Search trend "9 серпня свято"

8-9 березня вдалий час для того, аби щось змінювати на краще. Почніть із маленьких змін всередині себе. Станьте менш забобонними і заклопотаними. Озирніться навколо, аби помітити неймовірну красу. Про це Gаzеtа.uа розповіла астрологиня Олена Максимова. "Цього дня не намагайтеся завоювати жінку подарунками, говорить астрологиня. Її цікавлять не квіти та обіцянки, а вчинки. Зробіть щось особливе для тих, кого любите. Відремонтуйте те, що давно потребує чоловічої руки. Запросіть милих на концерт їхнього улюбленого виконавця чи відвідайте разом театр. Запитайте про їхні мрії та самопочуття, плани і враження. Більше читайте. У книзі знайдете цікаві підказки. Деякі з них нагадуватимуть пророцтва. Цього дня вам вдасться зазирнути у майбутнє. Можуть наснитися віщі сни. Леви і Терези, Скорпіони і Водолії будуть на коні. Ці чотири знаки перевершать власні сподівання". Овен (21 березня - 20 квітня) Надійдуть очікувані заробітки. Робіть те, що приносить задоволення. Цінуйте особистий простір друзів. Не надокучайте дзвінками, не давайте непроханих порад. Влаштуйте собі свято шлунку. Побалуйте себе смачненьким. Дивіться улюблені фільми. Телець (21 квітня - 20 травня) Більше часу присвятіть справам, які приносять вам задоволення. Відвідайте місця, з якими пов'язані щасливі спогади. У суботу погомоніть з батьками, завітайте до них на обід. У неділю запросіть коханих на побачення. Близнюки (21 травня - 21 червня) Якщо займаєтеся торгівлею, розміщувати рекламні оголошення краще вранці. Легко буде знайти покупця. Прислухайтеся до інтуїції, довіртеся долі. Якщо доведеться змінити місце проживання чи роботи, не жалкуйте ні про що. Життя веде вас у правильному напрямку.= Рак (22 червня - 22 липня) Довіртеся долі і не намагайтеся усюди встигнути. У суботу перепон стає менше. Вас майже не контролюватимуть і це дозволить досягти бажаного за короткий час. У неділю уважно вивчайте документи, під якими ставите підпис. Якщо від вас ідуть партнери, згодом вони про це пошкодуєте. Ви ж від цього тільки виграєте. Лев (23 липня - 23 серпня) Відпустіть образу. Нема часу на такі почуття, коли поруч вирує справжня пристрасть. По вуха закохаєтеся у того, кого недавно вважали своїм другом. Візьміть відпустку на кілька днів і відчуєте, як відкриється друге дихання. Вдалий час, щоб завести домашнього улюбленця. Але перед цим порадьтеся з коханими. Діва (24 серпня - 23 вересня) Не намагайтеся будь-що сподобатися тим, хто запав вам у серце. З вами бажають познайомитися набагато достойніші партнери. Доробіть те, на що раніше бракувало часу. Це ідеальний час для купівлі одягу. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Багатітимуть щогодини - астрологиня назвала знаки-щасливчики Терези (24 вересня - 23 жовтня) Вам хотітиметься усього та одразу. Не стримуйте своїх апетитів. Насолоджуйтеся життям. Проявляйте свої здібності. Використайте можливість покращити матеріальне становище та житлові умови. Перемагатиме той, хто бореться за своє. Скорпіон (24 жовтня - 22 листопада) Магнітом притягуватимете до себе гроші і розпочнете бізнес, який годуватиме вашу сім'ю багато років. Сумувати не доведеться. Вир подій потребуватиме швидких рішень і реакцій. Пильнуйте за змінами на роботі. Поява нових колег помітно вплине на звичний хід справ. Стрілець (23 листопада - 21 грудня) Насолоджуйтеся святковим настроєм. Запросіть у гості тих, кого любите. Друзі та знайомі будуть щедрими на подарунки. Тренуйте свою пам'ять. Добре йтиме інтелектуальна діяльність. Козоріг (22 грудня - 20 січня) Не бійтеся гребти проти течії. Це робить нас сильнішими та успішнішими. Грошей небагато, ви ж умудритеся зекономити, ні в чому собі не відмовляючи. Поруч будуть яскраві та сильні особистості. Не перетворюйте їх на своїх конкурентів. Водолій (21 січня - 20 лютого) Люди, яких кохаєте, запропонують дружбу. Вас такі стосунки навряд чи влаштують. Настав час змінити зовнішність. Вам пасуватиме нова зачіска. Робіть усе, що задумали, але не розповідайте оточенню, як вам це вдається. Риби (21 лютого - 20 березня) Не підозрюйте усіх навколо у зраді і брехні. Довіряйте тим, кого любите. Один з найцікавіших днів у році. Придивляйтеся до свого оточення, розберіться зі своїми бажаннями. Маєте шанс стати найкращим у своїй сфері. Астрологиня зробила фінансовий гороскоп на березень і назвала три знаки, яким вдасться налагодити потужний грошовий потік. Весна дасть їм шанс вийти на новий рівень заробітків. Головний секрет місяця - гроші приходять до тих, хто готовий діяти.

З грудня 2013-го у Криму активно працювали російські спецслужби &еnsр;Одягатися треба тепліше, щоб не застудитися, майор Сергій Цехоцький промовляє під час зустрічі свою незмінну фразу. Говоримо 9 листопада в розташуванні одного з підрозділів Ваш позивний "Андре". Чому обрали його? &еnsр;Він уособлює моє ставлення до життя. Сама назва прообраз професії військового, яку визначив для себе ще у школі. Читав багато літератури. Особливо в дитинстві і старших класах. Складався свій образ ставлення до життя. Він збірний, не прив'язаний до конкретного героя. Яке було ваше дитинство? &еnsр;Щасливе. Я виріс у сім'ї, де всі любили одне одного. Проте було нелегко радянська влада давала всім можливість жити стабільно важко. Тільки окремі люди могли претендувати на більше. Якщо обіймали високі партійні посади. У сім'ї було троє дітей. Я найстарший. Весь тягар відповідальності ніс на собі будівництво, господарство. І сварили батьки найчастіше мене. Але жодних образ. Влітку обов'язково працював. У колгоспі. Усі зароблені гроші віддавав матері. Батько був вольовий, чутливий, емоційний. З повагою ставився до людей. Депутат районного рівня, він часто бував на різних нарадах, сесіях, конференціях. Звідти неодмінно привозив книжки. Я завжди їх читав. Товстенну міг ковтнути за вечір. Ті, що сподобалися найбільше, перечитував двічі-тричі. Бувало так: приходиш із роботи важкої, помічником комбайнера й усе одно берешся за книжку. Батьки чітко розподіляли свої ролі. За все, що стосувалося домашнього господарства, відповідала мама. Кому купити куртку, черевики вона. Батько забезпечував зовнішній захист родини. Померли в один день із різницею в 20 років. Спочатку пішов тато. 30 серпня 1999-го у 58. Мені за кілька тижнів мало виповнитися 32 роки. Жив тоді у Криму Приїхав до батька в лікарню Бердичева. Він був у комі, все стало ясно. Коли повернувся до Сімферополя, вийшов на водосховище, бо там не було людей, і вив вовком. Минуло 20 років. Їду з Києва до Бердичева. Мама телефонує і запитує: "Де ти?" "За 20 хвилин буду", відповідаю. "Ок, чую, я тут стіл накриваю, сьогодні в батька роковини". Приїжджаю додому, заходжу в хату і бачу: мама вже лежить. Викликав швидку, благав їх щось зробити. Не може так бути, горлав. Але мама пішла. Кажуть, легка смерть. Досі цього не сприймаю. Не віриться. Батьки померли в один день із різницею у двадцять років Після таких моментів замислюєшся над сенсом життя. Для чого це все? Жити, щоб що? Максимально триматися за життя і до 100 років? Чи мати мету й заради неї жити? Напередодні смерті матері сестрі наснився батько. Сказав: "У мене буде велике свято на день народження". Виявилося, що, коли цей день настав, з ним уже була мама. Коли зрозуміли, що Радянський Союз зло? &еnsр;Батько був комуніст. Справжній вірив в ідеали. Хоча його старші брат і сестра пережили Голодомор. Моя бабуся по маминій лінії німкеня. Бачила Гітлера, коли той приїжджав до Бердичева 1941-го. Врятувала дівчинку-єврейку, коли ту з матір'ю вели на розстріл. Це сталося 1516 вересня, за два тижні до трагедії в Бабиному Яру. Бабуся з натовпу різко вихопила дитину і сховала за собою. Колона пішла далі. Матір дівчинки розстріляли серед інших 30 тисяч за два дні. Дитина залишилася жива. 1943-го бабусю погнали в Німеччину. За два роки "звільнили". Приходять радянці. Кажуть, додому їдемо, батьківщина чекає. Німецька сім'я подарувала їй купу всього. Радянський Союз підігнав м'які вагони з квіточками. Бабуся сідає в нього разом із дитиною, яка щойно народилася. Тільки-но перетнули кордон лунає команда: вийти з вагона без речей! Дитина в одній пелюшці. Бабусю в товарняк і до житомирської в'язниці. Стаття 58 зрада Батьківщини. Пощастило, що разом із нею була дружина Героя Радянського Союзу. Він знав Василя Сталіна. Поїхав до нього й вирішив питання щодо звільнення. Обох, і моєї бабусі також, бо дружина сказала: "Вийду тільки з нею і її немовлям". Мені було 15, коли почув цю історію. Це був перший штрих. Коли 1991-го наша держава проголосила незалежність, був уже офіцером, служив у Москві. Після 24 серпня 1991-го не вагався ні на мить. "Повертаємося", сказав дружині. Не уявляв себе поза Україною. І коли служив у ЗСУ, бачив великий відсоток офіцерів із Костроми, Владіміра, Новосибірська. У Росію повертатися не хотіли. Бачили, що в Україні зовсім інше життя. У 1990-х ви жили у Криму. Який тоді був півострів? &еnsр;"Веселий". Групування, поділ грошей, постійні стрільби та вбивства. Моє правило тоді: ні з ким не мати близьких стосунків. Знав багато кого. Але тримав ди­станцію. Бо я з цим товариством різний духом. Ви говорили, що велика війна для вас почалася 23 лютого 2014 року. Як так сталося? &еnsр;Бачив напруженість, яка росте на території Криму. Саме того дня на площі в Сімферополі зібрався кримськотатарський мітинг. Уже втік Янукович, було зрозуміло, що Євромайдан переміг, а Україна пішла правильним шляхом. Продавали ці ваучери, щоб купити дружині чоботи й мати олів'є на Новий рік Я тоді був членом Української республіканської партії. Її голова Левко Лук'яненко попросив виступити на цьому мітингу. "Не готовий, відповів, мене там ніхто не почує". Він зрозумів. Я постояв, подивився і пішов до Верховної Ради Криму. Там уже формували роти самооборони, призначали командирів. Вони видавали зброю. Потім був мітинг 26 лютого. Коли проросійські елементи хотіли зібрати сесію і проголосити незалежність Криму, кримські татари й проукраїнські активісти не дали це зробити. Після цього в ніч на 27 лютого люди російського терориста Гіркіна захопили будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Криму. Чи могла Україна зберегти півострів? &еnsр;Вважаю, так. З'являються люди без розпізнавальних знаків, захоплюють державні будівлі. Поводять себе, як терористи. Що роблять із терористами? Знищують. Тільки альфівців було в Криму 2 тисячі людей, заточених на боротьбу з тероризмом. Що мали вони зробити? Оточити приміщення, поставити БТР і розтрощити всіх ворогів. Чому цього не зробили? Бо з грудня 2013-го у Криму активно почали працювати російські спецслужби. У них був зв'язок із місцевим криміналітетом, командирами військових частин. Ті почали збирати людей, "любящих Россию". Було боляче дивитися, знаючи, хто це робить. Що Україна за роки незалежності зробила не так, щоб допустити нинішню війну таку, яка загрожує втратою державності? &еnsр;Весь час ми перебували під протекторатом Росії. Це все результат програмування КДБ та вищого партійного керівництва. І комсомолу. У їхніх керівників були великі гроші. Кожен член партії чи комсомолу платив внески. Фінанси вивозили за кордон, вкладали у валюту. Коли розпався Радянський Союз, запровадили ваучери. Насамперед на об'єкти промисловості. Приклад: оцінили Запоріжсталь у мільярд. Скільки там працівників? Тисяча. Розділіть цей мільярд на тисячу працівників. Дали робітнику 100 ваучерів. Ті думають, що з ними робити? Люди ж здебільшого неграмотні. І тут підходить директор і каже: готовий у вас купити ці ваучери. На окремих підприємствах директори шантажували працівників: або ти продаєш, або я тебе звільняю. А гроші йому дав хто? Агент КДБ чи колишній секретар обкому партії. Зрозуміло, що робітники продають ці ваучери, щоб купити дружині чоботи й мати олів'є на Новий рік. Так директор отримує контрольний або навіть домінантний пакет акцій. І стає власником заводу, яким розпоряджається як хоче. Є мізки розвиває підприємство. Немає скорочує штат, ріже на брухт. Підтягується нижча ланка рекет. "Підмітають" готелі, санаторії. Ідуть бандитські розбірки. Гине "піхота", а верхівка залишається. Нікому не поскаржишся, бо з мілі­цією всі пов'язані. Потихеньку починають купувати суддів. Ті відчули смак валюти й не встояли перед спокусою. Не було розчарувань під час війни. Умію добирати коло спілкування Усе було зроблено штучно. Державні інституції ослаб­лені. Весь час, із 1991-го, в нас постійна експансія Росії кіно, музика, мова. Ключові гравці на будь-якому ринку пов'язані з Москвою. Там вважали, що Україна це плід, який достиг і варто тільки його зірвати і з'їсти. Окремо про армію. В останні роки до війни росіяни почали її цілеспрямовано нищити. Запорізька область вибух боєприпасів, Харківська. Через своїх агентів московити почали скорочувати чисельність ЗСУ. Спочатку в нас були дивізії, корпуси. Трансформували у бригади, як 32-й Сімферопольський. А корпус це корпус, там пункти управління, фронт може тримати. Плюс за російський газ ми розраховувалися ракетами. Путін почав війну 2014-го. Але на "обмеженій" українській території. Це була його помилка? &еnsр;Так. Але він не стратег, а оперативник. Може мислити тільки на короткий проміжок часу не далі. Тому й дали прізвисько Бліда Міль. Якби тоді пішов далі, взяв би Україну, поставив би гауляйтером Медведчука чи Януковича, розстріляв непокірних і царював би. Власне, це планувалося, коли почав повномасштабну війну в лютому 2022-го. Але з 2014-го наша армія почала відроджуватися. Тепер ми готові давати відсіч окупантам і робимо це. Ми робимо це. У якій точці війни ми перебуваємо наприкінці 2024-го? &еnsр;Нульовій. Вона дає можливість стартанути й піти в плюс. Що для цього потрібно? Насамперед усій державній машині переключитися на війну. Поки що цього не помітно. Депутати, приміром, як працюють? Їм сказали зібратися такого-то дня і проголосувати за такий-то закон. А в наших умовах народні обранці повинні працювати цілодобово, а не час від часу. Як можна закони, пов'язані з ухваленням бюджету чи допомогою військовим, переносити на потім, після вихідних? Це в державі, що воює, відбувається. На місцях треба ставити людей, готових гарувати 24 на 7. Те саме стосується і дипломатів. У всіх країнах світу мають порушувати тему про війну в Україні: виставки, фільми, в яких нагадують, що тут дітей убивають. Частина українців втомилася від війни. Вас це непокоїть? &еnsр;Втомилися ті, хто сидить в окопах, їхні родичі, волонтери. Інші відчувають незручності. Тривога, інколи світла немає, манікюр зробити не можна й за кордон поїхати, якщо ти військовозобов'язаний. Відчуваєте різницю? Це несправедливе ставлення громадян нашої країни до тих, хто вивозить війну. Недаремно військові просять офіційного дозволу, щоб дати по пиці тому, хто їх перестріне у відпустці і скаже: "Я тебе туди не посилав". Ви часто спілкуєтеся з іноземними журналістами. Який ваш головний меседж Заходу? &еnsр;Перше: доносити громадянам своїх країн і їхнім урядам, щоб активніше допомагали Україні. Бо ми воюємо за демократичні цінності, за те, щоб минуле не перемогло майбутнього. Друге: завжди дякую іноземцям за те, що прихистили наших людей. Третє: щоб західні уряди тиснули на український. Це допоможе звернути увагу на корупцію в державі. Чиновник обласного рівня офіційно доларовий мільйонер. І весь час на державній службі. Звідки гроші? Чи можливі в нас компроміси з Росією? &еnsр;Можливі. Після того як країна-агресор виведе свої війська з нашої території. І не по лінії 24 лютого 2022 року, а на кордони 1991-го. Плюс репарації. Тоді можна буде говорити про компроміси. І забути про них назавжди. У вас були розчарування за час війни? &еnsр;Ні. Я вмію добирати коло спілкування й емоційно підлаштовуватися під ситуацію. У наш час це необхідно. Що можна сказати про українського солдата? &еnsр;Він герой. ЗСУ роблять щось неймовірне, стримуючи таку орду. Що найбільше цінуєте в людях і намагаєтеся вкладати у своїх дітей? &еnsр;Чесність і любов до світу. Дітей завжди націлював на те, щоб поважали старших. А головний мій принцип у їх вихованні не нагодувати, а образно кажучи, навчити ловити рибу. Вважаю, вдалося. Якось потішив онук. Мав 6 років і сказав: "Дідусю, я придумав. Доки буде ніч і росіяни спатимуть, треба забрати в них ядерну бомбу й бахнути по них їхньою ж бомбою".

Один із залів музею відтворює карцер 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині народився Василь Стус. Був четвертою пізньою дитиною в сім'ї. Вважається одним із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників поет, перекладач, літературознавець, прозаїк, дисидент 3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса. У чорнявої жінки десь років із 40 цікавлюся, де краще вийти, щоб швидше дістатися до музею. &еnsр;Не хвилюйтеся, усміхається. Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні. До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині. Коридор приміщення прикрашений новорічними атрибутами, в холі ялинка й імпровізований камін. &еnsр;Усе ж таки педагогічна жилка бере своє захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного. &еnsр;Василя Стуса вже дорослим хлопцем не пам'ятаю, та й за радянських часів не знав про нього нічого як про поета. А от малим бачив його. Він приїздив у село до бабусі на канікули, грався з іншими дітьми на майданчику біля школи. Не можу сказати, що ми товаришували, адже я на сім років старший. Проте я знав, що це хлопчик із Донбасу, розповідає Дмитро Михайлович. Спілкуємося в його кабінеті. Ліворуч усю стіну завішано грамотами й подяками, напроти стоїть велика книжкова шафа. Батьки Стуса, Семен та Їлина, щоб уникнути примусової колективізації, 1939-го разом зі старшими дітьми виїхали до Сталіна (нині Донецьк. Країна). Малий Василь іще два роки залишався в Рахнівці з бабою Палажкою, і вже пізніше його забрали батьки. На Донбасі сім'я жила в маленькій кімнатці гуртожитку 107-го заводу. Напередодні війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка. А за три роки підірвався на міні брат Іван. Зосталися в Семена та Їлини лишень двоє Василь та Марія. Саме вони по черзі приїздили в Рахнівку на канікули. Ось так і запам'ятався мені дитиною шкільного віку, бо я ж тоді був майже парубком. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля" Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує: &еnsр;Проте був один випадок, який стався з майбутнім поетом саме в Рахнівці, що демонструє: ще дитиною він мав залізну волю. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса Степан Сіньківський, який нині живе в Івано-Франківську. Ми з ним тісно спілкуємося, й іноді він передає для музею різні речі й документи. Так ось голодного 1947-го 9-річний Василь разом із двоюрідним братом Степаном і місцевим хлопчаком Андрієм Бурлачуком збирали на полі колоски. Тоді сторожем у колгоспі був одноокий фронтовик Григорій Благовісний. Пам'ятаю його суворий дядько. То цей Благовісний на коні та ще й із батогом догнав хлопців і змушував висипати з торби колоски, хоч жив із цими дітьми по сусідству. Але Василь вчепився в ту торбину й не дав висипати. А наступного дня поле переорали, щоб ніхто більше зерна не шукав. Дмитро Омелянчук зізнається: за радянських часів у Рахнівці про Стуса-поета не знали. А якщо й доводилося щось чути, то намагалися про це не розповідати односельчанам. &еnsр;Радянська влада стежила за тими, хто поширює інформацію про творчість Стуса і нього самого, каже Дмитро Омелянчук. Накидали думку, що він рецидивіст. Пам'ятаю, в 1980-х було якесь свято в селі і хтось проговорився, що вночі слухав по радіо ВВС передачу про Василя Стуса. У випуску йшлося, що він родом із Рахнівки й відбував покарання за те, що зневажав дії Комуністичної партії. То голова сільської ради оглядався, щоб побачити, хто говорить, настільки був сильний контроль. &еnsр;А 1990-го завдяки ініціативі вченого й правозахисника Андрія Сахарова (сам Андрій Сахаров помер 14 грудня 1989 року внаслідок інфаркту. Країна) Василя Стуса посмертно реабілітували за відсутністю доказів. Того ж року його ім'я вперше й гучно пролунало для рахнівчан. Місцеві рухівці з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь із Києва та Львова вирішили вшанувати пам'ять Василя Стуса на території нашої рахнівської школи в день його смерті 4 вересня. Тоді я був директором школи й відчував: атмосфера напружена. Поряд зі студентами й молоддю, що стояли з українськими прапорами, були КГБісти, працівники райкому партії. Але мітинг проводили. Комуністична партія щодня втрачала силу. Вони вже не могли відкрито забороняти такі заходи, але водночас все фіксували. Тоді головою колгоспу був ревний комуніст. І він налаштовував місцевих зірвати цей мітинг. Але молодь робила своє співала, виступала. Проте колгоспний шофер, не хочу називати його прізвища, підійшов до синьо-жовтого прапора й витер об нього брудні від мастила руки. Це побачила звичайна сільська жінка Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона так трепетно взяла цей прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг закінчився. А за декілька років, коли при школі створили музейну кімнату Василя Стуса, до нас приїхала делегація школярів із сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії до мене підійшла іллінецька вчителька та сказала: "1990-го я була студенткою Львівського університету і також брала участь у мітингу у вашому селі. Коли їхали сюди, нас супроводжувала чорна "Волга" КГБістів, стежили за кожним нашим кроком". Запитую, як створювали музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, мовляв, цікава історія. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках &еnsр;Якось до нас у школу завітав начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал-лейтенант Віктор Тяжлов. І він сказав: "Ми у Вінниці при обласному управлінні створюємо музейну кімнату Василя Стуса. Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати". Попросив допомогти з пошуком оригінальних експонатів і згодом направив сюди свого працівника. Ходили з ним по родичах Стуса. Хтось казав, що нічого немає, дехто дав декілька фотографій із розрахунком, що скопіюють і повернуть. Коли у вінницькій міліції кімнату облаштували, Тяжлов знову приїхав у Рахнівку. Сказав, що в них залишилися експонати й може ними поділитися, якщо при школі ми також відкриємо музей. Так і закрутилося. Крім тих експонатів, що їх передали міліціонери, шукали нові. Облаштувати музейну кімнату допомагали працівники Вінницького обласного краєзнавчого музею і відділу культури, педколектив, школярі. До речі, старшокласники були й екскурсоводами. &еnsр;Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, продовжує Дмитро Михайлович. 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта. Дмитро Омелянчук пригадує, що навіть тоді, 1996 року, на урочистість прийшли не всі односельці. Двоюрідний брат поета Гнат був настільки заляканий радянською владою, що дороги до музею не знав. &еnsр;Попри все, тоді була зовсім інша, піднесена атмосфера, не порівняти з 1990-м, говорить Дмитро Омелянчук. Відкрили пам'ятник, і почався дощ. Син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, й усі разом пішли до обійстя, де народився Стус. Щоправда, того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Проте за декілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: не такі риси обличчя й узагалі не схожий. Тому пізніше пам'ятник із вапняку зняли, а на його місці встановили бронзовий на мармуровому постаменті. Його створив скульптор Борис Довгань, з яким товаришував Василь Стус. Дружина поета Валентина Василівна розповідала, що Довгань побачив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив позувати для скульптури. Це було наприкінці 1960-х. Дмитро Михайлович запрошує переглянути експозицію. Нині в музеї облаштовано дві кімнати: експозиція однієї знайомить із життєвим і творчим шляхом митця, іншої присвячена перебуванню Василя Стуса в засланні. Загалом колекція музею налічує понад 700 експонатів. У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка. &еnsр;Цей патефон подарував Василеві його рідний дядько, брат матері, Дмитро Сіньківський, пояснює завідувач музею. А ось гітара, на якій поет любив грати школярем і у студентські роки. Юнаком захоплювався грою в шахи і футболом. У навчанні йому не було рівних ні у школі, ні в інституті. Проте мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який підірвався на міні, був іще гостріший розумом. Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів. &еnsр;Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, відповідає Дмитро Омелянчук. Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока&hеllір; я мокрий, певне, ревів і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами мну їх у долоньках", зачитує Дмитро Михайлович. Другий зал це реконструкція карцеру Василя Стуса в таборі для політв'язнів біля села Кучино Пермської області. Тут він провів свої останні дні. На стіні зображено велику панораму території табору. Цікавлюся, який художник її створив. &еnsр;Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. У січні 1983-го за передання на волю зошита з віршами Василя Стуса на рік кинули в камеру-одиночку. 28 серпня 1985-го Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книжку в камері, сперся ліктем на підвіконня. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Був не скупий, тому викопав криницю не в себе на подвір'ї, а на вулиці Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті зупинка серця. Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, ймовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. &еnsр;Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, говорить Дмитро Михайлович. Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба. Дмитро Омелянчук мріє згодом розширювати музей створити зал, де буде макет криниці, яку викопав батько Стуса, і фрагмент хати, де народився поет. &еnsр;Цей музей і є моє життя. Для його облаштування підключив спонсорів, прихильників творчості Василя Стуса, своїх колишніх учнів. Хтось виготовив металопластикові вікна, хтось зробив доріжки, інші дарували літературу. Гордимося, що постать Василя Стуса є візитною карткою Гайсинського району. До нас приїжджають із різних куточків нашої держави, навіть був В'ячеслав Чорновіл. Також були волонтери із США, письменники з Польщі, Чехії. До нас приїздять не тому, що Василь Стус Герой України (звання присвоїв президент України 2005 року. Країна), а тому, що це приклад мужності, героїзму, відданості й любові до України. І це не просто гасла. Стус поет від Бога, що увібрав у себе всі чари подільської краси та гіркоти нашої історії. 2008 року поблизу музею висадили парк імені Василя Стуса. Нині тут ростуть клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи, кущі калини. Встановлено лавки й декілька альтанок. &еnsр;Навесні й улітку в нас такі пахощі, каже організаторка екскурсій Світлана Кобзар. Іноді відвідувачі музею обідають у цих альтанках. А зараз ходімо до криниці, яку викопав батько Василя Стуса Семен 1939 року. Це недалеко. Він був не скупий, тому викопав її не в себе на подвір'ї, а на вулиці, щоб люди брали воду. А ось тут і був город Семена Дем'яновича. Туристи після екскурсій ідуть цією вулицею й декламують вірші Стуса. Невелика сільська вулиця, названа на честь Василя Стуса, закінчується хатиною з червоної цегли під бляхою, а далі левада. На будинку меморіальна табличка: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з господарями. Двері відчиняє вусатий чоловік років 60. Представляється Сергієм Семенюком, двоюрідним племінником Василя Стуса. &еnsр;Хату, де народився мій легендарний дядько, розвалили, а на її місці мої батьки, Микола й Параска, десь у 1950-х побудували ось цю. Про Василя Стуса знаю небагато, моя мати більше цікавилася його творчістю. Звісно, туристи приїжджають й усі йдуть до криниці. Але ж і почистити її вже треба, бо ж застигла в тому вигляді, що й була ще 80 років тому, відповідає Сергій Семенюк і поспішає закрити двері.