Тренд пошуку "1 Березня Свято"

Для підготовки цього тексту ZN.UA спілкувалося на умовах анонімності із представниками Державіаслужби, Украероруху, українських аеропортів, а також військовими та ізраїльськими експертами галузі.
Ми наївно сподіваємося, що цивільні авіаперельоти повернуться в наше життя, щойно налагодиться безпекова ситуація. Ми назавжди забудемо про добові переїзди до аеропортів сусідніх країн, про непривітних прикордонників і годинні очікування. Ми щасливі повернемося в «Бориспіль», з яким пов'язано стільки спогадів про зустрічі та розставання перед гейтами, де на стійках реєстрації — SkyUp та Windrose, а на перонах стоять літаки МАУ із синіми соколами в жовтих колах.
На жаль, так уже не буде. Українська цивільна авіація важко переживає тривалий простій і може не пережити, якщо терміново не взятися до роботи. Так, попри війну.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Найамбітніший урядовий план останніх років. І найзручніша лазівка його не виконати


Україна — одна з небагатьох темних плям на Flightradar. Крім нас, чорніють лише непридатні для польотів Гімалаї. У світі зараз триває з пів сотні воєн — рекорд із часів Другої світової, тож мимоволі задумуєшся: чому небо в країнах, які переживають схожу біду, не закрите? Як працюють аеропорти Ізраїлю, чому практично не зупинявся аеропорт Янгона та як Іран уже частково відкрив свій повітряний простір для транзитних рейсів?
Не тому, що ми скучили за небом, хоча дуже. Не тому, що мусимо добу їхати до аеропорту  Шопена замість години до «Борисполя». І не тому, що організувати логістику в багатомільйонній країні без авіації неможливо.
Тому що простій — смерть для галузі, яка активно розвивалася, створювала робочі місця, додану вартість і була маркером цивілізованого суспільства. Що довше українська цивільна авіація в летаргії, то менше від неї лишається.
Ми вже лишилися без національного перевізника: «Авіалінії Антонова» — вантажний перевізник, якому пасажирський напрямок доведеться починати з нуля. МАУ — банкрути, а їхні літаки більше не полетять. Windrose має за кордоном два літаки, тим і працює, аналогічно — SkyUp. Чи не в найкращому стані Skyline, що зберегла з десяток бортів в активній роботі та обслуговує чартерні напрямки в інших країнах. Але навіть повернувшись, на національного перевізника вона не замахнеться — на це потрібні десятки мільярдів доларів.
Ми лишилися й без більшості аеропортів. До 24 лютого 2022 року в Україні працювало 14 аеропортів, шість із яких — «Бориспіль», «Львів», «Одеса», «Жуляни», «Харків», «Запоріжжя» — обслуговували 98% трафіку і генерували близько 2,5 млрд євро доходів (див. рис. 1–2). Наразі працюють лише «Бориспіль» і «Львів». «Харків» і «Жуляни» пошкоджені частково, «Одеса» й «Запоріжжя» зазнали суттєвих руйнувань. «Прильоти» були й по «Львову» з «Борисполем», відмінність лише в тому, що ці летовища державні, зберегли часткове фінансування, можуть одразу усувати пошкодження та загалом продовжують утримувати частково персонал і функціональність. Решті ж, навіть за умови відкриття неба, знадобляться роки на відновлення, пошук фахівців і, головне, інвестицій.
Разом з інфраструктурою ми стрімко втрачаємо кваліфікований персонал. У «Жулянах», «Харкові», «Одесі», «Запоріжжі» та «Львові» бракує від половини до двох третин персоналу. Майже повністю вдалося зберегти працівників «Борисполя», але й там є відплив — то більший, що довше не працює аеропорт. Наприклад, «Бориспіль» домовився про співпрацю з Київським авіаційним інститутом, запропонувавши студентам майже дві сотні вакансій. Зустрічалися, мотивували молодь — і за результатами найняли вісьмох людей. Небажання працювати у фактично мертвій галузі зрозуміле.
На рисунку 3 видно темп, яким відновлювався пасажиропотік головного аеропорту країни після ковідного локдауну: два роки, щоб вийти на дві третини допандемічного рівня — за наявності величезного відкладеного попиту, готової інфраструктури й без жодних безпекових ризиків.
Диво, що після 52 місяців простою галузі ми досі маємо два аеропорти з інфраструктурою, яка працює, і збережених фахівців. Але вічно це диво не триватиме. Тим паче загроза з боку Росії нікуди не подінеться ні із завершенням гарячої фази війни, ні з підписанням будь-якого документа, що її фіналізує, — будь-яке зниження безпекових стандартів залишиться відкладеним у часі ризиком.Тож наче не так уже й принципово чекати завершення війни, щоб починати повертатися до цивільних польотів. Ідеї такі вже озвучувалися, завдання ставилися, робочі групи створювалися, досвід Ізраїлю переймався. Але… не летить.
Щоб зрозуміти, чому, ми ознайомилися з концепцією підготовки до відкриття неба, причому вона розрахована як на старт уже зараз, буквально в умовах війни, так і на запуск після її «завершення». І тут не обійтися без лапок: варіативність завершення вкрай широка, Корейська війна юридично триває вже 76 років.
Поетапно стати на крило
Йдеться про дуже обережний і поступовий перехід до обмеженої роботи. Перший етап — технічні рейси з евакуації тих літаків, що застрягли в Україні після повномасштабного вторгнення. Тест системи управління ризиками, який заразом знизить страхові ризики та дасть можливість власникам зберегти літаки в робочому стані. Приклад МАУ, чиї літаки без обслуговування вже ніколи не полетять, доводить, як це важливо.
Кілька таких вильотів і навіть один приліт уже здійснили. Першими ластівками стали турецькі військово-транспортні літаки, які привезли в Україну гуманітарну допомогу в ніч проти 24 лютого 2022 року й застрягли тут через закриття повітряного простору. Їх повернення до Туреччини готували вісім місяців.
Далі підготовка займала щораз менше часу, і нині система готова до умовної регулярності таких польотів. Ризики помірні — літаків небагато, пасажирів вони не везтимуть, зате координація між усіма учасниками, задіяними в процесі, перевіряється на практиці.
Майже всі, з ким ми спілкувалися, насамперед згадували аеропорт «Львів» як стартовий майданчик для пробних польотів. Аргумент суто географічний — він ближче до західного кордону. Щоправда, у разі масштабування експерименту цей же аргумент працює на користь «Борисполя»: відстань від львівського летовища до кордону настільки мала, що значною мірою нівелює перевагу перельоту як економії часу. Усе ж до «Борисполя» ближче добиратися з усіх регіонів, крім західних. Крім того, ситуація із захистом, укриттями, інфраструктурою, персоналом і резервним живленням у «Борисполі» краща. А базова готовність до роботи — вища.
Загалом готовність аеропортів різна й упирається в інвестиційні потреби (див. таблицю) — не надмірні, але неможливі без упевненості інвесторів, що тут узагалі хтось літатиме. Наскільки все це готове насправді, ілюструє відповідь Державіаслужби на офіційний запит ZN.UA (див. документ): перевірки готовності тривають, але фінального висновку ще немає. Тобто цифри в таблиці — це те, що вже порахували, але не фіналізували.
Необхідні інвестиції для відновлення операційної готовності аеропортів, млн грн
 
Аеродром
Термінал
«Бориспіль»
Інфраструктура готова до операційної роботи
«Львів»
«Жуляни»
258,2
99,5
«Харків»
94,8
114,2
«Одеса»
75,0
100
«Запоріжжя»
89,2
107,4
Дані на березень 2026 року, скориговані відповідно до Звіту про стан аеропортової галузі 2023 року.
Другий етап — відкриття простору для медеваків під прапором ООН та іншими атрибутами гуманітарної місії. Перехід можливий лише після успішного першого етапу, коли координацію доведено до ідеалу: тут ризикує вже не лише екіпаж, а й поранені пасажири.
Третій етап — разові чартерні рейси й поступове розширення маршрутної мережі. Звучить нескладно, доки не замислишся, як влаштований захист аеропорту системами ППО. Зенітно-ракетні комплекси захищають аеропорт на всі 360 градусів, доки з нього нічого не вилітає, а щойно літак підіймається — цей сектор більше не захищений, робота ППО в ньому небезпечна, і в цей момент вразливі й літак, і сам аеропорт. Що більше таких секторів, то слабший базовий захист. Тому поступовість тут — ключовий фактор.
Фахівці галузі кажуть, що інциденти неминучі — важливо навчитися правильно на них реагувати, поступово збільшуючи навантаження на систему керування ризиками.
Протидія загрозам виглядатиме так: ще до вильоту Об'єднаний центр командування, оператор і аеропорт оцінюють небезпеки — від воєнних до погодних. На зльоті й посадці, найризикованіших відрізках, екіпаж у реальному часі тримає зв'язок із центром, а військові перебувають у стані готовності. Під час польоту, уже після набору висоти, зв'язок і оцінка ризиків тривають. Якщо щось трапляється, цивільний диспетчер передає керування військовому колезі, який відводить літак у безпечний сектор, і далі вступає ППО. У режимі польоту такий маневр можливий і умовно безпечний. Інша справа — зліт і посадка: ці 15–20 і без того ризикованих хвилин в умовах повітряної загрози стають найризикованішими.
Лише після успішного третього етапу можна переходити до фінальної стадії — регулярних перевезень. Це буде дуже обмежене сполучення: не більше двох рейсів на годину, тільки вдень, лише за ідеальних погодних умов. Але це вже повноцінний крок до нормального життя, важливий сигнал для авіарегулятора, страховиків і перевізників — і для людей. А головне — крок до відновлення галузі: відпрацювавши систему управління ризиками в одному аеропорту, її можна масштабувати на інші.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Україна-2042. Стратегія за два мільйони, розчарувань на мільярди, перспективи нульові


Так, у нас наразі вже нема кому літати, але охочі знайдуться, навіть попри воєнні загрози. Україна — цікавий ринок із населенням щонайменше у 25 мільйонів, із прогнозовано стабільним попитом на перельоти до/з країн ЄС «до родичів на свята», з величезним відкладеним попитом і цілковитою відсутністю конкуренції з боку місцевих перевізників. Дуже цікавий ринок, особливо для компаній із країн з політичним імунітетом від російських атак, як-от Китай, Туреччина чи ОАЕ. Ба більше, вони зацікавлені у співпраці, й переговори з такими перевізниками тривають, от тільки веде їх не уряд.
Мінімальна вмотивованість за високих ризиків
Уряд застряг на підготовці Стратегічної концепції, як без неї. Документ ще в роботі, але нам вдалося ознайомитися з робочим варіантом. Попри назву, документ стратегічного кута огляду не дає. Втім, по-перше, він ще в роботі й може бути доповнений; по-друге, його цінність — у консолідації всіх можливих загроз, без усунення яких навіть технічна евакуація порожнього літака неможлива.
Найслабше місце — координація. Причому за будь-яких сценаріїв розвитку. Процес потребує тісної взаємодії багатьох відповідальних: військових, Державіаслужби, Украероруху, аеропорту, екіпажу, авіакомпанії, страхувальника, лізингодавця та, зрештою, уряду, за яким фінальне рішення. Що більше відповідальних, то менше координації, а зацікавленість учасників дуже різна.
Військові, якщо буде наказ, його виконають. Але сприймають відкриття неба для цивільних перельотів як зубний біль під час мігрені: відповідальність шалена, будь-який неуспіх — їхній, усі здобутки — чиїсь.
Державіаслужба — на бюджетному утриманні, на яке завантаженість повітряного простору не впливає. Украерорух від неї відрізняється лише джерелом фінансування — донорськими коштами, тож коматоз галузі його теж не бентежить. Уряд згадує про ідею щоразу, як про неї згадує президент. Але будемо відверті: і для творців «єБачка», і для їхніх наступників завдання надто комплексне. Насправді зацікавлені у відкритті хоч якихось перельотів тільки самі аеропорти, яким несила бачити занепад галузі.
Отже, ми підходимо з мінімальною вмотивованістю до завдання запобігти максимуму ризиків. Перелік не вичерпний, але вже достатній для скепсису.
Інформаційні. Під цим текстом збереться чимало коментарів про небезпеку польотів під час війни. На зустрічі з передання ізраїльського досвіду українським урядовцям один із представників Ізраїлю справедливо зауважив, що залізничні перевезення «під шахедами» мало чим відрізняються від авіаперельотів за тих самих умов. Ба більше, в поїзді зазвичай людей значно більше, а маневреність поїзда практично нульова. Але ж Укрзалізниця працює.
Бо земля близько, для пасажирів безцінна навіть примарна можливість «вискочити і пересидіти в лісосмузі» атаку безпілотників. В авіації такої можливості немає, люди здебільшого бояться літати навіть за найсприятливіших умов. Що вже казати про реалії сьогодення. Не використати цього страху в ІПСО неможливо, і наслідки не забаряться.
Кібератаки. Системи управління повітряним рухом, навігаційне обладнання, бронювання квитків — усе це цілі. Досить на кілька годин вивести з ладу зв'язок диспетчера з бортом чи систему ідентифікації — і про перельоти можна забути, навіть якщо жоден «Шахед» не підлетить до аеропорту. Гібридна війна не потребує ракети там, де вистачає одного фішингового листа.
Енергетичні. Далеко не всі аеропорти мають достатні системи резервного живлення. Диспетчерська вежа без електрики — миттєва зупинка всього руху, за яку відповідає вже не пілот і не військові, а генератор, який не встигли купити чи обслужити. Ворог б'є по енергетиці системно, і аеропорт тут така сама точка вразливості, як підстанція чи котельня. Наразі лише одне летовище має вдосталь резервного живлення на екстрений випадок.
Страхові та лізингові. Більшість страховиків і лізингодавців уникатимуть воєнних ризиків. Але хтось таки літає над Ізраїлем, близькосхідними країнами, Іраном і навіть Сомалі. У них воєнні ризики вже давно прораховані й вони до них готові. Так, напевно, Lufthansa чи Air France в Україну не підуть. Але ми вже згадували, що зацікавитися нашим ринком можуть компанії з «політичним імунітетом» до росіян — з КНР, Туреччини, ОАЕ та, може, й зі США. Утім, на офіційний запит ZN.UA щодо проблем страхування в профільному міністерстві відповіли обтічно: триває взаємодія з міжнародними брокерами щодо перерахунку обсягів страхування з урахуванням воєнних ризиків — без конкретних умов чи назв партнерів.
З відповідальністю все чіткіше: за безпеку польоту юридично відповідає авіаперевізник (стаття 10 Повітряного кодексу), а розслідувати інцидент буде експертна установа, яка провини не встановлює — це прерогатива слідства і суду. Утім, перший інцидент надовго відлякне як пасажирів, так і тих перевізників, що згодяться тут працювати. Тож ми підходимо до головної групи ризиків.
Воєнні. Головна загроза — не підступний ворог: реагування на неї відпрацьовується до дрібниць. А от що робити з friendly fire — питання. Вогонь по своїх через помилку ідентифікації супроводжує всі війни. Сучасні технології зводять його до мінімуму, але не дають стовідсоткових гарантій. Особливо за наявності мобільних вогневих груп із переносними ПЗРК. Так, на крейсерській висоті великого літака «з плеча» не вразити, але є зльоти й посадки. Коли Михайло Федоров очолив Міноборони, його приголомшила як величезна кількість мобільних вогневих груп, так і мінімальна їхня керованість. А що робити з «гаражним РЕБом», який винахідники-раціоналізатори взагалі можуть випробовувати, не ставлячи до відома військове командування? Аеропорти підтверджують — такі випадки є та завдали їм чимало клопоту.
Тут координація — буквально безцінна складова.
Координатор процесу існує. Цього літа з'явився новий орган — Міжвідомчий центр координації використання повітряного простору та діяльності цивільних аеропортів, що об'єднав дев'ять відомств — від Служби зовнішньої розвідки та ГУР Міноборони до Нацполіції й Нацгвардії. Що ширше представництво на нараді, то менше шансів, що вона щось вирішить, зате відповідальність розмазується найтоншим із можливих шарів.
На пряме запитання ZN.UA про конкретні кількісні показники, які уряд вважав би доказом достатнього зниження ризику, у Мінрозвитку конкретики не дали: Державіаслужба із робочою групою з представників ЦОВВ, правоохоронних і розвідувальних органів «постійно оцінює» рівень загрози.
Важливо: Україна самостійно ухвалює рішення про відновлення цивільних польотів.
Коли Україна може відкрити небо, на думку ІКАО

ІКАО має методичні рекомендації (Doc 10084), як держави повинні ухвалювати рішення про відновлення цивільних авіаперевезень над зонами конфліктів. Документ дає чіткий алгоритм, який ми маємо застосувати.
Хто ухвалює рішення. Відповідальність — на державі, яка обслуговує повітряний рух у власному просторі: рішення про відкриття неба не потребує «дозволу ззовні». Україна сама відстежує рівень загрози, створює цивільно-військовий орган для нагляду за спільним використанням простору та обмінюється розвідданими із сусідніми державами та ІКАО.
Головний принцип — не разове рішення, а безперервний цикл. Замість очікування «миру» ІКАО пропонує постійний моніторинг: збір інформації про загрозу, оцінку вразливості, напрацювання рішень та їхній перегляд у разі змін.
Критерії безпечного відновлення польотів — ознаки, за якими можна судити про зниження ризику, навіть якщо загроза не зникла повністю:
стійке зниження інтенсивності бойових дій, підтверджене припиненням ударів по аеропортах;
відведення засобів ураження великої дальності від маршрутів і аеродромів або, навпаки, розгортання надійної ППО з чіткими протоколами;
перемовини й режим припинення вогню, підкріплені реальними діями: відведенням військ, зняттям бойової готовності з авіації та ППО, гарантіями безпеки;
спроможність аеронавігаційних служб видавати оперативні повідомлення, оновлювати документацію, відновлювати диспетчерське обслуговування та стеження за повітряним рухом;
справність інфраструктури аеропортів;
оновлений план дій на випадок надзвичайних ситуацій;
поетапне відновлення без інцидентів: спершу внутрішні рейси чи суміжний простір, лише потім повне відкриття.
Відкриття має бути поетапним, а не одномоментним. ІКАО застерігає: навіть за сприятливих умов держави запроваджують тимчасові обмеження (за висотою, маршрутами, типами рейсів), які поступово звужують чи розширюють залежно від накопиченої довіри.
Попри те, що весь повітряний простір України офіційно віднесений до конфліктної зони з високим ризиком і закритий для всіх, крім державних суден, ІКАО не вимагає повного зникнення загрози з боку Росії — лише зниження ризику до прийнятного рівня, підтвердженого вимірюваними показниками. На жаль, ми не бачили їх у жодному документі, проєкті чи офіційній відповіді.
Тобто теоретично цивільна авіація може відновитися й без формального завершення війни — за умови стійкого тренду на деескалацію, дієвої системи ідентифікації повітряних суден і поетапного контрольованого відкриття простору. Так, з деескалацією останнім часом складно, як і з ППО, що прямо впливає на бажання військових відкривати небо цивільним.
Утім, це не причина не готуватися взагалі. Буквально що раніше ми почнемо, то більше залишиться від української цивільної авіації.
Роботи чимало — від інфраструктури й персоналу до переговорів із перевізниками, страховиками та лізингодавцями. Паралельно цілком реально відпрацьовувати координацію на спорадичних технічних та евакуаційних рейсах за згаданим поетапним планом. Це суттєво зекономить час на повернення до нормальної роботи та підживить галузь, яка на межі, хоча може генерувати мільярдні прибутки.
Ми вже залишилися без національного перевізника, літаків, великої кількості цінних фахівців і значної частини інфраструктури. Погодьтеся, ситуація варта більшої уваги, ніж мляві щоквартальні засідання без очевидного поступу. Уряд мусить докласти максимум зусиль, щоб не втратити всього остаточно.

24 серпня Україна відзначає 35 років від дня проголошення незалежності. До символічного відзначення річниці долучилася й Канада – будівлі парламенту та офісу прем'єр-міністра країни підсвітили синьо-жовтими кольорами.

Про це пише Рубрика з посиланням на посольство України в Канаді.

Цього року минає 35 років відтоді, як Україна проголосила незалежність. Водночас останні десять років країна виборює її зі зброєю в руках, захищаючи власну землю та вибиваючи з неї російського окупанта.

День Незалежності України встановлено на честь ухвалення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Цей політико-правовий документ закріпив новий статус української держави.

До проголошення незалежності Україна пройшла тривалий історичний шлях. Відзначення 35-ї річниці незалежності відбувається не лише в Україні, а й за її межами.

Зокрема, на честь Дня Незалежності України будівлі канадського парламенту та офісу прем'єр-міністра Канади підсвітили синьо-жовтими кольорами.

Фото: Фейсбук / Посольство України в Канаді

У дипломатичному представництві України назвали цю акцію потужним символом дружби та солідарності, які об'єднують Україну й Канаду, а також їхні народи, уже протягом багатьох поколінь.

Посольство окремо подякувало Івану Бейкеру, члену парламенту Канади та голові Канадсько-української парламентської групи дружби, за ініціативу й допомогу в реалізації цієї події.

Фото: Фейсбук / Посольство України в Канаді

"Дякуємо, Канадо, за те, що ти підтримуєш Україну, і за те, що в цей особливий день освітлюєш серце своєї демократії нашими кольорами", – йдеться у повідомленні українського посольства.

У дипмісії також відзначили його незмінну відданість Україні та українському народу.

Як повідомлялось, 22 серпня біля Меморіалу Лінкольна у Вашингтоні відбулося п'яте святкування Дня Незалежності України, започатковане у 2022 році президенткою US Ukrainian Activists Надією Шапоринською. До заходу долучилися українська громада, друзі України та представники дипломатичної спільноти.

Також у Брюсселі біля будівлі Європейської комісії підняли прапор України напередодні Дня Незалежності. У Парижі ввечері 24 серпня Ейфелеву вежу підсвітять синьо- жовтими кольорами.

Що відомо про День Незалежності України

День Незалежності України – щорічне свято в Україні, яке відзначають 24 серпня з нагоди ухвалення у 1991 році Акта проголошення незалежності України. Цей документ, ухвалений позачерговою сесією Верховної Ради УРСР, проголосив створення самостійної української держави.

Акт початку дев'яностих – не єдина спроба узаконити незалежність України: протягом буремного 20 ст. різні регіони України оголошували про створення самоврядних держав. Три з них припадали на 1918 рік, зокрема, у січні цього року Українська Народна Республіка оголосила свій Четвертий Універсал.

У той же рік проголосили незалежність Кубанська й Західноукраїнська народні республіки. Всі ці державні утворення проіснували недовго: Кубань та УНР більшовики захопили у 1920 році, а державність на заході України не витримала польсько-української війни, тож в липні 1919 року землі Буковини, Галичини й Закарпаття анексували тодішні Польща, Румунія і Чехословаччина.

У 1939 році на території України постала ще одна держава – Карпатська Україна, яка за рік до того здобула автономію у складі Чехословаччини. Однак цей факт не давав спокою Угорщині з її територіальними претензіями. У ніч з 13 на 14 березня угорські частини із гітлерівськими військами вдерлися до Карпатської України й буквально на наступний день Сейм оголосив про незалежність Карпатської України. Але вже 18 березня угорські війська окупували цей регіон.

Але на цьому українська державність не припинила своє існування, оскільки органи цих держав працювали в еміграції.

Чергове проголошення відновлення незалежності Української держави відбулося 30 червня 1941 року у Львові, на той час окупованому німецькими військами. Акт відновлення Української держави виголосив перший заступник провідника ОУН Степана Бандери Ярослав Стецько. Але у плани німців не входило створення самостійної України, тож у вересні 1941 року відбулися арешти та розстріли членів ОУН з боку німців.

І лише за 50 років українці втілили п'яту, найуспішнішу, спробу побудувати власну самоврядну державу: 24 серпня 1991 року Україна здобула довгоочікувану незалежність, яку ми зараз боронимо від нащадків більшовиків.

До цього відбувся Всеукраїнський референдум – 1 грудня 1991 року. Громадяни України висловились на підтримку незалежності.

На референдум винесли одне питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" У референдумі взяли участь 31,2 млн осіб – 84,2% населення України. З них 28,8 млн (90,3%) проголосувала "за".

Як повідомлялось, європейські лідери перебувають в Україні, щоб продемонструвати підтримку країні у війні з росією.

↓Читайте також "Говоріть про Україну більше": Зеленський закликав молитися за полонених, військових і мир Скульптури Кия, Щека, Хорива та Либеді на Поштовій площі переодягли до Дня Незалежності До Дня Незалежності в Україні випекли хліб, який поєднав традиції Русі, Гетьманщини та УНР

The post Україна сьогодні відзначає 35-ту річницю Дня Незалежності appeared first on Рубрика.

«Рудий генератор ідей» — так Юлію Здановську називала одна з однокласниць. Юлія не раз перемагала на всеукраїнських і міжнародних олімпіадах з інформатики й математики, отримала срібло на Європейській математичній олімпіаді серед дівчат. Вчителька, математикиня, волонтерка, яка мріяла стати реформаторкою освіти.
Третього березня 2022 року життя 21-річної Юлії обірвала російська ракета. У пам’ять Юлі проводять олімпіаду, започатковують премії та стипендії. Massachusetts Institute of Technology ще у 2022 році запустив програму Julia`s Dream для підтримки талановитих українських старшокласників.
Смілива, рішуча, яскрава, нестандартна — так її описують рідні, колеги і друзі. Ми поспілкувалися з ними, щоб розповісти історію Юлії.
Фото: Василина Борисюк
Дівчинка-сонечко
Юля народилася в Харкові. Її тато займається ІТ-розробкою банківських систем, мама з 2014 року волонтерила, а зараз очолює благодійний фонд «Станція Харків».
За словами Яна Здановського, доньці з дитинства все було цікаво. Змалку проявилась її незалежність і впертість: Юлю складно було до чогось примусити.
«У нас різниця 15 років, — розповідає старша сестра Ольга Винник. — Я не сприймала її як сестру, для мене це моя „перша дитина“. Вона багато в чому відрізнялася від інших. Років із п’яти ми з нею обговорювали такі теми, як кохання, смерть — речі, які зазвичай не цікавлять маленьку дитину».
Юлія Здановська привертала увагу зовнішністю: вогняно-руде волосся, блакитні очі. Її відразу помічали та запам’ятовували.
«Вона була така дівчинка-сонечко: і ззовні, і всередині», — розповідає батько Юлі, Ян Здановський.
«Передусім вражала її зовнішність, — ділиться спогадами Богдан Рубльов, професор КНУ та голова Всеукраїнської олімпіади з математики. — Вона була різноманітною, я навіть не наважуся це описати: при кожній зустрічі ти наче бачиш нову людину. А далі відкрився її глибокий внутрішній світ. Нестандартність думок, прагнення боротися з несправедливістю і неправильними речами, розмаїття інтересів і захоплень».
Юля з батьками
Навіть коротке спілкування з Юлею залишало глибокий слід. Віктор Іванов — учитель класичної гітари. Дівчина прийшла до його класу у 2012 році та провчилася місяць, потім він звільнився з музичної школи. Але навіть через 14 років він вирізняє її серед десятків своїх учнів:
«Я пам’ятаю її як вкрай порядну, педантичну, дисципліновану людину. За 8–9 уроків вона з нуля опанувала стільки, скільки деякі за рік. Мені вона нагадувала спорткар, який за три секунди розганяється до ста кілометрів на годину. Буває, що 45 хвилин уроку марудно тягнуться, здається, що час зупиняється. З Юлею було зовсім не так, відчувалася віддача, резонанс».
Дівчина багато чим захоплювалася: малювала, щось створювала руками, з дитинства любила дивитися фільми, читати.
«Це у нас спільне, — розповідає сестра. — Читаємо запоєм. При чому книжки різні: детективи, сучасна література. Пам’ятаю, як ми збирали сестрі першу колекцію — „Гаррі Поттер“ і подібне дитяче фентезі».
У 14 років переїхала з Харкова до Києва заради інформатики
Як згадує Ольга, сестру змалечку цифри цікавили більше, ніж літери. Вона навіть ліпила їх із пластиліну. Але в перший клас пішла в ліцей мистецтв.
«Вплинуло те, що там навчалися дружина і старша донька, — розповідає Ян Здановський. — Юля там таки зіграла якусь лисичку в спектаклі. Але сказати, що їй це особливо подобалося, не можу. Одночасно вона стала ходити до математичного клубу „Еврика“. І тут Юля дійсно була в захваті й показувала серйозні результати.
Після початкової школи у 2010 році ми перевели її в фізико-математичний ліцей № 27, відомий і за межами Харкова. Юля завзято займалася математикою, трохи менше фізикою. Коли почалась інформатика, донька нею зацікавилась і швидко переросла рівень, який їй могли дати в ліцеї».
Якось до школи завітала тренерка зі спортивного орієнтування та запросила охочих до гуртка. Це стало захопленням Юлі на чотири роки. Вони виїжджали кожні канікули, влітку — на збори та змагання. Як вважає батько, ця звичка кудись їздити, бути окремо від родини й дбати про себе самотужки підготувала доньку до самостійного життя. Тож коли її запросили навчатися в Українському фізико-математичному ліцеї в Києві, перспектива жити в чужому місті Юлю не злякала.
«Ліцей моніторить учасників олімпіад, — коментує Ян Здановський. — І ось після одного зі змагань Юля отримала неочікуваний паперовий лист із запрошенням на навчання. Чесно скажу, я не був у захваті від ідеї, щоб донька в 14 років жила в іншому місті. Але примусити Юлю щось зробити, не переконавши, було неможливо. Ми домовились з’їздити, а потім вирішувати.
Там явно здивувались, що ми приїхали з 27 ліцею. Саму співбесіду проводила дуже сильна вчителька інформатики. І Юля побачила, що тут отримає інформатику, якої в Харкові в неї не буде. Думаю, це сильно вплинуло на її рішення. Коли я ввечері сказав: „Ну, давайте ще все зважимо, подумаємо“, Юля відповіла: „Що тут зважувати?“».
Саме в ліцеї Юля познайомилася з Аліною Ян.
«Була шкільна олімпіада, на якій я отримала перше місце, а Юля — друге, бо остання найскладніша задача була з геометрії, а Юля її не любила. У мене було навпаки з комбінаторикою, тож коли ми почали дружити, то Юля вчила мені комбінаториці, а я її — геометрії. Щодо самої зустрічі: вона підійшла познайомитись зі мною, бо їй було цікаво, хто її обігнав.
Я щодалі більше цінувала наше спілкування. Був довгий період, коли я погоджувалася піти в супермаркет за компанію та купувала смаколики, щоб просто використати можливість пройтися разом.
Усі, хто вчився в УФМЛ, обожнюють його за те, що це гуртожиток. Юля порівнювала його з Гоґвортсом. А також через спеціалізацію школи на конкретних предметах. Ще й той лист-запрошення на навчання був єдиним паперовим у житті Юлі. Вона говорила, що це така рідкість — наче цей лист принесла сова.
Водночас у ліцеї було багато суворих, безглуздих правил, і Юля постійно боролася за справедливість, намагалася всіх захистити. Наприклад, одна вчителька наказала її однокласниці зняти куртку. У приміщенні було холодно, бо опалення було слабким чи взагалі не працювало. Юля почала сперечатися і довела, що вчителька не може цього вимагати. Таких історій було багато».
Олімпіади та міжнародні змагання
Навчання в УФМЛ виправдало очікування Юлі. Вона брала участь в олімпіадному русі.
«Не пройти на всеукраїнський рівень з математики — це було б просто дивно», — коментує Ян Здановський.
Юля й Аліна їздили на змагання з математики й інформатики у Чернівці, Запоріжжя, Чернігів, Хмельницький, Рівне, Вінницю, Дніпро.
«Можливо, це false memory, — розказує подруга, — але на одну олімпіаду в Конча-Заспі нас везли в мікроавтобусі. Місць не вистачало, запитали, чи є дві людини, згодні їхати в багажнику, і ми з Юлею погодились.
Юля довго хотіла павербанк. Зазвичай на олімпіадах його дають за друге місце (за перше — телефон чи планшет, за третє — флешку). І от вона весь час посідала або перше, або третє місця. Батьки купили їй потужний павербанк, який навіть міг заряджатися від сонця, але той зламався на третій день. Юля зрозуміла, що вона має його саме виграти. Але на наступній олімпіаді знов посіла перше місце. Тоді вона знайшла хлопця, який посів друге, й обміняла планшет на павербанк. Це вже їй „зарахувалося“, бо той павербанк не ламався».
Як згадує Аліна, Юля любила свій ноутбук і відмовлялась виходити без нього навіть до крамниці по сусідству. Кілька разів вона таки вмовила подругу залишити ноутбук вдома.
«Але саме тоді нам закортіло сісти на галявині та дивитися серіал. Наступного разу раптово з’явилося вікно, коли можна було б зробити домашнє завдання. Після цього я назавжди втратила голос у питанні ноутбука», — розповідає Аліна.
Бували дівчата й на міжнародних змаганнях. Юля двічі виступала на European Girls’ Mathematical Olympiad.
«Ми з Юлею познайомилися перед її першою поїздкою в Румунію на EGMO у 2016 році, — згадує керівниця команди Юлія Кравченко. — Вона була однією з наших наймолодших учасниць на той час. Яскрава і трошки сором’язлива. Наступного року ми знов зустрілись на EGMO, тепер у Швейцарії. Відчувалося, що за цей час Юля стала сильнішою. Олімпіада складається з двох турів (днів), у кожен із яких треба розв’язати три задачі за чотири з половиною години. Можна багато років учитися розв’язувати такі задачі, але під час змагання перехвилюватись. Тому важливим є розуміння, як налаштувати себе. У Юлі воно було».
EGMO-2017, поруч з Юлею Аліна Ян
«Коли ми їздили на змагання, в нас ніколи не було очікувань, що команда переможе. — коментує Андрій Анікушин, ще один керівник команди. — І того року ми сподівалися на нормальний виступ, аж ніяк не на боротьбу за перше місце. Неочікувано для нас дівчата виступили блискуче: дві харків’янки взяли золоті медалі, а Юля з Аліною — срібні.
На EGMO є так звана координація: після змагань роботи незалежно читають і керівники команд, і міжнародні координатори, а потім за 15–20 хвилин сторони мають дійти згоди щодо оцінок за кожну задачу. Команд близько сорока, тому координація займає цілий день. Результати відразу з’являються на офіційному сайті, тож можна онлайн стежити за процесом. Коли ми відкоординували чотири задачі, то побачили, що Україна йде на першому чи другому місці — дуже щільно з командою росії. Втрата кожного бала могла стати критичною».
У той рік Україна таки перемогла у командному заліку.
«Бали нашої команди відрізнялись від балів російської рівно на один бал. — додає Юлія Кравченко. — А ще мені запам’ятався момент із тієї поїздки: ми були на екскурсії на вершині швейцарської гори, там було прохолодно, всі трошки примерзли, але Юлі було комфортно у футболці. Всі вмовляли її одягнутися тепліше. Юля дуже чемно, але непохитно відмовляла і робила так, як їй було краще».
Нагородження на EGMO-2017
Справедливість для Юлі була важливіша за медалі
Андрій Анікушин був не тільки керівником команди України на EGMO, але й Юлиним викладачем математики в 11 класі.
«У Юлі Здановської було багато вчителів. Математичний шлях вона починала в Харкові, там свої неймовірно круті вчителі. А в УФМЛ до одинадцятого класу в Юлі математику викладав Віктор Вишенський — людина, яка виховала не одне покоління призерів математичних олімпіад.
Того самого року, коли команда перемогла на EGMO, Юля, Аліна і Денис — троє учнів із мого класу — брали участь у фінальному етапі Всеукраїнської олімпіади з математики. Це не тільки вершина національної лінійки олімпіад: серед одинадцятикласників відбирають дванадцятьох найкращих на відбірково-тренувальні збори до Міжнародної математичної олімпіади (IMO). Потрапити на IMO є головною метою тих, хто серйозно займається шкільної олімпіадною матиматикою. Денис на відбір потрапив. Юля була дванадцятою і проходила далі, а Аліна — тринадцятою і не проходила».
Після змагання передбачена апеляція, коли учасник може спробувати переконати журі, що його робота варта більшої кількості балів.
«На тій олімпіаді вийшло навпаки. Юля прийшла на апеляцію та сказала, що за одну із задач їй поставили більше балів, ніж вона заслуговує. Я впевнений, що 99 людей зі 100 в такій ситуації сиділи б тихенько та мовчки раділи б цим додатковим двом-трьом балам. Якби Юля не прийшла, ніхто б нічого не помітив: результат лишився би, вона була б дванадцятою і потрапила б на відбори.
Журі переглянули роботу, погодилися, що сталася помилка, й оцінку знизили. Аліна піднялася на дванадцяте місце — вони помінялись місцями. На фіналах Всеукраїнської олімпіади я не пригадую таких випадків — тим паче від людини, для якої на кону стояли відбори. Аліна поїхала на збори, а Юля залишилася призеркою Всеукраїнської олімпіади. Ця історія, як на мене, каже про її характер більше, ніж будь-яка медаль».
Навчання в КНУ і робота в Samsung
Після ліцею у Юлі були різні варіанти для вступу. Рідні пропонували подумати про повернення до Харкова й навчання в місцевому університеті. Але Юля обрала мехмат у КНУ імені Тараса Шевченка. Туди ж вступила Аліна.
«Як і в школі, Юля активно слухала на лекціях, ставила питання сама й відповідала на всі питання викладачів, також допомагала їм завершити думку, якщо вони не могли щось пригадати, — розповідає подруга. — Вона надзвичайно швидко вчилася, прослуховувала складні технічні лекції на швидкості 2x. Одного разу Юля дивилася відео на сайті якогось університету, де їх можна було прискорити 4x. Вона дуже цьому раділа та почала шкодувати, що максимум на YouTube — це 2x».
Амстердам, січень 2020 року. Фото: Василина Борисюк
До великої війни механіко-математичний факультет КНУ співпрацював із Samsung R&D Institute Ukraine. Близько сто студентів другого і третього курсів щороку проходили там практику під менторством майже двадцяти працівників. Тим, хто показував найкращі результати, рекомендували податися на подальше стажування і працевлаштування.
«Там був серйозний відбір із різними типами співбесід, — розповідає деканка факультету Оксана Безущак. — Оскільки це дослідницький центр, його працівник має не лише вміти програмувати, а й мати сильну математичну підготовку, вміти алгоритмічно мислити тощо. І Юля була єдиною студенткою факультету, якій це вдалося. Для нас це було дуже промовисто, хоча нікого не здивувало. За своїм потенціалом Юля могла будувати карʼєру в науці, у великій технологічній компанії чи у провідному університеті. Будь-де».
За словами Яна Здановського, деякий час Юля таки працювала трейні в Samsung. «Якось я її спитав: „Чим ти займаєшся? Мені ж цікаво як батьку й професіоналу“. — „Папа, NDA“. Все, — згадує він. — Але врешті-решт Юлі не вдалося суміщати роботу з навчанням. У неї були знайомі, які працювали фултайм десь в ІТ, а в університеті з’являлися перед сесією. Донька так не хотіла. Якось вона прийшла та сказала: „Ні, я звільняюся. Якщо я вже вчуся, то хочу вчитися“».
В університеті Юля також боролася за справедливість.
«На семінарі викладач почав кричати на дівчину через те, що вона його не розуміла, — пригадує Аліна. — Юля покликала його в коридор, зробила зауваження, сказала, що він має заспокоїтися і пояснити ще раз — повільніше та ясніше. Оскільки Юля завжди уважно його слухала і швидко все розв’язувала, він її поважав, тому дослухався. Коли вони повернулися до класу, він усе чітко й повільно пояснив, і та дівчина його зрозуміла».
«Було сильне враження, ніби в її очах усі справді рівні, — додає подруга Василина Борисюк. — Вона вела розмови як з учнями, так і з керівниками на більш-менш одному рівні, не намагаючись ні на кого тиснути і сама не стискаючись перед чужим авторитетом. Усе по ділу, з цікавістю до людей, спільної справи, без оцих нависаючих соціальних умовностей. Юля була альтруїстичною. Коли комусь щиро цікаві люди і радує чужий добробут, це помітно».
У 10 класі стала асистенткою вчителя
Юля з дитинства їздила в літні математичні табори. Саме там її вперше зустрів Андрій Анікушин. Школа «Мудрамакітра» проходила десь у лісі, тож «аудиторією» ставало що завгодно.
«Група, у якій була Юля, — наймолодші діти — займалась у дерев’яній альтанці без стін, — розповідає Андрій. — Там усі стільці стояли за периметром, а в одному з кутків — дошка. Юля сиділа впритул до неї — для мене це аналог першої парти. І потім уже в школі вона теж завжди сідала десь спереду. Учні часто соромляться щось казати викладачеві. Якщо ж Юля з чимось не погоджувалася або чогось не розуміла, вона про це казала. І вже на тому першому занятті була найактивнішою».
Коли Юлі було 16, саме в цьому таборі вона вперше спробувала викладати сама. Як згадує Ян Здановський, тоді керівник сказав їй: «Ні, ученицею я тебе більше не візьму. Будеш асистенткою вчителя».
«У цьому таборі в дітей багато домашніх завдань, які вони розвʼязують 24/7, — розповідає подруга Аліна. — А коли вирішать, то приходять до будь-якого викладача для перевірки. Діти самі обирають, до кого йти. І торік коли порахували, до кого з викладачів ходили найчастіше, в Юлі було друге місце при тому, що вона була лише десятикласницею».
На одному із занять не працював проєктор, але Юля знайшла вихід і показувала матеріали на ноутбуці
«Кванта» — освітній проєкт, який у 2016 році започаткували при університеті Шевченка брати Арсеній і Андрій Ніколаєви. Перший рік це були заняття з математики. Наступного року в одному з літніх таборів Андрій познайомився з Юлею. І коли з’явився задум зробити у «Кванті» напрям програмування, цим стала опікуватись вона.
«Юля прийшла з цією ідеєю ще на першому курсі, — згадує деканка мехмату Оксана Безущак. — До кабінету зайшла рудоволоса дівчина з рюкзаком на спині й майже з порогу сказала: „Ми хочемо на мехматі започаткувати гурток з програмування для школярів. Дозволите?“ Було відчуття, що саме команда Юлі зможе це зробити, бо вже тоді вона не просто вірила — вона знала, що все вийде. Це було символічно: першокурсниця, яка сама тільки почала університетське навчання, думала, як створити середовище для дітей. У Юлі вже було розуміння, як зробити математику й програмування не формальними, а живими, цікавими, захопливими».
Юля склала програму занять, які й вела сама в першій групі. Коли дітей запросили на наступний навчальний рік, потрібно було розробляти складнішу.
«Так у нас виникли три рівні програмування: „Електроніки“, „Кіборги“, „Термінатори“, — коментує Андрій Ніколаєв. — Такі назви за ними закріплені й сьогодні. Серед учнів, яких вчила Юля, деякі потім доходили до найвищого рівня олімпіадного програмування — International Olympiad in Informatics».
Юлія Здановська також займалася підбором викладачів до гуртка. Серед них був і Денис Щербак.
«Юля стала для нас керівничкою, а згодом і подругою, — розповідає Денис. — Значна частина нашого спілкування була пов’язана з веденням спільних проєктів: гуртка, таборів із програмування. До того, як „Кванта“ закупила кілька ноутбуків для дітей, які їх не мали, викладачі часто давали дітям свої на заняття, і Юля була першою в цьому».
«Людина-викладачка»
У Юлії Здановської був неабиякий хист до викладання. За словами співзасновника «Кванти» Андрія Ніколаєва, саме на заняттях Юлія розкривалася повністю; учні її обожнювали.
«Їй було щиро весело з дітьми, — коментує Василина. — Багато хто з нас травмований вчителями, які не любили, втомлювались або просто не були готові до взаємодії зі справжніми, голосними, хаотичними дітьми. Тому приємно було бачити Юлю, яка серед них була на своєму місці».
Юлія відповідально ставилася до викладання. За спогадами Василини, за кілька років вони посварились єдиний раз, коли вона не підготувала завдання для спільного гуртка з програмування.
«Юля була трохи розсіяною, забудькуватою — риси, якими подекуди доводиться платити за талант до математики й абстрактне мислення, — розказує Денис. — Вона могла забути поїсти чи поспати, але завжди робила все, щоб це не впливало на її учнів, які для неї були в пріоритеті: дописувала ночами завдання на завтрашні заняття, щоб зранку піти слухати власні пари, заправившись енергетиками. Інколи подібний режим роботи виснажував, і Юля, закінчивши всі справи, могла випасти на день, впадаючи в сплячку, щоб потім вийти з неї та почати все наново».
На занятті з Денисом Щербаком, 2019 рік
Аліна Ян пригадує, як якось уночі подруга генерувала тести для завдання з інформатики:
«Вона так втомилася, що заснула в одязі і з ноутбуком на ліжку. Згодом я чую незадоволене „Мммм! Мммм!“ Я думала, що вона прокинулася, і спитала: „Що сталося?“ — „Тести не генеруються!!!“ Я почала питати далі і відповіді не почула. Так я зрозуміла, що вона все ще спить, й уві сні намагається нагенерувати тести.
До речі, Юля постійно пробувала якісь трюки, щоб посилити чи перевірити заохочення дітей. Наприклад, у тексті лекції, який давала прочитати як домашнє завдання, додавала речення „Якщо ти це дійсно читаєш, напиши Юлі в особисті повідомлення слово „котлета““».
Андрій Ніколаєв згадує: показовим було те, що багато учнів Юлі не хотіли завершувати урок. І після заняття продовжували працювати над задачами, щоб показати їх викладачці наступного разу.
«Дітям було легко з нею, вони не боялися запитувати, — розповідає Андрій. — Юля для них ставала найкращою подругою, у них з’являлися спільні жарти. Водночас учні поважали її за те, що вона гарно знає матеріал. Це була „хімія“, коли Юля відразу була для них і подружкою, і менторкою, лідеркою. Її харизма створювала таку атмосферу в класі, яка дозволяла всім бути і розслабленими, і зацікавленими. Однозначно Юля була „людиною-викладачкою“».
Вчителювання в селищній школі
Після бакалаврату Юля вирішила не продовжувати навчання. Хоча батьки пропонували варіанти, крім КНУ.
«В одному з вишів, — чи то Київській школі економіки, чи Могилянці, — відкривали спільну магістратуру з престижним іноземним вишем», — пригадує батько.
Подруга Аліна також розповідає, що Юлія Здановська їздила до Норвегії працювати над математичними ідеями до професора Андрія Бондаренка. Але всі ці можливості не привабили дівчину.
У 2021 році дівчина подалася на програму від громадської організації «Навчай для України». Її учасники на 1–2 роки переїжджають у село або невелике місто і працюють вчителями.
Збори в «Навчай для України»
У мотиваційному листі Юлія написала, що ще зі школи завжди хотіла стати вчителькою. І саме в невеликому місті чи селі.
«...діти у великих містах мають купу можливостей: гуртки, репетитори, спеціалізовані школи/ліцеї всіх напрямків. А в маленькому містечку/селі таких можливостей менше. Тому для них те, що я можу дати (скажімо, цікавий гурток з програмування), буде важливішим і кориснішим». Із мотиваційного листа Юлії Здановської на програму «Навчай».
Як розповідає команда ГО «Навчай для України», під час наступних етапів відбору Юлія проявила себе як ініціативна, уважна до деталей і впевнена учасниця. Вони відзначили її природний контакт із аудиторією і вміння втримувати клас:
«Вона говорила динамічно, з живою, приємною інтонацією, яка передавала її захоплення темою. Особливо запам’яталося, як вона реагувала на всіх учнів, залучала їх до роботи і повертала увагу через цікаві запитання».
Юлі випало викладати математику й інформатику у селищі Юр’ївка Дніпропетровської області. Директорка школи згадує, що нова вчителька приїхала на два тижні раніше, ніж було потрібно.
«Ознайомилася з кабінетом, перевірила всі комп’ютери, склала список, що треба замінити або полагодити. Сама зайнялася інтернетом, протестувала сигнал у кожному класі та по суті налагодила його в усіх кутках школи», — розповідає команда ГО.
1 вересня в Юр’ївській школі, з колегою Адріаною
Звісно, не все було безхмарним, вистачало труднощів. Батько Юлі пригадує один із випадків:
«До кабінету інформатики привезли нові комп’ютери. Донька їх вмикати, а там нема операційної системи. Керівництво відправило її до якогось відділу технічної забезпечення обласного департаменту освіти. Юля дзвонить, а їй: „А ви хто?“ — „Вчителька інформатики“ — „Це не рівень. От хай мені зателефонує ваш директор чи, як мінімум, завуч, я розкажу, як написати заявку“. Оце вибішувало її страшенно».
Попри всі перепони Юлі вдалося зробити багато за трохи більш ніж пів року. Вже за місяць вона запропонувала вчителям перейти на Google Classroom для дистанційних уроків. Допомогла створити всім онлайн-кабінети й навчила, як ними користуватися.
«Разом із ще однією учасницею „Навчай“ Адріаною вони зробили акцію збору монет 25 копійок, які вийшли з обігу, але їх ще міг прийняти банк. Зібрані гроші вони передали онкохворим дітям. Також вони ініціювали участь у конкурсі, завдяки якому школа отримала в подарунок спеціальні пластикові контейнери для сортування сміття», — розповідає команда ГО «Навчай для України».
На одній із нарад з’ясувалося, що багато учнів приходять до школи голодними. Юлія знайшла спонсорів, готових оплачувати обіди дітям, які не могли собі дозволити купувати їжу. Вже коли Юлі не стало, колеги знайшли в її столі з десяток навушників, які вона купила власним коштом, щоб діти використовували їх для навчання.
«Одному хлопцю віддала свій старий телефон, тому що в нього взагалі нічого не було, щоб займатись дистанційно, а собі купила новий, — згадує Ян Здановський. — Школа, в яку її розподілили, за якимось грантом була гарно оздобленою. Був тенісний стіл, але він просто стояв. І Юля за свої гроші купила ракетки, м’ячики, сітку. Шоком для учнів було те, що вона періодично сама ставала грати з ними».
Юля вела математичний гурток і мріяла створити у школі повноцінний кабінет робототехніки.
«Вона сама вчилася користуватися 3D-принтером, опрацьовувала різні схеми друку, чекала на кожен новий елемент обладнання. Остання партія надійшла за півтора тижні до 24 лютого 2022 року», — розповідає команда ГО «Навчай для України».
«Дякую, але я лишаюсь у Харкові до перемоги»
Хоча Юля з 14 років жила не вдома, вона досить часто приїжджала до рідних у Харків. Так було й під час канікул у Юр’ївській школі у лютому 2022 року. Сестра Ольга згадує розмову про ситуацію, що гнітила Юлію:
«В неї була учениця, відмінниця, залякана батьками настільки, що займалася самоушкодженням. Коли Юля пішла до керівництва з цією проблемою, їй відповіли: „Батьки заробляють, не п’ють, а в інше не треба лізти“. Це питання так і залишилось невирішеним».
Юля побула вдома кілька днів, коли почалося повномасштабне вторгнення.
«Ти обрала наймирнішу професію на землі — шкільної вчительки. І коли почалася війна, ти два дні буквально металася по дому, тому що хотіла захищати свою країну і свій рідний Харків. Але це, мабуть, єдине, чого ти не вміла — користуватись зброєю». Із допису Олени Винник, мами Юлії
Батьки вмовляли доньку повернутись до Юр’ївки, де було безпечніше. Друзям, які пропонували виїхати, дівчина відповіла: «Дякую, але я лишаюсь у Харкові до перемоги».
Вся сім’я Юлі волонтерила. Сама дівчина теж допомагала. Ще з 2015 року вона допомагала проводити свята для дітей-переселенців і викладала математику у фонді «Станція Харків».
«У перші дні повномасштабної війни всі в родині намагалися зрозуміти, що відбувається, до кого долучитися, — згадує сестра Ольга. — Ми в основному почали допомагати цивільним, а в Юлі було бачення, що в першу чергу треба допомогти військовим».
«...на третій день війни ти побачила оголошення, що штабу оборони Харківщини потрібні не тільки військові, а й волонтери. Як і завжди, намагатись вплинути на твоє рішення не мало ніякого сенсу». Із допису Олени Винник, мами Юлії
Транспорт не ходив, тож Юля вирушила до центру міста пішки. Перші кілька днів поверталась до батьків ночувати. 28 лютого волонтерів поставили перед вибором: або піти додому й більше не приходити, або залишатися в штабі цілодобово. Юля обрала друге.
«Я спитав: «Ти добре подумала?» — «Подумала». Були деякі спроби запропонувати їй інше волонтерство. Але на все вона відповіла:"О, давайте я вам пораджу знайомих" або «Я пошукаю тих, хто може цим зайнятися»«, — згадує Ян Здановський.
Загибель
1 березня 2022 року по центру Харкова поцілили дві російські ракети. Влучили в будівлю обласної адміністрації, де базувався штаб оборони. За даними прокуратури, у той день загинула 31 людина.
Як згадує батько Юлі, буквально за кілька хвилин після вибуху донька написала: «Зі мною все норм».
Юля біля ХОДА після обстрілу 1 березня. Джерело
«Нам вона постійно говорила, що в обладміністрації базувалися і цивільні волонтери (серед яких була вона). А „ті, хто зі зброєю“, нібито були окремо, — каже Ян Здановський. — Потім частина цих людей перетворилися на „Кракен“. Коли вже Юлі не стало, одна з подруг показала їхнє листування. Виявляється, що серед цивільних волонтерів була черга на те, щоб доєднатися до збройного спротиву. Після того першого ракетного удару подруга їй написала: „Слухай, це вже стає зовсім небезпечно! Може, ти все-таки звідти з’їдеш? Підеш кудись в інше місце волонтерити?“ А Юля відповіла: „Ти нічого не розумієш! Після цього прильоту багато людей пішли. І таким чином я дуже сильно просунулася в черзі на отримання зброї. Куди ж я піду, коли такі шанси?“».
У ті дні Юля зазвичай обов’язково писала рідним зранку, а ввечері — вже за можливості, оскільки ночували вони в підвалі, де могло не бути зв’язку. Третього березня о 18:41 дівчина написала подрузі, що в неї все супер і вона волонтерить. А о 18:43 у місті пролунав сильний вибух.
«При тому, що це було далеченько, наш дім трухануло. І я написав доньці в Telegram „пінг“... Зазвичай, коли вона бачила, то відповідала мені „понг“. Отак цей „пінг“ останнім повідомленням і залишився...» — розповідає батько Юлії.
Інформацію, що це був ракетний удар, спочатку ніде не опублікували. Вже потім з’ясувалося, що ракета розірвалася поруч із обласною адміністрацією. До наступного дня родина не панікувала, оскільки чекала на ранкову звістку від Юлі.
«4 березня за нами з батьком приїхав мій чоловік, сказав, що зараз ми їдемо возити іноземного журналіста, — розповідає сестра Ольга. — На той момент у нас вже була дружня тероборона, яка погодилась йому показати деякі місця, але потрібен був перекладач. Поки ми моталися, батьки постійно намагалися додзвонитися до кураторів штабу, де була закріплена Юля. Близько третьої-четвертої години дня ми зрозуміли, що треба їхати на місце. Коли я почула про приліт ракети, зрозуміла, що Юлі немає. В мене не було очікувань, що ми знайдемо її живою. Батьки сподівалися. До останньої хвилини».
Наступного дня в приміщенні, де ночували волонтери, знайшли Юлин наплічник.
«Після цього надії фактично не залишилося, — ділиться Ян Здановський. — Але весь цей час у штабі не мали інформації про те, куди відвезли тіла загиблих. Зараз я розумію, що наша дитина також могла опинитися в тій траншеї (у 2022 році на 18 кладовищі у Харкові виявили масові поховання понад 1000 людей — ред.), якби не одна знайома, яка якимось дивом знайшла контакти в морзі. Вона подзвонила нам наступного дня і сказала, що є неопізнане тіло з примітним перснем».
7 березня Юлю впізнали рідні за фотографіями.
«Важливо, що 15 березня ми забрали Юлю. Те, що я побачив у той день, — просто пекло. Співробітники моргу по 10 хвилин ходять подвір’ям у пошуках потрібного тіла, перекладають мішки з місця на місце, поки родичі чекають», — говорить Ян.
За словами мами Юлі Олени Винник, вони хотіли б, щоб була вшанована пам’ять усіх волонтерів, які загинули третього березня. Поки що встановлені імена тільки сімох людей із приблизно десяти.
Алея пам’яті волонтерів у Харкові
Не хотіла в Гарвард, хотіла стати міністеркою освіти в Україні
Коли на врученні дипломів Юлі побажали стати професоркою Гарварду, вона відповіла: «Не хочу бути професоркою і не хочу до Гарварду, а от міністеркою освіти в Україні стати згодна». В інтерв’ю напередодні від’їзду до Юр’ївки дівчина говорила, що хоче сприяти змінам на глобальному рівні.
«...я бачу системні проблеми зі шкільною освітою в Україні. (...) Але щоб розв’язувати проблеми українських шкіл, треба спочатку добре в них розібратися, уявляти, як виглядає школа „зсередини“, з якими труднощами стикаються вчителі в своїй роботі. І найкращій спосіб це зробити — попрацювати декілька років у школі». Із мотиваційного листа Юлії Здановської на програму «Навчай»
За життя Юля вміла вести людей за собою. Сила й яскравість її особистості продовжує надихати і сьогодні.
За чотири місяці після загибелі Юлії українська математикиня Марина Вязовська отримувала медаль Філдса. В своїй промові вона згадала Юлію Здановську:
«Вона була людиною, сповненою світлом, і її великою мрією було викладати математику дітям в Україні».
У пам’ять про дівчину Massachusetts Institute of Technology заснував освітній проєкт Yulia’s Dream для талановитих старшокласників із України, а Ягеллонський університет — стипендію для студентів факультету математики та інформатики. В Україні проходить олімпіада для 5–7 класів імені Юлії Здановської.
Із 2022 року у Києві є вулиця Юлії Здановської (колишня Ломоносова).
«Це тама сама вулиця, на яку вони з ліцею бігали по смаколики, і де розташований гуртожиток КНУ. Юля ходила цією вулицею сім років — третину свого життя, тепер нею ходять нові покоління студентів КНУ», — додає Олена Винник.
Фото: Василина Борисюк
Спогади
«Мене навіть не здивувала ідея Юлі піти волонтерити в Харківську ОДА. Я не намагалась її відмовити, бо український опір, особливо тоді, тримався на людях, які безстрашно йдуть і просто роблять те, що треба робити. Напевне, ми обидві розуміли, що вона — одна з цих людей, і відмовляти її зараз контрпродуктивно. Загалом, я боюсь забагато чого, вона — боялась замало і була єдиною людиною, яку я постійно просила звідкись злізти, бо мені аж фізично страшно за неї. А вона не злазила». Василина Борисюк, подруга й колега
«Це була людина, яка боролася за справедливість, постійно крок за кроком змінювала світ. Це складно пояснити, треба було бачити на власні очі її енергію, кожен конкретний випадок. Як вона тягла нагору важкі речі бабусям у переході, як спонтанно залишалася після занять на кілька годин, почувши від однокурсниці, з якою перед тим ніколи не спілкувалася: „Я не розумію, як програмувати на Python“». Аліна Ян, подруга
«Юля була надзвичайно доброю, чуйною і турботливою. Завжди готовою до пригод, з гарним, хоч і трохи специфічним, почуттям гумору.
Мій найбільш яскравий спогад про неї — традиція викладачів „Кванти“ ходити ввечері після занять на дитячий майданчик неподалік, купувати морозиво і обговорювати все на світі, сидячи по краях пісочниці. Секцію з програмування, яку Юля розбудувала з нуля, вона згодом передала мені. Звісно, програма змінюється, але в основі, особливо для наймолодших груп, досі всі завдання, придумані нею. Вірю, що колись друзі, колеги й учні Юлі зможуть втілити її мрії в життя» Денис Щербак, друг і колега
«Юля була світлою, фантастично чесною і живою людиною, вона випромінювала енергію. За її відкритістю стояли принциповість, глибина і справжня, не по-юнацьки доросла відповідальність.
Про Юлю дуже важко говорити в минулому часі. Бо коли згадуєш її, передусім думаєш не лише про втрату, а й про масштаб можливого майбутнього. Вона могла стати сильною науковицею чи програмісткою. Але вона обрала шлях організаторки освітніх змін. Вона була як сонечко — рудоволоса, яскрава, натхненна. Її загибель — це наш невимовний біль.
Найкраще, що ми можемо робити сьогодні, — це продовжувати ті речі, які були для неї важливими: підтримувати талановиту молодь, розвивати математичну освіту, давати дітям із різних міст і сіл можливість отримати сильні знання, берегти чесність і свободу. Саме за таку Україну Юля жила. І саме таку Україну вона хотіла бачити». Оксана Безущак, деканка механіко-математичного факультету КНУ
«Світ її бачить як математикиню, а я її бачу як людину. Для мене математика — це просто її частина. Якщо ж таки говорити про глобальний контекст, як на мене, ключовим було саме бажання змін. Це могла бути математика, фізика, українська мова — не має значення.
Я особисто нею захоплювалася, бачила в ній приклад того покоління, яке ми чекали: сучасного, сміливого, готового боротися за свої права. Вони першими пішли до лав Сил оборони, частина загинула. Але багато все одно залишилися, і це покоління, на мою думку, має сили, наснагу та розуміння, як зрушити цей світ у правильному напрямку». Ольга Винник, сестра
«В тебе було все: безмежна щирість і неймовірної широти душа, частинки якої ти щедро роздавала всім навколо тебе. Розум, якого я навіть побоювалась, бо розуміла не більш як третину, коли ти розповідала, чого навчаєшся і які математичні задачі розв’язуєш. І просто дівоча краса. (...) Твоє життя було коротким і яскравим. Я впевнена, що цей спалах буде і далі світити багатьом людям». Олена Винник, мама Юлії
4 травня 2026 року мама Юлі написала у фейсбуці:
«...Знов квітне твоя магнолія... Але ти не загадаєш бажання і не задуєш 26 на торті, як мало б бути. З Днем народження, наше золоте руде сонечко Юлія».

15 серпня 2026 року Варшава влаштувала найбільший військовий парад у своїй сучасній історії: тисячі військових, сотні одиниць техніки, літаки й кораблі. Не вистачало тільки одного – нащадків тих, без кого свято взагалі не існувало б. Більше про цей польський парадокс розповість Еспресо. Парад без запрошенняДень Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RP15 серпня Польща відзначала День Війська Польського – річницю Варшавської битви 1920 року, тієї самої, яку історики й публіцисти охрестили "Дивом на Віслі". Цього року святкування вийшло справді небувалим: у Варшаві на Віслостраді пройшли близько двох тисяч військових, понад 300 одиниць наземної техніки, понад 60 літаків і гелікоптерів. У Гдині та Гданську паралельно відбувся морський парад – понад 20 кораблів, а безпеку заходу забезпечували ще близько 9 тисяч військовослужбовців. Президент Кароль Навроцький того дня встиг присвоїти генеральські й адміральські звання 21 офіцеру, а прем'єр Дональд Туск говорив про прагнення Польщі уникнути війни.До параду долучилися військові США, Канади, Австралії, Литви, Естонії, Швеції, Румунії – а найчисельніший іноземний контингент представила Франція, зокрема підрозділ Іноземного легіону.Українців серед них не було. Міністерство оборони України ще за кілька днів до цього офіційно підтвердило: запрошення на парад Київ не отримував. Пресслужба Міноборони Польщі пояснила це буденно – усталених правил щодо переліку гостей немає, а окремі підрозділи ЗСУ не брали участі у варшавській дефіляді ні у 2022-му, ні у 2023-му, ні у 2024-му, ні у 2025-му, бо, за логікою Варшави, під час війни українським військовим краще виконувати бойові завдання, ніж марширувати парадами за кордоном. Аргумент по-своєму логічний. Проблема лише в тому, що саме цей парад – історично не байдужий для українців. Бо це свято річниці події, в якій українська зброя була не масовкою, а однією з причин перемоги."Диво", яке починалося зі спільного походу на КиївПольсько-український парад на Хрещатику, 9 травня 1920, фото: ВікіпедіяЩоб зрозуміти іронію ситуації, варто повернутися на сто шість років назад. Навесні 1920 року Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра підписали союзницьку угоду – так звані Варшавські угоди, які були суперечливим, та все ж: Польща визнавала УНР, натомість Україна погоджувалася на польський контроль над частиною Галичини й Волині. Разом польсько-українські війська рушили на схід, і вже 7 травня 1920-го спільними зусиллями звільнили Київ від більшовиків, відкинувши Червону армію за Дніпро.Однак цей тріумф виявився недовгим. Уже за місяць, 6 червня, союзники залишили Київ і почали відступ – Червона армія перейшла в контрнаступ і покотилася на захід через Полісся, Поділля й Галичину аж до польської території. У липні більшовицькі війська прорвалися до Львова, а армія Тухачевського розгорнула наступ на Варшаву. Над самим існуванням молодої польської держави, яка щойно відродилася після 123 років поділів, нависла реальна загроза знову канути в Лету. Замостя: дванадцять днів, які виграли ВаршавуМарко Безручко (другий зліва на передньому плані) й Симон Петлюра (крайній справа) під час військового параду в Києві 9 травня 1920 року, фото: з фондів Centralne Archiwum WojskoweСаме тоді на історичну сцену виходить постать, про яку в самій Польщі сьогодні згадують значно рідше, ніж вона того заслуговує, а часом і применшують, кажучи, що поляки самі справилися. Тож, його ім’я – полковник, згодом генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко.Поки польське командування готувало контрудар під Варшавою, більшовицьке командування кинуло в обхід, у тил польському фронту, 1-шу Кінну армію Семена Будьонного – близько 20-25 тисяч шабель, кінні тачанки з кулеметами, десятки гармат. Завдання Будьонного було прорватися через Замостя й Люблін і вийти на Варшаву з тилу, замкнувши оточення. Зупинити цю лавину мав гарнізон Замостя – 6-та Січова стрілецька дивізія Безручка разом із польським 31-м полком, загалом трохи більш як 3 тисячі багнетів проти майже 25-тисячного кінного корпусу.Дванадцять днів облоги – з середини серпня до початку вересня 1920 року – гарнізон Замостя утримував місто, не даючи кінноті Будьонного вийти на оперативний простір і з'єднатися з рештою більшовицьких сил. Саме в ці дні під Варшавою розгорнувся успішний польський контрнаступ – армія Тухачевського зазнала поразки, а трохи згодом, на початку вересня, під Комаровом уже сама кіннота Будьонного була розбита польськими кавалерійськими та піхотними частинами. Штурм Замостя, під яким Будьонний поніс важкі втрати, фактично зламав ударну силу його армії й позбавив більшовиків шансів дотягнутися до польської столиці з півдня. За цю операцію Безручко та його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920 року отримали звання генерал-хорунжих.Простіше кажучи: поки поляки перегруповувалися й били Тухачевського під Варшавою, українські воїни цих кілька вирішальних днів тримали фронт у Замості й не пускали до польської столиці другий кулак більшовицького наступу. Без цього "диво" на Віслі цілком могло не відбутися. Принаймні, так трактують українські історики героїчну постать Безручка.Подяка по-варшавськомуФінал цієї спільної кампанії виявився менш зворушливим, ніж її середина. Восени 1920-го Польща сіла за стіл перемовин із більшовицькою Росією – і в жовтні уклала перемир'я, а в березні 1921-го підписала Ризький мирний договір, за яким територію Правобережної України фактично поділили між Польщею та більшовицькою Росією, а про союзника УНР – просто "забули". 35-тисячне українське військо, яке ще вчора билося пліч-о-пліч із поляками, було роззброєне й інтерноване в польських таборах.Варшавський договір 1920 року, який мав стати основою польсько-української державності, на практиці виявився разовим використанням українських армій проти спільного і значно сильнішого ворога – з подальшим списанням союзника з рахунків, щойно він виконав свою функцію. Формулювання жорстке, але саме так це сьогодні у більшості описують українські історики, коли говорять про долю армії УНР після 1920 року.Свято, яке заснував брат митрополитаГенерал, граф Станіслав Шептицький, фото: radiosvobodaА тепер – деталь, яка цього серпня набуває особливої іронії. Дату 15 серпня як офіційний День Війська Польського запровадив зовсім не Пілсудський. Це зробив генерал Станіслав Шептицький – рідний брат глави Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. У 1923 році, обіймаючи посаду міністра військових справ Польщі, Станіслав Шептицький своїм наказом №126 від 4 серпня 1923 року встановив 15 серпня як "День Вояка"– на честь річниці "пам'ятної поразки більшовицької навали під Варшавою". Саме цей наказ і започаткував традицію, яку сьогодні продовжує сучасне польське Свято Війська Польського.Виходить доволі цікава картина. Адже свято, яке цього року відбулося без українців, започаткував чоловік, чий рідний брат очолював Українську греко-католицьку церкву і чиє прізвище в Україні асоціюється насамперед із митрополитом Андреєм та УГКЦ – чи не найбільш проукраїнською церквою. Як святкували разом – і як забули заразУ міжвоєнній Польщі про українську складову перемоги 1920 року, м'яко кажучи, воліли не наголошувати. Політика щодо українських земель у складі II Речі Посполитої в ті роки була далекою від союзницької риторики часів походу на Київ. Після Другої світової війни саме свято на кілька десятиліть узагалі зникло з календаря – у соціалістичній Польщі "буржуазну" перемогу над Червоною армією не відзначали.Повернулося воно вже після 1989 року, а тема спільної польсько-української боротьби проти більшовиків почала повертатися в публічний простір ще пізніше – переважно після падіння СРСР, коли з'явилася змога говорити не лише про болючі сторінки взаємних міжетнічних трагедій, а й про сторінки, які поляків та українців об'єднують, а не роз'єднують.У 2007 році у Польщі відбувся перший великий сучасний парад, тоді Україна участі не брала. Однак вже у 2008 році українські військові вперше взяли участь у параді до Дня Війська Польського. Тим самим польська влада визнала вагомий внесок українців у цій перемозі. У 2010-х ця тенденція стала помітнішою на офіційному рівні, особливо після анексії Росією Криму та початку АТО. Зокрема, була інформація, що у 2016 році український підрозділ брав участь. А у 2017 році не лише українські воїни були присутні, а також тодішнього міністра оборони України Степана Полторака прийняли у Варшаві з неабиякою теплотою: він провів переговори з польським колегою Антонієм Мацеревичем, а разом вони поклали вінки до могил вояків Армії УНР на варшавському православному кладовищі "Воля". У 2023 році, вже під час повномасштабної війни, президент Анджей Дуда під час святкових заходів вшанував пам'ять воїнів УНР, які загинули в боях проти більшовиків, і в промові прямо казав про те, що незалежні Україна й Білорусь життєво важливі для безпеки самої Польщі, тим самим засвідчуючи живучість доктрини Ґедройця.Тобто ще кілька років тому пам'ять про 1920-й працювала як місток, що поєднував два народи. Але останні два роки з приходом до влади Карла Навроцького, цей місток чомусь виявився не потрібен.2026-й: наймасштабніший парад і найпомітніша відсутністьДень Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RPФормально в польському Міноборони наполягають, що відсутність українського підрозділу – не жест неповаги. Речник відомства Януш Сеймей пояснював, що Україну на святкуванні представляли дипломати й військові аташе, а самих військових не запрошують, бо в країні триває війна. Аналітик Польського інституту міжнародних справ (PISM) Даніель Шеліговський додав до цього ширший контекст: окремі підрозділи ЗСУ не брали участі у варшавському параді жодного разу з 2022 року, а на сам захід традиційно запрошують лише кілька іноземних контингентів – більшість союзників Польщі в параді взагалі не бере участі.Пояснення логічне саме доти, доки не згадати, з якої саме нагоди цей парад проводиться. Частина польських публіцистів і громадських діячів це й підкреслила. Громадський діяч із Komitet Obrony Demokracji Пшемислав Вішнєвський публічно закликав польську владу включити до параду почесний підрозділ ЗСУ як символ польсько-українського союзу – і як відповідь на російську пропаганду. Цей допис зібрав 10 тисяч коментарів. Журналіст Єжи Вуйцік у коментарі порталу "Наш вибір" сформулював цю думку ще показовіш. За його словами, Україна з початку повномасштабного вторгнення фактично захищає й територію Польщі, а сама відсутність українського підрозділу на параді – це ще одна межа, яку перейшла польська сторона на тлі загального погіршення двосторонніх відносин. Він також нагадав, що лише за місяць до цього, 14 липня, українські військові пройшли парадом на Єлисейських Полях у Парижі – з нагоди Дня взяття Бастилії, як почесні гості поряд із президентом Макроном і за особистої присутності Володимира Зеленського, а українські пілоти пілотували французькі Mirage 2000.Український історик Олександр Зінченко відреагував на ситуацію ще коротше й точніше –написав, що цього року Польща "вдруге зрадила солдатів генерала Марка Безручка, посмертно".Володимир Зеленський тим часом, попри відсутність запрошення, публічно привітав Польщу зі 106-ю річницею Варшавської битви й нагадав про спільну боротьбу проти більшовицького наступу. Тим самим нагадуючи і показуючи польській стороні, з ким насправді велася тоді і зараз боротьба поляків. День Війська Польського 15 серпня 2026 року, фото: Kancelaria Prezydenta RPДо речі, варто згадати, що у соцмережах миттєво з’явилися "сенсації" про те, що на військовій машині президента Карла Навроцького, якою він їхав під час параду, були "українські" номери UA. Ці букви то були, але в них інше розшифрування. Це фейк старий, бо польські військові номери починаються з літери U, а UA – один із кодів для певних типів техніки. Те саме писали ще про Дуду у 2023-му. Російський сегмент любить такі збіги. Показово, що і цю дрібницю встигли перетворити на привід посперечатися про Україну – притому що йдеться про звичайну службову абревіатуру.Контекст, у якому все це відбуваєтьсяПарад без українців стався не у вакуумі. Усього за кілька тижнів до нього, у червні 2026-го, президент Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі – ордена Білого Орла, який той отримав ще від Анджея Дуди. Формальним приводом став український указ про присвоєння одному з військових підрозділів імені Героїв УПА, хоча й сам Зеленський, і незалежні спостерігачі вказували на реальну причину – наближення парламентських виборів у Польщі та бажання Навроцького заробити електоральні бали на тлі непростих стосунків між президентом і урядом Дональда Туска. У відповідь низка українських політиків – від Кирила Буданова до Леоніда Кучми, Віктора Ющенка й Петра Порошенка – оголосили про відмову від власних польських нагород. У липні Навроцький під час заходів пам'яті Волинської трагедії закликав парламент заборонити в Польщі використання червоно-чорного прапора, а Варшава дедалі наполегливіше буквально кричить про визнання Волинської трагедії геноцидом, а всю тему ОУН-УПА ставить таким боком, що або забудьте їх , або ми Україну не пустимо до ЄС.Тобто на всьому цьому антиукраїнському тлі відсутність українського підрозділу на параді виглядає не випадковістю, а ще одним, цілком системним епізодом у ряду жестів, у яких актуальна польська національна політика воліє наголошувати на болючих сторінках спільної історії – і воліє не помічати сторінок, де поляки й українці билися за одну справу й перемагали разом.Але іронія цієї історії в тому, що якби не українська зброя під Замостям у ті дванадцять серпневих днів 1920 року, міжвоєнна Польща цілком могла не відбутися в тому вигляді, у якому ми її знаємо, а разом з нею, можливо, і сама традиція Дня Війська Польського. Сто шість років по тому Польща провела найбільший парад в історії своєї сучасної армії – на тлі війни, у якій Україна знову, як і тоді, стримує спільного ворога, тільки цього разу сама з фронтом завдовжки в тисячу кілометрів. І знову, як і тоді, подяка виявилася вибірковою.Читайте також: Від Катині до Волині: російський слід в еволюції польської історичної травми

Фото: ДПСУ

Нова назва свята відображає зміни сучасної війни, де надійний зв’язок і захист даних можуть визначити успіх операції та зберегти життя.
n описовий текст з Міністерство оборони України на своїй сторінці у Facebook.n
В Україні 8 серпня вперше офіційно відзначають День військ зв’язку та кібербезпеки.
6 серпня 2026 року президент Володимир Зеленський підписав указ, що закріплює щорічне відзначення 8 серпня саме як День Військ зв’язку та кібербезпеки Збройних сил України.
До цього 8 серпня офіційно відзначали День військ зв’язку. Саме цього дня у 1920 році в Києві на базі колишнього Костянтинівського юнкерського військового училища розпочалася підготовка військових зв’язківців на Других Київських військово-інженерних курсах.
У 2020 році в межах реформування Збройних сил за стандартами НАТО було створене командування Військ зв’язку та кібербезпеки ЗСУ, а з 1 січня 2022 року Війська зв’язку та кібербезпеки набули статусу окремого роду військ. Відтоді в самих Збройних силах професійне свято фактично відзначали як День військ зв’язку та кібербезпеки, а указ Президента закріпив цю назву на офіційному рівні.
Із професійним святом воїнів-зв’язківців і фахівців кібербезпеки привітав т. в.о. міністра оборони України Євгеній Хмара.
У високотехнологічній війні зв’язок має ключове значення. Воїни-зв’язківці та фахівці кібербезпеки забезпечують те, без чого не працює сучасна армія на фронті та у тилу. Від стабільної захищеної комунікації залежить управління військом, координація підрозділів, швидкий обмін даними.
– Євгеній Хмара
Ваша робота визначає, чи будуть рішення на полі бою вчасними. І чи будуть збережені життя. Ваша служба часто непомітна. Але вона щодня відіграє ключову роль у нашій стійкості. Під тиском засобів РЕБ та ударів противника ви тримаєте зв’язок там, де він потрібен найбільше
– Євгеній Хмара
Значення свята для ЗСУ та кібербезпеки
Свято підкреслює важливість підготовлених фахівців зв’язку та кібербезпеки для підтримки управління, координації та захисту інформаційних систем у Збройних силах.
Корисне для прочитання:
Президент Зеленський підписав указ про нагородження трьох оборонців Хрестом бойових заслуг; указ від 30 березня також відзначив 372 захисників, 200 посмертно.
Офіційно спростовано заяви про захоплення Нової Січі – ЗСУ утримують село, а Генштаб зафіксував 238 бойових зіткнень за добу.
The post Україна вперше офіційно відзначає День Військ зв’язку та кібербезпеки first appeared on Межа. Новини України..