Search trend "Канів"

Загиблих військовослужбовців з Черкащини Олександра Кавуна та Сергія Праніченка посмертно нагородили відзнакою "За заслуги перед містом Канів"

Еспресо розповідає про найстаріший собор Черкащини, його історію та значення для української духовності.Фото: uарс.tе.uаКнязівська добаУспенський, або ж Юріївський собор був збудований майже 900 років тому – у 1144 році великим князем київським Всеволодом Ольговичем, правнуком Ярослава Мудрого. Перша церква мала посвяту Юрію/Георгію. Його вважають найдавнішою архітектурною спорудою з часів Київської Русі в межах Черкаської області.За переказами дві церкви, невідомо ким збудовані, "пливли" з Царгорода. Одна із них зупинилась в Каневі, а інша – в Києві. Це, ймовірно, може свідчити, що Канів існував уже в роки хрещення Русі, хоч перша згадка датована 1078 роком. Собор є класичним зразком візантійської архітектури того часу. Малий шестистовпний хрестовокупольний одноверхий храм схожий до київських церков – Кирилівської й Богородиці Пирогощі. У верхніх частинах стін розміщені вузькі аркові вікна, а його ніші прикрашені фресковим орнаментальним розписом. Собор, хоч і зазнавав чисельних реконструкцій, добре зберіг риси старої архітектури. Храм у Каневі побудували на честь святого Юрія не випадково. Місто було розташоване в прикордонній смузі, де Русь межувала з кочовим півднем. Кочівники часто нападали на ці землі, а чоловіки брали зброю навіть у поле. Тому святий Георгій Побідоносець був у цих краях дуже шанованим святим. Ще один історичний факт, пов'язаний із храмом, увіковічений на меморіальній дошці при вході в собор. Після нищівної поразки війська новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на р. Каялі у 1185 році під стінами церкви руські князі гуртували свої сили й оборону від половців, щоб не пустити ворога вглиб своєї країни. Після зруйнування Канева військами Батия в 13 ст. собору вдалося вціліти, однак багато років він стояв напівзруйнованим. Успенський собор у Каневі, фото: uарс.tе.uаОстанній пристанок гетьманівСтаном на 16 ст. храм відбудували та укріпили для захисту при боротьбі з татарами – церква служила сховищем для міщан під час набігів.Крім того, канівський храм мав велику повагу серед козацтва. Після того, як у 1587 році гетьмана Івана Підкову стратили у Львові, його побратими викрали тіло і привезли поховати саме сюди, під Чернечою горою. Тут же, в місцевому монастирі доживав віку ще один гетьман, найближчий соратник Підкови – Яків Шах. Він також тут похований. Деякі дослідники вважають, що в цій церкві відспівували й гетьмана Самійла Кішку. Таким чином Канів став своєрідним козацьким некрополем.Святий Макарій КанівськийТрагічна сторінка собору датована 1678 роком. Під час кількаденної турецько-татарської облоги обороною храму керував архімандрит Макарій Токаревський. Врешті татари обклали собор дровами, соломою і підпалили. Захисники храму здалися в полон, їх піддали тортурам."Макарій зустрів ворогів з хрестом у руках на паперті храму, в якому зачинилися братія і народ. Турки вимагали від преподобного відкрити храм і видати їм монастирські скарби. Почувши відповідь святого, що його скарб на Небі, розлючені розбійники повісили настоятеля за руки й за ноги між двома стовпами, а потім почали катування. Через два дні преподобномученику відрубали голову, а храм разом з усім, що знаходився в ньому народом, спалили. Полум’я не знищило тіла преподобномученика, його поховали на місці згарища. У 1688 році мощі святого були знайдені нетлінними й перенесені в Переяславський Вознесенський монастир", – пишуть про ті події на сайті Православної церкви України.Тепер поруч з храмом Успіння розташований пам'ятник святому Макарію, а його мощі зберігаються в храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Черкасах.Макарія Токаревського канонізувала ПЦУ і вшановує пам’ять двічі на рік: 7 вересня у день його смерті та 13 травня на день перенесення його святих мощей.фото: uарс.tе.uаВідновлення і греко-католики в соборіПісля цих трагічних подій майже півтора століття церква св. Георгія стояла пусткою. До 1810 р. собор перебував у руїнах. На прохання отців-василіян (чернечий орден греко-католиків) поміщик Казарин відновив його, спорудивши дзвіницю і симетричну до неї башту. Храм набув рис класицизму. "Православні ченці залишили Канів і перебралися до Мошногірської обителі. У Каневі сформувалася невеличка василіанська спільнота, що складалася спершу із трьох, а згодом з п’яти осіб", – йдеться на сайті УГКЦ.У Каневі було засновано парафіяльну школу. Саме завдяки їй та освітній діяльності, після того, як місто увійшло до складу Російської імперії внаслідок другого поділу Речі Посполитої, царська влада не розформувала чернечий осередок. Але не надовго."Після Польського повстання 1830–1831 років російська влада розпочала заходи, спрямовані на ліквідацію Унійної Церкви в Російській імперії. Насамперед удар був спрямований проти василіанських монастирів. 1833 року була зачинена Канівська обитель. Успенський храм був переданий у підпорядкування православного духовенства, а повітове училище продовжувало функціонувати вже як цілком світський заклад. Останні п’ятеро унійних ченців перейшли до монастиря в Умані. Історія греко-католицької присутності в Каневі була перервана на понад півтори сотні років", – пишуть у матеріалі на сайті УГКЦ.Після передачі в 1833 році собору в розпорядження православної церкви, його перейменували на честь Успіння Пресвятої Богородиці. У 1844 році, до 700-річчя храму, церкву оголосили соборною, з того часу вона й носить назву – Канівський собор в ім’я Успення Божої Матері.Успенський собор у Каневі із висоти пташиного польоту, фото: 18000.соm.uаОстання путь Тараса ШевченкаЗ Успенським собором пов'язане також ім'я Тараса Шевченка – саме тут його відспівували перед похованням на Чернечій горі. Після того, як 58 днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, було перевезено в Україну. "Родичі хотіли поховати письменника в Києві й один із них, Варфоломій Шевченко прийняв рішення і розпорядився копати яму на Щековиці (гора в Києві,) але приятель Шевченка Григорій Честахівський наполягав на похованні у Каневі, адже він завжди мріяв про "тихе пристанище і спокій коло Канева", – йдеться на сайті tаrаs-shеvhеnkо.соm.uа. 19 травня 1861 року труну понесли на руках до пароплава, який доставив прах письменника в Канів. Генерал-губернатор заборонив будь-які промови в церкві, люди виголошували на шляху від церкви до пароплава, який перевіз останки з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, де українська громада прощалася з Кобзарем, а після панахиди, в якій брали участь 2000 людей, домовину віднесли на Чернечу гору, туди ж перенесли дерев'яний хрест і встановили на могилі."Академік Микола Біляшівський записав такі свідчення місцевого жителя: "Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу, де тепер його могила, казав: "Оце могила Підкови, отут і мене поховайте"", – писала "Історична правда".Радянський періодУ роки СРСР ставлення влади до церковного життя було різко негативним. У 1920-их роках була проведена масова конфіскація церковного майна. Закрили храм у 1935-му – тут почали зсипати зерно. У зв'язку з тим, що собор був закритим, Великоднє богослужіння 1937-го (а воно співпало із шанованим у СРСР Днем трудящих) священники проводили вдома. Після цього почалися переслідування, йдеться в нарисі про історію Канівського Успенського собору "Оберіг і надія землі канівської". Були розстріляти канівські священники Всеволод Кудрицький, Василій Терлецький, Феофан Мрачківський, Воніфатій Лопата та інші.У процесі реставрації собору 1966—1970 років були знайдені староукраїнські елементи. У 1972-1990 р.р. у приміщенні собору функціонував Канівський музей народного декоративного мистецтва.Останні рокиПісля реставрації у 1993 році собор передали релігійній громаді УПЦ МП. Через 10 років виконком Канівської міської ради дозволив УПЦ МП оформити право власності на собор. У 2024 році Господарський суд Черкаської області визнав приватизацію церкви незаконною. "Протягом останніх 20 років собор незаконно перебував у власності Української православної церкви. Завдяки системній і наполегливій роботі команди Міністерства культури та стратегічних комунікацій України спільно зі Смілянською окружною прокуратурою Черкаської області вдалося відновити справедливість і забезпечити реєстрацію речових прав та юридичне оформлення повернення пам’ятки у державну власність", – підкреслювали в Міністерстві культури, наголошуючи, що ця подія є черговим кроком у боротьбі за відновлення історичної справедливості.Успенський собор у Каневі, Фото: 18000.соm.uаВ серпні 2024 року парафіяни прийняли рішення перейти до Православної церкви України, повідомляла Релігійно-інформаційна служба. У лютому 2025 року собор увійшов до складу Шевченківського національного заповідника, а в травні його офіційно передали Православній церкві України. "Процес очищення українських святинь  є тим пріоритетом, який вимагає ефективних рішень. Тим більше, що діяльність московських релігійних організацій заборонена законом", – прокоментував таке рішення громади міністр культури Микола Точицький.Успенський собор у Каневі офіційно передали Православній церкві України, фото: uарс.tе.uа

У Каневі двох захисників: Тараса Шевченка та Олександра Підгайного посмертно нагородили відзнаками "За заслуги перед містом Канів"

Інша розповіла притчу про чоловіка, якому не сподобались люди в місті, підводячи до думки, що поганий бачить погане, а добрий — добре.   І при цьому осудливо і з жалем позирала на мене, бо знала про моє критичне мислення. Ще раніше я була переконаною пацифісткою, але війна дала зрозуміти мені,  що треба битися, коли тебе б’ють, а не шукати людське в нелюдові."Вбивати – погано", - написав мені колишній приятель,  відсиджуючись у дружній країні, коли над домом його  матері літали ракети та снаряди, а сестра була в Бучі.А тепер я розумію, що не потраплю ні в Шамбалу, пропаговану гарними росіянами Рерихами й російськими документальними фільмами про Тибет, ні в місто з "добрими" людьми,  ані у квантову реальність, до якої пропонують прилучитися її адепти. От лихо.  Бо я не прагну розвивати в собі такі чесноти, як відсутність гніву і відсутність співчуття, тобто ховати голову в пісок. Що я з того матиму? Надію, що коли таких доброчесних стане більше, то світ зміниться, а решта просто загине. Дуже справедливий світ, хіба ні?  Виживуть тільки обрані. Але! Не можна змінити світ на краще, просто змінюючи сам себе, зайнявшись духовними практиками. Тобто просто втекти від реальності, яка вимагає стійкості й боротьби щодня, щогодини.Читайте також: Шабля край поляЗараз перечитую "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, і там є такий момент, коли головний герой Андрій Чумак після нелюдських катувань у сталінській тюрмі питає слідчого: "Чи можуть десять мільйонів бути злочинцями? А двадцять? А тридцять?" А, може, рації не мають ті опричники, які їх судять? Ті мільйони, які померли від голоду, серед яких були немовлята, теж вороги народу? Хто знає сюжет роману, який міг би стати найпромовистішим свідком на суді проти вічного теперішнього московського агресора і який треба перекласти на всі мови світу, той знає, що Андрію допомогли вижити гнів до катів і співчуття до його жертв. Ті, хто не мав цих якостей, "розкололись" - зламались, зрадили й згинули без сліду. Їм не потрібна була справедливість. Їм потрібно було вижити. Вижити – ще не означає  жити. Вижити – це означає існувати.Ну, якщо брати в менш глобальному масштабі, то зараз  поширюється інший наратив – дисиденти 60-70-х років  наробили більше лиха, бо підставили тих, хто хотів вижити. Не треба було 22 травня їздити в Канів і читати на могилі Шевченка вірші, не треба було поширювати самвидав, не треба було бути Аллою Горською  чи Василем Стусом… Це я читала буквально вчора. А ще раніше - в російської письменниці, яку  в нас вшановували в Україні більше, ніж своїх майстрів слова, Людміли Уліцкої. І в тому, що зараз немає достатньо цілісних, принципових, абсолютно безкомпромісних  особистостей, – не їхня провина. Читайте також: "Ця країна"  чи Україна?Інтелектуальній, творчій, духовній еліті бракує ключових якостей – непримиренності до зла і любові до людей. Свого  часу марксистська і неомарксистська пропаганда зробила все за допомогою освіти й культури, яку контролювала й контролює, аби вони не з’явились. А що вже казати про таке "вселенське зло", як партизанська війна УПА, проти чого ведеться вже тридцять років Незалежності інформаційна війна, бо, бачте, "страждали" селяни, замість того, щоб дружно піти в колгоспи й бідувати, чекаючи, поки явиться якийсь Котигорошко-месія.Гнів і співчуття – це прикмети гідності сучасних українців. Без них не може бути перемоги.Навіть на суто буденному рівні нам зараз пропонують поради психологів проти безсоння, серед яких є така: вимкніть телефон і проженіть від себе тривогу. Вимкнення телефона, коли той попереджає про повітряну тривогу, збільшує шанси стати жертвою нічних бомбардувань, особливо взимку, коли вікна зачинені й не чути сирени, або вона не працює через вимкнення світла."А чого дзвонити до Києва, Полтави, Одеси, Чернігова після чергового обстрілу рашистів друзям чи родичам і питати "як ти"? Ти ж нічим не допоможеш!"  - це я вже не раз чула, як і ви. Йдеться не про вихованість, а про підтримку людей, які можуть бути живі, здорові, але налякані. Боятися – це нормально.Миру, який нам можуть нав’язати, відібравши у нас гідність, нам не потрібно. Бо то не мир, а капітуляція. Звідти й ростуть ноги у квантових теорій та порад психологів розслабитись, бо ж змінити нічого не можна, все одно ж нас  чекає або нове коло окупаційного пекла,  або цифрове пекло, влаштоване учасниками так званої "світової змови". Дорогу до пекла не вимощують добрими намірами. То казочка для наївних людей, яку нашіптує сам диявол. Ми не в тому часі й не в тому місці перебуваємо зараз, аби розвісивши вуха слухати весь отой непотріб з уст проплачених експертів, ім’я яким  - "легіон".Спеціально для Еспресо.Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.