Search trend "Театр франка"

Еспресо пригадує славетного українця і яким він запам'ятався своїм шанувальникам.Богдана Ступку пам'ятають як актора, Героя України, лавреата Шевченківської премії та директора Національного академічного театру ім. Франка. За своє життя він знявся більш як у 90 кінострічках. Дитячі та юнацькі рокиНародився Богдан Сильвестрович 27 серпня 1941 року у смт Куликів, що біля Львова, яке тоді було окуповане німцями. Спогади про війну врізалися в його пам’ять: "Я не люблю війни, бо з дитинства боюся стрільби. Мені було всього лише три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться бій, йдіть з будинків. І тепер усе життя мене переслідує страх. Цей страх іноді примушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш заховатися – це не ти, це завжди хтось інший".Батько Сильвестр Дмитрович співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка – головним концертмейстером. Як колись пригадував Ступка, вперше бажання виступати з великої сцени з'явилось в нього не в театрі, а під час новорічного концерту в школі, де він в 10 років зіграв Діда Мороза. Актор зізнався, що від тієї миті в нього залишились теплі почуття. "Напевно, сподобалось лицедіяти",- розповідав він.Вступив до 37-ї школи міста Львова (нині  – Львівська лінгвістична гімназія), а з восьмого класу і до випуску вчився у 28-й середній школі. В шкільні роки Богдан Ступка подружився з Романом Лемехою – заслуженим артистом, першим диктором Західної України, який вже теж помер. Разом просиділи за однією партою з 1-го по 10-клас. І вперше закохалися в одну і ту ж саму дівчину."Ми обидва закохалися в Любу і, не знаючи як вирішити ситуацію, навіть два дні не розмовляли. Але вона виявилася розумнішою за нас. І як кажуть  "відійшла від Романа і Богдана і вийшла за Івана", – згадував Лемеха.По закінченні школи хотів вступити на хімічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, але не склав іспити. Згодом вступив на заочне відділення філологічного факультету.Творча діяльністьУ 1961 році закінчив акторську студію при Львівському академічному драматичному театрі імені Марії Заньковецької, працював тут 17 років. З 1978 року перейшов до Київського академічного драматичного театру імені Івана Франка. Втілив понад 50 різнопланових ролей, був і Королем Ліром із однойменної вистави за Шекспіром, і Миколою Задорожним із "Украденого щастя", і царем Едіпом.Дебютував Богдан Ступка у кіно в фільмі Юрія Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою", роллю бійця УПА Ореста Дзвонаря у 1971 році. Хоча роль у радянському кіно була, звісно, негативною, однак у виконанні Ступки персонаж примушував співпереживати. Робота отримала 4 престижні нагороди міжнародних конкурсів і поклала успішний початок його кар'єрі в кіно. Поміж інших ролей, запам'ятався тим, що втілив на екрані багатьох історичних постатей, наприклад трьох гетьманів – Хмельницького, Мазепу та Брюховецького. Богданові Ступці не подобався пафос та офіціоз, любив "людське" спілкування."Богдан не був "шнапс-патріотом", ніколи не бачили його п’яним, хоча "козу водити" любив з багатьма, згодом відомими, людьми. Після чарки кидався всіх цілувати і щось дарувати…", – розповідав Роман Лемеха.Окрім українських фільмів, грав у польських стрічках "Вогнем і мечем", "Коли сонце було богом", "Серце в долоні". За роль в останньому фільмі – імператора марка Аврелія – в листопаді 2008 року Богдана Ступку визнали найкращим актором на міжнародному кінофестивалі Римі.Грав Ступка і в багатьох російських фільмах. Злкрема в 2007 році виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому російському фільмі Володимира Бортка "Тарас Бульба", прем'єра якого відбулась у 2009-му.Тоді український актор сказав, що не розуміє, де у фільмі Бортка можна угледіти росіян - "адже тоді й Росії ще не існувало!""У кожного свої асоціації. Я лише можу сказати, що і в книзі, і в фільмі мова йде про Київську Русь. Це ж п’ятнадцяте сторіччя! Тоді ще не існувало такої держави як Росія. Я не розумію, де в "Тарасі Бульбі" можна уздріти росіян… Словом, я не вважаю цей фільм ідеологічним", – розповідав він. Богдан Ступка у ролі Тараса Бульби, фото: з відкритих джерел На театральній сцені запам'ятався ролями шекспірівських Річарда ІІІ та Короля Ліра, царя Едипа, молочника Тев'є та іншихЗ 2001 року і до останніх днів він був художнім керівником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка в Києві. Також був художнім керівником акторського курсу в КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого у 2006-2010 роках.З 2002 року була втілена нова ініціатива Богдана Сильвестровича – експериментальна сцена "Театр у фойє". Цей новий театральний простір відкрив глядачам театр Франка з нового боку. Також з його подачі була відкрита Камерна сцена імені Данченка.Політична кар'єраПробував себе видатний актор і в ролі політика. Протягом 1999–2001 років був міністром культури і мистецтв України в уряді Віктора Ющенка, або, як він сам називав свою не дуже довгу роботу на цій посаді  – "міністром оборони культури". "Приходжу до театру на звичайну репетицію, і відчуваю якусь напругу серед інших акторів – чомусь вони вирішили, що тепер до мене треба ставитися якось особливо", – без особливої ​​радості згадував Ступка недовгий період своєї роботи в міністерстві.Попри відданість роботі, Богдан Ступка був взірцевим сім'янином. Усе життя він прожив з однією жінкою – Ларисою Корнієнко. Неодноразово він наголошував, що, якби не вона, можливо, й не був тим, ким став.СмертьЖиття актора обірвалося у столичній лікарні "Феофанія", де він провів останні чотири місяці. Півтора року перед тим у Німеччині йому робили операцію на серці.За словами Богдана Ступки, він мав бажання померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року. Проте смерть наступила о 6:45 22 липня 2012 року після тривалої хвороби. Причиною смерті став серцевий напад на тлі задавненого раку кісток.Церемонія прощання з актором відбулася 24 липня в театрі імені Івана Франка. Похований у Києві на Байковому кладовищі.На честь Богдана Ступки названий Народний дім у рідному Куликові. Перед входом стоїть погруддя актора, яке встановили у 2017 році. Всередині — музей-світлиця, у якій експонують особисті речі та фотографії родини митця."Вважають, що Богдан Сильвестрович був елегантним чоловіком, любив носити метелики. А уроки шляхетності, про які він говорить, він взяв від свого батька. Це, власне, проявляється у тому, що він дуже любив капелюхи. У нього вдома була ціла колекція цих капелюхів. Ось тут є три з його колекції. І тут є фотографія в одному з цих капелюхів, який він придбав у Нью-Йорку на гастролях", –  розповідала засновниця музею Ступки Ірина Цюпка. Серед експонатів є портрет Ступки, який намалював художник Юрій Журавель.Цитати СтупкиРоби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде… Але це не означає, що вже завтра з’являться золоті гори.Я вчу молодих людей, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити.Усе наше життя – суцільна імпровізація, а значить, все наше життя – це джаз.Якщо повіриш в те, що кожен твій крок на сцені – велике мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес.Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство.

Їхні ролі знає не одне покоління. А сцена для них - не просто робота, а спосіб бути з країною в найскладніші моменти. Вони партнери в житті і мистецтві. Сьогодні ми говоримо з акторами Наталією Сумською і Анатолієм Хостікоєвим, які в нас у гостях. Я дуже рада вас бачити. І я вам скажу такі свої враження з дитинства, що коли бачила на екрані Наталію Сумську, десь там якась Наталка Полтавка, яка співала. Я так дивилася в дзеркало і думала: "Може я на неї подібна, може в мене такий брова або ніс, або, не знаю, зачіска така. А згадую так само Анатолія Хостікоєва і неймовірний фільм "Перехресні стежки", де ви граєте адвоката. І це, я підозрюю, що дуже багато жінок і дівчаток задивлялися і думали: "Це секс-символ України". Ви сумуєте за тими часами? Сумська: Ні, з радістю, з приємністю їх згадуємо, що це було насамперед в нашому житті. І було непогано, було щиро. І були добрі, цікаві, професійні люди біля нас, які теж залишили слід в історії українського театру, кіно, мистецтва загалом. Тому є на кого послатися, згадати. Хостікоєв: Я скажу відверто, що я сумую саме за друзями, яких вже немає. Ну, друзі, безумовно, якісь є в мене, ну, не друзі, а колеги. А товариша близького в мене немає. І тому у мене і товариш, і дружина. Я думала, зараз ви образитеся, скажете: "Як же ж, я не товариш, чи що?" Хостікоєв: І тому за тими часами нема сенсу сумувати, тому що вони були, вони пройшли. Як каже Зорба, якого я граю вже багато років, він каже про те, що: "Я не хочу згадувати минуле. Мене не цікавить майбутнє. Мене цікавить те, що відбувається зараз, у цю секунду. А що зараз? Іде Наталія Сумська, якщо я говорю зараз про кіно, з'являється в кіно. Де Анатолій Хостікоєв? Які ролі їм пропонують? Сумська: Зараз пропонують не те, щоби нам так сподобалося, бо, звісно, нам би личили якісь масштабні ролі, щоб якусь зіграти там Галшку Гулевичівну, скажімо, бо за нею стоїть якась глибока історія, історичний сюжет.І, на жаль, взагалі воно не знімається. Знімаються якісь побутові більше, можливо, навіть. Але там мами, просто мами - мені це не дуже цікаво. І кілька разів, я дякую, але не те, що я очікую якоїсь, я просто живу, нам є, що робити. Ми заповнені театром, друзями, дітьми. Хостікоєв: З кіно в мене давно вже немає ніяких контактів. Очевидно, це закономірно, тому що я вважаю себе актором театру.І я більшість, от ті ролі, які я грав у театрі і граю досі, я звідти отримую енергію і мене це влаштовує. Хоча кіно, звичайно, це дуже цікава історія. Знаєте, я пробувався у багато фільмів, у яких я б із задоволенням зіграв, але не вийшло. Але в моїй біографії творчій, я маю на увазі кінобіографії, є такі ролі, як, скажімо, вона невеличка ця роль, але у Івана Миколайчука "Вавилон ХХ". Це була потрясаюча людина і делікатна, він актор. От уявляєте собі, у нас були проби, я пробувався на головну роль, ту роль, яку зіграв потім Лесь Сердюк. І я не пройшов ті проби, тому що спочатку я пробувався на цю роль, а потім попробувався Лесь Сердюк. Він пробувався з Поліщук, да, а я з іншою актрисою. І потім Миколайчук зібрав нас в проглядовій залі і сказав: "Знаєте, що, хлопці, ми зараз вирішимо, хто з вас буде грати цю роль, хто краще. Показали мої проби. Я дивлюсь на себе, а я молодий був, я дивлюся і думаю: "Ох, як класно я зіграв". Думаю, очевидно я буду грати. А потім я побачив Сердюка. І я зрозумів, що, звичайно, це роль його. Звичайно, мені було шкода, боляче трошки, але Миколайчук, як актор, він сказав: "Що ти скажеш?" Я кажу: "Звичайно, це Лесь". І Лесь каже: "Звичайно, це моя роль". А Миколайчук каже: "Анатолій, але ти все одно будеш в моїй картині". І він дав мені цього Володю Яворського, якого я зіграв у цій червоній сорочці. Така робота в мене була дуже хороша. Ну, я вже не кажу про "Камінна душа", Стас Клименко, такий потрясаючий був режисер, який взяв... Розумієте, проби - це завжди стрес для актора. Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська, фото: susріlnе.mеdіаОт я, власне, хотіла спитатися про проби. От приходиш ти, Наталія Сумська, народна артистка України. Я перепрошую, що я так сказала: "Ти". І тут ти наряду з якимись іншими актрисами. Можливо, вони теж з іменами, а є хтось і без імен. І раптом тобі кажуть: "Ми тебе не затверджуємо на цю роль".Сумська: Тоді ще не було звань, не було такого нічого, ніхто ніякої допомоги, якоїсь підтримки. Така, як є, молода зовсім і Стас Клименко, світла йому пам'ять, унікальний український, суто український кінорежисер, як Анатолія взяв без кінопроб, так і мене без кінопроб на роль Христини в кінофільмі "Дударики". І це був такий розквіт актриси, коли не пробують, а довіряють одразу: "На, роби роль!" І все. А акторському вияву немає межі. Це наскільки я сама собі там подобаюся, як актриса. Отакі ситуації дуже корисні акторові. Просто можна позаздрити трохи, коли є в акторів такий режисер, який отак він бачить їх у всіх своїх ролях, там веде. Ну, за все треба дякувати за все, що сталося в нашому житті, в нашій біографії творчій. Ви згадали ту епоху, совєтську епоху. Згадали Миколайчука, якого совєтська влада, як ми знаємо, недолюблювала, якщо так можна сказати. Не випустили його за кордон, хоча ним захоплювалися, ми знаємо, цей епізод з Бельмондо, який казав, не розуміючи української, але сказав, що це неймовірний…Сумська: Його би зараз у цю ситуацію. Ох, він би розподав би цю ситуацію українську. Йому ж не давали. І все спасибі, хоч так воно проросло, що він все одно ота основа, відлік від якої зараз ведеться українського кінемафотографу. Власне, ми і їдемо, щокожного червня 15 числа його пам'яті в Чорториїв, на його батьківщину, в Чернівці. І він живе фактично. Він заробив своїм життям, своїм подвигом, хоч йому було дуже важко, щоби піти так рано. Ну, руки в'яжуть, тоді це було, як і зараз, але ми воюємо, ми стоїмо.Нещодавно, буквально нещодавно, соцмережа ТіkТоk, хтось виклав відео, де молодий Миколайчук у фільмі "Пропала грамота" співає "Танцювала риба з раком". І воно настільки завірусилося, що навіть молодь десь там в Польщі під цю пісню якісь відео знімала. Це треба було стільки, щоб років пройшло, щоб тепер всі згадали ось цю "Пропалу грамоту". Сумська: Або мій невеличкий епізод із фільму "Така довга тепла осінь", де я танцюю з ним, ревную, що приїхала американка і він, хоч уже зрілий чоловік, він поглядає на ту чужинку. А я з ним танцюю і там дорікаю йому, теж багато цих вірусів. Що: "Чого ти ходиш голошиїй? Що, немає чим?" - "Та я виправ усі сорочки, та немає чим".І видно, що це він природній, він з тих країв. Я також. Тому і воно там, де природньо, воно вражає глядача, там де щиро. А він любив це дуже. Хостікоєв: Ну, таке ставлення було, звичайно, до українських акторів, кіноакторів, таке принизливе-принизливе. Про це дуже багато говорять ті актори, які, ну, знімалися. Вони знімали своїх акторів крупняки такі, а в мене одна з головних ролей, я там грав.Я молодий дуже був, 85-й рік, то мене знімали, ну, зовсім інший ракурс, загальний план, таке принизливе становище було. І потім у нас же на кіностудії Довженка потрясаючі актори були, які там просто гинули через те, що брак роботи. Я вже казав, щоб знищити актора багато не потрібно, просто не давати ролі. І тому на головні ролі запрошували звідти, з совєтов. Розумієте, а українські актори змушені були спиватися без роботи. Це така проблема. Сумська: Але все одно ж проросло, все одно залишилося. А те відпало, як непотрібне. І ті всі фільми, де сунули сюди, нав'язували російських акторів, воно зараз немає абсолютно цінності. Хостікоєв: У нас була вистава Швейк, яку ми грали з Богданом (Бенюком, - ред.) дуже багато років у театрі. А наступного дня були гастролі театру, Лєнком, здається. І там дві актриси знамениті, молоді, яких знав весь світ, Союз, скажімо. І ми з Бодею зіграли виставу. І раптом Іван Миколайович, наш адміндиректор, він заводить тих двох актрис, які мали завтра грати вистави.І вони кажуть: "Дорогие, как мы завтра сможем выйти на эту сцену?" - "після вас", мається на увазі, розумієте? А вони приїжджають, беруть у нас два стільчика, беруть стіл і вони грають ці свої інтерепризи. І наші люди платили хороші гроші, щоб подивитися на цих зірок. І немалі гроші.Хостікоєв: Розумієте, маючи таких акторів, які у нас є в театрах зараз, ми ж маємо зараз такий приклад, бум, який зараз відбувається. Наші вистави театру Івана Франка, вони ж по всьому світу їздять. Сумська: Ніби як надолужуємо ту прогалину, яка була.Хостікоєв: Можна буду нескромним? Треба!Хостікоєв: Є такий фестиваль, який називається "Конфронтація" у Польщі. Польща, ви ж розумієте, це така театральна країна. І там "Конфронтація" - це фестиваль найкращих європейських прем'єр сезону. Ми туди привезли виставу, яка називалась "Кармен і Швейк". І от коли ми відіграли в перший день фестивалю, а там не було ніяких нагород, ми відіграли цю виставу, а закінчувався фестиваль, там 10 днів. Протягом 10 днів йшли вистави, вистави, вистави, але Гран-прі отримали ми, як кращі. Так от, є в мене відео таке. Ну, я раніше казав, що, мовляв, преса польська казала, що таких акторів в Польщі немає. Ні, вони не так казали. Вони казали: "Такого актора, як Анатолій Хостікоєв, в Польщі немає". У мене є відеоматеріал. В мене це є. Я ніколи про це не казав. Звичайно, це приємно. Звичайно, я розумію, що не я такий один. Я знаю, що дуже багато акторів, але нас не знали, не хотіли знати, але ми є.Ось цей бум з тим, що люди через різні платформи перекуповують квитки. Те, що люди, наприклад, можуть поїхати з Києва десь до Львова, куди ви приїжджаєте з гастролями, бо там є ще квитки і вони можуть їх купити. Те, що люди в якісь черги стають, б'ються або пишуть в соцмережах: "Я ніяк не можу потрапити на ось цю виставу, чи на ось цю виставу" Нема у вас такого відчуття, я розумію, що радість є, але відчуття смутку: чому тільки тепер, я маю на увазі саме вас, коли вже ви в тому театрі і в тому кіно дуже багато років, то йдеться, власне, про увагу саме до українського театру як явища. Хостікоєв: А нас нікуди не вивозили. Ми нікуди не їздили. Нас не знали.Сумська: А зараз нарешті у нас нове керівництво. І я градулюю йому, Євгенові Нищуку, що зараз він робить все для того, щоб Національний театр Франка гастролював за кордоном. Тому що, бувало, запрошують на День Незалежності, там, де черговий президент дає, значить, банкет і підходять якісь посли: "Ой, пані Наталю, а чому ж одні російські актори за кордоном?" Так кажу: "То це ж ваше якраз повноваження, щоб започаткувати, запропонувати". І воно так гасне.Вже мали їхати ми в Литву, і воно якось так осідає. Тому це прекрасно, що має бажання, зв'язки, можливості Євген Нищук зробити ці гастролі, які зараз тури по всій Європі і аж Америка, Канада. Тому що український простір має поширюватися, особливо тепер. Браво.Анатолій Хостікоєв і Наталія Сумська, фото: sеnsаtsіyа.соmБраво, але я думаю, що зараз якась частина глядачів скаже: "Боже, в країні війна, а вони тут розказують про якісь гастролі".Сумська: Якщо ми плакатимемо, то ми загинемо. Не можна. Це вже говорили всі. Треба жити. Треба жити, вижити. Хостікоєв: Коли лунає сирена, у нас повний зал, люди виходять, і чекають, поки закінчиться ця сирена. Ідуть, скажімо, в метро, там є на Хрещатику. І що цікаво, от, скажімо, сирена 45 хвилин, і всі повертаються глядачі. Були такі моменти, що десь годину була сирена і нам вже сказали, що вистава навряд чи буде, давай, розходьтесь акторам. Сумська: А вони пішли по квіти.Хостікоєв: І ми вже виходимо, а глядачі повертаються з квітами і кажуть: "Як? Ми хочемо подивитися". Отже, людям потрібна ця історія. Отже, не ми не можемо відмовити в цьому і собі, і глядачам. Адже у нас є вистави і драматичні, є трагедії, але є й комедії. І іноді я дозволяю собі, я ж бачу, як глядач реагує. Я ставлю питання, кажу: "Нам часто говорять, що навряд чи нам потрібно грати комедію. Скажіть, ви вважаєте, потрібно нам комедію зараз?" І зал відповідає, що: "Так, нам це необхідно".Сумська: Мій знайомець каже: "Там немає квитків, у мене є людина, ти йому телефонуєш, він тобі, там і не дуже дорого переплатив, будь-який квиток на столичну будь-яку виставу". Хостікоєв: Професія унікальна, звичайно, акторська. Вона дуже залежна від всіх, особливо актори залежать від всіх: продюсер, режисер, монтувальники, але вона така жадана. Я коли був ще молодим актором, до речі, у Львові, і я першу свою виставу зіграв, і я іду Львовом, і тут до мене підходить якийсь такий чоловік, а я зайшов в "Українську книжку", в магазин. Дивлюсь і відчуваю, що хтось дивиться на мене. І я так дивлюсь, і він каже: "Пробачте, будь ласка, це я вас впізнав. Ви актор?" А я молодий актор: "Так". "Пішли я вас нагодую", - і він так щиро це сказав, бо він не знав, що мені запропонувати, як до мене. Тому що він поважає, треба актора годувати, виявляється, він так…Сумська: Може, гірка річ, зараз згадаю, нещодавно відійшов від нас знову актор, яких дуже багато на фронті, які і пішли від нас, і які продовжують захищати Україну. Коли побратими тим його у військовій формі, приїхав його проводжати, сказав: "Найкращі військові - актори". Це так боляче було чути. А чому? Він мав на увазі, звісно, можливо, виключну ситуацію, він не мав на увазі тільки, але разом з тим вони щирі, вони геть самовіддані, вони жертовні, бо актори вірять в обставини, а тут вони просто довіряють цьому.Їх люблять, акторів військових, дуже люблять на передовій. Можливо, зараз доречно буде на спомин їх сказати згадати вірш Богдана Томенчука, поета з Івано-Франківщини. Згорбився місяця півсилует, Всілися круги на браму.Вишийте, мамо, бронежилет.Чорне по чорному, мамо.Білим по білому, мамо, снігиПід закривавленим сонцем, Де перестріли нас ворогиЗ ангелом-охоронцем. Нас було двоє… Неміряно їх, А в патронташі - ні грама.Ангела я захистити устиг,Ангел не встиг мене, мамо…Птаха – розпластаний ваш силует.Сину… Дитино… Синочку…Вишийте, мамо, бронежилет, Немов празнечну сорочку... Це ви згадали, напевно, Юрія Філіпенка.Сумська: Так, Юрія Філіпенка, з яким ми зустрічалися. Його знають. Він сирота, проводжали його всім театром на Подолі. Це із таких останніх втрат акторських.Його дружина, молода дружина, на цьому прощанні сказала такі дуже і дуже важливі слова. Крізь сльози, але вона сказала: "Вбийте в собі все російське. Чому ми тут зібралися в цьому залі, коли проводжаємо мого чоловіка. Це тому, що ми залежні від тієї Росії були, і вона намагається нас окупувати". І це золоті слова, але я не знаю чи вже чують ті люди ці слова, ці звернення, цей крик душі на прощанні з коханою людиною, яка загинула від російської кулі, російського снаряду. Ті, хто далі або знову ж таки, переживши шок, повертаються до російської мови. Сумська: Мабуть, ні. Бо ж коли я чую інформацію про те, що зараз виховують на окупованих територіях дітей, вчать стріляти, зовсім маленьких дітей. То тут годі що й говорити. А ті, хто прихильні до цього - тим більше.Чому, можливо, ви не помічаєте його, я принаймні чую якийсь такий відкат з російською мовою, де ти йдеш по вулиці, де мама з дітьми розмовляє російською. Ти сідаєш в кафе поснідати, а поруч молода дівчина, і вона провадить якийсь онлайн урок і цей урок російською. Де сидить в парку старший чоловік, який розповідає щось там про кофє, і він говорить такою… Таке враження, що він з Москви приїхав, та російська. Чому так?Сумська: Дуже примітивно це. Хостікоєв: Хтось не усвідомлює взагалі. Буває таке в мене відчуття, що люди не розуміють, що це дуже серйозне. Сумська: Це планетарного масштабу трагедію. Хостікоєв: Ми переживаємо трагедію зараз. І це може закінчитися будь-коли, якщо ми віддамо те, що належить нам: мову, землю, людей. Просто не усвідомлюють. Очевидно, що не торкнулись безпосередньо людей, тому що ті, які відчули цю біль, очевидно, вони починають розуміти. Сумська: Їм байдуже до історії, байдуже до того, що ця країна старша набагато, що це історія багатьох тисячоліть. Їм байдуже на це.Хостікоєв: І, звичайно, пропаганда, у них дуже сильна пропаганда, вони, мені здається перемагають, нас у цьому, вони підготували все, цю війну підготували крок за кроком, що ми вторинні, що такої нації немає. Сумська: Оце є відповідь, мабуть, найточніша, що маніпуляція свідомістю, вона найсильнішою зброєю є, тому нам тут треба випереджати.Анатолій Хостікоєв і Наталія Сумська у виставі "Грек Зорба", фото: wіkіреdіа/АnаtоlyРmВ одному інтерв'ю Ви розповідали, пане Анатолію, що Ваш батько осетин, але закохався в українку. І вирішив, що має говорити українською мовою. Сумська: Це ще з тієї війни, адже свекор, якого я не бачила, лише застала свекруху, маму. Я знаю про цю велику любов. Хостікоєв: Адже я народився у Києві. І я українець, але ще в моїх жилах тече осетинська кров. І мені дуже боляче, що зараз осетини воюють проти України. Але я усвідомлюю, що в Україні є осетини, такі як, скажімо, Артур Дзігасов. Він тренер збірної України з боротьби, коли почалася повномасштабна війна, він нікуди не виїхав з Києва, тому що з ним були його діти-спортсмени. Розумієте? І тому я в жодному разі не комплексую з цього приводу, що осетини воюють проти українців. Тому що і там в мене мої брати, хоча народився в Києві. Справді, коли батько закохався в маму, він розумів, що, аби висловити свої почуття, він же не міг говорити з мамою осетинською мовою, він почав вчити…Але міг говорити російською. Хостікоєв: Так, але він говорив українською і читав газету "Вечірній Київ", читав вірші, "Заповіт", ми його просили, щоб він читав "Заповіт" українською. І бабуся в мене 2 метри 5 сантиметрів, вона каже: "Георгій, ну прочитайте". Він каже: "У, татаро-монгольське нашестя". Батько читав вірші. Тому я вважаю, що тільки через любов, якщо ти відчуваєш до цієї країни, до нашої країни, до України, якщо ти відчуваєш любов, то ти ж мусиш зрозуміти, що треба звертатися до коханої тією мовою, де ти живеш. Багато часу в нього пішло на те, щоб вивчити українську, щоб читати вірші, щоб читати газету і щоб зізнаватися в коханні?Хостікоєв: Ну, я не знаю, багато чи небагато, але він прагнув. Я ж народився в російському, вірніше, я в Києві жив, це ж російське середовище, російськомовне середовище. Але дякуючи тому, що бабуся віддала мене в український дитячий садок, українсько-англійський. Не українсько-російський, українсько-англійський. Я вчився в українській школі, українсько-англійській. Звичайно, тому я мову знаю, слава Богу. І тому я розумію, що це все починається з дитинства. І тому ті випадки, коли зараз мами виходять, вони з Наталею, зі мною розмовляють українською, а потім з дітьми російською, це дуже небезпечно. Небезпечно, тому що покоління потім буде страждати. Не цькували Вас у Вашому київському дитинстві? Я знаю, що Ви до 10 років прожили у Львові, то трохи, може, була інша ситуація, але за те, чому розмовляєш українською? Хостікоєв: Ну, казали, що жлоби, когутьйом називали ж нас. Сумська: Я коли поїхали до Запоріжжя, тато і мама переїхали в інший театр обласний. Я була просто єдиною, і коли в школі вчитель української мови: "Сумська, до дошки". Бо більш ніхто прочитати вірш, процитувати прозу, шматочок написати. Ну, вони не дорікали. Просто знали, що я така і знали, що батьки працюють в українському театрі. То і все на цьому. Хостікоєв: Ну, в метро до мене підходили якось, бач, молода пара, ну вони ж знають, що ми працюємо в українському театрі, спілкуємося. Вони так: "Пане Хостікієв, з Новим ріком". Але це хоча би спроба. Хостікоєв: Я про це і кажу. Це класно. З Новим ріком, хай кажуть "З Новим ріком".Але не "С Новим годом".Хостікоєв: Да, з Новим годом…Чи ви робите зауваження, якщо чуєте..Сумська: Хочеться. Мене тягне, мені свербить, але боюся, що їм це не сподобається, якщо часто це робити. Я часом пишу інкогніто на інший канал, там, де роблять помилки. Найчастіше - це зі спиною. Найчастіше - це в рекламі, де пропонують ліки, всякі вправи. СпинА (каже з наголосом на останній склад, - ред.). Та ні ж бо, в жодному разі. СпИна, і тільки спИною, по спИні і таке інше. І ще багато таких. Треба певний консультант. Я згодна безкоштовно це робити, аби допомогти нашим каналам бути досконалими. Як ви виховували своїх дітей, які також зростали у Києві.Сумська: Виключно українською мовою, коли наш малий, тепер уже великий. І тепер це окупається тим, що він є одним з найпопулярніших акторів, які займаються дубляжем. І всіх американських зірок, молодих цих виконавців, різних. Боже, настільки палітра в нього різна, він дублює і якою мовою - українською, щирою. І в той же час так він швидко це робить. Це ж треба опанувати, це окрема професія. А не було цькування?Сумська: Ні-ні, на щастя, це вже 90-ті роки. Вже перевалило. Вже ж були революція перша на граніті. І вже потім було пізно, вже не догнали вони, вже все. І українська школа, звісно, не буду казати яка, щоб не свербіло москалям. Там багато виховувалося акторів, дітей їхніх, ціле покоління. Хостікоєв: Ступка Остап вчився.Сумська: Так, Ступки, ще багато ведучих відомих, актрис, співаків. Ну, це в центрі, але не будемо казати де. Більше, як 60 років цій школі.Ви спеціально, цільово віддали в українську школу?Сумська: Щоб ближче до роботи, тому що ми їхали вранці, поверталися вже після вистави. І щоб дитина, я не перша і не остання, так само в наших актрис діти вчать уроки в гримерних наших. Уже по двоє, по троє в наших актрис, колег моїх, діточок. Чи були пропозиції Наталії Сумській, Анатолію Хостікоєву грати російською мовою? Сумська: Були пропозиції залишитися у Відні працювати. В 91-му році після наших гастролей рок-опери "Біла ворона". Але ми не розглядали взагалі таких питань. Це ще не було актуально. Це зараз можна якийсь ангажемент мати там, гастролі. А тоді ні, взагалі було дивно. Звичайно, ми повернулись додому. Було смішно, коли один з наших акторів, Віктор Петрович Цимбаліст, корифей наш, ми були, значить, це ж Європа все ж таки, це тоді ще початки були наших гастролей, перформансів за кордоном. Ми вертаємося до готелю і нас приймали, був бенкет в театрі. І швейцар просить: "Бітте (будь ласка, - ред.), який номер вашого номеру?" І наш актор не зрозумів і автограф замість номеру. Хостікоєв: Ви знаєте, потрясаючі у нас актори, от я згадую покоління, ми вже найстарші. А от ті актори, які були перед нами, там такі персонажі, там стільки всього. От можете собі уявити, коли ми поїхали на гастролі, у нас був такий актор Сиротенко Яків Степанович. І він до молодших акторів на Ви. А я молодий актор, ми були в Луцьку, здається, там річка тече. І він каже: "Шановний Анатолію, давайте ми наловимо риби, - а гастролі ж були по місяцю, от ми в Луцьку місяць, -  і зваримо юшку для наших колег, а вони зіграють". А ми були не зайняті. "Давайте, - я кажу, - ну гаразд".Але ж тоді де можна було зварити? Не можна було ці плитки. Я кажу: "Добре". Ми пішли на річку, наловили тої риби, прийшли і розрахували таким чином, що коли вже актори будуть повертатися, він все розрахував. А там така ванна кімната, тут же туалет, раковина і ванна. І він каже: "Анатолію, помийте раковину цю". А вона така об'ємна. Добре, я помив ту раковину, унітаз, кришку накрили. Він наливає туди води, закриває пробку і туди кипятильник. Вода закипає, і туди інгредієнти: картопля, почищену рибу, і він варить в цьому, в цій штуці варить юшку.А я збігав, купив вино, чомусь ми тоді пили вино якесь таке дуже смачне, солодке якесь, горілку чомусь не пили. А, "Лідія", дуже смачне вино. І повертається Богдан Ступка, Ростальний, Женя Шах, і ще хтось, і ми їх зустрічаємо. А запах такий по всьому готелі. І він каже: "Хлопці, заходьте, заходьте до нас". Вони: "Боже, як це ви, як це ви примудрились". І так сіли хлопці навколо цього, я їм наливаю по склянці, випиваєм ту "Лідію". І Яків Степанович: "Пригощайтесь, пригощайтесь". І по черзі сьорбають, ще раз випали. За третім секретар партійної організації Ростальний, зачіпає ланцюжок, разом із ланцюжком виймає, і вся та юшка в раковину. І він так руками: "Сьорбайте, хлопці, сьорбайте, сьорбайте".Гастролі, театральні гастролі, про це можна знімати кіно, про це можна писати, тому що такі були… І вони всі, я маю на увазі, те покоління, вони зберігали таку якусь чистоту до професії, із дисципліною у них було настільки все виважено, вони… ну, одним словом: корифеї.Але все-таки до Росії жодного разу не кликали бути? Сумська: Кликали мене. "Жизнь Клима Самгина" сериал. Це було дуже давно, після інститутських років. І якого біса я туди приїхала, коли мені почали: "Ой, ви знаєте, у нее какой-то слішком виражений такой українізм в ліце". Чого ж ви тоді кличете? Українізм в ліце?Сумська: Так, так, значить, і добре, так добре, що я ніде не залишила слід по собі ні в якому російському ні кіно, ні в серіалі.Хостікоєв: Я товаришував з актором, ну, він український актор, Олексій Петренко, якщо знаєте "Агонія" фільм. Такий великий актор. Він з Чернігівської області, він працював там. І він мене засватав в театр на Малій Бронній до Ефроса. Вірніше, Ефрос перейшов в театр На Таганке. І Петренко мені передзвонив, каже: "Слухай, ти приїжджай, як там у тебе в Києві?" Я кажу: "Ну, нормально. "Ну, що ти там сидиш? Давай, значить туди". А Ефрос перейшов у театр На Таганке і там вже такі були такі стосунки. А я жив у квартирі у Петренка, він дав мені ключі і каже: "Завтра тебе чекає Ефрос, ти маєш прийти до нього, потім закриєш кімнату і віддаси там ключі". І от я приходжу до Ефроса туди. І він говорить: "Що ви граєте? Мені розповів Олексій про вас. Що ви грали в театрі". І я називаю: "Енеїда", так, начебто він знає, Коломійця такі ролі. Він каже: "М-м-м" і так заскучав: "А що із класичного репертуару?" І раптом я згадав, що я репетирував Лопахіна, "Вишневий сад". Я кажу: "Лопахіна, ту роль, яку грав Висоцький". Він: "О, знаєте що, давайте от я вас спробую з моїми хуліганами, щоб ви зіграли з Алой Дімідовою на репетиції". І добре, ми вирішили, що через тиждень я маю приїхати туди. Але я зрозумів, що я не зможу це зробити. Не зможу хоча б через те, що коли я закривав ці великі такі вікна, у них були. І я розбив вазу таку здоровенну Олексія Васильовича Петренка. Я зрозумів, що це хороший знак, що треба бути на своєму місці, треба робити свою справу, чомусь їхати в Москву. Чого? Заради чого? Але кар'єра, слава. Сумська: Ні. Власне, як і моєму татові свого часу театр гастролював, тоді звітні гастролі.Звітні гастролі - це коли наші театри їздили до Москви? І щоб показати, що там на периферії?Сумська: Так. І театр сатири пропонували ролі, значить, навіть квартиру і тато сказав: "Ні, я український актор, я залишу". Ну як в ньому спрацювало? Більш того, його подавали на звання народного артиста Радянського Союзу, він відмовився: "Я залишуся народним артистом України".Хостікоєв: Ми ж виступали в Кремлівському дворце, показували Енеїду, і Козловський вийшов на сцену, став навколішки і каже: "Боже мій, мої хахли, земляки". І подарував величезну коробку цукерок з лікером. І коли ми прийшли в готель, ми розкриваємо, а там їм років 150.В плісняві?Хостікоєв: Так, так, так, стільки ж років, як Козловському. Сумська: Та до лампочки нам вже їхнє життя. У нас є інші критерії, інші шанувальники. На щастя, один з наших молодих акторів зараз отримав премію Бафта, Олександр Рудинський, молодий. Невеличка стрічка, але до нього підійшла Кейт Вінслет. Подякували йому за українську позицію, за нас взагалі, за Україну. Наша теж одна з улюблених закордонних актрис.Про закордонних актрис, але які мають українське походження. Є така, наприклад, актриса Віра Фарміга. Нащадок тих українців, які були змушені звідти втікати через Другу світову війну і через совєтську армію, тому що інакше можна було би загриміти на десь якісь табори. Або десь просто бути розстріляним чи згнити в якихось тюрмах, навіть не дочекавшись якогось там вироку. І вона постійно підтримує Україну, вона розмовляє українською навіть, звичайно, з акцентом. Американська акторка, відома. І, наприклад, є багато-багато акторів, можна пальці загинати, які народилися в Україні, які виросли тут, які опинилися в Росії і тепер вони "поддерживают СВО" і так далі, і розказують, що це все правильно. І більше того, їхню малу Батьківщину можуть рівняти з землею російська артилерія, російські дрони, "шахеди" і так далі, але вони кажуть, що все це правильно. Чому так відбувається? Чому в Америці людина пам'ятає про своє українське походження, а в Росії…Сумська: Нема пропаганди там. На щастя, є такі люди, які це розуміють. От, скажімо, дочка того ж таки одного з москальських режисерів, одного з провідних театрів, доня Маша, не буду рекламувати прізвище. Вона ж дорікає батькові, як так? А він то не розуміє. Він так і вмре, не розуміючи. Ну, так воно і буде, але, на щастя, будемо більш позитивні приклади згадувати. Є ті актори.Спасибі все-таки, що є той безвіз, що в нас відкритий кордон, що ми можемо нарешті їхати, спілкуватися з ними і вже не боятися, що це великі зірки. Так, вони більш оплачувані. Але ми вже на рівних можемо. І ті, що походженням українським, вони донатять, вони визнають. Джек Ніколсон який молодець, як він брутально це все, але правдиво говорить.Хостікоєв: Я не знаю, це висловлювання таке, що хороший рускій. Я не знаю, як до цього ставитися, але у мене є мій дуже близький товариш. Ми з ним в такі походи ходили. Я не хочу називати прізвище, щоб там не було у нього неприємностей. Він відомий журналіст. І коли почалася війна, він подзвонив мені і каже: "Я не можу зараз із тобою спілкуватися, тому що я не знаю, що тобі сказати, як вибачитися перед тобою. Мені соромно. Я не можу тобі нічого сказати.Ми з ним спілкувались таким чином, а потім врешті-решт він сказав: "Давай не будемо спілкуватися, це ні до чого не прийде". Він не може зробити те, що він хотів би, тому що він боїться, а весь час вибачатися переді мною він теж не може, я його розумію. Я не знаю, чи хороший він рускій, чи поганий.Сумська: Але болить. Хостікоєв: Болить, очевидно, у мене болить, я не знаю, чи болить у нього по-справжньому.На початку повномасштабного вторгнення, я не знаю, чи багато у вас друзів в Росії.Сумська: Немає. Добре, що немає. Я така рада цьому. Хостікоєв: Ні, немає у нас друзів у Росії. Сумська: Немає. Добре, що зараз наш вектор все-таки більше на Захід. І дай Господи, щоб це відбулося, щоб нам не заважали і в Євросоюз вступити, і в НАТО. Хоча НАТО може переформуватися, це може бути зовсім другий альянс. Це було би правдивіше і правильніше.Хостікоєв: Перед початком війни ми ходили з Наташею на полігон. У мене є зброя, ну, зафіксована. І ми стріляли там по мішенях. Перед початком війни. До початку повномасштабного вторгнення? Хостікоєв: Так. Тобто ви готувалися? Хостікоєв: Я не знав, коли вже 24-те число і теж я не вірив. Я не готувався, але просто я ходив, у мене є зброя, треба ж стріляти вміти. І ми ходили, стріляли, я не писав про те, що: "Шановні українці, якщо ви не хочете, щоб до вас зайшов Моторола чи Гіві, бігом на стрільбище і вчіться стріляти" до війни. Так мені сказали, що я мілітарист. Так, що я мілітарист.А тепер що кажуть? Сумська: Тепер уже всі вчаться. Воно недешево коштує навчатися, але треба. Треба вміти і допомогу першу надати, хто постраждав. Тобто всі ми маємо... Так, як через море Чорне сусіди, вони ж теж мають проблеми. У нас немає, не вистачає достатньо зброї, БК, але це найперша армія, найдосвідченіша. Вона може стільки вселяти гордість за це. Але ми маємо всі допомагати їм. Ми донатимо, ми робимо вистави. Ми заробили 1 мільйон доларів своїми аукційними виставами. Ми заробили 63 мільйони гривень своїми додатковими виставами, аукціонами, Театр імені Франка.Хостікоєв: Театр Франка мається на увазі. Сумська: Тому зараз ми визнані на всіх цих презентаційних акціях, наш доробок і продовжуємо. Знову донати, знову аукціони, веземо, веземо гроші на морський дрон, хороший такий, міцний. Потім десь ми там в новинах прочитаємо, як той морський дрон спрацював. А як, до речі, просто по-людськи, бо крім того, що ви актори і ви знаєте, як вмикати в собі ось цей режим на сцені, грати попри все, навіть якщо, не дай Боже, втратив близьку людину, то ти все одно, якщо є розписана вистава, виходиш. І навіть якщо в тебе комедійна роль, то мусиш цю роль зіграти.В мене подруга розповідала, як в її мами помер батько, а вона того ж дня мала грати якусь там любовну сцену і їй сльози котилися, але вона ось цю посмішку тримала на обличчі. Сумська: Мабуть, ми не перші, не останні, у мене теж було, що коли мала вийти Марусі Кайдашихи, а там більше комедія. Ну і все одно трохи перемкнуло, звичайно, було дуже важко і якихось кілька хвилин. Але я опанувала себе, дуже шкодувала, що тато таки не побачив мене в національній ролі. Мені дуже важливо було його враження. Бо він час від часу заїжджав, бувавши на якихось пару годин в Києві, стояв у проході, в партері, подивився трохи: "Доця, я поїхав", - бо в нього робота, багато ролей. Але його фотографія з Наталки Полтавки, це є його авторське фото, яке мережею ходить, де я стою з відрами, це саме тато. Він дуже любив фотографувати. У нього все було чіплено фотографіями. Він їх сам робив, друкував у ванні під червоне світло. В нас багато альбомів акторських, тому я йому дуже вдячна. Але після того, як цілу ніч дзижчать "шахеди", свистять ось ці ракети, а у вас, наприклад, ввечері вистава. Де ви берете сили? Сумська: Ми ж не можемо спати по пів дня, як хтось, бува, думає собі (сміється). Хостікоєв: Ні, це виснажливо, безумовно. Ми можемо намагатися говорити так бравурно, але це виснажило. Вони ж не дарма бомблять саме вночі, коли організм хоче відпочити, а ми на 13-му поверсі і починаємо туди-сюди, сюди-туди. Не тільки ми, всі, хто там живе. Сумська: Це ж КДБ, вони вміють, знають коли. Хостікоєв: Але в нас така професія. У мене якраз, коли почалася війна, у мене з ногою, робили меніск, я в лікарні, потрясаюча лікарня, не буду називати, де вона знаходиться. І там зробили мені операцію. І тут налітають ці чортові "шахеди". А на третьому поверсі, і всіх бідачки на милицях, хто як, кого спускають вниз, а там якийсь підвал прямо в цьому в медичному центрі. Людей повно, дихати нема чим, там бу-бух, бу-бух. Всі сидять, так дихають. І я вирішив розповідати історії, а в мене їх дуже багато. А хтось лишився на горі. Я почав розповідати історії, не анекдоти, а байки, значить, ці наші театральні.Стоїть такий регіт внизу, люди сміються, а я ще більше відчуваю кайф, потрібні глядачі актору. Розповідаю, вже закінчилося. Півтори години я розповідав всякі історії. Унікальна в нас професія, потрясаюча, і ми ж ховаємось за професію. Буває так, що три години, якби не ці за три години, наприклад, ти граєш виставу, три години - ніхто не може тобі завадити тільки оці "шахеди". А так ніщо. І ти ховаєшся, це таке блаженство, коли ти там, в цьому середовищі, в цьому театрі, ти затягуєш туди глядачів, глядачі і плачуть, сміються.Сумська: Саме за це вони й дякують, що вони мають унікальну можливість забути ці страхіття на оці дві-три години.Хостікоєв: І ті емоції, які ти віддаєш, тобі ж повертаються через оплески. І глядачі дуже вдячні. Сумська: Як один актор досвідчений каже, під час того, коли оплески, овації навіть лунають і дуже довго: "Дихайте, дихайте, дихайте цим".Колись із психотерапевтом розмовляла, і він казав, що театр під час війни - це дуже важливо, бо він, власне, витягує людей трохи з того всього пекла, в якому доводиться жити. Так що ви робите таку важливу місію, хоча інколи людям здається: "Та що вони там роблять? Скачуть по сцені, а в нас тут війна". Чи є ролі, які би вам ще хотілося зіграти? Можливо, фільми, в яких би вам хотілося зіграти? Про що мріє Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв?Сумська: У мене такі ролі, які я зіграла, вже є світовою класикою. Це та сама Еліза Дулітл, це та сама Жанна Д'арк. Тобто я вже зіграла те, про що, можливо, і не мріяла. А далі, зараз війна, обираємо, хто класику, хто трагедії, але я більше люблю комедії. Хостікоєв: Ви розумієте, річ у тім, що з роками горизонти звужуються. Мені ж не 25 уже, і навіть не 55, і вже не 65, ну, туди далі. Ну що ти можеш зіграти? Я знаю роль, яку я можу зіграти, я маю надію, що я її зіграю. І я хочу зіграти її. Але мене бояться. Не бійтеся мене, шановні режисери. Бояться, тому що вони думають, що, мовляв, я буду займатися режисурою. Ні, мені хочеться, мені потрібен хороший режисер, такий, як Малахов, якого, на жаль, зараз немає. Унікальна професія у нас, потрясаюча. А театр - це те місце, де людина може себе відчути хоч на ті три години, відключитися і віддатися, віддатися повністю, віддатися оцим ілюзіям. Театр - це емоції, театр - це ілюзії. Театр - це життя. Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв, фото: sеnsаtsіyа.соmЯ знаю, що ви прийшли до нас з гітарою, а то як з рушницею, якщо вона є в кімнаті, має вистрелити. Ця гітара тут не просто так. Ви нам щось приготували.Хостікоєв: Це не моя гітара, вона виникла випадково, як завжди в кущах рояль. В мене немає такої гарної. Це не моя гітара. Але я хочу заспівати пісню, пісню, яку я вважаю, ми вдвох заспіваємо з Наталею, яку вважаю найкращою піснею століття, для мене. Я знаю дуже багато пісень, очевидно так, як і всі глядачі, у кожного своя пісня. Але ця пісня для мене особлива, хоча б через те, що я її вперше почув, коли мені було 21 в театрі Марії Заньковецької. І от на досі з нами. Повторю, ми не готувалися, ми не співаки, я спробую зараз відтворити те, що… Ми її не співаємо часто.Співають:Не забудь, яка стрімкаЛюдської пам’яті ріка...Не забудь, яка гіркаЛюбов між нами –В самоті блука,В далині зникаПоміж берегами. Не забудь моїх очейВ тужливій темряві ночей.Не мовчи, о, не мовчи –Моє ім’я тиВічно шепочи,Вічно шепочи,Щоб не забувати. Не забудь – сніги впадуть,Літа з водою одпливуть...Хоч в думках зі мною будь.Не забудь, не забудь.Вирує пам’ять, як ріка поміж дібров, –Пливе, не тоне в тій річці моя любов. Одізвись мені колись,Луною в серці одізвись,Чи приснись, бодай приснисьДощем травневим,Зіркою в очах,Птахом в небесах,Цвітом яблуневим. Пам’ятай, що з летом днівВиходить пам’ять з берегів,Залива усе довкілВогнем любові,Греблі часу рве,Як життя живе,Як весняна повінь. Не забудь – сніги впадуть,Літа з водою одпливуть...Хоч в думках зі мною будь –Не забудь, не забудь!Вирує пам’ять, як ріка поміж дібров, –Пливе, не тоне в тій річці моя любов. Не забудь, яка стрімкаЛюдської пам’яті ріка. –Там любов моя гіркаНе зника, не зника.Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв і слова і музика?Хостікоєв: Богдан Янівський, Богдан Стельмах "Не забудь". 

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка у Києві представив на камерній сцені премʼєру вистави «Калинова сопілка» за повістю Оксани Забужко у постановці Валентини Єременко-Ворожбіт.

Про це Еспресо повідомили в НСТДУ.До короткого списку увійшли 14 вистав з 7 міст України, які восени на фінальному етапі будуть переглядати члени міжнародного журі, щоб визначити лауреатів."Як і в попередні роки, до шортліста увійшли постановки театрів з Києва, Львова, Івано-Франківська, Одеси та Харкова. Водночас особливо тішить, що цього року у переліку також є вистави з Рівного і Сум – це ще раз доводить, що якісний театр сьогодні народжується по всій Україні", - зазначив директор фестивалю-премії Богдан Струтинський.До експертної ради, яка переглядала вистави і сформувала короткий список, увійшли Ганна Веселовська (голова), Ірина Зубченко, Людмила Олтаржевська, Ліза Сіренко, Лілія Козинко з Києва, Роман Лаврентій та Андрій Бондаренко зі Львова, Яна Партола з Харкова та Юлія Рахно з Хмельницького.Цього року в шортліст потрапило шість вистав з Києва, по дві – зі Львова і Сум, по одній – з Харкова, Одеси, Рівного та Івано-Франківська. З 14 вистав короткого списку 9 належать до репертуарів державних та комунальних театрів, 3 створені незалежними колективами. Фінал і церемонія нагородження заплановані на листопад 2025 року.До шортліста увійшли:За найкращу драматичну виставу великої сцениКиївський академічний драматичний театр на Подолі – вистава "Процес";Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вистава "Отелло"За найкращу виставу для дітей, підлітків та сімейного переглядуРівненський академічний обласний театр ляльок – вистава "Хлопчик зі скрипкою в серці";Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна – вистава "Аліса в Дивокраї"За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклуОреrа ареrtа – вистава GАІА-24. Ореrа dеl Моndо;Київський національний академічний театр оперети – вистава "На русалчин Великдень";Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – вистава "Червона рута"За найкращу танцювальну виставу і виставу фізичного театруОдеський академічний обласний театр ляльок – вистава "Брехня"За найкращу драматичну виставу камерної сцени (до 150 глядачів)Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької – вистава "Я, "Побєда" і Берлін";Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна – вистава "Украдене щастя"За найкращу виставу на перетині мистецького синтезу і жанрів та перформативних формІвано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. І. Франка – вистава "1975";Театр "Нафта" – вистава "Хтось такі як я"За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війниКиївський академічний театр "Золоті ворота" – вистава "Я повернуся";Театр Ветеранів – вистава "Військова мама".Фестиваль-премія "ГРА" (GRА - Grеаt Rеаl Аrt) – щорічна національна театральна подія, яка вже сьомий рік поспіль формує простір для відкритого професійного діалогу, визначає найяскравіші мистецькі явища сезону та демонструє динаміку розвитку українського театру. 

"Арлезіанка" за п'єсою французького романіста і драматурга Альфонса Доде. Столичний Театр імені Франка. Постановка Дмитра Богомазова. Переклад Ірини Вєдіної. Сценографія Петра Богомазова. Костюми Тетяни Овсієнко. Композитор Олександр Кохановський. Прем'єра червень 2025 року Після перегляду захотілося забути, що ти театральний критик, і просто написати листа. Не в месенджер чи імейл, а від руки, на старому жовтуватому папері. Потім вкласти до конверта з екзотичною маркою, заклеїти вишневим клеєм і серед ночі вкинути до поштової скриньки. А вранці Дмитро Богомазов нехай розпечатає листа, де буде написано: "Вчора я зайшов у твій спектакль і ще й досі гуляю тут&hеllір;" Звісно, це ніяка не рецензія. Колись учитель Богомазова, Едуард Митницький, казав, що рецензенти пишуть зовсім не про театр, а лише про себе. Оце воно і є. З Митницьким не хочеться сперечатись. Почну з банальності: у Богомазова чи не кожен спектакль то окремий космос зі своїми законами фізики та геометрії. У нього, скажімо, бували навіть двовимірні персонажі. Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити. Зазирнути на один вечір, подивуватися, як там усе облаштовано, так, а оселитися ні. Але серед пів сотні придуманих ним планет є кілька таких, де хотілось би пожити довше, бо вони заселені особливими мешканцями, яким добре разом, і тобі з ними так само добре. Тут завжди є таємниця: що саме збирає докупи й утримує разом дуже різних істот? Це як в історіях семи ковбоїв чи семи самураїв або в казці про Рукавичку. Стоїш перед входом і кажеш: "Я вовчик-братик, впустіть і мене!" І тебе впускають. Такими були, зокрема, його обидві постановки "12-ї ночі" в Театрі на лівому березі або, там-таки, "Кепка з карасями". І ось тепер "Арлезіанка" у франківців. Це не завжди той світ, у якому хотілось би жити Той магніт, що утримує довкола себе всіх героїв цієї вистави, це любов у різних її проявах та іпостасях. Від тяжкої любові-пристрасті до просвітленої любові до своїх ближніх і до світу. Якось воно все тут зроблено так, ніби всі дев'ятеро персонажів головні, другорядних нема. Кажуть, що так не можна, бо це переобтяжує виставу. Але коли бачиш тітоньку Ренод у виконанні Людмили Смородіної, то питання "можна не можна" відпадає. Смородіна виходить на сцену всього на кілька хвилин, але водночас ніби веде за собою всіх тих коронованих осіб, яких раніше з блиском зіграла в цьому театрі. Можливо, вона теж Арлезіанка тільки колишня. А вся роль, повторимося, вкладається в кілька хвилин. Що й говорити про тих, хто на сцені перебуває довше. Про Віталія Ажнова в ролі юного байкера Фредері, тяжко контуженого любов'ю до таємничої Арлезіанки. Про Олександра Ярему це зворушливий Франсе Мамай, дід Фредері, приголомшений бідою свого онука. Про Олега Стальчука в ролі епічного індіанця Бальтазара. Про Дмитра Рибалевського це ковбой Мітіфіо, у якого ПТСР від тієї самої Арлезіанки. У ролі Рози Мамай Тамара Антропова. Це дебют досвідченої актриси на сцені франківців. Її Роза нагадує ту відчайдушну синицю, котра намірялася запалити море. Враження часом таке, що Роза пурхає над сценою, не торкаючись її, особливо в тому епізоді, де вона вчить літати іншу пташку, свою похресницю Вів'єтт (Кароліна Мруга). Ще один щасливий дебют у цьому складі виконавців Дмитро Короленко, студент університету Карпенка-­Карого, в ролі Дурника. Осібно згадується Андрій Самінін у ролі Марка. Це веселий моряк, який любить усе, що живе й рухається. Втім, серед фейсбучних відгуків є й такий: мовляв, у цих з американського Заходу не водяться черешні та рожеві фламінго, про яких згадує Марк, та й узагалі звідки в цій пустелі взявся моряк? Звісно, резонне зауваження якби вистава справді була "про Аризону". Але вона про іншу країну. А Марк, можливо, моряк із Маріуполя, Бердянська чи з Олешків, саме звідти, де водяться фламінго й черешні і де є все, крім нас поки що. Поміж людей тут запросто гуляє смерть Чому режисер перемістив героїв п'єси з теплого французького Провансу до холодної пустелі в Аризоні? Він віджартовується, мовляв, у Франції життя позбавлене драматичної напруженості. Насправді ж, здається, Богомазову було потрібне якесь таке місце на самому краю цивілізації, за яким уже немає нічого. Це ніби остання зупинка, далі йти нема куди, а персонажі ніби останні люди на планеті, від якої лишилася тільки оця пустеля з кактусами. А навколо туман і пітьма. Поміж людей тут запросто гуляє смерть. Вона не окремий персонаж, а щоразу ніби натяк. Скажімо, на початку вистави ковбой Бальтазар виймає індіанську стрілу зі спини Дурника, який прикидається вбитим. Коли Бальтазар виймає стрілу вперше мимоволі здригаєшся, бо ще не знаєш, що Дурник насправді не вбитий. Смерть стоїть і за плечима Фредері здається, він особа з потойбічного світу або принаймні заблудився між тим і цим світом. Ото й уся "Аризона". Богомазову вона знадобилася, щоб подивитися на людей на останній межі. Єдине, що в них залишилося, це любов. Вона здатна їх погубити, але й без неї вони не здатні встояти. У цій виставі немає фірмових богомазовських масок, вибілених облич, обведених очей та клоунських червоних кульок, причеплених на кінчику носа. У всіх відкриті обличчя, немовби ці люди подають знак: "Це ми, Господи!" й хочуть, щоб Господь їх побачив і щоб йому ніщо не заважало їх упізнати. Хтось устиг назвати "Арлезіанку" найкращою серед постановок Богомазова. Навряд чи воно так, але цей спектакль таки точно найбільш меланхолійний серед зроблених ним. І все одно в "Арлезіанці" хочеться довше побути. У виставі дві потужні команди виконавців. В іншому складі грають: Олексій Богданович (Бальтазар), Віктор Жданов (Франсе Мамай), Ксенія Баша (Роза), Іван Дов­женко, студент університету Карпенка-Карого (Фредері), Олександр Форманчук (Марк), Леонід Шеревера (Дурник), Марина Кошкіна (Вів'єтт), Роман Ясиновський (Мітіфіо), Олена Хохлаткіна (тітонька Ренод). Дуже хотілося б передивитися виставу у виконанні цієї команди. Тут так само розкішний підбір неповторних акторських індивідуальностей. Скажімо, судячи з фото та відео уривків у ФБ, у юного Івана Довженка зовсім інший Фредері, ніж у Віталія Ажнова. Одначе від того, щоб переглянути виставу в іншому складі, стримує одне дивне відчуття, схоже на ревнощі. Мені важко змиритися з тим, що кожен із дев'яти вже бачених мною персонажів може бути якимось іншим. Бо я полюбив тих, яких бачив. І дивитися інших це буде як зрада абощо. Еге ж, це смішно, але так воно є. Отож подивлюся згодом, коли вщухне гострота перших вражень. Передплатити журнал "Країна"

4 липня Презентація альбому Моnаtіk "Вічно танцююча людина"- Здається, немає людини у світі, яка хоча б раз у житті не танцювала. На шкільній дискотеці, на весіллі чи в ритмі національного танцю на святі, - каже співак Дмитро Монатік. - Сьогодні в Україні танець, як і мистецтво загалом, як і ми з вами, існує всупереч. "Вічно танцююча людина" - альбом, який теж створюється та релізиться всупереч. Якби сьогодні мене знову запитали: "Яка ти людина?", я б з гордістю відповів: "Вічно танцююча".Моnаtіk запланував чотири концертні шоу в Києві з нагоди виходу свого четвертого сольного альбому. Перший виступ відбувся 11 лютого в КВЦ "Парковий", другий пройде 4 липня в Українському домі, третій - 20 вересня в Палаці спорту, а четвертий - 4 грудня в Національній опері України. Реліз самої платівки буде 9 вересня.- Розкриваємо альбом поступово. Це ніби пазл, - продовжує Монатік. - Наступна точка зустрічі - простір, у якому зазвичай проходять визначні артподії та виставки. Але вперше посеред експозиційного залу відбудеться концерт попартиста.19:00, Київ, Національний центр "Український дім", вул. Хрещатик, 2 4, 5 липня Презентація альбому Паліндрома "Машина для трансляції снів" - Ця платівка - про несвідоме всередині нас, про глибину цих знань. Навіть не підозрюємо, скільки там скарбів, - каже музикант Степан Бурбан, більш відомий як Паліндром. Свій п'ятий альбом "Машина для трансляції снів", який поєднує реп і рок, він випустив у травні. Складається з 12 пісень. Серед них - фіти із Христиною Соловій і Курганом, а також трек "На дорогах" на вірш поета та військового Максима Кривцова, який загинув на фронті 7 січня 2024 року.Презентація альбому в Києві відбулася 6 червня.- Це і знайомство із самим собою, - продовжує Степан Бурбан. - У потоці несвідомого видніється заклик до свідомості, до пробудження. Крім фізичного пробудження, є ще й метафоричне, та, якщо хочете, духовне. І я не про пафосне "пробудження нового я", а про ясність - що робити й куди йти далі.4 липня о 18:00, Львів, Маlеvісh Соnсеrt Аrеnа, просп. В'ячеслава Чорновола, 25 липня о 18:00, Івано-Франківськ, Промприлад. Реновація, вул. Академіка Сахарова, 23 4, 5 липняОпера "Золотий обруч", композитор Борис ЛятошинськийДо 130-річчя від дня народження композитора Бориса Лятошинського Львівська національна опера відновила покази його опери "Золотий обруч" після 35-річної перерви. Виставу за мотивами повісті "Захар Беркут" Івана Франка вперше представили на сцені цього театру 1970 року. Прем'єра нової версії в постановці режисера Івана Уривського відбулася у травні.Сюжет розгортається навколо боротьби карпатської громади за свободу у ХІІІ столітті. Старійшина села Тухля разом із громадою чинить опір монгольській орді, за сюжетом.- Вчуся працювати з великою формою, - каже Іван Уривський. - Події частково перенесено в сучасність, але в основі - історичний контекст, що відлунює в нашій дійсності. Ідеї боротьби за свободу, гідність, справедливість - те, що болить нам й, на жаль, не втрачає актуальності.4 липня о 18:00, 5 липня о 17:00, Львів, Львівський національний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької, просп. Свободи, 28 4-6 липняФестиваль "Протасів Яр" пам'яті Романа Ратушного- Другий рік поспіль виступатиму на фестивалі "Протасів Яр" на честь українського лицаря Романа Ратушного, - каже засновниця та солістка інді-рок-гурту Vіvіеnnе Моrt Даніела Заюшкіна. - Це фестиваль-заповіт. Роман боронив Київ від корупційних схем, врятував нам Протасів Яр і, щоб убезпечити його від подальших зазіхань, заповів створювати культурні та медійні ініціативи. Ми долаємо суспільну апатію та обʼєднуємося у громаду не на словах, а на ділі, як і повинні.Фестиваль проведуть утретє. Будуть концерти, поетичні читання, дискусії, лекції та екскурсії. Серед учасників - акторка Ірма Вітовська, дует "Чистий четвер", літературознавець Ростислав Семків.Метою організатори називають популяризацію мистецтва, української історії та правозахисних ініціатив і вшанування пам'яті громадського активіста та військового Романа Ратушного, який загинув на фронті 8 червня 2022 року. Окремий захід присвятять пам'яті його брата Василя Ратушного, який загинув на фронті 27 лютого 2025-го. - Цьогорічна фокус-тема - Тичинині слова "Щоб жить - ні в кого права не питаюсь", - говорить креативна директорка фестивалю, журналістка Мирослава Барчук.Київ, галявина Протасового Яру 17 липняВистава "Володар мух", режисер Іван ШаранУнаслідок авіатрощі група дітей потрапляє на безлюдний острів посеред Тихого океану. Одразу починається боротьба за владу. Діти забувають не тільки про дружбу та порядність, а навіть про людську подобу. Такий сюжет роману "Володар мух" англійського письменника Вільяма Ґолдінґа. Вистава столичного Дикого театру за мотивами твору вийшла у травні. Це дебютна режисерська робота актора Івана Шарана.- Моя мета - дослідження теми "Звір у кожному з нас". Маємо багато прикладів його діяльності на світовій арені. Якщо брати контекст Другої світової: чому Німеччина, яка мала за собою величезну культурну, духовну, філософську спадщину, перетворилася на зграю дикунів? - каже режисер. - Важливим моментом також є історичні та політичні події, які призводять до глобальної катастрофи та руйнації цивілізованого світу. Важко усвідомити, що наш час наповнений дикунами.- Цей проєкт встановив рекорд Дикого, - говорить директорка театру Ярослава Кравченко. - Ми його готували рік. Спочатку виробництво кіночастини вистави з купою локацій і пластичним гримом. Потім репетиції, відшиття костюмів, безумні візуальні рішення, купа подач на грантову підтримку та сім відмов.18:30, Київ, Київський театр юного глядача на Липках, вул. Липська, 15/17 18-20 липняМузичний фестиваль Аtlаs Fеstіvаl- Це єдиний наш виступ в Україні цього року, - каже музикант Андрій Хливнюк. Його гурт "Бумбокс", який грає хіп-хоп і рок, другий рік поспіль буде одним із хедлайнерів Аtlаs Fеstіvаl. На концерті 18 липня в межах фестивалю колектив відзначить своє 20-річчя.Попередній Аtlаs у липні 2024-го відвідали майже 64 тисячі людей. Нинішній буде ювілейним - десятим. У програмі - майже 100 артистів, які виступатимуть на шести сценах. Участь візьмуть, зокрема, "Океан Ельзи", "Без обмежень", "Жадан і Собаки", "Вхід у змінному взутті", "Курган Агрегат", "МУР", О.Тоrvаld, Теmbеr Вlаnсhе, Тhе Unslееріng, Віталій Козловський, Артем Пивоваров, Анна Трінчер, ЕL Кравчук, Коlа, Dоmіy, Раrfеnіuk, Dаntеs, Yаrmаk, Моnоkаtе. Іноземний гість - фінський рок-гурт Тhе Rаsmus.Київ, ТРЦ Вlосkbustеr Маll, просп. Степана Бандери, 36 25-27 липняФестиваль української культури "Виделкаfеst"- Ворог робить усе, щоб Одеса залишались у проросійському медійному полі та наративах, у культурному росмовному просторі, - каже засновник фестивалю "Виделкаfеst", військовий Сергій Гнезділов. - Головною ціллю активного громадянського суспільства має бути згуртованість, зокрема й довкола української культури. Саме тому ми третій рік поспіль робимо благодійний фестиваль. Щороку опускаються руки через недофінансування та купу проблем. Але не припиняємо робити те, що повинні."Виделкаfеst" об'єднує літературу, музику та кіно. 2023 року відбувся у Вилковому, 2024-го - в Чорноморську, а цього разу пройде в Одесі. Серед учасників літературної сцени будуть письменники Віталій "Спілберг" Запека та Олена Павлова, поети Ігор Мітров, Артем Полежака та Остап Сливинський, літературознавці Ростислав Семків і Богдана Романцова, парамедикиня Юлія "Тайра" Паєвська. На музичній сцені виступлять "Мертвий півень", "Пиріг і Батіг", "Структура Щастя" та Кurs Vаlüt.Одеса, Одеська обласна філармонія, вул. Ніни Строкатої, 15 До 27 липняВиставка "Бурлюк. Символи"Українець, футурист, людина-епоха. Так співвласник галереї Vаkulеnkо Аrt Соnsultіng Владислав Вакуленко описує художника та поета, представника авангарду початку ХХ століття Давида Бурлюка, мистецтво якого називають багатошаровою мовою кольору, форми та знаків. Виставка його живопису містить понад 30 картин.- Ми вирішили подивитися на нього трохи інакше. Не через "велике ім'я", а через мову деталей, - каже Владислав Вакуленко. - Люлька, що з'являється знов і знов, птахи, квіти, човни, собаки, пляшки, мушлі - ніби прості речі, але насправді це коди.Ми зібрали роботи з приватних колекцій і побудували виставку як гру - без інструкцій, але з підказками. Будемо розкривати нюанси, ділитись інтерпретаціями, шукати нові прочитання.Київ, галерея Vаkulеnkо Аrt Соnsultіng, вул. Костельна, 8 До 10 серпняВиставка "БЖ-АРТ: на правах спільноти"Понад 100 робіт увійшли до експозиції, яка досліджує київський мистецький сквот 1990-х "БЖ-АРТ", його розвиток, трансформацію та вплив на сучасне мистецтво. Проєкт представляє 45 художників із різних міст України та діаспори: як учасників перших сквотерських років, так і представників нової генерації. Серед них - Петро Бевза, Олексій Белюсенко, Едуард Бельський, Леонід Бернат, Андрій Блудов, Матвій Вайсберг, Сергій Гай, Ганна Гідора, Мар'яна Голембйовська, Андрій Гуренко.На виставці є живопис, скульптура, інсталяції, відео, лендарт і перформанси. Частиною експозиції стала реконструкція виставки 1998 року, яку називають ключовим моментом становлення спільноти.- "БЖ-АРТ" виник 1994-го у сквоті на Великій Житомирській, 25/2, де художники створили простір, вільний від академічних норм і стилістичних обмежень. Цей альтернативний культурний осередок став майданчиком для експериментів і зіткнення ідей, формуючи незалежну мистецьку екосистему пострадянського періоду, - каже співкураторка проєкту, старша наукова співробітниця Київської картинної галереї Ірина Хоменко. - Досі не було великої виставки, присвяченої саме цій спільноті. Це спроба зафіксувати багатоголосий ландшафт.Київ, Національний музей "Київська картинна галерея", вул. Терещенківська, 9 До 10 серпняВиставка "Різні місця"Перша частина польсько-українського виставкового проєкту "Різні місця" відкрилася в Національному художньому музеї України. Об'єднує митців із Польщі та України.- Перша частина зосереджена на мистецтві з Польщі, - кажуть куратори виставки, історикиня мистецтва Оксана Баршинова та художник Вальдемар Татарчук. - Це роботи шістьох авторів різних поколінь, що працюють у різних медіа. Твори були створені до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Сьогодні на них можна поглянути з нового ракурсу. У проєкті також беруть участь українські митці, які служать у лавах Збройних сил України, та волонтери.Учасниками з Польщі стали Мирослав Балка, Барбара Грика, Катажина Козира, Кароль Радзішевський, Вільгельм Сасналь і Моніка Сосновська. Учасники з України: Євген Арлов, Давид Чичкан, Євген Коршунов, Павло Ковач, Денис Панкратов і Макс Роботов.У другій частині проєкту в листопаді будуть нові роботи польських художників і ширша презентація українського мистецтва.Київ, Національний художній музей України, вул. Михайла Грушевського, 6

The Mission of «Sprava Hromad»is the support of our army. The key to victory at the front is the support of the army in the rear! Now again, as in 2014, the army needs our unity in matters of aid!Starting with basic things like clothing, and ending with high-precision equipment, such as optical-radio-electronic surveillance complexes, our community buys and supplies the troops with everything they need, which forms a new, more advanced army! In this process, we, Public Affairs, take over all the routine processes from "understanding what the military needs to beat the enemy" and ending with handing him the keys to the dream equipment! However, we can overcome this path only under one condition: only together with you!

Про це Еспресо повідомило керівництво театру. Це частина великих гастролей театру містами України, які включають Полтаву, Дніпро, Черкаси, Одесу і стартують 2 липня.У гастрольній програмі будуть такі вистави: "Конотопська відьма", "Калігула", "Лимерівна", "Незрівнянна", "Марія Стюарт".У Львові вистави демонструватимуться у приміщенні Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької.15 липня - "Лимерівна"16 липня - "Незрівнянна"18 липня - "Калігула"19 липня - "Марія Стюарт"20 і 21 липня - "Конотопська відьма".Еспресо - інформаційний партнер Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.  

У Нью-Йорку в рамках світового гастрольного туру Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка показав виставу «Конотопська відьма» за мотивами повісті Григорія Квітки-Основ’яненка.

У 2022 році навесні американський історик Тімоті Снайдер написав програмну статтю у виданні Тhе Nеw Yоrkеr про те, чим є війна Росії проти України. Він уперше назвав це колоніальною війною і, напевно, вперше сказав про те, що Росія цілить у культуру і Росія цілить в українську ідентичність. І тоді нарешті багато людей, мільйони людей, ми з вами, які були виховані на заявах політичного класу про те, що "культура вторинна" і "не на часі", - ми нарешті зрозуміли значення культури. Я почну з такої історії. Ти з нами разом їздиш часто у волонтерські поїздки ПЕНа Україною. У мене перед очима стоїть бібліотека в Новгород-Сіверському. Ми виступали з іншими авторами ПЕНа, коли піднявся один чоловік, журналіст місцевий, і запитав нас: "А ви знаєте, коли востаннє в Новгород-Сіверському були українські письменники? У 1989 році". Тобто з того часу українські письменники - це ми перші приїхали.І тоді ми, звичайно, прозріли - зрозуміли, наскільки важливі ці контакти з людьми, наскільки важливо дати людям зрозуміти, що вони не самі, місцевим поетам. Ти сам знаєш, як це важливо і для нас, і для тих місцевих людей.Я подумала тоді, що совєти дуже добре розуміли значення цих контактів письменників, акторів із регіонами, із найменшим трудовим колективом, найменшою ланкою в колгоспі. Вони розуміли значення культури для донесення ідей - для пропаганди теж, але також для донесення ідей. З твого погляду, коли стався цей злам, коли оце розуміння значення культури було втрачено?Ти говориш про значення культури для тоталітарного суспільства, тобто культури справді як інструменту донесення ідей і вкорінення цих ідей у насильницький спосіб фактично.Фото: thеukrаіnіаns.оrgНі, я маю на увазі значення культури загалом. Я пригадую, що були поїздки, скажімо, від Спілки письменників України. Так, ми можемо назвати це організацію, яку створила тоталітарна система в 1937 році на заміну всіх цих ВАПЛІТЕ, "Плуг", "Гарт" і так далі. Але це було не тільки як частина пропаганди - це були поїздки акторських бригад, письменників, які займалися не тільки пропагандою. Це були зустрічі, де читали хороші вірші. Іван Драч їздив і десь на польовому стані читав свою "Баладу про соняшник". Тобто це не завжди було для пропаганди. Можливо, це далі в мені говорить тоталітарна свідомість, але я тебе питаю не лише про культуру як інструмент пропаганди, а про позитивне значення культури.А в мене тоді таке питання виникає: чи бачив тодішній режим, тодішня влада в культурі питомий інструмент для вільного розвитку особистості, те, чим культура мислиться в ліберальних демократичних суспільствах? Адже вся та політика культурна, яка навіть відбувалася в часи українізації, ще до репресій і до Розстріляного відродження, все одно мала ідеологічне підґрунтя. І попри те, що письменники їздили і театри ставили постановки навіть в невеличких містечках, попри проникнення культури на рівень громад, на локальний рівень, мені здається, що все-таки і підґрунтям, і рамкою для цих і позитивних змін, і цього позитивного впливу в тому числі, все одно було тоталітарне ідеологічне підґрунтя, яке мало дуже конкретну мету.Усе одно ми не можемо говорити про свободу тут у такому контексті, про повну свободу творчого висловлювання, адже все мало бути підпорядковано задачам вищого порядку.Це правда. Але я тепер згадую слова Ярослава Грицака, який сказав, що Україна була і Україною, і радянською. Згадую збірки радянських поетів - Бажана й Тичини, чи петлюрівського покоління, чи потім шістдесятників - особливо шістдесятників, де йшов спочатку паровоз - вірш про Леніна або про партію, а потім після цього йшла вже література. Тобто в тих умовах фактично цей паровоз протягував за собою те, що можна назвати літературою - українською радянською літературою. І ти маєш рацію, коли говориш про те, що це не було в рамці свободи - це було в рамці однакового тоталітарного мислення.Що сталось після здобуття незалежності і чому не було розуміння того, що в іншій рамці це може працювати?Тому що нам потрібен був час для того, щоб перелаштуватися з тоталітарних рейок на рейки, по-перше, ринкові, по-друге, ліберальні настільки, наскільки вони могли бути в 1990-ті роки ліберальними.Фото: thеukrаіnіаns.оrgЦя історія відбилась і на моїй родині, зокрема. Я пам'ятаю те, як у 1980-х роках моя мама могла заробляти на життя письменницькою працею своєю: вона була письменницею, поеткою, драматургинею, і те держзамовлення на літературні твори, яке тоді існувало, могло дати їй можливість жити і не бідувати.Це різко змінилося з економічних причин у 1990-ті, і ось це проникнення культури, мені здається, дуже зменшилося. Воно стало концентруватися довкола великих міст або міст, у яких була доволі потужна культурна інфраструктура. Тому що ані книжки вже не можна було видавати багатотисячними тиражами, ані вистави - не можна було їздити всією Україною з гастролями, як це було до того.Мені здається, що головна причина – економічна. Але інша причина - це те, що, втративши одну ідентичність, або відірвавшись від неї, або намагаючись від неї відв'язатися, ми все ще були тривалий час у пошуку якоїсь нової ідентичності, довкола якого вузлового наративу: яка рамка має бути в цієї культури для того, щоб вона змогла знову виконувати ту питому собі функцію - цивільний розвиток кожної людини відповідно до її талантів, спроможностей і здібностей.Мені здається, що ми в цьому періоді невизначеності, плинної ідентичності протривали фактично аж до початку російсько-української війни, а надто до початку повномасштабного вторгнення 2022 року, коли зовнішня загроза змусила нас радикально прискоритись і витворити, або принаймні швидше творити ось цю ідею культурну, довкола якої можна далі рухатися вперед.Ми усвідомили це лише після 2014 року - саме тоді почалися розмови про заборони російських книжок. До слова, Юрій Макаров перший заговорив про це. Йому було легко говорити, тому що він росіянин, його не можна було спіймати на тому, що він просто "нацик". І саме тоді ми усвідомили, що культура - це також частина безпеки, фактор безпеки. Що це для тебе означає на тлі того, що для багатьох людей це і далі лишається бла-бла-бла?Культура справді - чинник безпеки і від зовнішніх, і від внутрішніх загроз. Українці, на жаль, є жертвами зовнішньої колонізації і внутрішньої самоколонізації. Мені здається, що культура і є тим простором, в якому можна протидіяти обом векторам.Можна протидіяти тому, як Росія чинить свій культурний вплив, русифікацію, імперські колоніальні політики, які вона продовжує, пропаганду, яку вона ширить у світі і всередині нашого суспільства. Але це також чинник пошуку себе. Культура - це спосіб відповісти на питання: хто я такий?Для мене це, напевно, найпростіший спосіб пояснити, що таке культура в різних її проявах. Це можуть бути якісь мистецькі практики, можуть бути тексти, вистави, візуальне мистецтво - що завгодно. Але в контакті з цими вже практичними, матеріальними часом, проявами культури ми шукаємо відповідь на питання: хто я такий, хто я в цьому світі та хто я щодо інших. І це спосіб боротися, зокрема, з тою внутрішньою колонізацією, яка сидить в більшості з нас.Фото: thеukrаіnіаns.оrgМи долаємо минуле, ми долаємо насаджені нам ідентичності, провали і перерви в нашій історичній пам'яті, у родинній пам'яті - дуже багато того жахливого багажу, з яким ми вийшли з радянського проєкту. Ми можемо і повинні, я вважаю, давати собі раду саме через культуру.Які для тебе є маркери того, що люди поза нашою бульбашкою - медійною, письменницькою - розуміють значення культури? Для мене такими маркерами є, наприклад, те, що люди почали купувати мерч Одеського художнього музею після того, як він був пошкоджений російським обстрілом. Або коли після того, як ударили по друкарні "Фактор-Друк", люди почали купувати книжки видавництва "Віват". Я впевнена, що ти маєш набагато більше прикладів того, як на широкому рівні суспільному це виявляється.Це справді так. Я думаю, що також тут треба рахувати й донати на потреби людей культури, які служать в Силах оборони, і той мобілізаційний ресурс, який вони мають у своїх бульбашках чи серед своїх зв'язків соціальних.Прикладів справді дуже багато. Їх видно також і на міжнародному рівні, тому що наші артисти за кордоном також дуже відстоюють і заохочують іноземців теж донатити на потреби української культури в цілому і українського війська, зокрема.Але я ставлю собі питання: чи справді це широкі аудиторії? Чи справді кількість цих людей така велика, як нам здається?Мені здається, що це все-таки громадянське суспільство, а громадянське суспільство - це скільки? 10%? 5%? Так, можна оперувати якими завгодно цифрами, але чи справді культура розуміється як чинник безпеки і як щось, без чого не можна прожити нашим суспільством назагал, - я в цьому не впевнений.А де ми, порівняно з іншими суспільствами? Можливо, ми занадто багато вимагаємо від нашого суспільства. Можливо, ми якраз є там, де німці чи британці. Чи це не так?Якщо говорити про Європу… Чим характеризуються ці суспільства - чи німецьке, чи британське, чи нідерландське, іспанське, італійське, французьке особливо, - це тим, що культура справді є вплетена в життя кожної людини. Людина споживає цю культуру органічно, людина продукує культуру органічно. І коли - дуже часто - нам кажуть, у моїй роботі особливо як директора Українського інституту, мовляв, не везіть за кордон занадто якісь інтелектуальні проєкти, бо вони там будуть цікаві жменьці людей-інтелектуалів, я у відповідь кажу, що ви не міряйте собою інших. Тому що за кордоном ця аудиторія незрівнянно ширша. Там люди звикли ходити в музеї, там люди звикли читати хорошу літературу. Люди звикли, обертання культури довкола них настільки звичне, що вони без цього собі просто не уявляють своє щоденне життя.А отже їх не здивуєш занадто інтелектуальним контентом чи ідеями, чи занадто складною розмовою. Навпаки, такі нації, як французька, - у них це частина національної ідеї, напевно, у культурі, це культура дебатів, культура розмови, культура розмови на складні, суперечливі, інтелектуальні теми. І це нормально для дуже широких верств суспільства.Я думаю, що з часів початку російсько-української війни все-таки розширилось коло людей, які цікавляться культурою в Україні, безумовно. І ми це бачимо, спостерігаємо  і по тому контенту, який шириться в соцмережах, на yоutubе-каналах, на телебаченні - те, що робить Суспільне, надзвичайно важливо. Але як співвіднестися з країнами Західної та Центральної Європи, мені здається, що ми все ще наздоганяємо їх.Це пов'язано, напевно, з тим, що називається чудовим англійським висловом сulturаl brеwіng - культурне бродіння і визрівання. У нас фактично кожне покоління втрачало матеріальну культуру: ми не могли взяти з собою в еміграції, в евакуації матеріальну культуру. І ти це відчуваєш - цю закинутість і… не знецінення, але якесь нерозуміння цінності. Мене завжди вражає, що, коли йдеш десь по Риму чи Парижу, там буде взятий під скло якийсь маленький стовпчик, якому тисячу років, який стояв на полі якогось графа. У нас же дуже легко закатують в асфальт старовинні бруківки, цвинтарі і так далі. Чи ти думаєш, що це можна повернути? Ця перерва сulturаl brеwіng, культурного визрівання - це ж потрібні десятиліття і століття для того, щоб повернутися до розуміння цінності.Безумовно, але мені здається, що для нас зараз це стало дуже важливою темою. Адже те прискорене переосмислення своєї ідентичності, яке ми зараз переживаємо, - воно ж чіпляється за матеріальну культуру. А за що ж нам ухопитися тоді, як не за матеріальні прояви своєї культури - чи то стовпчик, який свідчив про історію кількасотлітньої давнини, чи то книжку, чи то витвір мистецтва?Для мене особисто матеріальність культури набула геть іншого значення після 2022 року. Для мене питома цінність кожного камінчика виросла на порядки. Тобто я розумію, що ми відкриваємо своє минуле, ми перевідкриваємо свою історію, ми шукаємо в цьому клубку ідентичностей себе - кожен із нас відповідно до своєї життєвої історії. І матеріальна культура є тією рятівною зачіпкою, з якою можна впоратися з цією великою задачею.І це дуже добре розуміє Росія - вона цілеспрямовано стирає з лиця землі будовану нашу культуру, тобто архітектуру. За свідченнями бібліотек, до яких ми їздили з волонтерськими поїздками ПЕНу в прифронтових або прикордонних областях, перше, з чим розправлялися російські військові, заходячи в місто, - це українські книжки в бібліотеці. Росіяни дуже добре розуміють, що якщо усунути будь-які зачіпки, які триматимуть нас за своє коріння і за той фундамент, на якому ми свою ідентичність зараз будуємо, то в нас це не вдасться.Я була на Великдень в Софії Київській і згадала твою розповідь про те, як у перші дні вторгнення великого у 2022 році ти з жахом думав, що можуть ударити по Софії. Ходили такі чутки.Це був абсолютно жахливий момент, коли я усвідомив, що це може статися.Софія Київська. Фото з відкритих джерелТоді були справді чутки про те, що росіяни можуть поцілити в будівлю Служби безпеки України, а вона розташована через дорогу, просто навпроти Софійського собору. Ще, напевно болючішою, була думка про те, що вони можуть зруйнувати Володимирський собор у Києві. Це моє дуже особливе місце, куди я ходив змалку, і це місце, без якого я себе не можу помислити.Справді це для мене тоді виглядало якоюсь вселенською катастрофою - такий сценарій. Це означало б, що ми залишимося раптом без стрижня. І я особисто залишуся без якогось одного зі своїх стрижнів. На щастя, цього не сталося і, сподіваюсь, не станеться. Але що б ми тоді - так, ми залишилися б із фотографіями цих споруд, з макетами, але вони ж не замінять нам те, що ми відчуваємо, коли приходимо в знакові для себе місця. І вони необов'язково мають бути аж такими давніми, як Софія.Я думаю, у житті кожної людини, де б вона не мешкала, є місце важливе - культурне місце, історичне місце, за яке вона теж чіпляється, - і воно їй допомагає крокувати далі. Цей твій спогад для мене дуже зворушливий - про страх утратити це сакральне місце.Я недавно слухала чудову дискусію, яку організували львівська Jаm Fасtоry та Інститут фронтиру, - про стійкість і крихкість у культурі. Тетяна Пилипчук, директорка Літмузею харківського, дуже добре говорила про те, що от кажуть, що Харків – "залізобетон", що це "місто стійкості", що це "мури України", але в цьому є багато якщо не перебільшення, то це метафора дещо перебільшена. І що, очевидно, важливо відстоювати не лише стійкість і не лише оце "герої не вмирають", - тому що вони вмирають, і люди вмирають. А важливо мати місце для власної крихкості. І ось культура - це є місце, де ми можемо бути крихкими. Як ти це відчуваєш? Чим важливий для тебе вияв нашої крихкості в культурі під час війни?Справді, якщо говорити про метафору Харкова як залізобетону, то, мені здається, що це залізобетон, який покриває собою безмежне море цієї крихкості. Це дуже добре - героїзувати свої міста й давати їм такі означники, як "залізобетон", "незламний", "вічний" і таке інше, але за цим справді ховається велика вразливість - вразливість кожної людини, яка творить культуру цього міста, її ментальне здоров'я, її рівень виснаженості, її рівень стресу, здоров'я і таке інше. І, власне, якась воля рухатися вперед.Мені здається, що ми дуже втомилися в культурі рухатися вперед. Ми рухаємося, бо в нас іншого виходу немає. Але ми, мені здається, трішки згубили орієнтири зараз. Я поясню, що я маю на увазі. Після Майдану, після Революції гідності 2014 року і кілька років потому в мене було дуже виразне розуміння того, куди ми - як сфера культури і як люди, яким ця культура не байдужа, - хочемо рухатися, яку ми планку собі ставимо у зв'язку з такими тоді кардинальними змінами в нашому житті.І на цьому ґрунті, сформованому, слід сказати, саме громадянським суспільством, а не владою (влада просто вимушена була радше це втілити в життя - постмайданні реформи, заснування так званих нових інституцій культури, таких як Український інститут чи Український культурний фонд, заснування Суспільного як суперважливий крок), тоді ми плюс-мінус розуміли, яку планку ми всі хочемо взяти. Куди ми хочемо дійти, яка має бути та нова культура, яку ми хотіли для себе вимріяти і втілити. І мені здається, що ми в якийсь момент утратили це розуміння. Чи то воно стало неважливим, чи ми почали приймати його як базову даність, як належне. Чи повномасштабне вторгнення стало ще, звичайно, незрівнянно більшим стресом для суспільства.І я зараз не відчуваю, яку планку ми хочемо всі взяти. Несучи на собі цей залізобетон, а будучи всередині дуже крихкими все ще, куди ми хочемо дострибнути? Яка та точка на горизонті, куди ми всі як спільнота і причетні до неї рухаємося? Я шукаю відповідь на це питання зараз дуже активно.А якою могла б бути ця відповідь?Відповідь про те, якою ми бачимо свою культуру через n-кількість років - через 10, наприклад, чи через 5.А як же ми можемо спрогнозувати, якою буде ця культура, якщо ми живемо в умовах такої невизначеності? Я весь час запитую себе, чи можемо ми щось планувати?Я думаю, можемо. Ми можемо принаймні мріяти. Вдасться нам встояти чи не вдасться - це вже інше питання. Я щиро сподіваюсь усією душею, що вдасться. Але якщо нам удасться, то як ми мислимо свої культурні політики, свою культурну інфраструктуру, яка нам дісталася в спадок від радянського проєкту і яка, цілком очевидно, не працює на задачі, які зараз культура має виконувати задля суспільства?Як ми мислимо це на рівні фінансування культури, уваги до культури в державних політиках в цілому, уваги до культури на рівні місцевого самоврядування, на рівні громад? Як ми мислимо себе як людей, які цю культуру мають співтворити або споживати в якийсь спосіб, чи ми хочемо цього, зрештою, як суспільство, чи хочемо ми більше читати, чи хочемо ми більше дивитися хорошого кіно чи ні?Теж такий вододіл, мені здається, - це культура розваг проти культури мислення. І ось тут велика прірва - все, що лежить між цими двома речами. Тому що культура мислиться (це відповідь на одне з твоїх попередніх запитань) багатьма людьми як те, що має розважити, як те, що має просто дати провести добре час, відволіктися від стресу, зняти стрес, розважитись, посміятись чи просто гарно провести вечір. Одним словом, що теж треба. Але культура цим не може обмежуватися.А ось цей додатковий - не додатковий, для мене він базовий, навпаки, рівень культури, де культура - це не комфортний простір. Це простір виклику, це простір запитань більше, ніж відповідей. Це простір, де ти можеш себе шукати і себе якось віднаходити, контактуючи з цим. Ми занедбали трішки цей простір. І уваги до нього менше, зокрема, через наші всі катаклізми, які ми проходимо в останні п'ять років, - спершу глобальна пандемія, потім повномасштабне вторгнення. У цьому всьому не знаходилося уваги до культури. Так, цей модус виживання, який нам нав'язують дуже часто - що треба вижити, треба базу забезпечити, а потім думати про культуру як розкіш, - усе це жахливо токсичні і страшно шкідливі для нас наративи, які дуже-дуже прикро досі спостерігати.Я думаю, що це також пов'язано з тим, що багато людей, які зараз ухвалюють рішення, які мають повноваження у владі, - ці всі люди прийшли з розважального сегменту культури, з шоу-бізнесу дуже часто і вони не змінили свої такі мисленнєві патерни і мислять культуру саме як розвагу, як щось, що можна продати.Чи є в культурній спільноті українській достатньо людей, достатньо сил для того, щоб їхній голос на тлі отакого ставлення комерційного до культури якщо не переважав, то хоча б був почутий?Досвід попередніх п'яти років теж наштовхує мене на не дуже втішні висновки, що цей голос справді потужний і він незрівнянно сильніший, спроможніший, аніж відразу, після Революції Гідності 10 років тому.У мене теж таке враження.Мені здається, що ми дуже зміцніли за цей час як культурна спільнота, як спільнота інтелектуалів. Але цей голос дуже часто спрямований усередину цієї спільноти. Ми говоримо переважно самі з собою, коли говоримо про якісні зміни або візію в культурі якусь нову. І я поки що не відчуваю, що цей голос переконливий для людей, які ухвалюють рішення.І це також має зворотний прояв. Наприклад, нещодавно в мене була дуже цікава дискусія у фейсбуці щодо мого несхвального відгуку на одну з київських прем'єр. нещодавніх. І кілька опонентів моїх сказали, що не потрібно ділитися такими відгуками, які претендують на якусь більш-менш осмислену критику, тому що це псує нам враження від вистави. Ми просто хочемо прийти в театр, щоб отримати радість. Треба сказати, що цей відгук не був дуже критичним. Ти просто порівняв дві постановки Театру на Лівому березі та театру Франка. І, власне, постановка Театру Франка, на твою думку, була слабшою, аніж постановка Театру на Лівому березі.Але, з іншого боку, на ці вистави теж неможливо потрапити. На вистави Івана Уривського неможливо потрапити, і це не тільки про розвагу.Це про ескапізм у хорошому, напевно, сенсі цього слова. Це про справді спосіб добре провести час. У цьому, звісно ж, немає нічого поганого, моя оптика погляду на цю виставу була просто іншою. Вона була теж оптикою погляду теж з-за кордону.Спробую подивитися на те, що відбувається в українському театрі, з-за кордону. Кілька днів тому я повернувся з поїздки до Нідерландів, де розпочала роботу наша представниця на початку квітня, і ми маємо там великі плани. Ми зустрічалися з програмним директором найбільшого в Нідерландах фестивалю перформативних мистецтв (театр, танець, музика), заснованого ще після Другої світової війни. І коли ми з ним почали говорити - що вам було б цікаво показати з України, яка ніколи не була представлена ще на цьому фестивалі, а це один з найбільших, найважливіших європейських фестивалів, - ми договорились до того, що практично 98% того, що ставиться в українських театрах, їм не підходить. Їм це просто нецікаво. Вони це вже давно прожили. Вони це вже бачили.Це для них архаїчна мова культури, яка до них начебто хоче промовляти. І ось із такою оптикою дивлячись на різні процеси, які відбуваються в Україні, я теж роблю для себе висновок, що нам потрібно наздоганяти. Оце постійне наздоганяння - воно нас переслідує.Я пригадую твій пост - він був дуже делікатний, дуже коректний насправді, треба сказати чесно, що там не було нічого вразливого. Але навіть те, що ти говориш, - що силами академічного театру деякі речі неможливо втілити, то це вже зачіпає почуття дуже багатьох людей, які страшенно люблять такий театр. Це ж ідеться про те, що це теж сulturаl brеwіng - надивленість, наслуханість, начитаність іншого. А поки його немає, то людям дуже тяжко порівняти.Безумовно, але я хочу ще додати до цієї дискусії, що більшість відгуків, які я спостерігаю, наприклад, на українські прем'єри театральні або на книжки нові, які виходять, - це такий набір прикметників: геніально, класно, неймовірно, "я був у шоці" і так далі. У цьому немає суб'єкта, глядача, читача, тобто спостерігача за цими культурними подіями чи проєктами.Що це дало мені? Що цей досвід двогодинної вистави дав мені персонально? Як я змінився? Що це в мені? Як я назву те, що я відчуваю в цей момент або після вистави? Так, у мене може перехопити подих, я можу бути враженим, або в сльозах, або в радості, але ота культура нерозважальна, про яку ми говорили, культура думання - вона про це. Вона про те, що людина має осмислити цей досвід. Вона має назвати його. Вона має дати йому ім'я.Що теж треба вміти робити.Теж треба вміти робити. Це не зверхній погляд на людей, чи на культуру, чи на глядачів. Зовсім ні. Просто мені б дуже хотілося, щоб люди ставили собі ці питання. Тому що нам це дуже важливо для спротиву і для того, щоб цю крихкість нашу зміцнювати.Або робити якісною. Скажи, будь ласка, а в тебе таке враження щодо театру чи, скажімо, щодо текстів і літератури, яка з'являється? Тому що для мене те, що з'являється в українській поезії, в літературі є однозначно дуже сильним - знову ж таки прикметник. Але я просто вважаю, що, скажімо, в літературі ми себе дуже добре показуємо.До речі, дуже всім раджу книжку "Поміж сирен", яку підготував Остап Сливинський. І достатньо взяти й почитати цю книжку, щоб розуміти високий клас української поезії, яка зараз є, воєнного часу. Ти в літературі теж бачиш якісне і неякісне? Чи як ти оцінюєш?Якісне й неякісне скрізь є, за який би вид мистецтва ми не взялися, але література українська, мені здається, у виграшному стані перебуває.Я у свою чергу думаю про тексти Зебальда, про його книжку "Повітряна війна та література", збірку лекцій та есеїв, де він розмірковує про те, у чому причина такої німоти німецької літератури після Другої світової війни.Він говорить і робить літературознавчий аналіз текстів, які з'являлися в наступні роки після стратегічних бомбардувань союзниками найбільших німецьких міст - тобто це вже друга половина війни. І ось цей досвід тотального знищення міст, тотальної катастрофи, говорить Зебальд, - він не знайшов свого відображення в літературі. Література оминула цю колективну травму й не знайшла для неї слів або не знайшла, як ословити цю літературу.Мені здається, що українська література не потрапить у таку ситуацію, тому що ми вже дуже багатослівні про цю війну. І література наша вже знаходить абсолютно неймовірні слова і тексти, винаходить, продукує, які цей досвід, який ми проживаємо, ословлюють у дуже талановитий спосіб. Звичайно, у нас буде й багато поганої літератури воєнного часу, ми мусимо це розуміти, але буде і чудова література, бо вона вже з'являється. Це та література, яка промовляє про Україну на великих міжнародних подіях, фестивалях, майданчиках. Наші письменники стали нашими амбасадорами культурними у світі, надзвичайно переконливими, тому що вони можуть говорити не лише про свої книжки, а вони можуть говорити про дуже широке коло тем, які стосуються України, і робити це авторитетно.Я думаю, що в ролі повоєнної Німеччини у нас якраз буде російська література, російська культура, де повна німота зараз. Із того, що я бачу, - там не з'являється нічого буквально. Я слухала цікаві розмови росіян, які говорять про те, що ця німота пов'язана, зокрема, з тим, що російська культура - це штучна квітка, ця культура вирощена в горщику, де земля завезена з Європи, з Заходу.І з України там теж, у цьому горщику, чимало землі.І плюс з України, так. І коли цей вазон виснажився, коли в них немає контакту ні з Заходом, ні з Україною, то в них немає ніякого культурного продукту. І тому вони вже б'ють на сполох, що в їхній культурі нічого нового не з'являється.Мені здається, що в них немає і певного об'єднавчого проєкту, візійного проєкту, суспільного проєкту нового суспільного договору. Вони, мені здається, не ставлять собі це питання, якою має бути Росія майбутнього - деколонізована, деімперіалізована, демілітаризована, якщо доживемо? Це для багатьох із них незрозуміле і неприпустиме.Питання до тебе, як до культурного дипломата: у ситуації, коли рушиться світ, у ситуації цієї глобальної нестабільності як наша культура працює? Що ви робите зараз у цій ситуації падіння всього і такого глобального неспокою?Культура наша продовжує бути дуже самозарадною, слід сказати. На мою думку, найцікавіше з того, що зараз Україна може запропонувати світові для того, щоб мати цей культурний діалог осмислений, створюється саме на рівні низовому, на рівні громад, на рівні недержавних незалежних ініціатив, на рівні сподвижницької праці окремих людей.Це дуже цікаві голоси для світу, для різних регіонів цього світу. Тому що і світ розуміє, куди все котиться і наскільки ми у важкій ситуації і, часом здається, безвихідній. Світ шукає цього діалогу теж через культуру, через своїх дієвців, через тих, хто читає чи дивиться, через своїх інтелектуалів. І наші голоси є дуже затребуваними, на мою думку. Ми вже цікаві - не лише тому, що Україна стала жертвою кривавої війни. Ми вже цікаві, тому що без нас розмова буде неповноцінною. Це майже цитата почутого мною в Нідерландах від керівника однієї з великих культурних інституцій п'ять років тому, напередодні пандемії. Він сказав: звичайно, ми хочемо включити українські проєкти в нашу програму, представити їх тут, тому що "без вас розмова про Європу буде неповноцінною". І це вже, мені здається, ми домоглися цього - щоб у нас бачили повноправного учасника розмови дорослих людей за столом.Це великий здобуток, який нам вдалося отримати всього за декілька років. До того ці двері залишалися здебільшого зачиненими для української культури. Але нам важливо зараз також вибудовувати діалог із тими, з ким його практично ніколи не було, - це країни більш віддалені від нас, не європейські, не північноамериканські, а Південна Америка, Африка, Азія, з якими є поодинокі культурні ниточки, але є надзвичайно великий потенціал і поле для можливостей. Ми працюємо в цих країнах уже понад півтора року. Це великі країни, велике суспільство. Це можливість впливати в хорошому сенсі на дуже велику кількість людей своєю культурою. І дуже хотілося б мені, щоби ми не занедбали і цей вимір.Коли ти говориш, що ви працюєте, - що ти маєш на увазі? Що це за проєкти, що це за майданчики, що це за зустрічі? Як можемо працювати? Як ви це робите?Культурна дипломатія працює на позір просто. Українські вистави чи літературні програми або концерти української музики, класичної чи сучасної, мейнстримної, джазової музики, українське кіно - усе це можна демонструвати на закордонних майданчиках. Майданчиками такими є великі фестивалі, маленькі фестивалі, музеї, різноманітні літературні будинки. Це та культурна інфраструктура, яка є в кожній країні. Вона може різнитися, вона може бути більшою, меншою, спроможнішою чи слабшою, але завжди знайдуться і провідні майданчики, і більш камерні, наприклад у регіонах якоїсь країни, які готові будуть прийняти й показати в себе український культурний контент. Не люблю слово "продукт", тому його тут не вживаю.Інша задача культурної дипломатії - робити це не просто для того, щоб щось показати за кордоном. Тому що культурна дипломатія - це комунікативний процес. Показуючи театральну постановку чи видаючи, перекладаючи книжку українську іноземною мовою, ми маємо розуміти, яке повідомлення ми надсилаємо світові, що ми хочемо, щоб вони про нас дізналися завдяки цьому досвіду.Чи дізнається світ про нас щось нове, якщо ми повеземо за кордон, наприклад, дуже класичну постановку Шекспіра? Не впевнений. А якщо ми повеземо незалежний український театр, який заснований або створений за документальними свідченнями учасників війни або мешканців окупованих територій, - точно довідається, тому що це той сторітеллінг, розповідання історії, яке, мені здається, має бути центральним для української культурної дипломатії.І, слід сказати, це дуже нетиповий підхід - якщо порівнювати себе з іншими країнами, як інші країни свої культури представляють за кордоном. Вони все ще працюють у доволі консервативний спосіб: мистецтво заради мистецтва. А ми вже перейшли до того рівня, коли ми бачимо мистецтво як спосіб розповісти історію, розповісти більше про себе.Людина, вийшовши з української культурної якоїсь події, яку ми організовуємо за кордоном, має вже знати про нас більше, має бути дельта змін якась, якої ми хочемо цим домогтися. І це теж дуже цікаво - як кейс України, що стане головним кейсом в підручниках про культурну і публічну дипломатію, які будуть написані в майбутньому. Я в цьому переконаний, бо наш досвід унікальний і неповторний. І те, як Україна, українська культура себе комунікує за кордоном, в який спосіб, як вона говорить, про що вона говорить, - це дуже цікавий випадок, кейс, і він правда перекроїть теорію культурної дипломатії і міжнародних комунікацій.

Актори та та творча команда театру Франка прогулялилися серед автентичних хат і ремесел, з яких виростає світ Наталки

Під час свого гастрольного туру театр імені Івана Франка зібрав вісім мільйонів гривень для ГУР. Завдяки цьому військовим передадуть новий морський дрон Маgurа V7, який отримав назву "Конотопська відьма". Про це повідомили в театрі, пише Рубрика. Як розповідають, збір коштів тривав під час гастрольного туру театру Україною та Європою. За три місяці актори: виступили у 15 містах, […] Тhе роst Театр Франка на безпілотник Маgurа V7 для ГУР зібрав 8 млн гривень: дрон назвали “Конотопська відьма” арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Національний академічний драматичний театр імені Франка зібрав 8 млн грн на придбання морського дрона "Магура".

Театр імені Івана Франка зібрав кошти на морський дрон МАGURА V7, його назвали на честь найпопулярнішої вистави театру "Конотопська відьма"

Театр Франка наголосив, що розуміє, як прикро глядачам не встигнути вчасно придбати квиток

22 травня у столичному театрі імені Івана Франка відкрилася виставка до 20-річчя вистави "Наталка Полтавка", яку ставлять тут з 2005 року. Про це повідомив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, пише Рубрика. Як повідомили у театрі, виставка є ювілейною та присвячена 20-річчю однієї з найулюбленіших вистав – "Наталка Полтавка". "Вона про шлях, який ми пройшли разом: […] Тhе роst У Києві до 20-річчя вистави “Наталка Полтавка” в театрі Франка відкрилася виставка арреаrеd fіrst оn Рубрика.

Гіо Пачкорія — український режисер грузинського походження, який народився та виріс в Луганську, як Пачкорія розвиває український театр "Маланка", як переосмислює "Украдене щастя" Івана Франка, що для нього театр.

Полк "Ахіллес" та театр імені Франка розігрують квитки на виставу за донат. Це один із театрів, на вистави якого важко потрапити через брак квитків. Повний текст новини +Відео

Театр закликає глядачів слідкувати за оновленнями афіші та обирати місто для незабутніх театральних вражень

Театр Франка відкриває &lаquо;Сцену під химерами&rаquо; та готує нову &lаquо;Енеїду&rаquо;

Український музикант, лідер гурту "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук відзначає 50-річчя. Громадський діяч, колишній політичний діяч та голова партії "Голос", композитор, автор пісень, лейтенант ЗСУ здобув всеукраїнське та міжнародне визнання як музикант, вокаліст, лідер рок-гурту та композитор. Gаzеtа.uа зібрала цікаві факти з життя іменинника та пропонує переглянути, як він змінився за 25 років. Народився Вакарчук у Мукачеві в сім'ї відомого українського науковця-фізика. Дитинство та юність провів у Львові. Святослав закінчив Львівську школу з поглибленим вивченням англійської мови зі срібною медаллю. Два роки у музичній школі вчився грати на скрипці та одночасно на баяні. У шкільні роки грав у КВК, створював шкільний театр, грав у баскетбол. 1990 року артист поїхав за обміном до Канади, звідки привіз велику колекцію касет і записів рок-музики. Через рік вступив на фізичний факультет ЛНУ ім. Франка. Друга вища освіта - економіст-міжнародник. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На могилі батька Вакарчука встановили пам'ятник через п'ять років після смерті: фото Влітку-восени 1994 року приєднався до артрок-гурту "Клан тиші". З 12 жовтня того ж року гурт взяв назву "Океан Ельзи". Святослав Вакарчук став вокалістом, автором більшості текстів і музики та незмінним лідером гурту. Після закінчення університету Вакарчук міг продовжувати навчання за кордоном, але зосередився на музичній кар'єрі. У квітні 1998 року гурт переїхав до Києва, де записав дебютну платівку "Там, де нас нема". У 2005 році музикант виграв премію"Vіvа! Найкрасивіші" у номінації "Найкрасивіший українець" за версією журналу та прикрасив його обкладинку. В перші дні російського вторгнення 2022 року, Вакарчук пішов до територіального центру укомплектування і уклав контракт із ЗСУ. Отримав звання лейтенанта Збройних Сил України, і був направлений до львівської військово-цивільної адміністрації. Вакарчук - народний депутат Верховної Ради України VІ і ІХ скликань, голова політичної партії "Голос" (2019&mіnus;2020). Раніше артист заявив, що більше ніколи не хоче займатися політикою. Його творчість приносить більше користі