Search trend "Суспільне Культура"

Sign up, for leave a comments and likes
News filter
These news items are translated using machine learning and machine translation technologies. We apologize for any inaccuracies or errors in the text. Switch to the Ukrainian language to read the news in the original.
The argument is not to rebuild the Ukraine as described in 1970, it is necessary to build Ukraine as an example of 2030, a public actor in Beijing
Ми говоритимемо про перспективи та бачення відбудови України: як вона має відбуватися загалом, як її пропонуємо світові ми і як світ, можливо, пропонує нам наше майбутнє амплуа. Я б хотіла звернутися зараз до ваших, зокрема, праць. У березні минулого року ви писали про так званий інерційний сценарій для України, не найкраща траєкторія нашого руху після війни в разі, якщо ми не вдамося до росту навіть через кризу, якщо ми не будемо продовжувати боротися з корупцією, долати недоліки наших державних інституцій. Просто не продовжуємо реформуватися і змінювати щось в головах суспільства. Пройшло менш як рік, і як думаєте, імовірність цього сценарію зросла чи навпаки зменшилася?  Я б почав із того, що другу річницю великого вторгнення українське суспільство зустрічає не в найкращому стані. Скоріше навпаки - в такій найнижчій емоційній точці. Це викликано завищеними очікуваннями від 2023 року, які виявилися марними. Зараз на цих американських гірках ми хитнулися в інший бік - зараз низька емоційна точка, а з іншого боку, об'єктивно мало чим можна похвалитися, тому що і ситуація на фронті складна, і в економіці все не дуже добре, і українські державні інституції продовжують занепадати, і західна підтримка під питанням. Це все ставить перед нами питання, чи загалом варто говорити зараз про відновлення. Тут треба сказати кілька речей. По-перше, ми люди: ми втомлюємося, ми вигораємо, і для того щоб далі нормально жити, працювати та боротися, нам потрібна картинка майбутнього. Без картинки майбутнього дуже важко, і саме картинка майбутнього об'єднує людей, дає їм силу. По-друге, найбільшою проблемою України після війни буде людський капітал - не відомо, чи повернуться люди, які виїхали. Вони будуть вирішувати, виходячи з того, якою буде Україна на той момент, і нам дуже важливо зараз дати їм цю картинку майбутнього, щоби вона приваблювала їх повернутися сюди. По-третє, наші іноземні партнери фінансують, по суті, нашу війну, вони фінансують наші реформи та вони хочуть розуміти, яку країну ми побудуємо на їхні гроші. А четвертий фактор полягає в тому, що вікно можливостей завжди дуже коротке і нам треба добре підготуватися до того, щоб в той момент, коли воно відкриється, ми були готові.         Ось чотири причини, чому говорити про відновлення треба просто зараз, попри те що нам здається, що відновлення десь далеко. Є ще п'ятий фактор: є такі речі, без яких ми просто не зможемо перемогти, тому що є дороги, мости, енергетика, які треба відновлювати негайно.         І тут я б ще поговорив трошечки про слова, слова важливі. Почалося все зі слова "відбудова". І це слово не є оптимальним, тому що воно скоріше асоціюється з тим, щоби побудувати назад все те, що зруйнували російські окупанти. Саме через це вже у 2022 році з'явився англійський вислів, який можна перекласти як "побудувати краще, ніж було" або "відбудувати краще, ніж було". На це українські інтелектуали, наприклад Роман Зінченко, сказали: а чому побудувати краще, ніж було минуле? Будуймо вперед, а не назад. Отже, вже через пів року після початку роботи над планами відбудови стало зрозуміло, що правильне слово це не відбудова, а відновлення, бо воно поєднує в собі і побудувати те, що було зруйновано, але побудувати його краще, ніж було, і побудувати те, чого немає. Нам не треба відбудовувати Україну зразка 1970–1980-х років, нам треба побудувати Україну зразка 2030 року. Нарешті є ще третє, дуже важливе слово - модернізація. Потрібно перевести країну на наступний щабель розвитку. Не просто відновитися, а зробити крок вгору. Тут треба сказати, що війна завжди створює шанс на якісний економічний стрибок. Хоча війна - це завжди кров, смерть, руйнація і страждання, самою своєю природою вона створює шанс на стрибок. Є країни та нації, які цей шанс використали. Є країни та нації, які цей шанс змарнували. Варто подивитися на те, що об'єднує успішні історії та що об'єднує неуспішні історії. Країни, які використали, які не змарнували шанс на якісний економічний стрибок, об'єднані одними й тими ж, значною мірою післявоєнними факторами, але на них треба дивитися вже зараз.     Перший фактор - це парасолька безпеки. Хтось має розкрити над країною парасольку безпеки, як розкрив НАТО, а по суті США, над західною Європою після 1945 року; як розкрилася парасолька безпеки над Південною Кореєю після корейської війни. Якщо немає парасольки безпеки, країна витрачає на власну безпеку всі свої ресурси, а на відновлення, розвиток та модернізацію нічого не залишається.     І тут дуже добре, що Україна почала, не очікуючи прийому в НАТО, укладати двосторонні угоди. Скажу відверто: всі, хто має якісь ілюзії стосовно того, що дуже швидко нам світить НАТО, - навряд чи. Головна задача НАТО - це відвернути велику війну між західною цивілізацією та іншими, а отже, поки війна не завершилася, нам немає чого чекати. Ми можемо бути інтегровані в НАТО повністю, але не бути членом Альянсу, тобто на нас не буде розповсюджуватися їхнє правило про захист. Тому прекрасно, що Україна почала підписувати двосторонні угоди, так ми будемо дивитися на цю годину і розуміти, хто є справжній наш союзник. Ми дуже чітко розуміємо, що наш союзник номер один - це Велика Британія, яка сьогодні у світі фактично є інтелектуальним лідером в питаннях підтримки демократії та міжнародного порядку. З нею була укладена перша угода. Тепер ще є Німеччина.     Сподіваюся, що далі ми побачимо угоди з такими важливими для нас країнами Скандинавії. Наприклад, Норвегія має величезні кошти, які можуть бути витрачені на модернізацію України, звичайно, з користю для Норвегії та норвезьких інвесторів. Швеція, наприклад, виробляє всі види озброєнь, а Фінляндія, наприклад, не боїться Росії. Отже, нам дуже важливо, щоби такі країни були нашими союзниками. Тут хочеться трошечки додати негативу, тому що в нас поки що немає послів у Британії, Норвегії, Чехії, які є нашими важливими союзникам. Сподіваємося, що це все скоро виправиться.  Тож перше - парасолька безпеки. Друге - верховенство права. Воно є нашим безперечним ключем до євроінтеграції, до НАТО, до будь-яких сценаріїв розвитку. Тут ситуація поганенька - Україна просувається по шляху запровадження, набирає якісь позитивні бали, але падає в рейтингах. Наприклад, за минулий рік ми впали на 11 позицій: з 78-го на 89-те місце. Тут варто згадати "Алісу в країні див", бо у цій книзі була фраза: "Є такі місця, де треба дуже швидко бігти, щоб стояти на місці. І треба ще швидше бігти для того, щоб рухатися вперед". Ми кудись рухаємося, але весь світ рухається ще швидше, тому ми падаємо.   Третій фактор - економічна свобода. Тут ситуація достатньо неприємна, оскільки станом на 1 січня 2022 року ми посідали жахливе 130-те місце у світовому рейтингу економічної свободи. Це означає, що ми не тільки не потрапляємо на жодні радари якихось достойних людей, а в принципі перебуваємо десь там, в країнах третього-четвертого світу. 130-те місце у світі в рейтингу економічної свободи означає, що країна не має шансів з такими результатами ні на відновлення, ні не перемогу - ні на що. Хороша новина - уряд це добре розуміє і планує заходи, які кардинально покращать цю ситуацію. Погана новина - не уряд ухвалює рішення стосовно того, що з ними буде. Рішення ухвалюють, як зараз кажуть, "п'ять-шість ефективних менеджерів" десь там за зачиненими дверима, куди урядовців не запрошують. Отже, нам треба кардинально покращити економічну свободу і верховенство права. Це ті речі, які ми не тільки можемо, а мусимо робити зараз під час війни. Без економічної свободи ми не переможемо, у нас просто не вистачить ресурсів для того, щоб досягти нашої перемоги. Для перемоги нам потрібно більше грошей в державному бюджеті, а для цього потрібна більша економіка. Нам потрібно сильно збільшити нашу економічну спроможність, для того щоб збирати більше грошей в державний бюджет, для того щоб профінансувати такі, наприклад, важливі речі, як мобілізація. Всі говорять про мобілізацію, але розглядають її виключно як військовий інструмент, проте це також економічний інструмент, бо на мобілізацію потрібні також гроші, які наша економіка не здатна забезпечити. Нагадаю, що наші союзники та партнери оплачують нам цивільні рахунки, а війну ми ведемо на свої власні гроші, на гроші платників податків. Їх має бути більше: не таким способом, щоб різати курку, яка несе золоті яйця, або общипувати гусей, як у нас певні державні діячі намагаються, а таким, щоб збільшити економіку. Для цього нам потрібна економічна свобода. Тут і зараз - у 2024 році, бо інакше може статися так, що економіка не доживе до перемоги.    Четвертий фактор - це демократія. Чи може бути економічне зростання без демократії? Очевидно, може. Є численні приклади таких країн: та сама Південна Корея, Чилі, Туреччина. Але це зростання, по-перше, нетривке і не стійке, а, по-друге, ми ж говоримо не про абстрактну країну в якийсь абстрактний момент її існування, ми говоримо про Україну тут і зараз. Україна давно індустріалізована, Україна давно урбанізована, тобто міста сформовані. Україна вже давно сучасна модерна індустріальна країна, яка вже у себе розвинула частково і постіндустріальну економіку, в якій головним джерелом доданої цінності, а значить, доданої вартості є вільна творча людина. Якщо зараз, наприклад, зникне така серйозна галузь української економіки, як інформаційні технології, то ми побачимо достатньо жалюгідні економічні результати, оскільки талановиті люди - це та частина нашої економіки, яка найшвидше зростає і найбільш стійка до воєнних потрясінь, попри всі негаразди. Якби тут були колеги з цієї індустрії, вони б сказали, що і на них війна дуже сильно впливає, але все-таки менше, ніж, наприклад, на агросектор або металургію. Отже, якщо основою економіки є вільні творчі люди, без демократії ніяк не обійтися.     Останній фактор - це людський капітал, це люди, які є найбільшою проблемою України після війни. І ось нарешті, коли у вас є це все: парасолька безпеки, верховенство права, економічна свобода, демократія і людський капітал, - тоді приходить найголовніше слово - інвестиції. Часто кажуть, що от, є активи Росії, але чи вистачить їх на відновлення? Чи дадуть нам наші західні партнери грошей на відновлення? Чи буде план Маршалла? До речі, що цікаво, дотепер ми у своєму спілкуванні та журналісти в публікаціях називають відбудову іменем давно-давно померлого американського державного діяча. Це означає, що поки що немає ніякого плану Маршалла, бо якби він був, то з'явилося б реальне прізвище живої людини, чоловіка чи жінки, нинішнього активного державного діяча чи діячки. Коли воно з'явиться, ми будемо розуміти, що план вже є.     Так от, план Маршалла насправді дав західноєвропейським економікам не дуже великі кошти для їхнього відновлення, іноді кажуть, від 4% до 7% необхідних сум. Понад 90% коштів, які потрібні для відновлення будь-якої країни після будь-якої війни - це інвестиції, це приватні інвестиції, зовнішні та внутрішні інвестиції. А чого хочуть інвестори? Вони хочуть усе вищеперелічене: парасольку безпеки, економічну свободу, верховенство права, людський капітал. Це відповідь на багато наших запитань.       Ви зараз по пунктах фактично зауважили, що є важливим для відновлення і модернізації нашої країни. Але деякі з цих пунктів напряму залежать від військової, безпекової ситуації в країні. Але чи можемо ми взагалі говорити про відновлення та модернізацію, проводити форуми з нашими партнерами, формувати якісь візії, поки ми не розуміємо, що власне для нас буде перемогою у війні? Знову ж таки точиться дискусія і люди по-різному бачать це: хтось каже, що вихід на кордони 1991 року - це те, що нам потрібно. Але це не виключає ситуації з безпекою, коли Російська Федерація продовжує ракетні обстріли наших територій. Хтось каже, що, в принципі, припинення активних бойових дій можна б було назвати завершенням цієї фази нашої довгої війни з Росією. Чи можемо ми в такому разі розпочинати відновлення? Фог Расмуссен, данський політик, колишній Генсек НАТО висунув можливість парасольки НАТО над нами, але не над всією територією. Тобто є різні формати, про які можна говорити і поки ми з ними не розберемося, хіба можна говорити про відновлення і модернізацію?            Я вам дуже вдячний за це запитання, тому що, схоже, що станом на сьогодні, на 24 лютого 2024 року - це є найголовніше запитання в Україні. А дійсно, що вважати перемогою? Розмови про кордон 1991 року, будемо відверті, наші партнери сміються над цим. Всередині країни це викликає не найкращі емоції, тому що всі прекрасно розуміють, що, по-перше, ЗСУ вже виходили на кордон 1991 року - це було в серпні 2014 року, проте війна продовжувалася і ще десь 10 років після того триває.            По-друге, критичні речі: обстріли українських міст, блокування портів, тобто експорту, та й власне зіткнення на фронті можуть тривати навіть після того. Тому нам здоровий глузд не допоможе зрозуміти, що таке перемога. Для цього нам потрібна класика стратегії. Один із класиків стратегії 20 століття сер Безіл Ліддел Гарт дуже чітко визначив, що перемога - це мир, кращий за попередній. Якщо війна триває, очевидно, це не мир, кращий за попередній - це загалом не мир. Якщо війна завершилася, але шаленими темпами почалася підготовка до наступної фази війни, а такий сценарій можливий, - це не мир, кращий за попередній. Якщо Україна втратила значну частину свого людського ресурсу, території, економічного потенціалу - це не мир, кращий за попередній. А що ж тоді мир, кращий за попередній? Відповідь дуже проста: мир, кращий за попередній - це тоді, коли війна завершилася надовго, це сталий мир, це тоді, коли Росія ніколи більше не загрожує Україні. Це є власне відповідь на ваше запитання. Щось внаслідок дій Збройних Сил України, наших союзників, міжнародних санкцій, зміни політичної ситуації всередині Росії, внаслідок дії різних суб'єктів, і нарешті реалізація міжнародної стратегії завершення війни. Щось має таке статися, що унеможливило б подальшу загрозу з російського боку Україні.            Хоча тут насправді відповідь дуже проста: поки Росія є імперією, вона не є федерацією, як ми розуміємо, тож поки Росія є імперією, Україна буде в небезпеці. Росія мусить припинити бути імперією і є різні варіанти, як це може статися. Найкращий для нас варіант називається деімперіалізація або деколонізація, тобто формування нових незалежних держав корінних поневолених народів. Я тут використовую термін, який вже фактично запроваджується в українське законодавство - корінні поневолені народи. Тому, коли Росія таким чином трансформується, вона вже не буде загрожувати Україні ніколи.        До речі, значна частина тих нових незалежних держав, будуть і політичними, і економічними союзниками України. Сьогодні певна їхня кількість значною мірою орієнтується на Україну, як на зразок того, як можна вистрибнути та стати успішною країною. Це ми всередині оцінюємо Україну, як загалом не дуже успішну країну і на сьогодні ми знаємо, величезна кількість українців і українок переконані, що все йде не туди куди треба. Але з погляду людей, які живуть, наприклад, в Якутії, Україна достатньо успішний приклад постімперської, постколоніальної, ліберальної демократичної трансформації. Отже, перемога - це коли Росія ніколи більше не загрожує Україні.       Але очевидно, що між тотальною перемогою і тотальною поразкою є певний спектр різних рішень. Сьогодні українському суспільству страшенно не вистачає відкритої публічної дискусії стосовно того, де є межа, де є червона лінія? Що прийнятно для України на цьому етапі, що не прийнятно? Тобто між поразкою і перемогою є ще купа інших різноманітних варіантів, в яких ми на сьогодні абсолютно не розібралися. У нас немає публічної дискусії про це. Я особливо вдячний окремим журналістам, які тільки починають про це говорити, але нам потрібна широка публічна дискусія, в тому числі за участю політичних лідерів, які безперечно мають висловити свою позицію; в тому числі за участю військових, ветеранів, публічних інтелектуалів, університетів і так далі. Наведу приклад: зараз на заході звучать думки про те, щоби Україні запропонувати щось на кшталт німецького сценарію після Другої світової війни: східна Україна та західна Україна, які потім через кілька поколінь якось об'єднаються або ні. Корейський сценарій, коли проводиться якась демаркаційна лінія і з однієї сторони розквіт, НАТО, Євросоюз, а з іншої - чорна діра. Хорватський сценарій, коли якісь території заморожені, а потім через ціле покоління вони повертаються, коли матінка Україна збільшила свою спроможність їх повернути та може провести відповідну операцію. Часом під цими словами ховаються якісь не дуже прийнятні для нас пропозиції. Нам про це все треба говорити, тому що очевидно, що так швидко ми на кордони не вийдемо. А навіть коли вийдемо, то отримаємо купу інших проблем.     Для того, щоб, наприклад, відновити Донбас потрібні астрономічні кошти: агресори зруйнували там майже все. Також дуже важливий Крим і яке його майбутнє. Всі ці речі треба публічно обговорювати, щоб суспільство нарешті для себе прийняло, що це добре, це можна прийняти на якийсь час, а оце червона лінія, яку ми не можемо перетинати і кожен політик, який запропонує нам те, що за червоною лінією, буде неприйнятний для українського суспільства, а отут ми можемо ввести переговори. Ми ж розуміємо, що українське суспільство таким чином влаштоване, що жоден український політик не зможе втілити жодне рішення, яке українське суспільство не прийме. І це є добре. Це прекрасно, хоча іноді трошки болісно всі ці речі відбуваються. Але це добре, тому що це все відрізняє нас від Росії, де про такі речі, не багато людей, але дехто лише б мріяв. Дивіться, ви сказали про Донбас, про відновлення економічного потенціалу Донеччини та Луганщини: чи можемо ми про це говорити, враховуючи, по-перше, знищенність, а, по-друге, чи потрібне повернення до тих практик, які там були насправді десятиліттями до широкомасштабного вторгнення?     Коли українська делегація відправляється на будь-які форуми, на яких йде мова про відновлення України, вже відбуваються підрахунки, скільки це коштуватиме, знову ж таки, на чому ми базуємося? Чи є у нас розуміння: потрібен нам індустріальний Донбас чи ми відступаємо від цього і даємо йому шанс на трошки іншу долю? Чи опрацьовуються ці всі стратегії та шляхи?   Я вважаю, що нам потрібен широкий суспільний діалог стосовно майбутнього і всієї України, і конкретно Донецької та Луганської областей, Криму, півдня. Уже зрозуміло, що український південь ніколи не буде таким, як раніше. І схід таким, як раніше не буде.      Нам також потрібна широка дискусія про Крим. Нагадаю, що під час форсайту, проведеного в межах Кримської платформи у 2021 році, було вироблено універсальну, але парадоксальну формулу, яка зараз багатьом здається дивною, а комусь навіть неприйнятною. Звучить вона так: Крим може бути українським лише тоді, коли він буде кримськотатарським. Але він може бути кримськотатарським лише тоді, коли він буде українським. Цей парадокс усвідомили не всі. І це означає, що ті або інші політичні рішення будуть гальмуватися, а це означає, що ми продовжимо тримати в голові картинку Криму таку, яка була раніше.     Ви сказали про практики, які існували на тих або інших територіях. Я би сказав, що нам не тільки в Донецьку треба практики міняти, нам в Києві треба. У Києві ті практики, які були раніше, вже неприйнятні. Я б сказав так: величезний страх, який в українському суспільстві пронизує всі соціальні групи, це страх того, що після війни все буде так, як до війни. Бо це тоді означає, що всі страждання, вся кров, вся смерть і всі руйнації були марними, і ми повернулися в ту точку, з якої ми вийшли.    Щоб трошечки додати гумору, розкажу жарт, який часом доводиться чути: "Український національний вид спорту - це біатлон. Не влучив у мішень і побіг зайве коло". От ми раз за разом біжимо це зайве коло і нам точно не треба повертатися в ту точку, де ми були раніше. Нам треба виходити в наступну точку. Тож, якщо ми говоримо про відновлення Донецької та Луганської областей, що наразі здається дуже далеким, хоча ніхто передбачити не може, то очевидно, що треба відновити не те що було. Не треба відновлювати економічні практики та технологічні цикли 50-річної давнини. Очевидно, що треба робити щось наступного покоління і дивитися на ті технології, які є.     "Україна має величезні ресурси, величезний потенціал", - фразу про український величезний потенціал я чую приблизно 32 роки. Проте, за цей час він слабенько реалізувався, бо ми залишалися пострадянською країною і, в принципі, залишаємося нею. От власне наш шанс на економічний стрибок. Але ми все ще достатньо бідна на сьогодні країна: бідна країна означає не тільки низькі зарплати та пенсії, бідна країна означає, що ми дуже мало грошей можемо виділяти на освіту, охорону здоров'я, культуру - всі ті речі, без яких ми не можемо жити у 21 столітті.         Хочу зараз поговорити про людський потенціал, на якому ми, як мені здалося, трохи спедалювали, коли ви описували фактори відновлення. Є така думка, що нам не вистачатиме людей. Демографічна катастрофа нашої країни полягає не лише в тому, що зараз гинуть люди, не лише в тому, що їх мало народжуються в нашій країні, але й в тому, що це запускає ланцюгову реакцію, яку ми будемо розгрібати десятиліттями. Є різні бачення, як можна вийти з цієї проблеми. Одне із них - це залучення мігрантів, людей з інших країн, які можуть знаходити себе в Україні та ставати у нас робочою силою або інтелектом. Як ви думаєте чи подужає українське суспільство в нинішньому складі таку новинку, такий підхід, враховуючи певну консервативність та традиціоналізм і так далі?     Демографічна проблема складається з кількох компонентів: очевидно, що тут є компонент еміграції та компонент імміграції. Імміграція - це повернення тих, хто виїхав. На сьогодні переважна більшість тих, хто виїхав, планує повернутися, але їхні плани наразі мало що важать, тому що важливо, що вони будуть думати в той момент, коли це рішення будуть ухвалюватись. Ми маємо розуміти, що ті, хто виїхав, наприклад, з дітьми, вони мислять не календарним роками, а навчальними роками і кожен рік зменшує ймовірність їхнього повернення.     Якщо розглядати сумний сценарій, то після української перемоги не жінки з дітьми повернуться в Україну, а чоловіки виїдуть до своїх сімей. Тоді країна ще більше знелюдниться. Чомусь, коли говорять про демографічну стратегію, зазвичай думають про народжуваність. Умовно, якщо всі одразу будуть шалено кохатися, це не вплине на ринок праці в найближчі 15 років. Отже, йдеться про максимальні зусилля для повернення людей.       Тут мають значення три ключові фактори. Перший - безпековий. Якщо люди виїхали через небезпеку, то вони повернуться, коли буде безпека. Другий фактор - це інфраструктура, тобто житло, дороги, школи, садочки, лікарні і так далі. Третій - це економічний фактор. Чи буде можливість працювати або створити власний бізнес? Чи буде достойна оплата праці? Тут ми повертаємося до економічної свободи, про яку вже говорили.     До речі, уряд зараз розробляє демографічну стратегію і я вітаю той факт, що цей документ, ця політика розробляється інклюзивно, тобто з широким залученням науковців, експертів, представників різних зацікавлених сторін. На жаль, у нас в уряді буває практика, коли багато документів розробляються за зачиненими дверима і тоді їхня якість викликає сумніви та вони стикаються з шаленою критикою від громадянського суспільства та інших зацікавлених сторін.         Отже, тепер повертаючись до імміграції: дійсно, за різними оцінками, від двох до чотирьох мільйонів людей уже не вистачає, тому що в нас давно перевернута демографічна піраміда, у нас давно старіє населення, тобто старших людей більше, ніж молоді. На кожного працівника припадає більше людей, яких він чи вона має утримувати і так далі.     Так чи інакше, якщо країна почне відновлюватися, вона стане привабливою для мігрантів. Теоретично, було б непогано, якби це були люди максимально схожі на нас. Але тут є одне але: такі люди є лише одні - це етнічні українці з російськими паспортами. І коли Росія буде розвалюватися, вони сюди всі тікатимуть з криками: "братики-сестрички, дайте хлібчика, бо їсти хочеться". Українське суспільство на сьогодні не готове прийняти цих людей - це дуже чітко показує соціологія. Українське суспільство вважає цих людей такими, що несуть свою частку колективної відповідальності за всі злочини війни. Ми ж не знаємо абсолютно точно, що у них в голові насправді, бо вони сформовані путінською пропагандою.      Однак, люди дійсно будуть приїжджати, різної мови, культури, раси, релігії. Наразі консервативна частина українського суспільства цього не приймає, але ситуація буде напружуватися, робочих рук не вистачатиме. Штучний інтелект тут не врятує, бо він здатний замінити якусь інтелектуальну роботу, але, наприклад, догляд за старими, яких все більше і більше - це здебільшого все-таки ручна робота. В Україні дуже багато ручної роботи. Та сама Нова Пошта потребує молодих та енергійних хлопців та дівчат, які не лише здатні щось зробити в інформаційній системі, а й можуть взяти руками велику коробку і кудись перенести з одного місця на інше. Це такий приклад з абсолютно нової економіки.      Отже, уявіть собі, що в Україну намагатимуться приїхати люди іншої раси, релігії чи культури. Тут є два великих питання: перше - це питання потужності української мови та культури, тому що нам необхідно, щоб ці люди стали новими українцями. Українська нація - це дуже специфічне утворення, бо, звичайно, українцем треба народитися, але все-таки українцем можна стати, якщо дуже захотіти. Таких прикладів є багато. Саме потужність української мови та культури дає шанс новоприбулим з узбеків, філіппінців, арабів африканців перетворитися на афроукраїнців, арабоукраїнців, узбекоукраїнців і так далі. Без потужної української мови культури, без нашої власної соціальної бульбашки, в яку хочеться, яка є модною, так щоб, грубо кажучи, узбеки ще в Ташкенті сидячи складали екзамен з української мови та культури, а сюди вже приїжджали із сертифікатом, без цього ніяка українізація цих людей і набуття ними українськості неможливе.       Друге питання - це те, чи достатньо відкрийте та інклюзивне українське суспільство для того, щоб прийняти цих людей як нових українців. Скажемо одразу, якщо українське суспільство буде настільки відкритим і інклюзивним, що буде готове приймати цих людей без набуття ними українськості - це погано, бо це означає, що ці люди приїдуть сюди та залишиться тими хто є.       Ми уже бачимо на прикладі європейських країн, що мультикультуризм провалюється. Якщо турки приїжджають в Німеччину і залишаються турками, не стаючи при цьому німцями, не набувши німецькості, - це означає гетто, це означає конфлікти, це означає масу проблем для майбутнього України, зростання правого популізму і всі наслідки, які тільки можна собі уявити. Так само і американський плавильний казан щось дуже погано плавить. Він плавив нормально сотні років поки в цей казан приїжджали такі люди, як німці, шведи, шотландці, євреї, українці поляки, італійці. А коли туди стали приїжджати мексиканці, щось пішло не так.         Чи можлива у нас в Україні ця нова система ідентичності? Так, можлива, бо Україна ніколи не була імперію. Тут немає цих бар'єрів, але водночас, приймаючи людей без набуття ними українськості, ми створюємо собі і їм проблеми, а значить ми мусимо приймати тих людей, які хочуть і можуть набувати українськості.       Наступне питання вже в тому, чи готове буде наше суспільство тоді їх прийняти? На щастя, у нас ще є багато років, щоб побудувати цю систему, бо це не проблема завтрашнього дня, це проблема післязавтрашнього дня, але думати про неї треба вже сьогодні, тому що якщо ми сьогодні не будемо інвестувати в мову та культуру, завтра ми їх просто не матимемо й у нас не вийде зробити Україну магнітом для талантів з усього світу. Ким стане Україна? Тут варто знову повернутися до економічної свободи, бо вона як павук у центрі павутини і пов'язує все з усім. Економічна свобода визначає наші шанси на достойне життя, шанси наших дітей і онуків на достойне життя чи відсутність таких шансів. Теоретично, вже можемо сказати, що не кожна країна після кожної війни обов'язково відновлюється - є країни, які лежать у руїнах довго. Я можу навести дуже кричущий приклад: Ірак був місцем розташування найпотужніших, найбільш передових світових цивілізацій протягом тисячоліть, але після навали монголів, яка сталася понад 700 років тому, Ірак більше ніколи не відновився. Дивлячись на сучасний Ірак, ми сильно сумніваємося, що він здатен знову стати місцем розвитку великих цивілізацій. Отже, бувають місця, які ніколи не відновлюються і не хочеться стати таким місцем.           Тож, повертаючись до економічної свободи, економічна свобода визначає чи наша економіка є економікою з великою доданою вартістю - тоді ми магніт для талантів з усього світу. А якщо наша економіка є економікою з низькою доданою вартістю, то ми тоді зливний бачок для невдах усього світу. Тут власне криється відповідь на запитання, кого ми хочемо та мусимо приймати. Ще раз кажу - це проблема після післязавтрашнього дня, над якою ми мусимо думати вже зараз, бо коли кажуть, що культура не на часі сьогодні, вона вже завтра зранку буде на часі. Це означає, що сьогодні треба туди вкладатися. Серед пунктів, які ми з вами сьогодні обговорюємо є ті, які можна реалізовувати вже зараз: якщо там з безпекою і так далі велика невизначеність, то правоохоронна система, яка функціонує як сервіси, яка забезпечує справді дотримання прав всіх в цій країні, це те до чого можна прагнути та прямувати вже зараз. Але для цього потрібно, як часто кажуть, і політична воля. Можете сказати, якщо в Україні стануться зміни у політичній площині, обіцяні президентом, то чи думаєте ви, що ми зробимо інтенсивнішим рух щодо впровадження тих пунктів, які можна реалізовувати вже сьогодні? Я не бачу поки що змін в політичному керівництві, якщо ви маєте на увазі зміни в уряді.      А ніхто не знає: президент сказав, що це буде, а що це буде, ми не знаємо.        Єдине чого насправді варто очікувати, це відставки п'яти-шести ефективних менеджерів, які сьогодні перебрали на себе функції уряду, парламенту, правоохоронних органів, судів і всіх, хто по суті сконцентрував величезну владу в умовах тотальної безвідповідальності. Цих людей ніхто не обирав, за них ніхто не голосував, а вони підміняють собою конституційні органи України. Ця відставка навряд чи станеться, тому що є враження, що наразі президент вважає, що його співпраця з ними є успішною і що вони є його надійною підтримкою та опорою, тож їх міняти не можна. Але саме цього прагне сьогодні суспільство: щоби люди, які ніким не обрані і безвідповідально та антиконституційного, будемо відверто казати, керують усім в країні, щоб вони якимось чином зникли з політичної системи, щоб уряд відновив свою повноцінну спроможність ухвалювати ключові економічні рішення.  Це буде дуже добре, бо, як я вже сказав, уряд має потужні напрацювання у сфері збільшення економічної свободи, що є критичним. Водночас парламент є критично важливим у формуванні державної політики в багатьох сферах, де нас є прогалини в законодавстві. Український парламентаризм мусить повністю бути відновленим. Я нагадаю, що саме парламент в усі найважчі часи для України, був тією державною інституцією, яка рятувала Україну і відновлювала спроможність української держави далі розвиватися стабільно і передбачувано. В тому числі він був джерелом легітимності як для українських громадян, так і для всіх наших міжнародних партнерів.   Далі - судова реформа. Поки вона керується з Офісу президента, вона навряд чи буде успішною, бо успішна судова реформа - це судова реформа, в якій ключову роль грає українське суспільство і міжнародні партнери. Це власне ті політичні зміни, які прагне побачити українське суспільство.       Я не беруся оцінювати їхню ймовірність, бо здаються вони не дуже можливими поки що. Але буду радий помилитися. Якщо дійсно ці політичні зміни стануться і ми відновимо в Україні спроможність уряду і парламенту повноцінно працювати, відповідно до конституційних норм, це буде, скоріш за все, найбільше щастя, яке можна порівняти хіба що з величезними успіхами ЗСУ на полі бою. Це буде великий і потужний крок у майбутнє.
we.ua - The argument is not to rebuild the Ukraine as described in 1970, it is necessary to build Ukraine as an example of 2030, a public actor in Beijing
New cinema theme: Who knows about the film "Dune: 2nd Part "
Library: The second one, Dany Wilson, came out, The joint Culture gathered the first reviews, criticism and press reviews; We tell you everything we need to know about the tape before we go to the movies
we.ua - New cinema theme: Who knows about the film
Which categories of men have the right to go abroad and whether they can complain about rejection
In Ukraine, the state of war is in contact with the armed aggression of Russia. So there's still a requirement to ban men abroad between 18 and 60 years old. This defense measure is aimed at securing security and protecting the state sovereignty in terms of war. In 2024, the categories of people who have the right to leave Ukraine remain unchanged. However, an additional checkpoint has been noted at the checkpoint due to a number of cases of false papers on the part of the military-appointed men. Such tests are designed to secure security and maintain military security measures in controlled output points. "We are carefully verifying the terms of the population, including the documents that men provide for control by communicating with inspectors in the space. But once again, I want to point out that the categories that are allowed to cross the border have not changed, "said the director of the State Border Service of Ukraine by Andrew Demenco to the telemarathin. Today, basic categories belonging to men who are allowed to freely cross the border. But it's important to make sure you have all the necessary documents and your situation doesn't go down to the exceptions list. This approach helps prevent possible difficulties when crossing the border and ensure security during departure. These categories of Ukraine can be appreciated beyond the scope of Ukraine: The men who by health were taken from military accounting (except those who had limited access to service). Men who are temporarily unsuitable for service according to the conclusion of the LHC for six months. Men who have disability I-III groups. Men who escort a man with disabilities I-II groups, a child with disabilities, a sick family, etc. In this case, it's important to have all the documents necessary, including the conclusion of the doctor or the document that is approved by a special hospital commission. Men who have three and more children by 18. A single father who herself raises one child or more than 18 years old. Men who have constant domination beyond Ukraine. The residual sector officials crossing the border for treatment, rehabilitation, or going to permanent learning. Men of drivers, railways and sailors who perform international flights. It's also true for some other jobs, only on the order of service. You need to have special permits and a license for confirmation. Men who are officially engaged in volunteer activities. Men who work in culture, sports and coaches. In order to do this, you need additional permits and paperwork to go to the competition, a representation of Ukraine on an international arena, etc. Photo: Ukraine's State Border Service And it is worth remembering that all the above categories of men must have a series of documents that meet the causes and causes of this to be delivered. The rules for getting abroad are adjusted by the normal acts, including the law of mobilization, mobilization, border crossing law. However, take a special attention to the old Cabinet of Ministers Number 57, which precisely defines border crossing. This document is a key example of the legal act under which the State border officials are managed, considering requests for permission to go abroad. It has clear cases and documents necessary to receive the appropriate permission. In addition to the normal acts, the border workers who are taking control of the border act according to their orders and their direct leadership. It's important to consider this because their actions can not only be based on general rules, but also on specific internal instructions and regulations. So, you can also check the documents according to the information available on the official web portal of the State Border Service of Ukraine. "Today, there has been a requirement that really men, except for those documents that were asked before, there must be some confirmation on whether there are or receive other facts. Most of the time, we're talking about giving some document evidence that this guy is given a right to defer. If you have the right to stand up, but you didn't go to TPS and you didn't get a proper document, it might be a basis that you don't want to go out, "- explained the lawyer Wiesław Shesterik to interview the United States. So, apart from the publicly accepted documents to cross the border and specific, for different categories of people, for example, the help of form # 157-1 / for disabled people, you should have help with the TPS and the post-account documents that have a resignation record. Can you question the decision about sending abroad? The man who intends to go abroad during the war state, has to have a strong basis for that, and also all the documents that are properly formed. It should be sure that his permission and help will not be called remarks or questions in different structures, for example, in the TCDP where this military is obligated to be accounted for. The final decision to allow permission to leave will be taken by representatives of the State Border Service of Ukraine after careful examination of all documents and analysis of the situation as a whole. The Yirans are emphasizing that the decision of the border item might be insured by: Write a complaint to the head of the State border body, which has decided to deny abroad (name and address will be marked in the document); To address the county administrative court, having shown a complaint about illegal border police actions in Vienna crossing the border. The receiving process takes a while, however, for a man it would still be best to submit a statement to the State of Border, and then, if you got denied again, go to court
we.ua - Which categories of men have the right to go abroad and whether they can complain about rejection
The pre-modern academic music and workshop perforas in the Yemeni -- 11 Ukrainian composers, whose concerts are not worth missing
Documentation Who creates academic and modern electronic music today: The joint Culture offers a scope of 11 composers, talks about their pieces and lets them not miss their concerts
we.ua - The pre-modern academic music and workshop perforas in the Yemeni -- 11 Ukrainian composers, whose concerts are not worth missing
Serhiy Prytula Charitable Foundation
Prytula Foundation purchases military equipment, equipment, medical supplies and transport for the military. Another area of our work is humanitarian aid. All funds that go to the accounts of the charity organization go into the general volunteer fund of Serhiy Prytula together with money from his other accounts, from Patreon and PayPal. With all these funds, the fund purchases aid for the needs of the Ukrainian military.
we.ua - Serhiy Prytula Charitable Foundation
Brought to Mariville in the movies: New for "Oscar" Ukrainian documentary VS Russian propaganda
Russian film has a historic tradition of serving propaganda since the Soviet era. In a desert regime, this trend is stored: movies manipulate historical attacks and represent Ukraine in distorted light. Espresso studies how the tragedy of the occupied Russian Mariucka is represented in a film in both countries in war. The key parts of the article: Russian movie propaganda: The ability to formulate the distorted reality of the Russians is going to show a propaganda film made in the Maravin Ukrainian documentaries about the tragedy of Marupola "20 days in Marupola": Oscar's documentary and why it's worth consideration. Russian movie propaganda: To formulate the distorted reality of the Soviet cinema, which was heavily controlled by the state, created a constructive reality for the audience. This trend is stored in today's Russia, where the film is used to promote the approved state of influence. Putin's influence is obvious in the directive to show films about the war against Ukraine, representing it as a struggle for "neo-Nazi ideology." In 2023, the President of Russia Putin highlighted 11 billion rubies on film missing colonial politics, criticizing the "demolition of the English-Saxon world, resisting the current manifestation of Nazi and fascism, highlights the heroism of Russian soldiers in" special military operation. " Despite international criticism and restrictions, Russia continues to produce propaganda content, cartoons depict Ukrainians as "guerillas" and cultivating dehumanistic stereotypes. In the detailed article, the "Detective Media" analyst of Orestes Slinvenco studies how modern Russian films not only distort historical events but also defeat "toxic nostalgia" by commemorating the myth of "old, good Soviet Union. This kinemagraphic manipulation aims to intuitively defeat the Russians and Ukrainians by advising unity. For example, a recent film called "Witness," funded by the Ministry of Culture of Russia, and in the part of the Ministry of Defense, it distorted the reality and reflects Russian military crimes as if they were trained by Ukrainians. In it, Ukrainian military officials are represented as the ruthless "Nazis," doing the atrocities. This kind of reflection and design of Russian action on Ukrainians is a common propaganda strategy. Despite the international efforts of films like "Cestik," they often lack artistic values, and they serve rather as a tool of political peacefulness than the true contribution to film art. This mediocre, combined with simplified plants, emphasizes the manipulative nature of Russian movie propaganda. In fact, Russian film remains a powerful tool of perception, strengthened by the state of influence and progress of a distorted reality, especially in the war with Ukraine. The Russians anonymized the show of a propaganda film shot in the occupied Mariwood Photo: The Getty Images began since 2014, Russia released numerous films about the war in Ukraine -- the conflict they argued to reconcile with their ancestors. It's like "Olzonka," "Soloncich" and "Donbas." The shoes were part of this goal. Now they've made a propaganda film devoted to a recently-occupied Mariville using the destruction of the city as a background, and they plan to show it to the premiere shortly. In April of 2023, the mayor of Marupoli Peter Anrichenko announced the United Nations that the Russians started shooting propaganda for the city. A film called "20 / 22," a director of which is the Russian Andriy Simon, "tells us about the beginning of a special military operation and a kind of" liberating "and" peaceful life under Russian control, which suggests a massive propaganda job. Anrichenko pointed out that the shots were involved in a real military technique and a particular warehouse. In February 8, 2024, the Russians annexed the output of the propaganda film about Mariville to the Vienna Defense Day (which indicates 23 February in Russia). Marivia City Council has shown that the film justifies Russian war crimes, orders their blockade of the city, and distorts the reality of the occupation. The city's head of Mariavi Bojenko was concerned about using Russia's cultural instruments for propaganda. " In particular, there was already an attempt to organize an exhibition in Italy. We managed to stop it. Now they made a fairly propaganda film, where the blockade and the destruction of Ukrainian Mariouka are called "liberation." We have to do everything we can to keep these judgments out of the RF and continue to make the truth about Russian war crimes of the world. This is our common information front, "Boukenko drew up. Punish reality: Five documentary films about the Marazka tragedy: Getty Images in Ukraine, an art film about Marieville, which came out on the screen in 2023, caused a negative reaction to the Ukrainian society by distorting reality. She said, "Please don't take sin per soul... Mariville, Bocha, Izum... many more hell we open, don't risk your own name... There's a documentary for this. " So, in your opinion, five documentary films show footage and stories from the earliest Mariavi siege: Mariapolis 2: This film was taken by the late Mantis Kwadavicis, who was murdered by the Russians in Mariavi, shows life in a Baptist prayer house during the shooting, by painting the struggle and resilience of its inhabitants. Mariusz. Missing hope: Based on the diary of the High School Journals, five victims share their experience during the first month of invasion, representing a direct and helpless narrative without a terrible frame. "" Our home burns ": A documentary by Mykolaiv Lazeva on the phone tells us about the survival of his family in Maripoli showing severe realities that they had to face: missile firing, finding water and cooking on the balcony. Mariusz: Get out of hell: Established by the BBC team Ukraine, this documentary tells stories of the people in Mariavi who managed to escape, in detail about the weeks and months spent in a crowded city. Mariusz. "The Apes of Hell": This documentary contains personal evidence and history of survival for the citizens of Marupoli who survived the siege by showing a detailed picture of life without the necessary. "Take the whole world to see it." An Oscar-nominant documentary is "20 days in Mariavi" by the Ukrainian photo journalist, the Presidential Journal of Chernoonov is teaching the award for the best documentary film in the '20 days in Maravow' during the film ceremony of the BAFA British Academy Film Awards. Photo: Getty Images New to "Oscar" documentaries film "20 days in Mariwood" conquered international movie festival, winning awards and signs, such as the ultimate prize for audiences at Sundance. Two nominations for the BAFTA and Pulitzer award for the work of film makers during the Mariavsky siege are not only making it a record of Ukrainian film procurement, but also a "Oscar" in 2024. During full chaos, Ukrainian reporters of the Asceliated Press have documented a delicate amendment of the surgeon: "Take the whole world to see it." This phrase became the central theme of the documentary "20 days in Marupoli." The Assepolated Press Team, the Journals of Hearts, Eugene Mulylenek, and producer of Basil Stefanko, arrived in an hour before the Russian invasion, to take off an unprecedented footage of the city in the community. Despite the risk, they documented the humanitarian crisis, war crimes, and reliability of the citizens of the Marivala. The ink emphasizes the importance of their work: "Without frames of destroyed buildings and dying children Russian troops could do whatever they wanted. If it weren't for us, there'd be no such footage. That's why we went to risk to show the world what we saw. " For a journalist, the New York Journal has become a deep experience. He worked in many areas of conflict and described Mariville as "the most terrifying and difficult moment" of his life. The film shows the development of tragedies, first by showing hope that civil population will not be a target, and then another strict reality. Unlike some of the art movies that try to represent a Russian invasion, "20 days in Marius" had a broad approval for its accuracy. The Marublins approved a film by different films, such as the previously described "Yale," which captured criticism from reality. A documentary succeeded in Ukraine, becoming the most recent documentary in the country. For the first weekend, he made 500,000 bucks, and this number went on and on. Currently, 20 days in Marupoli is the first statement of Ukraine to attend the "Best Document Movie" in 2024. Since Ukraine wants to get "Oscar" from 1997, film nomination "20 days in Mariavi" represents an important moment. The film is a powerful evidence of war and resilience to the community. "20 days in Marpoli" has already received the award for the best documentary film. The first time the Ukrainian film was given the title of the British Academy of film and television art. But the way to "Oscar" started. "20 days in Marpoli," like other Ukrainian documentary films about the occupation of the city, serve a powerful tool of bringing truth into the tragic events in Mariwood, as well as a strict reminder of human sacrifices in the war, and ensures that the world will see the unfiltered reality of the occupation
we.ua - Brought to Mariville in the movies: New for
"The Croatians" I don't know why this is a decision
"The Treaty of Ukraine" (writing) This is where we're going to do a tour for local and tourists. As Rumbrik institutes, this is what the Sucommon told the head of the culture management and the Croegese tourism for Alexander Shirooszstan. What's the problem? Remember, in April of 2023 [# 8230; ♪ The post of the Julsogog opens for tourists: I don't know why this decision happened first on Rubridge
we.ua -
Malewicz, Rizpino, Pionko, Iwazewski, Burch and Cuyji: The Gocozuk sociologist told us about the stolen Russian culture of French culture
Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН і телеканал "Еспресо".  ________________________________________________________________________________ Українські митці, які роками й десятиліттями значилися у світових музеях як росіяни, а їхні роботи, як роботи на російські теми, зараз активно деколонізуються - це називається реатрибуція, цим займається не так багато людей, як нам би хотілося, але є перші результати. Наприклад, ми вже розповідали колись про те, що у Музеї мистецтва "Метрополітен" змінили в назві картини французького художника Едґара Деґа "російські танцівниці" на "українських танцівниць". Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського, Іллю Ріпина перестали підписувати як російських художників. Окрім того, не так давно міський музей Амстердама класифікує художника Казимира Малевича як українця, а не росіянина. І ось останніми тижнями ще одна чудова новина - найбільший художній музей у Фінляндії "Атенеум" змінив підпис про художника Іллю Ріпина з росіянина на українця. Звичайно, ця історія викликає страшну агресію в росіян, я вже навіть не кажу про пропагандистів, але навіть такі ліберальні, "хороші русскіє" кажуть: "Ну, що ви, це ж якийсь комплекс меншовартості в українців, абсолютно некоректно цих людей зараховувати до української культури. Ось вони закінчували художню петербурзьку академію, ось вони були частиною великої російської культури й так далі". Як ти відповідаєш не "хорошим русскім" і як визначаєш для себе, де коректно людину вважати дотичною до української культури? Я вважаю, що це питання насправді фундаментальне і воно, як і будь-яке фундаментальне питання, стосується цінностей. Ми можемо стверджувати, що існують цінності, які притаманні українському народові й це відображається в нашій глибокій культурі, в різних проявах. Ми говоримо про любов до свободи, демократію, повагу до жінок і подібні цінності, їх можна довго перераховувати. Так само ми можемо говорити про те, що існує певний набір цінностей пов'язаних з культурою Росії, "Великоросії" як центру імперії й це культура передовсім доволі шовіністична й ієрархічна, вона є по своїй суті антидемократичною. Якщо ми будемо накладати на цю матрицю творчість художників, які творили в Російській імперії, ми з вами чітко зрозуміємо, що існує доволі відчутний поділ. Одні художники дотримуються імперських цінностей, а передовсім - це "уваровська тройка" (теорія офіційної народності Російської імперії, тріада, - ред.), відома як православ'я, самодержав'я й народність. Мусимо пояснити, що Уваров - це відомий монархіст, міністр освіти, "народного образованія", який сформував оцю тріаду - православ'я, самодержав’я й народність - у першій третині XIX століття, в 1830-ті роки. Це був момент, коли у 1834 році помирає Віктор Кочубей, українець, народжений в Диканьці. Фантастика те, що мало хто звертає увагу, - "Вечори на хуторі біля Диканьки" були написані й видані в той час, коли країною по суті управляв канцлер Кочубей, який народився в Диканьці. Це був якийсь нащадок того Кочубея. Я не буду його особливо вихваляти, він був, як не дивно, доволі вільних поглядів, він чимало реформував в Російській імперії. Тобто він був людиною передових поглядів, українських цінностей, демократизації. Водночас він вважав себе частиною імперського апарату, був тим малоросом, який розбудовував загальну імперію і стояв вище, ніж багато великоросів, звісно, це теж позначалося, але як ви розумієте. А тепер від Кочубея назад до митців. Я хочу запитати про включеність художників, наприклад, Крамського або Ріпина, в російський культурний процес. Наприклад, той самий Крамський, росіяни його називають Крамской, - це та сама Петербурзька академія мистецтв. Він казав, що син писаря і матері козацького роду, але він був частиною руху "передвижників" (Товариство пересувних художніх виставок - творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі й українських, - ред.). Це був суто культурний феномен Російської імперії. І вони їх надихали. Хіба це не є частиною "тріади Уварова"? Дуже цікаве питання, давайте ж подивимося ближче на ці всі моменти. Якщо ми говоримо про "тріаду Уварова", в чому полягають підходи? Якщо це православ’я, то це піднесене ставлення до релігії, духовне визнання за духовної первинності й те, що релігія, православ'я має нібито освячувати владу в Росії й народ. Самодержав'я - це відсутність будь-яких механізмів конституційної монархії й подібних речей; це протидія будь-яким процесам, які нагадують те, що відбувалося у Франції, Голландії, багатьох інших країнах того часу; це таке саме держав’я, тобто один монарх і в нього є адміністрація. Народність - це відсутність розрізнення між малоросами, білорусами й русскими - великоросами; це все русский народ, скажімо так. Логіка була така, що народність - це триєдиність народу, тобто художники, які тою чи іншою мірою підважували авторитет православ'я, підважували авторитет самодержав’я та підважували авторитет такого розуміння народності. Вони піддавали сумніву цінності, які лежать в основі Росії, як оцієї імперії, відповідно, які, зокрема, і підкорювали Україну. Якщо ж подивитися, художники, які вирізняли самобутність українців як окремого народу, їхню візуальну відмінність, назву - це уже були художники, які підважували офіційне розуміння народності. Ріпин, Крамський, Ярошенко, Микола Ґе і дуже-дуже багато інших, навіть той же Іван Айвазовський, який був етнічним вірменином, але він обирав, наприклад, в антуражі певних своїх картин дуже часто писав українців, як стафаж або як героїв своїх картин; коли він писав українські пейзажі, підкреслював це українськими маркерами - вітряки, тополі, українські глинобитні хатки, Дніпро. По суті, ці художники показували, що їхня творчість пов'язана не з абстрактною Російською імперією, а з Україною, і це була принципова позиція. Коли ви говорите про передвижників - це дуже цікавий феномен. Бо в чому суть передвижництва - тільки в тому, що вони обирали демократичні теми? Насправді навіть сам термін "пересувні виставки, передвижництво" означав, що художники обирали так побудувати систему поширення своєї творчості, щоб їхні виставки не були заключені тільки в Петербурзі й Москві, як двох центрах Імперії, а щоб вони їздили в Київ, Харків, Одесу, Катеринослав, велика кількість цих міст була в Україні, так само виставка їздила в Ригу, Вільнюс. Якщо підняти взагалі архіви, а я це робив і це бачив - де проводились виставки пересувних художників. Самі художники, наприклад Костянтин Савицький, художник з Таганрогу, якого, звісно ж, називають русским художником, і навіть українська вікіпедія, але це поки що. Насправді мало того, що він сам підважував оці всі православ'я, самодержав’я, народність - критикував по суті послідовно ці моменти, він ще й вимагав, щоб його картини разом із пересувними виставками їздили в Київ, Херсон і Одесу. Зафіксоване листування, я посилаюсь на архівні джерела, які це доводять. Тобто передвижники - це насправді феномен. Ледве не половина найвідоміших передвижників були українськими художниками й один із моментів передвижництва був у тому, що цей рух дозволив познайомити українську аудиторію, українського глядача з актуальним мистецтвом. Тобто вважати передвижників так, як нам розповідали, що це російський імперський феномен, неправильно і хибно. Поговорімо про Іллю Рєпіна, який насправді є Ріпин. Ось тут треба це довести, бо дуже багато людей кажуть: чекайте, це перебір. Я готовий завжди до дискусії, тому що це питання не є гостро історичним з багатьох причин, наприклад, виходячи з того, що Ріпин був, очевидно і це доведено, нащадком козаків. І судячи з його пунктика на запорозьких козаках, напевно ж запорозьких козаків. Так само можна стверджувати, тобто це довели науковці, що його родина і по матері, і по батьку кількома століттями мешкали поблизу Чугуєва - здається, по матері з XVII століття, по батькові з XVIII. У будь-якому разі, це тривалий період і це було ще до Аракчеєвщини, до того, як вони змішували місцеве козацьке населення, яке було довгий час в Гетьманщині з російськими елементами, які туди підтягували для того, щоб контролювати той регіон. Таким чином з цих контингентів утворили так звані військові поселення, і в Ріпина була ідентичність військового поселянина. Його спогади починаються, що він був українським військовим поселянином, така в нього була ідентичність. Часто росіяни говорять: він у своїх спогадах називає людей, які жили в навколишніх селах, хохлами, і от нібито це означає, що в нього не було української ідентичності. Насправді він буквально в наступному абзаці називає купців, які приїздили з півночі, кацапами. Що це означає? В нього й великоруської ідентичності не було; в нього була козацька ідентичність, а точніше ідентичність військових поселян, а отже воєнного стану, який відрізнявся від селянського. Це треба дуже чітко розуміти. Часто звичайні селяни, які не мали стосунок до війська, тривалий час сприймалися військовими людьми, коли ця справа переходила з покоління в покоління, як ніби люди дійсно дещо іншої ідентичності. Тоді ще такої сильної української узагальненої, всеукраїнської ідентичності, яка б включала всі соціальні групи, як зараз є, і для нас це природно відчувати, навіть близько не було насправді. Ілля Ріпин був унікальним художником, який дозрів до своєї української ідентичності. Яким чином? Він глибоко вивчав історичні документи, історичні матеріали, працюючи над історичними полотнами, серед його близьких друзів були Костомаров і Яворницький, видатні українські історики, які писали праці та в яких показували дійсну картину Російської імперії, зокрема "Царівна Софія", "Убивство Іваном Грозним сина", оці всі разючі полотна Ріпина, які насправді деконструюють самодержав’я. Що робить картина "Іван Грозний вбиває сина"? Вона показує, що російське самодержав’я є божевільним, воно убиває своїх дітей; показує, що дивіться, в Російській імперії на якій народності будується, стоїть самодержав’я і православ'я, подивіться на цю народність, вона запряжена і тягає ці барки. Ці чоловіки насправді заробляли, можливо, більше, ніж художники. Доведено, що бурлаки були людьми, котрі отримували великі гроші, але вони фактично всі їх пропивали - ось що, зокрема, мав на увазі художник. Коли він пише козаків, там немає цих понурих, спитих облич, хоча вони гульбенять, але там обличчя натхненні. Запорозьких козаків Ріпин писав зі своїх друзів українців, інтелектуалів, у них не було слідів морального розкладення на обличчі, як це було в бурлаків. Тобто це все складається з таких пазлів, з таких очевидних фактів і складається загальна картина, яка нам дозволяє говорити, що це український художник. З приводу Рєпін, Ріпин. Дивіться, Рєпін - це русифікований варіант, через Аракчеєвщину, через процес постійної русифікації козацького прізвища Ріпа. Очевидно, що десь у Чугуєві, в тих полках, де вони жили, не могли написати Ріпа, тому що це занадто український варіант, а ми будуємо імперію, а солдати - це і є та народність, на яку сподівалася Російська імперія. Згадайте Сурікова - в нього половина картин про "русскую доблесть", картини величезних розмірів. Імперський художник. Я дивуюся, чому Росія досі не підійняла його на прапор. А в Росії, між іншим, русскі люди вважають Ріпина найвидатнішим своїм художником. Не Сурікова, не Васнецова, який "Богатирі", теж здавалося б іконічна річ, - ні, Ріпин. Бо він реально як митець значно сильніший, на голову сильніший, як і Микола Ґе, і багато інших, ніж ці всі русскі патентовані імперці, які отримували від держави гроші. Васнецов жив у теремі, можна було позаздрити, він за розпис Володимирського собору отримав стільки бабок, що просто міг купатися в них. Ріпин теж малював імператорів - Миколу II, Олександра III, і теж за російські гроші. Я правильно розумію, що він хотів, щоб його поховали в Чугуєві, тобто для нього це було важливо? Не зовсім так. Я думаю, що, судячи з його листування з Яворницьким, він в останні роки свого життя допрацьовував дві дуже важливі для себе картини. Одна - це картина, яку він писав 50 років - "Хресний хід в Дубовому лісі", яку він писав за мотивами Чугуєва зі своїх дитячих спогадів. І в нього була інша картина, яку він писав тоді ж, але закінчив набагато раніше і продав, - "Хресний хід в Курській губернії". Це така картина поневолення русского суспільства, там поліцейські на конях нападають на людей. Одним словом, жахливий соціальний реалізм. А "Хресний хід в Дубовому лісі" - це, можна сказати, навіть меланхолічна в чомусь робота, там ідуть поряд священник, паломник - це демократична річ, він показує різницю між ієрархічним суспільством Російської імперії та демократичністю українського життя цього Чугуєва.  Друга річ - це "Гопак", остання робота Ріпина, він працював над нею декілька років. Що може бути красномовніше? Який русский художник напише останню свою картину "Гопак", перепрошую, це очевидно український танець. Як би, можливо, Росія не намагалася його собі у нас забрати, але ж цього ніколи не станеться, я думаю, навряд чи світ можна обдурити настільки тупо. Ось і Ріпин пише "Гопак" і при цьому листується з Яворницьким (він його, як і інші, запрошує в Україну). Очевидна річ, це друга половина 20-х років, якби Ріпин приїхав в Україну, його б змусили поїхати в Москву жити. Ми це розуміємо, і він також це розумів, тому відповів Яворницькому: "Я все-таки змушений закінчувати "Гопак" там, де я зараз є". Фото: скрин Він не міг сказати напряму, їхнє листування, напевно ж, читали. Мені так здається, що Ріпина вели як потенційного керівника соцреалізму в Радянському Союзі. Горький відповідав за літературу, і Ріпин мусив відповідати за мистецтво. Він, мені здається, що був такою собі рульовою моделлю для соцреалізму, і дуже важливо було його затягнути в Радянський Союз. Яворницький, можливо, теж це розумів.  Бути похованим в Чугуєві означало для нього повернутися туди жити, мені так здається, і це означало, що він не може на це піти, бо він розумів, чим він ризикує, і тому назвав один із пагорбів, де його зрештою й поховали на території міста Куоккала (Помер Ілля Рєпін 30 вересня 1930 року. За заповітом художника поховали без труни в парку його садиби "Пенати", а після розпаду Російської імперії могила художника опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала, - ред.), що зараз називається Рєпіно, він назвав це Чугуєва гора, символічно. Тобто Ріпин обрав жити в державі, яка не мало ніякого стосунку до Росії, по суті він не був зобов'язаний перед Радянським Союзом, він голодував, холодував, у нього були проблеми з дітьми. Він жив важким життям, але обрав його. Очевидно, що йому обіцяли й Корній Чуковський, й інші, можливо, що він буде жити в розкошах. Один з останніх автопортретів Ріпина в шапці, тобто очевидно, він працював в умовах, коли температура була в декілька градусів. Це стара людина за 80 років, і його пальці правої руки були вже покручені, він не міг працювати, писав лівою рукою й картину "Гопак", не для продажу, ясна річ, - це був заповіт. Митець, який для мене є подібним до Ріпина своєї любов’ю, замилуванням в українськості, в українській культурі, - це Микола Пимоненко. Я, коли дивлюся на нього, то бачу таку саму відданість, любов до свого. Розкажи, будь ласка, про Пимоненка, ким він був для імперії, вони його сприймали як ніби великого художника чи такого оповідача прикольних історій? Він був великим художником, і його роботи виставлялися на міжнародних виставках, одну з його робіт "Гопак" купив Лувр, зараз історія невідома, вона точно не висить в Луврі, я його обходив і не побачив, можливо, десь у фондах вона і є.  Пимоненко - це художник світового рівня, безумовно; це художник, який поєднував у своїй творчості реалізм, імпресіоністські мотиви й водночас тяжів до символізму в окремих роботах. Тобто це художник, який був абсолютно геніальним колористом, абсолютно чітко схоплював етнографічні мотиви, він був популярним. Про Пимоненка варто знати, що він був зятем художника Орловського. А Орловський, відповідно, це один зі світочів пейзажного живопису всієї Російської імперії та, звісно ж, українець, він переїхав до Києва і проживав у чудових стосунках зі своїм зятем тривалий час, в якомусь сенсі це була взагалі ідеалістична ситуація, бо тоді Орловський написав купу робіт, пов'язаних з Україною, при цьому всьому зберігаючи статус одного з передових пейзажистів всієї Російської імперії. Здається, його роботи коштували чи не дорожче, ніж робота Шишкіна, я тут не буду стверджувати напевно, просто в СРСР про це менше говорили. Пимоненка ж росіяни просто до останнього називали "русский художник", вже тепер вони пишуть, що російсько-український, російська Вікіпедія. Але якимось чином цікавим мені видається, що вони його сприймали як якогось оповідача прикольних історій про тубільців, він якось перекочував на ці обгортки для цукерок, на наклейки для водки "Спотикач", якимсь чином він потрапив у комерційну культуру. Це показує наскільки він був народним художником. Те, що він потрапив у комерційну культуру показує наскільки теми, які він підіймав, наскільки образи, які він відтворював, були, можна сказати, легко схоплювані, а скільки народних картин за його мотивами написано - не злічити просто. Одна справа, коли на "Спотикач" потрапила картина "Додому" інша справа, коли протягом кінця XIX, початку XX століття величезна кількість кустарних майстрів писали теми з Пимоненка наближаючи ці всі його роботи. Фото: uahistory.com Між іншим, Пимоненко був не першим у цьому сенсі. Був Костянтин Трутовський, який писав дуже подібні речі, мотиви, ті ж Великодні колядки. Це теж художник, який нібито показував етнографічний бік життя українського народу, але що це означало по своїй суті? Так само як ще до нього Тропінін, скільки в нього робіт на українську тематику, кріпак, як і Шевченко. Я вже мовчу про самого Шевченка, про Сошенка, про Шевченківське коло, про Ґе, який писав українців, про Івана Крамського, якого картина "Русалки" по Гоголю - українки в українських вишиванках. Але мова зараз конкретно про ці етнографічні моменти. Фото: Скрін Це показувало самобутність українського народу, це показувало те, що не можна звести під одну гребінку, нібито населення Російської імперії не визнає ось цих чітких національних відмінностей, а це вже була небезпечна територія, це треба розуміти. Можна було заборонити українську мову, можна було накласти обмеження на театр, багато чого зробити, але як ви забороните художнику писати натуру, як ви можете заборонити художнику написати людину у вишиванці? Дивись, як це використала Імперія, як використали гоголівську подачу про українців, як це "плем'я пляшущее". І цей "Спотикач" - це фактично картина "Додому" про яку ти говориш - жінка чекає п'яного, чоловік іде, спотикається, а жінка за спиною палку ховає. З цього зробили милих хохлів. Мені здається, що в цьому пласті й була дозволена ця культура. Ми можемо до цього ставитися по-різному. Я згоден, що може бути така інтерпретація, безумовно, але це інтерпретація в нас, людини XX століття, якій все дозволено, ми можемо будь-як це запакувати, можемо в будь-якому діапазоні, в розумних межах, проявляти свій патріотизм. Це банально наратив те, що зробили потім мистецтвознавці, літературознавці, кіномитці - всі, хто, скажімо, працював на Імперію для того, щоб інтерпретувати ці всі моменти по-своєму. Це не означає, що митці закладали в них такі сенси. У цьому контексті ми згадували про Крамського і я більше зосередився на Ріпині, продовжмо про Крамського. Це дуже показовий художник в цьому контексті. Так цікаво сталося, що Крамський нібито народився на території навіть сучасної Росії, але це було місто Острогозьк на Воронежчині, де мешкало 90% українців, це було старовинне козацьке місто. Я скажу більше, Крамськой народився в селі, чи це була якась станиця Нова Сотня. І говорили після цього, що він російський художник? Він визнавав сам, що в нього українське походження. Він Ріпину, я перепрошую, писав у листі після того, як Ріпин почав писати французьких кокоток: "Ти своєю хохляцькою кров'ю пишеш французьких кокоток, замість того, щоб займатися національним мистецтвом". Це було б великою образою, якби йому так написав великорос, очевидно, що це одноплеменці одне одного так підколюють, бо вони були друзями, вони не посварилися після цього звернення, так само товаришували.  У чому внесок Крамського в деконструкцію оцієї всієї історії з Російською імперією? Крамськой підняв бунт в Академії мистецтв проти зображення суто академічного трактування живопису. Їм, студентам, задали написати "Бенкет у Вальгаллі", а він сказав: я не хочу писати ці всі задані речі й поставні моменти. Це ще раз доводить, що саме українці були тими тригерами, які влаштовували всі бунти, спротив який там був. Але ще цікавіше навіть інше - хто засновував Петербурзьку академію, хто були найвпливовіші люди? Один із таких найвпливовіших, перших людей був Антон або Антін Лосенко. Ви очевидно розумієте, що це навряд чи росіянин, судячи з прізвища. Це дивовижна історія, бо в Україні існувала співоча організація для відбору талановитих дітей. Молодих, малих українців з чудовими голосами тренували спочатку, здається, в Глухові, де була ця школа, а потім цілеспрямовано відправляли в Петербург і вони там співали. Питання: вони в Петербурзі ставали автоматично "русскими"? Та вони жили в українському середовищі таких самих, як вони співочих, таких самих вчителів. Потім в Антона Лосенка зламався голос, він став художником, його відправили в Європу вчитися. Він автор першої української історичної картини, яку росіяни називають першою російською історичною картиною - "Володимир і Рогнеда". Українець написав на українську тему, яка відбулась у Києві, і він став одним із перших директорів Академії мистецтв, він писав теоретичні твори по яких вчилися. Тобто це один із фундаторів Академії мистецтв. Левицький, Боровиковський, Мартос і всі інші люди, які зробили фундаментальний внесок у розвиток Академії мистецтв, у розвиток жанрів класицизму, сентименталізму і так далі - були етнічними українцями з українським бекграундом. Щобільше, той же Боровиковський дуже довгий час становився в Україні, тільки потім переїхавши в Москву, спілкуючись там в українському середовищі. Левицький розписував Андріївську церкву разом з батьком та іншими художниками; відзначився, як супер крутий художник - забрали "при двір"; як можна відмовитися від грошей, слави, можливостей робити те, що ти хочеш, увійти в історію. Він би жив у своєму Миргороді, умовно кажучи, ви розумієте різницю  - писати сотників, козацьку старшину чи писати імператорів та імператриць. Стверджувати, що вони автоматично стали "русскими художниками", тримаючи українську барокову традицію, бувши вихованими в українському художньому середовищі, у них же вчителі були в українській культурі, це очевидні речі.  Перші картини Боровиковського - це бароко, Левицький - Андріївська церква - це очевидно теж впливи бароко, рококо. Тобто це частина української культури після того, як людина переїздить в іншу країну, навіть в межах однієї держави - чи вона стає автоматично представником іншої культури? Мені здається, смішно так думати навіть в такому напрямку. Чи став Вінсент ван Гог французом? Пікассо став французом, можливо, чи таки залишився іспанцем? Варто сказати, що в той час переїзд до Петербурга не означав те саме, що переїзд наших митців до Москви й Ленінграда вже в радянський час, або зараз тим більше. Тоді абсолютно була інша ситуація з можливостями, з університетами, академіями. Про двох учнів Пимоненка хочу запитати: про Бурлюка і Малевича. Я дуже люблю історію з Давидом Бурлюком, бо це людина з абсолютною теж українською, козацькою ідентичністю - він згадував, ніколи не відмовлявся від цього. Це був справжній культуртрегер свого часу, ця людина запустила рух футуристів в Імперії, але ще задовго до того він був імпресіоністом і працював зі ще одним художником з Херсонської губернії, з Тирасполя - Михайлом Ларіоновим (ще одним, якого привласнюють росіяни, хоча я його вважаю абсолютно приналежними до української культури навіть через тусовку з Бурлюком). У Херсонській губернії у них була ціла, скажімо, спільнота людей, які цікавилися архаїчною культурою, примітивами. А примітиви - це була народна культура, яка їх оточувала, це була українська народна культура. Вони мало того що цікавилися примітивною культурою, вони ще й брали їх на озброєння. Бурлюк - це один із перших сміливих художників у світі, який ще до 1910 року імітував народну картину. Він надихався народною картиною і навіть робив певні колажі. У нього є кілька цікавих картин - "Українці", наприклад, або "Козак Мамай", які можна розглядати горизонтально і вертикально. Фото: uamodna.com Вони ж обігрують народні ікони - це українське, жодного стосунку до російської культури це взагалі не мало. Це треба чітко усвідомлювати. Бурлюк мав певний період на території сучасної Росії, скажімо в тих столицях, але я повторюся, це були центри, там була дуже потужна українська спільнота.  Наприклад, смішно стверджувати, що Ріпин ніякого стосунку до України немає. Банальний факт, що він, по-перше, дуже любив Шевченка, його творчість дуже добре знав, "Гайдамаки" надихнули його на картину про освячення ножів - "Гайдамаки в Умані готують зброю". Так само це було і під час футуристів. Футуристи їздили до Ріпина, між іншим, Бурлюк, Кручених (теж українського походження), Маяковський (українського походження).  Маяковський був відомим адвокатом українського питання, ви знаєте, його твори, де він захищав Україну. Він був поетом життя, а його, знову ж таки, як і багатьох українців, загнобила і знищила митрополія, де вони, на жаль, безслідно канули. Але ми з вами маємо просто усвідомлювати це і не робити таких дурниць у майбутньому, і щоб наші діти такого не допускали. Ще двоє митців: Айвазовський про якого ми згадували - вірменин і Архип Куїнджі, музей якого абсолютно варварськи зруйнували в Маріуполі. Це ще одна метафора того, що росіяни роблять навіть з культурою, яку визнають своєю. Я читала "ліберальні" російські медіа, для них особливо боляче щодо Куїнджі та Азовського: як же можна, що це робиться у світі. Що говорить на користь того, що Куїнджі український митець? Буквально все. І ніщо не говорить на користь того, що Куїнджі російський митець. Поясню від початку, щоб ви розуміли послідовність цієї логіки. По-перше, Куїнджі народився в Маріуполі. Маріуполь, як відомо, був населений греками. Звідки взялися греки на території Маріуполя? Суворов вигнав їх з Криму, по суті, це була така собі геноцидна операція, коли православних, усіх, хто не був кримськими татарами, очевидно, що примусово, хто б спеціально пішов жити на нову територію, якщо ти століттями жив на території Криму? Тобто це вже людина, котра мала пам'ять, як його геноцидила Імперія, як його предків геноцидила Імперія. Очевидна річ, він був етнічним греком, але знову ж таки, чи був він пов'язаний якось з Грецією? З країною Грецією - ніяк він не був пов'язаний. Можна сказати, він був українцем на тих же правах на яких є українцями євреї, які століттями жили на території України; вірмени так само. Айвазовський - він вже не з Вірменії у Крим прибув, а з Галичини. Наприклад, якщо Бурлюк весь час казав, підкреслював, що я з українських козаків, мій батько з українських козаків, мій батько писав вірші українською й російською мовами, батько мені розповідав про українську культуру, то Куїнджі не казав про те, що він українець, він себе не ідентифікував так. Я вважаю, тут говорити про те, що він українець, можливо, дещо неправильне формулювання питання. Я абсолютно визнаю, що він кримський грек, переселений в Маріуполь. Грек - це людина грецької культури - що в Салоніках, що, умовно кажучи, в Маріуполі. Це однакові греки, але нічого подібного. Очевидна річ, що той грек, який Куїнджі, був у тісному контакті саме з українською культурою, яка переважала в тому регіоні. Головне, що він вчився в Україні ремеслу, ретуші фотографії, яка багато в чому його побудувала, як художника, як чудового  рисувальника. Дуже важливо, він завжди підкреслював відмінність українців, він не називав ніколи українців русскими, розумієте, він не вважав, що вони русскі люди. Він має дуже невеличку кількість робіт, де фігурують основними люди й у нього ці роботи присвячені українцям. Є в нього "Українка на заході сонця" і є робота, яка атрибутується як портрет "Голова чоловіка в солом'яному капелюсі". Він підкреслював, що це українці. Як Гоголю дорікають, що описуючи якихось мужиків він підкреслював, що це русскі мужики стояли, бо він українець і, очевидно, сприймав цих мужиків русскімі, як інших мужиків. От у Куїнджі була подібна історія: він віддавав перевагу зображенню української природи - це левова частка його найкращих робіт, українських людей - це невеличка кількість робіт, але чомусь так сталося, що це саме українці. Серед його учнів була величезна кількість українців, видатних художників - Крижицький, Столиця і велика кількість інших. Тобто він ще й передав у спадок, живучи в Петербурзі, Москві, навіть у Криму, він все одно, скажімо, йшов цим шляхом. Він у середовищі передвижників був дуже впливовою особою й існує чимало історій про те, що Куїнджі, як перед тим Микола Ґе, закенсилив вищий світ Петербурга, він не показував принципово протягом багатьох років нікому свої роботи, крім найближчих людей, учнів. Він був багатою людиною, дуже вдало вкладав гроші, купив собі величезну ділянку в Криму, прекрасно там жив, час від часу їздив викладати, бо він мусив передавати свої знання. Не буде людина, котра справді є генієм і усвідомлює це, хоче передавати свої знання, відмовлятися від цього, тому що тобі пропонують на Росії це робити, а не, наприклад, в Україні, де немає такої можливості. Ми повертаємо в культуру втрачених, викрадених митців. Це дуже добре видно по Малевичу, який народився в Києві, в польській родині, але визнавав себе українцем, навіть під тортурами він казав про себе - українець. Людина, яка писала українських селян, наші кольори, наші поля, Голодомор. У нього є колосально трагічна історія того, як він похований під Москвою в селі Ромашково, але на його могилі зараз зроблений в'їзд у паркінг і власне в цьому весь цинізм. Тобто він там під шаром бетону лежить - це людина, яка хотіла, щоб на пам’ятнику на його могилі був телескоп і можна було Юпітер бачити. Дуже по-русскі. Моє питання щодо Малевича стосується того, як на твою думку ми повертаємо цих митців? Ми навіть не змогли Бориспіль переназвати аеропортом "Малевич" і це була б колосальна річ у поверненні. Як ми повертаємо всі разом це ім'я? Відверто кажучи, я вважаю, що якби Росія не розв'язала цієї повномасштабної війни, можливо, дотепер була б величезна кількість українців, яким було б норм і "какая разница", не задумувалися над цими питаннями постколоніальних студій, які в академічній спільноті вже десятиліттями тривають. Це ж не вчора питання постало, що Малевич наш, воно вже давно актуальне і всі це чудово розуміли. Знаєте, було: як же ми будемо сваритись з Росією, ви що? Назвемо ми Бориспіль іменем Малевича, а Путін скаже, що це "не хорошо". Зараз ми можемо нарешті говорити й робити, я б давно це хотів, просто у владі нарешті дозріли до того, що, якщо ми воюємо з кимось, то ми не маємо права віддавати їм своєї культури. На чому будується наша ідентичність? Якщо Малевич себе назвав українцем, як ми можемо на рівні держави якимось чином не давати йому належне? Я вважаю, що це все ще мусить відбутися. Я вважаю, що всі, хто саботував такі зміни мають, як мінімум, зазнати репутаційних втрат. Звісно ж Сікорський значно менше підстав має, щоб бути частиною спадку української культури, аніж Малевич. Очевидна річ, що Сікорський, попри всю повагу до його технічних здібностей, мав специфічні політичні погляди. Тому будьмо чесними: якщо буде перейменування знову цього аеропорту на Малевича, всі це тільки підтримають.
we.ua - Malewicz, Rizpino, Pionko, Iwazewski, Burch and Cuyji: The Gocozuk sociologist told us about the stolen Russian culture of French culture
"It was a very effective act of cultural diplomacy." Ukrainian Artdecant during Europe in Great Britain
The Liverpool Film. The yellow blue substance is beautifully recreated the atmosphere in a city during "Europe's" and Europe's festival. The Liverpool documentary. The yellow blue substance was taken in May 2023 during the Eurofestival
we.ua -
Note that you need to know about a violent language. Espresso explains
З цього тексту ви дізнаєтесь: Що таке жестова мова  Чи є вона універсальною для всіх куточків світу Чому українська жестова мова досі формується Перекладачі жестової мови - хто вони і як ними стають Як і де навчають жестовій мові Чим займається Українське товариство глухих Наскільки популярний переклад жестовою мову пісень за кордоном Чому жестову мову потрібно знати на базовому рівні Жестова мова (ЖМ) — самостійна мова, яка складається з комбінації жестів руками в поєднанні з мімікою та артикуляцією губ. Вважати її додатком до розмовної мови чи способом вираження усного мовлення жестами — неправильно.  Існує міф, що жестова мова була штучноствореною, але лінгвісти вважають як усну, так і жестову комунікацію продуктами розвитку людства. Тобто жестова мова пройшла процес еволюції та змінювалася часом без ретельного планування, як і усна мова. ЖМ має сформовану лексику та граматику, яка визначає порядок жестів у реченні, щоб точно передавати інформацію. У світі є близько 150-300 різних жестових мов, тому, вивчивши одну, не слід чекати, що вас зрозуміють носії іншої. Отже, якщо жестова мова не універсальна, то якою із них користуються в Україні?  Українська жестова мова (УЖМ) не залежить від звукової української мови. Джерелом УЖМ є старофранцузька мова. Шарль-Мішель де Л'епе на свої кошти відкрив школу для глухонімих, де навчав глухих завдяки сурдопедагогіці. Випускники цієї школи передавали свої знання іншим дітям у спеціальних школах, таким чином поширювали старофранцузьку жестову мову. На територію Російської імперії прибули вчителі паризької школи. Водночас в Україні було відкрито низку філій віденської школи для глухих на Волині, у Львові та Одесі. Такий мікс французької та австрійської  жестових мов став базою для створення радянської (російської) жестової мови (РЖМ). Після розпаду СРСР в щойностворених країнах почали з’являтися власні жести, які не притаманні РЖМ. Наприклад, у Грузії функціонує власна жестова мова, якою спілкується молодь.  Поширення жестових мов у світі. Карта — вікіпедія Після відновлення незалежності України контакти між жестомовними українцями й росіянами поступово зменшувались і українська жестова мова почала дерусифіковуватись. Потрібно розуміти, що не кожна держава з національною мовою має власну жестову, наприклад у Польщі використовують німецьку жестову мову, а в Італії, Іспанії, Бельгії, Нідерландах та в балканських країнах комунікують завдяки французькій. Чому не можна просто читати й писати. Навіщо використовувати жестову мову 40% людей з порушенням слуху уникають необхідності читати й писати. Тексти та субтитри – не вихід, зазначає громадський рух "Соціальна єдність". Глухі учні краще розуміють повідомлення, передані жестовим мовленням, ніж усним. Чи змогли б ви читати мовою, яку ніколи не чули? А люди з порушеннями слуху стикаються з таким викликом щодня. Як зазначають американські дослідники, лише 5% глухих американців можуть читати англійською на рівні випускника школи або вище. Галина Зайцева, радянська дослідниця жестової мови, виявила, що розвиток писемного мовлення у 33% випускників є незадовільним. Навіть та ж калькована жестова мова (КМЖ), яку іноді змушені використовувати перекладачі, не завжди є зрозумілою. Кількість правильних відповідей в разі подачі учням тексту КЖМ заледве перевищило 50%. Проте глухі та напівглухі школярі вільно комунікували завдяки ЖМ. Інформація, передана ЖМ, засвоюється краще — на тесті було отримано 91% правильних відповідей. Аліна Нікуліна — носійка жестової мови. Веде свій блог у ТікТок Навіть діти, які мають часткову можливість чути, стикаються з дискомфортом у процесі читання або письма. Аліна Нікуліна народилась у сім’ї людей з порушенням слуху, але могла чути, щоправда, обмежено. За порадою бабусі вона пішла у звичайну школу, але навчання не завжди давалось легко: Всі вчителі знали, що я погано читала, але я була на рівних з іншими. Найскладнішими були диктанти, адже я недочувала і не встигала писати під диктування вчительки, тому завжди отримувала низькі оцінки за них. Переклад жестової мови Сурдоперекладач — застарілий та неправильний термін, адже буквально означає "глухий перекладач" або "перекладач глухих". Перекладач жестової мови — правильна назва для цієї професії. Ми ж не говоримо "перекладач англійців", а кажемо "перекладач англійської мови". Те саме і з жестовою, пояснює Українське товариство глухих. Перекладачі жестової мови – це спеціалісти, професійну підготовку яких в Україні вперше у 1952 році почало надавати саме УТОГ. З того часу найбільшу кількість перекладачів жестової мови навчає саме УТОГ, також найбільша їх кількість працює саме в регіональних організаціях УТОГ.  Зазвичай перекладачами стають вихідці з родин, де батьки не чують. Такі люди - білінгви, адже знають як мінімум дві мови - усну і жестову. З раннього дитинства вони допомагають батькам/родичам бути частиною суспільства, перекладаючи на жести розмовний світ.  Хоча вивчити жестову мову можуть всі охочі, але професіоналами у сфері перекладу жестовою мовою стають вихідці з Українського товариства глухих, бо саме тут, окрім системної підготовки, є відповідне мовне середовище. “До повномасштабного вторгнення в УТОГ налічувалось 278 перекладачів жестової мови на понад 38 тисяч глухих осіб. З початком війни кількість перекладачів зменшилася. В умовах війни надання послуг перекладу жестовою мовою та інших соціальних послуг для глухих людей на постійній основі здійснює понад 200 штатних працівників УТОГ, з яких 78 – перекладачі жестової мови" (інформація надана Українським товариством глухих). Фото: Перекладачки жестової мови на Суспільному. Фото: Суспільне В УТОГ також перекладають новини, оперативні зведення та звернення президента. Донедавна ні один український коледж чи ВНЗ в Україні не займався підготовкою перекладачів жестової мови. Тепер у Київському фаховому коледжі прикладних наук з'явилась окрема навчальна програма денної форми -  231 “Соціальна робота”, де навчатимуть навичкам перекладу жестової мови. Пісні і музика жестовою мовою Не лише українці намагалися перекласти пісенний конкурс на жестову мову. Такий вид перекладу є досить популярним закордоном. Наприклад перекладачка Ріанни Джастіна Майлз вразила публіку експресивним і водночас коректним перекладом, який передавав не лише сенс пісні, але й ритм і мелодію. У 2023 році вона стала першою глухою жінкою (Майлз каже, що здатна чути музику, але все ще вважається глухою на основі вимірювань аудіолога), яка перекладала американською жестовою мову шоу на перерві відомого американського спортивного матчу SuperBowl. Фото: Ріанна, Джастіна Майлз на SuperBowl. Фото: Getty/Gregory Shamus; Twitter Також на свої концерти перекладачів запрошують Карді Бі, Емінем, Дель Маккурі та інші виконавці. "На жаль, небагато перекладачів зможуть відтворити пісню професійно. Є правила для виконання пісень:  Передавати не лише слова, але й сенс, які вони несуть. Передавати настрій пісні за допомогою емоцій та рухів.  Передати саму музику та її ритм. Глухі люди можуть відчувати вібрацію та аналізувати рухи й емоції виконавця на сцені, тому найголовнішим правилом, яким повинен керуватись перекладач, є передача сенсу пісні", — пояснює Аліна Нікуліна. Колись у музичних виступах перекладали лише слова, проте зараз це ціле мистецтво - відтворити сленг, передати прихований сенс, пояснити конкретні метафори та відобразити жестами, яким інструментом виконують головні мотиви пісні.  Де, як і за скільки часу вивчають жестову мову Дактиль — це допоміжна система ЖМ, в якій кожному жесту однієї руки відповідає літера української мови. З нього зазвичай розпочинають вивчення жестової мови. Після освоєння дактиля, можна розпочинати вивчення слів і цілих словосполучень. Люди з порушеннями слуху не "перетворюють" кожне слово, а можуть передавати ціле словосполучення чи речення одним жестом. Джейсон Халл і рятувальники ДСНС - фото: УТОГ (utog.org) УТОГ разом з британським рятувальником Джейсоном Халлом (Jason Hull) створили експрес-курси для вивчення основ української жестової мови рятувальниками ДСНС. Британець був здивований, що українські пожежники не знають жестової мови та не мають жодного уявлення про спілкування з глухими. Тому було проведено 10-годинні навчання груп рятувальників у Києві, Ірпені, Кропивницькому, Хмельницькому, Рівному, Черкасах та Дніпрі.  Також Департаментом культури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) ініційовано навчання працівників установ сфери культури основам жестової мови. Навчання наразі проходять 70 працівників. Така ж кількість очікується й пізніше. Навчання основ жестової мови здійснюється Українським товариством глухих на безоплатній основі. Окрім цього, є багато приватних установ або викладачів, які працюють зі студентами індивідуально. Зазвичай, щоб комунікувати жестовою мовою на базовому рівні, знадобиться пів року індивідуальних занять. Якщо навчатись у групі, результат буде не таким швидким, адже викладач не може приділити достатньо часу кожному студенту, ділиться власним досвідом викладання Аліна Нікуліна. Яка ситуація з освітою дітей з порушенням слуху в Україні У 2004 році українська жестова мова як предмет факультативно увійшла в перелік навчальних предметів у кілька шкіл. У ст. 7 Закону України "Про освіту" (2017) зазначено, що "особам з порушенням слуху забезпечується право на навчання жестовою мовою та на вивчення української жестової мови". Це стало сильним проривом у сфері освіти, оскільки цей закон визнав повноцінну роль жестової мови та її рівноправне застосування у навчальному процесі.  Фото: Прикарпатських дітей з порушенням слуху безплатно навчатимуть робототехніці. Facebook За даними МОН, в Україні станом на 2023/2024 навчальний рік функціонує 29 закладів загальної середньої освіти для глухих дітей (в них 3397 учнів) та 11 закладів загальної середньої освіти для дітей зі зниженим слухом (в них 1258 учнів). У 2022/2023 навчальному році працювало 33 заклади загальної середньої освіти для глухих дітей, в яких навчався 3871 учень, та 11 закладів загальної середньої освіти для дітей зі зниженим слухом (1209 учнів).   У 2021/2022 навчальному році було 35 закладів загальної середньої освіти для глухих дітей (3689 учнів) та 13 закладів загальної середньої освіти для дітей зі зниженим слухом (1477 учнів). В Україні також є декілька коледжів спеціально для людей з порушенням слуху, але вибір професій там обмежений: швачка, ремонт взуття тощо. Не всі хочуть цим займатися, але обмежені обставинами та умовами, адже опанувати омріяну професію проблематично, каже Аліна Нікуліна.  Українське товариство глухих  Українське товариство глухих - наймасштабніша організація в Україні, яка об’єднує найбільшу кількість людей з порушеннями слуху, для яких жестова мова є основним засобом спілкування та отримання інформації.  Мережа організацій УТОГ охоплює всю Україну. Наразі в УТОГ налічується 22 обласні організації, 51 територіальна організація та 18 закладів культури. Станом на початок 2024 року 30 тис. осіб з порушеннями слуху є членами організації. З 1957 року УТОГ є постійним членом Всесвітньої федерації глухих, членом Всесвітньої асоціації перекладачів жестової мови (WASLI) з 2017 року, афілійованим членом Європейського союзу глухих з травня 2022 року (дані надало Українське товариство глухих)  Наскільки інклюзивним є українське суспільство Послуги перекладачів жестової мови забезпечуються Українським товариством глухих. Для всіх людей з порушеннями слуху послуги перекладачів УТОГ є безоплатними.  Звісно хотілося б, щоб кількість перекладачів жестової мови була більшою і щоб у кожному великому населеному пункті були перекладачі жестової мови. Але, на жаль, це досить великі фінансові ресурси на їхню підготовку та утримання. Тому Українське товариство глухих продовжує забезпечувати надання послуг перекладу жестовою мовою власними силами, — коментують представники УТОГ. Переклад жестової мови - фото: УТОГ Особистий супровід перекладачем жестової мови особи з порушеннями слуху здійснюється через web-систему "Сервіс УТОГ". Такий відеозв’язок на сьогодні активно впроваджується у закладах охорони здоров’я та Центрах надання адміністративних послуг, щоб зменшити дискомфорт для глухих людей. На практиці ж домовитись із перекладачем в ту ж мить - нереально через великий попит. Також є певні страхи та побоювання довіряти конфіденційну інформацію перекладачам, що обмежує людей з порушенням слуху в суспільстві. Лікарі часто можуть відмовляти в огляді чи прийомі через небажання зрозуміти людину з порушенням слуху.  Чому знати основи жестової мови варто кожному Розробка та реалізація комплексної програми реабілітації людей з функціональними порушеннями чи інвалідністю на базі Київського міського клінічного госпіталю ветеранів війни - фото: УТОГ Окрім глухих людей з народження, є багато військових, які втратили слух через війну. Це питання  поваги та емпатії — знання базових жестів допоможе таким людям бути частиною суспільства. Також в екстрених ситуаціях така навичка точно не стане зайвою. Вивчення жестової мови можна впровадити на рівні факультативу, або ж проводити щомісячні курси для школярів. Окрім суспільної важливості таких занять, вони допоможуть розвинути моторику рук.  
we.ua - Note that you need to know about a violent language. Espresso explains
The Ukrainian people sell technical grain to Poland? 300 searches have been submitted
Джерело: Переклад статті Мирослава Чеха для Wyborcza.pl. Після закликів Дональда Трампа до Росії завдати удару по країнах НАТО, повіяло загрозою. І це правильно, адже, за словами президента Джо Байдена, це "дає Путіну зелене світло для продовження війни і насильства, продовження його брутальної агресії проти вільної України і поширення його агресії на Польщу і країни Балтії". Заяви колишнього президента США збіглися з інтерв'ю Путіна, в якому він заявив, що на Польщу не нападуть, якщо поляки не нападуть першими. У перекладі на зрозумілу мову це означає, що Кремль готовий атакувати країни на східному фланзі НАТО. У такій ситуації підтримка України є найкращою інвестицією Польщі у власну безпеку, адже поки путінські війська грузнуть в українських степах, інші можуть готуватися до години "X". Саме такі заяви лунають з уст прем'єр-міністра Дональда Туска, міністра Радослава Сікорського та віце-прем'єр-міністра Владислава Косіняка-Камиша. Однак реальність вражає, оскільки на польсько-українському кордоні повернулися блокади " обдурених фермерів", а влада на всіх рівнях поспішає їм на допомогу. Блокування триватиме до 9 березня, а це означає, що за чотири місяці (рахуючи від 6 листопада, коли кордон заблокували 30-70 перевізників) лише упродовж 3,5 тижня вантажні перевезення в Україну та з України відбувалися безперешкодно. А оскільки призупинення акції перевізників триває лише до 1 березня, то після цієї дати вони, швидше за все, повернуться до своїх протестів. Фото: gettyimages Відтак блокада має перманентний характер, фундаментально впливаючи на українську економіку, обороноздатність держави та військові планування. Уряд Туска хоче розширити список продуктів, заборонених урядом ПіС? У Польщі спостерігається дивовижна нездатність зрозуміти найпростішу річ: якщо ви послаблюєте Україну, ви посилюєте Росію. А ослаблена Україна, своєю чергою, означає зростання небезпеки для Польщі. Тобто, два плюс два дорівнює чотири, а не п'ять, як нас намагаються переконати організатори "загального страйку фермерів", їхні громадські представники, всі політичні партії та уряд. Про ситуацію на кордоні та вимоги " обдурених фермерів" я напишу якомога зрозуміліше, адже багатьох політиків нинішньої коаліції я знаю роками, зокрема по роботі в аграрному комітеті Сейму. З іншого боку, я б'ю по клавіатурі в Києві, на яку падають уламки ракет і безпілотників, а також гіперзвукових ракет. І це загострює чіткість суджень і необхідність приймати рішення без огляду на дипломатичні умовності, симпатії чи антипатії до сторін політичного конфлікту в Польщі та їхні електоральні інтереси. Фото: gettyimages НСПС індивідуальних фермерів "Солідарність" повідомила, що "загальний страйк" спрямований проти реалізації Європейського зеленого курсу, стратегії ЄС "від лану до столу" та Спільної аграрної політики Європейського Союзу в тому вигляді, в якому вона була запропонована. Тобто вимоги аналогічні гаслам агровиробників у всій Європі. Вирішенням проблеми займається Єврокомісія, яка вже послабила деякі з пропозицій, зокрема заборону на пестициди. Однак першим пунктом у списку вимог "Аграрної солідарності" є протидія імпорту сільськогосподарських культур та харчових продуктів з України, правила для якого 31 січня встановила Єврокомісія. Йдеться про запровадження квот на імпорт цукру, яєць та курячого м'яса з України в ЄС, а також про згоду на запровадження ліцензування імпорту сільськогосподарських культур та харчових продуктів країнами, що межують з Україною, на основі двосторонніх угод з нею. Минулого року Румунія, Болгарія та Словаччина вже підписали такі угоди, тоді як Польща почала працювати над ними після формування уряду Туска. Вже зараз очевидно, що до підписання угоди Польща навряд чи скасує ембарго на імпорт української кукурудзи, ріпаку, пшениці та соняшнику, запроваджене урядом Матеуша Моравецького у квітні 2023 року. Новий уряд також має апетит поширити заборону на імпорт інших сільськогосподарських культур та агропродовольчих товарів, а можливо, навіть на всі.  Тобто між політикою уряду "Права і справедливості" та кабінету Туска в цьому питанні існує абсолютна послідовність. Міністр сільського господарства перепросив і сказав неправду Кадри висипання зерна з трьох українських вантажівок (Дорогуськ, 11 лютого) шокували українську громадську думку з двох причин. Українці пам'ятають кілька голодоморів у XX столітті, особливо Голодомор 1932 – 33 років, під час якого за наказом Сталіна загинуло 4 мільйони людей. Під час нинішньої війни до цієї травми додалося знищення росіянами тисяч тонн зерна на елеваторах і складах у портах, а також сотні вбитих і поранених трактористів і портових робітників. Другою причиною стало знищення зерна, що перевозилося транзитом до Литви, яке польські служби перевірили і опечатали. Українські водії повідомили, що зупинка машин і викидання зерна були підготовленою акцією, в якій брали участь 70 осіб, серед них і з шарфами футбольних клубів. Їх очолював один з активістів Конфедерації, особливо активний під час так званого протесту перевізників (6 листопада – 16 січня). "Вони мали підтримку, – розповідає один з водіїв, – поліції, яка спочатку не прийняла нашу заяву про злочин, лише усміхалася. Вона прийняла заяву, коли зателефонував наш консул з Любліна з проханням втрутитися". Поліція розпочала розслідування, українська влада чекає на результати, оскільки від цього залежить, чи буде транзит їхньої продукції через Польщу безпечним і чи можливий він взагалі. Міністр сільського господарства Чеслав Сєкєрський (PSL) попросив вибачення в українців за інцидент, звинувативши в ньому емоції фермерів. Добре, що перепросив, погано, що сказав неправду, адже висипання зерна було свідомою провокацією з чіткими політичними цілями. Максимально вдарити по українцях та їхніх почуттях і довести власну безкарність. Чеслав Сєкєрський. фото: PAP Заступник міністра сільського господарства Міхал Колодзейчак з Громадянської коаліції також переслідує політичні цілі. Напередодні відновлення блокади кордону він провів інспекцію на одному з прикордонних переходів, виявивши "запліснявілу заморожену малину" і "дивний запах" українського цукру. Він зірвав пломби з кількох вагонів і оголосив про введення ембарго на ввезення ще більшої кількості українських продуктів і введення мит на товари, що не потрапили під ембарго. Він також заявив (12 лютого), що процедури перевірки зерна на кордоні "ганебні", але він "не довіряє жодному імпортеру чи експортеру продукції з-за кордону". Звідси його висновок, що всі партії зерна, які проходять через Польщу транзитом, повинні перевірятися. "Я проштовхну ці правила, це питання бути чи не бути Польщі, польському сільському господарству і моїй особі, тому що я не буду співпрацювати з чиновниками, службовцями, які будуть ставити мені свої умови", – пригрозив він. 300 перевірок та один ящик технічного зерна Заступник міністра налітає на українців, як найнятий. Минулого року прокуратура провела 100 розслідувань щодо імпорту технічного зерна з України для використання в їжу. Після майже 300 обшуків було виявлено один такий випадок, хоча це зерно також не було перероблене на борошно. 12 лютого Департамент навколишнього середовища та сільського господарства Люблінського воєводського управління в Любліні повідомив про два порушення, про які заявили фермери, у поставках з України. Один з них мав бути пшеницею, а виявився соняшниковим шротом, легально ввезеним до Польщі. Другий випадок – "смердючий" цукор, який відповідні служби оцінили органолептично, вивчили відповідну документацію та зібрали матеріал для експертизи. Поки що, однак, "жодних порушень у цьому випадку не було виявлено", – підсумувало Люблінське воєводське управління. Фото: reuters Колодзейчак не має нічого спільного з законом, державою та елементарними вимогами до роботи високопосадовця. Він є клінічним прикладом популіста, демагога та аграрного лобіста. Його моторошні розповіді про шкоду для здоров'я поляків через загрозу, яку становлять харчові продукти з України, перегукуються зі словами Ярослава Качинського про "паразитів і найпростіших в організмах біженців". Колодзейчак відчуває себе сильним, бо має безмежну підтримку прем'єр-міністра, який зробив його офіцером спеціального призначення на аграрному фронті. На інавгурації кампанії до органів місцевого самоврядування в Моронзі (11 лютого) Туск не шкодував для нього компліментів, повторюючи аргументи про кілька сотень або кілька тисяч людей з України, які "хочуть заробити багато грошей". І що ці люди – власники агрохолдингів і великих фермерських господарств – намагаються використати війну "як спосіб нечесної або неадекватної конкуренції з нашими компаніями, з нашими працівниками, з нашими фермерами". "Якщо Україна, – застеріг він, – все ще хоче мати здатність мобілізувати весь західний світ на свою користь у протистоянні з Росією, вона також повинна поважати інтереси окремих членів цієї спільноти. Інакше ви знаєте, як легко ентузіазм і таку готовність підтримки, як легко все це зруйнувати". Можна довго розповідати про структуру українського сільського господарства, зайнятість, питання власності та внесок у військові зусилля. Минулого року сільськогосподарська продукція та агропродовольчі товари становили 60% українського експорту, забезпечуючи надходження до бюджету, з якого фінансується армія. Тому аргумент про великі гроші для небагатьох в Україні потрапляє в нікуди. Під час нинішньої війни українці на свій подив дізналися, що вони є сільськогосподарською наддержавою і що їхній успіх у війні, їхні шанси на виживання і післявоєнну відбудову залежать від збереження цього стану. Крім того, у питанні експорту української сільськогосподарської продукції прем'єр-міністр був погано поінформований і тому намагається грати на полі, де українська команда відсутня з середини минулого року. Українці мають свій зерновий коридор Після початку повномасштабної агресії 24 лютого 2022 року та блокування українських портів українці опинилися відрізаними від експорту морським шляхом, що має важливе значення для їхньої економіки. ЄС прийшов на допомогу, знявши митні та кількісні обмеження на український імпорт. Після того, як російські війська були витіснені з Одеси та Миколаєва, крейсер "Москва" був потоплений, а окупанти вигнані з острова Зміїний, зерновий коридор запрацював за участі Росії, гарантій ООН (у ролі дипломатичного супроводу) та посередництва Туреччини, яка отримала від цього значну вигоду. Путін зірвав зернову угоду 17 липня минулого року, розраховуючи, що поставить українців на коліна. Також завдяки тому, що у квітні Польща та ще чотири сусідні країни запровадили ембарго на українську сільськогосподарську продукцію, яке мало тривати до 15 вересня, як це було погоджено з Європейською комісією. Але 18 липня прем'єр-міністр Моравецький (у супроводі колег з Болгарії, Румунії, Словаччини та Угорщини) оголосив, що ембарго триватиме довше, якщо польські умови не будуть виконані. Він також пригрозив заблокувати кордон і дотримав свого слова. Приперті до стіни, українці знайшли два виходи: підписали вищезгадані угоди з Болгарією, Румунією та Словаччиною про ліцензування експорту агропродовольчої продукції, а також пробили власний зерновий коридор з їхніх портів. Через територіальні води Румунії та Болгарії, під прикриттям їхньої авіації, а також літаків Великої Британії та США. Українська кампанія 2023 року не досягла своїх цілей у лівобережній частині Херсонської області (не вдалося звільнити Токмак і Мелітополь). Натомість операції в Чорному та Азовському морях і Криму (атаки на російські кораблі, їхні бази, аеродроми, командні пункти та радіолокаційні системи) були успішними. Росіяни більше не можуть блокувати порти, тож до лютого з портів "великої Одеси" вийшло 661 торгове судно, які перевезли 20 млн тонн товарів, з яких 14,3 млн тонн – сільськогосподарські культури та агропродовольчі товари. Лише у січні було перевезено 6,3 млн тонн товарів, досягнувши вершини довоєнного періоду. Фото: gettyimages Завдяки коридору процвітає економічна співпраця з Румунією, динамічно розвивається порт Констанца, будується автомагістраль, яка з'єднає його з Україною. Це діаметрально протилежна картина до ситуації з Польщею, яка після 24 лютого 2022 року почала отримувати значні надходження від експорту товарів в Україну, зафіксувавши багатомільярдне позитивне сальдо торговельного балансу. Українські чиновники не можуть вийти зі стану подиву логікою блокади, оскільки вона завдає шкоди не лише українській економіці, а й, насамперед, польській економіці. Фермерів підтримують 80% поляків Коли ви не знаєте, про що йдеться, найімовірніше, йдеться про гроші. Опублікований наприкінці листопада звіт Вищого органу контролю про аудит "напливу українського зерна" описав масштаби і механізм імпорту з України. У створенні проблем однозначно звинуватили уряд Моравецького, який ввів в оману сільськогосподарських виробників. Навесні вони вірили, що ціни на ріпак і кукурудзу зростуть, а взимку вважали, що те ж саме станеться з пшеницею. Однак ціни впали, коли паніка на ринках минула і українське зерно пішло через зерновий коридор. ПіС, намагаючись приховати помилки свого міністра сільського господарства та список компаній, які заробляли на українському імпорті, запровадила ембарго та блокаду кордону. Міністр Сєкєрський продовжує цю політику, співпрацюючи з організаторами блокади: "Ми говоримо одним голосом. Це наша позиція щодо надмірного напливу сільськогосподарських товарів з України". Цілі Міністерства сільського господарства також зрозумілі. У повідомленні після рішень ЄК від 31 січня міністерство запропонувало кілька додаткових рішень до проєкту регламенту Комісії. Цілі Міністерства сільського господарства також зрозумілі. У повідомленні після рішень ЄК від 31 січня міністерство запропонувало кілька додаткових рішень до проєкту регламенту Комісії. Ідея полягає в тому, щоб застосувати захисні заходи до всіх сільськогосподарських товарів, "включаючи ті, імпорт яких був повністю лібералізований" до 24 лютого 2022 року (наприклад, ріпак, м'які фрукти). Тобто, переглянута має бути Угода про асоціацію України з ЄС, а ембарго має бути застосоване до всіх товарів з України. Йдеться також про можливість введення обмежень на імпорт з України "з метою забезпечення безпеки та захисту життя і здоров'я людей, тварин і рослин". Таким чином, ніс заступника міністра Колодзейчака отримав урядову санкцію як основний інструмент для органолептичної перевірки українського цукру та інших товарів. Третя вимога – запровадження ліцензування українського експорту зернових (зокрема кукурудзи), до яких ЄС застосовує нульовий тариф на імпорт з усіх напрямків. Тобто, кукурудза з Бразилії чи США може імпортуватися без обмежень, оскільки вони мають застосовуватися лише до кукурудзи з України. Для реалізації своєї політики уряд має суспільну підтримку, оскільки вимоги "страйку фермерів" підтримують майже 80 % поляків. Розуміння і співчуття також переважають у засобах масової інформації. Кристина Нашковська, відомий експерт з питань сільського господарства та селянства, заявила ("Європейський фронт розлючених фермерів. Чи здадуться Варшава і Брюссель?"), що наплив української сільськогосподарської продукції та скасування митних зборів призвели до "повного колапсу торгівлі окремими продуктами" в Польщі. Як приклад вона навела пшеницю, "за яку до війни наші фермери отримували 1200 злотих, а зараз 750 злотих, то краще не питати їх, як дають собі ради". Фото: gettyimages Тож звернімося до цифр. До квітня минулого року було імпортовано 0,5 млн тонн української пшениці. Для порівняння: у 2023 році Польща експортувала 4,8 млн тонн цього зерна (3 млн тонн роком раніше). Тож чи можуть півмільйона тонн дестабілізувати ринок, який, задовольнивши свої внутрішні потреби, здатен продати в 10 разів більше пшениці за кордон? Щобільше, українська пшениця не надходить до Польщі з квітня, тому не може вплинути на зниження ціни. Адже ціни формуються ситуацією на світових ринках, а не плачем " обдурених фермерів" про "неконтрольований наплив" української продукції. Великі агровиробники та агрохолдинги позбудуться будь-якої конкуренції Підіб'ємо підсумки. Кампанія проти "надмірного напливу сільськогосподарських товарів з України" побудована на неточностях, напівправді та відвертій брехні. Українське зерно не рине до Польщі і не повернеться сюди найближчим часом. Тому що бажаним варіантом для нинішньої влади є продовження зернового ембарго на невизначений термін і поширення його на інші продукти з України. За останні півтора року українське зерно та інші агропродовольчі товари стали для польських сільгоспвиробників зручним способом вибивання цінових субсидій, податкових пільг чи дотацій на пальне. У цій грі немає заборонених прийомів, адже важить лише результат. Виграють середні фермери, але передусім великі агровиробники та агрохолдинги. А вони зроблять все, щоб позбутися будь-якої конкуренції. Із квітня 2023 року Польща застосовує до сільськогосподарського імпорту з України форми, притаманні торговельним війнам, із запровадженням ембарго на частину або всі товари та нав'язуванням вигідних для себе рішення. І все це всупереч міжнародному праву, праву ЄС та двостороннім угодам. Польща користується тим, що Україна перебуває під примусом, веде криваву війну з Росією і повинна вживати заходів, які зменшують, а не збільшують кількість ворогів. Нововведенням політики нинішнього уряду щодо українського аграрного експорту є підрив здатності (якщо не бажання) Польщі бути транзитною країною. А точніше, використання транзиту як інструменту тиску, щоб змусити Україну та ЄК прийняти польські умови. Бо саме до цього зводяться ідеї, оприлюднені віцеміністром Колодзєйчаком. Українське зерно, як і інші агропродовольчі товари, не загрожує польському сільському господарству, адже українці добре дають собі ради на інших ринках. Завдяки навичкам своєї армії, допомозі румунів, болгар, британців, американців і французів, вони зуміли відновити спроможність експортувати власну продукцію до десятків країн Африки та Азії. У питаннях сільського господарства українці хочуть і можуть домовитися з Польщею на партнерських умовах, враховуючи інтереси обох сторін. Однак вони не можуть перебувати під постійним шантажем, бо навіщо це їм? Питання права, економіки та безпеки на їхньому боці. Збіг заяв Трампа, дій Путіна та блокади кордону Достатньо про сільське господарство, час зайнятися питаннями оборони та безпеки. Уже понад рік на польсько-українському кордоні триває гібридна війна, метою якої є відрізати Україну від основного сухопутного шляху для цивільних і військових цілей. А ще - розділити дві держави і народи. Тому, якщо Польща має намір дбати про власну безпеку, вона не повинна заважати Україні перемогти у війні з Росією. Основною умовою є стале розблокування кордону, яка повинна бути виключена з протестних акцій. Дії з блокування кордону з Україною збігаються з черговими військовими цілями Росії. Вище я писав про синхронність зриву Путіним зернової угоди з польським ембарго на сільськогосподарську продукцію з України. Блокада кордону (ініційована, організована і розрекламована Конфедерацією) розпочалася 6 листопада, коли почався російський наступ на фронті, в ЄС тривала опозиція Віктора Орбана проти виділення Україні 54 мільярдів євро допомоги на чотири роки, а в США почалася серія блокування допомоги Україні, Ізраїлю і Тайваню з боку прихильників Трампа. Нинішня блокада збіглася в часі з атакою Трампа на допомогу Україні, його закидами щодо існування НАТО та заохоченням Путіна до продовження агресії. А також з пропозицією російського диктатора американцям забути про підтримку України, що, як очікувалося, повинно було ще більше вплинути на республіканців у Конгресі. Не буду писати, як ці факти впливають на українців та їхню рішучість чинити опір агресії. Як і про те, як на них впливає блокада їхнього кордону польськими фермерами та урядом – бо відомо, що фатально. Що вигідно лише Росії. Фото: gettyimages Коли я говорю з друзями про цей збіг, то чую про свою надмірну чутливість. Я хотів би так думати, але не можу, бо в Україні, Європі та Америці сталося надто багато речей, які, за їхніми словами, не могли статися. І все ж вони сталися.
we.ua - The Ukrainian people sell technical grain to Poland? 300 searches have been submitted
Friday 23 February

8

°

Хмарно

7° - 8°

81 %

1003 mm

7.1 m/s

  • 18:00

    8°
  • 21:00

    8°
  • 00:00

    8°
  • 03:00

    7°
  • 06:00

    8°

What is wrong with this post?

Forgot password?
Captcha code

By clicking the "Register" button, you agree with the Public Offer and our Vision of the Rules