Search trend "Погані хлопці"

Серед фільмів, які вже чекають на глядачів, &mdаsh; легендарна трилогія &lаquо;Погані хлопці&rаquо; (Ваd Воys) з Віллом Смітом і Мартіном Лоуренсом та її сучасне продовження &mdаsh; &lаquо;Погані хлопці назавжди&rаquо; (Ваd Воys fоr Lіfе).

Його вірші читають під обстрілами, його пісні звучать у бомбосховищах. Він міг обрати будь-яке місто світу, але вирішив залишитися в рідному Харкові.Служить у Збройних силах і волонтерить, та між тим влаштовує зустрічі з читачами і концерти в Україні та за кордоном. Сьогодні ми говоримо з письменником, перекладачем, музикантом, волонтером, військовим Сергієм Жаданом. Сергій Жадан - український письменник, музикант, волонтер, військовослужбовець. Народився в місті Старобільськ на Луганщині. Його батько працював водієм і був членом комуністичної партії, хоча й не мав відданої прихильності до комунізму.Сам Сергій навчався у початкових класах українською мовою, а в старших перейшов до російськомовної гімназії у Старобільську. У 1991 вступив до Харківського Національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди на українсько-німецьку філологію. У 1997 році Жадана обрали віце-президентом Асоціації українських письменників.Від 2000 по 2004 рік працював викладачем кафедри української та світової літератури в Харківському національному педагогічному університеті, але звільнився через політичну ситуацію і бажання зайнятися літературною та громадською діяльністю. Автор романів "Депеш Мод", "Ворошиловград", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія" та інших. Зараз його твори одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені 13-ма мовами.Під час Помаранчевої революції 2004 року Жадан був комендантом наметового містечка у Харкові. Він також активно брав участь у подіях Революції гідності і дістав травми під час захисту Харківської ОДА 1 березня 2014 року. У 2000 році у Харкові заснували рок-гурт "Собаки в космосі", який виконував пісні на вірші Сергія Жадана.Від 2008 музиканти виступають під назвою "Жадан і собаки", а у 2017 письменник став фронтменом гурту "Лінія Маннергейма". Активно допомагає фронту як волонтер, а у 2024 році вступив до лав ЗСУ. Отже, вітаю вас, пане Сергію, у нас в гостях. Рада бачити. І перше моє запитання, воно пов'язане з одним рядком вашої біографії. У вас скоро буде річниця, як ви у війську. Так, скоро.І що? І як враження? Тімоті Снайдер, американський історик, сказав, що Жадан має бути не з гвинтівкою, а з Нобелівкою. Ну, я не з гвинтівкою, насправді-то, але і без Нобелівки. А Тімоті дуже вдячний за слова підтримки, але мені здається, всі українці не мали би зараз бути з гвинтівками, з автоматами в окопах, а мали би займатися своєю країною. Але в нас війна і відповідно, мені здається, що мобілізуватися - це справа честі і обов'язку.Ми з друзями, частина нашої команди "Жадан і собаки" мобілізувалися минулого року. Несемо службу в 13-й бригаді Національної гвардії України "Хартія". Зараз це корпус, ми розрослися, тому роботи дуже багато. Я не на бойовій посаді, одразу випереджаючи хейтерів, які будуть говорити, чому я в студії, а не в окопі. Я не на бойовій посаді, я комунікаційник, несу службу в С9, секція цивільно-військового комунікування. Власне, я роблю свою роботу.Сергій Жадан, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn Ви згадали хейтерів, але хейтери раніше казали, чому Жадан не у війську. Тепер Жадан у війську і все одно будуть щось говорити.Ну, хай, то їхня така робота.Це весь час одні і ті самі люди? Слухай, це ж дуже часто не ті люди, це боти. Але я не знаю, хто це, насправді. Воно впливає на вас, цей хейт? Та ні. Бачите ж, от несу службу далі.Як це змінило ваше життя?Ну, ти вже собі не належиш великою мірою, тому що так чи інакше, ти належиш Національній гвардії. Все-таки контракт є контракт. і навіть попри те, що я зараз дійсно не в окопі, все одно мій командир знає, що я зараз у вас в студії. То, ну, це служба. А поїздки за кордон? Їх немає, поїздок за кордон. Я в останнє за кордоном був два роки тому, здається. Але ви, коли їздили за кордон, ви там говорили від імені України.Ну, зараз, я думаю, є кому говорити. У нас велика кількість митців, які можуть виїжджати, зокрема жінок поеток, акторок, співачок. Я думаю, вони можуть це зараз робити не менш переконливо і не менш успішно, ніж би це робили митці-чоловіки. Вони це робили і раніше, та і зараз хай роблять. Але вас кличуть за кордон? Так, постійно. І що, ви відмовляєтесь? Ну, зараз я на службі, я зараз і не поїду.Ну то чекайте, таке буває, що виїжджають.Послухайте, я не служу ще року, в мене дуже багато роботи тут. Справді багато роботи, я не кокетую, і служба забирає фактично весь час зараз. Ми поговоримо ще про цю вашу роботу, але я все-таки повернуся знову до вашого волонтерства. Наскільки зменшилися, чи можна так сказати, обороти волонтерські обороти Сергія Жадана, як він пішов у військо? Чесно, вони збільшились. У мене тепер є можливість, як у військовослужбовця, як у представника бригади "Хартія" звертатися напряму до представників великого бізнесу, громад територіальних, до міських голів, до голів обласних військових адміністрацій. Тому що я тепер представляю не просто себе як громадянина, я представляю свою бригаду, свій підрозділ, свій корпус і, відповідно, це зовсім інший рівень співпраці, зовсім інший рівень взаємодії і, повірте мені, це зовсім інші суми.Тому що я зараз забезпечую не просто свій фонд, який потім розподіляє кошти, як це було до минулого травня, а зараз я забезпечую свою бригаду і, відповідно, це зовсім інша механіка співробітництва. І це зовсім інша цифра, насправді. Я думаю, це, знову ж таки, якщо ми знову згадуємо про хейтерів, бо багато людей не розуміють, як це відбувається. Вони думають, що волонтерство - це закупівля там якогось шолома чи бронежилету. Це теж дуже важливо, це дуже потрібно і таке волонтерство далі є.Люди забезпечують своїх рідних, близьких, але в основному зараз волонтерська діяльність трансформувалася, і вона діє і здійснюється або через великі фонди, такі як "Повернись живим" або фонд Сергія Притули, з яким ми активно працюємо, і з Тарасом Чмутом активно працюємо. Або ж підрозділи, бригади, які мають комунікаційну службу, мають проєкти, от як наша бригада, наприклад. Вони працюють напряму із представниками бізнесу, з представниками міської місцевої влади. Це сьогодні так працює. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЧи ви рахували, скільки грошей ви, як волонтер, і зараз вже як військовий зібрали? Ні, я не рахував. Ну, це дуже важко. Тому що іноді от передають тобі коробку турнікетів. Ти їх не купував, але саме через тебе їх передали бригаді. То і відповідно, як це рахувати? Ну, насправді, це не так важливо. Головне, щоби бригада була забезпечена, щоби бійці були убезпечені, щоби у всіх все було, аби не було потреб у якихось елементарних речах, щоб була зброя, щоб було спорядження, щоб було харчування, щоб було медичне забезпечення, ну і так далі. Це все велика машина, яка потребує величезних, колосальних коштів, ресурсів. Ну, але якщо це приносить результат, якщо бригада виконує свою роботу, і якщо при цьому мінімальні втрати, то значить ми свій хліб їмо недаремно.А з-за кордону ще допомагають? Так, постійно.Це ваші прихильники? Ну, це по-різному буває. Часто це особисті зв'язки, та ті люди, які допомагали раніше, і зараз теж допомагають. Оскільки я в "Хартії", то вони допомагають безпосередньо їй. Вони знають, де буде та машина, яку вони передадуть, де буде той РЕБ, який вони передадуть, де буде ще щось. Це вчора викладав пост, де розповів, що ми звернулися до організації в Німеччині, попросили їх купити кілька РЕБів.Вони передали кошти, ми замовили харківським виробникам, вони виготовили ці РЕБи, ми їх передали на наш підрозділ. Тобто якась така співпраця. Сергій Жадан і Валерій Залужний, Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаn"Хартія" займає зараз все місце у вашому серці? Ну, все місце у моєму житті, в моїй голові. Слухайте, це вже не робота, це дійсно частина життя. Тому що одна річ, коли ти допомагаєш підрозділу, знаходячись ззовні, а ми з друзями "Хартію" підтримували від моменту її створення. Я, власне, і назву "Хартія" вигадав.Інша річ, коли ти знаходишся всередині, ти вже особисто знаєш сотні бійців, сотні сержантів, десятки офіцерів, коли ти з ними проходив БЗВП, коли ти з ними був на полігонах, коли їздиш постійно в розташування, бачиш, де вони несуть службу, де вони воюють, то, відповідно, це зовсім інший рівень включеності і зовсім інший рівень якоїсь відповідальності. Тому що це вже дійсно як велика родина. Ми багато, знову ж таки, як комунікаційники працюємо і підтримуємо нашу патронатну службу.Це служба, яка займається нашими пораненими хлопцями, дівчатами, родинами поранених та загиблих. І, відповідно, це теж про пам'ять, про повагу, про взаємозв'язок. Це про те, що бригади - це не просто 5 тисяч людей, ситуативно об'єднаних контрактами чи мобілізацією. Це про те, що ми справді намагаємося створити середовище однодумців, людей, які можуть один на одного спертися, один одному допомогти. Відповідно, ми намагаємося так і працювати. А ваші побратими, чи від них ви коли-небудь чули, або десь може там за спиною чули, мовляв "о, вояка, а гвинтівка ж в руках не тримає, з нами в окопі не сидить"?Ну в очі не говорили, можливо так і думають, я не знаю. Я чув інше, наприклад, мені нещодавно один із комбатів сказав, що багато іноземців, які йдуть в "Хартію", йдуть тому, що знають про неї саме із медійного поля.Тому що "Хартія" на слуху, тому що "Хартія" присутня, про "Хартію" багато говорять, і відповідно для них був якийсь рекламний подразник. Вони на нього зреагували, прийшли в бригаду і не шкодують. Я знаю, що в "Хартії" дуже багато уваги приділяють тому, щоб з бійцями говорити про історію. Я підозрюю, що є частина глядачів, які скажуть: "Як знання історії нам допоможе перемогти у війні чи вбити росіян, які прийшли до нас?" Ну, напряму, мабуть, ніяк. А опосередковано, безперечно, допомагає."Хартія" намагається створювати середовище людей, які постійно займаються самоосвітою, які виявляють свої лідерські якості, тому що, от ми коли говоримо про натівські стандарти, багато хто думає, що це про якусь натівську уніформу і натівську зброю. Безперечно, зброя - це дуже важливо, це ключовий момент, але це так само натівський стандарт - це зовсім інший спосіб комунікування. Це про те, що кожен може бути лідером. Це про те, що є, наприклад, сержантський склад, сержантський корпус, який перебирає на себе роль цих лідерів, посередників між офіцерами і бійцями. І це про те, що бійці теж повинні постійно вдосконалюватися, отримувати освіту, навчатися і не зупинятися в цьому розвитку.Тобто, армія - це не помиральна яма, це простір реалізації, це великий соціальний ліфт, який може дати тобі можливість реалізуватися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnНу, але тим не менше, все одно є таке, що певні бригади мають таку славу, що там тебе точно відправлять на вірну смерть.Слухайте, ну я не знаю таких бригад, де точно тобі скажуть, що тебе відправлять на обов’язкову смерть. Давайте, знову ж таки, будемо об'єктивні. Про військо існує дуже багато стереотипів, часто вони неправдиві, часто вони шкідливі, часто вони антидержавницькі. І дуже часто ці стереотипи вкидаються в наш інформаційний простір не українцями, вони вкидаються нашим ворогом. Відповідно, те, що частина українців їх радо підтримує, підхоплює і поширює, ну, це вже питання до нас самих, але це теж можна багато чим пояснити. Насправді зрозуміло, що Сили оборони різні. Є різні бригади, різні роди військ, різні командири, і тут людський фактор теж багато значить і багато важить.Але, знову ж таки, мені здається, тут не треба мірятися хто кращий, хто гірший. Мені здається, що якщо той чи інший підрозділ має якийсь позитивний досвід, то ним треба ділитися. От, наприклад, "Хартія" справді багато в чому інноваційна. Я не говорю, що ми найкращі, я не говорю, що ми маємо себе протиставляти іншим підрозділам. Зовсім ні, але є якісь такі речі, які ми активно впроваджуємо, на яких ми робимо акцент, зокрема от планування операцій, планування будь-якої бойової дії. У нас це поставлено просто дуже професійно, і це визнає як вище керівництво, так і командири інших бригад, які до нас регулярно приїжджають. І цим якраз от наша команда ділиться. Тому що це не робиться для того, щоб показати, що ось ми унікальні, а всі інші на це не здатні. Навпаки, ми розуміємо, що ми всі разом. Це наша армія, це наше військо, це наша країна, і відповідно, що ж тут ділитися, що ж тут відмежовувати? Треба якраз цим досвідом ділитися, показувати і ховати тут немає чого.І знову ж таки, от ви згадали про історичну освіту.Ми одна з небагатьох бригад, де є хорунжа служба і в ній несуть службу професійні історики, зокрема і Вахтанг Кіпіані, якого, я думаю, ви знаєте. І Володя Бірчак з нами теж, і ще є кілька їхніх колег. Вони займаються освітою бійців на полігонах, в підрозділах, в розташуваннях. Ми в "Хартії" запустили освітні курси для сержантів.Це теж страшенно цікава річ, тому що сержанти - це переважно молоді хлопці, десь 30 років, які вже мають бойовий досвід, які прийшли в "Хартію" частково з інших підрозділів, вже маючи за плечима бойовий досвід. І ми коли їм пропонували, власне, ці курси, трішки остерігалися, тому що не знали, наскільки добре вони це сприймуть. Вони бойові сержанти, в них за плечима війна, бої, втрати. Вони керують бійцями в бойових умовах і тут раптом їх запрошують на лекції. І на лекції не лише по історії, не лише з питання ідеології, а наприклад, на лекції з ораторського мистецтва. І було певне побоювання, але виявилось, що ні, що вони якраз дуже добре все розуміють, вони включилися в навчання і сказали, що це було цікаво, особливо сказали, що їм був цікавий саме курс ораторського мистецтва. Тому що вони говорять з бійцями, і, відповідно, мають бути логічними, аргументованими, послідовними і переконливими. Їх мають розуміти.І вони це усвідомлюють, і, насправді, є це розуміння того, що це не просто для галочки,  це не робиться просто тому що командир вирішив, що всі мають пройти курс ораторського мистецтва.І вірші читати Жадана.Ну, цього якраз у нас нема, до речі.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnЩо не читають? Ні, ну читають. Це теж цікава річ, але мається на увазі, що на цих курсах не читають. Так ось, виявилося, що всі все розуміють і всі усвідомлені. Я вам розкажу, до речі, це от був один з проєктів нашої служби комунікаційної. Ми вигадали бібліотеку хартійця, звернулися до кількох наших видавництв, зокрема, видавництва Старого Лева, Абабагааламаги, Меридіан Черновіц, Нашого Формату, Фоліо, Віват, Смолоскипуі ще кількох видавництв, і попросили їх надати нам книжки.І ми зібрали 10 комплектів, це разом було десь під 1000 книжок, і всі ці комплекти передали на батальйони. Передали з тим, щоби бійці, сержанти, командири читали. Ми розуміли, що, ну, далеко не у всіх є час читати, далеко не у всіх є навичка читати. І теж у нас було таке побоювання, що ці книги будуть десь лежати, але от я їжджу, регулярно буваю і в батальйонах, і на в розташуваннях бійців. Бачу, що книжки читаються. Ведуться облікові записи, хто скільки брав книжок. Можна побачити книжку то на столі командира, то десь там на ліжку бійця біля подушки. Тобто видно, що книжки читаються. Це дуже приємно. Ці книжки - це художня література? Там дуже різні книжки. Ми намагалися підібрати збалансований такий склад, там є вірші, але їх небагато. Ми чудово розуміємо, що більшість людей вірші читають за трішки інших обставин, хоча читають.А там є багато історичної літератури, національно-патріотичної літератури, літератури пов'язаної з нашою історією. Є українська класика, себто Хвильовий, Домонтович, Куліш, Підмогильний. Є трішки перекладної класики, себто ми так намагалися підібрати книги для бійців з різними запитами і з різними культурним і освітнім бекграундом. Багато всього, але ще є радіо.Так,  ще радіо. Але, знову ж таки, дехто думає, що радіо - це основне місце роботи. Насправді, це не так. Радіо займає у цій всій цій нашій діяльності, ну, не знаю, відсотків 5-10. Це найкоханіші, найтрепетніші 5%, тому що, насправді, це така кохана дитина наша, Радіо "Хартія". Власне, це була моя ідея. Я запропонував командуванню бригади зробити таке радіо, це перше бригадне радіо, наскільки я знаю, в силах оборони. І потім після нас ще кілька бригад, здається, почали робити такі проєкти. І це дуже приємно.Знову ж таки, ми готові ділитися досвідом. Для чого ми це робили? Ну, для мене було очевидно, що є велика така прірва, інформаційний вакуум між Силами оборони і цивільним суспільством. Ви, ваші колеги журналісти, багато дійсно робите і за це величезна подяка. Справді, постійно, нібито з одного боку є якась інформація з лінії фронту, з лінії боєзіткнення із тилових якихось підрозділів, а з іншого боку дуже мало є цієї щоденності, буденності. Нам якраз хотілося показати армію всередині, і хочеться далі показувати, ми цим займаємося. Хочеться показати, що військо не складається з якихось ідеальних людей. Військо - це віддзеркалення суспільства, там є різні люди, але так чи інакше склалося так, що сьогодні українська армія має унікальні можливості. З огляду на цю війну мобілізувалася величезна кількість людей, які би ніколи не опинилися в армії, якби не ця війна. Це люди з вищою освітою, люди з досвідом ведення бізнесу, люди з досвідом ведення якихось креативних практик. Тобто, насправді це величезний інтелектуальний, економічний і маркетинговий потенціал. І відповідно, добре було б, щоби армія цей потенціал використала хоча б частково.Тому що, ми ж чудово розуміємо, що коли закінчиться воєнний стан, коли закінчиться те, що ми називаємо війною, коли настане той день, коли зможемо сказати, що війна закінчилася, більшість цих людей повернеться в мирне життя. А відповідно, дуже би хотілося, щоб армія далі зберігала цей потенціал до розвитку, щоб армія якось трансформувалася, реформувалася, рухалася вперед, щоб це справді була передова інноваційна армія. Ви кажете, "коли закінчиться". Я знаю, що люди, які у війську, вони не люблять цих запитань, і це зрозуміло. Нема відповіді на це питання. Ви хочете запитати, коли закінчиться війна? Чи є у вас якесь відчуття? Нема. Ну, немає. Я чудово розумію, що навіть якщо війна закінчиться умовно завтра, то післязавтра ми всі не розійдемося, тому що наш ворог, наш сусід ніде не зникне. І відповідно, так чи інакше, ми будемо змушені, під ми  я маю на увазі Україну як державу, змушені будемо вибудовувати якусь доктрину, якусь стратегію захисту, розвитку свого війська. Тому що досвід цієї війни показав, що відсутність сильного війська, відсутність якоїсь продуманої, розумної стратегії оборони призводить, передусім, до величезних втрат.Про втрати територій: ваш рідний Старобільськ, що на Луганщині, в окупації вже давно. Чи ви сподіваєтесь, що він повернеться в Україну, у вільну Україну?Да, безперечно, я переконаний в тому, що обов'язково повернуся до себе додому і буду мати можливість, власне, побачити ті місця, де виростав. Я не думаю, що це станеться завтра, чи це станеться післязавтра, тобто в мене немає якихось ілюзій. Я розумію, що це буде складний болючий процес повернення, але в його незворотності я не сумніваюсь.А маєте з кимось там зв'язок?Так, маю.І що ці люди пишуть?Там багато речей, я не можу вам говорити. Але там погані речі, тому що Росія просто асимілює територію, яку окуповує, вона просто випалює там все українське, вона просто перевербовує на свій бік громадян, підкуповує їх, задобрює їх, скажімо, соціальними дотаціями чи високими пенсіями точковими, які спотворюють, дещо деформують загальну картину.Вона спонукає людей приймати російське громадянство, а найстрашніше, що вона робить – вона мілітаризує цю територію. Там створюються якісь кадетські училища, військові училища, куди йдуть українські діти. І вона мобілізує українських дітей. Тобто, я думаю, ви самі знаєте, що вже от є інформація, здається, про 9 чи 10 тисяч офіційно. А українські підлітки, які мобілізовані до Збройних сил Російської Федерації, фактично, зараз воюють проти своїх співвітчизників. Тобто росіяни свідомо створюють громадянський конфлікт. І я навіть не знаю, що складніше: повернути територію чи тих людей повернути.За стільки років, а точніше 11, це вже такий добрячий кавалок життя. Ну так, і тут же ж ми маємо розуміти, що мова йде не лише про якусь емоційну чи етичну складову. Тут йдеться про правову складову, тому що так чи інакше, є закони України, і потрібно відповідати за ці закони, потрібно їх дотримуватись. Відповідно, якщо ти їх порушив, ти маєш нести відповідальність. І я припускаю, що далеко не всі наші співгромадяни, які залишились на окупованих територіях, про це пам'ятають. Тому, так, безперечно, це буде дуже болюча тема. І до неї треба готуватися вже сьогодні. Дивіться, ви розказуєте про те, що говорите з військовими в "Хартії" про історію. Я знаю, що Вахтанг Кіпіані розповідав, що дуже часто буває, особливо серед старших людей, які ще застали Совок…Ну це я (сміється).Так і я застала СРСР. Але їм в школі викладали іншу історію трохи. Я вже застала час, коли там почала мінятися історія. Ми писали історію від руки, бо книжок не було, радянські вже викинули, а не радянських ще ніхто не друкував, або ж вони були у дуже рідкісних екземплярах. І, власне, ті люди кажуть: "А я от цього не розумію. А чому ось це? А як мені ставитися? От в мене дід там, чи прадід воював в часи Другої світової війни". І як бути з тими людьми, які зараз на окупованих територіях? У них же теж зараз своя якась історія. Ну, точніше, у них якраз в тому то й трагедія, що це не своя історія, а та історія, яку їм нав'язують. І це велика біда. Як їх переконувати?Доволі травмований регіон, я маю на увазі Лівобережжя та Наддніпрянщину. Так сталося, що в "Хартії" основу бригади складають саме бійці або з Наддніпрянщини, тобто це Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кривий Ріг. У нас майже півтисячі бійців із Кривого Рогу. Або ж воїни з Донеччини, Луганщини, Харківщини або Полтавщини, тобто східняки. Це українці, які справді часто просто були жертвами цього інформаційного потоку, який і в радянський час, і в пострадянський час всіх нас збивав з ніг, намагаючись нам, власне, провадити цю російську чи пострадянську якусь візію історії. Це болюча тема, тому що ну насправді, з одного боку, ти ніби маєш дідуся і бабусю, які тобі розповідали щось.От я пам'ятаю, що мені розповідала бабуся про війну. Вона брала участь в Другій світовій війні, вона нічого хорошого не розповідала, вона ділилася з яким, насправді, презирством до Червоної армії ставилися поляки, які так і не дочекалися підтримки під час Варшавського повстання. Я це пам'ятаю з дитинства, цю історію. Ця історія не розповідалася публічно, але вдома це все проговорювалося. Відповідно, от є нібито ця родинна правда, твоя приватна правда.З іншого боку, є всі ці нескінченні російські серіали про великого полководця Йосипа Сталіна, який створює Україну та який звільняє Європу. І відповідно, це ж так чи інакше десь на підсвідомості відкладається. Тим більше важливо все це сьогодні проговорювати, обговорювати з фахівцями, істориками, які можуть аргументувати не просто емоційно, а фактово і суттєво показуючи якісь речі, наводячи якісь приклади, якусь статистику і, в принципі, пояснюючи якісь речі. Насправді, знаєте, я вам скажу таку річ, що більшість бійців, навіть попри те, що не мають якоїсь історичної освіти та якихось великих історичних знань, насправді їх не треба мотивувати.Вони все розуміють, вони розуміють, за що воюють, вони розуміють, де вони знаходяться, розуміють, хто почав цю війну. Інша річ, що деякі речі можна проговорити, це не буде зайвим, це, скоріше просто розставити все на свої місця. Ми згадали про підлітків на окупованих територіях і що з ними там відбувається. Вони вибору фактично не мають, так? Ну, є діти, які досягаючи повноліття якось вириваються з тої тюрми. Це дуже важко, насамперед. Це справді біда. Але знаєте, це питання до батьків, які не вивезли дітей і загалом от, власне, до всіх тих подій, які тоді відбувалися. Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnАле є ще підлітки, які на вільній території України, і ми чуємо ці історії, як вони співпрацюють з агресором, або, не знаю, слухають російську музику.Ви знаєте, мені здається, це трішки різні речі. Я би тут дуже обережно якось говорив та не змішував на купу.Мені здається, знову ж таки, можливо, я трошки ідеалізую, можливо не до кінця щось знаю, але з того, що я бачив, з того, що я знаю, дуже часто за цим слуханням російської музики, за споживанням російського контенту і подальшим перебуванням в російському інформаційному полі, якраз не стоїть якийсь свідомий вибір, не стоїть якась українофобія, не стоїть якесь заперечення українця.У дуже багатьох випадках це просто якась інерційність, невміння себе впевнено поводити в інформаційному полі, критично мислити і якось відсіювати чужий наратив. А ще дуже часто за цим стоїть просто елементарний підлітковий протест. Коли тобі тут з одного боку говорять про те, що твоя країна захищається, що Росія агресор, що не варто, не можна, неприпустимо підтримувати агресора навіть в спосіб просто споживання контенту, виникають оці терміни – "не варто", "не можна", "не слід". Підліток часто сприймає їх як заклик заперечувати це все. Мені здається, це одна із причин. Я думаю, часто за цим немає якоїсь ідеологічної складової, а просто елементарний підлітковий спротив. Такий, не дуже розумний, не надто симпатичний, але ну от він такий.Підлітки в 13 років намагаються робити те, що батьки їм забороняють робити. А ваш підлітковий спротив який був? Ну, теж такий. Просто мій підлітковий вік припав на початок перебудови. Відповідно, і та я теж слухав якусь, до речі, російську музику. Російський рок тільки, це ж кінець 80-х. А це та музика, яка дратувала старших, яка дратувала дорослих. Батьки сварилися з вами? Та ні, насправді ні. У мене якось не було підліткових конфліктів, і з татом покійним не було, якось ми так жили. Ясна річ, що були якісь спалахи в 13 років, але дуже швидко якось ми порозумілися, за що я своїм батькам надзвичайно вдячний, за їхню мудрість і витримку.Хто до вас приходить на концерти? Люди якого віку слухають "Жадана і Собак"? Сьогодні приходять, переважно, підлітки. Дуже юна аудиторія, і це зараз змінилося.Це в них теж протест? Слухай, ну підлітки дуже різні. Ви ж не можете сказати, що всі підлітки слухають російську музику. Очевидно ні. І оце прослуховування навряд забезпечене лише підлітками. Мені здається, то все значно складніше, і значно укоріненіше. І знову ж таки, це, як на мене, це дуже нехороший симптом, але навряд чи він безнадійний, навряд чи його не можна викрити. Я думаю, це те, що буде змінюватися, так чи інакше.А ось повертаючись до авдиторії, я пам'ятаю, десь навесні 22-го року, вже кілька місяців йшла велика війна, ми тоді якось рушили з музикантами в перші концерти, щоб позбирати кошти на Сили оборони, почали продавати квитки і побачили зали. По-перше, ми побачили, що людей стало значно більше. А по-друге, ми побачили, що змінилася авдиторія. Причому докорінно змінилася, вона сильно помолодшала.Відтоді і до сьогодні, переважно у залі молоді люди, студенти або навіть старшокласники. Іноді вони навіть приходять з батьками. Це особливо зворушливо, і це особливо якось цікаво і за цим приємно спостерігати, ці поєднання поколінь в залі. Багато військових. Хтось купує квитки, когось ми запрошуємо. Тобто це таке дивне поєднання сьогодні на концертах. Це або люди з фронту, з армії, або діти.А діти, які приходять, вони ж потім підходять фотографуватися, просити автографи і дуже багато з них веде якісь збори, тому що в них всіх хтось воює сьогодні. Просять передати там привіти своєму тату на фронт, або братові на фронт, або сестричці на фронт. І сьогодні, насправді, цією війною всі пов'язані, всі прошиті від Ужгорода до Сум, від Києва до Миколаєва, від Херсону до Одеси. Але чому діти слухають "Жадана і собак"? Ви собі задавалися цим питанням? Що їм подобається?Я думаю, вони там знаходять те, що хотіли би почути від дорослих, але дорослі з ними про це не говорять. Тобто я припускаю, що ми для них ті дорослі, з якими можна говорити щиро і відверто. А вони знають вас як письменника? Чи вони знають вас як Жадана?Хтось знає, хтось не знає, але, насправді, знають. Буває можливість робити якісь літературні виступи і приходить приблизно та сама авдиторія, теж молоді люди. Вони приходять з книжками, просять підписати цю книжку. Я дуже сподіваюсь, що вони цю книжку читають. Ну або колись прочитають. Ну або колись прочитають. Хоча читають. Ну я ж бачу, це проходять книжки в закладках, книжки з якимись там підкресленими рядочками. Це так якось теж мило. Ми в свій час так книжки не читали, ні. Ну це було якось, ну, інакше. Згадайте, ну, згадайте, хоч ми з вами і різного віку, але от я пам’ятаю свій підлітковий вік, чи, скажімо, свої 20 років. Ми трішки інакше читали.Зараз книжка - це щось таке більш інтимне, більш приватне, що тримається, що дійсно є твоїм, частиною твого світу, частиною твого простору, трішки інша предметність. Про ваш Харків рідний хочу запитати. Він змінився за цей час?Ну так, він візуально навіть змінився. Точніше, передусім візуально, тому що він сильно побитий. Чи він змінився внутрішньо? Та змінився безперечно, там зміни на кожному кроці, в кожній якійсь сфері.По-перше, багато людей виїхало. Виїхало багато іноземців, тому що Харків був завжди дещо мультикультурним містом. Ці люди поїхали, вони вже, мабуть, і не повернуться. Натомість приїхало дуже багато, як це називається, внутрішньо переміщених осіб. Тобто наших громадян із Харківської області, з Донецької області, з Луганської області. У Харкові далі живе більше мільйона людей, 1,3 млн наскільки я знаю.Це і далі велике місто, там далі вдень заповнені хідники, заповнені перехрестя, заповнені автомобілями дороги, але зрозуміло, що це місто сильно побите, сильно травмоване і так чи інакше, це місто, яке тримає оборону. Тобто, це його статус фортеці, статус форпоста, статус міста, яке собою, ну, фактично, прикриває велику територію.Фото: fасеbооk/sеrhіy.zhаdаnПро настрої в місті: до повномасштабного вторгнення часто можна було почути: "У нас тут свій язик, харківський"Ну, не часто. Це сказав один політик, і, як на мене, це було не дуже мудро. Це, знову ж таки, ті стереотипи, які хтось вкидав спеціально, і дуже прикро, що хтось їх підхоплював. Так само, як, скажімо, про Львів вкидалися теж стереотипи про те, що тут не сприймають, в принципі, східняків, що тут дивляться на лівобережну Україну, як не на Україну.Теж такий шкідливий та контрпродуктивний стереотип. На превеликий жаль, його вкидали деякі політики, і шкода, що наші співгромадяни на сході України у все це вірили. Насправді, я думаю, ви ж чудово розумієте, що це зовсім не так. І відповідно, мені здається, що якраз ця війна мала би подолати багато наших стереотипів. Тим більше, сьогодні дуже багато громадян України, наприклад, з заходу, з півдня, які ніколи не були на сході, там побували.І сьогодні в Харкові, довкола Харкова воюють багато хлопців, дівчат із Львівщини, з Тернопільщини, з Франківщини, з інших регіонів, з Закарпаття. І я дуже сподіваюсь, що якраз от вони по цій війні будуть тими, хто матиме зовсім інше якесь уявлення про схід, про лівий берег, про південь України. Будуть розуміти, що ті стереотипи, які створювалися, які нам накидалися, у більшості своїй не відповідають дійсності.Слухайте, є стереотип, але є якась так само історична правда про те, що Україна була між двох імперій розділена. Ну так, безперечно так. Просто ви розумієте, в цьому випадку, знову ж таки, як ми хочемо це бачити і чиїм наративом ми говоримо. Якщо ми говоримо українським наративом, то варто говорити про те, як стосовно нас на сході застосовувалися величезні, масштабні і дуже цинічні репресивні механізми. Я маю на увазі і кілька голодоморів, які відбувалися в 20-х роках, 33-го року, 47-го року. Це, скажімо, мої території. Там мої дідусі, бабусі. Хтось це пережив, хтось не пережив. У мене є дідусь покійний, був 22-го року народження. Він голод 33-го року дуже добре пам'ятав. І він мені розповідав про нього, знову ж таки. Це ж наші території, там, де вимирали просто тисячами люди, цілими селами вимирали. І зрозуміло, що це накладало великий страшний відбиток і на настрої, і на погляди, і на поведінку, і на соціальну активність, політичну активність і так далі.І плюс, знову ж таки, специфіка регіону великою мірою формувалася штучно, коли завозилися просто громадяни з території Росії на заводи, на виробництва, на підприємства, на будівництва великих індустріальних комплексів. Вони лишалися, відповідно потім, через 10 - 15 років комуністична партія давала цю картинку як об'єктивну і говорила: "Ну подивіться, тут всі говорять російською мовою, тому що так сталося історично".Зрозуміло, що це, знову ж таки, підміна поняття, що це така нехитра маніпуляція. Ну, Трамп вживає цю підміну.Що б ви йому сказали? Я би сказав, що Трампу якраз добре було б пройти курси нашої хорунжої служби та трішки дізнатись про історію. Ну, насправді, це, я не знаю, це жалюгідно, коли президент Сполучених Штатів Америки виставляє себе просто невігласом. Людиною, яка не знає елементарних речей, і тим більше впевнено говорить про те, в чому не розбирається, чого не знає і виставляє себе просто посміховиськом. Оце от його твердження про те, що Росія захопила території, де живуть росіяни, тому що вони говорять по-російськи, ну це навіть порівняно з путінськими якимись наративами звучить просто безпорадно і жалюгідно.Але тим менше, коли ви чуєте російську, вона вас травмує, чи немає такого? Ну, послухайте, я озираюся, тому що сьогодні російською говорять ті люди, які нас збивають. Відповідно, коли ти в місті чуєш російську, ти напружуєшся, думаєш, хто це, що це. Я не можу сказати, що більшість бійців зараз говорять українською, багато хто далі говорить російською, але, так чи інакше, більшість людей, які в Силах оборони на твоє звернення українською, ну, скоріше теж будуть відповідати українською. Принаймні, вони не будуть ігнорувати твою українську. Це зовсім інший стан, інше ставлення, зовсім інший рівень функціонування і присутності цієї мови. Але, ну, далі є люди, які говорять російською, відповідно, ти так щоразу напружуєшся.А в Харкові стало більше української? І батьки з дітьми якою розмовляють?Ну, батьки різні, діти різні і говорять по-різному. Але української стало більше, да, справді. І причому українською стало говорити більше молоді, і старші люди переходять. Ось навесні 22-го року, коли з Харкова дуже багато людей поїхало, і, відповідно, лишалися або ті, хто не мав куди виїхати – це люди, які там старшого віку або матері з дітьми, вони лишалися, багато з них ховалися в метрополітені, наприклад.Або лишалися військові, бо дуже багато харків'ян тоді справді пішло воювати і в тероборону, і в інші підрозділи, добровольчі підрозділи, або ж ті, хто займався волонтерством. Харків перетворився на такий величезний потужний волонтерський хаб, були просто десятки волонтерських організацій. І, відповідно, так чи інакше на вулицях, на поверхні міста лишалися саме вони, і це не метафора. Багато людей ховалися під землею, був підземний Харків та наземний Харків, і місто було порожнє.І фактично, от коли ти їхав там в центр міста, або йшов в центр міста, то більшість людей, яких ти бачив, ти їх або знав, або розумів, звідки вони. Тому що, якщо це волонтери, в них були якісь позначки з якої вони організації. Якщо це військові, то це було видно, що це військові. І відповідно ці люди у більшості своїй говорили українською. І от на кілька місяців Харків був майже цілком україномовним. Це було дуже дивно. Потім багато людей повернулися, багато людей піднялися з метро. Ясна річ, що ця хвиля трішки розбавилася, але знову ж таки, я бачу цю склянку скоріше напівповною, я бачу, як вона прибуває. Без якогось надмірного ідеалізму, я розумію, що це буде довгий, тривалий, складний процес. У ньому, мабуть, і далі будуть якісь речі, які будуть багато кого дратувати, викликати недовіру, істерику. Будуть крики про зраду, будуть оці підлітки, які слухають російську музику, далі будуть російські музиканти десь у нас в топ-листах, але те, що цей процес незворотний, і те, що, я маю всі шанси дожити до того, що буду жити в цілком україномовному Харкові – я в це вірю. З Андруховичем ми говорили, і він каже, мовляв, "я вже цього не застану, щоб вся Україна була україномовною". Ну ні, Юрій Ігорович, дай йому Боже здоров'я, сподіваюсь колись навіть приїде у теж цілком українськомовний Харків.Він, до речі, приїздив до нас в часи цієї великої війни, і була зустріч, дуже зворушлива, дуже така щемка, було багато людей у підвальному приміщенні. Ігор читав нові речі. Ми з ним їздили навіть туди ближче, безпосередньо на кордон, показували ці території, які були захоплені росіянами, окуповані, потім були звільнені. 38% українців за останнім опитуванням вважають, що в школах все-таки має викладатися російська мова. Вона нам треба, ця російська мова? Як я переконана, вона нам не треба. Я думаю, що цей статус російської, як мови міжнаціонального спілкування, все це перебільшено, це скоріше, все-таки, пропагандистський наратив, пропагандистський вкид Росії. Я припускаю, що частина людей, які так от говорять, роблять це не тому, що дуже люблять російську мову, а тому, що вони просто бояться. Вони бояться, тому що вони далі в чомусь керуються російськими наративами, вони бояться, що в такий спосіб їх намагаються позбавити їхньої ідентичності. Їм здається, що їх намагаються позбавити їхньої пам'яті, їхньої історії, їхнього, власне, наповнення. Я боюсь, за цим стоїть страх, за цим стоїть робота ворожої пропаганди, але за цим навряд чи стоїть, знову ж таки, якесь заперечення і відштовхування української мови як такої. А яка вона, українська ідентичність? Вона вже сформована до кінця?Ну, мені здається, вона зараз і формується цією кривавою війною, і на превеликий жаль, ця ідентичність формується занадто дорогою ціною. Наполягаю на тому, що у нас є наша країна, наша держава, і це дуже важливо зараз усвідомлювати, що ми не просто живемо на землі, на території, на якій жили наші предки, а ми живемо в своїй державі, яка існує 34 роки і буде існувати далі після нас, за участі наших дітей.І відповідно, так чи інакше, саме ця держава забезпечує наші права, саме ця держава забезпечує, власне, нашу реалізацію. Саме ця держава є нашою державою, вона захищає нас, а ми мусимо захищати її.Чи ви стежите, чи маєте час за тим всім, що ви робите в "Хартії", слідкувати за тим, що відбувається на політичній арені українській. Ну, у нас хіба є політична арена? Он там хтось говорить, що може і будуть якісь вибори, але зараз все трохи притихло. Ми коли говоримо з якимось політичними експертами, я от мав розмову з очільницею партії "Слуга народу", пані Оленою, то я її запитав, що у нас по виборах? Вона сказала, виборів не буде ближчим часом. Яка політична арена? Країна воює. Ну, вони кажуть, що не буде, але паралельно ведеться якась підготовка на "раптом що".Мені здається, що в нас порушене політичне поле, і відповідно, про якусь повноцінну, цивілізовану, нормальну, стандартну, політичну діяльність поки що його говорити не доводиться. Країна воює, і я думаю, що зараз би активізація тих чи інших політичних сил, вона би скоріше дратувала. Мені видається, можливо я помиляюся, ясна річ, що є люди, які вимагають проведення виборів вже завтра. І знову ж таки, емоційно це можна зрозуміти. Ми українці звикли, що в нас є вибір. Ми українці потребуємо вибору, коли в нас немає вибору на руках, то ми починаємо нервувати. Ми починаємо підозрювати владу в тому, що вона все корумпувала, що вона все узурпувала і що нас позбавляють наших елементарних свобод. Але з того, що я бачу, мені здається, що більшість людей чудово розуміють, що в цих умовах вибори проводити та просто нереально. Частина території окупована, частина громадян знаходиться в міграції, в тимчасовій чи постійній, частині громадян воює і не мають можливість просто проголосувати. Можливо фахівці скажуть, що це можна зробити. Я, насправді, не зовсім розумію, як би це було. Але коли будуть вибори, я, звичайно, піду на них. Я свідомий громадянин, я ходжу на всі вибори. Завжди ваш вибір справджується? Ні. Ні, не завжди. От на останніх виборах мені було дуже прикро. Я говорю не про президентські вибори, я говорю про місцеві вибори, про парламентські вибори. Від мого району йшов депутат Куницький. Я звертався до президента України і закликав зняти цю кандидатуру як негідну, нечинну. І там було порушення, наскільки я пам'ятаю, певних приписів. Ясна річ, що ніхто не дослухався. Куницький переміг і зараз він, наскільки я знаю, просто втік з України. Прикро, що от, власне, кандидат з мого району втік з України. А чому, як думаєте, не звернули увагу на ваш заклик?Я не знаю, не буду коментувати, чого не знаю. Що робити нам з тими людьми, які зараз за кордоном? У нас тут є всередині країни якісь дискусії стосовно мови, стосовно того, як працювати, наприклад, з підлітками, стосовно якогось нашого такого договору. А ці люди, вони зараз перебувають трохи поза контекстом, і дуже часто, наприклад, можна почути про те, що коли жінки повертаються на якісь там канікули сюди, щоб побачити своїх рідних, побачити свої домівки…Полікувати зуби (сміється). Це я повторюю одне з цих із кліше і стереотипів, які є в соціальних мережах. Про українців, українок, які приїжджають полікувати зуби. Насправді я ніколи з такими не стикався. І знаєте, що я скажу?Мені здається, що в цій ситуації, в якій ми зараз знаходимося, на четвертому році великої війни, я думаю, будь-яку сферу, будь-який аспект нашого життя, нашої реальності слід використовувати з користю для країни, з користю для держави. Ми нещодавно говорили з Андрієм Шевченком, не з Андрієм Миколайовичем, не з футболістом, а з Андрієм, який журналіст, який був послом України в Канаді. Власне, ми говорили про канадські вибори, говорили про Канаду, як країну, де бути українцям престижно, де бути українцям досі модно, і це без прив'язки до цієї війни, так було традиційно. І знову ж таки, ми говорили про те, що це слід використовувати. Тому що зараз та ситуація, коли внаслідок війни, і це теж цікава річ, про це поки що мало говорять, а говорити треба, що більшість українців, все-таки, живе за межами, за межами українських кордонів.Тобто, ми маємо на увазі ті мільйони українців, які виїхали на захід, і ті мільйони українців, які знаходяться в окупації. Так чи інакше, вони не підпорядковуються українській державі, вони знаходяться поза межами чинності українського законодавства. І це вперше так сталося, коли більшість українців знаходяться не в Україні, а поза її межами. І, знову ж таки, можна керуватись цим принципом, що всі, хто виїхав, це зрадники, всі, хто виїхав, це не зовсім українці, адже вони поза контекстом, вони не розуміють наших реалій, вони ніколи не повернуться, вони зрадники і так далі. А можна розуміти, що це далі лишаються наші співвітчизники і вони далі можуть виконувати роль наших амбасадорів, вони далі можуть говорити про Україну, далі можуть бути українським голосом. Ну, в принципі, що вони і роблять по всьому світу, якщо ви бачите. Коли трапляються якісь мітинги чи якісь демонстрації в світі, туди виходять тисячі українців. Плюс тисячі українців далі донатять на Сили оборони і допомагають. А ті, що за кордоном починають шукати якусь російську громаду?Люди різні. Хтось шукає російську громаду, хтось говорить, що ніколи не повернеться, хтось тішиться з того, що йому вдалося перетнути межі України. Люди різні, і найпростіше це, звичайно, всіх заганяти під якийсь один шаблон. Але це тоді нічого не пояснить. Коли вони будуть повертатися, приймати всіх?Ну, послухайте, знову ж таки, є закон України. є Конституція України. Є люди, які її порушили, є люди, які її не порушували. І мені здається, емоції, наші емоції, вони цілком зрозумілі, вони виправдані і, очевидно, їх не можна ігнорувати, але крім наших емоцій є ще закони. Про наші емоції, до речі. Зараз всі страшенно наелектризовані, будь-який допис, будь-яка думка і публічна особа тут же піддається хейту, з якого ми починали, так? Дуже часто це такий шакалячий експрес, який просто закриває рот. Знову ж таки, згадую Андруховича, розмову з ним. Тоді, коли він виступив з Шишкіним на одній платформі, як його критикували після того. Я спитала, чи він займається самоцензурою.Він сказав, що "якщо я не публікую політику вже рік, то можна сказати, що це самоцензура". У вас є самоцензура, щоб часом не потрапити під шквал критики? Ні, такої самоцензури в мене немає, тому що те, що ви називаєте критикою, це насправді не критика, це такий-собі симулякр. Люди, які присутні в соціальних мережах, самі для себе створюють ілюзію того, що їхній голос на щось впливає.Він, безперечно, ні на що не впливає, і безперечно це таке его людське, яке людина, власне, так-от реалізує. У неї є можливість написати якісь коментарі, вона цією можливістю користується. Часто це нерозумно, часто це неконструктивно, часто неаргументовано, але соціальні мережі дають таку фантастичну можливість. тобі бути озвученим, мати право голосу. Навіть якщо ти там не під своїм іменем, навіть якщо ти ховаєшся з якимось ніком і так далі. Але це ж ні на що не впливає. Але ви помітили, що таких людей, які пишуть негатив, їх стало тепер більше? Ну, у зв'язку з тим, що є можливість, тому що це найпростіший спосіб якось вилити своє невдоволення, взяти і просто на когось спрямувати свою злість. Я просто до того, що це ні на що не впливає. Тобто, якщо люди думають, що вони через соціальну мережі дійсно змінюють якусь думку, дійсно ставлять когось на місце, все це ілюзія, це не працює.Але ви запитали про цензуру. Ну да, безперечно є. Послухайте, якщо я пишу, наприклад, чи говорю про військо, про армію, є багато речей, які я не можу сказати. Ти мусиш про це зараз думати. Якщо ти говориш про людей, які так чи інакше мають стосунок до якихось речей, пов'язаних з реальністю війни, треба тричі подумати, перш ніж складати. Тут є етичний момент і тут є безпековий момент, безперечно. Щось можна сьогодні озвучувати, щось не можна озвучувати.Це така самоцензура, вона присутня на різних рівнях. І знову ж таки, хтось намагається говорити, що цензура - це погано. Цензура - це погано, безперечно. Але коли за цензурою стоїть і безпека, коли цензура рятує життя, це вже ж не просто про твої права, це і про твої обов'язки так само. Тобто ти маєш розуміти, що нашкодити не можна. А про політиків, про владу, теж самоцензуруєте думки?Та ні, я от коли почалася велика війна, пам'ятаю написав пост на підтримку президента. Мені здавалося, що тоді, навесні 22-го року, це було важливо і правильно – підтримати чинного керівника держави. Та після того я про нього нічого не говорю. Тому що я займаюсь своєю роботою, я не бачу зараз політичного поля і тому особливо сказати не маю що. Про свою роботу – чи ви пишете, чи маєте час поміж тим всім, що робите? Ні, майже не пишу нічого.Анджей Стасюк в нас на інтерв'ю сказав, що буде видавати вашу книгу.Це "Арабеска", книга, яка вийшла минулого року. Це книга, яка писалася до мобілізації. Ні, зараз справді немає часу, знову ж таки, я там не перебільшую, тому що служба майже все забирає. Дуже багато справ, дуже багато обов'язків, дуже багато різних речей, які треба робити. Дай Бог, буде колись можливість повернутися до писання і до створення книжок. 

Про це в ефірі Еспресо заявив політик, голова ГО "Центр спільних дій", віцепрем’єр-міністр України з питань євроінтеграції (2005) Олег Рибачук."В основному він побудував на цьому свою президентську кампанію. Ми пам'ятаємо, що Трамп говорив, що при слабкому сонливому Байдену, якого ніхто не поважав - світ просто розвалився. Погані хлопці почали захоплювати чужі території, війни спалахувати і ця знаменита фраза про те, що цього б не було, якби він був при владі", - сказав він.Рибачук нагадав, що Трамп обіцяв, що його прихід до президентства у США принесе у світ порядок, процвітання, мир і благодать. "Ми понад сто днів бачимо, що до миру і благодаті - ще дуже і дуже далеко. Йому потрібен результат. Є проміжний результат - угода про рідкоземельні метали, але це більше Трамп презентує для своєї аудиторії. А з точки зору його успіхів у зовнішній політиці - в нього таких успіхів немає. Я думаю, що для Трампа буде показником і вони будуть вести інтенсивні переговори - якщо Путін буде планувати поїздку в Стамбул і якщо там буде принципово досягнута домовленість про перемир'я - от тоді Трамп там буде. Йому б дуже хотілося бути людиною, яка довела справу до кінця. Для Трампа навіть не мир, а те, що закінчиться гаряча фаза війни, настане 30-денне перемир'я - він це виставить максимально як свою перемогу", - підсумував експерт.Під час нічного звернення 11 травня російський диктатор Володимир Путін заявив, що нібито налаштований на прямі переговори з українською стороною в Туреччині вже наступного тижня. Водночас він проігнорував ідею 30-денного перемир'я. На це американський лідер Дональд Трамп заявив, що продовжить працювати з обома сторонами, а майбутній тиждень буде "великим".12 травня в уряді Німеччини заявили: якщо Росія не погодиться на припинення вогню в Україні до кінця доби, європейські партнери запустять процес підготовки нових санкцій. Натомість у Кремлі сказали, що "мова ультиматумів для Росії неприйнятна".Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп заявив, що може бути особисто присутній у Стамбулі 15 травня, де, ймовірно, відбудуться переговори між Києвом і Москвою

Група новобранців розташувалася на вершині пагорба: автомати за плечами, у декого в руках записники та планшети з бойовим "софтом". Їхній інструктор на позивний "Доц" захоплено пояснює особливості використання артилерійської бусолі, двома пальцями обертаючи її шкалу. Ранкове сонце припікає, але стоїть ще досить низько, тож воно буде використане як одна з точок наведення пристрою... До лютого 2022-го "Доц" писав наукові дослідження та ділився знаннями в університетських аудиторіях. Тепер, маючи позаду оборону Києва та жорстокі артилерійські дуелі на Донеччині, він готує курсантів одного з навчальних центрів Сухопутних військ. Про те, як змінюється російсько-українська війна, про універсальність піхотинця та інтеграцію бойового досвіду в навчання, а також про людей та технології, від яких залежить майбутнє українського війська, ми поговорили з "Доцем" напередодні Дня піхоти ЗСУ. "Доц", розкажіть, будь ласка, як доктор наук опинився в мінометній батареї, що "насипала" окупантам на Донеччині, а потім став інструктором, що готує новобранців? В мене ще з Майдану залишався незакритий гештальт: не брав участі у боях на барикадах, натомість носив мішки "в другому ешелоні". В період АТО я теж не потрапив на передову за станом здоров'я. І весь час мені це муляло. Але коли влітку 2021-го пішла інформація, що буде велика війна, я вирішив взяти зброю до рук. Зв'язався зі своїми друзями та домовився, що "коли почнеться", підемо до війська разом. Ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV могли це собі дозволити Так воно і сталося. 25 лютого ми з моїм побратимом "Варягом" та з іншими хлопцями записалися в одне з ДФТГ (добровольчих формувань територіальних громад ред.). В його складі ми півтора місяці рили лінію оборони на околицях Києва та активно тренувалися зі зброєю. В травні 2022 на основі нашого ДФТГ сформували новий батальйон Окремої президентської бригади ім. гетьмана Богдана Хмельницького. І я, як офіцер запасу, став командиром мінометного взводу. Як виглядала бойова робота мінометників у 2022-му? Активні бойові дії нашої батареї це Донеччина: листопад-грудень 2022 року в напрямку Кліщіївки, а потім березень-квітень 2023-го, район села Іванівське, фінал оборони Бахмута. Спершу ми діяли як мобільні мінометні розрахунки: до початку ери FРV-дронів могли це собі дозволити. У 2023-му вже мали стаціонарні позиції, бо стали працювати з гарматою М-12 "Рапіра" калібру 100 мм. Своїм основним досягненням я вважаю навіть не участь у боях, а те, що ми з колегами-офіцерами з нуля підготували боєздатну мінометну батарею, яка стала показувати відмінні результати з першого ж виїзду. Що вам було потрібно для результативної роботи "артилерії переднього краю"? Ми мали два пріоритети: матеріальна база і навченість бійців. З матеріальною складовою в артилерійських підрозділах тоді все було досить погано: застаріла зброя, нестача боєкомплекту, його якість та інші проблеми, які подекуди мають місце і досі. Що ж до підготовки: ще на етапі навчань наш особовий склад опановував весь функціонал одне одного. Кожен мінометник знав обов'язки того, кого по-старому називали СОБ (старшим офіцером на батареї). Як виявилося це працює, ще й дуже ефективно! Завдяки підготовленості й постійному самовдосконаленню ми не лише "розносили" ворожі позиції, піхоту та російську техніку. Ми мали змогу підвищувати рівень фаховості бійців і вирощувати собі нову зміну. Зараз всі офіцери-артилеристи, з якими я починав, отримали підвищення: займаються управлінням боєм, а не безпосередньо перебувають на вогневих позиціях. Як відрізняється війна 2025 року від війни 2022-го? Що змінилося, зокрема, для піхоти? Стало набагато важче. Ще взимку 2022 року ротацію піхоти на позиціях можна було організувати підскоком автівки-"корча" і швидкою заміною однієї групи на іншу. Зараз не те, що піхотинці, а й ті самі мінометники вимушені іноді йти пішки по 5 кілометрів до позиції, несучи міномет і БК (боєкомплект) з собою. Бо дуже щільно працює російська аеророзвідка та ударні дрони: техніка банально не доїжджає. Я, зокрема, навчаю новобранців топографії. І зараз це не лише про наведення міномета чи гранатомета й коригування вогню. Кожному бійцю зараз критично важливо орієнтуватись на місцевості, щоб на цьому марші до позицій не заблукати. А ще треба постійно тримати себе у хорошому фізичному тонусі, щоб витримувати всі навантаження. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом Ще один "побічний ефект" FРV: збільшився строк перебування бійців на позиціях. Якщо у 2022-му в моєму батальйоні піхотинець чергував на "нулі" максимум 5 днів і потім відводився на відпочинок, зараз він чекає, доки не буде "вікна": поганої погоди або якогось затишшя, коли ротація буде можливою. Тим часом продукти, вода, БК та все інше доставляється скидами з дронів, а отже в обмеженій кількості. Все стало набагато важче. І, відповідно, підготовка має бути на порядок кращою, ніж можна було собі дозволити у 2022 році. Піхотинець має "вміти все" від коригування артилерії до запуску "Мавіка" зі скидом, якщо це допоможе відбитися під час стрілецького бою. "Доц", ви у своєму інтерв'ю півроку тому казали, що ВОС 100 "Стрілець" це найскладніша військово-облікова спеціальність з точки зору підготовки і набору знань. Моя думка відтоді не змінилася. Представник жодного іншого військового фаху не має більшої універсальності, ніж та, яка є в піхотинця. ВОС 100 це симбіоз знань і навичок, який працює лише в комплексі. Без нього залишитись здоровим і виконати бойову задачу практично немає шансів. Зрештою, всі новобранці здобувають ВОС "Стрілець", проходячи базову загальновійськову підготовку (БЗВП). Тож ця піхотна універсальність важлива і для інших військових фахівців? Абсолютно! І чим далі тим більше. Наприклад, тим мінометникам, які працюють на досить близьких дистанціях, стають у пригоді навички стрільця: іноді їм доводиться давати бій передовим групам ворога, які прорвалися до їхніх позицій. Або візьмемо операторів безпілотних систем. Наші випускники розповіли випадок: їхній екіпаж БпЛА висувався на завдання вночі. "Відвалився" зв'язок і вони заблукали. Потім зорієнтувалися і з'ясували: вони в ближньому ворожому тилу. Що робити? Хлопці грамотно влаштували засідку, розстріляли російську "буханку" (мікроавтобус УАЗ 2206 ред.) з окупантами і тоді в сутінках повернулися до своїх. Ми потім жартували про те, що наші випускники проспали мої заняття з топографії, проте уважно слухали тактику, яку викладав наш колега-інструктор "Бос". І це не тільки врятувало їм життя, а ще й дало неабиякий бойовий досвід. Не кожен оператор FРV може похвалитися тим, що влаштував засідку в російському тилу і "накришив" там окупантів. Ви, як викладач, мабуть, маєте в своєму арсеналі фронтові історії, які допомагають у навчанні та нормально заходять курсантам? Розповідаю їм про один з перших виїздів нашої батареї під Бахмутом. Досвіду нам тоді ще бракувало. Ми випхалися на пагорб, побачили трубу Вуглегірської ТЕС за 20 кілометрів, дуже зраділи чудовому орієнтиру. Швиденько зорієнтували бусоль. Я кажу бусолісту: "Відбивай запасну точку і швидко вйо звідси!" Трохи не встигли... Танковий снаряд влучив у сусідній будинок, нас кинуло на землю вибуховою хвилею. Підіймаємося, хапаємо бусоль і біжимо вниз. І тут другий постріл. Мого колегу осколком поранило в сідницю. Чую його крик. Сподіваюся, що це просто вибухова хвиля, що він встане і побіжить далі. А він не встає&hеllір; Підбігаємо до нього: "Друже, куди тебе поранило?" Він кричить: "Хлопці, ж...па!" В тебе заморожені всі емоції, а голова працює тільки над тим, що робиш зараз Кажемо йому: ми в курсі, що це повна ж...па, але ж поранило куди? Перевертаємо його на живіт і знаходимо обпалений отвір у сідниці, який трохи димиться. Стропорізом розрізаю штани на дупі. Крові небагато. Турнікет не використовували, затампонували отвір так, що хлопчина зміг далі йти самотужки. Не знаю, як би ми тягли 110-кілограмового побратима в іншому разі. Ось такий смішний та повчальний приклад: чому не можна робити мінометні позиції на горбочку, що таке "ж...па" на війні та як в неї не втрапити... Що ви відчуваєте під час бою? Я на бойових був настільки зосереджений, що досі пам'ятаю цей стан: в тебе абсолютно заморожені всі емоції, голова працює тільки над тим, що робиш зараз. Ця відстороненість, вона в бойових умовах допомагає чи заважає? Мені це дуже допомагало, я навіть не очікував такого від себе. Бо в цивільному житті я, навпаки, бував дуже емоційним. Але в усіх воно по-різному. Хтось хапає в бою "режим безсмертя", хтось, навпаки, може отримати панічну атаку. Але це не означає, що ці хлопці погані воїни. Буває, що й під "панічкою" боєць йде далі й добре виконує своє завдання. Розкажіть трохи про те, як інтегруєте досвід сучасної війни в навчальний процес? По-перше, спираюся на власний бойовий досвід: це було вже досить давно, однак у війні є певні сталі речі. Є й моменти, які треба оновлювати: тут стає в пригоді досвід побратимів, які приїхали в гості після ротації: піхотинці, артилеристи, дронарі&hеllір; Дуже уважно їх слухаємо, і навіть даємо їм попрацювати з новобранцями факультативно. Завдяки постійно діючим чатам наші випускники можуть похвалитися інструкторам своїми успіхами на фронті та порадити, що варто змінити в програмі підготовки. Ось пару тижнів тому один з випускників БЗВП розповів, як вони з побратимами знищили екіпаж елітного російського підрозділу БпЛА, відомого як "судний день". Якими б "елітними" окупанти не були, але наші випускники задали їм жару. І розповіли, як саме провели ту операцію. Інший випускник запропонував нам робити додаткові заняття в темну пору доби: маскування, розвідку та виконання інших завдань. Вже над цим працюємо. Підготовка стрільця За словами "Доца", нові реалії війни змінюють програму військової підготовки. Інструктори також мають право її коригувати, з урахуванням бойового досвіду і потреб фронту. Окрім звичних стрілецької підготовки, тактики, медицини та фізичних вправ, там з'являються нові акценти та специфічні теми. - РЕБ (радіоелектронна боротьба): курсанти отримують уявлення, яку ефективність має РЕБ на різних частотах, чим відрізняється "купольний" та направлений. - Зв'язок: бійці знайомляться з роботою радіостанції та правилами безпечного радіообміну, дізнаються про те, як працюють ретранслятори, "Старлінки", засоби захисту від ворожого РЕБ та альтернативні канали зв'язку, зокрема з використанням ворожих сім-карт. - Маскування в різних ситуаціях: наприклад, коли ворог використовує тепловізійні камери або коли не має змоги їх застосувати. - Ворожі ударні БпЛА: як протидіяти та уникати ураження, яким чином та з якої зброї збивати. - Бойове програмне забезпечення: топографія, управління боєм та коригування вогню. - Робота з бусоллю та знайомство з колективним піхотним озброєнням (кулемети, міномети, гранатомети). Навчати курсантів допомагає й академічний досвід, каже "Доц": "Треба розуміти ресурс людини у сприйнятті інформації та засвоєнні навичок. І вчасно себе зупиняти, щоб не намагатися "впихувати невпихуєме". Нинішні новобранці - які вони? Так сталося, що останнім часом у нас в навчальному центрі понад 90% курсантів добровольці. Раніше бували групи, які складалися переважно з мобілізованих. Ні в тих, ні в інших не було проблем з мотивацією. Єдине, що мобілізованих треба трохи більше часу збирати докупи. Бо людині, яка прийшла в армію не з власної волі, треба правильно розставити пріоритети. Ми робимо це за рахунок занять з національно-патріотичної підготовки та людяного ставлення до рекрутів. Пояснюємо, що в ЗСУ ти маєш достатні перспективи не тільки вижити, а ще й отримати кар'єрне зростання. Це працює і з добровольцями, і з мобілізованими. У добровольців свої фішки: вони можуть бути більш розхлябаними, бо кожен індивідуальність. Але за пару тижнів вони починають розуміти, як все працює в армії й головне для чого це працює. Тобто, мобілізовані можуть бути менш розхлябаними? Стовідсотково! Вони серйозно ставляться до ситуації, сумлінно навчаються. Бо розуміють, що частина з них потрапить на передній край, в ту саму піхоту, перед якою ми всі схиляємо голови. А піхота витримує на своїх плечах більше, ніж будь-який інший рід військ. У навчальних центрах зараз використовується так званий "нульовий день": це фізичні навантаження і контрольований стрес. Ми теж його використовуємо, але не на самому початку. Спершу даємо людям адаптуватися. На тих самих лекціях з патріотичного виховання пояснюємо, що від цієї війни не сховатися навіть за кордоном: вона може наздогнати і там. Говоримо про те, що кожному з нас є кого і що захищати. А далі всі ці фізичні та психологічні смуги перешкод. І коли боєць через "не можу", на зубах доходить до кінця випробування, плечі в нього випростуються, він пишається собою. В нашому підрозділі цей підхід показав свою ефективність. Якщо подивитися на вік новобранців, які здобувають "піхотний" ВОС-100: як він впливає на підготовку, а згодом на виконання бойових задач? Вік новобранців у нас в повному діапазоні. Частина активної молоді йде в ефективні штурмові підрозділи. Вони і фізично, і ментально до цього більше готові. Якщо ж ми говоримо, наприклад, про лінійну піхоту, там дуже гарно проявляють себе "дядьки" середнього і поважного віку: вони тримають позиції зубами! Армія і чорний гумор це нероздільні речі! Є такий жарт, що дядьки гарно тримають позиції, бо розуміють, що бігти вперед або назад їм буде ой як тяжко. Я бачив одного такого чоловіка: немолодий, згорблений, він тиждень тримав самотужки позицію цілого відділення під Кліщіївкою. Йому вистачило фізичної та психологічної витривалості. Що-що, а триматись на двох ковтках води на день і одному сухпаї на тиждень українські дядьки вміють краще за будь-кого. Якщо ми почали говорити про фізичну форму: порадьте, на що треба звертати увагу людині, яка усвідомлює, що вона скоро буде у війську? Варто завчасно спланувати цю життєву подію. Навіть якщо ти чудово почуваєшся, не зайве пробігтися по лікарях і виявити всі свої проблемні ділянки. Що у тебе з колінами та зі спиною, з суглобами, що з серденьком та з тиском? Це допоможе обрати посаду у війську не лише під твої "хотілки", а й під твою максимальну ефективність. Штурмовики без менісків та з грижами у спині тягар для свого підрозділу. Перемагає не сильніший, а більш упертий Далі варто трохи підкрутити свою фізичну форму. Крім звичайних тренувань є купа цивільних навчальних центрів, куди можна записатися на місячний курс, і вже мати приблизне розуміння що тебе чекатиме на БЗВП. Що нам потрібно, щоб перемагати сильнішого супротивника? І як ця "асиметрія" імплементується в навчальний процес? Є така хрестоматійна фраза: "Ніколи маленька радянська армія не переможе велику радянську армію". Тож нам потрібен розвиток технологій як в озброєнні, так і в управлінні. Потрібна побудова ефективної управлінської вертикалі. І віднедавна це вже робиться. Зокрема, на Покровському напрямку ми бачимо, як відновлення управління одразу змінює характер бойових дій, зменшує темпи просування ворога, а українським підрозділам дає змогу переходити в контрнаступ. А ще я дуже люблю фразу мого побратима "Варяга": "В будь-яких війнах перемагає не більш сильний, а більш упертий". І в бою, і в навчанні ми маємо звертати увагу на ці дві складові: впертість і технологічність. Тому нам вкрай потрібне масштабування передового досвіду і передових технологій. І, знову ж, таке масштабування неможливе виключно на горизонтальному рівні. Це треба робити "по вертикалі", в наказовому порядку... Якщо ми спустимося на рівень маленького піхотного підрозділу, то за яких умов він зможе "асиметрично" перемагати більше вороже з'єднання? Перша умова: треба займатися плануванням, а не експромтом. Наведу приклад: ще з 2022 року, коли підрозділи 3 ОШБр планували певні штурмові дії, вони на полігоні викопували точну копію укріплень ворога. І два тижні відпрацьовували майбутній штурм з усіма озброєннями та в супроводі дронів. І потім, у реальних штурмових діях, їхня ефективність була на максимумі. Війна - це дуже важко, а ще це великою мірою лотерея. Але якщо є розуміння, як організувати роботу підрозділу в тому чи іншому виді бою, є планування і протоколювання ймовірних ситуацій, є відпрацювання на полігоні та забезпечення всім необхідним, то є й шанси на перемогу. Якщо ж цього не буде, то все триматиметься виключно на героїзмі та самовідданості бійців. Російсько-українську війну часто називають "війною малих груп". Який розмір піхотної групи сьогодні є оптимальним, якщо ми говоримо про високотехнологічну та навчену піхоту? Ми зараз бачимо війну "дронів, артилерії та малих груп", у якій іноді навіть відділення це забагато. Зрештою, в різних ситуаціях (як в обороні, так і в наступі) можуть ефективно працювати рота, взвод або відділення, які, своєю чергою, розбиті на скоординовані малі групи. Під це треба переписувати статути й продумувати протоколи дій. Які уроки ви особисто винесли з цієї війни як воїн і як науковець? Найголовніший урок, який варто засвоїти нам усім: ми гаяли час на підготовку до війни ще з 1991 року. Ми задовго ховали голову в пісок: думали, що війни можна було уникнути завдяки налагодженню економічних зв'язків з Росією, завдяки розмовам про "братерство" та подібній маячні. Якби ж нам стало розуму років за 30 передбачити розвиток подій ми були б зараз набагато більш боєздатними. Друге, що я зрозумів: навіть відносно невеликий відсоток згуртованих людей, які знають, за що воюють здатні зупинити таку махину, як Російська Федерація. Крім нас, українців, у це не вірив взагалі ніхто. Ми гаяли час з 1991 року, бо ховали голову в пісок Але вже понад три роки ми стримуємо армію величезної країни, гарно озброєної, яка до того ж не береже та кидає на "м'ясо" своїх людей. Але найбільше моє бажання (коли настане довгоочікуваний мир) щоб ми вчергове не згаяли наших можливостей. Щоб Україна розвивалася і стала настільки сильною економічно, військово і політично, аби нікому навіть в голову не прийшло цю війну повторити. Чи думаєте ви про повернення в науку та в академічну освіту? У мене вже була така можливість. Після операції на коліні в 2023 році мене визнали непридатним, я міг стати на академічну посаду і "зав'язати" з військовою службою. Але відчув, що морально до цього не готовий. І це не про героїзм та патріотизм. Тут, у війську, я почуваюся максимально "на своєму місці". Моя задача підготовка новобранців є набагато важливішою, ніж усе інше. Вчити студентів математиці, слава Богу, є кому. Тому я тут. Ключові терміни БЗВП базова загальновійськова підготовка. Це спеціальний курс для отримання знань та навичок, потрібних піхотинцю. Його проходять всі новобранці, що раніше не мали досвіду військової служби. БЗВП триває 45 навчальних днів. За рішенням Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського тривалість БЗВП для тих, хто служитиме не на бойових посадах, скорочена до 30 днів. ВОС 100 військово-облікова спеціальність "Стрілець". Це базова кваліфікація у Збройних Силах України. Її отримують всі військовослужбовці, що пройшли БЗВП. СОБ старший офіцер батареї: той, хто керує бойовою роботою артилерійських розрахунків. ДФТГ добровольче формування територіальної громади. Це воєнізований підрозділ, сформований з добровольців, мешканців певної території, який виконує завдання територіальної оборони. Створення ДФТГ передбачене законодавством України про національний спротив.

Пані Ірино, за фахом ви вчитель-логопед. Як так, воно якось усе зовсім не пов’язане?У мене дві освіти: логопедична і ще я юрист. Виходила на Майдан я як комерційний директор із кабінету з секретаркою. Я от сьогодні тільки згадувала цей епізод, що, так, своє життя я дійсно змінила на Майдані повністю.Ми згадаємо той початок волонтерського такого життя з Майдану, яке там стартувало. Згадаємо все-все, що ви пройшли, поговоримо про те, чим ви сьогодні займаєтеся. Ну і ще так само розповімо, чому ви не любите оте прізвисько, яке до вас прилипло — Королева гуманітарки. Я сказала "Королева гуманітарки" - а ви так закотили очі. Чому не подобається це? Так, це придумали у свій час люди, коли ми, дійсно, на початку повномасштабної війни отримували фури, вагони, машини гуманітарної допомоги, яку потім після цього треба було ще розібрати. А жили ми в той час у госпіталі, тому що мій чоловік був начальником приймального відділення військового госпіталю. Власне, так, у цьому кабінеті там було завжди… Не те що 12 метрів - там неможливо було розвернутися, тому що постійно розбиралася якась гуманітарна допомога.У перші дні привозили такі реліктові речі, що ти там міг знайти йод 1945 року. Я не жартую. Ліки, які бабуся якась їла, так, у 1970 році, пів таблетки. Це теж не жарти. Були дуже класні речі, потрібні, але коли гуманітарна допомога не розібрана, вона ось так вся-вся у цих великих коробках.І перші місяці повномасштабної війни я займалася тим, що постійно щось сортувала, десь сиділа і сортувала, потім знаходила, ґуґлила, що це взагалі, і передавала медикам уже у госпіталі за необхідності. А коли я почула презентацію… Насправді, приймальне відділення — проєкт почався у 2022 році.І в цьому році я вже просто не жартую, що три роки буде, і це проєкт, який дуже важливий і дуже всім потрібний. І всі кажуть: так, так, ми підтримуємо. Але це дуже довга реалізація. Цей проєкт почався з того, що, коли ми приймали поранених, і, власне, наше приймальне відділення — це насправді реєстратура. Це приймальне відділення в госпіталі в Києві. ТакІ ви змінюєте його концепцію. Ми будуємо нове приймальне відділенняВоно розташовано в абсолютно іншому місці, навпроти старого приймального відділення. Ми поєднуємо хірургічний корпус існуючий, тому що це хірургічне приймальне відділення еmеrgеnсy, яке має бути просто за нормами обов’язково в кожному медичному закладі. Тобто ми не робимо нічого такого, ми просто повертаємо те, що має бути.Мають бути зручні туалети для того, щоб поранені самі могли до них дістатися, а не три сходинки там і повороти. Має бути місце, в якому поранений чекає лікаря, і він не чекає в коридорі, а чекає спокійно в палаті, де він може поспати, відпочити, помитися, тобто отримати нормальні, гідні умови.І найголовніше, що в одному приміщенні збираються всі фахівці, у них є свої кабінети, є медичне обладнання, і все це дозволяє провести обстеження в одному місці. Не треба поранених ганяти по великому госпіталю, а київський госпіталь дуже великий за розмірами. Це щось таке, що є за кордоном, але в нас такого немає?Так і у нас є. У нас навіть у сільських амбулаторіях, вибачте, вже до повномасштабної війни намагалися повністю зробити так, щоб еmеrgеnсy було обов’язково в кожній лікарні. Ну, мається на увазі лікарні, яка забезпечує медичні послуги для декількох сіл чи міста. Це обов’язкова умова. А військовий госпіталь, оскільки він розташований на історичній території, в історичних будівлях, пристосованих до поранених, не має бути таким, тому що приймальне відділення – це те, що перше бачить поранений, коли його доставляють.  Його привозять нашими евакуаційними вагонами, автобусами, гвинтокрилами чи машинами швидкої допомоги. І він перебуває певний час саме в цьому приймальному відділенні.Специфіка в тому, що поранених багато, операцій багато. І, наприклад, якщо потрібен травматолог, а він у цей час на операції, то пораненому просто доводиться чекати дві, три, чотири, п’ять годин. Ну, це краще робити, звісно, там, де він може відпочити, а не там, де люди ходять по голові. У вас ще багато проєктів, які почали з’являтися, відколи почалася війна, і це не тільки з 2022-го, а з 2014 року. Але спочатку був Майдан, так? Який з вас зробив волонтерку Революції Гідності. Так.Дуже багато людей навіть зараз кажуть про те, що от якби не було Майдану, не було би того всього, що почалося в 2014 році, тобто війни на Донбасі й анексії Криму, не було би повномасштабного вторгнення. Наука "аякбиологія", так? Ну, по-перше, ми б стали… Ми були б другою Білоруссю. Це наш був би шлях. Якби цього не було - то поступове поглинання, так. Ну, всі кажуть про те, що це був такий виклик. Янукович при владі — це був виклик українському народу, який шляхетний, який поважає себе, і, власне, вибрати із всіх фігур абсолютно неадекватну — це треба було вміти.Насправді наша історія, все йшло до того, що в будь-якому випадку Росія чи намагалася б нас поглинути, чи це була б війна. Подивімося на Грузію. Якщо хтось чинив спротив Росії — це була війна.Коли почався Майдан, що для вас було тою поворотною точкою, що ви сказали: все, я виходжу? Чи ви до того були такою патріотичною, активною людиною, якій залежало, що відбувається в країні, що треба ще робити якісь зміни, і ці зміни можу робити я?Ці зміни ми пробували робити у 2004 році. Я, власне, ветеран Майданівського руху. І тоді в мене був свій бізнес. І я всім своїм працівникам, у мене був невеликий колектив, але я їм просто сказала, що ви можете ходити на Майдан, я не буду…Це ще в часи Помаранчевої революції?Так, це під час Помаранчевої революції. А сама я особисто кожен день готувала якісь там десь 40–50 порцій їжі, машиною привозила на Майдан і годувала, спілкувалася. Тобто мій вклад був от таким. Ну і брала участь там. Це був трохи інший формат. Коли починалася Революція Гідності, я чесно наврочила сама собі, тому що сказала, що в цей раз давайте без мене.Тобто після Помаранчевої революції у вас було розчарування?Так, це було розчарування. Тому що здавалося дуже наївним, що тобі треба там постояти на Майдані місяць, так? І всі докорінні зміни самі собою стануться. Прийдуть тільки хороші люди, а погані підуть. Ну, життя — це не казка. Нам це все зараз підтверджено було. І я поступово-поступово дивилася, мені було шкода, я підтримувала морально, я дивилася стрими. І, звісно, все змінилося з побиття студентів.Коли дітей побили — це був просто абсолютно… Ми йшли пішки, я взяла свою меншу дитину і несла на руках, ми йшли пішки. Це дійсно був мільйон, який ішов. Київ ішов на Майдан. І стало зрозуміло, що ми цього не пробачимо, ми будемо боротися. А всі наступні кроки — ви самі пам’ятаєте, що воно насправді було таке підливання бензину у вогонь, і тому все це розгоралося.Те, що Росія скористалася слабкістю України, вона зробила все за всі роки незалежності, щоб у нас не було своєї власної армії, щоб у нас не було Служби безпеки, щоб у нас не було нічого свого. Тому що коли ми дивимося - це все інспіровані Росією люди, які розвалювали абсолютно все у нас. І ця вся міфологія про те, що українці лише сало їдять і сміються…Тому самі росіяни вважали, що ми спокійно складемо лапки, і це буде легкою прогулянкою. Ну, як підтвердив уже 2022 рік, вони тоді так і не зробили висновків. Вони все рівно вважали, що ми не будемо боротися, а ми проявили характер.Але в 2014 році деякі люди відразу з Майдану включились у війну.Так.Чи зі зброєю в руках, чи волонтерством, чи інформаційною якоюсь підтримкою, так? А хтось розвернувся і почав собі жити аs usuаl. Ну, так завжди...Чому ви вирішили продовжити? Чи це хтось за вас вирішив, чи просто сама доля так повела вас?Знаєте, так вийшло, що з 18 по 20 лютого я була на вулиці. Я до цього просто допомагала в терапевтичному... Ну, ми таку приймальню зробили й просто приймали велику кількість поранених соматичних. Міряли тиск, робили якісь призначені лікарями уколи, давали пігулки, які були призначені. За добу було до 400 пацієнтів, щоб ви просто розуміли. Ми ще вели записи. А 18-го вже було відчуття, всі розуміли. Я взяла вихідний на роботі за свій рахунок, ішла на Майдан, така дівчача, наївна: якщо я вдягну підбори й блакитне, щось таке легке, світле, то нічого не буде.Ну, от, я прийшла, і зате мені потім було дуже легко бачити, де я бігаю, тому що своє світле пальто я зняла, і мені дали бушлат розміру ХХL чи ХХХL, але в ньому було тепло. Він був червоний. Ну, це ніяк ні в чому не врятувало, але хоч його перепачкала, а не своє пальто.І ці три дні змінили мене абсолютно, тому що кожен день виходити було дуже страшно. Кажуть: як ти не боялася?  Я дуже боялася. Але я просто розуміла, що там є люди, їх там потім уже почали вбивати, і не можна не прийти, тому що коли ти не приходиш, ти даєш більше шансів Майдану бути переможеним. Куля тоді влучила, десь якраз у ці дні?Куля 18-го — так, це було на Садовій, там все палало. До того часу я нічого подібного в житті не переживала, тому що я там озирнулася — рожевий водомет, із нього рожева вода, блакитне небо і чорний дим. І все це разом… Просто така страшна картинка в центрі нашого мирного, чудового міста. Там уже були всі ті перестрілки, там закидалися “Молотова”. Ну, власне, я не думаю, що вони цілили прям спеціально. Вони просто стріляли, щоб нас відігнати. Я думала, що це вже почалася зачистка і вже дубинками б’ють. Потім озирнулися — ще нікого немає, ну і продовжували робити те, що робили.А потім почалася війна?Так. І я пішла у військкомат. Записуватися?Так, я пішла, написала в Шевченківський військкомат по місцю проживання. Прийшла туди. Це було після 1 березня, коли захопили Крим… Коли ці гвинтокрили летіли, і це була теж така страшна чергова картинка,черговий крок. Я прийшла, але вони так посміхнулися, сказали: "Дякуємо вам дуже, але жінок із маленькими дітьми ми поки не потребуємо".І я тоді, власне, знайшла своє місце, тому що ми знову приходили на Майдан, коли наші друзі-майданівці готувалися до відправки вже на фронт. І вони, власне, ще якийсь певний час жили там, на Майдані. Потім вони об’єднувалися з ВВ. І це основа була Нацгвардії, коли все це прям будувалося на твоїх очах.Я приходила до них, а потім почула, як хтось сказав, що у військовому госпіталі є поранені й там потрібна допомога. Я записалася і прийшла. Так, оце вже стало такою долею.І що спочатку робили?Абсолютно все. Я прийшла туди, запитала, подивилася — там була бабуся, їй було далеко за 80, вона була санітарочкою, мила підлогу, а поранених хлопців привозили. Я подивилася і почала їй допомагати. Мила двері, мила вікна, мила підлогу.Там стався такий момент, тому що тоді Андрій Пишний, який очолював Ощадбанк, теж хотів чимось допомогти пораненим. Він прийшов туди, а ми були трохи знайомі. Він просто не зрозумів, що це я, тому що я була в халаті, у рукавичках гумових. Він запитав: "Ірина, це ви?" Я кажу: "Так". А він: "Давайте щось придумаємо для поранених".Ну от, із цього ми почали думати, як можна дієво допомогти пораненим, коли на той час не було коштів ні на що. Ні на протезування, ні на ліки, ні на якісні дороговартісні антибіотики. Ні на забезпечення реанімаційних пацієнтів. Так народилися художньо-благодійні проєкти "Мистецтво, що рятує".На той час 50 важкопоранених отримали кошти, які вони уже могли на свій розсуд використовувати. У подальшому життя просто для нас принесло таке розуміння, що давати кошти людям просто так — це абсолютно неефективно.Людям треба забезпечити системні зміни і доступ до всіх необхідних послуг, але не 50 там, не 100, не відбирати, тому що це жахливо, важко, це морально важко. Відбирати, хто заслуговує на лікування?Відбирати, хто більше важко поранений, так, хто більше потребує підтримки — усі потребують. І тому до мене теж прийшло таке розуміння, що треба змінювати систему.Тому те, що зараз робиться, — я намагаюся не затуляти дірки, а змінити систему. І тоді ти, в принципі, розумієш, як із цими ж вагонами було. Це знову-таки три роки, у травні ми приїжджаємо на евакуацію з госпіталю. Дивимось, як перевозять поранених, а Укрзалізниця на той час — це ж теж таке швидке рішення було. Вони теж не розуміли, як перевозити поранених.І в плацкартних вагонах вирізали боковушки для того, щоб туди заїжджала каталка. Але уявіть собі: коли каталка туди заїжджає, треба ж іще поранених витягнути з цих маленьких, незручних купе. І на це було боляче дивитися, тому що завантаження-розвантаження поранених займало півтори години. І самим пораненим було дуже важко.Їх неможливо було лікувати нормально, тому що там немає де повісити крапельницю, не підійти до них, не перев’язати. Тому, от туди прийшовши, я так подивилася і кажу: "Ми якраз були з головним анестезіологом Збройних сил України Олександром Олександровичем Бугаєм, вони чергували у приймальному, це була така група, вони завжди чергували у приймальному". І я кажу йому: "Олександр Олександрович, давайте змінимо це".Ну, він так втомлено махнув рукою, типу, "нічого не вийде". Ну, я цей виклик сприйняла і сказала: "Добре". І, власне, завдяки знайомим, в інтернеті я попросила у людини, яка працювала на Укрзалізниці": "Дай мені, будь ласка, всіх топменеджерів контакти". Це — я говорю — для хорошої справи. І він зараз кожен раз сміється і каже: "Дійсно для хорошої справи". І я написала одне повідомлення. Це була субота. Ну, я була в госпіталі, як зараз пам’ятаю, це 12 травня. Я написала велике-велике повідомлення і почала всім розсилати. Олександр Камишін, у принципі, бо він тоді керував залізницею, відповів через хвилину. Я думаю, що він навіть не дочитав до кінця. Він мене набрав і запитав: "Ви хто?" Тобто він вас не знав?Взагалі, це просто чужий номер, де я написала: "Добрий день, я Ірина Солошенко. Ну, от маю пропозицію до вас: будь ласка, давайте змінимо евакуацію поранених". І він просто запитав: "Ви хто?" Я кажу: "Я волонтер". Була секундна пауза, ну, дійсно, там секунда. І він такий: "Добре"."А командування медичних сил у курсі, що ви збираєтесь вагони змінювати?" А мій чоловік стоїть там у кабінеті, дивиться на мене уважно. Він уже чує всю цю розмову. Я кажу: "Так". Збрехала я абсолютно чесно. І він каже: "Добре, давайте в понеділок", призначив час. "У понеділок ви, кого вважаєте потрібним від КМС, берете і приїжджаєте на робочу нараду".Я кладу слухавку щаслива, значить, там уже все. І кажу: "Сергію, мені треба до командувачки". А тоді пані Остащенко, була командувачкою. І він на мене подивився і каже: "Ну добре". У неділю я з нею зустрічалася, я пояснила, у чому, власне, ідея. На що вона, в принципі, запитала тільки одне: "Ви будете цим займатися?" Я кажу: "В сенсі?" Вона: "ну, в сенсі, це ви не мені задачі даєте, а ви це зробите…" Я кажу так, якщо я прийшла, то я це зроблю.Але далі на волонтерських засадах?А далі це була складна історія, тому що Укрзалізниця — це неможливо на волонтерських засадах. Укрзалізниця — ти не можеш купити вагон. Багато людей потім хотіли купити вагони і зробити... Я кажу: "Це чудово, побудуйте собі там якийсь окремий бам, так. Якесь щось там копайте". Тому що це єдина система, це єдина інфраструктура.Причому інфраструктура, яка рятує нашу країну зараз цілком і повністю, коли закрите небо, коли все це — наша артерія, нашої країни. І, власне, тому вони на своїх заводах ремонтували. Це була реконструкція. Ми ж не переробили нічого такого.Ми просто взяли порожній вагон, викинули все зайве, поставили туди... Спочатку ми робили реанімаційний вагон, просто туди привезли фізичну каталку, яка була зручною. Вона була пневматичною, піднімалася вгору, вниз і могла замінити ліжко, тому що коли ти ставиш туди велике ліжко, ти з'їдаєш простір. Вагон має свої розміри, і, так, треба було все це враховувати.І лікарі обов'язково мають реанімаційне місце з усіх боків обходити, тому що коли працюють із важким пораненим, коли якісь ускладнення, то потрібен підхід з усіх боків. Тому ми все це привезли. Олександр Олександрович крейдою почав малювати, де будуть розташовуватися умовні ліжка. Взяли більші матраци, ми їх просто трохи більше взяли. Ну, от так от народився цей перший реанімаційний вагон. І, власне, з цього вже потім пішли всі інші, яких зараз майже п’ять десятків. Чи ви підраховували кількість військових, яких ви цими вагонами евакуйовували, довозили, рятували в дорозі? Так, і це абсолютно вражаюча цифра. Коли я кажу "цифра", я просто уявляю людей, тому що цифра – це цифра. Не можна цифрами вимірювати ні загиблих, ні поранених, ні травмованих, тому що це – людина. Є, але ми не можемо зараз називати ці числа, тому що ворогам ми не поліпшуємо життя, не робимо його легшим. Але насправді я вам хочу сказати, що 70% усіх поранених евакуйовувалися хоча б раз вагонами.Тому це річ, яка дійсно змінила якість, змінила можливість перевозити важких поранених на такі відстані. Тому що коли були літаки санавіації – це одна справа. Коли було АТО – це одна справа. А коли у тебе більше тисячі кілометрів активного фронту, то ти швидких стільки не напасешся, тому що швидка – це один лікар, один анестезіолог, тобто повна бригада.А у нас ця повна бригада забезпечує п’ять важких поранених у поїзді. Тобто ми ресурси, яких у нас, на жаль, не так багато, дуже сильно економимо. Поранені, які хоча б раз були евакуйовані цими вагонами, інколи хочуть подякувати вам публічно, написати про це, але ви кажете: "Ні, не смійте". Це зайва скромність чи зайва обережність?Насправді ми вже десь рік розповідаємо про вагони, але просимо поранених не робити прямі включення, тому що зараз багато блогерів, тіктокерів, усіх інших. І тому, так, їм дуже хочеться, я розумію це бажання у захисників і захисниць, потрапивши у вагон, здивувавшись, що таке є, показати всім, усьому світу.Але ми просто пояснюємо, що евакуація пораненого — це така ж військова операція, як і всі інші, і тому, власне, ворог може завдати підступного удару. Тому ми дуємо на холодне, але нехай так буде. А раніше, насправді, так, у нас була така установка, ніхто ж не розумів терміни у війні. І була установка, що ми не розповідаємо про евакуацію взагалі. Вона є, вона працює, і цього достатньо.І тому, власне, коли перший поранений виклав красивий пост, до мене прибігли всі, хто знав, і сказали: "А що, можна вже тепер писати про евакуацію?" Я кажу: "Ні, не можна". Але, знаєте, от із такого спілкування, коли я приходила до пораненого, просила. Часто він був у госпіталі, на той час він якраз і був. Я прийшла до нього і кажу: "Класно доїхав?". Він каже: "Так". Я кажу: "Я ж теж хочу, щоб усі інші доїхали теж добре. Прибери, будь ласка".І тому, ну, от тоді було так. Зараз, у принципі, іноді я бачу, що там пости, хтось відео знімає. Там, наприклад, їде хлопчик без ноги, грається іграшкою, яка там висить. І воно і смішно, і сумно, і під музику Петрика П’яточкіна, так? Я зберігаю їх для себе, тому що для мене це завжди важливо.І, знаєте, от здавалося б, іграшка. Я просто... То так, як у немовляток, іграшки висять?Так, так, а вони висять, тому що от над кожним ліжком є гусак. Ну, щоб підтягнутися там зручно. Там місце для трьох крапельниць і гусак для підтягування. І тоді іноді там і медсестри, чи хтось там санітари, ці іграшки туди підвішують.Теж я перші рази думала: "Ну, якось іграшки, якось незручно дорослим", тому що наш вік солдата все-таки — це 47 років, щоб просто всі розуміли.Але ти бачиш, як вони ставляться до цих іграшок, це таке тепло, це така річ, яка абсолютно антивійна. І тому оце переключення так спрацьовує, що викликає сльози у когось, а це дуже корисно просто поплакати, свої емоції просто висловити. І минулого року теж знайома... Багато людей про це вже потім знали, розуміли все це. І вона написала, що її племінника зараз везуть у вагоні, і він грається тигриком. І він от прямо написав, що тигрик і був у нього, коли він був маленьким. І каже: "Я його як побачив, то розплакався нарешті, значить, і мені стало легше, і заснув".І, ну, тобто такий шматочок тепла — це обов’язково, тому що ми передаємо, вже просто як супровід пораненого, ми теж передавали і пакунок пораненого, і елементарні речі. Тому що найчастіше все згорає, найчастіше все лишається там, в окопі. І людина без нічого. І, ну, просто дати йому звичайні речі, це вже наш просто обов’язок.Тому я теж щаслива, що, наприклад, коли Міністерство оборони приймало вагони, а я завжди в кожному абсолютно... У кожному вагоні є така невелика ємність для води, для речей. Укрзалізниця доробила такий великий кишеньковий відсік. І я туди складала адаптивний одяг, якісь шкарпеточки, якісь цукерки, щось. І вона подивилася і запитала: "А що ви зазвичай даєте?" Ну, ми зробили перелік.Тобто, як коли ми купуємо квиток у плацкартний потяг, чи там, не знаю, хтось у СВ, людям дають пляшечку води тощо, то у вас теж є свій пакунок?Так, так, тільки для пораненого. І, в принципі, з цього Юрій Гудименко, пройшовши шлях пораненого сам, теж на цьому наполягав. І, власне, тепер уже все — Кабінет Міністрів прийняв постанови всі, і розробили вже, власне, вибрали, який адаптивний одяг буде.І буде "пакунок пораненого" — 30 компонентів, перелік речей від зубної пасти, зубної щітки, гребінця, Господи, паперу... Ну, тобто елементарних речей, які просто даються пораненому, щоб ніхто не шукав ніде, не біг там, не купував усе це.І тепер це буде просто передаватися, тому що швейна сотня ще з 14-го року шила цей адаптивний одяг. Починала з трусиків на зав’язках, потім усе трансформувалося. От, власне, те, що я передаю, щоб забезпечити, поки немає державної програми забезпечення. І там наші конструктори, власне, агенції "Ми однієї крові" розробили класні шорти-штани, я їх називаю. Пам’ятаєте, як оце перетворюється, так?У нас вони нормально перетворюються. І це дуже зручно, коли ти там у палаті в шортах, а на вулицю — там палити, чи там холодно, ти доєднав, і все — у тебе штани. Тому от такий теж комплект народився. Ну, воно ж усе так: коли ти хочеш щось робити, то ти шукаєш, як його зробити. Коли не хочеш — шукаєш привід сказати, чому це неможливо зробити.А от ви кажете: "Коли ти хочеш і коли не хочеш". Чому все-таки це прийшло в голову вам, як волонтерці, а не комусь, хто є у владі і міг би теж про таке подумати? Ну, мені складно про це сказати, тому що, в принципі, я ж кажу, що мої проєкти, які я реалізую, це не просто проєкти, це не штучно придумана історія. Це те, що я почула в госпіталі і те, що я запитала: "А чому нам це не змінити?" Тому що, знову-таки, ті ж апарати гемодіалізу, які зараз є в Київському військовому госпіталі в кожній реанімації, — це, власне, ідея, коли була нарада, вийшли всі завідувачі і казали про те, що зараз у реанімації певна кількість пацієнтів потребує гемодіалізу.А їх неможливо перевести, тому що вони не на ШВЛ. Вони на кисні, вони просто, якщо їх відключити, їхній стан ускладнюється і погіршується. І тому я просто кажу: "А чому ми не можемо поставити гемодіаліз у реанімаційній палаті?". Він уже невеликий цей апарат, допомагає двом пораненим. На мене подивилися, і один із лікарів сказав: "Та у нас немає". Я кажу: "Ну, а якщо будуть, то поставимо?". Так.На сьогодні всі реанімаційні відділення мають цей гемодіаліз. Я теж знаю цифру. Це, ну, прямо тисячі поранених, які вижили завдяки цьому. А коли у людини посттурнікетний синдром, і, власне, вона потребує гемодіалізу, то це прогностично один із найважчих станів, які є. Тобто це навіть гірше, ніж інфаркт чи інсульт, якщо невчасно провести гемодіаліз.Якщо вчасно — все. Людина абсолютно спокійно одужає, буде травмована, так, буде щось, але вона одужає. Ви не знаєте слова "неможливо", так?Я не хочу його знати, знаєте чому? Тому що, в принципі, я кожен раз для себе просто знайшла спокійну, нормальну фразу: "Мені буває важко, але в окопі набагато важче". Тому що, насправді, 2014-2015 рік — це були інші окопи, це була інша війна. Але я просто бачила, і я ніколи себе не порівнюю з тими, хто прийняв присягу і виконує завдання. Це набагато важче, тому що ти собі не належиш. Я тут можу свої ініціативи реалізовувати, боротися.Мені буває важко, так, я просто іноді дуже втомлююсь, демотивуюсь. Потім я їду на евакуацію, бачу поранених, розумію, що, в принципі, для кого і для чого це робиться. А коли у тебе є певне завдання, ти можеш просто сидіти і чекати свого часу, а коли час настане, ти не можеш звернутися і піти сказати, що не сьогодні. Тому я чудово знаю, що в окопі завжди важче. Тому, власне, не складаю руки.Але волонтери — це теж живі люди. Знаєте, такий був жарт, я не знаю, напевно, він заснований на якихось реальних історіях. Як в анекдоті писали, що жінка казала: "А коли я матиму теж свого персонального волонтера?"(Сміється) Ну, таке теж бувало, так, бувало. Знаєте, це людський фактор абсолютно. Той же військовий — ми робимо якийсь збірний образ, але зараз у війську знаходиться мільйон людей. Це дуже широке представлення всього нашого суспільства. Тому є абсолютно різні люди, і їхні родичі — це теж окрема історія. Тому коли я була прям волонтером-волонтером, так, тобто приходила, з’ясовувала, кому що потрібно, то я стикалася з різними випадками.І я завжди питала: "А ви не хочете поволонтерити? Тому що, ну, от ваша рідна людина...". Це ж я не закінчувала ніяких шкіл волонтерства, так, університет волонтерства. Я просто розумію, пропоную якісь шляхи, ви теж можете це зробити, але треба просто встати і піти зробити. І поки не вийде — доводити, пояснювати. Знову-таки, як це все робиться?Ти приходиш і пояснюєш людям, чому ти це робиш і що це змінить. Тому що зараз всі знають, що з донатами стало набагато важче, але я хочу сказати, що, ну, я особисто і ми в нашому благодійному фонді, переключаємося на бізнес, працюємо з бізнесом. І наш бізнес, він, взагалі, сімейний. І вони, коли розуміють, що це змінює, знову-таки, я люблю працювати з айтішниками, тому що їм все це дуже зрозуміло.От на прикладах. Ми приходимо в центр крові, показуємо: стоять шість екстракторів. Не буду брехати. Екстрактори — це такі апарати, які кров розділяють на еритроцитарну масу і тромбоцити. Тобто кров треба підвісити, зафіксувати, потім дивитися на ці позначки, розуміти час, коли проходять процеси, потім усе це вручну контролювати.Тобто це шість таких апаратів. Ми приходимо, він дивиться на них… Не знаю, вони, мабуть, ще до тієї війни, до Другої світової, десь от десь приблизно так. Ну, така вічна техніка. Приходить і каже: "Так що це за машина?" Я кажу: "Один екстрактор, який ви зараз придбаєте, замінить усі шість. Тобто одній людині треба буде бігати. Вона собі зафіксувала, час виставила і все. І він це робить все сам. Він сповіщає людину".Тобто ми звільняємо людину від можливості помилитися, тому що у цій екстракції крові, розділенні на компоненти, одна секунда, трохи температура вище — і все, все пропало.А кров для нас зараз абсолютно на вагу золота, тому що не буде крові — це перший етап лікування при важких пораненнях, мінно-вибухових ураженнях, атаках дронів, чим завгодно. У цій війні це першочергова необхідність — майже всім важким пораненим переливають кров. Тому це дуже важливо зробити, враховуючи прильоти в усі міста. Господи, у нас же зараз немає безпечних місць.Тому завжди треба мати запас, завжди треба мати ті апарати, які дуже швидко зроблять аналіз крові на сумісність, і тоді не буде жахливих помилок. Але тим не менше, ви жива людина, а ми бачимо зараз історії про те, що не всі волонтери витримують. У когось здоров'я просто не витримує і починає сипатися, так? І тоді вже ти мусиш ту маску спершу на себе натягнути, а вже потім допомагати іншим. Або є історії, що люди закінчують своє життя, бо просто не можуть витримати всього цього. Де ви шукаєте сили, щоб якось себе тримати в рівновазі? Бо, напевно, є ями, у які ви провалюєтесь. Є…Як ви з них вибираєтесь? Моя стіна — це моя сім'я. Ми всі займаємося одним і тим самим. У мене чоловік військовий медик, навіть не дивлячись на те, що його здоров'я дуже сильно посипалося, і для мене це дуже важко. І він міг би йти мобілізуватися, але він цього не робить. Він просто допомагає. Мій зять сам особисто пішов, він айтішник, якого б не хапали. Власне, у нього був би "білий квиток", якби він цього захотів. Він сам пішов. І він тільки недавно повернувся на ротацію. Моя сім'я — це всі люди, які займаються одним і тим же. Моя донька працює, донатить постійно. Моя менша донька завжди допомагала, вона просила мене: "Не розповідай, нехай мене пробачать". Вона допомагала на тих же вагонах прибирати. Ну, це люди, які працюють.Моя мама, якій зараз уже 77 років, вона працює для того, щоб донатити і допомагати. Тому у мене в сім'ї нема такого розуміння, що хтось каже: "Ну що, давайте ми до понеділка, а з понеділка нехай уже хтось інший". Тому от у нас такого немає. А коли, ну, дійсно, Господи, всі живі люди, буває дуже важко, — я люблю квіточки вирощувати, наприклад. І це мене дуже тримало. От ми, коли в госпіталі всі жили, у нас санітари... Жили у прямому значенні слова? Так, ми перші чотири місяці взагалі безвилазно жили, тобто ми виїжджали лише один раз, щоб подивитися що з будинком. А так ми, в принципі, жили постійно, тому що це ж... Це коли почалося повномасштабне? Так, це повномасштабне, з 24 лютого, так. А потім, давали можливість раз на місяць брати один вихідний. І ми тоді уже починали в будинок виїжджати. А до цього наші санітари прекрасні, вони посадили там... Це ж українці. Цибулька, значить, у нас там... (сміється)Ні, справді, у нас на приймальному відділенні були стрільбища, тому що всі вже зразу почали готуватися, всі стріляли. Були стрільбища, а між стрільбищем і приймальним відділенням — цибулька, огірочки, все, значить, там помідорчики. Я свої помідори, значить, із квартири принесла. Ну, вони, на жаль, не витягнули, тому що самому приймальному воно ж таке напівпідвальне приміщення, їм просто не вистачило світла. А я намагалася їх врятувати. Тому просте заземлення, прості речі і просте розуміння. У нас просто немає іншого вибору. Ну, якщо ми здаємося, краще ж не стає, правда ж? Ви згадали чоловіка свого — військового медика, який теж, як ви кажете, зараз має вже проблеми зі здоров'ям. У вас є lоvе stоry, яка сталася на тлі цих, як би це страшно не звучало, смертельних історій, бо їх у госпіталі теж вистачає. Як це відбулося?Ну, це насправді так і відбулося на тлі того, що у нас у реанімації на той час, у 2014 році, влітку, я просто прийшла в реанімацію і почала запитувати. Спочатку до мене так дуже обережно ставилися. Ну, тому що волонтери ж теж різні є. Хтось наобіцяє і пішов собі. Ну, це ж залежить від того, чи ти це зробиш, так. А тебе ж нічого не зобов'язує, окрім якогось внутрішнього чогось.У нас помер хлопчик, за нього дуже довго боролися. І я зайшла в кабінет до головного хірурга. І якось мені так було сумно. І там сиділи військові, і я так обняла їх усіх, так? І мій чоловік був серед них. Майбутній?Так, майбутній. А на нього це таке враження справило, що от я чогось прийшла, от просто їх обняла, і всім було сумно, і якось... І після цього ми почали з ним розмовляти, і це, ну, не знаю, таке враження, що ця людина в моєму житті була завжди. І у мене ж діти дорослі, молодшій донці було сім років, але, не знаю, вона дуже швидко його прийняла. Це абсолютно була людина, яку вона там батьком називає. Ну, і просто, знаєте, це, мабуть, от такі історії знаходження людей, мабуть, єдине світло, що є у війні, що ти можеш серед цього знайти якихось людей, з якими ти все життя потім чи товаришуєш, чи вони просто... Навіть якщо ти з ними дуже коротко бачився, вони вплинули на тебе абсолютно, і от вже їхнє життя для тебе слугує тим, що не дає тобі опустити руки.Але медики військові теж втомлюються. От зараз є бронювання цивільних медиків. Як ви до цього ставитеся?Знаєте, це дивне рішення. Ну, я скажу так, тому що я бачу медиків військових всі ці роки, не три повномасштабної (війни —ред.), а значно більше. І, власне, коли ні у кого війни не було, у більшості не було війни. У них вона була.У них були операції. Травматологи постійно складали кінцівки, щось робили. Тому ці роки теж накопичили втому, тому що я чудово розумію, що вони іноді по 16 годин в операційній. Тут 16 годин просто попрацюєш і ти вже втомлюєшся. А вони живуть у госпіталі.Ми вже перестали жити у госпіталі давним-давно, а травматологи дуже часто, якщо, наприклад, сім'я за кордоном, то все, він собі в кабінеті облаштувався. Каже: "Ну, а чому мені втрачати там пів години чи годину на добирання додому? Я тут посплю чи щось поконструюю". Заходиш у кабінет, у них, значить, конструкції, вони придумують усе це, як зафіксувати. Ну, інсульти, інфаркти.Це наслідок того, що, по-перше, вони через себе пропускають. Дійсно, важко бачити важких поранених постійно і розуміти, що когось ти не зміг врятувати. Це ж ти не можеш просто сказати: "Ну, так сталося". Це все пропускається через себе.У нас дуже часто в країні кажуть про єдність, але коли ви розповідаєте про людей, які включені у війну, зараз це більша кількість людей, так? А є люди, які собі далі живуть, так, ніби війни немає. Ну, так, десь там бувають обстріли, трохи там гримлять, вікна трусяться. Але, в принципі, якщо не дивитися у стрічку новин, то більш-менш можна жити. Чи є ця єдність? Я боюсь, що ми на грані того, що у цьому намаганні зробити для більшості більш-менш нормальні умови життя і розраховувати тільки на тих, хто вже задіяний у цій війні, ми можемо покласти дуже-дуже великий розкол.У будь-якому випадку, людина, яка тут ховалася весь час, не може зрозуміти того, хто на війні. Ну, не може він, коли прийде людина, яка по частинах своїх побратимів збирала під КАБами, все це витримувала, воювала, отримала важке поранення. Все одно має бути ротація тих же медиків військових.Чому всіх цивільних забронювали, так? А військові — вони вже в "карти програні", так? Ну, тобто ти вже все, ти військовий медик… Навіть якщо його мобілізували на той час — він був цивільним, його мобілізували.Але от навіть наші медики, які у евакуаційних вагонах, вони дуже втомилися, тому що уявити собі, що ти п'ять днів на тиждень проводиш у вагоні... Так, навіть просто поїхати у вагоні, а ти маєш прийняти рішення про лікування. Хтось ускладнився, так?Ти приймаєш це рішення за долі секунди, тому що це поїзд, треба прийняти: чи ти зупиняєш поїзд, перевантажуєш цього пораненого, передаєш, чи ти починаєш його лікувати, щось робиш, якісь дії, перев'язуєш. Це відповідальність. Це виснаження, це втома. І я теж до них приходжу і просто питаю, вони кажуть: "Дуже би хотілося, щоб наші друзі цивільні приходили на наше місце, а ми поверталися".Тому що вони в цей час втрачають свій фах. Тому що коли ти три роки перев'язуєш рани, то ти, як лікар високого рівня, поступово втрачаєш фах. Чому тоді було зроблене бронювання цивільних медиків? Це ж не вони самі собі придумали. У нас, в принципі, така дилема… Всі кажуть, що треба скорочувати медиків, тому що нам дійсно треба скорочувати велику кількість ліжок, якими ми все ще рахуємо, тому що реформа ще не дійшла до свого кінця. Вона почалася на первинці, якось вона була зроблена, але далі по другому рівню вона не пішла. Ми не можемо утримувати таку кількість лікарень, у яких не кваліфіковані лікарі вважаються фахівцями, так?Ми маємо робити операції, але у нас для цього мають бути дороги і доставка дуже швидка екстреною допомогою до лікарні, щоби коли ти потребуєш, тобі чудові хірурги зробили операцію. Але до цього треба доїхати 100 км. У нас 100 км іноді проїхати... Не доїдеш. Абсолютно, так. Ну, тому тут таке питання. У нас дійсно велика кількість медиків. Я абсолютно тут дуже поважаю цивільних лікарів, тому що, насправді, якби не цивільні… Вони витягають 70% всіх поранених, тому що у нас єдиний простір зараз медичний, і екстренка залучена, і всі лікарні, всі лікарі, і дякую всім за це. Але просто робити якусь ротацію, заміняти своїх друзів, з якими ви працюєте разом, і просто... Ну, ніхто не каже про те, що тебе там пошлють у сухопутку. Зараз посилають. Але слухайте, я недавно розмовляла з Андрієм Жолобом, військовим медиком, у цивільному житті травматологом. І він сказав, що було так, що він у свою медроту витягував з інших підрозділів, бо вони там були якимись піхотинцями. Він каже, це дурна робота — мікроскопом забивати цвяхи. Я теж чула таких історій багато, коли судинного хірурга кидають у піхоту.Ну, на початках повномасштабної війни було так, що якщо людина зголошувалася, її брали куди завгодно. Тобто, було таке, що професор був солдатом. Ну, їх от просто в ручному режимі потім вихоплювали і знаходили, і казали: "Господи, у нього ні фізичної кондиції, нічого немає для того, ну, нащо це робити?". Насправді, коли зараз у нас з мобілізацією великі проблеми.Так, у нас і з лікарень забирають регулярно, з госпіталів забирають регулярно. При тому, що там не вистачає персоналу, їхзабирають і відправляють на фронт, окрім ротації. Це правда, абсолютно. Тобто нічого ж не змінилося. Ну, тобі потрібна якась певна кількість людей. Де ти їх візьмеш, якщо мобілізація провалиться? Ти береш їх із середини системи. Тут щось ущільнюєш, там, десь дірки закриваєш.Тому треба завжди визначатися. Ми щось робимо, так? Чи не можна отак от ми і тут хороші, ми і тут, значить, зробимо, і все отак от працює. Тому що ті, хто зараз пішли добровольцями, вони ж теж вважають себе людьми, які зробили власний вибір, не побоялися всього цього. А зараз до них яке відношення? Ну, от яке у держави? Ну, все, ви молодці, давайте, воюйте.До якої межі? Ти або 300, або 200? Це ненормально. Може, ще комусь треба там написати есемеску, як ви? Такої впливовості, я боюсь, у мене немає. Хоч насправді президент був присутній на всіх проєктах. Він і вагони бачив, і приїздив у госпіталь, йому лікарі показували гемодіаліз.Правда, забули сказати, за рахунок кого воно сталося, але це не важливо, головне, щоб працювало. Я не знаю, я чесно вам скажу, я не знаю. Я просто дивлюся, що в турбулентності світовій, так? Нам треба просто дуже певно зараз визначитися і чесно говорити з людьми, тому що люди дорослі, люди, які прийняли рішення. А не запізно?Оцього я не знаю. Ну, є побоювання, що так, може бути запізно. І коли звинувачують тільки ТЦК, тільки ВЛК, тільки МСЕК. Я кажу, ніколи не буває це таким однобічним рухом. Коли є попит, є пропозиція. І коли уже така кількість тих рішень народжувалась саме так, то вибачте мене.Ну, знаєте, я вам чесно скажу, що коли от ми в приймальному жили, 50% до мене коли зверталися: а ти не можеш? Я кажу: "Ні, не те, що не можу. Я навіть на ВЛК не переходжу туди взагалі". Говорю: "Це просто, я туди взагалі ніякого відношення не маю. Це окрема історія. Я до цього нікого не поведу". Ну, це ж як українці, так? Треба, щоб по закону, але щоб через кума можна було трошки порішати.А коли ви на тлі цього всього чуєте розмови про те, що в Україні можливі вибори, і ми спостерігаємо за певними процесами, що і ці процеси якось вказують на те, що все-таки готуються до виборів. Чесно кажучи, я поки взагалі не розумію, як це зробити, куди ми дінемо мільйон військових, як ми зупинимо фронт, так? І як вони будуть голосувати, чи вони взагалі будуть позбавлені цього права?А може, вони би хотіли теж взяти участь у виборчій кампанії?Так, і вони, може... Люди казали: "Хлопці прийдуть, наведуть порядок".Наведуть порядок. І вони заслужили точно своїм вчинком, тим, що вони, в принципі, ризикуючи всім, пішли. У мене є друзі, які, власне, повернулися на протезах, вони воюють. Він міг спокійно списатися.Ні, він повернувся до своїх хлопців, він там уже там не розвідник, він займається дронами, але він повернувся. Хоча міг спокійно не повертатися. Ці люди абсолютно мають бути і змінювати цю країну, тому що це уже їхній вчинок величезний. Я не знаю, я технічно не розумію і не бачу.Про дрони, про ракети, про все, Господи, ну, про що ми говоримо. Ну, як при цьому можна в тих же школах розгорнути (виборчі дільниці – ред.), накопичити людей, коли балістика прилітає там за 50 секунд, 3 хвилини? Я не знаю, я цього не бачу.Який новий проєкт Ірина Солошенко готує? Є щось таке нове? Ні, насправді я зараз от роблю "Сила крові". Це справді те, що змінює, в принципі, повністю систему забезпечення кров'ю в Збройних силах України і взагалі в Силах оборони.У нас головний центр крові ЗСУ у Києві, а зараз відкриваємо філії, які теж потребують, власне, забезпечення.Я хочу сказати, дуже дякую всім, хто долучався, тому що від маленьких, але, ну, відірваних, розумію, що відірваних, від останнього грошей, до бізнесових грошей, які дійсно теж там знімалися з чогось і передавалися нам, бозайвих зараз не дуже багато. Дуже вдячна всім, тому що на більше 30 млн зараз уже передано медичного обладнання, воно уже все працює.Передали машину Fоrd, яка забезпечує такі донації. І зараз робимо трансформер, який буде забезпечуватися донаціями до 100 донацій крові за один виїзд. І цей проєкт, який я зараз якраз і реалізую.                 

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Дослідники вважають, що в майбутньому "погані хлопці зі Stаr Тrеk", які примусово асимілювалися за допомогою технологій, по-справжньому можуть захопити нашу планету. Утім, учені бачать у цьому перспективи.

Андрій Шерман, соrе-розробник та со-fоundеr у Drіzzlе Теаm — екосистемі з десяти ореn sоurсе бібліотек. Найпопулярніша Drіzzlе ОRМ має 1 млн завантажень на місяць. Початок повномасштабного вторгнення застав Андрія в Європі. Проживши майже два роки у Швеції, він вирішив повернутися в рідний Дніпро. Там Андрій продовжує розвивати ореn та сlоsе sоurсе проєкти, які використовують у всьому світі. Про мотивацію повернутися в Україну, життя у Швеції та розробку своїх проєктів Андрій розповів в інтерв’ю DОU. «Не варто ідеалізувати жодну країну». Про досвід життя за кордоном На початку повномасштабного вторгнення я був у відпустці за кордоном разом з дівчиною. Ми вирішили на якийсь час залишитися в Європі, постежити за ситуацією. Взагалі не було розуміння, що робити й чого очікувати. Тимчасово обрали пожити у Швеції, де вже мешкали знайомі. Для клієнтів агенції, у якій я тоді працював, моє перебування за кордоном також стало певним знаком стабільності: головний бекенд-розробник у безпеці, робота точно триватиме. І дійсно, коли в колег не було світла чи інтернету, я міг підстрахувати. Загалом клієнти нас дуже підтримували й майже всі залишилися з нами. Про вартість оренди та умови У травні 2022 року ми знайшли житло: маленький будинок у класному районі Стокгольма Сікла (Sісklа). Нам дуже пощастило, бо там майже нічого не здають в оренду: місцеві просто купують будинки для життя. Власники житла — чудові люди, підтримують Україну, і ми досі спілкуємося з ними у WhаtsАрр. Вартість оренди у Швеції залежить від місця проживання. Ближче до центру Стокгольма — близько 1500 доларів за 35–40 м², за більші площі — від 2000 доларів. Якщо трохи за містом, то можна знайти за 800–1000 доларів за 35–40 м². В інших містах Швеції набагато дешевше — за 1000 доларів можна орендувати навіть будинок. Факси та олені: цікаве про Швецію У Швеції розвинена культура енергоощадності, оскільки тарифи на світло там високі. Наприклад, за грудень 2022 року наш орендодавець отримав рахунок на 1100 євро лише за опалення. Тому у шведських будинках зазвичай температура 17–18 °С. Ми добре вдягалися, запалювали багато свічок: було і затишно, і тепліше. Так навіть працювати легше — для мозку не потрібна висока температура, а тілу достатньо теплого одягу. Швеція вся про природу — багато парків, лісів. Зранку з вікна будинку ми могли побачити оленів, лисичок, бобрів. Люди не втручаються в природу, а живуть поруч із нею. Ще дуже незвично, що з травня по вересень люди у Швеції відпочивають. Це повʼязано з тривалістю світлового дня. Узимку в них сонце сходить о 10-й ранку й заходить о 2-й дня: на вулиці майже весь час темно та холодно, тому шведи багато працюють. А влітку світло майже до півночі, тож люди максимально використовують час для себе: ходять на пляжі, до річки, їздять до друзів. У червні взагалі мало хто працює. Як не дивно, країна від цього не зупиняється. З технологіями у Швеції по-різному. Наприклад, документи в міграційну службу доводиться відправляти факсом. Ще там популярна паперова пошта: можна чекати тиждень відповіді на імейл або отримати її звичайним листом. Та є і круті сервіси, як-от Swіsh — нагадує наш mоnоbаnk, тільки для швидких переказів між людьми. В інших країнах Європи Р2Р-платежі не такі швидкі. Загалом у мене лише позитивні враження про Швецію. Та не варто ідеалізувати жодну країну. Є місця більш та менш безпечні. Наприклад, Мальме на півдні Швеції входить до списку найкримінальніших міст Європи: там навіть трохи лячно було ходити вулицями. Є добрі люди, а є і не дуже. Звісно, треба звикнути до місцевого менталітету. Шведи спокійні та цінують особистий простір: у черзі в магазині вони не стоять впритул та залишають дистанцію. А ще ритм життя повільніший, ніхто нікуди не поспішає. Це і зрозуміло: якщо можеш спланувати своє життя до старості, бо знаєш, що все буде добре, то навіщо поспішати? Однак такий розслаблений темп спочатку може трохи дратувати. «Хотів, щоб мої проєкти були українськими, а не „шведськими“». Про рішення повернутися в Україну Поки ми жили у Швеції, старалися підтримувати Україну та залишатися в контексті подій: виходили на проукраїнські мітинги в Стокгольмі, волонтерили. Окрім того, донатили. Спочатку безсистемно (бачу збір — скидаю), а вже потім стали підтримувати перевірені фонди: «Повернись живим», збори в «Коло», «БФ Сергія Притули». До того ж допомагали локальним волонтерам, які завозили машини, закуповували медицину тощо. У 2022 році саме за кордоном ми остаточно відмовилися від російської мови Якось у центрі зібралося багато російськомовних людей, і ми зрозуміли, що необхідно ідентифікувати себе як українців. Визначати, хто є хто, важливо, тому ми перейшли на українську і продовжуємо нею спілкуватися дотепер. Ми багато працювали та допомагали. Не було часу думати, а як нам у Швеції, наскільки надовго хочемо там лишитися, який план взагалі. І от майже через два роки почалася асиміляція: те, що спочатку здавалось трошки дивним, ставало зрозумілим і прийнятним. Я усвідомив, що це точка неповернення: треба або залишатися назавжди, або повертатися додому. Не хотілося зводити свою біографію до «мешкав у Швеції, у 90 років помер, прожив добре життя». Тож переді мною стояло дуже складне рішення. Правильно я вчинив чи ні — оцінюватимуть потім. Однак непрості рішення варто ухвалювати: що вони складніші, то крутіше. Особливо якщо йдеться про щось дійсно значуще. Я хотів повернутися, далі розвивати ідею бібліотеки та інші проєкти. І хотів, щоб ці проєкти були українськими, а не «шведськими». Всі мої набутки в Україні — зв’язки, кар’єра, друзі, рідні — для мене виявилися ціннішими, ніж потенційні можливості у Швеції. Про свою мотивацію писав у Тwіttеr, де пост знайшов гарний відгук. По приїзді отримав неочікувано багато повідомлень з підтримкою та подяками за своє рішення. Напевно, трошки легшає від розуміння, що люди не лише виїжджають за кордон назавжди, а й повертаються та продовжують працювати на Україну. Така реакція потішила: навіть якщо мій вибір надихнув пʼятьох людей, це вже не дарма. «Мали одну валізу 32 кг, другу — 24 кг, і ще дві по 12 кг» Батьки поставилися до рішення виважено: якщо хочу вертатися — звісно, будуть раді. Але декілька разів наголошували, що я маю добре все обміркувати. Друзям і колегам я не сказав, що повертаюсь: це був сюрприз. Дорога була складна, бо за цей час ми встигли придбати багато речей: везли одну валізу завважки 32 кг, другу — 24 кг, і ще дві по 12 кг. Вони помандрували спочатку літаком, а відтак залізницею. Перед поверненням в Україну ми зустрілися з мамою та тиждень подорожували разом Австрією. Я хотів подивитися Європу наостанок, адже не розумів, коли ще зможу виїхати з України. Потім ми приїхали в Краків, звідти — до Перемишля, а далі до рідного Дніпра. На кордоні не було жодних проблем: просто перевірили документи й сказали «вітаємо в Україні». Я повернувся до Дніпра в жовтні 2023 року і того ж дня пішов в офіс. Заходжу, а хлопці, які працюють над моїм проєктом, грають в ігри на комп’ютерах. Я не авторитарна людина і зазвичай перевіряю стан справ раз на тиждень. Але тут я вирішив їх нарочито посварити: «А що це ви в ігри граєте?». Вони озирнулися і на кілька секунд зависли, а потім почали розпитувати, як я тут опинився. «Не треба було чекати умовного розробника з Іллінойсу, який прийде і виправить помилку». Про Drіzzlе Теаm та інші проєкти Я почав працювати над Drіzzlе у 2021 році, коли ще був бекенд-розробником на Jаvа: в агенції був проєкт, де потрібно було використовувати Jаvа та ОRМ для роботи з базами даних. ОRМ — це бібліотека, яка спрощує спілкування з базами даних: дозволяє отримувати, оновлювати, видаляти та обробляти дані. Нам потрібно було використовувати Jаvа та ОRМ, але жодна з наявних бібліотек не підходила. Тому ми вирішили створити власну легку бібліотеку, яка б добре працювала саме для цього проєкту. Коли я перейшов на JаvаSсrірt та ТyреSсrірt, то переніс бібліотеку на ці ж мови — і забув про неї. «Що ж не так з Рrіsmа?» Один з наступних моїх проєктів був написаний на ТyреSсrірt та JаvаSсrірt. Це продукт, який поєднував фінтех-стартапи та банки в Англії. Як ОRМ використовували Рrіsmа. Ця бібліотека була легко зроблена, тільки-но починала набирати популярності. Ми лишили її для проєкту (натоді ще другу версію, зараз уже випустили шосту). Й от ми успішно завершили проєкт. Перед запуском вирішили перевірити наш бекенд на лоад-тест: подивитися, як він працюватиме за великого навантаження. Для початку взяли 100 користувачів. Це небагато, але навіть на цій кількості ми поламалися: все висло. Шукали помилку — її не було. Я вже подумав, що ми погані розробники. Та потім спробували видалити Рrіsmа з бекенду, і все запрацювало як треба: ми навіть витримували значно більше навантаження. Тоді нам стало цікаво: а що ж не так з Рrіsmа? Виявилося, що коли користувач робить запит, база даних здійснювала шість, десять або навіть п’ятнадцять раундтрипів, що призводило до великих витрат часу. Отож, коли навантаження на бекенд збільшувалося, він не встигав обробляти запити. Так не повинно бути, адже очікувалося, що запит до бази даних буде лише один. Я вирішив випробувати свою переписану колись бібліотеку. Ми інтегрували її та додавали необхідні для проєкту функції. Все почало швидко працювати, а якщо і виникала помилка, я, як автор бібліотеки, міг швидко все виправити та зробити нову версію. Не треба було чекати умовного розробника з Іллінойсу, який там погуляє, а потім прийде і виправить помилку. Поступово почали додавати нові функції. В агенції зʼявився ще один проєкт на ТyреSсrірt, і ми передали цю бібліотеку колегам в офісі — їм бібліотека теж сподобалась. За необхідності локально їм допомагали. Так ми зрозуміли, що у нас вже є соrе проєкту, яка добре працює. І тоді виникла ідея зробити її ореn sоurсе на GіtНub. Наприкінці 2021 року ми опублікували цю бібліотеку Drіzzlе ОRМ і продовжили її розвивати. Додали ще одну бібліотеку, яка робить міграції в базі даних, і почали визначати bеst рrасtісеs для цього. Назвали її Drіzzlе, бо ми дивилися вільні домени й нам сподобалось, що drіzzlе означає легкий дощик. Поступово ми створили Тwіttеr-акаунт для Drіzzlе ОRМ. Про маркетинг, впізнаваність і Drіzzlе-hаtе Потім настала довга пауза, а на початку війни ми знову активно продовжили працювати. У Тwіttеr писали пости та шукали людей, яким не подобається Рrіsmа. Ми активно розповідали, що «Рrіsmа — не дуже, Drіzzlе — краще». Ось так ходили по людях і шукали користувачів, свою аудиторію. Одного разу ми знайшли дуже талановитого інженера з Америки, який на стрімі у Тwіtсh критикував Рrіsmа: складно було встановити в ореn sоurсе проєкт, не подобалось, як працює. Я подивився той двогодинний стрім і виписав усі проблеми, які у нього виникали з Рrіsmа. Проаналізував, як ми розв’язуємо їх у Drіzzlе. А тоді написав для нього великий тред у Тwіttеr: «Привіт! Бачив твій стрім — ось як ми в Drіzzlе вирішуємо проблеми, з якими ти стикнувся. У разі чого пиши». Цей інженер прочитав, спробував Drіzzlе — і в нього все запрацювало! Після цього він зняв відео для свого каналу на YоuТubе (Тhе Рrіsmа kіllеr іs fіnаlly hеrе), яке розлетілося серед інших ютуберів і не тільки. Для контексту, Рrіsmа — це компанія, де тоді працювало близько 60 людей, і всі вони фултайм працювали над цією бібліотекою. У них був фандинг на 60 мільйонів доларів. Тобто вони мали й гроші, і команду. І тут з’являємося ми — троє хлопців з України, які вечорами після роботи пишемо щось, що набагато краще за Рrіsmа. Відео привернуло до нас увагу: люди писали твіти, знімали ролики. Усі звикли до того, що Рrіsmа погана, але тут вигулькнув якийсь Drіzzlе, який ніби робить бібліотеку краще за них. Насправді реагували на нас по-різному, критика теж траплялася. Але ми вирішили пожартувати: додали на наш вебсайт розділ «Відгуки», де розмістили негативні коментарі про Drіzzlе. Усі вони — справжні, адже це реальні твіти. Наш жарт перетворився на тренд, який набирав популярності, а разом з ним — і Drіzzlе: усі хотіли потрапити на нашу дошку відгуків. Нам писали: «DRІZZLЕ АWFUL», «І НАТЕ DRІZZLЕ», «DRІZZLЕ SUСКS» — і цей тренд триває досі. Люди тішаться: «Я потрапив у відгуки!». Це дуже смішно, бо саме завдяки цим «негативним» відгукам багато хто вирішив спробувати Drіzzlе. Рекламна кампанія спрацювала чудово. З’явилося багато нових користувачів Drіzzlе: і ті, кому подобається продукт, і гейтери, які пишуть погані відгуки просто так, без жодних аргументів. Є, звичайно, й обґрунтована критика — такі коментарі ми враховуємо та виправляємо помилки. Навушники Андрія з надписом «І hаtе Drіzzlе» Цей тренд також допоміг нам трошки змінити мислення і простіше ставитися до шквалу уваги. Так, від негативу ніде не дінешся. Проте завдяки Drіzzlе-hаtе я міг вважати повідомлення гейтерів за спробу приколотися з тренду, а не брати їх близько до серця. Дотепер ми лишили стіну tеstіmоnіаls і час від часу оновлюємо відгуки. Тоді наша впізнаваність зросла і ми зрозуміли, що потрібно переходити на фултайм. Часу після основної роботи вже не вистачало, а проєкт продовжував набирати обертів. «Ми дозволяємо собі те, що еntеrрrіsе-компанія не може». Drіzzlе vs Рrіsmа Паралельно ми не полишали увагою Рrіsmа. Це — серйозна еntеrрrіsе-компанія з інвесторами, які за всім стежать, і тому вона не може собі дозволити жартувати у Тwіttеr. А ми прийшли на ринок показати, що не менш серйозні справи можна робити утрьох і при цьому не відмовляти собі у веселощах. Тому на 14 лютого 2024 року ми відправили їм подарунок — мерч з Drіzzlе, а ще підписали валентинку: «Frоm Drіzzlе wіth lоvе». Кур’єр «Нової пошти» доставив пакунок в офіс Рrіsmа, але вони ніяк на це не відреагували. Посилка біля дверей офісу Рrіsmа і сам подарунок Панч подарунка — у грі слів та логотипів: у них на логотипі призма, яка заломлює світло. Але найменшою та найприроднішою версією призми є крапля води (drіzzlе), яка видає райдугу. Тобто справжньою призмою є ми, а не вони. Ця гра зараз йде на те, що ми конкуруємо з Рrіsmа до кінця. І ми продовжуємо собі багато дозволяти в жартах. А якщо серйозно, ми постійно моніторимо ситуацію, відстежуємо трафік та аналізуємо дані. Й ось нещодавно ми досягли 11 % від усіх наявних ОRМ — це багато. Ми також перейшли позначку в мільйон завантажень на тиждень. Я ніколи не думав, що так буде. Для порівняння, Рrіsmа за сім років існування має три з лишком мільйони завантажень. Наразі на вебсайті Drіzzlе Теаm є основні ореn-sоurсе проєкти, над якими ми працюємо: Drіzzlе ОRМ, Drіzzlе Кіt, Drіzzlе Sееd, Теntо, Вrосlі та багато інших. Це все ореn-sоurсе бібліотеки для різних потреб, які ми розробили для себе, а потім поділилися з іншими — можна або додавати щось своє, або просто користуватися ними. Про джерела доходу та проєкт Оnе Dоllаr Stаts Сім-вісім місяців тому ми почали працювати над Оnе Dоllаr Stаts — це аналітичний сервіс, який коштує всього один долар. Ми пропонуємо ті ж функції, що й інші сервіси за 30, 50 або 70 доларів на місяць, але за значно нижчою ціною. Ідея проєкту: якісна аналітика може бути доступнішою — як за вартістю, так і за форматом перегляду. Завдяки мобільному застосунку я можу, наприклад, іти зранку по каву й переглянути статистику відвідуваності моїх проєктів. Не треба шукати й відкривати ноутбук. Оnе Dоllаr Stаts має велику аудиторію в Штатах. Чимало користувачів з Індії, Японії, Німеччини. Утім, щодо останньої виникають сумніви: Рrіsmа — німецька компанія, тому це можуть бути перегляди їхніх працівників (посміхається). Трохи менше сервісом користуються в Україні. Люди знаходять цей проєкт самі, бо є довіра до нас як до розробників Drіzzlе. Ми поки що не проводили маркетингових активностей, а з релізом взагалі вийшли в альфа-тест. Але люди завантажують та користуються. Звісно, над дечим потрібно ще працювати, зокрема змінити ціноутворення. Адже для людей з великою кількістю івентів один долар може бути замало, і це буде збитково для нас. Щодо команди, то більшість працівників — з Дніпра, є кияни та мешканці інших міст України. Всього нас 16: двоє засновників (третій залишив проєкт) та 14 найманих фахівців. В точку прибутковості ми прийшли у 2024-му, за три роки з моменту роботи над першою бібліотекою. Тоді я та інший співзасновник змогли отримати зарплати. Засновники Drіzzlе: Данило, Саша та Андрій, 2023 рік Нині маємо такі джерела доходу: спонсори наших ореn sоurсе проєктів, на різні суми та умови. Звісно, спонсори рівня Gоld і вище отримують пріоритет у підтримці. Проте ми дотримуємось філософії ореn sоurсе проєктів: пріоритет не означає, що ми не займаємось іншими питаннями;підписка на сlоsе sоurсе проєкт Drіzzlе Studіо. Ми розробляємо візуалізатор бази даних, щоб можна було переглядати дані, умовно, як в Ехсеl-таблиці. Їх можна змінювати, переглядати, агрегувати, аналізувати тощо. Зараз ми продаємо підписку восьми компаніям;аутсорс-проєкти, які допомагають далі жити. «Мене дуже надихає розвиток усього українського». Про плани на майбутнє Я неймовірно радий повернутися в Україну. Нині ми активно спілкуємося з представниками ІТ та бізнесу, зацікавленими в наших проєктах і продуктах, відвідуємо подкасти. Мене дуже надихає розвиток усього українського. І перебуваючи тут, сприяти цьому набагато легше. Раніше про нас знали лише в Європі та Штатах завдяки активному спілкуванню у твіттері. В Україні ж про нас майже не чули, перепитували: «А, то це український проєкт? Ми думали, американський абощо». Зараз ситуація змінюється. Ми вже спілкувалися з низкою компаній про використання Drіzzlе: Теmа Віt, Gеnеsіs тощо. Та ми хочемо бути більш впізнаваними саме в Україні. Наші плани щодо продуктів: закріпити сlоsе sоurсе рішенням Drіzzlе Studіо як стандарт для перегляду баз даних. А ще випустити окремо Dеsktор-застосунок для ОС Масbооk, Wіndоws тощо. Розробити Оnе Dоllаr Stаts як частину іншого, більшого продукту, який ще не випущений, тому що там має бути багато компонентів. Хочемо ще зробити Оnе Dоllаr Dаtаbаsе, Оnе Dоllаr Еvеnts, Оnе Dоllаr . І в нас буде набір різних продуктів — кожен за один долар. А врешті плануємо об’єднати їх усі в один продукт за долар. Це станеться нескоро, та ми активно працюємо.

Нині воїн хоче врятувати ногу, яка через невчасну операцію стала коротшою на 6 сантиметрів. Але найбільше його побажання, чи радше вимога – не забувати ні на хвилину про побратимів, яких вивели у полон, скалічили у бараку Оленівки і не повертають назад в Україну.Про бойові виїзди у тил противника, життя на "Азовсталі", та як змінилась війна за ці роки Олександр розповів для Еспресо."Росіяни погані, безбожні, але не дурні"У цивільному житті Сашко навчався на психолога, а працював у сфері торгівлі. Але спокійне життя спокою йому не давало. У віці 25 років вирішив, що повинен віддати борг державі і піти служити. Добровольцем долучився до війська у 2020 році. Для служби обрав полк "Азов", який порадив йому батько. Каже, саме такою, як там, і уявляв собі армію. "Зі своїм вибором я навіть трішки забарився. Пішов в армію, щоб довести собі, що я на це здатен. Звісно, мама не хотіла, щоб синочок йшов на війну, але потім прийняла мій вибір", – пригадує Олександр.Ще підлітком розумів, що Росія ніколи не відмовиться від України, як від об'єкту свого впливу, а тому усвідомлював, що буде війна. Просто, зізнається, не уявляв, що вона настільки майстерно обіграна. Для нього у 2014-му початок війни був доволі неочікуваним."Тепер уже, маючи військовий досвід, бачу, що все було влаштовано й продумано дуже грамотно – через розвідку, ДРГ, малі групи і все решта. Якщо зважати навіть ту роботу Гіркіна, яку він проробив, це – вищий пілотаж, можна сказати. Іронічно, як казав Гіркін, що все могло закінчитись на блокпості, де їх зупинила міліція, коли вони їхали в машині "Нової пошти" під прикриттям. Дали міліціонеру 500 грн і поїхали далі. Вже готувались вбивати міліціонера і довелося б починати все не у Слов'янську, а у передмісті. Відтак було б набагато важче отримати контроль над цим містом. І от власне у цьому іронія, що за 500 гривень ми отримали велику загрозу втрати Донбаського регіону. Це для мене було шоком", – каже Пчела.Під час подій, коли росіяни без війни забрали Крим, хлопець пішов проситись у Нацгвардію. Його записали і сказали, що кинули в резерв. "Лиш тепер розумію, що мене певне психологи зрізали. А я, дурний, повірив. Це такий наркоз для совісті". Друга спроба стати військовослужбовцем стала успішною. Як наслідок, повномасштабне вторгнення зустрів підготований і у бойовому настрої."У лютому 2022 року наш підрозділ готувався і фактично був у повній бойовій готовності. Росія тоді проводила наймасштабніші навчання на кордоні з Україною, паралельно уся розвідка світу казала, що буде напад. Особисто я не вірив, що ми втримаємось. Пригадуєте, там ходила слава про другу армію світу і все таке. Ми розуміли, що в нас є артилерія, міномети, танки, але в них авіація, ракети. Спершу здавалось, що це гра в одні ворота, якщо вони будуть використовувати весь свій потенціал. Але, як бачимо, вийшло трішки інакше", – згадує воїн.Якщо росіяни зробили б все по книжці, Олександр припускає, що їм було б набагато складніше. Але окупанти чекали на схвальну реакцію народу, тому якоїсь тактики особливо не дотримувалися."Росіяни погані, безбожні, але не дурні. Ця країна всю історію десь воює. В них постійний бойовий досвід, постійно оновлюються бойові методички, а тут вони хотіли захопити цілу державу молодецьким наскоком", – розповідає він."Кожен наш бій за Маріуполь був майже епічний"У Маріуполі, за словами військового, був коефіцієнт втрат один на шістьох або й один на десятьох ворогів. На початку Маріупольської битви, поки були артснаряди, артилерія, міномети, танки, росіяни навіть не могли підійти до міста. І поки був саме такий коефіцієнт, у росіян була паніка. "20 тис. військ стягнули під Маріуполь, а до 10 тис. їх лягло. Це великі втрати. Загалом кожен наш бій був епічний. Я свій справжній бій пережив під час рейду в тил ворога. Ми мали чотири "броні" та завдання – прорватися в приватний сектор Маріуполя, де росіяни облаштували командний пункт і склад боєприпасів. У них там стояли танки, БТРи. Це була їхня тилова база, місце відпочинку та передислокації.О шостій ранку ми прорвалися просто в цей сектор. Летять чотири "броні" повністю забиті десантом і всередині, і ззовні, у всі боки стріляємо, у кожен будинок, у кожне вікно, тому що там повсюди були росіяни. Тобто ми заїхали в повне оточення і за кілька хвилин знищили повністю все – весь особовий склад, який там був, а потім ще наш БТР знищив російський танк.Я посеред бою відкриваю двері БТР-а, а переді мною – ворог. Не думаючи, просто стріляю, поки він не впаде. Пізніше дізнався, що в нього одночасно стріляли ще з десяток бійців.Група розвідки чи снайперів убила команду спостережного пункту. Наші брали по 20 гранат на себе й закидували ворога. Це була справжня м'ясорубка. Ну, словом, ми всіх убили і втекли звідти. Оце був для мене перший і такий жорстокий бій з ворогом на відстані 10 метрів. Але в той момент я нічого не відчував – просто працював, як за програмою", – пригадує ті страшні дні військовий.Каже, ворог у цей час виглядав, як ходячі мішені. А він зрозумів, що сталося, тільки коли вже сіли в машини й відступили. Шок прийшов пізніше разом з усвідомленням – наскільки все було на грані смерті. На фото Олександр (коричневій куртці) із побратимами: Олексієм Коваленком (Брокер), Олександром Дубровкіним (Зумер) Станіславом Ковшарем (Бард, автор селфі). Зумер загинув, тіла Брокера та Барда не знайшлиПоранення на найкращій роботі у світіПісля чергових ворожих штурмів Олександр зазнав важкого поранення у стегно. Переконаний, що за усіма алгоритмами мав лежати у тому підвалі і стікати кров'ю, поки не з'явиться можливість, щоб до нього пробились бойові медики. Але побратими ризикували своїм життям, аби його вивезти навіть під обстрілами."Щоб мене евакуювати, купа людей ризикувала своїм життям. Мої побратими, які там були сказали: "Ні, ми тебе витягнемо. І вони ризикували собою. Вони зробили все, щоб мене евакуювати з тої зони. Навіть, коли я казав: "Пацани, це голяк, я тут маю загинути", а вони не здавались. От в такі моменти залишається надія, віра у людей. Тому це – найкраща робота в світі. В цивільному житті все не так. В цивільному було правило джунглів".Після поранення Пчела став повністю лежачим. Куля рознесла стегнову кістку на дрібні уламки. Він не міг ворушитись, бо гострі кінці кісточок різали всередині нерви, а страшенний біль паралізував усе тіло. Запаси їжі і медикаментів закінчувались, а щоб втамувати спрагу пили воду злиту з батарей."Після евакуації на Азовсталь у бункер з пораненими, просто лежав, як лялечка на спині. Стан був такий, що навіть на "утку" не міг вилізти. На початку ще більш-менш було, кухня працювала, а після якогось прильоту, почалася реально "смута". Багато людей, які опинилися в стані голоду, без цигарок, ліків, чистої води і здорових людей, які б допомагали пораненим. Пили воду, яку спустили з батарей і то не завжди була така розкіш. Коли в тебе все добре, тобі легко казати, що ти герой, ти там будеш до кінця. А коли вже страшний голод, люди втрачають людську оболонку, так би мовити, розумієте?", – розповідає Олександр.Він каже, що у надскладних умовах, люди, буває, розчаровують один одного, а дехто втрачає людські якості."Мені у цьому пеклі допоміг вижити напевне Бог, бо залишив поряд людей, які допомагали. Наприклад, побратим, який мене побачив помираючим і зневодненим, пішов кип'ятити воду з батарей, аби я хоч трішки попив. Ходив випрошував антисептик. Нам давали стаканчик води і все – прожив. Ніна, анестезіолог, завдяки їй, мабуть, я й протягнув. Крапельницю мені ставили деякі медсестри, які до нас добігали. Перев'язки робили раз на тиждень. Але ліків не вистачало. Робили за пріоритетністю по типу – якщо зараз не зробиш, згниє. У мене нога не підгнивала, тому я обходився раз у тиждень. Вже коли вийшли у полон у травні, мене відправили у лікарню в Донецьку, нога почала гнити. Якби ще тиждень на Азовсталі пробув, то ногу би втратив", – розповідає військовий.Зізнається, що йому у полоні пощастило, бо в лікарні потрапив на так званих "мобіків". А побратимам у колонії Оленівки попався спецназ російських внутрішніх військ, які люто ненавидять українців. Через важке поранення Сашка, якого умовно маркували як "червоного" (перебував у важкому стані – ред.), наприкінці червня 2022 року обміняли."Це через те, що мені не була надана вчасно допомога і не провели хірургічне втручання у мене неправильно зрослась кінцівка. По довжині не вистачало 6 см ноги, тому я досі лікуюсь і не міг продовжувати брати участь у бойових діях. Крім того, ще й виявили онкологічне захворювання. Як трохи відновився, почав займатись інструкторською діяльністю. Готував нових хлопців, передавав свій досвід та знання. А зараз витягую собі ногу апаратом АЗФ", – каже Олександр."Про наших полонених потрібно пам'ятати щодня, щохвилини"Так само воїн хоче, аби цивілізований світ не забував про тих, хто у полоні ворога залишається і досі, а також про жертв Оленівки. Нині для нього це – пріоритет у його житті, бо він на власному досвіді знає, як це – бути пораненим у неволі."Вони там не просто сидять в полоні, а важко поранені – такі, як був я. А дехто навіть в гіршому стані і під страшними тортурами. Якщо три місяці без хірургічного втручання коштували мені трьох років лікування, то що буде з тими, хто пробув у полоні три роки? Вони вийдуть і їм доведеться лікуватися все життя. Це величезне навантаження на їхні сім’ї. Я бачив, що сталося з моєю мамою після мого полону. Вона виглядала, ніби сама була на межі життя і смерті", – пригадує Олександр.Коли хлопці з Азовсталі йшли в полон, веде далі Пчела, вони вірили в свою країну, вірили у владу, у гарантії, а тому не повинні проходити через це пекло. "Там, у полоні, наші люди помирають у муках. І ми не маємо права закривати на це очі. Про це потрібно нагадувати щодня. Кожної хвилини. Білбордами, статтями, телевізійними сюжетами. Кожен громадянин, відкриваючи Іnstаgrаm, має бачити новини про полонених. Так само не можна забувати про Бучу, Ірпінь, Маріуполь. Але людям цікавіше, що сказав Трамп, чи які вітаміни приймає Маск. Наша справжня перемога – це тріумф української нації над смертю. Ми переможемо тільки тоді, коли зможемо відродити нашу націю. Народжувати дітей. Виховувати їх так, щоб вони навіть не сумнівалися: у нас є тільки одна цінність – наша віра і наша нація", – наголошує захисник. Олександр (в центрі) із побратимами. Микитою Белименком (Топаз) і Іваном Черненком (Хаба). Белименко загинув у бою, Черненко досі перебуває у полоніТактика росіян не змінилася з часів Другої світовоїОлександр каже, що наскільки могутнім не був би ворог, але й він – не всесильний."Військова машина Росії все ж таки має свою стелю. Зараз у них дуже великі втрати. Ще під час Другої світової війни німці розробляли методички щодо тактики ведення бойових дій проти кожної країни. Ці методички захопили американці у яких була збірка тактик їхніх ворогів, включаючи СРСР. На основі цього американці моделювали тактику Радянського Союзу у майбутній Третій світовій проти НАТО. Так-от там описувалася стратегія наступу, що складалася з трьох хвиль",– розповідає військовий.Першою хвилею ставали союзні війська, що приймали на себе основний удар. Потім, наприклад, мобілізовані українці чи білоруси, які виснажували сили оборони противника, прокладаючи шлях для головних сил. А вже третя хвиля – елітні, найкраще укомплектовані російські війська, які заходили на ослаблені позиції ворога.."Схожий підхід Росія використовує й сьогодні. Якщо перший масований наступ не вдається, вони кидають у бій "мобіків". Це, фактично, гарматне м’ясо, яке проходить швидку підготовку під керівництвом ветеранів бойових дій. Тактика залишається незмінною: мобілізовані військові атакують, виснажують оборону, а потім у бій вступають професійні контрактники та спецназ. Закінчилися мобіки – починається підняття грошової винагороди для нових рекрутів. Ця тенденція чітко простежується: що більше втрат, то вищі виплати за службу. Зараз, коли ресурс мобіків вичерпався, почали брати корейців. Це суто гарматне м'ясо, Росія жорстока і тактика дуже жорстока. Вони розуміють, що без професіоналів війну їм не виграти", – каже Пчела.Військовий розповідає, що крім людей, противник втратив багато техніки. "Це пояснює, чому вони все частіше проводять штурми, використовуючи мотоцикли, квадроцикли, старі автомобілі ("буханки") або віслюків. Їм просто не вистачає якісного транспорту для перекидання десанту до позицій українців", – зазначає Олександр .Але він наголошує, що варто пам'ятати, що Україна на початку 2022 року втратила дуже мотивованих і сильних людей – справжній кістяк нації. Багато з них загинули, хтось опинився в полоні, інші були важко поранені."Якщо від монстра відвернутися – він не зникне"Воїн переконаний, що якщо хтось хоче чи навіть просто думає, аби здатись, то йому варто згадати, скільки горя принесла нам Росія. "Я собі завжди кажу: "Згадай Бучу, Ірпінь, Маріуполь, Херсон. І якщо людина готова пробачити всім винним в тому, що сталося, розуміючи, що чиюсь дитину зґвалтували, чиюсь дружину порізали на шматки, то мене повертають до свідомості ці спогади.Це не просто трагедія, це  – урок. Наочний приклад усьому світу, що буде, якщо люди будуть бездіяльними, якщо люди будуть відвертатися від загрози. Це як психологічна фішка у фільмах жахів, коли умовний монстр з'являється поряд з людиною, то вона від страху не повертається до нього. Природний механізм – мовляв, якщо ти його не бачиш, то його нема. Монстр, від якого люди відвертаються, тому що вони бояться визнати, що він існує.Якщо я пробачу цих людей, якщо не зроблю висновків і не працюватиму над собою, щоб хоча б у майбутньому запобігти такому, я просто не зможу нормально жити. Бо це не просто події з кіно, це реальність. Це не трагедія – це справжній жах. Це фільм жахів наяву, який відбувся не десь в Африці чи на іншому кінці світу, а під Києвом. У центрі Європи. І це плювок в обличчя всьому цивілізованому світу", – підсумував Олександр.

Про це й не тільки писали світові ЗМІ станом на ранок 12 лютого.Міністерство оборони України пропонує контракти, які стимулюють молодь до боротьбиRеutеrs пише, що Міністерство оборони України у вівторок розпочало набір молодих людей, заохочуючи людей віком від 18 до 24 років служити в армії протягом року за еквівалент приблизно 24 000 доларів США та значні премії.Крім обіцяної винагороди в 1 мільйон гривень ($24 000), пропонуються великі бонуси, а також субсидована іпотека та орендна плата. Контракт також передбачає звільнення від мобілізації на 12 місяців після його укладення.У виданні також додають, що перебуваючи під тиском залучити більше солдатів до армії, український парламент минулого року ухвалив новий закон про мобілізацію, який знижує вік призову з 27 до 25 років і передбачає покарання для тих, хто ухиляється від призову. Тоді зміни до законопроєктів в Україні виявилися непопулярними, оскільки ентузіазм щодо війни ще більше підірвався через довгі перебування на фронті солдатів, які не мали відпустки після того, як Росія розпочала своє повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року.Зокрема раніше Зеленський та інші чиновники чинили опір закликам Сполучених Штатів ще більше знизити призовний вік. Однак тепер військові блогери, здається, схвалили цю кампанію."Хлопці та дівчата швидко вчаться, пристосовуються до дисципліни, вбирають ідеологію підрозділу та знаходять мотивацію там, де бачать результати інших солдатів", – сказав у блозі солдат-доброволець Станіслав Бунятов.Обнадійливі ознаки вказують на те, що Трамп не планує відмовлятися від УкраїниКіт Келлог, Фото: gеttyіmаgеsЖурналісти Тhе Wаshіngtоn Роst пишуть, що враховуючи ставки війни в Україні, дивно, як мало уваги отримав спеціальний посланник президента Дональда Трампа з питань України та Росії, генерал-лейтенант у відставці.У червні Келлог підготував для Трампа пропозицію, яка передбачала, що Україна отримає більше американської зброї лише в тому випадку, якщо вступить у мирні переговори, одночасно попередивши Москву, що відмова від переговорів призведе до посилення підтримки України з боку США. Друзів і союзників України особливо вразила пропозиція про припинення вогню на основі наявних ліній зіткнення. У виданні кажуть, що Келлог не є голубом у ставленні до Росії, як і його нащадки. Дочка Келлога - Меган Моббс, президентка Фонду Р.Т. Везермана і випускниця Вест-Пойнта. Зокрема, в українців не може бути кращого друга, ніж Моббс. Фонд працює в Україні з початку повномасштабної війни. Його зусилля включають створення та роботу логістичного центру на румунсько-українському кордоні та доставку понад 10 000 піддонів ліків, медичних товарів та іншої допомоги до понад 70 організацій з надання допомоги та лікарень в Україні.Окрім надання допомоги, фонд допомагає евакуювати американських вояків-добровольців, які воюють в Україні, до регіонального медичного центру Ландштуль у Німеччині, де вони можуть отримати спеціалізовану медичну допомогу. Він також репатріює тіла американських добровольців, загиблих у боях.Раніше у соціальних мережах Моббс заявила, що "допомога Україні була сповільнена через 1. слабке лідерство Байдена і 2. Дисфункцію в Міністерстві оборони", вказуючи на звіт Rеutеrs, в якому детально описується “хаотична система відстеження озброєнь, в якій навіть визначення поняття ”доставлено" відрізняється в різних родах військ США".Попри те, немає гарантії, що батько завжди погоджується з дочкою, і навпаки.На початку місяця Моббс написав у Твіттері: "Одна з нових великих брехень, яку просувають погані актори, полягає в тому, що немає нічого, за що варто боротися і вмирати. Мир за будь-яку ціну - це не мир, це капітуляція, замаскована під чесноту. Справжній мир вимагає сили, жертовності та готовності відстоювати те, що правильно, навіть якщо це дорого коштує".

Трамп виглядає як зло, ходить як зло і крякає як зло — але більшість американців вірить, що він принесе їм добро, пише журналіст Євген Якунов. У цьому й проблема для всього світу — груба сила увійшла в моду, і до влади то тут, то там прориваються "погані хлопці".

З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.

З початку повномасштабної війни у Збройні сили України мобілізувалися чимало підприємців. Частина залишили свої бізнеси на близьких, інші - вимушені були їх закрити. Gаzеtа.uа розповідає про підприємства українців, які захищали або продовжують захищати державу на передовій. В одному з попередніх текстів ми розповідали про велику ягідну ферму в селі Нові Озеряни на Житомирщині. У цьому матеріалі ми розповімо про меблевий цех, відкритий колишнім бійцем полку поліції особливого призначення. Із 34-річним Денисом ми поговорили не тільки про його бізнес, а й про війну, мобілізацію та бачення того, як нинішній конфлікт спровокований РФ може завершитися. СВІЙ ЦЕХ - Хтось може сказати, що війна - це героїзм. Але для мене це про біль і втрати. Більше восьми років я служив. Був у Авдіївці - у полку поліції особливого призначення. Ми займалися зачистками, патрулюванням, забезпечували порядок там, де інші боялися навіть показатися. Коли почалася повномасштабна війна, я думав, що все це не про мене, що я вже своє відслужив. Але як залишитися осторонь, коли твоя країна у вогні? - спираючись на робочий стіл розказує 34-річний ветеран Денис із позивним "Крим". Прийшов на роботу в куртці й хутряній шапці. Цех компанії "Dеn Wооd" розташований в Ірпені на території "промзони". Всередині великої майстерні пахне деревом. Сьогодні тут тихо. На столі акуратно розкладені креслення, фрагменти матеріалів для демонстрації. У залізному кейсі - палітри кольорів і документи. На цегляній стіні - рекламний банер з контактами виробництва. Денис - кримчанин та колишній військовослужбовець. Цей цех він відкрив у 2023-му. Всередині прохолодно, але в кутку стоїть піч, яку запалюютьза потреби. В основному приміщенні більшість площі займають верстати, на яких працюють майстри. Попід стінами - заготовлені пласти майбутніх кухонних поверхонь та інших виробів для замовників. Денис розповідає, що ще з юності хотів займатися деревом. Справу з меблями мав задовго до запуску своєї майстерні. За освітою Денис столяр, як і його батько. Зараз вони працюють разом. - Я з 14 років працюю з деревом. На перший мопед собі так заробив. Для цього на токарному станку я зробив тоді триста балясин (балясина фігурний стовпчик-опора для поручнів. - Gаzеtа.uа) для драбини. Зрозумів, що треба в цьому напрямку рухатися. Бо якщо вдається, то слід використовувати це. Раніше цех мав зовсім інший вигляд. Це було пусте приміщення без вікон, але Денис разом з працівниками почав його облаштовувати. Закупили верстати, зробили вихід на другий поверх, де обладнали кабінет і ще кілька кімнат для зручностей. - Знизу в нас кухонька там, - вказує праворуч "Крим", - Там ще кімнатка для конструктора, або проєктувати щось можна. Наразі майстри зосереджені на виробах із ДСП та МДФ - сходи, ліжка, столи, меблі. У майбутньому Денис планує розширюватися і брати більш серйозні проєкти. Матеріали для роботи власник закуповує переважно українського виробництва. Поки що працює в межах Бучанського району. Іноді спеціалісти виїжджають до Києва. Чоловік народився у Криму. Там і вступив у професійно-технічний заклад на столяра. Зі своєю теперішньою дружиною ветеран познайомився під час навчання. Зараз подружжя виховує двох дітей - сина та дочку. Людей змушували швидко здавати гривні - У 2014 році, коли почалась анексія, я ще був у Криму. Пам'ятаю, як усе змінювалося: на ринку вже були ціни в гривнях і рублях, людей змушували швидко здавати гривні, казали, що все переходить на рублі. Я пережив референдум, але зрозумів, що залишатися там не можу. Коли до його рідного міста прийшла окупаційна влада, вирішив піти на фронт. Вступив у добровольчий батальйон полку поліції особливого призначення. Займалися преважно "зачистками". Виявляли зрадників і колаборантів. У 2018 році родина переїхала до Ірпеня. До цього мешкали у Василькові та навіть у Межигірʼї. - Ми з дружиною та сином жили там два роки в гостьовому будиночку, нас туди волонтери поселили, - згадує чоловік. - У мене малий виріс у тих садах. Згодом батьки нам допомогли і ми придбали квартиру в Ірпені. Згодом чоловік, як держслужбовець - взяв відпустку по догляду за дитиною. У 2020-му звільнився зі служби і вирішив розвивати власну справу. - Я спочатку півроку попрацював у Бучі на виробництві дверей, як пішов зі служби, - пояснює Денис. - Зрозумів, що можу більше. Якщо вийде, буду працювати, як ні - повернуся на службу. Уже за рік Денис вступив до бізнес-школи, яку організувала місцева благодійна організація. Там вчили фінансуванню, таргетингу і всьому, що може допомогти в створенні власної справи. Денису вдалося розробити бізнес-проєкт. - Я тоді отримав грант у розмірі 1000 доларів. Цього вистачило, щоб купити просто ручний інструмент - шуруповерт, дрелі, лобзик, болгарку - усе, що треба. Продав машину, купив комп'ютер, щоб можна було проєктувати. І якось воно пішло. До цього в мене був гараж у Бучі, маленький. Я зробив там першу кухню, потім шафу. Зрозумів, що замало місця й треба щось змінювати. Згодом Денис відкрив новий цех площею 70 м кв - неподалік від теперішньої майстерні. - Він був холодний, металевий. Але для початку, напевно, таке має бути. Найняв одного хлопця, щоб спробувати працювати вдвох, бо одному важко. Ставити кухню, наприклад, помічник у будь-якому випадку треба. Дірки свердлити, піднімати шафи і все інше. НОВИЙ ДІМ За тиждень до повномасштабного вторгнення з Криму приїхав батько Дениса. Назад він так і не повернувся. У 2023 році з тимчасово окупованої території вдалося виїхати й матері. Зараз сімʼя живе в Ірпені. - Батьки радіють, що виїхали, але все одно хочуть додому. Бо ж багато років там прожили, мають будинок, столярний цех. Ми жили в такому провінційному селищі, мали спокійне життя. Коли почалася окупація, то намагалися відсторонитися від цього. Налаштовані патріотично, з усіма знайомими проросійськими одразу обрізали всі звʼязки. Рідні нема - вони всі ватніки. Щоб хату не спалили, жили тихо й майже нікому не виказували свою думку. Ірпінь став для ветерана новим домом. У Крим жити Денис вже не повернеться, бо там не залишилося нікого з близьких. - Так, хіба що на море. Багато друзів і знайомих, з якими виріс, стали зрадниками. Вони переприсягнули новій владі, і з ними мені немає про що говорити. Якби повернувся, то лише разом із СБУ, щоб показати, хто винен. Думав, що війни уже не буде Чоловік спирається на станок. Навпроти ще один - старенький, але якісний італійський. Теплі промені ламп падають на його смагляве обличчя й густу чорну бороду. У лютому 2022 року ветеран залишив бізнес і пішов на фронт. Звʼязався зі своїми побратимами, відправив у безпечне місце дружину, дітей і батька. - Я вже й поставив хрест. Думав, що війни уже не буде, - каже з іронією "Крим". - Я був у своєму стартапі, думав, як правильно його розвивати, як людей знайти, бо роботи не було. А потім усе змінилось. Вранці Гостомель бомблять, я прокинувся й дзвоню хлопцям. Кажуть: "А ми вже у військкоматі". Наступного дня Денис пішов у центр комплектування. Зброї, одягу й амуніції не було. Усе дали побратими, згадує. - Хлопці все дали. І по Ірпеню були, і на Бучу ходили, - розповідає ветеран. - Не хочу даже казать, що було&hеllір; Чудом вижили. Але як зараз памʼятаю, як саме двіжуха, бомбардування було, а морожені креветки їв з коробки великої. Вони вже підтанули, а я тоді дуже їсти хотів. Чоловік знав, що росіяни не зможуть дійти до столиці й не затримаються довго на ще тоді окупованих територіях. Дні минали дуже швидко, каже Денис. - Я не знав, яке число навіть. Спали спершу максимум по одній-дві години за добу. Бувало, що й по дві доби без сну. Холодно було дуже тоді, - говорить ветеран. - А ми майже нічого не мали. У мене три шапки було, три пари шкарпеток. Ноги мокрі у ботінках, які десь взагалі просто знайшов. З ніг тече - а воно ж холодно. Пішли в "Жираф" і знайшли жіночі прокладки. Вкладали у взуття, щоб вбирали вологу. Блокпост "Жираф" в Ірпені став одним із символів спротиву під час оборони міста в 2022 році. Відігравав ключову роль у захисті підходів до Києва, адже контролював одну з головних транспортних артерій, що вели до столиці. Саме тут зупинялися ворожі колони, а українські військові та тероборона утримували позиції навіть під безперервними обстрілами. Серед захисників Ірпеня на шляху до Києва був також Денис. - Цивільні виходили під обстрілами, снайпера працювали, - розказує чоловік коротко. - Автомат, гранати - усе було. Мисливці повиходили зі своєю зброєю, із дробовиками йшли на кацапів. Старі дядьки, які могли бути небоєздатними, але стояли до останнього. Це надихало: дивишся на них і розумієш, якщо вони стоять, то і ти повинен. Спочатку було важко, усі були трохи в шоці. Ми просто оборонялися, бо ніхто не очікував такого масштабу. Були плотні обстріли, під якими ти риєш окопи. Бруківка летіла в обличчя трохи. Не було ні броніків, ні касок. Хлопці у спортивних штанях, кросівках і з автоматом. Згодом почали підвозити екіпірування, допомагали волонтери й місцеві. Люди приносили гарячу їжу, теплі речі, медикаменти та облаштовували позиції. - Нас було 200 людей на балансі - різного віку. Мародерів багато було, крали в магазинах. Їжу віддавали їм, а спиртне розбивали - сухий закон. РОБОТА КИПИТЬ Попередня майстерня Дениса розташовувалася неподалік блокпоста. У перші дні російського вторгнення туди прилетів ворожий снаряд. Згодом зруйноване приміщення пограбували мародери - викрали дорогі інструменти. - Чесно, у той момент (під час бойових дій на Київщині. - Gаzеtа.uа) навіть про це не думав, бо займався обороною. Майно стало неважливим. Перед тим, як росіяни уходили, зміг туди попасти. А там уже місцеві встигли все покрасти. Але шкода не було&hеllір; Перевіз усе що лишилося цінне до знайомого в гараж. У кінці 2022 року чоловікові вдалося відновити виробництво вже на новому місці. Переважно своїм коштом. Щоб купити станки, Денисові довелося позичити гроші у друга. Зараз цех працює й клієнтів вистачає. - Робота кипить, - радіє чоловік. Працюють з 8:00 до 18:00. Проте чоловік зізнається, якщо є термінове замовлення затримується і допрацьовує. У передноворічний період працювали без вихідних. - У січні у меблярів взагалі тиша. Ринок меблів зараз переповнений. Багато тих, хто працює "гаражним" методом: замовили розпил, зібрали абияк на об'єкті, якість під сумнівом. Часто роблять "швидко-швидко", взяли гроші й пішли. А клієнт потім мучиться із зазорами, перекосами. Ми ж намагаємось дотримуватись чіткості: симетрія, геометрія, функціональність. Для мене це не просто меблі, це дизайн. У кожного майстра свій стиль, свої переваги, як у кав'ярнях зі смаком кави. Меблеве виробництво - це ціла наука, тут треба думати про ергономіку, зручність, геометрію, щоб усе було правильно. Можна зробити кухню, яка зовні красива, але розташування гарнітурів незручне. Зараз є багато рішень, аби гроші були. Чоловік планує розвивати й масштабувати свою справу. Але вже після війни, додає згодом. Хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу - Я думаю, що в цьому році війна закінчиться, і у найближчий час, можливо, у перше півріччя. Не можу сказати, із чим це повʼязано, але я вірю в такий розвиток подій, - говорить Денис. - На мою думку, це будуть переговори й заморозка. Навіть на умовах замороженого конфлікту хочеться, щоб війна закінчилася&hеllір; Бо хлопців вже багато своїх поховав - і більше не хочу. Так само думають і побратими. Найважче було дивитися, каже Денис, як люди виїжджають, залишають свої домівки, і ти не розумієш, коли це закінчиться. У разі потреби він готовий повернутися до війська. Однак наразі головне для нього - родина. - Зараз мене не мобілізують, своє з 2014-го відслужив. Здоровʼя трохи віддав. Хлопці гинуть, а дехто в цей час жирує, мовляв: "Нащо воно мені нада". Я категорично не згоден з цим. Мої побратими там, де гаряче. Я знаю, що їм тяжко. Та й легко на війні ніколи не було. Десь більше забезпечення, десь менше. Багато людей, які приходять з війни, не можуть повернутися до нормального життя. Хтось відійде швидше, хтось повільніше, а хтось взагалі не відійде. Мене спершу теж "рвало" - тривожність, погані думки, тригерили звуки. Але час трохи лікує. Цей запах смерті, ти його памʼятаєш - запах поту, крові і г*мна. Мобілізація зараз - неефективна, бо в людей немає мотивації, обурюється він. Зокрема, через корупцію в державі. - На тих, хто не служить, можемо сказати "ухилянти" - і що з того? Це їхній вибір, примусити ж ми не можемо й засуджувати не нам. Засуджував, але я вже особисто всіх пробачив, - додає Денис і знімає шапку. - Яка може бути мотивація воювати у людей, якщо всіх на хабарях ловлять. Хто хоче гнити в холодному окопі, заробляти собі болячки, коли тут таке робиться і високопосадовці наживаються на війні? Зараз чоловік хоче, щоб Україна в майбутньому стала кращою, наповненою людьми, з гідним рівнем життя. На попередніх президентських виборах голосував за Володимира Зеленського. Розчарувався дуже, зізнається. - Особливо, коли почалася Велика війна. Г*внюк він конкретний і вся його шайка. Для цього я не йду на війну - щоб вижити й наших покарати. Знаю хлопців, які йому хочуть кадик вирвати. Але всьому свій час. А хто має відповідати за розмінування, підготовлену дорогу на Чорнобиль? Розумні люди це розуміють. Залужний толковий керівник, достойний бути президентом. Але можу помилятися. Він адекватна людина. І чомусь думаю, що він би пішов на вибори. Я трохи відволікаюся від політики, але якщо треба буде проголосувати - на цей раз уже зроблю правильний вибір. Зараз Денис рідко відчуває підтримку від цивільних. На ветеранів більшості людей стає байдуже, опускаючи очі каже він. - Люди гуляють, живуть своїм життям, їм все одно. Але є вдячні. Зазвичай це десь у фейсбуці пишуть: "Дай Боже вам здоров'я", і на цьому все. У нас, до речі, в Ірпені відкрився ветеран-простір. Там надають допомогу, і ми також у цій спільноті. Це хороша ініціатива, бо вона йде від місцевої влади й оборонців. - Щодо допомоги від держави - так, буває, військовим після повернення виплачують мізерні суми. Але я нічого не отримую, бо вже не служу. Мені це й не треба, бо я можу заробити. Є хіба що якісь пільги, але це дрібниці. З вулиці доноситься рев вантажівок. Денис вимикає компʼютер і каже наостанок, що через роботу часто бачить дітей, лише коли ті сплять. Часто допізна засиджується у майстерні. Поки замовлень небагато - намагається більше часу проводити з рідними.

Про це він розповів в етері Еспресо."Противник не отримав контролю над вогнетривким заводом. Через погані погодні умови, коли ми мали обмежені можливості використовувати дрони, ворогу вдалося висадити невелику групу на території заводу. Проте наші хлопці утримують його, і там зараз тривають бої. У центральній частині ця ж група була розділена. Ворог був дезорієнтований після висадки, і наші бійці зараз намагаються зачистити цю частину", - сказав Полухін.За словами представник пресслужби 24-ї ОМБр, для противника неабияким завданням є перетнути канал і дістатися до заводу чи центральної частини міста. "Вони намагаються робити це одним ривком. Наші хлопці відпрацьовують по ворогу, знищуючи більшість техніки, яку вони використовують, дронами та протитанковими гранатометами. Ворог несе великі втрати через свою тактику атак на наші позиції", - додав він.Напередодні речник ОТУ "Луганськ" підполковник Дмитро Запорожець повідомив, що у Часовому Яру українські воїни відійшли з вогнетривкого комбінату.

Леся Кушнір — Sеnіоr Dеlіvеry Маnаgеr в міжнародній ІТ-компанії. З чоловіком і трьома дітьми вони переїхали в село у Карпатах, де тепер паралельно з основною роботою розвивають ферму альпак «Хитра стайня». Про перевезення альпак через польський кордон, менеджмент ферми і життя в горах Леся розповіла в інтервʼю DОU. «Мій неочевидний „козир“: те, що я — мама трьох дітей». Про роботу в ІТ В ІТ я працюю останні пʼять років. До цього близько десяти років працювала в інвестиційних компаніях — залучала в Україну міжнародних інвесторів, торгувала єврооблігаціями та акціями. Коли у мене з’явилася третя дитина, зрозуміла, що хочу зростання. Тому я повністю змінила індустрію, роль і професію. Було два варіанти: або йти в агро і займатися трейдингом, або обрати ІТ. Спочатку здавалося, що мій досвід не зовсім підходить, та зараз я розумію, що проєктний менеджмент — це моє. На співбесіді я навіть виявила неочевидний «козир», що я — мама трьох дітей. Знаєте, є стереотип, що краще не казати про дітей на співбесіді, бо вони можуть сприйматися як проблема: брак часу, лікарняні тощо. Але я вирішила сказати, що доволі непогано керую проєктами, бо в мене троє дітей. І це був момент вау-ефекту, коли було очевидно, що я «продала» свої навички. Тепер я розумію чому: якщо ти можеш одночасно справлятися з такими різними завданнями вдома, то на роботі це теж буде твоєю сильною стороною. Я працюю у великій організації з різними напрямами і весь час зростала як горизонтально, так і вертикально: починала з Рrоjесt Маnаgеr, переходила на більш технічні ролі. За відчуттями, я кілька разів змінювала свою діяльність, не змінюючи компанії. Окрім роботи, вже понад два роки ми з чоловіком розбудовуємо та розвиваємо ферму альпак «Хитра стайня» на межі сіл Річка та Яворів в Івано-Франківській області. «„Хитра“ — це про складність, нестандартний підхід і функціональність». Звідки назва та ідея ферми Стайня — це основа концепції нашого проєкту, вона в центрі всього, і саме тому ми обрали цю назву. А «хитра» — бо не проста: у ній живуть цікаві тварини альпаки, яких не так багато в Україні. До того ж стайня сучасна. Там є камери відеоспостереження, спеціальні поїлки та інші зручності. Завдяки цьому легко утримувати стайню в чистоті, а тваринам — комфортно жити. Тому «хитра» — це про складність, нестандартний підхід і функціональність. Відео стайні зсередини, джерело: Іnstаgrаm Ферму ми розвиваємо на землі, де жили декілька поколінь моєї родини: я отримала її у спадок від бабусі та дідуся. Ми всі гуцули. Ідея розпочати свій бізнес у Карпатах зародилася у 2020-2021 роках, у розпал ковіду. Тоді компанія відправила мене на ремоут, діти перейшли на дистанційне навчання, а чоловік якраз звільнився. Тобто ми перестали бути привʼязаними до міста. Та переїзд все-таки вимагав хоробрості, бо в нас був налагоджений побут і власна квартира в Києві: велика, комфортна, красива. Виникла ідея побудувати на нашій ділянці в Карпатах будинок під здачу, бо в суспільстві є запит на відпочинок в горах. І в процесі перебиратися ближче, щоб менеджерити будівництво. Фото ділянки в Карпатах влітку 2021 року, джерело: Особистий архів Восени 2021 року ми почали робити дорогу до самого будинку: найбрутальнішу ділянку в 600 метрів тоді розрівняли, завезли багато машин щебеню. По суті, це точка старту підготовчих робіт зі здачі будинку: ми шукали забудовника і зробили проєкт майбутнього будинку. У середині лютого 2022 року ми родиною приїхали до батьків чоловіка у Львів, щоб мати змогу залишити з кимось дітей і з’їздити в Карпати вирішити справи по будівництву. А 26 лютого, через два дні після початку повномасштабного вторгнення, вже з речами приїхали в бабусин дім у Карпатах: я, мій чоловік Максим, троє наших дітей (Дзвінка, Злата та Дем’ян) і золотистий ретривер Бабай. Ми розглядали різні варіанти, адже на роботі мені пропонували релокацію в один з офісів за кордоном, але буквально в перші два тижні зрозуміли, що хочемо залишитись жити в горах. «Мрія, взята з полички». Про те, як вирішили заводити саме альпак Це було дуже органічне рішення, і я пам’ятаю відчуття полегшення, коли ми його ухвалили. Тепер ми могли втілювати мрії та бажання, які без нашої присутності тут були б неможливі. Я завжди хотіла мати тварин і куди б не поїхала, намагалась знайти ферми. Не можу пояснити чому, але у мене велика любов до таких місць. Пам’ятаю, якось в Ісландії ми зупинилися пожити на конюшні. Це було в полі, навколо ні душі, лише коні. Відчуття були неймовірними. Це особлива енергетика. Альпаки і Перу мене дуже надихають, хоча я там ніколи не була, і це досі моя мрія. Я довго задивлялась на цих тварин, бо вони такі прекрасні. І мені стало цікаво, чи могли б вони жити в наших Карпатах. Почала читати і зрозуміла, що тут для них — ідеальний клімат. Вони природно живуть у горах і добре переносять перепади температур, не люблять спеку, а серед гір завжди прохолодно і є багато площі для випасу. Коли ми в лютому 2022-го зрозуміли, що залишаємось жити в Карпатах, я, не довго думаючи, дістала ферму альпак з полички мрій, і ми взялись за її втілення. «Все технічне завдання йшло від нас». Проєктний менеджмент ферми Для мене будь-яке завдання — це проєкт. Незалежно від того, чи це питання, пов’язане з дітьми, чи робоче завдання, чи господарське. Ти проводиш дослідження, розбиваєш на частини, визначаєш, що потрібно, і реалізовуєш. Так само було з фермою альпак. Ми з чоловіком почали з досліджень: Вивчали всі доступні в інтернеті матеріали. Насправді в мережі інформації англійською мовою дуже багато, зокрема на YоuТubе.Склали список ферм, які хочемо відвідати у Польщі. Якщо ви поїдете до Польщі або просто на карті введете «альпака», побачите ферми кожні кілька кілометрів. Наприклад, Соnіrаyа та Неаvеn — одні з найбільших. Я переконалася, що ми йдемо в правильному напрямку: Польща близько, і якщо там це так популярно, то рано чи пізно набуде поширення і в нас. Потім ми відвідали обрані ферми, поспілкувалися з власниками та працівниками, щоб краще зрозуміти, які умови необхідні альпакам. Я навіть надіслала проєкт альпакарні знайомій фермерці в Польщі, щоб вона подивилася і дала фідбек. Все технічне завдання йшло від нас. Ми фіналізували документацію і почали будувати Звісно, не власними руками: наймали львівську будівельну компанію, яку довго шукали. Мій чоловік Максим був постійно на місці та фактично виконував роль прораба. Це була велика залученість. Не можу уявити, як можна побудувати щось, якщо ви не на місці! Єдиний варіант — найняти когось, кому повністю довіряєш. Відео з підготовки брами для «Хитрої стайні», джерело:Іnstаgrаm І що важливо: Максим не мав досвіду в будівництві. Як і я, він багато років працював в офісах, носив костюм і сидів на зустрічах. Та він розібрався у всіх нюансах і повністю взяв контроль будівництва на себе. Паралельно ми почали пошук альпак. Спочатку думали, що знайдемо їх в Україні, бо не було плану везти тварин з-за кордону. Але не знайшли потрібних. В Україні є багато альпакоподібних тварин, але нам було важливо купити здорових альпак з гарною шерстю, щоб у перспективі їх можна було розмножувати. Тому ми поставилися до пошуку дуже серйозно. Нам допомогла віцепрезидентка Асоціації заводчиків альпак у Польщі: вона знайшла для нас ферми, де можна придбати тварин. «Це був найдовший dеlіvеry, який я коли-небудь робила». Як перші альпаки приїхали в Україну Отже, альпак ми все-таки привезли з Польщі в травні 2024 року. І організувати це було дуже непросто. Я жартувала, що це був найдовший dеlіvеry-процес у моїй кар’єрі Dеlіvеry Маnаgеr. Сукупно це зайняло близько року. Було багато паперової роботи, і головне — дуже незвична для мене комунікація. Відео перших альпак на фермі, джерело: Іnstаgrаm Наприклад, якщо на роботі я запускаю проєкт у Штатах, то збираю всіх на дзвінок, хто б де не перебував, і ми за кілька днів можемо розв’язати будь-яке питання. Але з перевезенням альпак інша ситуація. Ти пишеш, а відповіді немає. Потім пишеш через тиждень, а відповідають не те, що потрібно. Люди працюють в зовсім іншій сфері та з іншими темпами життя. Пам’ятаю різні етапи: від зневіри до розпачу, а потім — надії. Було декілька таких хвиль. І ще ж рідні запитували: «А коли будуть тварини?». Я вже не могла це чути, тому що не могла відповісти. Я за них повністю розрахувалась, але вони ще були на фермі в Польщі. Постійно надходила нова інформація: то ось скоро, то зачекайте, то потрібно місяць карантину, то тести на туберкульоз, які їм зробили, не підходять, то ще щось. І мова про привезення з Польщі, тобто не дуже здалеку. Ми навіть жартували: «Купімо якийсь причіп і просто їх самі привеземо». Але так не можна, бо не пропустять через кордон. Потрібна спеціальна ліцензія для фургона та водія, розмитнення та інші моменти. У результаті ми дочекалися — приїхали шість альпак. Поки що лише хлопці: два самці (залишаємо на розплід) і чотири кастрованих (для компанії, бо альпаки потребують соціалізації). Наші альпаки мали польські імена, але вони були не дуже цікаві, тому ми їх переіменували на українські: Бажан та Їлак (гуцульська варіація імені Ілля) — це наші самці.Вир, Ярополк, Дарій і Свирид Опанасович — наші четверо хлопців. З останнім — жодної передісторії цього імені немає, просто чоловік вирішив жартівливо назвати. Коли альпаки нарешті приїхали, ми відкоркували пляшку шампанського. Я не могла повірити, що ці тварини, на яких ми так довго чекали, нарешті в стайні: живуть своє чудове життя. Свирид Опанасович на природі, джерело: Іnstаgrаm А взагалі, першими на фермі зʼявилися кури, бо це легко: поїхав на ринок, купив і все. Спочатку ми придбали кілька звичайних курей, але згодом я захотіла більш специфічні породи, тож почала шукати на ОLХ. Ми їздили Івано-Франківською областю, купували курей і тепер знову будемо розширювати курник. Я вже забронювала партію курочок на березень. У нас на це цілий rоаdmар. Щодо курника, то він поки що досить простий і ще без півня, бо ми не займаємось розведенням. Але це теж у планах на наступний рік: півень, курчата, весь цикл. До речі, курочки на фермі, не прості: вони несуть кольорові яйця. І наші гості зможуть спробувати їх на сніданок. Всі ці елементи створюють атмосферу казкового фермерського вайбу. Приклад кольорових яєць, джерело Іnstаgrаm «Це не ті тварини, які будуть раді обіймам». Більше про альпак та особливості їхньої поведінки Багато хто думає, що альпаки — тварини, яких можна обіймати, але насправді в них немає такої природної потреби. Коли альпака народжує, вона не облизує дитинча, на відміну від інших тварин, тих самих корів. Альпаки не люблять, коли їх гладять. Можливо, є винятки, але загалом це не ті тварини, які будуть раді обіймам. Їм цікаві люди, вони підходять, особливо якщо у тебе є морквинка. Але в нас тільки один альпака зараз підходить, щоб його почухали — це Бажан. Від їхньої появи у травні з альпаками не було жодних неприємних ситуацій. Але оскільки вони належать до родини верблюжих (Саmеlіdае), то можуть плюватися — зазвичай один на одного, коли з’ясовують стосунки. Здебільшого так роблять самці, які можуть між собою посперечатися. Я чула від нашого перевізника історію, що один з альпак плюнув на ветеринара на кордоні Сама ж жодного разу не бачила подібного щодо людини. Це не лами, які набагато більш агресивніші. Альпаки дуже милі та спокійні. Коли я шукала ветеринара, то дивилась, хто працює з верблюдами. Це великий челендж — знайти такого спеціаліста в Україні. Якби я була новачком у заведенні альпак, то починала б з таких питань: чи є достатньо площі для них, щоб вони могли бігати, чи є хороша трава та сіно, чи можна знайти ветеринара. За альпаками цікаво спостерігати. Коли дивишся відео в інтернеті, вони здаються просто пухнастими та милими, але насправді вони ще дуже енергійні. Класно бігають, особливо коли є простір, разом ходять, роблять однакові рухи. Якщо один побіг кудись, всі йдуть за ним. Вони навіть у туалет ходять одночасно, і це дуже цікаве видовище. Альпаки дуже чистоплотні, обирають для своїх потреб лише кілька зон і користуються винятково ними. «З однієї стрижки можна зробити 15–25 шапок». Про догляд та особливості розведення альпак Загалом альпаки не потребують особливого догляду, але є кілька нюансів. По-перше, це стадні тварини. Тому не можна купити одну чи дві альпаки — потрібно щонайменше три однієї статі. Якщо альпака буде сама, вона може просто померти, адже це суперечить її природним потребам. По-друге, у харчуванні альпак важливі площа для випасу та велика кількість трави. І тут у нас все добре: польські колеги були вражені умовами для альпак, адже у нас велика площа паші — 3,3 гектара. Вони бігають на вільному просторі: мабуть, це найщасливіші тварини у світі. За умовами ми з польськими фермами точно можемо змагатися. Територію для альпак ми огородили: встановили великий паркан, поділили її на кілька частин, щоб можна було чергувати випас. Коли дівчата приїдуть, вони будуть пастися окремо. Стайня сконструйована так, щоб з одного боку жили дівчата, з іншого — хлопці, і між ними має бути певна відстань. В нас цю задачу вирішує оборіг — простір, де зберігається сіно. Ми спершу вивчили ці важливі правила і тепер дотримуємось їх. Окрім сіна і трави, даємо їм корм. Перші великі порції ми привезли з Польщі разом з альпаками. Зараз купуємо корм в Україні — він для малої рогатої худоби, але склад дуже схожий, тому підходить альпакам. Тварини мають отримувати всі необхідні елементи для здоров’я. По-третє, альпаки потребують медичних процедур. Це і щеплення, і засоби від кліщів. Стрижка нігтів, підпилювання зубів. Нігті ми з чоловіком вже обрізали: це робив він, а я тримала тварину. Нині у нас шість альпак, але коли їх буде 60, я б хотіла, щоб хтось допомагав, тому що роботи дуже багато. І є речі, які неможливо самому виконати, наприклад, ми разом даємо препарати тваринам. Це часто відбувається в мої вихідні або ввечері. По-четверте, альпак потрібно стригти. Це тварини, яких загалом заводять заради шерсті. Вона дуже цінна: гіпоалергенна, легка, м’яка. Шерсть дорога через кілька чинників: стрижуть альпак раз на рік,з однієї тварини можна отримати від 3 до 5 кілограмів шерсті.Для розуміння: одна шапка — це орієнтовно 200 грамів шерсті. Отже, з однієї стрижки можна зробити 15–25 шапок. Наші альпаки приїхали вже постриженими. І це спростило нам життя, бо я навіть не уявляю, як би ми справлялися з цим у перший тиждень, адже якраз був сезон стрижки. Стрижка альпак складна, бо потрібно використовувати спеціальні інструменти, а ідеально — ще й мати спеціальний стіл для стрижки. Альпака — велика тварина, це не вівця, яку можна швидко постригти, затиснувши між ногами. Все займає більше часу, особливо якщо цього не робив раніше. Цього року ми їздили до колег на стрижку, щоб побачити цей процес. Зазвичай стрижуть альпак у травні, але залежить від сезону. На відео — процес стрижки альпаки, джерело: Іnstаgrаm «Ферма для життя». Як усе влаштовано зсередини Ми поки що не відкрилися, потрібно зробити багато роботи. Анонсувати будемо на нашій сторінці. Коли ми починали цей проєкт, не планували відкривати ферму для відвідування. Спочатку ідея була простішою — будинки на фермі, де можна винайняти житло. Але в процесі я зрозуміла, що є запит від людей, які хочуть просто подивитися на альпак, не обов’язково залишатися на фермі. Тому з чоловіком ми почали обговорювати, що, ймовірно, варто відкрити ферму для відвідувань. Та це точно не буде постійна історія типу «працюємо щодня». Плануємо створити спеціальні слоти, коли можна буде приїхати, і це буде окремий продукт. Поки що ми не готові приймати гостей у такому форматі, адже для цього потрібна окрема інфраструктура: туалет, зона для очікування і так далі. Це все ще в процесі. Отже, плануємо мати дві опції: життя на фермі. У нас навіть слоган так само звучить. Ви приїжджаєте, винаймаєте один з двох будинків і в комфортних умовах спостерігаєте, як живуть тварини. Попередньо перший будинок відкриємо до кінця весни 2025 року, а другий — пізніше, протягом року.відвідування ферми (без проживання), більш обмежений формат, який теж плануємо запустити 2025 року. Зараз на фермі проживає дві собаки, багато курей, три коти і шість альпак. Територія ферми, джерело: Іnstаgrаm По території — у нас є зона будиночків, яка віддалена від основної зони, де ми з сім’єю живемо. А між нами — загальний простір, де розташовані ферма і пасовище з альпаками. Ми з чоловіком ділимо відповідальність за родину та стайню. Стратегічні та фінансові питання — це моя відповідальність на цьому етапі життя. Чоловік займається всіма господарськими справами: тваринами, будівництвом, доглядом за територією, логістикою. Щодо дітей, то вони вже шкільного віку, тому немає потреби сильно їх няньчити. Обов’язки по дітях ми розподіляємо, але це не завжди рівномірно, а залежить від того, хто чим завантажений у той чи інший момент. Я працюю в класичному розумінні фултайму, зранку до ночі. Коли їду у відрядження, то всі справи падають на Максима. Іноді ми привозимо бабусю на допомогу. «Найнеочікуванішою статтею витрат стали земельні роботи». Про фінанси та окупність Про кошторис поки що складно говорити, бо ми ще в процесі будівництва. Якщо дивитись на нашу ферму з погляду класичного бізнесу, то це не дуже репрезентативна історія, адже можна побудувати будинок значно дешевше, зробити все аскетичніше і простіше, і окупиться він швидше. Звісно, бізнес-частина для нас важлива, але в нас не стоїть ціль швидко відбити гроші. Ми прагнемо створити місце з душею, яке полюбиться гостям. До того ж робимо фокус на комфорті та безпеці, використовуємо якісні матеріали. Все це не дешево. Не знаю, чи це коректно порівнювати, але в якийсь момент ми продали нашу чотирикімнатну квартиру в Києві. І вклали гроші в «Хитру стайню». Це дає уявлення про контекст. Наприкінці 2022-го до нас прийшли покупці і запропонували придбати квартиру. Ми вирішили, що це той момент, коли потрібно наважитися на продаж (хоча у 2021 році, наприклад, я не була готова її продавати). Найімовірніше, до постійного проживання в Києві, як це було до лютого 2022 року, ми вже не повернемось. Крім того, я продовжую працювати, що також допомагає фінансово підтримувати розвиток ферми. Можу сказати, що найнеочікуванішою статтею витрат стали земельні роботи. Це Карпати: місцевість гориста, скеляста земля. Вирівняти її, зробити дренажі, дороги дорого і складно. Лише покращення останніх 600 метрів дороги до нашої ділянки обійшлось у близько 8000 доларів. Я навіть не встигла детально все спланувати, хоча я той ще фрік — завжди моніторю кожну копійку, записую все в файлики, веду витрати. Але тут був момент, коли витрати на земельні роботи почали йти настільки швидко, що навіть я не встигала їх усвідомлювати. Але саме будівництво було більш-менш фіксованим. Підготовчі земельні роботи, джерело: Іnstаgrаm Ще затратні каміни: їх можна було б зробити дешевше. Але коли починаєш розбиратися в деталях, хочеш унеможливити ризики загоряння, зробити все безпечним. І тоді вирішуєш зробити дорожче, але якісно. Звісно, у мене є підрахунки і прогнози. Та для мене важливішою є душа цього проєкту. Тому і термін, в який у нас буде повернення інвестицій буде більший: 4-5 років, а не 2-3, якби ми ставили в пріоритет бізнес-складову. «Я не почуваюся ізольованою». Про те, як змінилося життя з переїздом З переїздом я почала бачити людей набагато частіше. Хоча існує стереотип, що якщо ти живеш в селі в горах, далеко від всіх, то ти стаєш відлюдькуватим. Та це зовсім не так. Друзі та знайомі, що їдуть у наш бік, завжди намагаються заїхати, зустрітися. Їм цікаво побачити це місце. Тому я не почуваюся ізольованою. Та і колеги іноді приїжджають до мене під час відпусток. Загалом у Києві я давно не вела активного соціального життя. Робота, діти, побутові турботи — завжди було багато справ. На заходи чи зустрічі з друзями я ходила досить рідко. Ми не відчуваємо себе чужими у цій громаді. Мене тут добре знають, бо з бабусею я буквально росла. Мені було вісім місяців, коли сталася Чорнобильська аварія, і батьки залишили мене пожити з бабусею в Карпатах, бо так було безпечніше. В результаті я прожила тут до пʼяти років. Тут я почала говорити гуцульським діалектом. Згодом часто приїжджала на всі канікули. На жаль, бабуся померла у 2015 році. Дідусь живе в Києві. Я певна, що сусіди були здивовані нашим переїздом з Києва Думаю, вони спочатку пояснювали нашу присутність великою війною. Але тепер розуміють, що ми тут надовго з огляду на масштаби будівництва. Та і чоловіка добре прийняли: він у мене роботящий, а тут це дуже цінують. В умовах початку повномасштабного вторгнення в дітей теж не було жодних претензій чи заперечень. Вони, звісно, не були в захваті, та розуміли реальність. По приїзду ми передусім налагоджували побутові умови. Бабусин будинок на той момент вже був облаштований певними зручностями — свердловиною і туалетом, про які подбала моя мама для комфорту дітей на канікулах. Але ще багато чого не вистачало: наприклад, в кімнаті була лише одна розетка, погані проводка і світло, було холодно. Перші пів року ми були зосереджені на цих побутових моментах. Я працювала з мобільним інтернетом, та через поганий звʼязок діти не могли приєднуватися по Zооm до уроків, а навчання в школі продовжувалось. Спали всі разом в одній кімнаті. Холодно, старі меблі, купа мотлоху, який збирався поколіннями. Робоче місце ми облаштували на горищі, в кімнаті, де колись стояв верстат. Замовили старлінк. Це було важливо для моєї роботи, адже це наша основна фінансова підтримка. Окрім цього, ми почали розчищати територію, привезли теплицю, зробили грядки, посадили сад. Це була велика робота, і ми були зайняті щодня. Це, як я тепер розумію, врятувало наш ментальний стан. Наразі у мене немає потреби часто їздити в офіс. В Україні його вже не існує у звичайному розумінні: офіс закрили з початком повномасштабного вторгнення, наразі у нас є коворкінг, де співробітники можуть орендувати місце і працювати, а компанія це оплачує. Я їжджу у відрядження кілька разів на рік, максимум два-три рази. Зазвичай у Софію в Болгарії, рідше — у Бостон в Штатах. «Я можу дозволити собі сходити в ліс між зустрічами». Як ферма і життя на природі вплинули на родину Я бачу великі зміни. По-перше, підтримка ментального здоров’я. Ми дуже любимо їздити в ліс, і раніше поїздки траплялися лише на вихідних, зі складною логістикою. Умовно, подорож тільки в одну сторону займала півтори-дві години. І ми приїжджали сильно виснажені, треба було ще й дітей годувати та інші справи робити. Зараз я можу дозволити собі сходити в ліс між зустрічами, особливо під час грибного сезону. Встала з-за столу, прогулялась і вернулась додому. Або рано-вранці перед роботою. Останнім часом трохи занедбала цю традицію, але хочу її відновити — пройтися біля дому або зробити невеликий хайк перед роботою. Чоловік у мене взагалі суперактивний. Він цілий день на вулиці. Я ще не встигла кави попити, а в нього вже 10 000 кроків на трекері. І до вечора цифри просто божевільні. Це все, а також повітря, дуже впливає на здоров’я. До речі, шкіра теж стає здоровішою, і це дуже помітно. Навіть просто виходиш на вулицю, дивишся на краєвид, і одразу змінюється настрій. Це своєрідне перезавантаження. По-друге, покращення здоровʼя. Ми вирощуємо свої овочі та маємо свіжі яйця від власних курочок. Їжа стає здоровішою, бо ти знаєш, звідки вона взялася. Коли ти вирощуєш щось, що потім їси, це зовсім інший досвід. Є відчуття гармонії і вдячності. Вирощені власноруч овочі, джерело: Іnstаgrаm «Цікаво спостерігати, як в житті руйнуються стереотипи». Про плани Я жартую, що роблю кар’єру в треніках на горі й не планую зупинятись. Мені це дуже цікаво. Класно спостерігати, як у житті руйнуються стереотипи: ти не можеш зростати, якщо в тебе є діти, або якщо ти живеш в селі, або якщо ти займаєшся чимось ще, окрім роботи. Але насправді все можна бути мамою і дружиною, будувати карʼєру, розводити курей, їздити в Бостон і навіть заводити альпак. В перспективі є багато інших планів і ідей: більше будиночків, збільшення поголів’я альпак і їх розведення,виготовлення виробів з шерсті. Точно плануємо мерч, колись мрію про лінійку одягу. Навіть думали з чоловіком, чи не завести нам YоuТubе-канал і стрімити, як він миє стайню. Сьогодні на такий божевільний контент є попит. Але кожна ідея вимагає багато ресурсу, тому всьому свій час. Звісно, плануємо й далі навчатись, їздити на курси, здобувати нові знання. Це завжди непроста логістика, бо хтось має залишатися з дітьми та доглядати за фермою, а я — брати відпустку. Планів і мрій багато. Це, можливо, звучить пафосно, але я справді відчуваю цю енергетику і невидиму підтримку своєї землі. Я розумію, що все заплановане має збутися і що все буде добре. Є віра в краще. Дай Боже, аби була перемога. А далі вже плани реалізуються.