Search trend "день тренера в україні"

Сьогодні, 19 липня, День тренера в Україні. Віряни вшановують пам’ять святої преподобної Макрини, сестри святого Василія Великого. До Нового року залишилося 165 днів.

У Тернополі відбувся благодійний півмарафон МНР Run4Vісtоry. Забіг об'єднав понад 1100 учасників з різних куточків України. Зокрема, військових, ветеранів, людей з інвалідністю, дітей, професійних спортсменів. Цьогорічний захід було присвячено 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола. Усі зібрані кошти - а це 889 366 гривень - організатори спрямували на закупівлю дронів для цієї тернопільської бригади, яка боронить Україну на передовій. Учасники долали дистанції 21, 10, 5, 2 км та 500 і 100 м. Ветерани та пацієнти реабілітаційного центру Unbrоkеn Ukrаіnе взяли участь у забігу "Люди Титани". Як пройшов забіг МНР Run fоr Vісtоry в Тернополі, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. ПОВІРИТИ В СЕБЕ З самого ранку в центрі Тернополя панує особлива атмосфера. Театральний майдан поступово оживає - ще до 8-ї сходяться перші учасники забігу. Вони несуть із собою рюкзаки, пакети, каву в термочашках, дітей на плечах. У когось на грудях уже закріплений номер. На площі розгортається стартове містечко. Встановлюють ятки з водою, їжею, спортивними товарами. Лунає музика, волонтери носять коробки, звучать перші оголошення зі сцени. Біля кожного стенду збираються невеликі групки - бігуни обіймаються, розминають ноги. - Тернопіль для нас - особливе місто, - говорить Віктор Корягін, директор групи підприємств Західного Хабу МХП. - Саме тут ми розпочали серію забігів МНР Run4Vісtоry. Ще у 2023 році це був перший "Файнозабіг", минулого року зібрали трохи більше 500 учасників. А сьогодні братимуть участь - понад тисяча. І це дуже надихає, бо видно, як розвивається культура спорту й благодійності. Забіг - це не лише про спорт, а насамперед про благодійність і згуртованість, наголошує Віктор Корягін. Працівники компанії приїздять із різних регіонів, зустрічаються, спілкуються, бігають разом. Усе це - задля спільної мети: зібрати кошти на підтримку Збройних Сил. - Кожен наш крок - це донат на армію, - пояснює Корягін. - Цього разу ми збираємо кошти для 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Після забігу озвучимо загальну суму й передамо кошти представникам бригади. Також проведемо благодійний аукціон - він допоможе зібрати ще більше. Серед учасників - не лише аматори й досвідчені бігуни, а й ветерани. У межах програми "МХП Поруч" компанія підтримує реабілітацію й реінтеграцію військових та ветеранів, зокрема через участь у спортивних заходах. - Для когось це відкриття, хтось починає бігати вперше, а для когось це вже традиція, - зазначає Віктор Корягін. - Ми залучаємо до участі ветеранів. Людей, які пройшли війну, які втратили кінцівки, які зараз проходять реабілітацію. Ми працюємо з ними давно, зокрема під час Ігор Нескорених. І такі забіги дають ветеранам можливість знову повірити в себе. Це дуже важливо. На вході до стартового коридору ще порожньо. Лише організатори завершують останні приготування - розкладають фінішні стрічки, дають вказівки волонтерам і перевіряють готовність траси. Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду "МХП-Громаді", під час забігу виходить на дистанцію 5 км. Каже, бігтиме попри травму разом із двома синами. - Це вже не просто забіг - а момент, коли вся родина долучається до спільної справи. Разом ми справді сила. Серія забігів МНР Run4Vісtоry щороку набуває дедалі більшого масштабу. Перший забіг відбувся восени 2023 року. Ми тоді бігли навколо Ставу, - згадує Олександр Пахолюк. - Людей прийшло небагато, можливо ще не всі тоді розуміли, що через біг можна підтримувати військових. Зараз усе змінилося. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання. І треба розвивати цю ідею, бо в ній є велика сила. У 2024 році ініціатори створили повноцінну серію: спершу запланували чотири міста, але додали п'ятий забіг, адже охочих долучитися виявилося більше, ніж очікували. - У нас дуже проста логіка: там, де проходить забіг, збираємо кошти для тієї бригади, яка формувалася в цьому регіоні. Людям важливо розуміти, кому вони допомагають, - розповідає Пахолюк. - Коли військова частина з рідного міста чи області - це додає мотивації. Люди долучаються охочіше, бо знають, що їхній внесок піде туди, де служать знайомі чи земляки. Звичайно, ми хочемо допомогти всім, але мусимо фокусуватись. Тому щоразу спільно з місцевою владою та партнерами обираємо підрозділ, який має безпосередній зв'язок із регіоном. Це справді працює - і як модель допомоги, і як приклад взаємної відповідальності. Забіг у Тернополі - третій у сезоні. Попереду ще Луцьк і Вінниця. - Якщо на першому нашому забігу було близько 300 учасників, то сьогодні - більше 1000 офлайн і ще близько 200 онлайн. На дистанцію "Люди-Титани" виходять 30 ветеранів. Долучається спільнота Unbrоkеn. І це теж надзвичайно важливо - ми не просто бігаємо, ми гуртуємо навколо себе людей, які готові допомагати. Показуємо, що можемо подолати будь-які перешкоди - і під час бігу, і в житті, якщо тримаємося разом, - додав Олександр Пахолюк. ПЕРШІ СТАРТИ Близько 8:30 на головній сцені розпочинається офіційне відкриття забігу. Після цього стартує розминка для бігунів на найдовші дистанції - 21 і 10 км. Тренерка зі сцени задає ритм. У натовпі здіймаються руки, учасники нахиляються, стрибають, розігрівають м'язи. Керівниця групи соціального розвитку фонду "МХП-Громаді" Уляна Баранова жартома називає себе амбасадоркою дистанції у 2 км. - Наш забіг - це велике благодійне свято. Ми всі тут, щоб допомогти. І навіть ті, хто не біжить - бо не може, чи просто не готовий - можуть долучитися до головної мети, - говорить Уляна Баранова. - Можна задонатити просто на місці чи взяти участь у благодійній лотереї. Усі зібрані кошти підуть на допомогу військовим. Найважливіше - пам'ятати, чому ми це робимо. Ми біжимо за тих, хто бореться. Біжимо в пам'ять про тих, кого вже немає поруч із нами. Це не просто напис на футболках - а наш особистий сенс, обов'язок, подяка. Дуже хочеться, щоб сьогоднішні результати дозволили нам повністю закрити запит від військових. Перші учасники починають гуртуватися біля входу до стартового коридору. Цьогоріч маршрут не проходить навколо тернопільського озера, як це було раніше. Організатори обирали трасу ближче до центру міста, з урахуванням як логістики, так і комфорту бігунів. - Ми завжди розробляємо трасу з урахуванням особливостей міста, - пояснює директорка NеwRun і координаторка забігу Оксана Сученко. - Важливо, щоби маршрут був зручний, безпечний і водночас не створював надмірного навантаження на місто. Також враховуємо кількість учасників і, звісно, погодні умови. Сьогодні досить спекотно, тому вибрали тіньові ділянки, додали охолоджувальні арки, пункти гідратації - усе для того, щоби учасники комфортно пройшли або пробігли свою дистанцію. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання Найменші учасники - віком до 6 років - виходять на дистанцію 100 м, часто разом із батьками. А від 7 до 13 років - біжать 500 м самостійно. - Бували випадки, коли дитині кілька місяців, і її несуть на руках - просто щоб бути частиною події. Старші дітки вже біжать самі, а після фінішу кожен отримує пам'ятну медаль і подарунок від партнерів. Для них це величезна подія, діти дуже хвилюються, але гордо долають свою дистанцію, - додає Оксана Сученко. - Ще одна важлива частина події - інклюзивний забіг "Люди-Титани". Його долають учасники з інвалідністю, переважно ті, хто зараз перебуває в реабілітації. Це символічна дистанція у 500 метрів. Але цей рух надихає й показує, що кожен крок важливий. Старт у Тернополі - завершальний у весняному сезоні. Попереду - осінні забіги в Луцьку та Вінниці. Для NеwRun це перший рік співпраці з МХП - але вже третій забіг поспіль у сезоні. - Ми дуже раді, що компанії бачать у бігу не просто спорт, а платформу для важливих соціальних тем. З МХП є чіткість, людяність і спільна мета. Благодійність через біг - це потужний інструмент. Ми бачимо, як він працює, і точно будемо продовжувати, - наголошує директорка NеwRun. О 9:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання. Майдан завмирає - люди стоять мовчки, схиливши голови. За мить над площею звучить Державний Гімн України. Усі кладуть руки на серце, підспівуючи. Ведучий піднімає мікрофон, затягує паузу на кілька секунд. - Слава Україні! - лунає зі сцени. - Героям слава! - гучно в один голос відповідає площа. Учасники виходять на стартову позицію. - П'ять, чотири, три, два&hеllір; один! - звучить сигнал старту і бігуни зриваються з місця. "ЦЕ ВРЯТУЄ ДЕСЯТКИ ЖИТТІВ" На дистанцію 5 км виходить офіцер 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Андрій Череватий. У цій бригаді він служить уже сьомий рік. - Для мене це не просто пробіжка. Це моя бригада, мої побратими. Якщо можу бодай чимось допомогти, то роблю це, - каже Череватий. Стоїть поблизу сцени у футболці кольору хакі з емблемою бригади. - Ми з побратимами тут разом, бігтимемо пліч-о-пліч. І для мене важливо бути поряд із тими, з ким щодня на позиціях. Минулого року я теж біг. Тоді це був забіг на честь загиблого героя - мого побратима, з яким ми служили разом. І буду бігти за нього далі. Ці події, за словами офіцера, мають набагато більший сенс, ніж просто спортивний захід. - Як і в бігу ми всі рухаємось однією дистанцією, в одному напрямку - так само і в житті маємо тримати спільний курс, - говорить Андрій. - До перемоги. Саме такі заходи її наближають. Це підтримка, згуртованість і конкретний внесок, бо кошти зібрані тут підуть на дрони - те, що реально рятує життя на фронті. 44-та бригада зараз тримає позиції на Сумському та Запорізькому напрямках. Ситуація складна, але, як каже військовий, оборону тримають гідно. За словами офіцера, фронту зараз найбільше не вистачає саме дронів. - Сучасна війна перейшла на інший рівень. Ми намагаємося уникати прямого контакту, зберегти життя хлопців. І саме дрони дають таку можливість, - наголошує Череватий. - Коли безпілотник зробить свою роботу, нам не потрібно заходити в "сіру зону" під обстрілами. Це не тільки про ефективність, а й про виживання. Першим на фініші дистанції 10 км з'являється Павло Волуйкевич, 30-річний учасник із Івано-Франківська. Він не зупиняється одразу, пробігає ще кілька кроків, важко дихає, схиляє голову, а потім випрямляється й посміхається. Глядачі зустрічають його оплесками. Волонтер простягає склянку з водою. - Сьогоднішня дистанція далась добре. Було спекотно, звісно, але до спеки можна звикнути, - ділиться враженнями від дистанції переможець. - Я вже 10 років бігаю, тренуюся щодня. Зазвичай - п'ять-шість разів на тиждень. Це не тільки біг - додаю і силові, і кардіо. По два тренування на день, так і форму тримаю. Це вже другий забіг МНР Run4Vісtоry для Павла - перший був у Тернополі у 2023 році. Каже, що приїхав і цього разу не лише заради спорту. - Для мене важливо, що цей захід має благодійну мету. Ми всі розуміємо, для чого бігаємо, - говорить Волуйкевич. - Йдеться не просто про рекорди, а про допомогу військовим. І якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок. ВЕТЕРАНИ Й ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ Поруч зі сценою та стартовим коридором працюють різноманітні локації. Після фінішу учасники підходять на короткий відновлювальний масаж, щоб зняти напругу після бігу. Триває безпрограшна благодійна лотерея. Можна зробити донат і отримати подарунок: книги, шкарпетки, солодощі, ковдри, пледи, кепки з мерчем забігу, блокноти, термочашки тощо. Неподалік - дитяча локація. Малеча ловить мильні бульбашки, бере участь у майстер-класі з виготовлення слаймів. У одному з наметів можна безкоштовно дізнатися свою групу крові. Там також роздають буклети про донорство. На фініші дистанції 10 км з'являється чоловік у спортивному одязі кольору хакі. На правому зап'ясті - гіпс. Біля нього - жінка в яскравому костюмі. Вони тримають темп і фінішують майже водночас. Це 31-річний Максим із позивним Маестро, командир підрозділу Сил спеціальних операцій. Попри поранення, вирішив долати дистанцію. - Поранення отримав трохи більше місяця тому на Донецькому напрямку. Ми працюємо з дронами, я сам командир підрозділу. Буває, що і по нас прилітає, - говорить військовий. - Десять кілометрів біг вперше. До цього бігав у парку просто для себе - коли був час і настрій. Звик бігати по рівній місцевості, а тут, звісно, складніше, ще й спека. Але я свідомо вийшов на старт, бо хотілося випробувати себе. Максим біг дистанцію разом із дружиною. Це було важливо для них обох, зізнається. - Підтримували одне одного. І я точно хочу ще брати участь у таких забігах. Це не просто про дистанцію, а про людей, єднання й те, що нас тримає разом, - підкреслює Маестро. - Зараз тренуюсь, наскільки дозволяє стан. Бо планую вже в середині літа повертатися на фронт. Мені важливо бути в формі. Кожен такий захід - це підтримка. І це наближає той день, коли справді буде перемога. На фініші найдовшої дистанції у 21 км з'являється Іван Стребков - 33-річний спортсмен родом із Бучача. На ньому легка спортивна форма, обличчя мокре від поту. - Біг сьогодні давався важче, ніж зазвичай. Спека дуже відчувалась, - каже Стребков і робить ковток води. - Але я вже звик до таких умов. Бігом займаюся з 2006 року. В національній збірній України - з 2010-го. Проходив дистанцію разом зі своїм учнем Миколою. Ми домовились бігти разом, так і вийшло. Микола добре тримав темп, і, чесно кажучи, якби сьогодні він мене обійшов - я б тільки зрадів. Для мене, як тренера, це був би найкращий результат. Якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок Іван тренує учнів у власному біговому клубі. Його дружина - рекордсменка України з бігу на 3000 м із перешкодами, учасниця Олімпійських ігор у Токіо. - У 2021 році вона була єдиною спортсменкою з Тернопільщини, яка представляла нашу область на Олімпіаді. Але зараз вона вдома - 15 квітня у нас народилась донечка. Тож вона виховує малу, а я - бігаю і треную. Ми дуже спортивна сім'я, - розповідає Іван. - Сьогодні я не ставив собі мету бігти на максимум. У таку погоду бігати на результат небезпечно, особливо для непідготовлених людей. За тиждень Іван пробігає в середньому 150 км. Це різні типи тренувань - від інтервальних до довгих кросів по 25-30 км. Тренується двічі на день - вранці й увечері. Також Стребков тренує й консультує військових: допомагає їм повернутися до спорту або просто переключити увагу з фронту. Чоловік постійно бере участь у благодійних забігах - це його принципова позиція. - Ми всі повинні робити те, що можемо. І якщо я можу бігти й таким чином привернути увагу, збирати кошти - я це роблю. Адже зараз головне - допомогати армії, - підсумовує переможець. ЛЮДИ-ТИТАНИ Ведучий оголошує початок благодійного аукціону із лотами від 44-ї окремої артилерійської бригади. У центрі уваги - тубус від артилерійського заряду, пам'ятна плакетка та бригадний прапор. Ставки учасники роблять просто біля сцени. На Театральній площі стає дедалі людніше, лунає запальна музика. Підходять нові учасники - ті, хто готується долати дистанції 2 і 5 км. Разом із ними на розминку виходять пацієнти центру UNВRОКЕN. Серед них - Сергій із позивним Дрон. Він пританцьовує у такт музиці на протезі. Бере участь у символічній дистанції "Люди Титани", разом із ще 11 пацієнтами UNВRОКЕN, зокрема й амбасадоркою центру Яною Степаненко. - Бігати не можу. Ну, куди вже, - пояснює Сергій. - Стараюся більше ходити, займатися на тренажерах. Такі заходи дуже важливі, бо не дають нам сумувати. Перед стартом дистанції "Люди Титани" слово бере ветеран, амбасадор і ментор центру реабілітації UNВRОКЕN Володимир "Будда" Рудковський. - Хотілося б, щоб заходи такого формату відбувалися щотижня у кожному місті, - звертається він до учасників. - Кожна ваша гривня - може врятувати життя. Маленьких донатів не буває. Поки ми тут - наші побратими воюють. І ми маємо робити все, щоб вони якнайшвидше повернулись до своїх дітей, до родин. Слава Україні! Починається дистанція. Під оплески "Люди Титани" вирушають уперед - хтось із тростиною, на протезах, дехто на кріслах колісних. Глядачі та інші учасники підтримують їх протягом усього маршруту - плескають, усміхаються. Усі крок за кроком повертаються до старту - повільно, але впевнено. На фініші знову лунають оплески. Після дистанції Володимир "Будда" Рудковський розповідає, що такі заходи для них уже добра традиція: - На щастя, ми разом із хлопцями та дівчатами, які проходять реабілітацію в Unbrоkеn, доволі часто долучаємось до таких ініціатив. Дякуємо соціально активному бізнесу, бо якби не вони, ми б рідше бували на таких заходах. А це справді важливо, - наголошує Рудковський. - Сьогодні ми в Тернополі, щоби ще раз нагадати - що таке війна і які її наслідки. Для нас, ветеранів, такі події - частина адаптації до мирного життя. Але й для інших це сигнал - бачать нас, підходять, дякують, фотографуються. І розуміють, як важливо бути поруч із тими, хто повернувся з війни. Нас сьогодні приїхало 12. Якщо підійти до кожного і запитати про емоції - ви побачите тільки посмішки і щире задоволення. ДОПОМАГАЄМО, ЧИМ МОЖЕМО Серед учасників дистанції 2 км - Ірина Яворська, працівниця компанії МХП, приїхала на забіг з чоловіком. - Я вражена, що змогла й не зупинилася. Ми бігли в Києві минулого разу, коли був марафон, тоді було легше. Поки бігла, думала: як витримують наші солдати там, на передку? Якщо вони тримаються, то я теж зобов'язана витримати заради них, - наголошує Яворська. Спеціально до забігу не готувалась, але фізична активність - частина її життя. - Важливо бути тут і підтримувати, - додає. - Ми передаємо на фронт продукти: тушонку, сало, шкварки, смалець, картоплю, гречку, рис - усе, що можемо. Знаємо, що люди, які повернулися звідти, пережили болі, депресії, злами. Я вірю, що коли ми тут біжимо, допомагаємо, обіймаємо ветеранів - це теж важливо. Після основних стартів розпочинається підготовка до дитячих забігів. На дистанцію виходить наймолодша група учасників - хтось тримає батьків за руку чи весело підстрибує на місці. У яскравому одязі дітлахи виходить останніми на трасу, але з таким самим запалом, як і дорослі. Серед учасників - п'ятирічний Дмитро Даневич, амбасадор МНР Run4Vісtоry. Хлопчик бере участь у всіх забігах серії й щоразу присвячує свою дистанцію дідусеві - полковнику Вячеславу Вороному, який загинув у 2022 році під час евакуації поранених з "Азовсталі". Подолала дистанції родина зі Львова: батьки Тарас і Любомира привезли на забіг трьох дітей - 10-річного Ігоря, 6-річного Юру та півторарічну Інну. До Тернополя приїхали зранку, спеціально на МНР Run4Vісtоry, і одразу вирушили на старт. Усі троє дітей брали участь у своїх категоріях: Ігор біг 500 м, Юра - 100, наймолодша Інна також пройшла свою дистанцію разом із батьком. Незважаючи на спеку, їм вдалося подолати маршрут - Юра навіть фінішував із третім результатом у своїй віковій групі. - Вони дуже люблять брати участь у таких заходах, - каже Любомира. - Старший біг уже вдруге, середній уперше, але обом дуже сподобалося. А маленька Інна просто все повторює за братами. - Ми хотіли, щоб діти не лише змагалися, а й розуміли, що такі події - не просто спорт, а підтримка наших військових. Це важливо. Хочемо долучатися і надалі, - додає батько. Усі учасники отримали медалі фінішерів - символ подоланої дистанції. Переможців нагородили грошовими призами, а також подарунками від партнерів забігу. Завдяки реєстраційним внескам і благодійним донатам учасників організаторам забігу в Тернополі вдалося зібрати 889 366 грн. За ці кошти придбали дрони для тернопільської бригади.

У Тернополі відбувся благодійний півмарафон МНР Run4Vісtоry. Забіг об'єднав понад 1100 учасників з різних куточків України. Зокрема, військових, ветеранів, людей з інвалідністю, дітей, професійних спортсменів. Цьогорічний захід було присвячено 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола. Усі зібрані кошти - а це 889 366 гривень - організатори спрямували на закупівлю дронів для цієї тернопільської бригади, яка боронить Україну на передовій. Учасники долали дистанції 21, 10, 5, 2 кілометри та 500 і 100 метрів. Ветерани та пацієнти реабілітаційного центру Unbrоkеn Ukrаіnе взяли участь у забігу "Люди Титани". Як пройшов забіг МНР Run fоr Vісtоry в Тернополі, читайте у репортажі Gаzеtа.uа. ПОВІРИТИ В СЕБЕ З самого ранку в центрі Тернополя панує особлива атмосфера. Театральний майдан поступово оживає - ще до 8-ї сходяться перші учасники забігу. Вони несуть із собою рюкзаки, пакети, каву в термочашках, дітей на плечах. У когось на грудях уже закріплений номер. На площі розгортається стартове містечко. Встановлюють ятки з водою, їжею, спортивними товарами. Лунає музика, волонтери носять коробки, звучать перші оголошення зі сцени. Біля кожного стенду збираються невеликі групки - бігуни обіймаються, розминають ноги. - Тернопіль для нас - особливе місто, - говорить Віктор Корягін, директор групи підприємств Західного Хабу МХП. - Саме тут ми розпочали серію забігів МНР Run4Vісtоry. Ще у 2023 році це був перший "Файнозабіг", минулого року зібрали трохи більше 500 учасників. А сьогодні братимуть участь - понад тисяча. І це дуже надихає, бо видно, як розвивається культура спорту й благодійності. Забіг - це не лише про спорт, а насамперед про благодійність і згуртованість, наголошує Віктор Корягін. Працівники компанії приїздять із різних регіонів, зустрічаються, спілкуються, бігають разом. Усе це - задля спільної мети: зібрати кошти на підтримку Збройних Сил. - Кожен наш крок - це донат на армію, - пояснює Корягін. - Цього разу ми збираємо кошти для 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Після забігу озвучимо загальну суму й передамо кошти представникам бригади. Також проведемо благодійний аукціон - він допоможе зібрати ще більше. Серед учасників - не лише аматори й досвідчені бігуни, а й ветерани. У межах програми "МХП Поруч" компанія підтримує реабілітацію й реінтеграцію військових та ветеранів, зокрема через участь у спортивних заходах. - Для когось це відкриття, хтось починає бігати вперше, а для когось це вже традиція, - зазначає Віктор Корягін. - Ми залучаємо до участі ветеранів. Людей, які пройшли війну, які втратили кінцівки, які зараз проходять реабілітацію. Ми працюємо з ними давно, зокрема під час Ігор Нескорених. І такі забіги дають ветеранам можливість знову повірити в себе. Це дуже важливо. На вході до стартового коридору ще порожньо. Лише організатори завершують останні приготування - розкладають фінішні стрічки, дають вказівки волонтерам і перевіряють готовність траси. Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду "МХП-Громаді", під час забігу виходить на дистанцію 5 км. Каже, бігтиме попри травму разом із двома синами. - Це вже не просто забіг - а момент, коли вся родина долучається до спільної справи. Разом ми справді сила. Серія забігів МНР Run4Vісtоry щороку набуває дедалі більшого масштабу. Перший забіг відбувся восени 2023 року. Ми тоді бігли навколо Ставу, - згадує Олександр Пахолюк. - Людей прийшло небагато, можливо ще не всі тоді розуміли, що через біг можна підтримувати військових. Зараз усе змінилося. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання. І треба розвивати цю ідею, бо в ній є велика сила. У 2024 році ініціатори створили повноцінну серію: спершу запланували чотири міста, але додали п'ятий забіг, адже охочих долучитися виявилося більше, ніж очікували. - У нас дуже проста логіка: там, де проходить забіг, збираємо кошти для тієї бригади, яка формувалася в цьому регіоні. Людям важливо розуміти, кому вони допомагають, - розповідає Пахолюк. - Коли військова частина з рідного міста чи області - це додає мотивації. Люди долучаються охочіше, бо знають, що їхній внесок піде туди, де служать знайомі чи земляки. Звичайно, ми хочемо допомогти всім, але мусимо фокусуватись. Тому щоразу спільно з місцевою владою та партнерами обираємо підрозділ, який має безпосередній зв'язок із регіоном. Це справді працює - і як модель допомоги, і як приклад взаємної відповідальності. Забіг у Тернополі - третій у сезоні. Попереду ще Луцьк і Вінниця. - Якщо на першому нашому забігу було близько 300 учасників, то сьогодні - більше 1000 офлайн і ще близько 200 онлайн. На дистанцію "Люди-Титани" виходять 30 ветеранів. Долучається спільнота Unbrоkеn. І це теж надзвичайно важливо - ми не просто бігаємо, ми гуртуємо навколо себе людей, які готові допомагати. Показуємо, що можемо подолати будь-які перешкоди - і під час бігу, і в житті, якщо тримаємося разом, - додав Олександр Пахолюк. ПЕРШІ СТАРТИ Близько 8:30 на головній сцені розпочинається офіційне відкриття забігу. Після цього стартує розминка для бігунів на найдовші дистанції - 21 і 10 км. Тренерка зі сцени задає ритм. У натовпі здіймаються руки, учасники нахиляються, стрибають, розігрівають м'язи. Керівниця групи соціального розвитку фонду "МХП-Громаді" Уляна Баранова жартома називає себе амбасадоркою дистанції у 2 км. - Наш забіг - це велике благодійне свято. Ми всі тут, щоб допомогти. І навіть ті, хто не біжить - бо не може, чи просто не готовий - можуть долучитися до головної мети, - говорить Уляна Баранова. - Можна задонатити просто на місці чи взяти участь у благодійній лотереї. Усі зібрані кошти підуть на допомогу військовим. Найважливіше - пам'ятати, чому ми це робимо. Ми біжимо за тих, хто бореться. Біжимо в пам'ять про тих, кого вже немає поруч із нами. Це не просто напис на футболках - а наш особистий сенс, обов'язок, подяка. Дуже хочеться, щоб сьогоднішні результати дозволили нам повністю закрити запит від військових. Перші учасники починають гуртуватися біля входу до стартового коридору. Цьогоріч маршрут не проходить навколо тернопільського озера, як це було раніше. Організатори обирали трасу ближче до центру міста, з урахуванням як логістики, так і комфорту бігунів. - Ми завжди розробляємо трасу з урахуванням особливостей міста, - пояснює директорка NеwRun і координаторка забігу Оксана Сученко. - Важливо, щоби маршрут був зручний, безпечний і водночас не створював надмірного навантаження на місто. Також враховуємо кількість учасників і, звісно, погодні умови. Сьогодні досить спекотно, тому вибрали тіньові ділянки, додали охолоджувальні арки, пункти гідратації - усе для того, щоби учасники комфортно пройшли або пробігли свою дистанцію. Ми бачимо, як біг стає інструментом благодійності, способом єднання Найменші учасники - віком до 6 років - виходять на дистанцію 100 м, часто разом із батьками. А від 7 до 13 років - біжать 500 м самостійно. - Бували випадки, коли дитині кілька місяців, і її несуть на руках - просто щоб бути частиною події. Старші дітки вже біжать самі, а після фінішу кожен отримує пам'ятну медаль і подарунок від партнерів. Для них це величезна подія, діти дуже хвилюються, але гордо долають свою дистанцію, - додає Оксана Сученко. - Ще одна важлива частина події - інклюзивний забіг "Люди-Титани". Його долають учасники з інвалідністю, переважно ті, хто зараз перебуває в реабілітації. Це символічна дистанція у 500 метрів. Але цей рух надихає й показує, що кожен крок важливий. Старт у Тернополі - завершальний у весняному сезоні. Попереду - осінні забіги в Луцьку та Вінниці. Для NеwRun це перший рік співпраці з МХП - але вже третій забіг поспіль у сезоні. - Ми дуже раді, що компанії бачать у бігу не просто спорт, а платформу для важливих соціальних тем. З МХП є чіткість, людяність і спільна мета. Благодійність через біг - це потужний інструмент. Ми бачимо, як він працює, і точно будемо продовжувати, - наголошує директорка NеwRun. О 9:00 - загальнонаціональна хвилина мовчання. Майдан завмирає - люди стоять мовчки, схиливши голови. За мить над площею звучить Державний Гімн України. Усі кладуть руки на серце, підспівуючи. Ведучий піднімає мікрофон, затягує паузу на кілька секунд. - Слава Україні! - лунає зі сцени. - Героям слава! - гучно в один голос відповідає площа. Учасники виходять на стартову позицію. - П'ять, чотири, три, два&hеllір; один! - звучить сигнал старту і бігуни зриваються з місця. "ЦЕ ВРЯТУЄ ДЕСЯТКИ ЖИТТІВ" На дистанцію 5 км виходить офіцер 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола Андрій Череватий. У цій бригаді він служить уже сьомий рік. - Для мене це не просто пробіжка. Це моя бригада, мої побратими. Якщо можу бодай чимось допомогти, то роблю це, - каже Череватий. Стоїть поблизу сцени у футболці кольору хакі з емблемою бригади. - Ми з побратимами тут разом, бігтимемо пліч-о-пліч. І для мене важливо бути поряд із тими, з ким щодня на позиціях. Минулого року я теж біг. Тоді це був забіг на честь загиблого героя - мого побратима, з яким ми служили разом. І буду бігти за нього далі. Ці події, за словами офіцера, мають набагато більший сенс, ніж просто спортивний захід. - Як і в бігу ми всі рухаємось однією дистанцією, в одному напрямку - так само і в житті маємо тримати спільний курс, - говорить Андрій. - До перемоги. Саме такі заходи її наближають. Це підтримка, згуртованість і конкретний внесок, бо кошти зібрані тут підуть на дрони - те, що реально рятує життя на фронті. 44-та бригада зараз тримає позиції на Сумському та Запорізькому напрямках. Ситуація складна, але, як каже військовий, оборону тримають гідно. За словами офіцера, фронту зараз найбільше не вистачає саме дронів. - Сучасна війна перейшла на інший рівень. Ми намагаємося уникати прямого контакту, зберегти життя хлопців. І саме дрони дають таку можливість, - наголошує Череватий. - Коли безпілотник зробить свою роботу, нам не потрібно заходити в "сіру зону" під обстрілами. Це не тільки про ефективність, а й про виживання. Першим на фініші дистанції 10 км з'являється Павло Волуйкевич, 30-річний учасник із Івано-Франківська. Він не зупиняється одразу, пробігає ще кілька кроків, важко дихає, схиляє голову, а потім випрямляється й посміхається. Глядачі зустрічають його оплесками. Волонтер простягає склянку з водою. - Сьогоднішня дистанція далась добре. Було спекотно, звісно, але до спеки можна звикнути, - ділиться враженнями від дистанції переможець. - Я вже 10 років бігаю, тренуюся щодня. Зазвичай - п'ять-шість разів на тиждень. Це не тільки біг - додаю і силові, і кардіо. По два тренування на день, так і форму тримаю. Це вже другий забіг МНР Run4Vісtоry для Павла - перший був у Тернополі у 2023 році. Каже, що приїхав і цього разу не лише заради спорту. - Для мене важливо, що цей захід має благодійну мету. Ми всі розуміємо, для чого бігаємо, - говорить Волуйкевич. - Йдеться не просто про рекорди, а про допомогу військовим. І якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок. ВЕТЕРАНИ Й ПРОФЕСІЙНІ СПОРТСМЕНИ Поруч зі сценою та стартовим коридором працюють різноманітні локації. Після фінішу учасники підходять на короткий відновлювальний масаж, щоб зняти напругу після бігу. Триває безпрограшна благодійна лотерея. Можна зробити донат і отримати подарунок: книги, шкарпетки, солодощі, ковдри, пледи, кепки з мерчем забігу, блокноти, термочашки тощо. Неподалік - дитяча локація. Малеча ловить мильні бульбашки, бере участь у майстер-класі з виготовлення слаймів. У одному з наметів можна безкоштовно дізнатися свою групу крові. Там також роздають буклети про донорство. На фініші дистанції 10 км з'являється чоловік у спортивному одязі кольору хакі. На правому зап'ясті - гіпс. Біля нього - жінка в яскравому костюмі. Вони тримають темп і фінішують майже водночас. Це 31-річний Максим із позивним Маестро, командир підрозділу Сил спеціальних операцій. Попри поранення, вирішив долати дистанцію. - Поранення отримав трохи більше місяця тому на Донецькому напрямку. Ми працюємо з дронами, я сам командир підрозділу. Буває, що і по нас прилітає, - говорить військовий. - Десять кілометрів біг вперше. До цього бігав у парку просто для себе - коли був час і настрій. Звик бігати по рівній місцевості, а тут, звісно, складніше, ще й спека. Але я свідомо вийшов на старт, бо хотілося випробувати себе. Максим біг дистанцію разом із дружиною. Це було важливо для них обох, зізнається. - Підтримували одне одного. І я точно хочу ще брати участь у таких забігах. Це не просто про дистанцію, а про людей, єднання й те, що нас тримає разом, - підкреслює Маестро. - Зараз тренуюсь, наскільки дозволяє стан. Бо планую вже в середині літа повертатися на фронт. Мені важливо бути в формі. Кожен такий захід - це підтримка. І це наближає той день, коли справді буде перемога. На фініші найдовшої дистанції у 21 км з'являється Іван Стребков - 33-річний спортсмен родом із Бучача. На ньому легка спортивна форма, обличчя мокре від поту. - Біг сьогодні давався важче, ніж зазвичай. Спека дуже відчувалась, - каже Стребков і робить ковток води. - Але я вже звик до таких умов. Бігом займаюся з 2006 року. В національній збірній України - з 2010-го. Проходив дистанцію разом зі своїм учнем Миколою. Ми домовились бігти разом, так і вийшло. Микола добре тримав темп, і, чесно кажучи, якби сьогодні він мене обійшов - я б тільки зрадів. Для мене, як тренера, це був би найкращий результат. Якщо мої 10 кілометрів хоч якось допоможуть - значить, я зробив правильний крок Іван тренує учнів у власному біговому клубі. Його дружина - рекордсменка України з бігу на 3000 м із перешкодами, учасниця Олімпійських ігор у Токіо. - У 2021 році вона була єдиною спортсменкою з Тернопільщини, яка представляла нашу область на Олімпіаді. Але зараз вона вдома - 15 квітня у нас народилась донечка. Тож вона виховує малу, а я - бігаю і треную. Ми дуже спортивна сім'я, - розповідає Іван. - Сьогодні я не ставив собі мету бігти на максимум. У таку погоду бігати на результат небезпечно, особливо для непідготовлених людей. За тиждень Іван пробігає в середньому 150 км. Це різні типи тренувань - від інтервальних до довгих кросів по 25-30 км. Тренується двічі на день - вранці й увечері. Також Стребков тренує й консультує військових: допомагає їм повернутися до спорту або просто переключити увагу з фронту. Чоловік постійно бере участь у благодійних забігах - це його принципова позиція. - Ми всі повинні робити те, що можемо. І якщо я можу бігти й таким чином привернути увагу, збирати кошти - я це роблю. Адже зараз головне - допомогати армії, - підсумовує переможець. ЛЮДИ-ТИТАНИ Ведучий оголошує початок благодійного аукціону із лотами від 44-ї окремої артилерійської бригади. У центрі уваги - тубус від артилерійського заряду, пам'ятна плакетка та бригадний прапор. Ставки учасники роблять просто біля сцени. На Театральній площі стає дедалі людніше, лунає запальна музика. Підходять нові учасники - ті, хто готується долати дистанції 2 і 5 км. Разом із ними на розминку виходять пацієнти центру UNВRОКЕN. Серед них - Сергій із позивним Дрон. Він пританцьовує у такт музиці на протезі. Бере участь у символічній дистанції "Люди Титани", разом із ще 11 пацієнтами UNВRОКЕN, зокрема й амбасадоркою центру Яною Степаненко. - Бігати не можу. Ну, куди вже, - пояснює Сергій. - Стараюся більше ходити, займатися на тренажерах. Такі заходи дуже важливі, бо не дають нам сумувати. Перед стартом дистанції "Люди Титани" слово бере ветеран, амбасадор і ментор центру реабілітації UNВRОКЕN Володимир "Будда" Рудковський. - Хотілося б, щоб заходи такого формату відбувалися щотижня у кожному місті, - звертається він до учасників. - Кожна ваша гривня - може врятувати життя. Маленьких донатів не буває. Поки ми тут - наші побратими воюють. І ми маємо робити все, щоб вони якнайшвидше повернулись до своїх дітей, до родин. Слава Україні! Починається дистанція. Під оплески "Люди Титани" вирушають уперед - хтось із тростиною, на протезах, дехто на кріслах колісних. Глядачі та інші учасники підтримують їх протягом усього маршруту - плескають, усміхаються. Усі крок за кроком повертаються до старту - повільно, але впевнено. На фініші знову лунають оплески. Після дистанції Володимир "Будда" Рудковський розповідає, що такі заходи для них уже добра традиція: - На щастя, ми разом із хлопцями та дівчатами, які проходять реабілітацію в Unbrоkеn, доволі часто долучаємось до таких ініціатив. Дякуємо соціально активному бізнесу, бо якби не вони, ми б рідше бували на таких заходах. А це справді важливо, - наголошує Рудковський. - Сьогодні ми в Тернополі, щоби ще раз нагадати - що таке війна і які її наслідки. Для нас, ветеранів, такі події - частина адаптації до мирного життя. Але й для інших це сигнал - бачать нас, підходять, дякують, фотографуються. І розуміють, як важливо бути поруч із тими, хто повернувся з війни. Нас сьогодні приїхало 12. Якщо підійти до кожного і запитати про емоції - ви побачите тільки посмішки і щире задоволення. ДОПОМАГАЄМО, ЧИМ МОЖЕМО Серед учасників дистанції 2 км - Ірина Яворська, працівниця компанії МХП, приїхала на забіг з чоловіком. - Я вражена, що змогла й не зупинилася. Ми бігли в Києві минулого разу, коли був марафон, тоді було легше. Поки бігла, думала: як витримують наші солдати там, на передку? Якщо вони тримаються, то я теж зобов'язана витримати заради них, - наголошує Яворська. Спеціально до забігу не готувалась, але фізична активність - частина її життя. - Важливо бути тут і підтримувати, - додає. - Ми передаємо на фронт продукти: тушонку, сало, шкварки, смалець, картоплю, гречку, рис - усе, що можемо. Знаємо, що люди, які повернулися звідти, пережили болі, депресії, злами. Я вірю, що коли ми тут біжимо, допомагаємо, обіймаємо ветеранів - це теж важливо. Після основних стартів розпочинається підготовка до дитячих забігів. На дистанцію виходить наймолодша група учасників - хтось тримає батьків за руку чи весело підстрибує на місці. У яскравому одязі дітлахи виходить останніми на трасу, але з таким самим запалом, як і дорослі. Серед учасників - п'ятирічний Дмитро Даневич, амбасадор МНР Run4Vісtоry. Хлопчик бере участь у всіх забігах серії й щоразу присвячує свою дистанцію дідусеві - полковнику Вячеславу Вороному, який загинув у 2022 році під час евакуації поранених з "Азовсталі". Подолала дистанції родина зі Львова: батьки Тарас і Любомира привезли на забіг трьох дітей - 10-річного Ігоря, 6-річного Юру та півторарічну Інну. До Тернополя приїхали зранку, спеціально на МНР Run4Vісtоry, і одразу вирушили на старт. Усі троє дітей брали участь у своїх категоріях: Ігор біг 500 м, Юра - 100, наймолодша Інна також пройшла свою дистанцію разом із батьком. Незважаючи на спеку, їм вдалося подолати маршрут - Юра навіть фінішував із третім результатом у своїй віковій групі. - Вони дуже люблять брати участь у таких заходах, - каже Любомира. - Старший біг уже вдруге, середній уперше, але обом дуже сподобалося. А маленька Інна просто все повторює за братами. - Ми хотіли, щоб діти не лише змагалися, а й розуміли, що такі події - не просто спорт, а підтримка наших військових. Це важливо. Хочемо долучатися і надалі, - додає батько. Усі учасники отримали медалі фінішерів - символ подоланої дистанції. Переможців нагородили грошовими призами, а також подарунками від партнерів забігу. Завдяки реєстраційним внескам і благодійним донатам учасників організаторам забігу в Тернополі вдалося зібрати 889 366 грн. За ці кошти придбали дрони для тернопільської бригади.

КSЕ інвестує 40 мільйонів доларів у побудову нового кампусу на Оболоні в Києві. Він базуватиметься на місці гольф-клубу, на купівлю якого виділять 18 мільйонів доларів. Решту коштів спрямують на перебудову комплексу для освітніх потреб та обладнання лабораторій. СЕО DОU Влада Зацаринна поспілкувалася з президентом КSЕ Тимофієм Миловановим та дізналася про плани щодо нової локації. А також про академічну доброчесність, якість освіти в Україні, вартість навчання в топових вишах і підхід КSЕ до використання ШІ в навчанні. На DОU триває збір для Третьої штурмової. За донат від 300 грн ви не тільки робите внесок у боєздатність армії, а й отримуєте шанс виграти цінні призи. Приєднуйтеся і отримуйте топові макбуки, LЕGО, кавомашину та багато іншого! «Виживуть найсильніші». Про зменшення абітурієнтів і конкуренцію з Польщею — Скільки зараз студентів у КSЕ? Близько 1150. Коли Томаш Фіала (СЕО української інвестиційної компанії «Drаgоn Саріtаl», був президентом ЄБА у 2010-2015 роках, — ред.) подарував нам цю будівлю, було лише 150. Нещодавно казав, що дуже радий цьому зростанню. Ми зростаємо щороку: десь плюс 400, плюс 500 студентів. Цього року очікуємо, що буде 1500–2000 загалом. — Як на вас впливає те, що щороку у вишах знижується кількість абітурієнтів? Не впливає, але ми бачимо її в загальних цифрах. Бачимо, що нам треба більше вкладати в маркетинг, бо виживуть лише найсильніші університети. Виші середнього рівня помруть, якщо не зміняться. — У маркетинг вкладати, тому що конкуренція за талантів, у яких високий бал? Бо у вас дуже високий бал в абітурієнтів. Так, у нас дуже високий бал (КSЕ залишається на третьому місці за середньозваженим балом вступників — 179 балів, — ред.). Загалом цим і міряються УКУ, Могилянка і ми. Є ще університет Шевченка, КПІ, Львівська політехніка — теж сильні університети. Але, на мою думку, близько 80% талановитої молоді обирає або закордонні виші, або трійку лідерів. Є, звісно, винятки — хтось хоче залишитися в Харкові чи Одесі, і з них часто сильні лідери виростають. Але загальна тенденція така. Водночас мене турбує, що Польща вимиває топталанти. — Якщо з УКУ, Могилянкою і КПІ можна конкурувати, то як конкурувати під час війни із закордонними вишами? Адже у людей є додаткова мотивація виїжджати через війну. Це міф, що для дітей мотивація виїзду — безпека. КSЕ проводило дослідження для першої леді — індекс дитини. Безпека — лише в четвірці причин. Це важливо, але не головне. Треба розуміти, чому люди їдуть. Основна мотивація — краща якість освіти та можливості. — Це не міф? Ні, вони справді так думають. Типова історія — приїхати у Польщу вчитися у виші гірший за Могилянку чи КSЕ. Це не просто слова, ми маємо доступ до топових викладачів. Наприклад, ми запросили професора з Чикаго, він тут два місяці. — Це поодинокі випадки, але ж не системна історія. Цих поодиноких випадків достатньо, щоб наповнити топові університети в Україні. Більша проблема в тому, що в нас немає стільки програм і курсів, щоб заповнити їх топовими людьми. — Ви допомагаєте іншим університетам це робити? Ні, це не входить у нашу стратегію. Буває, об’єднуємо ресурси — є спільні викладачі з УКУ чи Могилянкою. Є конкуренція, переманювання, але міжнародників багато. Наприклад, ми відкриваємо департамент математики. Взяли шість викладачів: один українець з-за кордону, п’ятеро іноземців. Двоє приїдуть восени запускати аспірантуру, ще четверо — навесні. — Які це бюджети зазвичай? Це мільйони доларів на зарплати, великі бюджети. На зарплати, проживання, умови. Вони не поїдуть у промзону чи в аудиторії, де взимку продуває і немає укриттів. Інфраструктурні проблеми відштовхують. Діти вважають, що тут погана освіта, а будь-який закордонний виш — кращий. Безпека для них — лише четвертий чинник. Перший — можливості, другий — побачити світ. — А для батьків? Кожна четверта дитина хоче поїхати жити за кордон. Серед батьків таких менше. До дослідження я думав, що навпаки. Але діти більше тиснуть щодо виїзду, це і є проблема. Виграти міжнародну олімпіаду з математики або інформатики, поїхати в МІТ, Гарвард, Стенфорд — це добре і для людини, і для суспільства. Може, цей студент зробить проєкти з цими університетами, а може — повернеться. Навіть якщо повернеться кожна десята людина — це краще, ніж не потрапити в Гарвард взагалі. Росія стратегічно відправляє своїх на навчання, і вони стають частиною наукової, медійної, політичної чи бізнес-спільноти. А наших або немає, або мало. Це великі втрати. — Але ж недостатньо просто поїхати. Росіяни, я думаю, ще й дуже тісно працюють з людьми, яких відправили. Не так тісно, як здається. Дехто з цих людей навіть стає проукраїнським, коли бачить світ. Це не гра в одні ворота, а дорога з двостороннім рухом. Справжнє горе — коли третьосортний європейський університет, дає стипендію 500 євро українські дитині. І батьки влаштовують її туди, хоча вона — світового рівня. Якщо не потрапила в Гарвард, краще залишатися в УКУ, Могилянці чи у нас, ніж їхати в другосортний виш. Правило має бути просте: якщо потрапив у топ-20 чи топ-30 університетів світу — їдь, розвивайся, повертайся, створюй юнікорн. Але якщо йдеться про університети другого чи третього рівня, це інше. Ти там іммігрант, без зв’язків, з мовним бар’єром і в пересічному виші. А якщо ти виходиш з КSЕ чи УКУ, то навіть у Європі відкриєш більше можливостей. Тому наше завдання — не доводити, що ми кращі за УКУ. Наше завдання — донести, що ми існуємо і що в нас кращі умови, ніж у Польщі. І в УКУ, і у Львівської політехніки — те саме завдання. Це як питання в бізнес-школах: хто конкурент Nеtflіх? І відповідь — не Рrіmе Vіdео, а сон. Бо коли людина втомлена, вона обирає між тим, щоб щось подивитись або просто заснути. Так само і тут: ми не конкуруємо між собою. Ми втрачаємо студентів, які їдуть за кордон. Нам потрібен гольф-центр, щоб дати дитині відчуття, що тут — краще. Деякі діти приходять після школи настільки залякані, що бояться вийти в туалет без дозволу. Їх у школі пригнічували. В Європі вони бачать свободу. Ми маємо дати їм те саме — ріку, поле, простір, відчуття перспективи. «У нас забагато університетів для тих грошей, які є». Про інвестиції українців в освіту та брехню інституцій — Росіяни інвестують в МГУ по 10 тисяч доларів у студента... І 10, і 20 на деяких технічних спеціальностях. Наприклад, «Рубікон» — високотехнологічний науковий підрозділ, який ріже нам логістику, інвестує у своїх топових людей, навчає їх, і потім ті працюють проти нас. А ми тут за тисячу доларів «рятуємо всіх» і вдаємо, що когось вчимо. Насправді — ні. У топових університетах мають бути топові студенти, викладачі та нормальні умови. У нас є магістратури й бакалаврат. Бакалаври — це інвестиція на чотири роки. І мені кажуть: «Зараз війна, не на часі освіта». Але з 1991 року завжди «не на часі»: незалежність, революція, війна. Хто дасть гарантію, що за 10 років її не буде? Якби ми ще 2022-го створили військову академію чи запустили інженерію — зараз би вже випускали своїх. Добре, що минулого року почали. Звісно, основний ресурс має йти на оборону. Але хтось має робити освіту. Ми не «швидка допомога», ми готуємо наступну хвилю. Якби ми її готували ще з 1991 року — менше людей загинуло б. Війни не уникнути, але ми б уже мали ракети, дрони, ППО — не похапцем, а готові. Те саме стосується економіки, заводів, виробництва. Освіта потрібна, щоб люди не виїжджали. — На одного студента в рік ми вкладаємо значно менше. І тут питання в тому, а що ми можемо зробити, щоб оптимізувати ці витрати, але отримати гарний результат? У нас «північнокорейський сценарій». Це коли з маленькими ресурсами вдаємо, що їх багато, і розмазуємо потроху на всіх. У результаті всі голодують. Наприклад, нова вимога: університети повинні мати укриття радіаційного рівня. Повний абсурд, бо це коштує великих грошей, яких у більшості вишів немає. Деякі взагалі без укриттів. — І тоді вони просто переходять в онлайн і кажуть: «Ми тепер будемо знову сидіти онлайн». Або порушують, брешуть. Університети вдають, що це потрібно. Усі розуміють: якщо прилетить ядерна тактика — навіть у радіаційному укритті ти посидиш два тижні, чотири, а потім що? Вийдеш — і радіації вже немає? Це абсурд. Але на папері — дбаємо. Хтось побудує щось показове, і замість того, щоб гроші пішли туди, де треба, ми їх витратимо на три локальні укриття. Проблема в брехні. І ще одна — у нас забагато університетів для наявних грошей. МОН намагається це оптимізувати, зменшують кількість вишів і підвищують ефективність. Це правильно. Це треба робити і зі школами, і з лікарнями, і з усією радянською гігантською інфраструктурою. Ми не країна на 50 мільйонів. Удавати, що ми здатні підтримувати стару інфраструктуру, безглуздо. Пам’ятаю, як уперше поїхав до Німеччини та був шокований: люди дуже економно користуються душем. А в нас відкрутив — і тече. Пригадуєте боротьбу проти лічильників? Типу можемо собі дозволити опалювати всесвіт. А тепер виявилося, що бідність — це не тільки поганий рівень життя, а й відсутність ресурсів на армію. Що варто робити з університетами? Дати ресурси 10, 30 чи 50 адекватним вишам, а решта мають зникнути. Не треба розмазувати між хорошими і поганими. Ресурси — тільки тим, хто спроможний. «Проблема — у культурі». Про списування, хабарі і шампанське на залік — В КSЕ часто говорять про культуру академічної доброчесності, і ви нещодавно писали про те, що це може впливати на зниження рівня корупції. Академічна недоброчесність — це невидиме зло, яке здається нешкідливим. Дитина списала — по суті, збрехала, порушила правила. Доброчесність — це не про заборону на штучний інтелект чи обов’язкові посилання. Це про виконання правил, про які домовилися викладач, університет і студент. Якщо дитина роками звикає порушувати правила й обманювати — вона з цим підходом виходить у життя. Наведу приклад. Я вчився в КПІ. Був курс «Охорона праці». Ніхто його не відвідував. Викладач хотів лише, щоб ми «виставилися» — ящик шампанського, і він усе закривав. Сам списував години та зарплату. Потім його звільнили, прийшов новий і сказав: «Працюємо за тією ж схемою». Дитина вчиться, що правила й оцінки можна купити. Ігнорувати систему, обходити перевірки. Виходить з універу не зі знаннями, а з навичками, як обманювати. Потім ми ухвалюємо закони про податки, а людина вже знає, як домовитися з податковим інспектором — тими ж навичками, які здобула в університеті. У лоб хабар не дають, треба знайти підхід. І чотири роки у виші ти вчишся саме цього. А потім дивуємося, чому реформи не працюють. Проблема — у культурі. Студенти не розуміють, що таке академічна доброчесність. Для них нормально — узяти з інтернету й видати за своє. Чому дефенс-компанії у нас не можуть нормально монетизуватися? Бо не захищені інтелектуальні права. Немає культури, чіткого розуміння: тут — права, тут — публічне. Все перемішано. А культура починається з академічної доброчесності. І цього майже ніхто не розуміє. Коли нападають на міністрів за плагіат — це політична боротьба, а не зміна культури. Якби ці люди боролись за культуру, пішли б викладати у школи. За 30 років ми вже побачили: політична боротьба не змінює культуру. А нам треба змінювати саме це. Тому я пішов робити університет. І почав з академічної доброчесності, а дійшли до фрази, яку я завжди кажу студентам: «У вас є конституційне право зруйнувати своє життя. Якщо не хочете бути успішним — ваше право». Є питання етики — як бути етичним у неетичному світі, під час війни. Ми в КSЕ поєднуємо це з прагматизмом. Етика — це не те, як виглядаєш у фейсбуці. Це про виконання контракту. Якщо в силабусі написано не списувати — не списуєш. Якщо донору обіцяли зробити проєкт — робиш. А не: «Вибач, не вийшло, бо хтось не зрозуміє». Або: «Гроші дали на одне, а ми витратили на інше». Так не можна. Є секрет етики, і є фокус на результаті. Це єдина валюта. У Штатах мені пояснили: неважливо, як людина досягла результату — головне, що досягла і в межах правил. Наприклад, з гольфом і цільовим призначенням — ми будемо подавати документи, просити зміни. Можливо, нам пропонуватимуть хабарі. Ми спробуємо зробити все законно. Якщо не вийде — не зробимо. Ми не будемо платити, бо ми американська компанія. Я переконаний: суспільна зрада починається зі списування в школі. «Має бути поле і гольф». Про новий кампус і гольф-центр — Поговорімо про кампус. Ви купили гольф-центр за 40 мільйонів доларів. Ні, за 18 мільйонів. 40 — це загальний обсяг інвестицій, який охоплює інженерні лабораторії та внутрішній ремонт. Також у нас є контракт на три мільйони доларів з американським коледжем інжинірингу Оlіn Соllеgе оf Еngіnееrіng, там будуть навчати наших викладачів. Потім їхні викладачі приїдуть сюди і допоможуть дизайнити програму. Більша частина інвестицій — це викладачі, стипендії та підтримка. У нас буде дві будівлі. В одній 5000 квадратів, в іншій 10. КSЕ зростає за площею у чотири рази. — Кількість студентів теж учетверо зросте? Ми доведемо кількість до 2000-2500 студентів. — Ще про кампус — що тут у результаті буде? Поле? Думаю, так. Має бути поле, гольф. В університетах це важливо. Якщо подивитися на Гарвард, МІТ, Браун, Пітсбург, Бонн, у всіх є поля в центрі. У них немає річок, а тут є — це ще краще. Дуже важливо, щоб була перспектива, поле, дерева. Єдине, про що шкодую — дуби не 300-річні. Було б класно сидіти під таким дубом і розв’язувати математичну задачу. Найважливіше — цільове використання. Ми залишаємо турніри, тренера — усе буде, як раніше. Можливо, додамо щось нове: технологічний гольф, мінігольф, віртуальний гольф. Інженерна школа може це зробити. Подивимось, який буде попит. Закон вимагає зберегти той самий обсяг операцій. Все інше можна змінювати. Це нормальний механізм. Назву змінимо, буде написано КSЕ, а не гольф-центр. — Будувати щось додаткове ви ж не можете? Нині таких планів немає. Нам би кілька років спокійно попрацювати. Плюс є будівлі поблизу, на набережній, це ефективніше, ніж будувати нове. Всередині буде ремонт. Наприклад, замість старої алюмінієвої проводки треба сучасну. Немає наскрізної вентиляції — це проблема. Такі речі найбільше коштують. Перегородки замінимо, офісні приміщення перетворимо на аудиторії. В аудиторіях будуть проєктори, дошки, капсули для перемовин — як у КSЕ. Буде гарно й функціонально. — Чому саме гольф-центр? Ми переглянули 40 локацій, загалом було 130. Мені на перегляд потрапило 13, у шортліст — 7, до ради директорів 3-4. Уже дали завдаток за іншу локацію на Подолі, на Андріївському узвозі, потім розглядали ще одну. Було три реальних варіанти, за них ішла справжня битва. — Коли кампус зробиться, він буде відкритий для всіх? Так, вдень відкритий, на ніч закриватимемо. Так працюють усі кампуси в Штатах. Ми хочемо бути частиною України, а не за парканом. Відкрите середовище дає зовсім іншу перспективу. Коли людина думає про математику, економіку, історію чи майбутнє, поруч однодумці, є віра в Україну, віра в себе, а навколо природа — це надихає. Це буквально активує інші нейронні зв’язки. — Як щодо масштабування? Дві з половиною тисячі людей — це, напевно, не межа для КSЕ? Дійдемо до цієї цифри і подивимося на фінансову ситуацію. Що більші ми стаємо, то більше потрібно фандрейзити, а це не завжди працює стабільно, бувають перепади. Якщо нам вдасться закріпитися на цьому рівні, наступна мета — 10 000 студентів. Це означатиме новий кампус за кілька років. А може й ні, залежно від ситуації. Я не люблю обіцяти більше, ніж можемо виконати. Наша мета — 2000 студентів, кілька мільйонів доларів активів. Це реалізуємо наступного року або трохи пізніше. Потім — дивитимемось, що думають донори. «Без масштабу нічого не зміниться». Про освіту як бізнес — Коли ви створювали свої бакалаврські та магістерські програми, чи надихалися чимось з УКУ, який вже доволі активно працював? Я не можу точно сказати, як нині формуються програми і чим надихаються. Я майже відпустив керівництво університетом. Не хочу опинитися в ситуації, де я вічний ректор. Щойно з’явилася сильна людина — Тимофій Брік — він став ректором. Університет — не моя справа. Але ми працюємо з напрямами, і я, як президент, можу задати напрям. Треба робити те, чого хоче донор. — Це, по суті, зараз секрет фандрейзингу. Так, це секрет фандрейзингу, але треба відкривати те, що потрібно суспільству. Має бути клієнт та інвестор. У нашому випадку інвестор не очікує повернення прибутку, йому більш важливо, який продукт і чи він матиме попит. Якщо зробити факультет під донора, але не дати руху, сильних студентів і випускників, не вийде довготривала історія. Я не думаю про донора як про 100 тисяч доларів. Я думаю про те, що він зможе дати 10 чи 100 мільйонів упродовж десятиліть. І будую такі стосунки. Але це зараз. Раніше я цього не розумів. Коли досвіду ще немає, орієнтуєшся на бенчмарки. Для мене спочатку це була Могилянка, Сеntrаl Еurореаn Unіvеrsіty, західні університети, пізніше УКУ. Я хотів будувати нішевий економічний дослідницький університет. Але з часом зрозумів: без масштабу нічого не зміниться. Випускаючи 20 економістів на рік, ти не зміниш країну. Потрібно тисячу, дві, п’ять. — Зараз здається, що в Україні, особливо в Києві, розвиток іде в бік приватної освіти — від садочка до університету. У топі КSЕ, УКУ, Американський університет. Виходить, якщо в родини немає грошей, то дитина вже з раннього віку не має доступу до якісного середовища. Наскільки це нормально, що все йде в бік приватного і платного? Це не окей. Справжня рівність — це коли талановита людина має шанс реалізувати себе, а не бути скаліченою системою. Не окей, коли в дітей немає можливостей або коли системи їх калічать і формують відповідну ментальність. А потім ми дивуємося, чому навколо корупція, чому немає лідерства. Хоч у кожній системі є ті, хто проростає: 10, 20, 30 людей. Добре, що зараз таких не саджають. Я сам у радянській школі мав проблеми: не хотів у комсомол, сварився з керівником класу, мені це все фіксували. Якби років на десять раніше, то, може, КДБ зацікавилося б. Нині ситуація інша — в УКУ, в АUК багато стипендій, фінансової підтримки. Талановиті, але малозабезпечені студенти можуть навчатися. Я не знаю, чи є це на рівні приватних шкіл і садочків. — Немає здебільшого. Я підозрюю, що на рівні садочків точно немає, на рівні шкіл можуть бути винятки. Що ближче до університету, то більше можливостей. Але в садочках якісна підтримка потребує значних ресурсів, а рівень зацікавленості донорів низький. Бо садочок — це 50 дітей, а топовий університет стає національною історією. Один садочок для всієї країни — нереально. А от створити п’ять сильних університетів — цілком можливо. І в них уже можна забезпечити доступ для талановитих студентів, навіть без грошей. «Команда поставила ультиматум — сказали, що я неправильно керую». Про підбір людей у КSЕ і гроші Ми дуже експериментальні. Звісно, є речі, якими ми точно не займаємось. Але все, що пов’язане з інтелектуальністю, ми готові тестувати. І люди, коли це бачать, теж починають пробувати. Це як у спорті: почав підтягуватись, вийшло — хочеться ще, з’являється бажання змагатися. Люди заражаються цією ідеєю спроможності: немає бар’єрів, немає стопів. Хочеш навчати військових — навчай. Хочеш робити SТЕМ — роби. — Але мені здається, не всіх можна зарядити, тим паче враховуючи, що у вас штат подвоївся до 500 людей зараз. Так, за рік. І для нас це прикольно, хоча рік тому мені було страшно. У нас була криза, вигорання. Управлінська команда поставила ультиматум — сказали, що я неправильно керую. Тобто у нас теж бувають складнощі. Часто всі бачать результат, але не шлях до нього. А він непростий, як і в бізнесі. Так, нові люди приходять, але культура сама виштовхує тих, хто не витримує. І вже на масштабі це видно. Це питання лідерства, підтримки, відсутності компромісів щодо якості. Помилятися можна, це нормально. Але не можна вдавати, що ти не помилився. Якщо результат поганий, важливо його не приховувати. Я своїм студентам завжди кажу: не встигли зробити — попередьте. Не треба вигадувати відмовки. — Часто люди думають, що приватний заклад косить гроші, як траву. Якою є фінансова складова університету? Яку частину покриває фандрейз, яку — студенти? КSЕ — неприбуткова організація. 55% студентів у нас не платить. Це діти військових, зокрема загиблих. Переселенці й ті, хто повертається з-за кордону. Вони нічого не платять, якщо проходять відбір і навчаються. Якщо не вчаться, відраховуємо, як усіх. Нині запускаємо програми для математиків і олімпіадників. Не просто безплатно, а ще й платимо стипендії: 500-700 доларів на місяць. Це для того, щоб розумні залишалися в Україні, а не їхали в третьосортні університети за кордон, куди їх перекуповують державні програми інших країн. Щодо плати за навчання: магістратура може коштувати 120 тисяч гривень. Поділіть це на 10 місяців — це 8 тисяч на місяць. Хтось сказав, що кундаліні-йога в Києві може бути дорожчою. Так, у держуніверситетах контракт 35 тисяч на рік. Але що ви реально отримаєте за ці гроші? Навіщо чотири роки свого життя проводити в будь-якій організації, де в тебе інвестують 3500 гривень в місяць? 100 доларів. Це три долари на день. — Що ви думаєте про цінність вищої освіти в Україні? Мені здається, що вона дуже низька. Просто диплома — низька, справжньої освіти — дуже висока. Я б не був собою без вищої освіти. Вона дає розуміння, як працює світ і як досягати результату. — Мабуть, це не про масову українську освіту. Або про якісну, як у нас у КSЕ. Я щодня зі студентами обговорюю політичні події, структуру світу. В таких місцях освіта справжня. — Загалом у нас культура така: кожен має мати диплом. Навіщо? Це ж, по суті, прихована допомога по безробіттю. Людина не може знайти роботу — йде в універ. Має чотири роки, щоб якось працевлаштуватися. Хтось швидко знаходить роботу, хтось теліпається до кінця або й після завершення залишається безробітним. Це така собі система перекантовування. — Але як це змінювати? Це те саме, що боротися з пропагандою. Культура — це соціальні взаємодії. Якщо твої батьки чи друзі вважають, що без диплома ти ніхто, ти в це віриш. Це як в азійських культурах — усі мають бути лікарями. До мене часто приходять студенти: «Я хочу бути економістом». А батьки кажуть: «Ні, маєш іти в медицину». І це тиск, іноді аж до суїциду. Як це змінити? Показувати альтернативи. Наприклад, що після ПТУ можна за рік працювати в компанії з оборонних технологій і заробляти 60 тисяч гривень, тоді як студент другого курсу нічого не заробляє. Люди не вірять словам, вірять діям. Треба показувати ці дії. «Ті, хто їде тільки за зарплатою, у нас не приживаються». Про хантинг викладачів, ШІ та засади доброчесності — Повертаючись до команди, звідки ці люди зазвичай? Є дві моделі найму. Перша — класичний ринок. Ми публікуємо вакансії на наших сайтах, джоб-платформах, форумах, міжнародних сайтах для математиків чи економістів. Люди подаються, проходять інтерв’ю — усе як всюди. Друга — це так звані орроrtunіty hіrеs. У нас є профілі людей, яких ми хочемо бачити. Якщо бачимо когось цікавого, запрошуємо цю людину на лекцію, на візит, на співпрацю. І далі вже намагаємося втягнути в нашу екосистему. — Зазвичай для таких людей що найкраще? Гарна зарплата? Зарплата важлива, вона має бути ринковою, бо нижча для них — це неповага. Але головне — це сенс. Люди приїжджають, коли їм важить те, що вони створюють. Ті, хто їде тільки за зарплатою, у нас не приживаються. Нам потрібні однодумці: хто вірить в Україну, хто готовий боротися з росією, з консерватизмом, як зовнішнім, так і внутрішнім. Нам потрібні ті, хто хоче ламати стару академічну культуру. — Я знаю, що ви не забороняєте використання ШІ в університеті. Особисто я — ні. Знаю, що деякі викладачі у нас забороняють, і я їм чи ректору дозволяю це вирішувати самостійно. У використанні ШІ немає виклику для академічної доброчесності. Є виклик для викладачів, які звикли вчити по-простому, мовляв, я тобі даю завдання, а ти тут напиши. З ШІ дуже легко працювати. Студент або колега може спілкуватися з ним у чаті, іспит можна проводити в реальному часі як діалог зі ШІ. Потім я просто вивантажую лог цього діалогу і за допомогою ШІ оцінюю: на якому рівні працює людина, чи створила вона нові концепції сама, чи це зробив за неї ШІ. Це просто. Потрібно лише бажання думати, як інакше організувати навчання. — Ви нещодавно писали про школу Бойка, де якраз згадали про відбирання телефонів. Поговорімо про цей випадок. Є харківська школа Бойка з дуже харизматичним і водночас поляризуючим лідером — власником школи. Вони випускають сильних учнів, які вступають у топові університети. Ми б хотіли, щоб вони навчалися і в нас. Він мені особисто імпонує. Водночас я чув і про карцери в школі, і про жорсткі методи. Мені це не подобається. Але, наприклад, я розповідав про цю школу одному українському мультимільйонеру з ІТ, якого дуже поважаю. І він сказав: «Я б свою дитину якраз туди й віддав». У світі в католицьких чи bоаrdіng-школах буває ще жорсткіше. Так, вони можуть називати це карцерами для епатажу чи піару. Я б свою дитину туди не віддав, але розумію тих, хто віддає. І це нормально, що є різні школи. Важливо, щоб про них було відомо — як і що там відбувається. Можливо, я просто не розбираюсь — це не моя сфера. І в мене поки що немає дітей. Коли будуть, можливо, я подивлюсь на це інакше. Але я бачив у США ще жорсткіші школи, де викладачі мають право фізично фіксувати дитину, якщо вона вередує — і це ліцензовані фахівці. Школа Бойка справді цікава. І так, там забирають телефони, шукають їх металошукачем. Мене б це дуже бісило. Я себе знаю: я б викладача послав, вибачте, і більше туди не прийшов. Мене б вигнали з ганьбою. Але для когось такий підхід працює. — Але це ж теж про академічну доброчесність. Так, це про доброчесність. Питання, чи таке жорстке покарання має сенс. Якщо всі про це знають, це має сенс. Я прихильник жорстких покарань за порушення. Але чи треба давати право на помилку дитині? Так, треба. Є правий і лівий шлях, є УКУ, Могилянка і ми — ми відрізняємося. І наш шлях — можна все, але дай результат. Ми бунтарі, а є класики. Бунтарям складно в класиці. «Розвал уже почався». Про майбутнє університетів, сексизм і віру в себе — Ви стверджували, що ШІ замінить університети, які не розвивають п’ятий рівень мислення. Як тоді зміниться роль викладача? І де брати викладачів, які готові так мислити? Думаю, роль викладача умовно розділиться на дві функції. Перша — це дизайнери нових курсів, друга — «фітнес-тренери». Не буквально тренери, а як у фітнес-індустрії: є чемпіони, зірки, новатори, які створюють методики, трансформують їх у продукти, а далі ці продукти передають інструкторам на місцях. Так само буде в освіті. Є ті, хто створює зміст і формати навчання. Вони роблять технологічну основу. А є ті, хто допомагає людям працювати з цими технологіями. ШІ уможливлює цю трансформацію, бо дає гнучкість і дозволяє масштабувати навчальний продукт. Освіта рухається у бік стандартизації та адаптивності, і ШІ тут — ключовий рушій. — А оці топові викладачі, вони будуть просто відбиратися? Ми всіх зберемо в КSЕ дизайнити. Або ставай топовим дизайнером, або помри, світ туди прямує. Я сподіваюся, цього разу справді станеться руйнація академічної консервативності, де все ще працює принцип: вичитав із книжки, зазубрив, розпізнав, адаптував. Це максимум третій рівень мислення. А нам потрібні четвертий і п’ятий рівень — перенесення знань у нові контексти, створення нових ідей. Бо ШІ вже кращий за людину на перших трьох рівнях. І якщо люди не перейдуть на глибші рівні мислення, вони не будуть продуктивними. Вони залишаться, але як фізичні виконавці, не як творці. — Як ви бачите ситуацію на українському ринку вищої освіти з державними університетами? Думаю, вони не адаптуються. Вони радше зникнуть. Розвал уже почався: менше студентів, менше бюджету, менше контрактників. Формально грошей може бути більше, але інфляція, потреби, ціни — все це з’їдає. Бракує коштів на ремонти, аудиторії занепадають, топові викладачі йдуть. Ми вже бачимо деградацію в нижній половині університетів. І це буде тривати. Залишаться тільки найсильніші. — Це перспектива на десятиріччя? Може й довше, але, гадаю, процес буде швидшим, ніж здається. А ми допоможемо. — Розвалити все? Створити нове. Ми ж бунтарі. Ми руйнуємо і створюємо. Але не як Трамп, який тільки ламає. Для нас принципово важливо — створити якісну альтернативу. Не просто розхитати систему, а запропонувати щось краще. — Які плани у КSЕ щодо профтехів? У нас є профтех. Зараз там навчають керувати верстатами із системами ЧПК, а потім зварників запускаємо. Я дуже цим пишаюсь. Сам би пішов повчитись і заплатив би за це. — І як щодо попиту? Від роботодавців — шалений. Вони готові платити. Ми якісно і швидко навчаємо. Людей на роботу складнувато шукати з тих самих причин: вони або в армії, або ховаються, або виїхали. Дівчат багато йде навчатися, це класно. — Класно, бо якраз DОU писав у січні, що дівчата краще здебільшого знають математику, ніж хлопці, але на технічні спеціальності більше вступають хлопці. Розкажу історію про це. Ми відкрили магістратуру з інженерії, до нас вступили дівчата. І одна людина написала, що після КПІ поклялася собі ніколи більше не здобувати вищу освіту. Чому? Через сексизм, знецінювання, зневіру. І тут з’явився КSЕ з іншою культурою. Колоніальна культура — це «всім по голові й усіх у багнюку». А культура спроможності — це підтримка. Мама мені колись сказала, коли я був школярем: — Те, що ти хочеш зробити, нереально. Але ти цього не знаєш і віриш, що це можливо. Тому, можливо, в тебе й вийде. І я хочу, щоб усі так думали. Так, здається, неможливо змінити країну, побудувати велику компанію, створити університет, знайти інвестора чи перемогти росію. Але це можливо. І вийде у тих, хто діє.

Клебо став рекордсменом ЧС з лижних перегонів за золотими медалями9 березня у Тронгеймі завершився чемпіонат світу з лижних видів спорту, який ще називають "малою зимовою Олімпіадою". У Норвегії медалі розігрувалися одразу в трьох видах спорту з програми Ігор - лижних перегонах, стрибках на лижах з трампліна та двоборстві. Головним героєм змагань став Йоганнес Клебо, який першим в історії виграв усі гонки на одному ЧС. Норвежець переміг в індивідуальному та командному спринті, скіатлоні, гонці на 10 км з роздільним стартом, у складі збірної в естафеті та мас-старті на 50 км. 28-річний Клебо довів кількість золотих медалей на чемпіонатах світу до 15 та побив рекорд іншого норвежця - Петера Нортуга, в якого 13 перемог.  У жінок всі золоті нагороди забрала збірна Швеції. Ебба Андерсон була найкращою в скіатлоні, на дистанції 10 км та в естафеті. Зі збірною золото також виборола Йонна Сундлінг, яка взяла й золото в особистому та командному спринті.   Ще одне досягнення на рахунку Терезе Йогауг, яка вперше за 14 років залишилася на ЧС без золота, проте повторила рекорд за кількістю нагород світового рівня. Цього разу норвежка взяла три срібла, бронзу та наздогнала співвітчизницю Маріт Бьорген, в якої також 17 потраплянь на п'єдестал чемпіонатів світу.    Павло Баль. Фото: Gеtty ІmаgеsВ загальному медальному заліку ЧС перемогу відсвяткувала Норвегія, в якої 33 нагороди - 14 золотих, 11 срібних та 8 бронзових. Другою стала Швеція - 12 (7-1-4), третьою -  Словенія - 5 (4-1-0). Після 16-річної перерви до медального заліку ЧС потрапила й Україна, яка посіла 13-ту позицію з однією срібною нагородою. Її нашій збірній приніс паралижник Павло Баль, який фінішував другим у спринті сидячи. Перегони серед параспортсменів вперше потрапили до офіційної програми чемпіонату світу. Крім цього, задля демонстрації рівності між усіма учасниками у Тронгеймі чоловіки та жінки вперше змагалися на однакових за довжиною дистанціях у лижних перегонах. Зокрема, жінки замість 30 км у марафоні долали 50 км.  Магучіх втретє поспіль виграла ЧЄ з легкої атлетики в приміщенніЯрослава Магучіх. Фото: Gеtty Іmаgеs6-9 березня в Апелдорні відбувся чемпіонат Європи з легкої атлетики у приміщенні. У Нідерландах перемогу в загальному медальному заліку здобули господарі змагань, на рахунку яких 9 нагород - 7 золотих та 2 срібні. Другою стала Італія - 6 (3-1-2), третьою - Норвегія - 5 (3-1-1). Україна з двома золотими медалями посіла шосте місце. Їх наша збірна виграла у стрибках у висоту. Ярослава Магучіх перемогла на ЧЄ у приміщенні втретє поспіль. А Олег Дорощук приніс нашій команді перше в історії зимових чемпіонатів Європи чоловіче золото в цій дисципліні. Магучіх вистачило для перемоги результату 1,99 м. Українка є світовою рекордсменкою в стрибках у висоту на відкритому повітрі - 2,10 м. В залі досягнення 2,08 м належить шведці Кайсі Бергквіст, яка вже завершила кар'єру. Магучіх в Апелдорні відмовилася від спроби штурмувати її рекорд через біль у нозі.  А от головна зірка світової легкої атлетики одинадцятиразовий рекордсмен світу в стрибках із жердиною Арман Дюплантіс вдруге поспіль пропустив ЧЄ в приміщенні. За відсутності шведа, золото між собою поділили грек Еммануїл Караліс та нідерландець Менно Влон, які взяли висоту 5,90 м. Для порівняння - Дюплантіс лише 28 лютого оновив власний світовий рекорд в приміщенні та зафіксував його на позначці 2,27 м.  Екстренера "Шахтаря" Фонсеку дискваліфікували на 9 місяцівПалулу Фонсека та рефері Бенуа Мійо. Фото: Gеtty Іmаgеs5 березня головного тренера французького "Ліона" Паулу Фонсеку дискваліфікували на 9 місяців. Це сталося на день народження португальця. Причиною такого суворого покарання став інцидент під час матчу чемпіонату Франції проти "Бреста" (2:1), який стався 2 березня. У компенсований час Фонсека отримав червону картку від Бенуа Мійо, після чого агресивно накинувся на рефері та накричав на нього. Багатьом покарання видалося неспівмірним провині - Фонсеці до 30 листопада заборонено перебувати на лаві запасних, а до 15 вересня - навіть у роздягальні команди перед матчами та в перервах. "Ліон", який йде у чемпіонаті Франції шостим, вже пообіцяв оскаржити рішення.  52-річний Паулу Фонсека очолив французький клуб 31 січня. Наприкінці 2024 року португальця звільнили з італійського "Мілану". У 2016 - 2019 роках він працював у "Шахтарі" та тричі вигравав чемпіонат та кубок України. Також тренував португальські "Авеш", Пасуш де Феррейру", "Порту", "Брагу", італійську "Рому" та французький "Лілль".Фонсека одружений на українці та відомий послідовною підтримкою України після повномасштабного вторгнення РФ. Зокрема, навіть під час виступу на засіданні дисциплінарної комісії Ліги 1, за підсумками якого португальця дискваліфікували, тренер висловив занепокоєння ситуацією в Україні після скандальної  сварки Володимира Зеленського з президентом США Дональдом Трампом в Овальному кабінеті. "Ліверпуль" переміг ПСЖ, а "Реал" - "Атлетико" у Лізі чемпіонівРодріго та Хуліан Альварес (ліворуч), "Реал" - "Атлетико". Фото: Gеtty Іmаgеs4 та 5 березня відбулися перші матчі 1/8 фіналу Ліги чемпіонів. Найгучнішою виглядала афіша зустрічі між французьким ПСЖ та англійським "Ліверпулем". Гра завершилася несподіваним результатом. Господарі поля в Парижі домінували впродовж усієї гри, завдали по воротах 27 ударів проти 2 у суперників, але зазнали поразки. Перемогу 1:0 "Ліверпулю" на 87-й хвилині приніс Гарві Елліот. Найпринциповіше протистояння відбулося у Мадриді, де в дербі зустрічалися іспанські "Реал" та "Атлетико". Перша гра на "Сантьяго Бернабеу" закінчилася перемогою "Королівського клубу" - 2:1. За команду Карло Анчелотті забили Родріго та Браїм Діас. "Матрацники" відповіли одним голом у виконанні Хуліана Альвареса. Португальська "Бенфіка" з українцем Анатолієм Трубіним у воротах у більшості програла в Лісабоні іспанській "Барселоні" - 0:1. Інший український футболіст - Олександр Зінченко вийшов на заміну в складі англійського "Арсеналу" в Ейндховені та взяв участь у побитті нідерландського ПСВ - 7:1. Бельгійський "Брюгге" програв вдома "Астон Віллі" з Англії - 1:3. Німецька "Боруссія" в Дортмунді зіграла внічию з французьким "Ліллем" - 1:1. У німецькій суперечці в Мюнхені "Баварія" розбила "Баєр" - 3:0. А у Роттердамі нідерландський "Феєнорд" поступився італійському "Інтеру" - 0:2.   Повторні матчі 1/8 фіналу відбудуться 11 та 12 березня. Йоганнес Бьо повернув собі лідерство в Кубку світу з біатлону Йоганнес Бьо. Фото: Gеtty ІmаgеsУ Нове-Мєсто 6-9 березня відбувся перший після чемпіонату світу етап Кубка світу з біатлону, де боротьба за "Великий кришталевий глобус" виходить на фінішну пряму. У чоловіків за підсумками змагань у Чехії Йоганнес Бьо відібрав лідерство в загальному заліку в іншого норвежця - Стурли Легрейда. Бьо здобув бронзові нагороди у спринті та гонці переслідування, в той час, як його головний конкурент залишився у Нове-Мєсто без медалей. Перед двома завершальними етапами Бьо, який після нинішнього сезону завершує кар'єру, має 936 очок та випереджає головного конкурента лише на 5 пунктів. У Чехії перемогу на дистанції 10 км здобув француз Емільєн Жаклен. У пасьюті на 12,5 км він опустився на восьму позицію, а золото отримав швед Себастьян Самуельсон. В естафеті Франція залишила Норвегію другою, а бронзу несподівано здобула збірна України. Артем Тищенко, Віталій Мандзин, Антон Дудченко та Дмитро Підручний принесли нашій команді першу за три роки медаль Кубка світу.    У жінок за підсумками чеського етапу Лу Жаннмоно з Франції скоротила відрив від лідерки загального заліку Франциски Пройсс з Німеччини до 36 очок. Француженка в Нове-Мєсто у спринті та гонці переслідування фінішувала четвертою, в той час, як німкеня опинилася поза десяткою найсильніших. На дистанції 7,5 км золото виграла норвежка Інгрід Таннерволд. На дистанції 10 км вона опустилася на 17-те місце, а перемогла ще одна представниця Франції - Жулія Сімон. Разом з Лу Жаннмоно, Осеан Мішелон та Жустін Бреза-Буше вона виборола золото й в естафеті.    Наступний етап Кубка світу відбуватиметься 13-16 березня у словенській Поклюці. 

Сьогодні, 30 жовтня, День тренера в Україні і День працівників підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. До Нового року залишилося 62 дні.

Сьогодні, 30 жовтня, День тренера в Україні і День працівників підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. Віряни вшановують пам'ять святих мучеників Зиновія і Зиновії, сестри його. До Нового року залишилося 62 дні.