Тренд пошуку "Планета Кіно"

Для того щоб зірка бойовиків Том Круз нарешті почав
виглядати на свій біологічний вік, голлівудським гримерам знадобився чималий
арсенал: сива перука, штучні зморшки, лицьові протези та об'ємний накладний
живіт. Попри те, що 3 липня 2026 року актору виповнилося 64 роки, глядачі
звикли бачити його у бездоганній фізичній формі. Поява перших кадрів із
майбутньої стрічки Digger викликала справжній резонанс у мережі, адже на екрані
постала зовсім інша людина.У новій чорній комедії Алехандро Гонсалеса Іньярріту актор
перевтілився в екцентричного нафтового магната Діггера Роквелла. Це один із
найвпливовіших людей планети, необачні рішення якого запускають руйнівну лавину
подій."Трансформація актора була просто разючою", — поділився
враженнями режисер Іньярріту, розповідаючи про роботу над картиною.Для
створення образу південного багатія знадобився складний пластичний грим, який
перетворив Круза на лисіючого дідуся в ковбойському одязі."Ми використали всі
можливі технології перевтілення", — зазначив постановник, щоб повністю стерти
звичний глядачам образ супергероя.Шанувальники кіно одразу помітили кумедну іронію ситуації. У
соціальних мережах миттєво поширився вірусний жарт про те, що 64-річного Круза
спеціально зістарили, аби він зміг зіграти 65-річного персонажа. Глядачі, які
роками спостерігали, як актор самостійно стрибає з літаків та ганяє на шаленій
швидкості у франшизі "Місія нездійсненна", виявилися не готовими до такого
повороту.Офіційні представники кіностудії Warner Bros. підтвердили
радикальні зміни у зовнішності зірки, проте конкретний вік його персонажа в
документах не зазначений. Тож реальність виявилася значно простішою, але не
менш кумедною. Кіноробам довелося докласти титанічних зусиль не для
омолодження, а навпаки — щоб позбавити актора вигляду "вічного підлітка".
Складний грим допоміг створити образ людини, яка виснажена не стільки роками,
скільки тягарем необмеженої влади. Це виглядає особливо іронічно на тлі того,
що понад сорок років Том Круз успішно доводив усім, що час над ним не владний.
Нагадаємо, портал
"Коментарі" писав, що Єва Лонгорія показала гарячі фото в купальнику: як
виглядає у свої 51 рік.

21 серпня 1932 року в Італії завершився перший Венеційський кінофестиваль. Він став найстарішим майданчиком для показу авторського кіно на планеті.

Дон Кінг – найбільш упізнавана та колоритна постать серед промоутерів. Ще не так давно він був найвпливовішою персоною у світі профібоксу. Але час невблаганний, і сьогодні Дон став вже суто історичним героєм з міфів та байок.
Дон Кінг організував понад 500 боїв за титул чемпіона світу. Він установив безліч рекордів: платив нечувані раніше суми за вихід на ринг, влаштовував заходи, що збирали рекордну кількість глядачів біля екранів, заробляв на матчах небувалі гроші. Кінг працював з багатьма зірками боксу, деякі з яких звинуватили його у шахрайстві.
Його постать неможливо змалювати однією фарбою.
"Дон виглядає як чорний, живе як білий, а думає про зелень", – дуже влучно свого часу відзначив Ларрі Голмс.
Тим він і цікавий – адже його доля є просто сюжетом захоплюючої кінодрами. Власне, про нього і зняли декілька фільмів. Сам Кінг якось сказав журналістові:
"Реальне життя, хлопчику мій, куди незвичайніше за книжки. Хто міг уявити таке життя, як моє? Я сам не можу в це повірити. Я прокидаюсь щоранку – і в шоці, що живий!"
До тюрми
Дональд Кінг народився 20 серпня 1931 року у Клівленді, штат Огайо, у бідній афроамериканській родині. Він був п'ятим із шести братів, ще в сім'ї була одна донька. Коли Дону було 10 років, його батько Кларенс Кінг, робітник сталеливарного заводу Otis Steel, загинув під час вибуху ковша у цеху.
Мати Гетті Кінг отримала компенсацію у розмірі 10 тис. доларів, і це дозволило їй переїхати з родиною до району середнього класу Маунт-Плезант.
Гетті заробляла на життя, торгуючи пиріжками та смаженими горішками. Рознощиками товару працювали сини. Щоб збільшити продажі, хлопці вигадали хитрий хід: клали до кульків записки з цифрами, граючи на людській цікавості. Покупці навіть робили ставки, кому дістанеться більша цифра. Кінг та його старші брати зрештою залучилися до схеми ставок.
"Ми цим скористалися і почали займатися шахрайством. Це було незаконно, але хто знав про ті закони?", – згадував набагато пізніше наш герой.
Саме тоді закладалася ділова хватка майбутнього промоутера, поєднана з шахрайськими підходами. Після закінчення середньої школи (1951) Дон хотів вчитися на адвоката та вступив на юридичний факультет Кентського державного університету (місто Кент, штат Огайо), але його швидко звідти виключили.
Того ж року старший брат Конні підрядив його працювати у нелегальній букмекерській конторі. У роботі Дону дуже допомагала феноменальна пам'ять, за яку йому дали прізвисько "Цар чисел". Спочатку він збирав ставки, а згодом у нього з'явились власні точки з прийому ставок.
Коли денний дохід Кінга досягнув 15 тис доларів, місцевий мафіозо Алекс Бернс запропонував йому "дах". Згідно з умовою, Кінг мав платити Бернсу, а той мав позичати Дону гроші у разі необхідності. Коли така потреба виникла, мафіозо кинув Кінга, а той відмовився платити, за що йому підкинули в дім вибуховий пристрій, а його самого намагались застрелити.
А сам Дон у 1954 році застрелив такого собі Хіларі Брауна, який разом з двома поплічниками намагався пограбувати одну з його букмекерських точок. Оскільки перестрілка була взаємною, суд виправдав Кінга, визнавши вбивство як вимушене.


Дон Кінг у 1954 році після вбивства Хіларі Брауна


Getty Images



Загалом з 1951-го по 1967 роки Дона Кінга заарештовували понад 30 разів. 15 з них були за порушення правил дорожнього руху. Але 20 квітня 1966 року Кінг забив на смерть свого працівника Сема Гаррета, який заборгував йому 600 баксів. Гаррет помер через 4 дні від важкої травми голови, отриманої після численних ударів ногами. Хоча Дон заявив про самозахист, його було засуджено за вбивство другого ступеня. Адвокатам вдалося переконати присяжних, що то було ненавмисне вбивство, тож Кінга засудили до позбавлення волі на термін від одного до двадцяти років. У в'язниці Дон провів 3 роки 11 місяців і був звільнений достроково 30 вересня 1971 року.
Під час відбування строку у в'язниці "Меріон" він почав займатися самоосвітою і прочитав усе, що міг знайти у тюремній бібліотеці.
"Я навчився всього у в'язниці, читаючи все, що міг знайти. Це дало мені розуміння життя, яке полягає в тому, що "не злися, будь розумнішим", – згадував Кінг.
Вийшовши на свободу, він так і сипав цитатами і афоризмами – переважно з Біблії та Шекспіра. І без того красномовний хлопець, Кінг став неперевершеним оратором. Проте журналісти звертали увагу на те, що він протягом десятиліть промовляв одні й ті ж фрази, не оновлюючи репертуару.


Дон Кінг у поліцейському відділку Клівленда, 1959 рік


Getty Images



Два вбивства за плечима – не краща характеристика та не надто добрий старт для успіху в житті. Але Дон Кінг зумів переламати долю і сягнути найбільших висот.
Зліт на чорних крилах
Після виходу з в'язниці 40-річний Дон Кінг вирішив стати спортивним промоутером. У шкільні роки він мав досвід занять аматорським боксом, а в рідному Клівленді мав товариша – Дона Ельбаума, здібного тренера та промоутера, який йому допомагав.
Дон відразу зробив геніальний крок: відомий естрадний співак Ллойд Прайс познайомив його з Мухаммедом Алі, і Кінг переконав великого чемпіона виступити на благодійному спортивному шоу – заради збору коштів для однієї з лікарень Клівленда. То був великий івент за участі чорношкірих зірок естради Марвіна Гея, Вілсона Пікетта, Лу Роулза, який у підсумку приніс 80 тис доларів прибутку.
Кінг виніс з цього два важливих уроки: на боксі можна заробляти великі гроші, і треба робити ставку на братів за кольором шкіри. Саме з расового боку він підкотив спочатку до Мухаммеда Алі, а потім і до інших великих чорних чемпіонів. Йому довіряли як своєму, він був єдиним провідним чорношкірим промоутером.
Мухаммед Алі тоді боровся за повернення на трон чемпіона світу – цього титулу його позбавили у 1967 році за відмову йти воювати у В'єтнамі. У 1974 році Кінг задумав безпрецедентну виставу – бій чинного чемпіона у важкій вазі Джорджа Формана з колишнім чемпіоном – Алі. За небувалий призовий фонд (близько $5 млн кожному) боксери погодилися. Кінг буквально вкрав Алі у тодішнього його промоутера Боба Арума – юриста з дипломом Гарварда, який раніше працював у міністерстві юстиції.


Дон Кінг і Мухаммед Алі оголосили про програму допомоги африканцям у посушливій смузі Сахель на пресконференції Організації Об'єднаних Націй у середу, 5 березня 1975 року


Getty Images



З Форманом вийшло ще цікавіше. У січні 1973 року Кінг був у свиті Джо Фрейзера, коли той приїхав на Ямайку битися з Форманом за звання абсолютного чемпіона світу у важкій вазі. Кінг навіть хвалився, що їхав у лімузині із самим Фрейзером. Але коли Форман відправив того в нокаут, Кінг вискочив на ринг, гаряче обійняв нового чемпіона і з Ямайки поїхав уже з ним.
Мільйонів на організацію бою Алі з Форманом у Кінга не було. Зате було вміння ладнати з людьми. Він умовив кілька компаній фінансувати захід, а головним досягненням стала домовленість із заїрським диктатором Мобуту Сесе Секо. Ідея проєкту була красномовною: дві чорні зірки змагаються в серці Африки за титул найсильнішого на планеті; ще й подалі від податкових органів США. То був класичний кейс спортсвошингу. Президент Заїру не лише дав грошей, а й наполіг, щоб бій пройшов у столиці його країни Кіншасі, для чого забезпечив проживання, стадіон та безпекові заходи.
Легендарний чемпіон, вірянин, бізнесмен: історія багатогранного Джорджа Формана
Кінг дав бою гучне ім'я The Rumble in the Jungle (Гуркіт у джунглях, а на сленгу звучить як Розбірка у джунглях). Під цей захід Кінг зареєстрував власну компанію Don King Productions.
Бій відбувся 30 жовтня 1974 року. Кінг знову влаштував ціле шоу, зокрема домовився про концерт знаменитого ансамблю Fania All-Stars. 32-річний Алі, який вважався андердогом, нокаутом у 8 раунді переміг 25-річного фаворита Формана, у якого за плечима на той момент було 40 боїв без жодної поразки. The Rumble in the Jungle переглянуло понад 1 млрд телеглядачів по всьому світу, це стало рекордом для тогочасного боксу. І вже 1975 року відбулася наступна гучна подія, організована Кінгом, – "Трилер у Манілі", бій Фрейзера та Алі.
Кар'єра Дона Кінга злетіла. Він ставив один рекорд в історії боксу за іншим. У 1975 році він заробив $1 млн на телеправах на матч Алі та Рона Лайла, а в 1977 році телеканал АВС купив права на показ бою Кена Нортона та Джиммі Янга вже за $2 млн. У 1980 році бій між Ларрі Голмсом і Алі в Лас-Вегасі приніс виручку $2 млн за квитки. Але в червні 1982 року бій Голмса і Джеррі Куні в тому ж Лас-Вегасі дав вже $8 млн виручки тільки на вхідних квитках. Права на трансляцію його запису було продано АВС за цілих $3 млн, теж нечувані гроші на ті часи.
У 1981 році Кінг став першим імпресаріо, який заплатив гонорар боксеру в $10 млн. Такі гроші дісталися Шугару Рею Леонарду за бій проти Роберто Дюрана. У 1982 році Дон поставив рекорд в організації боїв за титул чемпіона світу – 23 матчі за 12 місяців. У 1986 році він побив цей рекорд – 25 боїв, а 1994 році організував цілих 47 таких боїв.


Ларрі Холмс, чемпіон світу за версією Всесвітньої боксерської ради (WBC), разом із боксерським промоутером Доном Кінгом, який тримає пояс чемпіона світу WBC, Лондон, Велика Британія, 30 червня 1978 року


Getty Images



У 1982 р. Кінг став першим промоутером, який заснував власний кабельний телеканал – Don King Sports and Entertainment Network. Наступного року губернатор штату Огайо Джим Родс помилував його за вбивство Сема Гаррета, серед тих, хто клопотав перед ним за Дона Кінга, були, зокрема, видатний афроамериканський політик Джессі Джексон та вдова Мартіна Лютера Кінга Коретта Кінг. То вже був приклад, так би мовити, персонального спортсвошингу.
У 1990-х Дон продовжив ставити рекорди. Наприклад, він був промоутером бою Майка Тайсона та Евандера Холіфілда (листопад 1996), який встановив рекорд за кількістю платних переглядів – $1,6 млн домогосподарств заплатили, щоб побачити трансляцію. Через рік ті ж боксери зустрілися в Лас-Вегасі, щоб битися більш ніж перед 16 300 глядачами, виручка за квитки склала черговий рекорд – $14,2 млн. То був той самий бій, під час якого Тайсон був дискваліфікований за те, що відкусив Холіфілду шматок вуха.
У листопаді 1999 року Кінг знову побив власний рекорд: на другий бій Холіфілда проти Леннокса Льюїса прийшло ще більше людей – близько 17 000 купили квитки, збори склали $16,86 млн.
Дон Кінг зробив щонайменше 90 боксерів мільйонерами. Багато в чому завдяки йому індустрія боксу стала такою, якою ми її знаємо. Серед найвеличніших боксерів, яких опікав Дон Кінг, окрім згаданих, були, зокрема, Роберто Дюран, Фелікс Трінідад, Бернард Гопкінс, Хуліо Сезар Чавес, Марко Антоніо Баррера, Кріс Бьорд, Вільфред Бенітес та інші. Як бачимо – далеко не лише важковаговики і не лише чорні.
Але ким він був для боксерів насправді – доброю феєю чи розважливим грабіжником?
"Дон Корлеоне"
Дон Кінг сумно відомий численними правопорушеннями. Спектр дуже широкий: підробка медичних даних, страхове та податкове шахрайство, маніпуляція рейтингами тощо.
Але головний кримінал Дона – це гонорари, які він не доплачував своїм боксерам, тобто обкрадав їх. Промоутер контракти з боксерами складав таким чином, що розірвати їх міг лише він сам. Бійці були впевнені, що, коли мине термін контракту, вони зможуть скинути ярмо. Але підходив час і з'ясовувалося, що в контракті заховано безліч умов, за якими боксеру доведеться платити Кінгу величезні неустойки за відмову продовжити контракт.
Ось лише три приклади його нечесної поведінки – із найбільшими зірками.
У 1982 році Мухаммед Алі подав на Кінга до суду за несплату йому 1,1 млн доларів за бій з Ларрі Голмсом (жовтень 1980). Кінг зв'язався зі старим другом Алі на ім'я Джеремі Шабазз і вручив йому валізу з готівкою у розмірі 50 тис. доларів і листа, в якому Алі відкликав позов проти Кінга. Дон попросив Шабазза відвідати Алі, який перебував у лікарні у зв'язку з погіршеним станом здоров'я, і вручити йому валізу з грошима, якщо той підпише лист. Алі, який був дуже хворий та мав потребу у грошах, підписав. Коли його адвокат дізнався про це, він заплакав.
Голмс стверджував, що Кінг, який вів майже всю його кар'єру, обдурив його на $10 млн, забираючи частину гонорарів, зароблених у боях, включаючи 25 відсотків призових як для прихованого менеджера. Голмс заявляв, що отримав лише $150 тис. із належних 500 тис. за його бій з Кеном Нортоном, і $50 тис. із 200 тис. за зустріч із Ерні Шейверсом. Він також говорив про крадіжку частини гонорару боїв з Мухаммедом Алі, Рендаллом Коббом та Леоном Спінксом, відповідно $2 млн, $700 тис. та $250 тис.










Читайте також :


Чак Вепнер: має українське коріння, відправляв у нокдаун Мухаммеда Алі та став прототипом Роккі Бальбоа






Голмс позивався на промоутера до суду за звинуваченням у недоплаті йому гонорару за бій із Джеррі Куні у розмірі від 2 до 3 млн доларів. Також він подав позов за бій із Майком Тайсоном, у якому не дорахувався $300 тис. Голмс тоді улагодив усі деталі з Кінгом за $150 тис. і також підписав легальну угоду про нерозповсюдження негативної інформації у бік Кінга.
Майк Тайсон довгий час цілком сліпо довіряв Кінгу. Тільки за 1995-1997 роки він заробив за його допомогою 140 млн доларів, проте коли вирішив перевірити свої банківські рахунки, на свій подив, з'ясував, що у нього практично нічого немає. Переглянувши папери, Тайсон виявив, що 25% платив Кінгу за контрактом, а ще 25% пішли менеджерам, призначеним Доном. Якось розчинилися й інші гроші. Розлючений Майк при зустрічі, як стверджують, дав Кінгу потужний стусан під зад, але той вважав це дрібною неприємністю: епоха Тайсона добігала кінця, і Кінг вирішив наостанок обібрати його по-справжньому. Тайсон ​​подав до суду, сума позову становила $100 млн, але Кінгу до цього було не звикати. Адже він на той час витримав вже більше 100 процесів і всі або виграв, або відбувся сплатою невеликих грошей. Позов Тайсона було врегульовано поза судом, ціна питання склала $14 млн.
Невигадані історії. Тайсон прийшов до Трампа і запитав: "Ти спав з моєю дружиною?"
Тайсон якось сказав, що Дон Кінг наробив чорним боксерам більше зла, ніж будь-який білий промоутер в історії.
"Чому я став працювати з Доном? Тому що знав, що зароблю з ним більше, ніж будь з ким іншим. Чесний промоутер пообіцяє тобі три мільйони, і у підсумку саме ці три мільйони ти й заробиш. А Дон Кінг пообіцяє тобі десять мільйонів, п'ять украде, але тобі все ж залишиться не три, а п'ять. Отже з ним працювати вигідніше", – пояснював свою співпрацю з Кінгом Ларрі Голмс.


Зліва – направо: Дон Кінг, Доналдь Трамп і Ларрі Голмс


Getty Images



У 1996 році у братів Кличків вистачило розуму відхилити пропозицію Дона Кінга, який хотів залучити перспективних українських важковаговиків до своєї стайні."Ми розуміли, що Кінг, якщо йому це буде вигідно, не вагаючись пожертвує нашими боксерськими кар'єрами, – згадував Віталій Кличко. – У нього був тільки один друг, якого зображено на зеленому папірці – його звуть Франклін. З людськими ж якостями у Дона завжди було не дуже".
"Дон Трамп"
В особистому житті, як це нерідко буває, Дон Кінг зовсім не відповідає своєму публічному іміджу. Він був добрим сім'янином, люблячим чоловіком, дбайливим батьком та дідусем.
У 1959 році Дон Кінг одружився з Генрієттою. То був його другий шлюб (вперше він одружився ще у 20 років, але цей шлюб тривав недовго). Дон і Генріетта виховували трьох дітей – рідних доньку Деббі та сина Еріка, та прийомного сина Карла, майбутнього партнера Дона у боксерському бізнесі. У Дона є п'ять онуків та правнуки.


Дон Кінг з родиною, 1975 рік


cleveland.com



У 2010 році Генрієтта Кінг померла від раку у віці 87 років. Дон сказав, що зі смертю дружини він втратив найкращого друга."Вона є жінкою, яка стоїть за всіма моїми успіхами та досягненнями".
Подружжя Кінг активно займалось благодійністю. Дон неодноразово зазначав, що часто робив пожертви анонімно – як належить порядним вірянам. Проте злі язики стверджували, що то було настільки анонімно, що невідомо – чи було взагалі.
Ставши світовим селебріті, Кінг зустрічався з багатьма відомими людьми поза сферою боксу – Нельсоном Манделою, Леонідом Брежнєвим, Михайлом Горбачовим, Іоанном Павлом II і Бенедиктом XVI, Тоні Блером, Жаком Шираком, Сільвіо Берлусконі, Фіделем Кастро та сімома президентами США.
Видається коректним порівняти Дона Кінга не лише з доном Корлеоне, але й з іншим Дональдом – Трампом. Як і двічі президент США, Кінг уславився екстравагантною зачіскою та епатажною поведінкою; він також має погану репутацію, яка не завадила досягти найбільших висот.
До речі, обидва Дональди добре знайомі ще з кінця 1980-х років, коли вони кружляли навколо Майка Тайсона (Трамп тоді кілька місяців був радником Тайсона та здер з нього за свої поради 2 млн доларів). Кінг розповідав в інтерв'ю виданню Politiko, що багато разів відвідував маєток Трампа у Мар-а-Лаго, що має телефон президента та може вільно дзвонити йому. Втім, Кінг у своєму житті багато чого розповідав. Але його підтримка Трампа під час президентської кампанії 2016 року є безперечним фактом: Кінг агітував за Трампа у своїй газеті Call and Post, виступав на Республіканській національній конвенції та представляв Трампа публіці на зустрічі з виборцями у церкві в Огайо.


Зліва – направо: Ларрі Голмс, Мухаммед Алі, Дон Кінг і Генріетта Кінг



Цілком природно, що Дон Кінг перебував у сфері уваги кіно і телебачення – і в якості самого себе, і як персонаж, якого грали актори. У 1997 році про нього зняли телевізійний байопік під назвою "Тільки в Америці", відомий актор Вінг Реймс за виконання ролі Дона отримав Золотий глобус.
У квітні 2016 року місто Клівленд назвало ділянку бульвару Шейкер, розташовану поблизу штаб-квартири газети King's Call and Post, вулицею Дона Кінга – на честь видатного земляка. У вересні 2016 року міська рада Клівленда запропонувала надати цю назву частині дороги на Сідар-авеню. Пропозиція виглядала суперечливою, оскільки саме на Сідар-авеню Кінг у 1966 році вбив Сема Гарретта. Зрештою, перейменування було скасовано, але ділянка бульвару Шейкер залишається названою на честь Дона Кінга.
Серед професійних нагород Дона Кінга – введення до Міжнародної Зали слави боксу у 1997 році.
Цікаво, що до списку топ-100 найвеличніших афроамериканців в історії, який 2002 року склали в університеті Темпл (Філадельфія), увійшли троє боксерів – Джек Джонсон, Джо Луїс і Мухаммед Алі, але для Дона Кінга там місця не знайшлось. І це цілком зрозуміло – репутація: недарма колись жартували, що у Дона така зачіска, щоб приховувати чортячі ріжки.

25 років тому на екрани вийшов зразковий готичний трилер іспанського режисера Алехандро Аменабара «Інші». Тонко сконструйована атмосфера містичного мороку, вміле нагнітання саспенсу, чудова акторська гра Ніколь Кідман і фінальний твіст (тобто несподіваний сюжетний поворот, що ставить історію з ніг на голову або навпаки, як у випадку з «Іншими») миттєво зробили цю стрічку класикою. Фільм стабільно потрапляє до рейтингів жовтих видань на кшталт «10 фільмів, які зламають вам мозок» поряд з іншими шедеврами жанру фільм-головоломка — «Олдбоєм», «Серцем Ангела», «Підозрілими особами», «Жорстокою грою» та «Шостим чуттям», яке є тематично найближчим до «Інших».
Як працює цей драматургійний прийом із нашою свідомістю й підсвідомістю та як твісти відображають поточний політичний момент і фобії суспільства, — шукаємо відповіді разом.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Премʼєра “Американської історії жахів: 13”: Аріана Гранде дебютує в культовому серіалі


Нейробіологія в поміч
Хороший твіст, здатний і справді «зламати нам мозок» (у попкультурі таке кіно називають Mindfuck), завжди математично чесний — він просто використовує стереотипи й наш глядацький досвід проти нас самих. Цей феномен пояснюють нейробіологія та когнітивна психологія.
В «Інших» Алехандро Аменабар розкриває всі карти з першої ж хвилини фільму: будинок героїні Ніколь Кідман геть відрізаний від зовнішнього світу, її діти мають хворобливу чутливість до світла, а чоловік, який повернувся з війни, відверто нагадує зомбі, хіба що не агресивного. Але ми настільки звикли до тропів жанру «будинок із привидами» з усіма його таємничими кроками за дверима та скрипучими мостинами, що просто не помічаємо доволі прозорих підказок: наше сприйняття заблоковане жанровими кліше. Ми бачимо на екрані тільки те, що очікуємо побачити. Науковою мовою це називається предиктивним кодуванням.
Психологічну механіку твісту описано в авторитетних науково-популярних виданнях Psychology Today та Scientific American. Майстерний твіст б’є по базових алгоритмах виживання мозку, зламуючи нашу систему сприйняття. Якщо розкласти цей злам на етапи, отримаємо три ключові когнітивні механізми. Перший із них — саме предиктивне кодування, коли мозок задля економії енергії не аналізує з нуля кожну секунду реальності, а будує прогностичні моделі. І коли ми сідаємо дивитися фільм, він миттєво завантажує звичну жанрову схему.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Епідемія горорів у прокаті: на українського глядача чекають сеанси кінопсихотерапії


Хоч би яким радикальним був фінальний твіст, усі підказки від самого початку лежать на поверхні й виявляються до болю очевидними. Наприклад, ім’я клієнта приватного детектива Гаррі Ангела у класичному фільмі-головоломці «Серце Ангела» (1987) Алана Паркера. Однак мозок просто ігнорує всі натяки.
Сам момент кульмінаційного твісту — це те, що у психології називають зміною гештальту. У фіналі режисер не дає нових підказок, він просто змушує усі вже відомі нам елементи історії миттєво скластись у новий візерунок. У цьому й полягає головний психологічний трюк: побачивши нову картину, «розбачити» її та повернутися до звичних патернів уже неможливо на суто фізіологічному рівні. Щойно ми дізналися фінал «Інших», наш мозок назавжди перекодував цей фільм.
Але коли ми передивляємося таке кіно, то помічаємо, що щось не сходиться. Наприклад, ми нарешті звертаємо увагу на те, що слуги занадто спокійні, а будинок чомусь тривожно відірваний від решти світу. А в «Острові проклятих» (2010) Мартіна Скорсезе помічаємо, що охорона психіатричної лікарні суворого режиму надто знервовано реагує на звичайного маршала. Це спричиняє когнітивний дисонанс. Утім, коли всі суперечності набувають сенсу у фіналі картини, ми відчуваємо глибоке психологічне полегшення.
Іноді цей світ — не те, чим здається
Один із перших відомих нам фінальних твістів у кіно — дитя епохи модернізму. Після Першої світової війни митці, охоплені жахами глобальної бійні, відмовилися від реалізму й у пошуках нових художніх прийомів сфокусувалися на суб’єктивному сприйнятті. Так модернізм приніс у культуру глобальний сумнів у тому, що світ узагалі пізнаваний.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Смерть їм личить. 25 років серіалу «Клієнт завжди мертвий», який переписав правила телебачення, «Клан Сопрано», «Прослушка» та інші


У класичному творі німецького кіноекспресіонізму «Кабінет доктора Калігарі» (1920) Роберта Віне глядач протягом усього фільму спостерігає за моторошною історією про сомнамбулу-вбивцю та зловісного лікаря. Водночас візуальний ряд стрічки абсолютно божевільний. Ми бачимо поламані театральні декорації зі спотвореною перспективою, криві й нереальні, немов у жахливому сні, з намальованими на стінах тінями та гротескним гримом персонажів. А у фіналі дізнаємося, що весь цей світ, створений засобами радикального авангарду, — не просто мистецтво заради мистецтва, а проєкція свідомості пацієнта психіатричної клініки. Так фінальний твіст пояснює саму форму фільму.
Якщо звернутися до теорії драматургії, то фінальні твісти в «Кабінеті доктора Калігарі» та «Острові проклятих» побудовані на перетині двох тропів: «онтологічного шоку», коли зламується сама реальність, і «ненадійного оповідача».
Найпоказовіший приклад «онтологічного шоку» в голлівудській класиці — «Планета мавп» (1968) Франкліна Дж. Шаффнера. Фізична реальність фільму залишається незмінною, але у фіналі глядач разом із героєм з’ясовує, що екранний світ влаштований зовсім інакше, ніж передбачали вихідні умови фільму. У такому кіно твіст ламає не сюжетну конструкцію, а базові координати побудови екранного світу — час, географію та саму тканину цієї фізичної реальності.
Обдури мене
Якщо фільмів «онтологічного шоку» не так і багато, й усі вони ставали великими подіями — як «Шоу Трумана» (1998) Пітера Віра та особливо «Матриця» (1999) сестер Вачовскі, то прийом «ненадійного оповідача» — найпоширеніший. А ще найінтимніший, адже ми дивимося фільм очима головного героя, щиро поділяємо його думки й почуття — і довіряємо його картині світу, яка зрештою виявляється проєкцією хворого або злочинного розуму. Саме тому фінальний твіст справляє на нас таке глибоке враження.







Чому ми хочемо, щоб вони вижили? Антропологія нашої любові до покидьків




Один із ранніх прикладів тропу «ненадійного оповідача» — новела Моріса Леблана «Арешт Арсена Люпена» (1905), де герой від першої особи описує, як на кораблі триває активне полювання на невловимого крадія, і сам береться його викрити. Злочинцем, як ви вже, мабуть, здогадалися, виявився сам оповідач.
Такий фільм вимагає від актора тримати найвищий градус напруги, й дуже часто головні ролі «ненадійних оповідачів» у фільмах-головоломках ставали видатними акторськими перформансами. Як, наприклад, робота Кевіна Спейсі в «Підозрілих особах» (1995) Браяна Сінгера. А найгеніальнішим режисерським утіленням став шедевр Акіри Куросави «Расьомон» (1950), який не просто використав цей троп, а й дав ім’я цілому психологічному феномену — «ефекту Расьомона».
Ми бачимо історію вбивства самурая та зґвалтування його дружини з погляду чотирьох різних учасників подій, аж до свідчень духу самого загиблого. Та головний твіст полягає не у викритті вбивці (якого, за законами детективного жанру, ми підозрюємо найменше, що не менш геніально обіграв Моріс Леблан), а в тому, що кожен з оповідачів бреше. Однак брешуть вони не заради вигоди, а щоб утримати власну крихку картину світу — і захистити власну честь або соціальний статус. За Куросавою, жодної об’єктивної істини не існує, а людина настільки пихата, що не здатна бути чесною із собою та іншими навіть після смерті.
Хто я насправді?
Серед інших популярних тропів, на яких ґрунтуються фільми-головоломки, варто виділити «спланований спектакль» (класичні «Дияволиці» 1955 року Анрі-Жоржа Клузо) та прийом «ілюзії ідентичності». Якщо троп «ненадійного оповідача» найбільш розхожий, то «ілюзія ідентичності» — один із найскладніших і найефектніших у виконанні, оскільки б’є по наших найглибинніших установках. Тут глядача свідомо вводять в оману не сюжетні повороти, а сама природа протагоніста: весь фокус у тому, на кого ми взагалі дивимося.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ





Науковці розкритикували “Одіссею” Крістофера Нолана: що не так із новим фільмом


Найчастіше таке кіно побудоване на гендерному твісті, як «Жорстока гра» (1992) Ніла Джордана або «М. Баттерфляй» (1993) Девіда Кроненберга. Його довів до досконалості Педро Альмодовар в одному зі своїх останніх шедеврів «Шкіра, в якій я живу» (2011). На жаль, у масовій свідомості це найбільш недооцінений фільм режисера. Від Альмодовара звикли очікувати бурхливих пристрастей і яскравих барв його ексцентричних мелодрам — натомість глядач опиняється всередині цинічного, просякнутого чорним гумором психологічного трилера з елементами боді-горору.
Ми впевнені, що дивимось історію про божевільного пластичного хірурга, який тримає під замком прекрасну полонянку, намагаючись відтворити обличчя своєї загиблої дружини. Твіст у тому, що жертва — не жінка, а молодий хлопець, якого хірург вважав винним у зґвалтуванні доньки і якому він помстився, піддавши примусовому гендерному переходу.
На тлі фільму Кроненберга, знятого за класичним сюжетом, таке позбавлення героя-чоловіка його ідентичності створює подвійний ефект: воно шокує й водночас смішить своєю безглуздістю. Але геній Альмодовара в тому, що він бере цей майже анекдотичний гендерний твіст і підносить до рівня античної трагедії.
Не менш трагікомічним є те, що 15 років тому фільм «Шкіра, в якій я живу» триразово окупився в прокаті та зірвав оплески на фестивалях, але сьогодні не оминув би цензури «нової етики». Навіть режисеру, який оспівує квір-культуру, не вибачили б того, що він створив боді-горор навколо ідеї примусового гендерного переходу.
Інший приклад такого тропа — славнозвісний «Той, хто біжить по лезу» (1982). Як і блискучий дебют Данкана Джонса «Місяць 2112» (2009), класичний сай-фай-нуар Рідлі Скотта безжально ламає екзистенційну ідентичність героя. Тільки у Скотта фільм навмисно залишає відкритим питання, чи є сам протагоніст андроїдом, а у Джонса він виявляється лише черговою копією в нескінченному ланцюжку клонів.
Змова некомпетентних
Уважний читач уже помітив би деякі цікаві збіги — наприклад, що умовне «золоте століття» фільмів-головоломок припадає на 1990-ті та початок нового тисячоліття, — а отже, готовий до фінального твісту нашої статті.
Так от, твіст у кіно — це не просто сценарний трюк, а барометр колективної тривожності. Анатомія екранної містифікації завжди була зліпком колективних страхів, що визначали нерв конкретної історичної епохи. Якщо накласти типологію твістів на таймлайн, то ми побачимо, як фобії глядачів еволюціонували від недовіри до сусіда до сумнівів у власному розумі.
Наприклад, згідно з дослідженнями Британського інституту кіно, в епоху маккартизму та загальної параної у 1950–1960-ті «червона загроза» сублімувалась у фантастику та психологічні трилери. Головний маніфест цього страху, за версією видання Sight & Sound, — фільм «Вторгнення викрадачів тіл» (1956) Дона Сігела, в якому близькі люди виявляються позбавленими емоцій двійниками-прибульцями.
Іншим домінантним твістом епохи був «спланований спектакль», побудований на змові та зраді найближчих. У вже згаданих «Дияволицях» або гічкоківському «Запамороченні» (1958) герой стає жертвою холодної й цинічної комбінації, тож довіряти не можна нікому, навіть власному чоловікові або дружині.
А сьогодні? Чого ми боїмося просто зараз і в який спосіб наші фобії заломлюються в кіношних твістах? Про це точиться чимало дискусій як у соцмережах, так і в профільних медіа. Можна сказати, що сучасне кіно породило новий троп, який ми умовно назвемо терміном із західної політології та соціології — «криза некомпетентності». Ним описують реальну інституційну кризу сьогодення, коли системи тріщать по швах не через підступний план, а через банальний непрофесіоналізм, хаос і деградацію управління.
Уявлення про певну глобальну змову, властиве фільмам 30-річної давнини, у діапазоні від мегакорпорацій аж до витонченого маніяка-одинака, створювало ілюзію порядку — мовляв, у цього світу є хоч якась структура. Але у 2020-х ми раптом усвідомили, що за кермом нікого немає. Екзистенційний жах сучасної людини полягає в тому, що еліти та системи, від яких залежить наше життя, насправді некомпетентні, сліпі у своїх алгоритмах або просто недолугі. Це уявлення переконливо відобразилось у таких помітних фільмах із сюжетними твістами, як «Еддінгтон» (2025) Арі Астера та «Ножі наголо: Скляна цибулина» (2022) Раяна Джонсона.
Фразу, яку часто цитують як пєлєвінську, можна переказати так: «світом править не таємна ложа, а явна лажа».

Інтерв’ю "Футбол 24" з Олександром Гливинським, багаторічним прес-аташе національної збірної України. Знаменитий журналіст і коментатор розповів, як їздив на фінал ЛЧ-1999 і ЧС-2014, коментував із легендарним Махарадзе та запускав програму "Гол". А ще пригадав епічну фразу, сказану під час матчу Україна – Польща. Її пам’ятають досі! "Стрибнули батькові обома ногами прямо в коліно"
– Олександре, ми з вами зустрілися у Львові. Що відчуваєте, повертаючись до рідного міста? Яких львівських моментів, колориту вам не вистачає у Києві?
– Величезне натхнення завжди відчуваю і просто серце радіє на всі можливі діапазони. Справді велика радість, коли приїжджаєш додому. На певному етапі зауважив момент, коли в мене було 50 на 50 життєвого часу. Тепер уже на кілька років прожив у Києві більше, ніж у Львові, але це в моєму сприйнятті не робить мене меншим львів’янином.
"У гості зайшли футболістки з горілкою". Історія хіта "Карпати програли футбол", або Чи були "Брати Гадюкіни" вболівальниками
Звичайно, мені бракує львівського духу, львівських вуличок. Багато чого набув у Києві, що змінило мене. Але кожній нагоді побувати у рідному місті я дуже радію. Це саме той момент, який спонукає будь-що спланувати, коли бачиш перспективу поїхати знову до Львова.
– Виявляється, ваш батько був футболістом, але розвинути кар’єру завадила травма…
– Таке було. Він грав у львівському СКА, був перспективним нападником. Переміг зі збірною Львівської області на республіканському турнірі "Надія" – у фіналі обіграли команду Києва. Став найкращим бомбардиром того турніру і мав запрошення до юнацької збірної Союзу.
Але так сталося, що моя бабуся, отримавши відпустку, взяла його та молодшого сина до родичів у Крим. Мобільних телефонів не було, а тим часом до львівського помешкання приходили представники федерації – нікого не знайшли. Батько потім шкодував, що не скористався шансом поїхати у збірну.
Невдовзі отримав травму – розрив меніска. Стрибнули йому обома ногами прямо в коліно. Вибув на довгий час, а після операції вже не зміг повернутися до колишніх кондицій. Відчував, що з коліна вискакує суглоб. Довелося завершити. Ван Бастен теж був змушений припинити кар’єру через цю травму. Ми ж говоримо про 70-ті – зовсім не той рівень, коли могли б якісь "світила" робити операцію.
Інтерв'ю Олександра Гливинського у відеоформаті
– На який матч вас уперше повів батько? Це були Карпати?
– СКА Карпати. На той час дві команди об’єднали. СКА Карпати приймали Динамо Брянськ у Першій союзній лізі і впевнено перемогли 2:0 або 3:0, з цього у моїй дитячій уяві сформувалося, що в нас потужна команда, яка розтоптує суперників, а тим більше москалів.
Сприйняття москалів у нас завжди було таким у Львові, що вони – москалі (Усміхається). Тому те, що Карпати перемогли російську команду, стало приємним моментом. Мій дідусь і мій дядько (рідний брат батька) – таке було середовище, де жоден матч чи спортивна подія не проходили повз. Жваві дискусії, обговорення.
Звичайно, на першому плані було київське Динамо. СКА Карпати грали в Першій лізі, тому інтереси не перетиналися. Всі інші українські клуби теж у будь-якому разі перебували в пошані. Після наших вже йшли грузинські та литовські команди. У нас була чітка градація, що москалі нам не друзі (Усміхається).
– Яке місце у вашому серці Карпати посідають зараз?
– Місце особливе, звичайно. Я виріс у середовищі, де всі обожнювали Динамо, тому воно теж посідає вагоме місце. Думаю, що навпіл можу спокійно розділити. Коли грають між собою – це завжди 50 на 50. Враховуєш тоді, кому ця перемога більше потрібна.
Мрію, щоб Карпати знову виграли Кубок. Бо ті два фінали (у 1993 і 1999 роках, – Футбол 24) закінчилися прикрими поразками від Динамо.
– А 7:3 між ними у чемпіонаті України пам’ятаєте?
– Такий хокейний рахунок. Було, було… Тому Карпати – рідний клуб однозначно. Правду кажуть, що твій клуб найрідніший там, де ти виріс.
"Я жив гарним богемним життям, з музикою багато стикався – Територія А, кафе "Вавилон", де можна було побачити Вакарчука і "Скрябін" часто приїжджав"
– Я вчасно зрозумів, що видатним гравцем мені не стати, тому вступив на журналістику, щоб і надалі перебувати у футбольному світі. Ви також?
– Напевно, бажання стати футболістом десь у школі було. Бігали в шкільний футбол, ходили навіть з товаришем записуватися у секцію. Але цілеспрямованості та дисципліни спортивної я не мав. Натомість спонукало бажання стати футбольним коментатором. Я дивився трансляції, занотовував склади з номерами, вів зошити, голи записував. Це була моя перша статистика.
Коли трохи підріс, зацікавився не лише футбольною (спортивною) журналістикою, а журналісткою загалом як явищем. У Львові була школа юних журналістів – спільний проект товариства "Просвіта" і Центру дітей та творчості Галичини на Погулянці (місцевість Личаківського району міста, – Футбол 24). Ми на обласному радіо робили програму "Дебют" – готували історії, монтували, були ведучими. Тож коли поступав, у мене точно було бажання стати серйозним журналістом (Сміється).
Спочатку працював у новинах на обласному радіо. Потім на радіо "Незалежність" – там у мене була посада програмного директора. На "Люксі" новини вів. Фактично переїхав я до Києва, бо мав запрошення від розмовного радіо "Лідер" у FM-форматі. Попрацював там місяць-півтора, тому що ті хлопці були ще й продюсерами на Першому національному і шукали ведучого для програми "Футбол від УТН". Запропонував їм себе. І коли перспектива зосередитися на футболі переді мною замайоріла, схопився за неї.
Ще коли працював у "глобальній журналістиці", завжди ініціював якісь спортивні інтерв’ю, проекти. Спортивна журналістика стала для мене моментом, який взагалі не вважав за роботу, це було мені в кайф. Зрештою, уся журналістика приносила задоволення.
– Львів 90-х кишів кримінальними угрупованнями, легендарний "Завіня" жив на Левандівці. Що пригадується? Чи потрапляли в пригоди на вулицях вечірнього міста?
– Мене напевно оминуло все це. Велелюдний похорон "Завіні" пам’ятаю. Я тоді мешкав на вулиці Широкій, 100, і бачив здалеку. Центр, скажімо так, Левандівки – багато людей, машини їхали. Слава Богу, так здалеку і 90-ті мене минули, хоча я жив у них (Усміхається). Не мав нічого дотичного до бізнесів, батьки теж таким не займалися, тому просто жив активним студентським життям. Студентство, робота – завжди пізно повертався тролейбусом додому, потім ще пішки йшов.
"Якщо будеш волати, то…" – і дістає ніж": Співаковський про пограбування, Буряка і Гусейнова в лазні, шок Руді Феллера
Слава Богу, не мав якихось таких друзів, які могли б мене в "підворотню" затягнути. Повністю концентрувався над роботою на радіо – для мене це був цілий світ. Коли вступив на факультет, прийшов і запропонував свої послуги. Десь може це смішно виглядало, бо не мав такого досвіду, але мене пам’ятали ще зі школи, а тут якраз звільнилися двоє журналістів-чоловіків із відділу інформації. Я з радістю схопився за цей шанс. Готував репортажики, а за якийсь час мені запропонували перший робочий контракт на обласному радіо.
– Вашим хорошим товаришем є відомий журналіст та громадський діяч Євген Глібовицький. Мабуть, і з Георгієм Гонгадзе були знайомі?
– Так, були знайомі. До речі, якраз Гєник у 1998 році запросив мене на радіо "Лідер". Я не хотів їхати зі Львова. Жив гарним богемним життям, з музикою багато стикався – Територія А, кафе "Вавилон", де можна було побачити Вакарчука і "Скрябін" часто приїжджав, а я запрошував його на ефіри.
"Є така пропозиція, – сказав Гєник. – А тобі обирати: залишатися маргіналом, чи йти на великі центральні ниви" (Усміхається). Я сумнівався, що він мені щось добре пропонує. Живу собі чудовим життям – і богемним, і журналістським, усе класно. Я поважав Київ завжди, але навіщо переїжджати до далекого, некомфортного, незнаного мені міста?
Гливинський: "Я не хотів їхати зі Львова" / Facebook
Якось Гєник сказав фразу, мовляв, кого йому приємно чути – це мене. На емоційному рівні, авантюрно, я подумав: "А що я втрачаю? Можна спробувати". Ще не був одруженим, не мав сім’ї. Коли відповів йому згодою, мені було 23.
А от Гію пам’ятаю ще у Львові. У нас був семінар, організований ВВС, десь рік 1996-й або й раніше. Одним словом, приїжджав міністр оборони США Вільям Перрі, навчання "Щит миру", і мені вдалося його записати для обласного радіо. Це для мене завжди був челендж – приїжджає якась людина і треба хоча б кілька запитань їй поставити. Після цього Гія мені сказав: "Ну ти, звичайно, й відхопив такого фрукта!" Розпитував мене, що розповів цей міністр. Працював уже тоді на "Вікнах", СТБ.
Потім ми перетинались час від часу, бачилися в Києві на вулицях, і в ефірі були на радіо "Континент". Коли його викрали, я перебував на Олімпіаді в Сіднеї. Це був для мене тривожний момент, але я сподівався, що Гія живий. Тривожний момент став трагічним. "Виглядало так, ніби директивно знімати Суркіса – донецький клан тоді підріс"
– Ваша зірка дуже швидко загорілася в столиці. "Футбол від УТН" був, мабуть, єдиним таким джерелом інформації для вболівальників, відповідно ваше обличчя одразу стало впізнаваним. Романтична епоха відеофрагментів поганої якості, старих стадіонів тощо. Як вам тоді працювалося? Курйозів не бракувало?
– Було чимало, головне – згадати (Усміхається). Для мене все так само сталося миттєво. Я переїхав до Києва у проект, який вважав авантюрною справою, але місточок проклався на телебачення у футбольну програму. Тоді "Футбол від УТН" був єдиною футбольною програмою. Несподівано все склалося.
А у перше відрядження мене відправили буквально на чвертьфінал Динамо на Сантьяго Бернабеу. То взагалі реалізація найпотаємніших мрій! Адже до Реала в мене пієтет з 1985 року, коли вони виграли Кубок УЄФА. На польському телебаченні бачив фрагменти їхнього матчу з Кельном.
"Злітали вдруге, почули вибух, почали молитися. Пам'ятаю Сабо білого, як його сорочка": одкровення зірки Нашого футболу
Тоді, звичайно, було зовсім інше телебачення. Великим викликом вважалося передати відзняте відео на новини УТН. Наприклад, йде вечірнє тренування, 15 хвилин відкриті, ми щось швидко знімаємо. І одразу потрібно мчати до якогось телеканалу чи телестудії, де була домовленість, щоб вставити касету і перегнати відео. Замовлялося 15 хвилин перегону, належало встигнути.
Навігаторів тоді не існувало, тож брали таксі, називали адресу. Як правило, люди там англійської не знали. Забігаєш на студію: "Трансмішин, трансмішин!" Потрапляєш в апаратну, вставляєш касету, на перемотці обираєш кадри. Ось такі постійні гонки. Можна було лише уявити такий космос, як зараз. Коли просто з телефона пересилаєш відео і нема питань. Було щось, напевно, і під час коментування…
– Ну, матч Україна – Польща ми всі пам’ятаємо…
– А, ось із тих курйозів? Ну, так (Сміється). Мені тоді скільки було років? Напевно, 26. Оце я ляпнув (Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi, – Футбол 24). Цей жарт у Львові ходив у такому сенсі про Польщу. Зараз би, звичайно, я такого не сказав. Тоді ж, не до кінця усвідомлюючи, яка аудиторія дивилася, сказати таке про національні команди – це ляп. Тепер думаю про те, щоб не повторити цю фразу і не виникло конфлікту (Усміхається).
Звісно, це було сказано жартома. Малася на увазі смерть футбольна. Такий непродуманий жарт.
– Кучма стільки старався, з Кваснєвським вибудовував стосунки – і тут ви.
– Сподіваюся, що коментатор – не такий руйнівник усіх домовленостей на найвищому рівні своєю фразою (Сміється). Тим паче, вона була сказана в такому неагресивному ключі.
"Оце я ляпнув!" / Facebook
– Проект "Гол" на Новому каналі – інша культова програма, яку згадує не одне покоління. То вже набагато якісніший продукт, нові формати. Та й чемпіонат наш змінився на той момент – Шахтар вирівняв конкуренцію з Динамо. Від якого клубу відчували більше ревнощів? У кого було більше претензій до сюжетів програми "Гол"?
– Класно було те, що ми могли собі дозволити бути незалежними. Адже часто траплялося, що якийсь із футбольних клубів виділяв кошти на існування проекту. Це одразу впливало на продукт і ставало залежністю. Ми ж знайшли спонсора.
На Новому каналі була група людей – зокрема Ліда Таран, Василь Самохвалов – які хотіли робити футбольну програму. Але розуміли, що їхніх сил недостатньо і потрібно людей з боку. Тож ми об’єднали зусилля. Ткаченко, керівник каналу, нам сказав: "Пацани, знайдіть спонсора і будете робити програму". Окей.
Перше пиво, яке ми знайшли, – "Сармат". Воно було донецьким і потребувало виходу на широкий ринок. Тому вважалося, що ми продонецька програма. До речі, "Сармат" у нас був не так довго. Потім ми знайшли "Оболонь". Я їздив на зустріч із паном Слободяном. Вони стали нашим спонсором на тривалий час, майже до закриття програми.
Стосовно ревнощів. Важливо вибудовувати свою позицію так, щоб тобі було майже байдуже, що говорять. Тоді що критичнішим буде матеріал, то більше поваги буде до журналіста. Але, звичайно, важливо давати ту інформацію, яка перевірена і об’єктивна.
"Циганик пообіцяв запустити у мене стільцем". Топ-журналіст 90-х – про розмову з Ахметовим та комп’ютерний гол Динамо
Більше ревнощів було, може, від Динамо, від Суркісів. Але щоб прямо щось аж таке – не можу згадати, не виринає в пам’яті. Був конфлікт, пам’ятаю, з Колесниковим, віце-президентом Шахтаря. Він якось дав інтерв’ю стосовно того, що будуть знімати Суркіса з посади президента федерації. Виглядало так, ніби директивно знімати – донецький клан тоді підріс.
У нас вийшов з цього приводу матеріал, моя ідея. Оскільки Колесников був новою людиною у футболі, ми порівняли здобутки Суркіса і Колесникова на терезах. Звичайно, Шахтарю це не сподобалося і Колесникову. Тоді то був такий гарячий епізод, відповідно Шахтар міг вважати, що "Гол" – продинамівська команда (Усміхається). Але це був журналістський проект. Реакція на заяву Колесникова. У нього була фраза "Суркіс нічого не зробив", тож ми вирішили порівняти. Зараз би, може, по-іншому зробили. Тому що завжди треба думати, як сприйматимуть твої матеріали люди – читачі, глядачі.
"Вітя Вацко також добре коментує футбол, коли не перегинає"
– Паралельно з цією роботою ви продовжували коментувати матчі. Мені запам’яталась ваша фраза, що коментатор повинен вміти "ганяти м’яч". Вам це вдавалося. Серед сучасних колег бачите таких майстрів?
– Є чимало хлопців непоганих. Фактично треба тримати динаміку – "ганяти м’яч" – я це мав на увазі. Хоча з того часу, як це сказав, може десь і підкорегувалося моє бачення, але динаміка справді важлива. Яскравим прикладом були польські коментатори, які це класно вміли робити. У Львові завжди була можливість їх дивитися, ловлячи на дециметрову антену – цікава така історія з 80-90-х (Усміхається).
Володимир Звєров подобається, як коментує. Насправді зараз багато голосів в ефірі. Для мене важливо, щоб було і журналістське відчуття теми. Коментатор – така творча професія, де не обов’язково журналіст може бути, а актор, наприклад. Хоча я більше за журналіста – крім емоцій треба мати розуміння теми, розуміння гри. Якщо не заважає коментатор, то ти може й не запам’ятовуєш прізвищ.
Гливинський і Лук'яненко / Facebook
Крім Звєрова мені подобався Олександр Михайлюк, чомусь зараз його не чую. У нього манера цікава, непогана, в міру динамічний. Вітя Вацко також добре коментує футбол, коли не перегинає (Сміється). У нього бували такі моменти, коли він трошки перегинав. Або на фальцет зривався. Мені не подобалося, коли гол забивають – і в нього трошки спотворені голосові емоції.
– Ще Дмитра Джулая ви колись виділяли.
– Так, Дмитра теж виділю. Давно його не чув. Він на Сетанті досі мабуть коментує. Багато голосів, багато хорошого продукту, не все встигаєш дивитися або дивишся вже потім в оглядах.
– У період Євро-2012 до нас запрошували "світил" з-за порєбріка. І ці коментатори вчили наших хлопців, як потрібно працювати. На вашу думку, це правильне рішення, чи камінець у свій же город?
– Це однозначно камінець. Спочатку спробував СТБ під час якогось чемпіонату Європи чи світу, а вже потім був телеканал "Футбол". Мене це також зачіпало реально. Можна погодитися об’єктивно, що у них в той момент були якісніші коментатори – це правда. Але запрошувати саме москалів, щоб вони нас вчили – це міг хіба канал "Футбол" так зробити з баченням їхнього керівництва, яке дивилося знизу вгору на російське телебачення.
Уткін: Коли ми з друзями збираємося, я обов'язково співаю "Червону руту"
Так, у них (росіян, – Футбол 24) непогано виходило. У них завжди було більше бабла. Українські співаки повелися на це і навіть залишилися там, тому що їм аудиторія російська подобалася. Їх там як гівна багато живе. Вирішили взяти собі ту гівняну мову, той "язик", і говорити.
Якби це залежало від мене, я б запрошував коментаторів із Заходу, щоб вчитися. Бо те, що було, це реально приниження самих себе. Я прожив певний час у Радянському Союзі і дивився центральне телебачення – ті коментатори були якісні, безумовно. Пройшли коментаторську школу, мали якісні підвалини. Очевидно, що це передалося НТВ.
У нас же потрібно аналізувати якісь періоди, коли було достатнє фінансування якісної журналістики. Є такий бізнес-підхід, що все повинно окуплятися. А відрядження занадто дорогі, ексклюзив не розглядається як варіант – можна підписати фотоагентство, а в інтернеті знайти все що хочеш. Що, журналістом не можеш бути? Ось маєш відео – працюй.
І через такий меншовартісний підхід вийшло, що вони запрошували росіян. Це показник недостатнього професіоналізму керівництва і відсутність правильного бачення глобального світогляду. Кажу – я б запрошував із Заходу. Не думаю, що це обійшлося б дорожче – москалі завжди просто так не їхали. Їм вдома платили багато, тому сюди вони вирушали за ще більші гроші, навіть якщо це тимчасово… Комусь відкрилися очі, що це неправильно, тільки після трагедії, яку ми зараз переживаємо. Тоді вже стало їм зрозуміло. "Щоб не здатися дилетантом в очах Лобановського"
– Ви теж мали досвід взаємодії зі "світилом" совєтського коментаторського цеху. Але до нього претензій жодних – це легендарний Коте Махарадзе. Яким вам пригадується матч Динамо – Баварія у березні 2000-го? Забили грузини в той вечір.
– Унікальний такий збіг обставин!
– Як вам енергетика, яку випромінював Коте? Наскільки з ним було легко? Чи випили коньячку або вина грузинського перед ефіром? Бо пам’ятаю, що Махарадзе дуже так творчо коментував той матч.
– Це була велика подія для мене. Тому що він коментував у 80-х, зокрема чемпіонат світу-1986, коли збірна, складена в основному з гравців Динамо, вийшла до 1/8, де сталася болюча поразка від бельгійців. У сім’ї ми вважали його фартовим коментатором саме збірної. Бо матчі Динамо у єврокубках коментував Щербачов.
Фантастичні речі відбувалися! Я перейшов на "Футбол від УТН", потрапив на Сантьяго Бернабеу, потім фінал Ліги чемпіонів МЮ – Баварія, пощастило на ньому побувати. І от продюсер запитав: "Ти би хотів коментувати з Коте Махарадзе?" – "Та це взагалі мрія!" – "А ми вже з ним контактували, хочемо його запросити".
Він, звісно, був уже старшим, ніж я його бачив у Союзі на "Футбольном обозрении". До матчу я не пригадую, щоб ми щось випили (Усміхається). Його приймали як зірку – зустріли в аеропорту, привезли. До поїздки на стадіон він приїхав на Перший національний. Хіба щось випив з кимось іншим – я цього не знаю (Усміхається).
Коте Махарадзе
Відчувалась така легкість, бо скільки ж матчів він пережив. Виглядав натхненним: знову в Києві, знову його запросили коментувати гру Динамо. Це для Махарадзе були дуже приємні моменти. Оригінальний стиль подачі: він пожартував, що в мене "очень опасная фамилия Глевински" – як Моніка Левінскі (Сміється).
Фантастично, що два грузини саме в той вечір забили. Коте жартував: "Не забил Деметрадзе – забил Каладзе". А потім і Деметрадзе відзначився. Але паралельно Реал все-таки забив Русенборгу і повна казка, на жаль, не відбулася. Маленький шанс Динамо вийти до наступного раунду не здійснився.
"Не забив Деметрадзе – забив Каладзе". Феєрична "грузинська" перемога Динамо над Баварією
– А сезоном раніше Динамо дійшло до півфіналу. Коли настав момент неповернення для киян – після голу Тарната, Еффенберга, Янкера чи шедевру Баслера?
– Я б сказав, що це завершення другого матчу. Гол Баслера був крутий, звичайно, але ж Шевченко мав цей вихід, який ми порівнювали з тим, як Блохін обіграв двох чи трьох гравців і забив Баварії. У Динамо були й інші моменти, тож воно мало шанси. Ясно, що коли забив Баслер, то вже доводилося відповідати двома за тією старою системою, яка існувала тривалий час. У всякому разі я мав відчуття, що Динамо спроможне відігратися. Із Лобановським вони не мали сильного розчарування – гра була все ж таки близька.
– Через місяць ви опинилися на фіналі Ліги чемпіонів. Вболівали проти Баварії?
– Якось у мене так було завжди: та команда, яка перемагала наших – я до неї симпатії не мав. Можу згадати, як Стяуа перемогла Динамо в матчі за Суперкубок УЄФА. Чи, наприклад, Порту, який обіграв Динамо у півфіналі Кубка чемпіонів. Об’єктивно це була рівна гра, португальцям пощастило більше, але я вважав, що незаслужено. Так само і з Баварією.
З іншого боку, Манчестер Юнайтед – мій улюблений англійський клуб. Те, що трапилося на останніх хвилинах фіналу, просто феєрія. Пам’ятаю, ложа преси була заповненою. Як часто трапляється на таких матчах, крім акредитації тобі видають медіаквитки на конкретне місце в ложі. Реально я знаю, хто з керівництва Першого національного забрав наші два квитки (Усміхається). Тож ми блукали туди-сюди, час від часу нас відганяли: "Де ваші квитки?"
Одним словом, на останніх хвилинах ми стояли внизу ложі преси. Там був такий прохід, тераска, балкончик. А поруч – багато вболівальників МЮ. Коли Сульшер забив другий гол, я якось опинився посеред них. Вони мене обіймали, такі нормальні здорові пивні хлопці. Протрусили ударами радості так, що я аж спіймав ту манчестерську glory (Сміється).
– Лобановського ви бачили неодноразово і зблизька, спілкувалися з ним. Чи помітили ви у ньому для себе щось особливе, чого не бачили інші? Погляд, жест, міміку, фразу…
– Для мене такою ознакою була його суворість. Видавався неприступною людиною. Хоча Франков скільки з ним спілкувався – і в цьому, мабуть, рецепт. Спілкуйся більше, знаючи тему, звичайно, і ти більше розкриєш. Лобановський для мене – постать ще з того дитячого сприйняття футболу, коли був тренером Динамо 80-х.
"Заходимо, дивимося на Лобановського, а він каже: "Зняли рейтузи". Капелло, Шевченко, Блохін і Ко – про Великого Метра
Пам’ятаю, коли він повернувся до Києва, а потім коли його призначали на посаду головного тренера збірної України. Звичайно, впадало у вічі, що після відрядження набрав у вазі. Казали, що в нього була хвороба. Для мене залишався людиною дистанційною та неприступною, тому не пощастило ближче поспілкуватися. Вважаю, що я, мабуть, недостатньо зусиль до цього доклав. Хоча кілька коротких інтерв’ю я таки з ним робив. Зокрема про його призначення на посаду головного тренера збірної.
Після зимових товариських матчів Динамо з Міланом, коли Шевченко вже був "россонері", я Лобановського запитав стосовно збірної. "Чи ви не хотіли б очолити збірну України?" – "Так мене ж ніхто не запрошує, не запитує". "А ви готові були б?" – продовжував я. Він відповів щось у стилі: "То нехай запитають". Тоді навіть телефонували хлопці з української служби ВВС після цього мого інтерв’ю і розпитували, що він сказав. Для всіх то була тема, усім було цікаво.
Також відзначив би вміння Лобановського пожартувати і, звісно, глибинне розуміння футболу. Він давав цілі лекції журналістам на прес-конференціях, і то було дуже цікаво слухати. Радію, що в заключний етап його кар’єри я був у Києві на матчах, слухав його прес-конференції, часом щось навіть запитував. Був тоді всередині якийсь не острах, але пересторога, щоб не ляпнути чогось такого і не здатися в його очах футбольним дилетантом (Усміхається). "Попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка"
– Найтриваліше ваша трудова книжка зберігалася в УАФ – цілих 14 років. За цей період можемо виділити дві команди, де було найкраще з мікрокліматом і результатом – команда Блохіна і команда Шевченка. Обидва – амбіційні, обидва – володарі "Золотого м’яча". А от в чому між ними полягала кардинальна різниця?
– Важко відповісти, коли деякі колеги запитують: "Блохін чи Шевченко?" Вони насправді різні. Шевченко сформував команду з іноземних спеціалістів, які допомагали йому робити результат. У Блохіна була своя команда. Кожен із них, очевидно, має харизму, що важливо у будь-якому проекті, а у збірній – особливо. Часу мало, потрібно всіх змотивувати, налаштувати, щоб вони виходили і гризли землю. Блохін, мабуть, емоційніший. Шевченко намагався більш розважливо. Різниць багато, характери різні.
Степаненко, Шевченко, Гливинський / Фото Футбол 24
А об’єднує їх те, що вони не досягли б успіху, якби не були такими сфокусованими і не дотримувалися своєї системи внутрішньої, якихось цінностей. Кожен із них – непроста особистість. Кожен дистанційно веде себе. І Блохін, і Шевченко підходили до гравців і намагалися по-товариськи щось розказати, щоб ті звернули увагу на якісь моменти у своїй грі. Обоє працювали з Лобановським і щось бачили. У Блохіна, як відомо, з Лобановським були не найкращі стосунки, тому, мабуть, заперечить, що взяв дещо від нього. Шевченко – навпаки, завжди публічно говорив, що вдячний Лобановському.
Різні люди, різні характери, але два великих футболісти. Ну і тренери, які поки досягли найбільшого зі збірною.
– Виявляється, ви юного Шеву записали ще в 1994-му. Згадував потім цей епізод, працюючи разом із вами у збірній?
– Я йому якось нагадував, але не знаю, чи відклалося. У його кар’єрі вистачало цікавих епізодів і різних журналістів. Коли я брав інтерв’ю в Кларенса Зеєдорфа, нагадав йому про той матч 1994-го у Львові – 2:2 закінчили. За Нідерланди грали Клюйверт (Кляйферт, як правильно) і Зеєдорф (Сідорф, у всякому разі Шевченко його так називав). Я попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка, бо ще не знав їх в обличчя – юнацька команда. Пам’ятаю впевненість, з якою Андрій казав після 2:2: "Ми їдемо вигравати".
Нагадував і йому, і Зеєдорфу про такий епізод у їхніх кар’єрах. Але думаю, це більш пам’ятний момент для мене, ніж для них. Сам Шевченко ніколи не згадував про те інтерв’ю. Та й воно було вже не першим для нього. Є ж це відео, коли вони ще зовсім діти на турнірі в Італії – місцевий журналіст брав у них інтерв’ю.
– Тепер національну збірну очолив Андреа Мальдера, колишній помічник Андрія Миколайовича. Що ви можете сказати про нього?
– Я вважаю, що він справді висококласний фахівець. І він не просто аналітик, як дехто говорить. Він саме асистент-аналітик, тобто активно брав участь у тренуваннях та підготовці. Саме з ним у Шевченка було багато дискусій стосовно, наприклад, моделі гри чи як слід діяти проти певного суперника. У плані побудови гри, тренування, аналітики це дуже сильний спеціаліст.
Для нього зараз справжній виклик. Можливо, він усе своє життя чекав, що йому запропонують очолити команду самому. Напевно, кожен асистент чекає такого моменту. Мені здається, що для Мальдери це очікувана пропозиція. Набив собі татуювання тризуба, тож мав і має сентименти до України. Тепер побачимо, як йому вдасться налагодити гру нашої команди.
– Багато хто з уболівальників очікував побачити на цій посаді Мирона Богдановича Маркевича…
– Я теж очікував. Вважаю, що Мирон Богданович заслужив, і це також була б абсолютно логічна пропозиція та робота для нього. Він у нормальних, чудових кондиціях зараз. Незважаючи на солідний вік, постійно бігає у футбол, у хорошому фізичному стані. Це важливо для мозку в будь-якому віці, а тим більше в такому.
Пам’ятаю, це були, на жаль, лише чотири матчі, коли Маркевич очолював збірну – як тоді команда грала. Звичайно, преміальні були високими, але справа не тільки в преміальних.
"Скажи: "Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку". І тоді буде повага до тебе"
– Ви не приховуєте, що вам було важко з Ребровим. У чому проявлялася ця складність?
– Він закрита людина, і я вважаю, що він не поважає людей, з якими працює, – у мене склалося таке враження. І щодо роботи зі штабом. Тобто я вважаю, що це брак поваги до інших людей і така закритість. Адже у своїй роботі я насправді не побачив, що він її розуміє, поважає чи взагалі вважає потрібною. І коли є такий момент, насправді розумієш, що тоді втрачається цінність того, що ти виконуєш свою роботу, бо в якісь моменти починаєш думати, що ти якийсь непотрібний гвинтик механізму. Для чого тоді прес-секретар?
Звичайно, може, я це трохи перебільшую, бо робота все одно залишається рутинною, але це дуже важливий момент. І багато тренерів справді цього недооцінюють. Я вже казав це й в інших інтерв’ю, що вони думають, ніби знають усе на світі. Насправді вони нічого не знають. І насправді хочеться ще раз сказати, що вони мають смішний вигляд, хоча вони самі думають, що можуть усіх надурити: мовляв, ми вийшли, щось сказали чи написали. І вони думають, що люди потім будуть про них добре думати. Але так не буде.
Насправді треба бути щирим, відкритим і відвертим. Усе, що приховується, відчувається. Зрозуміло, що вони звикли десь недоговорювати. Якщо не сказати всю правду, то вони, напевно, вважають, що це не означає збрехати – просто не сказати всю правду. Але я вважаю, що це брехня. Ніхто ж не каже їм говорити про якесь особисте життя.
Приклади Гвардіоли чи інших сучасних тренерів, які багато спілкуються. Навіть того ж Лобановського. Зрозуміло, що він говорив про футбол, але як говорив. Це також означає розвиток самого наставника – вміти говорити, формулювати, пояснювати. Бо якщо вони вважають, що гра – це лише результат, і що вони сказали для відчіпки кілька фраз про те, чому команда програла чи виграла, аби, як вони думають, не дай Боже, не розкрити якихось таємниць, то насправді саме тому й залишаються питання та виникає несприйняття у вболівальників.
Зрозуміло, що мірилом є результат. Це також їх стримує, бо вони думають: що б я не наговорив, але якщо ми програємо, мене все одно будуть хейтити і журналісти, які прийшли на прес-конференцію, і вболівальники, і всі інші. Це зрозуміло.
Ребров агресивно відреагував на чутки про своє майбутнє в збірній України – дісталось журналісту (ВІДЕО)
Але у будь-якому разі ми живемо, щоб комунікувати один з одним. У будь-якому середовищі ми маємо комунікувати, а тренеру не слід забувати, що він не тренер власної приватної контори. Він очолює клуб, а тим більше – національну команду. А це команда усіх цих людей – українців або, наприклад, уболівальників клубу, які витрачають свій час. Так, вони кайфують, приходять, п’ють пиво, ще щось роблять, але саме на цьому формується вся культура, яку й ти полюбив, коли став футболістом, а потім тренером.
Тому треба відчувати цю відповідальність: ти відповідаєш за те, що робиш, і ти підзвітний. І тому найкращий вибір – це вміти комунікувати. Ти все одно колись програєш, усе одно отримаєш свою порцію критики. Але принаймні ти був відкритим, і люди розуміли, що ти хочеш сказати, а не так, коли питають про контракт, а ти: "Чому вас так цікавить питання мого контракту?"
Цікавить, бо ти відповідальний. Скажи: "Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку". І тоді буде повага до тебе як до людини. "Ви краще сховайте фотоапарат, бо це небезпечно тут"
– Упродовж своєї кар’єри ви, мабуть, об’їздили пів світу. Незакриті гештальти ще є?
– Звичайно, що є. Хочеться їздити. Всі ці відрядження були цікавими. Мені б дуже хотілось побувати у Новій Зеландії, наприклад. Я б ще раз поїхав до Австралії, де був лише раз – на Олімпіаді-2000. Ніколи не був у Канаді, хоча люблю хокей. Так само хотів би відвідати південь Аргентини – ближче до Антарктиди.
– Патагонія?
– Так-так. Там є Ушуая, де гірськолижники з літа починають тренуватися. А якщо вже мріяти на повну, то хочеться їздити і знімати якісь такі туристичні програми. Зараз не на часі це, бо війна. Але мріємо і віримо, що вона закінчиться. Хочеться з одного боку собі мандрувати і кайфувати, але з іншого – коли опиняєшся у таких місцях, хочеться знімати, розповідати, дізнаватися. Це уже журналістська професія у нас під шкірою (Усміхається). Без цього нецікаво.
– У 2014-му ви були на чемпіонаті світу в Бразилії. Там доволі небезпечно навіть вдень. Не намагались вас пограбувати чи щось таке?
– Це, мабуть, мене так само пронесло, як із дев’яностими у Львові (Усміхається). Насправді там було багато поліції. Я мав зі собою фотоапарат, на який знімав і фото, і відео. Знав ті історії про Копакабану – що в тебе могли забрати все і тим більше фотоапарат. Це вважалося принадою, яка точно потрібна місцевим. Але мав зі собою акредитацію. Думаю, місцевих попереджали: можуть бути серйозні проблеми, якщо офіційні особи постраждають.
"У бразильців я асоціювався з Динамо". Дмитро Комаров був фанатом, мав автограф Шеви і плакав за Лобановським
Пам’ятаю місто Сальвадор – там відбувалося щось схоже на карнавал, народ танцював, яскраві костюми. Я це знімав, аж жіночка, яка сиділа в будці з написом "Інформація для туристів", підійшла і каже: "Ви краще сховайте фотоапарат, бо це небезпечно тут". Я швендяв навіть о першій-другій ночі, але все минулося. Була акредитація на мені, тож не пограбували.
Хоча ні! Був один пограбунок. На автозаправній станції мені потрібно було купити хліба. Ми зібралися з іншими українськими журналістами – Микола Васильков, Олександр Терновий, Володимир Мула – і вирішили зробити собі вечерю. Їм бракувало хліба. Я зайшов на АЗС і розплатився карткою, хоча готівкою було б краще, але вирішив приберегти її для таксі. Мені цю картку очевидно зчитали, тому що зняли звідти три тисячі доларів, які залишалися на решту відрядження.
Із Миколою Васильковим / Facebook
Я потім дивився – зняли кількома трансакціями по 500 доларів "за прокат відеокасет" десь там у фавелах. Одним словом, гроші пропали. Я мав замовлені готелі і куплені авіаквитки, але попросив друга, який мені переказав кошти. Приємно, що коли я повернувся, наш український банк повернув мені вкрадену суму. Тож це був пограбунок зі щасливим кінцем (Усміхається).
Все це сталося, бо я втратив пильність. Попереджали: не можна знімати кошти з банкомату, який не в приміщенні банку, а десь на вулиці. У нас є відчуття безпеки, коли ми на заправку заходимо. Мабуть, це спрацювало і тоді. Зовсім не міг подумати, що така привітна жінка старшого віку, яка простягнула мені термінал, куди я ввів код, може мене "жухнути". "Кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за Реал"
– Фінальний бліц. Улюблене кіно?
– Кіно я час від часу дивлюся. Люблю, коли є щось гостросюжетне – трилер, історичний фільм. Усе залежить від настрою. Може іноді бути і драма. Але щоб якийсь фільм вразив – не знаю. Напевно, вже забагато цинізму всередині. Не так давно дивився на Netflix "Верхівковий хижак" із Шарліз Терон. Вона хащами ходить, а здичавілий маніяк намагається її вбити. Свого часу мені сподобався якийсь сезон "Гострих картузів".
Люблю також фантастичні фільми – "Стар Трек", дивився з донькою "Загублені у космосі". О, ще ми з нею класно переглянули "Дивні дива". Це моя молодша донька, їй 13 років. У старшої доньки трохи інші інтереси, в дружини – ще інші.
– Музика. "Океан Ельзи"?
– Так, звичайно, люблю "Океан Ельзи", як і "Скрябіна". З ними – від юних років. Особливо бачив, як відбувалося становлення "Океану" тут у Львові, був на їхньому першому концерті у залі на площі Петрушевича. Це те, що ти вмикаєш – і завжди на тій хвилі.
– Реал чи Інтер?
– Реал. Я насправді в Мілані люблю Мілан, а не Інтер. Маю три улюблені іноземні клуби – Реал, Мілан і Манчестер Юнайтед.
– У мене з вами збіг, крім Реала.
– А ви за Барселону?
– Ні, але й не за Реал.
– Насправді кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за Реал. Тоді, у 1985-86 роках, вони двічі поспіль грали у фіналах Кубка УЄФА. Я дивився на польських телеканалах – біла форма, Уго Санчес, Еміліо Бутрагеньйо, Мічел. То були для мене люди з іншої планети. Це перший іноземний клуб, яким я так захопився. Вже потім прочитав, що Реал брав перші Кубки чемпіонів. Ну, глоріхантер, але з 1985-го (Сміється).
З Едмаром / Facebook
– Про який ваш талант ми ще не знаємо?
– Кожен сподівається, що в нього є якийсь талант. Може, я про нього теж не знаю… Мені завжди подобалось кіно, і, напевно, я мріяв стати актором. Про цей талант не знають кінематографісти. Думаю, я міг бути хорошим актором (Сміється). Але то лише думка. Бо насправді це довгий шлях і не так просто, як може здаватися. Важливо грати правдиво. Робити це в різних характерах. Тоді буде твоя акторська цінність.
– Що вам не подобається у собі?
– Багато чого. Є за що до себе присікуватися. Десь брак режиму, десь брак дисципліни, який не зробив з мене спортсмена. Думаю, це найбільші мої вади. Емоційність, запальність. Та є недоліки, але що робити? Якось живу.
– Найкраща порада, яку ви отримували у своєму житті?
– Були поради, звичайно. Виокремити якусь одну важко, тому краще скажу, що порадив би собі сам. Треба видихати, бути собою, не спалахувати. Варто бути виваженим. І, звичайно, любити те, що ти робиш. Завжди, як у журналістиці, йти до кінця, до чогось докопуючись. Одним словом, треба не лінуватися. Працювати, але не запрацьовуватися. Накидав усе в один казан. Подивимося, який бограч із цього вийде (Усміхається).  
"Якби Бекхем подав до суду, Джулая б не впустили в Ірландію". Сергій Савелій – про підозрілі відрядження, відмову від поїздки в Росію і ризик стати наркобароном
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24
Футбол 24