Давай займемось текстом

Є така українська страва, про яку вам не розкаже Джеймі Олівер та інші. А я розкажу. Бо в нас із вами відверті стосунки.

Страва називається «порскана бульба». Що таке бульба, ви вже в мене знаєте. Це діалектне слово, яким позначають картоплю. Рецепт простий, але вимагає специфічної навички, яку здобути можна тільки практикою.

Картоплю треба почистити та відварити в кількості, достатньої для того, щоби нагодувати усю сім’ю та гостей, якщо такі є або очікуються. Картопля гарно викладається в одну велику миску. Потім господиня — якщо вона пройшла відповідне тренування — набирає в рот сметану й робить «пфффф» на картоплю. Результат залежить від рівня майстерності. В ідеалі страва має вкритися дрібними бризками. Подавати вже.

Є схожий рецепт — «порскані піроги». Це вареники, відварені та покладені в миску. Порскають їх теплим розтопленим маслом.

Якщо ви думаєте, що гірше вже бути не може, то я вас здивую: може! Ще є “зазубрений борщ”. Принцип той самий, тільки борщ порскають пережованим зубчиком часнику.

Тепер можете ригати.

І переходимо до добрих новин:

1. Ми живемо в часи, коли можна вибирати, які традиції ми хочемо зберігати, а які мусять лишитися в минулому.

2. Ви, поки це читали, на хвильку відволіклися від думок про складнощі життя.

3. Все буде добре. Тільки страви не порскайте.

Мама: Ой, приїхала! Але як похудала у місті! Сідай швиденько до столу.
Доня: Мамо, а що у нас на перше?
Мама: Та борща ось наварила.
Доня: А що, мамо, у нас на друге?
Мама: Та от варенички з сиром наліпила.
Доня: Мамо, а десерти?
Мама: Ну ти геть у тому місті здуріла! Серти, доню, за стодолою!

(с) старий анекдот

тепер точно все
*тікає*

Капучино — це назва популярного напою, який зараз подають усюди. У кав’ярнях, ресторанах, на заправках, у магазинах тощо. За однією з популярних версій його назва походить від італійського слова cappuccio, що означає «каптур». Який зв’язок? Дуже простий.

Капучино готується з молоком і молочною пінкою. Ця пінка ніби вкриває напій. Як каптур вкривав голову монаха ордена капуцинів. Ці монахи традиційно носили робу з коричневої тканини (мабуть, колір кави її нагадував), мотузяного поясу з вузлом і сандалів на босоніж. Роба обов’язково мала каптур.

Також кажуть, що у давні часи церква негативно ставилася до кави, тож у неї добавляли молоко, у такий спосіб ніби відбілювали і очищали.

Також є мавпочки-капуцини. Їх так назвали, бо забарвлення їхньої шерсті теж загалом нагадувало лук монахів-капуцинів.

Цей допис не має на меті когось або щось образити. Просто цікаво, як все так сплелося. До речі, українською правильно писати саме капучИно, з буквою “И”.

Колись я була дуже молодою і жила у Стамбулі. Одного дня місцеві відправили мене до крамниці по лимони і сказали купити два. Я здуру й принесла два. Дві штуки. А треба було два кілограми! Цілу сітку, як картоплю, бо менше немає сенсу. Там лимони, зокрема сік, додають чи не в усі страви.

Потім я відкрила підручник з турецької мови. Прочитала, що лимони — це овочі.

Далі я дізналася, що загалом, в усьому світі, розділення на фрукти і овочі — справа радше кулінарна, ніж ботанічна. Є низка плодів, які у різних культурах прилічуть то до тих, то до тих. Ба більше, є такі, яких одночасно відносять і до фруктів, і до овочів. Наприклад, зелена папая може вважатися овочем, а стигла — фруктом. Світ фантастичний, правда?

Я не вегетаріанка, але стараюсь просто обмежувати м’ясо, яке їм. Встигла зацінити, як це складно в умовах, скажімо, великого міста. По-перше, вегетаріаніти — це дорого, а по-друге, при усьому скаженому різноманінні рослинних продуктів, з них зрідка складають смачні страви. Принаймні, не так часто, як хотілося б.

Але я стараюсь.
А світ фантастичний.

Ось сьогодні у Львові я замовила в кафе овочевий салат.
Принесли.
Дізналася, що яйця - це овочі.

Мені дісталося дещо дуже й дуже особливе. Поштою приїхала дегустаційна коробка Смідинської капусти. Зараз розповім, що це за страва й чому щаслива і не тільки я.

Смідинська капуста — це така коронна страва, яку традиційно готують у селі Смідин на Волині. Вона офіційно вважається нашою гастрономічною спадщиною. Якщо у двох словах, то це ціла капуста, яка запікається в пічці (у справжній пічці) упродовж ночі. Потім змішується з іншими інгредієнтами. У коментарях залишу посилання на більш детальні статтю та відео.

Мені було дуже цікаво скушувати, тому я написала у Центр культури, дозвілля, спорту та туризму с. Смідин як тільки дізналася про існування цієї страви. Довелося почекати — й ось сьогодні я отримала коробку! Я нарізала і змішала продукти — і спробувала. Трясця, це смачно!

На смак як посиденьки з рідними.
Як вечеряти в старовинній хаті, де стіни пахнуть глиною, а лавка застелена смугастим рядном.
Як відчути себе поруч із близькими.
Як затишні розмови про город та дітей.
Як щирість та справжність.

«Піти до пана Едзя» — це львівський евфемізм до «піти в туалет». Навіщо люди завуальовано говорять про візит до вбиральні й чому так варто робити всім, розповім завтра. А цей допис присвяченій тому, хто такий був пан Ездьо.

У самому центрі Львова, на площі Ринок є старовинний ресторан, який зараз називається «Атляс». Його можна пізнати за самцем дерев’яного коня, що традиційно стоїть поруч. Назва була утворена від прізвища першого власника закладу — М. Л. Атласса. Згодом власником став Едвард Терлерський. Цей і був пан Едзьо. Едзьо — скорочена форма імені «Едвард».

У 1928 рокі п. Едзьо посадив біля вбиральні в закладі бабусю, яка нібито збирала гроші на нову спідницю. Так у Львові виник перший платний туалет. Відомо, що плата була символічною. Враховуючи, що в ті часи на площі Ринок дійсно був базар, то потік охочих скористатися платною вбиральнею був величезним. Чи не кожен мешканець міста побував у закладі — і неодноразово. Відтоді й виник евфемізм «піти до пана Едзя».

— Маріє, ти надовго?

— Та на хвильку до пана Едзя заскочу, та й назад повернусь.
Очевидно, що пан Терлерський був людиною з творчим мисленням. Це підтверджує його інноваційна для тих часів ідея зробити туалет платним. А збирати гроші на спідницю — це ж майже краудфандинг. Крім того, у його закладі існували і правила для відвідувачів. Ви їх бачите на зображеннях до цього допису.

Щоправда, історія пана Едзя закінчилася сумно. Помер він в Австрії, куди був змушений втекти від НКВД. Радянська влада забрала в нього все майно, включно з рестораном. Свої останні роки він працював звичайним робітником пральні, а в будівлі ресторану було швейне ательє.

З 2011 року «Атляс» запрацював знову. У ньому подають страви, приготовані за старовинними рецептами, а біля туалету сидить вирізана з дерева бабуся зі скарбничкою, у яку ви можете підкинути кілька гривень на спідницю.

Для допису, крім особистого досвіду авторки, також було використано матеріали:

https://lviv-tourist.info/russkyj-kavuyemo-u-lvovi-jdemo-u-gosti-do-pana-edzya/?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR22EoE0VN6ELlZgH95ZRanyJ_wr1bQBQgCQx568RcDqu9pnxB5Nqh-7w_g_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw
https://inlviv.in.ua/lviv/prypysy-yaki-uklav-pan-edzo-terlerskyj-gospodar-kav-yarni-atlyas?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAAR0OhCYFjX7CNRF9ejXFZ8tviyFvsc_NS4V-fpigNxXzGETKIuVh3gSnZGU_aem_ZmFrZWR1bW15MTZieXRlcw


Підпишіться. Завтра повім ще щось цікаве.