Search trend "Колядки"

Вірменські колядки з Покуття? Та не може бути!

Про це інформує Українська літературна газета.Вказано, що Лазуткіна відзначили премією за збірку віршів "Будемо жити вічно". Усі вірші цієї книги поет написав під час війни. Переважну більшість — під час служби в лавах ЗСУ на Мелітопольському та Авдіївському напрямках у складі 47 окремої механізованої та 59 окремої мотопіхотної бригад.  Премію імені Бориса Нечерди присуджують за пошуки нової поетичної мови й сміливі творчі експерименти, за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській поезії.Її заснували Ліга українських меценатів, редакція журналу "Київ" та Одеська організація Національної спілки письменників України та вручають напередодні Дня Незалежності України.Довідково. Дмитро Лазуткін — український поет, журналіст, телеведучий. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2024). З 2023 року проходить військову службу у складі 47 ОМБр "Маґура" ЗС України. Речник Міністерства оборони України (з 10.04.2024) Автор низки поетичних збірок, серед яких "Дахи" (2003), "Солодощі для плазунів" (2005), "Набиті травою священні корови" (2006), "Бензин" (2008), "Добрі пісні про поганих дівчат" (2012), "Колядки і вальси" (2014), "Червона книга" (2015), "Артерія" (2018), "Закладка" (2022), "Осеаn Іndyjskі"/"Індійський океан" (2023).18 листопада Дмитро Лазуткін презентував книжку віршів "Будемо жити вічно" у просторі РЕN UКRАІNЕ. 

На Великдень більшість українців освячують паски, пофарбовані яйця та м’ясиво. А от чи ви чули про аналог колядок або ж про людей-рахманів? Або як у церкві омивають ноги священникам? Розповідаємо про маловідомі великодні звичаї

Коли Галина Баранкевич востаннє Читала казку У межах проєкту "Оповім ти дашто" я читала казку про війну між псом і вовком. Вона перегукується із сьогоденням, адже пес, хоч і мав меншу та слабшу армію, переміг вовка завдяки хитрості, винахідливості та мудрості. Ідея задуму належить Мишку Адамчуку, фронтмену гурту "КораЛЛі", який за походженням лемко, нині служить у війську. Головна мета проєкту популяризувати лемківські казки, озвучені відомими особистостями з лемківським корінням. Участь у ньому вже взяли Христина Соловій та Іван Леньо з Коzаk Systеm. До роботи над проєктом долучився також діалектолог. Я лемкиня у третьому поколінні, проте поки що не можу розмовляти говіркою, хоч добре її розумію. Тому одна з моїх особистих цілей навчитися спілкуватися лемківською. З цієї ж причини я організувала форум "Бесіди і співанки", де ми не лише співали лемківських пісень, а й обговорювали важливі питання. До дискусії долучилися художниця Анна Кирпан, власник телеканалу РАІ Андрій Русиняк, керівник Івано-Франківської торгово-промислової палати Андрій Левкович та інші. Нагадувала про значення Різдва 20 грудня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Ірини Маланюк відбувся концерт "Різдвяна феєрія. Легенди святого Різдва". Це вже восьмий рік, як я організовую яскраве дійство. Щороку пишеться новий сценарій, але головна мета залишається незмінною нагадати людям, що Різдво це не лише колядки та 12 страв на столі, а передусім те, наскільки сильно ми відчуваємо Ісуса. Це щось набагато глибше й міцніше. Разом із сценаристкою ми намагаємося показати, що насправді Ісус народжується щодня і впливає на нас через різні життєві ситуації. Він спонукає до прийняття того чи того рішення, а ми робимо свій вибір залежно від нашої віри. Я закохалась у спокій Цьогоріч у концерті брав участь мій проєкт "Етноформація", співачка FІЇNКА й інші виконавці. Також я запросила до участі дітей зі своєї театральної майстерні, які зіграли п'ять сценок із життя. Об'єднувальним елементом був хор ангелів, які підказували, як діяти в тих чи тих ситуаціях. Саме так народжується Ісус Христос у наших вчинках і думках. Завжди кажу, що ворог добивається того, щоб ми склали руки й наділи чорні хустки. Та попри все ми продовжуємо діяти. Люди, які неодноразово бували на моїх заходах, вважають їх важливою справою. Розмовляла з глядачем За день до проведення заходу мені написала жінка з бажанням віддати квитки. Вона давно їх купила й хотіла піти на концерт. Але звістка про те, що її брата відправили на передову, вибила ґрунт із-під ніг. Ми мали довгу розмову, і врешті-решт я переконала її все ж таки піти. Сказала: "Я розумію, що вам нині складно, але від того, що ви плакатимете, легше не стане. Це не просто співи чи танці, а спільна молитва, в якій ми обов'язково згадаємо й вашого брата, попросимо про його безпеку". Але наступного дня їй повідомили, що брат зник безвісти, й вона віддала квитки. Пообіцяла цій жінці, що неодмінно триматиму її біль у серці та згадаю воїна в молитві. Збирала кошти на ЗСУ Ще за часів АТО разом із театром ми їздили грати вистави на лінію фронту. Хлопці тішилися більше, ніж ми. "Ми, військові, не змусимо місцевих людей полюбити Україну, але ви завдяки мистецтву зробите їх ближчими до нашої культури", казали вони. І я зрозуміла одне: доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського, дивитимуться Чайковського. Навіть Черчилль казав: "Якщо ми економимо на культурі, то за що воюємо?" Нині беру участь у благодійних концертах і заходах, на яких збираємо гроші на ЗСУ. Розчаровувалася Мене дивує те, як нині виховують дітей. Їм дозволяють абсолютно все, через що згодом страждають і дорослі, і самі діти. Звичайно, я не кажу про всіх, але в багатьох випадках спостерігала таку тенденцію. Дітям не прищеплюють почуття вдячності до людей, які для них стараються, намагаються навчити. Часто зіштовхуюсь із ситуацією, ніби деяким дітям усі щось винні, хоча насправді це не так. Я не підтримую методів виховання, що їх застосовували в Радянському Союзі, але й сучасні підходи мене розчаровують. Закохувалася Я закохалась у спокій. Особливо після початку війни я стала цінувати його ще більше. Люди знервовані та роздратовані через нестабільність, тож сварки й непорозуміння спалахують легко. Для мене ця ситуація стала приводом для переосмислення цінностей. Доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського А взагалі моя найбільша мрія здійснилася поруч коханий чоловік і наш маленький синочок. Пекла торт Два роки тому. Для мене це нетипово, адже з дитинства мені прищепили любов до випікання. Сам процес вимішування тіста чи створення маси для мене своєрідна медитація. До вагітності часто пекла два види випічки солону за рецептом із міста Жидачева, де народився мій батько, та солодку за рецептом моєї мами-лемкині, яка має власноруч списані зошити з різноманітними рецептами. Обов'язково під час випікання вмикаю фільм або серіал, який переглядала вже мільйон разів, наприклад "Друзі" чи "Секс і місто". Одного року журналісти з місцевого каналу приїжджали до мене додому, щоб зняти, як я випікаю. До речі, дуже люблю готувати "Наполеон". Тісто для нього замішую за кілька діб до випікання.

87-річна Василина Камінська із села Білятичі на Рівненщині вивчила напам'ять понад 100 пісень різного жанру. Серед них, веснянки, колядки, весільні, пісні про війну. Кожна з них жінка може заспівати щойно прокинувшись

Дорогою можна зайти до корчми, прив'язати поруч коня, і нікого це не здивує Підкарпатське воєводство Польщі це переважно неширокі дороги, села й містечка, гори Карпати й Бескиди. Поруч кордон з Україною. Східна частина Польщі є найбіднішою. Тут на людину припадає втричі менше ВВП, ніж у Варшаві. Такими є дані Головного статистичного управління сусідів Перемишль одне з найбільших міст Підкарпатського воєводства. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну він прийняв транзитом найбільшу кількість біженців. На вокзалі досі чергують волонтери, готові допомогти новоприбулим українцям. Тут кажуть, що й нині щодня до них звертаються люди, які тікають від війни. А ще вокзал у Перемишлі є основним пересадковим пунктом для українців, які мандрують в інші частини Європи чи Польщі. Зазвичай пасажири проходять його похапцем, щоб сісти на наступний поїзд або вийти в місто. Якщо придивитися, вокзал є невеликим музеєм. Його стіни прикрашають розписи й люстри ХІХ ст. Приміщення капітально відремонтували 2012 року за 25 млн злотих. Завдяки старим фото в усьому дотримувалися автентичної точності. На замовлення робили навіть найменші деталі, як-от фурнітура на вікна чи плафони для ламп. Вокзал відкрили 1860-го. Тоді Перемишль входив до Австрійської імперії, пізніше до Австро-Угорщини. Держава усвідомила, що майбутньому конфлікту з Росією бути, і вирішила зміцнити кордони. У Перемишлі збудували фортецю і проклали залізницю. Остання сполучала Львів із Краковом та Віднем. Уздовж маршруту набудували подібних вокзалів у бароковому стилі. На вокзалі досі чергують волонтери, готові допомогти новоприбулим українцям До будівництва вокзалу в Перемишлі тут жило 10 тис. осіб. Згодом місто стало славне й багате. Сьогодні в ньому нараховують 54 тис. осіб. На вокзалі Перемишля бував Швейк герой роману Ярослава Гашека. У четвертій частині "Пригод бравого вояка Швейка" його утримували в місцевій фортеці, бо вважали російським шпигуном. Так персонаж став символом міста. Нині в Перемишлі живе 50 "Швейків". У формі австро-­угорської армії періоду Першої світової війни вони проводять екскурсії містом. Тут також можна пройтися маршрутом вояка Швейка. Зокрема відвідати фортецю "Перемишль". Це третя за величиною фортеця часів Першої світової війни в Європі після бельгійського Антверпена та Вердена у Франції. На Підкарпатті часто можна побачити на горі цвинтарі, не схожі на інші з монументом й ідентичними, переважно дерев'яними, хрестами. Це військові поховання. Територією воєводства проходив фронт Першої світової війни. Тут австро-угорські війська зупинили росіян. Місцевість була всіяна тілами. Австро-Угорщина вирішила ховати загиблих і будувала меморіали для підтримки морального духу військових. Навіть випускали пропагандистські листівки з показовими цвинтарями. Мовляв, у разі загибелі вас належним чином поховають, вашу родину поінформують про смерть, усю інформацію про вас буде записано. Таку саму політику запровадили стосовно полеглих російських воїнів хотіли показати ворогу: ми шануємо всіх солдатів і ховаємо їх як належить. Так на військових цвинтарях поруч поховано ворогів. До виселення в 19401950 роках у підкарпатських Бескидах жили лемки та бойки. Найбільше корінного населення залишило свої села 1944-го. Їх переселили в УРСР. За три роки відбулася брутальна акція "Вісла" з територій, де жили українці, депортували майже 70 тис. осіб, зокрема понад 35 тис. лемків. Сьогодні в Бескидах не залишилося суто лемківських сіл. Пів сотні взагалі зникли. А переписи населення показують, що в період між Першою і Другою світовими війнами лемками себе називало щонайменше 100 тис. осіб, 2021 року 9226. Одним із найбільш лемківських сіл нині є Гладишів. Лемки становлять 30% населення села. Загалом тут живе майже 400 осіб. До операції "Вісла" в Гладишеві жило майже 700 лемків і 18 поляків. У будинки виселених влада заселяла поляків. Тепер тут багато польсько-лемківських шлюбів. Місцеві кажуть: якщо родина змішана, то 90%, що вона вже буде польська. Діти можуть не знати лемківської говірки. Люди боялися зізнаватися, що вони лемки На в'їзді до села стоїть вказівник "Głаdysz&оасutе;w/Гладышів" по-польському та по-лемківському. Тут діє "Лемківська загорода". Це музей просто неба. Його створив лемко Ваньо Дзюбина. Польською в паспорті Ян. Хати, яким понад сто років, перевіз з інших сіл. Музей належить до мережі "освітніх загород". Сюди на кілька днів привозять дітей, аби ознайомити їх із веденням сільського господарства. Так хочуть показати сучасній молоді, звідки беруться продукти в супермаркеті, підняти авторитет фермерської роботи, долучити дітей до сільськогосподарських робіт пасічництва чи збирання врожаю. Господар музею дає спробувати себе у традиційних ремеслах прясти, молоти в млині борошно, робити з дерева ложки, чавити олію. Ваньо Дзюбина спілкується по-лемківському. Вітається: "Слава Ісусу Христу". Мова лемків по селах різниться. До прикладу, в Гладишеві на картоплю кажуть компері, а в інших місцях бандури, ґрулі, кромпелі, зим'яки, картофлі. За комуністів люди боялися зізнаватися, що вони лемки. У школі не було можливості вивчати рідну мову. Тепер у Гладишеві її викладають. Тут мову вивчають 40 учнів, а в усій Польщі до 300, каже Ваньо Дзюбина. Довгий час усі лемки були греко-католиками. У міжвоєнний період відбулася Тилявська схизма перехід окремих лемківських парафій до Польської православної церкви. До цього спричинилася російська церква, яка підтримувала на цих теренах православну місіонерську діяльність. Сьогодні лемки конфесійно розділені. Роз'єднані також світоглядно: одні вважають себе частиною українського народу, інші окремим народом. Бескиди це не тільки система гірських хребтів у північній смузі Карпат, а також старі лемківські дерев'яні церкви. Більшість святинь після виселення лемків зникла. Церква в лемківському селі Квітоня під охороною ЮНЕСКО. Аналіз фарби на іконостасі показав, що таку використовували в ХV ст. Храм доглядають і проводять у ньому екскурсії лемко Ян Гиря та його дружина-полька. 1947-го, після виселення із села лемків, у церкві проводив богослужіння католицький ксьондз. За комуністичних часів лемки не мали власних греко-католицьких святинь у Польщі. 1991 року вони отримали доступ до своїх колишніх храмів. Нині в церкві Святої Параскеви й далі проводять богослужіння римо-католики, оскільки у Квітоні залишилося лише дві родини лемків. Співають і польські, й лемківські колядки Родина Яна Гирі живе неподалік у селі Ждині. Святкує Різдво двічі 25 грудня та "лемківське" 7 січня. На Святвечір готують найважливішу з цієї нагоди страву киселицю. Це кислий суп на заквасці з вівсяного борошна з картоплею. Вулицями ходять колядники. Співають і польські, й лемківські колядки. На згадку про зниклі лемківські села встановили дерев'яні ворота, які символізують перехід у світ, якого вже не існує. Одне з таких сіл, Тиханя, було розташоване на території нинішнього Магурського національного парку. Лемків звідси виселили 1945 року в рамках договору з Радянським Союзом про обмін населенням. Сьогодні місця колишніх дворів можна визначити за яблунями лемки любили їх саджати. Усю Польщу можна пройти без намету й ночувати у притулках для піших туристів схронісках. Це найбільш бюджетний варіант ночівлі. У Бескиді популярний тип такого притулку бацувка. Первісно це слово означає колибу для пастухів, де вони жили під час сезонного випасання тварин на полонині. Бацувка прихисток для піших гірських туристів. Мають до 30 місць. Якщо тут не знайдеться місця для ночівлі, можуть покласти на підлозі. Досвідчені мандрівники кажуть, що після кількох днів у дорозі цінується навіть це, до того ж можливість помитися і з'їсти гарячу страву. Одна з бацувок розташована в глухому лемківському селі Бартне. Воду тут подають тільки ввечері. У меню зазвичай суп, лемківські вареники, інша проста ситна їжа. Мобільного зв'язку немає, двері кімнат на ключ не замикаються, один душ і санвузол. Місце коштує 60 злотих 611 грн, постіль 30 злотих 305 грн. Найчастіше сюди приїжджають із власними спальниками. В усіх бацувках будь-якому мандрівникові запропонують окріп і безкоштовний туалет. Посеред тижня в грудні в бацувці "Бартне" постояльців немає. Зі страв пропонують лемківські вареники за 29 злотих 295 грн. Їхньою начинкою є ячмінна або гречана каша з м'ясом та грибами. Також серед лемківських страв є фучки млинці з квашеної капусти. Коштують 28 злотих 285 грн. За пляшку пива просять від 12 злотих 122 грн. Ціни тут можна прирівняти до міських закладів. У Польщі для мандрівки в горах можна позичити гуцульського коня. На найбільшому конезаводі "гуцуликів" у світі в Регетові тварину орендують за 350 злотих 3560 грн на добу. Цим коням не потрібне особливе харчування переважно випасаються в дорозі. У подорожі власники підвозять їм овес на сніданок чи вечерю. Дорогою можна зайти до корчми, прив'язати поруч коня, і нікого це не здивує. Є кілька туристичних кінних шляхів, зокрема транс­карпатських. Вони йдуть із Польщі через Словаччину до Угорщини. Внутрішній польський маршрут тягнеться із заходу країни до кордону з Україною. Уздовж нього навіть підстригли гілки, щоб не заважати ні вершникові, ні коневі.

Понад пів століття учасниці народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу "Корса" з Тернопільщини популяризують українські народні пісні й традиції. У їхньому репертуарі патріотичні та обрядові твори, колядки, гаївки

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Хмельницький академічний муніципальний камерний хор представив концертну програму та театралізоване дійство "І сталося диво...". Під час заходу "водили козу" та співали колядки й щедрівки.

В тимчасово окупованому селі Мануйлівка Приморського району Запорізької області росіяни переклали текст української народної пісні "Добрий вечір тобі, пане господарю", яку в Україні використовують для колядування на Святвечір

Сибірська, страсна і гумористична: автентичні бойківські колядки

Український фольклорний гурт «Шум» разом із дітьми з культурно освітнього центру «Віночок» заспівали традиційні колядки у мерії міста Порту, де їх прийняв мер міста Руй Морейра.

Мирослав Кувалдін український співак та військовий, лідер гурту "Тhе ВЙО" та член "Культурного десанту" поділився з "Еспресо", як рухається культурний фронт, як митці знайшли своє місце в армії та чому культура завжди на часі. Я хочу розпочати нашу розмову з, як то кажуть, самого початку. Як ви, музикант, потрапили до Збройних сил України? Взагалі, з чого почалася ця ваша воєнна, так би мовити, історія? Ну, моя воєнна історія почалася з нападу Російської Федерації на нашу країну. 24 лютого, коли вони прийшли вже прямо в наші домівки. Я, в принципі, ні хвилини не вагався: на той час я був на Закарпатті, буквально в 10 км від кордону і був, в принципі, на початку черги. Тоді здоровезні черги стояли, щоб виїхати, я десь був в початку цієї черги. Ну, маю на увазі, якби було бажання. Але я пішов у Рахів у військкомат і почекав пару днів, там вже були якраз у військоматі величезні черги. І потрапив у 69-й батальйон 101-ї бригади територіальної оборони. Мені здається, я потрапив у військо, як і більшість свідомих людей, в лютому 22-го року. Хочу зараз усім нагадати останню вашу пісню на цей момент "До побачення", яка сколихнула і торкнулася дуже багатьох. Вона просто абсолютно неймовірна, зараз ми послухаємо частину, фрагмент цієї пісні, а потім уже детальніше з Мирославом поговоримо: Допоки сестри і брати Здіймають в небо прапори, Допоки молодість горить, Ти посміхаєшся з гори. Вогонь запеклих не пече, Я відчуваю за плечем Твоє гаряче серце. Знаю, ми зустрінемось іще З тобою! Друже, ми зустрінемось Іще після всіх воїн!.. Всі прості слова набули значення. Ти вже зробив більше, ніж хотів. Не прощаюсь, брате, до побачення!.. Ще зустрінемось!.. Ще зустрінемось!.." Ми послухали фрагмент цієї пісні і я, власне, у Мирослава хочу запитати, яка історія її створення. І мені от особисто самій було дуже цікаво, коли я дивилася, де було знято цей неймовірний, такий суто український краєвид. Насправді, жито там було трошки зелене, тож це жовто-зелений краєвид. Ми зняли дуже швидко, десь у полях між Миколаєвом і Херсоном. Останній рік я саме там, на південному напрямку служу. Ви ж знаєте, що я служу вже півтора роки в підрозділі, який називається "Культурний десант". Очолює цей підрозділ Микола Серга, і наш підрозділ займається морально-психологічним забезпеченням військовослужбовців. Тобто моя служба полягає в тому, що я маю компанію своїх друзів, теж артистів, людей, які були до призива митцями, але потім пішли служити. І от в нас є маленька мобільна група, в якій є один гуморист, один лялькар, один виконавець якихось таких молодіжних пісень. І ми їздимо вздовж лінії зіткнення по підрозділах з концертами. Хоча концертами це важко назвати, це, скоріше, зустрічі. Іноді буває, що нас приїжджає четверо, і четверо сидить військовослужбовців, до яких ми приїхали. Іноді нас навіть більше, ніж військовослужбовців. Це може відбуватися по хатах, по бліндажах, по якихось там напіврозбитих школах. І от наша задача - працювати з морально-психологічним забезпеченням. І на початку ми старалися просто людей трошки відволікати, якось там "ха-ха, хі-хі", дитинство згадати, поспівати "Коли я був Мануна", бо там же багато людей до мене підходять, "я ж на ваших піснях виріс", отакий Рекс підходив, в два рази більше за мене, і каже "я ж виріс на ваших піснях". Але при всіх цих зустрічах я розумію, чим далі, тим більше те, про що люди мовчать і те, про що, важко говорити, бо втрата близьких людей, це, мені здається, найважче, до чого неможливо звикнути на війні. І це торкнулося зараз не тільки військовослужбовців, це пережили і це травмує всіх людей в Україні. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна. І ці цифри ростуть. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна І от, власне, для того, щоб і самому якось сприйняття цих втрат пропрацювати і для себе знайти пояснення, як далі з цим жити, я, власне, написав цю пісню і потім зрозумів, що не одному мені треба від цього лікуватися і ми вирішили зняти кліп. І судячи з того, як люди сприйняли, я розумію, це саме ті слова, які доречні от в такому сенсі, в такій ситуації. Коли ти хочеш щось сказати про людей, яких вже не повернеш, залишається себе заспокоїти, що ми рано чи пізно всі зустрінемося. Вона, мені здається, на мою думку, дуже вчасна, ця пісня. Ну, вона завжди вчасна в такій ситуації, тому що зараз побутує така думка, багато артистів говорять, що недоречно, ще ніби зарано, що повинна війна закінчитися, потім це все осмислити і лише потім розпочинати якісь там творчі пошуки чи проєкти. Чесно кажучи, я теж спочатку так думав. Пісню я влітку десь написав, чи навіть навесні. Я теж спочатку думав, що варто почекати вже перемоги і тоді будемо сумувати по-справжньому, знаєте, зі сльозами чоловічими на очах. Але їздячи по підрозділах, зустрічаючись з хлопцями, я зрозумів, що ця пісня саме зараз потрібна, чому ми, власне, і вирішили видати її зараз. Я сподіваюсь, що вона багатьом допоможе, так як і мені допомагає. Ну, ще теж так цікаво, зараз дуже багато людей пішло на війну, які не є кадровими військовими. Ви взагалі окрема тема, музиканти. Але от дивіться, є музикант, і він патріот своєї держави. Чи може бути, наприклад так, аби під час війни займатися винятково творчістю? Чи ви поєднуєте такі ці почуття в собі, що я і музикант і громадянин? Чи це все просто відбувається гармонійно? Коли я йшов служити, я був громадянином. Півтора роки прослуживши в 69-му батальйоні, я жодного разу не тримав у руках гітару, не думав навіть про це. Я сидів, я працював з документами, я працював у штабі, але все одно, я віддавав і зараз віддаю весь свій час державі і працюю на перемогу. І відповідно, звичайно, що громадянство і патріотизм стоять на більш високому щаблі, ніж твоя професія. В принципі, що мені в армії подобається, що ти коли одягаєш піксель, то стає абсолютно всім байдуже, чим ти займався до того. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать Ну, тобто, байдуже, ти з багатої сім'ї чи з бідної, з села чи з міста. Є в тебе три вищі освіти чи взагалі ти читати не вмієш. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать. Треба стріляти - всі стріляють. І це дуже класно, але потім, з часом, людина знаходить себе в армії і всі починають уже тоді виявляти його сильніші сторони і намагатися використати їх. Так що чим швидше ви підете в армію, тим швидше ви знаєте там своє місце. Це дуже добре, що ви сказали, тому що зараз дуже багато так званої зради, як то кажуть, так? І ці розмови, як правило, вони поширюються серед так званих "тилових" людей. А військові, з якими я спілкувалась особисто, ну 99% з них говорять десь приблизно так, як ви. І от дивіться, а ви відчуваєте оцю підтримку? Я не кажу матеріальну, про якісь збори чи щось таке, не матеріальну, а якусь таку внутрішню, духовну підтримку саме від тилу. І чи не дратує вас, коли ви, наприклад, приїжджаєте в місто, десь подалі від фронту і бачите навколо суцільний, якщо не гульбан, то абсолютно розслаблений стан? Мене спочатку це тригерило, і я так щось намагався трошки визвірятися про себе, але потім я знайшов такий психоприйомчик, яким себе заспокоюю. От коли я бачу людину призовного віку, чоловіка, який там сидить, курить кальян, я собі кажу, а може це військовий у відпустці сидить, і от кальян вирішив покурити. Тобто я людям даю якийсь аванс, що вони, в принципі, нормальні люди. Це про те, чи не тригерить ця історія. А з приводу того, чи відчуваю підтримку тилу я відчуваю підтримку своєї родини. Мною пишається моя дружина, моя мама, моя сестра. І мені цього достатньо. Я не сильно зараз ходжу в соцмережах. У соцмережах ходять якраз ті люди, у яких багато є часу, які нічим не зайняті, які потенційно бояться армії і призиву. І я думаю, що людина ж так влаштована, що ти чого боїшся, те й знаходиш. Тобто, якщо мене цікавить наша перемога, я знаходжу відоси, як там Рекси розривають москалів, корейців і ще когось. А якщо тебе цікавить зрада і там, не знаю, бусифікація, то ти знаходиш такі відоси. Причому, соцмережі зчитують ці алгоритми, і якщо вони відчували, що в тебе серце ойкнуло саме на тому, як там, не знаю, жінка свариться з ТЦК, то в тебе і наступне відео буде про те, що жінка свариться з ТЦК. І тоді складається враження, що країна тільки цим і живе, що жінки сваряться з ТЦК. Це, звичайно, не так. Ми останній раз бачилися, коли ви очолювали дуже цікавий культурологічний проєкт там, власне, на Закарпатті. Як ви вважаєте, чи зараз є потреба, чи доречно підтримувати якісь проєкти саме культурологічні в Україні? Ну так, звичайно, згадуючи Черчилля, це він, здається, говорив, що якщо ми не будемо приділяти увагу культурі, то власне, за що ми воюємо? Звичайно, потрібно думати про культуру. Ви говорите про мої проєкти в селі Кваси Закарпатської області: якраз буквально перед війною ми отримали грант і виграли кошти, я купив обладнання під студію звукозапису. Треба продовжувати жити І я ось, до речі, був у відпустці, їздив в Кваси на відпочинок, побув там в санаторії. І студія стоїть, комп'ютер стоїть, на якому і муха ще не сиділа. І мені так цього, звичайно, шкода. Але я розумію, прийде час. Але щоб зовсім культурою не займатися, ні. Треба продовжувати жити, тому що це вже 10 років триває, так? І скільки тоді можна не займатися культурою? Треба, але треба нормально собі ставити пріоритети і визначати, хто цим може займатися. І в мене є вже майже стала фраза, що в принципі, зібрати Палац спорту і позбирати кошти на дрони може і Надя Дорофеєва, розумієте? Так що, я не проти. Хай цим займаються ті, хто не може воювати. Я теж так вважаю. Зараз, до речі, просто якийсь театральний та концертний бум в Києві, страшенний просто попит. І це абсолютно справедливо, і всі, нарешті, хто сумнівався, побачили, яка вона класна і висококласна українська музика. Але, знову ж таки, люди різні, скажімо так. От на вашу думку, що нас зараз може об'єднувати? Тому що не секрет, що все одно, багато хто говорить, що ті, які на війні і ті, хто в тилу, мають різні погляди на якісь такі речі, але ми нація і ми повинні бути єдиними. Ідеалу не існує, я розумію, але все ж таки, що нас може ще об'єднувати, окрім інстинкту самозбереження, окрім воєнних загроз? Що може об'єднувати і що ми можемо робити? Необхідно нам чекати якихось директив, чи що нам скаже влада, чи щось таке, щоб українці так не сварились? Завдяки тому, що на нас напала Російська Федерація так безцеремонно, у нас перші пару місяців було це об'єднання. Воно було, можливо, десь на інстинктах самозбереження, але було розуміння того, що ми держава, що ми незалежна держава і що ми маємо за це також битися. Ця історія залишилася. І я думаю, що це і має нас рухати надалі, тому що незалежність - це таке дерево, яке поливають кров'ю, і це треба усвідомлювати. Воля або смерть - це не пусті слова. Я думаю, що це найсильніший мотив. Ну, а от знаєте, є така фраза, що "на війні усі атеїсти стають віруючими". Все ж таки, що важливіше - інстинкт самозбереження, чи ще якась вища духовна складова? Ясно, що це загроза там життю, загроза здоров'ю, але людина не може жити весь час так, це проти її природи. Весь час в якомусь такому стиснутому, стресовому дуже стані. І яким чином люди себе наповнюють? Оце побратимство, наприклад. Я думаю, звичайно, що братерство військовослужбовців - це зараз уже одна окрема субкультура, і я сподіваюся, що ми будемо триматися одне одного і після перемоги&hеllір; Я б дуже хотіла, щоби якраз мистецьких творів на цю тему стало більше, тому що побратимство - це неймовірна штука. Хочеться картин, хочеться фільмів, хочеться пісень, саме про оце. Я думаю, про це буде багато написано і вже пишеться, я уже чую те, що вариться десь внизу у війську. Можливо, воно ще не доходить до телебачення, до радіо, але воно є і про це неможливо не писати. Буде багато хорошого кіна і пісень. Кожен по-різному, мені здається, знаходить свої шляхи. От наш підрозділ, власне, займається тим, що ми даємо, підказуємо, що таким сенсом має бути культура, ідентифікація, про яку ти думаєш, і ти розумієш, що ти, в принципі, б'єшся за це. Комусь допомагає релігія, комусь допомагають якісь плани наперед, хтось хоче повернутися додому і зібрати, нарешті, той карбюратор, який 24 лютого не дали козли зібрати. У кожного це різні речі, але я впевнений, що всі для себе це знаходять, тому що, коли в тебе немає цього світла в кінці тунелю, як би це заїжджено не звучало, тоді важко. Особливо коли ти нічого, крім того, що відбувається в тебе під ногами, не бачиш, а там нічого хорошого не відбувається. Кожен по-різному, мені здається, знаходить свої шляхи Ну, і з цієї навіть розмови, і з нашого знайомства, я абсолютно переконана, що ви вірите в нашу перемогу, це зрозуміло, і це не просто якісь такі, пафосні слова. Я просто це дуже спокійно відчуваю, скажімо так. І я це відчуття бачу у вас. Але на чому, все ж таки, конкретніше якщо можна сказати, тримається ваша віра у перемогу України? Я не знаю, це важко пояснити. От я чомусь впевнений, що сьогодні не помру. Хоча зрозуміло, що може бути будь-що, але я себе налаштовую так, і я звідкись це знаю. От власне, так і з перемогою. Я про це знав 24 лютого, коли йшов у військкомат, я був впевнений, що йду брати участь в перемозі. І в мене це відчуття і залишилося. Важко пояснити, це щось ірраціональне, мені здається. Ірраціональне, я так само відчуваю. Ще хочу пригадати, перш ніж ми про це поговоримо, до вашої уваги ще один музичний фрагмент. Це одна з моїх улюблених пісень, не лише Мирослава, а взагалі: Заплакало в стайні немовля, Завітало в гості три царя. Ой, сталось диво, Ой, Бога Сина сповила Марія. Завітало в гості три царя, Кожен цар дитину прославля. Ой, сталось диво, Ой, Бога Сина зігріла Марія. Ця пісня Різдвяна, як ви зрозуміли, як я вже сказала, одна з моїх найулюбленіших. І я Мирославе, хочу, щоб ми поговорили, тому що ми зустрічаємося в такий чудовий час цей Різдвяний, щоб ви розповіли, як ця пісня з'явилася, бо я знаю там рояль в кущах трохи, в історії цієї пісні. І взагалі, щоби ви розказали, людина не живе лише війною зараз. Можливо ви пригадаєте, бо коріння у вас з Полтавщини, що таке Різдво для вас? Можливо, якісь такі спогади? Але почнемо з цієї пісні. Ну, пісня "Запалала в небі зоря"&hеllір; Я от раніше не вірив, коли розказували, хтось там, Пол Маккартні, здається, розказував, що йому пісня "Yеstеrdаy" приснилася. А от власне і в мене так сталося з цією піснею. Я просто уві сні побачив і почув пісню від початку до кінця зі словами, з мелодією. У мене завжди біля ліжка лежить телефон, диктофон. Бо я пару раз, так було вже, думаю, прокинусь, потім напишу. Ні, я відразу беру диктофон, намугикав, зранку розшифрував. Це було років 10 тому. І вийшла пісня і вона, мені здається, поки що єдина в моєму репертуарі, яка може стати народною, тому що я бачив, її вже виконують. Оце ми зараз дивилися, були зйомки проекту Анжеліки Рудницької "Наше Різдво", здається, якщо не помиляюся. Класний концерт. Але я бачив, як цю пісню виконують колядники там по Івано-Франківську. Там люди ходять, вони таку велику коляду водять прямо по вулиці, там чоловік тисяча іде і оце співає. Я бачив, як співають в канадських церквах діти, якісь дитячі хори. Тобто, я розумію, що вона вже пішла в люди. І це дуже класно, але я ж кажу, тут моєї заслуги мало. Але я тут переб'ю А ви можете розписати, наприклад, цю колядку як ноти для хору? Мені здається, це вже хтось зробив. Я вас просто попрошу, тому що я співаю в аматорському хорі і подумала, що для хору було б прекрасно. Я думаю так. Ми з вами поговоримо потім про це. Ну і розкажіть трохи про ваші різдвяні сімейні традиції. Та різдвяна сімейна традиція, це, звичайно, збиратися в сімейному колі. Все, що я пам'ятаю з Полтавщини, це те, що ми намагалися колядувати, і ходили якісь комсомольці, ми тоді ще школярами, та брали всіх на олівець, і потім нас викликали на якусь лінійку ганьби. Якась така дурість. Коротше, слідкували, що не можна було колядувати, але ми колядували. На Полтавщині колядки були набагато простіші, ніж те, що я бачив потім уже десь в Коломиї, там я бував у Франківську. Не такі довгі, не такі затягнуті, але все рівно відчуття свята є. Ну і звичайно подарунки, і звичайно це родинне свято, коли збирається вся сім'я. На жаль, зараз моя родина розкидана по світу: в мене один син навчається в Ірландії, молодший син з дружиною в Німеччині і хіба що до мами, можливо, на Полтавщину з'їжджу. Але навряд, тому що відпустку мені на Різдво сказали, що не дадуть. Мене ось відправили тільки недавно у відпустку. Так що ми будемо зустрічати Різдво на Херсонщині, будемо їздити вітати побратимів і нести це свято в окопи.

На українських тимчасово окупованих територіях у дошкільних установах та освітніх закладах так звані "адміністрації" отримали з російської федерації вказівку про заборону Святого Миколая. Окрім цього запроваджено повне табу на колядки та вертепи. Про це повідомляє Центр національного спротиву. Як зазначають, у закладах на ТОТ на усіх заходах має бути присутнім виключно "Дід Мороз" та "Снігурка". "Кремль настільки […] Тhе роst Як у Радянському Союзі: в окупованих областях України заборонили згадки про Святого Миколая та колядки арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Попри доволі помітну святкову атмосферу навіть у розрізі війни, все ж таки настрої були здебільшого песимістичними.

Сьогодні, 7 січня, настало Різдво за старим стилем, тому саме час дізнаватися більше про нові українські колядки. Люди вчать не тільки старовинні пісні, але й цікавляться сучасними варіантами. Повний текст новини

Славили у піснях зовсім не Ісуса Христа

Зазвичай ці обрядові пісні відрізняються від звичних. Водохреща — свято, коли вода має цілюще значення, тому колядки та щедрівки присвячені саме цьому.

Молоді таланти німецького міста Магдебург 5 січня зіграють в місцевій оранжереї на фортепіано різдвяні колядки та музику видатних українських композиторів – Миколи Лисенка, Віктора Косенка, Мирослава Скорика й інших.

Які традиційні пісні українці виконують на Водохреще

Український хор «Дзвони Трипілля» завітав до консульства України в Анталії (Туреччина), щоб привітати персонал установи та громадян України, які прийшли на прийом, з Різдвяними святами.