, зумовлена аутизмом, іннеризмом (я-в-собі), аристократизмом, що в синтезі сформували її виражений індивідуалізм. Якщо ці риси дослідник уважає спадковими, то інші були набуті під впливом оточення й обставин. Навіть певна напруженість у стосунках з соціумом не спровокувала в письменниці ресентименту ніцшеанського типу:
Як бачимо, в дитинстві Кобилянської не було для неї умовин (тиранії, нерозуміння і т. д.) того «змагу за перевагу» (Каmрf um dіе Масht), що формують у дитині, як це стверджує Аdlеr (“Übеr dеn Nеurоsеn Сhаrаktеr”, Wіеsbаdеn 1912), почерез істеричну неврозу, т. зв. ресентимент, що під ним Ніцше (в творі “Gеnеаlоgіе dеr Моrаl”) розуміє як такий уклад почувань, що спричинений в людині її оточенням, як дійсне чи уроєне гноблення в індивідуумі його вроджених диспозиційних життєвих проєкцій намірів… У Кобилянської, з огляду на вище змальовані гарні обставини, в дитинстві не витворився ресентимент, і це — треба підкреслити — дало їй духовне здоров’я на все життя.
Тож патріотична позиція та націоналізм як укоріненість у традицію визрівали в неї поступово. При цім її потреба висвітлювати національну проблематику врівноважувалася європейською літературою:
У загальному на формальні вияви її літературного світогляду мали вплив світові (а німецькі особливо) романтики, а на такі ж формальні вияви світогляду філософічного мав чималий вплив Ніцше. Ці впливи треба одначе розглядати виключно під кутом вродженої деякої (релятивної) співзвучности між творчою (романтично-метафізичного типу з нахилом до містицизму) потенцією Кобилянської та виявом здебільшого такої ж у творах романтиків-мистців і мислителів, а в Ніцше особливо.
Зрештою, Кобилянська рішуче опиралася панівним уявленням своєї доби. Тож якщо вроджені риси її характеру не породили ресентименту, то його зумовили саме набуті чинники. Мулик-Луцик наголошує, що ресентимент Кобилянської визріває внаслідок її протистояння офіційній ідеології тогочасного українства — зокрема народництву в особі Сергія Єфремова. Деякі критики закидали їй зловживання ідеєю краси, вбачаючи в цьому концепцію «мистецтво заради мистецтва». Іншими словами, ці народницько-марксистські «батьки народу» вимагали від неї або служити суспільству, або мовчати. Парадоксально, але войовничо й атеїстично заряджені марксизм і ніцшеанство ситуативно опинилися по один бік:
І в цій найвищій точці воюючі сторони мусять перегрупуватися: марксисти, а не Кобилянська, йдуть по боці Ніцше, який твердив, що «Бог умер», бо він «ілюзія», яку вбив розум «поступу»… Кобилянська лишилася самітна зо своєю вірою в Бога, з переконанням про необхідність віри, з пророчою візією, що, коли раціоналізм (марксизм та ніцшеанізм того часу) вижене людину з раю віри, то це не принесе людству щастя і не зробить його ліпшим… Чи в борні на такому космічному фронті можна було уникнути духових комплікацій? Для цього треба було бути дійсно надлюдиною. Ніцше в подібних обставинах серед напору марксистів і філістерів не витримав і збожеволів. У Кобилянської скінчилося щасливо лиш на ресентименті, і то тим краще для неї і для української культури бо це був додатній ресентимент: у борні за високі ідеали землі Кобилянська силою відштовху дедалі більше ці ідеали сублімувала і врешті стала свідомо та здецидовано на ґрунт ідеалізму почала дивитися на ідеали землі крізь призму неба.
Отже, Мулик-Луцик схильний інтерпретувати ресентимент письменниці яко захисний механізм її психіки, провівши паралелі між нею та Іваном Вишенським: якщо аскет усамітнився на Афоні, то вона знайшла прихисток у світі казки. А втім, Кобилянська прагнула здолати власну екзистенційну самоту в інший спосіб — у шлюбі. Шкода, що волелюбна та норовлива вдача злякали її обранця — Осипа Маковея. Та письменниця й сама висувала до обранців найвищі вимоги, подібно до міфічної істоти — Русалоньки, що над усе лякається зради з боку свого смертного коханця.
У підсумку дослідник підкреслює: Кобилянській вдалося вистояти супроти бур часу і витримати всі натиски долі завдяки незбагненному генію власного духу, внутрішній змагальності, прагненню перевершити себе та своїй ідеалістичній догмі віри в Бога, яка живила людські та національні ідеали:
Генії-атеїсти, а між ними і Ніцше, свої земні ідеали (ідеалічність) власне засновували на такому духовому безґрунті, тому їм не було звідки черпати цієї непоборної сили, яку черпала віруюча Кобилянська з трансцендентного світу, джерела ідеалізму; і тут треба шукати таємниці якісної та кількісної могучости її, Кобилянської-генія і Кобилянської-людини — істоти незнаної.
Усе ж попри методологічну розмаїтість у тлумаченні творчості Кобилянської, підхід Мулика-Луцика, через виразний теологічний ухил дещо перебільшує християнізацію світогляду письменниці та применшує її секуляризовану критику суспільної моралі. Водночас і філософія Ніцше не вичерпується іманентністю: діонісійство набуває екстатичності, відкриваючи простори для трансцендування. Трактувати Ніцше інакше означає спростити його вчення до безґрунтовності. Покликаючись на Ясперса, варто зауважити: переживаючи «смерть Бога», людина шукає нові підвалини буття, а не вклякає в нігілізмі. Поза увагою Мулика-Луцика залишилися також і феміністичний вимір творчості буковинки та її критика патріархату, адже дослідник усе звів до духовного зростання, підпорядкованого богословським догматам.
Утім у цій розвідці Ніцше постає ідейним натхненником, чия філософія закликає сильних особистостей не коритись, а долати буденність шляхом самодисципліни і вірності ідеалам, розкриваючи власну силу в досконалості та красі. У цьому пориві й зароджуються абриси вільної людини в нашій літературі.

Серпень у Росії вважається «проклятим місяцем», і на те є вагомі причини. Серпневий переворот 1991 року призвів до остаточного розпаду Радянського Союзу. Я саме приїхав працювати московським кореспондентом Тhе Есоnоmіst, коли спалахнула серпнева фінансова криза 1998 року. Росія оголосила дефолт за своїми боргами й провела девальвацію рубля. Більшість моїх колег були у відпустці. А я мав роботу.
За рік, у серпні 1999 року, влаштована в Москві змова привела Владіміра Путіна до влади. Багатостраждальний Борис Єльцин призначив людину, яка на той час була ніким у політиці, прем’єр-міністром. Загадковий терористичний напад у Дагестані того ж місяця став першим у низці інсценованих звірств, які вішали на чеченських терористів. Жорстке реагування Путіна на ці злочини перетворило його на національного героя.
У серпні 2000 року затонув атомний підводний човен «Курськ», що засвідчило кадебешні методи нового російського лідера — його бездушну некомпетентність. Серпень 2008 року відзначився війною в Грузії, довівши, що Росія може безкарно нападати на інші країни: це був фатальний урок. Подальші серпні принесли смертоносні повені й лісові пожежі, авіакатастрофи та інші лиха. Як написала 2011 року моя колега з Nеw Yоrkеr Юлія Іоффе: «Щороку в серпні росіяни чекають на історію і рідко лишаються розчарованими».
На початку серпня цього року Путін опинився перед лицем найгіршої суміші дипломатичних, економічних, фінансових, політичних і військових халеп за всі 26 років при владі. Дефіцит палива, спричинений цілеспрямованими ударами України по нафтопереробних заводах, — це не просто незручність, а інфляційний і рецесійний шок для російської економіки. Відповідно, зростає політична напруга: на тлі забезпечення поставок у Москві — місті, де відбуваються перевороти, — регіони лютують.
Зокрема, тому політична ціна війни стрімко зростає. Нормальність — заспокійливе усвідомлення того, що сьогодні буде так само, як учора і завтра, — була великим досягненням путінських років. Тепер вона зазнала краху. Українські удари по складах Wіldbеrrіеs (умовно: російський відповідник Аmаzоn, але ще важливішого значення) не лише позначилися на звичних онлайн-покупках десятків мільйонів росіян, а й знищили засоби існування електронної комерції. Порушується і робота банківської системи, яка й без того стогне під тягарем проблемних кредитів.
Усе це відбувається в той час, коли безнадійна війна Путіна вимагає дедалі більших зусиль і жертв. Ходять чутки, що влада планує конвертувати депозити у військові облігації, а також про (принаймні) часткову мобілізацію найближчими місяцями. 22 серпня в Росії відзначають День прапора — нібито національне свято. Однак через ризик ударів українських дронів публічних урочистостей не буде: ще одне приниження для Кремля.
Такий букет проблем був би серйозним випробуванням для лідерства Путіна навіть на піку його влади й популярності. Утім, для хворого, підстаркуватого лідера, чиї рідкісні й невпевнені публічні виступи дедалі частіше викликають глузування, це може бути останньою краплею. Він не лише політично й фізично виснажений. Система, якою він керує, стала настільки жорсткою, що вже не здатна витримувати навантаження. Тепер вона крихка.
За пишномовністю й театральністю російської політики сили стоять переважно страх і жадоба. Скільки можна вкрасти? Наскільки ти боїшся, що в тебе це заберуть? Що ти можеш зробити, щоб їх зупинити? Протягом чверті століття відповідь на ці три запитання була одна: тримайся якнайближче до Путіна. Він дозволяє тобі красти. Лояльність до нього дозволяє тобі це зберегти.
Зараз формується нова парадигма. Бос, здається, приречений. Ніхто не хоче йти на дно разом з ним. Питання не в тому, чи стрибати, а в тому — коли. Ми не знаємо, коли і як система Путіна розвалиться, але коли жадоба візьме гору над страхом, зміни відбудуться швидко.

Т.Д.
Як Ви почуваєтесь, маючи такий рівень Енергії? Невже відчуття радості і
щастя може бути стабільним? Мені здається, що це теж циклічно. А яке гарне
майбутнє Ви малюєте!
Ох, яка радість! Слухала, як про Вас гарно говорить Фаріон!
(чт, 30 січ. 2025 р.)
Нехай Фаріон з миром спочиває, але всі їхні гарнословеса не помогли мені написати одного речення, одного рядка, якого не напишуть всі вони. Єдиного вічного ткання, яке переживе їх всіх. 
Вони, колишні комунокомсомольці, за духом і суттю, вкрали в мене країну, яку я породив з голови і живив одною присутністю тут. Їм це невтямки, але добре зрозуміло мені. Вся їхня балаканина – спекуляції на мові й минувшині, до яких не мають стосунку: вони нічого не створили, нічого не привнесли ні в те, ні в інше. Але жили депутатами, мали депутатські пенсії, статус зірок, а я вмирав від анемії 15 років, не міг дихати, спати, ходити, справити нужду, з мене текло, як в жінки місячні, тільки літрами, це витікала мегалобластна кров через пори, і ніхто не знав і не міг дотямити, що це. Ніхто, ніхто, ніколи не провідав. Ніхто нічого не знав. Ніхто мене не пам’ятав. Хоч я породив новий патріотизм і країну Україна. За свідоцтвом Бога, а не її депутатів. Я був батьком українського патріотизму. Не мертві й не ті, хто над’їхали: мертві не народжують нічого. Нас в Києві й Україні  тоді було троє, і ті двоє виявились кегебістами, один – провокатором, через якого мене били, катували ластівкою, переламали хребта, викрутили руку в ключиці, по сей день болить і тяжко підняти, 33 роки вже. З моїх захоплень українікою тоді, на початку 80-х,  утворились заряджені мислеформи й Імпульс творчої Енергії зарядив нею багатьох. Так це постає, з чистої мислі, а не  з голосувань і йорзань змиленими задами в сесійному залі. Не старі пердуни, хитропролазні кегебуни, а юна Енергія, Бог Творильності, Отець всього, Його Альфа-Енергія породжує Все. А потім з шинелі КГБ всі стали патріотами, націоналістами; де були тоді, в період 80-91? Всі там, зрозуміло де. Який реальний внесок в Незалежність? Ніякого. В банді ніхто так не краде і не привласнює, як ці тихцем привласнили державу. Тепер вони, якоїсь лихомами, представляють собою Україну. Правлять, розпоряджаються тим, до чого мають відношення, як чорт до іконостасу. Їх близько не було в тому, що зараз зветься національно-патріотичним рухом, близько. Але тепер там їхні ікони. Якщо й були, то в якості засланців КГБ і наслідних їм структур. Всі партії були створені і контрольовані ними. Яке диво – проснулись тепер в СБУ – що всюди зрадники. А хто з вас вчасно, в 92-му, поміг мені провести люстрацію? Хто хоч заїкнувся про неї, передбачаючи війну? хто, з тих великих стратегів і провидців, що за день до 24го не вірили в війну, признав  свою правоту. Це ж про щось говорить, Хто?  хто хапав за поли Кучму і не давав продати ППО, склади зброї, амуніції, якої вистачило б на столітню війну, хто? хто розікрав тодішній держрезерв? хто, хоч один, поніс відповідальність. За 35 років дерибану. І те, що я боровся з ними, вимагаючи люстрації, коштувало життя мені, і що гірш –  країні. Не треба було мати великого ума, щоб знати чим це закінчиться. Волаюча некомпетентність, кричуща недалекість. Невігластво, возведене в ранг державності, непереможне. Невігластво, одягнене у вченість, культуру – ще краще. Воно все знає, все розуміє, киває ствердно, та не знає того, що завтра буде і свої дурні ілюзії, вибудувані з попереднього, переносить на реальність. Втомившись щось доказувати, я ввірив невігластво його майбутньому. Де їхні імена не будуть значити нічого. Майбутнє – кращий судія і вчитель легковажних. В історії нема прямого повторення минулого. І телепень з телепнів той, хто вірить в якісь аналогії. Вірити в якісь аналогії, це підписувати вирок собі й країні. Майбутнє не того розміру, щоб його натягуватися на минуле. На острові ідіотизму майбутнього нема. Вони думали не про нього, а про себе в якості України. Влади, годованої, тупої, ситовдоленої еліти. Одроду, одвіку не думали ні про яку країну, тільки про себе – і себе випихали Україною. Вони знали про неї все, кипіли, доказували в студіях, що і як буде, коли вибори, перевибори, хто мером, хто чмером. Хто готувався до війни? до того, що буде на Сході? Багато бачили таким його. В цьому вся компетентність та історична підготовка. Не на кафедрі історії, не на факультеті плітології – в реальній історії, яка зветься Кармою: хтось один знає, ким він був у ній? Які його заслуги там, щоб Бог довірив хоч телят пасти – не народ. Хаяти вони можуть всі, робити хто? Виконувати духовну роботу 18 годин. Як це не прикро звучить, смерд ніколи не стане правителем, через відсутність відповідного досвіду і складу ума. Балабон ніколи не буде діячем. Той, хто говорить, ніколи не робить, запам’ятайте. Той, хто виліз з бухгалтера, ніколи не відмиє руки. Той, хто вийшов з гаража, ніколи не підніметься до правителя. Дай такому хоч крісло імператора, хоч трон самого Бога, він поседить, поседить, а потім махне рукою, та ну його, давай йопнемо! Їх взагалі не повинно було бути у владі, це помилка історії. Хто їх повибирав? Якщо обрали таких, це означає одне: відхилення від Плану Бога, Добору Бога. І кару за це все. Питання не в тій чи іншій персоналії, питання в тому, що Бог їх не посилав. Додумайтесь, хто. В якості журналіста, замредактора журналу,1 я довго спостерігав цей бидлярник у стінах Безпоради. Довгі роки, в кулуарах і ложі, дививсь на цей грандіозний шахраїзм, дивовижне ошуканство. Збіговисько випадкових людей, мерців з одної системи в другій. Вони не стали ні тими, ні тими, а споганили і спрофанували все. Нічого нового так і не відбулось. Стиралися язики, як мантачки для коси, та не стиравсь глуповізм. Беззавітний провінціоналізм. Вся В-Рада 35 років – це кричуща безпорадність, мільярди в ніщо. Те, що мало йти в науку, творчість, літературу, духовний розвиток, пішло в пустоту. В знищення творчої Енергії, духовного потенціалу. Того, що і складає невидиме Життя людей. Людність живе не фізичною, а творчою Енергією, частинками Життя, що випромінюється з творців. Нема його – нема активності – нема людей. Ось так це працює. Вони перелляли залишки Енергії в пустопорожняву. І дивуються думними дяками, чого все вклякло, нас розлюбили, того й того нема, кругом розпад. Вас розлюбили, бо Любові нема. Вона пішла, щоб не повертатись. Вони так до смерті й не зрозуміли, що їх поселили в говорильню, щоб вони гризлися, нічого не робили, щоб привчили до того самого народ, слухати заяви і красиві, облесні слова, а не творили спільно діла. Щоб разом спалювали Енергію на порожнечу. Тоді як другі за спинами робили своє. Я, краще за них самих, знаю їх дух, побудження і атмосферу. Ніхто мене не шукав, коли я зникнув звідти. Ніхто не сказав, чого я такий жовтий, жовтіший всих осеней, жовтіший всіх мерців, жовтіший Сахари, ніхто не написав,  ніхто, не сказав в ефірі, як я живу. Ніхто, на щастя, не пам’ятав мене, це були кращі роки життя. Я ні на кого не маю ані грамини кривди. Бог зробив так, як краще Йому. І забрав туди, де я міг принести користь Йому. Спасибі вам за слова-полову нині, вони мені безсмертно помогли, описати вас всіх! ніхто нічого не знав і знати не хотів. Поки я сам не зрозумів, що це таке, що таке нерозвинена кров. Мегалобласти, звідси й назва такої анемії. Це жовта кров, яка, щоб не знищуватись у селезінці, ховається в нижній частині тіла, де її не знищить організм, клітина і та має розум, я був жовтіший від 1000 мерців. Питання: 100 мільйонів патріотів були такі, у безкоштовному служінні Богу, людству і своїй країні? Вони тільки жовті в огорненні прапорів, щоб зселфитись для красувань  і величі. Де були тоді, що зробили не для своїх кишень, а для увічнення країни і винесення її в пріоритет людства. Без чиїхось зусиль вона так і залишилася б зноскою в історії. Не знала б її Америка, не йшли б сюди гроші, не зводилися з них партії, відмивочні ГО, палаци партбонз, вона б не приваблювала нікого, бо не була б епіцентром подій і Енергії. Де Любов, там завжди привабливість; інформаційна, політична, інвестиційна принадність; та нею скористались не ті і не так: на створення міні-райку собі, а не раю для всіх, як записано в плані Бога для цієї території. Я один знав, як це зробити: відпихнувши мене, українці майже програли історію. Вона не лікується надуванням щік і повторенням гасел, які випроменились з одної голови, як аероіони чистої Любові. Улюблене мені підхопили ті, хто ніколи не чув про мене, улюблене мені стало їх любов’ю, їх душею, їх смислом життя. Ось так це робитися. Народження великого з чистого помислу, зарядженої думки, великих мріянь про нього. Якби я мислив в релігійному напрямі, була б релігійна країна, якби в космічному – космічна, якби ні в якому – нічого не було б: все йшло до того, все завершилося б трансформацією в новий Союз, як і було згідно першого референдуму, влітку 1991, більшість була за оновлений Союз. Всі голови ВР, президенти, олігархи, всі, хто дмуться зараз Вели-к-к-ими патріотами, були За. Як і за віддачу Ядерної Зброї, яка одна могла убезпечити од війни. Який йолоп цього не розуміє? Ядерної зброї, по якій мала укластись угода із світовою спільнотою наступного характеру: Україна позбувається третього в світі ядерного потенціалу не за дулю під носа у вигляді будапештського меморандуму, якщо хочте, візьміть її собі. Україна позбувається ядерного потенціалу під гарантії виплат його реальної вартості. На сьогодні від всіх країн мало надійти триста трильйонів –  ТРИСТА ТИСЯЧ МІЛЬЯРДІВ доларів – за які ми мали створити нові ЗС і економічний рай на Землі. Це те, за що був я. За такі гроші мав бути рай на землі, а не те що війна.2 Україна, після Америки, була б першою в світі країною. Такий був план Бога, це мала частина його. Сказане в Нострадамуса, а я знаю це і без нього, правильне. Тепер побираймося, раз віддали те, що Бог дав. Попросіть хай віддадуть, відшкодують нам, борги спишуть. Тепер біда. Але це збувається: караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавиділи Мене.3 Закони Бога, Поради Бога, Підказки Бога, як робити те чи те. Це воно. Ревність Бога, Спит Бога, як послухали Його, того, якого звісно нема. А раз нема, то своїми силами. Кривавими слізьми. Бог не чує тих, хто не чули Його. Непослух Словам Бога – самий страшний гріх,4 особливо в стратегічних справах. Я жодною мірою не хочу, щоб це розцінювалося, як наговір на тодішніх політиків: вони такі політики, як з мене космонавт. Випадкові, нещасні, пропихнуті недоріками і кегебісами, люди. Непідготовлені до цієї справи ні кармою – попередніми втіленнями в якості правителів – ні любов’ю до ввіреного народу, вони не могли нічого, як тільки поцупити й обладнати собі райок. Райок собі був могилою нам. Вони не були творцями нічого крім схем, оборудок, хитрої, собі на руку, приватизації, віддачі за безцінь того, що коштувало мільярди. Вони виграли власне життя, але програли історію. Ту історію, в якій могли назавжди бути прикладом. За ними прийшли ті, хто унаслідував створену ними державно-мафійну систему відкатів, хапужництва, здирництва, де тільки можна здерти, і все це разом тепер  полум’янить себе Україною. Яку їм подарували інші, ті, об яких витерли ноги і вбили, духовно і відпихнутістю. Тепер вони Україна. Це найгірша екранізація Маркеса, «Полковнику ніхто не пише», тут ніхто б і не знав про нього. Якби її побачили ті, хто її любили й хотіли, вони живцем лізли б в землю. Вони вкрали в мене й спрофанували ідею люстрації, яку, як хірургічну операцію, належало провести вчасно, на початку 90-х, а не тоді, коли вся власність і влада опинилася в руках нових-старих хапуг. ТОДІ, а не одного бандюковича, якого взагалі не мало бути у владі: хто його привів, потім вибрали, вам що, повилазило, що це за тип? Вони крали, крали, крали все, що могли. Примітивні земні люди нездалі на вище, на Добро для багатьох, вони нездалі за складом мозку думати про них: тільки про себе. Звідси наслідки. Красти – це краще, на що здатна недуховна людина. В неї немає інших ідеалів. Це закон. Вони крали, як інші писали симфонії, створювали цивілізації, писали епоси і батальні полотна, крали велично і натхненно, кидали партнерів і ошукували нових, і так очутилися на світолімпі. Але опинитися не значить бути. Ні за кармою, ні за характером, усвідомленням себе. Відповідальності нуль, співстраждання – вони слова такого не відають. Колись цей перелік складе томи: вкраденого і просраного з 1991 року. Яка країна може триматися на одержимості, де що вкрасти, де що потягнути? Але й чесних людей в достатній кількості, боюсь, нема, заражені всі. Тоді були. Але покручі системи, повторюсь, духовно-політично вбили їх, викреслили із списку Бога, Плану Бога, і вписали свої сатаноімена: молітеся на нас. Вони не створили нічого ідейно і системно нового. От в чому історичний злочин, а не в тому, хто скільки вкрав. Вони вбили тут частину Плану Бога, в якій був Рай, і тим запустили Пекло. Гірший сценарій і глобальний Кінець. Якщо не творити нове, розпад старого переросте в Смерть. Вважаючи країну власністю, вони відпихнули тих, хто хотіли і могли робити Добро. Велике добро колективному Ближньому, своїй країні. Добро нових ідей, нових інформ,5 нових відкриттів, нових структур, нових сфер життя і тим  приваблення кращих умів світу. Все краще має реалізуватись кращими для добра багатьох. Для цього потрібен реакторний мозок, здатний покривати радіус в тисячі кілометрів. І генерувати як ідеї, так і Енергію для здійснення їх. Решта не повинна шкодити і відпихати, а вірити й помагати їм. Тоді все складеться. Коли старе, тупе, віджите, з мозжечком рептилії, хоче жити задля свого тіла і таких багато, і вони – каста бандовлади, яка нічого не хоче знати, нікого не визнає, крім себе, і не зрить далі носа … амінь. Я розказую це для того, щоб людство знало, як твориться історія – Богом, а не вашими виборами і писульками в урнах. Скільки б ви не голосували, ви не створите нового з чужих програм і красивих гасел. Це профанація з переходом в самоліквідацію. Цей перехід може бути довгим, але від того не менш фатальним. З історією, як і з Богом, треба бути чесним, а не шахраєм: хто вирішив дурити історію або взагалі не чув про неї, той здуріє сам, знищить свій народ і пам’ять по собі. Бог ніде не вчив робити райок собі, а – всім. Райок собі – могила всім. Тут присутніла величезна Любов, її Вогонь запалив два Майдани, тут був епіцентр Енергії, Любові Бога, тут її пустили на Зло: з країни-мрії зробили калейдоскоп безумства, який ніколи не закінчується. Я перший, хто відчув це на собі. Мертвизною лиця, жовклого, як сто осеней. Я не бачив себе, але іноді, коли виїздив у райцентр, мене питали: «Женька, чого ти такий жовтий». Мій прибуток, в кращому випадку, складав 2$ на рік, один раз я поміг одній літній жінці збути індика; вже зарубаного для іншого покупця, але той відмовився; індик був ще теплий, важкий, як обкатаний річковий валун, індик був жирний, а я – худий; мені було шкода того індика, але треба було скубти й патрати; давно, з перших голодів, я відмовився від м’яса і полювання; я ледь домучив того індика, вклав всередину серце, жир і печінку і за зв’язані лапи підвісив на штирі обсихати під навісом хліва; відмив руки і став видзвонювати другого індика, в того якраз готувалось весілля, він довго не їхав, а потім заскочив на мить, червоно налитий пихою, як букет піоній, і такий ж поспішливий; я зняв індика і опустив у торбу;  він  розщедрився на 100 лишніх гривен, які були моїм заробітком за рік, але я міг прожити і без них. В мене не було коли думати про себе. З Києва я давно виїхав, на обліках в поліклініках не стояв, я був першим біженцем в мирній на тоді країні. Тому я розумію їх всіх. Я на стороні людей. І це по них біль, а не по собі: що втратили вони, а не я. Для них і розказую. Я своє віджив. Я не тримаюсь за життя жодної миті. Після того, що я переніс, і не тільки анемію, життя не має цінності. Далі буде таке, що краще не бачити.6 Анемія була останні 15 років, і щороку я голодав, 270 днів в середньому,7 решта піст, сам себе доглядав, прав руками, прибирав, сам собі готував, мив посуду, рився в городі, робив по хазяйству, робив на пасіці, лазив по десятиметрових деревах, знімаючи рої, ледь втягуючи на вечір ноги, і писав, писав, писав, розпеченими від безсонь очима, по 20 томів на рік. Про Бога. Не страждання пісьок, нещасних гоміків і прочі нещастя. Бог тогоріч сказав, що я один був під найбільшою напругою за всю історію, коли записував Нову Біблію, і найбільше страдав за всю її. Дослівно: страдав більше Ісуса Христа. 8 Голод протягом 26 років покривав Енергією планету, творчість9 живила територію  в радіусі 1000 км. В це ніхто не повірить, як і в те, що я вийшов на рівень Ісуса Христа, один за історію, але Істина Бога не вимагає підтверджень. В малосвідущих  істина – вони. Вершина їх думки: все так, як тілівізорі. Я знаю думку Бога, з багатьох питань, мені достатньо. Я знаю: те, що я написав – краще з написаного українською. Так не писатиме ніхто, ніколи. Це неможливо в принципі. Для цього потрібна наднапруга мозку, робочий лобний мозок і досвід пройдення половини Євразії10 і духовного світу. Такого досвіду не мав ніхто за декілька останніх століть, окрім Сведенборга, але він не мав такого земного досвіду. Ще до того, як я почав писати з духовного досвіду, Загребельний, титан писемності, один це вловив. Так, як Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчі сто років, це неможливо.11 Питання до них: чого я так прожив і живу? А ті, хто знищили їх тридцятьма  мільйонами, богами в них. Це тобі проста відповідь, як живе людина на Енергії. Так жив той, кого Бог назвав класиком світової літератури. Хто залишає по собі спадок 180 томів про Бога. Хто здобув у Бога відкриття, – вони там, – згідно яких постане нова цивілізація. Я записав від Бога Вчення, згідно якого житиме нове людство. Я був Його секретарем. Коли я всі їх записав, Бог повідомив: ця посада – вище трону імператора. Ніщо в людей – найвище в Бога.
Через написання Слова Бог понад сто раз переносив атомну війну. Слабкому розуму, схильному все принижувати і зневажати, це дало привід обзивати її ядеркою. Коли Слово буде дописане, вона випалить очі тих, хто не вірили і сміялися з неї. Тридцять років вони жили завдяки тому, що хтось писав Нову Біблію. Звідси відбувся малозрозумілий тим, хто ждуть Кінця, зсув графіка історії. День Гніву, день вогню, день спалення соломи нечестивих, день знищення, великий день, передвіщений в Біблії,12 на жаль, не жарт. Він більша реальність від всього, що існує нині. Воно не простягнеться в майбутність. День виверження, день, як доменна піч, стане знаком оклику над всім.

1 «Неопалима купина»
2 Дослівна цитата Бога. Нова Біблія
3 Вихід 20.2
4 Нова Біблія.
5 Інформація у вигляді форми.
6 Докладніше в епістолі «Карта Бога».
7 1 день сухого голоду =3 на воді. Практикував сухий голод.
8 Нова Біблія.
9 50 років.
10 Від хати до хати.
11 Загребельний, Передмова.
12 Софонія 1.2-11, Малахія 4.1.

«Я, Макаренко Олексій Дмитрович, народився 21 вересня 1936 року в селі Брусилові Житомирської області в сім’ї колгоспника. У дитинстві був знівечений війною, на все життя залишився інвалідом першої групи».
Так починається автобіографія художника-самоука, заслуженого майстра народної творчості Олексія Макаренка. Нині в його рідному селі Брусилові працює оновлений музей, який започатковувався з однієї кімнатки. Власне, розширена експозиція відкрита 26 квітня 2022 року. І це в час війни!
Їду туди, в Брусилів, за порадою Ванди Чайковської, однокурсниці. Саме  її родині завдячуємо постанням цього музейного простору. Ванда і її чоловік Анатолій Шевчук (обоє викладачі житомирських вишів) не просто організовували виставки оригінальних робіт О. Макаренка, пропагували його творчість, а й невтомно допомагали з побутом (певний час художник із дружиною-інвалідом мешкали в Житомирі).
І врешті колективним зусиллям громади у старовинному будинку Брусилова (дерев’яний дім, якому 150 років, але тримається добре!) постав музей, який назвали «Дивосвіт Олексія Макаренка». Любимо ми, українці, красу і красиві слова. То чому б і не «дивосвіт», коли й справді темперні роботи художника притягують вигадливою асоціативністю, тяжінням до гармонії і, сказати б, терапевтичним ефектом: навіюють спокій. І цей контраст дивує: художник  трагічної долі, змушений проводити останні роки свої у візку, невтомно працював, вибудовуючи свій світ супроти агресії, розпаду, дисгармонії. Це  його бачення, його рятунок – також і для нас, нині сущих. Упізнаваний стиль Макаренка – мазки-«пелюстки», які укладаються в алегоричні образи, що нагадують про наші легенди, імена національних героїв, рядки творів Шевченка, Лесі Українки тощо. Писав Олексій Макаренко темперою – і то так, що кожен мазок вбирає кілька відтінків, які доповнюють одне одного і, звісно, гармонують із загальним настроєм роботи, основним колоритом і  контекстом.
Словом, твори треба бачити на власні очі.
В цій історії для мене дуже важливий момент – дієва від самого початку підтримка окремої ініціативи місцевою владою. Бо ж можна багато про що мріяти, багато що уявляти… Не кожне наше містечко може похвалитися краєзнавчим музеєм чи картинною галереєю. Зайвий клопіт «для начальства», «зайве» навантаження на місцевий бюджет, ще й у пору децентралізації і особливо – війни. А в Брусилові начулася чимало добрих слів про голову селищної ради Володимира Габенця щодо підтримки культури. Контрастом – думки про те, що в моїх рідних Гребінках на Київщині не одне десятиліття патріарх нашого роду Микола Таран збирає різноманітні матеріали про історію рідного селища й довколишніх сіл, але досі не має пристановища для них. Заповнив безцінними документами цілий поверх власного дому, та досі ніхто з «батьків» небідного селища не запропонував місця, яке могло б стати музеєм. Він служив би для школярів живим свідченням переємності поколінь, престижем і гордістю «малої батьківщини». Так, нині загальне виправдання – йде війна. А до 2014 року? Особливо тепер цінність найменшого об’єкта нашої матеріальної спадщини зростає: недарма «братья» нищать музеї, бібліотеки. Тому – уклінна дяка громаді Брусилова.
Ще раніше там постав – на громадських засадах – історичний музей імені Івана Огієнка, також уродженця Брусилова. Іван Огієнко – постать досить відома: історик, мовознавець, перекладач Біблії українською мовою, редактор і видавець, громадсько-політичний і церковний діяч, організатор і перший ректор університету в Кам’янці. Нині цей музей – відділ Житомирського обласного краєзнавчого музею. Брусилів може пишатися цими осередками культурного життя, які гуртують, хочеться сподіватися, місцевих мешканців, приваблюють приїжджих та учасників різних акцій, як-от конференцій про діяльність І. Огієнка. Щодо музею Макаренка – там відбуваються різноманітні конкурси, пов’язані з творчістю художника, загалом розвитку естетичного чуття. Керівниця закладу і єдина його працівниця, запально-енергійна Олена Косарчук з гордістю демонструє різноманітні вироби, виконані за мотивами творів художника: ляльки, розписані фарбами пляшки, які стають арт-об’єктами (і сам Олексій Дмитрович  їх також розмальовував, і горщики, і гарбузики, і кухонні дошки). Людям цікаво випробовувати себе творчістю, та ще коли заохочують подарунками-стимулами! А нещодавно селищна рада Брусилова заснувала щорічну премію імені Олексія Макаренка в царині образотворчого та фотомистецтв. Відзнаку і фінансову підтримку може одержати творча молодь до 30 років (винагорода – 2 мінімальні зарплати) і старші (після 30 років, винагорода – 3 мінімальні зарплати).
Уже впродовж десятиліть спостерігаємо: провінція перестає бути периферією, місцем, забутим Богом, завдяки різноманітним фестивалям, мистецьким ярмаркам, етнографічним дійствам. Від старовинних пісень – до конкурсів: приготування борщу, вареників, ковбас. Римське «хліба і видовищ» – невмируще! Та й місцевим виробникам підтримка. І – ознайомлення з новою для багатьох місцевістю, її традиціями, оригінальністю. Особливої ваги набуває успішний фандрейзинг, пошук коштів. Напрацьовано алгоритм: як знайти потрібний фонд, оформити заявку на грант – і то саме для втілення місцевої ініціативи. Щоб не винаходити велосипеда, засновані відповідні інституції (скажімо, Культурна агенція Терени, Полтава), де навчають, як грамотно організувати подію, віднайти під неї кошти.
Так, наші культурні заклади давно потребують нового дихання. Бібліотеки перестають бути лише зібранням книжок: це місця згуртування місцевих, виховання активних членів громади, клуби за інтересами, як-от «Смарт Простір» у селищі Козельщина на Полтавщині (з легкої руки підприємця й  мецената Миколи Сушка). Це культурно-освітній простір із лекційними залами, обладнаний пандусами, широкими коридорами, планшетами для аудіокниг і пристроями для людей з обмеженими фізичними можливостями. Там усе для заохочення читання, що актуально як ніколи.
А те, що розвиток позитивних ментальних звичок поєднують із смаковим задоволенням – веління часу. Пригадую, як мене здивувала книгарня-кав’ярня «Кабінет» у Львові, перша така в Україні, заснована канадійським українцем. Так, поспілкуватися серед книжок за кавою – суцільне задоволення! І купити кілька видань – вибір на будь-який смак.
В Естонії цього травня побувала в приморському селі Кясму, де засновано музей у колишній матроській школі. Колись тут практично кожна сім’я мала свого капітана або стернового, який там навчався. Саме тому Кясму було відоме як «село капітанів». В експозиції – артефакти, пов’язані з морем, рибальством і… контрабандою. Нам, відвідувачам, після огляду експозиції та 15-метрової вежі, з якої радянські прикордонники стежили за втікачами з Естонії до Фінляндії, запропонували обід, який будь-хто може замовити. У затишній веранді, схожій на кают-компанію, можна відсвяткувати, як тут мовлять, особливу подію. Так приватні власники «заманюють» публіку в музей, де «красиве і корисне», пізнавальне й смачне, чудово поєднані.
Коли вже мова про Естонію, то пощастило побувати і в унікальній картинній галереї у селищі Війністу на узбережжі Фінської затоки. Власник галереї Яан Маніцький (1942 р.н.) – естонський бізнесмен, політик і колекціонер творів мистецтва, народився у Війністу. 1943 року його батьки з маленьким сином утекли до Фінляндії, а потім до Швеції. Маніцький жив у вигнанні, поки Естонія перебувала під радянським чоботом. Він був фінансовим менеджером всесвітньовідомого гурту зі Швеції АВВА.  Повернувся на рідну землю в 1989 році, коли країна відновила незалежність. 1992 року він обіймав посаду міністра закордонних справ Естонії. Зрозуміле прагнення немолодої майновитої людини залишити по собі добру пам’ять – багатющу колекцію естонського візуального мистецтва ХІХ – ХХ століть, яку він збирав ціле життя. Власне, галерея – лише частина комплексу, посталого на місці колишнього рибного заводу, який знищило «планове господарювання» Союзу. Там же нині, в колишніх  переобладнаних цехах, – концертна зала, виставкові простори, ресторан, готель. Не знаю в Україні чогось подібного за масштабами: музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку чи Центр сучасного мистецтва Пінчука в Києві не дорівняються задуму і втіленню естонського мецената. От і міркуймо, що таке любити красу, мистецтво, культуру –  «до глибини своєї кишені»…
….А в Брусилів – рекомендую. Сама ж маю борг перед собою: досі не побувала в Кмитівському музеї образотворчого мистецтва.

Читаючи спогади британського військового капелана часів Першої світової війни, я натрапив на його спостереження від військовиків: «…відірвані від жіноцтва, цілком позбавлені своєї індивідуальності, приречені до неприродного стану фізичної загартованості, майже без будь-якої надії на майбутнє; чи не єдиними радощами, що залишаються для них, є грубі й майже тваринні прояви людської природи».
Тоді, як і зараз, метою капеланського служіння було збереження людяності воїнів. Для цього треба було казати правду, тоді й зараз. Не тільки молитися, збирати та передавати допомогу. Не тільки бути «пастирем добрим». Принаймні частина діяльності військового капелана, а в ширшому контексті й загальна функція церков, полягає в тому, щоб вказувати державі, командуванню і самим військовим на незручну, болючу правду, бути «пастирем незручним». Цю функцію теологи називають «пророчою».
Пророча функція церкви, на думку богословів, полягає не у передбаченні майбутнього і не в політичній опозиції. Її сутність — у проголошенні Божої правди там, де людська влада починає суперечити Божій волі.
Іван Предтеча, який у Новому Заповіті проповідував близьке пришестя Месії, Христа (тому й був названий «Предтечею»), відомий ще й тим, що жорстко та відкрито критикував дії Ірода, політичного лідера того часу. Поплічники Ірода відсікли Іванові голову, так само жорстко й відкрито передаючи сигнал усім, хто намагається чинити спротив владі. Принаймні деякі релігійні лідери непогано засвоїли цей урок: краще молитися й мовчати.
Не всі представники церкви виявились «відмінниками». В історії християнства завжди були люди, які не мовчали. Ельдер Камара, бразильський архієпископ, який був у цьому сенсі «двієчником», казав: «Коли я годую бідних, мене називають святим. Коли ж запитую, чому люди не мають що їсти, мене називають комуністом». Насправді церква не може виконувати свою місію, якщо не свідчить про правду — не тільки «духовну», але також і соціальну.
Суспільство швидко відчуває, коли представники церков стають придатком влади, кажучи тільки те, що безпечно, зручно, вигідно. Тоді швидко втрачається певний «кредит довіри», й священники ризикують одного разу почути: «Це ваша, а не наша церква». Наразі в Україні релігійні спільноти мають величезний і цілком заслужений рівень довіри, але не існує гарантії, що так буде завжди.
Одним із факторів, що формує цю довіру, є військове капеланство — нова для нас інституція, що нині користується симпатією та повагою. Військові капелани мають підтримку не тільки від своїх релігійних центрів: до них шанобливо ставляться військовики, у них беруть інтерв’ю навіть нерелігійні медіа, їх цінує держава. Залишаючись представниками своїх церков (на мій погляд, найкращими), капелани отримують «у спадщину» й старе дробильне питання: чи готові вони бути «пастирями незручними», стояти за правду та справедливість, навіть коли це може бути непопулярним і небезпечним? Зрештою, це питання про інше: чи готові ми, військові капелани, поступитися власною ідентичністю, зрадити нашій пророчій місії?
Ще один «двієчник», Мартін Лютер Кінґ, казав: «Боягузтво запитує: “Чи це безпечно?”. Доцільність запитує: “Чи це розсудливо?”. Марнославство запитує: “Чи це популярно?”. Але совість запитує: “Чи це правильно?”. І настає час, коли потрібно зайняти позицію, яка не є ані безпечною, ані розсудливою, ані популярною, але її необхідно зайняти, тому що вона є правильною».
Коли британський військовий капелан казав про жахливий стан військовиків, то мав силу зайняти позицію, яка була правильною. Адже без правдивого голосу авторитетних людей система змінюватися не буде. Тоді зміни відбулися. Питання: що відбувається зараз?

Зміна головнокомандувача відбулася не в останню чергу через намагання суспільства вплинути на процеси, які відбуваються у війську. Люди вийшли на «протести з картонками», тому що «маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію». Насправді йдеться тут не тільки й не стільки про політику, як про цінності, про людяність. Про ту саму людяність, яку у воїнах мають зберігати та захищати військові капелани. Але я не певен, що в цьому контексті десь пролунали голоси релігійних інституцій. Певною мірою це зрозуміло, бо така позиція може бути сприйнята як небезпечна, нерозсудлива та непопулярна. Але ж, якщо йдеться про душі військових, про майбутнє їхніх родин і дітей, українським духовним авторитетам варто в першу чергу турбуватися про інше: «Що є правильним?».
Військовим капеланам, яких релігійні центри уповноважують на звершення душпастирської праці у війську, важливо навіть там залишатися людьми місії. Якщо йдеться про збереження людяності й гідності військовиків, турботу про душу, іноді й капеланам треба займати позицію, яка є «правильною».
Модель військового капеланства, яка зараз реалізується в Україні, вимагає від душпастирів бути повністю інтегрованими у військо. Капелан залишається священником, водночас стаючи офіцером служби військового капеланства. Це поєднання дає величезні переваги, а водночас і створює певну напруженість. Чи має капелан як священник казати правду? Так. Чи підкорюється він військовому Статуту та командуванню? Так. У цих умовах військовий капелан стикається з обмеженнями та відповідальністю за слова та дії. Як офіцер Сил Оборони капелан не має бути громадським активістом, не може використовувати медійні можливості без погодження з командуванням. Але як священнослужитель, місія якого — турбуватися про душі воїнів, про цілі підрозділи та їхніх командирів, військовий капелан так само не може беззаперечно підтримувати те, що руйнує гідність і людяність військовиків усередині війська, інакше ризикує зрадити своїй місії, втратити власну ідентичність.
Вихід із цієї напруженості, на мій погляд, полягає в намаганні військових капеланів використовувати свої можливості як радників командирів. Прийнята в Україні модель військового капеланства наділяє капеланів повноваженнями радників командування з релігійних питань. Хіба «релігійні питання» не стосуються справедливості, гідності та правди? Британський християнин, а також політик Вільям Вілберфорс, завдяки зусиллям якого в Британській імперії було скасовано спочатку работоргівлю, а потім і саму інституцію рабства, керувався своїми релігійними переконаннями, добре розуміючи власну місію в політичній сфері.
Моя мрія, моє бачення військового капеланства в Україні — покликані, підготовлені, авторитетні священнослужителі, здатні цілісно потурбуватися про душу та гідність військовиків. Близькість до військовослужбовців дасть їм можливість бачити те, що загрожує людяності у війні, бачити їхні виклики. Підготовка та досвід допоможуть їм здобути авторитет серед солдатів та офіцерів. Покликання священників, розуміння власної ідентичності та місії підштовхуватимуть їх до того, щоб «зайняти позицію, яка не є ані безпечною, ані розсудливою, ані популярною, але її необхідно зайняти, тому що вона є правильною».

Двічі подумайте, перш ніж ділитися розвідданими з легковажними й пожадливими людьми, які керують Сполученими Штатами
Згідно з поки що не підтвердженим повідомленням від надійних джерел, глава ФБР Кеш Патель вирушає до Москви для зустрічі з російською службою безпеки — ФСБ. Загалом, нічого поганого: за часів попередньої адміністрації тодішній глава ЦРУ Білл Бернс регулярно виступав посланцем до Кремля. Однак новина про цей візит з’явилася на тлі повного занепаду довіри союзників до американських спецслужб.
Однією з причин є сам керівник ФБР. Унаслідок сумнозвісної тонкошкірості, зарозумілості й пафосності, він, зокрема, категорично відмовляється визнати, що Росія втручається в політичну систему США. Це викликає занепокоєння, адже ФБР — не лише правоохоронний орган; воно також відповідає за викриття шпигунів і запобігання операціям іноземних урядів, націленим на вплив на внутрішні справи США.
Колишня директорка Національної розвідки Тулсі Ґаббард зайняла аналогічну дивну позицію, принаймні публічно. Її тимчасове заміщення надзвичайно некомпетентним Біллом Пулте аж ніяк не заспокоїло союзників. (Очікується, що незабаром буде затверджено набагато більш надійного кандидата — Джея Клейтона). Сам президент Дональд Трамп задає тон цьому примхливому, прихильному до Кремля підходу. Його недбале ставлення до таємної інформації вилилося в те, що він зберігає розвіддані в незахищеному місці у своїй спальні на віллі «Мар-а-Лаго» або просто вибовкує таємниці відвідувачам, зокрема росіянам.
Імперія таємниць зазнає краху. Протягом десятиліть США очолювали глобальний альянс розвідки. Основою цього альянсу були «П’ять очей»: англомовні союзники часів Другої світової війни — Велика Британія, Канада, Австралія і Нова Зеландія. Наступним рівнем були «Дев’ять очей» — Данія, Франція, Нідерланди і Норвегія; а далі «Чотирнадцять очей» або «Sіgіnt Sеnіоrs Еurоре», до яких додалися Німеччина, Бельгія, Італія, Іспанія і Швеція. Інші асоціації і відносини — деякі вільніші, деякі тісніші — не оприлюднюються.
У рамках цих альянсів союзники регулярно йшли на ризик заради американців, витримували приниження й розчарування, а також мирилися з егоїзмом і ненадійністю, оскільки вигоди від співпраці з розвідкою США переважали втрати. Двадцять років тому Литва, Польща і Румунія, разом з іншими країнами, допомагали США викрадати й катувати підозрюваних у тероризмі. Данська служба військової розвідки допомагала Агентству національної безпеки (АНБ) шпигувати за данськими і європейськими політиками. Коли колишній підрядник АНБ Едвард Сноуден, який переметнувся на бік противника, оприлюднив ці подробиці, вибухнув величезний скандал. Відповідальні керівники данської розвідки заплатили високу ціну за свій атлантизм: зазнали арешту, стежень, переслідувань і ганьби.
Неможливо уявити, щоб нині керівники данських спецслужб пішли на порушення правил заради своїх американських колег. Дійсно, після погроз Трампа щодо Гренландії і неодноразового застосування економічного тиску на союзників Данія офіційно віднесла США до загрози для національної безпеки. Політика «Америка понад усе» має свою ціну.
В інших країн теж виникають побоювання. У березні 2025 року чотири колишні британські посли у Вашингтоні, виступаючи перед британським парламентом, наголосили на ризиках обміну розвідданими. У жовтні нідерландські урядовці заявили, що більше не діляться з американськими колегами розвідданими щодо Росії. Серед інших занепокоєнь: незаконні дії (наприклад, використання військово-морських сил для атак на судна, підозрювані у контрабанді наркотиків).
Понад усе змінилося сприйняття доброчесності США. Попри всі гадані скандали, викриті Сноуденом п’ятнадцять років тому (спецслужби займаються шпигунством — шок контент!), ніщо не вказувало на те, що розвідувальні заходи США використовувалися для надання комерційної переваги приватним компаніям. У той час, як державна політика США дедалі більше перетинається з особистими інтересами клану Трампа, мало хто узявся б робити ставку на те, що цей принцип довго протримається.
Звідси й побоювання щодо візиту Пателя до Москви. Які угоди він укладе? Яку інформацію може розкрити? Країни, які раніше довіряли США будь-які таємниці, пов’язані з Росією, хвилюватимуться, і цілком виправдано. Довіра накопичується десятиліттями. А втрачається дуже швидко.

Дронар-стрілець – це мисливець, з рук якого злітають «птахи» з вибухівкою. На екрані мерехтять мішені: люди, машини, якісь споруди. Його мистецтво (і везіння) полягає в тому, щоб знешкодити щось із того, що мерехтить, і знешкодити раніше, ніж звідтіля прилетить по ньому. По ньому чи в нього? В роті кажуть і так, і так. Мисливець там не один — з ним команда. Але коли він відпускає «пташку» в її перший і останній політ, то, мабуть, на мить відчуває особливу самотність. Чи, точніше, особливу окремість? У чому ж її особливість? Люди, яких я досі намагався спонукати до розмови про це, спершу дивуються, а потім відповідають: «Та в тому й особливість…»
В суботу він пташок ліпив із глини
на березі потоку. Горобці
здавалися живими у руці
Закону непідвладної дитини.
Він наліпив уже дванадцять їх,
Як Йосип весь закеханий прибіг
І дорікати став йому щосили.
Але пташки знялись і полетіли.
Головне — щоб знімалися, летіли й, звісно, долітали. Від цього залежить настрій роти. Але не лише від цього. Не менше значення має й те, які люди в ній служать і хто впливає на інших уже самою своєю присутністю.
У перший рік війни говорити про все таке було недоречно. Сьогодні ж… Кого не бажано, але доводиться там бачити, можна сказати без запинки. Буркотуна, скиглія, особливо ж панікера. А кого бажано? Старший сержант Микита виділяє двох: Запального і Лютого. Так їх назвав я, і тільки для себе. Для нього вони Сергій Крисько («Щур») і Микола Синиця («Бик»). Обом помітно за тридцать, обидва вище середнього зросту, в обох схожі чорні борідки, різні тільки носи: у першого завеликий і прямий, у другого – короткуватий і товстий.
Противнику від обох дістається однаково, а самі вони наочно різних пород. Запальний, він же азартний, коли йому пощастить, вважає, що виграв бій. Лютий у такому ж випадку – що покарав ворога, помстився йому «за все». Запальному подобається грати і вигравати, Лютому – карати і карати. Запальний пишається своєю спритністю, Лютий – нічим. Він просто задоволений, що «ще на щось здатен». Для нього у Микити є додаткове визначення, навіть два: ідейний і націоналіст. «Ідейний націоналіст» – так чомусь не каже. На язик кожного разу потрапляє щось одне.
Задаю їм евристичні питання – тобто такі, по відповідям на які можна судити, що за витвір природи перед тобою.
– Ось на екрані дві мішені. Гурток військових, а неподалік щось на зразок броніка. За вами один постріл. Яку мішень оберете?
Лютий:
– Вдарю по броніку.
На таку відповідь я не сподівався, зате цілком очікуваним виявився його коментар:
– Вас би на наші розбори польотів – хлопців посмішити. А в броніку напевне екіпаж. Тому я й вибрав ту залізяку.
Запальний почав із зауваження:
– Ваше питання не по ділу. А моя відповідь буде така: не знаю, куди б я спробував влучити. Там думати ніколи. Рішає чуйка. Що вона підкаже, те й зроблю.
Поцікавився, що він відчуває, коли впевниться, що влучив у живу мішень.
– У той момент я його, мертвого, майже люблю.
Щось утримало мене від такого ж запитання у розмові з Лютим. Можливо, те, що знав відповідь.
У пекельні дні й ночі, особливо перед самим боєм і відразу після нього, серйозних розмов – хоч би про що – не ведуть. Та й будь-які спроби їх почати не знаходять відгуку.
Є певний запит на балаганство. Охоче відгукнуться, коли ви нагадаєте, наприклад, що в Україні нікого не треба питати, хто кого вчить жити:  чоловік – дружину, чи вона – його.
– І чому ж вона вчить конкретно вас? – поцікавився я у Запального.
– Всьому, – зразу відповів він.
– І чому вже навчила?
– Нічому, – зітхнув він.
З Лютим жартувати не став – просто ніби мимохіть встиг сказати тільки два слова:
– Як дружина?
– Переживе, – враз відгукнувся він і на цьому поставив крапку.
Серед моїх евристично-балаганістих запитань було й таке: хто б виграв, якби вони, Лютий і Запальний, опинились віч на віч на ринзі.
– Я б постарався, – сказав Запальний.
– Чому?
– Як – чому? Бокс же є бокс.
Лютий це запитання сприйняв трішки серйозніше.
– Я б ні в кого не виграв, – сказав він. – Зла б не вистачило.
– Зла скільки завгодно, але тільки на справжнього ворога?
– Можна, мабуть, і так сказати.
Оцих двох рядових Микита виділив в розмові про те, хто сприяє боєздатності його роти, хоча в ній вже не вистачає половини особового складу. До Запального і Лютого я додаю і його, старшого сержанта Марченка. Кремезний, борода, як майже у всіх в роті, коротка і бездоганно чорна. Рудих борід у цьому підрозділі, як і в решті, нема. Моє йому псевдо – Грунтовнй, або Хазяйновитий. Тоді вийде три стовпи, на яких там тримається… ні, не все, як кортить сказати, але багато чого.
Запальний, Лютий і Грунтовний. Або навіть так: Грунтовний, Запальний і Лютий.
На старшого сержанта покладаються: побут особового складу і загальний порядок, організація бойових навчань, підтримка в робочому стані машин і обладнання – дронів та акумуляторів, антен і засобів зв’язку, пультів і чого там тільки нема. І щоб були запаси, запаси всього.
Бойова робота – це, між іншим, і втрати, коли малі, а коли і великі, і страшні. По можливості, а особливо при неможливості, заповнювати їх, і заповнювати  швидко – це такий обов’язок старшого сержанта роти, про який Микита не мав жодної уяви, коли записувався у військо. Він, до речі, спочатку вступив до нього в перший день війни, а потім вже записався. В тій частині, до якої належить його рота, його знають як видатного майстра постачання. «У нього там є все. Все!». Щоб, значить, Запальним гарно гралось, Лютим – каралось…
Звідкіля воно береться, оте «все»? Та звідтіля ж, звідкіля і у кожного грунтовного поза військом: друзі, приятелі і знайомі, куми і родичі, однокласники і товариші по колишній роботі. Його колишня робота – технік-нафтовик.З хати по нитці – сироті свитина.  З хати по тисячі, а то й по десятку тисяч  – роті Микити полагоджена машина, або навіть придбана нова.
Щойно він відзначив свій день народження – п’ятий раз у статусі військового. З цієї нагоди йому пропонувалось офіцерське звання, і не вперше – відмовився, зате охоче прийняв добову відпустку додому. 400 кілометрів від місця служби до Охтирки і 400 – назад. Побачив дружину, двох дочок, меншій сім років, більшій дванадцять, часу вистачило навіть на те, щоб разом повечеряти.
Був вдячний мені за вірша про Ісусових горобців. Тепер той вірш у Микити в записнику, читав його своїм дівчатам і пояснював, що там до чого. Це (хто не знає) апокрифічна історія з дитинства Ісуса в переказі одного із невизнаних євангелістів (Хоми) і в переспіві українського поета і художника Святослава Гординського.

Ці пожежі. Ці гігантські вогнища, що заповнили собою наші екрани, визначають кольори літніх днів і ночей. Ці апокаліптичні картини, які ми бачимо рано-вранці, коли вітер повіяв в іншому напрямку, вогонь відступив, а дерева перетворилися на обвуглені силуети. Ми дивимося на ці кадри так, ніби перед нами — зруйновані обстрілами міста. Ми чуємо про запаморочливу кількість гектарів, що розчинилися в диму в департаменті Од, у Провансі чи в лісі Фонтенбло, – і не можемо собі цього уявити.Для мешканців понівечених сіл, для тих, хто тікав із дому з валізою, фотоальбомом, собакою, а іноді й зовсім із порожніми руками, з-за диму виринули не лише сосни, дуби чи випалена земля. Вони знову відчули запах попелу, вологу згарищ, просмалені вогнем спогади й відчуття зруйнованого життя. А на додачу — нову впевненість у тому, що смертними бувають і пейзажі.

А що таке пейзаж? Це не просто сукупність лісів, полів чи пагорбів.

Це не фрагмент території чи географічна випадковість, яку вимірюють і наносять на карту. Це жива істота. Вразливе тіло й душа. Це осад пам’яті, конденсат історії, місце, де пори року, а також праця й мрії людей століття за століттям залишили невидимий, але відчутний для всіх слід.Ми вже казали це про ліс Броселіанда, який спустошила у 1980-х роках жахлива пожежа, разом із його скарбницею міфів і легенд.Так говорили про Нотр-Дам, де вигоріли вісім століть віри, мистецтва та національної долі. Так само і сьогодні. Нація — це не лише інституції, великі перемоги чи великі поразки. Це також ті пустки, ті ставки чи ті руїни, про які Шатобріан казав, що вони були його першими уроками, і які для нас усіх є школою духу. Саме ці фрагменти цивілізації нині згорають.Звичайно, французи не вперше стають свідками таких масштабних пожеж. Але зазвичай вони ставали наслідком воєн та ворожих дій. А ще давніше, навали сарани чи жаб древні вважали карою господньою або волею долі. Сьогодні немає ані богів, щоб їх просити про милість, ані ворожої армії, яку потрібно відбити. Є лише ми. Наша недалекоглядність. Наше прагнення влади.Наша зухвалість у дусі Прометея — прагнення підкорити природу, руйнувати її механізми й прискорювати кліматичні зміни, наслідки яких ми лише починаємо усвідомлювати. Екологи мали рацію. Як і послідовники Гайдеггера. Уперше людство змушене визнати: винуватцем катастрофи, що невпинно наближається, є воно саме. Це усвідомлення додає до смутку гнів і гіркоту — аж до памороків.Але бачимо й мужність. Мені не подобається, коли все довкола називають війною. Але я розумію, чому пожежників називають солдатами. Щоб утримати лінію вогню, потрібна військова дисципліна. Щоб перетворити селище на фортецю, вирішити, який будинок рятувати першим, а де розчистити смугу, аби вогонь не мав чим живитися й не перекинувся далі, потрібні солдатські навички.Саме таке поєднання самопожертви, дисципліни й відваги я бачив у Сараєві та на полі бою в Україні. Саме воно потрібне й для боротьби зі стихією, яка, подібно до ворожої армії, не знає пощади. Я згадую фільм Джозефа Косинського «Тільки сміливі» («Оnly thе Вrаvе»), який десять років тому розповідав про подвиги загону пожежників з Арізони, котрі долали пожежу, що виявилася сильнішою за них, і в якій майже всі загинули. Нехай Бог збереже пожежників з департаментів Од і Жиронда від такої долі. Адже це та сама відмова підкоритися силі, що перевищує людські можливості. Незрівнянна велич.І є також волонтери. Ті, хто приходить у гумових чоботах, з лопатами, відрами, шлангами, цистернами — гасити неосяжні вогнища. Я чую голоси дещо обмежених людей, що нарікають, буцімто ці волонтери  заважають професіоналам, йдуть на необдуманий ризик і, якщо їм раптом спаде на думку загинути, згорівши живцем у самих футболках, вони ускладнять тим роботу рятувальників і додадуть хаосу до катастрофи.Я так не думаю. Вважаю натомість, що народ починає вмирати тоді, коли перестає відчувати відповідальність за інші народи або за самого себе. А ці жінки та чоловіки нагадують нам про істину, яку ми, можливо, забули: країна — це не лише префекти, організовані адміністрації, доброзичлива чи неспроможна держава — це те, що змушує одних незнайомців одного ранку вирішити ризикнути своїм життям, щоб врятувати дім, село чи ліс інших не знайомих їм людей. Ці волонтери в боротьбі з пожежею водночас підтримують найцінніше полум’я — вогонь громадянського духу.

Уже багато разів я собі обіцяв не торкатись у своїх колонках теми польсько-українських відносин, бо потім розплачуюся за це хандрою кілька наступних днів. Цього разу я не витримав, бо і «Український тиждень» мені близький, і редакторка Ольга Ворожбит мені близька, і редактор Польського радіо для закордону Пйотр Поґожельський також не чужа мені людина.
У розмові, що вийшла під заголовком «Поляки та українці дуже погано знають одне одного», двоє редакторів намагаються розібратися, як насправді виглядають ті польсько-українські відносини і, цитуючи класика, «кто віноват». Заголовок розмови ніби натякає, що якби поляки й українці знали одне одного краще, то це було б на краще. Мій уже понад сімдесятирічний досвід українського автохтона з Польщі і вже сорок років практикуючого емігранта, громадянина Канади, не дозволяє мені безумовно прийняти таке, здавалось би, очевидне припущення.
Посилання на соціологічні дослідження без наведення їхньої повної методології — це виключно евристичний прийом, що небагато додає до дискусії про взаємоіснування. У цьому випадку йдеться про понад мільйон українців, які внаслідок війни опинилися в польській державі як біженці, плюс певна кількість українців, які перебували в Польщі до війни як тимчасові економічні мігранти.
Зрештою, як вчить нас історія і її актуальне «використання», те, що українці й поляки добре одне одного знали, не вберегло нас від того, що ми «одне одного вирізали» в далекій чи ближчій історичній перспективі. Отже, теза, що достатньо краще одне одного пізнати і стане краще, щонайменше оманлива, хоч і містить у собі мікроскопічні зернятка надії.
Доки до Польщі не докотилася нова хвиля мігрантів з України, в польській державі жили українці, польські громадяни. Після Другої світової війни та після чергових переселень залишилося щонайменше 140 тисяч українців. Під час національного перепису населення 2002 року про свою українську національність заявило 27 172 громадян РП. Що ж тоді сталося зі щонайменше 117 тисячами українців? Так, у 1980-х роках, на хвилі постсолідарністної еміграції переважно до Канади виїхало, може, навіть кільканадцять тисяч молодих людей. А що з рештою? А вони розчинилися в польському морі, так, як це сталось із усією моєю родиною, яка живе в Польщі. Ні, щоб залишитися українцями, при цьому лояльними громадянами РП, вони стали поляками реr sе. Польща — це не та країна, яка культивує мультикультуралізм чи хоча б громадянську ідентичність. На відміну від сучасної України, яка є країною із громадянською ідентичністю, Польща — це демократична національна держава, і про це українські мігранти мають пам’ятати. Це в рамках «пізнання» поляків у їхній власній державі і з польським розумінням власної суб’єктності.
У нинішній демографічній ситуації Польща потребує мігрантів, а українці — на першому місці потенційних кандидатів, і можливо з часом — громадян. Звісно, що це інструментальна діяльність, бо польські політики не ставляться до них як до суб’єктів, а як до найменш обтяжливої і відносно простої для асиміляції групи, що заповнює демографічний дефіцит сучасної Польщі. Поки вони залишаються лише тимчасовими воєнними біженцями, їх будуть приймати на умовах, на яких ставляться до «робочої сили», що заповнює демографічні діри. Що буде далі — покаже час, але час не працює на користь українських воєнних мігрантів, у переважній більшості жінок із дітьми. Перед українцями в Польщі стоїть серйозний виклик, який шлях їм обрати: повернутися в Україну чи залишитися в Польщі й прийняти поступову асиміляцію, яку поки називають інтеграцією із польським суспільством.
Поляки знають українців поколіннями, а останні 80 років мали нагоду краще пізнати українців, польських громадян, але чомусь небагато чому від них навчилися, натомість вчилися, як стати «справжніми» поляками, що великою мірою вдалося досягнути. Тепер у них у гостях добряче понад мільйон українців з охопленої війною України, тож є шанс пізнати їх і почати процес реального, поглибленого співіснування. Однак дедалі частіше вони обирають шлях конфронтації в ім’я історичних подій. Кажуть, що це політики зі схильністю до націоналізму стоять на чолі цього маршу в напрямку прірви, яку легко передбачити. Утім політики — це еманація народу, а народ обирає собі лідерів/політиків, які є еманацією їхніх глибинних рис.
Редактор Поґожельський слушно зауважив, що в Польщі ще не так погано, бо ж «Українці в Польщі ніколи не мали такого негативного іміджу, як, наприклад, поляки у Великій Британії. У нас, наприклад, немає Ukrаіnіаn jоkеs, так само як є, скажімо, Роlіsh jоkеs у США чи Великій Британії. Немає таких негативних виразів, як «Роlnіsсhе Wіrtshаft», як у Німеччині (зневажливий вираз щодо того, як поляки виконують свою роботу)».
«Роlіsh jоkе — це англомовний етнічний жарт, що висміє поляків і ґрунтується на образливому стереотипі. Роlіsh jоkеs виростають із упереджених переконань і неприязні слухача. Зв’язок між увнутрішненими образливими стереотипами, що стосуються поляків, і вдаванням до етнічних жартів про них не так легко прослідкувати, хоча жарти здаються зрозумілими багатьом, хто їх чує. Іноді в жарті використовується образлива назва поляка — Роlасk». Wіkіреdіа
Я довго живу в Північній Америці і багато подорожував світом, але ні в англомовному, ні німецькомовному світі з якихось невідомих мені причин не чув фраз «Ukrаіnіаn Jоkе» чи «Ukrаіnіshе Wіrtshаft», і поки що думка про українців значно краща, ніж про поляків. Може, варто про це замислитися, а не нити, що «поляки — не уті-путі». «Який кінь — усі бачать», — писав отець Бенедикт Хмельовський у першій польській енциклопеції «Нові Афіни» (Nоwе Аtеny), наводячи визначення коня, Львів, 1745. Перефразовуючи визначення Хмельовського: «Який поляк — кожен бачить, який українець — кожен бачить», аnnо dоmіnі 2026.

Після сталінського терору совєтська система поволі зазнавала змін. Якщо в 1930/50-ті вона ще нагадувала машину зачистки «ворогів народу», то в 1960/80-ті від людини вимагалася лише пасивна згода толерувати режим. А тимчасом спадання напруги спричинилося до пожвавлення соціальної активності самодостатніх особистостей. Одначе ці явища не стосувались емансипації мас, оскільки посилювалися процеси, притаманні закритому суспільству.
Тож і не дивно, що за таких умов критика конформізму та стадної моралі виявилися вельми затребуваними. Втім українській спільноті не бракувало тих, кому ідеї самоврядного існування, відповідального індивіда та творчої переоцінки виглядали головнішими за базові потреби. Та саме шістдесятництво продемонструвало промовисті життєствердні риси разом із непокорою тоталітаризму. З одного боку, ця традиція не поспішала поривати з народницьким світоглядом, а з іншого боку, не цуралась європейського трагічно-вольового елітаризму.
Мабуть, у постаті Василя Стуса щонайбільше розпізнаються прикмети персонального бунту чи намагання виходити за межі усталених форм національного буття, а зрештою, підносити його на рівень універсальності. Стус приймає невідворотність долі (аmоr fаtі): подібно до ніцшеанського канатоходця, що балансує на линві, він випробовує себе близькістю смерті, формує та перевершує себе, і при цьому постійно залишається на самоті. Численні ніцшеанські характеристики, серед яких — аристократизм духу та ідеал надлюдини, найсильніше увиразнювали його особистість.
Народився Стус у селі Рахнівка, що на Вінниччині, у 1938 році, бувши четвертою дитиною в родині. Невдовзі батьки переїхали до Сталіно (Донецьк). Ще з дитинства у нього проявилося загострене почуття справедливості: чи то коли при ньому зарізали лошака, чи коли відбирали колоски на полі. Закінчивши школу з срібною відзнакою він вступає на українське відділення педагогічного інституту й отримує історико-філологічну освіту. На відміну від інших студентів — на заняттях відповідає винятково українською. Вивчає латину та німецьку. Починає писати поезію. Вчителює на Кіровоградщині (1959). Служить в армії на Полтавщині та на Уралі, нерідко порушуючи порядки на шикуванні. Зрештою, завершує службу офіцером запасу (1959/61). Потому викладає українську мову в Горлівці (1961). Аби розібратися зі стосунками та самим собою, починає вести щоденник і вперше друкує свої твори (1962). Вступає до аспірантури в Інститут літератури в Києві; мешкає у гуртожитку Академмістечка (1963). Знайомиться з Іваном Світличним і входить у коло шістдесятників. Упорядковує і подає до друку першу збірку, щоправда, вислуховує критичні закиди у відході від соцреалізму (1964). Тож ухвалює рішення відсторонитися від офіційної ідеології та зосереджується на розбудові власного Я. Спонтанно приєднується до акції проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, за що відрахований із аспірантури (1965). Працює в історичному архіві, в метробуді, інженером у КБ, а вночі — затято пише поезію (1966). У 1972 році на підставі обшуку проти Стуса порушено кримінальну справу за наклепи на совєтський лад: отримує вирок — 5 років таборів і 3 роки заслання. Проводячи час у камері, продовжує писати вірші та робити переклади. У таборі не припиняє спротиву: відмовляється носити нагрудний знак, уникає перевірок і виконання норми виробітку, голодує. У 1979 році повертається зі заслання до Києва; працює формувальником на заводі; за ним встановлюється адміністративний нагляд. 1980 рік — другий вирок яко небезпечному рецидивістові, після чого він уже не виходить на волю. Помирає Стус у карцері в 1985 році.
Ще у період навчання в педінституті Стус цікавиться філософськими творами, серед яких і спадок Ніцше. Ба більше, збереглися його конспекти, де зі студентською ретельністю юнак виписує цитати із забороненого російського видання текстів мислителя. Можна сказати, що його цікавить інформація, що не зводиться до загальних ідеологічних кліше. Ставлячись із усією підозрілістю до провокацій Ніцше, Стус усе ж орієнтується на теми, характеристики та персонажів, які пропонує філософ. Ординарна та пересічна людина йому байдужа. Зовсім інша річ — індивід у стані випробування волі.
Отож у зошиті, датованому 1957 роком, є шість сторінок із цитатами десь позиченої книжки Ніцше. Стус усе конспектує російською, проте коментарі вставляє українською. Майбутній поет іще тільки приглядається до знаного філософа, втім уже підважує його авторитет, адже підсумовує цитати фразою, що виражає недовіру до цих провокаційних висловлювань:
«Я люблю тех, кто не умеет жить иначе, как для того, чтобы погибнуть, ибо это идущие через мост» (від мавпи до надлюдини).
«Добродетель есть воля к гибели и стрела тоски».
«Я люблю тех, кто ни единой капли духа не хранит для себя, но кто весь хочет быть духом добродетели своей»…
Ніцше ненавидить сіру нудоту сучасности, де особа більш знівельована (більш диференційована, але розпилена і роздерта протиріччям…)
Ніцше думає, що це нівелювання (коли не буде пастиря і стада!!??) зупинить проґрес.
Забудь «я должен», знай «я хочу»…
Цей світ — недовершений
моє я навчилось: «не прятать больше голову в песок небесного, но высоко носить ее, земную голову, создающую смысл земли».
Це «больные и умирающие презирали тело и землю и выдумывали небесное».
«Тело — это большой разум, множественность с единым началом, война и мир, стадо и пастырь».
«Я люблю вас за то, что вы не умеете сегодня жить, о высшие люди!»
Брешеш!
Отже, це не просто матеріал, який використовується для стоїчного тренування волі, а постійна критично-рефлективна робота з ідеями, котрі не стали для Стуса моральним імперативом. Утім у цих ідеях зашита модель екзистенційного випробування себе. Та в 1963 році Стус у щоденнику подає фразу, після якої може скластися враження, ніби його підозра до ніцшеанства змінюється прийняттям. А саме зазначається:
Оцей вантаж, що є в нас самих од оточення, гнітить нас: допомагає вивірити себе: що ти є? Людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина — вище! Сила, суть — у крайньому індивідуалізмі, бо це — можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе. Всі ці «угоди», «спілкування» — то лиш опускання до рівня, власне — падіння. Тільки це! Норм «тону» нема ніде. Людина — в суті своїй — мусить бути диктатором, того толку, якого вимагав Ніцше. Їй-богу, хай це божевільна думка, але те, що період 1788–[18]15 рр. цікавий не змінами, не кров’ю тисяч і тисяч, а єдиною величною постаттю Наполеона — заховує в собі міцне ядро; знову, отже, — суперменівські ідеали, але на такій порі, коли в самому собі почуваєш його щонайменше.
Тож ідеться про те, що для Стуса ніцшеанство перетворюється на знаряддя захисту самотнього індивіда від оточення, що тисне на рівні міщанського побуту, колективізму, компромісів із владою тощо. І щоб не скоритися, людина має зібрати в собі всю силу, хоч і не має перетворюватися на супермена (надлюдину). Це сила самозростання, творення самого себе. Тобто Стусові залежало на тім, аби зайти якнайдалі в індивідуалізм, але не зробитися тираном. Образ Наполеона вказує не на диктаторство, а на міцне ядро. Таким чином, достатньо підкоритися собі, не поширюючи могутності на інших і залишатися самодостатнім.
А вже в часи написання «Веселого цвинтаря» Стус створює замальовку на декілька рядків за ніцшеанськими мотивами:
Три скелети сидять за кавою
І провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.
Написана верлібром, ця мініатюра пародіює плиткі й удавані претензії на знання Ніцшевого вчення. Поет використовує натяки на ніцшеанські терміни, а це, власне, «рудава (білява) бестія» та «справжня людина» (надлюдина). Тоді як скелети символізують геть позбавлену творчого життя (мертву) спільноту, котра хіба що з чуток знає про волю до могутності, а принагідно за кавою силкується потеревенити про сокровенне знання. Рудава бестія провокує одного зі скелетів і висміює неправдиве вдавання — гру в надлюдину.
Стус іронізує з награного ніцшеанства, викриваючи поверхневе знайомство з ним. Тобто навіть попри офіційну совєтську заборону на вивчення цієї філософії, у мистецьких і наукових осередках нуртує щось на кшталт моди на ніцшеанство, що не має нічого спільного з тим, до чого закликає Ніцше. Його ідеї нерідко залишалися салонними, розповсюджувалися серед ослаблених тілом і духом інтелектуалів.
А втім, у Стуса знайдеться низка віршів, які містять яскраві ніцшеанські мотиви:
Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
і врочить і нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напівсні живи,
де жовті сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свічадо ночі п’ють,
Їм шерсть полискує шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
і мовчки одійдуть,
лишивши, як загуслий біль,
укритий смерком гай,
де тіні товпляться в тобі,
проте — не потурай.
Он бач — верба — димочком тінь.
Ти ж тіні тіні тіні тіні тінь.
Ані рухнеться волосінь,
занурена в глибінь.
У вірші чітко чуються заклики до самоперевершення — це змагання волі пересилити власну виснаженість і пасивність. А рядки, де йдеться про прагнення повертатися до минулого, пов’язані з духом тяжкості, що не дає людині здійснити рух у майбуття. Жовті леви — це, властиво, і є те, що Ніцше називає «білявою бестією», позначаючи благородну тварину, що з’являється, зокрема, в «Так казав Заратустра» та символізує здатність реалізувати власну силу («пелехата лють»). Вони зазирають у води ставка і п’ють свічадо, себто покладаються на себе, не паразитуючи на інших.
Поет наполягає: «тіні товпляться в тобі, проте — не потурай». Іншими словами: не можна піддатися на різноманітні власні забаганки (тіні), бо важливо не дати слабину. «Ані рухнеться волосінь, занурена в глибінь»; або ж, якщо сказати по-ніцшеанськи: коли ти дивишся у безодню — безодня дивиться на тебе, проте твоє завдання — не втратити точки опори.
Сповнений ідеєю прийняття долі й інший вірш:
Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Це гімн життю, точніше прийняття життя з усіма його випробуваннями та стражданнями. Щоправда, поет уживає тут і виразно релігійні поняття, скажімо, «хрест». Одначе йдеться про згоду самоствердитись у найтяжчому випробуванні духу, не схилятися перед суддями і позбавлятися всякої ненависті (ресентименту), не маючи каяття за свій вибір. Ідея повернення до народу — це вічне повернення до Батьківщини, додому (Неіmаt). Це не конформізм, а повернення до життя наснаженого, сильного.
І це не єдині приклади, де Стус уживає ніцшеанські алюзії:
Весь ранок сонце світить справа.
На північ ідемо глуху.
Яка тяжка ти, чорна славо,
що перестрілась на шляху.
Взяла за руку осоружна
і в бездоріжжя повела.
Дорога в вічність — тільки кружна,
по той бік і добра і зла —
веде крізь нетрі та крізь хащі
і хрестиком гаптує ніч.
До болю рідні й запропащі
тополі тужать зовсібіч.
Поет подає своє розуміння вічності, що простяглася за межі повсякденного значення добра і зла. Спрямування на північ, куди веде тільки кружна дорога (аналогія вічного повернення), знову повертає нас до тези про скерування до випробування стражданнями, а це потребує нордичного, сиріч аристократичного духу та, знову-таки, прийняття власної долі (аmоr fаtі). Тоді ж як уживання хрестоматійної фрази «по той бік добра і зла» свідчить про досвід трансгресії — вихід у домени, де тоталітарні реалії вже не чинні.
Ніцшеанських обарвлень набуває також і чи не найвідоміший вірш Стуса:
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зібʼє з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Тут одразу потрібно обмовитися, що клич «Терпи!» не означає вимогу змиритися, та пасивно зазнавати поневірянь або толерувати слабкість. Ідеться про самоперевершення, прагнення гарту, аби мати змогу витримувати подальші ще більші випробування, розраховуючи винятково на власні сили.
Самотність, індивідуалізм і персональні зусилля — це формула цього самостановлення на власноруч обраному шляхові, проходження котрого триває впродовж усього життя. Це не розрахована наперед і незаповідана путь, адже ніколи неясно, до чого вона веде. Таким є відповідник ідеалу надлюдини, досягнути якого ніколи неможливо, бо це завжди — шлях.
Отже, попри зацікавлення Стуса філософією Ніцше, і навіть попри всі ці прямі чи завуальовані цитування, натяки й алюзії, поета навряд чи можна визнати ніцшеанцем у прямому сенсі слова. То навіщо тоді було проводити ці паралелі? Власне, для Стуса Ніцше відіграє роль екзистенційного мислителя, без якого неможливо було б уявити трагічну добу ХХ століття. Можна по-різному ставитися до провокації Ніцше, проте неможливо не брати до уваги визначені ним маркери краху, з якою європейській культурі доводиться мати справу донині. Занурюючись у творчість німецьких поетів, які підхопили ніцшеанську тривогу, зокрема Рильке, Стус оприявнює всі больові точки й уписує український наратив у цей контекст.
Стус унаочнює постать самітника, що наважився повстати проти реалій часу. Проте не Ніцше єдиний стає йому в пригоді. Стоїчно-християнська символіка та практика, певна річ, по-своєму прочитана й інтерпретована, в якийсь момент парадоксально посилює ту чи ту ніцшеанську тезу.
Ніцшеанство потрібне Стусові не для створення монолітної доктринальної системи. Ніцше для нього співбесідник, який є водночас однодумцем, а навперемін — опонентом. У певні миті Ніцшева думка доводить його до межі, за якою необхідно ухвалювати власні екзистенційні рішення, без абияких зовнішніх орієнтирів і настанов.
Отому Стус у певних ситуаціях може бути навіть і противником Ніцше. Таке ніцшеанство годі назвати ситуативним, а радше рефлективним. У ньому відсутня догматика. Ніцше навчає вміння не розгубитися в умовах невизначеності, не втратити самовладання. Втім остаточне рішення — завжди за тобою. Одне слово, Стусова стратегія — не маневрування за маскою, а плекання внутрішнього стрижня, що стає ядром ідентичності, де гідність і непохитність — основні чесноти.

Російська війна йде на манівці. Усі це бачать і діють відповідно
Команді Владіміра Путіна, що відповідає за зовнішню політику, мабуть, доведеться понервувати, коли вона доповідатиме своєму босові цього тижня. Серед останніх поганих новин: подвійний удар Комуністичної партії Китаю по Кремлю. Китайці відмовляються постачати суднові силові установки, необхідні для арктичного Північного морського шляху. А на запланованому газопроводі «Сила Сибіру-2» пропускною здатністю 50 млрд кубометрів по суті можна ставити хрест через вимоги Китаю встановити ціну на газ 50 дол. за тисячу кубометрів — на рівні ціни для російських споживачів. Це одна п’ята від того, що зажадав Кремль, причому і так зі значною знижкою.
Але китайська партійно-державна система має інші варіанти. Це дає їй важелі впливу. Росія, навпаки, не має ані часу, ані інших клієнтів: її залишкові продажі трубопровідного газу до Європейського Союзу припиняться наступного року. Більше того, внаслідок ударів України по російських нафтопереробних заводах Росія тепер мусить імпортувати нафтопродукти з Китаю: тож Пекін має ще більше козирів.
Інші країни теж відчувають слабкість Росії й діють відповідно. Казахстан заборонив імпорт російської пшениці. Лідер Азербайджану Ільхам Алієв під час недавнього публічного виступу демонстративно підтримав Україну. Вірменія в односторонньому порядку продовжує роботу над відновленням залізничного сполучення з Туреччиною й Азербайджаном, незважаючи на гальмування з боку Росії, яка номінально керує цією залізницею. Туреччина сподівається продати Об’єднаним Арабським Еміратам непотрібні їй системи протиповітряної оборони S-400 російського виробництва після успішного візиту президента Дональда Трампа, який, судячи з усього, розблокував продаж американських винищувачів F-35. Таким чином, Реджеп Таїп Ердоґан зробив черговий крок назад у своєму тривалому «флірті» з Кремлем.
Саміт НАТО в Анкарі також зруйнував надії Росії на те, що Трамп чинитиме тиск на Україну — безпосередньо чи опосередковано через європейських членів альянсу. Президент США любить переможців, а не лузерів. Трамп також, здається, готовий підписати новий законопроєкт про санкції проти Росії, ініційований покійним американським сенатором Ліндсі Ґремом, який називають «економічною бомбою».
Ці дипломатичні невдачі не є вирішальними, так само як успіхи України на полі бою. Росія все ще має варіанти: економічні, політичні й військові, хоча й усі — погані.
Дедалі більш імовірно, що цієї осені почнеться мобілізація. Навіть ще раніше можна очікувати провокацію проти країн НАТО: вірогідно, атаку під чужим прапором на Польщу з використанням «українських» дронів.
Кремль також нарощує психологічні операції проти західних лідерів громадської думки. Зокрема, на позір авторитетні провокаційні застереження про те, як погано поводитиметься загнана у відчай Росія і наскільки гірше буде, якщо вона зазнає поразки: серед можливих сценаріїв — анархія, тоталітаризм, диктатура за зразком Північної Кореї або залежність від Китаю.
Попередження про катастрофу разом із закликами до розсудливості спрямовані на найбільші слабкості Заходу: амбіції, боягузтво, розкол, жадібність і наївність. У такий спосіб увагу відвертають від того, що має бути головним стратегічним пріоритетом, — перемоги України. Натомість головною ставкою стає питання, якою буде архітектура європейської безпеки на наступні десятиліття. Треба лише знайти потрібних «прагматиків», які вийдуть на перший план у повоєнну, постпутінську добу, і почати завойовувати їхню прихильність. Почніть думати про майбутню «Велику угоду» (хтось сказав: «перезавантаження»?), яка враховуватиме інтереси Росії (хтось сказав: «легітимні»?). Не зважайте на набридливих, параноїдальних «східноєвропейців»: це гра для великих країн. І подумайте, скільки грошей поставлено на карту.
Такі думки зараз, можливо, озвучуються лише пошепки. Але Росія їх чує і заохочує: словом і ділом.
Звісно, Кремль не спрямовує жодних зусиль на китайську сторону. Безглуздо було б навіть пробувати. Можновладці в Пекіні дивляться на світ суворо. Якщо Росія поводиться необачно — чиніть тиск. Якщо Росія стає слабкою — жорсткіше ведіть переговори. Організовуйте зміни в політиці й кадрах, особливо негативні. Такий підхід має бути й у Європи.

У світі, де багато горя, а кожне наступне горе ближче до тебе чи трапляється, власне, з тобою, розповзаючись, як нафтова пляма поверхнею води, — радіти важко.
Якщо ж радість таки приходить — приймаєш її, ніби вибачаючись, обережно й нишком, наче прагнучи якомога швидше витурити: вона зараз недоречна.
Іноді ж, навпаки, хапаєшся за найменший радісний промінчик хворобливо, компульсивно, з якоюсь відчайдушністю, яка наче й мала б утримати радість надовше (а, може, назавжди?), але, звісно, ніколи не втримає.
Та найчастіше випадає (принаймні мені) свідомо змушувати себе до радості. Бо час від часу огортає страх: а що як радість — теж навичка чи звичка? Якийсь некласифікований мʼяз, який треба регулярно стимулювати, аби й далі працював справно? І найсильніший такий мій стимул — звісно, книжки: вони здатні підштовхувати до радості. Різної.
Часом це радість упізнавання. Приємність від того, що твій досвід або погляд на світ збігається з тим, що пропонує на сторінках інша людина. Це спілкування однодумців, що не потребує фізичної присутності іншого.
Буває, що це, навпаки, радість, яку відчуваємо, не впізнаючи, — радість від відкриття світу інакшого, ніж наш. Таке собі задоволення від дослідження чужої голови, яка мислить у кардинально інший спосіб.
Одна з найбільших приємностей, звісно, — коли очікуємо одного, а отримуємо зовсім інше, і навіть більше, ніж очікували. Все це добре пояснили теоретики рецептивної естетики, назвавши такий процес руйнуванням горизонту очікувань. І десь поза тим горизонтом — справді хороша література. А проте такий незбіг може мати й зовсім інший, нерадісний ефект: отримувати зовсім не те, що хотів, не завжди радісно. Проте тут є нюанс, до якого ще повернемося.
Поки ж поговорімо про ще одну причину для радості: коли на щось дуже-дуже очікуємо. Щосили, пристрасно. І, звісно, радіємо, коли отримуємо.
А проте нічогісінько не очікувати теж добре. Спокійно. Як не крути, а значно радісніше, коли не хочеться нічого: без особливих бажань майже неможливо розчаруватися — це про прийняття.
Певна, що існує ще безліч різних радостей. Так само певна, що кожну з них здатні принести ті чи ті книжки. Але чи може задовольнити їх усі одна книжка? Здається, така знайшлася. І йдеться мені про «Стежку тудою» Віталія Жежери.
«Стежка тудою» — збірка колонок, написаних Жежерою від 2016 року і донині. А проте колонками ці тексти язик назвати не повертається, настільки вони самобутні. Оксана Забужко каже, що Жежера пише «жежерики» — пристанемо й ми на це визначення. За ним ховається імпресіоністична уважність до кольорів, звуків та текстур, десь наративність, десь притчевість з обовʼязковим пуантом наприкінці. Й це завжди момент, коли стежка неочікувано звертає в гущавину, до якої, здається, навіть сам автор часом не готовий.
Хай там як, я взяла за звичку читати по «жежерику» на день. Порядок може бути яким завгодно. Можна читати книжку послідовно. Можна шукати, чи нема, бува, серед датованих «жежериків» того, який збігається з твоєю датою. Можна ворожити на «жежериках» — обирати випадкову сторінку й із певним острахом дивитися, що вона провіщує.


 










Переглянути цей допис в Іnstаgrаm






















 
Допис, поширений Видавництво «Комора» (@kоmоrа.bооks)



У свій день народження, скажімо, я читала про майстрування драбини. Майструючи, Жежера міркує про всіх, кого любить, і про всіх, хто любить його. Думає й про те, що жоден із цих дорогих людей не спитає, чому він просто не купить драбину, а витрачає сили, майструючи власну. Не спитає, бо розуміє, що так само майстрував би. Читаючи цього «жежерика», я, попри день жалоби напередодні, відчувала одночасно дві радості: радість невпізнавання, адже я ніколи не майструвала драбини, й радість абсолютного розуміння, адже в мене теж були такі люди — от-от мала з ними зустрітися.
У день, коли писався цей текст, я теж знайшла відповідного «жежерика». Він відкривав книгу так: «Десь в оці дні, на краю липня, літо зависає, як жовтий круглий павук, що заснув на павутинці». Шалено спекотний день після дуже поганих новин саме так і відчувався, проте  й тут мене наздогнала радість. Я ні на що не очікувала: ні на те, що книжка починалася «моєю» датою, ні на те, що вона втішить мене в моєму горюванні. Проте їй із перших рядків усе вдалося: здивувати й утішити.
Того самого дня з відпустки на схід повертався мій товариш. «Вони не зрозуміють, їм треба мене такого, до якого звикли», — казав його «жежерик», бо я набула звички носити «Стежку тудою» всіма стежками, якими ходила сама. А я й справді розуміла цього друга менше, ніж вісім років тому, коли ми познайомилися. «Жежерик» не брехав, і мені було дуже гірко від його правди. Але від того, що хтось дізнався її навіть без моїх слів, мені було і втішно.
Якщо ж пробувати формулювати, в чому феномен Жежери — бо менш грандіозним словом, ніж феномен, усе це, звісно, не назвеш, — то він у тому, що Жежера завжди дає більше, ніж хотів читач, але дає зовсім не те, на що той очікував. І, може, саме це і є найважливіша радість, яку в принципі здатна подарувати література: такий рідкісний подвійний злам, за яким — не просто насолода від хорошої літератури, а справжній читацький екстаз. Радість дивитися на реальність інакше. Опісля ж Жежериного подвійного зламу світ не стає простішим. Проте стає помітнішим. А отже — знову придатним для життя. Тобто, радіснішим, на мою думку.

Серед бурхливих подій минулого тижня я побачила багато цікавого для «треба обдумати потім». А одне спостереження варте гіркої усмішки: цивільні люди відкрили для себе, що військовослужбовець невільний казати і писати все, про що думає. Цивільній людині (або людині, що служить недовго і якій пощастило з командуванням) складно зрозуміти, як це працює; що потреба фільтрувати кожне своє слово — це навіть важче, ніж неможливість взяти і поїхати, куди хочеш. Є дуже багато цілком законних способів замахати, залякати, знищити солдата. І в командування того солдата має бути або забагато совісті, або замало характеру, щоб не скористатися своєю владою стосовно людини, яка каже/пише слово впоперек. «Зустрінемось у Скелі», — жартують вояки. Воячки примотують скотчем руку до рота, гірко коментуючи: «Єдиний спосіб зберегти свою посаду». Але пости у соцмережах від дійсних військовослужбовців/виць щодо поточних подій продовжують з’являтися.
Знаю багато історій про вояків і соцмережі, але до слова просяться дві з них. Обидві стались ще до повномасштабки. Перша — влітку 2020-го, під час чергового «режиму припинення вогню». Мабуть, нікого з вас не здивує той факт, що вогонь припинила тільки українська сторона. Черговий обстріл нашої позиції — ми доповідаємо на КСП роти — знову отримуємо безглуздо-стандартну відповідь із КСП «спостерігайте». Мій побратим, з яким я тоді чергувала, не витримав і після закінчення нашої зміни записав дуже емоційне відео. У якому, не добираючи слів, висловив свою думку про те, що відбувалося навколо нас. Виклав у фейсбук. І вже наступного дня був великий скандал. Від гонінь, доган і репресій побратима врятувало тільки те, що наш ротний був загалом адекватним хлопцем. Але відео, звісно, довелося видалити.
Друга історія відбулася в «Десні», куди я поїхала на навчання. Десь на початку зими того ж року. В головній ролі — Филимон Неколупайко (назвемо його так), боєць середнього віку, значного бойового досвіду і дуже, дуже непокірного характеру. Одного дня Филимонове серце переповнилось деснянськими зайо…загонами, і він вилив душу у дописі. Допис активно поширювали, але, на диво, Филимону за те ніц не було. А чому так, я дізналась згодом, чисто випадково: сталося так, що в одному з навчальних центрів «Десни» служив ще один Филимон Неколупайко. Немолодий, послужливий, тихий водій. Поки бідолашний зносив немилість та намагався довести, що у соцмережах взагалі не сидить, то Филимон Неколупайко-правдомовець встиг навчання закінчити і поїхати з «Десни» у свій підрозділ.
Усі історії об’єднує те, що проблеми більш охоче змітають під килим і тримають там — замість визнавати і вирішувати. Чи мають мовчати військовослужбовці? Якщо проаналізувати законодавство, то воїни та воїнки мають не так багато чітких заборон: не можна бути членом політичної партії під час служби; вести партійну агітацію, використовуючи службове становище; втягувати підрозділ у політичну діяльність; використовувати ЗСУ в інтересах якоїсь політичної сили. Також ЗСУ не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Організація військовослужбовцями страйків і участь в їх проведенні не допускається. Заборонено розголошувати державну таємницю і порушувати дисципліну. Водночас Закон наголошує на тому, що «ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України». Сумно бачити, як ми знову і знову ходимо колами: стається щось жахливе/неприємне/неприйнятне — вояки, як учасники/небайдужі громадяни, говорять про це — їх намагаються змусити замовкнути — неприйнятна ситуація набирає обертів. Моя військова освіта та досвід не те щоб значні, але я все ж візьму на себе хоробрість вважати, що «мовчання солдатів» — то пережиток воєн минулого. Зараз, серед сучасних темпів і способів поширення інформації, це виглядає як спроба загатити річку поролоном. Крім того, не буде говорити досвідчений вояк — за нього без запрошення візьметься говорити чи блогер-маніпулятор, чи московитський бот, чи наш корисний дурень. Коли солдат не має права висловити свою думку про ті процеси, до яких він щонайбезпосередніше — усією душею й тілом — причетний, це найцинічніше порушення принципу nіhіl dе nоbіs, sіnе nоbіs. Ні слова про нас без нас.
Ви скажете: «Сидячи в казані, каші не вариш»; потрібна дистанція, щоб безпристрасно все аналізувати та оцінювати. Окей, подивімося на життя після армії. Візьмемо найоптимістичніший з усіх сценаріїв: вояк чи воячка, що чесно рубалися кілька років на бойових, звільняються з війська, скориставшись якоюсь із підстав. Ще не минула молодість духу, ще є сили і трохи здоров’я, і людина має бажання робити те, що, на думку частини суспільства, мають робити вояки після повернення — «наводити порядок». Але що ми чуємо? «Я прямо закликаю військових не йти в політику й не піддаватися на такі пропозиції. […] Більшість з них мають ПТСР, завищені очікування та загострене відчуття справедливості. […] Це буде заважати політичній роботі»… Ви скажете мені припинити гортати соцмережі та цитувати неадекватів. «А я цитую Віталія Кіма, нового Міністра у справах ветеранів», — скажу вам я, гірко усміхаючись. Призначення на цю посаду людини без бойового та військового досвіду є ляпасом. Призначення людини, що публічно декларує позицію «ветеранам — замовкнути та лізти в будку» є огидним плювком у душу людям, які потом і кров’ю захищали цю країну. І ця подія, на жаль, пройшла майже непоміченою. Я щиро сподіваюсь, що таке сталось не тому, що більша частина суспільства поділяє такі погляди.