Український тиждень

Арнон Грюнберг — визначний нідерландський прозаїк. Донедавна українською можна було почитати лише його шість оповідань в антології нідерландської прози «Навіщо писати?» (Київ: Юніверс, 2005). Аж ось нарешті маємо його один із найуспішніших романів 2006 року — «Тірцу», який національне опитування літературних критиків, науковців та письменників, проведене журналом Dе Grоеnе Аmstеrdаmmеr у 2010 році, оголосило «найважливішим романом ХХІ століття».
Переказувати сюжет твору Грюнберга варто обережно, бо спойлер, фінальний твіст, може зіпсувати всі враження від тексту. Тож скажімо так: головний герой «Тірци» Йорген Гофмейстер не вміє жити і натомість планує відмінити кохання, проголосити його мертвим: «І нехай кохання було словом, яке означало менше, ніж раніше — фактично усі слова зараз означали менше, ніж раніше, — але існували наслідки половини сторіччя життя, а Гофмейстер жив уже понад пів сторіччя. Ти впускав деяких людей всередину, давав їм їжу й ліжко. Почуття відповідальності, глибоке, всепроникне почуття відповідальності — ось що життя закарбувало у ньому». Втім, цей проєкт з переосмислення любові з часом розчинився в різноманітних обов’язках, і насамперед — у дітях («Я живу заради моєї роботи, заради видавництва і заради дітей»). І саме дві доньки — Ібі й Тірца — стали його смислом життя, яке, зважаючи на таке віддане служіння, перетворилося на «суцільну аварійну посадку». Бо ж діти виростають, і їх треба відпускати, та коли Тірца, його «сонячна королева», після випускного збирається з хлопцем поїхати в Намібію, Йорген Гофмейстер остаточно руйнує себе: «Він притискає її до себе і розуміє — він ще ніколи не розумів цього так ясно, так непоборно, так безкомпромісно, — що не хоче мати причини жити без Тірци. Життя без неї немислиме, а все немислиме є небажаним. Вона — це його право на життя. Те, що він зараз притискає до себе, дає йому водночас право і обов’язок жити. Без неї обов’язок зникає, але водночас зникає і право. Він майже не може уявити, як жив, коли її ще не було. Чекаючи, ось як. Так він жив усі ті роки — чекаючи на Тірцу. Хоч, звісно, і не знав, що чекав саме на неї».
Важливо, що він довгий час працював редактором перекладної літератури, і сам визнає, що «усе своє життя займався неіснуючим — щонайбільше можливим, либонь ймовірним». Та зрештою «відмінність між тим, що існує і що ні, зменшувалася, грань стала нечіткою», і Йорген почав плутати вигадку і дійність, сприймаючи власне життя за художній твір. Доволі довго він був змушений «застосовувати батіг фантазії до реальності», боячись, що інакше ця реальність «скине його з сідла, наче кінь, що звівся на диби», і це, зрештою, і стається. При тому не всі читачі здогадаються, якої саме миті фантазія заступить реальність, а Йорген з автора стане персонажем свого життя.
Гофмейстер поступово втрачає все, боючись нераціональності, але його розум починає витворювати фантоми, а тому, коли втрачене повертається до нього — то мозок уже відмовляється сприймати це як нормалізації та продовжує свою гру, в якій не може бути переможця. Окремий болючий фрагмент його життя — стосунки з дружиною, з якою вони втрачають «звіра» (пристрасть). І якщо вона вирушає на пошуки нового «звіра», то він вирішує його вбити: «Мій мертвий — мертвий і задубілий, я його переміг. Я все контролюю. Я сильніший за звіра. Тому я вільний, а ти — ні». Втім, це чергова омана Йоргена Гофмейстера, бо його воля стає сваволею, і він починає жити в ілюзії: так, коли його звільнили з роботи, він вдає, що на неї ходить, а сам їде в аеропорт і наче когось там чекає.
Однак уся це відходить на другий план, коли дружина повертається після невдалих пошуків нової пристрасті та своїми словами знищує його позірний порядок, ніби ставлячи перед ним дзеркало: «Чому, як ти гадаєш, я повернулася до тебе? Бо знала, що ти мене не проженеш. Бо знала, що в тебе немає нікого іншого. Хто ще тебе захоче? Добре придивися, Йоргене, ми —залишки. Ми те, що залишилося. Від нас, від звіра у нас». Звісно, Йоргена не влаштовує те, що він лише залишок, що призводить до трагічного бажання стати головним героєм і довести насамперед собі, що в ньому ще є звір, та от тільки він зривається з ланцюга. І дружина ще й пояснює йому, чому він зазнав невдачі і з донькою: «Він не був батьком для своєї молодшої доньки — це було те, що сказала йому дружина. Другом, співробітником, коханцем — гаразд, платонічним коханцем, але все одно коханцем, — проте не батьком. Тепер він мусив стати батьком. У світі батьків він став новонаверненим — і, як усі новонавернені, фанатиком». А остаточну крапку ставить його донька, яка каже, що він ніколи не вмів жити, а тому незрозуміло, навіщо йому були потрібні діти. Й усвідомлення всього цього остаточно переконує його: у ньому живе не звір, а монстр.
Арнон Грюнберг написав майстерну історію старіння, разом із яким не приходить мудрість; історію людини, яка на одну мить забула, що означає контроль, і яка саме тієї миті відчула себе щасливою; історію звіра, який переплутав ігру з реальністю; і, врешті-решт, історію любові без співчуття.

Майже сто років тому Єлена Троянська також не сходила з язиків. У наш час британсько-американський режисер Крістофер Нолан спричинив хвилю дискусій щодо вибору акторки на роль Єлени в своїй екранізації «Одіссеї». А ще 1925 року американський письменник, літературознавець і викладач Джон Ерскін опублікував роман «Приватне життя Єлени Троянської», що вже в 1926-му став бестселером у США. Більше того, швидко отримав кіноадаптацію: у 1927 році вийшов однойменний німий фільм.
Переклад «Приватного життя Єлени Троянської…» Віктора Дмитрука українською вийшов у світ 2023 року у видавництві «Темпора». До речі, того самого року, що й новий переклад «Іліади» англійською від Емілі Вілсон, що доти також переклала «Одіссею». Віктор Дмитрук, як і Емілі Вілсон, спонукають читацтво перевідкривати класику — як і Джон Ерскін, що, за словами Алли Татаренко, авторки передмови до українського видання «Приватного життя Єлени Троянської…», «брав активну участь у Тhе Grеаt Вооks Моvеmеnt — рухові, метою якого було привернення уваги до класики».
Без сумніву, «Приватне життя Єлени Троянської…» може стати точкою входу до гомерівського всесвіту «Іліади» й «Одіссеї». Повернення Менелая та Єлени додому плавно перетікає в їхні побутові і світоглядні діалоги між собою та з іншими персонажами: донькою Герміоною, стражником Етеонеєм, племінником Єлени Орестом і служницею Адастрою. Діалоги за своєю формою є сократівськими, адже Єлена, на позір особисто відповідальна за Троянську війну, має власні погляди на кохання, шлюб, виховання дітей і суспільні звичаї. Вона дратує Менелая, бентежить Герміону і неочікувано знаходить спільну мову з убивцею своєї сестри Клітемнестри Орестом.
Феномен кохання Єлена пояснює Герміоні так: «…у коханні завжди є природні чари пристрасті, які підхоплюють нас, і, коли чари вмирають, як це й повинно бути, то після них лишається або розчарування, або прекрасна реальність — дружба, товариські відносини, гармонія». Та іронічно і водночас щиро додає: «Цього чуда після минущих чарів я ще ніколи не зустрічала, але завжди шукала його і твердо вірю, що воно може там бути».
Герої «Іліади» й «Одіссеї» завдяки перу Ерскіна стають ближчими сучасному читацтву. Однак найбільша увага, звісно, приділяється Єлені Троянській. Характерно, що її постать також розглядається крізь призму аналітичної психології. Так, Карл Ґустав Юнґ, розглядаючи поняття «аніми» — внутрішнього жіночого образу у психіці чоловіка, зазначає в «Архетипах і колективному несвідомому» (переклад Катерини Котюк): «…якщо ж хтось таки хоче знати, як то воно, коли аніма з’являється у модерному суспільстві, то можу впевнено порекомендувати “Рrіvаtе Lіfе оf Неlеn оf Тrоy” Ерскіна». Аніма, продовжує Юнґ, «…хоч і є хаотичним прагненням до життя, але водночас, хай би як дивно це звучало, їй властива одна істотна річ: щось на зразок потаємного знання чи прихованої мудрості…».
Саме таке потаємне знання чи приховану мудрість ми спостерігаємо також в іншому романі Джона Ерскіна під назвою «Адам і Єва, хоча Йому було видніше», що вийшов друком у 1927 році. Роль, яку в попередньому романі відігравала Єлена як носійка прихованої мудрості, тут фактично переходить до Ліліт, хоч її й немає в заголовку роману. Це не випадково, адже, за словами автора, «…ота коротша та відоміша історія Адама, яка зовсім не згадує її [Ліліт], була в цілому пророчою книгою». Читацтво спостерігає за першим чоловіком Адамом, що незграбно освоює світ і зустрічає Ліліт, яка мала «найзвабливіше жіноче тіло на пам’яті найстарішого з поетів». Ба більше, Ліліт із самого початку мала розуміння життя, могла його облаштувати і насолоджуватись ним. Водночас Адам з труднощами ледь просувався у розумінні світу, однак мав наміри його змінювати. А потім з’явилася Єва, й Адамові стало геть непросто. Єва, на відміну від Ліліт, потребувала допомоги Адама, але він усе робив не так з погляду Єви. Проте дивним чином світогляд Адама і Єви збігався.
Джон Ерскін пише: «Все ще зберігається відмінність між Ліліт і Євою. Ми, однак, визначаємо її не через поняття душі. Вже як на те пішло, то, може, Ліліт має більше душі, ніж та друга. Але ми говоримо, що Єва має характер — у творчому, тобто малоприємному сенсі, а Ліліт — хай яка прекрасна — не має ніякого. З погляду чоловіка ця особливість наділяє Ліліт шармом, якого вона, можливо, й не заслуговує, початковою перевагою. Більшість чоловіків шкодує, що це також робить її такою рідкісною, аж майже вимерлою».
Джон Ерскін написав непересічні перекази про Єлену Троянську та Адама і Єву (і, звісно, Ліліт). Їхня сила полягає передовсім в умінні поєднати ерудицію, легкий стиль письма та сократівський підхід до близьких усім питань моралі, любові, справедливості, дружби. Це питання, що в різний спосіб ставилися в різні часи — і мають ставитися. Не забуваймо ж про них і після перегляду «Одіссеї» Нолана!
До речі, Ерскіна читали й українські інтелектуали. У «Щоденнику» українського історика Івана-Лисяка Рудницього є такий запис за 2 січня 1941 року: «Люба з одною своєю знайомою українською, та я з Gіtt’ою Меwеs зустрілися у Jаr’і. Я зробив Gіtt’і дарунок, який купив ранком (“Dаs kurzе Glüсk dеs Frаnсоіs Vіllоn” [“Коротке щастя Франсуа Війона”].
Роман так мені сподобався, що буду мусів по якомусь часі його від Gіtt’и позичати».
На той момент Іванові Лисяку-Рудницьому виповнився 21 рік, і він перебував у Берліні, перед цим перейшовши кордон з окупованої радянськими військами України.
Було б чудово побачити переклад і цього твору українською.

Важливі трансформації відбуваються з тим, як ми розказуємо значущі для нас історії. В них нині відзначаємо насамперед героїзм і стійкість, які дозволили сформуватися опірності наступних генерацій: герої Крут виграли час — не лише години-дні, а сто років — для захисту Києва. Вшановуємо поразки дідів, які навчають онуків перемагати. І з того постають цікаві книжки. Анна […]