Давай займемось текстом

Я не люблю Крим. Хоча я там народилася і прожила багато років, усе ж до серця він мені не припав. Він мені, а я йому. Мабуть, це не дуже правильно й не дуже ґречно з мого боку… Але це чесно. Я його не люблю — і мені лишається це визнати. Це просто тільки моя емоція.

Напевно, у більшості з вас зовсім інші асоціації та спогади. Літо, море, гори, фрукти, пригоди з друзями, поцілунки на пляжі — щось таке. Люди зазвичай їздили в Крим на відпочинок. Інколи здається, що туристи та місцеві існують у паралельних світах. Дивляться на одне й те саме, але бачать різне. Так не тільки на півострові. Так, мабуть, всюди.

У Криму мені було погано. Там я почувалася відокремною від світу — і це дуже неприємно. Здавалося, що він ніби на виселках. Далеко від усього. Це тепер я вся така блогерка, кримська львів’янка, пані Наталю, ви так добре говорите українською, а розкажіть про творчі плани на майбутнє. Зараз, коли я комусь кажу про своє походження, людям зазвичай це здається цікавим. Непоганий спосіб зав’язати розмову в новій компанії. Раніше так не було. Коли я жила в Криму й комусь казала, що я з Криму, майже щоразу я спостерігала, як згасає цікавість в очах співрозмовника. З Криму? Яка з того користь? От якби з Києва. Або з Парижу.

Люди з делікатності схильні це приховувати, але й ні-ні та і прорветься в розмові щось таке, схоже «це ж треба, ви з Криму — а така чудова!». Ніби й комплімент, а мені сумно. Виходить так, ніби це не норма, а щось незвичне. Мені хочеться кричати у відповідь — це не я, нас багато чудових із Криму! І в пам’яті спливають численні портрети земляків і скільки всього хорошого я про них знаю. А потім стає ще сумніше, бо приходить розуміння… Розуміння того, що всі ці люди давно поїхали з Криму, бо не змогли там жити. Звісно, якість одиниці лишилися. Хтось із них дивиться на поточний стан речей у Криму через криву зомбі-призму і вважає стан речей хорошим. І тут я починаю сумніватися, що правильно й точно знаю та пам’ятаю цих людей та їхні вчинки… Це неприємно, але мені доводиться визнавати: упередження ставлення до кримців інколи має вагомі підстави. Я б хотіла походити із землі, де живуть самі янголи. Але так не є.

У Криму мені було тісно. Я не бачила там перспективи для хоч якоїсь реалізації, не здавалася собі там потрібною. Можливо, тут справа лише в мені. Направду, там були люди, яким вдавалося збудувати для себе кар’єру, бізнес, стосунки, здобути спортивні чи творчі досягнення… Але це все не я. Інколи там мені спадало на думку, що ось так я ж можу прожити до старості і смерті… Прожити якось. З якоюсь роботою, з якимось житлом, з якимось оточенням. Без зльотів, але й без падінь. Звикнути. Як інші. Інші ж живуть — й ок, ніби навіть задоволені життям. Принаймні, у бік перемін і не думають дивитися… І все ж від таких роздумів мені ставало моторошно. Крим викликав у мене щось схоже на клаустрофобію: страх зачиненого простору.

Півострів справді здавався такою зачиненою коробкою, у яку влітку разом із потоком туристів вливалося життя. Тільки влітку. Щоправда, туристам байдуже. Вони приїздять, відпочивають та їдуть. Я їх не звинувачую: зрештою, коли я у відпустці в іншому місті або країні, я роблю приблизно те саме. Такі ми, люди, дещо споживацькі, коли справа стосується тимчасового й не свого. Туристи в Крим привозили нову інформацію. Ми, місцеві, дивилися на них і дивувалися: вони мали інші звички, інакше вдягалися. Їх часто вважали дещо кумедними й навіть малорозумними. Це ж треба! Обгоряють на сонці, включили світло при відчиненому вікні, просралися після молочного коктейлю на пляжі!

Мені не вдавалося побачити на півострові перспективи — і це правда. Ви можете мені сказати, що їх не треба бачити, їх треба створювати — і матимете рацію. Проте, мабуть, мені не хотілося їх створювати й у такий спосіб сильніше прив’язуватися до несимпатичного місця і глибше в нього зариватися. А якщо не зариватися, то тоді що? Пакувати валізи?

З Криму було складно поїхати. З різних причин.

Publication date:

Categories: