Search trend "Різдво в Україні"

У християнському календарі упродовж року існує шість окремих подій, присвячених Івану Хрестителю, і кожна з них має глибоке значення для українського народу. Іван Хреститель посідає особливе місце серед святих, адже його постать є однією з найвизначніших у християнстві.

Свято Різдва Іоанна Хрестителя, також відомого як Іоанн Предтеча - одне з найбільших у християнському календарі, яке має глибоке духовне значення. Іоанн Хреститель відіграв ключову роль у підготовці народу до приходу Ісуса Христа, його життя та діяльність мають особливе місце в християнській традиції. Крім того, цього дня відзначають ще свято Івана Купала, що пов'язане з літнім сонцестоянням і культом родючості, води та вогню.Хто такий Іоанн Хреститель та яка його місія?Іоанн Хреститель народився у подружньої пари священика Захарії та його дружини Єлисавети. Його народження вважається чудесним, адже батьки були вже в похилому віці і не могли мати дітей. Ангел Гавриїл з'явився Захарії, щоб сповістити про народження сина, який стане великим пророком і підготує шлях для Месії.Іоанн Хреститель провів майже все своє життя у пустелі, ведучи аскетичний спосіб життя. Його проповіді були сповнені закликів до покаяння та духовного очищення. Він хрестив людей у річці Йордан, символічно очищуючи їх від гріхів і готуючи їх до приходу Ісуса Христа.Одним із найважливіших моментів у житті Іоанна Хрестителя було хрещення Ісуса в річці Йордан. Саме тоді на Ісуса зійшов Святий Дух у вигляді голуба, і голос з неба проголосив Його Сином Божим. Цей епізод став ключовим у християнському вченні про Трійцю.У церковному календарі є шість свят, що присвячені Івану Хрестителю. Всі вони вшановують різні етапи життя і діяльності Іоанна Предтечі, який відіграв важливу роль у християнській історії та духовному житті.Фото: УНІАН /Іоанн Предтеча хрестив у водах річки Йордан Ісуса Христа)Свято Івана Купала та Різдво Іоанна Хрестителя: зв’язок та походженняУ слов'янських країнах християнське свято Різдва Іоанна Хрестителя подекуди поєдналося з давнім язичницьким святом Івана Купала, яке також відзначається в цей період. Івана Купала пов'язане з літнім сонцестоянням і містить багато елементів, що символізують природу та родючість, зокрема вогнища, купання у воді, плетіння вінків та інші обряди.Головні відмінні риси:Походження: Різдво Івана Хрестителя має християнське походження, тоді як Івана Купала – язичницьке.Відзначення: свято Іоанна Хрестителя супроводжується переважно релігійними обрядами, в той час як Івана Купала – народними традиціями і обрядами, пов'язаними з природою.Символіка: Івана Купала пов'язане з культом природи, води та вогню, тоді як Різдво Івана Хрестителя – з релігійними аспектами народження святого.Церква, прагнучи інтегрувати народні традиції у християнську культуру, часто зіставляла свята, так сталось і цьому випадку. Багато традицій Івана Купала стали частиною святкування Різдва Іоанна Хрестителя, збагачуючи і доповнюючи одне одного. Однак, варто пам'ятати, що це різні за змістом та значенням свята.Ще декілька років тому, на офіційній сторінці ПЦУ у Fасеbооk з'явився допис про те, що важливо чітко розрізнювати ці події, адже вони не є тотожними. Церковнослужителі зазначають, що не було у християн такого святого як "Іван Купало", і це все давні язичницькі основи, що не мають нічого спільного зі славним пророком Іоаном:Тож, "Івана Купала" та Різдво Іоана Предтечі – це цілком різні відзначення.Свято Різдва Іоанна Хрестителя – це не лише можливість згадати про великого пророка і його внесок у християнську історію, але й нагода для кожного вірянина замислитися про важливість покаяння, духовного очищення та підготовки до зустрічі з Богом. Це свято об’єднує духовні цінності християнства з багатими народними традиціями, створюючи унікальну і багатогранну культурну спадщину.Коли Івана Купала та свято Іоанна Предтечі у 2025 році?Раніше свято Іоанна Хрестителя відзначали в Україні 7 липня згідно з юліанським календарем, але після переходу ПЦУ на новоюліанський календар святкування цих дат перенесли.Тому, Різдво Івана Хрестителя тепер відзначається 24 червня, як і в інших країнах, які використовують григоріанський або новоюліанський календар. Це означає, що Івана Купала, яке традиційно відзначалося одночасно з Різдвом Івана Хрестителя, також відзначатимуть в ніч із 23 на 24 червня.Різдво Іоанна Хрестителя та Івана Купала: традиції Свято Різдва Іоанна Хрестителя відзначається урочистими богослужіннями, під час яких читаються спеціальні молитви та піснеспіви. У багатьох країнах в цей день влаштовують хресну ходу, де віряни несуть ікони Іоанна Хрестителя і співають духовні пісні.Крім того, церква закликає до милосердя і допомоги нужденним, наслідуючи приклад Іоанна, який жив скромно і присвятив себе служінню іншим.Якщо ж говорити про давньослов’янські звичаї, свято Івана Купала — це одне з найяскравіших і найтаємничіших свят у календарі слов'янських народів. Це свято поєднує в собі язичницькі обряди та традиції, зокрема:Стрибки через багаття. Вважається, що це очищує від злих духів і захворювань, приносить удачу та здоров'я. Молоді пари часто стрибають через вогонь разом, тримаючись за руки, щоб перевірити силу своїх почуттів: якщо руки не розімкнуть під час стрибка, то їхній шлюб буде міцним.У цю ніч вода набуває цілющих властивостей. Люди купаються у річках, озерах чи ставках, вірячи, що вода змиває всі негаразди, хвороби та очищує душу і тіло, однак, обов’язково до заходу сонця.На Івана Купала збирають різноманітні трави, оскільки вважають, що вони мають особливу силу саме цього дня. Зібрані рослини використовують для лікувальних настоїв та оберегів.Дівчата плетуть вінки з польових квітів і трав. Потім ці вінки пускають на воду, щоб дізнатися про свою долю. Вважається, що якщо вінок пливе далеко і не тоне, то дівчина скоро вийде заміж.Фото: вільні джерела.За легендою, в ніч на Івана Купала цвіте папороть, і той, хто знайде цю квітку, буде мати особливі здібності, зможе знайти скарби та отримати велику удачу. Хоча науково доведено, що папороть не цвіте, цей обряд залишається однією з найромантичніших традицій свята.Співання обрядових пісень, що супроводжуються танцями, є важливою частиною святкування. Пісні славлять природу, сонце та воду. Молоді дівчата часто ворожать на свою майбутню долю, намагаючись дізнатися, чи скоро вийдуть заміж і яким буде їхнє майбутнє.Свято Івана Купала поєднує в собі духовні, релігійні та природні аспекти, створюючи неповторну атмосферу єдності з природою і глибокого символізму. Це свято продовжує жити і розвиватися, зберігаючи давні традиції та пристосовуючись до сучасного світу.Що заборонено робити цього дня?Іоанн Хреститель загинув мученицькою смертю — був обезголовлений за наказом царя Ірода. У зв'язку з його мученицькою смертю, деякі церковні служителі зазначають, що все ж краще відмовитися від веселощів, співів, танців та уникати сварок. Також варто уникати дій, що пов’язанні із розрізанням круглих предметів, зокрема хліба, кавунів чи будь-яких інших круглих плодів.Однак, всі ці заборони все ж більше стосуються відзначення дати Усікновення глави Іоана Хрестителя, що припадає на 29 серпня. Різдво Іоанна Хрестителя - це світле свято народження, що немає таких суворих обмежень. Головне - це молитва, покаяння та духовне очищення. Якщо ж говорити про Івана Купала, тут існує ряд заборон та обмежень, які пов'язані з народними повір'ями та традиціями:Люди вірили, що в ніч на Івана Купала активізуються злі духи, відьми та інші надприродні сили. Тому важливо було мати з собою обереги з трав, які збирали в цей день, щоб захиститися від злих сил. Крім того, щойно сонце ховалось за обрій, входити у воду або гуляти лісом сувого заборонялось. Інакше, можна нібито потрапити до рук цих міфічних істот, заблукати чи навіть зникнути безвісти. Не варто цього дня давати гроші в борг або підбирати знайдені на вулиці кошти. Це вважається поганою прикметою, що може принести фінансові труднощі.Не варто говорити про відьом, злих духів чи інші темні сили, щоб не привертати їхню увагу і не накликати на себе біду.Ці заборони та обмеження базуються на давніх віруваннях і традиціях, які передавалися з покоління в покоління. Дотримуючись їх, люди намагалися захистити себе від можливих небезпек та забезпечити добробут своїм родинам.

22 червня День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні. Саме цього дня розпочалася нова фаза Другої світової війни на території сучасної України та деяких інших країн. За статистикою в ній загинуло близько 20% українців. День пам'яті був створений 2000 року указом президента України Леоніда Кучми. Цього дня вшановують всіх тих, хто загинув в результаті бойових дій на території нашої країни. Україна зазнала найбільших втрат за період війни. Згідно з даними, які були опубліковані істориками, Друга світова війна забрала життя 5 млн українських військових, 5 млн мирних жителів та ще 2 млн стали примусовими гастарбайтерами у нацистській Німеччині. В той період були знищені цілі міста і села. Мирні українці пережили голокост, голод, розстріли. Страждали українці не тільки на передовій. В зруйнованих селах і містах залишалися жінки з дітьми, молоді дівчата, немічні бабусі, які змушені були самостійно справлятися з усіма тяготами і страшними наслідками окупації ворогом рідної землі. У цей день по всій країні проводяться зустрічі з ветеранами, благодійні акції та хвилини мовчання - аби більше наша країна не дізналася, що таке, коли батьки ховають дітей. Що сталося 22 червня і що треба зробити цього дня 81 рік тому, о 04:00 ранку, незважаючи на підписаний Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, німецькі війська атакували кордони СРСР. Так почалася Велика Вітчизняна війна. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Різдво Іоана Предтечі: чому це свято таке важливе і що під забороною Зараз, в період повномасштабної війни з Росією, ця дата набула нового, ще більш трагічного, сенсу. У цей день необхідно поставити свічку за всіх тих дочок і синів України, які загинули заради свободи і незалежності нашої держави. 22 червня віряни вшановують пам'ять святого Кирила Олександрійського. Цього дня не варто сваритися з рідними, лихословити. Не вбивайте комарів після полудня, інакше наступного дня їх стане ще більше.

Батько хотів передбачити місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки Мій тато народився 1953 року в Києві. Родина жила на вулиці Прорізній. Є фотографія, на якій він малесенький тримається за свій дитячий візочок у Золотоворітському сквері. Татова мама рано втратила батьків і 1944 року приїхала до Києва. Працювала на відбудові Хрещатика, потім майстром у ЖЕКу, згодом інженером. Батько тата служив на флоті, пізніше працював водієм. Він був молодший за бабусю на сім років. Тато розповідав, що обох його дідів не стало на початку війни. Один загинув за два місяці, інший імовірно, 1944-го, останній його лист отримали зі Східної Румунії під час Яссько-Кишинівської операції. Батько добре вчився у школі, ніколи не пропускав уроків, багато часу проводив у бібліотеці, але водночас був непосидючий. Захоплювався грою у футбол, бігав дахами, йому подобалося підійматися на пожежну драбину. Якось учителька хотіла несправедливо вигнати його з класу, то тато її вкусив. Недарма сусід його бабусі, дядько Павло Жупина, казав: "Із нього будуть або великі люди, або великий вуркаган". Малим тато залюбки їздив до бабусі Олени в село Мартинівка на Черкащині. Там катався на конячці, яку називав Ряба Шкапка. Ми з батьком їздили в ті місця, де жив його дядько, знайомились із сусідами. Батько прагнув зберегти історію нашої родини. Надсилав запити в архів, малював дерево роду. Усе серйозно досліджував, розпитував родичів. Є записи, що в діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край, але не встигли. Тато був хранитель цих знань, і я не очікувала, що він так рано помре. Удома є багато паперів батька, в яких я ще не розібралася. Наскільки це важливо, зрозуміла лише після його смерті. Сподіваюся знайти там якісь зачіпки. Мій тато закінчив 57-му школу, де поглиблено вивчали англійську. Перед вступом в інститут сумнівався: хотів обрати юридичний фах, проте зупинився на фізиці, що тоді стрімко розвивалася. Крім того, протягом канікул у 10-му класі їздив у Харків до двоюрідної сестри Світлани й вони ходили в Політехнічний інститут, на факультет автоматики і приладобудування. Мабуть, побачене його вразило і батько вступив у КПІ. Навчався, а потім працював і проводив дослідження на кафедрі техніки високих напруг. Водночас він мав загострене почуття справедливості, любив розбиратися в законах і проявляв громадську позицію. Постійно писав різні петиції та звернення, наприклад, щоб спорудили "лежачого поліцейського" чи ще щось поміняли в нашому мікрорайоні. З одного боку, тато як науковець був повністю занурений у свою працю, а з другого боку розумів, що треба впливати на громаду. Він глибоко вникав у кожну проблему й не був байдужий. У діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край Туризмом батько цікавився ще зі школи, а у студентські роки став учасником туристичного клубу Медичного інституту. Туди він прийшов разом зі шкільними друзями, зокрема майбутнім дитячим хірургом Олександром Дубровіним. Вони були туристами-водниками. Тоді моя мама навчалася в Медичному інституті імені Олександра Богомольця, що напроти КПІ. Студенти з обох вузів могли зустрічатися в цьому туристичному клубі. Ось так в одному з походів тато познайомився з мамою. Проте вона на той час уже була заміжня. Але 1983 року перший чоловік мами Олег загинув у поході він із друзями подорожував на великих плотах і розбився. Після цієї трагедії батько як друг весь час був поруч із мамою і її двома дітьми моїми братом та сестрою. Допомагав їм, евакуював, коли була аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З часом тато з мамою почали зустрічатися. Одружилися мої батьки 1992-го. У родині всі тепло жартують, що тато багато років був занурений у науку, бо довго чекав на свою єдину. Я народилася, коли татові було майже 42. Будь-який його студент скаже, що він був вимогливий і послідовний викладач, але на мене суворість не завжди поширювалася він був лагідний батько. У дитинстві я, мабуть, повністю не усвідомлювала суті татової роботи. Просто знала, що він багато працює і щось досліджує. Лише потім, мало не наприкінці його життя, почала замислюватися, що це ще й цікаві речі, хоч і мало кому відомі. Колись ми з татом їздили на його кафедру, він там дещо показував, підводив до різних приладів, демонстрував, як можна робити іскри. Але сама кафедра була для мене темною, гнітючою та холодною. Коли я там бувала, мені було трохи страшно. Тому роботу батька сприймала як щось таємниче. Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем Батько часто сидів над своїми паперами до третьої-четвертої ранку. Але не можу сказати, що робота забирала в мене тата, він був у сусідній кімнаті і працював. Можливо, мені хотілося більше спільного часу, адже він рідко виходив із нами на прогулянку. Але, коли взимку ми повертались у квартиру, казав: "Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем". Було затишно і смішно в ці моменти. Він відповідально ставився до викладацької діяльності. Мав великі роздруківки таблиць, у яких, щоб сформувати оцінку студента, додавав по одному, два чи навіть по пів бала за кожен елемент роботи. Але зізнавався, що все одно намагався підвищувати оцінки. Тато казав, що навіть на екзамені продовжував навчати: намагався зрозуміти, чого студент не знає, і додатково пояснював суть речей. Для нього був важливий зворотний зв'язок. Батько засмучувався, коли до його предмета ставилися недобросовісно. Він ретельно готувався до кожної лекції, доповнював їх, поверх своїх матеріалів дописував нові ідеї, робив примітки. Тато був дослідником блискавок цьому були присвячені його практичні роботи. Але суть цих речей фізика й математика, багато формул і розрахунків. Однак у батька були студенти, з якими він писав спільні статті. Подеколи мені здавалося, що він повністю переписує за них тексти, але він пишався, що вони працюють над цією роботою разом. Батьків студент Едуард Шульженко згадував, що його зацікавила дисципліна й він хотів продовжувати роботу над технікою високих напруг. Едуард знав, що Володимир Олександрович закритий, а ще швидко ходить між корпусами й до нього важко підібратися. Але хлопець усе ж вирішив першим почати розмову. Едуард наздогнав мого тата і почав ставити йому запитання. "І тоді Володимир Олександрович сповільнився. Поки ми дійшли до корпусу, то розговорились і домовилися про наступну зустріч після пар. Того разу ми планували попрацювати годину, але затрималися до самого вечора", розповів мені Едуард. Вони з татом їздили на конференції в Японію і Польщу. Нині Шульженко продовжує працювати з темою блискавкозахисту та викладає в Німеччині. Каже, що спілкування з моїм батьком було схоже на спілкування з японцями. До них достукатися непросто, але якщо це вдасться, то тебе приймають повністю. 1992 року тато вперше поїхав на стажування для молодих науковців у Канаду. Тоді відбирали кількох людей із КПІ й він, оскільки добре знав англійську і проявив себе в роботі, потрапив в університет Торонто. Працював із професором українського походження Василем Янішевським. Усе пов'язане з блискавкозахистом там і почалося. Професор Янішевський працював і досліджував блискавки, які влучали у вежу Сі-Ен Тауер. Потім батько з професором постійно листувалися, робили спільні дослідження, писали статті й тато ще кілька разів їздив до Торонто. Це була неперервна співпраця. Батько присилав нам із Канади різні речі у велетенських коробках це були джинси, взуття, якісь солодощі. Він писав листи, а мама обводила мою ніжку й мою ручку, щоб він уявляв, як я росту, і водночас знав мій розмір. Також тато привозив мені технологічні іграшки пейджер, бінокль, у який можна було дивитися в темряві, невеликий пристрій, що передавав музику з mр3-плеєра в колонку. Це були новинки, яких практично не продавали в Україні. Ще в ті роки батько любив фотографувати різні моменти, які тепер ми звично знімкуємо на смартфони. Наприклад, красиві абрикоси на столі чи традиційний стіл на Різдво чи Великдень, нас. Завдяки цьому в мене збережений світ його очима. На кафедрі розповідали, що тато один із перших почав працювати з обчислювальними машинами. Він цікавився новими винаходами й був інноватор. Йому сподобалася думка в якомусь фантастичному фільмі, що хороших людей просять пожити довше, а вже ті вирішують, хочуть вони залишатися чи ні. Ми з ним часто говорили про це, й мені здається, він мріяв, щоб медичні інновації незабаром стали доступними. За моє дитинство ми тричі відпочивали на морі. Коли мені було 10 років, ми поїхали у Крим. Я збирала мушлі та перевіряла, чи немає там маленьких крабиків, а потім кидала у воду. Тепер усвідомлюю, що три поїздки на море за весь період дитинства це, мабуть, мало. У тата була велика відпустка викладача, але він ніколи не міг працювати тільки в університеті, тому що потрібно було заробляти. А також тому, що пристрасно віддавався справі на різних рівнях і відчував, що може бути корисний і в інших галузях. У нього була купа нескінченних проєктів і консультацій. А ще був залучений у великій кількості не­оплачуваної роботи. Звісно, це велике навантаження. Я пропонувала йому покинути роботу в КПІ як найменш оплачувану й найбільш ресурсовитратну. Але навчання студентів для нього було важливе, адже це можливість передати знання. Тато мріяв, щоб кафедра змінювалася, розвивалась і на це вистачало ресурсів. 1992-го він перший на кафедрі, а можливо, й у КПІ, почав викладати українською. Більшість часу літніх канікул ми проводили з мамою в бабусі в селі на Київщині. В останні роки життя тато частіше приїжджав туди. Допомагав мамі по дому, городу, саду. Здавалося, що ось наближається щасливий період життя, коли батьки будуть більше разом і проводитимуть багато таких теплих днів. Мама мріяла, щоб до нас прилетіли лелеки, й тато змайстрував химерну, як на мене, споруду. Це водночас і винахід, і вигадка. Він встановив високий металевий штир, зверху закріпив металеву сітку і на неї поставив гумове колесо. Конструкцію закріпив міцними дротами, які мали захистити цю високу споруду від вітру. Лелеки туди прилітали, але поки що не оселилися. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії, навіть якщо це було нереально. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії Мама каже, що, мабуть, так мало бути, що тато не застав повномасштабного вторгнення ми не знаємо, чи міг би він адаптуватися до теперішньої ситуації. Нині ми не можемо нічого передбачити і протистояти всьому. А він хотів убезпечити нас від таких речей, від яких захистити неможливо. У своїй діяльності батько хотів визначати місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки. Зокрема працював над блискавкозахистом четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Це цікавий проєкт. Інженери з Франції протягом усього періоду будівництва нового накриття консультувалися з татом з приводу створення проєкту блискавкозахисту. Він тривав шість чи сім років, але з батьком підтримували зв'язок до його смерті. Коли діти виростають, то стають друзями батькам. От ми тільки вийшли на цей рівень спілкування. Ми могли, зустрівшись за чаєм-кавою, поговорити про роботу, стосунки, порадити щось одне одному щодо переживань. Це починали бути взаємини дорослих людей. Шкода, що тато помер до того, як я могла усвідомити багато речей, що їх мені було б цікаво обговорити з ним.

За підтримку Батьківщини вона набралася гейту навіть у деяких французів, тому що не боїться сваритися з невігласами і відстоювати Україну всюди, де це потрібно. Серед російської та суржику в 11 років вона зробила свій вибір і перейшла на українську. Є голосом жінок, які не бояться називати речі своїми іменами і цей голос звучить у її книгах і піснях. З нами Ірена Карпа, письменниця, співачка, громадська діячка, культурна дипломатка.Я розповім коротеньку історію, відступ для наших глядачів. Дуже часто мені мої знайомі питалися, чи Ірена Карпа - то не моя сестра. Я не знаю, чого вони запитували. Я казала, що я маю сестру на прізвище Карпа, чотириюрідну. Звати її Наталка і вона теж співачка, але не Ірена.У цьому певно плані ми всі між собою якось юрідні брати й сестри, тому що дійсно в мене є коріння зі Львівщини, село Передільниця і там частина зараз яка прикордонна польська, дуже цілком можливо, що ми родичі. Треба дослідити. Прізвище не настільки поширене, тому ми дійсно можемо бути однією великою родиною. Десь оцей ген вистрілює і тебе все-таки ідентифікують з іншими Карпами, хоча в тебе прізвище інше.Тепер про серйозне. Дев'ять років у Франції, тобто фактично збіглося з тим, як росіяни напали на Україну. Я в кінці 2015-го переїхала, я ще тут активно брала участь у революції. А коли почалося все найцікавіше, взяла і поїхала. Я поїхала якраз у рамках програми перезавантаження державної влади оцього постсовка, і я поїхала культурною дипломаткою, щоб якось вдихати нове життя в те, що відбувається у представництві культурному України за кордоном  Щось мені вдалося, а десь мої всі благі наміри розбивалися об систему, яка така і залишилася радянська, що навіть мої колеги в посольстві, дипломати казали: "Це не перекладається для французів - оці старі нормативні якісь акти, які ще з Радянського Союзу є". І це був дуже цікавий досвід, насправді.Я не хочу його повторювати, я людина не з системи, я все-таки авторка, я мисткиня, мені дуже подобається працювати з людьми, викладати, але точно не бути культурною менеджеркою і не працювати в системі, тому що, кожна людина сама по собі, ви це, мабуть, теж часто бачите десь в державних органах, вона дуже нормальна, класна, в неї теж є діти, якісь свої там бажання, мрії, кохані люди, там собака, кіт.Але все разом у системі - це стає чимось таким дуже нелюдяним, бездушним. Починається Кафка. І це смерть просто для творчої людини, дуже важко в такому перебувати. Ясно, що є якісь приклади там Пабло Неруда, який був послом. Це не мій випадок, але мені цей досвід все одно знадобився. Коли я переїхала 2015 року, то якось ву мене зрушилася з місця мертва точка ву творчості. Я дуже довго не могла нічого написати.Десь вісім років в мене не виходило великої форми, але в мене були маленькі діти, тобто нічого дивного в цьому нема. А тут якось нове місто, все це закрутилося. Я взяла чотири емігрантські історії - щось вигадане, щось справжнє і зробила книжку "Добрі новини з Аральського моря". І тут мені на днях подруга каже: "Слухай, Карпа, ти написала про міграцію, коли це не було мейнстрімом. Зараз ця книжка дуже корисна, так, щоб зрозуміти, як там ці жінки вигрібають". Це було ще до того, як масово почали їхати. У 2019 році вийшла книжка, але ось такий вийшов досвід. Напророчила? Ні, я не напророчила, я просто показала, як люди з різним рівнем освіти, різного віку, різного соціального статусу, як вони виживають. Наприклад, одна з них краде чайові, які лишають офіціантам, а інша може вибрати в якомусь хорошому бутіку красивий одяг. Це, власне те, що відбувається і зараз, тому що різні жінки в основному виїжджають. Мені здається, що їм буде цікаво почитати, порівняти свої історії, то ця книжка зараз якось отримала нове життя.А ці жінки, які зараз виїжджають через повномасштабне вторгнення до Франції - французи якими бачать Україну через цих жінок?Мені здається, що зараз дуже класна ця нова хвиля міграції, тому що це люди, які їдуть не через те, що вони від бідності тікають, а з питань безпеки, безпеки дітей, перш за все. От, наприклад, всі, кого я знаю, всі повиїжджали з дітьми. Дуже мало хто соло виїхав. Сьогодні я їхала в поїзді з жінкою, яка виїхала до Ірландії з двома дітьми, але чоловік був тут і вона повернулася. Каже, що якби не чоловік, вона би так само залишилась заради освіти дітей там. Це в будь-якому випадку дуже цікавий досвід. У мене ця книжка, яка зараз, я дописала вже її, ми її готуємо і дуже сподіваюся, я ж буду у Львові на ВеstsеllеrFеst. Дуже сподіваюсь, що вона вийде до того часу. Якщо навіть не вийде, то буде якесь передзамовлення, і я почитаю щось із неї. Там одна з історій - це історія жінки, яка виїхала через війну зі своєю донькою. Вона списана з реальності, тому що в нас вісім місяців жила от така частина сім'ї - молода жінка зі своєю донькою-підлітком, яка ні слова не говорила по-французьки напочатку, яка вчила у школі німецьку, вона сама інженерка. І для мене це був такий якийсь приклад сили, волі і незламності, що вона там вдень працювала, підпрацьовувала, ходила на курси французької, вночі вчила самостійно ту французьку мову. За вісім місяців вона її вивчила настільки, що її взяли на роботу інженеркою. Французьку мову настільки. Тому що зразу наш оцей диплом інженерний "вау", тому що в них це дуже довго і дорого вчитись на інженера. У мене чоловік - інженер. Я знаю там, чого це коштує.От наші оці КПІшні, оці всі дипломи - це дуже високо котується, тому що це така вузька спеціалізація. Її взяли і вона була єдиною жінкою в цій компанії. Для мене це теж - дуже про емпаверинг. Наприклад, конкретно на цій історії, я показую, що вона залишилася там не тому, що вона собі хотіла кращого життя. Ні, вона насправді працює там важче і більше, але, наприклад, у неї стосунки, які залишилися тут, вони вже себе віджили дуже давно, і інколи на відстані у тебе оптика міняється і ти бачиш, як хто чим жив там, хто що вкладав у цю родину. І зараз так, її чоловік одружився з новою. Оце вже прототип, так? Я вже про це не розповідаю в книжці, але він там навіть якось виправився.Буде частина людей, яка повертається, - ті, в яких там добрі стосунки, якась там робота, соціальне коло, щось таке, що їм важливе. І будуть ті, хто залишаються. Це така історія, ми не можемо на це вплинути тим, що ми будемо хейтити, шеймити там людей. Так є. Так було в кожну війну, в кожну революцію. Люди тікають. Наприклад, після Другої світової - ті, хто були остарбайтерами у Німеччині, вони виїжджали в Америку, тому що повернутись у Радянський Союз значило б табори. Тут так само - люди, які з Маріуполя. Вони повтрачали все і не завжди можуть знайти роботу в Україні. Є, звичайно, категорія людей, які поїхала, щоб нічого не робити, стояти десь на соціалці. І це соромно, так? І от повертаючись до питання, як нас сприймають французи.Все-таки в нас хороший стереотип зараз новий з'явився - що це люди з освітою. Як казав там один з їхніх політиків, дуже неполіткоректне було зауваження: "Хай їдуть українці, вони всі освічені, нам це дуже знадобиться там для економіки". Типу "ура, клас, у нас буде біла освічена робоча сила, якій можна платити буде менше". Звучало це приблизно так.Але немає оцього, що "українки - повії", як це було часто про жінок не з України, а зі Східної Європи. Тому що вони там анатомічно гарні, високі. І це от зникло, тому що всі побачили інший бік оцих українок, жінок з дітьми, які там адаптуються, які опановують мову, які йдуть на роботу. В принципі, залишаться тільки такі, тому що ніхто з тих нових, хто  переїхав, вони не хочуть йти на якусь низьку роботу, наприклад, там прибиранням займатися. Цим займається попередня хвиля міграції. А це дуже нові люди, вони працюють часто на віддаленці. Так само на Україну працюють, працюють у міжнародних компаніях. Я ніколи ще не була в поїзді, який би був порожній, де повертаються люди з закордону в Україну. Весь час от є отакий рух, багато хто живе між двома країнами зараз. Це дуже цікавий досвід для цих людей. Я думаю, багато хто повернеться і принесе щось. Якщо не повернеться - це їхній вибір, ми не можемо вказувати іншій людині, що тобі робити. Комусь як мені необхідно їздити туди-сюди. Я перестала рахувати, я так прикидаю десь, мабуть, це мій 24-й чи 25-й раз поїздки до України з початку повномасштабного вторгнення. Я до війни так часто не їздила. Але я не можу жити без України. Це мій дім, тут моє місце сили. Мені тут добре, мені тут смачно. Тут люди, з якими можна сидіти на балконі, пити ігристе, дивитись на каштан, там починається тривога, щось робити з цього приводу. Я не могла б жити без України. Тут мої люди, тут мої читачі, тут мої слухачі, а там моя сім'я. Виходить, що я просто от маневрую, це, звичайно, не подобається або одним, або іншим. Але це зараз так як є.  Але француженки не ревнують до українок?До речі, історії, які я чула, це від двоюрідної сестри мого чоловіка, вона там не про ревнощі - там просто було, що яка гидотна її українська колега. Вона давно переїхала, каже, вона ні разу в Україну не з'їздила. Вона взагалі не переймається тим, що відбувається. Тобто от їх таке ображає. Знову ж таки, це моя бульбашка, так? Я не знаю якихось таких історій. Я знаю точно, що нам, у принципі, легше подружитись з чоловіками, ніж з жінками. Це автоматично так все це відбувається, але достатньо також й інших експаток, інших іноземок, з якими можна дружити і які будуть скаржитися на те саме неприйняття французами, що й ми. У мене є подружка, яка американка, вона з Нью-Йорка, чорношкіра і абсолютно те саме таке ставлення. Їй просто скучно. От буває, що тобі нудно, що тобі нема про що поговорити з цими людьми.І я просто вже теж бачу, що я опиняюсь, коли в компанії французькій, в мене відкривається рот і я починаю про війну. Я вже бачу, що вони вже холодні.  Ну хтось питає: "А що там у вас?". І я даю розгорнуту відповідь. Я повністю розкладаю їм всю політінформацію яку треба. Напевно, ж з такими людьми непросто дружити. "А що там у вас?" Чи якісь конкретні запитання про війну? От що зараз говорять на четвертий рік? Про Трампа, наприклад, дуже всіх гальванізувало оце, коли був цей скандал в Овальному кабінеті, всі дуже прийняли нашу сторону, не було такого, що вони стали б за за спиною "буллі", бо це ж теж людський інстинкт. Тобто є частина людей, яка виправдовує агресора, щоби типу самому не здаватися слабеньким і вразливим. А говорять багато, зараз є Україна в новинах. Відколи Трамп прийшов до влади -  постійно, стабільно ми є. Була я у Сенаті не так давно, показували фільм - документалка про знищені культурні пам'ятки в Україні. Дуже класно, просто шикарний. Перший, мабуть, за весь час, що я побачила. Настільки докладно - від пам'яток архітектури - там повністю і Харків, і сучасні митці, і все, що відбувається.Хочеться таких продуктів побільше, тому що фокусують режисери, автори на речах, які в нас є спільні, наприклад, архітектурні. Вони не знімають умовно Салтівку чи оці наші спальні райони, в яких там ми виросли. Я там, в тому числі в Черкасах - у 80-х роках це будувалося. А знімають дуже цінне і що викликає емпатію. Так само як, коли знімають там дітей, теж такі вони будуть якісь гарні. Навіть бабусь вибирають не таких, що жалість викликають, а красивих. Отам була головна реставраторка одна заповідника і вона була така красива. Дуже старша жінка весь час жартує так: "Ти коли цю реставрацію докінчиш? Коли я вже умру?" Настільки красива, коли ми дивимося, кажемо - європейська жінка. І вони от фокусуються на таких українцях, які дуже-дуже європейські, тобто нема такого совка махрового.І це дуже класно. Коли є оцей фокус, який акцентує на нашій подібності. Власне, ми і є європейцями, просто залежно куди ти дивишся. Це про українську культуру французи дізнаються, але французи, ми знаємо, чи це стереотип, чи це правда про те, що вони залюблені в російську культуру - "русский балет, великая русская культура, театр" і так далі. Воно далі все залишається? Залишається. На жаль, залишається і це так просто не викоренити. Це теж якийсь стокгольмський синдром, коли ти щось довго любиш, а потім там: "Ні, вони ж не всі такі, в них же така культура". І от знов там в опері вони будуть ставити Євгенія Онєгіна і наші українчики туди йдуть і кажуть: "Ні, ну а що, це класика, це ж вже так". Якби з усієї класики, якщо вибирати Євгенія Онєгіна, то про що ми говоримо. Я слухала якусь програму спеціально. Це було Радіо Культура, здається, чи Радіо Музика - французьке. Я їхала просто собі по полях і думаю, послухаю зараз класичну музику. І просто один російський композитор за іншим. Я виключила, включаю через час далі, типу, і далі, і далі. Потім якась російська піаністка і до неї знову ця журналістка: "І тут ми бачимо, значить, оці ж барви російського села".І вже ця піаністка, яка руська, яка виросла в Франції, я так розумію, вже не витримала і каже: "Та українського це села, там з Чайковським. Він це написав в Україні. Після того, як там літо провів". Я ж така думаю: "Господи". Такого дуже багато на кожному кроці. Далі буде в них Толстоєвський, і далі буде стояти книжка там наприклад, Амеліної, перекладена, але поряд буде стояти Навальний, знаєш.І от вони постійно в пошуках цих хороших рускіх. Їм здається, що вони дивляться наперед у примирення і типу: "А чого вони не хочуть примиритись? Тому що є ж от ето от все, так?" Нікуди не поділася ця кількість російських перекладачів величезна і оця маленька кількість українських перекладачів. Попит, я не знаю зараз, кого з сучасних вони перекладають. Я просто не слідкую, бо немає часу, але вся оця класика, все, що вони далі кажуть. Це як битися з вітряками трохи, так, наприклад, казати, що російський авангард. Вони Малевича нашого беруть і зараховують там до російського авангарду, чи Кандинського. Оцю всю Вітебську школу, де там євреї, які в Білорусі взагалі були. Але це все російський авангард.Тому що вони не знають, що Малевич, він сам казав про те, що я є українець. Вони можуть з цим розбиратись, наприклад, де створена там певна картина чи там якісь його віхи, але це якби існують вже такі терміни: "російський авангард". Коли продвинутий куратор, він буде писати, що це Україна, але буде частіше писатися Російська імперія. Я їм це пояснюю - вони теж такі, вони колони, вони не були ніколи колонією, так? У мене в чоловіка у родині там у дядька ми були в гостях, я фоткалася навіть там в одязі українського бренду, і в них така колекція Оld Моnеy - все дуже класно. Дівчата шиють, я прям обожнюю підтримувати жіночі бізнеси, я вся така Маdе іn Ukrаіnе кажу. І я фоткаюся, а там такий чувак у цьому ХVІІ століття на портреті в перуці і з астролябією. Куди ж він міг плавати? Невже ж за рабами, так?Я до чого? Це як колонам пожаліти тих, хто був у колонії. Тільки тепер, дуже недавно ми з чоловіком дивились в кіно, він ридав просто, бо їм у школі про це не розказували. Дві серії документалки дуже крутої, відновлені відео, пофарбовані про французькі колонії, як там насправді жилося. Про те, що Де Голль насправді бився силами колонії, бо французи ж здалися Гітлеру - "у нас лапки, тільки не бомбіть Париж". Тобто вони співпрацювали і був Рух опору. Але і потім оці всі люди, які підтримували Де Голля, їх обманули, і їх не забрали у Францію, там частина взагалі були стрілки, їх просто розстріляли, щоб їм не платити. І от ці люди, нащадки їхні, вони нас розуміють.У мене була касирка, каже: "Я нащадок оцієї етнічної групи, яку підвів Де Голль у свій час, яку підвели французи". І вона була дуже класна. Каже: "Приходила тут одна, ця, оця". Я кажу - "росіянка?" "Так, так, каже, я її не обслужила". Або зустрічає мене, на весь магазин кричить: "Ну що, він вже здох там чи ні? Я чекаю, щоб він здох". Ми розуміємо з нею, про кого йдеться. І вона каже: "Я тебе розумію". Оце дуже цікаво, що оце от у нас працює. Але це чомусь, наприклад, не працює на порозуміння з африканцями. Дуже цікаво, як воно. Я про цей фільм, що чоловік мій плакав, бо у школі їм цього не показували. Тобто їм частково насадили провину.Тому що дуже полегшені умови. Наприклад, вихідцям з Північної Африки, щоб приїхати там і отримати натуралізацію, думаю, значно легше, ніж нам, Ніж українцям з усіма нашими освітами, з доходом легальним і з усім. Але все одно для них це приховують і це так само якесь є певно підсвідоме розуміння між одними колонами й іншими. Росія - це колоніст, так, наприклад, Франція - це колоніст. А Сполучені Штати, які повідбирали землю у корінних американців - це також колони, Іспанія та сама. Але ось ця француженка, яка є нащадкою тих, хто був колонізований, вона каже: "Я не обслужила росіянку". А ти згадувала про українців, які йдуть на Євгенія Онєгіна у Франції. І що нам з ними робити? Чому цим у цих людей нічого не вмикається? Я не знаю чому. Я коли зробила зауваження їй, вона: "А що, я така проукраїнська, я всюди щось там за Україну". Але камон, ну ти транслюєш, як ти сидиш у красивій шубі з моноклем на Євгенії Онєгіні. Хоч не кажи вже тоді, де ти сидиш, якщо ти його так любиш. Хай це буде твій guіlty рlеаsurе, я не знаю. Агресивно ми це не витримаємо, тому що коли ти агресивно щось насаджуєш, це викликає злобу і бажання протистояти. Сьогодні я сідаю в поїзд, так цікаво і чую, що іде ця жінка, яка поряд зі мною, каже своєму чоловіку: "Да вот моё седьмое место". Думаю, от скотина, зараз щось мені скажеш російською, я тобі скажу: "Я перепрошую, я вас не розумію". Я втомлена, зла, типу, в мене ж вчора концерт був, я в 04:30 прокинулася. Вона так раз, коли щось мені принесли мені їсти, і вона мені "Смачного". Вона ідентифікувала хто я, і почала зі мною говорити дуже гарною українською. Вона сама там з Одеси, волонтерка, але от з чоловіком вдома вони говорять російською. От вона мені розказала, що десь у Франківську десь там був виступ її колег, щось техніки між собою говорили російською і їх за це франківчани зачморили, підсунули якийсь несправний рояль і все. І люди поїхали дуже озлоблені додому.Це їх не змусить говорити українською, на жаль. Я дуже розумію обурення, мене страшенно вкурвлює, коли українці говорять російською. Я не з такої сім'ї, я з багатої, так? Я з тієї сім'ї, де сильна антирадянська історія, так? Я говорила на двох мовах до десь, може, 11-12 років. Чому? Тому що дід і бабця в Черкасах. І там ця сама шизофренічна ситуація, що дома всі говорять українською, виходять на вулицю і починають штокати. Бо тому що ми ж городськіє, а щоб ніхто не подумав, бо ще якийсь Юрік з Сахаліна може приїхати. Написала я про Юріка пост, що надіюсь, що він уже з Сахаліна приїхав в Україну в чорному пакеті, точніше, вернувся. Fасеbооk удалив. Чому? Інтересно. І оце гівно, воно починає сміятися з твоєї української мови. А ти підліток, а ти дитина. І тобі хочеться конформуватись, тобі хочеться бути як всі. І ти говориш російською. Але потім мене тато викликав на серйозну розмову, сказав, що хай вони переходять, не прогинайся. Я дуже вільнолюбна людина. І для мене прогнутись - я сама собі стаю противна. Тут така ще хитрість має бути, не йти на відвертий конфлікт, але просто бути собою. Лишатися, розуміти, чого ти говориш українською. Наприклад, я знаю весь свій бекграунд.Я розумію, що таке голодомор. Я розумію, що таке репресії. Я розумію, що таке заборона української мови. Я розумію, якої сили вартувало нашим предкам того, щоб ми з вами просто сиділи зараз говорили тут. І тут в тебе є вибір: або ти граєш в дудку і визнаєш, що ти раб, що ти настільки тупий, що ти не можеш в Україні вивчити українську мову і нею говорити. Якась у тебе є психологічна перепона. Окей, ти розумний, ти говориш українською, але вдома ти переходиш на російську. Чому? Тобто в тобі живе якась оця частина малороса,  за що ти її так оберігаєш? Та що це за травма? А тут якби треба вже сходити до психотерапевта, напевно із цим розібратися. Але, дорогі україномовні слухачі та читачі, не чморіть, будь ласка, тих, хто говорить російською мовою. Їх можна лагідно тролити, але якщо ви йдете на відвертий булінг, це викличе в них тільки більшу впевненість у тому, що вони повинні говорити російською, а тому це з них зробить ще більших ждунів, ніж вони можуть бути зараз.Твій перехід такий впевнений не тільки вдома, але й поза хатою. Українська - не тільки домашня мова, це було в 90-ті, а зараз - повномасштабне вторгнення. І що з нинішніми підлітками, які продовжують слухати російську музику, дивитися якісь російські фільми, жахливі, вони жахливі просто? Так, це теж протест підлітковий. Мене недавно вчителька української мови одного з київських ліцеїв попросила записати звернення до україномовних дітей. І це дуже добре, що до україномовних, тому що говорити підліткам, які назло оцим нам всім нудним, типу старим, ровесникам їхніх батьків, будуть говорити російською? Я не зовсім знаю. Я зі своїми, в мене теж підлітки, я намагаюсь увійти в якесь розуміння, але в мене діти ненавидять все, що російське. Не дай Бог, я скажу "да", чи скажу "спасибо". Інколи "мама?" "що таке, що таке?" "мама - спасибо, спасибо". У них іде оцей правильний протест. Якогось суржика немає. Навіть цікаво, що зараз слухають якийсь ТіkТоk, але це все одно україномовний буде ТіkТоk. Мої діти не розуміють російської, тому що я ще в садку налякала всіх вихователів на Печерську, де вони були. Я просто їм сказала: "Ви знаєте, мої діти розмовляють українською, англійською. Якщо ви звертаєтесь, якщо не можете з ними українською, будь ласка, говоріть з ними англійською". І до них вибірково говорили українською. Не знаю, чи це зіграла роль, що я публічна людина. Але я думаю, що кожна мама може таке вимагати. Зараз інша біда, дійсно, що вчителі і вони вже дуже класні. Вони будуть давати суперпрограми. Я читала пост чийсь на Фейсбуку, якийсь Київський ліцей, такі захмарні ціни, типу 400 000 грн за рік.Ти таке у Франції платиш, коли там вже у супер крутий університет дитина вступає. Вчителі класні, а на перервах між собою діти всі російською говорять. І син цієї жінки, яка писала, був єдиний україномовний і вона прям у розпачі. "Що мені робити? Він рано чи пізно, підліток, він буде конформістом, він буде говорити російською. І їй, не знаю, ніхто їй не міг дати нормальну пораду" Тому що винні не вчителі і, ну, от як зробити так. Значить ці діти вдома говорять російською, вони приносять мову. Що робити тим дітям, чиї батьки, як твій тато, не викличуть дітей на розмову і скажуть: "Ти знаєш, це погано. Розмовляй українською"Протестувати проти цього, зрозуміти, що російська - це мова рабства. Піти проти батьків - це абсолютно нормальна тема в цьому віці. Я не здивуюсь, якщо навпаки буде, що в них вдома українська, а вони батькам на зло говорять російською. От це може бути. Тому що, знаєш, коли там біжать: "Куди дивляться батьки?. Можуть бути дуже нормальні батьки. Дитина просто може вибрати бути отаким одороблом, розумієш, яке пішло і слухає гімн Радянського Союзу. Тому отак от є. Це підлітковий протест, це підлітковий бунт. З ним треба працювати осмисллено, знову ж таки, прямою агресією чи прямою якоюсь забороною. Ти ж його не прив'яжеш вдома, не вживиш йому чіп, щоб він там Хвильового цитував безкінечно.Вони будуть схильні до масової культури, в кращому випадку вони будуть якимись там готами і слухати Rаmmstеіn, як там мої діти і кажуть: "Мама, ти знаєш цю музику?" Я така: "Цю музику, я маленька ще була, як була ця музика". Тобто є оцей протест - емо, готи, оця субкультура, а очевидно в Україні часу війни щось, що типу під табу - оця російська музика, стріми, оці репери, оці гімняні фільми, про які ти кажеш. Це для них вираження протесту. Знову ж таки, я не дитячий психолог, я взагалі дуже далека від того, щоб бути мамкою, яка роздає поради. З дітьми треба говорити, зрозуміти, чому вони саме це роблять. Це вплив оточення. Це буде не вплив школи, це буде, швидше за все, не вплив батьків навіть. Це буде вплив оточення. Чогось вони вибрали конфліктувати, чогось це певним чином їхній протест проти того, що відбувається. Ясно, що вони ніхто з них не хоче на війну. Тому що, є ті, хто хочуть на війну і ми бачимо 16-річних імена під прапорцями на Майдані Незалежності. Є і такі діти, є діти, які волонтерять, які збирають якимись штуками на армію, є прекрасні діти, так, які просто оця надія, оцей цвіт, який робить по-справжньому. А є ті, хто наступають на ці граблі, їм треба просто пояснювати: "Ось, дивись, ракета вбила твого однолітка, коли ти слухаєш російську музику, ти сплачуєш російському виконавцю. Російський виконавець сплачує податок і за ці податки Росія може купити ще одну ракету, яка прилетить і вже вб'є твого друга. Розумієш?" От отак на пальцях їм пояснювати.А взагалі про те пояснити, що якщо ти такий крутий і протестний, то протестуй проти рабства, протестуй проти совка, проти того, що ти не хочеш бути другорядним, упослідженим малоросом. Протестуй проти цього, просто будь нормальним собою, говори англійською, якщо так хочеш протестувати. Це ж напряжніше, ніж оце белькати по-російськи. До речі, про волонтерство. В тебе є таке волонтерство, яке називається інформаційним волонтерством. Я часто волонтерю для якихось польських медіа, але я волонтерю звідси і є набір блогера, так, який в мене виконує роль оператора, штатива і так далі. Я вмикаю телефон і пояснюю, що в нас тут відбувається, пояснюю Україну для поляків. А ти пояснюєш Україну для французів. Бувало так, що ти приходиш на етер, а там вже стільки набігло хороших русскіх і вони розповідають французам про Україну?  Вони весь час хочуть дуже розказувати про Україну. Вони такі главні експерти з усіх експертів, що вони знають все про Україну. Ні, є нормальні люди, це ті, які не приходять на ефіри, щоби дати українцям прозвучати.  Але так що що робити нам? От я говорила з Юрієм Андруховичем. Він каже, що не треба відмовлятися виступати, тому що з росіянами виходить так, що ми тоді не звучимо. Я дуже розумію цю позицію, але як членкиня ПЕН-клубу, я підписала оце наше рішення не брати участі в дискусіях, де є росіяни. Інша справа, що ти не завжди знаєш про це. Тебе запрошують на ефір і раз - і там вже сидять росіяни. Тебе просто не попередили про це.Тоді у мене вмикається мій внутрішній пітбуль і їм стає так страшно, що вони починають обсирати Рашу у вісім разів більше, ніж я. Були якісь такі, що оце як клинили "Навальний, Навальний, Навальний", які намагаються щось з тобою поговорити, ще й по-російськи з тобою поговорити. Я ввічливо відповідаю щось французькою їм і йду.У мене є одна знайома, яка арт-кураторка, вона вже 20 років має французьке громадянство. і ми співпрацювали ще з нею. Вона етнічна росіянка. Коли почалась війна, я от просто спитала, кажу: "Ти знаєш краще свій народ. Що робити, щоб типу якось покращилось?" Вона каже: "Нічого, атомну бомбу скинути, - каже. - Все, більше, каже, їм нічого не допоможе". І навіть це мене не спонукало ходити на якісь її події. Як відрубало. Після вторгнення я не можу себе змусити піти, чути російську мову десь там. Потім якось мій чоловік запросив її чоловіка там до нас на річницю весілля. Він прийшов з нею, вона прийшла з величезним оберемком соняшників. Я не знала, що вона буде.. Я її викликала, кажу: "Тільки французькою тут говорити". Кажу: "Прийдуть мої подружки, щоб ти навіть не палилася взагалі". І вона дотрималась цього, тобто вона не переходила на російську, вона дійсно говорила з моїми подружками французькою.  Вона окей ідейно, але все одно, я не можу. Вона мене весь час запрошує на свої події, я не ходжу туди, тобто я не можу. Що таке мені сталося, що просто від відвело від всіх.Мені тільки в кошмарних снах зараз сниться, що я ходжу по Москві, по Арбату і говорю російською мовою. В мене реально такі кошмари. Оце видно страх окупації, страх того, що нас підімнуть.Я аж зараз говорю, в мене мурашки по шкірі. Просто стільки наших предків поплатилося свободою, життям, здоров'ям за те, щоб ми жили отак, як ми зараз живемо оці 30 років незалежності, це ж золотий час. Такого, в принципі, не було ніколи. Ми такі щасливі з усіма нашими революціями, з усім. Що ми тримаємося, що ми відвойовуємо. Просто українці - ми круті, що можу сказати. І це дуже треба втримати в собі. Тому що скотитися в стан раба, якому не треба вирішувати, який по-русски будет говорить, ото головку опустить. Куди піду, там мене стібнуть, оце я бідний і нещасний, це легше легкого. Значно важче піднімати голову, стояти до останнього, розуміти, що це твоя битва за виживання, за всяке, за екзистенційне, за культурне, за фактичне. Це дуже важливо.Те що зараз відбувається на фронті, те, що люди донатять, те, що інші люди, яких, слава Богу, перестали називати культурним фронтом, роблять культурні події, з яких ідуть аукціони, з яких ідуть донати. Коли військові бачать, що їх підтримує суспільство, що їм донатять, що їм щось закидають, це їм реально рятує менталку. Якщо ви кинете там по 100 грн, не вип'єте зайву каву, десь посміхнеться військовий, тому що це більше ніж гроші? Це про те, щоб ми включені, що ми цивільні люди, що ми з ними, що це все потрібно? Французи як зараз сприймають війну в Україні, на якому вони етапі? Бо на початку був страх, що атомна бомба навпаки впаде десь на Європу, а не на Росію, як твоя ця знайома росіянка етнічна говорила. Чи є готовність того, що, якщо раптом що, я дивилася там статистику, що молоді люди у Франції, це було опитування минулого року. Казали, що готові брати зброю до рук. Які настрої зараз між французами?Я думаю, що десь такі ж і є. Зараз Трамп нам підсобив в цьому сенсі. Вони і так ненавиділи американців і їх зневажали за їх безкультур'я. Але грошки брали все одно з туристів і продовжують це робити. Так само, як ми були на Сідрері, виробництво сидра, кальвадоса і кажемо, що ми з України. І молодий чувак, може йому 30 з чимось, такий каже: "Так-так, ми експортуємо на Україну і на Росію. Дивіться, ці в нас коробочки в Владивосток". Ми такі: "Господи". Взагалі лице лупиться, оцей іспанський сором. Я привела людей показати сільське виробництво, українок привела. І ми такі: "Чувак, не треба тобі було це говорити", а він далі продовжує, що я припиню експортувати на Росію, якщо ви будете такі ж замовлення робити. Звичайно є, категорія людей, яким гроші не пахнуть, їм тіпа норм. Експортує він в Владивосток, що він тут такого поганого робить. Хай там люди бухають. Да хай збухаються вже там просто, хай їх менше буде. Загалом, оцей страх атомної бомби - він не зник, він є.Якось люди живуть усвідомлено з ним, але він уже так довго вимахує своїм цим ядерним прутнем, і нічого. Як щось би мало статися, він би вже це зробив, знаєш. А так от це все якісь казочки, червоні лінії. Я вже на ефірах кажу: "Дивіться, скільки разів ми вже перейшли ці червоні лінії. І що?! Кажу: "Так, ну, він же ж класичний bully. А так можна, а так можна? І якщо ти не будеш протистояти цьому, то він буде далі тебе пожирати по шматочку, поки не зіжре тебе всього. Мені здається, що от вся ця історія з Трампом, вона трохи всіх так збадьорила. Макрон абсолютно не популістський політик, на відміну від лівих, від правих. Це так круто те, що Марін Ле Пен більше не допустять до виборів. Це ж та, яка фінансувалась Путіним, оцей генерал Путіна в спідниці був фактично. І Макрон якось дуже наперекір всьому веде таку тверду політику. Він прям молодець, він дуже, він як з нами - те, що в нас в суспільстві, так, от наших нормальних людей дискурс. І зараз він європоцентричний, класний. І моя бульбашка вся така європоцентрична і класна.В нас один там якийсь тільки кузен, з якого всі тепер стидаються, пішов депутатом від правих сил і з нього всі ржуть. І я через то не поїхала вперше на Різдво до них, тому що я не буду сидіти за одним столом з людиною, яка є депутатом від крайніх правих сил у Франції. Але Макрон молодець. Він зараз настільки на висоті, дійсно справжній дуже крутий лідер і перший, який не забоявся Трампа. Ще ж була така тема  - коли тільки Трамп на перший свій термін прийшов, він же ж типу людей булить тим, що коли приходить, він тобі тисне руку. І всі там: "Ага". А Макрон такий його міцніше схопив і тримав його довше.  Він такий маленький, такий дуже tyрісаl француз, дуже харизматичний. Я ж його бачила наживо. Це давно колись там ще, будучи культурною дипломаткою, книжку Сенцова передавала. Обманувши його охорону, бо мене пускали. Вайб від нього дуже хороший - сильної людини. І я дуже сподіваюся, що це запалює також і інших лідерів. На нашій стороні є ті, хто знають, що це таке - Молдова, Фінляндія, балтійці, поляки ті самі.Всіх, в кого була взаємодія з москалями, вони уже не дадуть себео бманути. Так, Чехія, наскільки молодці. Виступала з нам перед нами словацька група і вони вибачалися за позицію свого Фіцо. Вони каже: "Ми не всі такі словаки". Я кажу: "Та я вірю, вірю. В нас теж був Янукович. Ми не всі за нього голосували. І fееl yоur раіn". Тому просто тут треба ще іншим країнам це доводити. Тій самій Німеччині. Їх виховали в тому, що вони мають провину перед там всім світом за світові війни. І тут росіяни. Дуже ж часто Радянський Союз так і називають Росія. Їм теж треба розжовувати, скільки мільйонів українців полягло в Другій світовій. Це не були лише росіяни, це були балтійці і білоруси, молдавани, грузини, тобто це всі люди, які гинули там. А в цих видно далі, що от вони щось винні Росії. Да ні, не винні Чи Росію коли-небудь покарають за те, що вона робить? Більше того, вона ж і в час Другої світової війни багато зла наробила.  Як очільниця Совєтського Союзу.Як очільниця - голодомор і репресії, і скільки всього є, і вся ця відповідальність не була прийнята. Зато вони позабирали всі будівлі посольств по всьому світу. Це ж ми "правоприємники", давайте нам все багатство. Я дуже в це вірю - що росію покарають, бачиш, навіть Трамп зараз сказав, що він не буде протистояти. Боже, це ж такий абсурд був протистояти розслідуванню воєнних злочинів Росії в час повномасштабного вторгнення. Там видно йому все-таки напхали, що це ж зовсім повний повний абзац. Америчка, яка завжди була - frееdоm, dеmосrасy тут. Та ні, не будемо. Та хай повбивають там отих дітей, подепортовують. Та що ми це будемо? Не було. Ні, Путін нічого такого не робив. В Трампа ж почали дуже сильно рейтинги повзти вниз. І ось, думаю, що заспівали під іншу дудку. Не тому, що Трамп виправився, а тому, що все-таки люди, навіть які б вони реднеки не були, можуть трошечки відрізнити добро і зло. І от хочеться сказати, якщо у вас депресивний стан, чи вам не хочеться жити, чи вам здається, що все даремно, скажіть собі: "Я хочу дожити до моменту, коли путло буде в Гаазі". Я просто заради цього моменту готова жити, дивитися, от як ця морда буде там сидіти, якщо він, звичайно, не прийме отруту, як Гітлер десь в бункері. На це ми теж згодні, але це краще вже тоді пошвидше, щоб ми могли якось відсвяткувати. Якщо ні, то я дуже в це вірю. Я вірю в правосуддя. Це також часто питають французи: "Що хочуть українці?" Думають там помсти, вбити. Я всім кажу: "Ні, ми хочемо правосуддя". Ми хочемо просто, щоби вони заплатили репарації і щоб вони несли відповідальність за кожну заподіяну смерть, за кожну екологічну біду ту, яку вони зробили, за кожен дім зруйнований, за кожну долю понівечену.Тому що це страшне - те, що вони роблять і роблять це під якимись своїми  галюциногенними ідеями, за це треба платити. І я вірю, що вони за це заплатять. Ми говорили про культуру, про культурну дипломатію. Чи настане такий час, що французи будуть казати: "Ах, це ж українське, український там композитор чи український художник, чи український письменник". Я вірю, що настане. Війна - це дуже добре таким каталізатором виступила - те, що українців для себе відкривали. Лесю Українку ми зрештою чули у виконанні Катрін Деньов. Вона читала також Люби Якимчук "Абрикоси Донбасу", сучасної поетки. Чим більше було б таких інфлюенсерів дуже вагомих, як Катрін Деньов, тим краще це буде. Це швидше одиниці зараз. А що там з Депардьє? Хай, блін, кане в лету цей урод просто. З Депардьє це, якщо хтось не в курсі, його ж зараз там за зґвалтування його судять, за домагання.В нього ще якісь педофілічні там були замашки. Дуже класно, що нарешті жінки можуть про це говорити, бо раніше, "це нормально, ну він же зірка, він має право робити все те, що захочеш, з якоюсь там жінкою, яка освітлюванням займається". І він же ж там супер друг Путіна. Воно завжди все йде якось в комплексі. Це про цінності. І я дуже рада. Він мені ніколи не подобався. Він геніальний актор, але коли ти хоч трохи знаєш, хто він і що він, ти вже не можеш дивитись на це. Я не знаю, є люди, які розділяють ці дві речі. Я не можу, наприклад, розділяти. Багато французів теж не можуть розділяти. Там чимало голів у них покотилося. І чимало мужиків заступається за таких людей, наприклад як з Беґбедером.В нас недавно теж був скандал з Винничуком, і те, що відбувалось в ПЕН-клубі. Там дуже цікаво, що розділилися, що жінки були дуже проти в основному, а чоловіки захищали, причому несподівані чоловіки, не бачили вони там сексизму і чогось такого. Це цікаво, наскільки ця річ дійсно зумовлена статевим поділом, а не якимись людськими цінностями загалом. Я думаю, що це тема для окремої розмови і ми ще колись цю розмову здійснимо, поговоримо про твій фемінізм. У мене фемінізм здорової людини. Я за те, щоб люди робили, що їм хочеться. Як от людина почуває себе щасливою на підборах - хай ходить на підборах, хоче ходити в рейтузах, з неголеними ногами їй комфортно. Відстаньте від неї ви всі, вона не зобов'язана вам подобатись. Чи так само не зобов'язана там носити ліфчик, щоб не виколювати очі. Хочеться людині таке зробити. Те саме з чоловіками - вони мають право жити, як їм хочеться. Трохи деколи tоо muсh - "Ой, він на мене не так подивився". Ну ти гарна, на тебе подивилися. Це нормально, знову ж таки. Він же тебе не образив, він тебе не помацав там, де ти не хотіла. Тобто деколи є перекоси. Я за те, щоб якось було так природньо, гармонійно, нормально. Флірт між людьми це нормально, симпатія - це нормально. Приниження і сексистські штуки - це не нормально. 

The "Come Back Alive" Foundation is close to the Ukrainian military. The front line of the Russian-Ukrainian war is not only the front. It is where the war for Ukraine is going on. In hospitals, in warehouses, landfills, in mass media, in offices. We supply and repair equipment, train soldiers and officers, help transform the Armed Forces, provide first-hand accounts of war and stem the flow of propaganda and disinformation. Provides the Ukrainian army with the most important tactical advantage.

Різдво Христове вважається одним з найважливіших свят для вірян. Адже саме в цей день народився Син Божий. Повний текст новини

Сьогодні моя гостя — це людина, для якої нецікаво, коли легко і просто. Вона завжди ставить вище потребу служіння, ніж своє особисте. Вона хотіла займатися культурою, але взялася, напевно, за одну з найбільш просякнутих радянщиною сфер — медицину, взялася її змінювати.Пані Уляно, напередодні 2013 року, тих бурхливих подій 2013 року, ви приїхали в Україну. І з того часу тут ще жодного разу не пожалкували? Ані разу.Серйозно?Серйозно. Ані революція, ані війна, яка почалась у 14-му, ані повномасштабне вторгнення, життя під ракетами, вибухи, всяке різне…Ну, ніби є китайське таке прислів'я, що хочеться жити у цікавих часах. Я думаю, що так і відбулося в нашому житті.Це знову той випадок, коли не все просто і легко, але вам це подобається.Так, найбільш цікаво.Але зараз це цікаві часи не лише в Україні, а й у Сполучених Штатах, де ви народилися. Як вам зараз з України спостерігати за тим, що там відбувається? Що думаєте, що сталося з американцями? Трохи важко дивитися на ті речі, які зараз відбуваються у Штатах.Найважливіше — як змінюється політика підтримки України у нашій, на жаль, війні. Чи буде зброя, чи не буде, що зупиняється, які вимоги є від нового президента і його адміністрації супроти України, щоб нарешті у нас була перемога. Це найбільше турбує. Те, що відбувається всередині суспільства, ті зміни, які відбуваються, — це їхнє внутрішнє.Важко мені дивитися, я колись там жила і хотіла, щоб життя було краще для тих людей, які залишилися у Штатах, але це був їхній вибір. Дуже багато українців за походженням чи ті, які пізніше переїхали жити у Сполучені Штати Америки, голосували за Трампа. Як ви думаєте, чому так сталося?Українська діаспора традиційно голосувала за республіканців, бо в часи Радянського Союзу, коли Україна була поневоленою нацією, республіканці були тими, хто більше підтримував Україну. І навіть Ейзенхауер започаткував щорічний тиждень поневолених народів, під час якого про українців говорили, розмовляли.Дуже багато людей говорять, що Рейган був тим президентом, який призвів до розпаду Радянського Союзу. Ну, я не знаю, чи це стовідсотково правда, але так традиційно думають.Також є питання щодо того, що відбулося після розвалу Радянського Союзу, чи республіканці, чи демократи більше підтримували українців. Це не 100% по одній стороні або іншій стороні. Але багато українців традиційно є республіканцями, і я думаю, що вони підтримували не стільки Трампа, скільки республіканську партію. Декотрі з них думали, повірили, що він зможе закінчити війну дуже скоро, швидко, як тільки стане президентом, і вони б хотіли побачити, що війна закінчилася.Проблема в тому, що ми не хочемо, щоб вона (війна, – ред.) лише закінчилася, ми хочемо, щоб Україна здобула перемогу, щоб російське військо вийшло з країни і щоб ми знову жили у своїй суверенній незалежній державі. Можливо, вони трохи помилилися.Як воно взагалі жити в Україні, коли ти народилася в Америці і сформувалася там? Ви приїхали в Україну вже в такому доволі сформованому віці, 50 років вам було, якщо я не помиляюся.Так, ми приїхали, коли я вже була дорослою, я вже працювала лікаркою багато років, то це вже, так, доросла людина. Але ми дуже часто приїжджали в Україну. Я навіть була в Україні, коли була ще маленькою дівчинкою, у 74-му році, тоді я була в кінці "совка", у 90-му році.А від 91-го року ми часто приїжджали в Україну, то це не було так, що я стовідсотково з американського суспільства переїхала в Україну, бо часто приїжджала і побачила, можливо, навіть трохи краще, ніж українці, які саме живуть в Україні, як змінилася країна у ті часи - від 91-го, 92-го року до сьогоднішнього дня, чи, можливо, 10 років тому. Бо, коли точково приїжджати, то ми бачимо ті зміни, а коли людина є саме у тій країні, вона, можливо, не бачить, що насправді дуже багато змінилося, і позитивно змінилося.Слухайте, ну але в 70-ті роки приїхати в Україну зі Сполучених Штатів Америки, більше того, приїхати нащадкам українців, які звідти втікали, втікали від совєтів, було не так просто. Наскільки я знаю, то треба було отримати візу в Сполучених Штатах Америки. І це перевірялося всілякими службами. Не знаю, чи ви до родини сюди приїжджали. Родина тут в Україні теж, напевно, перевірялася. Які у вас тоді враження були? Скільки вам тоді було років? Ви приїхали з вільної країни в країну невільну?Мені було 11 років. Я приїхала зі своєю мамою і з таким трохи дальшим родичем, священником, він вже покійний. В той час ми не могли приїжджати в Україну до своїх родичів, чи самі, але треба було їхати через туристичну агенцію, і за нами слідкували весь часМи були в готелях, автобусах, ми лише могли зустрічатися з нашими родичами на вулиці. Ми не могли в готелі з ними бачитися. І коли ми пробували виїхати, щоби поїхати до села, де моя мама народилася, нас зупинили поза містом. Це ми були у Львові, ми пробували виїхати, і вони нас зупинили і не дозволили, щоб ми далі їхали.Коли мені було 11 років, я це бачила, мої емоційні враження були, що все було дуже таке сіре. Я приїхала з країни, де були такі яскраві кольори, а в Україні все було дуже сіре. А друге, що я не могла розуміти, чому так було. Чому ми не можемо піти до наших родичів? Чому у них буде проблема після цього?Ми мусили їхати через Москву і через, в той час, Ленінград. Як ми були в Москві, нам дали 40 сторінок меню, щоб замовляти в ресторані, в готелі. А коли ми пробували замовляти, нічого з того меню не було в ресторані. Ми питали: "А що у вас є?" І вони мали там одну страву, то ми питали: "А чому даєте людям це меню?" Вони відповідали: "Ну, не знаємо", і дали нам те, що ми могли поїсти. Це трохи відкрило мені очі у дуже молодому віці, що це означає жити у країні, яка була в тюрмі.Це була країна-тюрма. Люди не мали змоги ходити, читати, зустрічатися, навіть працювати там, де вони хотіли.Коли ми виїхали, після того, наші родичі, які були у Києві, ми були у них в квартирі і спілкувалися. Після того до них приходили багато разів і питали: "А чому ми були у них, про що ми розмовляли?" І у них були певні проблеми. Інші родичі відмовлялися з нами зустрічатися, бо не хотіли мати ті проблеми.Я колись спілкувалася також з українцем, батьки якого втікали з України під час Другої світової війни. І він теж розповідав, як приїжджав ще в радянські часи зі своїми батьками і теж їх так супроводжували певні люди зі структури на три букви — КГБ. І його дивувало тоді, що у ванній ті його родичі, до яких вони прийшли, відкручували воду. І він не розумів, для чого це. Аж потім йому вже в дорослому віці пояснили, що для того, щоб не було чути, про що вони говорять. А окрім того, його дивувало, (він з Канади), він каже: "В нас уже були пральні машинки, які все робили самі, були посудомийки, а тут цього всього не було. Тобто більш побутовий рівень його здивував, хоча "Совєтський Союз" розказував, що він найкращий. Тут найпередовіші винаходи і людям живеться найліпше в цілому світі".Чи у вас були теж якісь такі спостереження за цим, що це "най-най-най", окрім того, що 40 сторінок меню, якого насправді не було, тих страв не було? Ще щось таке, що вдавалося, але не було насправді?Здавалося, що це є як, скажімо, люди з України, коли виїжджають за кордон, у них уява світу є такою, що весь світ є як моя країна, або там, де я живу. І так само у Штатах, коли я виростала, я думала, що весь світ виглядає, як у мене вдома. І що ця Україна, яка існує, про яку мені розповідали мої бабусі і дідусі, яку вони пам'ятали, то моя уява про Україну була більше такою, скажімо, як Шевченко розповідає, або як ми бачимо на картинках: гарне село, люди, всі сусіди знають один одного, всі допомагають.Ну, трохи по-іншому вийшло. І знову для мене була велика різниця між Штатами, і я відчула цю несправедливість, бо я зі Штатів розуміла, що світ може бути іншим. Багато людей в Україні ніколи не бачили інший світ і вони думали, що цілий світ є як їхній світ. А тому що я була з іншого, я бачила і бачила цю несправедливість.Мені було 11 років, я про це не розмовляла із дорослими людьми, але з дітьми я питалася у них. От, скажімо, в мене був інший одяг, інші футболки. Ми привезли ляльки, які мали одяг, який можна було змінювати, і для них це все було дивним. Я їм розповідала про своє життя, про школу, вони про своє, і воно було дуже різним.Ваші батьки опинились у Сполучених Штатах ще зовсім маленькими дітьми, так? Мамі було п'ять, а татові десять.Вони виїхали, вони були примушені виїхати з України, бо їхні батьки були задіяні у підпільних організаціях, коли совєти прийшли, повернулися на західну Україну. Вони обидва із західної України, то вони виїхали зі своїми батьками, пережили кілька років у таборах для переселенців у Німеччині, а тоді приїхали в Штати. Моя мама через Луїзіану, через християнські організації, які їх спонсорували, а батьки мого батька приїхали через родичів, які їх спонсорували. І вони опинилися — і одна сім'я, і друга — в кінці опинилися в Детройті, і там мої батьки познайомилися. Ви кажете кілька років у цих DР таборах, таборах для переміщених осіб, але життя в тих DР таборах теж було "не мед". Більше того, бувало так, що Совєтський Союз дуже стежив за тим, щоб потім тих людей повернути назад. Я маю на увазі українців чи білорусів, чи інших, які намагалися втекти від Совєтського режиму, повернути назад. Вони змушували родичів писати з України листи: "Давайте назад. Тут така хороша влада, так добре живеться".Бувало, що люди спокушалися, думали: "Я повернусь, там же моя родина". І там їх чекало пекло: заслання або тюрми. Чи ви говорили колись із батьками, як їхні батьки прийняли це рішення, що ні, ні кроку назад, і не можна вірити Совєтській системі?Вони були досить обізнані з тою системою, яка поверталася на українські землі, і ніхто навіть на мить не подумав, щоб повертатися в ту систему, бо розуміли. Їм було важко, бо вони залишили своїх братів, сестер, які залишилися в Україні, і вони переживали, що ті будуть покарані за їхні дії. Але вони свідомо розуміли, що якщо вони повернуться, це буде або тюрма, або смерть, то вони залишилися.Мій дід по батьковій стороні був комендантом табору переселенців. Вони організували там школи, культурні проєкти, "Пласт", "Сум". Там було ціле українське життя в тих таборах. Так само моя мама, як вони виїжджали, її батьки подорожували багатьма містами Німеччини, і вони опинилися в Мюнхені. Коли була можливість переїхати в Штати, вони скористалися цією можливістю.Як відбувалося ваше становлення українкою у Сполучених Штатах Америки? Роман Ващук, той, який був послом Канади в Україні, має теж подібну історію до вас, бо його батьки також в часи Другої світової втікали звідси й опинилися в Канаді. Я розмовляла з ним про це. Ми говорили про Квітку Цісик. Теж подібна історія, так?Він розповідав, що всі діти ходили до школи п'ять днів. А українські діти ще й в недільну школу. Він казав: "Я хотів на вихідних просто побавитися, м'яча поганяти, а треба було йти і вчити українські віршики. Або всі святкували Різдво в один час, а ми святкували в інший".І мама сварилася, вона наполягала, що в нас має бути таке Різдво, як Різдво в Україні, а не те "американізоване" Різдво, яке ми бачимо, наприклад, в художніх фільмах американських. І він казав: "Коли я став дорослим, аж тоді я зрозумів, навіщо були ті вірші Шевченка, навіщо було те Різдво, навіщо було багато інших моментів". Як це відбувалося у вашій родині? Чи були конфлікти, що ви казали: "О Боже, скільки можна того? Можна я просто піду зі своїми американськими друзями погуляю і проведу час?"Ми ходили зі своїми американськими колегами також. Це не було так, що ми ексклюзивно були в українській громаді. У нас були друзі, які не були українцями, і багато з них поважали те, що ми хотіли розвивати наше українство, навіть не проживаючи в Україні. Коли я виростала вдома, ми розмовляли українською. Англійську мову я вивчила через старших брата і сестру, які ходили до школи.Мої бабусі й дідусі розмовляли лише українською, вони дуже калічили англійську. Це для нас було як дихати, – бути українцем, це було нормально.Так, ми ходили до іншої церкви, додатково вчилися ще один день на тиждень у школі Українознавства, яка була по суботах. Але це все було нормально, бо наше оточення в більшості було таким самим.Також ще до 91-го року було дуже важливо, щоб ми якось могли захистити це українство, бо ми бачили, що в Україні не дозволяли українцям бути українцями, а нам дозволено було, то ми ніби це хотіли захистити.І коли в 91-му році Україна вже стала незалежною, було розуміння, що вже є ця держава, про яку ми мріяли, що вона буде колись незалежною. Але, як ми всі знаємо, так само як коли народжується дитина або народжується ідея, це не з самого початку все нормально, і треба дорослішати до моменту, коли бути вже дорослою країною.І це доросла людина зробила цей вибір. Ті, які народилися, багато з них роблять цей вибір також. Вони беруть участь не лише у культурних, мовних, а також і політичних процесах, і вони всі є частиною – бути українцем. Але вам в Україні не раз ставили такі докори, що, мовляв, та яка ви українка, якщо ви народилися в Сполучених Штатах Америки? Як вам оці докори? Наскільки вони справедливі? Що ви відповідали таким людям? Ну я є українкою, я маю громадянство. Мої батьки і по батьковій, і по маминій стороні, дуже багато родичів, генерації, які були в Україні. Це не є так, що я не маю ніяких українських коренів.Те, що я народилася на території іншої країни, це не є мій вибір, і це не був вибір моїх батьків. Вони би хотіли залишитися в Україні, а їм не було дозволено залишитися. Що це означає бути українцем? Це є вибір, це є стати українцем. Лише народитися на якійсь землі не автоматично робить людину цієї національності.І в Сполучених Штатах, як ми бачимо, це є країна іммігрантів. І можна бути з будь-якої країни і стати американцем. Я думаю, що Україна також після війни, коли вже в нас буде перемога і буде відновлення України, і ми будемо процвітати, в нас також будуть іммігранти, які схочуть прийти і стати українцями. Ви повернулися сюди волонтеркою, але так якось закрутилося, що ви стали міністеркою. Ви сподівалися на такий розвиток подій? Ні, не сподівалася. Як зараз ви оцінюєте свою реформу, яку не вдалося до кінця довести? Ви задоволені чи, навпаки, сумуєте, що не все вдалося?Я можу вам відкрити маленьку таємницю: реформа ніколи не закінчується. Вона ніколи не завершена, бо завжди є нові ідеї, нові способи, нові процеси, і треба покращувати. Це би було як якби я, як лікарка, лікувала людей методами 80-х років у ХХІ столітті. Ну, це вже не потрібно.То воно завжди продовжується. Реформа, трансформація системи охорони здоров'я, яку ми запланували, була запланована на кілька етапів. Перший етап пройшов, другий етап, ну, наполовину пройшов. І тоді почалася пандемія. А це трохи заважало у цьому, щоби продовжувати реформу. Тоді знову включилися у реформу, а тоді почалася повномасштабна війна. А чи воно продовжується? Так. Чи воно до кінця завершилося? Думаю, що навіть те, що ми запланували, до кінця ще не було зроблено, але дуже багато позитивних змін було здійснено. І я думаю, що одна з найважливіших речей — ми змінили культуру довкола охорони здоров'я. Замість того, щоб система існувала задля системи, охорона здоров'я має мати пацієнта в центрі уваги, а не саму систему.Але у Сполучених Штатах ми бачимо, що їхня система охорони здоров'я кульгава, бо люди не завжди мають доступ до лікарів, не завжди мають доступ до медичних послуг. І якщо ти бідний, то ти трохи приречений. Чи ви впроваджували саме американську систему тут, або ж іншу? Яку?Це не американська система. Американська система здебільшого базована на приватних компаніях, які продають своїм клієнтам страховку, щоб ця страховка тоді платила за їхню медичну допомогу. Або, якщо це людина старшого віку, понад 65 років, або людина, яка не має фінансових можливостей, щоб заплатити, тоді держава має програми, щоб допомогти.Це 100% не та система, яку ми хотіли, планували і впроваджували в Україні. В Україні є єдиний платник, який купує послуги медичної допомоги, і це Національна Служба Здоров'я України. Якщо хтось хоче, вони можуть додатково купувати страховку або піти і самостійно заплатити у приватних закладах. Але кожна людина, яка живе в Україні, має доступ до медичних послуг через Національну Службу Здоров'я.І ця служба більш базована на британській системі, але це унікальна українська система, бо є багато речей, які були запозичені з багатьох інших країн. Скажімо, важливість первинної допомоги, цієї первинної ланки — це частково британське, але також ізраїльська система. І щоб змінювати систему, не можна взяти з однієї країни і пересадити її в іншу, бо культура інша, люди інші, і не можна такого робити. Знаєте, я сьогодні намагалася згадати прізвище нинішнього міністра охорони здоров'я, хоч я журналістка і маю знати, і так воно довго мені згадувалося.Але я думаю, що поки ви були міністеркою, якщо би так вийти на вулицю і спитати, хто міністр охорони здоров'я, то кожен українець, навіть той, який не дуже цікавиться політикою, знав би, що це Уляна Супрун. Як гадаєте, чому така була увага до вашої діяльності, до вашого імені і прізвища, і чому навіть вам прізвисько приклеїли "Доктор Смерть"?А я думаю, що це заслуга ворогів медичної реформи. Вони найбільше це обговорювали, називали і протестували проти того, що ми робимо. Ми комунікували, як могли.Я думаю, що позитивна комунікація — на моєму Фейсбуці був блог про здоровий спосіб життя, про ті зміни, які відбуваються. Я думаю, що це було позитивне, але було стільки негативного і стільки бруду, що кожна людина знала, хто я, і це прізвисько, яке надали мені. Ви знаєте автора того прізвиська? Ні. Не знаєте. А хотіли би дізнатися, хто це? Ні. Я знала, що буде проблематично, коли перед тим, як я навіть зайшла в міністерство, коли мене призначили на першого заступника. І в перший день, коли я зайшла у дворик у Маріїнському парку до міністерства, там вже були протестувальники, які казали, що я творю "геноцид" української нації. То це було зрозуміло, що буде важко. Але те, що щось важко, не означає, що воно не є правильним.Знову ж таки, то ви не любите, коли просто все і легко. Ну, було би гарно, якби було просто, але думаю, що ні. Ви кажете, що була частина людей в тій системі, яким дуже не подобалося те, що ви руйнуєте якісь корупційні схеми. Чи ці люди вже не є частиною системи зараз? Частково ні, але багато з них залишилося в системі. Вони менше мають доступу до тих корупційних схем, що були раніше. Але декотрі з них залишаються в системі, і це забере час, я думаю, щоб нова генерація людей і лідерів прийшла до верхівки системи, щоб вона насправді змінилася.Я недавно мала зустріч із молодими медичними лідерами, і вони вже по-іншому бачать, як світ працює, як система повинна працювати, то я думаю, це забере трохи часу. Ви сказали, що ми зараз маємо інший час, і тому звертаємо увагу на інше. Війна, повномасштабне вторгнення — це зрозуміло. Колись ви виступали перед студентами Українського Католицького університету. У вас була промова, яку розібрали на цитати.І ви в цій промові згадали такого Лефевра — дослідника, соціолога, математика, який провів дослідження, як американці, які народилися в Сполучених Штатах Америки, і вихідці з Совєтського Союзу, які опинилися в Америці, по-різному реагують на правду і брехню. І в ході його дослідження він запитував, чи можна лікареві збрехати пацієнту, який хворий на рак, заради блага, щоб не казати йому правду і, можливо, щоб він не засмучувався, що в нього є онкологія. І що цікаво, що лише 8% корінних американців дали відповідь: "Ну так, можна збрехати."А от серед вихідців з "Совєтського Союзу" таких було 89%. Чи правда під час війни є важливою? Ми зараз чуємо між людьми багато дискусій про те, що не треба було українців попереджати про те, що буде повномасштабне вторгнення, чи просто про те, що буде вторгнення Росії і що воно буде таким. Не треба було казати: "Слухайте західні розвідки."Навіть якщо б українцям сказали, то вони все одно би не послухалися, не сприйняли це всерйоз. І тому добре, що українців заспокоїли. Хтось каже, що ні, навпаки, треба було казати, бо люди би були підготовлені. Тут дослідження Лефевра теж доволі можна накласти на ці події. Як ви вважаєте, чи правда важлива під час війни? Що треба було людям казати — правду чи солодку брехню?Я думаю, краще говорити правду, а як люди сприймають — це вже не ваша відповідальність. Люди будуть реагувати, як вони будуть реагувати. Як ми накладаємо те, що ми думаємо, ми знаємо, як вони будуть реагувати — то це неправильно.Ми у нашому офісі, в нашому видавництві, дивилися не лише українські новини, а загалом, і ми побачили, що виглядає, що дуже швидко почнеться якесь вторгнення, і ми готувалися до нього. І коли воно сталося, хоча це був шок, навіть як воно сталося, бо ми не хотіли вірити, що воно станеться, ми були готові. Я думаю, що це краще.Це нас навчають як лікарів: ми повинні подумати про найгірший сценарій і бути готовими до нього, тоді будь-що, що відбудеться, ми будемо готові. Я думаю, має бути більша відкритість у політиків щодо того, що відбувається. У чому би ця відкритість мала проявлятися?Я думаю, варто, щоб було зрозуміло, які є наші втрати серед військових і цивільних, щоб це було більш відкрито. Бо навіть, скажімо, на Заході, коли пишуть, скільки було цивільних втрат, там пишуть лише тих, яких Об'єднані Нації могли самі побачити на власні очі. І це досить низькі цифри.І ми знаємо, що це є набагато вищі цифри. І якби ми були більш відкриті про ті речі, я думаю, що світ би реагував по-іншому. Навіть наші люди би реагували по-іншому. То я би саме точково про це поговорила. Як би наші люди мали реагувати по-іншому? Що б їм дало знання наших втрат, наприклад, серед військових? Я думаю, що це є масштабність, яка міняється. Коли ми дивимося на 20 людей, а на 20 тисяч — це є велика різниця. Скажімо, навіть як Голодомор. Коли ми дивимося на Голодомор, як це було два-три села, де померли люди, там люди не знали по цілій країні, що відбувається, воно виглядало більш локальним. Тоді пізніше, коли ми дізналися масштабність, воно змінює, що це є.І ця масштабність може дати нам більше розуміння, що відбувається в нашій країні, і саме у війську, чому нам потрібно більше наших військових і що ми можемо зробити, щоб їх зберегти, щоб не було таких втрат. Коли ви були міністеркою, у вас був свій блог на Фейсбуці, де ви розвіювали якісь міфи, вели комунікацію з українцями. Цей блог вже не працює, так? Чи працює? Не на Фейсбуці. Коли я вже перестала бути міністром, то я закрила сторінку, яка була сторінкою виконуючої обов'язки міністра охорони здоров'я Уляни Супрун, і взяла декотрі із тих найбільш цікавих, і ми видали книжку. Наше видавництво АRС.UА видало книжку "Мочи манту".І в цьому можна прочитати дуже багато з тих цікавих, але також в інтернеті залишилися ті дописи на сайті suрrun.dосtоr. І там можна знайти більшість тих дописів, які були.Ми, як я вийшла з міністерства, вирішили створити видавництво, щоб займатися більше культурними питаннями, видавати книжки, також журнал, який є онлайн, називається аrс.uа. І ми видаємо книжки, і була панельна дискусія на тему нової книжки.Це є "Клептократія по-американськи”, – як США створила найбільшу у світовій історії схему відмивання коштів, яка дуже вчасно вийшла, якраз на початку нової адміністрації в Сполучених Штатах. Ми також маємо журнал англомовний, який видається в Лондоні, і українськомовний, який називається Тhе Аrk. І в нас вже є два примірники Аrk, але на сайті є набагато більше оповідей.Як я була в міністерстві і до того, як зайшла в міністерство, було розуміння, що щоб змінити, навіть, скажімо, як ми поговоримо про систему охорони здоров'я, нам потрібно змінити культуру в країні, щоб система охорони здоров'я змінилася. А що це культура? Це не лише мистецтво, а це – як ми живемо. І наша культура, як ми спілкуємося один з одним, яке є наше ставлення до державних структур, до суспільних, до соціальних. І єдиний спосіб, в який можна змінювати цю культуру, — зайти саме у мистецькі проєкти і дивитися, як можна нове спілкування мати. То у наших оповідях це є українські автори.Багато з них є нові автори-українці. Це нові голоси, і вони мають свій голос, який не був почутий. Бо в Україні дуже важко видавати свою книгу або своїми словами описувати щось, щоб воно було доступне для ширшого суспільства. І ми концентруємося на довгі читання, бо наше розуміння також є, що у 200 до 500 слів не можна вглибитися в якусь тему і розвивати її. То читання є від 3,000 до 10,000 слів оповіді — є Fісtіоn, Nоn-Fісtіоn і чудові ілюстрації українських ілюстраторів.Просвітництво — це те, чим ви зараз вирішили зайнятися, або на що прийшов час у вас. Але чи воно спрацює, зважаючи на світові тенденції, що люди все менше і менше читають?Ну, я б хотіла, щоб ці тенденції трохи змінилися. І що ми зауважили в Україні, що немає такої зацікавленості у електронних книгах, а саме у паперових. Люди купують паперові книги. І вони читають. За останні п'ять років дуже підвищився рівень видавництва книжок, видання книжок і кількість українськомовних книжок та книжок, які написані українськими авторами. То я думаю, що, можливо, в Україні трохи по-іншому, ніж у решті світу, щодо цього, як люди читають.    

Коли Галина Баранкевич востаннє Читала казку У межах проєкту "Оповім ти дашто" я читала казку про війну між псом і вовком. Вона перегукується із сьогоденням, адже пес, хоч і мав меншу та слабшу армію, переміг вовка завдяки хитрості, винахідливості та мудрості. Ідея задуму належить Мишку Адамчуку, фронтмену гурту "КораЛЛі", який за походженням лемко, нині служить у війську. Головна мета проєкту популяризувати лемківські казки, озвучені відомими особистостями з лемківським корінням. Участь у ньому вже взяли Христина Соловій та Іван Леньо з Коzаk Systеm. До роботи над проєктом долучився також діалектолог. Я лемкиня у третьому поколінні, проте поки що не можу розмовляти говіркою, хоч добре її розумію. Тому одна з моїх особистих цілей навчитися спілкуватися лемківською. З цієї ж причини я організувала форум "Бесіди і співанки", де ми не лише співали лемківських пісень, а й обговорювали важливі питання. До дискусії долучилися художниця Анна Кирпан, власник телеканалу РАІ Андрій Русиняк, керівник Івано-Франківської торгово-промислової палати Андрій Левкович та інші. Нагадувала про значення Різдва 20 грудня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Ірини Маланюк відбувся концерт "Різдвяна феєрія. Легенди святого Різдва". Це вже восьмий рік, як я організовую яскраве дійство. Щороку пишеться новий сценарій, але головна мета залишається незмінною нагадати людям, що Різдво це не лише колядки та 12 страв на столі, а передусім те, наскільки сильно ми відчуваємо Ісуса. Це щось набагато глибше й міцніше. Разом із сценаристкою ми намагаємося показати, що насправді Ісус народжується щодня і впливає на нас через різні життєві ситуації. Він спонукає до прийняття того чи того рішення, а ми робимо свій вибір залежно від нашої віри. Я закохалась у спокій Цьогоріч у концерті брав участь мій проєкт "Етноформація", співачка FІЇNКА й інші виконавці. Також я запросила до участі дітей зі своєї театральної майстерні, які зіграли п'ять сценок із життя. Об'єднувальним елементом був хор ангелів, які підказували, як діяти в тих чи тих ситуаціях. Саме так народжується Ісус Христос у наших вчинках і думках. Завжди кажу, що ворог добивається того, щоб ми склали руки й наділи чорні хустки. Та попри все ми продовжуємо діяти. Люди, які неодноразово бували на моїх заходах, вважають їх важливою справою. Розмовляла з глядачем За день до проведення заходу мені написала жінка з бажанням віддати квитки. Вона давно їх купила й хотіла піти на концерт. Але звістка про те, що її брата відправили на передову, вибила ґрунт із-під ніг. Ми мали довгу розмову, і врешті-решт я переконала її все ж таки піти. Сказала: "Я розумію, що вам нині складно, але від того, що ви плакатимете, легше не стане. Це не просто співи чи танці, а спільна молитва, в якій ми обов'язково згадаємо й вашого брата, попросимо про його безпеку". Але наступного дня їй повідомили, що брат зник безвісти, й вона віддала квитки. Пообіцяла цій жінці, що неодмінно триматиму її біль у серці та згадаю воїна в молитві. Збирала кошти на ЗСУ Ще за часів АТО разом із театром ми їздили грати вистави на лінію фронту. Хлопці тішилися більше, ніж ми. "Ми, військові, не змусимо місцевих людей полюбити Україну, але ви завдяки мистецтву зробите їх ближчими до нашої культури", казали вони. І я зрозуміла одне: доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського, дивитимуться Чайковського. Навіть Черчилль казав: "Якщо ми економимо на культурі, то за що воюємо?" Нині беру участь у благодійних концертах і заходах, на яких збираємо гроші на ЗСУ. Розчаровувалася Мене дивує те, як нині виховують дітей. Їм дозволяють абсолютно все, через що згодом страждають і дорослі, і самі діти. Звичайно, я не кажу про всіх, але в багатьох випадках спостерігала таку тенденцію. Дітям не прищеплюють почуття вдячності до людей, які для них стараються, намагаються навчити. Часто зіштовхуюсь із ситуацією, ніби деяким дітям усі щось винні, хоча насправді це не так. Я не підтримую методів виховання, що їх застосовували в Радянському Союзі, але й сучасні підходи мене розчаровують. Закохувалася Я закохалась у спокій. Особливо після початку війни я стала цінувати його ще більше. Люди знервовані та роздратовані через нестабільність, тож сварки й непорозуміння спалахують легко. Для мене ця ситуація стала приводом для переосмислення цінностей. Доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського А взагалі моя найбільша мрія здійснилася поруч коханий чоловік і наш маленький синочок. Пекла торт Два роки тому. Для мене це нетипово, адже з дитинства мені прищепили любов до випікання. Сам процес вимішування тіста чи створення маси для мене своєрідна медитація. До вагітності часто пекла два види випічки солону за рецептом із міста Жидачева, де народився мій батько, та солодку за рецептом моєї мами-лемкині, яка має власноруч списані зошити з різноманітними рецептами. Обов'язково під час випікання вмикаю фільм або серіал, який переглядала вже мільйон разів, наприклад "Друзі" чи "Секс і місто". Одного року журналісти з місцевого каналу приїжджали до мене додому, щоб зняти, як я випікаю. До речі, дуже люблю готувати "Наполеон". Тісто для нього замішую за кілька діб до випікання.

Популярність 8 березня в Україні впала більш ніж удвічі за останні 8 років - опитуванняЗгідно з опитуванням КМІС, лише 23% українців вважають 8 березня улюбленим святом порівняно з 49% у 2017 році. Найпопулярнішими святами залишаються Різдво та Великдень, які відзначають близько 70% населення.

25 (12) лютого 1918 року Центральна Рада затвердила закон "Про заведення в Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час". За законом відтоді 15 лютого ставало 1 березня, а годинник переводився на 1 год. і 8 хв. назад. З переходом від аграрного до індустріального суспільства нагальною ставала потреба уніфікації календаря та часу. Росія і, відповідно, підросійська частина України, у модернізаційних процесах відігравали роль наздоганяючих країн і не були лідерами, за яким можна здійснювати уніфікацію. До того ж вже давно встановили значні неточності юліанського календаря. Та в Росії переходити на григоріанський не хотіли через те, що він 1582 року був впроваджений буллою папи Римським Григорієм ХІІІ, тобто керівником конкурента РПЦ в християнському світі. Після повалення самодержавства пріорітетність Російської православної церкви помітно впала. 2 квітня 1917 року тимчасовий уряд ухвалив постанову "Про відміну віросповідних та національних обмежень", а 27 липня - "Про свободу совісті". Це свідчило про відокремлення церкви від держави. У постреволюційній пресі неодноразово йшлося про потребу переходу на новий календар. А центральні російські урядові і радянські газети з самого спочатку свого виходу датувалися 2 стилями. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий рік за старим стилем: історія свята, прикмети та заборони Саме за григоріанським календарем 1917 року відзначили 1 травня як святковий день. У "радянському" обґрунтуванні цього рішення зазначалося: "До цього часу російські робітники святкували своє пролетарське свято 1 травня за старим стилем. Лише в Західному краї та Польщі робітники виходили на вулицю в один і той же день із зарубіжними братами, тобто 18 квітня. Царська влада та православне духовенство старанно охороняли старий стиль, вбачаючи у ньому символ відірваності Росії від Європи та європейської думки". Питання про перехід на григоріанський календар для українських урядовців активізувалося з початком мирних переговорів з країнами Четверного союзу у Бресті та укладенням 9 лютого Брестського мирного договору. Але в цьому їх випередила радянська Росія, яка за день до підписання цього договору оприлюднила декрет раднаркому про перехід на західноєвропейський календар. Згідно з яким, після 31 січня старого стилю наступало 14 лютого нового. 23 лютого 1918 року на засіданні Ради міністрів УНР міністр шляхів Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Рада міністрів погодилася з такою пропозицією та доручила Міністерству шляхів розробити відповідний законопроєкт і подати його на розгляд до Малої Ради. Визначили мотивування нового закону, яке запропонував міністр пошти і телеграфу Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї - у Європі заведено новий стиль". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Без пірнання в ополонки - як відзначали Водохреще 1917 року Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою доставлятимуться аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня - 28 лютого, а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки. 1918 рік виявився не тільки без Різдва, але й із найкоротшим лютим - усього 15 днів, бо 16 лютого, згідно із законом Центральної Ради, вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят - Великдень, що 1918 року за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918 року припало на 7 січня 1919 року. " " Комітет Верховної Ради з питань економічного розвитку рекомендує парламенту прийняти за основу законопроєкт, який скасує перехід на літній час. У Євросоюзі вже не 1-й рік точаться дискусії про скасування щорічного переходу на зимовий і літній час, і Європарламент вже підтримав це рішення.

Про це йдеться у статті СNN, переклад якої наводить Еспресо. Адміністрація Дональда Трампа поклала кінець міжнародній ізоляції російського лідера, розколола єдність Заходу щодо конфлікту та поставила під сумнів, наскільки далеко США готові йти в обороні Європи, що свідчить про карколомний поворот на користь Путіна і відокремлення від традиційних союзників Америки.Шквал суперечливих заяв від помічників Трампа під час своїх перших поїздок до Європи також посилив занепокоєння, що президент США погодиться на будь-яку угоду з Путіним, навіть якщо вона буде невигідною для України та європейського континенту, кордонам якого знову загрожує російський експансіонізм.Припущення, що США виключать своїх європейських союзників з мирних переговорів щодо України - попри вимогу надати гарантії безпеки й війська як частину будь-якої угоди про припинення війни - також викликали тривогу в європейських столицях, а Франція скликала термінову зустріч лідерів у Парижі в понеділок.Трамп також викликав побоювання, що сама Україна не братиме участі в переговорах, які є критично важливими для її виживання як нації після того, як її суверенна територія була захоплена тоталітарним сусідом, що приніс воєнні злочини, масові вбивства мирних жителів та руйнування на її землях.У неділю президент заявив про перспективу зустрічі з Путіним "дуже скоро". Він сказав журналістам у Флориді: "Ми рухаємося вперед. Ми намагаємося досягти миру між Росією та Україною, і ми дуже старанно над цим працюємо".Після того, як президент України Володимир Зеленський в ефірі програми "Зустріч із пресою" на телеканалі NВС попередив, що "ніколи не погодиться на будь-які домовленості між США та Росією щодо України", Трамп дав невиразне запевнення, що він буде "залучений" до переговорів.Рубіо: переговори в Саудівській Аравії — це перший крокДержсекретар Марко Рубіо, радник з національної безпеки Майк Волтц та спеціальний представник з питань Близького Сходу Стів Віткофф очолять делегацію США на переговорах у Саудівській Аравії, яка має дружні відносини як з Москвою, так і з командою Трампа.Держсекретар Марко Рубіо. Фото: Gеtty Іmаgеs Рубіо назвав цю зустріч продовженням телефонної розмови Трампа з Путіним минулого тижня. "Наступні кілька тижнів і днів покажуть, наскільки це серйозно, - сказав він в неділю в програмі "Обличчям до нації" на телеканалі СВS. - Зрештою, одним телефонним дзвінком мир не досягнеш. Один телефонний дзвінок не вирішує таку масштабну війну, як ця".Рубіо також спростував заяви спецпредставника Трампа щодо України Кіта Келлога, який у суботу сказав, що Київ братиме участь у мирних переговорах, а європейські країни – ні. "Якщо це будуть справжні переговори, а ми ще не на цьому етапі, але якщо це станеться, то Україна повинна бути залучена, тому що саме вони зазнали вторгнення, і європейці повинні бути залучені, тому що вони також запровадили санкції проти Путіна і Росії, і вони зробили свій внесок у цей процес", - сказав Рубіо.Еволюція позиції США щодо запропонованої мирної угоди показує, що часто нерозумно надмірно реагувати на ранню риторику Трампа та його підлеглих до того, як суть їхніх позицій буде чітко зафіксована. Без прагнення нового президента США налагодити відносини з Путіним навряд чи була б надія завершити жорстоку війну в найближчі місяці.  І, як видається, в України та європейських держав все ще є значний шанс вплинути на хід переговорів, які можуть увінчатися повним успіхом лише за їхньої участі.Міністр закордонних справ Польщі Радек Сікорський на вихідних у Мюнхені заявив, що вважає дзвінок Трампа Путіну помилкою, оскільки це "реабілітувало" російського лідера та підірвало моральний дух в Україні. Водночас він додав: "Коли президент Трамп каже, що в межах угоди доведеться залучити європейські війська, нас попросять їх надати, тож рано чи пізно нам доведеться долучитися".Міністр закордонних справ Польщі Радек Сікорський. Фото: Gеtty Іmаgеs Попри це, суперечливі сигнали від адміністрації посилюватимуть побоювання, що Трамп укладе з Путіним угоду, яка узаконить незаконне вторгнення, а потім нав’яже її Україні. Хоча більшість реалістів у сфері зовнішньої політики визнають, що Україна не зможе повернути всі території, захоплені Росією, Трампа розкритикували за втрату важелів впливу під час його дзвінка російському лідеру. Крім того, міністр оборони Піт Геґсет заявив, що мирна угода не передбачатиме шлях до членства України в НАТО, а американські миротворчі війська не братимуть у ній участі. Пізніше деякі з цих заяв були пом’якшені самим Геґсетом та іншими представниками адміністрації.Побоювання посилилися через блискавичні спроби Трампа минулого тижня повністю реабілітувати Путіна, обвинуваченого у воєнних злочинах, коли він просував зовнішньополітичні позиції Росії, а не Заходу. Зокрема, президент, схоже, висловив співчуття щодо мотивів Путіна для вторгнення та закликав повернути Росію до групи промислово розвинених країн Великої вісімки після її виключення через анексію Криму у 2014 році. Відмова Трампа від скоординованої політики з Європою щодо України, яку проводила попередня адміністрація, а також відсутність українських представників на перемовинах у Саудівській Аравії, схоже, серйозно послабили переговорну позицію Заходу. Європейські чиновники, ймовірно, набагато більше симпатизують позиції України, ніж Трамп. І тому, якщо вони будуть відсутні на будь-яких повномасштабних переговорах, позиція Зеленського може серйозно погіршитися.Різка атака на європейську демократію з боку віцепрезидента Джея Ді Венса на Мюнхенській конференції з безпеки – а також його рішення зустрітися з лідером ультраправої антиіммігрантської партії "Альтернатива для Німеччини" за кілька днів до виборів у Німеччині – сколихнули європейських лідерів. Ця промова стала явним сигналом, що адміністрація Трампа має намір підтримувати багато популістських рухів, які викликають моторошні історичні паралелі на континенті, двічі зруйнованому війною у ХХ столітті. А різке попередження Геґсета в Брюсселі минулого тижня про те, що європейці мають "взяти на себе відповідальність за безпеку на континенті", широко сприйняли як ознаку ворожого ставлення Трампа до НАТО та його системи безпеки.Віцепрезидент США Джей Ді Венс виступає під час 61-ї Мюнхенської конференції. Фото: Gеtty Іmаgеs Усе це звучить чудово для Путіна, адже свідчить про завершення його міжнародної ізоляції та можливість укласти угоду щодо України, яка закріпить його територіальні здобутки. Розкол, який Трамп спричинив усередині НАТО, фактично реалізує одну з найважливіших цілей російської зовнішньої політики."Це справді як Великдень, Ханука, Різдво, день народження Володимира Путіна – і все в один день, – сказав Олександр Габуєв, директор Центру Карнегі "Росія - Євразія" в ефірі СNN у розмові з Б'янною Голодригою в неділю. - Яке шампанське ще не охолоджене – ставлять у холодильник, а інші пляшки вже відкорковують."Франція скликає термінову нарадуКриза в трансатлантичних відносинах змусила президента Франції Емманюеля Макрона скликати неформальну зустріч у понеділок з лідерами Німеччини, Великобританії, Італії, Польщі, Іспанії, Нідерландів та Данії, а також з головами Європейської ради, Європейської комісії та генеральним секретарем НАТО.Президент Франції Емманюель Макрон. Фото: Gеtty Іmаgеs Ворожість Трампа до 80 років післявоєнної безпекової політики є приголомшливим поворотом в американській політиці та ознакою його антипатії до міжнародних цілей, але Європа сама залишила себе вразливою до ізоляціоністських тенденцій в американській політиці, які давно є частиною ДНК США.Роки урізання оборонних бюджетів призвели до того, що більшість країн НАТО погано підготовлені до захисту Європи та провідної ролі, на якій зараз наполягає адміністрація Трампа. Стрімке збільшення оборонних витрат означатиме болісний вибір для лідерів, які вже намагаються фінансувати держави загального добробуту і яким заважає низьке зростання економіки.Але вже є певні ознаки того, що жорстка позиція адміністрації Трампа зосереджує увагу лідерів, які намагаються вразити президента. Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер, який планує зустрітися з Трампом найближчими днями, заявив, що готовий надіслати британські війська в Україну в рамках будь-якої мирної угоди. У статті в понеділок у газеті Dаіly Теlеgrарh Стармер також зазначив, що європейські країни "повинні збільшити свої витрати на оборону та взяти на себе більшу роль у НАТО", але додав, що підтримка США залишатиметься критично важливою для забезпечення миру.Кір Стармер. Фото: Офіс президента Переговори в Саудівській Аравії також висвітлять ще одну нову тему в міжнародних відносинах - це зростання впливу королівства, про що свідчить як його посилена роль на чолі з наслідним принцом Мухаммедом ібн Салманом у справах Близького Сходу, так і ініціативи "м'якої сили", такі як інвестиції в європейські спортивні ліги та проведення Чемпіонату світу з футболу у 2034 році.Трамп не приховує свого захоплення сильними лідерами, а принц і Путін мають тісні стосунки. Джерело, близьке до саудівського королівського двору, повідомило Алекса Маркардта з СNN, що проведення переговорів підвищить імідж і престиж Саудівської Аравії та покаже, що вони є гравцями в одному з найактуальніших питань сучасності.Саудівська Аравія буде важливою для ще однієї зовнішньополітичної мети Трампа — завершення війни в Газі. Адміністрація намагається схилити саудитів та ізраїльтян до дипломатичної угоди про нормалізацію відносин, яка могла б змінити геополітику Близького Сходу і зміцнити арабський фронт проти Ірану. Але така угода була б політично неможливою для Саудівської Аравії без створення держави для палестинців. Арабські держави різко виступили проти надзвичайного плану Трампа щодо масового переселення палестинців з Гази, що може бути прирівняне до етнічної чистки.Фантастичний план Трампа щодо "володіння" та відновлення Гази, а також його очевидне бажання вступити в переговори з Путіним щодо України підкреслюють ризики його нетрадиційного підходу до зовнішніх відносин. Але президент повернувся в Білий дім в унікальний момент, який створює можливості для досягнення рішень, що можуть зробити Америку і світ безпечнішими - якщо він не підпише угоди, які ігнорують серйозні безпекові наслідки.Сікорський попередив у Мюнхені, що президент робить величезні ставки."Від того, як закінчиться ця війна (в Україні), залежить довіра до Сполучених Штатів - не лише до адміністрації Трампа, але й до самих Сполучених Штатів". 

Масниця, Сирниця, Масляна, Колодій, Туриця, Запусти – це невеликий список назв, які має це свято. Воно символізує проводи зими та зустріч весни, гармонійно поєднуючи язичницькі обряди з християнськими звичаями. Це свято має багатовікову історію, адже ще за дохристиянських часів воно було запроваджено на честь весни, а згодом його пов’язали з Великим постом, який проходить перед Великоднем. Коли Масниця в Україні у 2025 році?Традиційно Масницю відзначають у тиждень, що передує Великому посту, тому щороку дати змінюються. Оскільки у 2025 році початок посту припадає на 3 березня, свято Масниці розпочнеться 24 лютого та триватиме до 2 березня включно. Що таке Масниця та навіщо її святкують?Масниця в Україні ніколи не мала єдиного обряду чи способу святкування. Кожен регіон має дещо відмінні назви днів свята та навіть обряди. Однак сенс Масниці завжди залишався спільним для всіх – це було прощання із зимою, зустріч весни та підготовка до Великого посту, що включала деяку зміну раціону, зазначає в матеріалі "Української правди. Життя" етнографиня Галина Олійник. Звісно, в основі Масниці лежать багато язичницьких символів та традицій. Але це ж нормально, ми не сироти, ми ростемо на традиціях наших предків. Нове замінює старе, але зберігає частину його рис. Масниця це не тільки прощання з повним зимовим циклом, це своєрідне карнавалє – кінець м'яса (карнавал від саrnе vаlе, у перекладі з латинської "прощай, мясо", – ред.), - пояснює етнографиня. У Масницю вживають дуже багато молочних продуктів, зокрема, сиру та сметани, тому це свято часто називають Сирниця або Сиропусний тиждень. У кожній хаті обов'язково готувати вареники з сиром, також популярними були налисники з такою ж начинкою, молочні каші, яєчні запіканки, сирники, малаї (хлібобулочні вироби з кукурудзяного, горохового або пшоняного борошна), та ще багато солодощів. Вареники та млинці, Фото: Колаж ЕспресоОкремі ритуали на Масницю дійшли і до нашого часу, деяким нараховують понад 2 тисячі років. У цей період заведено веселитися та проводити обряди, які допомагають пробудити природу від зимового сну."Ми звикли, що перебранці (перевдягання, – ред.) були тільки на Різдво. Але ж Масниця була також цілою інтермедією, домашнім театром. Гуляння були дуже шумні, всі веселилися. Особливо відводила душу молодь, тому що вечорниць не буде аж до вересня!", - розповідає Галина.Важливо також те, що цей тиждень був часом не лише для веселощів, а й для духовного очищення перед Великим постом. Цікаво, що у цей час було заведено просити вибачення у тих, кому могли завдати кривди, щоб увійти в новий період із чистим серцем та душею.Чимало обрядів, які проводили під час цього святкового тижня стосувалися в'язання, волочіння та чіпляння колодки, адже недарма однією з назв Масниці є Колодій чи Колодка. Ці обряди мають глибоке коріння, за припущеннями дослідників вони ведуть до часів Трипільської культури.За давніми віруваннями, Колодій був покровителем шлюбу, кохання та родинного добробуту. Його образ нагадував молоді про необхідність створення сім’ї. Саме з цим пов’язаний жартівливий звичай прив’язувати колодку неодруженим парубкам та дівчатам, натякаючи їм на те, що час подумати про одруження. Звісно, ця традиція не єдина, так у деяких північних областях України кожен день тижня перед постом був тісно пов’язаний з Колодієм, тому місцеві жителі розігрували своєрідну інтермедію. Люди вірили, що дотримання традиційних обрядів допоможе захиститися від негараздів. Колодій або Масниця, Фото: аmаzіngukrаіnе.рrоУкраїнська масниця: святкування До ХVІІ століття Масницю чи Пущення відзначали протягом трьох тижнів. Кожен з цих тижнів мав свої особливості та правила, що стосувалися їжі й ритуалів. Перший тиждень, який називали Всеїдним, був часом, коли можна було вживати будь-які продукти, зокрема й м'ясо. Цей тиждень був ніби "останньою можливістю" для насичення перед постом.Другий тиждень, що звався Переступним або Гижковим, м'ясо можна було вживати в будь-який день, за винятком середи та п'ятниці. Це був час, коли люди вже відчували наближення посту, але ще могли насолодитися деякими дозволеними стравами. Останній тиждень, що отримав назву Масниця або Сиропуст, став кульмінацією святкувань перед великим постом. Нині Масниця триває тиждень, кожен з її днів має свої обряди та значення, крім того, вони відрізаються у різних регіонах. Так, у понеділок зазвичай ходили до гостей та катались на санях, а вівторок - це день загравання, коли молоді люди могли сформувати пари. У середу та четвер проводили гучні святкування, а столи ломилися від найсмачніших страв. У п'ятницю зять обов'язково мав запросити свою тещу у гості, а в суботу - невістки приймали свекрух на посиденьки. Неділя — це день прощення, коли у храмах відбуваються особливі богослужіння. Люди мають просити прощення не лише у рідних, а також у знайомих та тих, кого вони могли образити. Це допомагає з чистим серцем увійти у Великий піст.Масниця – це не лише про їжу та веселощі, але про й готовність попрощатися зі старим та зустрічі до чогось нового. Нехай це свято подарує вам тепло, спокій та радість.

Сервісна ІТ-компанія Сіklum зараз має понад 2000 фахівців в Україні. Однак ця кількість поступово падає: ще влітку 2022-го у Сіklum було понад 3000 фахівців. Серед причин відтоку — релокація, легалізація фахівців за кордоном та плинність кадрів. DОU поспілкувався з регіональним керівником Сіklum Віталієм Нужним про роботу і найм в Україні, перегляд зарплат і пожвавлення світового ринку. А ще про потенціал Dеfеnсе Тесh і те, як українському ІТ скористатися вікном можливостей у 2025-му. «Ми живемо в постковідному часі». Про роботу регіонального кластеру Сіklum та українських фахівців — Рік тому Сіklum об’єднала офіси України, Польщі та Болгарії, Румунії в єдиний кластер, який ви очолили. Чого ви очікували від цього об’єднання і який результат? Об’єднання географічно близьких ринків під одним дахом — це доволі звична практика для компаній, які прагнуть глобалізації. Якщо клієнта турбує, що певне критичне делівері робиться в Україні, або він заводить новий проєкт, ми можемо створити спільну команду. Одна частина буде в Україні, а інша, наприклад, у Польщі. Ми тісно співпрацюємо зі Сполученим Королівством. Тут є штаб-квартира, де працює голова нашого інжинірингу й солюшенінгу, який добре розуміється на потребах клієнтів і консультує їх з погляду архітектури. Є колеги з маркетингу, які гарно розбираються у місцевих івентах і просуванні нашої пропозиції. Також є команда сейлзів, акаунт-менеджерів з місцевого ринку, які мають власний нетворк і клієнтів. Ми живемо в постковідному часі, і клієнти все частіше зустрічаються особисто, це доволі ефективно. Щодо Румунії, Болгарії, Польщі, то це передусім делівері-центри й інженерні команди. — А в Україні? Фахівці з України працюють з усіма локаціями. Крім проєктних команд, є команда архітекторів, які допомагають зробити dіsсоvеry і з’ясувати, що саме клієнту потрібно. Є термін ехреrіеnсе еngіnееrіng. Це коли ми хочемо зрозуміти погляд і потреби клієнта: що саме продукт повинен робити і чому зараз цього не робить. До прикладу, нинішня молодь до 25 років — це повністю цифрове від народження покоління. Їхня увага тримається кілька секунд, і це вимагає повного переосмислення інтерфейсів, фронтенду і загалом розробки мобільних застосунків. Способи взаємодії повинні бути швидші, ніж раніше. До того ж це покоління дуже вимогливе до комфорту, зручності, функціональності, цінності продукту. Ми працюємо над такими проєктами останні пів року чи рік. До прикладу, це програми навчання, де обов’язково повинні бути елементи гейміфікації, емоційного залучення, щоб було цікаво позмагатися. Також треба брати до уваги культурні навички. Українська бізнес-культура в ІТ доволі пряма: у нас можна отримати прямий фідбек, коли щось не працює. Англійська культура більше використовує напівтони, це важливо. Тож фахівці в Англії допомагають нам оформлювати очікування від роботи, а колеги з України створюють технічну частину, і чітко, структурно, швидко розказують, що треба робити. — Чи вдалося кластеру заспокоїти замовників щодо співпраці з Україною? Скільки нині активних проєктів у Сіklum, скільки з них нові? Ми маємо понад 120 проєктів, близько третини з них нові. Переважно це команди, які вже мають досвід з нашими замовниками. Якщо фахівець працює кілька років на проєкті, то він концентрує унікальні знання і клієнту важко буде знайти заміну. Інженери з України часто цікавляться бізнесовою частиною, фінансами, логістикою — усім, що допомагає зрозуміти проблему клієнта. Попри те, що ми працюємо в сервісній індустрії, наші фахівці нерідко працюють над конкретними продуктами, внутрішніми або зовнішніми. Тобто, по суті, це до певної міри продуктова розробка. — Які плани щодо зростання в чотирьох країнах кластеру і в Україні зокрема? З одного боку, український делівері-центр залишається ключовим для компанії. А з іншого — заводити клієнтів важко, тому наш пріоритет — утримувати бізнес і таланти, розширюючи взаємодію з клієнтами. Нині у нас близько 20 клієнтів з Ізраїлю, і найбільше зростання останні роки в нас саме в ізраїльському секторі. Ці клієнти більш толерантні до певних ризиків, якщо порівнювати з будь-якими іншими ринками. Як і весь сектор, ми відчуваємо складнощі через обмеженість бронювання і відряджень. Це друга причина, чому непросто заводити нові контракти й втримувати показники експорту. Якби фахівець міг виїхати й показати замовнику свою експертизу з України, це дало б можливість залучити ще 5-10 співробітників Одна людина може навколо себе сформувати команду, створити нові робочі місця або убезпечити поточні. У цьому є прямий економічний зиск. Тому, якщо буде спосіб розблокувати цю можливість, це допомогло б нам втримувати показники експорту. Про роботу компанії в Україні та спеціалістів — Сіklum за минулий рік найняла 131 фахівця в Україні. Чи можете розказати, скільки у вас фахівців в українській локації і скільки з них заброньовано? Нас зараз 2050 — дещо менше, ніж було в липні (під час випуску останнього топ-50 у Сіklum було 2170 фахівців в Україні — ред.). Зрозуміло, що продовжується локалізація спеціалістів за кордоном, також є певний відсоток плинності. 26 співробітників заброньованих, у війську 89 колег. За минулий рік у нас було 17 джуніорських наймів, сім з яких у напрямі suрроrt еngіnееrіng, ще шість джунів прийшли в делівері-команду, чотири розробники — в інжиніринг. Конкурс був дуже високий. Якщо у 2023 році було в середньому 46 відгуків на джуніорську позицію, то у 2024 — 79. Маємо відкриті позиції для джуніорів і мідлів у QА-напрямі. Конкурс стабільно високий, але можливості періодично з’являються. — А як фахівцям підвищити свої шанси? Як вирізнитися, що є таким додатковим плюсом? Для програмістів це може бути банальне розв’язання задач на LееtСоdе. Якщо поставити собі челендж і щодня робити одну задачу, це сильно вас прокачає в очах роботодавця. Дуже важливі софт-скіли. Звертаємо увагу на знання, прагнення розвиватися, вміння комунікувати, відповідальність, позитивний майндсет. Безумовно, має значення рівень англійської мови, сильні технічні навички. Є багато проєктів, які можна робити рrо bоnо, якщо ви ще не мали серйозного досвіду роботи. Не застрягайте ніде на роки, якщо вам за це не платять. Робіть невеликі проєкти, які можна продемонструвати. Якщо ви мобільний розробник і у вас є застосунок в Арр Stоrе або Gооglе Рlаy, то це чудово. І знову ж, ніхто не скасовував фрилансерські платформи, на яких можна здобути певний досвід. — Яка ситуація в Сіklum з переглядом зарплат в Україні? Є перформанс-цикл, до результатів якого прив’язаний перегляд компенсації. З одного боку, критерії перегляду більш-менш однакові для всіх. Основний принцип — перегляд відбувається раз на рік, є пряма залежність між річними результатами та винагородою. Це дуже важливо для утримання талантів і для того, щоб показати ключовим співробітникам, що ми про них піклуємося і що Україна залишається стратегічною локацією. Зрозуміло, що фактор війни має найбільший вплив, рівень невизначеності дуже високий. І навіть досвідчені спеціалісти, на яких є попит в умовах ринку роботодавця, радше залишаються, ніж змінюють роботу. З 2022 року у нас дуже низький плин кадрів. Навіть якщо закінчується проєкт, то людину залишаємо ще певний час на бенчі. — Який час? Залежно від рівня спеціалістів, місяць-два чи більше. Також у нас є tаlеnt рооl. Ми ще до пів року шукаємо фахівцю новий проєкт, не перериваємо з ним зв’язків і в разі потреби можемо залучити до роботи буквально за день. Також у нас є чітка однозначна позиція щодо підтримки армії та наших фахівців у війську. Сплачуємо їм щомісячну фіксовану матеріальну компенсацію, зберігаємо медичне страхування і доступ до всіх бенефітів. Маємо ініціативи для ветеранів, які повертаються до роботи, як-от розширений пакет психологічної допомоги. Наразі у нас 12 співробітників повернулися після служби. Про Дія Сіty та комунікації з державою — У вашому інтерв’ю DОU за 2022 рік ви сказали, що Дія Сіty є хорошим експериментом, «а вдасться він чи ні ми побачимо в майбутньому». Як на вашу думку, чи це досі вдалий експеримент? Тут є кілька аспектів. Точно вдалося те, що ІТ стало важливим у публічному дискурсі в Україні. Певні компанії навіть виокремили свої ІТ-підрозділи, бо це стало чимось суттєвим для них. ІТ-фахівці отримали власну ідентичність. З погляду податкового режиму: на жаль, державі довелося підвищити військовий збір. З одного боку, це порушило обіцяні 25 років гарантії. З іншого — ми вимушені це робити, це внесок в оборону країни. Було багато побоювань, що скасують ФОП або будуть ще жорсткіші заходи. На щастя, цього не сталося, і, як на мене, тут Дія Сіty теж успішна. Вона не зруйнувала нічого з того, що працювало, створила нові можливості. Мені здається, що повністю оцінити Дія Сіty ми зможемо тільки після припинення воєнних дій. Коли побачимо, як відновлюється країна і зростають інвестиції в розвиток ІТ-галузі. — Коли Сіklum приєднався до Дія Сіty, то в компанії сказали, що основний плюс спецрежиму — це чіткі та передбачувані умови для галузі, а основний недолік — неможливість забронювати гіг-контракторів. Чи змінився цей погляд? Усе приблизно так само. Плюс — це зрозумілий податковий режим, який легко пояснити іноземним колегам. Мінуси залишаються ті самі. — На вашу думку, які дії з боку держави можуть сильно вплинути на українське ІТ? Який найгірший сценарій? Не хочеться давати поганих ідей, але, безумовно, це може бути скасування нашої ФОП-групи. Це може бути подальше погіршення податкових умов в Дія Сіty. Безумовно, грошей у державі все одно недостатньо, і це один з варіантів, до якого можуть у гіршому випадку дійти. Будь-які рішення, звичайно, мали б обговорюватися з представниками галузі, бізнесу, щоб отримати позитивний ефект або принаймні нейтральний для подальшого розвитку індустрії. — Ви загалом відчуваєте свою агентність з погляду комунікації з державою? Я б сказав, що точно відчувається агентність асоціацій: до прикладу ІТ Ukrаіnе, Львівського ІТ-кластеру чи Дія Сіty. Відбувається багато брейнштормінгів, і галузь бере в них участь. Без цього було б точно гірше. — А що можна зробити, щоб було краще? Мені здається, нічого не змінювати у 2025 році. Це дуже проста, але складна для держави відповідь. Водночас треба сказати, що держава робить дуже багато. Ми цінуємо, що зусиллями Сил оборони та завдяки балансуванню енергетичної системи у нас взимку менше відключень, ніж було літом. Це круто, і ми вдячні. — Який у вас основний ботлнек з бронюванням? Що саме незрозуміло, що б хотілося змінити? Якби була економічна складова з бронюванням за кожного критичного співробітника, це було б вигідно для компаній і зрозуміло. Про українські оборонні технології Цікавить робота в оборонці? — Ми бачимо, як активно зростає український дефенс-тек. Припустімо, що з часом відкриється експорт ОПК. На вашу думку, чи можемо ми стати продуктовою країною з погляду виробництва оборонних технологій? В Ізраїлі багато місяців була війна, але це не сильно вплинуло на бізнес-активність і на запити від клієнтів. Чому? Тому що вони працюють на іноземних замовників і їх цінують саме за круті рішення та проривні технології. Я б розглядав наш мілтек як нову рушійну силу. Вона спирається на технології та підприємницькі можливості, але водночас це щось більше. У мене багато знайомих, керівників і співзасновників у мілтеку. Для них усіх це поклик, життєва місія. Я не здивуюся, якщо в нас з’явиться одночасно кілька єдинорогів, щойно Україні дозволять міжнародний експорт Або через кілька місяців чи рік. Ми швидко посядемо лідерські позиції у світі, і це прикольно. Це мене надихає. Є багато челенджів, безумовно, у цій галузі. Наприклад, стовідсоткове бронювання є лише у тих, хто має прямі контракти з Міноборони. Також є суворі перевірки з обшуками. Але галузь працює і вона вже дуже сильна. Вона вивчить, як оперувати на інших ринках після тих челенджів, які долаються саме тут і зараз. Ця комбінація підприємницької винахідливості, волі до перемоги і технологій, дуже крута і створює образ нової України, де хочеться жити. — Як гадаєте, чи може мілтек піти шляхом українського ІТ, розмежуватися на продукт і сервісні компанії? Якщо ми подивимося на глобальний ринок, то є велика кількість сервісних компаній, які працюють на мілтек уже сьогодні. Військові підрядники, військові компанії, які займаються виробництвом, вони замовляють багато різних сервісів. Вони, по суті, нічим не відрізняються від інших ентерпрайз-клієнтів або виробництва. — Як вам, на вашу думку, чи українські сервісні компанії достатньо вмикаються в мілтек-історію в Україні? Безумовно. Ми знаємо багато прикладів, як компанії напряму створюють розробки. Зрозуміло, що цей перетин з компаніями відбувається на рівні експертизи співробітників або на рівні співзасновників. Тобто людини, яка займалася все життя, наприклад, сервісним бізнесом, а тепер має і мілтек-бізнес. Ну і фокус на цьому важливий для оборони країни. Про роботу в Європі, Штатах і плани на рік — В Україні ви не дуже плануєте наймати спеціалістів, а як щодо Польщі, Болгарії, Румунії? Кожна локація має свою ціннісну пропозицію. Є один спільний аспект: вони зручно географічно розташовані. Якщо клієнт хоче зустрітися для воркшопу, можна це зробити як у його країні, так і в іншій. Польща — це великий європейський ІТ-хаб, де є високий рівень технічної експертизи, багато колег з України, великий ринок талантів, порівняно швидкий найм. Польща за останні роки багато зробила, щоб мати більш гнучку систему залучення спеціалістів. Зараз на ринку переважає форма В2В, яку вони чесно підгледіли в Україні й оцінили її гнучкість. Болгарія порівняно невеликий ІТ-ринок, 42 тисячі айтівців. І якщо в Польщі є багато великих локацій (крім Варшави, це Краків, Вроцлав, Гданськ), то у Болгарії все прив’язано до столиці. Утім там багато студентів, це прекрасне місце для розгортання команд підтримки. Є індустріально сформовані навички спеціалістів NОС. Тобто це команди, які можуть робити сервіс 24/7 на дуже високому рівні. Там достатня кількість студентів технічних спеціальностей, джунів. Румунія — це другий за розміром ринок ІТ-спеціалістів у Центральній Європі, велика кількість спеціалістів з wеb, mоbіlе, аutоmоtіvе розробки. По суті, Румунія — наш найменший центр за кількістю людей, але ми очікуємо розгортання цифрового хабу для одного з великих клієнтів цього року. Тобто кожна локація пропонує мікс можливостей, тому є потенціал розвитку усюди. — Перемкнемося трошки західніше. Серед ваших найбільших ринків є США та Британія. Як Сіklum почувається в цих локаціях? З одного боку, компанії говорять про пожвавлення ринку, з іншого — про політичну кризу. Що на вас впливає більше? Для бізнесу треба позитивні очікування. Якщо підприємці вірять, що відбуваються зміни на краще, вони починають діяти. Вибудовують плани, залучають інвестиції, знаходять партнерів і роблять бізнес. Ринок США дуже пожвавився після виборів. Сіklum інвестував торік у розвиток нашого представницького офісу у США, суттєво збільшивши команду з продажів. Також є кілька українських спеціалістів на ролі технічних директорів, ми значно посилили команду акаунт-менеджменту. Є сеньйорна команда. І кілька нових клієнтів, з якими ми щойно розпочали співпрацю. Ви знаєте, що Різдво — найбільш тихий період для бізнесу, коли 3-4 тижні до клієнтів неможливо достукатися. Але цього року сейлзи були зайняті весь час, зустрічі проходили буквально до останнього дня перед Різдвом. І це був пуш з боку клієнтів «зустріньмось зараз, щоб почати обговорювати», бо далі очікується багато роботи. ІТ, диджиталізація, кастомна розробка — це те, без чого не обходиться жоден бізнес. Скажімо, Трамп хоче заново індустріалізувати Америку, обіцяє податкові знижки, разом з тим активно залучаються інвестиції в ШІ... Навколо всього цього треба буде багато айтішної роботи. Дуже багато запитів у Сіklum саме в США Америка ефективна у видобутку нафти і газу, в них найкращі технології, це досягається і завдяки софтверним рішенням. Сюди можна і Масhіnе Lеаrnіng долучити. Тобто ми бачимо тренд на індустріалізацію США, багато галузей отримають буст, і вже зараз очікуються інвестиції. Так само це буде впливати на інші світові ринки. Я згадував ринок Великої Британії. З одного боку, країна перебудовує свої процеси, є фокус на ІТ і подальшу диджиталізацію. Після Вrехіt особливо треба вибудовувати сильну економіку, то чому б це не була саме цифрова економіка? А ще поточний уряд лейбористів. Йому ще чотири з половиною роки працювати, і зараз він намагається втілити певні реформи. Тож тут є стабільність з погляду політики на найближчі роки. Європа — великий ринок, який має амбіції бути лідером. Тому попит тут є. Практично всі компанії на ринку очікують суттєве зростання, більше ніж 10-20%. Цього року побачимо, наскільки це виправдається. Я думаю, що в нас є всі передумови для того, щоб використати цей момент. І наші команди сейлзів, фахівці, які роблять технічне dіsсоvеry, рrооf оf соnсерt, уже всі зайняті. — Ви кажете, що нині відкрилося вікно можливостей. Як українському ІТ не згубити цей момент? Що робити на рівні компанії, країни, фахівців? Безумовно, багато фахівців долучилися до мілтеку, і це довгостроково буде наша сильна сторона. Це координація, розвідка, дрони. Я думаю, що ми будемо мати власні потужні технології, найкращі у світі, які вийдуть саме з мілтеку. Зрозуміло, є проблема сертифікації, бо ми робимо застосунки, які живуть кілька днів або кілька тижнів, а класична вимога НАТО — це 20 років на складі, після чого технологія повинна працювати. Але якщо це відкинути, то з погляду розпізнавання образів, РЕБ, дронів ми виходимо на першість у світі. Це буде потужний рушій для ІТ. Загалом найбільш оптимістичний сценарій може бути, якщо ми втримаємо нинішній рівень експорту й уникнемо подальшого відпливу ІТ-фахівців, бо таланти — наша ключова цінність. Зараз обговорюють зниження мобілізаційного віку. З одного боку, це зрозуміла вимога, з іншого боку, через це певна кількість молодих людей завчасно поїде на навчання за кордон. І більша частина там і залишиться. Для гармонійного розвитку нам потрібен постійний приплив нових кадрів на ринку. Знову таки, прозорий ефективний процес бронювання з економічною компонентою — це те, чого дуже б хотілося галузі. Компаніям треба думати про глобалізацію. Якщо у вас до 50 людей, то, можливо, вам вистачать однієї локації. Якщо до 100, то ви вже подумайте про другу. 100-150 — раджу мати дві локації на додачу до України. Далі все залежить від того, на якому ринку ви працюєте. Якщо ми говоримо про Америку, то, можливо, слід подумати про щось у тій самій часовій зоні. Є Латинська Америка, але це далеко і складно керувати з України з огляду на часову різницю. Крім того, є така річ, як відповідність пропозиції ринку. Останні три роки зростання було менше, тож великі компанії почали приходити на менші проєкти, зросла конкуренція за проєкти середньої ваги. У вас має бути унікальна пропозиція для ринку, якої не мають ваші конкуренти. З огляду на це, або ви перебудовуєте свій бізнес, щоб відповідати новим вимогам, або випадаєте з цієї конкурентної гри. Важлива тема — це більш виважений і новий підхід до проєктного менеджменту Я цей рік багато працював над розвитком середньої менеджерської ланки. Лідери повинні бути більш мотивованими. Під моїм керівництвом працює 2,5 тисячі інженерів, менеджерів, тестувальників, розробників, аналітиків тощо. По суті, середня ланка — це саме ті люди, які роблять найбільшу кількість проєктів, під ними найбільша кількість талантів, яких треба координувати і мотивувати. Вони повинні вміти не тільки гарно відповідати на запити клієнта, але насамперед бути реорlе-менеджерами. Це важливо, особливо зараз, коли багато фахівців під стресом з різних причин. Тому навички комунікації, емпатія, гнучкість, залучення — це незамінні софт-скіли. Люди повинні вміти працювати з людьми. Команда Сіklum У Сіklum було багато змін, щоб лідери отримали більше простору для рішень. Я люблю посилювати команду, давати їй більше повноважень. Ми переглянули наповнення деяких ролей, щоб вони були більш клієнтоорієнтовані, більш орієнтовані на розвиток бізнесу. Кожен інженер може подати на розгляд своє бачення того, як розвивати компанію і продукт клієнта. А ми допомагаємо цю ідею оформити і зробити щось прикольне. Компанія працює над розвитком фахівців. У нас є програма GЕМ, Grоwth аnd Ехсеllеnсе Маnаgеmеnt, де ми готуємо менеджерів середньої ланки, щоб вони розуміли, що відбувається в індустрії, яка стратегія компанії, що саме треба робити. Діє програма Sраrk, це розвиток наступного покоління інжинірингу, де ми вчимо, як працювати з клієнтами на продажах, на пресейлах. Ну і GеnАІ uрskіllіng рrоgrаm — популярна тема з ШІ-компонентом. Мені здається, це просто одна з навичок, кожен інженер має розуміти, як з цим працювати. Якщо у вашій компанії цього не роблять, то ви повинні вже gеt busy. — Уявімо, що у 2025 році нічого не змінюється для ІТ-індустрії і для України. Які плани в такому разі у Сіklum? Чого ви очікуєте від цього року? Мені здається, це зростання на 20%, може, 25% всіх інших локацій. І зрозуміло, це поява нових технологічних оферів, щоб утримати стабільний хедкаунт в Україні, нам потрібно буде залучити нових клієнтів і проєкти. Цікаво, що ми почали співпрацю з великим телеком-клієнтом в Об’єднаних Арабських Еміратах, і він не проти заводити роботу і проєкти в Україну. Тобто ми шукаємо клієнтів, які нейтрально ставляться до нашої безпекової ситуації, зважаючи на наш досвід. Уже майже три роки вміємо працювати в цих умовах. Коли можемо швидко зібрати команду для дуже складної розробки і реально допомогти клієнту вийти на ринок зі своїм продуктам швидше. Якщо говорити про ринок, то в гіршому разі продовжиться падіння, особливо якщо буде подальше підвищення податків або не буде чітких безпекових гарантій від західних партнерів. Якщо воєнні дії припиняться і будуть відкриті кордони, варто подумати, що ми робимо для того, щоб фахівці залишилися в Україні. В найкращому випадку я думаю, що ми зможемо повернутися до помірного зростання в кілька відсотків по галузі. Це було б дуже класно.

Скарги конкурентів та кримінальні справи не заважають дрібній фірмі освоювати кошти по всій країні Майже 10 років в Україні діє електронна система закупівель. За зловживаннями в цій сфері пильно стежать державні антикорупційні органи та легіон громадських організацій. Та у країні досі вибухають скандали з тими, хто майстерно обходить закони та контролерів. Як їм це вдається? Компанія депутата Київоблради, в якій працюють два десятки осіб, освоює сотні мільйонів бюджетних коштів на ремонті доріг і прибудинкових територій. Її не зупиняють ні скарги конкурентів, ні кримінальні справи. "Країна" дослідила, як це працює Знайомтеся. Приватне підприємство "Ріалбуд". Його власник Арташес Татоян живе в містечку Богуслав, депутат Київської обласної ради від "Європейської солідарності". 2023-го підприємство перемогло в двох десятках тендерів. По одному тендеру на працівника. Загальна сума договорів 60,37 млн грн. Але це не так багато порівняно з 2024-м: за рік "Ріалбуд" освоїв тендерів на понад 85,6 млн грн. Щоб зрозуміти секрети успіху, розмах і масштаби, за якими працює фірма, варто повернутися на кілька років назад. "Ріалбуду" тоді ще не існувало. Але була фірма "Татоян", за прізвищем власника. Кримінальна справа, як трава на асфальті, зникла під ляпухами Поганим ремонтом доріг в Україні не здивуєш. Але ПП "Татоян" зуміло. Події розгорталися в Черкаській області 2019 року. Після ремонту восени 8 км дороги Княжа Стецівка за 15 млн грн крізь асфальт проросла трава. Фото трави на асфальті, які виклав у фейсбуку житель Стецівки Віктор Ященко, обурило його земляків. Вони написали й замовнику Службі автомобільних доріг, і в обласну адміністрацію. За місяць, як описав Віктор Ященко, "дорожники кирками та іншими ручними інструментами пропололи розсаду, потім зробили такі прекрасні ляпухи на новому асфальті". Начебто все ліквідували. Але кримінальне провадження залишилося. А директору Арташесу Татояну Черкаська обласна прокуратура повідомила про підозру в заволодінні понад 1 млн грн бюджетних коштів та поданні неправдивих документів під час капремонту дороги Княжа Стецівка. На підприємстві навіть обшук провели. А далі є велике "але". Уже за рік до Ватутінського міського суду звернувся представник державного підприємства "Служба місцевих автомобільних доріг у Черкаській області" й заявив клопотання про звільнення директора ПП "Татоян" від кримінальної відповідальності "у зв'язку з примиренням винного з потерпілим: він уперше вчинив кримінальне правопорушення та відшкодував завдані збитки". І Ватутінський міський суд виявився найгуманнішим судом у світі: все пробачив і провадження закрив. Прокурор підтримав звільнення директора ПП "Татоян" від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження. Як "Татоян" став "Ріалбудом" Паралельно розгорталася ще одна кримінальна історія. У квітні 2020-го поліція в Київській області відкрила провадження про розкрадання коштів на дорожніх підрядах у Кагарлицькому, Миронівському та Богуславському районах, де ПП "Татоян" в 20162019 роках уклало 382 договори на 190,21 млн грн. Досудове розслідування встановило, що депутат Богуславської міськради Арташес Татоян "організував схему розкрадання бюджетних коштів шляхом неякісного виконання будівельно-ремонтних робіт (завищення обсягів виконаних робіт та використаних матеріалів, їх вартості, внесення до фінансово-звітної документації інших супутніх витрат, які не витрачали, тощо) через суб'єкти господарювання, формальним і фактичним бенефіціаром яких є останній". Про це йдеться в ухвалі про продовження строку досудового розслідування Святошинського районного суду від 29 вересня 2021 року. Слідчі опрацювали 62 договори підряду з місцевими органами влади Київської області та встановили, що під час тендерів відбувається "привласнення 1520% суми договорів підряду". Від "5 до 10% надають розпорядникам коштів". Решту, за висновками слідчих, виводять у готівку й розподіляють між іншими учасниками. Як це вплинуло на власника компанії, чи зняли з нього обвинувачення, чи дійшла справа до суду? "Країна" намагалася це з'ясувати, а також дати можливість Арташесу Татояну розповісти, як його компанія так вдало дає раду бюджетним коштам. Після тижневих телефонних перемовин Арташес Гарнікович погодився на інтерв'ю. Але на домовлену зустріч у Київській облраді у призначений ним же час не з'явився. Не наблизили до зустрічі з депутатом і наступні 2 години чекання, на численні наполегливі дзвінки він також не відповідав. Тож можемо констатувати тільки те, що кримінальне провадження не завадило Татояну бути обраним депутатом Київоблради від партії "Європейська солідарність". На ремонті укриття для дітей з інвалідністю привласнили третину коштів Аналітики руху "Чесно" у своєму аналізі виборів 2020 року відзначають Арташеса Татояна як кандидата в депутати від ЄС на непрохідному місці, котрий здобув мандат, скориставшись адмінресурсом як депутат Богуславської міськради. Зокрема йдеться про доступ до бюджету. А тим часом у квітні 2021-го після перереєстрації ПП "Татоян" отримало назву "Ріалбуд". І вже без будь-яких асоціацій із кримінальними провадженнями продовжує тендерний марафон. Можливості для компанії відкриваються значно ширші, адже її власник уже депутат не райради, а обласної. Улюбленець миронівських підрядів До Київської обласної ради пройшов також однопартієць Арташеса Татояна Дмитро Жукотанський. Він обіймає посаду першого заступника голови Миронівської міської ради. Місцеві активісти в соцмережах пишуть, що саме він допомагає Татояну перемагати на тендерах у Миронівці. Ми цього стверджувати не можемо. Але можемо констатувати, що 2024-го Миронівська міська рада та її комунальні підприємства уклали з ПП "Ріалбуд" договорів на більш як 18 млн грн. Без перебільшення також можемо зазначити, що це улюб­лена компанія місцевої влади. За ті самі 18 млн грн компанія здійснює в Миронівці прибудинковий ремонт на декількох вулицях, переобладнує підвальні приміщення в укриття в кількох освітніх закладах. Потрібна справа. Та проблема в тому, що більшість тендерів була неконкурентна, а чотири без використання електронної системи закупівель. Тобто з "Ріалбудом" напряму укладають договір, а потім на Рrоzоrrо розміщують звіт про це. Роботи на деяких об'єктах іще тривають, і оцінити їх якість можна буде лише згодом. А от підряди, які виконував "Ріалбуд" 2023-го, вже оцінили не тільки миронівці, а й Державна аудиторська служба України. Процитуємо матеріали перевірки Північного офісу Держаудитслужби: "Керівник гуманітарного відділу виконавчого комітету Миронівської міської ради не відхилив тендерну пропозицію учасника ПП "Ріалбуд", як таку, що не відповідає кваліфікаційним критеріям". Про це йдеться в постанові Миронівського районного суду Київської області від 26 березня 2024 року. Ідеться про тендер у вересні 2023-го на капітальний ремонт у закладі освіти в селі Маслівка, яке належить до Миронівської міськради. До середини грудня планували відремонтувати підвальне приміщення й використовувати його як укриття. Роботи оцінили в майже 5 млн грн. На тендер подався один учасник "Ріалбуд" і переміг. А в листопаді аудитори провели моніторинг закупівлі і зробили висновок: замовник має усунути порушення. І зробити це можна тільки одним способом розірвати договір із компанією. Чиновник проігнорував протокол про адміністративне порушення, тож аудитори звернулися до Миронівського міського суду, який постановив згаданого керівника гуманітарного відділу виконкому Миронівської міськради визнати винним у порушенні законодавства про здійснення закупівель і зобов'язав сплатити 25,5 тис. грн штрафу. Тож за недобросовісність бізнесмена відповів чиновник, який пішов на неправомірну згоду. Залишається лише здогадуватися про його мотиви. Наступна історія ще показовіша. Як привласнити третину на будівництві укриття й уникнути відповідальності Цей епізод освоєння бюджетних кош­тів розгортається просто сьогодні. Господарський суд із червня 2024-го розглядає справу за позовом управління будівництва Голосіївської РДА в місті Києві до "Ріалбуд" про стягнення коштів. Ідеться про капітальний ремонт укриття у школі-інтернаті №7 на вул. Академіка Заболотного, 146. Бюджету міста він обійшовся в 1,5 млн грн. Школа-інтернат №7 освітній заклад для дітей з важкими дефектами мовлення. Укриття для цієї школи особ­ливо важливе, бо діти перебувають тут і після занять. Ремонт укриття мав тривати місяць і завершитися 31 серпня 2022-го, а розтягнувся до кінця року. Як встановив аудиторський звіт департаменту внутрішнього фінансового контролю та аудиту виконавчого органу Київ­міськради, який є в розпорядженні "Країни", ПП "Ріалбуд" на 27,5% перевищило обсяги і вартість виконаних робіт в актах за жовтень-грудень 2022 року. Це призвело до втрат бюджету на понад пів мільйона гривень. Тобто на ремонті укриття для дітей з інвалідністю привласнили третину коштів. І які наслідки? Аудитори зобов'язали управління будівництва Голосіївської РДА повернути гроші в бюджет і не допускати в подальшому завищень обсягів і вартості виконаних будівельних робіт. Частково це вдалося. Але майже половину не повернули й досі. Управління будівни­цтва Голосіївської РДА у квітні 2024-го подало позов до Господарського суду Київської області, щоб стягнути решту коштів. Разом із позовом подали клопотання про залучення департаменту внутрішнього фінансового контролю та аудиту виконавчого органу Київської міської ради, щоб дати пояснення у справі. Позов суд прийняв до розгляду, але клопотання про участь у суді аудиторів відхилив. Важливо відзначити, що аудитори були єдині, хто з'явився в суді. Як видно з текстів ухвал, ні позивач, ні його представник на жодне судове засідання не прийшли. Відповідач і поготів. Тож 3 грудня 2024-го суддя ­Андрій Чорногуз виніс рішення, яким відмовив у задоволенні позову управління будівництва Голосіївської РДА на підставі того, що чиновники підписали всі акти виконаних робіт і заперечень до роботи "Ріалбуду" не мали. Тому суд не побачив підстав для задоволення позову. А звіту аудиторів не розглядав. А навіщо? Освоїмо кошти й у Запорізькій області У лютому 2024-го керівникові ПП "Ріалбуд" повідомили про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 366, ч. 5 ст. 191 КК України (привласнення, розтрата або заволодіння майном). За даними системи Yоuсоntrоl, сьогодні директором "Ріалбуду" є Олексій Горбач. За договором із комунальним підприємством Обухівської міської ради, "Ріалбуд" мав поставити піщано-сольову суміш на 5,1 млн грн. Частка солі в суміші мала становити 20%, а виявилося лише 8%. Але це не завадило фірмі виграти інший тендер. У квітні 2024-го державне підприємство "Місцеві дороги Запорізької області" оголосило тендер на 120 млн грн. ПП "Ріалбуд", яке стало переможцем із сумою 102 млн грн, за ці кошти має забезпечити експлуатаційне утримання 695,4 км доріг на території колишніх Василівського, Оріхівського та Великобілозірського районів Запорізької області до квітня 2025 року. Але вже за місяць ДП "Місцеві дороги Запорізької області" уклало додаткову угоду з ПП "Ріалбуд", скоротивши дію договору до кінця 2024-го. Зменшилась і сума договору. Як видно з додаткової угоди, підписаної в грудні 2024 року, вона становила 88,4 млн грн. А в серпні 2024 року ДП "Місцеві дороги Запорізької області" уклало ще один договір на обслуговування доріг до кінця року на 83,97 млн грн. Закупівлю здійснили без використання електронної системи Рrоzоrrо. Під час реалізації договору ціна питання на кінець 2024 року зменшилася на 779 тис. грн. У чому секрет такої тісної співпраці "Ріалбуду" з "Місцевими дорогами Запорізької області"? Варіантів багато. Але "Країна" з'ясувала, що кілька років тому нинішній директор "Ріалбуду" Олексій Горбач керував у Запоріжжі ТОВ "Дорстроймонтаж", що теж ремонтувало дороги. 2021-го компанія перереєструвалася в Богуславі, а її директор перейшов на роботу в "Ріалбуд". Клаптики прибудинкові маленькі, а кошти бюджетні великі 2022 року ПП "Ріалбуд" переключилося з доріг на ремонт прибудинкових територій в Києві й області. Приватне підприємство уклало 164 договори підряду. На кінець січня 2023-го виконало 87 договорів. Третину угод розірвали, а про 20 на сторінках закупівель досі не відзвітували. Попри війну протягом двох останніх років столичні районні адміністрації досить жваво укладали договори на капремонти прибудинкових територій та внутрішньоквартальних проїздів. Так жваво, що кияни зареєстрували петицію з вимогою не витрачати коштів бюджету міста на непотрібні ремонти 2023 року. А потім іще раз зробили це 2024-го. Кияни підтримали обидві петиції, і тепер на сайті КМВА красується слово "реалізується". Але аналіз тендерів показує, що реалізуються саме прибудинкові ремонти. І тут "Ріалбуд" не пасе задніх. 2023 року уклали договорів на 59,5 млн грн, а 2024-го їх стало вп'ятеро більше. Загальна сума 251,4 млн грн. Знаєте, що стоїть першим пунктом у капітальному ремонті прибудинкової території, наприклад, на вул. Академіка Корольова в Києві? Правильно, зняття асфальтобетонного покриття. Тобто асфальт кладуть там, де він уже є. І Святошинська РДА заплатила за це понад 20 млн грн. У тендері перемогло ПП "Ріалбуд". Святошинська РДА вписала в тендерну документацію посилання на таблиці, що не існують у додатках, і необов'язковий документ ­санітарно-епідеміологічну експертизу від Держпродспоживслужби на бітумну емульсію. Про це йдеться в зверненні ТОВ "Регдорстрой" до Антимонопольного комітету України. Компанія розцінила це як елементи дискримінації та штучне обмеження конкуренції. І це не єдиний такий випадок. Замість післямови. Доки ви святкували Різдво й готували салати на новорічний стіл, "Ріалбуд" продов­жив свій тендерний забіг. Знайома нам Миронівська міськрада Київщини 26 грудня 2024-го оприлюднила інформацію про намір побудувати спортивний майданчик для мініфутболу в селі Іванівка Обухівського району Київської області. Хто виграв тендер на 1,5 млн грн? Звісно, "Ріалбуд". Без конкурсу, без конкурентів, без використання електронної системи закупівель. Закупили, бо хотіли&hеllір; Передплатити журнал "Країна"

Вперше в Україні показали виставу "Найправдивіша історія про Різдво" за повістю німецького письменника Ульріха Хуба. Прем'єра відбулася у Дніпрі 10 та 12 січня.

Мирослав Кувалдін український співак та військовий, лідер гурту "Тhе ВЙО" та член "Культурного десанту" поділився з "Еспресо", як рухається культурний фронт, як митці знайшли своє місце в армії та чому культура завжди на часі. Я хочу розпочати нашу розмову з, як то кажуть, самого початку. Як ви, музикант, потрапили до Збройних сил України? Взагалі, з чого почалася ця ваша воєнна, так би мовити, історія? Ну, моя воєнна історія почалася з нападу Російської Федерації на нашу країну. 24 лютого, коли вони прийшли вже прямо в наші домівки. Я, в принципі, ні хвилини не вагався: на той час я був на Закарпатті, буквально в 10 км від кордону і був, в принципі, на початку черги. Тоді здоровезні черги стояли, щоб виїхати, я десь був в початку цієї черги. Ну, маю на увазі, якби було бажання. Але я пішов у Рахів у військкомат і почекав пару днів, там вже були якраз у військоматі величезні черги. І потрапив у 69-й батальйон 101-ї бригади територіальної оборони. Мені здається, я потрапив у військо, як і більшість свідомих людей, в лютому 22-го року. Хочу зараз усім нагадати останню вашу пісню на цей момент "До побачення", яка сколихнула і торкнулася дуже багатьох. Вона просто абсолютно неймовірна, зараз ми послухаємо частину, фрагмент цієї пісні, а потім уже детальніше з Мирославом поговоримо: Допоки сестри і брати Здіймають в небо прапори, Допоки молодість горить, Ти посміхаєшся з гори. Вогонь запеклих не пече, Я відчуваю за плечем Твоє гаряче серце. Знаю, ми зустрінемось іще З тобою! Друже, ми зустрінемось Іще після всіх воїн!.. Всі прості слова набули значення. Ти вже зробив більше, ніж хотів. Не прощаюсь, брате, до побачення!.. Ще зустрінемось!.. Ще зустрінемось!.." Ми послухали фрагмент цієї пісні і я, власне, у Мирослава хочу запитати, яка історія її створення. І мені от особисто самій було дуже цікаво, коли я дивилася, де було знято цей неймовірний, такий суто український краєвид. Насправді, жито там було трошки зелене, тож це жовто-зелений краєвид. Ми зняли дуже швидко, десь у полях між Миколаєвом і Херсоном. Останній рік я саме там, на південному напрямку служу. Ви ж знаєте, що я служу вже півтора роки в підрозділі, який називається "Культурний десант". Очолює цей підрозділ Микола Серга, і наш підрозділ займається морально-психологічним забезпеченням військовослужбовців. Тобто моя служба полягає в тому, що я маю компанію своїх друзів, теж артистів, людей, які були до призива митцями, але потім пішли служити. І от в нас є маленька мобільна група, в якій є один гуморист, один лялькар, один виконавець якихось таких молодіжних пісень. І ми їздимо вздовж лінії зіткнення по підрозділах з концертами. Хоча концертами це важко назвати, це, скоріше, зустрічі. Іноді буває, що нас приїжджає четверо, і четверо сидить військовослужбовців, до яких ми приїхали. Іноді нас навіть більше, ніж військовослужбовців. Це може відбуватися по хатах, по бліндажах, по якихось там напіврозбитих школах. І от наша задача - працювати з морально-психологічним забезпеченням. І на початку ми старалися просто людей трошки відволікати, якось там "ха-ха, хі-хі", дитинство згадати, поспівати "Коли я був Мануна", бо там же багато людей до мене підходять, "я ж на ваших піснях виріс", отакий Рекс підходив, в два рази більше за мене, і каже "я ж виріс на ваших піснях". Але при всіх цих зустрічах я розумію, чим далі, тим більше те, про що люди мовчать і те, про що, важко говорити, бо втрата близьких людей, це, мені здається, найважче, до чого неможливо звикнути на війні. І це торкнулося зараз не тільки військовослужбовців, це пережили і це травмує всіх людей в Україні. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна. І ці цифри ростуть. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна І от, власне, для того, щоб і самому якось сприйняття цих втрат пропрацювати і для себе знайти пояснення, як далі з цим жити, я, власне, написав цю пісню і потім зрозумів, що не одному мені треба від цього лікуватися і ми вирішили зняти кліп. І судячи з того, як люди сприйняли, я розумію, це саме ті слова, які доречні от в такому сенсі, в такій ситуації. Коли ти хочеш щось сказати про людей, яких вже не повернеш, залишається себе заспокоїти, що ми рано чи пізно всі зустрінемося. Вона, мені здається, на мою думку, дуже вчасна, ця пісня. Ну, вона завжди вчасна в такій ситуації, тому що зараз побутує така думка, багато артистів говорять, що недоречно, ще ніби зарано, що повинна війна закінчитися, потім це все осмислити і лише потім розпочинати якісь там творчі пошуки чи проєкти. Чесно кажучи, я теж спочатку так думав. Пісню я влітку десь написав, чи навіть навесні. Я теж спочатку думав, що варто почекати вже перемоги і тоді будемо сумувати по-справжньому, знаєте, зі сльозами чоловічими на очах. Але їздячи по підрозділах, зустрічаючись з хлопцями, я зрозумів, що ця пісня саме зараз потрібна, чому ми, власне, і вирішили видати її зараз. Я сподіваюсь, що вона багатьом допоможе, так як і мені допомагає. Ну, ще теж так цікаво, зараз дуже багато людей пішло на війну, які не є кадровими військовими. Ви взагалі окрема тема, музиканти. Але от дивіться, є музикант, і він патріот своєї держави. Чи може бути, наприклад так, аби під час війни займатися винятково творчістю? Чи ви поєднуєте такі ці почуття в собі, що я і музикант і громадянин? Чи це все просто відбувається гармонійно? Коли я йшов служити, я був громадянином. Півтора роки прослуживши в 69-му батальйоні, я жодного разу не тримав у руках гітару, не думав навіть про це. Я сидів, я працював з документами, я працював у штабі, але все одно, я віддавав і зараз віддаю весь свій час державі і працюю на перемогу. І відповідно, звичайно, що громадянство і патріотизм стоять на більш високому щаблі, ніж твоя професія. В принципі, що мені в армії подобається, що ти коли одягаєш піксель, то стає абсолютно всім байдуже, чим ти займався до того. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать Ну, тобто, байдуже, ти з багатої сім'ї чи з бідної, з села чи з міста. Є в тебе три вищі освіти чи взагалі ти читати не вмієш. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать. Треба стріляти - всі стріляють. І це дуже класно, але потім, з часом, людина знаходить себе в армії і всі починають уже тоді виявляти його сильніші сторони і намагатися використати їх. Так що чим швидше ви підете в армію, тим швидше ви знаєте там своє місце. Це дуже добре, що ви сказали, тому що зараз дуже багато так званої зради, як то кажуть, так? І ці розмови, як правило, вони поширюються серед так званих "тилових" людей. А військові, з якими я спілкувалась особисто, ну 99% з них говорять десь приблизно так, як ви. І от дивіться, а ви відчуваєте оцю підтримку? Я не кажу матеріальну, про якісь збори чи щось таке, не матеріальну, а якусь таку внутрішню, духовну підтримку саме від тилу. І чи не дратує вас, коли ви, наприклад, приїжджаєте в місто, десь подалі від фронту і бачите навколо суцільний, якщо не гульбан, то абсолютно розслаблений стан? Мене спочатку це тригерило, і я так щось намагався трошки визвірятися про себе, але потім я знайшов такий психоприйомчик, яким себе заспокоюю. От коли я бачу людину призовного віку, чоловіка, який там сидить, курить кальян, я собі кажу, а може це військовий у відпустці сидить, і от кальян вирішив покурити. Тобто я людям даю якийсь аванс, що вони, в принципі, нормальні люди. Це про те, чи не тригерить ця історія. А з приводу того, чи відчуваю підтримку тилу я відчуваю підтримку своєї родини. Мною пишається моя дружина, моя мама, моя сестра. І мені цього достатньо. Я не сильно зараз ходжу в соцмережах. У соцмережах ходять якраз ті люди, у яких багато є часу, які нічим не зайняті, які потенційно бояться армії і призиву. І я думаю, що людина ж так влаштована, що ти чого боїшся, те й знаходиш. Тобто, якщо мене цікавить наша перемога, я знаходжу відоси, як там Рекси розривають москалів, корейців і ще когось. А якщо тебе цікавить зрада і там, не знаю, бусифікація, то ти знаходиш такі відоси. Причому, соцмережі зчитують ці алгоритми, і якщо вони відчували, що в тебе серце ойкнуло саме на тому, як там, не знаю, жінка свариться з ТЦК, то в тебе і наступне відео буде про те, що жінка свариться з ТЦК. І тоді складається враження, що країна тільки цим і живе, що жінки сваряться з ТЦК. Це, звичайно, не так. Ми останній раз бачилися, коли ви очолювали дуже цікавий культурологічний проєкт там, власне, на Закарпатті. Як ви вважаєте, чи зараз є потреба, чи доречно підтримувати якісь проєкти саме культурологічні в Україні? Ну так, звичайно, згадуючи Черчилля, це він, здається, говорив, що якщо ми не будемо приділяти увагу культурі, то власне, за що ми воюємо? Звичайно, потрібно думати про культуру. Ви говорите про мої проєкти в селі Кваси Закарпатської області: якраз буквально перед війною ми отримали грант і виграли кошти, я купив обладнання під студію звукозапису. Треба продовжувати жити І я ось, до речі, був у відпустці, їздив в Кваси на відпочинок, побув там в санаторії. І студія стоїть, комп'ютер стоїть, на якому і муха ще не сиділа. І мені так цього, звичайно, шкода. Але я розумію, прийде час. Але щоб зовсім культурою не займатися, ні. Треба продовжувати жити, тому що це вже 10 років триває, так? І скільки тоді можна не займатися культурою? Треба, але треба нормально собі ставити пріоритети і визначати, хто цим може займатися. І в мене є вже майже стала фраза, що в принципі, зібрати Палац спорту і позбирати кошти на дрони може і Надя Дорофеєва, розумієте? Так що, я не проти. Хай цим займаються ті, хто не може воювати. Я теж так вважаю. Зараз, до речі, просто якийсь театральний та концертний бум в Києві, страшенний просто попит. І це абсолютно справедливо, і всі, нарешті, хто сумнівався, побачили, яка вона класна і висококласна українська музика. Але, знову ж таки, люди різні, скажімо так. От на вашу думку, що нас зараз може об'єднувати? Тому що не секрет, що все одно, багато хто говорить, що ті, які на війні і ті, хто в тилу, мають різні погляди на якісь такі речі, але ми нація і ми повинні бути єдиними. Ідеалу не існує, я розумію, але все ж таки, що нас може ще об'єднувати, окрім інстинкту самозбереження, окрім воєнних загроз? Що може об'єднувати і що ми можемо робити? Необхідно нам чекати якихось директив, чи що нам скаже влада, чи щось таке, щоб українці так не сварились? Завдяки тому, що на нас напала Російська Федерація так безцеремонно, у нас перші пару місяців було це об'єднання. Воно було, можливо, десь на інстинктах самозбереження, але було розуміння того, що ми держава, що ми незалежна держава і що ми маємо за це також битися. Ця історія залишилася. І я думаю, що це і має нас рухати надалі, тому що незалежність - це таке дерево, яке поливають кров'ю, і це треба усвідомлювати. Воля або смерть - це не пусті слова. Я думаю, що це найсильніший мотив. Ну, а от знаєте, є така фраза, що "на війні усі атеїсти стають віруючими". Все ж таки, що важливіше - інстинкт самозбереження, чи ще якась вища духовна складова? Ясно, що це загроза там життю, загроза здоров'ю, але людина не може жити весь час так, це проти її природи. Весь час в якомусь такому стиснутому, стресовому дуже стані. І яким чином люди себе наповнюють? Оце побратимство, наприклад. Я думаю, звичайно, що братерство військовослужбовців - це зараз уже одна окрема субкультура, і я сподіваюся, що ми будемо триматися одне одного і після перемоги&hеllір; Я б дуже хотіла, щоби якраз мистецьких творів на цю тему стало більше, тому що побратимство - це неймовірна штука. Хочеться картин, хочеться фільмів, хочеться пісень, саме про оце. Я думаю, про це буде багато написано і вже пишеться, я уже чую те, що вариться десь внизу у війську. Можливо, воно ще не доходить до телебачення, до радіо, але воно є і про це неможливо не писати. Буде багато хорошого кіна і пісень. Кожен по-різному, мені здається, знаходить свої шляхи. От наш підрозділ, власне, займається тим, що ми даємо, підказуємо, що таким сенсом має бути культура, ідентифікація, про яку ти думаєш, і ти розумієш, що ти, в принципі, б'єшся за це. Комусь допомагає релігія, комусь допомагають якісь плани наперед, хтось хоче повернутися додому і зібрати, нарешті, той карбюратор, який 24 лютого не дали козли зібрати. У кожного це різні речі, але я впевнений, що всі для себе це знаходять, тому що, коли в тебе немає цього світла в кінці тунелю, як би це заїжджено не звучало, тоді важко. Особливо коли ти нічого, крім того, що відбувається в тебе під ногами, не бачиш, а там нічого хорошого не відбувається. Кожен по-різному, мені здається, знаходить свої шляхи Ну, і з цієї навіть розмови, і з нашого знайомства, я абсолютно переконана, що ви вірите в нашу перемогу, це зрозуміло, і це не просто якісь такі, пафосні слова. Я просто це дуже спокійно відчуваю, скажімо так. І я це відчуття бачу у вас. Але на чому, все ж таки, конкретніше якщо можна сказати, тримається ваша віра у перемогу України? Я не знаю, це важко пояснити. От я чомусь впевнений, що сьогодні не помру. Хоча зрозуміло, що може бути будь-що, але я себе налаштовую так, і я звідкись це знаю. От власне, так і з перемогою. Я про це знав 24 лютого, коли йшов у військкомат, я був впевнений, що йду брати участь в перемозі. І в мене це відчуття і залишилося. Важко пояснити, це щось ірраціональне, мені здається. Ірраціональне, я так само відчуваю. Ще хочу пригадати, перш ніж ми про це поговоримо, до вашої уваги ще один музичний фрагмент. Це одна з моїх улюблених пісень, не лише Мирослава, а взагалі: Заплакало в стайні немовля, Завітало в гості три царя. Ой, сталось диво, Ой, Бога Сина сповила Марія. Завітало в гості три царя, Кожен цар дитину прославля. Ой, сталось диво, Ой, Бога Сина зігріла Марія. Ця пісня Різдвяна, як ви зрозуміли, як я вже сказала, одна з моїх найулюбленіших. І я Мирославе, хочу, щоб ми поговорили, тому що ми зустрічаємося в такий чудовий час цей Різдвяний, щоб ви розповіли, як ця пісня з'явилася, бо я знаю там рояль в кущах трохи, в історії цієї пісні. І взагалі, щоби ви розказали, людина не живе лише війною зараз. Можливо ви пригадаєте, бо коріння у вас з Полтавщини, що таке Різдво для вас? Можливо, якісь такі спогади? Але почнемо з цієї пісні. Ну, пісня "Запалала в небі зоря"&hеllір; Я от раніше не вірив, коли розказували, хтось там, Пол Маккартні, здається, розказував, що йому пісня "Yеstеrdаy" приснилася. А от власне і в мене так сталося з цією піснею. Я просто уві сні побачив і почув пісню від початку до кінця зі словами, з мелодією. У мене завжди біля ліжка лежить телефон, диктофон. Бо я пару раз, так було вже, думаю, прокинусь, потім напишу. Ні, я відразу беру диктофон, намугикав, зранку розшифрував. Це було років 10 тому. І вийшла пісня і вона, мені здається, поки що єдина в моєму репертуарі, яка може стати народною, тому що я бачив, її вже виконують. Оце ми зараз дивилися, були зйомки проекту Анжеліки Рудницької "Наше Різдво", здається, якщо не помиляюся. Класний концерт. Але я бачив, як цю пісню виконують колядники там по Івано-Франківську. Там люди ходять, вони таку велику коляду водять прямо по вулиці, там чоловік тисяча іде і оце співає. Я бачив, як співають в канадських церквах діти, якісь дитячі хори. Тобто, я розумію, що вона вже пішла в люди. І це дуже класно, але я ж кажу, тут моєї заслуги мало. Але я тут переб'ю А ви можете розписати, наприклад, цю колядку як ноти для хору? Мені здається, це вже хтось зробив. Я вас просто попрошу, тому що я співаю в аматорському хорі і подумала, що для хору було б прекрасно. Я думаю так. Ми з вами поговоримо потім про це. Ну і розкажіть трохи про ваші різдвяні сімейні традиції. Та різдвяна сімейна традиція, це, звичайно, збиратися в сімейному колі. Все, що я пам'ятаю з Полтавщини, це те, що ми намагалися колядувати, і ходили якісь комсомольці, ми тоді ще школярами, та брали всіх на олівець, і потім нас викликали на якусь лінійку ганьби. Якась така дурість. Коротше, слідкували, що не можна було колядувати, але ми колядували. На Полтавщині колядки були набагато простіші, ніж те, що я бачив потім уже десь в Коломиї, там я бував у Франківську. Не такі довгі, не такі затягнуті, але все рівно відчуття свята є. Ну і звичайно подарунки, і звичайно це родинне свято, коли збирається вся сім'я. На жаль, зараз моя родина розкидана по світу: в мене один син навчається в Ірландії, молодший син з дружиною в Німеччині і хіба що до мами, можливо, на Полтавщину з'їжджу. Але навряд, тому що відпустку мені на Різдво сказали, що не дадуть. Мене ось відправили тільки недавно у відпустку. Так що ми будемо зустрічати Різдво на Херсонщині, будемо їздити вітати побратимів і нести це свято в окопи.

Скандальний голова "Платформи за життя та мир", який останнім часом став активним користувачем соцмережі ТіkТоk, записав нове відео. Юрій Бойко привітав громадян із Різдвом, вочевидь "забувши", що в Україні вже другий поспіль це свято відзначають не 7 січня, а 25 грудня. Повний текст новини

У Львівській національній опері встановили унікальний рекорд. 41 дитина з особливими освітніми потребами та 12 артистів разом здійснили наймасштабніше в Україні виконання пісні «Україні Слава». Про це повідомляє Міністерство культури та стратегічних комунікацій, пише Рубрика.  Досягнення було зафіксовано під час ІІІ Благодійного фестивалю «Різдво з зірками», який відбувся у стінах театру. Цьогорічний захід зібрав талановиту молодь […] Тhе роst Інклюзія та мистецтво об’єднують серця: у Львівській опері встановили унікальний рекорд арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Частина християн в Україні зустрічає велике свято 7 січня

NОVUS це більше, ніж супермаркети з широким асортиментом і якісними продуктами. Це простір, де українці знаходять підтримку в найскладніші часи. У спецпроєкті "Лічильник добрих справ NОVUS" ми покажемо, скільки важливих ініціатив можна реалізувати за підтримки команди, партнерів і клієнтів компанії. 21 000 000 грн зібрали завдяки ініціативі "1 грн на 3-тю ОШБр" Про ініціативу: Під час купівлі товарів власної марки NОVUS і напоїв із кавомашин у супермаркетах перераховується 1 грн на підтримку Третьої окремої штурмової бригади Збройних сил України. Результат: Закупили для 3-ї ОШБр антидронові рушниці "Мавка", авто, прилади нічного бачення. Понад 6 900 000 грн зібрано на закупівлю дронів для ЗСУ завдяки продажу солі "Воля" Про ініціативу: У NОVUS можна придбати легендарну сіль із шахт нині тимчасово окупованого Соледара на Донеччині. Сіль продається у спеціальному пакованні "Воля", 500-грамова пачка коштує 200 грн. Увесь прибуток від її продажу йде на закупівлю FРV-дронів для ЗСУ. Українці вже придбали 50 000 пачок солі "Воля" в супермаркетах NОVUS. Результат: 213 потужних дронів для захисників, що перебувають на передовій, придбали завдяки продажу солі "Воля". 13 583 765 грн зібрано на підтримку дітей із вродженими вадами серця Про ініціативу: Щоб долучитися до ініціативи "Велике маленьке серце", кожен покупець може придбати на касі наліпку із серцем за 10 або 55 грн. Це спільна акція NОVUS із благодійним фондом "Твоя опора". Зібрані кошти спрямували на закупівлю важливого медобладнання для Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. Амосова. Там лікуються діти з вродженими вадами серця. Результат: 1271 дитину вже вдалося врятували завдяки сучасному медичному обладнанню, яке закупили на кошти, зібрані в рамках ініціативи "Велике маленьке серце". 110 магазинів компанії (84 NОVUS, 24 "Мі Маркет", 2 "Хапайка") забезпечено для автономної роботи дизельними генераторами зі зниженим рівнем шуму й сонячними панелями Під час відключень електроенергії у NОVUS завжди є світло, працюють термінали для розрахунку банківськими картками, можна в будь-який час придбати свіжі продукти та необхідні товари. Результат: 130 000 000 грн вклав NОVUS у власну програму енергоефективності. Всі нові магазини компанії будуть обладнані даховими сонячними панелями. Понад 1 700 000 кг продукції власного виробництва виготовляється щомісяця в мережі NОVUS 18 500 000 кг кулінарної продукції було вироблено 2023 року. Результат: Кулінарія NОVUS це зручний спосіб заощадити час і скуштували нові страви. Навіть під час відключень світла в супермаркетах можна придбати свіжу готову їжу на будь-який смак. NОVUS допоможе створити затишний кіновечір з піцою та суші або організувати романтичну вечерю з тортом "Маскарпоне". Для тих, хто планує святкувати Різдво чи Новий рік удома, кулінарія пропонує широкий вибір традиційних страв для особливої події кутю із сухофруктами, качку з яблуками, запечений у сливовому маринаді ошийок, куряче філе з хурмою та яблуком, різноманітні салати. Для тих, хто не має часу або бажання готувати самостійно, NОVUS пропонує страви для повсякденного меню, які за смаком не поступаються домашнім або ресторанним: котлети по-київськи класичні, з соусом песто та в'яленими томатами або з грибами, салат морквяний із чорносливом, млинці з лососем та багато інших апетитних страв. 75% асортименту мережі NОVUS товари, виготовлені в Україні У NОVUS можна знайти понад 22 000 українських товарів. Також у супермаркетах мережі створено окремі зони "FооdНація", де представлено крафтових виробників. Зокрема, можна придбати сири, сало, м'ясні та молочні продукти, варення від українських фермерів. NОVUS підтримує релокований бізнес і підприємців у прифронтових областях, які продовжують працювати у складних умовах. Понад 30 000 товарів нараховує асортимент мережі NОVUS 670 товарів власних марок має компанія. Їх виготовляють 98 підприємств в Україні, 5 закордонних виробників. Понад 4500 товарів із 70 країн загалом імпортує NОVUS ЯК ЗАОЩАДЖУВАТИ З NОVUS: Користуватися мобільним застосунком NОVUS і отримувати персоналізовані пропозиції для вигідних покупок. Скористатися вечірніми знижками 40% на кулінарію після 20:00. Програма лояльності NОVUS: покупець отримує 1% бонусів від усіх покупок, додаткові знижки до дня народження. Двотижневі знижки. Що два тижні NОVUS оновлює акційний асортимент на різноманітні продукти. Великі сезонні промоакції. Зокрема, улюблена акція багатьох українців двічі на рік мережа знижує ціни на вино на 40%. Також проводяться фестивалі сиру, хамону. Акція 1+1: у разі купівлі двох однакових одиниць другий товар отримуєш за 10 копійок. Понад 475 000 користувачів обрали мобільний застосунок NОVUS 6 грудня 2023 року компанія офіційно запустила мобільний застосунок NОVUS. Загалом за перший місяць його завантажили понад 100 тис. осіб, а сьогодні кількість користувачів перевищила 475 тис. і продовжує стрімко зростати. Результат: Застосунок став альтернативою фізичній картці NОVUS. Щоб отримати бонуси за кожну покупку, достатньо відсканувати з телефона QR-код на касі. Є окремий каталог, де можна відстежувати знижки на товари, які цікавлять. Клієнт отримує персональні пропозиції, що базуються на історії його попередніх покупок. У застосунку зберігаються всі чеки. Доступний сканер цін, який можна застосовувати під час закупів у супермаркетах NОVUS. 15 років працює NОVUS в Україні 7,2 млн покупців щомісяця відвідують супермаркети мережі 1,36 млрд грн інвестувала компанія в розширення мережі, власний логістичний центр, відновлення пошкоджених і відкриття 16 нових магазинів, програму енергоефективності протягом 2023-2024 років 2 млрд грн податків сплатив до держбюджету NОVUS торік 785 партнерів має компанія NОVUS Усі добрі справи NОVUS об'єднує спільна мета змінити життя українців на краще. І компанії це вдається завдяки підтримці партнерів, клієнтів та власної команди.