Search trend "День Героїв"

Sign up, for leave a comments and likes
Рубрика on rubryka.com
Буданов привітав жінок з Днем Матері та наголосив, що Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері
Керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони Кирило Буданов привітав українців та українок з Днем Матері та зазначив, що тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері стоїть Україна. Про це Буданов написав у Фейсбуці, передає Рубрика. "Україно свята, мати героїв! З Днем Матері, українці! Сьогодні відзначаємо День матері — дякуємо нашим найближчим за життя і слово, яке […] Тhе роst Буданов привітав жінок з Днем Матері та наголосив, що Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері арреаrеd fіrst оn Рубрика.
we.ua - Буданов привітав жінок з Днем Матері та наголосив, що Україна стоїть тільки завдяки сину чи дочці чиєїсь матері
Еспресо on espreso.tv
У Києві заклали "Алею кохання" на честь полеглих у російсько-українській війні героїв
Про це повідомила кореспондентка Еспресо Діана Польова.У столиці біля памʼятника засновникам Києва заклали "Алею кохання". Проєкт "Алея кохання" створено спільнотою дружин і матерів полеглих героїв "ЖИВА", що обʼєднує понад 300 учасниць з 25 міст України."Алея кохання" у Наводницькому парку, Фото: Діана Польова Андріана, дружина загиблого військового Ігоря Позановського, позивний Алі Баба, розповіла, що для неї це місце є знаковим.Історія нашого кохання розпочалася саме тут - біля памʼятника засновникам Києва. На день нашого урочистого актового запису, в день весілля, ми тут фотографувалися, і найкращі світлини вийшли тут. Тому дуже раді сьогодні цієї можливості посадити дерево саме в цьому місці. Для мене, для моєї дитини й для нашої родини це буде знакове місце, куди ми будемо приходити", - поділилась Андріана."Алея кохання" у Наводницькому парку, Фото: Діана Польова"Алея кохання" у Наводницькому парку, Фото: Діана Польова Символом алеї стала сакура. У японській традиції - це не просто дерево. Її цвітіння — коротке і прекрасне — нагадує про цінність кожної миті."Прекрасні дерева - символ кожного українця, напевно, сьогодні. Це наша душа. Цей цвіт, який на цих деревах, він, можливо, трішечки опустив свою голову. Але він обовʼязково підніметься, як і кожен українець. Ми дуже вдячні за цю ідею, за цю можливість", - додала дружина героя."Алея кохання" у Наводницькому парку, Фото: Діана Польова"Алея кохання" у Наводницькому парку, Фото: Діана Польова 
we.ua - У Києві заклали Алею кохання на честь полеглих у російсько-українській війні героїв
Еспресо on espreso.tv
Вийшов тизер антирадянського зомбі-муві "Каховський об’єкт", події якого розгортаються після підриву росіянами Каховської ГЕС
Про це Еспресо повідомили творці фільму.FІLМ.UА Grоuр показала перший тизер антирадянського зомбі-муві "Каховський об’єкт". Епічний екшн від режисера Олексія Тараненка вийде у широкий національний прокат 1 жовтня цього року.Події "Каховського об'єкта" розгортаються після підриву Каховської дамби російською армією. За сюжетом, загін українських військових на чолі з бійчинею з позивним Мара потрапляє до таємного радянського бункера, що був виявлений на дні водосховища. Там під час холодної війни СРСР проводив досліди на людях. Наслідки цих дослідів все ще залишаються у цьому бункері у вигляді напівживих трупів солдатів армії СРСР. Тепер, щоб вижити й врятувати країну від загрози з бункера, українським військовим треба перемогти радянських зомбі та довіритися один одному.Фото: надане командою фільму"Каховський об’єкт" зняли у піджанрі антирадянського зомбі-муві. Команда проєкту, яка минулого року створила "Конотопську відьму", наголошує, що фільм у жорсткій формі деромантизує "совок" та прагне остаточно позбутися його в житті українців."Коли вони лізуть звідусіль зі своєю романтизацією комуністичних часів, ностальгують за "совком", брендують серпом з молотом одяг, чіпляють піонерські краватки на шиї, коли той гімн терористичної держави (який власне покладений на музику "союза нєрушимого") інколи пролазить і на наші вулиці, коли вони з пієтетом розказують про "дєдушку Лєніна", то ми заради майбутнього маємо стояти на варті й не впускати те недогниле зло минулого у своє життя, чого так прагне бункерний головнокомандувач. Тож, у день "побєдобєсія" нехай у зомбованих підгорить там на параді", — коментує продюсерка "Каховського об’єкта" Ірина Костюк.Фільм знімали півтора місяця у Києві на шести локаціях, серед яких закинута молочна кухня та бомбосховище науково-дослідного інституту радянських часів. Для того, щоб занурити в атмосферу таємного бункера, команда "Каховського об’єкта" допрацювала кожну автентичну локацію, заповнивши кадри реквізитом, частина якого походить з радянських часів.Особливу увагу творці приділили живим мерцям — одночасно у кадрі знімалося до 30 зомбі, для яких створили 100 унікальних образів. Для цього використовували різні техніки: маски, накладки та спеціальний грим.Співтворцями образів головних героїв та героїні (загону військових) став кожен актор. Головна героїня, Мара, втілена Мариною Кошкіною, натхненна українськими військовослужбовицями та є їх збірним образом.Фото: надане командою фільмуАктор-військовий Володимир Ращук зізнається, що фактично грав самого себе. Актори Олександр Яцентюк ("Памфір"), Дмитро Павко ("Прикордонники", "Потяг у 31 грудня"), Андрій Подлєсний ("МУР. Ти [РОМАНТИКА] в кіно") та Михайло Дзюба ("Королі репу") також обрали собі за моделі реальних військових та пройшли спеціальний вишкіл — це була одна з обов’язкових умов участі акторів у проєкті."Коли я прочитав сценарій, я зрозумів, що тут має бути злагоджений підрозділ, який має все розуміти з півслова. Я розумію, що для кіноспільноти ця правда не дуже важлива, вони можуть забити на це. Для мене це принципові речі. Тоді ми домовилися, що спочатку я, а потім залучив своїх побратимів, інструкторів, — робимо вишкіл. І можу сказати, що я досягнув свого: військову правду переважно вдалося зберегти", — додав Ращук.  
we.ua - Вийшов тизер антирадянського зомбі-муві Каховський об’єкт, події якого розгортаються після підриву росіянами Каховської ГЕС
Правий берег on pb-news.info
В День пам'яті та перемоги Україна вшановує жертв і героїв Другої світової
Україна вшановує жертв і героїв Другої світової. Сьогодні, 8 травня 2025 року, Україна вдруге офіційно відзначає День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Це державне свято, запроваджене минулого року, символізує остаточне приєднання...
we.ua - В День пам'яті та перемоги Україна вшановує жертв і героїв Другої світової
УНІАН on unian.ua
Міжнародний день пожежників 2025: листівки та привітання для українських рятувальників
У День пожежників 4 травня згадуємо історію дати і розповідаємо, як красиво привітати героїв зі святом.
we.ua - Міжнародний день пожежників 2025: листівки та привітання для українських рятувальників
Суспільне on suspilne.media
Один поминальний день у Сумах і спогади рідних про захисників
З наступної неділі після Великодня на сумські кладовища приїздять родичі та знайомі померлих. Суспільне побувало на Алеях Слави на Баранівському та Центральному кладовищах і поспілкувалося з рідними героїв
we.ua - Один поминальний день у Сумах і спогади рідних про захисників
we.ua on we.ua
Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду

А Ви знаєте що на Платформі we.ua діє реферальна програма?

Ви приводите друзів та знайомих і отримуєте винагороду за їх реєстрації.

То ж, не гайте час! Розкажіть про we.ua своїм друзям, родичам та колегам. Надішліть їм своє реферальне посилання, яке легко знайти в розділі Мої друзі, та отримайте на свій бонусний рахунок додаткові надходження за кожну нову реєстрацію.

Розміщуйте своє реферальне посилання в інших соціальних мережах, в коментарях, в тематичних форумах та будь-де. Так у Вас буде більше друзів та підписників і більше бонусів на бонусному рахунку.

Ви зможете використати бонуси на додаткові послуги Платформи, а також - придбати корисні товари в нашій online-крамничці.

Детальніше про реферальну програму: https://we.ua/info/referral-program.

we.ua - Розкажіть друзям про we.ua та отримайте винагороду
Gazeta.ua on gazeta.ua
Які містичні секрети приховує Київська фортеця: невідомі історії таємничого місця
У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.
Gazeta.ua on gazeta.ua
Які містичні секрети приховує Київська фортеця - фото
У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.
we.ua - Які містичні секрети приховує Київська фортеця - фото
Gazeta.ua on gazeta.ua
Містичний і незвіданий Арсенал: які секрети приховує Київська фортеця
У будівлі колишнього Київського арсеналу вперше відбулися театралізовані екскурсії, присвячені історії цього військового об'єкта у ХVІІІ-ХІХ століттях. Захід організувало творче об'єднання "Ніч в Університеті". Під час екскурсії глядачі побували у відтворених локаціях того часу: майстернях, навчальній кімнаті, інспекційному кабінеті, квартирі кантоністів. Ці кабінети були відтворені на основі архівних документів, зокрема справ Київського арсеналу 1830-1860 років, які раніше не публікувались. Під час екскурсії розповідали про внутрішній розпорядок, який тоді панував. Також про повсякденне життя майстрів і солдат, а ще були озвучені маловідомі факти про викрадені речі чи спроби саботажу. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували на екскурсії, а також поспілкувалися з організаторами й сценаристами проєкту. МОНАСТИР Масивну будівлю Київського Арсеналу видно здалеку. Товсті жовтуваті стіни, аркові вікна. Попри те, що на вулиці ще світло - у середині вже напівтемрява. Перед входом чекає чоловік у темно-зеленому мундирі з золотими ґудзиками і червоною стрічкою на кашкеті. Це не гід, а справжній майстровий Київського Арсеналу. - А хто мені повідає, що ж було на місці Неодмінного Арсеналу раніше?, - запитує у слухачів екскурсовод Владислав Гріщенко. Він тримає в руці металевий ліхтар із теплим вогником. З початку ХVІІ століття на місці Арсеналу стояла одна з найбільших обителів у Києві - Вознесенський жіночий монастир. Його збудувала Марія Магдалина (Мазепина) - мати гетьмана Івана Мазепи, яка була ігуменею монастиря у 1688-1707 роках. У 1701-1705-х коштом Марії Магдалини на місці дерев'яної Вознесенської церкви зводять монументальний кам'яний п'ятибанний собор із трьома престолами та дзвіницею, а також окрему церкву Покрови Богородиці. У 1706 році цар Петро І наказує спорудити у Києві величну фортецю. Тому вже після смерті Марії Магдалини, поразки гетьмана Івана Мазепи та епідемії в 1710-1711 роках, черниць Вознесенського жіночого монастиря переводять до Флорівського монастиря на Подолі. - Монастир пустує, а Вознесенський собор слугує парафіяльною церквою для жителів Печерська та солдатів на службі, - продовжує гід. - У 1750 році імператриця Єлизавета видає указ про спорудження на цьому місці великого артилерійського магазину. Спочатку планували будувати дерев'яні приміщення в яких би зберігали всю артилерію, що знаходиться на Печерську. Проте дерево легко спалахує і вже в 1783 році починається історія кам'яного Київського арсеналу. Будівлю, відому сьогодні як Київський Арсенал, зведено на початку ХІХ століття як Неодмінний арсенал - центральне військове підприємство у Києві. Назва "неодмінний" підкреслювала його особливий статус: арсенал мав постійно підтримувати боєздатність гарнізону, забезпечуючи ремонт, виготовлення та зберігання озброєння. Це була одна з ключових ланок у військовій інфраструктурі Київської фортеці. Київський Арсенал - це великий кам'яний комплекс у формі замкнутого прямокутника з внутрішнім двором. Спроєктований у стилі класицизму. Фасади симетричні, із рядами аркових вікон. Всередині - зали з високими стелями, цегляними колонами та широкими проходами, що створювали простір для переміщення військової техніки та зберігання боєприпасів. Внутрішній двір слугував робочою зоною, відкритим майданчиком для навчання, ремонту й маневрування. БЕЗКОШТОВНІ ЕКСКУРСІЇ Організаційною частиною "Ночі у Київському Арсеналі" опікується менеджерка з партнерств і комунікацій творчого об'єднання "Ніч в Університеті" Олександра Іванова. Вона зустрічає біля реєстраційного столу, координує акторів і паралельно слідкує, чи встигла кожна група на свою локацію, а також готується до ролі черниці в одній зі сцен. Попри метушню, знаходить кілька хвилин, щоб розповісти про історію об'єднання і саму подію. - Цього разу я курую все, що тут відбувається, бо наш керівник служить - його викликали на завдання, - пояснює вона. - Нашому об'єднанню вже майже дев'ять років. Ми починали з нічних екскурсій у Червоному корпусі КНУ, а з часом зрозуміли, що Київ - це суцільна історія. Так з'явилися проєкти в Софії Київській, у Національному художньому музеї, в Лаврі, у музеї Другої світової. Арсенал був нашою давньою мрією. Ми почали з ними перемовини ще в 2019-му, але ковід, війна - все переносилося. І ось нарешті! Арсенал для глядачів знайомий переважно як мистецький простір, але його історія набагато глибша - саме тому команда хотіла повернути цю пам'ять місту. - Його збудували ще в 1803 році як військовий об'єкт, який довго залишався засекреченим. Про нього мало говорили, мало досліджували. І от тепер ми можемо показати іншу сторону цієї будівлі. Це дуже цінно - витягнути з тіні речі, які приховувалися роками. Суть проєктів - не просто переказати історію, а зробити її відчутною. Театралізовані екскурсії - це поєднання факту і гри, дослідження і театру. Розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею - У нас завжди є екскурсовод, який водить глядачів маршрутом. Але це не звичайний гід - він частина вистави. У Лаврі це був монах, в університеті - студент, тут - військовий з Арсеналу. По ходу маршруту глядачі потрапляють у мінісцени, де одна за одною оживають події. Глядачі не залишаються осторонь - на кожній локації їм пропонують взаємодію. Хтось виходить у ролі вартового, хтось пробує заряджати рушницю, хтось тримає плакат на протесті. Команда працює на ентузіазмі, але дуже серйозно ставиться до джерел. Над сценарієм працюють історики, багато хто з яких - випускники чи студенти історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. - До Арсеналу ми готувалися серйозно. Частина нашої команди працювала в архівах - розшифровували справи ХІХ століття, пов'язані з цією будівлею. Ми натрапили, наприклад, на запис, що в 1814 році на території Арсеналу забився сортир, - посміхається Олександра. - І ми це розповідаємо! Це дрібниця, але жива. Так само - історія про вкрадену шубу і за скільки її продали. Такі деталі не менш важливі, ніж великі дати. Підготовка до таких екскурсій триває місяцями. Перший етап - архіви, концепт, тексти. Потім - репетиції, логістика, костюми, реєстрації. У підготовці беруть участь понад 80 людей. Усе тримається переважно на волонтерських засадах. - Ми робимо це не щовихідних. Це не комерційний проєкт. Це наша подяка Києву. Це місто нас виростило, і ми хочемо щось повернути йому у відповідь, - додає Олександра. Екскурсії проводять безкоштовно. Відвідувачам треба заплатити лише за вхідний квиток до Мистецького арсеналу. Олександр Грабар - один із найдосвідченіших учасників "Ночі в Університеті". До творчого об'єднання він долучився ще у 2016 році, коли проєкт тільки починався. За вісім років встиг зіграти десятки ролей, написати сценарії для власної локації й навіть порахував: ця екскурсія - вже сорок восьма в його досвіді. - Сценарії ми зазвичай пишемо після того, як керівник об'єднання - Олексій Руденко - визначить епоху. Цього разу це ХІХ століття, Арсенал у 1860-х. У нас, наприклад, локація присвячена муштрі, щорічним звітам і приїзду інспекції. Ми показуємо, як солдат "чіхвостили" перед керівництвом, як усе відбувалося у звітних документах, - розповідає Грабар перед початком екскурсії. Стоїть у зеленому мундирі, у руці тримає сиву штучну бороду. Сценарій писали на основі архівних матеріалів. До підготовки долучилися учасники, які працювали з архівами Арсеналу. Справи розшифровували, а далі - справа за творчістю: вигадати сюжет, підібрати героїв. Гумор - обов'язковий елемент, каже Олександр. Без нього - це лише сухий фактаж, який складно дивитися. Сценарії він зазвичай пише разом із колегою, підбираючи персонажів не лише за історичними характеристиками, а й за типажем тих, хто їх гратиме. Сам Грабар - випускник історичного факультету КНУ ім. Шевченка. Магістратуру закінчив у 2020 році, але досі залишається частиною команди. - Головне - це зв'язок з аудиторією, - каже Грабар. - У нас завжди є інтерактив. Наприклад, зараз хлопці попереджають: "Скоро прийде генерал, відповідайте "так точно"". І от учора дві дівчини настільки вжилися в роль, що відповідали мені "так точно" на кожну репліку. ЧЕРНИЦІ ТА МАЙСТЕРНЯ ЗІ ЗБРОЄЮ Владислав Гріщенко проводить всередину. У приміщенні прохолодно, чути відлуння кроків від високих стель. Цегляні стіни й бетонна підлога віддають холодом. Світла небагато: лише ліхтар у руках провідника і кілька ламп. Раптом зі скрипом відчиняються ворота до внутрішнього двору. Сполохані черниці у довгих рясах проводять відвідувачів до двору і роздають у руки плакати з написами: "Руки геть від святині!", "Мазепа не дозволив би!". - Собор весь час стояв, його ще Марія Магдалина побудувала. А вони взяти і знести його хочуть! Забудувати його тим своїм арсеналом, поставити гармати, рушниці, все на світі, - звертається роздратовано ігуменя Марфа до відвідувачів, - Наші сестри тут камінь за каменем возносили, монастир зводили, будували. Тут їхні могили! Ви хоч могили ті залиште! Перша сцена театралізованої екскурсії розгортається на внутрішньому дворі Арсеналу. Тут посеред сухої трави монахині застерігають військових від будівництва військового обʼєкту на території монастиря. Ігуменя Марфа заявляє, що Флорівський монастир відмовляється постачати цеглу на спорудження Арсеналу. Тоді ж військове керівництво знаходить нового постачальника і демонструє проєкт масштабного будівництва. Зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина Будівництво, розпочате військовим інженером Карлом де Шардоном, було завершено лише у 1801 році київським купцем Михайлом Григоренком. Будівлю Арсеналу звели з жовтої київської цегли без застосування зовнішнього тинькування. Завдяки особливим властивостям місцевої глини цегла набувала характерного жовто-бурштинового відтінку, за що сучасники називали Арсенал "порцеляновим". - Вознесенський жіночий монастир повністю розібрали з фундаментом. Проте цеглу зберегли й використали для побудови Арсеналу, - додає Владислав показуючи на стіни. - Тож навіть зараз у її стінах є цегла, яку замовляла ще Марія Магдалина-Мазепина. Приміщення Арсеналу поділялися за функціональним призначенням: майстерні для ремонту гармат і виготовлення деталей, складські зони, допоміжні підсобки, оглядові зали, кабінети керівництва. Частина залів мала виключно адміністративне призначення - тут готували звіти, проводили інспекції й вели документацію. За планом в лівому крилі Арсеналу був спроєктований великий збройний зал, який вміщував близько 52,8 тис. піхотних і 13 тис. кавалерійських рушниць. Більше 11 тис. пістолів та 50 тис. шабель і палашів. Піднімаємося сходами і проходимо до колишнього складу, де зберігали близько 25 тис. рушниць. - Тут проходив їх огляд і ремонт. Станом на липень 1811 року повідомляється, що Наполеон незабаром може вторгнутися в кордони імперії і навіть піти на Київ. Тоді ж стається велика пожежа на Подолі, коли згорає майже вся нижня частина міста, - розповідає гід. - Ходять чутки, що за підпалом стоять французькі шпигуни. На Київщині ж готується ополчення і створюються козацькі полки. Та Арсенал продовжує нарощувати темпи виробництва і ремонту. Лише за 1812 рік в ньому виготовили 134 гармати, а за часи війни з Наполеоном: 434 гармати, 40 тис. рушниць і пістолів, 35 тис. пік та шабель. Поставляють запчастини, ремонтують пошкоджені артилерії. - Людей бракує, тому на допомогу Київський магістрат відсилає 15 ковалів та 35 молотобійців. А все це відбувається тут, на другому поверсі у майстерні. Як же саме це виглядало, ми з вами зараз і дізнаємось на інспекції ремонтної майстерні Арсеналу 1811 року, - говорить гід. У майстерні темно і немає вікон. Посеред зали - робочий стіл з різними інструментами. Відвідувачам показують і розповідають про зброю, пропонують зарядити рушницю та гармату. Після короткої театральної сцени переходимо до наступної зали - у трактир. Відвідувачі сідають за столами на деревʼяних лавах. Їх пригощають закусками та напоями. У невимушеній атмосфері актори зачитують рапорти про пияцтво, крадіжки, а також про самовільне відлучення з казарми майстерного арсенальної команди Івана Задніпряного, виробництво ним у казенній майстерні виробів для приватного продажу та викрадення чорної баранячої шуби у капітана. Після сцени у трактирі група переходить до квартири кантоністів - сини військових, яких у Російській імперії з раннього віку віддавали на військову підготовку. У кімнаті відтворено побут: дерев'яний стіл, скромні особисті речі. Троє жінок та троє чоловіків випивають і обговорюють план крадіжки ящиків зі штиками. За архівною справою 1840-х років, військові майстри організували винесення складського озброєння, переодягнувши своїх дружин в арсенальну форму. Вони намагалися винести штики під верхнім одягом, і саме цей епізод розігрується акторами. За майстрами був суворий нагляд. Найчастішим порушенням було недотримання уніформи. - А от перелік покарань був різноманітним і куди суворішим для нижніх чинів. Це були і розжалування, і побиття лозинами, і шпіцрутенами - довгими дротами, а також арешти, - пояснює екскурсовод Владислав. - Щодо офіцерів також були доволі серйозні покарання - догани, позачергові наряди, звільнення з посади чи переведення. Далі екскурсанти потрапляють до Музею арсеналу. У 1841 році при Київському арсеналі створили внутрішній музеум - невелику експозицію зразків озброєння, військового спорядження та технічних розробок, які зберігалися або виготовлялися на території комплексу. Цей музей не мав публічного статусу і призначався переважно для навчальних або службових потреб. Інформація про його існування міститься лише в окремих архівних справах і до сьогодні не фігурує у відкритих наукових дослідженнях. Тут демонструють, як відбувалось навчання з різних дисциплін та різні зразки озброєння. Також у документах розкривається внутрішня структура підготовки працівників. Діти могли долучатися до навчання з трьох-чотирьох років, а з 12-13 - працювати разом із майстрами. Усі працівники, навіть цивільні інженери й архітектори, формально вважалися частиною військової структури. Жили вони не на території арсеналу, приміщення комплексу використовувалися виключно як виробничі. Завершується маршрут у кімнаті, де актори розігрують сцену перевірки та зачитування звіту порушень. Його складено на основі реальних архівних документів. У сцені демонструється, як проходила муштра, які порушення виявлялися під час інспекцій і як формувалась офіційна звітність про діяльність арсеналу. Робочий день майстрових арсеналу спочатку тривав 8 годин - з 6:30 до 17:30 з годинною перервою на обід. Однак у 1850-х роках тривалість зміни зросла до 12,5 годин: з 5:00 ранку до 11:00 і після перерви з 13:30 до 20:00. До роботи нерідко залучали учнів, хоч адміністрація формально намагалась їх обмежити. За архівними даними, умови праці були важкими, особливо на допоміжних роботах. Наприклад, частина робітників працювала просто неба в будь-яку погоду, а лісозаготівля традиційно проводилася взимку. Як наслідок, у 1809 році від хвороб померло 5 робітників, у січні 1813-го захворіло 28 осіб, а у 1833 році - 20 майстрових загинули від туберкульозу, лихоманки та запалень. До 1853 року хвороба не була підставою для звільнення від роботи. Оплата праці здійснювалася грошима і продуктами. Нижні чини і кантоністи отримували борошно і крупу. А грошима - 5 коп. на день, тобто до одного карбованця 30 коп. на місяць. Відпустки та премії робітникам видавали, але за особистим розпорядженням імператора. ПРИВИД АРСЕНАЛУ - До початку розкопок у 2005 році ходили чутки, що на території арсеналу могла бути похована мати Івана Мазепи - Марія Магдалина, - розповідає Владислав Гріщенко після екскурсії. - Говорили, що її могилу замурували під час будівництва, і що її привид досі нібито ходить цими стінами. Але жодних слідів так і не виявили. Місце поховання досі офіційно не встановлено. На території арсеналу зберігся колодязь, який пов'язують з монастирською забудовою ще до зведення військового комплексу. Він залишався в користуванні ще понад сто років після передачі арсеналу артилерійському відомству. Інші архівні документи свідчать, що в стінах арсеналу були поширені побоювання щодо масонського впливу. В одному з наказів 1838 року зазначалося: кожен офіцер, який вступає на службу до арсеналу, мав надати підтвердження, що не є членом масонської ложі. Є в архівах і курйозні історії. У 1839 році троє майстрів викрали килим у командира арсеналу полковника Даронова й намагались продати його на Лавській вулиці. В іншій історії йдеться про вже згадану спробу викрасти зі складу штики. - Ми нічого не вигадуємо. Ці речі зафіксовані в офіційних справах. Більшість із них досі ніде не публікувались. Наукове середовище майже не торкалося теми внутрішнього життя старого Київського арсеналу. Через його військовий статус доступ до джерел був обмеженим. Тому тут ми фактично вперше відкрили ці матеріали широкій публіці, - говорить наостанок Владислав.
we.ua - Містичний і незвіданий Арсенал: які секрети приховує Київська фортеця
Главком on glavcom.ua
День прикордонника України: історія свята, яскраві листівки, вітання у віршах та прозі
Сьогодні українці вшановують героїв, які першими зустріли окупантів та охороняють кордони нашої Батьківщини
we.ua - День прикордонника України: історія свята, яскраві листівки, вітання у віршах та прозі
Еспресо on espreso.tv
Dеbеs, еrgо роtеs. Ви — відповідальні
Політики-популісти обслуговують свій електорат? Так кому, як не Зеленському, це має бути гранично зрозуміло? Варто в дзеркало подивитись.Згадаймо 2022. З українцями розмовляли, як з приреченими на смерть. Нам давали "ну хай не три дні, але три тижні". Що тоді дозволило встояти? Щире _усвідомлення_, що порахуємось якось потім. Якщо виживемо. А поки — фігачмо всі, хто чим і як може. І вийшло ж. Не завдяки Зеленському, Шмигалю чи Стефанчуку. А завдяки звитязі ЗСУ і хитрості військового командування, яке приховувало плани, виглядає, навіть від самих себе. І точно — від "офіс-менеджерів".Я дуже добре памʼятаю день 26 лютого, коли 72, 80, 95 бригади, 1-й танковий і багато інших героїв просто встигли. І питанням часу стало не те, хто кому останньою кулею не дозволить потрапити в полон — а коли зайди побіжать.Але зайди вчаться. І закидати шапками — безвідповідальне заняття.Читайте також: Не втрачаймо віри. План Бога — наша перемогаЗамість цього треба робити все, щоб знов і знов дивувати світ. Ось так воно працює — і шоубізнесмени на Банковій не можуть цього не розуміти.Нам зараз належить знову показати, що Давид таки може зробити боляче Голіафу. Так, знов і знову. Цинічно, неприємно, можливо, несправедливо — але так.А це означає — все, що в нас є, має бути кинуте в результат: посрамлення ЗС РФ полі бою; знаходження нових ініціатив і наративів у зовнішній політиці; ствердження справою внутрішньої єдності.Так, у такій країні не місце "превентивним санкціям" проти Порошенка чи казкам про "5-6 менеджерів", які підміняють собою увесь держапарат. І неадекватно дякувати собі за кількість товарів у магазинах — краще відчепитися від українського бізнесу з усіма тими перевірками й поборами, щоб він міг інвестувати ще більше.Читайте також: Слабка самовпевнена позиціяМи — суспільство мереж. "Свій до свого по своє". Нас фіг здолаєш, якщо ми спрямовуємо енергію на зовнішнього ворога. Об козачі табори розбивалися і важка кіннота, і степові вершники. Просто не руйнуйте табір ізсередини.Не примушуйте органи правопорядку вигадувати нісенітниці проти тих, хто найбільше доклався до міцності табору: військових, проукраїнських політиків, благодійників. Не Порошенко ваш ворог. А Путін.Прості ж речі. Ви спробували самі. Ви облажались. Ну не вмієте. Вас же попереджали — всю кампанію 2019 року попереджали. Всі часи економічного падіння осені 2019, ковіду 2020-21, (не)підготовки до вторгнення 2021-22, повномасштабки 2022-25 - попереджали. Пропонували. Закликали. Марно.Зараз Банкова програє чергову битву — за союзників. Усім у "марафоні" і телеграм-помийках розкажуть про Трампа. Але dеbеs, еrgо роtеs - давні римляни все сформулювали за вас. Ви — відповідальні. Ви мусите — значить, повинні змогти.І ще ж не пізно. Прийдіть у парламент. Щиро виступіть перед суспільством. Уряд єдності — це ж не про посади. Це про функції порятунку…Ні, це не волання в глухе вухо. Влада не почує — навпаки, застосує звʼязки, щоб алгоритми соцмереж це приховали.Натомість усі, хто це прочитає — включіться у громадянський тиск. Вимагайте у влади:чіткої позиції щодо умов закінчення війни;формування уряду нацєдності і обʼєднання навколо цілей і засобів, а не прізвищ;підтримки ЗСУ і посилення позицій України.Доля України — у наших руках тут і тепер. Втримаймо її.ДжерелоПро автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України ІХ скликанняРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Dеbеs, еrgо роtеs. Ви — відповідальні
Суспільне on suspilne.media
"З цим неможливо змиритися": у Полтавській ТГ на кладовищах рідні вшанували пам’ять загиблих рідних
У поминальний день 28 квітня полтавці на кладовищах вшанували пам’ять померлих рідних. Зокрема, на меморіалі пам’яті героїв, що на Затуринському кладовищі священники провели панахиду за полеглими воїнами
we.ua - З цим неможливо змиритися: у Полтавській ТГ на кладовищах рідні вшанували пам’ять загиблих рідних
Gazeta.ua on gazeta.ua
Свята травня: що відзначаємо і коли відпочиваємо в останній місяць весни
У травні на українців чекає багато свят. Крім загальнодержавних вихідних, у травні відзначають безліч професійних дат, пам'ятних подій і міжнародних свят. Щоб не пропустити жодної важливої дати, тримайте під рукою зручний календар свят на кожен день місяця. Державні та професійні свята у травні 1 травня - День (міжнародний) праці 3 травня - День (всесвітній) свободи преси, День міста Львів, День кондитера 4 травня - День пожежників 5. травня - День (міжнародний) акушерки, День (міжнародний) боротьби за права людей з інвалідністю 7 травня - День радіо, День міста Івано-Франківськ 8 травня - Дні пам'яті та примирення, присвячені пам'яті жертв Другої світової війни 9 травня - День Європи 11 травня - День матері ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Надійний тил кожного з нас": зворушливі цитати до Дня матері, які доводять до сліз 12 травня - День (всесвітній) медичних сестер 15 травня - День вишиванки, День (міжнародний) сімей 17 травня - День науки, День пульмонолога, День (всесвітній) телекомунікацій та інформаційного суспільства 18 травня - День боротьби за права кримськотатарського народу, День пам'яті жертв політичних репресій 20 травня - День банківських працівників, День (всесвітній) метролога, День (всесвітній) травматолога 21 травня - День (всесвітній) культурного розмаїття в ім'я діалогу та розвитку 22 травня - День (міжнародний) біологічного різноманіття 23 травня День Героїв, День морської піхоти України 24 травня - День слов'янської писемності та культури 25 травня - День (міжнародний) зниклих безвісти дітей, День філолога, День хіміка, День міста Київ 25-31 травня - Тиждень солідарності з народами несамоврядних територій 29 травня - День (міжнародний) миротворців Організації Об'єднаних Націй 30 травня - День (всесвітній) боротьби проти астми та алергії 31 травня - День (всесвітній) без тютюну, День працівників видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження. Вихідні та робочі дні в травні Оскільки воєнний стан продовжили до 6 серпня. Вихідні у травні охоплять лише суботи та неділі. Загалом відпочиватимемо дев'ять днів, а 22 - працюватимемо. Таким чином травневі свята в Україні й цього року пройдуть без додаткових вихідних днів. У травні городники та дачники активно беруться до садового-городніх робіт. Цей місяць вважається одним із найсприятливіших для висаджування більшості овочевих культур, зелені та квітів. Щоб не проґавити найкращі дні для посіву, варто орієнтуватися на місячний посівний календар, щоб рослини краще приживаються, швидше ростуть і дають щедрий урожай.
we.ua - Свята травня: що відзначаємо і коли відпочиваємо в останній місяць весни
Sport.ua on sport.ua
Іско відсвяткував свій день народження цікавим рекордом Ла Ліги 
Гравець Бетіса став одним з головних героїв матчу проти Жирони. 
we.ua - Іско відсвяткував свій день народження цікавим рекордом Ла Ліги 
Gazeta.ua on gazeta.ua
Один ранок на нулі
Про шалених та вмотивованих &еnsр;Сегодня повеселее. Сладкая водичка. Девчоночка! Від несподіванки я ледь не впускаю камеру, за допомогою якої фільмую красивий криваво-червоний схід сонця на горизонті. Тут, на Донеччині, чомусь здебільшого саме такі сходи-заходи. Але за секунду згадую, з ким їду. Мовчки усміхаюся. Давно мене не називали "девчоночка". Але цим бійцям батальйону спеціального призначення "Шквал" 59-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України можна. Я познайомилася з ними вранці. Точніше, вночі. У бліндажі, коли знімала їхні збори &еnsр;Нічого не забув? суворим голосом "Бармен" командир роти, чиї бійці висуваються сьогодні на штурм, квапить підлеглих, особисто перевіряє спорядження кожного. Його красиве обличчя відкрите і з першого погляду налаштовує на позитив. Хоча "Бармен" з усіх сил намагається супити брови. Воно і зрозуміло. Перед новачками а ці бійці на фронті лише тиждень із хвостиком командир мусить бути суворим і справедливим. Високий, кремезний, із темним густим кучерявим волоссям та добрими карими очима "Бармен" дарма намагається вдавати грізного командира. З цим ротним я знайома не перший день. Хоча за потреби й за певних обставин він може бути жорсткий. Бо на фронті без цього ніяк. А тим паче з таким, м'яко кажучи, непростим колективом. "Шквал" батальйон, основу якого становлять колишні ув'язнені, хто добровільно зголосився підписати контракт на службу в ЗСУ. Командний, офіцерський склад "Шквалу" кадрові військові. 12 ріжків по 30 кульок, 10 гранаток. "Ваха" невисокий, худий, жилавий боєць із величезними очима перераховує те, що бере із собою. Це третій вихід "Вахи" на нуль. Другий вихід, за його словами, був, як перший. Їх переслідували ударні дрони ворога, поруч падали міни, на голову летіли скиди. &еnsр;Яка ніч! дивлюся на повний місяць. У цьому світлі броньований Нummеr має вигляд казкового чудовиська. Власне, на фронті так воно і є. Ця броня, яку американські військові використовували переважно в пустелях, непогано показала себе в наших снігах і болотах. Прохідна, швидка, маневрена, захищена від куль та уламків, ця машина вирулювала з найекстремальніших операцій. Притому подекуди на одному колесі: на Нummеr встановлено систему автопідкачування. Навіть із розшматованими колесами броня здатна вивезти екіпаж за межі небезпечної зони. На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони Чисте безхмарне небо та яскравий місяць не найкраща погода для виходу. На фронті є приказка: "Погана погода хороша погода". На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони, щоб починати штурмові дії. Тоді в небі мінімум "очей". І розвідники не стежать за кожним кроком штурмовиків. &еnsр;Так, а каска де? ми вже майже завантажились у Нummеr, коли "Бармен" зупиняє "Ваху". На голові у "Вахи" кепка. Не можу не сміятися, бо за хвилину до того "Ваха" з виразом обличчя "Що за дурні запитання?" переконував нас, що такий воїн, як він, не може нічого забути. &еnsр;Тут двері важко відчиняются-зачиняються. Якщо що нехай хлопці тобі допоможуть, інструктує мене "Бармен". Він помітно хвилюється. У штурмовиків сьогодні дві місії. Частина зачищатиме вулицю в Надіївці населеному пункті на покровському напрямку. Частина підриватиме в Успенівці, зруйнованому майже вщент селі, оселю, де засіли окупанти. Такі операції під кодовою назвою "бахи" (так підриви називає "Буратіно" механік-водій М113, американського БТРа, на якому ми й поїдемо) серед найулюбленіших для "Шквала". По-перше, так обнуляють чималу кількість противників у будівлі. По-друге, знищують плацдарм чи схованку, де вони могли накопичуватися. Але таку тактику останнім часом взяли на озброєння і росіяни. &еnsр;Ну все, з Богом! "Бармен" із розмаху зачиняє важкі броньовані двері Нummеr. І ми стартуємо в ніч. Мовчазний водій дорогою акуратно розминається із зустрічними авто, які переважно поступаються шляхом широкому та потужному Нummеr. Кілька разів і наш водій так само пригальмовує, обережно виїжджаючи на узбіччя, назустріч йому виринає такий самий Нummеr. Дорога виявилася довгою. Штурмовики постійно жартують і тролять водія. Здається, моя присутність пожвавила поїздку та підняла їхній настрій. &еnsр;Ого, це що за раритет? на проміжній зупинці там, де базується бронегрупа й де ми за планом повинні розділитися на частини, які поїдуть на різні завдання, красується старенький "Запорожець". З написами "ШКВАЛ" та "ЗЕЛО". "Зело", як з'ясується згодом, гордий власник цього раритету. &еnsр;Та думаємо набити його тротилом і запустити десь у посадку, де орки сидять. Побачимо, що буде, ­на­зустріч нам виходить головний сержант роти невисокий кремезний смаглявий чоловік років за 30. У нього карі очі, хитрий розумний погляд та щетина тижневої давності. Його псевдо "Кіпіш". &еnsр;А де тут у вас можна погрітися? дивлюся на занедбаний будинок, з якого вийшов "Кіпіш". На воротах іще один напис величезними літерами, щоб було видно здалеку: "ЗАЙНЯТО. ШКВАЛ". Це для всіх армійців, хто шукає собі базу ближче до нуля. &еnsр;Хлопці, ану затопити пічку! кричить "Кіпіш" тим, хто вийшов із будинку. Серед них геть невисокий, зростом менший за мене боєць. Це той самий "Буратіно" механік-водій М-ки (М113), на якій ми поїдемо підривати будинок. &еnsр;Проходьте, погрієтеся. Бо це ще буде нескоро. Доки я проведу інструктаж, все перевірю, турбота "Кіпіша" зворушує. На вулиці мінус 11&dеg;С. Заходжу у просторий сільський будинок. Колись тут жила сім'я. Можливо, чиїсь батьки. А може, тут бігали діти. Війна, точніше, росіяни вигнали цю родину з дому. &еnsр;То ви з нами їдете? Там опасно! "Буратіно" непомітно заходить у кімнату. Він постійно усміхається. І налаштований на розмову. &еnsр;Я знаю. Мені не вперше. "Буратіно" на фронті від літа 2024-го. Майже з моменту створення батальйону. Сформували цей підрозділ у червні 2024-го. Коли частина ув'язнених, хто зголосився боронити Батьківщину, завершила БЗВП базову загальну військову підготовку. А готували їх більш ніж серйозно. По суті своїй вони всі штурмовики, які воюють на найскладніших ділянках фронту. Це прописано в положенні про батальйон. Це доводилося до відома кожного бійця, хто обрав для себе цей підрозділ. Аналогічна ситуація і в інших "Шквалах" такі підрозділи є у складі чималої кількості армійських бригад. &еnsр;А ви за що сиділи? запитую "Буратіно", коли йдемо глянути на його лялю американський бронетранспортер М113. Таке запитання не бентежить шквалівців. Чимало з них жартує на цю тему. Згадую відповідь "Жука" одного з героїв моїх програм: "Певне, був десь нечемний". &еnsр;Кража, просто відповідає мехвод. І переводить розмову на свою улюбленицю М-ку. Оце по мені з пекача (кулемет Калашникова. Країна) лупили, коли я хлопців евакуйовував. Одна дірка, друга, третя. А згори приліт дірка. Пропалили. Дрони реально літають роями. Єдине, що спасає, РЕБи. "Буратіно" ані на секунду не замовкає. Відчувається, що він любить свою машину. І свою роботу вивозити, штурмувати, підривати. Попри всі небезпеки та страшні ситуації. &еnsр;Дуже хороша машина, зручно їздити, вертиться, як мураха, на місці. Швидка, маневрена, "Буратіно" ніяк не нахизується своєю М-кою. &еnsр;А часто їздите? &еnsр;Часто. Буває, щодня. І на підриви, і на еваки. Опасно! Але коли відпрацював і приїжджаєш назад, а тобі кажуть такі приємні слова, хочеться їхати ще і ще, широке обличчя "Буратіно" розпливається в усмішці. Певне, згадує все приємне, що кажуть йому бійці. Воно й не дивно коли тебе спалили і треба забиратися геть, евака на передовій бійці чекають як Бога. І звісно, готові на руках носити водія, який прорвався через рій ударних дронів, скидів та шквал снарядів і мін. &еnsр;А яка операція вам подобається найбільше? здається, знаю відповідь на це запитання. &еnsр;Найбільше бахкать, підривати страшенно люблю, на цих словах "Буратіно" сміється. Як підірвав то підірвав, їм немає де більше ховатися. За пів години після інструктажу "Буратіно" і вся команда зі мною включно завантажиться в М-ку і на всю пару полетить в Успенівку. Можливо, це й добре, що в М113 дорогу бачить лише водій. Може, й кулеметник зверху. Але той працює, лише коли бронетранспортер підлітає до місця призначення, прикриваючи підривників. Ти не знаєш, що відбувається назовні. Це і заспокоює, і лякає. Ми різко та несподівано зупиняємося, майже на ходу відчиняючи апарель, широкі двері в кормі БТР. Підривники з чотирма рюкзаками, в кожному з яких по 15 кг тротилу, за секунду вибігають назовні. Я залишаюся в М-ці. Така була умова командирів. Можу зафільмувати лише "Притчу" бійця, який, упавши на одне коліно, прикриває тих, хто побіг усередину будинку. Липкий страх огортає все тіло. А зсередини б'є ключем адреналін. От тут я точно розумію вислів: "Секунди тягнуться, як години". Очі до болю вдивляються в будинок, у який забігли бійці. Вуха максимально налаштовані на будь-який шум, окрім шуму М-ки. &еnsр;Давай, давай! Пішли, пішли! Топи! шквалівці, вискочивши з будинку, кричать водієві. Щойно бійці заскакують в М-ку, вона, страшно заревівши, стартує, як дурна. Апарель повільно зачиняється на ходу. Той самий "Притча", завалившись на мене, тримає автомат у напрямі щілини між бронею та дверима, які повільно зачиняються. Але в якусь мить зупиняються, залишивши чималий отвір. М-ки старенькі машини. І в них час від часу щось клинить. &еnsр;Двері. Двері! Ми всі волаємо на все горло, намагаючись перекричати шум двигуна. "Буратіно" нарешті чує і, щось посмикавши, зачиняє апарель. За кілька десятків хвилин ми висаджуємося на базі де чергує бронегрупа. Ця частина операції завершується успішно. Але за нею за кілька хвилин стартує інша. Наша М-ка приводить за собою ворожий FРV. Це я зрозумію лише тоді, коли знервовані бійці, з якими я щойно повернулася після бахів, заскочивши в оселю, крикнуть мені на ходу: &еnsр;Надіньте каску. А слідом за цим я почую черги з автоматів. І вони практично не стихатимуть. &еnsр;Прямо над нами! Стріляйте! Цією операцією керуватиме "Кіпіш" старший сержант роти. Він одним із перших вискочить на вулицю з автоматом. І випустить у повітря весь запас куль. Я чую гидотний звук FРV, але через чисте безхмарне небо побачити дрон складно. &еnsр;"Буратіно", бери М-ку і сйо&hеllір; ся! Бігом! Вона, страшно заревівши, стартує, як дурна Я намагаюся не заважати бійцям, які безперестанку стріляють, намагаючись влучити в ударний дрон. А це непросто. У нього стріляє щонайменше четверо шквалівців. Вуха закладає від автоматних черг. Ворожі FРV, як власне й наші, нині літають на десятки кілометрів углиб території. Я вже мовчу про ракети та КАБи й ФАБи керовані та некеровані російські авіабомби, найбільшу біду прифронтових територій, де ще залишаються цивільні. Щось геть неподалік гучно приземляється. І я вже розумію, що це той дрон, який намагався нас убити. &еnsр;Всьо. Є, це швидше видих "Кіпіша", який ходить двором із порожніми ріжками. Всі, хто поруч, видихають. &еnsр;У когось є патрони? запитує хтось із бійців. &еnsр;Так! Усі по машинах і бігом звідси! командує "Кіпіш". Якщо сюди прилетів російський дрон, то він побачив і М-ку, і Нummеr, на якому штурмовиків завозили на зачист­ку. І бійців у дворі цієї оселі. Базу спалено. І залишатися тут це чекати смерті. Лише питання часу, наскільки швидко сюди пристріляється арта чи прилетять нові ударні дрони. Тож треба якнайшвидше вирулювати звідси. &еnsр;Я думав, що я знаю, куди йду. А коли вперше вийшов на нуль, то усвідомив, що ні фіга не розумів. Що йдемо ми в самісіньку жопу, зізнається згодом "Притча", ув'язнений за крадіжку. А коли я запитаю про мотивацію цього непростого вибору у "Вахи" (його стаття мародерство під час воєнного стану), відповідь запам'ятається надовго. &еnsр;Мотивація? Не люблю, коли в мене в хаті гидять. Чому хтось, у кого самого невідомо що відбувається, прийшов до мене додому в мою Україну з автоматом, стріляє, ламає, ґвалтує, дітей викрадає, пенсіонерів, взагалі людей ні в чому не винних убиває? Я хочу, щоб у моїй країні не було п*дорів, хто вбиває людей і чинить безлад, гидить, просто гидить. Не можна тут гидити. Я добрий, ввічливий, культурний. Але коли справа доходить до такого не треба з нами так, не можна так робити. &еnsр;А не пошкодували, що обрали війну, а не в'язницю? Особливо, коли побували на нулі? ця розмова з "Вахою" та "Притчею" відбувалася там, звідки ми виїжджали. У гарному, добротному бліндажі. У спокійній атмосфері. Де бійці сміялися, згадуючи свої пригоди на нулі. &еnsр;Я ще більше впевнився, що недаремно сюди прийшов. Це моя стихія. Бо я чоловік. Бог дав мені цей шлях захищати, каже "Ваха". &еnsр;У вас є кого захищати? в розмові "Ваха" зізнається, що він сирота. Виховувала його бабуся, яка вже померла. Нині його сім'я це "Шквал". "Братики мої", так зворушливо називає побратимів "Ваха". &еnsр;Звісно! "Ваха" наче дивується моєму запитанню. Вас. У нас іще багато красунь ходить. Дівчата, які потребують захисту. Передплатити журнал "Країна"
we.ua - Один ранок на нулі
Gazeta.ua on gazeta.ua
Екологічна катастрофа під Києвом: чому люди мітингують проти військового цвинтаря
У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.
we.ua - Екологічна катастрофа під Києвом: чому люди мітингують проти військового цвинтаря
Gazeta.ua on gazeta.ua
"Люди залишаться без води" - як зводять військовий цвинтар під Києвом і чому місцеві проти поховань
У травні пройдуть перші поховання полеглих воїнів на Національному військовому меморіальному кладовищі, яке добудовують у лісі біля села Мархалівка на Київщині. Із самого початку зведення цвинтаря супроводжувалося скандалами. Спершу - проти виступили місцеві мешканці та активісти. На мітингах вони заявляли, що затверджену Кабміном територію під цвинтар - не можна забудовувати, бо це знищить ліс та завдасть шкоди екосистемі. Підтримали місцевих і ряд екологічних організацій. Попри це, у лютому цьогоріч прем'єр-міністр Денис Шмигаль доручив Міндовкіллю та Міністерству у справах ветеранів, підготувати документи для виключення ділянки з охоронного статусу. Напруга зросла і після виходу розслідування Віhus.Іnfо, яке висвітлило потенційні зловживання під час виділення землі для будівництва цвинтаря. Йшлося, зокрема, про маніпуляції з межами громад, розподілом ділянок і прозорістю ухвалених рішень. За результатами розслідування кількох посадовців Київської міської адміністрації було звільнено. Нині частина активістів, селян, військових та родичів загиблих - вимагають призупинити добудову цвинтаря та провести архітектурний конкурс. Переможець мав би врахувати екологічні аспекти зведення некрополю. Кореспондентки Gаzеtа.uа побували у Мархалівці та поспілкувалися з місцевими мешканцями. СМАРАГДОВА МЕРЕЖА - Усе життя це був наш Боярський, - каже житель Мархалівки Петро, стишуючи голос. Сидить на передньому сидінні маршрутки, що поволі наближається до села. - Колись тут були болота, озера, ми дітворою знали кожну ямку. А тепер - вони все осушили, рівень води понизили. Бо треба, бачте, їм людей ховати. А живим як? Хоча кладовище межує із Мархалівкою - офіційно територія під ним відноситься до селища Гатного. Сам ліс належить до Смарагдової мережі - це землі, що мають природоохоронне значення в Європі. Вони засаджувалися в межах зобов'язань, які взяла на себе Україна, ратифікувавши Бернську конвенцію "Про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування". Її головна мета - зберегти рідкісні або зникаючі види тварин і рослин, а також природні оселища, які є важливими на європейському рівні. На таких територіях діють обмеження на забудову, вирубку лісу, осушення боліт. Петро пригадує, як колись вода у лісі розходилась у різні боки - частина йшла в болота, інша - в озера. А нині, за його словами, напрям течій змінився. Будівельники проклали дренаж - місцями до п'яти метрів углиб - і воду спрямували до села Віта-Поштова. - У нас пів села користувалося джерелами. У криницях вода впала вже на два метри. Літа ще не було, а вже колодязі пересохли, - обурюється Петро. - Улітку що буде? Люди залишаться без води, а якщо вона й зʼявиться, то така, що й пити страшно - через ті труби, що лежатимуть просто у воді, ще й з трупними стоками. Каже, що на цій території проходять підземні річки, які могли бути порушені під час земляних робіт. - Якщо вода підніметься, стоки можуть піти в озера й криниці, - додає він. - А тут же низина, точка збору. То для чого було це місце вибирати? В нас є два кладовища в селі. І вода там глибоко, не дістає. А тут - усе порушили. Петро згадує, як торік почали вирубувати ліс. Старі дерева вивозили ночами, людей на територію будівництва не пускали, хоча були спроби протестів. Куди деревина поділась - ніхто не знає - Старий ліс уже вирубали, фурами вивозили. Залишився лише молодняк. Куди деревина поділась - ніхто не знає, - знизує плечима чоловік. У селі з повагою ставляться до військових, запевняє. Багато місцевих чоловіків наразі захищають Україну на фронті. Є й загиблі - їх ховають на місцевих кладовищах. - Біля своїх, як заведено. А хто ж захоче везти сюди? Тепер не знаємо, як воно буде далі. Петро просить водія зупинити автобус над дорогою. З одного боку тягнеться село, з іншого - розкинувся старий сосновий ліс. - Але це тільки тут видно дерева. Якщо пройти трохи вглиб - усе вже вирубали, - запевняє. ПРАЦЬОВИТИЙ НАРОД Мархалівка - село за 15 кілометрів на південь від Києва, розташоване між сосновими лісами та сільськими пагорбами. Має багату історію, що сягає часів Київської Русі. Археологічні дослідження виявили поблизу села три стародавні поселення періоду ранньої залізної доби. Уперше воно згадується в універсалі гетьмана Івана Мазепи від 1690 року під назвою Мархелювка - тоді ці землі було передано Київській митрополії. За іншою версією, у часи Речі Посполитої вони належали маршалку Будаївського повіту, і саме від цього титулу могла походити назва села. - Село засноване в 1711 році, - переповідає свою версію історії села Петро і повільно рушає тротуаром в бік вирубаного лісу. - Зі Звенигородки був монах, служив у Києві. Йому дали оцей наділ землі. Це були монастирські землі. Петро розповідає, що монаха звали Маркел. Сам він не мав права одружуватись, тому наділ передав брату й сестрі. Від його імені поселення спочатку називалось Маркелівка, потім - Маркалівка, а згодом зʼявилася сучасна назва села - Мархалівка. У селі нині живе багато людей, каже чоловік. А от із місцевим самоврядуванням стало складніше. - Село тепер об'єднане, голова - у Глевасі. У нього багато сіл. То руки сюди не доходять. А раніше у нас своя сільрада була. Біля в'їзду до лісу на новій асфальтованій дорозі стоять кілька чоловіків і молода жінка з малюком у візку. Петро називає їх активістами. За ними - накидані шини, сухе гілля й принесений звідкись зелений шлагбаум. - Місцеві. Борються з першого дня. Але поліція їх туди не пускала, сутички були. Зараз трохи послабили, дорогу вже прорізали, - додає Петро. Мешканці чергують тут від ранку до вечора. Деякі щойно повернулися з акції протесту під Офісом президента. Кажуть - марно. Президент прийому не веде - Ми постояли, але нам сказали, що воєнний стан і президент прийому не веде. Ну, ми листа передали - та й усе&hеllір;, - каже активістка Тетяна Яковська. Вона - переселенка з Донбасу. Її родина втратила будинок в Авдіївці і у 2023 році переїхала на Київщину. Сама Тетяна - росіянка за походженням, але каже: "В Авдіївці стала бандерівкою". Ідея будівництва кладовища саме в Гатненській громаді є абсурдною, переконана. - На мою думку і на думку матерів загиблих воїнів, треба будувати регіональні кладовища і фінансувати саме в них, - аргументує. - Сюди ніхто не буде їхати, це далеко, тут траса і весь час затори. Жінці 65 років, вона активно займається волонтерством і бере участь в акціях протесту. Допомагає військовим і згадує, як в травні минулого року почала розповідати їм про вирубку лісу. - Я коли почала їм скидати, що відбувається - вони були в шоці. Це військові з усіх напрямків, - каже Тетяна, - Розумієте, тут велика корупційна складова. По-перше, вирізають ліс стверджуючи, що це чагарник, але який же це чагарник, як це молоді дерева! Вже більше тисячі кубометрів вивезли. За словами Тетяни, місцеві чергували біля ділянки, де лежали зрубані колоди. Їх вивозили вночі зерновозами. Поліція фіксувала, але нічого не зробила. - У мене на очах змінювали номери автівок, які вивозили деревину, - каже вона. - Ставили чорні. Але все це фіксувала Чабанська поліція. Я в них питала: а де справа? Чому мене не викликають, якщо я написала десь пʼять заяв. Мені кажуть: усе збираємо в папочку. Рік це все тягнеться, - обурюється Тетяна. ПРОЄКТ НВМК Проєкт Національного військового меморіального кладовища (НВМК), розроблений Міністерством у справах ветеранів України, передбачає створення комплексу на земельній ділянці площею понад 260 га. Основні елементи проєкту містять військове кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс, адміністративні та господарські будівлі, транспортну інфраструктуру та рекреаційну зону. Місцева мешканка Галина - одна з тих, хто постійно бере участь у протестах проти будівництва кладовища. Її син боронить Україну на фронті. Жінка згадує, як одного разу її забрали в поліцію просто з лісу. - У нас в лісі був герб і вшановуючи пам'ять всіх полеглих - я з корзинкою в руках стала перед гербом виконувати гімн України. Навіть не спом'янулася, як мене загрузили в поліцейську машину і повезли у фастівський РОВД, - каже тендітна кучерява жінка. Про те, що тут будуть будувати меморіальне кладовище, місцеві дізналися випадково. - Це було близько 20:00 - приїхав трактор і почав корчувати ділянку. Позбігалися люди і почали питати, що ж відбувається. Попередньо ніхто нічого не казав, не було громадських слухань, - каже Галина показуючи на нову дорогу, де колись росли молоді сосни. Жителі Мархалівки занепокоєні тим, що будівництво ведеться на болотистій території. Тут високий рівень ґрунтових вод, і, за словами людей, отруйні речовини з поховань можуть потрапити в колодязі та свердловини. Усе розповзеться, як картковий будинок - По закону дренажу на кладовищі бути не повинно. Це по санітарним нормам. Вони кажуть: "Зробимо дренаж, буде басейн, і все буде випаровуватись." Як може випаровуватись басейн, у який постійно надходитиме вода? - обурюється Тетяна. - Щоб це працювало, потрібна безперервна відкачка. Тут всюди пісок, немає глини. Вони намагаються опустити дренаж на три метри, але й там - пісок. Немає фільтрації. Місцеві кажуть, що на ділянку навезли тонни землі, щоб підняти рівень, але це, на їхню думку, ситуацію не змінить. - Ось зараз поставили паркан, засипали територію, підняли рівень, але як тільки будівництво завершиться і паркан приберуть - усе розповзеться, як картковий будинок. Це ж як пісочниця. Ми не проти кладовища - воно потрібне, але зробіть все правильно!, - каже місцева активістка. СУДОВІ ПРОЦЕСИ Й ЦІННИЙ ЛІС До дороги підʼїжджає активістка Людмила Морозова. Жінка переїхала сюди з чоловіком та дітьми в 2020 році. Коли в 2024-му році почалося будівництво, вона почала активно допомагати місцевим і стала учасницею ГО "Мархалівка. Підтримка". Сідаємо в автомобіль і прямуємо до будівельного майданчика. Дорогою Людмила ділиться деталями: - Замовником і розробником проєкту є Міністерство ветеранів. Архітектор - Сергій Дербін. Прийняли закон №3505, який скасував усі державні будівельні норми. А саме в них, у п'ятій главі, йшлося про кладовища і крематорії. Там були посилання на СНіПи - санітарні норми і правила. І чітко прописано: якщо високі ґрунтові води - будівництво заборонене, - пояснює вона. - Але тепер це скасовано. Тобто, населені пункти, які навколо, позбавили конституційного права на захист свого власного життя. Населені пункти в цій місцевості не мають централізованої системи водопостачання, чи каналізації. В таких умовах будівництво кладовища є неприпустимим, додає активістка. - Ми вже виграли три суди. Перемогли в першій інстанції, оскаржили постанову №225, яка дозволяла вирубку "чагарників" і "застарілих дерев". Але під цією постановою вирубали 32 гектари цінного лісу, - каже Людмила. - Формально - на потреби ЗСУ, але деревина не була маркована, і вирубкою займалися люди без відповідної кваліфікації, без лісничих паспортів. Постанову №225 ГО змогли оскаржити в адміністративному та шостому окружному апеляційному судах. Рішення набрало чинності, і вирубка лісу мала би припинитися. Однак, за словами Людмили, вона триває. Водночас Кабмін подав касаційну скаргу, намагаючись оскаржити рішення, яке підтвердило, що це - природоохоронна зона. Поблизу місця будівництва у ряд стоять вантажівки. Територія огороджена, вхід заборонено. Тому рухаємося через густий сосновий ліс. Із землі повсюди стирчить вирване коріння дерев. Викопані канави для відведення ґрунтових вод, які вже перетворилися на болота. - Коли копали перші котловани, будівельники були в шоці - скрізь вода. Вони самі казали: "Ми не знаємо, що з цим робити." Єдиний вихід - все бетонувати. Але куди подінеться ця вода? Вона ж десь вийде. І ніхто не знає - де саме. Це реальні екологічні ризики, - каже Людмила. - На цьому не можна заробляти. Якщо вважаєте, що тут можливо будувати - зробіть усе прозоро. Покажіть оцінку впливу на довкілля, зробіть гідрологію. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз Ми підходимо до центрального колектора, що виходить із території НВМК і веде в напрямку так званого "басейну", де, за планом, вода повинна випаровуватись. Це магістраль, якою має стікати централізована вода із тих гектарів, які зараз знаходяться під похованням. Біля люків уже видно ознаки несправності - деякі забилися піском і не працюють. - Вони просто розтечуться. Ви самі бачите, як тече вода. Труби вже забиті. А далі - ще гірше. Уся ця вода потече вниз, до Юрівки, Боярки, Конча-Заспи. А там - озера, і це швидко опиниться в Дніпрі, - каже Людмила, вказуючи на бурлячу воду у відкритому колодязі. - Тут немає централізованого водопостачання, ні кранів, ні фільтрації. Це фактично початок річки - вона бере початок тут і стікає вниз. Громада провела власні дослідження. Було зроблено 10 свердловин - у восьми з них рівень води перевищує допустимі норми. У середньому - вода стоїть на глибині до 2 м, а під час дощів піднімається ще на 0,5 м. Активістка каже, що місцева влада погодилася з будівництвом, а на заперечення місцевих мешканців ніхто не реагує. Підходимо до зони активного будівництва. За бетонним парканом - десятки працівників у спецодязі викладають плитку. Ділянка площею 2 га, яка ще недавно була лісом, перетворилася на масштабне будівництво. СТАРІ ДЕРЕВА - Оце дивіться, - 61-річний місцевий житель Олександр показує рукою на розриту лінію землі між соснами, - це центральний колектор. Йде просто з території поховань. Веде на ставок - той, що вони назвали "випарювальним". Старущенко казав: мовляв, природним способом вода випаровуватиметься, щоб зекономити. А ви подивіться самі. Це ж абсурд. Стоїмо в лісі за кількасот метрів від майбутнього кладовища. Уздовж стовбурів - свіжа піщана траншея, з якої вже пробивається волога. Тече вузький струмок, сходить униз, у бік бетонної конструкції - водовідвідної, з виходом у ставок. - Тут, де ми стоїмо, завжди була вода. Яр - природного походження. Раніше тут струмок був, далі - ставок. А вони прокопали глибше, щоб зібрати все в одну точку. І тепер тече, - говорить чоловік. На його обличчі вже посивілі вуса. Колись закручені на кінцях, зараз вільно спадають на підборіддя. - Навіть тепер, коли нема дощів. А уявіть, що буде, коли тут зʼявляться могили. Ставок виглядає глухим. Лише бетонний жолоб веде до нього від кладовища. Іншого виходу не видно. - Там, на Південному кладовищі, усе забетоноване. Тіло - у бетоні, в піску - розклад 140 днів. А тут дренаж - це два дні. Усе отруєння піде в ґрунти. Піде в усе. Вони самі прискорили те, що потім людям боком вийде. Олександр нахиляється, піднімає грудку землі - волога, глиниста. Поруч - берези й вільха. - Подивіться, які тут дерева ростуть. Це ж болото. Тут не можна було нічого робити. А вони взяли, торф вичистили, продали. І все засипали землею. Насипали два метри, щоб підняти рівень. Каже, він не місцевий - переїхав у 1991-му. Але в лісі працював. Допомагав садити, прокошував молоді посадки. Дерева поруч пофарбовані - частина з них, схоже, вже позначена під вирубку. Подекуди на стовбурах - сліди механічного зняття кори. Навколо - зрізане гілля, уламки коріння, свіже руде насипання з піску. - Оці сосни - їх садили в 1922 році. Сто років. А тепер кажуть - чагарники. "Чистять" ліс. Молодці. Син Олександра загинув на війні. Йому було 26 років. Похований на місцевому кладовищі. - Я сказав: не дам перепоховати. Не дай Боже. Він цей ліс садив разом зі мною. Якщо хтось доторкнеться до його могили - я підірву гранату. Бо це вже не просто земля. Це памʼять. І вона тут. - Та ви самі бачите, - долучається до розмови односельчанин Олександр Наботов. Чоловік і зупиняється біля насипу, - вивозять усе безконтрольно. Скільки деревини тут зрізали - ніхто конкретно не знає. А куди пішли гроші? У ЗСУ? Чи в чиюсь кишеню? Каже, чути звинувачення, що місцеві протестують, бо "не поважають військових". Зупиняється, вдивляється кудись убік. Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають - Ви що! Ми стоїмо на колінах, коли труни проїжджають. Ми своїх ховаємо. Але ж не так. Не в болото, - додає Наботов. - На ці 7 мільярдів гривень можна було викупити будь-яке поле. Прийдіть до фермера, скажіть: от гроші - дайте ділянку. Кожен би погодився. А навіщо тоді знищувати ліс? Ми не проти кладовища. Але не тут. Тут болото. Ми з самого початку казали - тут вода. Він говорить повільно, з паузами. Здається, говорить не вперше. Каже, вони вимірювали обʼєм води в колодязях - за вісім секунд витікало десять літрів. За добу - більше ста тисяч. І ця вода кудись іде. - Раніше ставок був повен, зараз - рівень упав. Це означає, вода не туди стікає. Йде під землею. І проходить якраз через те місце, де буде кладовище. Ми не знаємо, куди точно. Але бачимо - вона є. Значить, і далі потече. Показує маршрут підземних річок - одна йде до Ірпеня, інша повертає в бік Дніпра. - Тут не одне джерело. Тут - мережа. І що потрапить у неї, піде далі. І ніхто вже не зупинить. БОЯТЬСЯ ТИСКУ Біля перекритої дороги з активістами спілкується Катерина Пряникова - депутатка Глевахівської громади. Каже, про будівництво Національного військового кладовища місцевих депутатів не повідомляли заздалегідь. - Ми знали, що буде меморіал у Гатненській громаді, але ніхто й гадки не мав, що йдеться саме про цей ліс, - говорить вона. - Думали, що мова про поле - отам, де високовольтна лінія, біля заправки. Там справді височина, суха ділянка, яка б підійшла для такого проєкту. А що це саме ця територія - не знали. Вона показує на вузьку смугу молодняка між дорогою і відкритим ґрунтом. - Це те, що лишилось. Те, що не встигли дорізати. На жаль, 1 квітня сюди вже завезли сині вагончики. Почали різати. Залишилися молоді дерева, але ми хоч це змогли зупинити. Зі слів Пряникової, дорога, що нині прокладена через ліс, раніше була піщаною. Її засипали, підняли рівень. Вона каже, що від межі забудови до Південного кладовища - 2,5 кілометри. Вимірювала особисто. - А як так вийшло, що ця ділянка опинилася у складі Гатенської громади? Якщо логічно дивитись, вона мала б або залишитися за Бояркою, або перейти до нашої, Глевахівської. А вони передали її в Гатне. Це перше порушення, - говорить жінка. Каже, що офіційних відповідей на ці питання немає. Основні запити - на Міндовкілля, на державні інстанції - надсилали громадські організації. Вона ж займалась дорожньою частиною - перевантаженням і неправильно встановленими тимчасовими знаками. - Усі робили, що могли. Хтось писав за воду, хтось за межі, хтось за екологію. Але системної відповіді - не було. Спершу йшлося про 137 тис. захоронень, але згодом цифру зменшили. - Можливо, побачили, що не так усе просто. Бо це не просто ліс. Тут вода, тут ґрунт, тут усе рухається. Серед депутатів громади Катерина - єдина, хто відкрито підтримав протест. - Бояться. Хтось далеко, когось це не стосується. Але багато хто боїться тиску - що знімуть із посади, притиснуть. Згадує, що спершу, коли люди тільки почали виходити, були провокації. - Приходили тітушки. Погрожували. Зараз цього нема. Але з'явились інші. Наприклад, замдиректор НВМК - він постійно розказує, які ми тут "погані". Що ми заважаємо, підбурюємо. А ми просто відстоюємо своє. У Мархалівці живе близько 3,5 тис. людей, зареєстровано - 1700. Під час Великої війни частина виїхала, але незначна. Більшість працюють у Києві або найближчих містечках. Попри невеликі розміри, тут функціонує державна Мархалівська гімназія. Там навчається близько 120 учнів. Також при гімназії діє дитячий садок з однією різновіковою групою. Крім державного закладу, у селі працює приватна початкова школа, що надає початкову освіту та має дошкільне відділення. "ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА" Громадська організація намагається не допустити перших поховань, які планують провести вже цьогоріч на початку травня. На думку активістів, поховання на території з високими ґрунтовими водами загрожує не лише довкіллю, а й життю людей - могили можуть розмиватися. - Все одразу погниє і просто все перетвориться в жижу, ми ж туди вже потім не заліземо ніколи. І це все просто піде в річки, - каже активістка Людмила. Організація залучила до досліджень незалежних експертів. - У нас є гідрогеологи. Вони самі зголосилися допомогти. Кажуть, що ми на порозі екологічної катастрофи. Спочатку постраждають 14 громад довкола, а далі - Київ, річки, крани. Це буде як чума ХХІ століття, - пояснює Людмила. На думку активістки існують значно кращі рішення - зокрема, створення регіональних кладовищ. - Традиційні поховання мають бути по районах - там, де живуть люди. Уявіть: день народження, роковини, гробки - і вся Україна має їхати в одне місце? Це ж абсурд. Люди мають ховати героїв там, де ті жили. Це повинні бути невеликі, але облаштовані кладовища, - каже вона. - А ще: у плані - 137 тисяч традиційних поховань. Ми навіть не маємо стільки загиблих! І більшість уже похована. Це лише традиційні поховання - ще є колумбарії. Скільки років ми плануємо воювати? Це що - вся країна має лягти? Це ж ненормально. Людмила переконана, що значно доречнішим було б створення Національного меморіального комплексу в центрі столиці. - Навіть якщо це буде в Києві - як у Парку Слави. Зробіть пам'ятники, монументи, колумбарії - достойно, красиво, - говорить дорогою Людмила, - А не в болоті, в лісі. Подивіться на Південне кладовище: там теж лежать герої. Воно в такому стані, що просто жах. Його ж теж мали продовжити, але не продовжили - через високі ґрунтові води. Тобто там не подовжили, бо не можна, а тут рубати, будувати можна. ВІДПОВІДЬ МІНДОВКІЛЛЯ У листопаді минулого року громадська організація "Мархалівка. Підтримка" звернулась до Міністерства захисту довкілля з приводу будівництва Національного військового меморіального кладовища на території лісу, що входить до Смарагдової мережі. Відповідь надійшла 8 листопада 2024 року. "Зазначені земельні ділянки займають частину території Смарагдової мережі UА0000338 Рryіrріnnyа аnd Сhеrnесhyі Fоrеst, що становить 4,38% від загальної площі 6094,74 гектара", - йдеться в офіційному листі Міндовкілля. Міністерство підтвердило, що проєкт кладовища справді зачіпає природоохоронну територію, однак запевнило, що масштабне втручання не передбачене. "Проєкт Національного військового меморіального кладовища передбачає максимальне збереження екосистем", - зазначено в документі. За даними Мінветеранів, безпосередньо під будівництво планують вилучити 13 гектарів лісу. Це, як наголосили у відомстві, "становить 0,2% від території Смарагдової мережі". Згідно з поясненнями Міндовкілля, планується видалення лише "аварійних, сухостійних і фаунних" дерев, а загальний відсоток вирубки не перевищить 10% зелених насаджень на ділянці. У відповіді також ідеться про міжнародні зобов'язання України. Зазначається, що Смарагдова мережа створюється відповідно до Бернської конвенції, до якої Україна приєдналась ще у 1996 році. Там само нагадується, що кожна держава-учасниця зобов'язана ухвалювати "необхідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони природних середовищ існування". "У своїй політиці планування забудови і розвитку територій договірні сторони мають враховувати потреби охорони природних територій", - цитує Міндовкілля положення Конвенції. У міністерстві підкреслили, що ситуація перебуває в полі міжнародної уваги. "Питання щодо української частини Смарагдової мережі, розташованої на території Київської області, буде винесено на засідання Бюро Бернської конвенції у 2025 році", - йдеться у відповіді.
we.ua - Люди залишаться без води - як зводять військовий цвинтар під Києвом і чому місцеві проти поховань
Еспресо on espreso.tv
Ми воюємо не зі США і не з Трампом
Адже не має за великим рахунком ніякого значення що він говорить — ми воюємо не зі США і не з Трампом. Останні слова, які справді вплинули на майбутнє України — були промовлені Путіним 24 лютого 2022 року о 5-й ранку. Все, з того часу більше нічого такого не було. Далі просто балачки заради балачок. Найгірше, що може зробити з нами Трамп — просто відмахнутись і зайнятись своїми іншими американськими справами.Тут проблема в іншому. Трамп, видно, заглянув у очі чорній прірві нашої ситуації з війною і побачив, що виходу з неї нема. Тому він говорить це все, через розгубленість і може навіть трохи переляк. І ось це справді має нас лякати та бентежити. Що тупо ніхто не знає що робити далі. Бо кожен день як новий і кожен день щось гірше. Хоча наче у нас вже було стільки переломних моментів за три роки, озвучених експертами, що можна переламати все на світі. А війна все не ломиться і не ломиться. І тільки грубшає та наростає.Читайте також: Переговори, які ми не хочемо зрозуміти. Про що насправді домовляються у світіЯкщо у Трампа нічого не вийде (а, виглядає, не вийде) - погано буде не Трампу, а нам. Оці екзальтовані насмішки над його дитячими спробами поремонтувати світ трохи нагадують сміх людини із розпоротим животом над студентом-медиком, який відчайдушно намагається запхати їй кишки назад і зашити. Воно то наче трохи смішно, але лише збоку. А ми — не збоку. Живіт розпоротий у нас.Реготати над Трампом, що дід не прийняв таблетки й взагалі дурник можна, та. Але це не вирішує гігантської чорної катастрофи, що над нами висить вже третій рік і тільки росте і чорніє. Ні у кого, тупо ні у кого нема бачення як це завершити. Навіть просто продовжувати робити те саме, що і робили — це не вирішення, бо це лише продовжує процес і сприяє тому, щоб ми не програли, але не завершенню війни. Бо достатньо довго воювати теж руйнує нас і має свою критичну межу десь там у майбутньому.Читайте також: "Великі держави не бояться ескалації"До Трампа поволі доходить, що Путін готовий зруйнувати Росію, аби зруйнувати Україну. І тому йому не страшні санкції, бо він собі трохи вже дав раду і переорієнтувався на інші країни. А Україна може перемогти Росію, лише зруйнувавши себе. Що нам теж не дуже підходить, вочевидь. Так, Заходу цілком ок, якби Україна стала камікадзе, котрий вріжеться в авіаносець російської держави й потопить його. Але нам, бляха, таке не підходить. Не зважаючи на всю героїчність наших героїв. Бо вони, у першу чергу, люди й мають жити далі. Захід готовий давати навіть на це гроші та зброю. Може навіть більше аніж давали, бо тиск Росії все більший і треба врівноважити й тут ще США, видається, відваляться. Але цього ніколи не буде достатньо. Тому що Росія виймає зі своєї економіки просто скажені кошти, за приблизними підрахунками — більше трильйона доларів за три роки. Захід ніколи не дасть нам стільки, бо для цього їм доведеться затягувати паски та врізати свої видатки. Або може і зміг би, але і це не гарантує результату, бо Путін може просто збільшити ще, бо може і росіяни стерплять. Частина навіть буде підтримувати. Як було вже не раз, адже згадайте, війна починалась з менших армій і менших втрат і до чого дійшло зараз? Крива росту російських втрат за три роки заворожує і лякає водночас. Ставки лише підіймаються, норма лише зсовується все глибше і глибше. Короч, я не знаю, чи варто аж так нервуватися на заяви Трампа, адже справді страшним у нашій ситуації є геть інше. І з іншого боку.ДжерелоПро автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогерРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
we.ua - Ми воюємо не зі США і не з Трампом
Новини.Live on novyny.live
День визволення Одеси — містяни вшанували пам'ять героїв (фото)
Еспресо on espreso.tv
Карта бойових дій за період 29 березня – 5 квітня: росіяни розпочали новий наступ
Наступ на Запоріжжі загальмувавПісля прориву ворога на 2,5 км до рокадної дороги Степове – Оріхів два тижні тому темпи наступу зс РФ суттєво впали. Вони підійшли до дороги, але так і не зуміли перерізати її на жодній ділянці. У районі Малих Щербаків фронт повністю стабілізувався. Найбільші зусилля окупантів були спрямовані на захоплення Лобкового і Степового, однак тут вони мали мінімальне просування та розширення зони боїв. Відтак ворог спробував атакувати на сусідній ділянці біля Кам’янського, де він зумів пробитися на 200 м на фронті завширшки 2,5 км. Значною перешкодою на цій ділянці є річка Янчекрак, яка ускладнює логістику й не дає окупантам розвинути наступ.Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоБій за КостянтинопільНа фронті між раніше захопленими Кураховим і Великою Новосілкою росіяни ведуть запеклі бої задля подальшого захоплення траси Донецьк – Запоріжжя. З одного боку вони атакують в лоб на Костянтинопіль й Андріївку, а з іншого намагаються пробитися на Комар, щоб відрізати шляхи відступу і знову спробувати оточити наше угруповання військ, яке на цій ділянці фронту вже щонайменше тричі змогло цього уникнути. Упродовж цього тижня наступ на Комар повністю загальмував попри численні спроби наступу на Дніпрорудне і Бурлацьке.Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоХоча що росіяни вже понад місяць перебувають в Андріївці та Костянтинополі, однак вони не можуть повністю захопити ці населені пункти. Цього тижня Силам оборони вдалося відбити механізований накат з Андріївки на Олексіївку, однак окупанти захопили частину сірої зони в руслі річки Вовча між Андріївкою та Костянтинівкою.Утім найбільш небезпечна ситуація формується дещо південніше, де ворог зайшов і закріпився в Розливі, а ЗСУ поки не зуміли перерізати цей виступ. У разі розвитку цього просування росіяни отримають змогу наступати на Костянтинопіль ще й із півдня. А становище наших захисників на цій ділянці фронту значно погіршиться. Тим паче, що на півночі зс РФ намагаються пробиватися зі Срібного в напрямку на Олексіївку, щоб підсилити загрозу оточення ще з одного флангу.Покровськ і Новопавлівський напрямокРосіяни вже понад місяць намагаються захопити два невеликих села – Надіївку і Преображенку. Захисники останньої тривалий час оборонялись у напівоточенні, а коли вийшли із села, то створили таку "kіll-зону", що росіяни досі не можуть у ньому закріпитися. А тому вирішили його обійти із півночі та почали свій рух на Котлярівку. В Надіївці цього тижня окупанти зуміли закріпитися на ще на сотні метрів, але так і не зайняли всього села, хоча використовують для цього значні ресурси. Натомість ЗСУ провели низку успішних контратак біля Надіївки й у напрямку на Новоєлизаветівку. Також наші військові атакували біля Успенівки в сторону Солоного, а кілька днів тому зрізали наступ ворога на Новоолександрівку. Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоНа інших ділянках з правого флангу Покровського фронту постійно тривають зустрічні контратаки без суттєвого просування. Такі дії наших героїв суттєво збавляють наступальні темпи та можливості зс РФ. Хоча росіяни ще два місяці тому заявляли, що вони з дня на день зайдуть в Дніпровську область, але наразі вони фактично топчуться на місці - долаючи в місяць 2-3 км.Наступ на Костянтинівку, ТорецькПоки Сили оборони стримують росіян в Часовому Яру, ворог намагається пробитися до Костянтинівки з півдня. Їхній наступ через Торецьк загальмував на довгі 9 місяців, а тому ворог, бажаючи прискорити події, відкрив два тижні тому новий фронт з боку Авдіївки. Але й цей наступ фактично провалився. Ціла армія, яку передислокували з Курахівського фронту, за 2 тижні пробилася на 2 км і окупувати Пантелеймонівку та частково зайшла в Олександропіль, але не змогла тут закріпитися. Наступ з Пантелеймонівки на Валентинівку розбився об нашу оборону. Так само як і наступ з Нью-Йорка на Щербинівку. Очевидно, що ця армія не має достатньо сил для просування і їй буде потрібне підкріплення, яке готували для прориву на Костянтинівку. Вводити його зараз – це вже провал наступу.Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоТим часом у Торецьку ситуація змінюється дуже динамічно, адже бої тривають за кожний будинок й обидві армії постійно підтягують нові підкріплення. Цього тижня зс РФ змогли зайняти квартал між шахтою Торецька і поселенням Кримське. Лиманська кризаЗ одно боку тиждень тому зс РФ мали значний успіх, пробившись на 7 км у глибину нашої оборони. А з іншого їх зупинили на підступах до Катеринівки, що розташована між Лиманом і Боровою. Цього тижня успіхи в окупантів мінімальні – вони були спрямовані не стільки на просування вперед, скільки на розширення захопленого плацдарму, зокрема в напрямку села Нове і Зелена Долина, що на південь, а також на північ у напрямку Макіївки. Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоПроглядається найближчий план росіян – повністю витіснити ЗСУ із Луганської області на ділянці між Катеринівкою та селом Степи, що на дорозі між Боровою і Сватовим. У дальшій перспективі новостворений плацдарм дає можливість одночасно наступати як на Борову із півдня, так і на Лиман, через Шандриголови. Наразі ЗСУ не можуть зрізати новоутворений виступ, але ймовірно це завдання під силу для новоствореного корпусу ЗСУ на базі 3-ї штурмової бригади. Нова загроза для Куп’янськаЦього тижня росіяни зуміли пробитися на понад 2 км до Кіндрашівки, яка є північними воротами до Куп’янська, з правого берега Осколу. ЗСУ відступили та зайняли оборону в самому селі. Очевидно, що раніше 4 плацдарми, створені на правобережжі Осколу, не дали для окупантів належних результатів, адже загарбники які переправлялись на інший берег без бронетехніки не мали наступального потенціалу й швидко вмирали. Карта бойових дій за 29 березня – 5 квітня, Фото: ЕспресоВідтак зс РФ вирішили зосередитись на єдиному напрямку – наступу на Куп’янськ. Якщо ворогу вдасться повністю захопити Кіндрашівку, то від неї по дорозі до Куп’янська менше, ніж 5 км. Однак, ймовірно, це завдання не буде посильним для окупантів, принаймні у найближчі місяці.  Разом з тим, ворог продовжує тиснути на Западне, у Дворічній, Новомлинську та ще північніше, щоб розосередити оборонні спроможності ЗСУ. Рекордний березень втрати ворога, Фото: ЕспресоУ березні ЗСУ встановили кілька абсолютно унікальних у цій війні рекордів. Головний із них – це те, скільки ми ліквідували окупантів на 1 км кв., який вони зуміли захопити. Так, у перший місяць весни росіяни окупували 133 км кв. нашої землі та втратили 41 160 військових, або 309 окупантів на 1 км кв. Для порівняння: в середньому за весь 2024 рік цей показник був 130 окупантів, а в січні зріс до 150. Тобто в березні темпи просування зс РФ значно впали, а рівень їхніх втрат залишився стабільно високим.втрати ворога, Фото: ЕспресоІнші рекорди Сил оборони додатково підсилюють цю тенденцію. Якщо показник понад 4 тис. збитих безпілотників тактичного рівня вказує як на ріст кількості терористичних атак, так і на поліпшення наших можливостей, понад 3,5 тис. підірваних автомобілів свідчить про різке скорочення ворожої бронетехніки, то 1644 ліквідовані артсистеми – це прямий результат прогресу роботи безпілотних сил ЗСУ.втрати ворога, Фото: ЕспресоКарти створено на основі інформації, отриманої від Генерального штабу Збройних Сил України, а також з інших відкритих та перевірених джерел. Водночас карти не є максимально точними та лише умовно відображають тенденції в зоні бойових дій.
we.ua - Карта бойових дій за період 29 березня – 5 квітня: росіяни розпочали новий наступ
Last comments

What is wrong with this post?

Captcha code

By clicking the "Register" button, you agree with the Public Offer and our Vision of the Rules