Search trend "обмін полонених сьогодні"

Сьогодні відбувся обмін полоненими, повернули 175 наших захисників. Ще 22 захисники повертаються додому завдяки заходам поза обмінами, повідомив президент Володимир Зеленський. "Серед них важкопоранені та воїни, яких Росія переслідувала за вигадані злочини. Усім невідкладно буде надана необхідна медична та психологічна допомога", - вказав він. Це один із найбільших обмінів. Вдалося повернути солдатів, сержантів та офіцерів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський підтвердив запланований обмін полоненими між Україною та Росією "Воїни, які боролися за нашу свободу в лавах Збройних сил, ВМС, Нацгвардії, Сил територіальної оборони та прикордонної служби. Захищали Україну на різних напрямках - у Маріуполі, на Азовсталі, на Донеччині, Луганщині, Херсонщині, а також Харківщині, Миколаївщині, Запоріжжі, Сумщині та Курщині", - повідомив президент. Зеленський подякував українській команді, яка займається пошуком українських полонених та обмінами. А також усім партнерам, особливо Об'єднаним Арабським Еміратам, за те, що сьогоднішній обмін став можливим. 18 березня відбулася телефонна розмова президента США Дональда Трампа з російським диктатором Володимиром Путіним. Під час переговорів Путін заявив про те, що завтра між Україною і Росією відбудеться черговий обмін військовополоненими у форматі 175 на 175. Росія також обіцяє передати Україні 23 важкопоранених українських військовослужбовців.

Про це вона розповіла в етері Еспресо."Родини військовополонених провели мирну акцію біля Верховної Ради 13 березня, бо це був крайній день засідання українського парламенту. Наша вимога полягала в тому, щоб до нас вийшли депутати та прийняли наше звернення. Ми доведені до відчаю через ігнорування з боку влади, тому був вимушений крок – перекрити дорогу біля Верховної Ради, аби ми були почуті та до нас вийшли депутати. Потім підійшли працівники спецслужб, хоча не представилися і посвідчень не показали, але сказали, що мають відношення до обміну полонених. Умовляли нас піти з дороги та не перекривати рух, а один з них сказав: "Тепер ви будете довго чекати своїх рідних". Пізніше приїхала поліція, яка відвела учасників акції до готелю "Київ" та склала протокол за адмінпорушення, - розказала співзасновниця ГО "Спільнота Оленівки".За її словами, ГО "Спільнота Оленівки" об'єднує родини загиблих та постраждалих військовополонених під час теракту в Оленівці, тоді 193 українських захисники були підірвані в ангарі: понад 50 загинуло, більш як 100 отримали важкі поранення. На сьогодні за вбитими в полоні, яким гарантували життя та обмін за 3-4 місяці, не має Дня жалоби, тому родини просять розглянути та ухвалити законопроєкт 10188."Під час попередньої акції в лютому до нас вийшли два народних депутати, Олександр Ковальов та Геннадій Касай, взяли звернення, списки поранених і пообіцяли запросити на засідання Комітету з нацбезпеки та оборони, але й досі зворотної реакції немає. А 13 березня до нас не вийшов жоден народний депутат. А коли приїхала поліція, то вже вийшов якийсь представник з ВРУ, якому ми і передали свої звернення, але на той час вже поліція отримала на нас скаргу. Тепер готуємося до масового голодування, збираємо списки, хто з нами виходить на цей важливий крок. Ми будемо голодувати, візьмемо з собою намети, каримати, спальні мішки, готуємося до цього процесу", - зазначила Анастасія Гондюл.Раніше в інтерв’ю Еспресо звільнений із полону азовець Сокаль  розповів про перебування в Оленівці та СІЗО окупантів, розказавши, що у російському полоні проти українських військових систематично застосовували силу та моральний тиск, морили голодом.

Про це він сказав 18 лютого на пресконференції за підсумками зустрічі з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом в Анкарі."Безумовно, Україна все одно, хоч би як нам не було складно, або комусь хотілося чи ні Україна не визнає юридично окуповані Росією українські території. Наш схід, наш Крим і всі інші важливі для нас міста і села", - заявив Зеленський.За його словами, всі політики, які нині говорять про можливість перемир'я, забувають про повернення полонених."Навіщо говорити ці зайві слова, що люди не повинні вмирати, коли потрібно повернути тисячі людей, які сьогодні в полоні? І якщо дійсно є добра воля закінчити цю війну (а я не вірю, що Путін цього хоче), то точно має бути обмін полоненими", - наголосив президент.Також він знову порушив питання гарантій безпеки й підкреслив: якщо деякі країни, включно зі США, не хочуть бачити Україну в НАТО, можливість розміщення іноземного військового контингенту потрібно обговорювати вже зараз.17 лютого на пресконференції в Москві очільник МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що в разі початку мирних переговорів з Україною Кремль не обговорюватиме відмову від окупованих територій.

Івану Сокалю 25 років. З них понад 2 роки і 4 місяці хлопець провів у російському полоні. До бригади спеціального призначення "Азов" чоловік долучився в 19, тому що завжди мріяв про військову службу. Повномасштабне вторгнення застало Івана у Маріуполі. Звідти він потрапив у ворожий полон. Чому саме "Азов"Чому саме "Азов"? Тому що я обирав один із найперспективніших підрозділів, який розвивається, і який хоча б чимось відрізняється від, скажімо, повсякдення, яке було на той час в наших Збройних силах України. Знову ж таки, в мене був друг в "Азові", з яким я спілкувався, який мені теж пояснював, чим вони займаються, що вони роблять. І знову ж таки, в першу чергу, це було те, що підрозділ виїжджає на бойові завдання. От це для мене було основою - щоб не просто я свою службу прослужив три роки контракту, не беручи участь в антитерористичній операції або ООС, так, як воно називалося на той момент.І мене це надихнуло, тому вирішив іти саме в полк "Азов". І зрозуміло, що на той час людей було небагато, тобто було більше часу для того, щоб бійці розвивалися. І була їхня перевірка -  що вони можуть, що не можуть. І вже після закінчення курсу ти міг вступити в полк "Азов".Передчуття великої війниПеред 24-м лютим, буквально за місяць, навіть швидше, коли почалися такі масштабні вкиди в соцмережу, різні пости та відео, було зрозуміло, що вся ця організація їхніх військ, їхні різні тренування то в Криму, то в Донецькій області, то зі сторони Білорусі - це вже було дзвіночком, що це все не просто так робиться. Тобто вони відпрацьовують якісь тактичні дії,  відпрацьовують свою логістику і так далі.Ближче вже до 24-го лютого,  буквально за два тижні, вони стягнули більшу частину цього угруповання, яке наступало. І було, ну, не те, що відомо, це вже було зрозуміло, що вони будуть іти на наші території.Хтось з моїх знайомих говорив: "Та нічого не буде, там нічого, два-три тижні повоюємо, і воно все затихне". На цей час, буквально за два тижні до цього, я склав всі свої речі. Відправив додому документи, цінні речі. І пізніше просто я собі зробив тривожний рюкзак, в якому я підготував все до війни.І пізніше вже 24-го числа стало всім все відомо. З одного боку, я прекрасно розумів, що Маріуполь залишиться в оточенні, тому що вони будуть робити сухопутний коридор. Це для них дуже важлива, скажімо так, стратегічна точка була.  Ми зранку прокинулися, чули виходи корабельної артилерії з моря і зрозуміли, що все це не жарти.Оборона Маріуполя У нас була тривога. Ми швиденько всі згрупувалися, взяли з собою боєприпаси, і надійшла команда, що ми їдемо на оборону Маріуполя. Під'їжджаючи до Маріуполя, ми вже бачили стовпи диму, тобто вже були обстріли і зрозуміли, що це не просто звичайна тривога, а це реально велике вторгнення.Ми прогнозували, що поки будемо закріплені у Маріуполі, тобто ми розуміли, що на нас буде досить великий тиск їхніх військ. В мене закрадалися такі думки, що наша справа була якомога довше протягнути оборону не просто Маріуполя, а й навколишніх районів, навколишніх сіл, там де Павлопіль,  Водяне,  Широкине. Але і й була думка, що до нас прийде підмога, тобто не дадуть нас взяти в оточення, і що в нас буде доступ, постачання, скажімо, продуктів і боєприпасів.Але, як ми бачили, фактично все це вийшло не так, ми пішли на оборону Маріуполя, деякі підрозділи зразу ж відбили від Павлополя,  Водяного, Широкиного, Сартани те ж саме. І зрозуміло, що вся концентрація військ йшла на Київ. І це було зроблено правильно, що до нас не давали підмогу, тому що їхня ціль була Київ.Тобто, якщо б ми в перші дні втратили Київ, ми б втратили, можна сказати, все. І коли вже відбили Київ, це вже було трошки запізно, щоб йти до нас і робити якийсь коридор. Це була б колосальна втрата техніки, колосальна втрата бійців. В оточенні ми опинилися 2 березня. 1-2 березня - Маріуполь остаточно перебував  в оточенні.Оскільки увесь час тривала  оборона Маріуполя,  потрохи наші сили відходили, тому що вони сильно переважали нас кількістю бійців та техніки. Маріуполь був, скажімо, в трьох кільцях. Це була Азовсталь, правий берег, і завод Ілліча. Пізніше воно все скоротилось до двох кілець, і вже 15 квітня прийшла команда нам іти на Азовсталь для того, щоб ми не пропали на правому березі, а щоб згрупувалися вже всі на Азовсталі. обстріл Маріуполя, Фото: rеutеrs "З цивільними було дуже важко"Були там цивільні, в них були окремі бункери - вони були позначені:  над ними писали "діти", "цивільні". І вони там були до оборона вже самої Азовсталі, десь до середини цієї оборони. Незважаючи на те, що були там цивільні, і бункери їхні були позначені, Російська Федерація все одно наносила авіаудари по цих бункерах, по цих місцях. Коли ми приїжджали на Азовсталь, то завжди завозили продукти, медикаменти, воду цивільним.  Коли ми були на Азовсталі, в мене було дуже багато медикаментів, дитячого харчування. Знаючи, що там є дітки, ми туди завозили дитяче харчування, все, що було потрібно для дітей.З цивільними було дуже важко, тому що люди не розуміли, що таке бойові дії в місті, що таке загальновійськовий бій. Люди виходили надвір, незважаючи на обстріли, вони думали, що це все прилетить десь поблизу і нічого не буде. Коли ми бачили цивільних, неодноразово їм говорили: "Ховайтеся в підвали, тому що зараз буде обстріл, ви можете потрапити під обстріл".Багато людей на це не звертали увагу. Було таке, що людям говориш: "Зараз буде обстріл, ховайтесь в підвали". Люди не хотіли йти, а буквально через дві хвилини ти вже починаєш надавати їм медичну допомогу тільки через те, що вони просто не хотіли слухати і не розуміли того, що коїлось в Маріуполі.Спочатку це було дуже важко, але пізніше ж все ж таки домовились про евакуацію цивільного населення з Азовсталі. Це були дві партії, якщо я не помиляюся. І якщо знову ж таки не помиляюсь, було без жертв. Тобто люди виїхали нормально. Що з людьми було далі, цього я вже не знаю.Парамедик на АзовсталіНа самому заводі я був парамедиком. Я надавав допомогу хлопцям, які були в мене в бункері, тому що, знову ж таки, в нас був госпіталь "Желізяка", який був переповнений військовими. І там була нестача медикаментів. В мене були свої запаси медикаментів, і багато людей з моєї групи були поранені. І коли ми вже були в бункері, то я надавав їм допомогу.В мене були як і важкі поранені, так і легкі поранені. Коли до нас прилітали гвинтокрили, то ми вже бачили, що нам передавали не тільки боєприпаси, а й медикаменти. Тобто все, що могли привезти в Маріуполь, нам привозили.Вже за весь час перебування у Маріуполі, за бойові дії, що там відбувалися,  багато чого побачив, багато чого зрозумів, і розумів, що якщо людині дано вижити, вона виживе. Так, бували, звісно, моменти, коли надаєш людині допомогу, проходить декілька днів, і вона помирає. І розумієш, що всім, чим ти їй міг допомогти, ти допоміг.Та неодноразово я думав: "Це через мене, можливо, це я щось не так зробив, можливо ще щось". Але, як показала практика, далася взнаки нестача медикаментів, больові шоки і так далі, з якими  потрібно було боротися, а засобів для цього не було. gеttyіmаgеs "Найстрашніше - це авіаудари"Найбільшою небезпекою це були якраз авіаудари по самому заводу "Азовсталь", тому що прорив їхніх військ здійснювався неодноразово на саму територію Азовсталі, але це в них було безуспішно, тому що вони втрачали дуже багато бійців. Тобто, якщо брати людський ресурс, їм це вдавалося дуже важко, тому що в них бійці не підготовлені.Найстрашніше - це авіаудари, тому що засобів для того, щоб збити авіацію, не було. І ми розуміли, що ми цьому нічим не можемо зарадити. І коли  ці ФАБи, ракети летіли з літаків, все, що ми могли робити, це просто бути в бункері, очікувати і перечекати цей авіаудар."Для росіян немає слова стоп"З комунікацією у нас проблем не було. Зв'язок з підконтрольною територією України у нас був. У мене було спілкування і з рідними, і з друзями. Знову ж таки інтернет-ресурси я дивився. Я переглядав події на різних точках фронту і все, що відбувалося -  ми були свідомі цього. Досить багато таких було нюансів. Це не те, що нюансів, таких історій -  це ,знову ж таки, Буча, Ірпінь, Харків, це обстріли мирних жителів. Ми просто розуміли, що для них немає слова стоп. Для них неважливе життя  цивільних,  військових, в них є ціль. Вони не зважали ні на дітей, ні на цивільних, ні на жінок, ні на  нікого. Все це було помітно не тільки в Маріуполі, а й загалом по всьому фронту. На Азовсталі ми перебували від 15 квітня аж по 17 травня. Звісно, для бійців це було незвично. Це наводило певну кількість якогось страху, бо ми прекрасно розуміли, ми для них були якимось червоним прапором. Ми розуміли, що нічого доброго чекати нам там не потрібно.Вихід із АзовсталіАле знову ж таки, це було найрозумніше рішення на той час, яке могло бути, тому що через це рішення збереглася максимальна кількість людських життів. Тобто, якщо б ми відмовилися, і продовжували бойові дії, ми б  довго не протрималися, тому що не вистачало продуктів, боєприпасів. І з кожним днем було все більше і більше поранених. Тобто з кожним днем ми все втрачали і втрачали людей. Нам сказали з самого ранку: "Ось зараз готується знову партія, яка буде виходити". Я зібрав одяг свій. Всі свої цінні речі я залишив на Азовсталі, я їх, скажімо так, ліквідував для того, щоб вони не дісталися їм, тому що вони вічно на все голодні.А коли ми виходили по цьому ж самому коридору, знову ж таки, вони голодні були не тільки на цінні речі, а навіть і на наш одяг. Вони і забрали цей одяг. Ми виходили чистіше одягнені, ніж їхні бійці, Російської Федерації та бійці ДНР, в них був доступ до цього всього.Коли ми виходили, нас перевірили, посадили в автобуси, ми зачекали всіх людей, котрих посадять в автобус. Нікому не давали ні їжі, ні води. І розказували, що був Червоний Хрест, але особисто я його там не бачив. До когось там вони підходили, і знову ж таки ніхто не знає, чи це був Червоний Хрест, чи це не був Червоний Хрест. Тому що одягнути футболку з червоним хрестиком можуть всі. вихід із Азовсталі, Фото: gеttyіmаgеs ОленівкаНас посадили в автобус, був супровід бойовою технікою, гвинтокрилами. Також були і літаки, які супроводжували нас по дорозі, і ми приїхали в Оленівку.Вже коли ми приїхали в Оленівку, тоді нас по одному розподіляли, хто куди і одразу було помітно, що всі підрозділи, які були у Маріуполі, йдуть в одне місце збору. А хто з Азову, йде зовсім в інше місце збору. Оленівка - це було місце знайомства, де до нас ще не знали, як ставитись, ніхто не знав ще, як з нами працювати. Приїжджали їхні спецслужби, велись різні розмови, в когось були вже допити. Ну, все це ще мало спокійний вигляд.. Звісно ж, велика кількість людей там була, тобто колонія розрахована була на одну кількість, а  вона була перевищена  в пару десятків разів.І що з такого, що найбільше мені запам'яталося в Оленівці, це коли через нестачу їжі, через прісну їжу люди просто сидять відпочивають,  встають, щоб кудись піти і втрачають свідомість через те, що реально морили голодом. В Оленівці я перебував до трьох місяців. В нас якраз так сталось, що коли ми вже були в іншому місці, були, напевно, крайньою партією з Оленівки. І пізніше до нас, через тижні два привезли ще певну кількість людей. Вони були від нас неподалік, з кимось із них в нас вийшло зустрітись, з кимось  ні. Тобто коли водили на допит, везли на суд, ми дізнавались цю інформацію (про трагедію в Оленівці, - ред.).І ми були дуже сильно шоковані і дуже сильно стривожені, тому що дуже багато наших бійців залишалися там. І ніхто не міг нам дати точну відповідь, хто там був, чи це був обстріл, чи це був підрив. Пізніше вже, коли ми зібрали інформацію з різних ресурсів, ми вже мали уявлення, як все це відбувалося, і що там було.Після ОленівкиПісля Оленівки мене привезли в прокуратуру. У мене був довготривалий допит, і після цього нас відвезли вже в тимчасове місце утримання. Це був ізолятор, в якому ми пробули три дні і після цього нас вже відвезли на Донецький СІЗО.Нас в цьому тимчасовому ізоляторі зранку підняли і сказали, щоб ми готувалися, нас зараз будуть етапувати. Ми сіли в автозак, де вже зрозуміло було, що нас везуть в не дуже хороше місце. Ще конвоїр, який нас провозив, з нас сміявся, що ми перебуваємо в літаку, що нас везе така-то авіакомпанія. Ми відлітаємо на курорт. Він нам сказав, що він надіється, що ми з нього не повернемось. "Нам забороняли сідати в камерах"І коли ми вже приїхали саме в Донецький СІЗО, як тільки відкрився автозак, ми  побачили цей всім відомий коридор, через який потрібно було кому проходити, кому пробігати для того, щоб добратися до певної точки. І там вже застосовували фізичне насильство. Ми вже зрозуміли, що потрібно кріпитись, потрібно виживати.Усім відомий такий прийом, який є у  всіх тюрмах: кожен проходить, скажімо так, привітання від них, ознайомлення з ними, де наносили удари -  руками, ногами, так і резиновими палками та електрошокерами. Після цього "прийому" нас всіх розвели по камерах. В камерах це все було зовсім вже по-іншому.Нам забороняли сідати в камерах. Ми постійно стояли. В нас були набряки ніг, знову ж таки, було зрозуміло, що в когось були відбиті нирки. Комусь було важко стояти, хтось втрачав свідомість, тому що мало того, що людина вже знесилена, піддавалася фізичному насильству, так і морили голодом. В них є перезмінка два рази на день. Кожна нова зміна завжди хотіла з нами привітатися. Тобто відкривали камери, люди або залишалися в камерах, або їх виводили вже в коридор, де знову ж таки до кожного застосовували ці самі резинові палки, дерев'яні палки, крики, кулаки.І було дуже сильно це чути, коли відкривали камери з військовослужбовцями, які не з полку "Азов", їх менше чіпали. Це ми все прекрасно розуміли, тому що ми показали своїм досвідом, своєю роботою, хто ми є, і що вміємо робити. Тому до нас було таке ставлення.Допитів було дуже багато, і різні люди використовували різні засоби. Тобто хтось використовував фізичне насильство, хтось використовував до цього фізичного насильства електрошокери, тапіки (під’єднання дротів і удари струмом, - ред.), резинові палки, хтось просто руки, ноги. На одних із допитів я також прийшов на допит, де тиснули морально: "Ми повідомимо твоїх рідних, що тебе вже немає. Ми будемо з ними співпрацювати і так далі, якщо ти будеш нам все розповідати. А ти знаєш, що ми вже захопили Київ. Ти знаєш, що із західної сторони на вас напала Польща. України вже як такої немає. Вам ще трошки залишилося. Ви всі залишитесь тут".Тобто я все це близько не сприймав, тому що розумів, що вони брешуть. Від них правди ніколи не потрібно очікувати. А з другого боку, я знав, що якщо я їм щось розповім, від мене одного нічого не зміниться. Я себе готував, знову ж таки, як і до найкращого, так і до найгіршого, тому що завжди ходити у рожевих окулярах - довго так не протримаєшся.Я завжди розумів, що тривати це вічно не буде, головне перетерпіти. На цьому я і тримався для того, щоб надалі мені було на інших допитах ще простіше. В Донецькому СІЗО я перебував 11 місяців. Наступна точка - це у нас була Горлівка.ГорлівкаЗа два дні, по-моєму, вивезли дуже велику кількість людей звідти, великими партіями нас везли. І куди ми їдемо, знову ж таки, ми не знали, нас вивели надвір. Нас на той час дуже сильно здивувало, що нас ніхто при цьому етапуванні не бив.Нас оглядали на синці, чи вони в нас є, чи немає. Казали, щоб ми всі свої речі, які в нас були,  ми їх із собою забрали. Нас це дуже сильно не здивувало, тому що ми думали, що поїдемо в якесь краще місце. Можливо, це щось з чимось пов'язано. Нас посадили в жовту маршрутку, зав'язали нам руки, очі, і вже відвезли нас в Горлівку.Про це ми вже дізналися, коли приїхали туди. Відкрилися двері,  гавкала собака. І по одному людей, які вибігали, знову ж таки били. Коли вже нас завели в дисциплінарний ізолятор, то там  знову ж таки нам влаштували "прийом".Там ми зрозуміли, що тут те саме, як і там, де ми були. Зрозуміло, для чого тоді на нас дивилися, чи немає на нас синців, тому що акт "прийому-передачі" повинен бути в них."Здивувало те, що була вода, і нам дали одяг"Знову ж таки ми пройшли цей "прийом", де всі отримали свої нові синці, нові травми. Але нас дуже сильно здивувало, що ми якраз потрапили в такий час, коли і харчування давали, що були більші порції їжі. Ми здивувалися, що була постійно вода. Там інколи днями вода пропадала, але переважно постійно була вода, тому що в Донецьку вона була через день, або дві години раз на день.І здивувало те, що нам дали одяг, тому що в Донецькому СІЗО, можна сказати, хтось був в штанах і в футболці, а хтось був в нижній білизні і тільки в шкарпетках, більше нічого, без взуття і так далі.І умови в камері були значно кращими, ніж  в Донецьку. Тому що в Донецьку був бетон, вологість, грибок на стінах, сирість, протяги і постійний холод. А там ми вже побачили, що є якийсь мінімальний ремонт, є харчування, одяг, і там були матраци,  постіль. Але там було більше фізичного насильства. Тобто не так більше, як воно було регулярним, постійним, і було досить таки жорстоким. Стало набагато легше, коли е була якась година або 40 хвилин прогулянки, довкола бетонні стіни, зверху сітка, але ми бачили вже небо.Ми бачили небо, ми могли подивитися на хмари, ми могли подихати свіжим повітрям. І це значно підіймало наш дух, настрій. Бувало таке, ми розуміли, що зараз йдемо на прогулянку, після прогулянки був обшук, тобто ми повертаємося, стаємо в коридорі, нас обшукують, і ми отримуємо тоді фізичне насильство.Але бували і такі дні, це було літо,  дуже спекотно, і ми говорили: "Трясця, можна і отримати, але ми подихаємо свіжим повітрям" і так далі. А   в дні, коли була погана зміна,  ми розуміли, що на прогулянку ми не хочемо йти, краще тут побудемо. Але здебільшого ми хотіли йти на прогулянки, тому що знову ж таки свіже повітря, воно для нас на той момент було дуже-дуже важливим. Азовець Іван Сокаль з побратимами, Фото: архів Івана Сокаля Повернення в ДонецькБуло ще одне етапування, ми повернулися після Горлівки назад в Донецький СІЗО. Знову ж таки, ми стикнулися з тим самим "прийомом". Нас відвели на той самий пост, підвальне приміщення. Це для них використання найбільш жорстоких методів. Але ми були дуже сильно здивовані, коли туди зайшли. Наче ніяких змін немає, але харчування таке, як і було. Але перестали застосовувати вже до нас фізичне насильство, і нам дали матрац і ковдру. Тому що 11 місяців, які ми там були, там були металеві ліжка, на яких ми, хтось, знову ж таки, без футболки, без штанів лежав в мороз, і це було холодно. А тут ми приїхали, і ми вже побачили матрац, вони були порвані, але були. Тобто ти прокидаєшся, у тебе трішки менше болить, ніж боліло від цього металевого ліжка. І ми побачили, що була вже постійно вода. Інколи були відключення, але вже не такі, як перший раз."Постійно розказували, що ми не виживемо" Морально вони тиснули постійно, розказували, що ми не виживемо, вони нас там вб'ють, вони з нами те й те зроблять і так далі. Але вже такого, як перший раз, не було. Коли ми приїхали на 33-тю колонію, там був найдовший коридор, який нас зустрічав. Там було дуже багато різних їхніх спецслужб. Ми пройшли цей коридор, нас завели в дисциплінарний ізолятор, де знову був "прийом".І коли ми вже зайшли в камери, нам не дозволяли там розмовляти, не дозволяли сидіти, тільки під час  їжі,  і застосовували фізичне насильство, теж досить жорстоке. Воно тривало буквально п'ять днів, пізніше воно йшло трохи на спад з полегшенням.І нам тоді сказали: "Ви будете тут 15 днів, і вас піднімуть на бараки". Ми цьому не вірили, тому що "Азов" і піднімати на бараки, тобто ми цього не знаємо, тому що ми два роки провели в підвалах. Але так сталось, що після 15 днів нас реально підняли на бараки.Нам дали одяг,  переодягнули, дали матраци, подушки, постіль, засоби для миття, побритися нам дали, і коли ми вже зайшли на територію барака, я був шокований, що нас реально підняли. Є вода, більший простір, тобто тебе вже не сковує ця камера 3 на 4 або 5 на 6.Тобто ти в полоні, але почуваєш себе вже більш вільнішим, тому що в тебе є більший простір. Тому що, знову ж таки, налаштовував я себе і на добре, і на найгірше. Коли я потрапив вже на барак, там більше людей, були і нові полонені, були і старі, і було зрозуміло, що війна не закінчена. А в мене в голові було постійно так, що нас колись обміняють, тому що в нас є такі самі люди, як ми. І вони теж хочуть їх повернути.ОбмінЯ думав, що все це станеться, коли буде закінчення конфлікту, тоді буде обмін військовополонених. З самого ранку мене викликали в штаб, запитали, чи я хочу їхати на обмін. І це було досить дивним, тому що переважно перед обміном людям ставили такі питання, але були і неодноразові дії, що хлопців викликали питали, і так протягом року по декілька разів.Я зважував 50 на 50, або так, або ні. Я не сприймав все це дуже позитивно, ну і негативно теж. Але, коли я вже повернувся зі штабу, то ближче до обіду мене знову викликали, викликали в штаб. І я вже подумав , що щось не те."Лякала думка, щоб обмін не зірвався"Нас завели на територію ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, - ред.), і дали форму: український піксель, мультикам, кому що. І тут вже закрались думки, що реально щось наближається до того, що буде обмін. Але найбільше лякала думка, щоб обмін не зірвався. Тому що досить часто зривалися обміни.Тобто і ми розуміємо, що от буквально перед нами були дві партії, що їх забрали, і вночі вони вже виїжджали. Ми цієї ночі чекали, час йшов дуже повільно. І коли прийшла ніч, ніяких змін не було. Ми зранку прокинулись, думаємо: "Ну, може не сьогодні, може завтра". Ми знову проснулись, нас знову ніхто не забрав. І вже на третій, на четвертий день ми зрозуміли, що, напевно, наш обмін зірвався. Це вже такі якраз перші години і перших якихось два дні ти думаєш: Чому так сталось? Ти починаєш вигадувати собі різні проблеми, через що це все могло статись, що впливає на це і так далі.Але ми думали, що зараз пробудемо оцей карантинний їхній період у 14 днів, і нас піднімуть на барак. Нас на барак ніхто не піднімає, і ми розуміємо, що ще якісь надії, шанси є. І в один із днів нас 13 вересня забрали. І відвели на територію, де вже проходить етапування, де до нас підселили ще людей, деяких відібрали.І ми вже зрозуміли, що це, напевно, точно. У нас закрадались думки, що шляху назад не буде, тому що вони неодноразово спочатку говорили: "О, це ті, хто на обмін". А пізніше вони такі: "Та, вас забули, ви нікому не потрібні". Коли вже ми були на цій території етапування, то з нами і поводились нормально. І закрадалися ще думки до того, що це може бути якийсь етап на другу колонію, але такої думки було відсотків 10. В більшості розуміння було, що це вже обмін і все. Пізніше нас завантажили в автозаки, відвезли в одну колонію. Пізніше ми перетнули кордон, де ми приїхали ще в Таганрог, в Ростов, де ще додавали до нас людей.І вже в Ростові ми зрозуміли, що ми в аеропорту, тому що приземлявся літак, де ми вийшли за автозаків. Голова вниз, зрозуміло. Нас підвели на трап літака, де уточнили наші дані і зав'язали нам очі, руки і вже посадили нас в літак. Літак летів досить велику кількість часу. Ми прилетіли на білоруський кордон, де вже нас пересадили в автобуси і де ми під'їхали вже до пункту передачі полонених. Що ми в Білорусі ми зрозуміли за конвойними, за їхньою мовою. І коли ми вже під'їхали ближче до точки обміну, то нам говорили, щоб ми більше не служили, щоб ми думали, що робимо. І офіцери білоруські, які були між цими конвоїрами, говорили: "Хлопці, все це політика, все це не ваша війна, ми вам допомагаємо, ви бачите, як ми з вами поводимось". Тобто: "Не тримайте на нас зла" і так далі. Тобто старалися до нас в крайній момент, скажімо так, придобритись. Ну, тоді вже подумав: "Ну, нарешті". Нарешті щось змінилось за ці роки, хотілося сказати за рік, але на жаль, за ці роки щось змінилось. І таких дуже-дуже великих позитивних емоцій не було, тому що ти вийшов з дуже неприємної ситуації, з якої люди повертаються зі змінами.Зі змінами в голові, змінами зі здоров'ям. З такої ситуації, тим більше в нашому випадку, тобто з такого підрозділу, як ми, це дуже-дуже важко.Були, звісно, позитивні емоції, що нарешті можна буде побачити рідних, нарешті можна буде вільно погуляти, поїсти нормально, привести себе нормально в порядок. Телефонував спочатку мамі. Спочатку представився, що до вас дзвонить Іван Петрович. Мама спочатку не зрозуміла, хто.Ну, перепитала хто, я ще раз сказав, і мама вже з голосу зрозуміла, хто до неї телефонує. Часу на розмову було небагато, тому що телефон був один, а хлопців багато. Тому мамі зразу сказав, що сльози на пізніше, в мене все добре. За можливості, коли вже все унормується, я зателефоную. Коли я був вже в санаторії лікувальному, батьки до мене дуже хотіли приїхати в перші дні, але я не хотів. Я їх хотів бачити, але я не хотів, щоб вони приїжджали, щоб вони не бачили, в якому я стані. Тому що я прекрасно розумів, що вони досить довго чекали, вони досить багато чого собі вигадували, як я, що зі мною, який у мене вигляд і так далі.Я не хотів, щоб вони мене побачили якимось дуже сильно понівеченим, худим. І я намагався максимально відтягнути цей час, щоб чимшвидше від'їстись,  привести себе в порядок. Але цей термін тривав недовго, тому що вони кожного дня хотілт приїхати. Ну, я вже погодився, до мене приїхали, звісно ж емоції, сльози, все було.А коли я приїхав саме вже до себе додому, це було переповнення емоцій, тому що мене зустрічали дуже багато людей. Тобто через те, що я з села, дуже багато людей прийшли, мене зустріли, зі всіма ми привіталися, зі всіма поспілкувалися. Тобто в цей момент я розумів, що не тільки важливий своїм батькам.Тобто, що є люди, яким я дуже сильно дякую, які підтримували моїх батьків за весь цей період, що не всі байдужі. Є люди, які намагаються допомогти, які роблять все можливе, що в їхніх силах.Реабілітація після полону Є, звичайно ж, такі, наприклад "Серце Азовсталі", які постійно надають не тільки роботу, а і проходження різних курсів, іноземних мов, курси ІТ і різні професії і навчання на ці професії. Знову ж таки, є медична допомога, є психологічна допомога, допомога з психологами - все це надають. Просто мало хто цим користується, тому що є люди, які хочуть максимально швидко вже звільнитись, тому що вони хочуть якомога далі відійти вже від цієї сфери. А є, які просто не хочуть і нехтують, скажімо так, такими можливостями.Знову ж таки, якщо є великі, серйозні проблеми зі здоров'ям, то користатися цим моментом, щоб лікуватись далі, тому що для тих, хто повертається зараз назад на службу, це дуже важливо. Тому що всі ці недоліки і хвороби, які ти заробив під час полону, можуть проявлятися не одразу. Вони проявляються пізніше, з часом. І якщо ти повернешся на службу, не долікувавшись, ти можеш вже підвести свій особовий склад, тобто ти знову будеш випадати зі строю, бо не долікувався. Іван Сокаль "Я повертаюся назад на службу"Я повертаюся назад на службу, тому що я живий і здоровий. Я можу продовжувати далі свою роботу. Так, мені потрібен зараз трохи час для того, щоб підкоригувати своє здоров'я.Але я повертаюсь назад на службу, тому що все те, що я побачив у Маріуполі, їм пробачати не можна. Тобто це цивільне населення, це розбита мирна інфраструктура. Це діти, на яких вони не звертали взагалі уваги. І все це побачене в Маріуполі, і зараз вже, коли я вийшов, я все це бачу  вже в інших містах, як все відбувається.Я чудово розумію, що зупинятися не можна. Якщо кожен буде так говорити, що: "Нам потрібно зупинитись, треба це все вести до миру". Нічого цього не буде. Тому що, якщо ми не будемо далі працювати над ними, то вони будуть працювати над нами. Тому не можна опускати руки, тим більше в такий час, коли повномасштабне вторгнення в Україну.І дивлячись зараз на навколишнє середовище, на людей, які зараз тут, і хтось там каже: "Ми втомились від війни, коли все це закінчиться". А що люди для цього роблять? Люди звикли, що вони хочуть миру. Все це не здобувається звичайними словами або якимись мізерними діями. Для цього потрібно дуже-дуже багато працювати. Тому для себе я вибрав такий шлях, що в мене є можливість це робити, і я буду це робити. Батьки мої все це сприйняли не дуже позитивно, але вони перед тим, як поставити це питання, чудово розуміли, яка буде моя відповідь. Тому що коли я йшов на службу, вони мене відмовляли, я пішов. Коли я перепідписував новий контракт, вони говорили: "Закінчуй, давай повертайся додому". Я підписав новий контракт.Тепер, коли я повернувся, вони кажуть: "Ну може вже час". Я кажу: "Час ще не настав". Тобто вони чудово розуміють, що мене переконати важко. І я багато чую від військових, що я вже своє відвоював, я вже своє відслужив. А я завжди їм ставлю питання: "Покажіть мені цю ланку, де є цей перехід, що ти своє відслужив, ти своє відвоював. Такої ланки немає".Поки є війна, ти воюєш, ти військовий, військовозобов'язаний. Ти виконуєш свою роботу, і ти ж давав присягу. Тобто мається на увазі, ти дав слово, тому відповідай тепер своїм словам.

Сьогодні у нас незвичайне інтерв'ю. Воно дуже особливе, як для мене, так і для всіх, хто працює на Еспресо зараз, працював на Еспресо раніше і так чи інакше дотичний до діяльності каналу. Я думаю, що це інтерв'ю буде важливим для багатьох українців, для нашої аудиторії, яка точно може пам'ятати мого сьогоднішнього гостя.Роман Борщ – військовослужбовець, журналіст та пластун родом з містечка Городище на Тернопільщині. У 2020-му році Роман закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка. Під час навчання працював на телеканалі Еспресо, також був прессекретарем "Пласту" та Міністерства охорони здоров'я України.У 2018 році, у віці 22 років Роман доєднався до лав морської піхоти та захищав Україну у найгарячіших точках фронту. Він був серед тих, хто боронив Маріуполь навесні 2022 року. Під час запеклих боїв, Роман Борщ потрапив у російський полон, де провів 33 важкі місяці.Наприкінці грудня 2024 року, під час чергового обміну військовополоненими, Роман повернувся додому, чому невимовно радіє увесь колектив телеканалу Еспресо.Журналіст і військовий Роман Борщ, фото: СБУЯ, напевно, почну із питання все-таки про те, як ти зараз себе почуваєш: чи тобі комфортно, як в цій студії, так і на Еспресо, коли ти прийшов і де тебе дуже раді бачити. Я також дуже-дуже радий всіх бачити. Насправді, такі дуже теплі та позитивні емоції, ще коли ішов вулицею сюди і одразу такі спогади, як колись на роботу ходив, такі теплі, приємні. Ну, з Еспресо дуже гарні спогади пов'язані. Тому, звичайно, комфортно. Колись за цим столом в прямому ефірі говорив, тепер от прийшов в якості гостя.Ну, не щось, ти робив направду важливі та якісні матеріали - ти розказував нам про технології.Так, от якраз за цим столом, щопонеділка, була рубрика, такий-собі дайджест новин про технології.А потім Роман Борщ пішов від нас, але я впевнена, що зраділи інші організації, яким ти допомагав якісно комунікувати із суспільством, зокрема Міністерство охорони здоров'я. Твій шлях до початку широкомасштабного вторгнення, ми обов'язково повернемося до того, що він тобі, можливо, дав і як посприяв в тому, що ти пройшов це вкрай складне випробування довжиною практично в три роки. Розкажи те, що можна, і те, що ти вважаєш за потрібне: як ти зустрів широкомасштабне вторгнення? Як це було для тебе, для твоєї родини, для твоїх побратимів?Тоді ще 22 лютого видав президент указ про те, що потрібно зібрати оперативний резерв першої черги. Оскільки я до такого резерву належу, до мене зателефонували з частини і сказали, що треба прибути до Маріуполя.Я попросив десь тиждень часу, пройшло два дні і почалася широкомасштабна війна. Я буквально їду на роботу здати перепустки і тому подібне, і вже своїм транспортом, разом з побратимом, який також в Києві живе, ми сідаємо в авто і їдемо з Києва в Маріуполь. 25 лютого зранку ми вже були там.Ну і там, відповідно, 28-го оточення, і далі вже бої. Боронили свої об'єкти в місті.А кілька слів про те, як для тебе змінювався Маріуполь: чи помічав ти під час дуже активних бойових дій, як змінювалося саме місто, можливо цивільні люди там? Тому що тим, хто не був там в той момент, направду все здавалося просто апокаліптично.Ти знаєш, я от дуже сильно полюбив Маріуполь ще з 18-го року. Я там прожив два добрих роки точно. І місто дуже класно розвивалося. Воно таке стало сучасне, таке доброзичливе до інших, попри те, що буквально там за десяток кілометрів фронт проходив. І ми коли приїхали вперше в лютому уже в місто, першим таким трішки ударом була оця якраз сірість, порожні вулиці. Воно так гнітюче трохи діяло через те, що я насправді дуже місто любив. Ми були там на одному з об'єктів і в місто виїхали вже на початку березня. І коли уже бачиш руйнування, оцей постапокаліпсис,  дуже-дуже важко було, бо насправді Маріуполь був такий феномен для України. Тобто це було те східне місто, яке попри заяви росіян про те, що схід є російський, нібито він завжди належав Росії і тому подібне, Маріуполь був тим феноменом культурним і і загалом от українським, який показував, що це не так. Ну і сталося потім так, що вони його показово знищили, тому що це був символ. І тепер вони його там наче намагаються відбудовувати, але зрозуміло, що вже так, як раніше, не буде ніколи.Так, вони зараз демонструють там кілька кварталів, які побудували і намагаються знімати так, як ніби це якийсь шалений масштаб нових будівництв. Люди, які там залишаються, іноді сигналізують про те, що все не так масштабно, як здається.Це було також. Трішки наперед забіжу, ми вже коли в полоні перебували, там на одній з локацій роздавали такі-собі газети місцевого політичного громадського об'єднання. І там писали про Маріуполь. І сиділи ж також в полоні і маріупольці місцеві. Вони читають, сміються, показують та кажуть: "дивись, побудували багатоквартирний будинок".І там показують будинок, а ззаду пустка, розвалені приватні будинки. Вони і кажуть "ну вже хоч би якось якісно брехали чи що". Тобто, десь якісь острівці, напевно є, я не можу про це говорити дуже експертно, але можу уявити, як то кажуть.Я розумію, що є такі червоні лінії, за які ми не будемо переступати в сьогоднішньому інтерв'ю, тому що це може бути небезпечно для людей, які залишаються в полоні. Я не буду уточнювати у тебе деталі, як саме все відбувалося, твій бойовий шлях за той час перед полоном. Але 33 місяці - це дуже довго. І якщо ти можеш розказати про якісь основні етапи, які ти проживав внутрішньо, свідомо, підсвідомо, соціально можливо, бо ми розуміємо, що певні зв'язки, вони теж мають місце, навіть в такому обмеженому середовищі.Ну, тоді, якщо по порядку, мені, насправді, пощастило через те, що основний час в полоні я пробув буквально на двох локаціях всього. Тобто не катали по Росії. Це було на території Донецької області. Воно насправді важливе, те усвідомлення, що ти десь так близько до дому, не десь там в Сибіру чи хтозна-де. А саме от Донецька область, що от недалеко  Україна. І загалом, спершу всіх полонених звозили на Оленівку, це була така виправна колонія, її спеціально під полонених розконсервували. І всі з'їжджалися туди.Пізніше, коли туди вже почали привозити тих, хто був взятий в полон на заводі Ілліча на Азовсталі, таку кількість людей Оленівка не поміщала. Їх уже розвозили по інших тюрмах та місцях утримання.І з самого початку, було також дуже цікаво, тоді ще оця так звана ДНР, вона не була повноправним суб'єктом РФ, це вже було з квітня 23-го. І у них там діяли свої закони, відповідно, їхній кримінальний кодекс. Ми, грубо кажучи, в полон потрапили в місті та спершу у них були за статусом як адмінзатримані.Ми взагалі через поліційні відділки проходили. Потім вже прийшли на Оленівку. Наше адмінзатримання тривало 30 діб, потім нам оголосили підозри за статтею 229 частиною другою кримінального кодексу "ДНР" - тероризм. Нас повезли в донецьке СІЗО, де абсолютно не проводилися ніяких слідчих дій, нічого такого.Просто першочергові покази, які відібрали, потім на підставі цих показів визнали, що ми, наприклад, належали до збройних формувань України, офіційних, відповідно ми не є терористами, тож нам дали статуси військовополонених. І потім уже відправили в колонію саме як військовополонених.Вибач будь ласка, а для чого, на твою думку, їм було потрібне оце так зване дотримання процедури? Чому вони так роблять? Для кого?Напевно, для внутрішнього споживача, для Росії, можливо для якоїсь міжнародної арени, щоб виглядати якось… Ну от, здавалося б, для чого їм судити українських військових за начебто якісь злочини? Тобто, коли він військовий, а бойові дії тривають, кожний судовий вирок, це є якась краплинка навіть для історії, для виправдання своїх дій, оцього так званого СВО і тому подібне. Навіть Гітлер дотримувався певних процедур, коли анексував землі.Але загалом, перше, що треба розуміти, як от ти кажеш, як воно внутрішньо переживалося. Дуже важким періодом було СІЗО, тому що хоч це всього два місяці, але це закрита тюрма, обмежена камера. Це 20 людей в десятимісній камері. Це було тоді, зараз не знаю, як утримують, це ще на самих початках було. Ну, якось дивно, порівняно умови начебто не найгірші, але внутрішньо дуже важко було. Окрім того, звісно, що ти в неволі перебуваєш, але це ще і замкнутий простір, з тобою там 19 людей, від яких ти нікуди не подінешся. От цілий день, від підйому і до відбою. І десь воно часто хочеться побути наодинці,  в тебе і так стресова ситуація, а ти цього не можеш зробити, це гнітило.Взагалі, найважчим був перший рік. Перший рік були такі емоційні каруселі, ти все ще сподіваєшся, що от зараз обміняють, зараз щось відбудеться, чекаєш якісь свята, когось справді міняють, тебе не міняють, ти далі чекаєш… Але от після року стало страшно, тому що вже наче й змирився. Не змирився, а звик уже.Звик до якогось режиму, оскільки ми ж там були на одному місці. Також, себе починаєш ловити на думці, що ти вже справді звик і це неправильно. Тому що нормальна, вільна людина не має звикати до неволі.Підтримувало дуже те, що були друзі там, як мінімум один друг, з яким ми знайомі зі служби і з яким можна було там поділитися чимось. І воно важливо, щоб була людина, котра тебе розуміє.Звичайно, не давало впасти у відчай те, що ти вірив і знав, що дружина підтримує, чекає, і батьки, і всі інші. Була можливість на початку 2023 року, волонтери тоді організовували передачу листів військовополонених, і тоді я зміг відправити листа додому. І дружина відправила відповідь, потім батьки листа відправили.Оце було дуже важливо, я був практично рік в полоні, і оце було… як холодною водою обіллятися - з нормального життя почути  "привіт". Адже  чим далі, тим все здавалося якимось більш нереальним. А тут ти бачиш почерк, ти читаєш, розумієш, що це твоя дружина чи твоя мама, от вона писала, тобто, що там ще життя є і це також дуже-дуже важливо було. Морально важко було досить.Це радше були винятки, оці моменти спілкування з зовнішнім світом?Звичайно.Наскільки в інформаційному сенсі ти перебував у вакуумі? Я не питала про те, як було там, без зайвої деталізації. Але чи стали для тебе якісь речі, які ти побачив тут після звільнення неочікуваними? В суспільному житті, в політичному, можливо, у військовій царині. У нас, наприклад, з'явився новий рід військ - безпілотні системи. Тобто, чи міг ти таке уявити собі в березні 22-го року? Чи розвиток, якого набула війна зараз - є щось, що тебе здивувало?Що прямо здивувало, не знаю. Яким чином взагалі ми були інформовані: ми дійсно були там в інформаційному вакуумі, але десь до осені 24-го в колонії, де я перебував, привозили ще людей з полів, які тільки-тільки потрапили в полон. І десь була можливість поспілкуватися.  Зрозуміло, середньостатистичний військовий може  досконало не знати політичної ситуації, ще чогось, але якісь найпростіші речі знали.Хтось, пам'ятаю, тоді сказав: "А Україна в Курську область зайшла". Тоді так було аж дивно наче, але ти приїжджаєш, розумієш, а, ну так, значить це добре. Тобто якісь такі основні моменти, ті ж безпілотні сили, до речі, також там хтось сказав.Дуже хвилювало те, хоч це було трішки, дуже маленький відсоток, але попри те, що могли розказувати, як там в Україні все погано, все одно я розумів і вірив, що має бути все тут добре. Але десь отой маленький шматочок тривоги все-таки був: от як приїдеш, а що там?Але звичайно, що приїхав, і дуже насправді все добре. Відносно звичайно, зрозуміло, що війна, зрозуміло, що тут дуже багато війна своїх коректив внесла, але відносно ще все добре.Так, ми маємо окуповані території, щось не контролюємо. Ми втрачаємо людей, але попри все продовжуємо бути життєздатними.Ну, варто розуміти, не ми цю війну почали. Ми діємо, реагуємо, і можливо хотілося б комусь, щоби ця реакція була якоюсь іншою - чи більш ефективною, чи не знаю якою, але ми реагуємо як реагуємо. І сам факт, коли я приїхав і побачив, що от на вулиці їздять автомобілі, мами з дітьми ходять, гуляють, тут панує мирне життя, звичайно, яке там може перериватися тривогами ракетними чи повітряними тривогами, це вже такі реалії. Але загалом треба подякувати також і Збройним силам - ті, хто зараз там, завдяки їм ми можемо зараз тут бути. Тому це важливо.Деякі військові і люди, які біля військового середовища, може волонтери, останнім часом підкреслюють, що є відчуття, ніби люди забувають про те, що триває війна. Тобто чи є такий маленький хробачок, який десь в думках з'являється? Ні?Не знаю. Може і забувають, не знаю, втомлюються. Це звичайна річ, це ще з 2014 року те ж саме. Моя думка,  коли бачу на вулиці чиюсь безтурботність, я розумію, що ну, напевно заради цього я туди і поїхав. У мене таке сприйняття.Звичайно, що забувати не потрібно, але і постійні нагадування також, мені здається, не дуже позитивні, у вигляді тої ж ракети чи тривоги повітряної.Ти згадав про Оленівку. Мушу запитати, чи перебував ти в цій колонії, коли туди почали надходити наші полонені з Азовсталі?Я звідти поїхав 5 травня 2022 року. Коли я ще там перебував, начебто був заїзд з Ілліча. Але знову ж таки, я тоді в дисциплінарному ізоляторі був, тому не бачив їх. Приймали їх там уже в житловій зоні, де бараки житлові, тому їх не бачив.Дисциплінарний ізолятор?Загалом розміщали з самого початку туди людей, які тільки-тільки приїхали, це був так званий карантин. Тобто треба було в ізоляції просидіти два тижні. Це загальнопоширена практика, як і для засуджених, так і для інших, тому що можуть бути ж якісь або хвороби, або ще щось. Тому це було спочатку в рамках карантину, а потім, я не знаю, це вже перед етапуванням в СІЗО, перед переїздом, можливо ізолювали в одному місці для того, щоб було зручніше перевозити.Про те, що сталося в Волинській колонії, ви знали?Чутки доходили вже пізніше, так.Справа в тому, що коли наш Маріупольський гарнізон покидав Азовсталь, деякі міжнародні організації клялися, божилися, що візьмуть на контроль. Потім стається Оленівка, і ми розуміємо, що міжнародний комітет Червоного Хреста або безсилий, або недієвий з певних причин. Чи знаєш ти щось про доступ міжнародних гуманітарних організацій, правозахисних організацій до вас, як військовополонених?Ну, як мінімум зі свого досвіду скажу, що доступ просто відсутній.І його не дають росіяни, чи?..Не можу знати, але загалом я жодного разу не спілкувався з представниками чи Червоного Хреста, чи будь-якої іншої міжнародної організації. Варто розуміти, що, напевно, на території держави-терориста, міжнародний оцей мандат не діє. От не пустить, скажімо, Путін до військовополонених Червоний Хрест і що Червоний Хрест йому зробить?Справа в тім, що у 2022 році, якщо не помиляюся, це було літо, з'явилися новини про те, що у Ростові будуть відкривати офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста, і ми тоді всі були шоковані цим, адже все вінчалося якимись фотографіями з рукостисканнями із російськими офіційними посадовцями. Я думаю, що Росія так чи інакше співпрацює з міжнародним комітетом Червоного Хреста. Але у нас є Червоний Хрест Україна, який є відокремлений, в здоровому сенсі цього слова. Бренд, по суті, один і той самий, але діяльність не перетинається і вони справді стараються робити все, що можуть.До речі, також був 23-й начебто рік, якщо не помиляюся, чи вже початок 24-го, то було таке, що через Червоний Хрест частина людей отримала передачі. Як нам сказали, це було через Червоний Хрест. Там і одяг був якийсь теплий, і смаколики, якісь солодощі, і тому подібне.Це от один раз таке було. Тобто на колонію в 1500 людей на той час 40 людей начебто щось отримали. І знову ж таки, це була якась адресна допомога. Я не можу знати, чи це потрібно було рідним звертатися, чи за яким принципом воно відбувалося. Але загалом, що стосується правозахисників чи ще когось, то ні.Навіть російські так звані? Тобто, у них там же ж теж є Москалькова.Звичайно, приїжджали представники омбудсмена, була навіть сама омбудсмен РФ Москалькова, вона також об'їжджала колонії. Але чи щось змінилося після цього? Ну, напевно, ні.Якщо ми говоримо про місце твого утримання, оцей найдовший період, то, якщо я не помиляюся, воно теж абсолютно не відповідає вимогам міжнародного гуманітарного права та Женевським конвенціям. Це дуже близько, принаймні в 2022-23 році було до лінії боєзіткнення. Вони мали би тримати вас значно глибше в тилу. Те саме стосується і Оленівки. Це потрібно для того, щоб забезпечити ваше життя, але ж ми говоримо про країну-терориста, тому напевно моє запитання зараз буде дуже дивним.Якщо казати про "вєлікую і нєобьятную" Росію, то кажу, психологічно було легше, напевно, і краще сидіти ближче до лінії боєзіткнення, ніж десь в Сибіру. Чи навіть там, в ближній Росії. Ну, це таке, дуже суб'єктивне судження.Попри все, якісь такі базові речі, як восьмигодинний сон чи триразове харчування, доступ до якихось гігієнічних процедур, миття в бані, чиста постільна білизна, це все в принципі, було. Тобто отакі базові загальні речі, вони їх дотримувалися. Принаймні в тих місцях, де я був.За яким принципом вони відсилають людей в глибину Росії, а кого залишають в так званих "ДНР" та "ЛНР"?Взагалі не знаю. Також, варто розуміти, що коли когось кудись забирають, найчастіше люди не знають куди.Тобто можуть назвати прізвище, кудись повести, і ти можеш тільки здогадуватися, це на обмін чи на якийсь черговий етап.Твоє довоєнне життя - я говорю про життя до широкомасштабного вторгнення - що з твого досвіду тобі допомогло впродовж цих трьох років, скажімо так, не втратити десь стрижень, оці от гачечки, за які можна було триматися?Цінності, які прививалися ще з юнацтва, той же "Пласт", наприклад, який дав моральний стержень хороший. Потім, в принципі, всі місця роботи. Мені так щастило, от я працював там, де був український погляд на світ, тому загалом якось було розуміння, що таке Україна, що таке свобода, за що варто боротися, чого варто чекати, плюс попередня служба також дала досить багато - це з 2018-го по 2021-й рік. По тих  цивільних,  кого також там утримували, кого брали на так звану фільтрацію, було часто видно, як людям, які мають досвід в армії, набагато легше, ніж тим, хто був повністю цивільний.Дуже, до речі, допомогло, що коли я ще на Еспресо працював, ми робили акредитацію до зони ООС, треба було проходити курси спеціальні і там також пояснювали, як поводити себе при можливому захопленні в полон. От ти журналіст,  працюєш в зоні бойових дій, отак сталося – потрапив у полон. Пояснювали базові речі, але воно справді спрацювало, впевненіше себе там почував, бо хоча б якийсь там алгоритм більш-менш знав: в очі не дивитись, не грубіянити там, погоджуватися зі всім і таке інше.Я тобі дуже дякую, що ти зауважив цей момент. Роки півтора-два тому вдалося поговорити так само в інтерв'ю з Тайрою, яка вже повернулася на той момент з полону. І вона підкреслювала, що окрім багатьох речей, яких тоді не вистачало українським військовим, починаючи від зброї, не вистачало і деяких скілів та знань. Направду, є певний дефіцит розуміння алгоритмів, що робити в разі, якщо полон. Тобто військовослужбовець - це завжди ризик потрапити в полон. І якщо брати якісь, ну, британські, до прикладу, військові протоколи, то там перші кілька годин ти мусиш триматися, поки міняються якісь явки, паролі. Це я так, дуже по-цивільному зараз говорю. А потім ти можеш говорити що завгодно, твоє головне завдання – вижити, зберегти життя. Український військовослужбовець середньостатистичний у 2022 році, чи мав достатньо цих знань, чи тут у нас щось треба виправляти?Я не знаю за всіх військовослужбовців, але особисто за себе можу сказати.У нас просто так сталося, що нас Маріуполь застав на самому початку. До повномасштабки ніхто так і не думав про полон, це було не масовим явищем.Після початку війни ми опинилися в оточеному місті, практично без зв'язку з зовнішнім світом. І взагалі про полон наче ніхто і не думав. Якось не обговорювалося попередньо це, тому кажу, мені там допомогли якісь попередні знання і загалом уже по шляху цьому подальшому ти рухався, наче як інтуїтивно вже більше. Ти розумів, що можеш зробити для того, щоби і своє життя і здоров'я вберегти, і не зашкодити там якимось державним інтересам, своїм товаришам чи ще чомусь.Роман та Оксана Борщ, фото: FВ | Оксана БорщВласне, не знаю, чи доречно буде про це питати, адже 33 місяці в порівнянні з тим періодом, що ти зараз перебуваєш на волі з рідними людьми, це велика різниця. Але чи є якесь розуміння, бажання? Я не кажу зараз про якісь плани, можливо бажання от на найближче майбутнє, може трошки більш стратегічно туди, далі.Є бажання сім'ю розбудовувати вже, тому що в нас так сталося, я от з дружиною познайомився в 2017 році. Це було якраз перед тим, коли я вже прийняв рішення йти в армію, і я її про це попередив. Вона погодилася спробувати, що може щось з цього вийде, з цих стосунків. Ми потім одружилися уже, але встигли нормально, як сім'я пожити разом, не на відстані, один рік після того, як я звільнився з армії, а потім війна, полон і от уже восьмий рік, як ми разом, а з цих восьми років ми рік пожили разом. Тому все-таки найближчий пріоритет, найперший - це дружина, це уже створення сім'ї.У професійному сенсі я розумію, що ти залишаєшся діючим військовослужбовцем?Поки так.А чого б хотілося? Може скучив за написанням сюжетів, за студією Еспресо?Поки не знаю. Було достатньо часу, щоб подумати над тим, а що ж далі робити. Є якісь напрацювання в голові, можливо дійсно повертатися в комунікації, в журналістику, можливо спробувати якусь власну справу, можливо щось інше, але спершу так хочеться оглянутися, більше відпочити. Тому першочергово сім'я, а далі уже чим займатися, буду трішки пізніше думати.А політика?Ні-ні-ні, я не зможу в ті коридори зайти. Не хочу.Власне, є дуже багато питань, які дуже хочеться поставити, але я свідома того, що ми маємо думати не тільки про контент, який робимо, ми маємо бути чутливими і уважними до людей, які перед нами в цій студії, як журналісти. І ми маємо бути всі свідомі того, що в полоні залишається велика кількість наших людей. Це і військові, і цивільні, і ті новини, які часом доносяться про тих і інших, викликають просто сироти по шкірі. І дуже хочеться, щоби час їхнього перебування в полоні не був обтяжений якоюсь зайвою увагою з боку тих, хто їх в цьому полоні тримає. Тому я закликаю всіх своїх колег також бути максимально обережними, максимально причетними, там, де це можна, до людей, які повертаються з полону і до людей, які в ньому залишаються. Романе, дякую тобі. Я дякую Збройним силам, вищим силам, що взагалі є нагода зараз в цій студії бути з тобою. Це одна з мрій за останні три роки, насправді, побачити тебе. У нас залишаються колеги, які мають різні статуси: хтось воює, хтось, на жаль, уже загинув, хтось безвісти зник. І ми дуже сподіваємося, що про тих, про кого можна, ми принаймні почуємо хороші звістки, хороші новини.Боже, Христе, я також дуже-дуже радий був прийти. Справді, як додому повернувся, дійсно.Тут завжди тебе чекають, з будь-якого приводу: просто побути, просто поспілкуватися, обговорити якісь важливі для тебе теми. І я, напевно, маю сказати від всіх, що справді захоплюємося силою твого духу. 

Про це у Fасеbооk написав командир Азову, підполковник Денис "Редіс" Прокопенко."Обмін пройшов за окремим форматом взаємної репатріації важкохворих полонених. Саме вони мають бути першочергово повернені згідно з Третьою Женевською конвенцією. Після важкої 86-денної оборони Маріуполя та тривалого часу у пекельному російському полоні наш боєць нарешті зможе побачити своїх рідних", - заявив він. Редіс подякував йому за мужність та стійкість. "Росіяни регулярно вчиняють воєнні злочини, розстрілюючи українських військовополонених, та утримуючи їх в жахливих умовах. Катування, знущання, голод, відсутність медичної допомоги. Боєць, який повернувся сьогодні, у вкрай важкому стані. У нього важка форма відкритого туберкульозу", - зауважив Прокопенко.Він наголосив, що бригада регулярно бере у полон військовослужбовців ворога. "Так, ми неухильно дотримуємось законів та звичаїв війни. Але навіть якби їх не існувало, у нас є військова честь та відповідальність за наших полонених побратимів. Кожен боєць бригади знає, що у російських тюрмах на визволення чекають українські воїни, серед яких 849 бійців "Азову", а єдиний на сьогодні дієвий спосіб їхнього повернення додому - обміни", - зазначив Прокопенко.Редіс додав: "Нас відрізняють від нашого ворога безліч речей. Втім, ледь не основною відмінністю є ставлення до життя свого особового складу""Я вдячний кожному українському військовослужбовцю, який, ризикуючи життям, поповнює обмінний фонд. Завдяки вам наш боєць сьогодні зміг повернутись додому. Дякую Президенту України, представникам МВС, СБУ, ГУР та "Асоціації родин захисників Азовсталі", а також країнам, які систематично сприяють процесу обмінів. Обміни військовополонених це завжди результат спільної та злагодженої роботи на всіх можливих рівнях. Продовжуємо щоденно працювати над поверненням кожного нашого побратима додому", - підсумував командир.15 січня в Україну з російського полону вдалося повернути ще 25 людей. Зокрема, серед них – захисники Маріуполя й "Азовсталі", а також цивільний. 

Про це повідомив Президент України Володимир Зеленський у соцмережі Х, а також Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. "Повернення своїх людей додому – те, над чим Україна постійно працює. І ми не зупинимось, поки не повернемо всіх наших. Сьогодні додому, в Україну, повертаються ще 25 наших людей. Це наші військові і цивільні. Серед них захисники Маріуполя й "Азовсталі", а також нашої Харківщини, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини. Хлопці мають важкі поранення та хвороби. Кожен із них отримає всю необхідну медичну допомогу", - зазначив Зеленський. Президент України подякував команді, яка шукає наших людей та організовує цю важливу роботу, а також Об’єднаним Арабським Еміратам за сприяння, щоб сьогоднішня подія стала можливою.Повернення своїх людей додому – те, над чим Україна постійно працює. І ми не зупинимось, поки не повернемо всіх наших. Сьогодні додому, в Україну, повертаються ще 25 наших людей. Це наші військові і цивільні. Серед них захисники Маріуполя й «Азовсталі», а також нашої… ріс.twіttеr.соm/ЕІХіSDUjQu— Vоlоdymyr Zеlеnskyy / Володимир Зеленський (@ZеlеnskyyUа) Jаnuаry 15, 2025  У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими повідомили, що сьогоднішній обмін є результатом того, що Україна домоглася окремого формату для повернення важкохворих та поранених полонених."Їх повернуто на вільну землю України внаслідок взаємної репатріації. Координаційний штаб за дорученням Президента України продовжує роботу з повернення важкопоранених, важкохворих, жінок. Також триває активний пошук та повернення цивільних, усіх наших військовополонених", - йдеться у повідомленні.Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимиФото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимиФото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимиФото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимиФото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненимиЗазначається, що усі репатрійовані військовослужбовці – солдати, матроси та сержанти. Вони боронили Харківський, Запорізький, Донецький напрямки, місто Маріуполь, зокрема Азовсталь. Серед повернутих є також цивільний, захоплений на Київщині та незаконно утримуваний росіянами. "Додому повертаються та отримають належне лікування та реабілітацію представники Нацгвардії, ЗСУ (в тому числі ТрО), Військово-морських сил, Державної прикордонної служби України. Також ми змогли забрати поранених українських військовослужбовців з Курщини", - додали у Координаційному штабі.Там також розповіли, що наймолодшому звільненому – 24 роки, а найстаршому – шістдесят. "Ці люди багато пережили без належної медичної допомоги та з негуманним ставленням у ворожій неволі. Поранені мають зокрема втрату зору, ампутації кінцівок, складні кульові поранення та наслідки мінно-вибухових травм. Серед хвороб – туберкульоз, онкологія, гангрена, що промовисто свідчить про ті умови, в яких доводиться перебувати нашим людям. Згідно з Третьою Женевською конвенцією саме важкохворі та важкопоранені мають бути повернені у першу чергу", - зазначили у Координаційному штабі. У понеділок, 30 грудня, українській стороні вдалося повернути з російського полону 189 військовослужбовців. Серед них захисники Маріуполя та острова Зміїний. 

Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив, що його країна запропонувала Україні оголосити припинення вогню та організувати масштабний обмін військовополоненими на Різдво. За словами Орбана, президент Володимир Зеленський начебто відхилив цю ініціативу. Про це він написав в Х. Премʼєр відреагував на публікацію Зеленського, який негативно відреагував на розмову угорського прем'єра з російським диктатором Володимиром Путіним, яка відбулася в середу. Орбан зазначив, що наприкінці угорського головування в Раді ЄС Будапешт посилив свої зусилля для "сприяння миру". "Ми запропонували різдвяне перемир'я та масштабний обмін полоненими. Сумно, що президент Зеленський сьогодні чітко відкинув і виключив це. Ми зробили все, що могли!", - наголосив премʼєр Угорщини. Водночас він не розповів, чи робив таку пропозицію Путіну. Президент Зеленський у вечірньому зверненні заявив, що координація та спільна робота допомагають досягти результатів. За його словами, саме це зараз потрібно Європі. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Орбан поговорив з Путіним: що відомо "Завжди координація та спільна робота допомагають досягти результатів. Саме це зараз і потрібно Європі, а не чиїсь окремі зусилля всупереч усім іншим на континенті. Досягти надійного миру - це важке завдання, і цю вагу треба змогти витягти. Європейська позиція щодо миру має бути максимально сильною", - сказав він. Крім того, радник президента України Дмитро Литвин зазначив, що про свої контакти з Москвою угорська сторона не попереджувала. "Як і завжди, Україна не уповноважувала Угорщину ні на що. Як і завжди, Україна в щоденному режимі працює для звільнення полонених, і вже два тижні тривають відповідні контакти щодо значного обміну до кінця року", - зауважив він. Розмови про війну, яку РФ веде проти України, не можна вести без неї, для досягнення реального миру потрібні рішучість США і єдність Європи. "Ми всі сподіваємось, що Віктор Орбан не буде хоча б Асаду в Москву телефонувати, щоб послухати ще і його годинні лекції. Абсолютно зрозуміло, що для досягнення реального миру й гарантованої безпеки потрібні рішучість Америки, єдність Європи та налаштованість усіх партнерів на дотримання цілей і принципів Статуту ООН", - написав Зеленський.