Давай займемось текстом

Кажуть, що абсолютно усе у цьому світі мінливе й тимчасове. Постійні лише самі зміни. Навколо так багато незрозумілого, що складно бути у чомусь впевненими. З усіх екранів нам транслюють суперечливі істини: то їжте авокадо, бо це суперфуд, то не їжте, бо воно небезпечне. То мажте вітрянку зеленкою, то в жодному разі цього не робіть. То мочіть манту, то не мочіть…

Втім принаймні одне відомо точно: кожен з нас є чиєюсь дитиною. Наші батьки — хоча у це часом складно віриться — колись були дітьми. Маленькими, тендітними і дуже вразливими. Наші бабусі й дідусі теж колись були дітлахами. І їхні батьки також.

Бути чиєюсь дитиною — це єдиний спосіб з’явитися на цій планеті. Іншого наразі немає.
У когось стосунки з рідними теплі, у когось — складні чи болючі. Хтось своїх батьків не знав ніколи. Втім, ми живемо лише тому, що хтось нас народив. Від біологічних батьків ми отримали тіло, у якому живемо. І це вже величезний привід для вдячності, навіть якщо далі не склалося.

Знання свого роду — це точка опори. Це центр кола, який залишається нерухомим, навіть коли все навколо летить шкереберть. Ланцюжок цих народжень тягнеться у таку глибину віків, яку важко осягнути.

Нам дісталася непроста епоха: війна, пандемії, кризи. Але вона ж дала нам і неймовірні цифрові можливості для дослідження свого минулого. Сьогодні знайти свій рід можна не виходячи з дому. Багато методів є. Серед них чимало безкоштовних, потрібні лише...

(далі у коментарях)

Мене вчили зачиняти вікна, коли починається гроза. Так мені казали дорослі, коли я була маленька. Серед вас є такі, хто теж отримував такі інструкції?..

Я запитувала: “Чому?”. Відповідали, що це так потрібно, щоб раптом не залетіла кульова блискавка в хату. Тоді я хотіла знати, що це таке. Мені розповідали, що це така куля. Клубок енергії. Розміром з м’яч, сяє. Дуже гаряча. Якщо потрапить у хату, бо відбиватиметься туди-сюди від стін, кататись підлогою і підпалювати усе на шляху, аж поки не згасне. І я зачиняла вікна.

Потім я була вже дуже дорослою, коли під час грози мені спало на думку, що за всі роки я сама ніколи не бачила кульову блискавку. Не чула, щоб бачив хтось інший з моїх родичів чи друзів. У новинах теж не бачила. Цікаво, правда?

Я пошукала в інтернеті. Виявилось, що кульова блискавка — ймовірно, міф. Казка, фантазія. Дуже мало свідчень і не факт, що їм можна довіряти. Відео теж небагато, і, ймовірно, це монтаж і спецефекти. “Що ж, — подумала я. — Міф то міф”.
Пройшло ще років із десять. Знайшлися завзяті науковці, які довели, що кульова блискавка таки існує. Дуже зрідка виникає, і поки що мало досліджено, що саме спричиняє її появу. Втім, у лабораторних умовах вдалося створити маленьку модель кульової блискавки.

Ось так я пройшла шлях від віри в існування кульової блискавки — потім зневіра — потім знову віра!

Чи так тільки з блискавкою?

Читати далі: https://prykazka.com/2025/12/02/ridkisne-malodoslidzhene-billy-milligan/

Це приблизно 1926 рік. Сфотографовано, ймовірно, у м. Прилуки або поруч. По центру — моя прабаба Устя. Їй десь 30 років, але в неї за плечима вже багато всього, а попереду ще більше.

Вона вже давно сирота. Працює від дитинства, з 5 років. Уже вдова. Сама ростить двох дітей — і їй тяжко. Немає на кого лишати їх щодня, коли йде на роботу в полі. Лишає самих — і скільки працює, стільки думає, як там вони…

Грошей дуже бракує, але вона старається. Придумує усякі підробітки. Хоча народилася в селі й живе в селі, але вдягнута по-міському. По-сучасному. І в дітей гарні вельветові сукенки. У селі її знають як дружню та винахідливу.

Що в неї попереду?
Скоро їй із ревнощів спалять хату — і вона з доньками опиниться на вулиці.
Потім народить третю дитину.
Потім голодомор.
Вона за склянку пшона купить швацьку машинку, навчиться так-сяк шити, щось зароблятиме — і вони знову виживуть.
Але відразу після голодомору почнеться епідемія дизентерії і третя дитина помре.
А на могилі не буде таблички, бо баба Устя так і не вміє читати й писати.
А потім війна.
І народження онуки. А потім ще двох.
А потім баба Устя продасть хату й корову й переїде до дітей у Крим.
На гроші від хати й корови куплять камінь і почнуть будувати хату.
Народження онука.
Ось вона стає на захист онука, коли його сварять батьки.
Народження правнуків.
Й ось бабі Усті майже сто — і вона розповідає мені казки й заплітає волосся.
Ось грандіозна вечірка, бо ми святкуємо її століття.
Ось вона зовсім слабенька й така маленька, як пташечка.
Ось похорон.
Ось поминки.
Ось я виросла.
І сідаю писати книжку про неї і про моє дитинство біля неї.

Баба Устя народилась 27 вересня 1895 року. Сьогодні їй було б 130 років. Якось так вийшло, що якраз під цей день вийшла книжка «Це я така в бабу Устю».

З неї ви дізнаєтесь, що що би не сталося, дожити до ста років — це варіант.

З яким запахом у вас асоціюється навчання у школі?

Моя прабабуся не вміла читати і писати. Так ніколи і не навчилася. Вона росла без батьків, вони рано померли, тож її років з 5 віддали працювати до панів. У школу вона не ходила, не до того було. Потім, коли вона була дорослою, у селі робили спроби ліквідувати безграмотність, але у бабусі тоді були маленькі діти, і знову їй було не до навчання.

Утім вона дуже хотіла, щоби вчилися діти, онуки і правнуки. Зі свого боку для цього зробила можливе і неможливе. Бачила, що з освітою загалом легше.

Прабабуся дожила до 101 року, і я добре її пам’ятаю. Коли я крутилася біля неї, то я була якраз у тому віці, коли дитяча енергія б’є через край. А баба Устя вже була така старенька… Це навіть складно описати. Люди ближче до ста років зовсім інакші робляться. Не схожі на людей, скажімо, у 80 років.

Баба тоді вже ходила з паличкою, і мало. Попри це вона вміла мене розважити. Ми з нею бавилися у гру. Вона була лисиця, а я — лисеня. Ми вдавали, що вона збирається на полювання, а я лишуся вдома сама, і мушу вміти заховатися, якщо прийде вовк. Я бігала по хаті і залізала під стільці, ставала за шторами тощо. Але прабабуся все гукала, що видно мою лапку, хвостик, вушко… Так тривало до тих пір, поки я не залізала у ліжко і не накривалася ковдрою. Тільки тоді я вважалася надійно захованою. А якщо ти вже там — все, гарних снів. Лайфхак від прабабусі, як вкласти дитину спати.

Цю нашу з нею гру я перетворила на казку про лисенятко, яке дуже хоче мати ковзани, але боїться лишатися вдома саменьке.

Англійською ця казка вже продається на Амазоні, українською — очікується.

#granny_ustias_tales

Ви ще встигаєте!

Напишіть есе на тему “Подія, яка змінила все. Сила допомоги” та відправте його на призовий конкурс.

Участь можуть брати:
учні 8-11 класів,
студенти I-II курсів коледжів,
вчителі.

Роботи приймаються до 21 травня 2025. Часу залишилося зовсім мало, тож не зволікайте!


Усі подробиці тут: https://bit.ly/41F6aui

Як написати вдале есе на конкурс?

План дій
(один із варіантів)

Субота, 17.05.2025
Подумати про подію, яка змінила ваше життя.
Пригадати, хто був поруч.
Поміркувати, наскільки допомога вплинула на ситуацію.

Неділя, 18.05.2025
Викласти думки у короткий прозовий твір.
Відкласти.

Понеділок, 19.05.2025
Перечитати текст, відредагувати.
Подумати, що зайве, що можна скоротити.
Подумати, що можна додати, аби зробити текст більш виразним.

Вівторок, 20.05.2025
Прочитати ще раз.
Виправити можливі одруки.
Відправити на конкурс.

Середа, 21.05.2025
Похвалити себе за те, що все зробили вчасно.

Брати участь можуть школярі, студенти I–II курсів коледжів і вчителі.

Конкурс призовий.

Роботи приймаються до 21.05.2025

Організаторами Всеукраїнського конкурсу є благодійна організація «Фонд Ріната Ахметова» за підтримки Державної наукової установи «Інститут модернізації змісту освіти» та Міністерства освіти й науки України.

Деталі тут: https://bit.ly/41F6aui

Вчора я спитала про перший раз, коли вам поставили погану оцінку в школі. У коментарях написали багато історій про ре, як учительки повелися непедагогічно, несправедливо...
І мені всіх хочеться обійняти.

Учительок тих теж.

Я вам зараз дещо скажу, мабуть, непопулярне.

У мої часи було "модно" ліпити у шкільних класах фотошпалери. Зазвичай на дальній стіні, за партами. Тобто діти на них дивилися зрідка, а вчителі постійно.

Ви колись звертали увагу на ті фотошпалери? Там на пів сантиметра завжди не співпадали зображення.

Дуже складно залишатися виваженою людиною, якщо цілими днями дивишся на млявий пейзаж (доречними для школи вважалися тільки такі), а там гілочка сама з собою не сходиться

Ми вже відкрили реєстрацію на мовний клуб "Приходь і переходь".


Зустріч відбудеться 17 грудня 2014 о 18:30 у Книгарні "Є" за адресою: пр. Свободи, 7, м. Львів.


Тема зустрічі: "Як знайти себе та відшукати радість?". Говоритимемо про таке:
- як знахідний відмінок покращує життя,
- як навчитися ним користуватися,
- чим український знахідний відмінок відрізняється від російського,
- як перехід на українську мову змінює життя.


Безкоштовно.


Тільки за попередньою реєстрацією. Заповніть цю коротку форму:


https://forms.gle/hirHgJeG4Y3ryvgV7

Крим 60-х років. Ніч. Моя полтавсько-чернігівська бабуся не спить.

Вона крутиться в ліжку, а з голови не йдуть думки про роботу: її, фельдшера провінційної лікарні, поставили головною над медсестрами з усіх сільських лікарень району. І проблеми тут три. По-перше, вона цю посаду не хотіла. По-друге, медсестер виявилося багато. По-третє, перше завдання — заповнити документи — вони з тріском провалили. Бабуся опинилася перед вибором: або переробити самій величезний стос паперів і потім переробляти завжди, бо вони ж так і не навчаться. Або почати знайомство з претензій тим, чию довіру та повагу вона ще не встигла заробити. Так собі ситуація для новоспеченого керівника.

Що б ви робили на її місці? Що бізнес-підручники радять на такий випадок? Моя бабця їх не читала. Не було ще таких книг.
Два дні потому. Медсестри із сіл приїхали на знайомство з новим керівником. Лікарня. Зал засідань. Моя бабуся заходить в двері та стає до кафедри:

— Дівчата, шоп ви повсиралися так документи заповнювати!
Коли всі проржалися та витерли сльози, бабуся перейшла до діла та пояснила, як і що потрібно заповнювати. Переробили. Навчилися. Все добре.

— Ви коли вийшли й те сказали, ми одразу зрозуміли, що спрацюємося! — через багато років розказала їй одна з тих медсестер.

===
А як ви розумієте, що людина — "ваша"?

Бібліотека — це дуже красиве слово. Спочатку, коли я була маленька, було складно його вимовити. Воно означало загадкове приміщення, куди завзято ходили старші діти та дорослі. Потім я навчилася читати (і вимовляти «бібліотека») — і для мене це стало приміщенням, де зберігаються скарби. Історії на сторінках. Кожна зі своєї атмосферою.

Був навіть такий лайфхак: вибирати книжки з найбільш потертими обкладинками. Це вважалося ознакою того, що вона затребувана й цікава. Ще цікаво, що підручники нести додому зі школи було тяжко, а цілий стос бібліотечних книжок — зовсім ні. З ними я неслася як на крилах, щоб швидше почати читати.

Тепер я зовсім доросла й сама пишу книжку. Частково й завдяки тому, що перечитала купу всього з бібліотек.

Я вважаю книжки дивом. Бо це неймовірно: перевантажувати думки, образи, пригоди з однієї голови в іншу за допомогою чорних закарлючок на папері. З книжками можна стати кращою людиной, вони здатні вчити, піднімати настрій, розважати. Бути нам друзями.

Сьогодні День бібліотек. Якщо хочете зробити добру справу, то задонатьте на книжку про українську мову для бібліотек. Вони її дуже просять і чекають.

Просили показати, як виросли директори з натхнення. Зліва Міф, справа Мрія. Зараз їм 4,5 місяці. Балінезійці.

Вони братик і сестричка. Дуже різні за характерами, втім завжди разом і знаходять порозуміння. Я дивлюся на це і думаю, як багато від них можна навчитися.

Лагідні, розумні. Їм швидко набридають всі іграшки, так що я навіть купила кілька з собачого відділу. Взагалі, стала помічати, що котам не те треба, що є в магазинах.

До речі, чи читають мене українські виробники котячих іграшок? Познайомте, будь ласка, є кілька ідей.

Це мобільний застосунок, який закохує в українську мову. З ним можна багато чого навчитися.

Безкоштовно. Завантажуйте тут: https://clx.by/text_ukraine

На першій сторінці читач стає свідком готування чарівного зілля з «Ґ» врожаю 1993 року та інших літер і звуків. Мені дуже близька ідея метафори «мова — зілля», з неперевершеним ароматом, смаковими нотками і відтінками, які увібрали в себе українські традиції, культурну й історичну спадщину, досвід поколінь. Коли кожне слово хочеться смакувати, катати на язику, ніби льодяник. Що, зрештою, і роблять відьми.

«— Тут ще в мене є “Ґ” врожаю 1993 року. Нести?
— О, це чудово! Добре, що його знову почали вирощувати! Якийсь час не було, я без нього страждала. Не те було звучання, не те! Тепер зазвучить краще!»

У цій книзі ви не зустрінете занудних пояснень і сухих правил правопису та граматики. Навпаки! Познайомитеся з подружжям Іменника і Множини, які в парі створюють прекрасні речі — дають назви всім предметам в однині і множині. Зустрінете Числівника, пана Прислівника та інших дійових осіб.

Усі події в книзі відбуваються в паралельному світі, куди от-от, як віщує магічна куля, має потрапити спеціальний гість — кур’єр і посланець любові. Хто він? Не буду спойлерити. Скажу лише, що саме він здатен навчити будь-яку дорослу людину поважати власні кордони, шанувати свободу і множити абсолютне кохання і прийняття.

***

Читати повністю: https://www.barabooka.com.ua/vidomski-shtuchki-i-vsyake-take/

Зараз буде допис не зовсім у стилі цієї сторінки, тому що досить трагічний. Ну але, у житті є місце різному. Вам же цікаво, коли я розповідаю про Крим. Цей текст про те, від чого люди травмувалися та гинули на півострові. Не знаю, чи ви колись задумувалися, але це теж різниться від регіону до регіону.

До цього допису мене підштовхнула сильна гроза у Львові. Я згадала, що в Криму були випадки, коли блискавка била в людей, які на початку грози плавали в морі. З трубкою. Їх вбивало насмерть. Це дуже страшно. Звісно, таких випадків було мало, але були.

У морі тонули. Часто. Багато. Здебільшого п’яні, але й також ті, у кого судомою звело ногу. Або ті, хто не розрахував свої сили. Або через хвилі. Час від часу когось відносило на надувних матрасах — але цих ніби ратувальники завджи знаходили. Обгорілими на сонці до фіолетового кольору, зневодненими, переляканими, але живими.

Мабуть, хто народився в моїх рідних Саках, той ніде, ніколи, ні за яких обставин не стрибатиме у воду. Хіба що в обладнаному для цього місці. Тому що в нашому містечку було безліч паралізованих людей, які стрибнули в море, вдарилися об дно і зламали шию. Ось це бувало дуже часто. На материку мені досі ніхто не вірить, коли я кажу, що хребет собі в такий спосіб зламати дуже, дуже легко.

Кримці здебільшого не люблять море. Крім того, що воно мокре й холодне, ще й небезепечне. Ми всі знаємо когось, когось воно забрало. А ще в ньому як не медузи, то водорості. Як не водорості, то кишкова паличка. Втім море все одно трошки любимо. Зовсім трошки. Інколи ми все ж появляємося на березі. Довго обираємо день та час (або дуже рано вранці, або на заході сонця), приходимо ненадовго і плаваємо недалеко. Звісно, усі люди різні. Серед кримців є і морелюби. Я пишу про загальну тенденцію тих часів, коли жила в Криму.

Також багато людей гинуло через спроби покататися взимку на замерзлих водоймах. Це було ненадійно, бо морози в Криму зазавичай слабенькі, а водойми можуть мати теплі джерела на дні. Нам у школі весь час про це розповідали, залякували, просили, вмовляли… Але вберегли не всіх.

У Криму були отруйні змії та павуки, але в моїй бульбашці не було нікого, хто б від них постраждав.

Дуже багато людей померло через спроби зрізати дроти під напругою, щоби потім здати їх на металобрухт. Про це навіть була постійно рубрика в місцевій газеті. Потім якось чи дроти стали краще охоронятися, чи ціни на метал впали, але це припинилося.

Також у дев’яності в Криму була мафія. Червоні піджаки, розробрки, «стрєлки», перестрілки — оце все. Здається, Львів про таке не чув :) У моєму містечку це все крутилося здебільшого навколо грошей, які приносили кар’єри, де добували каміння для будівництва. Тоді багато кого вбили.

Венеричні хвороби. Перша в Криму аптека була заснована в Євпаторії, у принципі, саме через їх розпосвюдженість. Порт. Курорт. Південний темперамент. Звичайно, потім змінилися часи, люди стали більш обізнаними, з’явилися засоби запобігання та лікування.

Ну й наостанок — харчові отруєння. У Криму тепло, їжа псується швидко. Особливо те, що й так уже буле приготоване в сумнівних санітарних умовах. Кримці дуже, дуже скептично ставляться до їжі, яку продають на вулицях, особливо на пляжах та набережних. У нашому розумінні «молочний коктель» дорівнює «срачка». Скажіть кримцю, що поїли креветок на пляжі — і він розпливеться в хитрій усмішці. Може спитати щось на кшталт: «І як тобі? Шість годин уже пройшло?». У нас багато жартів на цю тему: “жопаротавірус”, “з усієї екскурсії нам найбільше запам’яталося харчове отруєння” тощо.

Та й такє :)