Search trend "новини львова"

Про це повідомив у Теlеgrаm-каналі мер Львова Андрій Садовий. 28 червня 2025 року у Львові помер видатний поет, письменник, дисидент та лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Ігор Калинець. Йому було 85 років. Мер Львова Андрій Садовий повідомив про цю сумну новину у своєму Теlеgrаm-каналі: “На 86-му році життя відійшов у вічність Ігор Калинець […] Тhе роst Помер Ігор Калинець – видатний поет і дисидент України fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Ввечері 26 червня у частини львів'ян зникла вода. Причиною став витік на магістральному водогоні у селі Домажир. Повний текст новини

За даними Нацполіції 26 червня у Шевченківському районному суді Львова продовжується розгляд справи В’ячеслава Зінченка, якого звинувачують у вбивстві Ірини Фаріон. Судова колегія продовжує дослідження представлених доказів, про що повідомила кореспондентка з місця подій. Обвинуваченого доставили до суду під охороною Національної гвардії. Під будівлею суду зібралися дві групи людей: одна з них тримала плакати, червоно-чорні […] Тhе роst Суд у Львові продовжує розгляд справи В’ячеслава Зінченка щодо вбивства Ірини Фаріон fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Клуб зі Львова повідомляє, що після трьох сезонів у клубі команду залишить досвідчений футболіст.

За даними Нацполіції Сьогодні, 25 червня, у Шевченківському районному суді Львова розпочалося слухання справи про вбивство Ірини Фаріон. Суд досліджує докази, зокрема переміщення обвинуваченого В’ячеслава Зінченка в місті в дні, що слідували за злочином. Засідання розпочалося о 10:14, про що повідомила кореспондентка з місця подій. У залі суду були присутні донька Ірини Фаріон, Софія Особа, […] Тhе роst Суд у Львові розпочав слухання справи про вбивство Ірини Фаріон fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Очільник Львова Андрій Садовий попередньо дізнався, що активіст Назарій Гусаков наразі перебуває в Італії. Посадовець звернувся до італійських відомств, аби дізнатися, чи отримує чоловік допомогу ще й за кордоном. Повний текст новини

Увечері 24 червня телеграм-канали Львова поширили інформацію про вибух у центрі міста. Зазначалося, що туди нібито прибули відповідні служби. Повний текст новини

У ближньому центрі Львова продають вторинну квартиру з гарним ремонтом і за дуже бюджетну ціну. Наразі найдешевше житло на онлайн-ринку ОLХ серед пропозицій із такими характеристиками. Повний текст новини

Міський голова Львова Андрій Садовий прокоментував ситуацію навколо Назара Гусакова. Відомо, що Львів звернувся із запитами до посольств, щоб дізнатися, чи Гусаков отримує лікування в Італії. Повний текст новини

Про це міський голова Львова написав у своєму Теlеgrаm-каналі Андрій Садовий, міський голова Львова, повідомив про звернення до посольств України в Італії та Італії в Україні з метою з’ясування статусу Назарія Гусакова щодо участі в державних або муніципальних програмах підтримки. Він підкреслив, що місто готове продовжувати закупівлю ліків для Назарія, однак отримати їх можна лише […] Тhе роst Андрій Садовий про підтримку Назарія Гусакова та закупівлю ліків у Львові fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..

Назарія Гусакова запідозрили у шахрайстві на зборах для лікування СМА. Мер Львова розповів, що минулого тижня мав з ним розмову. Повний текст новини

Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Ви колись писали, що війна може тривати 7-8 років. Які зараз ваші прогнози?В перші дні повномасштабного вторгнення я не думав, що це триватиме так довго. Могла бути коротка війна, але так не сталося. Я навіть пам'ятаю, пов'язану з цим історію, коли ми з побратимами замовляли шеврони з прізвищами та позивними, то запитали, скільки вони будуть виготовлятися. Нам відповіли, що зараз все незрозуміло, можливо, десь до місяця. А я кажу: "Та ну, місяць. Ще невідомо, чи війна ще буде тривати". Але восени 2022 року я зрозумів, що швидка війна не вийшла, тобто стрімка кампанія не реалізувалась, тому це буде в довгу. І зараз абсолютно незрозуміло, скільки це може тривати. Роки? Десятиліття?Навіть вихід до наших кордонів 1991 року – по-перше, дуже амбітне завдання, а, по-друге, невідомо, чи це зупинить Росію. Тому дуже складно прогнозувати, але, наприклад, я не бачу кінця краю.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаВи не боїтеся, що зараз знову буде критика в вашу сторону, як тоді "шакалячий експрес" на вас кинувся після прогнозів щодо 7-8 років?Я вже звик. Але зараз люди більш адекватно дивляться і можуть переглянути свої думки щодо того. Всі з публічних людей, хто мене тоді критикував, зараз наліво і направо говорять, що це буде довга війна. Правда, ніхто з них не вибачився. Я розумію, що, можливо, тоді здавалось, що ми стільки не витримаємо, але ми поки тримаємось.Які ваші власні відчуття, ви ще маєте силу на довгу війну? Наше військо має силу? Рік тому ви казали, що дуже і дуже бракує людей. Що зараз ви можете сказати?Це такі дивні відчуття, коли там всередині бачиш, скільки є проблем, як ми не вивозимо ні по людях, ні по БК, ні по техніці, і завжди здається, що довго так ми не протримаємося. А ми вже четвертий рік тримаємось, і для мене це таке маленьке диво.Цей місяць був для нас надзвичайно важким, тому що РЕБи вже тебе не убезпечують. Дуже багато дронів на оптоволокні, ти як на долоні, постійні влучання, втрати, поранення. Тому ми намагаємося адаптовуватись. До речі, у нас зараз триває збір на броньовик. Бо ми розуміємо, а я зараз у мінометній батареї, коли ми доїжджаємо до позиції, то знаємо, що в цей момент доїзду в нас точно влучить FРV, скоріше за все, на оптоволокні. І питання - влучання пошкодить нашу машину чи призведе до поранень? Броньоване авто вирішує питання. Адже потрібно не тільки дістатися до позиції, а й довести БК, а це навіть важливіше, бо до позиції ми можемо і пішки дійти, а БК саме не дійде.Наземні роботизовані комплекси ще не настільки розвинули, щоб ми могли довозити БК. Такі комплекси ще занадто прив'язані до ретрансляторів, повільні, по них легко влучити FРV.Щоб не допустити прориву на Покровськ! Мінометній батареї "Мінотавр" 68-ї бригади терміново потрібне броньоване авто для підвозу БКІ терміново тут не для підсилення ефекту, а в дуже-дуже прямому сенсі.Якщо у вас є можливість передати нашим захисникам таке авто безпосередньо чи обміняти, набирайте їх 0997331528.Якщо у вас є можливість повідомити про потребу впливових людей, підприємців, компанії, фірми — повідомте, будь ласка.А також "Мінотаври" відкрили збір, тож ваш донат буде дуже-дуже в нагоді!Ціль: 1 840 000 ₴Посилання на банкуhttрs://sеnd.mоnоbаnk.uа/jаr/5fіrРNGGG7Номер картки банки4441 1111 2459 0617РаyРаl: lіmаrеnkо8848@gmаіl.соmІВАN: UА733220010000026200357334934ІПН/ЄДРПОУ: 3259812092Отримувач: Бруснікін Геннадій ГеннадійовичПризначення платежу: Поповнення рахунку банки.Як ви думаєте, а ті люди, які на початку вірили у швидку перемогу, слухали прогнози про два-три тижні, вони коли-небудь вибачаться, визнають, що помилялися, а також помилялися і в деяких людях, які видавали себе за патріотів, а зараз сидять за кордоном?Я від них навіть не чекаю вибачень. Час таких пустих прогнозів минув, які ні на чому не базувались. Щодо такої огульної, бездумної критики, то мені прикро. Я зараз приїхав до Львова на фестиваль пам'яті Ірини Цибух, яка була моєю подругою, ми з нею мали записувати подкаст. І згадую, що перед її загибеллю, вона також отримала хвилю хейту в соцмережах. Ми підтримували один одного, адже публічні військові розуміють це, тому один одного і підтримують. Намагаємося заспокоїти цю історію, публічно підтримати, щоб не було "в одні ворота". Коли це несеться, то люди не розбираються, починають просто критикувати й критикувати.І перед смертю Да Вінчі, по ньому у Твіттері проносився "шакалячий експрес". Ці речі не вчать людей, що вони хейтять тих, перед ким завтра не матимуть можливості навіть вибачитись.Дуже обережно треба ставитися до всіх коментарів, тому що кожному не відповіси, на це просто немає часу, сили й, відверто кажучи, бажання.Як правильно говорить Павло Казарін, що це такий податок на впізнаваність, на популярність. Хейт - податок, і ти його нормально сприймаєш, платиш цей податок, чуєш ці брудноти у свою сторону. Не сприймати близько до серця - це, мабуть, єдиний вихід.Навчилися?Так. Не без допомоги психотерапевта.Тобто у вас були навіть такі запити?Так, і не лише у мене, а й для багатьох публічних військових - це реальна проблема. Це важко ще і тому, ми це обговорювали з психотерапевтом, що військові мають переконання, що вони своїми діями заслужили повагу суспільства. І це переконання дуже глибоко в нас сидить – що до нас не можна ставитися з глибокою зневагою. А коли ми цю зневагу у свій бік отримуємо, це дуже боляче ранить, тому що ми впевнені, що ми все ж таки заслужили хоч крихту поваги.Хоча я вважаю, що нікого не можна так хейтити, кожна людина має отримувати повагу, чи це військовий, чи не військовий. Однак військові це більш гостро приймають, тому що вони переконані, можливо, не без підстав, що вони заслужили певну повагу до себе. Тому ця критика в бік військових особливо дивує. Знаєте, як це працює, - якщо зараз є суспільний консенсус, що військові заслужили повагу, як зробити так, щоб можна було їх публічно критикувати, говорити, що вони не справжні військові.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkВласна гордість мені підказує, тому я тепер спеціально не викладаю свої відео, де працюю на мінометі, кидаю міни, вбиваю росіян, тому що не збираюсь  доводити, що дійсно воюю.Я маю власну гідність і не хочу комусь щось доводити, і мої побратими це прекрасно знають.Я зараз своїм побратимам надав доступ до свого акаунта, де в мене багато підписників. Бійці нашого підрозділу показують, як вони воюють, як працює наша мінометна батарея, і мені приємно бачити, що їм подобається, наприклад, це показати своїм родичам, близьким, також і моїй аудиторії.Наскільки важливо мати у своїй бригаді публічного воїна? Чи це полегшує життя бригаді?Очевидно, це допомагає з донатами, тому що зараз мій акаунт працює на мінометну батарею "Мінотавр", на збереження життя і здоров'я її бійців. Звісно, складніше збирати донати, якщо в тебе невелика аудиторія з родичів і близьких. Всі давно зібрали всі донати, адже триває вже четвертий рік війни, тому ми намагаємось виходити на різні аудиторії, давати інтерв'ю, щоб глядачі та читачі дізнались про нашу батарею.Я вже давненько, мабуть, рік не давав нікому інтерв'ю, трохи втомився від цього, зробив паузу. Але їдучи до вас, у мене командири питали: "А ти збираєшся привертати до нас увагу нової аудиторії?". Збори падають, тому це нормальний процес. Чесно зізнаюсь, окрім радості поспілкуватись з вами, це ще можливість розказати про нашу мінометну батарею.Є люди, які донатять, бо вони вважають, що підтримувати військо - це важливо. Є люди, які донатять, бо хтось в них є у війську або вже втратив на цій війні близького. Але є люди, які відмежувалися, живуть собі своє життя. Що з ними робити? Ми зможемо якось повернути у таких людей той запал, який був на початку повномасштабного вторгнення?Я думаю, що запал неможливо повернути. Часто згадують мої побратими, коли опускаються руки, вони розуміють, чому ми самі не впораємось, не можемо швидко закрити збори. І я вже неодноразово чув - щоб люди прокинулися, треба знову танки під Києвом. Нікому б цього не хотілося, але, мабуть, це єдине, що могло б збадьорити.Ви кажете, є такі люди. Я вчора дізнався, що, виявляється, 40% українців зараз не читають новини. От, така статистика. Вони не слідкують за перебігом перемовин, війни, не дивляться мапу DеерStаtе, не допомагають у зборах. Можливо, це захисна реакція і людям потрібен час, щоб трохи заспокоїтися в рамках медіагігієни. Не знаю, чи це тимчасово для них, чи дійсно вони закрились в таку шкарлупу.Що з цим робити? Гадки не маю, думаю, з цим можуть допомогти журналісти, медіа, цікаві програми. А друге - це культурна сфера. Примус, що ти мусиш допомагати війську, не так ефективно працює, як емоційний зв'язок з військовими. І саме для цього потрібні публічні військові. Не для того, щоб вони були популярні, не для того, щоб вони лише збирали донати, а для того, щоб показати, що це воюють звичайні люди.Ви знаєте історії багатьох - Ірина Цибук, Пташка, Павло Казарін, Сергій Жадан. Багатьох ми сьогодні вже згадали, а ще більше - не згадаємо, але це можливість показати, що воюють люди з дуже різних сфер, зі своїми історіями, що це не війна Володимира Зеленського і Володимира Путіна, а це війна народу.Раніше ви казали про те, що чоловіки в тилу теж потрібні, не всі можуть бути військовими: "Воює не військо, не тільки ЗСУ. І війну виграє не ЗСУ, війну виграють тільки народ, всі разом - сильний фронт і сильний тил, який забезпечує цей фронт. Без сильного тилу не буває сильного фронту". "Тепер треба тил, який не гризе себе та інших. Не розповідає чоловікам, що вони мають бути на фронті. Не мають бути всі чоловіки на фронті". Яке зараз ваше сприйняття?Не забувайте, що це був березень або квітень 2022 року. Тоді у нас були повні бригади. Серйозне і таке негативне ставлення до чоловіків у війську було дійсно аж занадто. Станом вже на кінець 2022 року всюди почався недобір людей. Тому зараз ці слова абсолютно не є актуальними. Можливо, колись ми знову наберемо військо і ці слова наберуть актуальності.У мене зараз почалась відпустка, перша за вісім місяців, і я вже мав кілька зустрічей з хлопцями з різних сфер, вони змушені працювати дуже тихо. Але тисячі чоловіків працюють над тим, щоб ми виграли цю війну або хоча б зупинили ворога.ЗСУ, фото: GеnеrаlStаff.uаМені здається, що негативне ставлення до всіх - перебір: якщо ти чоловік, то ти мусиш воювати. Думаю, тут питання не тільки в чоловіках. Я також вважаю, що з тим недобором, який ми маємо зараз у Збройних Силах України, маємо думати серйозно над тим, щоб долучати активніше жінок до війська. Дуже багато тилових посад, на яких сидять кремезні чоловіки, перекладають папірці, звісно, що вони роблять дуже важливу роботу, але їх можна було б замінити жінками. І зараз це недопрацювання по мобілізації, до якої можна було б більш активно спонукати жінок, пояснювати їм, як вони там можуть працювати, як можуть бути корисні. Це ще один шлях наповнити наші бригади.Ви вже це говорили й трохи критикували те, як ведеться в нас мобілізація. Чи була якась реакція влади на ці ваші слова?Про жінок у нашій бригаді ми знімали окремі ролики, розказували їхні історії, вони пояснюють, що роблять у нашій бригаді. І це якби нормалізує жінку у війську.А як загалом вам на четвертий рік війни державна інформаційна політика, яку ви теж критикували?Критикував? Можливо. Я вже дуже давно не бачив Єдиний марафон, взагалі жодної хвилини не бачив. Тому мені складно сказати, який там зараз оцей vоісе оf tоnе - мова, якою вони говорять. Рік тому, ви ж пам'ятаєте, чому тоді така хвиля хейту була про 7-8 років, тому що з кожної праски кричали, що от-от буде контрнаступ і ми відвоюємо наші території. І в той момент я кажу, що не вважаю це можливим.Так, контрнаступ - це потрібно, не можна лише оборонятися, це навіть сержант розуміє, не бувши офіцером чи генералом. Зрозуміло, що постійна оборона - це постійний відступ в різному темпі. Але і накручувати суспільство, що от-от ми переможемо, це може мати негативні наслідки, які ми й маємо. Коли контрнаступ не виправдав очікувань, то у нас був обвал по зборах, люди почали знову виїжджати за кордон і так далі. Тобто була ціла низка таких негативних наслідків, як на мене, коли люди перебували в оцьому переживанні очікування.Мені, наприклад, легше не ставити собі жодних таких дат, до яких я маю протриматися. Ми з найближчими побратимами обговорюємо і готуємося тут бути настільки довго, наскільки можемо.Як я, на четвертий рік війни? Я пам'ятаю, що понад 100 000 пішло в СЗЧ з різних причин, часто це сильна втома, виснаження, адже це все дуже сильно набридає, але є дуже багато причин. Є такий лайфхак для військових - якщо ви вже просто не можете бачити свій підрозділ і військо, і Збройні Сили, і хочете здерти з себе піксель якомога швидше, спробуйте перейти в інший підрозділ. У мене вже третій підрозділ, відкрилося третє дихання.Я майже чотири місяці вже в мінометниках і мені надзвичайно цікаво дізнаватись нову інформацію, отримувати новий досвід, нові знайомства, новий колектив. Таким чином я так намагаюсь трохи змінювати навколо себе оточення. І хоча я не скажу, що стало легше мені в цьому підрозділі, але точно - значно цікавіше. З'являється нова зацікавленість - коли ти все вивчив і робиш вже одне й те саме, то це рутина, яка страшенно набридає і виснажує.фото: fасеbооk/vyshеbаbаКоли ви приїжджаєте у відпустку в тил, які у вас виникають емоції ? У вас немає злості до цивільних людей, що вони живуть своє життя, десь собі сидять в кафе, мають час зі своїми родинами?Чесно вам скажу, я не маю сил на злість. Я зараз приїхав і собі надумав провести в Києві цілу низку зустрічей і з військовими, і не військовими, з якими ми не бачились давно. І на першій зустрічі, яка надзвичайно цікава для мене, але я за 5 хвилин втомився від спілкування, тому всі інші зустрічі відмінив і більше ні з ким практично не бачився.А що так втомило?Спілкування виснажує. У будь-яке спілкування треба вкладатися, мати якісь сили. Я так думаю, - якщо я захочу, ще після Карпат, на зворотному шляху на Покровщину, то, можливо, ще з кимось зустрінусь.Був складний місяць на Покровщині, змінився характер війни. Раніше був такий переломний момент у 2023 році, коли з'явились масові FРV-дрони, і зараз, коли РЕБ перестав на них діяти. І це другий для нас переломний момент, коли протиотрута ще не винайдена. Тоді засоби РЕБ були протиотрутою FРV. Ми у цих перегонах намагались не відставати, ставили собі нові частоти, убезпечували один одного, а зараз треба протидія якраз щодо оптоволокна. І вона ще не може так швидко впроваджуватись, тому що броньовик - це дуже дорога історія.Я дуже сподіваюсь, що держава зараз включиться, тому що РЕБи вже не допомагають, а броньовиків недостатньо, які працюють на евакуації, для інших частин насамперед - піхоти. А от, що робити тим, які не мають броньованих машин, як нам доставляти БК? І це зараз величезне питання, тому нам треба швидко винайти ці НРК (наземні роботизовані комплекси), щоб ми могли доставляти БК. Станом на зараз ми дуже запізнюємось.Запитання від цивільних, коли приїжджаєте у відпустку, вони все ще такі дурні, які дратують страшенно військових? Наприклад, скільки це ще буде тривати? А як то воно - вбивати людину?Я себе убезпечую від цих питань, бо просто ні з ким не зустрічаюсь.Але це ж не вихід.Це може бути одним з виходів - просто уникати публічних спілкувань. Я був на фестивалі Ірини Цибух, там були військові й з ними приємно поспілкуватися. Це ті люди, з ким я поспілкувався, або з близькими друзями, які мені ніколи не будуть задавати таких питань, які можуть стати тригерами.Але  двоє цивільних, з якими я вимушено поспілкувався в цій відпустці, бо нас була робоча зустріч, мені сказали абсолютно в різних місцях міста, але одну і ту саму фразу: "Мобілізація - потрібна, але бусифікація - надзвичайно жахлива, і влада винна, що вона не зробила потрібні умови, щоб люди самі хотіли йти". Я так розумію, що це якийсь консенсус через людей, які перекладають свою відповідальність небажання йти у війська, перекладають на те, що недостатньо умови створені.Як на це реагувати? А чи зараз реальна непримусова мобілізація? І це питання, мені здається, наріжне, стоїть руба. Я думаю, ні.Закінчились ті люди, які пішли добровільно. І тепер, як і в будь-якій довгій війні, потрібна примусова мобілізація. Так було в Другій світовій війні, це те, що ми пам'ятаємо, так було і в під час війни в Афганістані, тоді була примусова мобілізація, наскільки я чув від "афганців". На мою думку, у нас просто немає іншого виходу. Нам би хотілось, щоб це було так прекрасно та райдужно, щоб якісь були зняті фантастичні ролики та показані по телевізору, щоб всі захотіли одразу йти на ризик свого життя і здоров'я.Я можу зрозуміти людей, коли вони не хочуть бути пораненими та вбитими. Це очевидно і нормально, не хотіти, боятися цього. І ми цього боїмося. Але працювати з цим страхом -  це зараз завдання кожного українця, який хоче, щоб ця Україна якось збереглась. І перекладати це - попрацюйте з моїм страхом через телевізор, то це перекладання відповідальності.Ви згадали вже кілька разів Ірину Цибух. Журналістка, яка пішла на війну стала бойовою медикинею, для якої було дуже важливо навчити українців пам'ятати про тих, хто ризикує своїм життям. І нещодавно я також згадувала Ірину Цибух в етері й від глядачки почула такий коментар, що тут пам'ятати про мертвих, головне, щоб пам'ятати про живих. І я відповіла, що важливо пам'ятати й про живих, і про мертвих, тому що люди віддали найдорожчу свою цінність це життя. Чи ми вже хоч якось вчимося, як згадувати тих, хто поліг, боронячи нашу країну, зважаючи на всі ті суперечки довкола меморіальних кладовищ, що в центрі Києва через це голодує військовий? Як вам це шанування пам'яті тих, хто вже не з нами?Культура пам'яті, на жаль, була відсутня у нас і це було підмінено пропагандою Радянського Союзу. Ми просто відібрали власну історію і пропагували іншу, а культура пам'яті просто була відсутня. Її почали впроваджувати, принаймні на моїй пам'яті, за Ющенка. Ми хоча б почали думати про те, як взагалі вшанувати пам'ять жертв Голодомору, героїв УПА і так далі.Цей процес почався, але ми дуже молоді в цьому. Мене тішить, що багато людей зацікавлені в культурі пам'яті, є зараз спеціалісти щодо цього питання. Я, наприклад, читаю постійно і слідкую - Антон Лягуш, Антон Дробович, Катерина Доценко, відразу вибачаюся, що всіх не згадаю. У нас навіть курси відкриваються при університетах щодо культури пам'яті. Ми шукаємо оці механізми, як правильно пам'ятувати, як висловлювати свою пам'ять. Можливо, частково права була ваша глядачка, що у нас дуже вміють шанувати, писати, репостити про мертвих, а не про живих. Я вам згадав вже декілька прикладів, що ті самі люди, яких почали іконізувати за смерті, вони всі отримали великий негатив за життя. Ось, це неправильно.Від тих самих людей.Від тих самих людей. Я сам бачив, коли роблю пости про загибель моїх побратимів, вони репостяться значно краще, ніж коли я пишу про свій підрозділ або про його потреби, а тут же прямий зв'язок. Якби, можливо, ми краще репостили збори, то, можливо, не були б загиблі ці люди. На жаль, це така пряма кореляція. І соцмережі - це ж не просто один одного побачити та почути, якісь фоточки побачити - це наш один з інструментів вижити в цій війні.Я вважаю, що треба трохи збалансувати - і мертвих шанувати, але не забувати й шанувати живих.А щодо совєтської традиції, коли ми всі пам'ятаємо пам'ятники Вічного вогню, де стояв воїн, спирався на автомат, тримаючи шолом в одній руці. А тепер бачимо у публічному просторі, наприклад, у повен зріст цей воїн стоїть теж з автоматом, але тепер, щоправда, він по-іншому виглядає, але концепція та сама, що і совєтська. Як тут бути? Бо це ніби вшанування близького, і це людина може сказати - це моя приватна справа, але чи це тільки приватна справа цієї людини?Я думаю, що це все ж таки насамперед це питання до родини, якщо не було заповіту. Хоча я прихильник тому, щоб у нас було військове меморіальне кладовище, і військові мали можливість заповідати, де його поховати. Я, наприклад, хотів би на військовому меморіальному кладовищі, щоб в разі чого бути похованим серед побратимів і посестер. Мені це відгукується і здається більш правильним, тому що ці люди мені близькі, я хотів би якби з ними бути.Нещодавно загинув мій близький побратим і я запропонував родичам, щоб, можливо, все ж таки на меморіальному кладовищі, на Марсовому полі, але вони вирішили, що це має бути на родинному цвинтарі. Я, звісно, і до жодного слова про це не кажу, тому що, на жаль, він не залишив свої побажання щодо цього.Марсове поле у Львові, фото: 24tvІ взагалі, наявність меморіальних військових кладовищ дала б просто можливість таку опцію військовим обрати - як бути похованими. Але зараз, наскільки я знаю, у нас тільки опції, ті, що анкети нам даються у військо, це лише - якої ми конфесії, тобто чи православні, чи буддисти, чи мусульмани й так далі.Але якщо йдеться про пам'ятники в публічному просторі, а не просто десь на цвинтарі?Я думаю, це мають профільні спеціалісти визначати, такі як Інститут національної пам'яті, до якого маю довіру. Я бачу, що все те, що вони пишуть, в них є експертиза в цьому, аргументують, чому має бути так і так, знають досвід інших країн. Вони цікавляться, у них є велика інклюзивність до того, дають поради, обговорюють з військовими, цивільними, спеціалістами, профільними експертами. Відповідно, вони дають такі побажання до місцевих влад.Пане Павле, ви були людиною, яка вважала, що патріот може бути російськомовним. Ви, зрештою, перейшли на українську, бо зрозуміли, що не зовсім, так це може бути. Чи ви помічаєте якийсь відкат з українською мовою? На початку повномасштабного вторгнення дуже багато людей російськомовних від шоку, який пережили від того, що Росія бомбить українські міста, вирішили, що вони будуть розмовляти українською. Але зараз чуємо в просторі, що: "А що то такого? Я хочу розмовляти російською".Я навіть сьогодні у Львові почув, їдучи до вас на інтерв'ю, що "у нас свободная страна, мы можем говорить на любом языке". Так, я це навіть сьогодні у Львові почув, що не тішить. Відкат, безумовно, відбувся.У Києві в 2022 році, коли ми приїжджали за якоюсь волонтеркою, то було дивно почути російську мову. Зараз це нормалізувалось. Кожне таксі, в якому я їхав в столиці, було російськомовним, це неприємно дивує. Хоча я транслюю, що спілкуюсь українською мовою. Це навіть порушення закону про мову, тут вже не йдеться навіть про особисті зустрічі. Відкат, безумовно, відбувся.Чому? Пояснюються дуже легко - люди в загальному пориві, в бажанні захистити свою країну, здавалося, було останнім шансом нам об'єднатися та зберегти державу, коли танки були вже на околицях Києва. А зараз, коли відбулося певне розслаблення, і люди знову повертаються до звичних практик. І це зрозуміти дуже легко.Соціум - дуже інертна сукупність людей, що мене не дивує, здається, це нормальний процес. Хотілось би, щоб ми швидше включались, більше берегли свою мову, більше переходили, намагались хоча б в публічному просторі вести навіть оці коротесенькі діалоги, в тому самому таксі - дві фрази. Я собі їхав, мене це не дратувало, в мене не було сил на якусь злість, мені просто стало сумно. Ну, невже тобі складно сказати декілька слів. Я ще тоді приїхав якраз із рюкзаком військовим. Видно, що я військовий, повертаюсь. Невже складно знати на українській дві фрази? Я думаю, людина, настільки випала з контексту, що не помічає, що зі мною говорить російською, хоча я транслюю українську мову. Є певний сум щодо цього, хотілось би краще.Я у своїй творчості намагаюсь більше закохати в українську мову, бо я сам закохався в неї через літературу, через вірші, через деякі пісні.Очевидно, це краще працює, ніж примус. І, я думаю, що розвиток української музики, української культури, української літератури буде спонукати людей переходити на українську мову. Наприклад, я дивився останню градацію, що слухають українці, нарешті, у нас на першому місці - українська, хоча топ-10 завжди є російськомовні або російські пісні, але перші місця ми тримаємо.От, наша культура тримає музичну оборону передової. Звісно, я так піджартовую, це ніяка не передова, але я радий, що хоча б українці слухають переважно українське і надають перевагу нашому культурному продукту, який має бути якісний. І у нас дуже багато зараз якісного українського культурного продукту, як і в мистецтві, так і у військових технологіях. Тобто ми вже країна, на яку рівняються, у якої навчаються і США, і Європа.Військо зараз у нас має великий технологічний прорив, що потім ми можемо продавати багато років іншим країнам, адже це наші знання, наші досвіди. Так і в культурі насправді, відбувається цей бум.Як же ж тоді стається з нами  "моргенштерн", я маю на увазі, з нашими підлітками?Ох, це жах, який мене пригнічує, тому що я живу у своїй бульбашці, де я знаю всіх цих культурних діячів, я бачу, як ми розвиваємось. А нещодавно я став свідком компанії 16-річних підлітків, які взагалі не знали українських гуртів. Розкажу про цей випадок. Ми з хлопцями між позиціями поїхали на річку варити юшку, а поруч підлітки святкували день народження. Я б на це просто закрив очі, а мої хлопці пішли розбиратися, навчили як кого звати. Запитали: "Як тебе звати?". Вона каже: "Маша", а їй відповідають: "Ні-ні, ти Марічка". Потім в іншого питають: "А тебе як звати?". Він каже: "Дмітрій", а йому: "Ні, ти - Дмитро". Далі цим підліткам сказали, що буде грати наша колонка, то ви хоч послухайте паралельно, поки ми тут будемо своє робити, а ви своє, так і дізнаєтесь, які є гурти та якісна українська музика.Я думаю, що має бути такий обмін між поколіннями, бо є багато манівців, на які йде наше молоде покоління, і ми можемо його просто втратити.Ми всі зараз зайняті війною, безпекою, але те, що зараз само по собі розвивається через соцмережі, через його алгоритми, на жаль, іде в бік проросійськості. Ми можемо дійсно втратити культурно цих людей, частина з них зараз в іншому інформаційному просторі. І за цим треба пильнувати.Як це робити? Мені складно сказати. Це треба питати освітян або психологів, або ще когось, але те, що є величезна проблема, що в час війни ці діти ховаються від ракет, можуть від них загинути, однак продовжують це оплачувати через оці служби. Це все ж слухається на YоuТubе.Звучать такі зараз аргументи, що, мовляв, це підлітки, в них протест, відстаньте від них. Ви самі згадайте, як були підлітками, що слухали російське, але тоді ж не було вторгнення, не було війни, Росія не прийшла.Так, у нас є це виправдання, були ще сподівання на те, що ми просто дізнаємось про культуру інших народів. Це виправдання чистої води, тому що, наприклад, польську музику я не слухав, але російських виконавців я знав. Або  далі на захід - німецька музика, хоча британську музику ми слухали, а от інші європейські народи були для нас все ж таки чимось дивним, диким.Я розумію, що це питання мови. Ми розмовляли російською, нам це було легше сприйняти, але це все одно - виправдання. Ми були орієнтовані на той культурний продукт. Якщо тоді це була просто сусідня країна, то зараз все ж таки - ворог. І це треба якось пояснювати нашим підліткам, потрібно їх краще знайомити з українським культурним продуктом.Складно сказати, як це зробити, як це спонукати, але я впевнений, що є якісь механізми. Наприклад, возити їх на концерти, давати підліткам можливість побувати переможцем олімпіади, сходити на "ДахаБраху". Хай вони відчують, як круто наживо це звучить. Та й багато є ще інших виконавців, які можуть їм зайти. А ви, як батько, як справляєтеся з вашою донькою?Я вам скажу, що ми з колишньою дружиною у 2014 році, ще бувши родиною, перейшли на українську мову із народженням доньки. Вона з перших секунд свого життя чула українську в родині. Я з Краматорська, моя колишня дружина з Маріуполя.І донька, коли пішла в садочок, то у неї було питання: "Тато, там деякі діти спілкуються російською, то вони – москалі?". Ми їй пояснювали, що це не тотожні поняття, тому що вона у своїй бульбашці була впевнена, що це не нормально. Для неї норма - українська мова. І це все ж таки народжується в родині.Зараз серед моїх побратимів і посестер ми обговорюємо, що нам робити з дітьми, бо поки ми тут на війні, ми там втрачаємо наших дітей. Ми чуємо, що у них з'являються російські слова, речення російських виконавців. І ми втрачаємо навіть оцей культурний зв'язок з нашими дітьми.Зі спілкувань з побратимами та посестрами, скажу, що ми зараз всі переводимо своїх дітей в школи, де українська є нормою, де на перервах вчителі спілкуються українською. І в перший день своєї відпустки ми з колишньою дружиною та донькою поїхали дивитись нові школи, щоб дитині сподобалося і їй там було комфортно, бо вона відчуває себе чужинкою у своїй же країні. Тобто вона спілкується українською й опиняється в меншості.Я вважаю, що це жахливо - коли ти у себе вдома і відчуваєш себе чужою людиною. Донька хоче спілкуватися українською, але нормалізована інша мова. Вона в четвертий клас вже піде в нову школу, де норма є українська. Це не значить, що там нема дітей, які не говорять російською, але норма є українська. І тебе не будуть шпиняти за твою українську чи якось насміхатися, чи ще щось. Тобі не буде соромно за свою українську. Цього не має бути, ми не маємо цього допустити. Я думаю, що насамперед це треба транслювати між вчителів.Я вчився в Краматорську й у нас деякі предмети викладали українською - історія України, українська мова, література, але ж вчитель на перерві переходив на російську.Я відчував українську мову у своєму дитинстві як мову офіційних заходів і уроків, на яких мене щось змушують. А мова живого спілкування була іншою. Для мене українська мова була тим, до чого я ставився обережно, тому що це тільки на сцені чи по телевізору інколи говорять, а живі люди спілкуються російською, так це було в моїй дитячій уяві. І от цього ми не маємо допустити. Нормою має бути українська. І у цій новій школі є російськомовні діти, але вони потрапляють в українськомовне середовище і спілкуються українською. Ось, що таке мова публічного спілкування.Але чому ми ходимо по цьому колу? Ви розповіли про своє дитинство, розповідайте про дитинство своєї доньки. Моя пасербиця ходила в школу в Києві й з'ясувала в 11 класі, вже закінчуючи цю школу, була ще одна україномовна дівчинка, яка боялася признатися у своїй україномовності, щоб раптом не засміяли. І моя пасербиця закінчувала школу у 2019 році. Що з нами відбувається? Що воно таке? Чому так тримається російська мова?Складний процес деколонізації. Це ж не одні ми проходимо, це колишні колонії імперії, які піддалися серйозному впливу, як ми з вами.Якщо подивитися на мій рід, то у мене прабабусі, прадідусі спілкувались українською, бабусі та дідусі - вже суржиком, а мої батьки - були тотально зросійщені, тобто мама і тато говорили чистою російською і були за чистоту, красу російської мови. Якщо їм якась неправильна вимова, то вже все боліло.Зараз це змінилося, мама також намагається перейти на українську. Тато мене якраз і навчив цієї думки, що ми українські патріоти, але російськомовні. Я це перейняв і дуже довго намагався себе виправдати цим, а потім думаю: "Почекайте, рідна мова - це все ж таки мова роду, а не та, що була нав'язана".Дуже багато роботи, грошей, сил було вкладено в те, щоб ми зросійщилися. І, звісно, щоб відкотити це все, треба вкладати гроші, сили, роботу. Винищено багато людей, які просували українську мову та українську ідентичність. Тут залишалася лише пропаганда, пропаганда, пропаганда. Ось, чому це так складно.Мені здається, ми маємо дивуватись, чому так багато людей говорить українською після всього того, що намагались з цією мовою зробити. Звісно, у нас не все ідеально, але ти можеш знайти та створити собі українськомовний простір, як я його собі створив. Поки я не виходжу з цієї бульбашки, то все так бурлить, розвивається і просувається, в тому числі й культурно, тобто ти можеш знайтися. А були ж періоди, коли українець не міг знайти собі цей простір.А коли кажуть про те, що військові в окопах розмовляють російською, за те боронять Україну, - висувається, як аргумент.Дійсно, є військові, які спілкуються російською і боронять Україну. Це дивно було б заперечувати. Якщо серйозно, ґрунтовно поговорити з кожним, то багато хто з них погодиться, що для нашої безпеки і для того, щоб взагалі українська ідентичність збереглася, було б не зайвим зберегти нашу мову і просувати її в публічному просторі. Я не знаю, яка кількість з них погодиться. Я впевнений, що багато з них занадто виснажені, занадто втомлені, щоб перейматися ще питанням мови. Я це цілком розумію. ЗСУ, фото: mіlіtаrnyіІ мені здається, до військових - це останнє, до кого у нас можуть бути мовні питання. Тому прикриватись військовими, коли ти сидиш в кав'ярні у Львові й казати: "Я спілкуюсь російською, тому що хтось там ризикує життям російською мовою", - це сховатися за чиїмось пікселем.Люди, які кажуть: "А чому ми маємо віддавати російську ворогові, адже в нас величезна кількість українців"? Я чула такі аргументи.Так, я чув. Це цікавий аргумент.І що з цим аргументом робити? Може бути Україна двомовною?Коли почалась Курська операція, навіть один мій побратим сказав: "О, клас! Зараз ми маємо окупувати російську землю і маємо окупувати їхню мову". Мовляв, що російська мова має стати й нашою в тому числі. Чесно кажучи, це дивний аргумент.Для мене тут таке питання - завжди знайдеться мільйони людей, які будуть захищати, зберігати та розвивати російську мову. Українська мова потрібна тільки нам, більше нікому. У російської фанатів по всьому світу, повірте, не бракує. І якщо ви перестанете захищати, зберігати, розвивати російську мову, дотримуватись всіх мовних правил, вона від цього не постраждає. Але якщо ми зробимо крок назад від своєї мови, почнемо відмовлятися, то не буде жодної людини або будуть одиниці, які будуть цю мову захищати.Ми бачимо, що відбулося з білоруською мовою, яка на межі зникнення. Тому що окрім Білорусі, вона нікому не потрібна. І так само з українською. Ми єдині, хто може зберегти це. І це ж велика унікальність. Ми зараз як вогник, який горить, і його не можна комусь передати, тому що тільки ми здатні його зберегти. А оті вічні вогні російської мови, вони нікуди не дінуться. Там вже стільки фанатів Толстоєвського по всьому світу, що повірте з російською мовою без вас нічого поганого не станеться. Вона буде, це зараз абсолютно зрозуміло.Чи буде Росія, чи не буде, російську мову буде кому зберігати.А от зберегти українську мову - це відповідальність тільки нас. Або, знаєте, не тільки відповідальність, а честь, яка тільки нам дана, щоб зберегти цю прекрасну мову.Вам же сни сняться українською?Так! Коли я перейшов на українську мову у 2014 році, тоді помітив, що вже на третій місяць почав думати українською, але сни продовжували снитися російською, бо ще моя підсвідомість не українізувалась. Я її українізував і лише на восьмий місяць почали снитися сни українською, і тепер лише українською. У мене підсвідомість українізувалась.А вірші почати писати українською?Значно складніше було.Коли ж теж казали про те, що, мовляв, послухайте, як красиво російською звучить любовна поезія, українською вона так звучати не може. Я чула таке.Та, звісно, багато хто з українофобів так говорять. Я також чув подібне. Що тут казати? Я не хочу применшувати, в російській літературі є гарні твори, це дивно заперечувати. Але і в українській є прекрасна лірика.Насправді писати вірш українською було значно складніше, ніж почати бачити сни українською, тому що все одно ти призвичаюєшся до якогось творчого процесу і ти на якісь частоти налаштовуєшся, а вони все одно в тебе російською. Перейти у творчості на іншу мову - це як інший вид спорту, начебто ти пишеш так само, але це як з легкої атлетики в бокс перейти чи футбол. Треба змінити абсолютно всі свої техніки всередині. Як це все відбувається? Дуже складно описати.Але перехід на іншу мову - це серйозно саме у творчості. У мене на це пішло аж два роки, поки я написав перший вірш, коли я собі сказав: "О, тепер це звучить українською, а не як перекладено з російської на українську". Цей вірш, до речі, увійшов у першу збірку, він один із таких, які люди знають, цитують. Від цього вірша я вже почав писати саме українською. Налаштувався на частоту української мови.Зараз щось пишете?Так, постійно. Творчий процес – безперервний. Зараз закінчую збірку, яка має вийти вже цього року і вже майже закінчена, ще штришки додаю, доточую. Думаю, місяць і я віддам її в друк.Також ще почав писати з автором українських бестселерів, якого я не буду називати. Ми пишемо спільну прозу, цікавий проєкт. Це буде книга великих віршів, трилогій, де на кожну тему я написав три вірші, тобто з трьох координат подивився на ту чи іншу тему, на ту чи іншу емоцію, і оце буде така збірка трилогій.Україна можлива без українців, без української мови, без території?Мені здається, що все ж таки території в моїй ієрархії на самому низу рейтингу. А насамперед - українська державність, українська ідентичність, українська мова і вже там далі - територія. В будь-якому разі, вдасться нам чи не вдасться зберегти зараз нашу державність, ми все одно мусимо зберегти нашу ідентичність, щоб вона могла знову потім вибороти свою державу назад.Павло Вишебаба, фото: fасеbооkЯ б не хотів такі сценарії розглядати, але навіть і в поезії в мене є ці найгірші сценарії: виокремлюються - щоб могло б бути, якби ми програли цю війну. Ви знаєте, все ж таки один вірш я згадаю. Це така антиутопія "Дистопія".Роботи-археологи відкопали дещо по-справжньому цінне,знахідка рівня виявлених колись імперій Ацтеків та Інків.Країна, в якій більше зброї, аніж вцілілих будинків,більше рацій, ніж популярних смартфонів. У їхніх підвалахстояли консерви, книги, живопис поруч із бойовим арсеналом.Вони прокидались, щоб захищатись, якщо взагалі засинали.Замість паспорта там видавали залізний жетон на шию,на повноліття – бронежилет, розгрузку та іменну нашивку.Їхні пляжі сортовані по мішках, щоб стало на кожну шибку.Лікарні були розкидані річковими берегами.Після вдалих пологів немовлят подавали мамам,загорнутими у піксель, бо інших тканин не мали.Цілодобово там працювали лише військторги.Ми не знаємо чому це тривало і достеменно не певні як довго.Вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого.Їх останній поет друкував на машинці, потім писав чорнилом,згодом дряпав ножем і каменем одні й ті самі рядки на брилах:Господи що вони з нами зробилищо вони з нами зробилищо вони з нами зробилиВедеться до того, що вони знали ціну своїй країні, якщо платили так дорого. Ми зараз платимо дуже дорого. І навіть, якщо нам не вдасться в якомусь з оцих тисячі варіантів мультивсесвіту зберегти свою державу, то ми мусимо зберегти свою ідентичність, щоб колись ми могли мати свою державу.

Фермери Великої Британії знову привели до Львова караван машин для підрозділів Сил оборони: в нинішній вихідний українським захисникам з різних частин передано 14 автомобілів. Повний текст новини

Всього за 15 хвилин від гамірного центру Львова розташований один із найгарніших будинків у Львові. Це Палац Сосновського на вулиці Генерала Чупринки. Повний текст новини

Їду автобусом за кордон. Переді мною одне крісло займає у Стрию жінка середнього віку. До неї підсідає приблизно ровесниця в Ужгороді. Автобус їде через Лужанку, прибрану і охайну після моєї статті в Gаzеtа.uа Але до Лужанки ще далеко - є час на спілкування. Жінки починають досить голосно розмовляти. Знайомляться. Мова у них українська, досить таки добра, присмачена слівцями різних діалектів: закарпатського і черкаського. Наш автобус зупиняється на КПП і тут стається чудо. Одна із попутниць запитала щось російською і співрозмовниця миттєво переключилася на мову ворога. До кінця подорожі жінки не вимовили жодного українського слова. Що спонукає українців послуговуватися чужою мовою? Чому у Кракові, Відні, Граці, Берліні, Варшаві та інших європейських містах наші співгромадяни не розмовляють рідною мовою, добре володіючи нею? Адже ідентифікують нас тільки за мовою. Невже людям хочеться, щоб на них дивилися криво, як на представників агресора? Доля нещодавно подарувала мені можливість поговорити з двома австрійськими фермерами. Перший продав своє господарство. Єдина працівниця, що ще працює у фермера - білоруска. Це полегшує наше спілкування: вона розуміє українську і перекладає. ...Більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України Чоловікові близько 65 років. На знак поваги до України подарував мені пляшку доброго грузинського вина із власної колекції. Говоримо про різне, про життя в горах, про Україну&hеllір; Зокрема, він сказав таке: "Моя працівниця часто перекладає мені новини з українських джерел. Мені потрібні факти для аналізу. Я люблю статистику. А ця наука каже, що, наприклад, на ютубі 30% українців слухають російську музику, більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України. Події на фронті - то лише відволікаючий маневр. Путін може призупинити бойові дії під тиском Європи, але він працює на перспективу. Ви не думаєте, що через 20 років ситуація з анексією Криму може повторитися у інших регіонах - якщо так станеться, що війну заморозять? Бо мова міняє свідомість. Російська - це мова агресії і ворожнечі. От недавно два хлопці у вашій столиці слухали гучно російську музику, а потім убили чоловіка, що зробив їм зауваження. Про це навіть наша преса писала". Другий фермер, 45-літній колишній лікар узимку купив хату та ферму із землею. Будинок побудований 136 років тому. Я допомагав замінювати черепицю на даху. Ця робота потребує багатьох рук, тож одного дня працювало аж шість українців. Дехто вже добре говорить німецькою. Працювали того дня 11 годин, тож був час і на спілкування: 30 хвилин на обід і двічі по 10 хвилин на відпочинок. "Вашу владу треба лікувати, - каже австрієць. - Бо амбіцій у вас більше, ніж здорового глузду. На міжнародному рівні приналежність Криму до Росії ніхто не визнає, бо це порушення всіх міжнародних домовленостей, що прийняті ще після другої світової війни. Але проста людська логіка підводить мене до висновку: у Криму нічого українського не було, а тепер вже немає і стільки. Армія російська, мова російська, гроші російські, ментальність народу, враховуючи переселення та депортації, теж російська. Бо якби було не так - там би були якісь протести, мітинги, заворушення, акти непокори, партизанський рух, диверсії на підприємствах, підриви ешелонів&hеllір; А нічого цього нема. Ситуація з Кримом нагадує мені мою лікарську практику, точніше один випадок. Ампутували ми молодому хлопцеві ногу після аварії. Він через кілька днів прийшов до тями і вимагав пришити ногу на місце, бо він невдовзі мав одружуватися. А те, що його нога понівечена і вже давно мертва, його не зупиняло - він прагнув добитися свого". Звісно, нам не можуть подобатися слова австрійських фермерів, від яких, за великим рахунком, нічого в геополітиці не залежить. Але чому прості австрійські фермери, незалежно один від одного, при розмові про Україну згадують Крим? Бо вони мислять аналітично і системно, вони проводять аналогії. Вони розуміють, що мова, тут говоримо про російську, на рівні підсвідомості прив'язує людину до чужої культури, а відтак і до держави. Ця невидима прив'язаність не дозволяє робити спротив насильству, бо насильник, знову ж таки на підсвідомому рівні, сприймається, як свій. Саме тому стала можливою анексія Криму. Саме тому навіть фермери бачать у перспективі можливість анексії інших територій України через десятки років на підставі спілкування людей на цих землях чужинською мовою. Дивно, що наша влада цього не бачить. ...Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами... Наша влада схильна не вірити американцям. Коли ті попереджали про можливу агресію на початку 2022 року, усі, починаючи від Верховного головнокомандувача, робили позитивне усміхнене американське обличчя, тримаючи дулю в кишені. А тепер Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами, меморандумами та нормами мирного співіснування, разом узятими. Я вже мовчу про життя далеких йому українців. Мені здається, що ставлення американського президента до України багато в чому продиктоване політикою нинішньої української влади. Зокрема і у царині мовного питання. Після 24 лютого у нас взагалі перестали говорити про гібридну сутність нинішньої війни, про її інформаційну складову. А жаль. Бо на мовному фронті ситуація погіршилася і маємо відкат до позицій 2022 року. Про це свідчать дослідження, проведені в школах. На перервах і часто на уроках учні та вчителі переходять на мову ворога. Чому? І чому влада шукає на посаду Уповноваженого із захисту державної мови аморфну людину, таку, яка мовчатиме про проблеми, не відволікаючи керівництво від "більш важливих справ". Тарас Кремінь дуже добре справлявся з роботою - чому б йому не продовжити термін перебування на посаді? Бо він незручний і має свою позицію? Бо він створив і розбудував інституцію, яка охоплює всі сфери людської діяльності? Бо він розробив стратегію мовної політики в Україні? Бо він дійсно вболіває за мову і має безцінний досвід для продовження роботи? Тут взагалі назріває величезний скандал. Після критики і гострих висловлювань на адресу кандидатів на посаду омбудсмена, ті відмовилися брати участь у конкурсі. Оцінку ситуації вже дали Оксана Забужко, Сергій Жадан, Ада Роговцева, Ірма Вітовська, Рефат Чубаров, Олесь Санін, Микола Жулинский, Сергій Квіт та інші визначні українці. Вони висловили заклик до влади: одуматися і не погіршувати і так хистку ситуацію на мовному фронті. Закрема у зверненні йдеться: "з усією відповідальністю поставитися до захисту української мови загалом і призначення Уповноваженого із захисту державної мови зокрема" і "внести до Кабінету Міністрів України кандидатуру Тараса Кременя на посаду Уповноваженого із захисту державної мови". Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією. Там хочуть призначити Уповноваженим із захисту державної мови актора Олександра Завальського, який не лише не відповідає формальним критеріям, визначеним законом, але й не раз виступав проти штрафів за порушення мовного законодавства, накладення яких є одним із обов'язків Уповноваженого. Ну і йому 67 років. Мало того, що Олександр Завальський не має жодного досвіду політичної боротьби, мало того, що у нього відсутні будь-які навички для правозахисту чи здійснення мовної політики, то він ще й публічно заявляє, що лояльний до вживання російської мови у публічному просторі. Ось його слова зі сторінки на фейсбуці: "Чи треба карати Вєрку Сердючку? Набирає обертів скандал навколо Андрія Данилка - мовляв співає російські пісні і за це його має покарати мовний омбудсмен. Я не фанат Вєрки Сердючки. Але перепрошую - напади на цього артиста вважаю дурістю". У мене таке враження, що після призначення на посаду, Завальський захищатиме не українську, а російську мову в Україні. Невже владі потрібні саме такі "ні риба-ні м'ясо" люди? Ірина Фаріон кричала про мову - її показово вбили у центрі бандерівського Львова. У той самий день, у час убивства, на Ринковій площі сидів із гітарою молодий чоловік і співав російських пісень. А громадяни, чи то переселенці, чи ті 30% львівських м'якосердих глядачів із ютубу, кидали йому у футляр гроші. Кидали, не розуміючи, що цей манкурт пришиває мітки на їхні душі. А його виховала наша школа, нова українська школа, наша безхребетна влада, що сама не має національної свідомості і не розуміє її значення для перемоги у війні. Його виховала відсутність стратегії розвитку нашої культури. Його зробили таким "єдині новини", що витіснили із етеру сучасну українську пісню та українську культуру взагалі&hеllір; Відсутність інформаційної політики за кордоном, кинуті напризволяще інформаційні агентства, безглузді обмеження, що не дозволяють письменникам, артистам, журналістам, художникам - тим, хто несе українську ідею у світ, виїжджати з України і бути місіонерами, заважають виховувати австрійських фермерів та наших земляків за кордоном. Бо не відчуваючи захисту, причетності, гордості за своїх, які тебе ніколи не кинуть, люди поступово відвертаються від святого - від Батьківщини. Але спочатку - від рідної мови.

Війна забирає кращих синів та доньок України. Трагічна звістка про смерть 20-річного Богдана Нєвєдомського надійшла до Львова. Повний текст новини

Цвітіння маків – це яскраве явище природи, яке привертає увагу завдяки їхнім ніжним пелюсткам і насиченим кольорам. У червні маки нарешті зацвіли на великих полях в кількох регіонах України. Повний текст новини

Компанія призначила додаткові поїзди до Львова, Одеси та Трускавця на період літнього сезону.

У п’ятницю, 20 червня, Україна провела новий обмін полоненими. Зокрема, додому повернувся пан Зеновій зі Львова. Захисник перебував у полоні 15 місяців та втратив руку. Повний текст новини

Уранці 19 червня на 95 українських вокзалах підняли Прапор Надії – символ вшанування військовополонених та зниклих безвісти. Підняття стягів відбулося після загальнонаціональної хвилини мовчання. Повний текст новини