Search trend "Булгаков"

Спостерігаю нині дивну, щоб не сказати дику, ситуацію в нашому українському соціально-медійному просторі. Рівень протистояння зеботів і порохоботів так загострився, що в нинішній дискусії між ними вже забули про російських убивць і головного світового терориста Путіна. А тим часом українські ватники й почекуни разом із корисними патріотичними ідіотами щоденно поширюють наративи російської пропаганди про злочинну владу України, яка гірша за Путіна. На цьому тлі активізувалися колаборанти й україножери, які почали публічно і відкрито пропагувати "велікую россійскую культуру", єдину канонічну московську церкву та збирати масовки малоросів і ватників на всілякі флешмоби.При цьому наша поліція, яка не навчена воювати, та численні загони муніципальних варт спокійно реагують на ці прояви публічного та агресивного українофобства.Читайте також: Глибокі надра меншовартостіУчергове нагадаю владцям, які присягали вірно служити Українському народові та отримають чималенькі кошти за свою службу, що досі:відсутнє в національному законодавстві бодай адміністративне покарання за прояви українофобії;залишаються малодієвими норми про кримінальну відповідальність за колаборацію;не розроблені підзаконні акти щодо відповідальності та припинення діяльності організації, зокрема у сфері релігії, за публічну пропаганду ідеології "русского міра".Натомість ортодоксальні ліберали та вічні грантожери-космополіти в уряді та парламенті продовжують боротьбу проти належного місця в освітньому процесі "Історії України" та інших світоглядних предметів.Подвійні громадяни та плагіатори з МОН та освітнього Комітету ВРУ зменшують удвічі кількість годин на вивчення історії України у 8-9 класах, намагаються розмити національну історію, обʼєднуючи її зі світовою, не здатні вчасно підготувати та забезпечити школи якісними підручниками з історії України… Не менш цинічною в умовах війни є ідея всіляко збільшити години на такі предмети, як "Громадянська освіта", "Фінансова грамотність" тощо коштом історії України!Читайте також: Про державне мислення української націїЯ вже мовчу про зміст підручників із цих предметів. От, до прикладу, підручник з громадянської освіти пропагує нашу багатонаціональність та багатокультурність і вчить, що Булгаков (який ненавидів все українське і був типовим українофобом) здобув визнання в Україні.  Одним словом, війна війною, а грантові заробітчани продовжують досі за бюджетні кошти штампувати російські наративи і тремтіти від слів "українська нація" та "національна культура".І поки чиновники продовжують за наші та грантові гроші  опікуватися російською та іншими меншинами, до очищення воюючої України від слуг Путіна-Кіріла ще ой як далеко.Але нам своє робити!ДжерелоПро автора. Микола Томенко, український політик та громадський діячРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

Зараз багато хто говорить про те, що існує загроза втрати єдності - загроза, яку ми вже не раз проходили, яку ми вивчали в школі, коли говорили про міжусобиці давньоруських князів, які призвели до поразки. І тому всі говорять про те, що є багато нових тріщин і суспільних розламів.Для мене єдність - це відчуття спільної долі, якоїсь спільної ідентичності. А з іншого боку, ми весь час говорили про те, принаймні до повномасштабного вторгнення, що в нас було кілька ідентичностей, кілька соціокультурних груп: українська державницька група, пострадянська з російськими цінностями і ті, яким плювати на все.Микола Рябчук казав про дві України: одна Україна - це Україна креольська, тобто така пострадянсько-російська, а інша Україна - це Україна аборигенна, тобто державницько-українська. Чи ти бачиш, що війна згладила оці протиріччя між цими двома чи трьома соціокультурними групами і чи ми зблизилися за час оцієї великої загрози?Фото: krymr.соm На першому етапі так. Тому що насправді тут треба пояснювати, що ідентичність, до якої ми апелюємо, - це доволі складний конструкт. І людина має множинну ідентичність зазвичай. Умовно, ми з тобою розуміємо, що, наприклад, ми жінки.І коли, якщо раптом в нашому просторі з'явиться якийсь "мужиковєд", Путін умовний, який почне розповідати жінкам загалом, що їхнє місце там десь на кухні в паранджі і народжувати дітей для того, щоб іти в бій… Наприклад, якщо в українському середовищі з'явилося б таке, ми б одразу об'єдналися як "ми, жінки, проти цього".Але навіть кожна з нас може мати іншу ідентичність, відмінну, при тому що ми спільно. От ми українці. Коли на початку удар був дуже сильний, ця ідентичність "ми українці" була спільною для всіх нас, тому що була наявною загроза винищення. Далі пішло: "ми прості люди", "ми не прості люди", "ми патріоти"  або "ми сюди нікого не кликали", "ми не проти Росії". Тобто люди почали міняти свою ідентичність. Наприклад, "я проста людина, я ніде не воював, в Майданах не брав участь - що мені боятися?".Фото: Gеtty Іmаgеs Я не вгадаю, що насправді апеляція до цієї ідентичності почалася ледь не в перші хвилини, коли деякі депутати писали про те, що тут іде захоплення Буча - Ірпінь, то не бійтеся їх, вони не проти мирних мешканців. Ну, тобто "ми прості мирні мешканці".До речі, мені здається, щось подібне говорив Арестович на початку - що росіяни не є загроза, російська армія не є загрозливою для мирного населення, всі ці речі. І людина одразу думає: так, мені страшно, але – я не майдановець, я можу перейти на російську мову, я можу там відкопати томік Лермонтова. Ну, тобто я проста людина, я ні в чому не брав участь.І ця ідентичність - через те, що в кожного з нас вона складна, - в ці розколи протиріччя між ідентичностями апелює російська пропаганда. Як-от, наприклад, військові - тил, і ми це бачимо, але і серед військових - штабні бійці і ті, хто воюють на передовій; хто воювали ще з 2014-го і ті, хто воюють з 2023-го; ті, хто воюють і вони просто солдати, - а тут, значить, якісь еліти. Ми все це бачимо.І тому дуже складно. Це дає можливість якраз морочити голову людям, виводити їх з-під основного, що насправді ідентичність і оця приналежність до тих чи інших груп або великих прошарків якраз обумовлена оцим питанням, що спільно простіше вирішити загальну непідйомну задачу.У мене те саме враження було від початку, з перших днів війни, коли ми всі дуже об'єдналися і мобілізувалися. І для мене є важливо тут те, що в перші дні ми себе асоціювали так, що ми увласнили державу. Можливо, вперше за довгі роки або і століття, коли держава завжди була окремо, а ми окремо, ми вперше відчули, що держава - це ми, що держава наша.Дуже добре про це Віталій Портников написав недавно. Можна перемогти націю двома способами: або на полі бою, або переконати людей, що держава і вони - це різні речі. Держава - це не вони. Є ми - а є якісь "ми прості люди", як ти кажеш. А є щось, що 1) корумповане, 2) нас розчарувало, 3) від нас далеке і окреме і так далі.Справа в тому, що це має історичне коріння. Ти абсолютно правильно кажеш, що до широкомасштабного вторгнення, коли стало просто очевидно кожному, що відбувається, кожна людина на тваринному рівні відчула, що "мене прийшли вбити". І "мене прийшли вбити, бо я українець".Фото: Gеtty Іmаgеs До цього дуже часто можна було спостерігати оце явище: ми прості люди, а там десь є політика, і це, мовляв, якісь інші люди. Тобто це не ми, це влада. От ми люди, ми українці, а це влада, це ніби взагалі якісь інопланетяни. Чому? Це все має пряме відношення до травматизації і це має пряме відношення до виживання.Умовно кажучи, коли держава імперська приходить, нав'язує, забирає мову, відправляє в Сибір або розстрілює по ярах, - вона чужа. Але травма полягає не тільки в тому, що це робить чужа держава, а в тому, що хтось приносить списки, хтось натисне на гачок, і це не завжди іноземний караул. Оцей момент - оце небажання усвідомити, що будь-яка окупація, будь-що чужинське і загарбницьке не просто вбиває нас, пригнічує нас - воно трансформує кожного з нас у щось таке, на що потім огидно дивитися на себе в дзеркало. Тому що кожен раз, коли ти мусиш усе розуміти, але мовчати. Так, не брати участь у "партсобраніях", не виступати там як передовик, але тим не менш опускати очі, розуміючи, що зараз відбувається. Ти кожен раз руйнуєш сам себе.І от ця руйнація від маленького в нас - це теж травма. Травма - не тільки ті кошмари, які нам приносила імперія. Травмою є те, як вижили наші пращури в цьому кошмарі.Стратегія виживання така.І це дуже важливо. Я була на міжнародній конференції щодо Голодомору, і там було багато виступаючих. Було багато іноземців, які теж говорили, такі речі, як наш Голодомор, - вони доволі типові для людства, що є жахливим. Десь відбувається геноцид, десь відбувається голод, тобто різні форми фізичного знищення переживають різні народи. І от всі про це говорили. І іноземці, які їздять, досліджують такі культури, вони говорять про це.Коли я почала говорити про те, що питання Голодомору на державному рівні, тобто як загальне усвідомлення, у нас відбувається всього лише з 2004 року, а тоді був 2014-2015-й, там 10-12 років, - усі були шоковані. Це те, чого не знали ці іноземці. Вони казали: ви в типовому стані, ви зараз переживаєте цю трагедію, ви її осмислюєте. Але коли вони усвідомили, що це осмислення на загальному рівні відбувається всього лише десяток років, - от тоді вони почали казати про нас із повагою, "ви так багато просунулися за 10 років в цьому осмисленні себе".І на чому найбільше наполягали спікери, спеціалісти з подібних тотальних загальнонаціональних травм, під час цієї конференції - вони говорили, що найбільша травма - це травма вижившого. Це те, що не проговорене в нас. Але це є те, що ми вже усвідомили масштаб трагедії, ми усвідомили, що це дідусі, бабусі комусь розказували, а комусь не розказували, якось жили в цьому. І ми не знаємо, як вони вижили. Оцей страх - дізнатися, як вони вижили, - це є те, що змушує цю травму повторюватися.І, в принципі, це є відповідь на твоє питання. Вона складна, вона заплутана. Але чому заходять всі ці речі - "я маленька людина", "байдуже, під яким прапором жити"? Да тому, що через те, що ми не усвідомили, як кожен з нас, умовно - колективний українець, вижив під московським караулом і чого це нам всім вартувало, підсвідомо люди намагаються сховатися в те саме, знову змиритися з окупантами, знову сказати: ні, окупанти - це неважливо, важливо, щоб не було корупції, наприклад, а війна - то другорядне.Це повторення. Бо суть будь-якої травми - це повторення. Наша травма - я наполягаю на тому, - не в тих трагедіях, що до нас застосовувала імперія. Наша травма в тому, що ми сотні років були змушені виживати в цих трагедіях і зазнали колосальної трансформації. І кожен крок, який зараз ми робимо у відповідь на тотальний біль, - це якраз скидати з себе все те, що раніше здавалося нам прийнятним, аби вижити. Ми не готові більше виживати такими конформістськими методами.Фото: з відкритих джерел Тобто у нас не вистачило часу проговорити, і проаналізувати, і чесно зізнатися собі, і чесно проговорити ці речі.Так. І це те, до чого апелюють так звані хороші русскіє. Що вони говорять? "Ми ж в одній країні", "Ну що ви розказуєте, що ви колонізовані? Як це? Хто вас ображав?", "А хто це робив - хіба не українці?", "Ми всі один народ". Вони навіть заперечують імперію, тому що очевидно, що ці практики принесла імперія. Це її практики покори, позбавлення ідентичності, але нам постійно закидають – ну так це ж українці були. Це ж і українці теж - чого ви розказуєте, що ви колонізовані? Саме в цю точку б'ють - цього неусвідомлення.Я колись писала статтю для газети "День". І в цій статті я написала свої враження, що те, що ми взагалі підняли зброю і почали так масово битися у 2022 році, отак от тотально, не думаючи, - це якраз через те, що свого часу все ж таки ми почали цю розмову про Голодомор, про тотальну трагедію, яка найближча.І до того були тотальні трагедії, і після того було вже, Буча за своїм конструктом - те ж саме винищення. Але те, що ми підняли Голодомор на державний щит, привело до того, що оце усвідомлення - ніколи знову - дуже читалося в українському суспільстві.Усвідомлення того, що може бути, коли немає власної держави.Згадай, які картинки, які фото постили українці після 2014 року в роковини Голодомору - зброя, колосся і "Ніколи знову". Тобто якщо ми здамося - нас заморять голодом, нас уб'ють. І це і є усвідомлення, що ми не звинувачуємо своїх пращурів - ні. Але ми нарешті в цей момент усвідомили, що якщо ми здамося, нас будуть убивати.А хоч одна нація в Європі здатна була б на такий опір, на який зараз здатні ми? Будь-яка - бельгійці, французи, поляки?Ні. Тому що для них стратегія виживання - це якраз здатися. І це те, що вони робили. Ні, вони здатні повоювати на імперському рівні – "хто з нас круче". "Ми - Америка" чи "велика Франція" -  за гонор вони готові. До речі, як і росіяни. Насправді вони воюють за гонор. От ми кажемо, вони воюють, щоб знищити нас. Так. Але для чого? Поки є ми, вони не можуть бути великими.І от за цей гонор, за цю велич і ведеться ця війна. До речі, я більш ніж певна, що якби зараз Сполучені Штати всією міццю взяли й пішли, умовно, на них, - ніхто б не пручався. Пам'ятаєш, як вони не пручалися проти цього бандюка Пригожина? Я думаю, що точно так вони зустрічали б і американську або китайську армію, без питань. Тому що там, де гонор, це теж дуже важливо, це абсолютно психологічний момент, він багато що пояснює.У психології є такі поняття, як "хибне Я" та "істинне Я". Є тонни книжок, які описують, що це таке, але є дуже просте пояснення, як це проявляється. Тобто, як розрізнити - я зараз з хибним Я чи реальним Я своїм комунікую? Тобто хибне Я і реальне, істинне Я - це такий конструкт, моє уявлення про себе, яке я транслюю назовні.То хибне Я росіянина - це велич Росії, так? Ти живеш в лайні, але тебе всі бояться.Хибне Я завжди таке. Завжди, де є порівняння кращий - гірший, я міг би краще, ви маєте краще, де є конкуренція у вигляді образів, наприклад "я краще тебе", чи "Боже, це ж ти краще мене" або "я могла би сказати зараз краще, краще пояснити". От там, де я знаходжуся в цьому, - я транслюю хибне Я. Суть хибного Я полягає в тому, що воно дуже стале, воно не реальне і воно змушує людину захищати його. Воно не може трансформуватися, воно не може розвиватися. Це така картинка мене, яка стримує мене, я боюся вийти за межі цієї картинки. Я дуже агресивно буду кидати всі свої ресурси, щоб довести: ну, якщо моє хибне Я - це я розумна, я буду боятися, наприклад, сказати щось.У росіян є хибне Я, бо будь-який нацизм - це хибне Я. Будь-який оцей "ми кращі за інших", "ми величніші за інших" - це класичне хибнення. І тому вони зараз захищають його. Від кого? Від нас. Бо поки є ми…Ми викриваємо їх.Так, велика частина їхнього хибного Я ґрунтується на нашому національному міфі. І поки є ми, вони не можуть бути в цій своїй хибній самості. Умовно, коли вони кажуть: "Володимир крєстіл Русь". Ну, алло, ну де він її "крєстіл"?"Русскій князь Ярослав Мудрий".Ну так, усі ці речі. То саме тому вони мають нас нищити. Це більше маніячество.Повернуся до розмови всередині суспільства, яка для мене має ще один вимір. Ти дуже правильно сказала, що в нас не вистачило часу проговорити оцю стратегію виживання, на яку були згодні покоління перед нами і яку багато з нас увібрали з молоком матері. Як казав Сверстюк, обережність, лінь і перечікування предків.Але є ще одне проговорення, яке для мене важливе, - це діалог, який, мені здається, дуже потрібен. Це діалог між "новонаверненими в українство" і "старонаверненими в українство". Що я маю на увазі?Я закінчила російську школу. Мене страшенно гнобили й булили в школі за моє українство - за моє ім'я, за мою українську мову, за моє українське середовище в родині і так далі. Я зараз товаришую з багатьма людьми, у яких цього не було в дитинстві, які мали комфортні умови в дитинстві, були російськомовними, були більшістю. Їм було добре, їхнє життя було чудове.І ось ці люди зараз мені говорять: Мирославо, ну, тобі нічого не вартувало бути україномовною і зараз говорити українською, добре володіти українською, добре знати українську історію, поезію, літературу. У тебе ж висіли рушники й Шевченко у вашій родині. А от ми виросли в Криму або в Донецьку і ми пройшли дуже тяжкий шлях українізації.І що я відчуваю в цьому? Що ті люди, які є моїми друзями і добрими знайомими чи колегами, знецінюють мій болісний досвід, мою травму дитинства. Тому що ці люди не розуміють, що я прожила в дитинстві, що я пройшла, що моя українськість мусила витримати.Те, що ти описуєш, - це чітка сторона. Ти кажеш: я мусила комунікувати назовні за межами родини, за межами близького кола з оцією імперською російськомовною парадигмою, для якої я була меншовартісна. І ця меншовартість, яку на мене транслювали, – відмовся, тоді ти станеш такою, як ми; ми, конєчно, подумаємо, який там у тебе акцент, як ти не так "г" сказала, ну, ми будемо тебе розглядати от як, але тим не менше майже станеш майже людиною. Тобто оця трансляція на тих, хто тримався українськості, була для них очевидна, трансляція їхньої меншовартості, яка йшла від цієї спільноти.З іншого боку, була частина тих, хто транслював на тебе це. Це частина якраз тих новонавернених, у яких ще батьки були в Україні. Просто вони відмовились. Це як манкурти, які більш завзяті, ніж навіть ті імперці, умовно, оці от "справжні росіяни", які могли бути менш ворожі до цього. Мені очевидно поталанило в цьому плані, бо в мене в родині була настільки клята ненависть до українського серед дорослих і я її чула, що я дуже рано зрозуміла, що це огидно.Це твій кримський досвід.Це ще вінницький. Я ж народилась у Вінниці, і мій дідусь був військовим. Він був одним із тих офіцерів, які свого часу запускали Капустин Яр, тому кожен раз, коли я слухаю про "Орешник", я розумію, що в Господа Бога дуже хороше почуття гумору. І от, я чула це - радянське, абсолютно російське офіцерйо, яке тут опинилося, вийшло в теплій Україні на пенсію. Я це чула. Для мене це був сором - от я про що.Тому коли ти говориш про лінію розколу - вона очевидна. І для того, щоб її не було, ці, колись новонавернені в советськість, українці мають відчути й зрозуміти, що з ними зробили, з їхніми батьками. А ті, хто належить або доєднує себе до імперців, які насаджували, мають  усвідомити: Боже, який жах. Тобто визнати реальність. Її треба визнати: не було ніякої радянської людини, от не було.Розумієш, у чому суть? До чого апелюють всі ці "ми були радянські люди" і "ми жили в радянській системі і говорили російською"? Стоп-стоп-стоп: у радянській системі були російські шовіністи, які вам розказували про радянську "общность", а самі відчували.І от коли ти бачиш це, ти розумієш. І ці "радянські", а їх більшість в Україні, мають зрозуміти: стоп, моїх батьків, моїх дідусів-бабусів усім цим позбавили мови, культури, мене позбавили можливості бути дотичним і вчити. І соромити не тебе за те, що тобі легко виявляється, а відчути злість на те, що з тобою зробили, з твоїми батьками зробили. Бо вони як тоді звинувачували таких, як ти, що ви націоналісти, що "вам що, складно говорити на загальнозрозумілій мові?", так і тепер вони знову продовжують.Насправді все це великий біль і великий сором.Саме тому це так багато емоцій викликає зараз, коли тільки починається розмова про мовне питання, про те, хто коли українізувався, хто коли та як прийшов до цього. Чи тобі не здається, що так само ці люди звикли бути у вищому становищі щодо аборигенів, щодо україномовних. І тому їм дуже тяжко позбутися відчуття певної статусності. Вони її втратили зараз, і так само й це додає до того, що ця розмова відверта викликає багато таких емоцій і багато, я би сказала навіть, агресії.Знаєш, я не бачила серед них колишньої статусності. Люди, які тоді належали до російсько-радянської інтелігенції, наприклад їхні батьки, - той же згаданий тобою Портников, умовно, - це єврейське походження, але очевидно не українство, очевидно, що його батьків з української мови не перевчали. Тобто у Портникова нема зверхності, зверніть увагу. Ну, нема.А от у тих, хто виїхав із села, перевчався, - це як Проня Прокопівна: щоб "по-городському, по-модньому". Ті, хто перевчався з української мови, відкинули своє коріння. Чому вони це робили? Ну, бо тут треба так, щоб тебе прийняли. Вони ж не були тут елітою. Еліта були комуністи, які з Москви спрямовані сюди.Окупаційна адміністрація.Вони ж не були окупаційною адміністрацією. І в науці вони не були окупаційною адміністрацією. Вони були тими, які навчені, новонавернені, мали схвалювати окупаційні порядки. І потім, коли окупаційна адміністрація зникла, - вони знову жертви. Що тоді вони "були змушені", що зараз вони "змушені": ну, пробач, я не все знаю, бо я був, бо я змушений, не змушуй мене.Тобто оця гра в жертву полягає в тому, що зазвичай в психології апеляція до того, що я жертва, - це спосіб сховатися від усвідомлення власної агресії. Тому що я не можу, наприклад, визнати, що тут я жорстока, тут я мстива, тут я заздрісна, - і я починаю думати: ні, я ж жертва.Ох, як це тонко. Дуже цікаво.Миросю, зверни увагу, ці мільйони людей - більшість із них українці. І тому їм не треба зізнаватися в дотичності до імперіалізму. Їм треба зізнаватися в дотичності до тих, хто свого часу намагався вижити при цьому.І це дуже складне визнання.Але яке це визнання? Ми не були елітою в цій країні, ми дійсно були колонізовані. Це треба визнати. Тобто відмовитися від дотичності до "великої русскої культури", яка тобі чужинська.І це ще одне визнання того, що вся твоя освіта мало чого варта, тому що якщо ти маєш імперського світу, а більше не маєш ніякої, значить, усе...Тому що від чого вони не можуть відмовитися - від усвідомлення унікальності і глибини української. Слухай, ти навіть не усвідомлюєш собі, як це красиво. От тепер я тобі це кидаю, бо ти в цьому жила і росла. Ти не могла це побачити. Для тебе це світ, в якому ти формувалася. А коли я для себе відкрила, прям відкрила, коли я стала готова, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, - Боже мой, я аж задохнулась від цього повітря. Це так красиво, це так глибоко. Я думаю: Боже, який затхлий був цей світ Достоєвського!Ні, я зараз не порівнюю. Але коли оце впало все, і ти бачиш українську культуру, українську історію, всю цю красу, ти бачиш цю архітектуру, кожен камінчик спостерігаєш - і ти в такому захопленні від краси того, що ти бачиш… Бо це як Атлантида, яка раптом постала перед тобою така не тронута, - і ти просто в якомусь такому...От у чому суть - що ті українці, які походять з цієї глибини, не можуть до цього доторкнутися тільки тому, що в них "ми радянські люди", "один народ", "все-таки Росія", "ми намагаємося якось співставити оцю радянську інтерпретацію імперської русскої культури і вот ету, яка з них краща, яка гірша, яка більш велика". І це не дозволяє їм просто, як дитині, відкрити двері в цей світ. Прекрасний світ.Мені б дуже хотілось порозумітися з такими людьми, тому що таких людей я знаю дуже багато, хотілося б з ними це прокомунікувати. Наприклад, мій колишній колега, якому я в 1999 році, коли ми їхали з ефіру, хотіла розповісти про Антонича, процитувати, - він просто віднікувався і казав: "Ой, ну, оставь меня, оставь меня, прекрати". І тепер я бачу, як цей же мій колега має свій канал, розповідає про українську літературу - в його інтерпретації, він там відносить до української літератури Булгакова теж. Мені б хотілося з ним про це поговорити. Мені б хотілося сказати: давай з тобою проговоримо те, що сталося за ці 30 років, бо для мене це важливо.Але я з деякими не можу. З кимось я можу, з деякими не можу, а мені здається, що здорово було б проговорити це. А скажи, будь ласка, час війни - це час для таких розмов? Тому що хтось може сказати, що те, що ми з тобою робимо, - це, навпаки, ніби поглиблення цих тріщин, те, що ми з тобою зараз зачіпаємо ці теми, - це ніби поглиблення суспільного розколу. Яка твоя думка - ми поглиблюємо чи ми проговорюємо і оздоровлюємо?Я вважаю, що треба говорити. Травма завжди мовчить. Треба говорити, треба сперечатися, треба вести дискусії щодо Булгакова, хоча Булгаков не потребує ніяких дискусій. До речі, зверніть увагу, - теж жертва. Що говорять нам росіяни у відповідь на Булгакова: ну, він же постраждав від Сталіна, він жертва. Тому все, що він говорив, робив, транслював і конструював, не має значення - він тут жертва. От коли ти жертва, тобі все прощається, будь-яка агресія.Мені щодо Булгакова дивно не відчування приниження гідності, коли ти читаєш текст Булгакова українофобний. Мені дивно, що люди не відчувають приниження від цього і абсолютно здорового відчуття обурення і злості. Тому що це щось, що болить і принижує.У цьому контексті я хочу запитати тебе, як ти сприймаєш ось це чіпляння далі за імперську спадщину, скажімо, цей сумнозвісний, як на мене, лист до ЮНЕСКО культурних діячів, який підписали абсолютно несподівані для мене люди, який був опублікований в італійському виданні Іl Fоglіо, - лист на захист імперської спадщини Одеси, імперського міфу Одеси про те, що пам'ятник Пушкіна не можна зносити.Мені дуже дивна така позиція зараз, особливо від одеситів, які страждають від ракет, від цих обстрілів, від культурного геноциду і від просто геноциду. Що це таке? Це якийсь стокгольмський синдром чи що це спрацьовує в людях, які є українцями?Це ідентифікація з агресором. Це теж психологічний механізм. Знову ж таки, психологія - це завжди метафора, так простіше пояснювати. Умовно, в родині, де є мати-жертва, яку б'ють, і батько-агресор, який б'є, дитина має дуже невеликий вибір. Або стати жертвою і бути поруч із нею побитою, або солідаризуватися з агресором, ідентифікувати себе з агресором і почати поводитися, як батько.І ми бачимо таких дітей, які садистують дітей в школах, - вони агресори. Тобто це єдиний спосіб вижити. От зараз ми маємо розуміти, що методи, якими діяла імперія, - геноцидні. Це геноцид - геноцид, який продовжений в поколіннях. І в поколіннях так само продовжений спосіб виживання - ідентифікувати себе з агресором, відмовитися від мови, відмовитися від своєї ідентичності. Намагатися робити вигляд, що ти належиш до племені загарбника, але загарбник прекрасно знає, що ні, це не так. Принижувати себе, відчувати, пробачати йому приниження, але потім повертатися і принижувати - це всі ці механізми. Тому для того, щоб це припинилося, Україна має перемогти.Суть полягає в тому, що Перемога для нас і буде моментом, точкою такого розквіту. Бо коли ми переможемо, до України доєднаються навіть ті, хто до неї не належить. І от зверни увагу, що коли Україна підняла зброю, до неї почали доєднуватися величезна кількість народів пригнічених, в тому числі російських, до речі. Ми помічаємо бурятів, які приходять, - але вони русскіє, вони вже про себе це говорять. Більше того, їм дозволили бути росіянами саме тому, що вони приходять і кажуть: я русскій, я не бурят. Вони ж наполягають саме на етнічності. Але це того вартує. Як? Ну от, бути таким катом, таким звіром.Але є і інша частина, яка доєднується, а Україна стала флагманом. Це теж цікавий такий феномен, коли в ООН-структурі, Конгресі корінних народів, величезна кількість корінних народів світу сподівається на Україну, на перемогу України. Чому? Бо корінні народи України, як-то кримські татари, і те, яку Україна проводить політику щодо  своїх корінних народів, - для більшості корінних народів світу це просто мрія.Вони бачать у нас якусь таку справжню, от такою мала б бути їхня материнська держава. Тобто багато малих і скривджених уже бачать нас як правдиве щось, істинне. Ну, такі, як ми є. Так само, як дуже легко доєднатися до українства, наприклад, представникам національних меншин.Бо це правда про Україну. Тут немає права крові, тут право почви було завжди. Українцем був той, хто піднімав за неї зброю. Це не етнічне походження, це готовність служити їй і вірі, захищати її і захищати православну віру. І це було тому, що козацькі спільноти - частина з них була чужинцями - ніхто не питав.Як ти оцінюєш загрозу, про яку написав недавно Володимир Єрмоленко, філософ, і цей пост дуже багато хто поширив? Володя говорив про загрозу оцього вірусу, який можуть вкинути як ІПСО російське, цього вірусу, оцього розбрату і напруження внутрішнього, яке не дасть нам перемогти саме через оці розлами, які, якщо навіть десь і з'являються, бо є багато тріщин. І ті, хто на фронті - хто не на фронті, хто в Україні - хто не в Україні, це різниця досвідів, хто належить до державної служби - не належить до державної служби і так далі. Наскільки серйозна загроза того, що оця внутрішня боротьба не дасть нам перемогти, об'єднатися і перемогти?Це велика загроза, і так було завжди: саме внутрішня боротьба призводила до падіння України завжди.Що тобі дає оптимізм думати, що цього разу цього не станеться? Мене це дуже лякає, тому я тебе запитую.Я бачу, що нарешті ми починаємо позбавлятися від ідеї рівності. Це дуже важливо. Я поясню. Оце правильно, є оцей розкол: ті, хто на фронті, - хто не на фронті. Ти ж розумієш, що і ти і я - ми не на фронті, ми це розуміємо. І я ніколи не поставлю себе рівною воїну в питанні, наприклад, воювати - не воювати. Це важливо. Багато хто з нас усвідомлює: це не розкол - це відмінності, як про те, що "чекай, спочатку гроші на зброю військовим, а потім давайте подумаємо про мою пенсію або мою зарплату".Тобто ми нарешті почали розставляти пріоритети, бо коли нам казали: ні-ні-ні, всі рівні, не треба розколу, ми однакові. Ми не однакові, це теж важливий момент. І це усвідомлення своєї неоднаковості, що ті українці, які зараз виїхали за кордон, - вони не гірші. Розумієш? Ще раз повертаємося, хибне Я - істинне Я. Хибне Я - це кращий і гірший.От там, де "українці, які виїхали за кордон, гірші за тих, хто залишився тут", - це хибне Я. А там, де українці, які виїхали за кордон, і вони це усвідомлюють, і ми це усвідомлюємо, що, наприклад, так, як їх утримують там, слава Богу, європейські країни, то ми не маємо зараз усі наші куці бюджети відправляти їм по 500 грн кожному з них, краще на зброю солдату, бо солдат на полі бою.І от всі ці речі коли ми не розглядаємо, ці лінії розколу, - це непогано. Ми нарешті маємо усвідомити, що є ті, хто борються, є ті, хто тил, хто допомагає тим, хто бореться, є ті, хто зараз тимчасова діаспора, хто лобіює тих, хто бореться, і тих, хто допомагає тим, хто бореться. От тоді ми стаємо єдними, коли ми нарешті усвідомлюємо кожен своє місце, кожен свою роль і перестаємо конкурувати. І перестаємо іти в цей лівацький дискурс рівності, коли, пробач, колаборант голосує "так що нам - примирятися з Путіним чи не примирятися", і воїн на передовій - це різні голоси.

Наразі Михайло Булгаков визнаний символом російської імперської політики, однак музей не має намір оскаржувати експертний висновок УІНП.

Про це повідомили у департаменті культури КМДА.Презентація фотоальбому "Київ Михайла Булгакова", яка мала відбутися у музеї історії Києва, скасована."Департамент культури повною мірою поділяє позицію громадськості щодо ситуації, яка склалась із наміром провести презентацію книжки "Київ Михайла Булгакова". Департамент не було поінформовано про проведення цього заходу і ми обов'язково з'ясуємо всі обставини і зробимо все, щоб подібне не відбувалось у майбутньому", - заявили в установі.У департаменті зазначили, що бюджетні кошти на видання цієї книги та її презентацію не виділялися.Як повідомляється на сайті видавництва "АДЕФ-Україна", "Київ Михайла Булгакова" – це "захопливий фотоальбом, який переносить читача в епоху дитинства та юності одного з найвідоміших письменників світу. Через фотографії та історії книжка відтворює атмосферу Києва кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли місто було домом для юного Михайла Булгакова. Цей фотоальбом – це не лише розповідь про письменника, а й портрет Києва, що жив у його серці й творив його світогляд".Як наголосила депутатка Київради Ксенія Семенова, книжка, яку хотіли презентувати, не є новою. Її випустити у 1993 році, а у 2024 році переклали українською та видали."Десятки українських письменників жили і творили у Києві. Любили це місто і описали кожну вуличку. При цьому є один, який у росіян вважається каноном для нас, братів менших. Главний кієвскай пісатєль - Булгаков. Який писав, як тявкают калакала сафіі. І комунальний, муніципальний музей Києва замість зривати цей наратив, замість того, щоб долати пропаганду і показувати Київ через творчість українських письменників, тягне цю радість до рота знову і знову", - обурилась Семенова. 

Михайло Булгаков у своїх творах зневажливо відгукувався про Україну, хоча сам народився у Києві

У травні 2022 року, якраз на трьохсотліття філософа, російською ракетою була зруйнована садиба-музей Григорія Сковороди у Сковородинівці Харківської області. Що це означало? Чому для Росії такий важливий Сковорода?У Харкові є такий видавець і музикант Олександр Савчук, він розповів історію про те, що ще в радянські часи, коли збудували цей музей, мешканці селища були дуже задоволені, навіть приказка утворилася: "Спасибі Гриші за дороги і за криші". Тобто стало зрозуміло, що разом з оздобленням цієї садиби прийшла цивілізація. Сковорода приніс цивілізацію. Після того, як стався цей удар, оскільки будинки довкола садиби залишилися непошкодженими, стало зрозуміло, що це удар саме в серце культури. Наші культурні пам'ятки є больовими точками. І в одну з таких точок якраз влучила російська ракета. З точки зору Росії, не має існувати не тільки якихось уявлень чи сенсів, а не має існувати навіть матеріальних згадок і пам'ятників. І тут мені здається, що це подвійний удар – знищити і матеріальний вимір, і смисловий.Може, вони вдарили тому, що так і не змогли присвоїти Сковороду, хоч як не намагалися понад століття? Адже вони весь час писали, що це російський філософ. Я завжди розповідаю, що можна на різних рівнях вивчати Сковороду: через академічний підхід або через популярну культуру. Достатньо зайти на російську статтю у Вікіпедії про Григорія Сковороду і подивитися, як росіяни маркують нашого філософа. Там буде написано, що це "рускій" і український філософ. Зверніть увагу, що не російський, а саме "рускій" філософ. Тобто там прописана етнічна приналежність й ідентичність. Вперше росіяни почали робити це на початку ХХ століття. Так, російський філософ Володимир Ерн, який зробив доволі непогану розвідку з філософської точки зору, але не обрамив це в якусь ідентичність, у своїй книзі писав, що Україна була відсталим краєм, а можливість реалізувати себе Сковороді дала саме прийдешня імперія. От якби не імперія, хто би знав про Сковороду? Зрозуміло, чому росіянам треба було це зробити. Вони не хотіли визнавати свою інтелектуальну залежність у філософській сфері від німецької традиції, зокрема від Канта і Гегеля, тому вони вирішили пошукати власну альтернативу. На своїх теренах забракло такої людини, а саме Сковорода на той час був важливим у всій Східній Європі. Вони вхопилися за нього і продемонстрували, що ось прийшла справжня цивілізація, імперська культура, що дала можливість проявитися цьому самородку, який нібито саме завдяки цьому піднявся. Тому він вочевидь "рускій" філософ, як вони його маркують.Сковороду називають квіткою українського бароко. Можливо, це так само було важливо для росіян, адже в них не було бароко і вони ніби присвоюють не тільки Сковороду, але і увесь цей стиль? Сковорода – людина, яка стоїть на межі. Зрозуміло, що він належить до епохи бароко. Проте, коли ми починаємо вивчати його філософію, ми бачимо, який вплив на цього мислителя справляє і антична, і середньовічна традиції. Так само там є елементи Ренесансу, тому що треба вивчати цю тривалість української культури ще до Сковороди. Але він також і мислитель, який в певний спосіб може бути атрибутований як мислитель-просвітник. Ба більше, історик культури і славіст Дмитро Чужевський, наприклад, каже, що він проторомантик. Тобто це мислитель, який діяв на межі не просто різних епох, а різних культурних традицій.Я у своїй книжці показую декілька своєрідних дуелей між росіянами, які із свого боку спочатку намагаються розкритикувати і дискредитувати Сковороду. Наприклад, російський письменник Всеволод Кристовський відчував оцю протоукраїнськість, як би ми зараз могли сказати, Сковороди. Сам Сковорода не казав, що є українським мислителем, тому що формування національної ідентичності відбувалося на століття пізніше. В одному із своїх романів Кристовський ставить Сковороду разом з Шевченком. До Булгакова Кристовський висміював українців. Булгаков навмисне вживає таку перекручену українську мову.Так, тобто це значить, що людина неосвічена. Якийсь варвар належить до російської великої культури імперії. Він каже, що його герої – це Сковорода і Шевченко. І Кристовський, власне, відчував цю спадковість. Недарма ж кажуть, що до того, як з’явився Шевченко, в українських поселеннях висіли портрети Сковороди. Тобто, з одного боку, росіяни хотіли собі привласнити Сковороду, а з іншого – вони ненавиділи оцю проукраїнськість, яку він ніс. Вочевидь. У нас не дуже люблять заглиблюватися в тексти Сковороди. І росіянам теж бажано показати тільки картинку, вони самі хочуть наповнити цю ідеологічну, свою пропагандистську картинку. А якщо зануритися, то там ці струмені ідентичності очевидні.Фактично життя Сковороди – це якраз постання Російської імперії. Тобто це все відбувається на його очах. Він бачить згортання вольностей, обмеження прав, свободи, але ніде це не описує, окрім "Dе Lіbеrtаtе". Що це означає і як себе Сковорода ідентифікував? Ким він був? У повній збірці своїх творів Сковорода вказує так: "Моя мати – це Малоросія, а моя тітка – це Україна". На перший погляд нам це видається дивним. Малоросія, Україна – що це означає? Вочевидь, коли він пише про Малоросію, йдеться про Лубенський полк, про сучасну Полтавщину, тобто ті землі, де були зосереджені козацькі полки. Тобто, якщо говорити в географічному розумінні, то саме за цими землями Сковорода прописує свою ідентичність – там, де він народився і де провів першу половину свого життя, а саме навчання та етап спроб викладання. Чому тітка – Україна? Україна — це Слобожанщина, тобто та інша частина, що пов'язана з другим періодом життя Сковороди. Там він уже почав проявлятися як вчитель, довкола якого збиралися не просто заможні люди, а й аристократи, інтелектуали, письменники, священники. Сковорода фактично означує цю єдність двох частин – старої України, яка тоді називалася Малоросією, і нової, куди втікали вільні люди для того, щоб колонізувати ці землі, а росіяни в той час намагалися контролювати цих людей. Зараз же вони прийшли зі зброєю контролювати ці території, а тоді вони за допомогою цих вільних людей, які прийшли з Малоросії, хотіли їх утримувати. Таким чином Сковорода показав, звідки і хто він. У його учня і першого біографа Михайла Ковалинського ми читаємо, що щойно Сковорода залишав межі теперішньої України, тобто виходив у Росію, це було для нього нестерпно довго і він хотів одразу повернутися назад. Навіть перед смертю, коли він пішов в Орловщину до свого улюбленого учня, назад хворий повертався пішки самостійно для того, щоб вмерти в Україні. Я думаю, що це показові речі. Тим більше, свою поезію філософ теж пише мовою, яку сам називає малоросійською – це старий варіант української мови. Але весь час Сковорода ніби застосовує різну мову. Український письменник і літературознавець Леонід Ушкалов наводить згадки, що навіть в Харківській колегії професори і викладачі між собою могли говорити мовою, яка майже не відрізняється від тієї, якою ми говоримо в Україні зараз. Це один регістр мови. Але зовсім інший регістр мови, коли ти починаєш писати. Наприклад, в канцелярії писали трішки іншою мовою. Власне кажучи, книжна мова відрізнялася від повсякденної. Там були вкраплення з повсякденної мови, але, з іншого боку, ми бачимо, що це ціла контамінація, збірка, такий синтез різних регістрів. Зрозуміло, що в церкві, коли ти читаєш проповідь, то маєш використовувати церковнослов'янську мову, а звичайною народною мовою писалися пісні. Сковорода, який претендував на те, щоб писати філософські тексти, штучно конструював собі мову. Ми бачимо багато елементів: це і церковнослов'янська мова, тому що Сковорода багато цитує Біблію просто з пам'яті; це і книжна мова (оскільки Сковорода – людина освічена, він багато наводить німецьких, угорських, польських слів). Також туди потрапляють і російські слова, і що далі імперія заходить на наші терени, то більше їх з'являється. Ну і є питомі українські слова. Це можна побачити і відчути. Справді існує багато суперечок з приводу того, наскільки цю мову можна вважати сучасною українською. Але до революції, лінгвістичного повороту в українській культурі, який здійснив Іван Котляревський, ми бачимо, що таких кодифікацій немає. Сковорода – це мислитель, який любить свободу й експерименти. Він і залишався експериментатором навіть у цьому лінгвістичному річищі. Ті факти, які ви наводите у своїй книжці, запозичені з праць Леоніда Ушкалова. Тож ви пишете, що у Сковороди трапляється слово "Україна" лише двічі, слово "Малоросія" 21 раз, тоді як слово "Бог" і похідні від нього – 2354 рази. Що це означає? Так, це з Ушкалова. Це здебільшого означає те, що передусім Сковорода – філософ і мислитель, який стоїть на ґрунті давньоантичної грецько-римської спадщини і середньовічної патристичної традиції. Він мислить саме в цьому категоріальному апараті. Шевченко – менший філософ у цьому розумінні, він радше конструює національний дискурс і козацький міф, на підставі якого ми формуємо і продовжуємо формувати нашу ідентичність.Це означає, що Сковорода залишається своєрідним проповідником індивідуалізму. Водночас Шевченко, судячи з усього, не проти стати на чолі етносу, який перетворюється на націю, на історичного дієвця. Сковорода ж обирає інший шлях. Він бачить, що експансія Російської імперії настільки велика, що, можливо, зарано ще з’являтися великій силі на макрорівні, тому потрібно пройти шлях від становлення індивіда до об’єднання в спільноту, як її Сковорода називає "Горня республіка". Тобто це певний елемент, в якому закваска — це культура, що формується на наших теренах. І от на цій сформованій культурній заквасці формується індивід. Ба більше, коли з'являється критична маса таких індивідів, тоді може з'явитися культурна нація загалом. Сковорода ще стоїть на початках цієї традиції, а Шевченкові вже було на чому стояти. Дуже багато людей відчувають, що ніби Сковорода не дав ніяких натяків, а ви вже це бачите. Я не можу сказати, що це спекуляція. Коли я писав свою книжку, моїм завданням було подивитися, на якому культурному ґрунті стоїть Сковорода. Першу частину книги я присвятив певній традиції до Сковороди. Тоді мислителі ще ж не були філософами. Сковорода – перший наш філософ в чистому розумінні цього слова. До нього це були радше книжники – люди, які належали до сфери богослов'я, які займаються письменницькою справою, викладацькою роботою. Тобто суть таких людей – поліфункціональна. Натомість Сковорода виокремлюється у рафінованого мислителя, яких ми знаходимо в європейській традиції. Тому недарма говорять про те, що Сковорода – перший паросток у східноєвропейській традиції на той час. Зрозуміло, що він виростає на цій традиції. Ідентичність Сковороди формується на підставах української культури. Ми не можемо говорити, що Україна існувала в той час, але ми можемо говорити про певну тяглість української культури, тих засад, на яких вона побудована, як вона постала і вибухнула в ХІХ столітті.У 2014 році для мене стало своєрідним одкровенням волонтерський рух. Я думав, які ми молодці, що взорували це в західній культурі, побачили, що в них це досить потужний чинник, і перейняли таке собі. Але коли я почав вивчати староукраїнську традицію, я побачив феномен православних братств. Це люди, які теж могли жити в часи, коли провалювалася державність, і брали на себе функцію державницьких інститутів. Вони організовували шпиталі, братські школи, підтримували людей. Тобто вони займалися тим самим волонтерством. Що цікаво, це були не тільки чоловіки, а й жінки. Наприклад, ми пам'ятаємо, що Гальшка Головичівна віддала свою територію та кошти, щоб заснувати школу, де вчилися не тільки діти заможних людей, а всі. Тобто, як каже Віра Агеєва, нічого не береться з нічого.Так. Якщо ми простежимо ці зв'язки, які вочевидь не є причинно-наслідковими, прямими й лінійними, а, як і культура, розвиваються неочевидними нашаруваннями, ми помітимо цей момент ідентичності, який, на мою думку, формується на підставі саме культурної традиції. У своїй книзі ви говорите про те, що у Сковороди були складні стосунки з просвітництвом, і про те, що іноді сучасники неправильно трактують його філософію серця. Що означає "філософ серця"? І чому це часто трактують як щось на противагу просвітництву, що засноване на розумі? Якщо ми говоримо про просвітництво, ми маємо зважати на коефіцієнт перетворення. Західне просвітництво було побудоване на рафінованому розсуді і розумінні, як ти будеш використовувати раціональні принципи, чи зможеш прорахувати певні ходи і знатимеш, до чого це призведе. Так виникає ще ідея прогресу, яка теж була популярна в часи, зокрема, французького просвітництва. Так от Сковорода найчастіше виступає противником саме такого розуміння просвітництва. Він говорить про те, що не Коперникові світи треба осягати розумом, а починати зі свого серця, із себе самого. "Пізнай самого себе" – стара істина, яку виголошували ще сім грецьких мудреців, а потім її повторює Сократ. Вона є наріжним каменем думки самого Сковороди. Він вважає, що розум, про який йдеться, – не такий прорахунковий чи інструментальний, а це розум, який пов'язаний з мудрістю, що охоплює не тільки цю рафіновану раціональність, але й пов'язана з життєвою і навіть божественною мудрістю. Український філософ і літературознавець Дмитро Чижевський досить чітко вхоплює цей момент. Також цю традицію кордоцентризму у книжці "Сковорода. Філософ свободи", що вийшла у 2007 році, повторює академік НАН Мирослав Попович. Він говорить про те, що українці витворили філософію серця. Це означає, що українці – нація досить емоційна. Ми любимо поспівати пісень, ми такі м'які, щирі, у нас немає цієї протестантської розважливості й раціональності. Проте Сковорода не говорить про те, що ми суто емоційні істоти. Радше він говорить про своєрідний синтез, про єдність емоційного, сентиментального елементу, а головне – розумного. Він говорить про те, що сутність серця – це розум. Людина починається з тієї розумної іскри, яка спалахує в серці. Найперший акт усвідомлення себе – це розумний акт. Але повторюю ще раз, це не математична модель розуму. Це модель ширшого розуміння, яке охоплює і сферу чуттєвого, і емоційного, і в тому числі розумного. От в цьому відмінність.Ви назвали свою книжку "Сковорода. Самовладання". Цікаво, що інша книжка про Фрідріха Ніцше була названа "Самоперевершення". Хочу процитувати рядки із книги про Сковороду: "Для безперешкодної подорожі немає нічого важливішого, особливо кориснішого та величнішого, ніж пізнати самого себе і знайти в нашому попелі поховану іскру божества. Звідси і народжується благословенне царство самовладання". Чому ви назвали книжку "Самовладання"? І Ніцше, і Сковорода для мене – це яскраві представники філософії індивідуалізму. Це філософія, яка починається з тебе самого. Ніцше теж переймався цією ідеєю. Підзаголовком до його останнього автобіографічного твору "Ессе Ноmо" є вираз "Як стають самим собою". Тобто він каже: мій шлях – це той шлях, коли я став сам тим, ким я є; я почав з пізнання себе і ним і закінчую, пройшовши своєрідне коло. У Сковороди теж є цей архетип кола, який і став основою його філософії. Коли ти починаєш пізнавати себе, ти абсолютно нічого про себе не знаєш. І коли ти проходиш увесь цей шлях, здійснюєш своєрідну "Одісею духа", ти приходиш до розуміння себе, але це розуміння вже зовсім інакше, адже ти пройшов повний цикл самоусвідомлення. Ніцше каже про самоперевершення. Це означає, що ти не просто проходиш своє життя від однієї до іншої точки, ти проходиш якийсь відрізок. Проживаючи своє життя, ти стаєш кращим, ти долаєш в собі те, що вважаєш хибним.Філософія Сковороди дуже близька до цього. Він говорить про те, що людина має бути паном самої себе, володіти собою, бути не просто іграшкою соціальних забаганок. Коли ми говоримо про Сковороду, ми одразу пригадуємо його формулу: "Світ ловив мене та не спіймав". Тобто те, що ти володієш собою, не дає тобі бути спійманим. Тебе неможливо спіймати, тому що ти сам собі господар, ти не служиш нікому, ти не виконуєш функції інших людей, які тобі нав’язуються. Російська імперія виникла у 1721 році, а в 1722-му народжується Григорій Сковорода. Поки він живе, він бачить поступове посування на нашу територію. Проте він не згадує ніде ні про Коліївщину, ні про Гайдамаків. Чому? Тому що ти маєш пройти цей шлях самопізнання. Для того, щоб володіти чи виявляти якісь претензії до світу, ти маєш з'ясувати, наскільки ти можеш підкорятися самому собі.Я згадала, що у Василя Стуса є рядок, що життя – це не є долання меж, а це само собою наповнення. Це теж про те саме. Очевидно. І це ще одне підтвердження того, що це закріпилося в нашій культурі і стає своєрідним архетипом. У вашій книжці є розділ, який називається "Нещаслива свідомість". Це про те, що в якийсь період свого життя Сковорода потрапляє в екзистенційну кризу. Там у нього з'являється "скука". Я так зрозуміла, що Сковорода був дуже химерний чоловік, і ось ця "скука" – це щось дуже цікаве. Що це означає у випадку Сковороди? Взагалі термін "нещаслива свідомість" запозичений з філософії Гегеля. Він буде пізніше від Сковороди, але цей пізнавальний прийом, який використав Гегель свого часу у феноменології духа, можна застосувати до Сковороди. Це своєрідний момент схоплення свідомістю свого стану – стану не просто абсолютної ейфорії, але й проблемності. Ми можемо хоч сто разів говорити про самовладання, але воно не приходить саме собою. Для цього треба докладати якихось зусиль, а керувати собою дуже важко. Нам здається, що люди можуть керувати світом, цілими країнами, але часто буває так, що вони не можуть керувати собою, тому що не пройшли того шляху, до якого закликає Сковорода. Тільки пройшовши індивідуальний шлях, ти можеш виходити на більший.Це таке легко профановане поняття, яке залишилося, ніби шкаралупа. Від надуживання воно втратило сенс, який насправді є дуже глибоким. Так. І от власне, щодо "скуки". Зрозуміло, що "скука" тут – це не про те, що б таке зробити, коли нема роботи. Не про це йдеться. Це щось на кшталт екзистенційної кризи чи навіть депресії. Сковорода відчув своє покликання у тому, що має займатися вихованням, тобто стати просвітником у широкому сенсі цього слова. У нього був поганий досвід викладання, тому що він був реформатором, але йому не дозволяли вчиняти ці реформації в освіті. Так, у нього не вийшло в Переяславському колегіумі. Могилянська спільнота порадила йому поїхати в село Ковраї до Стефана Тамари. Це був представник колишньої козацької старшини, людина заможна, з вищої верстви, який шукав викладача для свого сина. Вперше Сковороду звільнили, бо він був вимогливим викладачем. Спересердя він сказав учню, що той "мислить, як свиняча голова". Челядь це почула, донесла матері. Проте цей учень, Василь, потім зробив карколомну кар'єру і до кінця життя дуже любив свого вимогливого вчителя, який і до себе висував претензію, що він теж має володіти собою перед тим, як вимагати чогось від учнів.І от в цей період Сковорода відчуває, що в нього і кар'єра не складається, і родини вже немає. Тобто настає величезна криза. Він стоїть на роздоріжжі: чим займатися, що робити. Як вважають біографи, саме з цього моменту починається злам Сковороди. Він обирає самого себе. Він розуміє, що означає володіти собою, що для цього треба зробити. Тож Сковорода вибудовує своєрідну життєву стратегію і звідси виникає основний патос його філософії, який скерований на щастя. Тобто, людина, яка не може обрати себе, яка не володіє собою, вона нещаслива. А для того, щоб бути щасливим, треба зрозуміти, хто ти в цьому житті, на що тобі покладатися, пізнати себе, почати з того, щоб розібратися з собою. Сковорода спочатку не міг цього збагнути, у нього всередині носився "войовничий дух". І після цього він розуміє, що його покликання в тому, аби бути мандрівним викладачем, мислителем, вільним філософом. У Ковраях Сковороді приснився дивний сон. Якщо його трактувати за Фрейдом, то сон дуже цікавий. Що це був за сон? Я так розумію, що це теж була точка зламу в його свідомості. Так. Між іншим, існує багато інтерпретацій щодо цього сну. Іван Мірчук, наприклад, намагається застосувати саме психоаналітичний підхід, інтерпретувати його у фройдистському ключі. Там багато дивних речей, наприклад, канібалізм, масове злягання і так далі. Значить, у той час щось не те траплялося у житті Сковороди, були моменти, які він не міг збагнути, не міг перетравити і здолати їх. На цьому тлі йому сниться такий дивний сон. У Сковороди є вчення про три світи: великий (макрокосм – все, що нас оточує), маленький ("мирик", мікрокосм – внутрішній світ людини) та світ символів (Біблія, за допомогою якої ти створюєш інтерпретації і на підставі їх можеш щось збагнути). Але крім вчення про три світи, є ще вчення про дві натури – видиму і невидиму. Так от сон якраз і є підказкою до невидимої натури: зважай не тільки на те, що ти маєш у фізичному світі, а й на те, що за цим світом стоїть.Ось це, що, як ми вважаємо, було витіснено, і є дзвіночком, який Сковорода сприймає як виклик до того, що треба щось змінити у своєму житті. Треба розставити пріоритети: чи обереш ти стратегію, як і величезна кількість людей, чи обереш бути собою. А бути собою означає бути самокерованою особистістю, коли ти від індивіда переростаєш в особистість. Це цілий самодостатній світ. Він потребує вдосконалення, але цей світ самокерований.Сковороді сниться, як він ходить в якихось покоях, бачить, як люди злягаються, у сусідньому покої хтось справляє месу, під час якої оббілують чоловіка, відрізають, смажать шматки його тіла –  це суцільна макабра, як у полотнах живописця Ієроніма Босха. Ми бачимо якісь пекельні речі. Вихід із цієї "скуки" Сковорода шукає, вибудовуючи ось цю свою лінію філософування, яку ми знаємо тепер.

Дуже часто чую аргумент: "От ті, хто з Булгаковим бореться, дуже схожі на його Шарікових та Швондерів".Аргумент красивий, а головне дозволяє відчути ту емоцію, за яку люди Булгакова і люблять — мовляв, я тут красиве небидло з відтопиреними на всіх кінцівках пальчиками, а довкола мене чєрнь сплошная в скатертини сморкається.Втім, є у цього аргументу і проблема. Він — повнісінька брехня.Читайте також: Розколи в суспільстві: вигадка чи реальністьНі, ті, хто зараз бореться з булгаковщиною, не схожі на Шарикових та Швондерів. Це суто технічно неправда. Вони схожі на інших негативних — ще більш негативних, ніж Шарікови та Швондери — героїв його творів. Пригадуєте?"Мразь с хвостами на головах"."Страшная, вопящая кутерьма"."Серая туча со змеиным брюхом", що говорить на "проклятом языке", "гнусном языке, которого и на свете не существует".Яких він розстрілював. Ну, себто не він, а його автобіографічний персонаж, доктор Яшвін. Сам Булгаков не розстрілював, звісно — основними рисами його характеру були боягузтво і пристосуванство, рішучість він залишав власним героям. Він "перемагав", розстрілюючи та обливаючи брудом тих, кого ненавидів, поза очі, на папері.Так що свята правда. Булгакова низводять герої творів Булгакова. Просто не ті.Характерно, що сам Михайло Опанасович забуття забороненим прийомом не вважав. "Память о Петлюре да сгинет", - писав він.Іронічно, але пам'ять про Петлюру не згине. А от про Булгакова — значно послабне.Ми ж постараємось.* Публікується зі збереженням стилістики автораДжерелоПро автора: Віктор Трегубов, український журналіст, блогер, публіцист та громадсько-політичний діячРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

"Але ж Пушкін, але ж Булгаков, але ж пам'ятник Щорсу". Мовляв, це ж естетично гарно і має художню цінність.Але ж, бляха, це все скасовують не тому, що воно раптом втратило художню цінність, а тому, що набуло нову, травмувальну.Відторгнення російської культури не мистецьке, а емоційне. Це якби жінку жорстоко зґвалтував і побив якийсь злочинець, який був напшиканий гарним парфумом від Армані, і вона нюхала окремо аромат і насолоджувалась. Бо ж парфум-то якісний, хто заперечить?Та вся естетика, якою напшикали на Україну в процесі зґвалтування і зараз зайшли на нове коло, — не має ніякої цінності для жертви. Навпаки, це тепер навіть тригер, від якого верне, і це не вина того, хто тригериться. А того, хто тригернув.Читайте також: Як деякі українці припинили боятися за свою репутацію та полюбили ПушкінаНу але якщо ви, живучи в Києві чи Одесі, три роки спостерігаючи жахіття діянь росіян, потерпаючи від обстрілів, не маючи абсолютно ніякої упевненості, що сьогодні вночі ракета чи шахед не прилетить саме до вас у квартиру, і не почуваєтесь при цьому зґвалтованим чи зґвалтованою російською культурою — що ж, тут медицина безсила, як то кажуть. Може, і справді роман "Ідіот" Достоєвського має для вас якусь особливу персональну цінність.ДжерелоПро автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогерРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Восени 2024-го хтось із нас уважно стежив за доленосними президентськими виборами в США. Для когось найважливішою темою стали нові терористичні удари ворога по наших містах. Ну а комусь не давав спокійно жити недемонтований пам'ятник Булгакову в Києві - і питання про значення цього суперечливого автора для сучасної України.