Search trend "Відень"

З наближенням різдвяних свят багато хто починає розглядати варіанти святкування Різдва за межами домашнього затишку. Традиційно австрійські міста Відень та Зальцбург вважаються головними місцями для проведення святкових урочистостей. Повний текст новини

У Ґраці можна знайти все для веселого проведення свята.

Укрзалізниця у 2025 році пришвидшить залізничний маршрут "Київ — Відень" із пересадкою у місті Чоп та збільшить кількість місць поїздах за цим маршрутом

Колишній керівник Офісу президента України Андрій Богдан опинився в епіцентрі обговорень після зустрічі у Відні з підсанкційним контрабандистом Сеяром Куршутовим та власником Теlеgrаm-каналу "Джокер" Романом Кравцем. Ця подія викликала значний резонанс у суспільстві та медіа.

У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами Моя мати Фросина Андріївна народилися 1903 року в сусідньому селі Вишнополі. Ходили в гості до старшої заміжньої сестри в Леґедзине, доки не познайомилися з моїм батьком Яковом Прокоповичем Листянком, 1892 року народження. Він встиг повоювати на фронтах Першої світової війни. Подружжя мало двох дітей мене і брата Олексія. Батько були добра людина, за все життя жодного разу не вдарили мене з братом. Мама, правда, трохи полохали, як ми не слухалися. Із наближенням фронту німці гнали молодь на захід. Забрали й брата Олексія. Разом із хлопцями-односельцями його догнали пішки аж до Західної України. Там він повідомив хлопцям, що тікатиме. Коли поліцаї виявили, що одна людина втекла, поїхали кіньми на розшуки. За деякий час повернулися. Більше брата ніхто не бачив. Після війни ми подавали на розшук, відгукнувся його повний тезко, а брата слід пропав. 1932 року ми жили на самому краю Леґедзиного, на вулиці Новоселиця. Якраз я пішла до першого класу місцевої школи. Взимку 19321933 років уже було мало їжі, а тільки-но навесні закінчила навчання, як почався справжній голод. Брат ходив у ясла в селі, які по-сільському називалися майдан. Звідти я його забирала. Якось разом із нами пішов гурт дітей. Серед них була сусідська дівчинка Парася. Раптом із хати вийшла якась жінка. Її з матір'ю по-вуличному звали Бомбихами. Вона почала до нас щебетати та запрошувати до хати. Ми з братом не пішли, а Парася пішла. Увечері до нас прибігли її батьки, кажуть, що донька не повернулася. Ми про все розповіли, бо діти ж. Кинулися туди й знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко, а в печі було зварене м'ясо. Те вариво люди почали носити попід хати, показувати. Обох Бомбих виволокли на вулицю й почали бити всім селом. Були би вбили, якби не прибіг хтось із сільради й не забрав їх. Після того випадку їх у селі більше ніхто не бачив. Знайшли на горищі голову, завернуту в платтячко Одразу після цього батько кинули ту хату на Новоселиці й найняли в центрі села, бо сильно боялися за дітей. Нам наказували ні до кого не заходити. У новій хаті жили на дві половини: ми в одній, а баба Тьопка з дочкою Домникою в другій. Я добре запам'ятала, що Домника мала по шість пальців на руках і ногах. Уже тоді вони пухли з голоду. Нас урятувала корова, яку ми мали. Мама з коровою щодня ходили на роботу. Запрягали нашу корову в ярмо з одного боку, а сусідську з іншого. А робота була возити мерців на цвинтар. Заходили в хати, забирали на вулицях. За це в колгоспі щодня давали кіло якихось відходів. Їх мололи, добавляли листя з берестка, смажили і їли. Бересток має листя на один бік, воно взагалі без смаку. Такі хлібці купи не трималися, тому мама пекли їх на капустяному листі або на лопухах. Тоді лопух відривали, а цей хліб їли. Докучали комнезами. Ходили із залізними палицями по селу й штурхали землю в дворах. Особливо там, де вона була порушена, і на городі, і в хатах. Ще на Новоселиці на горищі мама сховали відровий баняк зерна. Його одразу знайшли й забрали. Сказали, що зерно забирають на Урал, де зараз голодовка. Брехали, бо там голоду не було. У перші місяці Голодомору організовували "червоні валки" підводами. Потім уже їх не стало, бо не було що забирати. Хазяйка разом із донькою Домникою померли. Почали годувати вже пізньої осені 1933-го, стало легше. Батько одразу повернулися у свою хату на Новоселиці. У школі, де ми з братом навчалися, довго дітей було мало по шість-вісім у класі. А вже за кілька років вона знову наповнилася. 1939-го я закінчила сім класів і пішла вчитися в сусіднє село Тальянки. Там була середня школа. Восьмий клас закінчила весною 1940-го. Навесні 1941 року район зробив ревізію в нашому колгоспі "Спільна праця", де батько були комірником. Виявили брак 10 тонн ячменю. Прийшла до нас додому міліція і забрала тата. Також арештували голову колгоспу Костя Левенця та рахувальника Володимира Магаляса. Усіх повезли в Умань. Присудили конфіскацію всього майна. Оскільки конфісковувати не було чого, то забрали корову та швейну машинку. Мама сильно сварилися й обзивали конфіскаторів. За це її теж забрали до тюрми. Ми з братом, 14-річним Олексієм, залишилися вдвох нема ні батьків, ні корови, ні швейної машинки. Та ще й до школи в Тальянки продовжували ходити. Виручала картопля, якої не конфіскували. Потім почалася війна. Нашу конфісковану корову разом з іншою колгоспною худобою погнали за Дніпро, й більше ми її не бачили. Усім селянам наказали рити окопи, щоби ховатися від німецьких бомб. Тільки-но ми з Олексієм вирили яму й поклали зверху якісь дрючки, мама прийшли з тюрми. А батька завезли аж у Ростовську область. Там голову колгоспу й рахувальника забрали до армії, а батька випустили, бо вони мали інвалідність ще з Першої світової війни. Ото вони звідти додому йшли пішки, і прийшли аж улітку 1942 року. Тоді мене вже вдома не було поїхала остарбайтеркою в Австрію. Правду сказати, ми не тікали від тієї роботи, бо наш староста Танасій Гонтар сказав, що весну й літо попрацюємо в Німеччині, бо там не вистачає робочої сили, а восени повернемося в Леґедзине. В Австрії я натерпілася важко хворіла й голодувала. Робота була возити мерців на цвинтар Спочатку нас чотирьох дівчат із Леґедзиного привезли на ферму в Австрію в родину Карла й Рози Кракуферів. Робота була знайома працювали на полі й не голодували. Тут не було так страшно, як під час Голодомору. За сто років життя я побачила всього, але Голодомор був найстрашнішою подією. Набагато страшнішим, аніж війна. Згодом дівчат відправили десь у інше місце, а мене одну лишили. Син цих австрійців воював, інколи приїздив, мав родину й жив окремо від батьків. Восени 1942-го він загинув під Сталінградом. Хазяйка так на мене сердилася, що геть зі світу зживала. Ніби це я його вбила. Трохи мене ще потерпіли і згодом завели на біржу. Там нас зібралося багатенько, але ніхто нас не брав. Зрештою повантажили у вагони й повезли через Відень до міста Вінер-Нойштадт. Тут був авіазавод із виробництва винищувачів "Мессершмітт". У таборі була висока брама й подвійна огорожа з колючого дроту. Спали на двоярусних ліжках без матраців і подушок. Давали нам баланду з кольрабі щось середнє між капустою й буряком. Коли її варили, вона смерділа. Словом, дають нам ту баланду в картонні одноразові миски, а ми щойно від хазяїна, крутимо носом, не їмо, виливаємо. Попри те, що я висока, важила на тому авіазаводі 50 кілограмів. Робота була така: щодня солдат із машингвером (німецьким кулеметом. Країна) вів нас за 2 кілометри в цех фрезерувальних станків. Там ми колотили розчин для вихолодження фрези. На відміну від німців ми обідньої перерви не мали мусили прибирати приміщення від металевої стружки. Ще й не всю докупи змітали, а по фракціях: більшу до більшої, меншу до меншої. Після обіду пакували вироби в коробки. Робітники-німці, особливо старші, намагалися нам принести їсти давали шматочки хліба, помащені або маслом, або варенням. Кожен шматочок ми ділили на чотири частини для всіх. Згодом я захворіла: на обличчі висипало вавки, вони засихали, а з них просочувалася сукровиця. Мене помістили до табірної лікарні й забракували. Знову повезли на біржу праці. Усіх розібрали, а мене, худої та високої, ніхто не бере. Зрештою, приїхав один конем-важковозом і забрав усіх забракованих, десь біля десятка осіб. Фурман усю дорогу мовчав, а коли привіз до двору, скомандував: "Тераз злазьте!" Ми зрозуміли, що поляк. Франек німецькою розмовляв краще за деяких австрійців. Згодом служниця хазяйки принесла нам їжу емальоване відро макаронів. З голоду ми вмолотили його за раз. Прийшов господар, призначив мене кухарем і сказав іти за ним. У льоху я набрала відро картоплі і спекла його в духовці. Усю ніч ми вставали до тієї картоплі і їли, а зранку німець приніс по пів літра молока на душу. Від того переїдання в нас порозпухали обличчя й руки. Зробилися грубі пальці, нічого до рук не можна було взяти. 1945-го нас звільнили. Дівчата поїхали в Будапешт, а потім додому, а я затрималася, бо була грамотна, закінчила дев'ять класів й мусила бути писарем при військовій частині. Сиділа до липня й повернулася на Петра й Павла, 12 числа. За сто років життя Голодомор був найстрашнішою подією Згодом навчалася в Уманському вчительському інституті. Вступала двічі: спочатку здала екзамени та пішла на перший курс фізико-математичного факультету, але міністр освіти Павло Тичина видав указ заднім числом, яким наказав відрахувати всіх студентів, які не мають 10 класів освіти. Мене відрахували й організували річні підготовчі курси. Замість двох років я вчилася три й закінчила 1948-го. Пішла працювати за розподілом в Оксанине. Викладала там фізику й математику, а коли треба було підміняла вчителя німецької мови. Для п'ятих-шостих класів мого словникового запасу вистачало, бо розмовну мову я знала. А для старших готувалася серйозно, сиділа зі словником. Пізніше заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Вийшла заміж за фельдшера Григорія Савовича й перевелася в Леґедзине. Виховали двох дітей Анатолія та Валерія. Нікого з них уже нема на світі. Чоловік помер ще 2005 року від інфаркту, хоч він мав добре здоров'я, а я була хвороблива. Передплатити журнал "Країна"

Російський "Газпром" припинив постачання газу австрійській енергетичній компанії ОМV через кілька годин після того, як Відень заявив, що Росія попередила, що перекриє потоки.

Під Поштовою площею в Києві археологи знайшли залишки стародавнього міста - дерев'яні вулиці, будівлі й предмети побуту часів Київської Русі. Ці знахідки показують, як виглядав Київ понад тисячу років тому, коли він мав торговий порт на території сучасної Поштової площі. Це місце стало полем боротьби: забудовники прагнули перетворити його на торговий центр, але археологічні знахідки розкрили інші перспективи. Небайдужі кияни об'єдналися, щоб зберегти унікальну пам'ятку й створити тут музей. Як відкриття під Поштовою площею пов'язане з історією хрещення Київської Русі, середньовічними торговими шляхами, які історичні памʼятки знайшли археологи, дізналася кореспондентка Gаzеtа.uа. НА ЗАВАДІ СТАВ МАЙДАН Сходами із камʼяних плит спускаємося до нижнього ярусу площі за церквою Різдва Христового. Разом зі співзасновницею Музею однієї нації на Поштовій площі й мистецтвознавицею Ольгою Рутковською опиняємося у місці, яке колись було котлованом. - Цей хрест тут не даремно стоїть, - Ольга щільніше пригортає сіре пальто до стану, щоб укритися від вітру. Показує на металевий хрест, що стоїть перед входом у підземну частину музею. - Ми фактично стоїмо на руслі стародавнього ручая. Він прямував від гір і протікав тут в напрямку Дніпра. Ось цей схил з фунікулером - це те місце, де тягли Перуна (язичницький бог. У ІХ-Х ст в Київській Русі його вважали володарем неба, покровителем князів. - Gаzеtа.uа). А Перунове святилище було там, де зараз Міністерство закордонних справ. Це місце пов'язане з хрещенням Русі та стародавнім портом, який був тут в середньовічний період. Матеріальні свідчення його існування були виявлені саме тут. Над нами вирує Поштова площа. Бетонні опори і ворота до підземної частини музею оздоблені зображеннями релігійних та історичних постатей. Археологічні дослідження тут почалися не відразу, розповідає Рутковська. - Історія перетворення Поштової площі починається в 2005 році, - веде далі мистецтвознавиця. - Тоді Київ ухвалив рішення про реконструкцію Поштової площі. Проте проєктні пропозиції постійно переглядалися і проєкт ніяк не могли затвердити. До речі, тоді вперше з'явилась ідея з підземним торговим центром - У 2012 році в розпорядженні з'явилось формулювання "реконструкція транспортної розв'язки", замість площі. Будували мостовий перехід, тунель біля річкового вокзалу. Але ідея використати прилеглу територію нікуди не ділася. Щоправда, діяли вже за методами часів Януковича. Тобто, вирішили будувати підземний торговельний комплекс, як другу чергу транспортної розв'язки. Територію під нього не відводили. До проєкту реконструкції транспортної розв'язки додали другу чергу через певний час і провели конкурс для залучення інвестора. Це швидко відбулося. Передбачалось завершити будівництво ТРЦ вже у 2014 році. Відповідно до вимог законодавства, кожен новий об'єкт у центрі Києва на історичних територіях - має будуватися після конкурсу проєктів та повинен супроводжуватися наглядом археологів. Але для Поштової площі конкурс так і не проводила, а археологи вперше опинилися тут лише у 2014 році. - На заваді планам будівництва ТРЦ став Майдан, Революція Гідності, - запевняє Ольга. - Після цих подій змінилося і ставлення до вимог законодавства. Про багаті археологічні шари цього району було відомо ще з часів прокладання метро на Подолі. Однак у радянський період справа до їх ретельного вивчення не дійшла. Під час археологічного супроводу будівництва ТРЦ під Поштовою площею - шар за шаром розкривались залишки планування стародавньої вулиці, мощення, а також залишки стін, нижні вінці зрубів будівель починаючи з ХVІІІ і до ХІ століття. Дерев'яні конструкції добре збереглися завдяки особливим умовам ґрунту і вологи. Археологічні шари добре збереглися - Що цікаво, історія Києва в археологічних пластах відкривається у високій якості збереження, - розказує Ольга Рутковська. - Незважаючи на численні перебудови та зміни, археологічні шари часто зберігаються у відмінному стані. Тут, на Подолі, особливо після пожежі 1812 року, були великі зміни, масштабне перепланування. Але завдяки традиції використання при будівництві переважно стрічкових фундаментів в будівлях, археологічні шари добре збереглися. Кожен день розкопок на Поштовій площі приносив нові відкриття: фрагменти будівель, предмети побуту, монети, прикраси та інші артефакти. І - сліди порту, який був частиною відомого торговельного шляху "з варяг у греки", що з'єднував північні країни зі Східною Римською імперією (Візантією. - Gаzеtа.uа). - Коли археологи почали роботу, журналісти відразу звернули увагу на розкопки. У 2015 році сюди приїхали навіть депутати Верховної Ради, щоб на власні очі побачити залишки стародавньої забудови. Саме розголос і увага не дозволили зруйнувати пам'ятку - розказує мистецтвознавиця. Але для забудовників торгового центру археологічні знахідки стали перешкодою тільки тоді, коли залишки середньовічного кварталу потрапили в Державний реєстр нерухомих пам'яток у грудні 2016 року. ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМʼЯТКИ Стіни котловану мають хвилястий орнамент - сліди від буру. Навколо лежать груди каміння та глинистого ґрунту. Територія заросла деревами і чагарниками. Коли сюди у червні 2018 вперше потрапили захисники пам'ятки, то знайшли серед сміття, просто неба, величезну купу археологічної деревини - рештки древніх споруд. Завдяки заснуванню Музею більшість знахідок вдалося зберегти. У 2017 році, вже після внесення пам'ятки у Державний реєстр, забудовник зробив спробу продовжити будівництво залізобетонної конструкції підземного ТРЦ. За їхнім планом на площі мала зв'язати залізобетонна плита на рівні міжповерхового перекриття ТРЦ. Ця плита якраз співпадала з рівнем археологічного пласту пам'ятки ХІ століття. На заваді цим планам став розголос, електронна петиція Акіма Галімова на захист пам'ятки та ініційовані Аннабеллою Моріною мистецькі акції на території пам'ятки. Міська влада мусила реагувати - розглянути петицію, відреагувати на спроби будівництва. Був зроблений припис щодо припинення будівельних робіт. І тоді ж з'ясувалось що погоджений проект будівництва ТРЦ відсутній, а плани забудовника суперечать вимогам закону щодо збереження пам'ятки. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Які секрети "приховує" найдовший міст України та який вигляд має: фото Ця історія зі спробою бетонування спонукала активну частину київської громади об'єднатися для захисту пам'ятки і почати безстрокову мирну акцію. Основною метою громадського руху стало спонукати владу до створення музею на відкритій на Поштовій площі археологічній пам'ятці, сучасного музею що забезпечує гідну презентацію історії Києва. Об'єдналось тоді 20 громадських організацій, ініціативна група громадського руху отримала назву "Музей на Поштовій". Члени ініціативної групи, депутати Верховної Ради України ініціювали у 2018 році судові позови на скасування містобудівних умов і обмежень будівництва ТРЦ та арешту самовільно побудованої конструкції накриття ТРЦ на Поштовій площі. Київська міська рада у 2018 році ухвалила два рішення щодо припинення будівництва ТРЦ та інвестиційного договору. СТАРОДАВНІЙ "ХОЛОДИЛЬНИК" Територія музею на Поштовій площі складає понад 6000 кв. м і охоплює частину середньовічного Києва вздовж Дніпра. Археологи вже досягли рівня ХІ століття. Але існує версія, що ці шари можуть вести до ще більш ранніх часів. - Є версія, що це - місце злиття річки Почайна з Дніпром у стародавні часи. Археологи під час розкопок натрапили на русло, яке спостерігали ще під час прокладання метро. Цей водотік, за літописами, зливався з Дніпром і міг бути місцем, де стояв храм Святого Іллі Пророка - один із перших християнських храмів на території Києва, - пояснює мистецтвознавиця. - Він згадується в 940-х роках, у часи правління князя Ігоря. І як би наші літописи не переписувалися під концепцію хрещення Володимиром, справжню історію не вдалося викреслити з давньоруських літописів. Існує опис служби, у якій брали участь християни-дружинники князя Ігоря. Ольга наголошує, що для історії Києва цей період є важливим, адже він розкриває глибше історію християнства на наших землях, а вона має значно глибше коріння ніж прийнято вважати.Подальші дослідження пам'ятки можуть дати більше інформації про ІХ століття, про стосунки з вікінгами, що з'явились на нашій території, формуючи свій південний торговий шлях. Про століття пов'язане з правлінням Аскольда, який у 860-х роках був охрещений і приніс християнство на ці землі. - Це історія Києва, про його значення в ті часи. Київ мав порт, і це було надважливо в середньовічні часи. Ми одразу маємо зв'язок з тим пластом історії, про який в просторі Києва не йдеться, - додає Рутковська і запрошує пройти за залізний паркан до частини під бетонним перекриттям. Ми втратили частину важливого археологічного об'єкта Через хвіртку потрапляємо до старої портової вулиції. Прохід огороджено червоною стрічкою. - Ліворуч, - Ольга зупиняється біля великої дерев'яної конструкції і пояснює, - залишки Хрещатицьої башти. Це частина укріплень Старого Подолу. Тут була розкрита велика прямокутна зрубна конструкція, яка частково розібрана. Під час робіт будівельники решту стінок знесли, щоб техніці було легше заїжджати й вивозити ґрунт. А в результаті ми втратили частину важливого археологічного об'єкта. Хрещатицька башта згадується в багатьох джерелах. Її можна знайти в документах Івана Мазепи, на планах Києва ХVІІ століття. Берегова лінія була там, де зараз річковий вокзал - Це не просто легенда або здогадка - а реальний об'єкт, який існував, і ми маємо можливість бачити його сьогодні. До речі, ті частини башти, які вдалося зберегти, зараз у нашій експозиції. Під час робіт їх просто викинули на вулицю, і вони пролежали під відкритим небом. Ми зробили все, щоб максимально захистити ці залишки і дати їм нове життя в музеї. Коли заходимо у підземний простір площі - немов поринаємо в ХІ століття. Тишу порушує відлуння кроків, ритмічне крапання води. Стіни котловану під площею прорізали товщу землі, що шарами розкриває різні періоди історії столиці. У музеї прохолодно й вогко. Ольга веде далі. Опиняємося на території садиби, яка обслуговувала київський порт. - Оця смужка стовпчиків - це залишки паркану ХІ століття, - показує на залишки старого дерева Рутковська. - За ним пролягала центральна портова вулиця. Берегова лінія була там, де зараз річковий вокзал. Відповідно на тому боці вулиці була вантажна зона, де розкрили спеціальні майданчики для прийому вантажів. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жаби у підвалах, жовта вода і карасі у полях: як живуть у підтопленому селі, де захлинувся наступ РФ на Київ Позаду підсвічується невелика локація. За звітами археологів, на цьому майданчику були знайдені печатки. - Їх називають княжими, булами. Тут же знайдена була береста, митні пломби - сліди діяльності митниці. В історичних джерелах перші згадки про митників тут йдуть з ІХ століття. Митниця працювала, судячи з печаток, безперервно багато століть, - розказує мистецтвознавиця. Ольга зупиняється біля дерев'яної конструкції, врізаної в землю. - Тут ми маємо ще один цікавий об'єкт, - вказує вона на масивні дошки у формі великого короба. - Ця дерев'яна конструкція того ж періоду, що й паркан. Її виявили під підлогою будівлі, яка стояла вище. Будівля мала дощаті стіни і мала не житлове призначення, а цей об'єкт, що був спеціально облаштований під будівлею, виготовлений із дубових дощок - археологи назвали коробом. Тут не було знайдено слідів виробництва.. Зате тут було виявлено багато кістяків риби. Ольга пояснює, що в середньовіччі такі споруди використовували для зберігання запасів на зиму, наприклад, солоної риби чи м'яса. Це було своєрідне середньовічне сховище, схоже на холодильник. - Що цікаво, короб мав спеціальну конструкцію - по центру був жолобок із нахилом до трикутного відсіку. Перегородка піднімалася й опускалася. Ми системно зволожуємо цей об'єкт, щоб він не розсохся, не перетворився на труху. Гляньте на цю дошку. Колись вона була ідеально рівна по площині. Їй ніби й немає тисячі років. Жителі Києва завжди цінували комфорт Над коробом височіє ґрунтова стіна - фрагмент археологічного шару, який не розкопали. У товщі землі видно прошарки із залишками деревини, сліди життя і подій різних історичних періодів.. - Це дерев'яний прошарок ХVІІ століття, має сліди моження дороги - є одним з тих знаменитих київських дерев'яних мощень. Їх почали будувати ще в ІХ-Х століттях, - показує вона на деревʼяну конструкцію в землі на рівні очей. - Жителі Києва завжди цінували комфорт у пересуванні. Уже в ІХ-Х століттях в Києві на Старому Подолі, були вимощені дороги, наголошує Ольга. ПЕРУНОВЕ СВЯТИЛИЩЕ Майже в центрі локації із землі піднімається угору унікальна археологічна знахідка - Боричів узвіз. Деревʼяні балки трохи понівечені, але окреслюють напрямок дороги. Це - одна з найдавніших вулиць Києва, яка відіграла ключову роль в економічному і культурному житті міста протягом багатьох століть. Узвіз був головною артерією, що з'єднувала річковий порт на Подолі з Верхнім містом - князівським центром і духовним осередком. - Це легендарна траса, яка пов'язана із літописним описом про скидання Перуна. Це шлях пов'язаний з візитами послів до княгині Ольги. Узвіз багато разів згадується в літописах, - каже мистецтвознавиця, вказуючи на дерев'яну дорогу. Стародарня дорога була побудована на опорах і мала мостову з дощатим настилом. Ось там, де ви стоїте - це рівень ще більш стародавнього пласту цієї дороги. Конструкція траси - своєрідний дерев'яний віадук, що компенсував перепади рельєфу. Шлях починався від Дніпра, йшов схилом угору і виходив на гору, де зараз верхня станція фунікулера. - Уявіть собі, що там, де нині розташоване міністерство, було Перунове святилище. Після того, як скинули Перуна, князь Володимир побудував там першу християнську церкву святого Василія, а вже потім будувалась Десятинна церква. Цей шлях був центральною дорогою, що вів з Гори до порту. Назва "Боричів узвіз", яка використовується зараз, з'явилася в імперські часи. Історичні назви об'єктів переписували на свій манер, щоб стерти нашу ідентичність. Насправді він мав назву "Бірючів", адже бірючами називали митників. Це місце не мало жодного відношення ні до Бориса, ні до бору. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бізнесмен вкладає у село мільйони доларів: як там живуть і вчаться люди З часів ІХ-Х століть Боричів узвіз був частиною торгового шляху "із варяг у греки", яким проходили купці, товари і воїни. Тут транспортували товари з Дніпра, підіймаючи їх на гору до головних князівських установ і соборів. Торгівля між Північною Європою і Візантією через Київ була важливою частиною міжнародної економіки, а Боричів узвіз відігравав у цьому значну роль. Історичні джерела також пов'язують Боричів узвіз із легендарними подіями. За однією з версій, саме тут знаходилась Почайна, де нібито відбулося хрещення киян за князя Володимира у 988 році. Знайшли цілу колекцію з близько сотні козацьких люльок - Ця територія тісно пов'язана з важливими історичними подіями, - продовжує Рутковська. - Навіть у пізніші часи, після татаро-монгольської навали, коли міська територія зменшилася, і там, де нині башта, була межа міста, ця частина довгий час залишалася за його межами. Але вже в період Гетьманщини тут існувала так звана Хрещатицька застава, адже контроль за акваторією завжди був важливий. Тут знайшли цілу колекцію з близько сотні козацьких люльок з різних матеріалів. Поруч узвозу археологи знайшли залишки склодувної майстерні ХІ-ХІІ століття. У ґрунті збереглися рештки пічки, фрагменти цегли і кераміки з її конструкції. У середньовічному Києві масово виготовляли скляні прикраси і посуд. Частіше це були ємності для рідин - кухлі, фляги. Технологія виготовлення прийшла до нас з інших країн. Спочатку в Києві працювали запрошені майстри, зокрема під час будівництва храмів, адже для мозаїк використовували смальту - кольорове скло. - Потім наші майстри перейняли цю технологію. У численних археологічних звітах видно, що в прибережній частині Подолу майстерні знаходили буквально через кожні два квартали. Але наша цікава тим, що вона, ймовірно, працювала як гуртівня - тут було скупчення готових виробів. Виготовляли тут не тільки посуд, але й прикраси - скляні браслети, каблучки, намистини. Також на території археологічної пам'ятки виявлено багато індивідуальних знахідок - монети, прикраси, хрестики, каблучки, фрагменти зброї і збруї. Все це виготовлено з різних металів, траплялись золоті й срібні. "СПАРТАНСЬКІ УМОВИ" Глибина археологічного шару сягає вглиб ще близько на 5 м. Під час розкопок науковці зібрали артефакти для опрацювання, але дерев'яні споруди винесли на вулицю, де вони лежали під відкритим небом. Голова музею Віталій Білецький врятував ці елементи, зізнається Ольга. Жінка проводить через місток до головної експозиції. - Усі інсталяції - це фрагменти об'єктів, які були викопані разом із ґрунтом, - під стінкою вертикально стоять частини берегової лінії. - Оця балка зі стовпами - це фрагмент пірсу, який виносився в Дніпро, щоб приймати човни. Поруч стоять рештки Хрещатицької башти. В експозиції представлені і результати Всеукраїнського відкритого конкурсу "Річкова брама тисячолітнього Києва". Ольга Рутковська розповідає, що конкурс був проведений за ініціативи Віталія Білецького та дав можливість всім охочим висловити свої бажання щодо розвитку Поштової площі (конкурс проводився з листопада 2018 по липень 2019 року). ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бєлгородський квартал і "друзі" з Білорусі: як живе наймолодше місто України біля кордону Конкурс проводили в два етапи: перший був відкритий для всіх, другий - для професійних команд. Основна мета - залучити суспільство та знайти рішення для перетворення площі на комфортний простір, з інтеграцією підземного музею. Під час заходу піднімали важливі питання щодо туристичної інфраструктури Києва, яка ще не розвинена належним чином. Результати обговорення передали міській владі. У Європі з 80-х років працює технологія консервації пам'яток археології Засновники музею пройшли непростий шлях Активісти прагнули перетворити це місце на музей світового рівня. Ольга пояснює, що для збереження пам'ятки вони домоглися національного статусу, а також провели "Всеукраїнський відкритий конкурс на концепцію розвитку Поштової площі". - У Європі з 80-х років працює технологія консервації пам'яток археології, яка дозволяє їх зберігати та робити основою для експозицій, так створені провідні археологічні музеї в Європі - розповідає Рутковська. - Така методика дозволяє відвідувачам максимально поринути в контекст історичного періоду. Україні, Києву важливо перейти до застосування такого підходу, адже він є більш актуальним ніж демонстрація знахідок у вітринах в будівлях музеїв. Музей на Поштовій переконався в цьому на практиці. Демонстрація безпосередньо пам'ятки та створеної у підземному просторі волонтерської експозиції - користуються не змінним попитом, хоча відвідувачі перебувають тут у спартанських умовах, однак повертаються сюди знову і знову, приводячи знайомих. Ми мріяли, що держава створить музей, додає Ольга. - У 2018-2019 роках ми сподівалися що держава включиться у створення музею на пам'ятці, адже за законом це власність держави. Тим більше, що нами вже було доведене непересічне значення пам'ятки і вона отримала національне значення, - розповідає Ольга. - Ми провели багато зустрічей. Однак, жодного продуктивного результату. У 2020 році, маючи за плечима результати конкурсу, презентації нашої ідеї музеєфікації пам'ятки на міжнародних форумах (МВА Кrаkоw 2019, СНNТ-25 та ВІдень, 2020), ми розробили дорожню карту завершення будівництва Поштової площі зі створенням міського музею і передали Києву. Віталій Кличко підтримав ідею. Ми ініціювали створення міської робочої групи, що мала напрацювати план дій на підставі нашої дорожньої карти. Але минуло пів року, перш ніж створили робочу групу, яка зібралась лише раз і не дала результату. На столі під інсталяціями лежать знахідки музейників Тож для ініціаторів створення музея, стало зрозумілою необхідність створення самостійного незалежного музею, музею просто неба, музею що здатний нести відповідальність та зберігати пам'яткую. В лютому 2022 року музей створений як юридична особа незалежними киянами. На столі під інсталяціями лежать знахідки музейників. Їх виявили у ґрунті, що залишився на підпорках. Це залишки кісток тваринного походження, деякі з них віком до тисячі років. Є також фрагменти скла, яке покрите перламутровим шаром - це ознака того, що воно пролежало в ґрунті щонайменше 300 років. Серед інших знахідок - частина пивного кухля з двошаровим склом. І фрагменти стародавньої цегли, що у середньовіччі використовувалася для будівництва храмів. Ольга Рутковська розповідає про різноманітні знахідки, які були виявлені під час розкопок. Серед них - рештки одягу, шкіряного взуття, що зберігається краще за тканину. Металеві предмети, такі як монети чи прикраси, зокрема із зображенням Стефана Баторія, що свідчать про поширення його символіки в литовський період. Зараз у музеї приймають відвідувачів за попереднім записом У 2016 році, коли пам'ятку внесли до реєстру, забудовник припинив фінансування археологів. Вони пішли, залишивши ключі від вагончика. У ньому пізніше виявили мокрий пакет із берестою, який перетворився на кашу через вологу. Команда музею врятувала ці знахідки. Береста - була цінною для написання документів і побутових речей, тому її збереження є важливим для істориків, оскільки це надзвичайно крихкий матеріал. - Ми маємо зараз підтвердження що Міністерство культури та стратегічних комунікацій зацікавлене в спільній розробці алгоритму розвитку музею, що має бути прецедентом для використання інших пам'яток археології, - каже Ольга. - Це не просто, але нам вдалося знайти спільну мову. Новий очільник міністерства серйозно зацікавився цим питанням, і ми сподіваємось на подальші кроки з реальними результатами. Ольга розповідає, що частина команди музею пішла на війну, нажаль, є ті, що повернулись на щиті. Також команда займається волонтерською діяльністю, допомагаючи військовим і медикам. Музей живе і працює. Усі роботи із збереження пам'ятки археології та історії національного значення, підтримки та охорони території виконують власними силами. Зараз у музеї приймають відвідувачів за попереднім записом. Організовані відвідування - безкоштовні. Однак кожен охочий може підтримати діяльність команди музею благодійним внеском.