Search trend "Кучма"

Президент України встиг вранці прибути голосування Ради за Основний закон

28 червня в Україні відзначають День Конституції. Цього року їй виповнюється 29 років, повідомляє Gаzеtа.uа. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року з'явилася потреба конституційно закріпити основи державного та суспільного ладу. Тоді було 15 проєктів Конституції, але їх не ухвалили через конфлікт президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми з Верховною Радою та її головою Олександром Морозом. Президент хотів створити сильну виконавчу владу. Верховна Рада прагнула зберегти і розширити свої повноваження. 26 червня 1996 року Рада національної безпеки і Рада регіонів при президентові України засудили будь-які зволікання з прийняттям Конституції. Кучма призначив референдум щодо прийняття Конституції на 25 вересня. Наступного дня Верховна Рада прийняла постанову "Про процедуру розгляду проєкту Конституції України в другому читанні". І розпочався справжній марафон тривалістю майже 24 год. З них останні 14 - без перерви. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Конституція за хвилину. 90% українців не знають своїх прав Статті для обговорення з трибуни Верховної Ради зачитував депутат Михайло Сирота. Його пізніше називали батьком Конституції. У залі засідань точилася боротьба між комуністами та представниками інших політичних сил. По кожному спірному питанню мусили шукати компроміси. За Конституцію проголосували 315 депутатів із 450. Україна отримала Конституцію о 9:18 28 червня 1996 року. У ній закріпили правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи громадян. 1997 року почали відзначати День Конституції. Це єдине свято, закріплене у статті 161 Конституції. Україна не вийде з кризи на клаптикових змінах. Вона або розчиниться в Європі як держава із втраченими перспективами, або набереться розуму й мужності, щоб ухвалити новий Основний закон, - каже правознавець Всеволод Речицький. "На східноєвропейському просторі всі конституції побудовані на західних зразках. Студентською мовою - списані. Студент ніби й розуміє слова, та, коли треба їх пояснити, відстоювати зміст, каже: ні, я на таке не підписувався. Україна теж написала Конституцію за західними зразками, але зіпсувала їх і послабила. Ми тоді створили чергову соціалістичну конституцію. Стаття 13-та говорить, що земля є власністю народу. Можна не продовжувати. Бо про те саме йдеться в ленінському декреті "Про землю". Тому нинішні спроби змінити щось окреме - закономірні, але не вирішують питання по суті", - каже він.

Борчиня Каміла Кучма з Кривого Рогу посіла третє місце на чемпіонаті Європи U17 у Скоп'є, що у Північній Македонії. Дівчина перемогла суперницю з Болгарії у втішному поєдинку

З0 років тому президенти Леонід Кучма і Борис Єльцин розділили Чорноморський флот. Україні дісталися "відходи" радянських кораблів, які не дожили до великої війни, а флагман "Гетьман Сагайдачний" був затоплений у 2022 році. Що залишилося від радянського флоту і куди рухаються морські сили України, з'ясовували Фокус і військовий експерт Максим Паламарчук.

При Кучмі відбулося вбивство В'ячеслава Чорновола та Георгія Гонгадзе, з'явилася олігархія

В Україні День захисту дітей більше не відзначатимуть 1 червня, оскільки глава держави Володимир Зеленський вирішив перенести дату. Про це повідомляється на сайті президента, передає Рубрика. це свідчить указ №355/2025. Указ президента "Про день захисту дітей", який у 1998 році підписав тодішній президент Леонід Кучма, втратив чинність. Саме ним була закріплена дата 1 серпня. Тепер же […] Тhе роst Президент переніс День захисту дітей, його відзначатимуть 20 листопада арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Журналісти, які дивуються тому, що міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров згадав книгу Леоніда Кучми "Україна — не Росія" як "Біблію українського націоналізму" - у той час, як у 2003 році на цю книжку мало хто звернув увагу в Москві — мають рацію хіба що з точки зору публічної реакції. Її й не могли собі дозволити — навіть на тлі подій навколо Тузли Україна залишалася "братерською республікою", а Кучма займав своє місце у клубі лідерів країн СНД, поруч із Назарбаєвим, Лукашенком і самим Путіним.Однак вихід цієї книжки — й те, що її ще й презентували в Москві — викликав нестримну лють, із проявами якої у високих ешелонах російської влади я стикався неодноразово. Тому що її сприйняли як маніфест остаточного розриву Кучми із політичним планом, який Москва намагалася здійснювати в Україні з 1994 року. Якщо дуже просто: Кремль допоміг Кучмі стати президентом України для того, щоб він переконав українців в тому, що Україна — це Росія або ж майже Росія, а не навпаки. Книжка сприймалася як зрада, між тим сам Кучма вважав, що його зраджують росіяни, бо давно вже повірив — безпідставно — що вони сприймають його як партнера, а не як тупорилого Лукашенка. Читайте також: Україна в жодному разі не варто влазити у дискусію про "першопричини конфлікту"У цій його щирій вірі я переконаюсь після 2014 року, коли на одній з неформальних зустрічей ми з Леонідом Кравчуком будемо говорити з Кучмою про його участь у перемовинах з Росією і я дещо розгублено скажу йому, що ми й не думали, що в нього є державницький інстинкт. На що Леонід Данилович у властивій йому манері відповів, що нам обом знадобилося 20 років, щоб це зрозуміти.Але все це буде потім. А у 2003 році Путін остаточно переконався у важливості докорінної зміни української політики та необхідності зробити ставку на відвертих навіть не маріонеток — агентів. Кадрові зміни в бік дієвої реанімації імперського проєкту будуть відбуватися і в самій Росії. Так, в березні 2004 року новим міністром закордонних справ Росії замість класичного дипломата Ігоря Іванова стане близький до "сусідів" - так у МЗС називають чекістів та їхніх посіпак — Сергій Лавров.Так що він зовсім не випадково згадав цю книжку.ДжерелоПро автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. ШевченкаРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів. 

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров виступив проти організації російсько-українських мирних переговорів у Ватикані і висловився про роль, яку нібито зіграв другий президент України Леонід Кучма в розвитку українського націоналізму. Заяви російського міністра викликали жваве обговорення у соцмережах, пише ВВС Україна.

Міністр зовнішніх справ Росії Сергій Лавров виступив проти організації російсько-українських мирних переговорів у Ватикані, і висловився про роль, яку нібито зіграв Леонід Кучма в націоналізації України. Заяви російського міністра викликали жваве обговорення у соцмережах.

Казав про те, що Путін кине Трампа. Казав, що Дональд Трамп образиться і почне діяти, як класичний мстивий нарцис, який публічно отримав ляпаса. Трамп вже розчаровується, Путін кидає його з бажаним статусом миротворця на 100 днів президентства. І коли це станеться, то почнеться третій етап. Форму третього етапу будемо бачити, але він буде.Читайте також: Мирна угода на зворотному боці Будапештського меморандумуЯк Казав Кучма "Це ж було вже!". Пригадайте першу каденцію Трампа. Ті самі заяви, такі ж самі тези про друга Володимира та дуже схожі сподівання Трампа. А що було далі? Закриття диппредставництв, висилка дипломатів, розірвання партнерства, передача Україні летальної зброї та багато всього іншого. Тому тут без здивування. І якщо Трамп забув про це, або не дуже волів би згадувати, то Путін геть не змінився і зміг довести, що він завжди кине будь-кого і проґавить будь-яку можливість.Єдине питання, яке в мене є, — чи подолає Трамп свою неприязнь до Зеленського чи ні, щоб помститися Путіну. Бо якщо подолає, то для нас відкриється вікно можливостей. Якщо ні, то проблеми будуть і у нас. На жаль...ДжерелоПро автора. Борислав Береза, громадський діяч, колишній народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Березневі статті, Будапештський меморандум, Мінські угоди – найвідоміші, але далеко не єдині договори, на які українському народу доводилось йти з Москвою. Еспресо розповість, чим закінчуються домовленості з Російською Федерацією та яку ціну доводилось платити тим, хто їх з нею укладав.З чого починались взаємини з РФ та як з Москвою доводилось домовлятися попередникамСтаном майже на середину 2025 року багатьом союзникам України стало зрозуміло, чим закінчується задобрення диктаторів та чого вартує намагання укласти мир за будь-яку ціну, коли у твій дім приходить агресор з бажанням знищити тебе. Однак і сьогодні залишаються адепти того, що угода може розв'язати проблему й вгамувати чиюсь багатовікову політику ненависті й тотального знищення. Ба більше, віра у це зберігається навіть після порушення так званого "Великоднього перемир’я" і 20 загиблих у Кривому розі й 12 – у Києві. Серед останнього – дев’ять вбитих російськими ракетами дітей.Атака РФ на Кривий Ріг, Фото: V_Zеlеnskіy_оffісіаl/tеlеgrаmЯкщо ж вищепереліченого після трьох років масових вбивств, розправ, геноциду залишається недостатньо, аби зрозуміти, що мир з Росією – це фікція, то потрібно всього лиш подивитися назад. В українській історії достатньо прикладів того, чого вартує спроба порозумітися з тим, хто прийшов знищити тебе і твій дім. Останні приклади будуть особливо показові й з урахуванням того, що з тих часів у Кремлі й влада не мінялась.Однак для початку заглянемо ще у добу Козаччини. І першим, хто спробував домовлятися з тоді ще Московським царством, був Богдан Хмельницький. За своєю суттю Березневі статті, підписані у Переяславі 1654 року, мали дещо інший характер. Йшлось не про мирну угоду як таку, а про протекторат Московії для Гетьманщини. Складно оцінити документ та його вплив на сьогодення, якщо він навіть не зберігся в оригіналі, однак учитель історії та переможець Glоbаl Теасhеr Рrіzе Ukrаіnе 2020 Василь Дяків вказує, що вже тоді, у 17 столітті, зіткнулись повністю протилежні світогляди – європейський та азійський."Європейські політичні традиції, які ввібрала Гетьманщина, зіштовхнулися з азійським підходом московської зовнішньої політики для вирішення своїх загарбницьких інтересів. Цей підхід базується на принципах золотоординського управління, сили та на безумовному підпорядкуванні цареві без будь-яких ознак поваги та партнерства до протилежної сторони", – пише вчитель. Також історик Сергій Плохій у своїй роботі "Брама Європи" пише, що в обох сторін було докорінно різне сприйняття цих домовленостей. "Козаки вважали Переяславську угоду контрактом, що має зв’язувати обов’язками обидві сторони. З боку Хмельницького, він та його держава потрапляли під протекторат царської влади. Вони обіцяли відданість та військову службу в обмін на захист, пропонований Московською державою. Цар, однак, сприймав козаків як нових підданих, щодо яких він не матиме жодних зобов’язань після того, як надасть їм певні права та привілеї", – пояснює професор кафедри української історії в Гарвардському університеті.  Остання теза є особливо цікавою, адже показує, що чи то сьогодні, чи то майже 400 років тому, угоди Росія визначає не як домовленість про рівну співпрацю, а як засіб для придушення та подальшого використання потенційного ворога. Власне про це свідчить і зміст Березневих статтей – Гетьманщина зберігає внутрішню ієрархію, правову та податкові системи, однак зобов’язується повідомляти про обрання гетьмана російського царя, обмежити розмір війська до 60 тис. солдатів, а також утримувати своїм коштом московську армію, яка тепер легально розміщувалась на територіях козацької держави. У 17 столітті російський цар був дещо поступливішим, а відтак декларативно в угоді надав суб’єктність Гетьманщині на ведення зовнішньої політики, однак з забороною на встановлення дипломатії з найближчими сусідами – Річчю Посполитою та Османською Імперією. Як бачимо, вже тоді Московське Царство намагалось перекрити Гетьманщині шлях до створення міцних союзів і закріплення на геополітичній карті. Саме це і можна прирівняти до тих угод, які Україні намагаються нав’язати сьогодні – заборона вступу до НАТО та навіть фактичних розмов про це. Що цікаво, саме це і зіграло злий жарт з тими, хто укладав Березневі статті. Адже поки Гетьманщина дотримувалась заборони на ведення переговорів, московські царі тричі таємно вирішували її долю із Річчю Посполитою. Згодом син Хмельницького, Юрій, спробує переглянути домовленості з Московією по смерті батька. Однак, замість забезпечення суверенітету, отримав Переяславські статті 1659 року, за якими Гетьманщину ще більше затиснули царськими обмеженнями. Таким чином на територіях теперішньої України розпочнеться період "Руїни", який розкриється після так званої "Чорної ради", проросійського гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького й Московських статтей. Пострадянські договори і фіктивні домовленості про територіальну цілісність та непорушність кордонів України Згодом, у період УНР, трапиться століття повноцінної окупації частини території України більшовиками за результатами Першої світової війни. Зокрема йдеться про розвал Австро-Угорщини та складні революційні події у Німеччині, адже саме сторони Четвертного союзу були стримуючим фактором для РСФСР та гарантією безпеки для Української Народної Республіки. Переживаючи гніт, геноциди, політичні репресії, винищення культури та народу як такого, у 1991 році Україні все ж вдасться вибороти незалежність та визнання її суверенітету. Надалі, у 1994 році, президент Леонід Кучма підпише Будапештський меморандум, за яким Україна зобов’язувалась набути неядерний статус в обмін на нечіткі, але такі солодкі "гарантії безпеки". "Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй", – йшлось у другому пункті меморандуму. Складно сказати, чи це спланована та продумана стратегія РФ на чолі з Єльциним по роззброєнню сусіда, чи то дійсно цивілізований світ так боявся нового члена у "ядерному клубі". Однак, як вже писало ВВС, недієвість Будапештського меморандуму розумів і Леонід Кучма, який поставив свій підпис під документом. Другий президент України визнав, що після підписання його попереджали про порожність гарантій меморандуму."Тодішній президент Франції Франсуа Міттеран сказав: "Синку, не вір цьому документу, тебе обмануть", – заявив Кучма на міжнародній конференції в Єрусалимі.Згодом Україна, ще за десять років до повномасштабної війни з Росією і не один раз,  звертатиметься по допомогу до країн-підписантів. Спершу закликала провести термінові консультації під час конфлікту щодо острова Тузла у 2003 році та під час українсько-російської "газової війни" у 2006 році. Російсько-український конфлікт довкола острова Тузла. Фото: www.ukrаіnіаnwоrldсоngrеss.оrgТакож український парламент звертатиметься до підписантів Меморандуму підтвердити свою прихильність принципам у березні 2014 року, коли Росія розпочала анексію Криму. Тоді США ініціювали проведення в Парижі консультації з країнами-учасницями Будапештського меморандуму. На зустріч були тодішній держсекретар США Джон Керрі, міністр закордонних справ Великої Британії Вільям Хейг, в.о. міністра закордонних справ України Андрій Дещиця. Від країни-агресора не прибув ніхто, а згодом РФ узагалі відмовиться від таких консультацію. Повертаючись до 90-их, Україна ще один раз поведеться на російську угоду – Великий договір між Україною та Росією, який підпишуть 31 травня 1997 року. За ним РФ "визнає територіальну цілісність та непорушність кордонів України". І звучить це звісно поважно, але його основною передумовою був залишений у Севастополі "троянський кінь" у формі Чорноморського флоту. Як пише у колонці для "Радіо.Свобода" журналіст Віталій Портников, без російського флоту в українському Севастополі ніхто і не збирався підписувати "Великий договір". Єльцин чудово знав, як сильно Кучма зацікавлений у його візиті. І Москва пов'язала заключення "великого" договору з підписанням угоди про статус Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Без цієї угоди Єльцин не хотів ні в Київ їхати, ні договір підписувати. Більш того, на певному етапі переговорів російська сторона навіть відмовилася вносити в документ пункт про взаємне визнання територіальної цілісності, хоча він і містився в угоді між РРФСР і УРСР, підписаній Єльциним і Леонідом Кравчуком ще до розпаду СРСР. Українській делегації стало зрозуміло, що без угоди щодо флоту ніякого "великого" договору не буде, принаймні не буде документа з конкретним змістом", – писав Портников ще у 2018 році. Згодом Чорноморський флот у Севастополі стане плацдармом для силового поширення "руского міра" на території України, а у 2003 році призведе до конфлікту на Тузлі і стане однією з причин, чому президент Кучма відмовиться від євроатлантичної інтеграції в НАТО та почне перемовини зі створення Єдиного економічного простору з Росією, Білорусією, Казахстаном. Перше вторгнення РФ на територію України і домовленості у МінськуЗгодом, коли Україна буде ослаблена після Революції Гідності, надійний і дружній сусід скористається ситуацією, аби розпочати введення "зелених чоловічків" у Крим і привести у дію сепаратистські війська на Донбасі, яких сам фактично і "відгодував". Реакцією на це стали Мінські угоди 2014 року, які утверджували тимчасове перемир'я у Війні на сході України. Мінські домовленості. Фото: hrоmаdskе.rаdіоПротокол тоді підписали учасники Тристоронньої контактної групи, зокрема тодішній спецпредставник голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, тодішній посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов, Олександр Захарченко і Ігор Плотницький.Що цікаво, останні двоє ніяк не значились у підписаній документації, хоча фактично були представниками від вирощених Росією банд, які керували на території самопроголошених Л/ДНР. Однозначної оцінки цій угоді немає, а думки та експертів у цьому питанні різняться.Зокрема колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін у коментарі "Суспільному" у 2021 році казав, що вони мали свої результати, однак визнає їхню "помилковість". "Свого часу Мінськ допоміг у розв'язанні гуманітарних питань, на зразок постачання води. Я б не назвав його ефективним, але так або інакше якісь рішення в рамках Мінська приймалися. А от щодо інших питань, як звільнення полонених, якусь особливу роль Мінськ не відіграв. Саме тому рішення про передачу політичних питань з нормандського формату на мінський майданчик однозначно було помилковим і завадило всьому процесу", – зазначав ексміністр. Однак за першим Мінськом, який був логічним продовженням Мирного плану п’ятого президента України Петра Порошенка та очевидно не влаштовував Москву, бої на Донбасі все ж відновились. Відтак на початок лютого 2015-го точились найзапекліші бої за Донецький аеропорт та Дебальцеве, де російські військові разом із бойовиками намагались оточити українців.Надалі Володимир Путін почне диктувати набагато жорсткіші умови для України, паралельно погрожуючи знищити її регулярну армію. Лейтмотивом других Мінських угод став "особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей", який українська сторона зобов’язувалась закріпити у Конституції. Ба більше, за "Мінськом-2" органи місцевого самоврядування на Донбасі можуть мати власні статути, які, наприклад, дозволяють їм укладати угоди з іноземними державами, мати власний бюджет, проводити місцеві вибори та референдуми. "Наша задача була, по-перше, відвести загрозу або принаймні відтермінувати війну. Вибити собі вісім років, щоб ми відновили економічне зростання і побудували міць Збройних сил. Це була перша задача – і вона була досягнута", – коментуватиме ці угоди п’ятий президент у червні 2022 року.Повноцінно оцінити їхній зміст з оглядом на повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році зможуть історики в майбутньому. Однак достеменно відомим залишається лише одне – будь-які домовленості з Москвою, який би політичний устрій та влада там не панували, це фікція, яку неодмінно використають проти України. Відтак і сьогоднішній "мир", який нав’язує адміністрація 47 президента США Дональда Трампа, Росія сприйме лише як для переозброєння, відновлення репутації на геополітичній карті та відновлення після санкцій Заходу. Читайте також: Цілі Росії очевидні: позбавити Україну доступу до Чорного моря, захопити Одесу й розширити свій вплив аж до Молдови, - дипломат Гербст

12-річний Давид Кучма, юний спортсмен з Вінниці, здобув золоту медаль на міжнародному турнірі “Ваrdеjоv Judо Ореn 2025” у Словаччині. Свою перемогу хлопець присвятив батькові — військовому, який загинув на фронті у 2024 році — Суспільне Вінниця

Однак те, що ми взагалі живемо, та ще трохи краще в порівнянні з 1488 роком, означає, що правильних ходів вони зробили явно більше. Наприклад, обидва моїх рідних діди загинули молодими, один прийняв смерть від наці, інший від совітів. Але встигли народити дітей. Я їм обом глибоко вдячний, хоча краще б вони жили до 80 років, взяли якусь участь у моєму вихованні та лишили трохи більше матеріальних активів.Є такий поширений полемічний прийом - strаw mаn аrgumеnt (с). Конструюємо солом'яне опудало опонента, приписуємо опудалу якусь опінію і з цією опінією дискутуємо. Головне, щоб вас не прочитали ті, кому ви приписуєте отето от, бо звинуватять в постправдизмі, по-простому в брехні. Я давно зауважив, що Л.Д. Кучма заплатив високу ціну за свій другий президентський строк. Притому значну частину цієї плати переклав на наступників. Я голосував за Кучму всього один раз, коли технологи вивели в другий тур комуняку. Але після Кучми Україна лишилась суверенною, відносно вільною і мала шанси на подальший розвиток. Він точно був не найгіршим із шести...Читайте також: Для нас головне опинитись з московитами по різні боки китайської стіниМожна поговорити, а що б було, якби УНР витримала удар і Україна лишилась суверенною. Скоропадський при владі, а соціалісти в опозиції. Або зайти ще далі. Наприклад, після перемоги під Полтавою, якою нам усім совітська освіта зробила дірку в голові, Пьотр Романов зазнав поразки під Бендерами й потрапив у полон до турків, від якого ледве відкупився. Якби йому відрізали голову й утопили в річці, Пруті або Дністрі, какая разніца, ми б могли жити за Конституцією Пилипа Орлика. Хоч вона була і не зовсім конституцією. Натомість султан наказав відрубати голову своєму паші, якого підкупили московити. Нам від тої боротьби з корупцією в Стамбулі жодного разу не стало легше.Дякую Богові, що я не бот, і не член політичного фан-клубу. Це мені допомагає мислити відносно об'єктивно, а також думати про свій інтерес та інтерес громади.ДжерелоПро автора. Віктор Пушкар, соціальний психологРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Ми можемо заглядатись на італійських чоловіків, коли мовиться про відчуття стилю та смаку. Але краще б звертались до наших предків. Зокрема у питаннях, пов'язаних з аксесуарами. Повний текст новини

"Золоту" нагороду на міжнародному турнірі з дзюдо здобув спортсмен Давид Кучма з Луганської області. Змагання відбулись в Словаччині

Ми з вами розуміємо, що єдність із Заходом - це для українців, для нашої країни фактично потреба виживання. Тільки у спілці разом із Заходом ми зможемо вижити і розвиватися. Але тектонічні зміни в зовнішній політиці Сполучених Штатів дуже сильно впливають на наше ставлення і до Америки, і загалом до Заходу. До чого це може призвести? Антизахідництво - це критичне або вороже ставлення до цінностей інститутів і впливу Заходу, передусім США та Європи. Воно може набувати різних форм: від скепсису до ліберальної демократії та прав людини до конспірології, що звинувачує Захід в усіх глобальних бідах. Антизахідні настрої активно підживлюються російською пропагандою. Питоме для Росії антизахідництво використовувалося для утримання України та інших поневолених нею народів в своїй орбіті. Воно активно пропагувалося через проросійських політиків, медіа, РПЦ.З іншого боку, антизахідництво може йти в парі з націоналізмом або навіть лівим радикалізмом. Соціологічні дослідження останніх місяців показують зростання недовіри українців до США та посилення антиамериканських настроїв у зв'язку зі зміною зовнішньополітичного курсу нинішньої адміністрації Білого дому.Сьогодні мій гість Вахтанґ Кебуладзе, український філософ. Ми з ним будемо говорити про антизахідництво. Я почну зі свого дитячого спогаду. Десь у класі сьомому-восьмому нас примушували робити інсталяцію на останній парті в класі - це був такий ніби "красний уголок": мох, цим мохом була викладена карта Радянського Союзу. І збоку на Радянський Союз зазіхав Захід. Теж були зроблені західні персонажі, там був дядюшка Сем, все це було вирізьблено з корінців, з якихось потворних, гнилих листків. І підпис був такий: "Не суй своє свиняче рило на наш совєцький огород". Я чогось так це запам'ятала - я вже тоді це ненавиділа. І я завжди думаю - скільки імперія вкачала в це антизахідництво, яке є питомо російською рисою, питомо російським наративом, скільки вона пропагувала це антизахідництво для нас.Вахтанґ КебуладзеІ ось зараз відбувається страшний сон - повністю все перевертається, коли ми бачимо, що цей Захід, а Америка для нас символізує теж Захід у першу чергу, починає говорити одним голосом із Росією.Коли ми познайомилися з тобою, ти якось іронічно говорив у своїх лекціях, що ти агент західного впливу. Як ти сьогодні реагуєш, коли люди, прості люди, кажуть: один убиває, а інший грабує, коли говорять про Путіна і про Трампа. Які ти аргументи для себе знаходиш і для цих людей?Багато дуже питань порушила. По-перше, проясню свій статус, що я мав на увазі, що я агент західного впливу. Це був початок нульових років, коли я повернувся з тривалого стажування в Німеччині. Я відчув, що моя місія, місія мого покоління - приносити в цей постсовєцький простір,  викладений з моху, прибрати цей мох і принести сюди хто що міг, культуру в цілому: я - філософію німецьку, хтось англійську, хтось американську, французьку, літературу, музику - те, від чого ми були відрізані в Совєцькому Союзі. Я в такому просвітницькому сенсі розумів завдання моє, мого покоління. Завдання змінюються, хоча це завдання також залишається дотепер.Інший момент – так, це була совєцька пропаганда, це була совєцька інформаційна політика, але не треба себе вводити в оману, зрештою, це одвічна позиція Росії, російської імперії. Тому що Совєцький Союз - це не просто, як часто-густо російські ліберали сучасні намагаються подати, що це була така помилка в історичному розвитку Росії. Ні, це і є органічне втілення імперської ксенофобії, бундючності, зверхності і агресії стосовно всього навколо. Насамперед, щодо Заходу.Фото: Gеtty ІmаgеsХоча в самій Росії, як ми знаємо, в ХІХ столітті виникає доволі потужний рух слов'янофілів і альтернативних західників. Питання, наскільки російські західники насправді симпатики Заходу, - це питання без однозначної відповіді. По-перше, саме поняття "Захід" доволі проблематичне. Тому що Захід - це те, що просто географічно на захід від нас. Тоді це Європа, Сполучені Штати, Канада, може. А Австралія, наприклад, яка сьогодні нас, наскільки я знаю, дедалі більше підтримує? Ну, Австралія – домініон Королівства Великої Британії. А Японія, наприклад, а Південна Корея? А "азійські тигри" (нові індустріальні держави Азії: Сінгапур, Гонконг, Республіка Корея і Тайвань, - ред.), які після Другої світової війни стали ліберальними демократіями й зробили реальний стрибок (тому їх і називають "азійськими тиграми"), - вони змішали азійський спосіб існування, свої традиції, культуру, мистецтво, мову специфічну, але західний спосіб організації суспільства і економіки. Тому саме поняття "Захід" теж неоднозначне і воно доволі розмаїте.Я пам'ятаю, коли в 1990-ті роки я вперше опинився в Іспанії, мені казали: ну, зрештою, ми захід Заходу, ми західна частина Західної Європи, а ви східна частина Європи. Ми теж не німці і не французи - ми іспанці, каталонці, баски, галісійці.Тому коли ми використовуємо поняття "Захід", певною мірою ми потрапляємо в цю пастку імперську російську, що це щось гомогенне, для Росії вороже і для Совєцького Союзу, а тепер для путінської Росії. А це не так, це ніколи так не було. На щастя чи на жаль - це інше питання. І ніколи так не буде.Ну і, нарешті: це специфіка ліберальної демократії - те, що вона постійно змінюється. Те, що там постійно хвилі - політичні, економічні, вона не стала. Пам'ятаєш, чим нас намагався спокусити той самий Янукович, який був проєкцією Путіна? Стабільністю. Авторитарні системи начебто стабільні, принаймні вони намагаються таке відчуття в людей породити, що так було завжди, так є тепер і так буде завжди. Хоча це не так, ми це добре знаємо. Але ліберальний світ, ліберально-демократичний світ - він завжди мінливий, він завжди загрожений, тому що так, там направду вирішує народ, і народ може інколи помилятися.І ці песимістичні настрої щодо Заходу – вони не в Росії народилися. Згадаємо епохальну працю Освальда Шпенглера "Захід Заходу", яка виходить перший том 1924 року. Я так поетично перекладаю назву цього твору як "Захід Заходу", там така метафора – "захід сонця" і "країна вечора" ("вечірні країни"  - так німецькою називають західні країни).Тому ці настрої - те, що завершується історія Заходу, що Захід занепадає, відбувається "захід Заходу", - завжди присутні в історії західної цивілізації. І це теж добре. Тому що в історії цієї цивілізації завжди присутня певна самокритичність, самоіронія, і певною мірою це запорука здоров'я: вчасно побачити хворобу – це дає великий шанс її вилікувати.Якщо ми переходимо до теперішньої ситуації, то ми не в середині історії - ми на початку історії. Прихід Трампа до влади відбувся нещодавно і направду почали відбуватися, як нам здається, ці тектонічні зсуви. Але до чого це приведе, ми ще не знаємо - чи зруйнує це Захід, чи виникне нова конфігурація.Але просто ми знаємо в цій точці, що у відповідь на кровопролиття, яке ми бачимо, і руїну, і страшну геноцидальну війну проти нас, Америка, яку ми вважали союзником і партнером, раптом говорить "це не наша війна", урівнює нас з агресором, каже, що, можливо, це провина Зеленського чи ще когось. Тобто ми вже просто зараз бачимо те, що ми вважаємо чи що нам виглядає як зрада.Це так, але мені здається, що це має якесь глибше коріння. Якщо цей зсув насправді тектонічний, то це ж не може стосуватися лише України. І напевно, що на порядку денному пересічних американських виборців Україна не стоїть на першому місці, це очевидно. Я завжди згадую історію, наприклад, Сирії, коли в нас почався Майдан, потім вторгнення російське. Але в Сирії вже відбувалися жахи, і в цих жахах брала участь безпосередньо Росія. Режим Асадів - не Асада, а Асадів, - авторитарний антилюдяний режим там існував багато років. Де в нашій топографії, в нашій уявній світовій карті була Сирія? Десь дуже далеко, попри те що там гинули десятки тисяч людей, попри те що там була застосована хімічна зброя проти мирного населення. Тому, коли ми вимагаємо цієї емпатії і підтримки від інших, ми маємо розуміти, що такої самої емпатії, підтримки інші очікують від нас, а це, на жаль, не завжди так стається.Той самий кейс почасти також рідної для мене Грузії, коли 2008 року Росія вторглася на територію Грузії. Набагато раніше, але це було таке масоване вторгнення, коли до Тбілісі залишалися десятки кілометрів російським танкам. Яка реакція була в українського суспільства? Однозначна підтримка? Ну, я можу сказати, що величезна кількість людей взагалі просто не зрозуміла, що там відбулося.Це, зокрема, сталося через позицію українських медіа, які ретранслювали позицію наших політиків, окрім Ющенка, які казали, що мудро буде промовчати.Даруйте, це був 2008 рік, при владі був не Янукович і навіть не Кучма - при владі був Ющенко, якого ми привели до влади на Помаранчевому майдані.Але Ющенко поїхав до Тбілісі, підтримав.Поїхав, так. Але Ющенко не просто постать - це образ колективної влади, він президент, але не лише - і уряд, і парламент. І, до речі, що відбувається в Грузії зараз - який шалений відкат до Росії, до авторитаризму, до антидемократичних тенденцій.Я дуже хочу сподіватися, що це, як завжди, якесь тимчасове хитання на Заході. Причому якщо вірити все ж таки в цей один із головних образів Адама Сміта, цієї невидимої руки ринку, що в чому сила ліберальних демократів, в чому сила відкритого суспільства, в чому сила ринкової економіки - що там немає отаких прямих детермінацій, що, мовляв, якийсь покидьок ухвалює рішення і все валиться.Ні, є якась невидима рука, і вона все балансує. Там усе дуже темно зараз, і для нас це дуже боляче - те, що відбувається з Америкою. Але, наприклад, всі фіксують, що прокидається Європа, Стара Європа, що вона почала розуміти, що оскільки не можна покладатися на Штати так, як раніше, то треба щось робити тут, у себе вдома. І це вже збільшує допомогу з боку Європи.Чим це завершиться - невідомо, але отакий наслідок. Може, очікуваний, а може, неочікуваний Трампом - скажімо, не Трампом особисто, а взагалі всією цією новою командою.Ти зараз говориш про те, що відбувається в Америці всередині суспільства і які механізми можуть спрацювати. Але тут ідеться про те, що нас же ж тут з обіймами відкритими чекає п'ята колона, яка вже готова сказати: ідіть до нас, ви розчарувалися в американцях, ви розчарувалися в оцих європейцях, які роками висловлювали вам "занепокоєння", ідіть, ми пригорнемо, повертайтеся у свою цивілізацію. Ось що мене турбує - це ж гумус. Я чому почала з потвор, що лізли на мох, - що гумус готовий для нашого з тобою покоління, для старшого покоління, це все готове. Для молодшого покоління, яке дурять якимись лівими ідеями й розповідають про прекрасне минуле в Совєцькому Союзі, про рівність, про рівність можливостей, про безплатну освіту й медицину. Це все є – люди, які не жили там жодного року і не знають, що це… І коли ми говоримо про Америку, щоб не бути голослівними, я покажу зараз останнє, абсолютно свіже опитування Київського міжнародного інституту соціології. Перший графік показує, що на початок березня настрої гірші за ті, що були у 2022 році. Наприклад, у вересні 2022 року лише 15% респондентів вважали, що Захід утомлений від України і Захід буде тиснути на нас, щоб Україна пішла на поступки. А ось у березні 2025 року цей показник уже 30%. І це питання про те, що це і Європа, і Сполучені Штати - тобто так само на Європу кидає відбиток.Другий графік - це опитування щодо того, чи за президента Трампа можна очікувати справедливого мира в Україні. І ось що воно показує: у грудні 2024 року 31% українців вважали, що за Трампа Україна може розраховувати лише на несправедливий мир. За лютий-березень 2025 року частка песимістів зросла до 55-58%. Тобто майже 60% вважають, що нинішня американська адміністрація - це загроза несправедливого миру.Gеtty ІmаgеsЩе один дуже важливий момент, який мені весь час спадає на думку: я якось відчув це перед початком, здається, взагалі всіх цих подій 2013 року. Я перечитав восьму книгу "Політеї" Платона - дуже раджу почитати, - де він говорить про чотири форми правління і показує, як демократія через охлократію, тобто через владу толпи, може перетворитися на тиранію; як суспільство, в якому найвищою цінністю і чеснотою є свобода, перетворюється на суспільство, де найвищою цінністю є влада.Ситуація дуже-дуже схожа на те, що відбувається в Америці, ситуація дуже схожа на те, що може відбутися з нами. Єдине що - Платон це уявляє як цикли, коли потім усе повертається знову. Це один момент. І знову таки, це небезпека демократії: через охлократію, через владу натовпу, вона може перетворитися на тиранію. І не лише американська, не лише українська. Згадаймо, як Гітлер прийшов до влади. Спочатку путч невдалий, а потім на демократичних виборах Гітлер приходить до влади й починає товаришувати зі Сталіном, і вони розв'язують Другу світову війну як союзники.Паралелі дуже цікаві. Як Грицак пише в книжці про глобальну історію України, історія не повторюється, а римується, але рими доволі загрозливі. І на тлі цього, ясно, ми дуже болісно сприймаємо всі ці процеси, ми налякані. Ніхто, як українці і українки, у світі не знає, що таке Друга світова війна. Невипадково Тімоті Снайдер називав наші землі Вlооdу Lіnеs, "криваві землі". І те, що, до речі, американці багато не розуміють, або не хочуть розуміти, що найбільші жертви були з боку українців, а не росіян - в усіх сенсах цього слова.Спасибі Тімоті Снайдеру, що він постійно це підкреслює.Тімоті Снайдер, Фото: UNІТЕD24Так, тому що не росіяни виграли цю війну і Другу світову. І багато росіян, навпаки, на боці нацистів воювали - армія Власова і все інше.По-перше, справедливість - це теж дуже важлива цінність саме Західної цивілізації. Тому що навряд чи справедливість є цінністю в Росії або в Китаї, наприклад. Тому коли ми говоримо про справедливість - ми вже говоримо, як західні люди. Тому що justісе fоr аll  ("справедливість для всіх") - це дуже важливий слоган саме Західної цивілізації. І те, що ми про це говоримо, говорить про те, що ми західні люди, ми належимо органічно до цієї цивілізації. Ми назвали свій Майдан Революцією Гідності, слоганом обрали свободу - це наша релігія. Це головне.Тобто ці дві найважливіші цінності Західної цивілізації - незрозумілі, або навіть загрозливі для тих самих росіян. А сьогодні ми говоримо про справедливість - це теж важлива західна цінність. Ми західні люди. І, до речі, треба просто подивитися на себе в дзеркало і зрозуміти, що Захід не десь там, в Америці, чи в Берліні, чи в Мадриді, чи в Лондоні, - Захід тут. Ми є західними людьми, і, може, уже нам доведеться дорослішати. Це виклик перед нами.І тоді в мене питання таке: коли ми говоримо про справедливість, ті люди, які відповідають на це питання, - як вони розуміють цю справедливість? Що означає справедливе завершення цієї війни? Повернення до кордонів 1991 року? А по той бік кордону агресивна, ксенофобська, антилюдяна російська імперія? А по цей бік кордону величезна кількість людей, які сприймають російське як рідне, говорять російською, читають російські книжки, слухають російську пропаганду? Скільки зараз навколо нас, навіть тут, у нашому вузькому колі, де ми начебто почуваємося комфортно, мови нашого ворога - російської мови! Ми подорослішали? Чи ми інфантильні діти, які хочуть, з одного боку, зберегти свій комфортний світ, такий незрозумілий, напівтемряву оцього російського світу - читати ті самі жахливі російські книжки, слухати ту саму російську музику, виховувати своїх дітей російською мовою і чомусь прагнути справедливості - щоб ця Росія платила нам репарації, щоб російські злочинці були покарані.Так, у нас є своя відповідальність. Але так само в нас є велике розчарування в американцях, скажімо, в американському уряді, в американській владі. У нас є велике розчарування так само в європейських партнерах, які не давали нам достатньо допомоги. Але, до речі, ти дуже правильно кажеш про те, що ми вперше, можливо, в історії відчуваємо і свою силу. Тому що ми ті, що нагадуємо Заходу про цінності - про справедливість, про свободу. Вони виявилися крихкими, і ми їм нагадуємо про ці цінності, і ми проливаємо кров за ці цінності. І ми ніби свою силу починаємо відчувати. Але загроза того, що ми повторимо грузинський шлях, є дуже велика.Своє завдання я бачу насамперед у тому, щоб до наших іноземних колег, партнерів, людей, які нам симпатизують, які готові нас підтримувати або які ще не визначилися і коливаються, доносити наше бачення, нашу візію того, чим є насправді Росія і чим є ця війна.Але наскільки мені важко це робити, коли за моєю спиною стоять люди, які, виявляється, люблять Росію, у захваті від російської культури. Такі люди є серед наших так званих письменників, скажімо, які підписують ганебний лист на підтримку пам'ятника Пушкіну, і не лише в Одесі.І коли ми намагаємося донести, що це Росія - агресор, що це не просто Путін, що це російська стратегія віками така, що ця вся російська культура легітимує це. І що це імперська так звана культура. І що ми не можемо  відсепарувати: отут поганий Путін - а тут прекрасні, прекраснодушні російські інтелігенти. І про це ми маємо говорити нашим західним колегам.Але як я можу про це говорити, коли, як ти кажеш, тут величезна п'ята колона, яка готова завтра повернутися до того трибу життя, яким вони жили, і для них, може, це буде справедливістю. Може, коли людей питають про справедливе завершення війни, вони це мають на увазі? Що вони мають на увазі? Соціологія, кількісна соціологія - це дуже важлива наука, але вона ж не дає інтерпретації.Коли я дивлюся на це все, думаю: може, якраз оце розчарування в Америці і розчарування в Росії тому, що для багатьох розчарування почалося в Росії лише в 2022 році? І можливо, ці два великі розчарування нарешті приведуть нас до такого відчуття суб'єктності і відчуття того, що ми нарешті сильні. Чи ти бачиш в українському суспільстві потенціал інтелектуальний зрозуміти, що ми не є підлеглі імперії, що для нас Америка чи Європа не є якийсь ідеал, а сприймати їх просто як партнерів з їхніми недоліками. Це можливо таке?Тут є кілька загроз. Перша загроза - це очевидно Росія. Росія - це просто загроза нашому фізичному існуванню. І якщо не фізичному існуванню, то нашій свободі і гідності, тому що кого не вб'ють, того перетворять на рабів, у мене тут ілюзій немає. І ця загроза найстрашніша сьогодні, і дай боже нам із цим упоратися.Значить, ми зрозуміли, що це не брати. Тепер щодо Америки.Так. Друга загроза - та, що це може нас тягнути до доволі популярної ідеї, до речі, серед дуже патріотично налаштованих людей.Третій шлях. Я коли чую "третій шлях", я відразу вже розумію, що це контора.По-перше, це фашистська ідея - третій шлях. По-друге, немає ніякого третього шляху. Для України точно нема третього шляху. Тому що або ми частина Заходу, якого - не знаю, в якій конфігурації, вона постійно змінюється в цієї цивілізації. Може, ми опинимося в одному човні з Японією, скажімо, а не зі Сполученими Штатами, або з Австралією. Яким буде майбутнє, я не знаю, футурологія - це не наука, я не даю прогнози тому.Ми маємо усвідомити, що немає для нас ніякого третього шляху. Для нас є лише один шлях - це шлях цивілізації нашої, яка називається Західна, хоча про це можемо говорити, скільки є і чи є інші цивілізації в цьому світі. І чим є інше, незахідне. І тут постає усвідомлення того, що ми маємо подбати про самих себе. Зрештою, що таке належить до Заходу? Це пройти через просвітництво. А мені здається, найкраще визначення просвітництва дав Кант. Що таке просвітництво  це здатність користуватися власним розумом самотужки і, відповідно, ухвалювати власні рішення, тобто бути дорослим. Наприклад, у Росії просвітництва як такого не відбулося. Зрештою, і маємо те що маємо, це одна з дуже важливих причин.І ясно, що сьогодні така позиція нас штовхає до розуміння, чи ми маємо мати власну суб'єктність. А на тлі тих загроз, які сьогодні є, це насамперед дуже потужна армія. І те, що це усвідомлення приходить, з одного боку, - це добре, але, з іншого боку, я бачу ще одну загрозу. Точніше не загрозу - це тенденція, яка неуникненна, як на мене, і ми маємо її прийняти, і ми маємо розуміти, як із нею працювати, - це мілітаризація нашого суспільства. Непросто, адже, знову-таки, це інфантильна позиція: ми матимемо сильну армію і вона нас захистить. Ні. У цій ситуації так не спрацює.На жаль, я кажу на жаль, тому що я пацифіст, я людина, яка ніколи не хотіла війни ніде, насамперед на території моєї Батьківщини. Я людина, яка завжди була дуже далека від армії, мілітаризму і всього іншого. Але я усвідомлюю, що в нас іншого виходу немає - це мілітаризація всього суспільства. Це означає, що так, армія воює, а суспільство її підтримує. В цьому сенсі наш друг і твій колега Павло Казарін дуже влучно мені сказав, що сьогодні, на жаль, у нас немає іншого вибору: або бути в ЗСУ, або підтримувати ЗСУ - фінансово, морально, психологічно, хто як може.Але тут є загроза. Тому що все ж таки дуже важко зберегти ліберальну демократію в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти ці цінності гідності, свободи, рівних прав людини, справедливості в мілітаризованому суспільстві. Дуже важко зберегти те, чим ми з тобою займаємося, - гуманітаристику: літературу, філософію, журналістику - вільну, не пропаганду, а вільну журналістику в мілітаризованому суспільстві. Але сказати просто, що тому нам не потрібно мілітаризоване суспільство, теж не випадає.І ця загроза дуже-дуже складна, з якою нам теж доведеться, я дуже сподіваюся, що доведеться, що все ж таки Росія нас не переможе, що Захід нас підтримуватиме надалі, але це означатиме, що ми перетворюємося поступово на фортецю, якою, до речі, Київ завжди і був, але він був фортецею, побудованою Росією проти Заходу, а сьогодні ми стаємо західною фортецею проти Росії.І до речі, мені спало на думку… У перші дні вторгнення я гуляв із собакою на "Арсенальній". І - тривога, а ми ж не знали, як реагувати. Я думаю: ну, що треба робити? А, мабуть, метро "Арсенальна" - це ж типу укриття, треба туди спуститися. Я потім ніколи туди не спускався, зрозумів, що я не витримаю там більше 15 хвилин, дуже холодно, краще я помру від бомби, ніж від цього. Але в чому іронія така долі: як будувалися ці станції метро – зокрема, як укриття проти оцієї загрози жахливого Заходу, який зазіхає на їхню, не на нашу з тобою, а на їхню совєцьку Батьківщину.А сьогодні це працює на нас проти них. Історія доволі іронічна.Почуття гумору в Бога. Я, до речі, коли люди сильно нарікають на європейців чи на американців, завжди кажу: слухайте, у нас до 2014 року армія стояла на західних кордонах, не на східних. І ми називали 30 років незалежності, ми казали "стратегічний партнер" щодо Росії. Для мене було відкриття: мені Євген Марчук сказав, що ми до 2014 року ділилися розвідданими, спецслужби наші. Я не знаю, що там нам росіяни давали, нібито був обмін.Ти сказав про пацифізм. Я якраз тут собі виписала пост цікавий Олесі Островської, яка написала про американську контркультуру 1960-1970-х років з пацифізмом. Я пригадую наше з тобою покоління, як ми сприймали цю музику. Це в нас було теж - такий символ свободи, незалежної музики. Протест проти війни у В'єтнамі.Не тільки музика - кінематограф, література, живопис.Тобто творчість, свобода, права людини і так далі. Але з сьогоднішньої перспективи, коли дивитися в сьогоднішній оптиці і знаючи риторику Трампа і його команди, це сприймається інакше. І ось Олеся пише: "Сьогодні я думаю, що мені бракує голосу в'єтнамців, яких, на вимогу цих прекрасних гуманістів, мали покинути американські війська. Ну, бо війна - це погано. Тому мені здається, що американський антивоєнний рух 1960-х паразитував на безголоссі і замовчуванні слабкого. Подібно до того, що так сильно обурювало мене в листах і виступах антивоєнно налаштованих німецьких інтелектуалів старшого покоління: давайте просто заплатимо за мир українцями. Чорнота непомітна, аж поки ти не опинишся в тій точці, яка стосується тебе". Ти казав про Сирію. Чи тобі відгукується оця паралель?Дуже складна ситуація з цим, тому що історія не повторюється. Але паралелі певні є. Втім я вважаю, що для нас загрозливо проводити паралелі з В'єтнамом. Чому - тому що все ж таки у В'єтнамі був конфлікт усередині одної країни. В'єтнам був поділений на південний і північний, так само як Корея, тільки в Кореї це зафіксувалося, а у В'єтнамі, на мій превеликий жаль, північний В'єтнам за підтримки авторитарних і тоталітарних режимів переміг південний В'єтнам. І Штати були союзниками південного В'єтнаму, але все ж таки вони були союзниками не держави. Вони були союзниками частини держави.Тут ситуація докорінно відрізняється від української ситуації, тому що наші союзники - союзники не якоїсь частини українського суспільства. Наші союзники - це союзники суверенної, незалежної, демократичної, попри всі негаразди з нашою демократією, держави, яка потерпає від агресії жахливого авторитарного ксенофобського ворога.Ба більше, нам загрожує не просто зміна політичного ладу - нам загрожує винищення українськості як такої. Тому що оці російські покидьки - вони не приховують те, що їхньою метою не є просто захоплення якихось територій, їхньою метою є знищення України. А що це означає? Це фізичне знищення тих людей, які з цим не погоджуються, перевиховання дітей – те, що вони роблять. Тобто це реальний нацизм.Сьогоднішній нацизм має таке обличчя. Росія, росіяни - це нацисти, причому практично всі, тому що величезна підтримка Путіна, принаймні в українській війні. Це докорінно відрізняє ситуацію. Все ж таки південним в'єтнамцям не загрожувало те, що їх знищать як в'єтнамців. Там була все ж таки боротьба політичних режимів. Тому паралель є, але не така.Щодо пацифізму. Це було ясно, що це були всі ліві рухи здебільшого, але вони - про це я скажу згодом - ведуть до доволі негативних наслідків, одним з яких, хоч би як це було дивно, є Трамп. Але я хочу зараз інший бік цієї історії висвітлити, тому що в людській історії все амбівалентно, немає однозначно білого і чорного. Є інколи, але не в історії демократичних країн. Так, в історії нацистської Німеччини Гітлер - це зло абсолютне, або в історії Росії завжди практичне зло при владі. Зрештою, завжди - ніколи там нічого іншого і не було.А в ситуації зі Штатами, з одного боку, ці пацифістські рухи з нашої сьогоднішньої перспективи сприймається, не хочу сказати негативно, але неоднозначно. Але я запитаю в інший спосіб: чим вирізняються все ж таки Штати, які багато людей і народів і націй звинувачують в імперіалізмі? Я був уперше в житті в Мексиці в минулому році на книжковому ярмарку - мексиканці сприймають американців як імперіалістів. Навіть не іспанців, колонією яких вони були, а саме американців.Але в культурі американській є дуже потужна рефлексія щодо цих подій. І ця вся пацифістська антивоєнна історія - це ж потужна рефлексія, яка не давала Штатам перетворитися на таку огидну, абсолютно антилюдяну імперію, якою є Росія.Найяскравіший приклад - це фільм Копполи "Апокаліпсис сьогодні". Причому це ж яка цікава історія: Коппола переносить сюжет Конрада про Бельгійську Африку, здається, про Конго. Це антиколоніальний роман "У серці темряви", або "У серці пітьми", є кілька перекладів українських. Це одна з перших спроб рефлексії щодо колоніального минулого. До речі, Конрад народився на території України, неподалік від Житомира, і став класиком англійської літератури, вивчивши англійську доволі пізно. Це один із перших, я б не сказав, антиколоніальних романів, але романів, де   цей спадок колоніалізму починає переосмислюватися. Що робить Коппола - він переносить цей сюжет уже до В'єтнаму ХХ століття і знімає один з найголовніших фільмів антивоєнних в історії людства.Чи є щось схоже в історії російської - я не кажу політики - так званої великої російської культури? Нуль. Я не був присутній на вашій дискусії з Ріффом, що, мовляв, Толстой написав антивоєнний роман. Який там антивоєнний?Так, це була дискусія з Девідом Ріффом, кореспондентом і журналістом нью-йоркським, який переконував нас, що "Війна і мир" - це пацифістський роман.Ні, ні, це помилка! Це абсолютно пропаганда війни, це пропаганда священної війни заради Росії і тих викривлених цінностей, які вони насаджують. Тому на цей момент ми маємо зважати. А щодо, я б так сказав, провини лівих, - так, це є. І певною мірою реакція американського суспільства, ця потужна підтримка Трампа і трампізму неочікувана для нас. Певною мірою, не лише – знову-таки, немає причинно-наслідкових зв'язків в історії, але є різні мотиви, є різні сюжети, які ведуть до цього. Певною мірою сталося також через те, що не лише в американських, а світових інтелектуальних елітах запанували ліві. Зрозуміло, через травму нацизму. І, знов-таки, це не причина, немає причин - це мотиви, певні імпульси.Зрозуміло, чому це виникло, - тому що цивілізований світ злякався нацизму і фашизму у ХХ столітті, і цей жах нацизму і фашизму породив оцю реакцію. Але це те, що ми постійно намагаємося донести до наших західних колег, - що ті злочини, які на території Європи чинили ультраправі нацисти і фашисти, на теренах України чинили ультраліві - російські більшовики, які, зрештою, у своїх практиках нічим не відрізнялися від фашистів і нацистів. Це такі самі були покидьки, і вони ними залишаються. А скільки ми тягнемо з минулого всіх цих практик нащадків, людей, які мають ці викривлені уявлення про світ тощо. І цього ліва інтелектуальна еліта європейських американців взагалі не помічала.У чому їхня помилка і в чому їхня провина - у тому, що вони затуляли очі, вони не хотіли цього бачити. І через це, що домінувала така сліпота насправді до загрози лівого тоталітаризму, лівого концтабору на ім'я Совєцький Союз, є невизнання дотепер більшої частини ліберально-демократичних країн Голодомору як геноциду в Україні, який був влаштований сталінізмом, і багато інших прикладів можемо навести.І тепер маятник хитнувся в інший бік. Це не через симпатію, ясно, до України і не через бажання визнати Голодомор геноцидом - там для цих людей, які голосували за Трампа, це можуть бути взагалі невідомі історії. Але в них перед очима були оці ліві, які теж, зрештою, продукували викривлену картинку світу. І це було не причина, але це був один із мотивів.Що тобі дає оптимізм вірити, що це божевілля, яке ми бачимо, це відчуття кінця світу, яке часом виникає, коли ти бачиш, що відбувається у світі, що тобі оптимізм дає вірити в те, що цей маятник божевільний хитнеться в бік цінностей, етики, моралі, гуманізму?Ну, по-перше, що таке оптимізм? У нас з нашим з тобою другом, з Володею Ярмоленком, є така формула "песимізм у мисленні - оптимізм у дії". Поки що доволі все темно попереду, і сподіватися на дуже швидкі позитивні зміни не випадало навіть наприкінці 2024 року, до обрання Трампа президентом і до всіх інших подій, які відбулися потім, а зараз і поготів.Але що, хочу - мушу, як говорить українська приказка. Ми маємо діяти так, начебто наші дії можуть вести до кращого світу, в якому хочеться жити і в якому хочеться, щоб жили наші діти, наші нащадки.Що мені дає надію - все ж таки віра в ліберальну демократію. Це не найкраща система організації людства. Я не пам'ятаю, кому приписують цю думку…Черчиллю.Це не найкращий спосіб організації людства, життя людей, але це єдиний можливий. Єдиний можливий, коли люди взагалі зберігають людську подобу, які не перетворюються на таких монстрів, на яких перетворилися, та зрештою завжди й були росіяни, або на тих монстрів, на яких перетворилися німці під час панування нацизму.Тому що ліберальна демократія дає можливість збалансувати всі ці різні впливи і все ж таки   побудувати таке суспільство, де явно більшість людей може жити вільно і гідно. Тому віра лише в це. Більше нема на що сподіватися. І якщо вірити нашій Лесі, що ми маємо без надії, або попри надію сподіватися, соntrа sреm sреrо, - то такий наш mоdus vіvеndі (спосіб життя, - ред.), він завжди був і залишається.

Фото: Gеtty ІmаgеsЯ пам'ятаю, що у перший рік великої війни ми розмовляли з різними соціологами про те, як змінюються українці. Тому що перший рік – це був рік карколомних змін, але виявилося, що це війна на довгу дистанцію. Зараз ми навіть не бачимо її кінця-краю. В якій точці ми зараз є на четвертий рік цієї війни?Коли я почула вашу редакцію цього запитання, я подумала: вони знають соціологічну термінологію. Тому що існує такий задавнений стереотип, що соціологи вивчають громадську думку. Це правда. Але річ в тому, що в Україні громадської думки немає. В Україні є громадські настрої.У чому відмінність?Для того, щоб говорити про доконаний факт існування громадської думки, треба, щоб були три її складники. По-перше, це має бути добре структуроване суспільство з існуванням певних професійних та інших груп, класів, прошарків. По-друге, мають бути політичні партії, які представляють їхні погляди й інтереси перед державою. І по-третє, має бути відповідь держави на інтереси й прагнення тих класів, груп, прошарків українського суспільства.Якщо підійдемо з такої точки зору, то нам бракує багатьох речей. По-перше, наше суспільство не є добре структурованим. Серед класів, груп чи прошарків зараз є декілька професійних за фахом, декілька об'єднаних між собою громад тими чи іншими планами і так далі. Але нам бракує того чіткого вирізнення груп, соціальних утворень, щоб можна було сказати, що ми маємо свої інтереси й зацікавлення, і ми потребуємо, аби донести їх до держави для побудови діалогу.Фото: Gеtty ІmаgеsКласичні партії, до речі, саме так і формувалися в історії? Так, очевидно, що так і було. Але у нас бракує тієї середньої ланки, тому що навіть якщо існують такі різні утворення, громадські спільноти, то вони так і варяться в своєму соціумі. Як професійний журналіст я розумію, що в нас було кілька серйозних спроб створити одне професійне об'єднання, яке би захищало наші права, а права журналістів у цій країні раз по раз опиняються під загрозою. І кожного разу ми не могли домовитися. Тепер подивимося спектр політичних партій. Ми фактично не маємо так званих ідеологічних партій, а маємо тільки персоналістські партії. Наприклад, партія Зеленського, партія "Європейська Солідарність" і так далі. Тобто ті, які зав'язані на конкретних осіб. У них програми дуже мало відрізняються між собою. Колись була така спроба створити безпрограшну політичну силу і назвати її "За єдину і багату Україну". Тобто, очевидно, всі люди були б не проти, щоб ми врешті побудували єдину і багату Україну. Але там було дуже негарне скорочення назви цієї партії, тому від ідеї відмовилися.Наприклад, політична партія "Голос". Була спроба побудувати її без такого яскравого лідера і суто на якихось ціннісних ідеологічних засадах. Зараз я чую від народних депутатів, що цей проєкт вже закривається. Це є латентним свідченням, що персона, яка очолює партію, все ж таки має бути впізнаваною і впливовою. У нас спектр тих партій дуже невеликий, можна на пальцях перелічити. Але важко сказати, щоб вони акумулювали інтереси тих, хто в них входить. Важко сказати, що ці інтереси і прагнення делегуються до держави. А ще важче сказати, як держава реагує на ці висунуті ідеї. Тому трьох тих складових, для того, щоб сказати, що в нас існує інститут громадської думки, ми не маємо. Громадська думка – це щось досить широке, що має свою структуру і ефективно діє. А в нас громадські настрої. Я можу сказати, як вони змінювалися за останні роки. Тобто ми приречені на такі емоційні гойдалки, якщо в нас немає сталої думки на рівні суспільства? Тут знову треба заходити в історію і пригадати, як формувався український національний характер. На першому місці дослідники ставлять те, що ми "збитемоційні" українці. Це і є емоційні гойдалки, тому що раціоналістичне мислення серед українців не дуже, скажімо, дипломатично є в пошані. Це є така наша риса. Ми "збитемоційні". А як же ж ми тоді йдемо в Європу? Адже раціоналізм для Європи це одна з фундаментальних засад. Фото: Gеtty ІmаgеsТак от, як змінюються ці настрої: чи ми безнадійні і будемо вічно борсатися в тому болоті від одного полісу до іншого, чи щось змінюється. У 2022 році почалася війна. Я ніколи не забуду, як я увімкнула телевізор і дивлюся на проспекті Перемоги, там де жила моя тітка, неподалік там ще завод "Більшовик", де працював дядя. Я бачу російську танкетку на проспекті Перемоги і з жахом усвідомлюю, що росіяни вже майже зайшли в Київ. Отак для мене почалася війна, тому що у нас бомбили, але не було так відчутно, як на тих основних п’яти напрямках, звідки йшов наступ. А українці як відповіли? Є вираз дуже точний, але наші зарубіжні колеги ним дивуються, – "шокова ейфорія". Отаке сталося: "Ах, ви на нас напали. Ах, ваші танкетки на Проспекті. От ми вам зараз як влупимо". Це є шокова ейфорія. Від усвідомлення, що те, що робиться, це несправедливо і жахливо, до того, що от ми по вас будемо гатити. Ми не заціпеніли в цій реакції. Навпаки стався сплеск почуттів. Не було жаху, що все пропало, ми приречені і здаємося. Соціологи зафіксували – була віра в неминучість перемоги, в те, що Україна буде стояти, і, крім того, ще й віра в наше гарне майбутнє. Тобто прийшла війна, ми поборемо то і переможемо, а потім будемо відновлювати й відбудовувати Україну. Це було у 2022 році. Ця хвиля винесла, до речі, таких персонажів, як Арестович. Абсолютно. У Арестовича є почуття гумору, бо він одного разу на передачу взяв футболку, де написано "2-3 тижні", з чого реготала вся Україна, бо в нього ті 2-3 тижні розтягнулися надовго. І прийшов так званий феномен довгої війни, коли люди побачили і усвідомили, що то не один момент напруження всіх сил, це не те, що швидко почалося і швидко закінчиться. Прийшов феномен довгої війни і настрої, як і все в такій ситуації, почали змінюватися. Можна сказати, що з року до року, особливо після невдалого контрнаступу українських військ у середині 2023 року, відбувся спад практично всіх показників. Про цю ситуацію вже не кажуть "шокова ейфорія". Шок проходить швидко, ейфорія як почуття проходить швидко. А що є? Чим зараз оперують соціологи? Як не дивно, фіксують велику кількість оптимістів – 36%. Тобто третина суспільства з вірою і надією дивиться в майбутнє. До початку широкомасштабного вторгнення, до 2021 року було 40% оптимістів. Тобто хвиля піднялась за експонент, потім пішов спад, і прийшло до того, що це ніби такий природній нормальний стан суспільства. Впевненість в перемозі лишилася. Але у 2022 році було 96%, тобто абсолютна більшість вірила у швидку перемогу. Зараз цей показник становить 67%, тобто дві третини, але це все рівно кваліфікована більшість. Що ж це говорить про суспільні настрої українців? Була ейфорія, шок, спад, і тепер такий поміркований практичний оптимізм. Питання, чи українці задоволені своїм життям в ситуації довгої війни, видається дивним. Проте 45% задоволені своїм життям. А у 2021 році було 38%, тобто спад показників майже до довоєнних років. Інститут соціології довго думає, як тут все звести докупи, який показник заміряти, як температуру. Придумали індекс соціального самопочуття. Тобто декілька показників: задоволенням життям, страхи, тривоги, все, що робиться, звели до купи, порахували, і вийшло 60 балів максимально. Це коли людина повністю, абсолютно задоволена своїм життям. І що ми маємо? У 2004 році було тільки 37 балів з 60. Це індекс соціального самопочуття. Попри те, що були негаразди, але українці загалом чулися не зле. А зараз 39 - росте. Бачимо унікальну ситуацію. Я не знаю, як це пояснити. Я казала, що це викликає запитання у наших закордонних колег. Іде війна, а вам не зле. З 60 балів ви отримали загальний індекс соціального самопочуття на 39 балів. Виходить, це дивовижна ситуація.Одна блогерка нещодавно написала, що Ремарк навряд чи розумів війну так, як розуміємо війну зараз ми, українці. Їй хтось заперечив, що він був на полях Першої світової, які були, можливо, найжорстокіші за всю історію людства, коли мільйони людей гинули в страшних м'ясорубках, і коли умови в окопах були просто нестерпні. Але при цьому всьому надзвичайно великий тягар був і на тил. Фактично в усіх країнах існувала абсолютна мобілізація, від якої було неможливо ухилитися. Франція втратила, здається, 20% всіх чоловіків від 18 до 40 років під час Першої світової війни. Карткова система, хліб невеличкими порціями і так далі. Тобто це був величезний тягар. Може, в тому пояснення, чому українці так доволі оптимістично живуть зараз? Місцями у нас тил живе так, ніби війни і нема. Так, особливо якщо порівняти ситуацію тут. Я працюю в університеті, я знаю, які були проблеми з відключенням інтернету, як було складно проводити заняття. Але це не порівняти з тим, як живуть мої колеги з Харківського університету. Вони розповідають, що тої ночі 15 прорвалося безпілотників, і побили там склади і так далі. Добре, що не було загиблих. До речі, ця різниця між тилом і прифронтовими територіями досить сильно відображається на виникненні точок напруги в українському суспільстві. У жителів прифронтових територій інколи може виникати таке почуття, що вони всього позбавлені, хіба що життя одне лишилося, а на заході подивіться, як живуть прекрасно: або на лижах катаються, або в ресторанах сидять.А з іншого боку, на заході точно є ця лінія, про яку не прийнято казати голосно, а саме те, що є дуже багато тепер вимушених переселенців, які приїхали з російськомовних регіонів, трошки інакше себе поводять, говорять російською мовою в публічних місцях. І це точно дуже тригерить, наприклад, західну Україну, для якої російська мова зараз просто осоружна й нестерпна. Якщо говорити про точки конфліктності і напруги, з яких можуть виростати конфлікти, про фрагментацію українського суспільства, можливо, це би була окрема тема. Чи зміцнюється зараз ця надзвичайно важлива єдність? Чи в цьому горнилі війни виплавляється зараз якась українська політична нація?Я поділяю вашу точку зору і вважаю, що дійсно ще не завершений процес формування тієї єдиної в сенсі згуртованості української політичної нації. Для більшості українців, основна ідентичність – це "я вважаю себе громадянином України". Трішечки спад відбувся, але все рівно більше двох третин українців вважають себе громадянами України. І це добра ознака. Але якщо говорити про все населення України і характерний емоційний стан українського суспільства, навіть у порівнянні з російським, це те, що в Україні відбулася адаптація до війни, а в Росії нормалізація війни. І це позначилося на настроях. У світі є багато різних індексів, із них один – це Всесвітній індекс щастя. Так от українці адаптувалися до війни, якось підлаштувалися під цю жахливу ситуацію. У Росії ж навпаки йде нормалізація війни, тобто війна вважається нормальним станом. Ми всім серцем, всією душею проклинаємо ту війну, ми просто змушені жити, бо інакше нас просто винищать. В Росії війна – це нормально. І от в тому Всесвітньому індексі щастя за збираним показником – рівень доходів, самопочуття і так далі – Україна посіла 111-те місце у світі за рівнем щастя населення зі 146 країн. Ми там десь на рівні з деякими африканськими чи з погано розвинутими країнами. А в Росії – 66-те місце. Тобто росіяни чуються щасливими майже не вдвічі більше, ніж українці. І це треба добре розуміти, тому що яким є суспільство, таким є військо. Ми прилаштувались до війни і хочемо, щоб вона скоріше закінчилася, а для росіян – це не просто норма. Їм війна ще приносить отакий великий оберемок щастя і вони з того радіють. Мені здається, війна для них – це нормалізація принципів несправедливості і зла як суспільної норми. Мене нещодавно вразило інтерв'ю, яке взяли колеги у військовополоненого, молодого російського хлопця, який брав участь, зокрема, у подіях у Бучі на початку війни. І він каже так абсолютно навіть спокійно, рівним голосом: "Але ми вирішили це захопити. А люди там мають підкоритися або виїхати. Ну ми так вирішили, що ми тепер вже зробимо".От вам настрої в російському суспільстві: війна – то наш нормальний стан, і ми від того щасливі. Як казав один вже, на щастя, ліквідований ідеолог руського миру, що ми будемо робити те, що ми любимо – вбивати і знищувати. Українцям у цій ситуації просто нема де відступати. Взагалі у Путіна є дві цілі війни – винищити український народ і зруйнувати українську державу. Тому жодні оці американські нахиляння до миру неуспішні, тому що Путін не досягає ні одної, ані другої своєї цілі. А якщо винищити – це не є пряма загроза. Це те, що не відчували, можливо, французи, навіть будучи в окупації, чи просто живучи під час Першої світової війни досить мирним трибом. А це є досить  реальне майбутнє для українців, якщо вони поваляться. Є такий Микола Азаров. Я думаю, що українці мають добру пам'ять і пам'ятають, що це прем'єр-міністр часів Януковича. Так ви думаєте, вони там спокійно сидять? Цей Азаров зараз фактично з рештою, хто повтікав з України, зараз піклуються Україною про те, що робити з захопленими українцями, що робити, щоб війська Росії прийшли до кордонів з Польщею. Скільки б не лишилося українців, то є мільйони все ж таки. Елла Лібанова каже, що в Україні зараз живе 30-35 мільйонів людей, зважаючи з тими 9 мільйонами, які виїхали. І от якщо дехто із ждунів думає, що дочекаються російських військ і все буде в порядку – ні. Бо мета є очистити територію України від всіх, хто на ній проживає. Вони не потрібні. Так от Азаров займається тим, що розробляє плани утилізації українського населення. Хтось чекав, а більшість не чекала. А на що нам взагалі? І ті, що чекали, і ті, що не чекали. Нам не треба українців, як таки. І от що з ними робити? Від депортації до знищення мільйонів українських громадян. От чим займається зараз Азаров Микола, про якого ми так згадуємо з такою посмішкою. Він же ж смішний дядько, не вміє навіть говорити українською, але дивіться, чим він зайнятий. Через то в Україні фактично немає вибору: або чекати депортації і знищення, або стояти з усіх можливих сил для досягнення перемоги.Але не хочу сказати, що все так райдужно, тому що оця адаптація, стійкість і оце життя в умовах війни є надзвичайно тяжкими для людей. Тобто вони можуть сказати: "Так, ми за перемогу, ми віримо у мирне майбутнє, ми переможемо і все повернемо". Але це дається дуже важко. Тому одна з основних тем соціологів – це дослідження психофізіологічних станів людей. Виявляється, що близько 80% українців в опитуваннях соціологів показують, що їхній психоемоційний стан є дуже важким, що вони зазнають багатьох стресів, і ці стреси є травматичними. Вони формують в людей психологічні захворювання: від тривожності і навіть до параноїдальних настроїв. Через це не треба думати, що ця ейфорія так збереглася. Йде довга війна, є численні жертви, і, на жаль, тривогу викликає і психоемоційний стан. Хтось зламався, хтось зневірився, хтось прийшов з війни і не знаходить собі місця. У Львові є дуже багато таких ініціатив, наприклад, як підтримати ветеранів, як надати допомогу людям з інвалідності, як взагалі поводитися, коли зустрінешся з військовими. Якщо ви їх зустрічаєте, не треба кидатися їм на шию, обнімати, цілувати, треба просто прикласти руку до серця. Вони це зрозуміють і будуть вдячні.Тобто є дуже багато таких речей, які турбують і гнітять українців. У мене є таке свідчення, чого українці бояться найбільше. Звісно, 80% бояться довгої війни, тих жертв, які люди відчувають, і наступу Росії. Це головний страх, який людина постійно над собою відчуває. Але українці – практичні люди і наступні причини, чого люди бояться, викликають навіть посмішку. На другому місті (60%) – зростання цін, нестача продуктів, не виплата зарплат і пенсій. Раніше допомагали американці, які підтримували наш бюджет. А уявіть собі, як вам зарплати чи пенсії не дали, як у цій ситуації виживати? Але на третьому місці бояться розпаду України як держави. Ви правильно сказали, що оці всі відчуття і настрої все ж таки відображають от такий поступовий процес. Сказати до війни, що з державою щось станеться, ну то станеться. А зараз бояться розпаду держави. Бо українці зрозуміли, що вони як нація стануть суб'єктом. Активною силою, яка існує і бореться за себе, є власна держава. Третій за значимістю страх для українців - розвал держави. Хоча 32% українців розчаровані в державі. У нас купа феноменів, які ніяк не можуть пояснити наші зарубіжні дослідники. Парадоксальні речі: то в них ейфорія від початку війни, то бояться втратити держава, яку самі ж гризли і критикували. Але в той же час, що ж об’єднує українців? На першому місці – це віра у краще майбутнє. 53%, тобто хай не абсолютна, але більшість каже, що ми воюємо, терпимо, зазнаємо всяких збитків задля майбутнього. Українці вважають, що ми все рівно переможемо і будемо жити в майбутньому добре.Це майбутнє само по собі прийде добре? Я просто пам'ятаю, як Олег Рибачук казав, що коли на виборах президента переміг Віктор Ющенко, якому дуже важко далася ця перемога, було таке враження, що повалимо зараз Януковича, Кучма відійшов в бік, тому якось воно саме по собі буде далі добре. А воно якось не виходить. Не виходить, але все ж таки цікаво, як люди бачать майбутнє країни чи особисте. Тут є показник в умовах колосальної міграції. 4,7 мільйонів українців мають офіційний статус біженця, а їх там сидить десь до 6 мільйонів. І їх питають, чи є надія на майбутнє. Так, на першому місці, надія є на майбутнє добре, як не для них самих, так для наших дітей. А з іншого дослідження уточнення, що повернуться ще наші, і взагалі для всіх українських дітей, щоб вони були тут в Україні щасливими. Їх об'єднує почуття єдиної родини, бо ми є громадянами України. Це свідчення того прагнення до розуміння чи прагнення до кращого майбутнього вже не для якоїсь окремої сім'ї з дітьми, а почуття єдиної родини. Тут же на шостому місці – ідея побудови національної держави. Тут є і прагнення спільної боротьби – те, що свідчить про солідарність. Однак нас об'єднують і спільні труднощі. Знову парадокс: ніби труднощі ми маємо, але вони нас об'єднують. Як ведучий на телеканалі, який веде ранковий етер, я не можу сказати, що втішений, коли, наприклад, "шахеди" долітають до Львова. Але в цей момент я відчуваю, що мені легше розмовляти з Харковом. Мені простіше знаходити потрібні слова, коли я говорю з Сумами. Тому що ми на одній хвилі в цей день. Коли ми читали у поета про чуття єдиної родини, то воно якось виглядало так трошки літературно.Тим не менше ідея того, що Україна – це насамперед українське політичне громадянство дозріло десь у 2014 році. Але після цього вже почали додавати питання: "А чий Крим?". Тобто щось більше, ніж просто маркер наявності паспорта. Чи додаються ще якісь додаткові умови, що таке громадянство України? Що таке спільний набір, який описує цю ідентичність? Я казала, що це вже очевидна причина для якогось більш розлогої розмови, тому що швидко не поясниш. Але, підсумовуючи все, що сказано було за сьогодні, найголовнішим тут є усвідомлення необхідності своєї української держави, яку можемо критикувати. Третина суспільства розчарована державою, але це наша держава і тільки ми вирішуємо, яка вона буде. Як вона буде нас не задовольняти, то ми поміняємо державу, ми владу змінимо і все. Але тут тільки відмінність, що держава у розумінні політичної нації, не є просто самоціль і верхівка всього. Вона не є домінанта. Ми її завоювали, ми того хотіли, ми того прагнули, і ми будемо за нею стояти. Але вона не є господарем, а є слугою народу. Ми її оберемо, ми її будемо контролювати, і все, яка б вона була недолуга, як би ми її не критикували чи мали до неї претензії. Якщо б були президентські вибори, то дарма сподіваються і росіяни, і той же президент США, що виграє хтось інший. Зеленський зараз би виграв, очевидно, або принаймні зійшлися би в другому турі два кандидати: Валерій Залужний, який має трохи вищий рівень довіри, ніж Зеленський, але і Зеленський ні в року від нього відстає. Але серед тих одиниць вибору не було б чужих за духом, за намірами, за російськими орієнтаціями. Чим краще Залужний чи Зеленський? Тут є проблема – сам Залужний не дуже хоче балотуватися. Але факт залишається фактом. Наша держава – це основне. Ми її втримаємо, але вона не буде господарем, вона буде нашим слугою. Як вона нам не подобається, ми її змінимо, переоберемо і все. 

Данила артистові народила його четверта дружина

А я згадую Кучму. Його підтримували росіяни під час перших виборів. Він і був проросійським, але недостатньо. Перед виборами 1999 року, які стали другими для Кучми, гине Чорновіл. Все вказує на те, що найпопулярнішого національно-демократичного кандидата вбивають перед виборами. "Канівська четвірка" виявляється  пасткою і для Мороза й особливо для Марчука, яка ховає їхнє політичне майбутнє. У другий тур виходять Кучма і комуніст Симоненко. Кучма легко виграє, Львів масово голосує за Кучму проти Симоненка. Кучма очевидно посилює цензуру і переслідування опозиції.  Але росіяни влаштовують касетний скандал, використовуючи беззаконня, яке породив сам Кучма.Читайте також: Чого не розуміють у США у темі виборів в УкраїніУкраїні перекривають доступ до НАТО, Кучма перетворюється на авторитариста під контролем Росії. Зрештою Майдан приводить до влади Ющенка. От знову нас втягують у серіал "Кучма-2" з Зеленським у головній ролі. Але під час війни. І з президентом Трампом із його ідеями в США. Щоб остаточно відкинути від ЄС і знищити. Тому сценарії повинні писати українці. Сценарії побудови європейської демократії.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.

Мер Дрогобича Тарас Кучма подав декларацію про доходи за 2024 рік