Search trend "24 лютого 2024"

Станом на середину 2025 року кількість пошкоджених житлових об'єктів у Києві вже перевищила річний показник за 2024 рік. Всього за шість місяців поточного року зафіксовано 577 випадків руйнувань багатоповерхових будинків Київська міська держадміністрація. Таку інформацію надала Київська міська держадміністрація у відповідь на інформаційний запит УНН. Дані підтвердив Департамент внутрішнього фінансового контролю та аудиту. Це на 34 більше, ніж за весь попередній рік. Загальна кількість постраждалих багатоквартирних споруд у столиці з 24 лютого 2022 становить 1754. Окрім багатоповерхівок, війна залишила сліди і в інших сферах міської інфраструктури. У Києві пошкоджено 137 приватних будинків. Руйнувань зазнали 43 медичні установи. Закладів освіти - 214. Пік уражень навчальних об'єктів припав на 2022 і 2024 роки. У ці періоди атаковано 78 та 62 заклади відповідно. За першу половину 2025 року таких випадків - 42. У 2023 році - 32. Будівлі соціального захисту з моменту початку вторгнення постраждали 13 разів. З них десять - у 2022, два - у 2023, один - у 2024. Адміністративні споруди зазнали ушкоджень у 59 випадках. Найбільше з них - 19 - зафіксовано у 2024. У першому півріччі 2025 - ще 17. У 2022 та 2023 роках - 9 та 14 відповідно. Об'єкти культури постраждали 31 раз. Більшість з них - 20 - були пошкоджені у 2022. У наступні роки випадки були поодинокими. Втратила Київ і в сфері транспорту. Всього зруйновано або частково пошкоджено 87 об'єктів транспортної інфраструктури. Найгірша ситуація була у 2023 - 33 об'єкти. У 2024 - лише 10. Житлово-комунальна інфраструктура втратила 237 об'єктів. З них 93 у 2022, 76 у 2023, 20 у 2024 та ще 48 - у першій половині 2025. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський різко відреагував на цинічний обстріл РФ Спорт обійшовся мінімальними втратами. Відомо про 5 пошкоджених спортивних об'єктів. Зелене господарство постраждало в 10 випадках. Серед об'єктів приватної нежитлової власності зафіксовано 197 руйнувань. У 2022 - 43, у 2023 - 44, у 2024 - 64. У 2025 вже 46. Приватний сектор також постраждав. Із 137 ушкоджених будинків переважна більшість - 108 - була пошкоджена у 2022. Серед об'єктів, які ще перебували на стадії зведення, пошкоджено 7 будівництв. Ще один випадок руйнування торкнувся храму у 2023 році. У ніч проти 23 червня противник атакував країну 368 засобами повітряного нападу: 352 ударними БпЛА типу Shаhеd і безпілотниками-імітаторами різних типів; 11 балістичними ракетами "Іскандер-М/КN-23"; п'ятьма крилатими ракетами "Іскандер-К". Основний напрямок удару стало місто Київ, повідомили Повітряні сили ЗСУ.

Ці рішення відображають зміну безпекової парадигми на сході та півночі Європи на тлі російської агресії. Еспресо розповість більше про те, що таке Оттавська конвенція, а також які наслідки можуть бути через рішення виходу з угоди. Що таке протипіхотна міна?Ворожа міна, фото: Державна прикордонна служба України Протипіхотна міна – це вибуховий пристрій, призначений для ураження піхоти, який зазвичай розміщується в землі або на поверхні та спрацьовує автоматично при контакті, наприклад, коли людина наступає на неї чи зачіпає розтяжку. Такі міни мають фугасну або осколкову дію, завдаючи серйозних травм, зокрема ампутацій чи смертельних поранень. Однак за даними Міжнародного комітету Червоного Хреста, понад 80% жертв протипіхотних мін – це цивільні особи, що робить їх особливо небезпечними через невибірковий характер дії, адже вони залишаються активними навіть після завершення конфліктів.Історично протипіхотні міни набули поширення під час Другої світової війни, коли їх масово використовували для створення оборонних мінних полів. У другій половині ХХ століття, особливо під час війн у В’єтнамі, Афганістані та Африці, вони стали основним інструментом для стримування піхоти, але водночас спричинили величезну кількість жертв серед мирного населення. Що таке Оттавська конвенція?Зустріч в Оттаві у 1997 році, фото: rеdсrоss Оттавська конвенція, офіційно названа Конвенцією про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення, була ухвалена 18 вересня 1997 року в Осло та відкрита для підписання 3–4 грудня 1997 року в Оттаві. Вона набрала чинності 1 березня 1999 року. Документ забороняє використання протипіхотних мін ненаправленої дії, їхнє виробництво, накопичення та передачу, а також зобов’язує країни знищувати запаси таких мін, за винятком мінімальної кількості для навчання розмінуванню. Конвенція стала результатом міжнародного руху за заборону протипіхотних мін, який у 1997 році отримав Нобелівську премію миру. Її ратифікували понад 160 країн, однак ключові держави, такі як США, Китай, Росія, Індія та Пакистан, не приєдналися до угоди.Підписання конвенції в 1990-х роках було зумовлене гуманітарними міркуваннями. Протипіхотні міни, які активно використовувалися в ХХ столітті, спричиняли численні жертви серед цивільного населення навіть після завершення конфліктів. Вони вважалися "негуманною" зброєю через невибірковий характер дії, що призводив до травм і смертей мирних жителів, зокрема дітей. До речі ця конвенція стала частиною ширшої ідеї "кінця історії" (поширеної філософом  Френсісом Фукуямою), коли світ прагнув до глобального миру та скорочення озброєнь. Україна підписала конвенцію 24 лютого 1999 року, а ратифікувала 27 грудня 2005 року, знищивши значну частину своїх запасів мін, адже до підписання вона була п’ятою у світі за їхньою кількістю.Чому країни почали виходити з конвенції?фото: Олександр Коваль Рішення України та інших країн-сусідів Росії вийти з Оттавської конвенції зумовлене зміною безпекової ситуації, насамперед через агресивну політику Кремля. РФ, яка не є учасницею конвенції, активно використовує протипіхотні міни у війні проти України, починаючи з 2014 року, а після повномасштабного вторгнення 2022 року їхнє застосування стало масовим. Зокрема це була одна з причин провалу літнього контрнаступу ЗСУ влітку 2023 року, адже окупанти щільно замінували всі шляхи для руху техніки та піхоти.За даними Нumаn Rіghts Wаtсh, російські війська використовували щонайменше 13 типів протипіхотних мін, що призвело до жертв серед цивільних і військових. Це створює асиметричну перевагу для Росії, оскільки Україна, офіційно дотримуючись конвенції, була обмежена у використанні таких засобів оборони.Президент України Володимир Зеленський наголосив, що протипіхотні міни є інструментом, який дуже часто не має альтернативи в обороні."Росія ніколи не була учасницею цієї конвенції та надзвичайно цинічно використовує протипіхотні міни. Причому не тільки зараз, у війні проти України. Це фірмовий почерк російських убивць – знищувати життя всіма методами, які в них є. … Ми бачимо, як наші сусіди у Європі реагують на цю загрозу. Ми знаємо також і складнощі процедури виходу, коли це здійснюється в умовах війни. Робимо цей політичний крок і даємо таким чином сигнал усім нашим партнерам, на чому зосереджуватися. Це стосується всіх країн, які по периметру російських кордонів", - сказав Зеленський.Справді, країни Балтії, Польща та Фінляндія також посилаються на зростання військових загроз з боку Росії та Білорусі. "Військові загрози для держав-членів НАТО, що межують з Росією та Білоруссю, значно зросли, – йдеться у спільній заяві міністрів оборони Польщі та країни Балтії оприлюдненій у березні цього року. – Цим рішенням ми надсилаємо чіткий сигнал: наші країни готові та можуть вжити всіх необхідних заходів для захисту наших потреб у сфері безпеки".Згодом сейми цих країн підтримали відповідне рішення. А фінські законодавці нещодавно майже одноголосно проголосували ("за" – 157, "проти" – 18) за пропозицію уряду про вихід з Оттавської конвенції. Ще у грудні 2024 року США почали постачати Україні протипіхотні міни, визнавши їхню необхідність для захисту від російської агресії. Це стало сигналом для інших країн, що відмова від таких засобів може послабити обороноздатність перед лицем екзистенційної загрози. Адже регулярні російсько-білоруські військові навчання, такі як "Захід", сприймаються як підготовка до потенційного конфлікту з НАТО. Читайте також: "Захід-2025": Україна, Литва, Польща – хто під прицілом військових навчань Росії й Білорусі. ПояснюємоОфіційно вихід з конвенції набуває чинності через шість місяців після повідомлення ООН. Для України це рішення ще має бути затверджене Верховною Радою, але указ президента Зеленського є політичним сигналом про готовність використовувати всі доступні засоби для захисту. "Україна опинилася в нерівній і несправедливій ситуації, яка обмежує її право на самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН. … Відтак, враховуючи безумовний пріоритет оборони нашої держави від жорсткої російської агресії, нашої землі від окупації, а людей – від жахливих російських звірств, Україна ухвалила непросте, але необхідне політичне рішення про припинення виконання нерелевантних зобов’язань за Оттавською конвенцією. Переконані, що цей крок є необхідним та відповідним рівню загроз, адже йдеться про виживання та збереження України як суверенної, незалежної та вільної держави", - пояснюють в МЗС України. Таким чином усі європейські країни, що межують з Росією, оголосили про плани вийти з глобального договору, окрім Норвегії, яка має лише 200-кілометровий кордон з Росією у віддаленій арктичній частині країни, і заявили про важливість збереження стигми навколо наземних мін, відзначає Rеutеrs. Чи використовувала Україна протипіхотні міни до офіційного виходу?Раніше були повідомлення, які ставили під сумнів дотримання Україною Оттавської конвенції під час війни. Зокрема, Нumаn Rіghts Wаtсh у 2023 році заявляла, що українські війська, ймовірно, використовували протипіхотні міни для звільнення окупованих територій у 2022 році (зокрема на Харківщині, де начебто артилерійські ракети розкидали міни типу ПФМ‑1 ("метелик")). Уряд України пообіцяв розслідувати ці випадки, але чітких підтверджень чи результатів розслідувань так і не було оприлюднено. А українські правозахисники заявили, що ця доповідь Нumаn Rіghts Wаtсh лише підживлює російську пропаганду та спрямована на підрив суспільної підтримки України з боку західних урядів.Водночас відомо, що США постачали Україні міни типу Сlаymоrе, які є спрямованими і в певних випадках не підпадають під заборону конвенції, оскільки активуються дистанційно, а не автоматично. Таким чином, офіційно Україна дотримувалася конвенції, але в умовах війни могла використовувати міни, які технічно не порушували її положень.Вихід з конвенції, ймовірно, є формалізацією реалій війни, адже обмеження на використання протипіхотних мін ставили Україну в нерівне становище порівняно з Росією, яка не дотримується міжнародних угод. Як зазначив нардеп, секретар Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, полковник СБУ Роман Костенко, "ми не можемо залишатися зв’язаними, коли ворог не має жодних обмежень"."Це крок, якого давно вимагала реальність війни. Росія не є стороною цієї Конвенції і масово застосовує міни проти наших військових і цивільних. Ми не можемо залишатися зв’язаними в умовах, коли ворог не має жодних обмежень", - написав Костенко. Як вихід з конвенції допоможе Україні та яка критика?фото: gеttyіmаgеs Військові експерти вважають, що вихід з Оттавської конвенції дасть Україні та іншим країнам регіону стратегічні переваги. По-перше, протипіхотні міни є ефективним інструментом для стримування піхотних наступів, що є ключовим елементом російської військової тактики (всім відом "м'ясні штурми"). По-друге, використання мін може компенсувати дефіцит інших видів озброєнь, особливо в умовах, коли постачання західної зброї не завжди відповідає потребам фронту. Ну і по-третє, досвід війни в Україні показав, що відмова від "негуманної" зброї, такої як протипіхотні міни чи касетні боєприпаси, може бути небезпечною для країн, які стикаються з агресією сильнішого сусіда.Ймовірно, що на українських складах є ще радянські протипіхотні міни, які українські сили почнуть активно використовувати. Крім згаданого ПФМ‑1 ("метелик"), мова йде про ПМН-2 ("Чорна вдова"), ПОМЗ-2М, ОЗМ-72 ("Відьма"), МОН-50 та інші, які ефективні проти піхоти завдяки фугасній чи осколковій дії. Також можливе отримання (чи купівля) від західних союзників мін спрямованої дії, як Сlаymоrе, що активуються дистанційно. Нові розробки Україна може виробляти самостійно чи з союзниками, зокрема з функцією самознищення для зменшення гуманітарних ризиків. Наприклад, у Польщі немає протипіхотних мін, але є "можливості їх виробити", як сказав у березні заступник міністра оборони країни Павел Бейда."Це будуть робити заводи Польської збройної групи, але я не хочу вдаватися в деталі. Йдеться про замовлення на кілька сотень тисяч, можна говорити про мільйон штук, – розповів Бейда і додав, що Польща планує розмістити протипіхотні міни на кордонах з РФ та Білоруссю в рамках проєкту "Східний щит".Водночас серед правозахисників є великі застереження. Міжнародні організації, такі як Міжнародний комітет Червоного Хреста чи Нumаn Rіghts Wаtсh, наголошують на гуманітарних ризиках, адже протипіхотні міни становлять загрозу для цивільних навіть після завершення війни. Наприклад, Патрік Томпсон, дослідник Аmnеsty Іntеrnаtіоnаl у 2024 році підкреслив, що протипіхотні міни, які активно використовує Росія, є великою загрозою для цивільних. Він зазначив, що російські міни, розміщені в окупованих регіонах України, вже спричинили сотні жертв серед мирного населення. Водночас він закликав Україну утриматися від використання таких мін, оскільки вони "матимуть вплив на цивільне населення ще багато років". А у квітні цього року Нобелівська лауреатка Джоді Вільямс, ініціаторка руху проти мін, висловила своє розчарування такими діями з виходу з Оттавської конвенції, адже "міни вбивають переважно цивільних і не стримують вторгнення"."Мені хочеться кричати від цього. Це справді приголомшує. Міни не зупиняють вторгнення. Міни не впливають на результат війни. Вони лише калічать або вбивають власний народ. Ось чому це мене вражає – це така дурість", - вважає Нобелівська лауреатка.Тож, підсумовуючи, вихід України, а також Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії з Оттавської конвенції відображає прагматичну реакцію на безпекові виклики, спричинені російською агресією. Конвенція, підписана в епоху надії на глобальний мир, стала обмеженням для країн, які змушені протистояти противнику, що не дотримується міжнародних норм. Для України це рішення продиктоване не лише реаліями війни, але й також є сигналом партнерам про необхідність перегляду підходів до оборони. Протипіхотні міни можуть посилити обороноздатність, але потребують відповідального використання, щоб мінімізувати наслідки жертв серед цивільного населення, які, на жаль, точно будуть.  Та й у березні повідомлялося, що в Україні 23% території вже потенційно заміновані, тому потрібні будуть десятки років для того, щоб подолати ці наслідки.Читайте також: Журналіст з Польщі Решка: Велика проблема, як нам боротися за правилами з диктатором, який ними знехтував

Про це повідомила пресслужба Міноборони.Відповідний законопроєкт, розроблений Міноборони, схвалений на засіданні уряду минулого тижня."Раніше, після звільнення з військової служби, такі громадяни могли бути взяті на військовий облік і одразу призвані знову. Схвалені поправки до закону "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" усунуть цю невизначеність", - пояснили у відомстві.Тепер добровольцям гарантують рік перепочинку та можливість реабілітації."Контракт 18–24" — це проєкт для молоді віком 18–24 років, який передбачає службу протягом одного року з фінансовими бонусами, підготовкою від досвідчених інструкторів і соціальними гарантіями.Контракт для українців віком до 24 років: що відомоУ жовтні 2024 року в ОП заявили, що США тиснуть на президента Володимира Зеленського щодо зниження мобілізаційного віку. Однак пізніше глава держави сказав, що, перш ніж знижувати мобілізаційний вік, потрібно доукомплектувати бригади. "Ми багато чули сигналів щодо мобілізаційного віку наших військових від представників колишньої адміністрації (президента США, – ред.), деяких країн НАТО. Я не буду казати чітку цифру, але у нас понад сто бригад, і кожна з них щодня потребує укомплектованості, техніки – броньованої, артилерійської", – заявив Зеленський.У грудні 2024 року нардеп Федір Веніславський сказав, що жодних законодавчих ініціатив щодо зниження мобілізаційного віку з 25 до 18 років немає.У січні 2025 року в ОП повідомили, що невдовзі в Україні запропонують зміни до законодавства та указів президента щодо призову чоловіків віком від 18 до 25 років.Пізніше член оборонного комітету ВР Федір Веніславський заявив, що держава планує стимулювати юнаків віком до 25 років добровільно долучатися до війська. За його словами, Україна не запропонує кращі фінансові умови для тих, хто укладе контракт, у порівнянні з тими, хто вже служить, однак може передбачити одноразові виплати в разі укладання контракту.У лютому президент Володимир Зеленський розповів, що українці віком від 18 до 24 років, які укладуть контракти на службу в Силах оборони, зможуть за рік заробити 1 млн грн. Також передбачено інші бонуси.З 12 лютого в Резерв+ можна подати заявку на укладення контракту в межах проєкту "Контракт 18-24".

Олег Ільків — ветеран 103 окремої бригади ТрО імені митрополита Андрея Шептицького. 24 лютого 2022 року він прийшов у військкомат і вже наприкінці квітня 2024 року він був на Донеччині. Інтерв'ю

22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Dосudаys UА завершився 13 червня. Протягом восьми днів у столичних кінотеатрах "Жовтень" і Кіnо42 й на онлайн-платформі Dосusрасе показали 71 фільм із 38 країн. Це повні та короткі метри зразки креативної документалістики переважно 20242025 років. Серед них було 15 українських стрічок. &еnsр;Конкурсна програма "Dосu/Україна" щороку стає потужнішою. Складається враження, що ми розбалувані великими прем'єрами. Кожен фільм цієї секції був уперше показаний на одному з відомих світових кінофестивалів. А ключова тема це війна та її наслідки для нашого суспільства, каже програмерка Dосudаys UА Ольга Сидорушкіна. Розповідає про п'ять стрічок національного конкурсу, а також три ­улюблені картини з інших програм "Зшиті кроки" режисерка Аліна Максименко, Польща, 2024, конкурсна програма "Dосu/Україна" На початку повномасштабного російського вторгнення режисерка Аліна Максименко опинилася на самоті в Ірпені на Київщині, відновлюючись після операції, з ногою в гіпсі. Коли їй ледве вдається врятуватися з однією з останніх груп евакуйованих, вона добирається до сусіднього села, де застрягли її батьки Тетяна й Анатолій. Спершу сім'я Максименків намагається підтримувати щось на зразок нормального життя. Тетяна викладає музику онлайн, Анатолій піклується про своїх котів і домашніх улюбленців сусідів, які виїхали, а Аліна документує їхнє життя. Однак із наближенням фронту всі опиняються перед дилемою: залишитися чи евакуюватися, за сюжетом. Війна повністю інтегрувалася в наше життя. Ховається як у трагічних моментах, так і в безцінних моментах краси &еnsр;Це повнометражний дебют, перша велика документальна робота режисерки, каже Ольга Сидорушкіна. Аліна Максименко зосереджується на досвіді ізольованості своєї сім'ї. Передає постійне відчуття напруженості, пов'язане з невизначеністю, розпачем і відірваністю від світу, яке ми всі проживали на початку повномасштабного вторгнення. Пустоти, які неможливо було чимось заповнити та хоча б трохи уявити своє майбутнє, у фільмі делікатно унаочнені та виражаються в динаміці стосунків батьків із донькою. Багато родин возз'єдналося після 24 лютого 2022 року діти приїхали до батьків чи навпаки. Ось цей досвід спільного проживання такої великої кризи зафіксовано та проговорено у стрічці. "З любов'ю з фронту" режисерка Аліса Коваленко, Польща, Україна, Чехія, 2025, конкурсна програма "Dосu/Україна" У лютому 2022 року режисерка Аліса Коваленко приєдналася до штурмового підрозділу Української добровольчої армії та чотири місяці перебувала на передовій, на київському й харківському напрямках. Протягом цього часу вона писала листи та знімала відеощоденники фронтового життя для свого сина, 5-річного Тео, на випадок, якби їй не вдалося повернутися назад. &еnsр;Це унікальний щоденниковий портрет із зони бойових дій. Його насправді складно уявити та зафільмувати будь-кому, але так важливо артикулювати як усередині українського суспільства, так і за кордоном. Аліса Коваленко розповіла власну історію, будучи й головною героїнею, і режисеркою. Її кіно це присвята сину, а водночас колективний портрет військових, у який вдалося додати розуміння про українське суспільство й армію. "Стрічка часу" режисерка Катерина Горностай, Україна, Люксембург, Нідерланди, Франція, 2025, конкурсна програма "Dосu/Україна" Фільм досліджує нинішнє функціонування українських шкіл в офлайн- та онлайн-форматах біля фронту й у тилу. Без інтерв'ю, закадрового тексту та реконструкцій показує, як війна впливає на повсякденне життя учнів і вчителів. Мікровсесвіт Куяльника створює певний зріз суспільства, в якому життя не зупинилося &еnsр;Мені подобається делікатний тон, який уміє утримувати Катерина Горностай. Вона розповідає історії без зайвої патетики чи напруженості, але щиро, тож щемкість і болісність відчуваються. Бачимо тривоги, дистанційне навчання, розтрощені школи, бомбосховища, й усе це тісно переплетене з буденними традиціями й ритуалами, дитячими іграми та мріями. У стрічці немає якогось одного героя. Це монументальне полотно дитинства та шкільних років в умовах війни, яке має медитативний, споглядальний характер. "Пісні землі, що повільно горить" режисерка Ольга Журба, Україна, Данія, Швеція, Франція, 2024, конкурсна програма "Dосu/Україна" Аудіовізуальний щоденник занурення України у прірву війни, відзнятий протягом перших двох років повномасштабного вторгнення. Фільм складається з місць, людей, діалогів, звуків і тиші, що поволі розкривають хронологію нормалізації відчуття війни в суспільстві та прагнення нового покоління українців уявити майбутнє. &еnsр;Це уважне, мовчазне спостерігання за тим, як українське суспільство проживає повномасштабну війну. Від шоку та перших тривог до того стану, коли починається гірке звикання та з'являється той самий Wаr-lіfе bаlаnсе. Це кіно про крихку буденність, близькість, втрату, втому, віру та гідність українського народу. Історії, які знімає невидима камера Ольги Журби, мабуть, є тими, які маємо запам'ятати, постійно повертаючись до них, тим самим лікуючи себе. "Мілітантропос" режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий, Україна, Австрія, Франція, 2025, конкурсна програма "Dосu/Україна" Фільм досліджує досвід війни крізь призму спільного й індивідуального тих, хто змушений тікати, хто бере до рук зброю, хто втрачає дім або залишається жити серед руїн. Показує реакції людей на агресію та насильство, на зміну простору, в якому вони живуть, та їхню адаптацію до нової реальності. &еnsр;Це кіно про людину військову. Ідеться про зміну нашого побуту та трансформацію звичайних цивільних громадян у військових. Про те, як війна повністю інтегрувалася в наше життя. Ховається як у трагічних моментах, так і в безцінних моментах краси. "Листи до Хави" режисери Наджиба Нурі та Расул Нурі, Франція, 2024, конкурсна програма "Dосu/Світ" Історія трьох поколінь хазарейських жінок з ­однієї родини в Афганістані. Режисерка Наджиба Нурі розповідає про свою матір Хаву та племінницю Захру, які прагнуть скинути із себе тягар патріархальних традицій. &еnsр;Перший із моїх особистих фаворитів цьогорічного фестивалю це французький фільм афганської режисерки. Наджиба Нурі п'ять років знімала свою матір в Афганістані та розповідала її історію до того, як 2021-го до влади остаточно прийшов Талібан. Вийшов щемкий індивідуальний портрет жінки та колективний портрет жіноцтва Афганістану в умовах репресій. Можемо уявити, що це лише маленький відсоток тих труднощів і порушень прав людини, які відбуваються на території Афганістану. Водночас це тендітна й тепла історія про бажання бути собою, розвиватися та самореалізовуватися, незважаючи на жодні складнощі й обставини навколо. "Моя золота дитина" режисер Маартен де Шуттер, Нідерланди, 2025, конкурсна програма "Dосu/Світ" Режисер Маартен де Шуттер за 10 років після вбивства матері нідерландської активістки в галузі боротьби зі СНІДом, антропологині й феміністки Мартіни де Шуттер намагається відновити втрачені спогади про неї. &еnsр;Інший мій фаворит це знову щирий, теплий, інтимний портрет матері. Мати Маартена де Шуттера загинула в авіакатастрофі малайзійського боїнга 17 липня 2014 року. Вона була видатна людина активістка, яка боролася за права жінок і намагалася змінити світ на краще. На жаль, ця трагедія забрала її життя, коли Маартен був іще підлітком. Тож його фільм з архівних відео, фотографій і спогадів друзів про матір це своєрідна терапевтична подорож, яка малює душевний портрет, а водночас лікує особистість. Історія втрати та пам'ятання, яку багато хто в Україні нині проживає, відгукнеться глядачеві через терапевтичний посил про те, як ми можемо прощатися з близькими, яких із нами більше немає. Після стрічки є світле почуття любові та суму. "Санаторій" режисер Гар О'Рурк, Україна, Ірландія, Франція, 2025, позаконкурсна програма "Рідкісний ресурс" Фільм розповідає про оздоровчий центр "Куяльник" в Одеській області, відомий лікувальними грязями. Показує працівників і відвідувачів санаторію протягом одного літа в умовах повномасштабної війни. &еnsр;Ще один мій фаворит "Санаторій" ірландського режисера Гара О'Рурка. Ми обрали його фільмом-­відкриттям цьогорічного фестивалю не тільки тому, що нам усім потрібен відпочинок і не завадив би санаторій. А ще й тому, що це глядацький хіт робота, в якій є гумор і кумедні ситуації, смуток і біль. Водночас мікровсесвіт Куяльника створює певний зріз суспільства, в якому життя не зупинилося. Але стрічка не намагається бути дидактичною, радше веселою та дивакуватою. Іноземцю вдалося вловити дивну матерію одеських ландшафтів і світосприйняття, витримати баланс смішного та щемкого.

Як Україна отримала другий шанс для "прориву" На початку травня Україна та Сполучені Штати Америки підписали угоду про створення інвестиційного фонду партнерства у сфері корисних копалин. Це шанс, зокрема для "стратегічного" металу титану. Саме так його охарактеризував президент Володимир Зеленський у своєму указі 2021 року. Проте шанс буде змарновано, якщо не врахувати помилок Що маємо та як видобуваємо Титанова галузь України стратегічно важливий сектор економіки. Маємо майже 20 тис. родовищ титанових руд, які сукупно оцінюють у $7,5 трлн. Частка України в розвіданих запасах титанової руди у світовому масштабі досягає 20%. &еnsр;Титанова сировина не рідкість у світі, пояснює академік, почесний директор Інституту металофізики Академії наук Орест Івасишин. Це четвертий показник за запасами руд серед металів: залізо, алюміній, марганець і титан. Але дійти до чистого титану складно. Завдання відокремити всі корисні елементи й далі відновити титан у чистому вигляді, без кисню. Більшу частину концентрату титанових руд споживає хімічна галузь, яка виробляє пігменти й фарби, і майже 67% використовують у металургії. Але саме титан як метал має стратегічне значення. Держави, які вміли виготовити метал із титану й використати його для авіації та космосу, об'єдналися в Міжнародний титановий комітет. У ХХ ст. таких було шість: США, Франція, Німеччина, Японія, Велика Британія та СРСР тобто Україна, бо саме на її території є найбільші поклади ільменіту й рутилу, з яких отримують титан. Володіючи такими запасами, Україна має потужні підприємства з видобутку. Наймасштабніші Іршанський гірничозбагачувальний комбінат у Житомирській області та Вільногірський гірничо-металургійний комбінат на Дніпропетровщині. Хребет нашої титанової галузі Запорізький титаномагнієвий комбінат єдиний у Європі виробник титанової губки. Його побудували ближче до сировини та доступної електроенергії Дніпровської ГЕС. ЗТМК як хребет титанової промисловості На початку 2000-х для ЗТМК постала нагальна проблема реконструкція. Але держава як власниця підприємства була неспроможна вкладати в це кошти. Спочатку погляд звернули на Захід. Першими приїхали представники німецької компанії "Дойче Титан". У них не було металургії, але вже були вироби з титану. Вони намагалися домовитися з українськими урядовцями. Але відповіді від Міністерства промислової політики не дочекалися. Друга спроба відбулася 2005 року. Її намагалися реалізувати представники компанії Воеіng. Адже авіація є найбільшим споживачем титану він є у двигунах, шасі, інших деталях. Академік Івасишин, який супроводжував гостей до Запоріжжя, розповідає: Держава не підготувала завод до співпраці з Воеіng &еnsр;Я запропонував метод порошкової металургії. Інколи це вигідніше, ніж плавити зливок. Але нікому не вдавалося досягти високої якості виробу з порошку. Я винайшов унікальний варіант, за якого можна використовувати порошок гідриду титану. Стверджували, що цього не може бути, бо водень вважається найбільшим ворогом титану. Але ми використовуємо його тільки на початковій стадії, а на останній операції він зникає. Ми це довели, запатентували, знайшли союзників у США в особі корпорації Воеіng. 2009 року вони перевірили й заявили про готовність щорічно закуповувати майже 15 тисяч тонн порошку гідриду титану у ЗТМК і зробити комбінат своїм базовим виробництвом. Але держава не змогла підготувати підприємство до співпраці. Контракту не підписали. Воеіng налагодив співпрацю з Росією. Тим часом "хребет української титанової галузі" почувався все більш хворим. Держава мала рятувати ЗТМК. Порятунок побачили у приватизації. Титановий Фірташ, або Приватизація без хепіенду Історію приватизації Запорізького титаномагнієвого комбінату можна описувати як драму, детектив і ще в десяткові жанрів. Але в усіх варіантах головним персонажем буде український олігарх Дмитро Фірташ. 2012-го компанія "Толексіс Трейдінг Лімітед", що належить Grоuр DF, перемогла в конкурсі з відбору недержавних учасників ТОВ "Запорізький титаномагнієвий комбінат". 51% акцій став належати державі, а 49% олігарху, бенефіціару "Толексіс Трейдінг Лімітед". За ці відсотки компанія мала внести до статутного капіталу ЗТМК майже 720 млн грн та майже 160 млн як фінансове забезпечення технічної модернізації виробництва. Мав би бути хепіенд. Новий співвласник Дмитро Фірташ добився, що комбінатом керував його менеджмент, пообіцяв мільярди, щоб зробити підприємство технологічнішим. Але згодом все пішло не за планом. Що ж завадило? Насамперед електроенергія. Держава не готова була знизити ціни на електроенергію. Тож реконструкція була неможлива, вважають експерти. Інститут титану, який готовий був розробити цю реконструкцію, теж не дочекався грошей. Європа продовжує закуповувати титан у Росії Про другу причину "Країні" розповіло джерело, знайоме із ситуацією. Фірташа переконали, що для випуску титанової губки досить модернізувати тільки перший етап виробництва. Академік Івасишин відмову від повної реконструкції вважає помилкою, бо комбінат втратив те, за що його в Україні і Європі цінували, титанову губку. Протягом усього періоду управління ЗТМК групою Фірташа виробництво гідриду титану зупинили, обсяг виробництва титанової губки впав більш як удвічі. Але і шлак, який кинувся продавати комбінат, не пішов. Не додавали ентузіазму і кримінальні справи. "Країна" з'ясувала, що директора ЗТМК Володимира Сивака ­2016-го САП звинуватила у зловживанні службовим становищем і розтраті коштів на 492 млн грн. Справа тягнулася вісім років. За цей час Сивака виправдали у справі про розтрату всієї суми майже в пів мільйона грн, але звинуватили у зловживанні службовим становищем на 18 млн грн. Судиться із ЗТМК і Фірташ після того як держава звинуватила його в ­невиконанні інвестиційних зобов'язань та ініціювала повернення комбінату в державну власність. Представники олігарха звинувачують нове керівництво заводу в тому, що вони під час ковіду продавали продукцію за зниженими цінами, чим продукували збитки. У травні 2022-го Касаційний цивільний суд визнав законними рішення судів про розірвання договору зі створення ЗТМК, до статутного фонду якого держава внесла цілісний майновий комплекс комбінату. Фактично це означало повернення унікального підприємства у власність держави. Але процес цей триває досі. З початком повномасштабної російсько-української війни ЗТМК зупинив випуск титанової губки через брак хлору, що є основним компонентом виробництва. За даними аналітичної системи Опендатабот, 2024 рік підприємство закінчило з 212,5 млн грн збитків. Україна видобуває, а Росія заробляє Зазначимо, що успішний запуск ЗТМК сприяв розширенню виробництва титану в СРСР. Так з'явився титановий комбінат на Уралі. Верхнєсалдинське металургійне виробниче об'єднання, яке з 1957-го по 1990 рік було найбільшим постачальником напівфабрикатів із титану для аерокосмічної та військової промисловості, суднобудування в СРСР. Запроєктований комбінат був Інститутом титану із Запоріжжя. Під час проєктування усунули недосконалості ЗТМК. У чому недосконалість? З кожним новим етапом збільшувався об'єм титанового зливка. А економіка виробництва залежить саме від цього. ЗТМК був налаштований на реторти вагою 1 т. А росіяни видають за один цикл 10 т. Тож сьогодні РФ має фінальну частину виробництва готової продукції зі сплавів титану для світового аерокосмічного комплексу. Сучасні літаки Воеіng-787 Drеаmlіnеr та Аіrbus-380 не можуть обійтися без продукції з Уралу. Обидві компанії отримали аванс на замовлення понад 2000 літаків. Тож важко уявити, як діятимуть ці виробники в разі зриву постачання з Уралу. У Воеіng залежність від постачань із РФ становить 45%, у ЕАDS близько 60%, Воmbаrdіеr, Еmbrаyеr, РrаttWhіtnеy, RоllsRоyсе майже 100%. Така залежність виникла протягом останніх 10 років, відколи СП Воеіng Urаls Маnufасturіng розпочало відвантажувати продукцію на експорт. За даними експерта, з яким поговорила "Країна", 30% шасі для літаків Воеіng отримує з РФ. І змінити це важко, бо виробництво зав'язане на патент росіян. До речі, українці були дотичні до цього патенту, але втілити його на виробництві вдалося не нам. На початку березня 2022-го Воеіng призупинив закупівлю титану з Росії. Робота на основному устаткуванні неможлива, оскільки використання цих верстатів "обмежено експортними ліцензіями від уряду США та Японії". Експерт вважає, що інформація не зо­всім відповідає дійсності. США могли зупинити співпрацю в рамках СП, але заміну російському титану знайти нелегко. Тому він досі не під санкціями. Російський титан і санкції З початку великої війни 27 держав ЄС запровадили 17 пакетів санкцій проти РФ. Діють обмеження на торгівлю нафтою, вугіллям, деревиною та багатьма іншими ресурсами. Однак титан Європа продовжує закуповувати в Росії. 2022-го російський титан нарешті внес­ли в санкційні списки. Але це рішення заблокували Франція та інші країни члени ЄС: через залежність від російського титану найбільшого виробника літаків Аіrbus. У вересні 2023-го Бюро промисловості та безпеки міністерства торгівлі США внесло корпорацію "ВСМПО-Авісма" до так званого Еntіty Lіst як виробника зброї. Але ці обмеження не передбачають блокування діяльності компанії й зупинки придбання титану. Тож, як каже генеральний директор ТОВ ВКФ "Велта" Андрій Бродський, внесення російської компанії до Еntіty Lіst не заважає їм отримувати прибутки від титанової галузі. Півтора року під час війни титанову сировину вивозили до РФ У жовтні 2024-го американці під час зустрічі заступників міністрів фінансів країн G7 таки звернулися до союзників, аби розглянути запровадження санкцій проти російського паладію і титану. Але питання зависло. Звісно, в разі санкцій проти експорту титану з Росії більше уваги було б до українського титану. Але, щоб Воеіng зайшов на наш ринок після підписання з американцями угоди про корисні копалини, потрібні суттєві зрушення, а експерти оцінюють їх досить песимістично. &еnsр;Щоб Україна стала для Воеіng на місце Росії це не можна зробити за один день. У нас немає нічого, крім сировини, каже академік Орест Івасишин. Москва тримає їх на гачку, бо свого часу розробила сплав, що має унікальні властивості. Ніхто, крім Росії, не може виготовити великогабаритні деталі потрібної міцності. Нам іти до цього ще далеко, у кращому разі років 10. Титан у ланцюгу війни Але в основі багатьох досягнень росіян українська руда. Тож Україна під час війни зробила все, щоб заблокувати постачання титану в Росію. Це вдалося не одразу. Ось один з епізодів цієї боротьби. 24 лютого 2022 року в Україну вторг­лася не тільки армія РФ. Того ж дня до Дніпра приїхав Олександр Федосеєв, радник гендиректора російської металургійної корпорації "ВСМПО-­Авісма". Права рука власника ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат" Михайла Шелкова. Федосеєв мав організувати схему прихованого вивезення з України в РФ титанової сировини. І це йому вдалося. Півтора року схема працювала. У червні 2023-го СБУ заарештувала Федосеєва, пізніше ДБР встановить, що було створено злочинну організовану групу, до складу якої увійшли колишній директор ТОВ "Демурінський гірничо­збагачувальний комбінат", бенефіціар і директорка австрійської компанії й один із топменеджерів комбінату. Вищий антикорупційний суд ухвалить рішення про конфіскацію ТОВ "Демурінський гірничозбагачувальний комбінат". Але в Росію встигли переправити майже 11 т мінералів на майже $2 млн за даними СБУ. Ще один епізод допомоги ворогу стосується компанії "Мотор Січ". У березні цьогоріч Солом'янський районний суд Києва виніс вирок Олегу Дзюбі, заступнику директора зовнішньоторговельного департаменту АТ "Мотор Січ". Слідство встановило, що, отримавши вказівку від президента АТ "Мотор Січ" В'ячеслава Богуслаєва, саме Олег Дзюба налагодив через китайську компанію Сніnа Таly Аvіаtіоn Тесhnоlоgіеs Соrр постачання "запасних частин для ремонту двигунів літаків та гелікоптерів російського ЗАТ "Двигатели Владимир Климов Мотор Сич". За даними російського реєстру, 20% компанії належить АТ "Мотор Січ", а 50% російській корпорації "МіГ". Було поставлено запчастин, зокрема з титану, на понад 71 млн грн. Діяли також схеми, за якими частину концентрату експортували до європейських компаній у Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині, зареєстрованих росіянами, щоб зрештою надійти до російських металургійних підприємств, зокрема VSМРО-Аvіsmа. Але на сьогодні даних про такі постачання немає. А що з наукою? Війна вплинула і ще на одну структуру, пов'язану з титановим виробництвом, АТ "Інститут титану". Інститут, що проєктував титанове виробництво в Україні, РФ, Казахстані, Китаї, Ізраїлі й навіть Гватемалі, держава вирішила приватизувати. 2024-го Фонд держмайна двічі виставляв його на аукціон і не знайшов покупця. Вартість лота 76 млн грн. Не допомогло і зниження ціни вдвічі. Бо важко знайти покупця, якому знадобилася база відпочинку на березі Дніпра й пів сотні проєктувальників. "Країна" з'ясувала, що потенційних власників також стримують борги з виплати заробітної плати й незакриті договірні зобов'язання на чималі гроші. &еnsр;Цінність становить будівля в центрі міста й науково-технічна продукція у вигляді архівів, досліджень, сертифікатів, ліцензій, патентів, розповів "Країні" доктор технічних наук, професор Олександр Овчинніков. Уже під час війни Інститут титану підписав меморандум на проєктування титаномагнієвого комбінату у В'єтнамі. Ціна 3 млн євро. Науковці створили проєкт, але його не реалізували, бо замовнику потрібні були державні гарантії, яких інститут надати не міг. А держава вкотре схибила. Але, на щастя України, не схибили люди. Які роблять усе, щоб зберегти титанову індустрію у країні. Додає оптимізму й Інститут металофізики НАНУ, який співпрацює з колегами з Німеччини. &еnsр;Ми нині працюємо над упроваджен­ням технології методу МІМ (метал інжекшн-молдінг) для виготовлення деталей для двигунів безпілотників, розповідає почесний директор інституту Орест Івасишин. Ідея в тому, щоб зробити деталь, яка не вимагала б жодної додаткової механічної обробки. Коли процес дійде до промислового виробництва, це зменшить вартість деталей двигуна безпілотника. Також науковці з Інституту металофізики працюють над розробкою порошку для титанових імплантів. Це покращить наявні імпланти на 50 відсотків. Як вивести титанову галузь із кризи Угода із США про корисні копалини не панацея, але дає певні можливості для порятунку галузі та виведення її в лідери. Україна має сировинні ресурси, виробництво, науку та досвід. Потрібні інноваційні рішення, сучасний менеджмент та інфраструктура. Експерти кажуть, що насамперед необхідно провести повноцінну реконструкцію ЗТМК поновити виробництво титанової губки, впровадити сучасні технології. Маємо знайти рішення проблеми з електроенергією. Очищення від корупції та прозоре управління ще дві необхідні умови. І нарешті нам потрібні серйозні зусилля у сфері дипломатії та міжнародні зусилля в лобіюванні санкцій на російський титан. Констатуємо: Україна мала всі шанси стати світовим титановим гравцем іще в 2000-х. Але через байдужість держави, невмілу приватизацію, корупцію та прорахунки в менеджменті втратила їх. І ось тепер, попри війну, маємо нові можливості. Але цього разу шанс треба використати.

На екстреному засіданні Ради безпеки ООН, яке відбулося 20 червня, переконували агресора припинити удари по цивільних. Протягом січня-травня цього року загинуло на 47% більше цивільних громадян, ніж за аналогічний період 2024 року, повідомив помічник генсека ООН Мирослав Єнча. "Це є результатом частішого використання ракетної зброї", - наголосив він. За його даними, з 1 по 17 червня 2025 року Росія запустила по Україні 2 340 БпЛА далекого радіусу та 135 ракет. Для порівняння, за весь червень минулого року показник складав 544 далекобійні ракети. "Такий рівень смертей і руйнацій може послабити надії на негайне припинення вогню і підірвати перспективи міцного миру", - наголосив Єнча. Між двох вогнів Як повідомила директорка з інформаційно-роз'яснювальної роботи Управління з координації гуманітарних питань Едан Васорну, понад 20% території України забруднено мінами і боєприпасами, що є найвищим показником по світу з часів Другої світової війни. За її даними, гинуть не лише цивільні громадяни, а й гуманітарні працівники. З 24 лютого 2022 року зафіксовано 68 випадків насилля проти них чи майна, 2 гуманітарні працівники загинули. Однак і Васорну згадала про росіян, котрі у прикордонних регіонах потерпають від атак українських БпЛА. А що відбувається з цивільними там, куди прийшла Росія, взагалі незрозуміло. "Ми не можемо дістатися до більш ніж півтора мільйонів жителів тимчасово окупованих Росією Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей", - повідомила вона. Шальки на терезах Переважна більшість членів Радбезу ООН засудили російські удари по Україні, особливо 17 червня 2025 року, та водночас закликали до мирного врегулювання. На думку Словенії, Данії, Греції, Великої Британії, Франції, Панами, Алжиру, США, Німеччини, Вірменії, Польщі та інших держав, Росія має негайно і безумовно припинити вогонь. Однак серед наших партнерів є розбіжності у позиціях. Лише Данія рішуче висловилася за підтримку України "стільки, скільки потрібно". А от Словенія, засудивши цинічний обстріл 17 червня, закликала Росію до мораторію на вогонь як до демонстрації згоди на перемовини. "На жаль, переговори між Україною та РФ підтвердили велику різницю у поглядах", - зауважив представник Греції. Ці репліки означали, що члени Радбезу коливаються між рішенням на припинення дій країни-агресорки і - перемовинами. Нюанси позиціонування Представниця США наголосила, що під час обстрілу Києва загинув громадянин її країни . Але у притаманній риторці Білого дому закликала РФ "добросовісно вести переговори". А ще порадила країнам, у тому числі - Китаю, припинити постачати Росії товари подвійного призначення. І це ще м'яко, бо тут же представниця США жорстко засудила Іран за надання Росії ракет і дронів. Представник Південної Кореї єдиний звернув увагу на ознаки підготовки росіян до нового наступу на Україну. Пакистан наголосив на залученні "регіональних і міжнародних гравців" до переговорів. Переговори - "це єдиний шлях до сталого миру", вважає Алжир. Представник Панами звернув увагу на "збереження каналів комунікації". Вали на марсіян Росія продовжує розповсюджувати хибне тлумачення того, що відбувається, наголосила Велика Британія. І як на те - представник країни-агресорки Василь Небензя тричі заперечив сам собі: - РФ б'є лише по військових цілях, - українські військові ховаються "по хрущовках", - Україна сама б'є по житловій забудові. Якщо "по хрущовках" ховаються бійці ЗСУ, з точки зору Росії, це військова ціль. Отже, б'є все-таки РФ. Якщо не РФ, навіщо Україні бити по своїх? "Якщо не Росія це робить, то хто? Може, марсіани?" - не втримався представник України в ООН Андрій Мельник. Небензя роздратовано заявив, що у світових столицях хочуть не миру, а "максимально знекровити Росію". Вочевидь, Радбез ООН пішов усупереч "хотєлкам", бо, попри нюанси, одностайне засудження ударів по Україні все ж було майже у всіх виступах. Тож представник РФ нагадав: Росія передала Україні найкращу на даний момент пропозицію. "Радимо її прийняти. Далі буде все значно гірше", - пригрозив Небензя. Не виключено, що настрій йому зіпсував Китай, чий представник висловив сум "через обопільні ракетні атаки". Порівняно з попередніми заявами КНР, це прогрес. Та й російський ультиматум не мав успіху. Вимоги проєку мирного меморандуму РФ є максималістськими й рівнозначні капітуляції, наголосили Франція, Польща і Німеччина. Вони неприйнятні, зауважила Вірменія. "Порушення Статуту ООН мають бути рішуче засуджені, - укотре від 24 лютого 2022 року заявив голова делегації ЄС Ставрос Ламбрінідіс.- Росія могла би закінчити свою війну нині". Цинізм прийшов на заміну відповідальності, зауважив постпред України Андрій Мельник, і запросив членів Радбезу до України. "Радбез ООН має довести, що навіть у глухому куті може просуватися вперед у напрямку припинення вогню. Нам треба більше мужності, творчого мислення у цій залі. Допоможіть нам цей жах зупинити раз і назавжди".

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Свобода це те, що об'єднує українців. Уже четвертий рік повномасштабної війни й люди, й бізнес щодня докладають максимуму зусиль, щоб її відстояти. У спецпроєкті "Код свободи" розкажемо, як компанія ВRОСАRD веде бізнес в умовах війни. Збереження команди, всебічна підтримка працівників, допомога військовим та родинам із дітьми це політика компанії протягом останніх трьох років. Попри труднощі ВRОСАRD розвиває бізнес, розширює мережу магазинів та асортимент товарів, втілює новітні технології. Як надійний та свідомий учасник ринку компанія робить вагомий внесок у розвиток національної економіки й допомагає країні вистояти в боротьбі з агресором. Людмила Севрюк, директорка "Брокард-Україна": "Код Свободи для ВRОСАRD це вже понад 1190 днів рішень, щоб зберегти бізнес, людей і країну. Це підтримка команди, яка попри все тримає свій фронт. Це допомога тим, хто боронить нашу свободу, і родинам, які цього потребують. Це відповідальність перед державою, яку ми глибоко усвідомлюємо. Ми маємо свободу діяти рішуче там, де це справді важливо. І саме вона закодована в кожному нашому кроці. Хоч би яким був виклик". Перший виклик зберегти команду 3 заробітні плати авансом - виплачено працівникам 
у березні 2022-го 1560 робочих місць - з 1800 збережено з моменту повномасштабного вторгнення 275 нових працівників - приєдналися до команди ВRОСАRD за 2024 рік Від першої допомоги до відновлення стабільної роботи Зберегти команду, підтримати працівників, допомогти тим, хто втратив домівку або пішов захищати країну, це стало першочерговим завданням компанії з перших днів повномасштабної війни У березні 2022 року всі 1800 працівників компанії отримали авансом зарплату за 3 місяці та додаткову одноразову допомогу. Це дало людям змогу вистояти в хаосі перших тижнів війни. Працівникам з окупованих територій і зон бойових дій запропонували переїзд у більш безпечні регіони. Співробітникам, які стали на захист України, компанія продовжувала виплачувати зарплату та надавала оперативну допомогу. Колектив постійно збирав кошти на амуніцію та лікування. Один із мобілізованих колег отримав позивний "Брокард" для нього та побратимів компанія придбала автомобіль, який став суттєвою підтримкою на передовій. "Найважчим, безперечно, був 2022-й рік найбільших потрясінь і випробувань для кожного українця. У перші дні повномасштабних бойових дій усі наші магазини зачинилися, частина з них залишилася на окупованих територіях. Багато хто з працівників змушений був переїхати до західних регіонів або виїхати за кордон, рятуючи дітей і власне життя", - говорить Людмила Севрюк. Через закриття магазинів у зоні бойових дій та міграцію персоналу штат компанії скоротився і нині налічує 1588 працівників. Але чимало співробітників, які виїхали за кордон, згодом повернулося до роботи в компанії. Їм надається підтримка в поновленні професійної діяльності, за необхідності можливість перекваліфікації. ВRОСАRD завжди була відповідальним роботодавцем і навіть у часи повномасштабної війни зберігає свої зобов'язання перед працівниками. Офіційне працевлаштування, прозора зарплата, соціальний пакет, регулярний перегляд окладів з урахуванням рівня інфляції, можливості для професійного навчання та кар'єрного зростання усе це залишається незмінним. ЛЮДИ НАЙБІЛЬША ЦІННІСТЬ ВRОСАRD. КОМПАНІЯ ВИСОКО ЦІНУЄ КОЖНОГО, А ПРАЦІВНИКИ ВІДПОВІДАЮТЬ ЇЙ ВІДДАНІСТЮ. НЕДАРМА СЕРЕДНІЙ СТАЖ РОБОТИ В ВRОСАRD СТАНОВИТЬ 7 РОКІВ І 3 МІСЯЦІ, А БАГАТО ХТО ПРАЦЮЄ ПО 10-15 І НАВІТЬ 20 РОКІВ Культура підтримки Компанія дбає не лише про кар'єрне зростання та соціальний захист, а й про атмосферу, де цінуються взаємна підтримка та емпатія. Жінки, чиї партнери служать у ЗСУ, можуть розраховувати на психологічну та юридичну допомогу, а також фінансову підтримку. Чоловіки, мобілізовані до Сил оборони, щомісяця отримують компенсацію на рівні середньої зарплати, а їхні робочі місця зберігаються. Після повернення до цивільного життя компанія допомагає їм пройти шлях адаптації. Працює Програма адаптації ветеранів, створено Сервіс психологічної допомоги, який об'єднує фахівців із психології, психотерапії та коучингу. Така підтримка важлива для всіх, хто шукає внутрішню опору у складні часи, особливо для постраждалих від війни та тих, хто повернувся з фронту. Втім, поняття підтримки у ВRОСАRD виходить далеко за межі сервісів і програм. Велику роль відіграє корпоративна культура жива, емоційна, об'єднувальна. У ВRОСАRD є внутрішній Теlеgrаm-канал, який став не просто джерелом новин компанії, а платформою для взаємодії, порад, підтримки та обміну досвідом між колегами. А ще регулярні онлайн-чаювання з директором це можливість напряму поспілкуватися з керівництвом, поставити запитання, поділитися ідеєю та переконатися, що в ВRОСАRD справді чують кожного. Катерина Гуленок, керівниця РR-департаменту "Брокард-Україна": "Єдність команди це не лише про спільну роботу та досягнення цілей. Це про емоційний зв'язок, натхнення й моменти, що по-справжньому об'єднують. Ми вміємо радіти дрібницям, підтримувати, ділитися ідеями й створювати відчуття, що ти не сам у цьому складному й нестабільному світі. Щоденне спілкування у Теlеgrаm, корпоративні забіги, креативні флешмоби не просто традиції для нас, а спосіб бути ближчими один до одного. Саме така взаємодія формує атмосферу тепла, довіри й згуртованості, яка є серцем культури ВRОСАRD. Бо ми щиро віримо: справжня команда тримається не лише на професіоналізмі, а й на людяності". Другий виклик зміцнити бізнес 66 магазинів - продовжують працювати 
у 22 містах України 3 нових магазини - ВRОСАRD відкрилися 2023 року 3 млн українців - є учасниками програми лояльності ВRОСАRD 121 новий бренд - з'явився у портфоліо ВRОСАRD торік, зокрема 29 українських 5,66 млрд грн - сягнув загальний обіг мережі 2024 року 798 млн грн - податків сплачено за 2024 рік та понад 2 млрд за три роки повномасштабної війни Не просто зберегти, а й розвивати мережу На 24 лютого 2022 року мережа ВRОСАRD налічувала 97 магазинів у 26 містах України. Однак після початку повномасштабного вторгнення третину магазинів було втрачено через бойові дії та окупацію територій. На деякий час роботу компанії та складу було зупинено логістичні ланцюги розірвано, а господарську діяльність паралізовано. Проте компанії вдалося оперативно поновити роботу та зберегти мережу, адаптуючись до нових реалій. "Ми не просто повернули бізнес до життя, а й відкрили нові магазини. Попри обстріли, блекаути та тимчасові зупинки роботи, наші колеги почали повертатися додому й виходити на роботу. Магазини ВRОСАRD стали місцем, що нагадує про довоєнне життя та дарує радість навіть у складні часи", - каже Людмила Севрюк. Протягом останніх років компанія змогла забезпечити економічну стійкість бізнесу та розширити мережу. Зокрема, відкрилися три нові магазини в Луцьку, Івано-Франківську та Вінниці. Також було оновлено формат двох магазинів. Сьогодні мережа ВRОСАRD налічує 66 магазинів у 22 містах України і продовжує надихати, дарувати красу й підтримку. Але зупинятися на досягнутому не планує. 2025 року відкриються щонайменше чотири магазини, зокрема унікальний торговий простір нового формату, що не має аналогів на українському ринку парфумерії та косметики. Крім того, відновлюється розвиток концепції бутиків нішової парфумерії ВRОСАRD NІСНЕ ВАR. Команда й технології секрет успіху в часи нестабільності та змін У ВRОСАRD упевнені: поєднання професійної команди та технологічних інновацій допомогло не лише вистояти під час війни, а й вивести бізнес на інший рівень Наприкінці 2023 року був запущений мобільний застосунок ВRОСАRD, який став зручною платформою для клієнтів, щоб знайомитися з новинками, отримувати консультації та здійснювати купівлю. Застосунок уже завантажило майже 800 тисяч користувачів, які зробили більш ніж 360 тисяч замовлень. Торік у магазинах мережі ВRОСАRD з'явилася інноваційна система діагностики шкіри Zеmіts Skіn Аnаlysіs Systеm на основі штучного інтелекту. Апарат дає змогу швидко й точно визначити реальні потреби шкіри та легко дібрати клієнту косметичні продукти, які ідеально підходять для догляду. 2024 року 12 363 гостей мережі ВRОСАRD скористалися новою послугою та отримали персоналізовані поради від б'юті-експертів. Третій виклик підтримати армію і тих, хто цього найбільш потребує 1 млн грн - ВRОСАRD перерахувала ЗСУ на третій день повномасштабного 
вторгнення До 30 млн грн - зросла допомога 
від ВRОСАRD на потреби армії, станом на 7 березня 2022 року 12 тис. товарів - на 4 млн грн передано військовим навесні 2022-го 282 млн грн - направила компанія 
Силам оборони 5 млн грн - спрямовано у фонд "Повернись живим" для проєкту "Довгі руки ТРО" 32 працівники ВRОСАRD - служать у лавах 
Сил оборони України Співпраця з Головним управлінням розвідки З перших днів війни компанія почала активно вибудовувати стратегію допомоги Силам оборони України, намагаючись, щоб кожен внесок був максимально ефективний. Торік ВRОСАRD увійшла до переліку 30 українських компаній, які надали найбільше фінансування на потреби армії. Загалом на підтримку захисників уже спрямовано понад 282 мільйони гривень. Юрій Гаткін, співзасновник та керуючий бізнесом мережі ВRОСАRD: "Особливу увагу компанія приділяє співпраці з Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України. Розвідка це очі й вуха армії, точність і оперативність оборони. Від її роботи залежить ефективність бойового планування та знешкодження потенційних загроз. Ми прагнемо посилити цей фронт, тому підтримка ГУР для нас пріоритет". ВRОСАRD регулярно перераховує Головному управлінню розвідки частину свого обороту: "Більше заробляємо більше допомагаємо", кажуть у компанії. На ці кошти Міноборони екіпірує розвідників усім необхідним. Керівник ГУР Кирило Буданов високо оцінив внесок ВRОСАRD у зміцнення обороноздатності країни, вручивши подяку за значну матеріальну підтримку. Підтримка родин із дітьми ВRОСАRD разом із парфумеркою Ольгою Юрченко започаткували благодійну ініціативу на підтримку спецпроєкту #Вониневинні благодійного фонду "Я буду твоїм тилом". Ольга створила унікальний аромат "Соул оф Юкрейн" (Sоul оf Ukrаіnе), весь прибуток від продажу якого в магазинах і на сайті ВRОСАRD.UА направляється фонду на закупівлю необхідних речей для сімей із дітьми з Херсонщини, Маріуполя, Запорізької та Харківської областей. Завдяки цій ініціативі вже вдалося підтримати сотні родин. Ілона, мама двох дітей, якій надали допомогу: "Я не люблю, коли допомагають мені, я сама завжди допомагала іншим. Але війна змінила багато чого. Допомога, яку надає ВRОСАRD, дуже гріє. Саме усвідомлення: я не сама. Є люди й волонтери, які поруч. Це схоже на подарунок від когось, кого ти навіть не знаєш. Але ти відчуваєш: тебе бачать". ВRОСАRD ЗНАХОДИТЬ БАЛАНС МІЖ БІЗНЕС-ЦІЛЯМИ Й СОЦІАЛЬНОЮ МІСІЄЮ, КЕРУЮЧИСЬ СВОЇМИ ЦІННОСТЯМИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ ТА ЧЕСНІСТЮ ПЕРЕД КРАЇНОЮ, НАДІЙНІСТЮ ТА ПОВАГОЮ ДО КОМАНДИ, ЕМПАТІЄЮ ТА ПІДТРИМКОЮ ТИХ, ХТО ЦЬОГО НАЙБІЛЬШЕ ПОТРЕБУЄ

Про це в етер Еспресо розповів сержант-менеджер третьої категорії відділення рекрутингу штабу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Ігор Зобків"Зараз ми займаємось рекрутингом громадян за контрактом 18-24. Це контракт, який зробили добровільним. Ми хочемо показати, що ми потребуємо в першу чергу мотивованих людей. Мотивація для нас є першочерговою умовою. Ці люди мають бути фізично розвинені, психологічно готові й надалі ми допоможемо цим людям пройти весь етап проходження служби в лавах 80-ї ОДШБр", - розповів Зобків.За словами сержант-менеджера 80-ї ОДШБр, попри хороші умови "Контракту 18-24" рекрутинг громадян відбувається досить малими темпами"На початку війни ми мали тенденцію, коли не було чим воювати, але були мотивовані люди. Сьогодні все навпаки. У нас є чим воювати, втім, не вистачає людей. Саме тому рішення про "Контракт 18-24" хоча і є експериментальним, втім, знову ж таки він наділений на мотивованих людей. Однак сьогодні й цей набір добровольців йде дуже погано. Люди бояться. Всім відомі історії з ТЦК і т.д. Втім, і це можна подолати, тому запрошую всіх охочих до нашого рекрутингового центру, який відривається вже 13 червня", - додав він.Контракт для українців віком до 24 років: що відомоУ жовтні 2024 року в ОП заявили, що США тиснуть на президента Володимира Зеленського щодо зниження мобілізаційного віку. Однак пізніше глава держави сказав, що, перш ніж знижувати мобілізаційний вік, потрібно доукомплектувати бригади. "Ми багато чули сигналів щодо мобілізаційного віку наших військових від представників колишньої адміністрації (президента США, – ред.), деяких країн НАТО. Я не буду казати чітку цифру, але у нас понад сто бригад, і кожна з них щодня потребує укомплектованості, техніки – броньованої, артилерійської", – заявив Зеленський.У грудні 2024 року нардеп Федір Веніславський сказав, що жодних законодавчих ініціатив щодо зниження мобілізаційного віку з 25 до 18 років немає.У січні 2025 року в ОП повідомили, що невдовзі в Україні запропонують зміни до законодавства та указів президента щодо призову чоловіків віком від 18 до 25 років.Пізніше член оборонного комітету ВР Федір Веніславський заявив, що держава планує стимулювати юнаків віком до 25 років добровільно долучатися до війська. За його словами, Україна не запропонує кращі фінансові умови для тих, хто укладе контракт, у порівнянні з тими, хто вже служить, однак може передбачити одноразові виплати в разі укладання контракту.У лютому президент Володимир Зеленський розповів, що українці віком від 18 до 24 років, які укладуть контракти на службу в Силах оборони, зможуть за рік заробити 1 млн грн. Також передбачено інші бонуси.З 12 лютого у Резерв+ можна подати заявку на укладення контракту в межах проєкту "Контракт 18-24". 

Про це повідомив Київський апеляційний суд.2 червня колегія суддів розглянула апеляційну скаргу, подану захистом обвинуваченого. Захист оскаржував ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 24 квітня, якою строк тримання під вартою був продовжений на 60 днів – до 22 червня.За результатами апеляційного розгляду ухвалу Шевченківського районного суду залишили без змін, а апеляційну скаргу сторони захисту – без задоволення.Убивство підлітка на станції фунікулера в Києві: що відомоПро цю подію увечері неділі, 7 квітня 2024 року, повідомили tеlеgrаm-канали "Реальний Київ" та "Київ Оперативний". Повідомляли, що на верхній станції фунікулера, яка виходить до будівлі Міністерства закордонних справ і Михайлівського Золотоверхого монастиря, стався конфлікт між молодиками.  Пабліки поширили відео, на якому було видно закривавленого хлопця, що нерухомо лежав біля стіни. Поряд з ним інший кричав: "Я убив". У Київпастрансі згодом повідомили про припинення руху через "хуліганський випадок", але не надали подробиць.Наступного дня у пресслужбі ДБР заявили про відкриття кримінального провадження за фактом трагедії на станції київського фунікулера. За їхніми даними, того вечора між чоловіком, який служить водієм у правоохоронному органі, та неповнолітнім виник конфлікт. Після виходу з вагона на верхній станції правоохоронець штовхнув підлітка. Той упав, розбив головою скло, отримавши смертельний поріз шиї. Неповнолітній помер на місці події.Правоохоронця затримали й відсторонили від виконання обовʼязків. Увечері 8 квітня у Державному бюро розслідувань інформували, що військовослужбовцю Управління державної охорони України повідомили про підозру в умисному вбивстві (ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України).9 квітня співробітникові УДО, якому висунули підозру в убивстві підлітка, обрали запобіжний захід у вигляді утримання під вартою. 23 грудня суд продовжив підозрюваному запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Під час засідання в Шевченківському районному суді міста Києва 5 лютого цього року  батько вбитого підлітка Олександр Матерухін розповідав, що свідки злочину отримували погрози. Також Олександр Матерухін припускав,  що обвинувачений затягує час. Зокрема, раніше між двома засіданнями минуло 4 місяці. У Київському апеляційному суді на, 19 травня, був запланований розгляд апеляційної скарги у справі про вбивство на столичному фунікулері торік у квітні киянина Максима Матерухіна.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 

Про це повідомила Служба безпеки України.Вінницький міський суд заочно засудив прокремлівського пропагандиста Анатолія Шарія до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна та каналів на YоuТubе та Теlеgrаm."За матеріалами справи, з початку повномасштабної війни Шарій був залучений до реалізації інформаційних диверсій ФСБ проти нашої держави. Йдеться про участь пропагандиста у підготовці та поширенні постановочних відео, де рашисти допитують українських полонених", - йдеться у повідомленні.Розслідування встановило, що Шарій консультував окупантів щодо "потрібного формату" допитів та питань для бранців, а потім монтував відео, видаляючи кадри, що дискредитують РФ зокрема, ознаки катувань. Комунікація з окупантами відбувалася через ексочільника поліції Вінниччини Антона Шевцова, який переховується в Севастополі. Саме від нього пропагандист отримував матеріали, які після "монтажу" поширював через свої ресурси.Його визнали винними за ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена за попередньою змовою групою осіб в умовах воєнного стану).Про вирок Анатолій Шарій також повідомив у Теlеgrаm-каналі.Свою провину блогер відкидає та стверджує, що звинувачення в "антиукраїнській діяльності" через Теlеgrаm та YоuТubе є безпідставними, і ніяких доказів цього немає. Також він зазначає, що вирок оголосили без участі його адвокатів.Окрім цього Шарій звинувачує суд у тому, що попри вимоги його не допустили до процесу, і всі докази, які нібито мають довести його невинність відмовились слухати.Що відомо про справу 6 лютого 2021 року Служба безпеки України оголосила підозру блогеру Анатолію Шарію за статтями "Державна зрада" та "Порушення рівноправності громадян", викликавши його на допит 22 лютого. Згодом СБУ оголосила Шарія в державний розшук. 5 березня 2022 року активісти виявили його в Іспанії.4 травня 2022 року проросійського блогера Шарія, підозрюваного в держзраді, затримали в Іспанії. 5 травня того ж року суд заборонив Шарію покидати Іспанію, вилучив його паспорт та зобов'язав двічі на місяць з'являтися до найближчого суду. 6 липня 2022 року блогеру Анатолію Шарію повідомили про підозру в державній зраді за роботу на російську пропаганду з Іспанії.У липні 2023 року справу прокремлівського блогера Анатолія Шарія та колишнього начальника поліції Вінниччини, яких підозрюють у державній зраді за роботу на російську спецслужбу, передали до суду.18 квітня 2024 року соціальна мережа ТіkТоk заблокувала 24 акаунти, що поширювали російську пропаганду, включно зі сторінкою Шарія.Володимир Зеленський у серпні 2024 року ввів у дію рішення РНБО, яке продовжує санкції на 10 років проти блогера Анатолія Шарія, так званого очільника "ДНР" Дениса Пушиліна та проросійського журналіста Ігоря Гужви. 

В Україні 4 червня вшановують пам'ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Щорічно саме 4 червня відзначається Міжнародний день дітей - безневинних жертв агресії, заснований Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 серпня 1982 року. За час повномасштабного вторгнення Росія вбила в Україні 631 дитину. Ще понад 1975 були скалічені, зникли безвісти - 2244. Ці цифри, станом на 26 травня, не остаточні. Адже важко встановити кількість загиблих та поранених в зоні ведення бойових дій, а також на окупованих територіях. Найбільше постраждало дітей у таких областях: Донецькій - 645, Харківській - 492, Херсонській - 208, Дніпропетровській - 242, Київській - 146, Запорізькій - 181, Миколаївській - 119, Сумській - 139. Лише 25 травня під час масованої атаки внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика. У Харкові постраждав 14-річний хлопчик. Під час обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років. У Миколаєві травмовано 17-річного хлопця. Gаzеtа.uа розповідає 15 історій дітей, яких убили російські окупанти. Роман, Тамара та Станіслав Мартинюки були відмінниками У будинок сімʼї Мартинюків 25 травня вночі влучила російська ракета під час масованої атаки на Україну. Тато Ігор і мама Олена втратили трьох дітей - 17-річного Романа, 12-річну Тамару та 8-річного Станіслава. Самі ж батьки отримали травми. Жінка знаходиться в лікарні у важкому стані. Під час прощання директор ліцею № 1, де навчалися діти, описує їх як таких, що "прагнули досконалості у всьому", але не походили повз тих, хто потребував допомоги. Роман був випускником, готувався до НМТ і палко захоплювався історією України. Він доводив свою думку. Поряд з історією у нього була фізика. Казав, що вона легка. Тамара приводила за руку на заняття молодшого брата. Діти вчилися грати на домрі, були відмінниками. Для маленької Томи була заготовлена грамота за відмінні успіхи в навчанні. Як і мама, дівчинка хотіла бути вчителем математики. А Станіслав такий слухняний та розумний був. Все умів за своїм віком. Данило Худя обожнював футбол Вночі 24 квітня російські терористи під час атаки на Київ знищили ракетою будинок, в якому на першому поверсі жив 17-річний Данило Худя з Києва. Хлопець загинув разом з батьком Олегом та мамою Вікторією. Друзі хлопця цілий день сподівалися побачити Данила живим, проте цього не сталось. Данило був студентом Київського авіаційного фахового коледжу Навчався на спеціальності "Авіаційна та ракетно-космічна техніка". Завжди був на позитиві, постійно грав футбол на стадіоні 185-ї школи. У Данила залишились дві сестри і старший брат. З родиною Худя російськими терористами були убиті ще 9 їхніх сусідів. Маргарита Тітаренко любила математику, співи та танці 29 квітня 2025 року росіяни убили 12-річну Маргариту Тітаренко Губиниха Самарського району Дніпропетровщини. Росіяни вдарили дроном по її приватному будинку. Дівчинка спала у кімнаті на першому поверсі будинку. Коли рятувальники дістали її з-під завалів, вона була ще живою. Її шестирічна сестра отримала травми. Ще з дитсадка дівчинка росла вихованою, товариською та талановитою. Займалася співом та танцями. Найбільше любила математику і українську мову. В ліцеї перемагала на різних творчих конкурсах і предметних олімпіадах. Дівчинка прийшла уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою Сонячна Ліза йшла до логопеда Сонячній Лізі Дмитрієвій із Вінниці було 4 роки, коли її вбила російська ракета. Це сталося 14 липня 2022 року. Це був один з найкривавіших днів. Тоді Росія скинула на Вінницю чотири ракети - загинули 28 людей, понад 200 поранених. В момент влучання ракети мама Ірина везла доньку у візку до логопеда. Дівчинка загинула одразу. Її мама отримала численні травми. З її тіла дістали два десятки уламків ракет. Від неї якийсь час приховували, що донька загинула. Жінка каже, що дівчинка прийшла до неї уві сні й попрощалася - у білій сукні та з німбом над головою. Ірина сім місяців перебувала на реабілітації за кордоном. Тепер заново вчиться жити. Ірина вела блог в соцмережі. Постійно знімала відео та розповідала свою історію та історії про свою доньку. Вона писала, що є мамою особливої дівчинки, яка має синдром Дауна. Останнє відео мама дівчинки записала і виклала в інтернет за 1,5 години до влучання в місто ракети. На ньому вони з усміхненою та життєрадісною дівчинкою йдуть по тротуару на заняття. Ліза знімалася в різдвяному ролику Олени Зеленської 2021 року. В той день перша леді країни виклала відеоролик на своїй сторінці і попросила подивитись на дівчинку, якою вона була за життя. Ярослава Камєнєва убила ракета "Іскандер" перед евакуацією 9-річний Ярослав Камєнєв жив у місті Селідове Курахівського району Донецької області. Напередодні чергового обстрілу міста планував з мамою Наталією евакуйовуватись до Кривого Рогу. Там у гуртожитку одного з інститутів їм підготували кімнату. Але у хлопчика піднялась температура під 40&dеg;С. Його госпіталізували. Лежав під крапельницями. Саме в цю лікарню і поцілила ракета росіян 14 лютого 2024 року. Дитина з мамою загинули на місці. Також тоді загинула 38-річна вагітна жінка, яка перебувала в закладі на збереженні. Померла на руках у матері 7-річна Богдана Косаченко з містечка Середина-Буда на Сумщині сиділа в машині з вітчимом, коли позаду "Ниви" прилетіла ракета 28 листопада 2023 року. В той час її мама Галина саме пішла в магазин "Аврора". Чоловік і дитина отримали тяжкі поранення. Галина та інші люди, які були в магазині, вибігли. Занесли поранених усередину. Богдана померла на руках у матері. Богдана Косаченко навчалася у другому класі місцевої школи. Добре навчалася, гарно малювала, обожнювала тварин. Родина збиралась виїжджати з міста, бо життя тут ставало нестерпним. Не встиг загадати новорічне бажання Для 11-річного Гліба Федюка з Херсона 2023 рік став останнім у його житті. 31 грудня він був на вулиці, коли окупанти обстріляли Корабельний район. Гліб не встиг загадати новорічне бажання. Хлопець міг вирости видатним піаністом, бо навчався у музичній школі. Гліб був учнем п'ятого класу фортепіанного відділу школи мистецтв №1 міста Херсон. За два дні до смерті відсвяткував день народження Станіславу Нагорному із села Багатир Великоновосілківської громади Волноваського району Донеччини тепер назавжди 11 років. 12 жовтня 2023 року російська армія атакувала село із реактивної артилерії. Було дев'ять прильотів у житловому секторі. За два дні до трагедії хлопчик відзначив свій останній день народження. Його згадують здібним учнем, веселим і кмітливим хлопчиком. Був душею компанії, завжди енергійний та усміхнений. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вбивство росіянами родини з дітьми у Волновасі: в мережі повідомили нові подробиці злочину У вогняній пастці 7-річний Олексій Путятін з братами 4-річним Михайлом та 10-місячним Павлом згоріли живцем разом з батьками у власному будинку. 9 лютого 2024 року сімʼя опинилася у вогняній пастці внаслідок обстрілу Немишлянського району Харкова. Російські дрони поцілили у нафтобазу. Стався витік палива, яке розтеклося вниз по вулиці Котельна, на якій жила сім'я Путяніних. Вулиця перетворилася на пекельну лаву. На подвірʼя увірвалося полумʼя і вони не змогли вибратися на вулицю. Жінка тримала дітей в обіймах Зазвичай, Григорій та Ольга Путятіни з дітьми ховалися у підвалі. Але цього разу всі стали заручниками полум'я. Попередньо встановили, що старший та молодший хлопчики були біля мами. Вони намагалися врятуватися у ванній. Жінка тримала дітей в обіймах. Кістки і тіло немовляти перетворилися на попіл. Доводилось проводити експертизу ДНК. Середній Михайло завжди бігав за татом. Чоловік ймовірно, знепритомнів першим, а малий - забився в куток, сам в кухні. Саме там його і знайшли. Ользі Путятіній було 35 років. Працювала прокурором Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. На цей час перебувала у декретній відпустці. Родина на деякий час виїжджала з Харкова. Зрештою повернулися додому. Їх знали і любили сусіди. Сім'ю поховали у Харкові. Найменшого синочка ховали в одній труні з мамою. Завалило підвал з бетонним перекриттям 6-річного Назара Грицкова із села Новодмитрівка на Херсонщині Росія вбила 14 вересня 2023 року. Його будинок попав під обстріл окупантів. 15 вересня родина планувала виїжджати на Миколаївщину, де знайшла уже собі новий будинок. Останніми словами Назара було: "Мамо, ми завтра поїдемо". Коли почався обстріл фугасними снарядами, саме Назар попросив, щоб сім'я спустилася до підвалу. Вони ніколи раніше цього не робили. Назар дуже наполягав. Почав істерити. Щоб його заспокоїти, родина спустилася до підвалу з бетонним перекриттям. Але воно не витримало і підвал завалило. Весь удар припав на те місце, де сидів Назар з братом Богданом, який отримав важкі травми. Назар Грицков був роботящим хлопчиком. Вставав о шостій ранку і йшов поратись по господарству. Він дуже хотів учитись. Говорив, що виросте і буде моряком, як і старший брат. Нині батько із середнім сином орендує квартиру в Миколаєві, а мама Анастасія з 13-річним сином у лікарні на заході України. Від атаки загинули 52 людей. Ваня - наймолодший 8-річний Іван Козир із села Максимівка, що на Харківщині, загинув 5 жовтня 2023 року у кафе в селі Гроза. Люди зібрались на поминки на честь військового Андрія Козиря родича Вані по татовій лінії. Разом із хлопчиком там були його тато, мама, тітка і дідусь. Від тієї атаки загинули 52 людини, Ваня наймолодший. Його мама Ксенія вижила під час ракетного удару. Проходить лікування в Австрії. Вона вже потроху починає спілкуватись із рідними. Ваня був єдиною дитиною у родині Ігоря та Ксенії Козирів. Його згадують дуже товариським, позитивним і непосидючим. Любив ходити в гості до сусідів, кататись на велосипеді та рибалити. Навчався у першому класі. Мріяла служити в ЗСУ 12-річна Єва Лисенко з міста Костянтинівка Донецької області 24 липня 2023 року саме відпочивала з мамою Тетяною та молодшою сестрою Діаною на березі, коли російські окупанти обстріляли місто касетними боєприпасами. Також поцілили у місцеву водойму. Жінку з дітьми завезли у лікарню Дніпра. але наступного дня через осколкове поранення голови серце Єви зупинилося. Дівчинка навчалася у місцевій школі №5 в сьомому класі. Була дуже товариською, відкритою та щирою і мала багато друзів. Любила життя та своїх рідних. Займалася танцями. Мріяла стати поліцейською або піти служити у лави ЗСУ. Йшов до церкви освячувати великодній кошик 17-річний В'ячеслав Гіщак із села Павлівка Снігурівської громади, що на Миколаївщині, загинув від російської ракети 16 квітня 2023-го, на Великдень. В'ячеслав із 18-річною подругою Вікторією Воткаленко йшли освячувати великодній кошик до церкви у селі Василівка. Ворожий снаряд влучив у зруйнований магазин, де вони мали зустрітися з друзями. Хлопець і дівчина загинули. В'ячеслав Гіщак був 11-класником. Мріяв після школи навчатися на автомеханіка. Був невибагливими, дуже добрим, слухняним, не конфліктним. До всього ставився з гумором. В Україні за два роки повномасштабного вторгнення Росії загинули щонайменше 10&thіnsр;582 цивільних людей, ще 19&thіnsр;875 були поранені. Зокрема, 587 загиблих і 1298 поранених - це діти. Реальна кількість жертв серед цивільного населення значно вища, бо багато випадків залишаються досі непідтвердженими. Збройний напад Росії на Україну, який скоро триватиме вже третій рік і якому не видно кінця, продовжує спричиняти серйозні й масові порушення прав людини, знищуючи життя і засоби для існування", - зазначив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк. За приблизними підрахунками української влади, тільки в Маріуполі за перші три місяці повномасштабної війни загинули щонайменше 22 тис. людей.

Росія планує суттєво посилити свою ядерну присутність в Арктиці, залучивши до Північного флоту атомний підводний човен класу "Борей-А" - "Князь Пожарський". Як повідомляє Іntеrеstіng Еngіnееrіng, субмарину мають передати флоту у червні 2025 року. Це восьмий човен проєкту "Борей" і п'ятий у його модернізованій версії 955А. Підводний ракетоносець був спущений на воду 3 лютого 2024 року після кількох років будівництва на єдиному в Росії підприємстві з виробництва атомних субмарин - заводі "Севмаш". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як операція "Павутина" вплине на росіян - Ігнат пояснив Кожен підводний човен цього типу здатен нести до 16 міжконтинентальних балістичних ракет типу "Булава", кожна з яких обладнана 4-6 ядерними боєголовками. Загальний арсенал може сягати до 96 боєголовок, що забезпечує потужний потенціал для ядерного удару у відповідь. Субмарина має водотоннажність 24 000 тонн у зануреному стані та оснащена реактором VМ-5 потужністю 190 МВт. Вона також вирізняється покращеними стелс-технологіями, водометним рушієм та умовами для екіпажу. За характеристиками вона значно перевершує американські підводні човни класу "Огайо". Президент РФ Володимир Путін назвав Північний флот "найпотужнішим" у країні: він налічує 31 підводний човен і становить майже 40% від усього підводного флоту Росії. Розгортання "Князя Пожарського" у Північному Льодовитому океані є частиною реалізації Морської доктрини РФ 2022 року. Документ визначає чотири ключові напрями в Арктиці: - зміцнення оборони, - освоєння ресурсів, - розвиток Північного морського шляху, - стратегічне протистояння на глобальному рівні. У контексті змін клімату та танення арктичних льодів нові навігаційні маршрути та енергетичні ресурси дедалі більше стають предметом геополітичного суперництва. Країни НАТО - зокрема США, Канада, Норвегія та Данія - вже відповідають на активність РФ, посилюючи військову присутність у регіоні та розширюючи масштаб арктичних навчань. Вашингтон, зі свого боку, збільшує фінансування програм будівництва криголамів і розвитку логістики для операцій в Арктиці. Іntеrеstіng Еngіnееrіng також зазначає, що Росія експериментує з новими, нетрадиційними формами застосування військово-морських сил у регіоні. США мають найпотужніші підводні сили у світі, у їх розпорядженні 70 субмарин. Всі вони атомні. Більшість з них - це багатоцільові підводні човни. Вони призначені насамперед для знищення ворожих підводних човнів, військових кораблів, а також торгових суден противника. До багатоцільових субмарин США належать, наприклад, човни типу Vіrgіnіа. Є в американців і величезні стратегічні субмарини типу Оhіо, які несуть балістичні ракети UGМ-133А Тrіdеnt ІІ (D5).

У огляді Еспресо читайте, що відомо про славетного захисника і командира армійського корпусуДитинство і юні роки Дениса Прокопенка з позивним РедісНародився Прокопенко за два місяці до проголошення Україною незалежності – 27 червня 1991 року. У 2008 році закінчив київську гімназію. З дитинства займався спортом –  футболом та єдиноборствами. До початку російсько-української війни був активним вболівальником та ультрас київського футбольного клубу "Динамо". Саме на секторі стадіону отримав прізвисько Редіс, що стало його бойовим позивним.Денис Прокопенко є нащадком етнічних карелів. Його прадід брав участь у радянсько-фінській Зимовій війні (1939-1940). Після бою з більшовиками він був визнаний зниклим безвісти. До слова, на знак пам’яті про свого прадіда Редіс носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки."У мого діда була така жахлива ненависть до комунізму, до більшовизму, до Совка... і, уявляєш, втратити свою родину? Тобто всі його брати загинули, рідня. Я не знаю, чи їх убили або кудись забрали в полон.Вийшло так, що я ріс у діда. Він мене виховував, і до 7 років я зростав там, потім переїхав до батьків, почав ходити до школи. Але дід завжди для мене був авторитетом, і я підтримував його ідеї. Я не можу сказати, що він мені їх нав'язав, він просто багато розповідав, і я свідомо розділяв його погляди. Для мене це кровна помста. У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись", — розповідав в інтерв'ю для полкової газети Денис Прокопенко.Коли Денису було 8 років, його батько загинув. Тоді дідусь виховував його та багато розповідав про їхню сімейну історію і боротьбу прадіда. Вищу освіту здобув у Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю "Викладач англійської мови". За здобутим фахом не працював, бо одразу по закінченню університету у віці 23 років (а це був 2014 рік) пішов добровольцем до лав батальйону "Азов".У 2020 вступив до Національного університету оборони України (командно-штабний інститут застосування військ) за спеціалізацією "Бойове застосування та управління діями військових частин механізованих і танкових військ".Особисте життя і знайомство з дружиноюУ 2015 році у соцмережах познайомився зі своєю майбутньою дружиною Катериною, яка тоді волонтерила на потреби АТО. У 2019 році вони одружилися. Вона  – ілюстраторка та громадська активістка. Навесні 2022 року під час оборони Маріуполя, разом з іншими рідними військовослужбовців ОЗСП "Азов", Катерина доклала зусиль для збереження життів особового складу маріупольського гарнізону та свого чоловіка зокрема. Після виходу захисників у полон Катерина Прокопенко заснувала та керує громадською організацією "Асоціація родин захисників Азовсталі", займається правозахисною діяльністю, очолює кампанію для визволення оборонців Маріуполя з полону.Бойові дії 11 липня 2014 року Денис Прокопенко розпочав службу в батальйоні "Азов" і брав участь у всіх бойових операціях літньої кампанії підрозділу: бої за Мар’їнку, Іловайськ, Широкине. Був гранатометником.Під час Павлопіль-Широкинської у 2015 році операції Редіс командував 1-ю ротою. В 2017 році Денис Прокопенко став командиром ОЗСП "Азов". Він вважається наймолодшим командиром в історії Національної гвардії та Збройних сил України. На той момент йому було всього 26 років.Денис Прокопенко завжди акцентував увагу на навчанні особового складу підрозділу, а будь-яке навчання розпочиналося з опанування та повторення сучасних протоколів надання домедичної допомоги. Під час оборони Маріуполя ці знання врятували багато життів. Що найбільше виокремлюють з його  заслуг – перетворенні "Азову" з добровольчого підрозділу в професійне бойове з’єднання за лекалами сучасних військових стандартів."Кожен боєць готовий покласти життя за "Редіса", адже той своєю чергою готовий зробити те саме за кожного "азовця", – казав про нього Богдан Тавр Кротевич."Жодну людину в житті я не поважаю так сильно як нашого командира "Редіса". Це історична постать. Він пройшов шлях від звичайного гранатометника до військового командира і Героя України. Він розбирається у багатьох сферах, це суперталановитий менеджер і авторитет", – розповів бойовий медик бригади "Азов" Сергій "Джедай"."Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні", – казав Андрій Білецький про Редіса.Символ спротиву – Денис Прокопенко"Підлеглі звертаються до нього просто "Друже Редіс" (з наголосом на перший склад). Ще бувши на посаді ротного, Денис виклав своє ставлення до війни з путінським рашизмом так: "Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії. Нам не потрібна як подарунок земля, що і так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю і не маємо права віддавати Донбас в жодному разі…", – писали на сайті Армія. іnfоrm.У серпні 2019 року на столичному Хрещатику капітан Прокопенко отримав із рук новообраного президента України Володимира Зеленського орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.Це нагородження мало не перетворилося на скандал. На урочистому параді Прокопенко не виконав військове привітання. Цей жест був сприйнятий як демарш перед Зеленським. Водночас у ОЗСП НГУ "Азов" прокоментували, що віддавати військове вітання, за Статутом Збройних сил України, належить лише військовому керівництву. "Стройовий статут зобов’язує віддавати честь іншому військовослужбовцю, але не цивільним особам. Тому військовослужбовці "Азову" не віддавали честь президентові Петру Порошенку  під час його візиту на позиції "Азову" на фронті, і немає законних підстав віддавати честь іншим цивільним керівникам".Оборона МаріуполяНапередодні Російського вторгнення в Україну – в грудні 2021 року Денис Прокопенко застерігав про можливий напад на столицю України для примушення до капітуляції та прийняття російських умов.Згодом вище військове керівництво ставило перед командуванням гарнізону Маріуполь завдання протриматися 2 тижні для того, щоб виграти час, відтягнувши на себе сили противника, отримати зброю від союзників і мобілізувати резерв. "Азов" у надскладних умовах протримав оборону міста 86 днів.24 лютого 2022 року під командуванням Дениса Прокопенка "Азов" зайняв оборону Маріуполя і прилеглих сіл. Силами розвідки та снайперської групи полку були здійснені диверсійні спецоперації в тилу противника для уповільнення оточення Маріуполя. Також під прикриттям азовців у місто був доставлений останній боєкомплект для ведення артилерійського вогню.За умов управлінського хаосу в місті Денис Прокопенко з першого дня взяв на себе відповідальність і командування обороною півмільйонного Маріуполя. Брав участь у плануванні та здійсненні повітряно-десантних спецоперацій ГУР, під час яких в оточений ворогом Маріуполь вертольотами доправляли людей та боєприпаси, а також евакуйовували поранених бійців.19 березня 2022 року президент України Володимир Зеленський надав Денису Прокопенку звання Героя України як командиру підрозділу.16 травня Денис Прокопенко повідомив про наказ вищого військового керівництва про збереження життя та здоров’я Маріупольського гарнізону та припинення оборони міста на 86 день від початку оборони Маріуполя й 82 день повного оточення міста. Усі бійці здали зброю своїм офіцерам. Перед виходом віддавали зброю командиру, він тиснув їм руку, дякував за службу, перепрошував за те, що не перемогли, і тоді тільки бійці йшли до росіян у полон.20 травня командування Маріупольського гарнізону на чолі з Денисом Прокопенко покинули "Азовсталь" в одній з останніх груп."Оборона Маріуполя врятувала Україну. Ціною цього порятунку стали життя наших бійців, котрі загинули у міських боях та в результаті теракту в Оленівці, і свобода сотень наших побратимів, які знаходяться у російському полоні", – заявив згодом "Редіс". Полон та поверненняРедіс разом з іншими азовцями потрапив у полон, де провів 123 дні. За спогадами пресофіцера "Азову" Валерії "Нави" Суботіної, яка теж потрапила тоді у полон, вона лише один раз перетнулась із Прокопенком у російській в'язниці і навіть там він привітався з азовцями "Слава Україні".Був звільнений з полону 21 вересня разом з іншими 214 військовими.  Після повернення в Україну практично одразу заявив, що знову стане до виконання військового обов'язку.Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Денис Прокопенко зустрівся з особовим складом бригади "Азов" і заявив: "Перебуваючи у полоні я сказав, що для мене ця війна не закінчиться, доки ми не повернемо з полону нашого останнього бійця та не відновимо кордони України на стан 1991 року. Я – солдат. Мене не цікавлять ніякі інші напрямки діяльності, крім військової справи. Моє серце, моя душа, моє тіло належать Азову".Прокопенко проходив реабілітацію, а вже в серпні 2023 року взяв участь у тактичних навчаннях, під час яких особовий склад відпрацьовував управління підрозділами в бою та організацію наступальних і оборонних дій.23 серпня того року Редіс вже був на передовій. З серпня бригада "Азов" під його керівництвом розпочала виконання бойових завдань на Лиманському напрямку.Впродовж 2024 року 12-та бригада "Азов" під командуванням Прокопенка вела активні бойові дії зокрема в районі Серебрянського лісництва. Згодом підрозділ був терміново передислокований до Торецька, де виконував завдання на ділянці прориву.Напередодні нового 2025 року Редіс застеріг українців від надмірного оптимізму щодо швидкого завершення війни в 2025 році, наголосивши, що такі очікування можуть послабити обороноздатність країни, – писала Новинарня.Також на своїй сторінці у соцмережі він писав, що війна потребує великих змін і закликав змінювати систему управління військами."Коротко про плюси у створенні дивізій/армійських корпусів у веденні повномасштабної війни проти сильного противника, який має значну перевагу у кількості особового складу, техніки, озброєння та боєприпасів, та про подальший перехід до стратегічної оборони з мізерною претензією на проведення контрнаступальних дій (операцій) на оперативно-тактичному рівні: єдність командування. Командир дивізії/армійського корпусу, які варто створювати на фундаментах боєздатних бригад за рахунок скорочення мертвонароджених організмів, які втратили свою боєздатність.Ініціатива. Більш впевнено, не втрачаючи ініціативи та ситуативної обізнаності, керувати штатними підрозділами на лінії бойового зіткнення, без приданих сил, маючи все своє, крім авіації.Простота. Покращення процесу управління військами та стійкості оборони.Економія зусиль. Стійке управління військами дасть змогу збільшувати операційні зони та смуги оборони на лінії бойового зіткнення (навіть на ділянках прориву)І найголовніше — зменшення ручного управління на тактичному рівні, в свою чергу дасть змогу генералітету займатися питаннями стратегічного планування, (бо це їх обовʼязки) та більш пріоритетними задачами, такими як стратегічна оборона, до якої входить комплекс досі не розпочатих заходів", – пояснював Денис Прокопенко.Очолив 1-й корпус НГУ "Азов", створений у 2025 році. Раніше виступав за перехід до нової структури війська – з дивізіями та корпусами.  "Пропоную розглянути одну з переваг, яку противник якісно використовує з самого початку повномасштабного вторгнення дотепер. Одна з них полягає далеко не у плануванні та застосуванні військ, оскільки не вважаю тактику РФ яскравою з погляду оперативного мистецтва (з таким людським ресурсом та ВПК можна воювати набагато ефективніше), вона має виключно організаційний характер, а саме у концепції формування, забезпечення, підготовки та управління підрозділами оперативно-тактичного та оперативно-стратегічного рівнів, що дозволяє командуванню ворожих дивізій та армій готувати та надалі керувати своїми штатними підрозділами в бою більш ефективно та впевнено, ніж нашим командирам ОТУ, ТГР та бригад. Бо сьогодні важко знайти на фронті бригаду, яка не воює приданими підрозділами у вигляді рот та батальйонів".ВизнанняУ жовтні 2022 року увійшов до списку 25 найвпливовіших українських військових від українського друкованого щотижневого суспільно-політичного журналу НВ.У листопаді 2023 увійшов до списку лідерів України УП-100.Отримав звання "Герой України" з врученням ордена "Золота Зірка", за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня  – за особистий вагомий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання службових обов'язків та високий професіоналізм.Медаль "За військову службу Україні"  – за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Чому український ВПК зацікавлений в експорті зброїЗа більш ніж три роки війни Україна пройшла шлях від країни з напівживою оборонною промисловістю до держави з потужним ОПК. За деякими даними, сьогодні ми маємо понад 800 підприємств, які забезпечують армію. Потенційно, за словами голови Мінстратегпрому Олександра Камишіна, українські компанії здатні виробити зброї на 20 млрд доларів. Деякі експерти оцінюють цей потенціал навіть у 35-40 мільярдів доларів. Але використовується він сьогодні далеко не сповна. За даними опитування, проведеного Асоціацією "Технологічні сили України" (ТСУ), яка об’єднує найбільших виробників безпілотників та іншої технологічної продукції, 38% компаній, залучених до оборонного замовлення, повідомили, що понад половину їхніх потужностей сьогодні простоюють. Лише третина респондентів заявила, що цехи повністю завантажені.Причини? Вони під час війни очевидні – нестача коштів, недоступність для підприємств кредитних ресурсів. Той же Олександр Камишін підтверджує, що держава з означених 20 мільярдів може законтрактувати продукції лише на 6 млрд доларів. Якщо за словами міністра цифрової трансформації Михайла Федорова, у 2024 році Україна здатна була виготовити понад 2 млн FРV-дронів, президент Володимир Зеленськогий офіційно підтверджує, що законтрактовано поки лише 1 млн дронів. Понад 1,7 млн безпілотників та РЕБ не виготовили приватні українські виробники зброї в 2024-му через відсутність держконтрактів, ідеться в дослідженні ТСУ. дрон "Лелека-100", фото: gеttyіmаgеs Оскільки вирішення проблеми кредитування у воюючій країні не виглядає найближчим часом реальним, альтернативою, на думку багатьох фахівців, став би експорт Україною зброї. Схема зрозуміла: продаємо зброю - отримуємо прибуток та податки – вкладаємо в розширення виробництва. Приміром, за даними заступника голови NАUDІ Сергія Висоцького,  Україна потенційно може отримувати до 2 мільярдів євро лише від податків з цього бізнесу. Але попри логічні аргументи на підтримку рішення про відкриття експорту озброєнь протягом цього часу українська влада не йшла на такий крок. Головним аргументом проти, окрім безпекових та логістичних проблем, були очевидні політичні ризики цього рішення: як західним урядам пояснювати своїм виборцям збройну допомогу Україні, якщо ми самі будемо продавати світові зброю. І от, схоже, крига скресла. Як стверджує Fоrbеs, посилаючись на керівництво Мінекономіки, робота над цим йшла кілька місяців. “І президент, і пан Єрмак активно долучалися, намагалися розібратися,  вони в темі з вересня минулого року. Відповідно, вже є погодження від президента на відкриття експорту”,- пише видання. Джерела Еспресо.тв в РНБО та уряді підтверджують, що прийняття офіційного рішення на рівні Кабінету міністрів очікується вже за два-три тижні, до кінця травня чи на початку червня. Розглядається три варіанти того, як це працюватиме.Що стало вирішальним для відкриття експорту зброї“Маємо йти на цей крок, оскільки все більше стаємо заручниками ситуації, - пояснює співрозмовник Еспресо.тв в РНБО. – Підприємства ОПК країни, шукаючи шляхи нарощення виробництва, релокують свої підприємства або ж знаходять, скажімо так, “відкриті” ділянки експорту через партнерів. Відповідно, ми втрачаємо податки, втрачаємо технології, втрачаємо людей. Крім того, де-факто експорт з України відбувається, так би мовити, окремими кейсами, чи назвемо це гібридними методами. Тож альтернатива така: оптимальніше мати контрольований експорт замість неконтрольованого”.В Консорціумі оборонної інформації підтверджують цю тезу. Військовий експерт, співзасновник Консорціуму Валентин Бадрак каже, що прихована релокація останнім часом є стійкою тенденцією для українських оборонних підприємств. “Релокація може бути відкритою чи прихованою, але суті це не змінює, підприємства, які могли б бути українськими, отримують іноземну прописку, від чого ми здебільшого не виграємо”.Для прикладу, лише у сфері виробництва безпілотників як мінімум троє великих виробників відкрили свої виробництва в країнах Східної Європи: Skyеtоn - в Словаччині, Ukrsресsystеms – у Польщі,  DеVіRо - в Чехії. При цьому за межі України перенесено виробництво найсучасніших моделей БПЛА - РD-2, Lеlеkа LR, "Булава". Підприємства мають намір постачати продукцію країнам НАТО, і це не може не радувати Україну, але, безумовно, країна точно не програла б від того, якби wі фірми мали українську прописку. ударний дрон "Булава", фото: mіlіtаrnyі У вже згаданому дослідженні ТСУ, представники 85% підприємств повідомили, що обмірковують переведення частини виробництва за межі України або вже здійснили це. "Що втримає вас від релокації за кордон?" – відповідаючи на це питання, 80% вказали саме на відкриття експорту. Далі йдуть інші важливі фактори: 72% – збільшення державного замовлення, 69% – укладання багаторічних контрактів.Щодо прихованого експорту, який відбувається де-факто, Валентин Бадрак підтверджує тенденцію. “Деякі ділянки експорту озброєнь під час широкомасштабної війни справді залишалися “відкритими”. Приміром, відбувалися поставки запасних частин для індійських літаків Ан-32 українського виробництва. Так само можна сказати й про Туреччину - авіаційні двигуни для місцевих БАК постачалися українською компанією “Івченко-Прогрес”. Або ж, приміром, литовська компанія Grаntа Аutоnоmy повідомила, що компоненти для своїх FРV-дронів купує в Україні”. Варіанти відкриття експорту озброєньЗа даними з різних джерел, сьогодні розглядаються три основні сценарії регулювання експорту оборонної продукції.Індивідуальне погодження контрактів: кожен експортний контракт проходитиме окреме узгодження на державному рівні. Такий підхід уже частково застосовується, але планується його офіційне закріплення. Пропорційний експорт: виробникам дозволять експортувати до 50% від обсягу продукції, виготовленої за контрактами для Збройних Сил України. Частина доходу від експорту буде спрямована на закупівлю озброєння для ЗСУ. Нарешті, третій варіант: запровадження експортного мита. Передбачається встановлення 20-відсоткового мита на експорт оборонної продукції, кошти від якого надходитимуть до спеціального фонду для фінансування потреб армії.Яке рішення зрештою обере влада? Нескладно передбачити, що перший варіант, який, по суті, передбачає точкове погодження, є найменш прозорим, але, очевидно, найбільш зручним для чиновників. Як зауважує керівник приватної компанії, не близької до владних коридорів, “владі зрозумілий такий підхід: чим менше буде умовного Пашинського (Сергій Пашинський, голова Національної асоціації підприємств оборонної промисловості (NАUDІ), який вважається непідконтрольним чинній владі, – ред.) тим більше буде своїх, рідних фірм”. Експерти визнають, що формула “приходьте з контрактами, будемо вирішувати індивідуально” фактично працює й сьогодні. Компанія подає заявку в Державну службу експортного контролю (ДСЕК), але переважно отримує відмову з посиланням на те, що першочергово мають бути задоволені потреби української армії. Іншими словами, офіційно експорт зброї ніхто не забороняв, фактично  ж ця заборона діє з 24 лютого 2022 року і ринку експорту як такого немає. Тепер цю негласну заборону буде знято, і потенційні експортери подаватимуть заявку до тієї ж ДСЕК, а в разі сумнівів, які виникнуть у служби, як повідомляють поінформовані джерела, конкретну заявку розглядатиме Міжвідомча комісія з питань оборонно-промислового комплексу при Кабінеті Міністрів.За дивним збігом обставин саме в цей час, коли з дня на день очікується рішення про відкриття експорту зброї, з’явилось повідомлення про арешт в Іспанії Олега Гладковського, голови цієї комісії в період з 2015 по 2019 рік. Нюанс лише в тому, що під час перезавантаження влади у 2019 році президент Зеленський ліквідував цю комісію як орган РНБО, натомість підпорядкувавши її як дорадчий орган Кабінету міністрів. Тож за першого варіанту відкриття збройного експорту цей експорт буде передано до сфери впливу винятково уряду. Перефразовуючи згаданого керівника підприємства, “Пашинського буде значно менше, ніж сьогодні”, а буде стільки “своїх”, скільки перетравлять апетити влади. Другий та третій варіанти в цій альтернативі, за всіма підходами, є значно прозорішими. Тут застороги більше стосуються не політики, а економіки. Зокрема, варіант “пропорційного експорту”, на думку експертів, може відсікти від ринку невеликі підприємства, оскільки їм буде непросто“потягнути значні платежі при незначних обсягах продукції. Варіант “митний”, коли фірмам належатиме сплачувати додаткове мито від експорту оборонки,  вирішальною мірою залежить від розміру мита. Зокрема, практики від оборонки висловлюють сумніви, що цифра 20% мита, яка називається, буде підйомною для більшості українських зброярів. Тож потрібна продумана підготовка при виборі кожного з цих варіантів, з точним пропрацюванням деталей. При цьому має бути врахована ще одна засторога, анонсована президентом Зеленським: експорт буде дозволено переважно до країн-партнерів, які підтримували Україну під час війни, зокрема членів коаліції "Рамштайн".Валентин Бадрак, коментуючи Еспресо.ТВ вибір між трьома означеними варіантами,  також наголошує, що важливо “правильно реалізувати відкриття експорту”. На його думку, держава для цього, зокрема, може вдало використовувати два важелі: рівень оборонного замовлення для Сил оборони та контроль за ліцензіями на експорт, при цьому формально залишаючи за собою й третій важіль – у вигляді лобіювання підприємств ОПК для фінансування країнами ЄС у межах так званої данської моделі.При цьому головним моментом державного управління експортом зброї, наголошує експерт, має стати спрямування ОПК, щоб українська продукція потрапляла на ринок через її західних партнерів – наприклад, у складі західної зброї або у вигляді нових спільних продуктів. А вже після припинення війни експорт може набути значних масштабів та приносити Україні 4-5 млрд доларів щорічно. морський безпілотник МАGURА V7, фото: gеttyіmаgеs Що зможе експортувати Україна у сфері ВПКМаємо вже чимало збройових досягнень, де Україна випереджає західні зразки. Йдеться, зокрема, про деякі типи безпілотних систем, засоби РЕБ та деякі інші системи.Так, Альянс “Нова енергія України”, один із потужних приватних розробників дронів та РЕБ, разом із німецькою компанією Dіеhl Dеfеnsе вже забезпечує системами захисту ЗРК ІRІS-Т та нові САУ RСН 155 виробництва КNDS сучасними засобами РЕБ. Інший переконливий приклад - дві українські компанії обрані американським замовником (Dеfеnsе Іnnоvаtіоn Unіt) для створення прототипів безпілотників для Армії США в рамках проєкту АRТЕМІS.Компактну крилату ракету далекобійного ураження “Пекло” вже розглядають як один із варіантів озброєння, що може випускатися у Великій Британії.Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко наводить ще один приклад: “Скажімо, такий улюблений нами всіма у перші місяці війни протитанковий ракетний комплекс “Стугна-П”, що спалював колони російської бронетехніки, зараз не зустріти. Куди зникла “Стугна-П”? Її функціонал частково замінили FРV-дрони, і потреба в “Стугні” менша, ніж два роки тому, а виробничі лінії працюють, але не на повну потужність. У свою чергу в цьому ПТРК зацікавлені покупці на Близькому Сході, але продавати їм ми не можемо”.ПТРК "Стугна-П", фото: wіkіреdіа При наявності унікальних розробок в ОПК Україна може взяти західний ринок не тільки унікальними розробками,  а й двома перевагами – швидкістю реалізації складних проєктів та ціною. Якщо говорити про першу перевагу, безпрецедентним тестуванням українського ОПК стало запровадження Данією нової моделі співпраці - через фінансування у 2024 році виробництва для українського війська 18 самохідних гаубиць “Богдана”. Їх  передали в ЗСУ вже через два місяці. Як відзначають в Консорціумі оборонної інформації, відбулася справді унікальна подія, бо йдеться про майже невідоме приватне підприємство – де-факто воно перевершило за темпами  виробництва французький Nехtеr (випускає 6-8 одиниць САУ Саеsаr на місяць). Є заяви, що нині приватний виробник САУ “Богдана” досяг темпу близько 20 одиниць на місяць. Коли ж говорити про ціну, головним показником є те, що українська “Богдана” коштує приблизно 2,5 млн доларів, тоді як французька гаубиця Саеsаr – понад 4 млн доларів. За розрахунками ж аналітичного центру Вrеugеl, САУ Саеsаr коштуєу 6 млн євро, а найвищий показник вартості самохідної артилерії надав німецьким САУ РzН 2000 та RСН 155, де оціночні цифри - відповідно 17 млн євро та 11,08 млн євро.Схожа історія і з артилерійськими боєприпасами. За час широкомасштабної війни снаряди до гаубиць подорожчали з 800 до 8000 доларів на початку 2024 року, тим часом  український ОПК здатен виготовити такий боєприпас за 1,8 тис. доларів. На експорт може йти не лише українська зброя. Війна для України стала каталізатором розвитку нових рішень, які не лише змінюють хід бойових дій, а й формують основу для майбутнього технологічного прориву.  Тож ми маємо реальний шанс стати глобальним центром інновацій, які будуть цікаві нашим партнерам в українському, але експортному варіанті. Це можуть бети і рішення у сфері кіберзахисту, де Україна досягла нового рівня, в інтеграції дронів у бойові дії, у створенні системи донаведення на основі штучного інтелекту та комп’ютерного зору чи інтеграції даних із супутників, дронів та наземних розвідників для коригування бойових дій. Аналогічно  Україна першою у світі створила окремий рід військ у складі ЗСУ – Сили безпілотних систем, які обʼєднують повітряні, морські та наземні роботизовані комплекси. Або ж взяти Аvеngеrs —  систему штучного інтелекту, розроблену Центром інновацій Міністерства оборони України. Вона активно використовується Збройними Силами України для автоматичного виявлення та ідентифікації ворожої техніки. За даними Міноборони, платформа щотижня допомагає виявляти до 12 000 цілей, аналізуючи відео з дронів та стаціонарних камер. Це значно підвищує ефективність прийняття рішень на полі бою та зменшує ризик помилок через утому операторів.Нові шляхи та форми співпраці для експорту зброїУ британському парламенті у квітні цього року заговорили про виробництво української зброї в країні – в межах спільного хабу ОПК. І це вже історія не лише про посилення ЗСУ - це й про обмін технологіями, бо частина зброї вироблятиметься для британського війська. Іспанський виробник спецтехніки Тесnоvе виготовлятиме для європейського ринку бронеавтомобілі української компанії НВО “Практика” - в рамках створеного об’єднання Нumаn & Sаfе Systеms, яке здійснюватиме ліцензійне виробництво українських бронемашин на потужностях іспанського виробника та просуватиме на ринках (йдеться про тактичні автомобілі "Джура", а також бронеавтомобілі "Козак" неназваної модифікації). “Це як раз і є  правильна формула - коли українська продукція потраплятиме на ринок через партнерів”, - наголошує Валентин Бадрак.Окрім спільного експорту з використанням українських ліцензій, потужні перспективи мають спільні розробки. Саме таким шляхом пішов свого часу Ізраїль - в рамках угоди з США, наприклад, спільно розробив передову систему ПРО Аrrоw-3 – тепер Німеччина купує її за 4 млрд євро (а це половина усього річного експорту зброї цієї країни). Турецька компанія Ваykаr, яка постачає безпілотники майже чотирьом десяткам країн, будує завод з виробництва БАК в Україні. Влітку 2025 року підприємство може бути відкрите - там працюватимуть близько 500 людей, і після забезпечення власних потреб завод може постачати на світовий ринок продукцію з українськими компонентами.фото: gеttyіmаgеs Значний потенціал може мати співпраця із КNDS – це вікно до стратегічної можливості інтеграції у європейський ОПК, з участю у розробках та виробництві нових колісних ББМ перспективного танка МСGS. До того ж, тут є потенціал спільних розробок роботизованих систем – КNDS Dеutсhlаnd має частку в 21% акцій естонського виробника наземних роботизованих систем Міlrеm Rоbоtісs, а КNDS Frаnсе володіє компанією-виробником роботизованих систем Nехtеr Rоbоtісs.Нарешті, незаперечним козирем України є те, що США та Європа зацікавлені в українських технологіях, оскільки вони протестовані у війні з РФ. Як наголошують у Консорціумі оборонної інформації, випробування зброї на війні та оперативне удосконалення з використанням новітніх технологій Заходу та України може стати новою візитівкою України на світовому ринку озброєнь. Йдеться про розвиток навіть не західних, а спільних надсучасних технологій, які пройшли випробування війною. 

Реабілітаційні заняття для військових проводять на Київському іподромі. Проєкт реалізується у співпраці з організацією "Київ Мілітарі Хаб", яка займається підтримкою ветеранів та діючих військовослужбовців. Заняття включають верхову їзду та роботу з психологами. Такі активності допомагають зменшити тривожність, повернути відчуття тіла й відновити довіру до оточення, кажуть організатори. Кожного тижня на іподромі тренується кілька груп, а кількість охочих зростає. Кореспондентка Gаzеtа.uа побувала на одному з таких занять і дізналася, як зараз живе Київський іподром та чим займаються там військові та ветерани. ЦЕНТР ВИПРОБУВАНЬ Бетонна трибуна Київського іподрому розтягується вздовж доріжки на кількадесят метрів. Її дах винесено вперед і тримається на рядах колон. Фасад будівлі трохи зношений - облущена штукатурка, тріщини, подекуди видно іржаві конструктивні елементи. У нижній частині розташовані кілька лав і два мобільні туалети. Вікна засклені, частина з них замінена на сучасні пластикові. Перший київський іподром з'явився ще у ХІХ столітті - на Печерську, в районі сучасної площі Лесі Українки. У ті часи це була не лише спортивна, а й культурна подія: скачки збирали міську еліту, а тоталізатор приваблював азартну публіку. Іподром став візитівкою Києва. Однак у другій половині ХХ століття через розширення міста й потребу в більшій території іподром вирішили перенести. Нову локацію обрали на південній околиці столиці - в районі Теремків. У 1969 році на проспекті Глушкова запрацював сучасний Київський іподром. У радянські часи він був важливим центром випробувань рисистих коней. Тут щотижня проводили офіційні заїзди, працював тоталізатор, функціонувала широка мережа конярських господарств, пов'язаних з іподромом. Сучасний іподром на просп. Глушкова займає 38 га. На новому місці звели центральну трибуну - архітектурну пам'ятку з унікальною конструкцією: з будь-якої точки відкривається повний огляд на бігову доріжку, навіть на її повороти. - Центральна будівля - це пам'ятка архітектурної спадщини. Вона спроєктована без жодного стовпа, що заважає огляду. Видно все: і прямі, і повороти, - каже директор іподрому Святослав Коваленко. Зустрічає в кабінеті на другому поверсі старої адмінбудівлі іподрому. Святослав Коваленко разом із командою працюють на іподромі з липня 2024 року. На території - десять стайнь, господарські будівлі, гуртожиток для працівників і великий критий манеж. Тут тримають понад триста коней - рисаків і верхових. Іподром не має власних коней, лише здає місця в оренду племінним господарствам і приватним власникам, які привозять сюди своїх тварин на тренування й випробування. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає - Приблизно половина наших коней - рисаки, інша половина - верхові. Серед порід - орловські, французькі, українські тощо. Французький рисак - це бренд, - розповідає Святослав. - У Франції іподроми є в кожному місті, працює тоталізатор, ставки. Але й наші українські показують дуже гідні результати. Іподром сьогодні працює передусім як місце випробувань. Заїзди проходять у запряжних візках - коні біжать риссю, їх оцінює суддівська колегія. На основі результатів визначають, які тварини мають найкращі селекційні якості. Дані заносять у племінні реєстри - саме вони впливають на ціну тварин. - Випробування - це спосіб оцінити жвавість, витривалість, генетичний потенціал. Результати потрібні не тільки для розведення, а й для продажу - і в Україні, і за кордоном. Якщо кінь біжить швидко, попит на нього зростає. Стартова ціна може бути 20 тисяч гривень. А далі - без обмежень. Є скакуни, які коштують сотні тисяч. ТОТАЛІЗАТОР І ВІЗИТІВКА МІСТА Заробляє іподром переважно з оренди. Крім стайнь, тут діють тренувальні поля, траса довжиною два кілометри та єдине в Україні зелене конкурно-виїздкове поле. У літній сезон щонеділі відбуваються заїзди - відкриті, без квитків, але й без офіційних запрошень. - Ми нікого не запрошуємо спеціально, бо не маємо ресурсів забезпечити належні умови, зокрема під час тривог, - ділиться Святослав. - Головний корпус теж давно потребує ремонту. Але є постійні відвідувачі - вони приходять щотижня. Бігаємо з червня до кінця жовтня. Колись, коли працював тоталізатор, проводили заїзди навіть узимку. До 1995 року на іподромі працював тоталізатор. Тоді змагання проводили й у холодну пору. - Коли тоталізатор перестав працювати, зник і стимул. Стало менше змагань, менше охочих. А якщо не збирається достатньої кількості учасників, то й проводити недоцільно. Відновити тоталізатор, за його словами, можна - але на це потрібні кошти й ліцензія. Колись усе було просто: люди приходили в головний корпус, ставили на улюблених коней. - Тепер усе інакше. Потрібно програмне забезпечення, щоб люди мали доступ, щоб усе було візуалізовано. А ще - приміщення. Закон вимагає, щоб це все відбувалося саме в іподромі, а наш головний корпус у поганому стані. Іподрому зараз не до таких витрат. У нас завдання інше - вижити, зберегти те, що є, надавати послуги власникам коней. Коли Святослава питають, яким би він хотів бачити іподром у майбутньому, він показує теку, що завжди лежить перед його очима на робочому столі. Там є візуалізації омріяної реконструкції, а також фотографії дубайського іподрому. - Це, звісно, мрія. Там двоповерхові конюшні, сучасна інфраструктура. Такий проєкт у нас поки лише як ідея. Але ми працюємо і над реальними речами - тими, що підкріплені кошторисами. Бо іподром, я вважаю, міг би стати візитівкою міста. В Україні лише два - у Києві й Одесі. Наш - більший. Повномасштабне вторгнення іподром переживає важко. - У перші дні люди рятували родини. Коней залишали. Тварини лишалися без кормів, без догляду. А кінь - це не машина. Його не заженеш у гараж. Треба годувати, поїти, прибирати щодня. Потім частина повернулася, компенсували витрати. Але ті дні були дуже складні. Сьогодні на іподромі працює 45 людей. Двоє з них - на фронті. Директор щодня обходить територію, заходить до стайнь. - Як зайшов - то вже не вийдеш просто так. Щось даси, когось погладиш, - сміється. - А вони ж розуміють. Якщо одного починаєш годувати - інші копитами в двері стукають. Вони знають, що їхня черга теж настане. З грудня 2024 року на Київському іподромі діє безкоштовна програма занять з верхової їзди для військових та ветеранів. Її ініціювали працівники іподрому як спосіб підтримки захисників у період повномасштабної війни. Партнером проєкту став "Київ Мілітарі Хаб" - саме через нього відбувається набір і реєстрація учасників. Заняття проводять досвідчені майстри-наїзники, іподром надає всю інфраструктуру. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней - Підписали меморандум з "Київ Мілітарі Хабом", почали з одного дня занять на тиждень. Тепер уже два. Люди приходять і повторно. Хтось навіть просто погодувати коней, погладити. Це - теж терапія, - наголошує директор. За словами Коваленка, деякі військові на перших заняттях узагалі не говорять. Але після кількох зустрічей - починають відкриватися. Відтепер на заняттях також регулярно присутній психолог. - Саме в той момент, коли вони злазять із коня, з'являється бажання говорити. І якщо є психолог поруч - це правильно. Бо людині є що розповісти, чим поділитися, - додає директор. Керівництво іподрому має амбітні плани - відновити тоталізатор, запустити гастрономічні зони, провести ремонт трибун і полотна, щоб повернути публіці інтерес до перегонів. Як зразок наслідування згадують французький іподром "Вінсенн", де ставки, глядачі й фан-сектори окремих коней роблять кожен біговий день справжньою подією. Сьогодні, попри відсутність бюджетного фінансування, команда поступово відновлює об'єкти, проводить регулярні випробування та залучає ветеранів до безкоштовної реабілітації. У планах - збільшити кількість коней для занять, впорядкувати інфраструктуру й зробити простір відкритим для мешканців Києва. НАЩАДКИ ЧЕМПІОНІВ Біля воріт іподрому - одноповерхова будівля з написом "Наррy Ноrsе". Асфальт перед входом пошкоджений, місцями просів і подекуди поріс травою. Поряд - бетонні сходи зі стертою фарбою, що ведуть на верхній рівень трибун. Біля головного корпусу знайомимося з 45-річним Олександром Ставицьким. Він - наїзник і виріс тут, у гуртожитку. Його батько приїхав на іподром за розподілом після училища, а мати - влаштувалась сюди на роботу, бо її запросила подруга. Познайомилися, отримали кімнату в гуртожитку - і залишилися. - Мій батько навчався на наїзника у Воронезькій області - це тоді була єдина школа на весь союз. Після навчання його направили в Перм на практику, а згодом - сюди. Мама ж - із Київщини. Приїхала просто дізнатися про роботу, і їй одразу дали ключі від кімнати. Отак усе й почалось. Спочатку, каже, особливого потягу до коней не було. Але в якийсь момент усе змінилось. Почав кататись верхи, потім - у качалках. Згодом спробував конкур, виїздку, почав тренувати коней для перегонів - і залишився. - У чотири роки батько посадив мене на коня після заїзду - тоді його треба було "відшагати", дати відновити дихання, пульс, - згадує Олександр, посміхаючись. - Уже в шість я сам катався на спокійних конях. Є навіть фото - я маленький, без сідла, біля стайні. Із тих пір - я тут. Сьогодні він живе в гуртожитку на території іподрому разом із родиною. Каже, що знає майже всіх коней, особливо рисаків, які беруть участь у перегонах. Раніше - знав кожного до найменших деталей. - Колись я знав кожну кличку, родовід, звідки кінь - із якого господарства. Навіть яка жвавість у кого. Зараз трохи менше - коней багато, але тих, хто бігає - практично всіх знаю. Ціни на скакунів, за його словами, коливаються від умовно доступних до захмарних. - У нас жартували: коні стоять трохи дорожче за "Жигулі" і трохи дешевше за "Ягуар". Але якщо кінь від чемпіонських батьків - ціна може стартувати і з 150 тисяч євро. Були такі. У Європі таке потомство розбирають ще до народження, - розказує він. На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція За головною трибуною іподром поступово переходить у відкриті тренувальні майданчики. Один із них обгороджений низьким дерев'яним парканом. Усередині - пісок, кілька кольорових бар'єрів і сліди кінських копит. На фоні - лінія тополь, за нею - житлові багатоповерхівки та крани новобудов. - На старий іподром, що був ще на Печерську, ходила інтелігенція. Співаки, актори, поети. Приїжджали театри, щось там у конюшнях показували, сиділи з людьми. Вони не просто дивились - вони цікавились кіньми, їздили верхи, виступали, - згадує чоловік, оглядаючи велике поле. Тут займаються як власники коней, так і вершники-орендарі. На одному з майданчиків інструктор допомагає дівчині сісти в сідло. У кількох метрах - інший плац із перешкодами для конкуру. Уздовж ґрунтової доріжки гуляють кури - їх тримають працівники іподрому. Подекуди між кущами видно господарські дрібниці - старі колоди, дерев'яні стовпи. Олександр Ставицький не лише працює з кіньми, а й допомагає проводити заняття для військових. Через стан здоровʼя він перейшов на адміністративну працю і з перших днів долучився до ініціативи. - Зустрічав хлопців, показував їм, де що знаходиться, проводив територією. Хтось із протезом, когось треба підтримати при посадці на коня чи коли злізає,- пояснює Ставицький. - Іноді приходять хлопці, в яких і руки не слухаються, і травми серйозні, і координація порушена. Пам'ятаю одного з опіками на обличчі - замкнений, нікуди не хотів ходити. Але після першої ж поїздки - наче інша людина. Усмішка, легкість, він раптом почав розмовляти. Розповідає, що для багатьох це перший досвід спілкування з кіньми, а для когось - повернення до дитячої мрії. - Є ті, хто з дому не виходив. Хто приходив просто поговорити. Але після верхової їзди - в очах блиск. Коні мають оцю силу - справжню, природну, щиру. Ти сідаєш, і відчуваєш її всім тілом. Це впливає, навіть якщо ти цього не помічаєш. ДІМ НА ІПОДРОМІ Дорогою до тренувального майданчика проходимо поле для змагань. Олександр показує скакові доріжки - піщану, ґрунтову, шлакову. - Та, що перша - це піщана скакова й найдовша. Далі - ґрунтова, з навізного чорнозему. А ось ця, шлакова - вона всепогодна. Тут дренажна система, вода йде в люки, поверхня не слизька навіть після дощу. Не рветься, не зривається. А для верховиків зробили окремі майданчики - бо багато хто тримає тут коней і займається конкуром, подоланням перешкод. Пояснює, що графік у всіх різний: хтось приїжджає у свій час, хтось у штаті - працює з 8:00. - У штатних працівників день починається рано. Уже о сьомій усі тут. У нас як - кожен хоче глянути, як кінь почувається, чи все гаразд. Це не просто робота - це стиль життя, - додає чоловік. Олександр зізнається - занепокоєння щодо майбутнього іподрому відчуває постійно. - З 95-го року я тут офіційно працюю. І весь цей час періодично виникають чутки: перенесуть, забудують, знесуть, - розподить руками. - Зараз ми комунальне підприємство, підпорядковуємось КМДА. Раніше були в системі Міністерства сільського господарства. У найважчі роки були й без зарплат чи підтримки. І тоді кожен виживав як міг. Хтось тримав курей. Хтось приносив своє сіно. Територія - ніби в центрі міста, але живемо як у селі. І в цьому є свій затишок. Додає, що якби не люди, які справді люблять цю справу - іподрому вже не було б. - Це треба любити. Бо інакше - ніяк. Тут не про гроші, а про любов. Про біль, коли кінь хворіє. Про гордість, коли він перемагає. Про те, щоб зберегти цю справу, навіть якщо весь світ каже, що вона не потрібна, - каже він. У радянські часи, коли тут працював тоталізатор - єдина дозволена державою форма гри на гроші, іподром ставав місцем зустрічі людей з грошима. - Ігра в тоталізатор була дійсно крутим моментом. Це була єдина азартна гра, яка була дозволена державою. Картёжники, казино - все це було підпільне, всі ховалися. А от прийти поставити ставку на іподром - це було легально, відкрито. Купити не так дорого, як утримувати Ставицький згадує, як і сам робив ставки. Але спершу - ще дитиною - просто вказував дорослим, на кого варто поставити. - Я був малий, вже трошки обізнаний у рисистих бігах. І дядьки-ігроки мені казали: "Малий, на кого поставити?". Я щось сказав, а ця комбінація виявилась виграшною. Вони мене прозвали "фартовим". Казали: "Де цей фартовий малий, іди підскажи", - розповідає Олександр. Одного разу він назвав пару коней, які прийшли в заїзді разом - і це принесло б виграш понад 200 рублів. На той момент - більше, ніж дві місячні зарплати. Але білет загубили, шукали по трибуні - не знайшли. Заходимо до стайні - напівтемне приміщення з масивними дерев'яними дверима, облупленими від часу. Стіни всередині пофарбовані навпіл - зелений низ, біла верхівка. Металеві грати денників, у яких тримають коней, вкриті шаром пилу від тирси й сіна. Олександр зупиняється біля білого коня з заплетеною в коси гривою. - Коли кінь не годиться ні на розведення, ні на бігову кар'єру - його намагаються продати, - каже він. - Заводу тримати його вже не вигідно, а тут - тим паче. Такі коні часто потрапляють до рук любителів. Їх називають хобі-класом. Але купити не так дорого, як утримувати. Якщо це спортивний кінь, то хоча б п'ять-шість кілограмів овса на день. Сіна - мінімум п'ять кілограмів, а може й до десяти. І це ще без усяких добавок, моркви, яблук, гранул. Якщо порахувати все, то в місяць - від 8000 гривень. А якщо ще амуніція, сідло, тренер, поїздки - то витрати набагато більші. БОЙОВІ ВИХОДИ "ІРБІСА" Ми заходимо на майданчик, прихований між деревами. Тут, у затишку зелені, військові по черзі тренуються. Один верхи, інший - спостерігає з боку, хтось сидить зі психологом у тіні. Манеж невеликий, але достатній для того, щоб опанувати рівновагу, звикнути до коня. Уздовж - старий дерев'яний паркан, за яким густо ростуть кущі та дерева. У дальньому кутку стоять два стільці. На одному з них - військовий у формі, поруч із ним - психолог. Їхня розмова триває паралельно з тренуванням. Серед вершників у пікселі - боєць з позивним "Ірбіс". Йому 45, служить у Нацгвардії. Замість того, щоб просто відіспатись, цього дня обрав тренування з кіньми. - Перший раз, коли їхав, помітив, що постійно посміхаюсь. А зараз, вдруге, вже з'явилось відчуття спокою, умиротворення. Я відчуваю ритм коника. І він мене відчуває. У цей момент всі думки, всі переживання - ніби зникають, - каже Ірбіс, не відриваючи погляду від гнідого коня, що спокійно переступає копитами. На рукаві бійця шеврон підрозділу. До війни він ніколи не сидів у сідлі, але завжди тягнувся до тварин. Колись мав досвід контакту з дельфінами - каже, що і ті, й інші тонко відчувають людину. - Після першого заняття я наступного дня просто їв і спав. Такого зі мною не було ніколи. І не було страху. Ваня, інструктор, був поруч, допомагав. А сьогодні вже сказали: "Хай сам". Це кайф, - не стримує широку посмішку військовий. - Їдеш - і під тобою така жива сила. Розумна істота. Відчуття, що ти в тандемі з чимось більшим - із природою. Я приходжу сюди не просто кататись. Можливо, тікаю від самотності. Але кінь - дуже крутий перемикач. Він справді допомагає. Після ротацій він повертається на базу під Вишгородом. Говорить, що зараз у частині тривають навчання, хтось їде на схід, хтось повертається з передової - усе працює, як конвеєр. - Я вже мав чотири ротації. І чесно скажу: мені тут, у тилу, іноді навіть важче. На передовій усе просто. Є робота, згуртованість, взаємопідтримка. А тут - відчуття незавершеності. Війна триває. І навіть коли ти спиш, тривога всередині не зникає, - рукою Ірбіс тримає повід. Бойові виходи згадує уривками. Як півроку був на позиціях під Серебрянським лісом, як від вибуху танкового снаряду просто не пам'ятає, як упав. Чи приліт в гармату, коли побратими були в бліндажі й дивом вціліли. Командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця Каже: фізично не так важко стріляти, як носити снаряди на 800 м. Тягнули хто як міг - на плечах, на колесиках, тачках. Іноді земля була така мокра, що вибухи просто не спрацьовували. - Нам пощастило. Були контузії, але без тяжких поранень. Коли командир сказав, що ми тримали один з найскладніших напрямків - тоді все стало на місця. Але ми були злагодженою командою. Це велике щастя, - очі "Ірбіса" хмурнішають від згадок про роботу на фронті. Він пішов на війну не з першого дня, але добровільно - коли усвідомив, що не може інакше. Після двох тижнів роздумів просто звернувся у військкомат. Артилерист за спеціальністю, ще зі строкової. Потрапив у новостворену батарею, проходив злагодження на одній гарматі, потім на іншій. Про тих, хто досі не на війні, "Ірбіс" говорить спокійно. Каже: не засуджує, бо сам не пішов у перші дні - потребував часу, щоб дозріти до рішення. Він вважає, що справжній захист - це усвідомлений вибір, а не тиск чи страх. Тому краще, щоб людина прийняла рішення самостійно, щиро, без примусу. Тоді й служба буде іншою. - У мене був товариш, який 24 лютого взяв рюкзак і одразу пішов. А я - через два тижні. Досі думаю: значить, так треба було. Кожному фрукту свій час дозріти. І навіть якщо хтось ухиляється - ми не знаємо, що в нього всередині, яка боротьба там точиться. Коли запитуємо про можливе припинення війни, говорить просто: не можна поступатись територіями. - Якщо раз віддати - потім прийдуть ще. Мир має стояти на чесності, триманні слова. Ми боронимо свою землю. Треба стояти на своєму, - каже наостанок він. Навколо тихо, лише чути, як хрумтить під копитами пісок. Військові заходять на поле, сідають у сідло, вчаться керувати конем, тримати спину рівно. Повітря насичене вологим запахом землі й шерсті. Коли кінь проходить поруч, піднімається легка хмара пилу.

Про це заявила офіцер відділення дистанційного найму, соцмереж та взаємодії зі ЗМІ 1-го центру рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ молодший лейтенант Алла Пунько, передає Укрінформ."На жаль, я не можу назвати цифри, але ми ведемо статистику і бачимо, що кількість кандидатів, яка була на початку, і зараз трошки відрізняється, адже зараз додалися нові бригади. Їх тепер 13... Ми бачимо кількість заявок, які кандидати подають у кожну з цих бригад, і відповідно до цього робимо висновки, що кількість людей збільшується", - сказала вона.За її словами, серед найбільш популярних серед добровольців – Третя штурмова бригада."Ми в 1-му центрі рекрутингу Сухопутних військ бачимо високий рівень зацікавленості серед населення віком від 18 до 25 років до цього контракту "18-24" і своєю чергою долучаємо всіх охочих, які підходять за критеріями - це відповідний вік, відсутність судимостей, проходження військово-лікарської комісії та психологічного відбору. Ми спостерігаємо позитивні темпи набору після того, як список бригад і посад розширився. Зараз долучаємо до 13 бригад Сухопутних військ", - розповіла Пунько.Контракт для українців віком до 24 років: що відомоУ жовтні 2024 року в ОП заявили, що США тиснуть на президента Володимира Зеленського щодо зниження мобілізаційного віку. Однак пізніше глава держави сказав, що, перш ніж знижувати мобілізаційний вік, потрібно доукомплектувати бригади. "Ми багато чули сигналів щодо мобілізаційного віку наших військових від представників колишньої адміністрації (президента США, – ред.), деяких країн НАТО. Я не буду казати чітку цифру, але у нас понад сто бригад, і кожна з них щодня потребує укомплектованості, техніки – броньованої, артилерійської", – заявив Зеленський.У грудні 2024 року нардеп Федір Веніславський сказав, що жодних законодавчих ініціатив щодо зниження мобілізаційного віку з 25 до 18 років немає.У січні 2025 року в ОП повідомили, що невдовзі в Україні запропонують зміни до законодавства та указів президента щодо призову чоловіків віком від 18 до 25 років.Пізніше член оборонного комітету ВР Федір Веніславський заявив, що держава планує стимулювати юнаків віком до 25 років добровільно долучатися до війська. За його словами, Україна не запропонує кращі фінансові умови для тих, хто укладе контракт, у порівнянні з тими, хто вже служить, однак може передбачити одноразові виплати в разі укладання контракту.У лютому президент Володимир Зеленський розповів, що українці віком від 18 до 24 років, які укладуть контракти на службу в Силах оборони, зможуть за рік заробити 1 млн грн. Також передбачено інші бонуси.З 12 лютого у Резерв+ можна подати заявку на укладення контракту в межах проєкту "Контракт 18-24".У квітні стало відомо, що за військовими планують зберегти місце навчання у ВНЗ і стипендії. Відповідний законопроєкт розробило Міноборони.

Повномасштабна війна в Україні спричинила безпрецедентне зростання кількості поранень із втратою кінцівок. Лише за перші 17 місяців понад 50 тисяч українців пережили ампутації. Більшість із них - військові. Держава забезпечує протезування: у 2024 році було виділено понад 4 млрд грн. Але через бюрократію, нестачу фахівців і складну логістику процес часто затягується. Саме тому частину навантаження взяли на себе благодійники. Один з них - меценат і співзасновник ГО "Фундації Течія" Олег Крот, який допомагає українським захисникам отримувати сучасні біонічні протези, які держава не завжди в змозі надати вчасно. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Британський принц Гаррі відвідав Україну і зустрівся з пораненими бійцями Серед тих, кому допомогла фундація Олега Крота, - військовий Олексій. Він зустрів 24 лютого 2022 року на роботі охоронцем. Коли почалися вибухи, одразу поїхав у військкомат. Але через шалені черги потрапив до війська лише через сім місяців. Закінчив навчання, отримав офіцерське звання і потрапив у 93-тю бригаду "Холодний Яр". Саме там, під час евакуації поранених, потрапив під мінометний обстріл. "Мені моментом відірвало руку. Я навіть не встиг зреагувати", - згадує боєць. Після лікування він стикнувся з реальністю: на біонічний протез довелося б чекати рік. Але ситуацію змінила "Фундація Течія". "Вони самі на мене вийшли. І просто зробили все. Це ж одне з найбільших переживань - як протезуватися, за які кошти, чи дадуть якісний протез. А тут - усе зробили. І зробили круто", - розповів Олексій. Сьогодні він на етапі адаптації. Каже, процес непростий. "Культя то худне, то поправляється. І тоді датчики спрацьовують не так. Хочу зробити одне, а воно робить інше. Але я вважаю себе повноцінною людиною. І навіть інших підтримую", - зізнався військовий. Після війни планує спробувати себе у новій професії. "Мені подобається водити. Може, піду в таксі або вантажоперевезення", - поділився Олексій. Історія Олексія - одна з десятків. Від початку повномасштабної війни "Фундація Течія" вже допомогла десяткам військових отримати біонічні протези. Завдяки цій допомозі хтось перепрофілювався і знайшов нову справу, а хтось - повернувся до служби і продовжує захищати Україну вже з протезом. Так благодійники разом із державою змінюють долі наших героїв. І повертають їм не лише функціональність - а й майбутнє.