Search trend "Театр франка"

Гіо Пачкорія — український режисер грузинського походження, який народився та виріс в Луганську, як Пачкорія розвиває український театр "Маланка", як переосмислює "Украдене щастя" Івана Франка, що для нього театр.

Полк "Ахіллес" та театр імені Франка розігрують квитки на виставу за донат. Це один із театрів, на вистави якого важко потрапити через брак квитків. Повний текст новини +Відео

Театр закликає глядачів слідкувати за оновленнями афіші та обирати місто для незабутніх театральних вражень

Театр Франка відкриває &lаquо;Сцену під химерами&rаquо; та готує нову &lаquо;Енеїду&rаquо;

Український музикант, лідер гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук відзначає 50-річчя. Громадський діяч, колишній політичний діяч та голова партії "Голос", композитор, автор пісень, лейтенант ЗСУ здобув всеукраїнське та міжнародне визнання як музикант, вокаліст, лідер рок-гурту та композитор. Gаzеtа.uа зібрала цікаві факти з життя іменинника та пропонує переглянути, як він змінився за 25 років. Народився Вакарчук у Мукачеві в сім'ї відомого українського науковця-фізика. Дитинство та юність провів у Львові. Святослав закінчив Львівську школу з поглибленим вивченням англійської мови зі срібною медаллю. Два роки у музичній школі вчився грати на скрипці та одночасно на баяні. У шкільні роки грав у КВК, створював шкільний театр, грав у баскетбол. 1990 року артист поїхав за обміном до Канади, звідки привіз велику колекцію касет і записів рок-музики. Через рік вступив на фізичний факультет ЛНУ ім. Франка. Друга вища освіта - економіст-міжнародник. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На могилі батька Вакарчука встановили пам'ятник через п'ять років після смерті: фото Влітку-восени 1994 року приєднався до артрок-гурту "Клан тиші". З 12 жовтня того ж року гурт взяв назву "Океан Ельзи". Святослав Вакарчук став вокалістом, автором більшості текстів і музики та незмінним лідером гурту. Після закінчення університету Вакарчук міг продовжувати навчання за кордоном, але зосередився на музичній кар'єрі. У квітні 1998 року гурт переїхав до Києва, де записав дебютну платівку "Там, де нас нема". У 2005 році музикант виграв премію"Vіvа! Найкрасивіші" у номінації "Найкрасивіший українець" за версією журналу та прикрасив його обкладинку. В перші дні російського вторгнення 2022 року, Вакарчук пішов до територіального центру укомплектування і уклав контракт із ЗСУ. Отримав звання лейтенанта Збройних Сил України, і був направлений до львівської військово-цивільної адміністрації. Вакарчук - народний депутат Верховної Ради України VІ і ІХ скликань, голова політичної партії "Голос" (2019&mіnus;2020). Раніше артист заявив, що більше ніколи не хоче займатися політикою. Його творчість приносить більше користі

Лесь Курбас у ті часи робив те саме, що й інші українські великі митці, наприклад Василь і Федір Кричевські. Він синтезував європейську традицію модерну з українською національною традицією. Лесь Курбас, один із найяскравіших представників Розстріляного відродження, - український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист і перекладач.Засновник шести театрів, серед яких Молодий театр і "Березіль", автор концепції умовно-метафоричного театру життя, натхненник українського сценічного конструктивізму, експериментатор і шукач нових форм. Здійснив синтез модернового європейського і традиційного українського театру, активно впроваджуючи авангардні декорації, світлові ефекти, контраст світла й тіні та жанр потоку свідомості на сцені. Перший серед радянських діячів мистецтва отримав театральну медаль Парижа і виховав цілу когорту учнів, що стали новою мистецькою генерацією тодішньої України. За звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі репресований і розстріляний у 1937 році в урочищі Сандармох на Соловках.Сьогодні моя гостя Ганна Веселовська, театрознавиця і дослідниця спадщини Леся Курбаса.Ганна Веселовська, театрознавиця. Фото: скріншот Найперше, що мене завжди вражало й цікавило в Курбасі, - те, що ця людина вихована в іншій культурній традиції. Він вивчав філософію у Львівському університеті. Потім був Віденський університет. І ось у 1916 році Лесь Курбас потрапляє до Києва, а потім до Харкова. Як вплинув Захід, західна традиція на те, що він буде робити в театрі?Дуже цікаве питання, дякую за нього. Насправді Курбас дійсно був вихований, як ви сказали, в модерній традиції. Він цим дихав і знав добре тогочасний сучасний театр. Документальних стопроцентних підтверджень немає, але є припущення, що він відвідував студію Макса Райнгардта у Відні. Макс Райнгардт – дуже відомий німецький режисер, який тоді працював у Відні, він мав свої школи - студії. Ці школи відвідувало дуже багато людей насправді.Курбас відвідував ці курси, чи школу, майстерню, можна так сказати, і бачив зовсім інший підхід до театрального мистецтва, тобто як робиться вистава, - не в традиційному ключі, в якому звикли тоді вже працювати українські корифеї, а от саме, як ви кажете, в модерному. Тобто це метафора, це символізм, це дуже багато якихось алюзій - це інтелектуальний театр. Курбас це все, звісно, підхопив. І з цим "багажем" приїхав в Україну в 1916 році, в Київ. У нього ж і батьки були актори, він із середовища акторського. І я навіть дивлюся на його обличчя, як він виглядав, - по-перше, дуже красива людина була, але ще видно, що це якась така порода.Родина Леся Курбаса. Батько – Степан Янович, мати – Ванда Яновичева, сестра Надійка. 1910-ті Ну так, акторська. У нього дуже натхненне обличчя, артистичне. Але насправді той театр у Галичині, в якому працювали його батьки, - це український мандрівний колектив, називався Театр товариства "Руська бесіда", і він якраз не був, за великим рахунком, модерновим колективом. Там були різні матеріальні складнощі. Звичайно, були спроби зробити щось нове, але Курбас не був задоволений працею в цьому колективі - він там працював недовго, буквально півтора року перед Першою світовою війною. І це бажання змінити, тобто реформувати, зробити щось нове в нього було тоді, коли він працював у цьому театрі.У Київ він їхав із цим бажанням, розумів, що тут можливостей більше.Я читала ваш текст в "Українському тижні", що він, як поїхав у 1916 році, то вже ніколи не повернувся працювати в Галичину. І ось він приїжджає в Київ. Який культурний Київ у цей час його зустрічає?Київ - дуже різноманітне на той час місто, в якому багато театрів, і не тільки театрів - і кінематограф, і якісь такі розважальні різні заклади, тобто все. І я б сказала, що Київ достатньо таки вимогливе місто, тому що в Києві було уявлення про модерну європейську культуру.А український театр - це тоді театр Миколи Садовського, стаціонарний український театр. І, власне, Курбас приїжджає на запрошення Миколи Садовського працювати в цьому театрі. Український театр, можна сказати, балансував між тими традиціями, які вже були доволі міцними – це драматургія Карпенка-Карого, корифеїв. Але й були п'єси польських авторів, зокрема романтична поема "Мазепа" Словацького. Тобто це не можна назвати стопроцентно модерновим театром - це таке балансування. І, звичайно, працювало багато російських театрів, російськомовних, антиукраїнських стопроцентно - не можна ж про політичну ситуацію забувати: 1910-ті роки - це дуже чорносотенний період.Я читала спогади про Київ того часу, що між українським і російським театром тоді в Києві була ніби якась конкуренція.Це була конкуренція - за глядача, дуже серйозна, навіть ставились одні й ті самі п'єси українською і російською мовами. Це були, наприклад, п'єси польських авторів, які ставилися і там і там - різними мовами. І це була така серйозна боротьба за глядача.І ось Лесь Курбас переїжджає в такий Київ. З чого він починає, як створює Молодий театр?У нас є свідчення перших учасників Молодого театру, і всі вони пишуть, що ще в 1916 році  - Курбас тільки приїхав, це в березні місяці - він починає грати, репертуар просто треба грати,  але вже в цей час він створює так звану студію Молодого театру.Колектив Київського «Молодого театру» в день закриття 1-го сезону. 1918 р Тобто це не Молодий театр. Просто довкола Курбаса збираються молоді люди - це були студенти Київської школи тоді вже імені Миколи Лисенка, драматичний клас. Він створює довкола себе середовище. Це дуже важливо, тому що він весь час так буде. Я думаю, потім свідомо, а спочатку несвідомо створює коло людей, які підтримують його ідейно, підтримують його мистецькі уподобання. І ця студія доволі серйозно працює саме в плані художньому, щоб відійти від деяких кліше, які вже були напрацьовані на українській сцені.Це те, що називається Студія нового актора? Чи це пізніше вже буде?Ні, це пізніше. Це називається Студія Молодого театру. Створена в 1916 році, вона не була офіційно оформлена, тому що вже сам Молодий театр має офіційні документи, товариство на вірі. А це така спільнота людей, які хочуть робити новий театр.Я знаю, що він береться за античну драму, тобто це дуже серйозно. Як той Київ на це реагує?Вони взялися за "Царя Едіпа". "Цар Едіп" Софокла - це п'єса, що вийшла як вистава через два роки, тобто фактично вони два роки працювали над нею. Я б сказала, що коли навіть рецензії вже на виставу читаєш 1918 року, то багато скепсису: як це так, український театр - і "Цар Едіп", молоді люди, нікому не відомі, хто такі, чому це вони взялися і так далі. Є скепсис, але вже є і повага до такого рішення. Це амбітне рішення, але я думаю, що, якби вони не були такі амбіційні, у них би просто нічого не вийшло.Тобто Київ сприйняв обережно ці експерименти.Так. І вже коли створений Молодий театр, а це 1917-й рік, тобто через рік. Молодий театр створений саме як товариство на вірі, де учасники цього товариства всі внесли кошти, які в них були, - театр не отримав підтримки державної. І це, звичайно, їх дуже пригнічувало, тому що створювався паралельно Український національний театр, який отримав державне фінансування, а Молодий театр - товариство на вірі, "працюйте самі".А вистава "Газ"? Я про неї довідалася, коли Вірляна Ткач багато розповідала про цю виставу в Мистецькому арсеналі. У чому новаторство цієї вистави і авангардизм?По-перше, треба сказати, що це вже було через шість років. Тобто в Київ Лесь Курбас приїжджає однією людиною в 1916 році, в 1917-му вже Молодий театр створюється. Потім іще був такий перехідний театр - Київський драматичний театр, мандрівний період. "Газ" - це вже вистава мистецького об'єднання "Березіль", яке було створено в Києві в 1922 році, а вистава - 1923 року.Зрозуміло. Я навмисне вихоплюю лише тільки поодинокі речі, адже ми не зможемо хронологічно все пройти з вами. У чому був феномен і в чому була проривна сила цієї вистави, що так захоплюється нею Вірляна Ткач, яка працює в театрі "Ла Мама" Нью-Йорку?Перш за все, це вистава неймовірно революційна для того часу за своїм художнім рішенням. Тобто це відмова від життєподібного, ілюстративного театру, це театр, побудований весь на ідеї і як цю ідею певним абстрактним і символічним способом втілити, реалізувати на сцені."Газ" - п'єса німецького драматурга Георга Кайзера, доволі популярного. Це експресіоністська п'єса, причому доволі депресивна. Але Курбас із неї зробив недепресивну.Як техніка, технології перемагають людство.Не зовсім. Там конфлікт розгортається на конкретному заводі, який виробляє газ. Цей газ потрібен для того, щоби продовжувати воєнні дії, і люди, які володіють цим заводом, хочуть виробляти як можна більше газу. Але є інженер, з тверезою позицією, який каже, що якщо ви будете виробляти цей газ далі, то завод вибухне, його потужності цього не витримають. (Ну, всередині цього є ще там любовна історія, але ми не будемо відхилятися.) З ним не погоджуються, завод працює. Зрештою він вибухає і всі робітники гинуть. Для експресіоністів це характерна п'єса з трагічним фіналом і з показом оцієї жадоби людей до збагачення попри здоровий глузд.Курбас змінив фінал. Не треба забувати, що це все-таки епоха революційна, 1923 рік, і в нього робітничий клас у фіналі повставав і далі йшов будувати, умовно кажучи, світле майбутнє.Але навіть не це зараз так цікаво, як саме художнє рішення, яким захоплюється Верляна Ткач і не тільки, бо всі, хто бачить фотографії того часу, вони просто дивуються - а як це можна було в Києві в 1923 році зробити таку виставу? Це дуже цікаве конструктивне рішення, там працював художник Меллер. Він зробив такі пандуси, і по цих пандусах людський натовп щось схоже на величезний гвинт робив. Також там були дуже цікаві пластичні рішення масових сцен, і це видно добре на фотографіях, де людські тіла, групи людей утворюють ті чи інші комбінації.І таким чином ми візуально бачимо, як із людських тіл, як із оцих масових сцен створюється певна символізація дійсності. Ну, наприклад, я вже сказала, що цей гвинт, який можна розглядати як символ індустріального суспільства, - він створюється через сценографію і через оцю комбінацію людських тіл.Це було щось немислиме для Києва того часу. Дуже часто кажуть, що ми бачимо в стилі Курбаса вплив Меєрхольда чи вплив німецького експресіонізму. Але ж це було також явище світового рівня. Це не просто впливи були - це дуже потужний геній самого Курбаса.Впливу Меєрхольда не було. Це витворений потім міф, з яким нам треба працювати. І цей міф невипадковий, тому що поет Мандельштам, який був тоді в Києві, бо він був одружений з киянкою, побачив вистави "Березоля" і написав про них, порівнюючи їх з меєрхольдівськими виставами.Я дуже добре розумію. Це та сама історія, що Тютюнник - це наш Шукшин. Така колоніальна штука.Так, це колоніальна штука. Він це щиро написав, і він написав, що "Березіль" кращий, ніж Меєрхольд. Але він порівнював, а далі з цього виросла історія, що Курбас щось запозичив у Меєрхольда. Так от, по-перше, Курбас його вистав не бачив. Він вистави Меєрхольда побачив пізніше, поїхав уже в 1925-1926-му і побачив вистави Меєрхольда. По-друге, у них абсолютно інші були підходи до того, як я створюю сценічне дійство. Тобто точка відліку для Курбаса - це було перетворення реальності і, як ви самі сказали, в метафорі. А це перетворення робиться різними художніми засобами, які можуть працювати на сцені. Тобто був знайдений свій унікальний шлях насправді, і він цим шляхом ішов. Ну, звичайно, допомагали й інші митці, які поруч із ними працювали, - це і Меллер, якого я вже згадала. Але це був його шлях.Не варто порівнювати його з іншими.Ми ж не порівнюємо. Знову-таки ми говоримо про Райнгардта, Гордона Крега, ми говоримо про Леона Шиллера і про Меєрхольда - про низку видатних діячів театру того періоду. І вони кожний опробовував свій шлях. Звичайно, якісь речі виглядають схожими, бо це один час, одна епоха, але вони проходили його по-різному.Отже, у 1926-му році Курбас приїздить до Харкова. І це для мене теж дивовижно, як така людина, як Курбас, потрапляє за 40 км від кордону російського - під колосальний російський вплив. І, наскільки я розумію, він потрапляє в місто, де є теж дуже потужна традиція російського театру і яке дуже сильно розбещене "увеселительными заведениями". Я читала його, Курбасові, відгуки щодо харківської публіки, яка спочатку не приймає, де він пише, що це "русотяпські тупоголові міщани", що вони не розуміють його, його постановок. Як Харків зустрів Курбаса і яка реакція в Харкова була на його роботу?Направду це дуже трагічна історія. Тому що дійсно вистава "Золоте черево" - це така складна п'єса бельгійського драматурга Кроммелінка, яку вони першою представили в Харкові вже восени 1926 року, - абсолютно не була зрозуміла.Юрій Шерех написав прекрасний відгук про цю виставу і якби пояснює нам, що це за вистава, але самі харків’яни її не сприйняли, зал був порожній. І навіть цікаво, що не було негативної критики - була критика  поміркована. І той же Смолич написав більш-менш помірковану статтю. Тобто це не той випадок, коли пізніше вистави Курбаса сприймалися публікою, але влада все робила, щоб їх знівелювати, щоб їх просто очорнити. Тут, навпаки, - дійсно глядач харківський був очевидно на інше орієнтований, зовсім до такого не був готовий. Це інтелектуальний, складний театр, який на метафорах і символах побудований, але не таких простих, які зразу зчитав - і все. А це такі повні коди, і, очевидно, не було бажання так дуже себе напружувати - ці коди розшифровувати і міняти.Там був театр Синельникова – це ж російський театр.Так, це російський театр, традиційний, він залишався працювати. І багато було дійсно різних розважальних антреприз. У нас же теж дуже багато було російського театру до повномасштабного вторгнення. І ми теж не змогли отак зразу: нам не треба російського театру в Україні. Хтось казав: а давайте те залишимо, а давайте це... І в той час у Харкові було багато російських антреприз. Я б навіть сказала, це не стільки харківські - кожне літо в Харків заїжджала величезна кількість московських антреприз, вони грали все літо і розбещували публіку - тобто замість того, щоб виховувати, спрямовувати і якось до іншого готувати, про інше говорити, вони просто її розбещували. Тобто харківська публіка була призвичаєна до театру розважального.Більша частина, скажімо так.Ви Шереха (Шевельова) цитували, як він казав, що це був ляпас харківській публіці - курбасівський театр був ляпасом для харківської публіки тогочасної.Я думаю, що так, тому що він дуже докладно нам пише про цю виставу. І з тогочасного контексту можна зрозуміти, що там було дуже багато сатиризації, іронії в цій виставі по відношенню до харківської публіки. Але навряд чи вона це сприйняла.Отже, коли ми говоримо про постановки Курбаса в Харкові, то насамперед ідеться про виставу першу, яку ви згадали. Що це була за вистава? Першою виставою в Харкові була п'єса Фернана Кроммелінка. Це бельгійський драматург, трохи абсурдист, так можна сказати. "Золоте черево" - дуже дивна п'єса. Головний герой - це поет, у якого немає грошей, але раптом він отримує спадок і стоїть перед дилемою: чи поділитися цим спадком, чи якось собі його весь залишити. Тобто він змінюється. І змінюється він не на краще, а на гірше. Там зовсім абсурдистський сюжет, один із його близьких йому радить: замість того щоб ділитися цим спадком, ти з'їж це золото. Огюст, головний герой, його з'їдає, йому стає погано, і він помирає. Це фарс насправді, це насмішка. Але в оцих постатях, які оточували Огюста, в них сатиризувалося саме це міщанство, люди, які бачать тільки ціну. Взагалі всі цінності вони бачать тільки в монетизації. Але Курбас це дуже гостро представив, тому що вони були в нього представлені як звірі - там був вовк, там була лисиця. Тобто вони були звірі, звісно, без масок, але актор якось відігравав у цьому образі певні натяки, щоб можна було зрозуміти, що йдеться про лисицю. Або селяночки в нього виходили як курочки і квочечки - було зрозуміло, що це вони.Тобто середньостатистичному непману така вистава була неприємна.Я думаю, так, тому що він на одне був націлений, а йому зовсім про інше говорили.Якщо говорити про мистецьке об'єднання "Березіль" харківського періоду - що це було за явище? Це ж уже Курбас забрав з Галичини акторів, так? Хто входив до цього об'єднання і що це було за середовище?По-перше, вже в Харкові театр називався не Мистецьке об'єднання "Березіль", а просто "Березіль". Це була умова, що це буде звичайний театр. І це позбавило Курбаса тих студій, бо в нього в Києві це було об'єднання, де було багато різних студій.Театр «Березіль», Фото: з відкритих джерел Щодо складу театру, то там було багато тих людей, які були з ним у Києві. І також деякі галичани приїжджали: Софія Федорцева, яка переїхала до Харкова, Володимир Блавацький, дуже відомий актор, який працював у Галичині, приїхав на один сезон. Тому що все-таки в цьому середовищі вони відчували небезпеку й повернулися в Галичину - Блавацький, зокрема, повернувся. Але це був дуже цікавий колектив, багато про це написано. Зокрема, Роман Черкашин, Юлія Феміна, тобто люди, які працювали в "Березолі" разом із Курбасом, залишили такі прекрасні спогади - людські спогади. Можна зрозуміти, що вони були в дуже тісній взаємодії, були закохані, постійно займалися цією театральною справою - тобто вони жили театром, як я собі це уявляю.Я правильно розумію, що це була комуна - вони навіть жили на якійсь віллі, яка раніше була не просто віллою.Комуна почалася в Києві. Це взагалі ідея Курбаса, як я собі теж це уявляю, що в нього було таке тяжіння створювати таку спільноту, де всі люди переймаються однією справою. Це було і в Молодому театрі, у київський період особливо. Так, коли вони приїхали до Харкова, то вони жили в одному гуртожитку, дуже це все описано колоритно.Це на цій віллі був раніше публічний дім? Я правильно розумію?Я не знавець Харкова…Я просто чула від Тетяни Пилипчук, директорки Літмузею харківського. Так, вони це краще знають. А потім він уже жив у цьому будинку "Слово", отримав квартиру окрему.Тобто була очевидна ця ідея комуни, вона його не залишала. Якщо ми візьмемо вже 1933 рік, коли вони працюють над п'єсою Куліша "Маклена Граса", то вони їдуть до Києва - не зовсім до Києва, а під Київ, у Межигір'я, і там працюють над п'єсою. Це було таке бажання творити весь час таке художнє середовище довкола. Не тільки художнє - таку спільноту.А потім ці постійні гастрольні виїзди. Вони багато разів їздили в Одесу - весь час  живуть спільнотою. І ця спільнота живе всередині, вона є дуже новаторська, незважаючи на те що ззовні відбувається. Чи її приймають, чи не приймають - вона однаково лишається такою цільною.Я не знаю, мені здається, що там було дуже багато внутрішніх суперечностей.Лесь Курбас і Вадим Меллер. Одеса, 1927 Я маю на увазі саме творче життя.Творче життя було все дуже сконцентроване, тому що це надзвичайно багато праці. Курбас весь час вимагав цієї праці. Він сам, очевидно, був трудоголік - він весь час був у цій праці, і весь час іде процес - репетиції, підготовки. І плюс іще частина акторів знімається в кіно. Весь час іде дуже напружений процес. Можливо, це їм допомагало якось дистанціюватися. Тому що, наприклад, ми нічого конкретно не знаємо про реакцію Курбаса на процес СВУ (процес Спілки визволення України, показова сфабрикована справа проти вигаданої організації, - ред.), 1930­ рік. Вони в Харкові в цей час перебувають, вони випускають прем'єри, але реакцій якихось немає. Мабуть, така герметизація якось допомагала їм просто в цих умовах виживати.Курбас постійно співпрацює з Миколою Кулішем і ставить "Народного Малахія", він ставить "Мину Мазайла", "Маклену Грасу" - і усе це дуже-дуже небезпечно в цей час. Мене теж завжди це вражає, що такі речі можна було ставити. Наприклад, "Мина Мазайло" - це ж фактично виклик. Він усвідомлював? "Мину Мазайла" коли він поставив?Це 1929 рік, і це після "Народного Малахія". Якраз тоді сприймався більше як виклик "Народний Малахій". "Народний Малахій" - це взагалі сатира на радянську владу. Якщо її читати свідомо зараз, то це сатира на радянську владу, на те, як ми будували і що ми побудували, що в нас божевільні залишилися. У нас народний Малахій іде вирішувати справу в цей раднархоз, нічого там, зрозуміло, вирішити не може, а людина стає повією. Словом, це повне фіаско. І це 1928 рік, вибачте. Тоді дуже святкували в 1927 році десятиріччя Жовтневої революції, а в 1928-му він ставить виставу, в якій оце все фіаско - тобто ми нічого не збудували.Курбас був публічною людиною, дуже багато виступав. І от у цих виступах критичних він ніколи, здається, не переймався тим, як на це подивляться і як це сприймуть. Тобто не було якихось страховочних механізмів у нього. Це я розумію так, що він був дуже творчою людиною, креативною, яка була захоплена цією справою і в неї дуже вірила, то в нього ці перестороги не спрацьовували.Тому, мабуть, він і не зупинявся з тим, щоб, навіть ту ж "Маклену Грасу", - ну, стоп, подумай, чим і як це може позначитися. Такого ні, немає.Мина Мазайло і  ця тітонька з Курська, яка говорить: "Лучше быть изнасилованной, чим украинизированной", - це ж теж дуже...Справа в тому, що "Мину Мазайла" ставили тоді всі театри. Тобто це не була заборонена п'єса. Вона йшла широко, її ставили і театр Франка в Києві, і в Дніпропетровську тогочаснім – словом, вона йшла на багатьох сценах. Якраз ця п'єса віталася, бо комедійно висміювався і дядько Тарас. Там і тьотя з Курська, і дядько Тарас - усі смішні. Але тільки у виставі Курбаса смішними були комсомольці. Оце треба зрозуміти. Він акценти ставив так, як він бачив реальність, і цю реальність перетворював у метафору. І ті комсомольці, які в нього там виходять у фіналі, - у нього це просто пародія на комсомольців. Тому всі вистави йшли спокійно, а його викликала питання, звичайно.Ми зараз говоримо про те, що частина публіки чи частина середовища не сприймали Курбаса, не були готові. Власне, ця публіка загальна міщанська - і київська, і харківська. Але ж паралельно відбувається - якраз у 1925 році стартує - літературна дискусія. Хвильовий, азійський ренесанс, сутички між елітарним мистецтвом і масовою культурою - Курбас якимось чином брав у цьому участь? Він десь свою позицію, окрім своєї роботи, озвучував чи ні?Так, бо після літературної стартувала театральна дискусія. І вона була теж дуже жорстка і гостра. І якраз Курбас і говорив про те, що не треба йти за масовим глядачем, треба з ним працювати, глядач повинен розвиватися. Тобто він ось так висловлювався, і теж дуже сміливо.Словом, не було якихось запобіжників. Ви знаєте, в мене все життя таке враження, що коли був знищений театр модерний Курбаса, ми залишились із тим, що називається - це моя суто фраза - ужвійщина. Наталя Ужвій, яка вже була не в Курбасі, а пізніше, і цей традиційний театр - із криком, із відсутністю якогось нюансування і якогось глибшого прочитання текстів. Фактично ми були приречені на десятиліття, і ми далі в академічному театрі українському відчуваємо ось цю інерцію так само цього театру традиційного і ніяк не можемо від нього відірватися. Чи ви згодні з цим? Я повторюю, що це лише моя думка, але мені дуже не подобалася завжди Наталя Ужвій і її гра. І я тут можу спиратися так само на більш авторитетні думки. Про це писав Кочур, здається, в листах до дружини. Насправді так. Коли театр "Березіль" був перейменований - він став театром Шевченка, - далі почався оцей жахливий період радянщини, як ви кажете. І залишились тільки актори, бо режисер - це інтерпретатор, це той, хто смисли певні транслює. Залишились тільки актори, і хороші актори - і Бучма, і Добровольський, і Ужвій, і інші, і Мар'яненко в Харкові. Але вони були сам на сам, і зрозуміла річ, що певною мірою хтось більше деградував, хтось менше. Хтось узагалі пішов дуже рано з життя, як той же Бучма. Це залишилось з українським театром до 1980-х років так точно.Тільки тоді, коли прийшло нове покоління, вони намагалися переформатувати, вони намагалися просто по-іншому працювати взагалі з акторами. І ще плюс було накинуто оце кліше формалізованої школи Станіславського - що вчимо всіх по Станіславському, і це вчили всіх у 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, і навіть зараз продовжують.Теж прокляття ще одне.Так, те, що робив Курбас, а він виховав фантастичних акторів і розробив свій шлях у театральній творчості, - і це не називають системою, тому що воно не викладено у формалізованому вигляді. Але це все пішло в шухляди, і з цим ніхто не працював дуже тривалий час. І зрозуміла річ, що коли актор залишається сам на сам тільки зі своїми емоціями, - він їх не контролює, і це може завести на манівці, скажімо так. З чого почалося знищення взагалі "Березолю"? З арешту Курбаса? Як це все відбувалося і як до цієї катастрофи наближався Курбас?Знищення театру почалося з величезної кількості статей, публікацій. Це була просто атака на нього з боку різних театральних критиків, журналістів. Різних видань було дуже багато. Почали з "Народного Малахія", 1928-й рік. Потім Курбас переробляє цю виставу. Тобто кінець 1920-х років - це дуже суворий тиск на театр саме "Березіль" у плані того, що "ви не зовсім так працюєте", "ми від вас хочемо одного, а ви робите зовсім інше". І от Курбас, дивна звичайна людина, робить те, що він хоче робити як митець.Ці статті насправді дуже страшно читати. Їх читаєш - це просто знищення людини. Бо в цих статтях - що він фашист і націоналіст. Словом, це такі знищувальні статті, і вони з'являються десь із початку 1930-х років - таких публікацій багато. Попри це він продовжує працювати.А вже арешт - це 1933 рік. Мені здається, якби це був не Курбас, така людина, яка жила мистецтвом, а якийсь прагматик, то він би сто разів зрозумів, що вже довкола нього такі не просто хмари - це залізне коло. Але він ще і відписував насправді. Це теж дуже дивно - коли його звинувачували в таких гріхах, в яких взагалі неможливо собі уявити, як ти можеш виправдатись. А він це все ще й намагався пояснювати.І вже 1933 рік - це арешт. І закриття вистави "Маклена Граса".Далі це слідство, одне заслання, потім друге. І 1937-й рік - його розстріляли.Але йому дали лише п'ять років.Так. І це було таке: ви виправтесь, а потім подивимося. Але ж він пройшов два етапи таборів. У перше заслання він потрапив у більш-менш притомні умови. Він працював, дійсно, у театрі працював, також ставив вистави. Погодін - це тогочасний російський автор, "Аристократи" - вистава про злочинців, які виправляються. Це ж величезна кількість військових, у них охорони, у них є дружини, вони всі ходили в театр, словом, це така інфраструктура. І Курбас працює там. Оскільки умови не такі жорсткі, то в нього, очевидно, ще й була якась мрія, або надія, що він повернеться. Але далі з'являється донос. Про нього дуже багато дискутують - хто його написав і хто інспірував, - і фігурують прізвища відомих українських акторів, що це вони інспірували.Наприклад, кого?І пані Ужвій згадували. Там кілька акторів, є ця історія. Я думаю, що там було досить складно.Але коли ми говоримо про Ужвій, то є ще текст цього доносу. Тобто це не є імовірно.Ми не знаємо, хто його точно писав, але могли людей примусити ставити підписи. Я не беру на себе відповідальність говорити, що це саме вони написали цей лист.І вже після цього доносу на нього - що ось такий буржуазний націоналіст, який працює, а він у вас на хорошому рахунку - після цього він і потрапляє на Соловки в 1936 році. Він туди потрапляє - і це вже кінець світу. Але він і там працює, він там теж працює як режисер.Фактично вони там із Миколою Кулішем зустрічаються.Так, Микола Куліш, Зеров - там дуже велика кількість українських літераторів, просто вони різними шляхами потрапляли в різні табори. І очевидно, що табори були різними за рівнем жорстокості.Тому що коли він працював у Медвежегорську, наскільки я розумію, то це був більш-менш вільний спосіб життя - більш-менш, скажімо так.Що означає для вас зрозуміти і вшанувати Курбаса - відчути й почути його школу, його новаторство й відродити зараз?Перш за все це означає те, що ми повинні звернутися до його практичного і теоретичного надбання. Бо в нас багато випускається акторів, готуються, працювали саме за цим методом. Це не називають методом, але от за тими пропозиціями, протоколами. Ми цього не зробили. Уже багато досліджень щодо його життя, щодо різних перипетій. Є прекрасний проєкт Ореn Кurbаs, Театральний музей зробив, - там відкрито дуже багато документів, можна подивитися.Але саме найважливіше для збереження не тільки театру - і кіно, і взагалі всієї візуальної культури - це працювати за його протоколами. Тому що це робить наш театр, взагалі всю нашу культуру особливою. Це її виокремлює серед інших. Ми себе ідентифікуємо через це з Україною.Тобто ці всі речі дуже важливі для того, щоб взагалі це все культурне середовище інакше почувалося й інакше працювало, вже ніколи не збочувалося на інше. Ми маємо цей просто фантастичний спадок, але воно не пропрацьовано практиками. 

Театр імені Франка — це вже давно не просто сцена. Це місце сили для українців, яке зберігало культурну ідентичність у найтемніші часи. Про те, як театр оновлюється, працює в умовах війни, підтримує військових і готується до відкриття нової сцени, розповів в інтерв’ю проєкту ОК ТАLК генеральний директор і художній керівник Євген Нищук. «Це місце сили […] Тhе роst Театр Франка запускає третю сцену, осучаснює класику та підтримує ЗСУ: інтерв’ю з Євгеном Нищуком арреаrеd fіrst оn ШоТам.

Про місце сили біля будівлі Театру Франка в Києві, економічну ситуацію в театрі, плани реконструкції, відкриття третьої сцени та творчі напрацювання колективу розповів генеральний директор – художній керівник...

Народний артист згадав, як під час роботи над постановкою &lаquо;Ревізора&rаquо;, він залишився без ролі

Кукуюк залишив театр на Лівому березі, коли його очолив Стас Жирков

Кравець презентує моновиставу &lаquо;Можна я просто посиджу?&rаquо;

Церемонія вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка відбулася в Національній філармонії 9 березня. Цьогоріч лауреатів найвищої у країні відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва визначили в семи з восьми номінацій. Серед них була одна нова "Декоративно-прикладне мистецтво". У категорії "Літературознавство та мистецтвознавство" переможця не обрали. Грошова винагорода становила 484&thіnsр;480 гривень. Про цьогорічних лауреатів розповідають члени комітету з Шевченківської премії ЛІТЕРАТУРА Поет Юрій Іздрик за книгу поезій "Колекція" Василь Кузан, письменник: Студенти різних регіонів України серед п'яти улюблених сучасних поетів називають Юрія Іздрика. Його цитують, на нього посилаються як на авторитет не тільки в літературі. Юрій Іздрик відомий не лише як поет і прозаїк, переможець конкурсу "Книга року ВВС-2009" зі збіркою оповідань "Таке". Його знають і як художника, учасника й організатора різних перформансів, актора, який знявся у фільмі Ірини Цілик "Я і Фелікс", редактора та видавця журналу "Четвер" разом із Юрієм Андруховичем. А його оголена фотосесія 2020 року спричинила скандал у нашому наскрізь пуританському суспільстві, яке свято сповідує подвійну мораль. Знімки увійшли до збірки віршів Nаkеd Оnе, що містила відверті світлини письменника, пози якого пародіювали класичні картини та скульптури. За це прогресивні українські жінки нагородили Юрка премією "Золотий ліфон" як най­сексуальнішого митця. У літературі Юрій Іздрик є представником "станіславського феномена", одним із тих авторів Івано-Франківщини, які зреалізували український варіант постмодернізму. Саме через призму цього напряму варто оцінювати творчість цього культового письменника й аж ніяк не з точки зору якогось там реалізму. А сучасний постмодернізм це процес творення літератури без дотримання будь-яких правил і меж, сповнений жанрових і стильових інсталяцій, пошуку нових форм вираження та засобів самореалізації, нової мови. Загальносвітові тенденції постмодернізму в Іздрика приправлено специфічними національними рисами іронією та сарказмом, підвищеною політизованістю, пошуком ідей, які мали б об'єднувати. Особливе місце в його творчості, зокрема в поезії, посідає стьоб знущально-агресивний, сповнений парадоксів, насмішкувато-іронічний метод у мистецтві, невіддільний від способу життя. Роздуми про існування людини, теми війни, релігійності, буденності та швидкоплинності буття й часу, мотиви віри у свої сили, Бога, любов і вірність сповнюють часто символічні тексти Іздрика. Нагромадження художніх тропів, зокрема незвичних, суперечливих, часто шокувальних порівнянь, епітетів, метафор, нанизування образів, довільне, інколи пародійне цитування відомих творів класиків, фрази з Біблії, музичні терміни, філософські категорії, елементи психоаналізу створюють певну текстову анархію. Вона дає змогу знаходити нові сенси, глибинні підтексти, надтексти, інтертексти. Письменник ніби створює простір і дає матеріал для тлумачення власних віршів, таким чином долучаючи читачів до процесу співтворення. Читання органічного й експериментального Іздрика з його протестом проти минулого та бажанням першим створити щось нове подібне до приймання контрастного душу: не всі до цього готові. Та й не кожному це потрібно. Саме тому Юрка або сприймають і люблять усім серцем, або відштовхують, не розуміють, проклинають та піддають суспільній анафемі. ПУБЛІЦИСТИКА ТА ЖУРНАЛІСТИКА Журналіст Павло Казарін за проєкт "Публіцистика воєнного часу в інтернет-виданні "Українська правда" Вадим Карп'як, журналіст: Хороша публіцистика завжди апелює до тонких моментів, зрозумілих людям конкретно в цей історичний момент. Ви можете нині прочитати прекрасні публіцистичні тексти 1990-х або Івана Франка. Вони стилістично чудові, але не сприймете й половини натяків, які давали автори. Адже вони реагували на ситуацію навколо та вживали метафори й порівняння, зрозумілі читачам того часу. Це цінність такої літератури та її прокляття. Павло Казарін володіє унікальною, мені здається, здатністю трохи розширяти часові межі публіцистики. Коли прочитаєте його книжку "Дикий Захід Східної Європи" 2021 року, здивуєтеся, наскільки актуальна. Хоча вона про 2014-й і трохи пізніше, але читається так, ніби написана буквально щойно. Тексти Павла це публіцистика чітких визначень, простих речень і глибоких думок. Якось в одному зі своїх есеїв він сказав, що завдання журналістики пояснювати країні саму себе. Виступаючи на врученні Шевченківської премії, Павло ще уточнив, що під час війни це також завдання постійно нагадувати та відстоювати цінності. Публіцистика Павла Казаріна це якраз про цінності. Про те, що за нинішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири, шукаючи "своїх чужих". Але є якісь базові речі, основні для всіх людей, як-от гідність, що не девальвуються залежно від політичної чи геополітичної ситуації. КІНОМИСТЕЦТВО Режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич за повнометражний ігровий фільм "Довбуш" Андрій Халпахчі, кінознавець: Два роки поспіль українське кіно не отримувало Шевченківської премії. Комітет розглядав пропозиції та вважав, що немає гідного фільму. Щоправда, торік в іншій категорії "Публіцистика та журналістика" все ж нагородили авторів документальної стрічки "20 днів у Маріуполі". Цього року в номінації "Кіномистецтво" було подано тільки одну роботу. Це прикро й не зовсім зрозуміло, адже були й інші гідні кандидати. Могло би стати кілька претендентів, а так видавалося, що конкуренції немає. Олесь Санін, учень відомого режисера Леоніда Осики, продовжує традицію українського поетичного кіно. Він працює повільно та ретельно. "Довбуша", який вийшов на екрани 2023-го, теж робив довго п'ять років. Це цікавий феномен поєднання художньої вартості зі спрямованістю на широку аудиторію. Фільм не тільки майстерно знятий, а й зроблений для масового глядача, що важливо сьогодні для українського кіно. В Олеся Саніна яскрава зображувальна сторона те, що ми називаємо картинкою. Стрічка також має ритм, який тримає від початку до кінця. Це один із касових рекордсменів у національному прокаті (зібрав 68 млн грн, посів третє місце у списку найкасовіших українських фільмів після анімації "Мавка. Лісова пісня" та комедії "Я, ти, він, вона". Країна). Цікава сторона фільму в тому, що він не історичний у прямому значенні цього слова, а про міфічного героя. Зроблений на фольклорному матеріалі й історичних реаліях. Водночас сьогодні, безумовно, рефлексує про події війни, захист України та виборювання її свободи. Ці паралелі очевидні. Окрім режисури, ми відзначили роботу оператора Сергія Михальчука та музику композиторки Алли Загайкевич. Олесь Санін нині вже досвідчений режисер із певним доробком: його "Мамай" і "Поводир" також були помітними фільмами у вітчизняному кінопроцесі. Безумовно, це теж враховувалося. Але подавали на Шевченківську премію Саніна та його колег саме за "Довбуша", і комітет визнав їх гідними нагороди. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО Скрипалька Богдана Півненко за концертні програми 20192024 років і композитор Олександр Шимко за сакральну містерію "Вирій" для мішаного хору, автентичних голосів, сопрано та симфонічного оркестру на стародавні молитовні, біблійні та українські народні тексти Богдана Фроляк, композиторка: Сакральна містерія "Вирій", за яку відзначили композитора Олександра Шимка, це самобутній і масштабний твір. Прем'єра відбулася 2022 року у Вроцлавській філармонії силами українських і польських музикантів. Прекрасне виконання об'єднало на одній сцені Симфонічний оркестр Варшавської філармонії, Національну заслужену академічну капелу України "Думка", хор Вроцлавської філармонії, ансамбль автентичного співу "Божичі", солістів Тетяну Журавель та Андрія Ляшука. А диригував відомий польсько-український диригент, амбасадор української музики в Польщі та світі Роман Ревакович. Богдана Півненко, нагороджена за концертні програми 20192024 років, скрипалька-солістка, а також художня керівниця Національного ансамблю солістів "Київська камерата". Власне з цим камерним оркестром вона презентує українську музику за кордоном на високому рівні. Богдана постійно виступає з новими творами вітчизняних композиторів, які часто пишуть і присвячують їх саме їй. Вона є однією із знаних і впізнаваних представниць нашої музичної культури, яка невтомно працює на благо України. Вибір лауреатів є завжди важким, бо всі, хто пройшов до третього туру, були гідні нагороди. Ситуація в номінації "Музичне мистецтво" особливо складна через те, що вона об'єднує в собі композиторів і виконавців. Обирати важко, бо це насправді різні види діяльності. Також незрозуміло, що робити з представниками популярної музики, адже порівнювати її з академічною неможливо й недоречно. Другий рік поспіль нам вдається присудити дві премії в цій галузі за рахунок номінацій, в яких вона не була присуджена. Ми в комітеті постійно порушуємо питання про розділення категорії на дві "Композиторська творчість" і "Виконавське мистецтво". Колись так і було. ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО Режисер-постановник та автор лібрето Василь Вовкун за оперу "Лис Микита", балет "Тіні забутих предків", модерн-балет "Пізнай себе" й театралізовану кантату "Псальми війни" у Львівській національній опері Ганна Веселовська, театрознавиця: Лауреатом Шевченківської премії в театральному мистецтві став генеральний директор художній керівник Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Василь Вовкун. Його відзначили як режисера-постановника сценічних творів, що отримали значний розголос і визнання у глядача та професійної критики, опери "Лис Микита" та балету "Тіні забутих предків", обидві прем'єри на музику композитора Івана Небесного. Крім того, Василя Вовкуна нагородили як автора лібрето та постанов­ника модерн-балету "Пізнай себе" на музику Дмитра Данова і театралізованої кантати "Псальми війни" на музику Євгена Станковича. Усі ці мистецькі події відбулись у Львівській національній опері протягом останніх п'яти років. Як наслідок творче обличчя поважного колективу істотно змінилося. Національне в репертуарі перестало бути еквівалентом провінційної шароварщини. Обраний Василем Вовкуном шлях змін вітчизняної оперної сцени, який він сам визначив як програму "Український прорив", розпочався ще в 1990-х. Тоді він як режисер-­постановник масштабних музично-театральних дійств робив перші спроби принципово змінити репертуарну оптику наших музичних театрів. А після того як 2017 року очолив Львівський театр опери та балету, ініційований ним "український прорив" таки здійснився. Не варто думати, що це був простий і безхмарний шлях. Але він став системним і результатним. Починаючи від відновлення легендарного твору Євгена Станковича "Коли цвіте папороть" і запрошення німецького режисера Андреаса Вайріха для постановки опери "Страшна помста" цього ж композитора до останніх мистецьких подій постановок новітніх українських опер і балетів. ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА Художниця Жанна Кадирова за персональну виставку "Траєкторії польотів" Віктор Сидоренко, художник: Мисткиня Жанна Кадирова отримала премію за персональну виставку "Траєкторії польотів", яка була експонована в РіnсhukАrtСеntrе у 20232024 роках і метафорично розкриває два горизонти України той, що походить із минулого, та інший, який рухає сьогодення. Під час розгляду робіт відбуваються не тільки експертиза й оцінювання самих творів, а й місця та ролі конкретного художника в суспільному просторі. Зважуються його популярність, затребуваність праці, сучасний характер творчості. Жанна Кадирова активна учасниця групи Р.Е.П., що виникла на хвилі Помаранчевої революції. Популярність їй принесла виставка "Діаманти" 2006 року в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, твори якої засвідчують прихильність до розроблення авторської техніки скульптури, "коштовні камені", зроблені з кахлів, цементу та монтажної піни. Жанна брала участь у чотирьох Венецій­ських бієнале, багато виставляється за кордоном. Кияни знають її скульптуру "Форма світла" на Пейзажній алеї. На прикладі виставки "Траєкторії польотів" спостерігаємо бажання художниці утвердити сучасного глядача в неодмінності перемоги, а майбутнього в тому, що мистецтво це теж зброя. Нагадаю, що її проєкт "Паляниця" зібрав понад 7 мільйонів гривень на підтримку Збройних сил України. ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО Майстри петриківського розпису Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій Пікуш, Марія Пікуш і Наталія Рибак за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності" Віктор Сидоренко, художник: 2024 року в системі відзначення Шевченківською премією після довгої паузи з ініціативи президента України відновили номінацію "Декоративно-прикладне мистецтво". Повною мірою логічним є присудження премії за мистецький проєкт "Петриківський розпис: на захисті ідентичності". Нагороду отримали Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій та Марія Пікуші, Наталія Рибак майстри української петриківки, що зародилася на Дніпровщині наприкінці ХІХ століття. Приємно пригадати, що, коли у стінах Національної академії мистецтв України торік відбувалася виставка майстрів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема й петриківки, вона набула неабиякого культурного розголосу. Художники щедро ділилися з охочими основами майстерності виконання петриківського розпису. Світове визнання петриківки пам'яткою нематеріальної культурної спадщини в поєднанні з її національним визнанням красномовно свідчить про значний інтерес мистецької спільноти до українських народних традицій та їх подальше плекання.

Фани культової гри Міnесrаft дочекалися екранізації з Джеком Блеком у головній ролі, а київські театрали можуть почати полювати на квитки у Театр Франка на Макбета.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відзначає 105-ту річницю свого заснування. Сьогодні, 27 березня, у Міжнародний день театру &quоt;франківці&quоt; підготували для глядачів святковий концерт — Суспільне Київ

Ця подія зібрала на сцені видатних акторів театру.

Упродовж року в межах партнерства буде реалізовано низку спільних ініціатив, спрямованих на розширення глядацької аудиторії театру, зокрема серед молоді.

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка святкування свого чергового ювілею розпочав відкриттям виставки «105 років – 105 вистав».

Цього року Національний академічний театр імені Івана Франка відзначає 105-ту річницю свого заснування. З цієї нагоди колектив театру підготував для відвідувачів низку заходів

27 березня, у Міжнародний день театру, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відзначатиме своє 105-річчя. До ювілею театр підготував спеціальну програму — концерт, виставку "105 років – 105 вистав"

12 березня 2020 року оголосили в Україні карантин через коронавірус. Спочатку він мав бути тритижневим, але продовжили на всю весну через погіршення епідеміологічної ситуації. Тоді закрили заклади дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійної, вищої, післядипломної освіти. Також заборонили масові зібрання понад 200 осіб. Це стосується і спортивних заходів, і культурних; закриття авіасполучення з деякими країнами. Також буде закрита більша частина контрольно-пропускних пунктів. ТРЦ зупинили роботу дитячих розважальних зон. Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка у Києві переніс усі березневі вистави та скасував гастролі. Уряд запевнив, що має дієвий план зупинення поширення коронавірусної інфекції і скоро ситуація покращиться. На практиці все відбулося навпаки і кількість заражених та померлих тільки росла. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коронавірус лютує: як за добу змінилася ситуація в Україні Пацієнтам з легкою формою Соvіd-19 заборонено залишати будинки. Суворий карантин передбачено і для тих, у кого температура вище 37,5&dеg;С. Заборонили похорони й весілля. За порушення була адміністративна або кримінальна відповідальність. Православна церква України заявила, що не скасовуватиме богослужінь через загрозу поширення коронавірусу. Весняна хвиля Соvіd-19 буде набагато страшніша і потужніша, ніж всі попередні, тому запроваджений владою адаптивний карантин не зможе запобігти катастрофі - діяти треба жорстко і негайно. Таку думку висловив старший науковий співробітник відділу молекулярної імунології Інституту біохімії ім. Палладіна Національної академії наук України Володимир Галицький.