Тренд пошуку "Суспільне Харків"
Стрічка оновлень
Коментарі
ІМІ рекомендує
15°
вибухи луцьксуспільне харківмореевакуаціяозброєннядніпролітактанцюють всіпреміясуспільне сумикудрівкавійська протиповітряної оборони українитенісистднепрпсв – шахтарбанкноти євролікарські засоби11 вересня святобанкоматанна трінчерлінія фронтуновини луцькволинські новинидрузенконива вінниця динамо київнива динамобезпілотний літальний апараткріштіану роналдумобілізаціяшахтар реалЩе..
Омбудсман Лубінець про мобілізацію: Точку неповернення ми ще не пройшли, але дуже до неї наблизилися
"Вийти з буса ТЦК – 10 тисяч доларів, із приміщення ТЦК – 15 тисяч. А тепер з'явилася послуга "під ключ" за 50–70 тисяч доларів людину просто з буса переправляють за кордон", – розповідає уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець.
Він одним із перших публічно заговорив про порушення під час примусової мобілізації. Тому частина колег у правозахисному середовищі підозрює Лубінця у спробах використати антимобілізаційну риторику як політичний трамплін і навіть пропонує обмежити право омбудсменів балотуватися певний час. Сам уповноважений Верховної Ради з прав людини, чия каденція закінчується за рік, переконаний: війна – надовго, а вибори неможливі до повного завершення бойових дій.
В інтерв'ю "Українській правді" Лубінець пояснює, в чому полягає його пропозиція щодо мобілізації, розповідає про переговори з росіянами і катастрофічну ситуацію, в якій опинилися оборонці Маріуполя.
"Безкарність породжує безкарність"
– Розпочну з вашої ж нещодавньої цитати: "Напруга довкола мобілізації досягла небезпечного рівня. І до такої ситуації призвели, зокрема, недопрацювання попереднього керівництва Міністерства оборони". Що ви мали на увазі? І який рівень наступний, якщо нинішній ви розцінюєте як небезпечний?
– Суспільний супротив. Його випадки будуть траплятися на території всієї України і щодня. До цього призвели дії усіх попередніх міністрів оборони та командувачів Сухопутних військ, починаючи з 2022 року. Немає одного винуватця, є в цілому недопрацювання державної політики. У 2022 році до мене звернулися 18 людей щодо захисту їхніх прав під час мобілізації, вже за рік ця кількість зросла в рази, а на початку 2024 – у сотні разів.
– Що тоді сталося?
– У 2022–2023 більшість людей долучалися до Сил оборони добровільно. У 2024 почали затримувати примусово, навіть без повідомлень (про виклик у ТЦК – УП) затягати в буси – з'явилося саме поняття бусифікації. Тоді варто було запустити додаткову аргументацію для людей, чому треба долучатися до війська. Замість цього було ухвалене чергове просте рішення: давайте поставимо план, що нам треба приблизно 30 тисяч громадян України в місяць на території всієї України.
Виконуючи план, почали забирати всіх підряд і з'явилася тотальна корупція в системі мобілізації. Коли цілком придатна людина може відкупитися, її за фінансовий аргумент відпускають. А план же треба було виконувати. Почали брати всіх підряд: недужих, наркозалежних, людей старшого віку. Кількість порушень прав людини під час примусової мобілізації почала зростати.Суспільство для себе ухвалило рішення, що якщо наші права порушуються, то ми їх будемо відстоювати самостійно, вчиняючи кримінальні злочини.
Безкарність породжує безкарність. Я засуджую напади на службовців ТЦК та СП і так само засуджую з боку працівників ТЦК та СП скоєння кримінальних правопорушень. Не можна робити вигляд, що одним можна діяти поза законом, а іншим – ні.
– Який закон регулює силову мобілізацію і які саме його норми порушують військовослужбовці ТЦК?
– Одна з моїх перших ініціатив – юридичне врегулювання процедури через постанови уряду та внутрішні накази Міністерства оборони, встановлення порядку дій працівників ТЦК. Цього справді досі немає. Відсутність юридичного документа якраз і використовують працівники ТЦК та СП, кажуть: у нас же немає постанови, як діяти.
Але ніхто не відміняв Конституцію України і Кримінальний та Цивільний кодекси України. Ніхто не може затримати людину довше, ніж на 3 години. Затримуєте довше – складайте протокол про адміністративне затримання. Більше того, законом передбачено, хто це повинен робити – органи правопорядку: Національна поліція, Національна гвардія, Державна прикордонна служба України.
– Чому тоді згадані вами органи самоусунулися і переклали цю функцію на військових?
– У 2025 році юридично було врегульовано, що всі групи оповіщення повинні мати в складі представників Національної поліції. Почалося хоч якесь мляве реагування – наприклад, у ТЦК з'явився обов'язок носити бодікамери. Інша історія, що вони ніколи не працюють.
На мою думку, зараз ситуація почне поліпшуватися. Цього року за моїми матеріалами ДБР, Нацпол та СБУ почали відкривати провадження щодо порушень під час мобілізації. Це може трохи заспокоїти українське суспільство. Точку неповернення ми ще не пройшли, але дуже до неї наблизилися.
Чому в той час самоусунулися правоохоронні органи? На мій погляд, питання мобілізації настільки непопулярне, що до нього ніхто не хоче торкатися.
Хоча відповідно до закону, мобілізацією повинні займатися різні органи, зокрема й місцевого самоврядування. Парафією військових є лише облік та перевірка військово-облікових документів.
Лубінець: Громадянин України, згідно із законодавством України, може звернутися до омбусмана, де б він фізично не перебував. Із закордону я отримував багато звернень
Автор фото: Українська правда
– Як ви ділите повноваження з Офісом військового омбудсмана?
– Конституція визначає лише одного омбудсмана, до якого громадяни України можуть звертатися щодо захисту своїх прав. Інші омбудсмани, за всієї поваги, Основним законом не прописані.
– Але існує закон про військового омбудсмана, він не був оскаржений…
– До появи інституту військового омбудсмана всі громадяни України, зокрема і військові, зверталися до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Тепер вони просто пишуть дві скарги. Я не маю права їх не розглядати. Що має робити військова омбудсмен пані Ольга? Те саме – зобов'язана відкривати провадження і діяти в межах своїх повноважень.
У нас хороша комунікація, і ми ще думаємо, як врегулювати ситуацію, щоб не було дублювання.
Щодо ТЦК: туди потрапляють цивільні. Поки вони не мобілізовані, то не підпадають під мандат військового омбудсмана. Вся система порушень ТЦК та СП підпадає в першу чергу під мою діяльність. Скарги військових щодо проблем з переведеннями, штурмових військ, порушення статутів – це вже її парафія.
Хоча щодо проблеми штурмових військ, наприклад, зверталися і до мене, і до Решетилової (Ольга Решетилова, у шлюбі Кобилинська – військовий омбудсман – ред.). І обидва офіси реагували. За нашими матеріалами відкриті кримінальні провадження. Тобто ми з двох сторін робимо все, щоб ситуація покращилася.
– Ви публічно оприлюднили такі цифри: вийти з буса ТЦК – 10 тисяч доларів, вийти з приміщення ТЦК – 15 тисяч доларів, 2% доходить до фронту з усієї маси мобілізованих на місяць. Сумніви викликає остання цифра. Підтверджуєте її?
– Так. Більше того, я надав свої рекомендації, однією з яких був аналіз ефективності кожної обласної ТЦК. На мою думку, ефективність повинна визначатися не кількістю людей, яких для галочки мобілізували, а кількістю людей, які дійшли до лінії фронту. Саме це я рекомендую нинішньому головкому. Можливо, тоді буде потрібно не 30 тисяч на місяць, а менше. Бо коли буде перед керівником ТЦК стояти задача набрати людей, які здатні дійти до лінії фронту, він буде думати не про те, як обілетити.
Одна з останніх історій, яку ми поки що підтверджуємо: у прикордонній області з'явилася нова послуга "під ключ" – людина може заплатити від 50 до 70 тисяч доларів, і тоді її прямо з буса переправляють за межі України.
Причому чинник корупції максимально розвинувся на Закарпатті, але його практично немає у Запоріжжі чи в Харкові. Те саме з нападами на ТЦК – чим далі від фронту, тим більше це трапляється. Але знову ж таки, я це в першу чергу пов'язую з проваленою державною політикою.
Зараз у мене є сподівання, що ситуація буде виправлятися. Ми вже говорили з уповноваженими людьми нового головкома Михайла Драпатого, яких він визначив відповідальними за напрямок мобілізації.
– З його попередником Олександром Сирським були такі розмови?
– Я особисто добре знайомий як із Драпатим, так і з Сирським. Не було жодного разу, щоб попередній головком на реагував на мої звернення. Проблема в іншому. Головком повинен займатися війною, а не непритаманними функціями. Мобілізація і є такою непритаманною функцією. Мені немає за що критикувати попереднього головкома чи нинішнього, але деякі відповідальні особи в сухопутних військах робили дуже багато негативних історій.
Те, що ми встановили на Закарпатті, важко пояснити з точки зору законодавства і з точки зору людської – там все було поставлено на потік: "Спочатку ми, потім держава. Ні, держава не потім, а далі, далі, далі".
Була реакція СБУ, виявлено купу готівки. Після появи інформації в публічній площині, очільника Берегівської ТЦК звільняють. А через 2 місяці він повертається у статусі тимчасового виконувача обов'язків на 30 днів. Я знову пишу офіційні листи. Мені відповідають: він ефективний. Місяць ефективний, другий ефективний, третій. Ми проводимо перевірки, встановлюємо незаконні затримання, встановлюємо людей, у яких є законно оформлене право на відстрочку, це право відміняється якоюсь комісією.
Одна людина перебувала у приміщенні ТЦК 55 днів. Ще один – ветеран з посвідченням, який пройшов Бахмут. Його затримали, кажуть: ні, підеш воювати або вези кошти. Або: 1500 достатньо молодих людей в один день знято з військового обліку і протягом тижня частина з них виїжджають за кордон. Або забирають студентів і кажуть: або 15 тисяч не гривень (доларів – УП), і ми вас відпускаємо, або ми у вас забираємо відстрочку.
І це я публічно демонструю 1% від того, що ми знаходимо.
– Чи можете підтвердити, що посада очільника ТЦК коштує в середньому 50 тисяч доларів?
– За моєю інформацією, коштувала. Але зараз відбуваються зміни, я знаю людей, які зайшли на цей напрямок від нового головкома. Наскільки це можливо, вони наведуть порядок.
"Ми не впливаємо на те, кого росіяни повернуть з полону"
– Інший важливий трек вашої діяльності – обміни полоненими. 19 серпня відбувся крайній, як кажуть у ці часи. Додому повернулося 103 людини. Того ж дня між вами і новим російським омбудсменом Яною Лантратовою відбулися переговори. Про що вони були?
– Яна Лантратова була призначена в кінці травня 2026-го року. До того я з 2022 року вів переговори з Тетяною Москальковою. Моя перша комунікація з Лантратовою відбулася через добу після її призначення. Тоді ми домовилися про зустріч і вже 5 червня вона відбулася одночасно з обміном, про який ми домовилися. 26, 27 червня були обміни військовополоненими, 17-го – окремий трек щодо цивільних, і ми повернули сімох людей, які були в полоні з 2022-го.
19 серпня відбувся обмін 103 на 103, і ми аналізували відповіді на запити, один до одного – працюють апарати, визначена одна особа з мого боку, одна особа з її боку. У щоденному робочому режимі вони працюють над передачею інформації і додатковою верифікацією.
– Останній обмін відбувся за сприяння Сполучених Штатів і Об'єднаних Арабських Еміратів. Яка їхня роль?
– Як це відбувається? Приймається рішення на політичному рівні. Політичний трек – це не моя історія, це історія президента України. Залучаються посередники, які додатково тиснуть на російську сторону. І потім російська сторона в робочому режимі виходить на операційний рівень, я це так називаю. Це якраз рівень Лантратової, плюс – представники різних, як кажуть росіяни, компетентних органів. На операційному рівні комунікація відбувається щодня. Востаннє я вів переговори з Лантратовою вчора – ми обмінювалися списками, інформацією.
– Наскільки розумію, ви формуєте списки за складною схемою і за погодженням з різними сторонами, а віддають вам усе одно – кого вважають за потрібне?
– Це основна проблема. Ще з Москальковою я намагався вийти на фіксацію критеріїв формування списків. Перший пріоритет – важко поранені, важко хворі. Це визначено міжнародним гуманітарним правом, женевськими конвенціями. Якщо прямо читати третю Женевську конвенцію, то важко поранені і важко хворі військовополонені повинні взагалі репатріюватися в обхід обмінних процесів і без привʼязки до кількості. Росіяни на це ніколи не підуть.
Друга категорія пріоритетності – жінки. У нас досі їх дуже багато в полоні. Не розумію, чому росіяни не хочуть віддати українських героїнь. Перший спеціальний серйозний обмін, який ми довго пропрацьовували із Москальковою, стосувався повернення жінок, це відбулося 17 жовтня 2022 року. З Лантратовою зараз ми ведемо подібні перемовини.
І третій критерій – хто найдовше в полоні, має виходити найшвидше. У нас є окремий список тих, хто в полоні ще з 2014 року.
Росіяни спочатку сказали: так, ми не проти розглянути критерії. Потім це було винесено на політичний рівень. За моєю інформацією, на політичному рівні в Стамбулі росіяни спочатку погодилися з принципами формування списків. Але рівно на наступний обмін вони привезли людей, які не підпадають під ці принципи. Тому з нашого боку завжди це відбувається наступним чином: я передаю списки за категоріями, наполягаючи на пріоритетності. Але кого насправді росіяни віддають, ми не знаємо, не впливаємо, не можемо напряму тиснути. Можуть тиснути десь наші посередники, партнери, яких ми зокрема публічно згадуємо. Інколи це працює. Зверніть увагу, що більш-менш почали віддавати хлопців, які в полоні з 2022 року.
Зараз ми ведемо окремі перемовини щодо найбільш складної категорії – оборонців Маріуполя. Ці перемовини максимально важкі.
– Командир "Азова" Денис Прокопенко вважає, що нинішня переговорна стратегія України щодо військовополонених вичерпала себе, і запропонував визначати пріоритетність з огляду на тривалість перебування в полоні, стан здоров'я, умови утримання. Чи вичерпала, на вашу думку, переговорна стратегія України і в чому відмінність критеріїв?
– Він перелічує ті пріоритетні категорії, на яких ми наполягаємо. Щодо нових підходів... Знаєте, з перемовною групою з української сторони ми спілкуємося щоденно. Як правило, у нас щодня виникають нові ідеї: що додатково ми можемо зробити, кого залучити, кого запросити, через кого спробувати натиснути, куди ще треба поїхати, де можна залучити родини військовополонених, зниклих безвісти, до якого іноземця їх можна відправити.Тобто ініціативи з нашого боку народжуються щодня. Ми ніколи не сиділи і не думали, що ми максимально ефективно виконуємо свою роботу. Доки хоч один чи одна залишаються в російському полоні, наша робота буде неефективною в очах родин, які чекають своїх.
Немає проблем з ініціативами. Є проблема з російською позицією. І проблема в тому, що тільки одна людина в Росії може кардинально міняти принципи повернення.
– Путін особисто поставив на стоп повернення захисників маріупольського гарнізону?
– Я не скажу, що вони поставили на стоп. Я попросив би дочекатися наступних обмінів і дати тоді оцінку переговорній стратегії переговорної групи з української сторони.
"Ми верифікували 186 офіційних місць, де тримають громадяни України"
– Щодо цивільних полонених: на днях росіяни дали 15 років 70-річній мешканці окупованого Токмака за донат 1500 гривень на українську армію. Скільки станом на зараз таких полонених?
– У нас створений спеціальний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин. На теперішній час там в районі 16 тисяч. Верифікованих через цивільних через Міжнародний комітет Червоного Хреста – 840. Верифікованих за нашими джерелами – 1850. За це окрема подяка СБУ, ГУРу, СЗР. Додатково ми зараз ведемо верифікацію щодо ще 2275 цивільних осіб в російському полоні.
Насправді цифра може бути набагато, набагато більша. Є випадок, коли ми дізналися про незаконне затримання конкретної особи з Маріуполя тільки тоді, коли одна з членів родини виїхала з непідконтрольної території і офіційно до нас звернулася. До того часу люди елементарно боялися повідомити, що ще в 2022 році член родини був затриманий імовірно ФСБ.
Багато хто вже загинув від тортур чи був убитий. Навіть коли закінчаться активні бойові дії, російська сторона ніколи офіційно нас не поінформує, що з цими людьми сталося.
Щодо Світлани Рой, жінки, яку росіяни засудили на 15 років, я офіційно направив лист на Лантратову і прошу поінформувати про стан здоров'я, можливість відвідання і прошу передати її в Україну. Чекаю на відповідь. Подібні листи я направляю чи не щодня на російську сторону.
Лубінець: Сплеск скарг на ТЦК почався у 2024 році
Автор фото: Українська правда
– Вам відома достеменна кількість незаконних місць утримання українців на кшталт тих, у яких спочатку перебувала журналістка "Української правди" Вікторія Рощина?
– Ми верифікували 186 офіційних місць, де утримуються громадяни України – як військовополонені, так і цивільні. За нашими даними, неофіційні місця – такі як ями, гаражі, підвали – це як мінімум ще 150.
Місць, в яких перебувають наші громадяни України, більше 300. Насправді російський закон – це дуже умовна річ. Те, що вони роблять з громадянами України, є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права. Навіть російський закон забороняє катування, але вони це роблять свідомо і системно. Росіяни публічно страчують українських військових на передовій з чітким розумінням, що це фіксується органами влади України. Це черговий сигнал світу – "ви з нами нічого не зробите, ми свідомо порушуємо Міжнародне гуманітарне право".
Затримали трьох офіційних співробітників ОБСЄ з дипломатичним імунітетом, піддали катуванням, засудили ще до початку повномасштабної агресії. Російська Федерація – член ОБСЄ. Коли Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Російської Федерації і уповноваженого російського президента із захисту прав дитини, Путін спеціально поїхав в одну з країн, яка ратифікувала Римський статут. На жаль, міжнародне співтовариство не зрозуміло, що Путін воює не проти України, він воює проти всього демократичного світу. І воює не сам, а з союзниками – Північною Кореєю, Іраном, країнами, які допомогають обходити санкції.
Переконаний, що російська армія почне в найближчому майбутньому робити прямі атаки на країни, які є членами НАТО. Якщо дрон залетів з Росії в Румунію, значить, він туди і планував. Це випробування реакції, вона була млява, отже для росіян це сигнал робити більше.
"Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових. В реальності ця цифра щонайменше у 5 разів більша"
– Змінюється поле бою – зростає кілл-зона. Як змінюється ситуація зі стратами полонених на полі бою?
– 345 вбитих наших військових на лінії зіткнення. Останній випадок 22 липня. Хлопець у Донецькій області потрапив у полон, це було зафіксовано, після цього зафіксували, що його розстріляли. По кожному випадку я надсилаю окремі листи до Організації об'єднаних націй, МКЧХ, міжнародних, європейських інституцій, які повинні досліджувати, фіксувати ці злочини. Окремо працює Офіс Генерального прокурора України. Для нас дуже важливо, щоб у майбутньому у нас були юридичні підстави засудити конкретних російських військових.
Є військові частини, яким, таке враження, поставили задачу брати в полон якомога більше українців. Інші – просто розстрілюють наших хлопців.
Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових, відкриті кримінальні провадження, це фіксується Офісом Генерального прокурора. В реальності ця цифра набагато більша – щонайменше у 5 разів.
– Які шанси, що росіяни будуть притягнуті за ці воєнні злочини відповідно до норм Міжнародного права?
– Дуже складна історія з наданням юридичної оцінки, дуже забюрократизована неефективна система. МКС відкрив кримінальне провадження, видав 2 ордери на арешт. Але МКС досліджує виключно воєнні злочини, злочини геноциду. На мій погляд, все, що роблять росіяни по відношенню до українських дітей – підпадає під 6 статтю Римського статуту про геноцид. МКС відкрив кримінальне провадження за 8 статтею – це скоєння воєнних злочинів, злочинів проти людяності.
У нас є позитивний трек – це створення спецтрибуналу. Це те, що не може юридично охопити МКС. Мова йде про оцінку вищому політичному і військовому керівництву Російської Федерації за сам факт розпочинання війни проти України. Скільки мине часу, поки ми отримаємо судове рішення, за яким буде засуджений президент Російської Федерації, я не знаю і не знає ніхто. Але наша задача – створити спецтрибунал рішенням Ради Європи і зробити це терміново. Принаймні в цьому році треба юридично запустити спецтрибунал, починати збирати докази і переходити до судового процесу.
Третє, що, на мій погляд, має зараз максимально розповсюдитися як практика – універсальна юрисдикція, щоб національні суди і органи правопорядку могли судити за воєнні злочини.
Вже є перший прецедент – Фінляндія засудила громадянина Російської Федерації, хоча у нього був фінський паспорт, за злочин 2014 року. Зокрема і розстріл українського військовополоненого. Ми просили про екстрадицію цього громадянина в Україну. Нам відмовили на підставі рішення Європейського суду прав людини про факти катування в українській пенітенціарній системі. Наскільки я знаю, Офіс Генерального прокурора шукає юридичний шлях, як все-таки цього громадянина забрати в Україну. Він нам треба як свідок в першу чергу.
Польща, Литва також роблять перші кроки з відкриття кримінальних проваджень. Фінляндія – це пілотне судове рішення. Я б дуже хотів, щоб усі країни Європи, почали це робити. У нас є купа фактів, які вони можуть брати до роботи.
Перший генеральний прокурор, який це зробив – генеральний прокурор Німеччини. Після початку повномасштабної агресії він відкрив перше кримінальне провадження за скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності проти окремих представників російської армії. Є сподівання, що з одного боку вони будуть надавати оцінку цим фактам, з іншого боку, правильно розбиралися, що відбувається.
Бо коли затримали нашого Сергія Кузнєцова в Італії, якого підозрюють у підриві Північних потоків, Німеччина його забрала до себе. За моєю інформацією, там порушуються його права. Я піднімав це питання на найвищому рівні серед своїх європейських колег, європейського керівництва, європейської мережі національних інституцій захисту прав людини. Ми вимагаємо, щоб мені надали доступ до нього. Мені відомо, що до Кузнєцова негативне, ганебне ставлення. Це при тому, що Німеччина розуміє, що Росія скоїла цю агресію, є рішення Великої Британії про те, що ця газова гілка підпадає під ознаки військової інфраструктури. А отже – може бути ціллю для української армії.
На жаль, затриманий і другий хлопець. Спочатку у Польщі, де за рішенням польського суду його відпустили. Його дії були проаналізовані і визнані як законні. Для нас стало абсолютною несподіванкою, що він був затриманий у Хорватії. І зараз Німеччина звернулася за екстрадицією вже другого нашого громадянина.
Лубінець: Моя помилка, що мені треба було в публічність вийти ще в 2024 році
автор фото: Українська правда
"Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція"
– Цікава ваша думка як омбудсмана щодо виборів. Екс-міністр оборони Михайло Федоров фактично до цього закликав. За його словами, неефективна система потребує перезавантаження. На шальках терезів з одного боку – право громадян на зміну владу, з іншого – неможливість гарантувати можливість як голосувати, так і бути обраними. Ви за який варіант?
– Найлегше у цій ситуації – зробити публічний пост на мільйон лайків.
Чи можете уявити, що під час продовження бойових дій можна забезпечити право кожного голосувати чи бути обраним? 4,6 млн громадян України зі статусом ВПО зараз по всій території України. 8,5 млн громадян України виїхали за кордон, їх окремо треба перерахувати і передати бюлетені. Приміщення, організація голосування військових, створення реєстру виборців і ризик витоку інформації – кібератаки не припиняються.
Я організовував президентські і парламентські вибори у Волновасі у 2014-му. Забезпечити право голосу значної частини військових не вийшло. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція.
Нам треба усвідомити, що війна надовго. І навіть припинення вогню не означатиме, що війна закінчилася. Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри.
– Низка правозахисних організацій вважає, що людина на посаді омбудсмена повинна бути позбавлена права обиратися на політичні посади певний час після закінчення каденції. Це має убезпечити посаду від перетворення на майданчик для піару. Чи підтримаєте цю ініціативу?
– Слухайте, я готовий підтримати будь-яку ініціативу, яка посилить інституцію. Якщо, на думку правозахисників це допоможе, я готовий підтримати. Але я не переконаний, що це нас посилить. І не тому, що маю політичні плани.
Проти нас воює сильний, підготовлений, підступний, заможний, сильний ворог. Це не закінчиться швидко. До цього треба готуватися в першу чергу.
Влада нарешті повинна зрозуміти, що із суспільством треба говорити. Говорити відверто і на серйозні теми. Час популярних рішень закінчився у перший день вторгнення. Зараз усі повинні займатися лише тим, щоб держава вижила і не зникла з політичної мапи світу.
Тетяна Даниленко
Він одним із перших публічно заговорив про порушення під час примусової мобілізації. Тому частина колег у правозахисному середовищі підозрює Лубінця у спробах використати антимобілізаційну риторику як політичний трамплін і навіть пропонує обмежити право омбудсменів балотуватися певний час. Сам уповноважений Верховної Ради з прав людини, чия каденція закінчується за рік, переконаний: війна – надовго, а вибори неможливі до повного завершення бойових дій.
В інтерв'ю "Українській правді" Лубінець пояснює, в чому полягає його пропозиція щодо мобілізації, розповідає про переговори з росіянами і катастрофічну ситуацію, в якій опинилися оборонці Маріуполя.
"Безкарність породжує безкарність"
– Розпочну з вашої ж нещодавньої цитати: "Напруга довкола мобілізації досягла небезпечного рівня. І до такої ситуації призвели, зокрема, недопрацювання попереднього керівництва Міністерства оборони". Що ви мали на увазі? І який рівень наступний, якщо нинішній ви розцінюєте як небезпечний?
– Суспільний супротив. Його випадки будуть траплятися на території всієї України і щодня. До цього призвели дії усіх попередніх міністрів оборони та командувачів Сухопутних військ, починаючи з 2022 року. Немає одного винуватця, є в цілому недопрацювання державної політики. У 2022 році до мене звернулися 18 людей щодо захисту їхніх прав під час мобілізації, вже за рік ця кількість зросла в рази, а на початку 2024 – у сотні разів.
– Що тоді сталося?
– У 2022–2023 більшість людей долучалися до Сил оборони добровільно. У 2024 почали затримувати примусово, навіть без повідомлень (про виклик у ТЦК – УП) затягати в буси – з'явилося саме поняття бусифікації. Тоді варто було запустити додаткову аргументацію для людей, чому треба долучатися до війська. Замість цього було ухвалене чергове просте рішення: давайте поставимо план, що нам треба приблизно 30 тисяч громадян України в місяць на території всієї України.
Виконуючи план, почали забирати всіх підряд і з'явилася тотальна корупція в системі мобілізації. Коли цілком придатна людина може відкупитися, її за фінансовий аргумент відпускають. А план же треба було виконувати. Почали брати всіх підряд: недужих, наркозалежних, людей старшого віку. Кількість порушень прав людини під час примусової мобілізації почала зростати.Суспільство для себе ухвалило рішення, що якщо наші права порушуються, то ми їх будемо відстоювати самостійно, вчиняючи кримінальні злочини.
Безкарність породжує безкарність. Я засуджую напади на службовців ТЦК та СП і так само засуджую з боку працівників ТЦК та СП скоєння кримінальних правопорушень. Не можна робити вигляд, що одним можна діяти поза законом, а іншим – ні.
– Який закон регулює силову мобілізацію і які саме його норми порушують військовослужбовці ТЦК?
– Одна з моїх перших ініціатив – юридичне врегулювання процедури через постанови уряду та внутрішні накази Міністерства оборони, встановлення порядку дій працівників ТЦК. Цього справді досі немає. Відсутність юридичного документа якраз і використовують працівники ТЦК та СП, кажуть: у нас же немає постанови, як діяти.
Але ніхто не відміняв Конституцію України і Кримінальний та Цивільний кодекси України. Ніхто не може затримати людину довше, ніж на 3 години. Затримуєте довше – складайте протокол про адміністративне затримання. Більше того, законом передбачено, хто це повинен робити – органи правопорядку: Національна поліція, Національна гвардія, Державна прикордонна служба України.
– Чому тоді згадані вами органи самоусунулися і переклали цю функцію на військових?
– У 2025 році юридично було врегульовано, що всі групи оповіщення повинні мати в складі представників Національної поліції. Почалося хоч якесь мляве реагування – наприклад, у ТЦК з'явився обов'язок носити бодікамери. Інша історія, що вони ніколи не працюють.
На мою думку, зараз ситуація почне поліпшуватися. Цього року за моїми матеріалами ДБР, Нацпол та СБУ почали відкривати провадження щодо порушень під час мобілізації. Це може трохи заспокоїти українське суспільство. Точку неповернення ми ще не пройшли, але дуже до неї наблизилися.
Чому в той час самоусунулися правоохоронні органи? На мій погляд, питання мобілізації настільки непопулярне, що до нього ніхто не хоче торкатися.
Хоча відповідно до закону, мобілізацією повинні займатися різні органи, зокрема й місцевого самоврядування. Парафією військових є лише облік та перевірка військово-облікових документів.
Лубінець: Громадянин України, згідно із законодавством України, може звернутися до омбусмана, де б він фізично не перебував. Із закордону я отримував багато звернень
Автор фото: Українська правда
– Як ви ділите повноваження з Офісом військового омбудсмана?
– Конституція визначає лише одного омбудсмана, до якого громадяни України можуть звертатися щодо захисту своїх прав. Інші омбудсмани, за всієї поваги, Основним законом не прописані.
– Але існує закон про військового омбудсмана, він не був оскаржений…
– До появи інституту військового омбудсмана всі громадяни України, зокрема і військові, зверталися до уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Тепер вони просто пишуть дві скарги. Я не маю права їх не розглядати. Що має робити військова омбудсмен пані Ольга? Те саме – зобов'язана відкривати провадження і діяти в межах своїх повноважень.
У нас хороша комунікація, і ми ще думаємо, як врегулювати ситуацію, щоб не було дублювання.
Щодо ТЦК: туди потрапляють цивільні. Поки вони не мобілізовані, то не підпадають під мандат військового омбудсмана. Вся система порушень ТЦК та СП підпадає в першу чергу під мою діяльність. Скарги військових щодо проблем з переведеннями, штурмових військ, порушення статутів – це вже її парафія.
Хоча щодо проблеми штурмових військ, наприклад, зверталися і до мене, і до Решетилової (Ольга Решетилова, у шлюбі Кобилинська – військовий омбудсман – ред.). І обидва офіси реагували. За нашими матеріалами відкриті кримінальні провадження. Тобто ми з двох сторін робимо все, щоб ситуація покращилася.
– Ви публічно оприлюднили такі цифри: вийти з буса ТЦК – 10 тисяч доларів, вийти з приміщення ТЦК – 15 тисяч доларів, 2% доходить до фронту з усієї маси мобілізованих на місяць. Сумніви викликає остання цифра. Підтверджуєте її?
– Так. Більше того, я надав свої рекомендації, однією з яких був аналіз ефективності кожної обласної ТЦК. На мою думку, ефективність повинна визначатися не кількістю людей, яких для галочки мобілізували, а кількістю людей, які дійшли до лінії фронту. Саме це я рекомендую нинішньому головкому. Можливо, тоді буде потрібно не 30 тисяч на місяць, а менше. Бо коли буде перед керівником ТЦК стояти задача набрати людей, які здатні дійти до лінії фронту, він буде думати не про те, як обілетити.
Одна з останніх історій, яку ми поки що підтверджуємо: у прикордонній області з'явилася нова послуга "під ключ" – людина може заплатити від 50 до 70 тисяч доларів, і тоді її прямо з буса переправляють за межі України.
Причому чинник корупції максимально розвинувся на Закарпатті, але його практично немає у Запоріжжі чи в Харкові. Те саме з нападами на ТЦК – чим далі від фронту, тим більше це трапляється. Але знову ж таки, я це в першу чергу пов'язую з проваленою державною політикою.
Зараз у мене є сподівання, що ситуація буде виправлятися. Ми вже говорили з уповноваженими людьми нового головкома Михайла Драпатого, яких він визначив відповідальними за напрямок мобілізації.
– З його попередником Олександром Сирським були такі розмови?
– Я особисто добре знайомий як із Драпатим, так і з Сирським. Не було жодного разу, щоб попередній головком на реагував на мої звернення. Проблема в іншому. Головком повинен займатися війною, а не непритаманними функціями. Мобілізація і є такою непритаманною функцією. Мені немає за що критикувати попереднього головкома чи нинішнього, але деякі відповідальні особи в сухопутних військах робили дуже багато негативних історій.
Те, що ми встановили на Закарпатті, важко пояснити з точки зору законодавства і з точки зору людської – там все було поставлено на потік: "Спочатку ми, потім держава. Ні, держава не потім, а далі, далі, далі".
Була реакція СБУ, виявлено купу готівки. Після появи інформації в публічній площині, очільника Берегівської ТЦК звільняють. А через 2 місяці він повертається у статусі тимчасового виконувача обов'язків на 30 днів. Я знову пишу офіційні листи. Мені відповідають: він ефективний. Місяць ефективний, другий ефективний, третій. Ми проводимо перевірки, встановлюємо незаконні затримання, встановлюємо людей, у яких є законно оформлене право на відстрочку, це право відміняється якоюсь комісією.
Одна людина перебувала у приміщенні ТЦК 55 днів. Ще один – ветеран з посвідченням, який пройшов Бахмут. Його затримали, кажуть: ні, підеш воювати або вези кошти. Або: 1500 достатньо молодих людей в один день знято з військового обліку і протягом тижня частина з них виїжджають за кордон. Або забирають студентів і кажуть: або 15 тисяч не гривень (доларів – УП), і ми вас відпускаємо, або ми у вас забираємо відстрочку.
І це я публічно демонструю 1% від того, що ми знаходимо.
– Чи можете підтвердити, що посада очільника ТЦК коштує в середньому 50 тисяч доларів?
– За моєю інформацією, коштувала. Але зараз відбуваються зміни, я знаю людей, які зайшли на цей напрямок від нового головкома. Наскільки це можливо, вони наведуть порядок.
"Ми не впливаємо на те, кого росіяни повернуть з полону"
– Інший важливий трек вашої діяльності – обміни полоненими. 19 серпня відбувся крайній, як кажуть у ці часи. Додому повернулося 103 людини. Того ж дня між вами і новим російським омбудсменом Яною Лантратовою відбулися переговори. Про що вони були?
– Яна Лантратова була призначена в кінці травня 2026-го року. До того я з 2022 року вів переговори з Тетяною Москальковою. Моя перша комунікація з Лантратовою відбулася через добу після її призначення. Тоді ми домовилися про зустріч і вже 5 червня вона відбулася одночасно з обміном, про який ми домовилися. 26, 27 червня були обміни військовополоненими, 17-го – окремий трек щодо цивільних, і ми повернули сімох людей, які були в полоні з 2022-го.
19 серпня відбувся обмін 103 на 103, і ми аналізували відповіді на запити, один до одного – працюють апарати, визначена одна особа з мого боку, одна особа з її боку. У щоденному робочому режимі вони працюють над передачею інформації і додатковою верифікацією.
– Останній обмін відбувся за сприяння Сполучених Штатів і Об'єднаних Арабських Еміратів. Яка їхня роль?
– Як це відбувається? Приймається рішення на політичному рівні. Політичний трек – це не моя історія, це історія президента України. Залучаються посередники, які додатково тиснуть на російську сторону. І потім російська сторона в робочому режимі виходить на операційний рівень, я це так називаю. Це якраз рівень Лантратової, плюс – представники різних, як кажуть росіяни, компетентних органів. На операційному рівні комунікація відбувається щодня. Востаннє я вів переговори з Лантратовою вчора – ми обмінювалися списками, інформацією.
– Наскільки розумію, ви формуєте списки за складною схемою і за погодженням з різними сторонами, а віддають вам усе одно – кого вважають за потрібне?
– Це основна проблема. Ще з Москальковою я намагався вийти на фіксацію критеріїв формування списків. Перший пріоритет – важко поранені, важко хворі. Це визначено міжнародним гуманітарним правом, женевськими конвенціями. Якщо прямо читати третю Женевську конвенцію, то важко поранені і важко хворі військовополонені повинні взагалі репатріюватися в обхід обмінних процесів і без привʼязки до кількості. Росіяни на це ніколи не підуть.
Друга категорія пріоритетності – жінки. У нас досі їх дуже багато в полоні. Не розумію, чому росіяни не хочуть віддати українських героїнь. Перший спеціальний серйозний обмін, який ми довго пропрацьовували із Москальковою, стосувався повернення жінок, це відбулося 17 жовтня 2022 року. З Лантратовою зараз ми ведемо подібні перемовини.
І третій критерій – хто найдовше в полоні, має виходити найшвидше. У нас є окремий список тих, хто в полоні ще з 2014 року.
Росіяни спочатку сказали: так, ми не проти розглянути критерії. Потім це було винесено на політичний рівень. За моєю інформацією, на політичному рівні в Стамбулі росіяни спочатку погодилися з принципами формування списків. Але рівно на наступний обмін вони привезли людей, які не підпадають під ці принципи. Тому з нашого боку завжди це відбувається наступним чином: я передаю списки за категоріями, наполягаючи на пріоритетності. Але кого насправді росіяни віддають, ми не знаємо, не впливаємо, не можемо напряму тиснути. Можуть тиснути десь наші посередники, партнери, яких ми зокрема публічно згадуємо. Інколи це працює. Зверніть увагу, що більш-менш почали віддавати хлопців, які в полоні з 2022 року.
Зараз ми ведемо окремі перемовини щодо найбільш складної категорії – оборонців Маріуполя. Ці перемовини максимально важкі.
– Командир "Азова" Денис Прокопенко вважає, що нинішня переговорна стратегія України щодо військовополонених вичерпала себе, і запропонував визначати пріоритетність з огляду на тривалість перебування в полоні, стан здоров'я, умови утримання. Чи вичерпала, на вашу думку, переговорна стратегія України і в чому відмінність критеріїв?
– Він перелічує ті пріоритетні категорії, на яких ми наполягаємо. Щодо нових підходів... Знаєте, з перемовною групою з української сторони ми спілкуємося щоденно. Як правило, у нас щодня виникають нові ідеї: що додатково ми можемо зробити, кого залучити, кого запросити, через кого спробувати натиснути, куди ще треба поїхати, де можна залучити родини військовополонених, зниклих безвісти, до якого іноземця їх можна відправити.Тобто ініціативи з нашого боку народжуються щодня. Ми ніколи не сиділи і не думали, що ми максимально ефективно виконуємо свою роботу. Доки хоч один чи одна залишаються в російському полоні, наша робота буде неефективною в очах родин, які чекають своїх.
Немає проблем з ініціативами. Є проблема з російською позицією. І проблема в тому, що тільки одна людина в Росії може кардинально міняти принципи повернення.
– Путін особисто поставив на стоп повернення захисників маріупольського гарнізону?
– Я не скажу, що вони поставили на стоп. Я попросив би дочекатися наступних обмінів і дати тоді оцінку переговорній стратегії переговорної групи з української сторони.
"Ми верифікували 186 офіційних місць, де тримають громадяни України"
– Щодо цивільних полонених: на днях росіяни дали 15 років 70-річній мешканці окупованого Токмака за донат 1500 гривень на українську армію. Скільки станом на зараз таких полонених?
– У нас створений спеціальний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин. На теперішній час там в районі 16 тисяч. Верифікованих через цивільних через Міжнародний комітет Червоного Хреста – 840. Верифікованих за нашими джерелами – 1850. За це окрема подяка СБУ, ГУРу, СЗР. Додатково ми зараз ведемо верифікацію щодо ще 2275 цивільних осіб в російському полоні.
Насправді цифра може бути набагато, набагато більша. Є випадок, коли ми дізналися про незаконне затримання конкретної особи з Маріуполя тільки тоді, коли одна з членів родини виїхала з непідконтрольної території і офіційно до нас звернулася. До того часу люди елементарно боялися повідомити, що ще в 2022 році член родини був затриманий імовірно ФСБ.
Багато хто вже загинув від тортур чи був убитий. Навіть коли закінчаться активні бойові дії, російська сторона ніколи офіційно нас не поінформує, що з цими людьми сталося.
Щодо Світлани Рой, жінки, яку росіяни засудили на 15 років, я офіційно направив лист на Лантратову і прошу поінформувати про стан здоров'я, можливість відвідання і прошу передати її в Україну. Чекаю на відповідь. Подібні листи я направляю чи не щодня на російську сторону.
Лубінець: Сплеск скарг на ТЦК почався у 2024 році
Автор фото: Українська правда
– Вам відома достеменна кількість незаконних місць утримання українців на кшталт тих, у яких спочатку перебувала журналістка "Української правди" Вікторія Рощина?
– Ми верифікували 186 офіційних місць, де утримуються громадяни України – як військовополонені, так і цивільні. За нашими даними, неофіційні місця – такі як ями, гаражі, підвали – це як мінімум ще 150.
Місць, в яких перебувають наші громадяни України, більше 300. Насправді російський закон – це дуже умовна річ. Те, що вони роблять з громадянами України, є прямим порушенням міжнародного гуманітарного права. Навіть російський закон забороняє катування, але вони це роблять свідомо і системно. Росіяни публічно страчують українських військових на передовій з чітким розумінням, що це фіксується органами влади України. Це черговий сигнал світу – "ви з нами нічого не зробите, ми свідомо порушуємо Міжнародне гуманітарне право".
Затримали трьох офіційних співробітників ОБСЄ з дипломатичним імунітетом, піддали катуванням, засудили ще до початку повномасштабної агресії. Російська Федерація – член ОБСЄ. Коли Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Російської Федерації і уповноваженого російського президента із захисту прав дитини, Путін спеціально поїхав в одну з країн, яка ратифікувала Римський статут. На жаль, міжнародне співтовариство не зрозуміло, що Путін воює не проти України, він воює проти всього демократичного світу. І воює не сам, а з союзниками – Північною Кореєю, Іраном, країнами, які допомогають обходити санкції.
Переконаний, що російська армія почне в найближчому майбутньому робити прямі атаки на країни, які є членами НАТО. Якщо дрон залетів з Росії в Румунію, значить, він туди і планував. Це випробування реакції, вона була млява, отже для росіян це сигнал робити більше.
"Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових. В реальності ця цифра щонайменше у 5 разів більша"
– Змінюється поле бою – зростає кілл-зона. Як змінюється ситуація зі стратами полонених на полі бою?
– 345 вбитих наших військових на лінії зіткнення. Останній випадок 22 липня. Хлопець у Донецькій області потрапив у полон, це було зафіксовано, після цього зафіксували, що його розстріляли. По кожному випадку я надсилаю окремі листи до Організації об'єднаних націй, МКЧХ, міжнародних, європейських інституцій, які повинні досліджувати, фіксувати ці злочини. Окремо працює Офіс Генерального прокурора України. Для нас дуже важливо, щоб у майбутньому у нас були юридичні підстави засудити конкретних російських військових.
Є військові частини, яким, таке враження, поставили задачу брати в полон якомога більше українців. Інші – просто розстрілюють наших хлопців.
Юридично у нас зафіксовано страту 345 українських військових, відкриті кримінальні провадження, це фіксується Офісом Генерального прокурора. В реальності ця цифра набагато більша – щонайменше у 5 разів.
– Які шанси, що росіяни будуть притягнуті за ці воєнні злочини відповідно до норм Міжнародного права?
– Дуже складна історія з наданням юридичної оцінки, дуже забюрократизована неефективна система. МКС відкрив кримінальне провадження, видав 2 ордери на арешт. Але МКС досліджує виключно воєнні злочини, злочини геноциду. На мій погляд, все, що роблять росіяни по відношенню до українських дітей – підпадає під 6 статтю Римського статуту про геноцид. МКС відкрив кримінальне провадження за 8 статтею – це скоєння воєнних злочинів, злочинів проти людяності.
У нас є позитивний трек – це створення спецтрибуналу. Це те, що не може юридично охопити МКС. Мова йде про оцінку вищому політичному і військовому керівництву Російської Федерації за сам факт розпочинання війни проти України. Скільки мине часу, поки ми отримаємо судове рішення, за яким буде засуджений президент Російської Федерації, я не знаю і не знає ніхто. Але наша задача – створити спецтрибунал рішенням Ради Європи і зробити це терміново. Принаймні в цьому році треба юридично запустити спецтрибунал, починати збирати докази і переходити до судового процесу.
Третє, що, на мій погляд, має зараз максимально розповсюдитися як практика – універсальна юрисдикція, щоб національні суди і органи правопорядку могли судити за воєнні злочини.
Вже є перший прецедент – Фінляндія засудила громадянина Російської Федерації, хоча у нього був фінський паспорт, за злочин 2014 року. Зокрема і розстріл українського військовополоненого. Ми просили про екстрадицію цього громадянина в Україну. Нам відмовили на підставі рішення Європейського суду прав людини про факти катування в українській пенітенціарній системі. Наскільки я знаю, Офіс Генерального прокурора шукає юридичний шлях, як все-таки цього громадянина забрати в Україну. Він нам треба як свідок в першу чергу.
Польща, Литва також роблять перші кроки з відкриття кримінальних проваджень. Фінляндія – це пілотне судове рішення. Я б дуже хотів, щоб усі країни Європи, почали це робити. У нас є купа фактів, які вони можуть брати до роботи.
Перший генеральний прокурор, який це зробив – генеральний прокурор Німеччини. Після початку повномасштабної агресії він відкрив перше кримінальне провадження за скоєння воєнних злочинів та злочинів проти людяності проти окремих представників російської армії. Є сподівання, що з одного боку вони будуть надавати оцінку цим фактам, з іншого боку, правильно розбиралися, що відбувається.
Бо коли затримали нашого Сергія Кузнєцова в Італії, якого підозрюють у підриві Північних потоків, Німеччина його забрала до себе. За моєю інформацією, там порушуються його права. Я піднімав це питання на найвищому рівні серед своїх європейських колег, європейського керівництва, європейської мережі національних інституцій захисту прав людини. Ми вимагаємо, щоб мені надали доступ до нього. Мені відомо, що до Кузнєцова негативне, ганебне ставлення. Це при тому, що Німеччина розуміє, що Росія скоїла цю агресію, є рішення Великої Британії про те, що ця газова гілка підпадає під ознаки військової інфраструктури. А отже – може бути ціллю для української армії.
На жаль, затриманий і другий хлопець. Спочатку у Польщі, де за рішенням польського суду його відпустили. Його дії були проаналізовані і визнані як законні. Для нас стало абсолютною несподіванкою, що він був затриманий у Хорватії. І зараз Німеччина звернулася за екстрадицією вже другого нашого громадянина.
Лубінець: Моя помилка, що мені треба було в публічність вийти ще в 2024 році
автор фото: Українська правда
"Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція"
– Цікава ваша думка як омбудсмана щодо виборів. Екс-міністр оборони Михайло Федоров фактично до цього закликав. За його словами, неефективна система потребує перезавантаження. На шальках терезів з одного боку – право громадян на зміну владу, з іншого – неможливість гарантувати можливість як голосувати, так і бути обраними. Ви за який варіант?
– Найлегше у цій ситуації – зробити публічний пост на мільйон лайків.
Чи можете уявити, що під час продовження бойових дій можна забезпечити право кожного голосувати чи бути обраним? 4,6 млн громадян України зі статусом ВПО зараз по всій території України. 8,5 млн громадян України виїхали за кордон, їх окремо треба перерахувати і передати бюлетені. Приміщення, організація голосування військових, створення реєстру виборців і ризик витоку інформації – кібератаки не припиняються.
Я організовував президентські і парламентські вибори у Волновасі у 2014-му. Забезпечити право голосу значної частини військових не вийшло. Без припинення бойових дій організувати вибори не тільки неможливо, це прямо забороняє Конституція.
Нам треба усвідомити, що війна надовго. І навіть припинення вогню не означатиме, що війна закінчилася. Зніміть, врешті-решт, рожеві окуляри.
– Низка правозахисних організацій вважає, що людина на посаді омбудсмена повинна бути позбавлена права обиратися на політичні посади певний час після закінчення каденції. Це має убезпечити посаду від перетворення на майданчик для піару. Чи підтримаєте цю ініціативу?
– Слухайте, я готовий підтримати будь-яку ініціативу, яка посилить інституцію. Якщо, на думку правозахисників це допоможе, я готовий підтримати. Але я не переконаний, що це нас посилить. І не тому, що маю політичні плани.
Проти нас воює сильний, підготовлений, підступний, заможний, сильний ворог. Це не закінчиться швидко. До цього треба готуватися в першу чергу.
Влада нарешті повинна зрозуміти, що із суспільством треба говорити. Говорити відверто і на серйозні теми. Час популярних рішень закінчився у перший день вторгнення. Зараз усі повинні займатися лише тим, щоб держава вижила і не зникла з політичної мапи світу.
Тетяна Даниленко
Перейти на pravda.com.uaМашину комунального підприємства «Ритуал» російський дрон атакував 31 серпня у Золочеві Харківської області. Про це Суспільне Харків повідомив керівник Золочівської СВА Віктор Коваленко. За його словами, влучання сталося о 12:00
Двоє з героїв цієї історії – теж ветерани, які служили в ТЦК – вже загинули: один на фронті, куди повернувся сам, другий – просто на вулиці тилового міста, під час перевірки документів. Це історія про те, як зношується суспільний контракт між державою і чоловіками призовного віку – і чому в цій війні гинуть навіть ті, хто вже відвоював своє. Більше про це розповість програма "По живому". "Моя мрія здійснилася": Михайло Ковалівфото: Михайло КовалівМихайло Ковалів був активним студентом – Революцію гідності зустрів на Майдані, а з початком війни на Донбасі пішов у військо. Повномасштабне вторгнення застало його вже на фронті, і, за його власними словами, це було майже бажаним випробуванням: він говорив про війну як про можливість здійснити щось на кшталт лицарської місії, порівнюючи сучасних воїнів із запорізькими козаками, січовими стрільцями та вояками ОУН-УПА. Водночас він з гіркотою відгукувався про тих співвітчизників, кому, на його думку, важливіше "повний холодильник ковбаси, ніж доля країни".Поранення Ковалів дістав під Рубіжним на Луганщині, рятуючи побратимів. Через інвалідність повернутися у бойовий підрозділ він уже не міг – і пішов служити в Дрогобицький ТЦК та СП. Свою нову службу він описував без пафосу: працюватиме, поки не набридне, поки не поранять знову або, за його словами, "поки, не дай Боже, я не буду живий" – але з чистою совістю, бо зробив усе, що міг.Ковалів не зрадив цим словам. Після відновлення він знову пішов у військо. Торік, 25 липня, зв'язок із ним обірвався, а за кілька днів, 31 липня, рідні дізналися: Михайло загинув.Юрій Бондаренко: убитий не на фронті, а на службі в тилуЮрій Бондаренко, фото: соцмережіДруга історія – про ветерана Юрія Бондаренка, якого наприкінці минулого року вбили не на передовій, а на вулиці Львова, під час звичайної перевірки документів.Бондаренко, харків'янин за народженням, пішов добровольцем ще у 2015 році, воював на Донбасі у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону, а після важкого поранення був звільнений у запас. Із початком повномасштабного вторгнення повернувся до лав Сил оборони, захищав рідний Харків, але через погіршення стану здоров'я був переведений на службу в Галицько-Франківський РТЦК та СП у Львові – за словами колег, у тилові підрозділи "з меншим навантаженням".Увечері 3 грудня група оповіщення ТЦК зупинила для перевірки документів чоловіка на вулиці Червоної Калини. За версією слідства, той відмовився показати військово-обліковий документ, спровокував сутичку – і вдарив Бондаренка ножем у пахову ділянку, пошкодивши артерію; ще одного військового поранив ударом у голову. Попри зусилля лікарів, Бондаренко помер наступного дня.Підозрюваного, 30-річного Григорія Кедрука, затримали того ж дня і взяли під варту без права застави. Йому інкримінують заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у зв'язку зі службовою діяльністю потерпілого, що спричинило смерть. За цією статтею загрожує до 12 років позбавлення волі. Слідство у справі триває вже майже рік, родина загиблого подала цивільний позов про моральну компенсацію.Смерть Бондаренка стала однією з найгучніших ілюстрацій того, наскільки небезпечною стала для самих співробітників ТЦК служба, яку суспільство звикло вважати відносно безпечною – "тиловою".Сихів: коли на бік ухилянта стає натовпНе менш промовиста історія трапилася влітку у львівському районі Сихів. Увечері 8 липня під час спільного рейду з поліцією військові зупинили для перевірки документів чоловіка, який із середини червня перебував у розшуку за порушення правил військового обліку. Його забрали на медичну комісію – а групу оповіщення, що залишилася на місці, оточив натовп, який поступово зростав. За даними прокуратури, у заворушенні взяли участь близько 200 людей: службовий автомобіль ТЦК заблокували, розхитували, стрибали на ньому – і врешті перекинули й пошкодили."Йому запропонували проїхати в Сихівський РТЦК для уточнення даних та проходження військово-лікарської комісії. Після цього даний громадянин сів в автомобіль. Прибула група невідомих осіб", – описував початок конфлікту заступник начальника Львівського ТЦК та СП Петро Сторожук.Слідство у цій справі досі триває: під варту без права застави відправили щонайменше п'ятьох фігурантів – серед них чоловіків, які, за версією слідства, підбурювали натовп до протиправних дій, і людину, яка особисто провокувала конфлікт із військовим, намагаючись зірвати з нього форму. Один з учасників сутички, за даними слідства, напав також на заступника начальника районного управління поліції.Читайте також: Хто громив авто ТЦК у Львові: оператор дронів у ЗСЧ і військовий у відпустці"Треба стати чоловіком": погляд зсередини системиУ самому ТЦК наполягають: серед працівників – величезна частка ветеранів, і звинувачення в тому, що вони "відсиджуються", несправедливі. "Люди думають, що ми в бойових діях не були і просто тут ходимо і хочемо допомоги на своє місце. Але це неправда. У нас у всіх є УБД", – каже Юрій Машталір, працівник Дрогобицького ТЦК, який воював на Луганщині й Донеччині, де й отримав поранення.Машталір формулює свою позицію жорстко: якщо чоловік живе в державі, яка воює, він має принаймні стати на облік, а якщо придатний – захищати спершу родину, а тоді вже державу. На аргумент "мені держава нічого не дала" в нього одна відповідь: тоді йди захищати сім'ю.Наразі, за загальними оцінками, у системі РТЦК працює понад 35 тисяч людей, значна частина яких (близько половини) – ветерани.Порушення трапляються і з боку самих ТЦКЗакарпатський ОТЦК та СП, фото: з відкритих джерелПроте картина не однобічна. Паралельно фіксуються й системні порушення з боку самих військових ТЦК. Показовий приклад – справа на Закарпатті: з лютого по квітень цього року посадовці одного з районних ТЦК (Ужгородського) без жодних законних підстав утримували щонайменше 21 людину на території тимчасового мобілізаційного пункту. За даними прокуратури, строком до 48 діб. Слідство встановило й факт відвертого катування. Зокрема, черговий пункту прикував одного із затриманих кайданками до металевої драбини й залишив у такому стані на цілу ніч. Порушення виявили після моніторингового візиту представників апарату омбудсмена, після чого прокуратура повідомила про підозру трьом посадовцям ТЦК. Правозахисник, ексзаступник генерального прокурора Олексій Баганець називає системною проблему саме фактичного затримання й утримання військовозобов'язаних на території ТЦК – без судових рішень, без адміністративних протоколів і без будь-якої іншої належної правової підстави, часто ще й за участю поліції.Три тисячі скарг за п'ять місяцівМасштаб проблеми підтверджує і статистика омбудсмена Дмитра Лубінця. Адже лише за перші п'ять місяців цього року до його офісу надійшло понад три тисячі офіційних скарг на дії ТЦК та СП – і це без урахування випадків, які апарат омбудсмена виявляє самостійно через медіа, соцмережі чи свідчення очевидців. Найчастіші претензії – застосування сили, робота в балаклавах без розпізнавальних знаків, силове затримання без належних підстав.За словами Лубінця, він порушував це питання перед кожним міністром оборони, чию каденцію застав на посаді з 2022 року, але реальний ефект дала лише публічність. Коли резонансні випадки, як закарпатський, потрапляють у медіа, реакція з боку відомств стає швидшою й предметнішою, ніж на будь-які закриті доповідні записки.Замість висновкуОбидві сторони цього конфлікту, а це і військовозобов'язані, які бояться і не довіряють системі мобілізації, і самі співробітники ТЦК, серед яких – поранені ветерани на другій, тиловій лінії служби, – де-факто заручники однієї й тієї ж проблеми. Адже держава вже роками не може вибудувати якісну і прозору мобілізаційну систему, якій довіряло б як суспільство, так і самі військові.Поки цього не станеться, ціна конфлікту й далі вимірюватиметься не лише судовими справами й скаргами омбудсмену, а й людськими життями – як життя Юрія Бондаренка, вбитого не на фронті, а на вулиці тилового міста.Цей матеріал підготовлено в межах проєкту за фінансової підтримки IMS (International Media Support) та Фонду медіа-інтегритету. Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції "Еспресо" і не обов’язково відображає погляди чи позицію IMS або її донорів.Читайте також: "Мама народила не для війни": чому на п'ятому році вторгнення суспільство і ТЦК досі не можуть порозумітися
Перейти на espreso.tvВранці 28 серпня росіяни завдали удару безпілотником по ТЦ "Караван" у Харкові, який не працює з 2022 року, внаслідок чого там виникла масштабна пожежа.
Джерело: ДСНС Харківщини, мер Харкова Ігор Терехов у Telegram, "Суспільне Харків"
Фото: ДСНС Харківщини
Дослівно ДСНС: "Реактивний безпілотник влучив у будівлю непрацюючого торговельного закладу в Київському районі міста. Сталися часткові руйнування конструкцій та виникла пожежа на площі 150 кв. м".
Фото: ДСНС Харківщини
Деталі: Влучання прийшлося на магазин взуття, загорілися обладнання та меблі. Наразі пожежу вже ліквідували. За попередніми даними, жертв і постраждалих немає.
Як розповіла "Суспільному" представниця компанії-власника "Каравану" Олена Архіпова, росіяни атакували ТЦ понад десять разів від початку повномасштабної війни. Хоча з 2022 року торговий центр не працює. Архіпова також наголосила, що будівля не використовувалася для військових потреб.
Фото: ДСНС Харківщини
За її словами, керівництво мало плани щодо відбудови ТЦ, але після російської атаки на харківський "Епіцентр" у 2024 році, внаслідок чого загинули 19 людей, процес відновлення "Каравану" зупинили з міркувань безпеки.
Фото: ДСНС Харківщини
Передісторія:
27 серпня армія РФ завдала удару реактивним безпілотником по гіпермаркету "Епіцентр" у Харкові. Загинув 40-річний чоловік, ще п'ятеро людей постраждали.
Джерело: ДСНС Харківщини, мер Харкова Ігор Терехов у Telegram, "Суспільне Харків"
Фото: ДСНС Харківщини
Дослівно ДСНС: "Реактивний безпілотник влучив у будівлю непрацюючого торговельного закладу в Київському районі міста. Сталися часткові руйнування конструкцій та виникла пожежа на площі 150 кв. м".
Фото: ДСНС Харківщини
Деталі: Влучання прийшлося на магазин взуття, загорілися обладнання та меблі. Наразі пожежу вже ліквідували. За попередніми даними, жертв і постраждалих немає.
Як розповіла "Суспільному" представниця компанії-власника "Каравану" Олена Архіпова, росіяни атакували ТЦ понад десять разів від початку повномасштабної війни. Хоча з 2022 року торговий центр не працює. Архіпова також наголосила, що будівля не використовувалася для військових потреб.
Фото: ДСНС Харківщини
За її словами, керівництво мало плани щодо відбудови ТЦ, але після російської атаки на харківський "Епіцентр" у 2024 році, внаслідок чого загинули 19 людей, процес відновлення "Каравану" зупинили з міркувань безпеки.
Фото: ДСНС Харківщини
Передісторія:
27 серпня армія РФ завдала удару реактивним безпілотником по гіпермаркету "Епіцентр" у Харкові. Загинув 40-річний чоловік, ще п'ятеро людей постраждали.
Перейти на pravda.com.uaУ Харкові росіяни вдарили по ТРЦ «Караван». Внаслідок атаки пробитий дах і спалахнув магазин взуття. Чому ТРЦ не відбудовують та що відомо про інші удари по ТЦ Суспільному розповіла заступниця директора ТРЦ «Караван» Олена Архіпов
Перейти на suspilne.media
Внаслідок російської атаки на Київщину 28 серпня згорів склад, де зберігалися книжки мереж Readeat і Book.ua та видавництв “Уроборос”, “Основи”, Vivat, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” і “Лабораторія”. За попередніми оцінками, знищено понад 60 тисяч примірників, а загальні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень. Працівники складу не постраждали.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов повідомив у Facebook, що безпілотник влучив безпосередньо у склад, де зберігалися книжки Readeat, Book.ua та українських видавців. Через пожежу відправлення замовлень у цей день призупинили.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов.Дмитро Феліксов/ Facebook
В іншому дописі Феліксов зазначив, що команда вже створила оперативний штаб, комунікує з видавцями та власниками складів і перебудовує ланцюги постачання. Серед головних завдань він назвав пошук нових складських рішень та механізмів компенсації збитків.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
РФ у Харкові знищила 8 млн книг. Пожежу на складах видавництва «Ранок» досі не загасили
“Врятувати нічого не вдасться. Все згоріло. Поки затушили, але вже видно, що нічого не вдасться зберегти”, — заявив Феліксов у коментарі “Суспільне Культура” та додав, що знищено понад 60 тисяч примірників, а орієнтовні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень.
За словами засновника Readeat, пріоритетом зараз є відновлення постачань і відправлення замовлень читачам. Паралельно компанія має зафіксувати втрати та збитки й розпочати роботу над компенсацією для логістів, видавців і книгорозповсюджувачів.
Феліксов наголосив, що російська атака завдала удару по галузі, яка лише почала відновлюватися після попередніх втрат. Він закликав державу розглянути конкретні механізми підтримки книговидання, зокрема державні закупівлі книжок, субсидії, пільгові кредити, податкові канікули та цільові державні й європейські гранти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Про полон, надію та боротьбу: книги війни, які варто прочитати. Вибір читачів
Мережа Book.ua повідомила, що на складі фулфілменту “Нової пошти”, який атакували російські безпілотники, зберігався весь запас паперових книжок її інтернет-магазину. Значну частину товару, за попередньою інформацією, пошкоджено або знищено.
Через це Book.ua тимчасово припинила приймати та відвантажувати онлайн-замовлення на паперові книжки. На сайті наразі доступні лише електронні видання, а акцію “Щасливі години” компанія достроково завершила. Фізичні книгарні Book.ua, де можна придбати паперові книжки, продовжують працювати у штатному режимі.
“Про статус уже оформлених замовлень ми повідомимо кожному клієнту окремо. Іншими деталями ділитимемося, щойно матимемо підтверджену інформацію”, — написали в Book.ua.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
З автографами та благодійністю: письменник і ветеран Артур Дронь відкрив онлайн-книгарню
Серед постраждалих видавництв — “Уроборос”, “Основи” та Vivat. В “Уроборосі” підтвердили, що їхні книжки зберігалися на складі партнерів Readeat та Book.ua, а видавництво “Основи” повідомило, що їхні книжки перебували на складі в Київській області.
“Поки ми чекаємо на офіційну інформацію щодо можливих втрат, замовлення в звичному порядку відправляються з нашого резервного складу в іншому регіоні”, — зазначили в “Основі”.
Співзасновниця Vivat Юлія Орлова повідомила, що склад у Києві, де зберігалася частина книжок видавництва, згорів. За її словами, Vivat заздалегідь займався релокацією запасів, тому частину книжок вдалося перевезти до Львова та поповнити ними книгарні.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
19 тривог за півтори доби: у ЦПД пояснили, навіщо РФ хвилями «закидує» Київ реактивними дронами
Водночас на київському складі залишалося багато новинок і книжок українських авторів, які готували до фестивалю “Книжкова країна”. Через втрату частини видань участь Vivat у заході тепер під питанням.
“Втратити поки рахуємо, бо це фактично згорілі книжки на трьох складах: наш і партнерів. Нема сил на якийсь заклик на підтримку. Давайте виживати”, — підсумувала Орлова.
У видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” повідомили, що внаслідок російської атаки знищено склад, з якого безпосередньо відправляли замовлення читачам, тому найближчим часом можливі затримки з доставкою. Команда зазначила, що не афішувала попередніх руйнувань свого головного приміщення та втрати книжок через ворожі обстріли, проте цього разу наслідки виявилися масштабними.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Реактивні "Шахеди" масовано атакували Київ: влучання в п'яти районах, четверо людей поранено
“Згоріло багато наших розкішних книжок на велику суму (фото — апокаліптичні, тому давати не буду)”, — заявив директор видавництва Іван Малкович.
Внаслідок влучання по фулфілменту “Нової пошти” згоріли також книжки видавництва “Лабораторія”, які зберігалися на складах партнерів. У команді зазначили, що масштаби збитків наразі підраховують, проте вже очевидно, що знищено значну кількість накладів.
“Щиро співчуваємо всім колегам-видавцям, книгарням і бізнесам, які постраждали разом із нами. Дякуємо усім читачам за підтримку та замовлення! Це дає сили й наснагу рухатися далі попри все”, — підсумували в “Лабораторії”.
Армія РФ вже неодноразово завдавала ударів по українській книжковій галузі. На початку серпня російська атака зруйнувала центральний склад логістичного оператора Denka Logistics, де зберігалася більшість накладу видавництва BookChef. Внаслідок удару РФ знищено близько 800 тисяч книг.
У липні внаслідок російського обстрілу Києва було знищено склад видавництва “Книголав”, де згоріло близько 250 тисяч книжок. Ще раніше через масований удар постраждав склад видавництва “Ще одну сторінку”. Детальніше про виклики, з якими під час війни стикається українська книжкова індустрія, розповідає генеральний директор видавництва BookChef Олександр Кірпічов у статті “Книжковий ринок України: зростання всупереч усьому”.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов повідомив у Facebook, що безпілотник влучив безпосередньо у склад, де зберігалися книжки Readeat, Book.ua та українських видавців. Через пожежу відправлення замовлень у цей день призупинили.
Засновник Readeat Дмитро Феліксов.Дмитро Феліксов/ Facebook
В іншому дописі Феліксов зазначив, що команда вже створила оперативний штаб, комунікує з видавцями та власниками складів і перебудовує ланцюги постачання. Серед головних завдань він назвав пошук нових складських рішень та механізмів компенсації збитків.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
РФ у Харкові знищила 8 млн книг. Пожежу на складах видавництва «Ранок» досі не загасили
“Врятувати нічого не вдасться. Все згоріло. Поки затушили, але вже видно, що нічого не вдасться зберегти”, — заявив Феліксов у коментарі “Суспільне Культура” та додав, що знищено понад 60 тисяч примірників, а орієнтовні втрати бізнесу перевищують 23 мільйони гривень.
За словами засновника Readeat, пріоритетом зараз є відновлення постачань і відправлення замовлень читачам. Паралельно компанія має зафіксувати втрати та збитки й розпочати роботу над компенсацією для логістів, видавців і книгорозповсюджувачів.
Феліксов наголосив, що російська атака завдала удару по галузі, яка лише почала відновлюватися після попередніх втрат. Він закликав державу розглянути конкретні механізми підтримки книговидання, зокрема державні закупівлі книжок, субсидії, пільгові кредити, податкові канікули та цільові державні й європейські гранти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Про полон, надію та боротьбу: книги війни, які варто прочитати. Вибір читачів
Мережа Book.ua повідомила, що на складі фулфілменту “Нової пошти”, який атакували російські безпілотники, зберігався весь запас паперових книжок її інтернет-магазину. Значну частину товару, за попередньою інформацією, пошкоджено або знищено.
Через це Book.ua тимчасово припинила приймати та відвантажувати онлайн-замовлення на паперові книжки. На сайті наразі доступні лише електронні видання, а акцію “Щасливі години” компанія достроково завершила. Фізичні книгарні Book.ua, де можна придбати паперові книжки, продовжують працювати у штатному режимі.
“Про статус уже оформлених замовлень ми повідомимо кожному клієнту окремо. Іншими деталями ділитимемося, щойно матимемо підтверджену інформацію”, — написали в Book.ua.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
З автографами та благодійністю: письменник і ветеран Артур Дронь відкрив онлайн-книгарню
Серед постраждалих видавництв — “Уроборос”, “Основи” та Vivat. В “Уроборосі” підтвердили, що їхні книжки зберігалися на складі партнерів Readeat та Book.ua, а видавництво “Основи” повідомило, що їхні книжки перебували на складі в Київській області.
“Поки ми чекаємо на офіційну інформацію щодо можливих втрат, замовлення в звичному порядку відправляються з нашого резервного складу в іншому регіоні”, — зазначили в “Основі”.
Співзасновниця Vivat Юлія Орлова повідомила, що склад у Києві, де зберігалася частина книжок видавництва, згорів. За її словами, Vivat заздалегідь займався релокацією запасів, тому частину книжок вдалося перевезти до Львова та поповнити ними книгарні.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
19 тривог за півтори доби: у ЦПД пояснили, навіщо РФ хвилями «закидує» Київ реактивними дронами
Водночас на київському складі залишалося багато новинок і книжок українських авторів, які готували до фестивалю “Книжкова країна”. Через втрату частини видань участь Vivat у заході тепер під питанням.
“Втратити поки рахуємо, бо це фактично згорілі книжки на трьох складах: наш і партнерів. Нема сил на якийсь заклик на підтримку. Давайте виживати”, — підсумувала Орлова.
У видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” повідомили, що внаслідок російської атаки знищено склад, з якого безпосередньо відправляли замовлення читачам, тому найближчим часом можливі затримки з доставкою. Команда зазначила, що не афішувала попередніх руйнувань свого головного приміщення та втрати книжок через ворожі обстріли, проте цього разу наслідки виявилися масштабними.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Реактивні "Шахеди" масовано атакували Київ: влучання в п'яти районах, четверо людей поранено
“Згоріло багато наших розкішних книжок на велику суму (фото — апокаліптичні, тому давати не буду)”, — заявив директор видавництва Іван Малкович.
Внаслідок влучання по фулфілменту “Нової пошти” згоріли також книжки видавництва “Лабораторія”, які зберігалися на складах партнерів. У команді зазначили, що масштаби збитків наразі підраховують, проте вже очевидно, що знищено значну кількість накладів.
“Щиро співчуваємо всім колегам-видавцям, книгарням і бізнесам, які постраждали разом із нами. Дякуємо усім читачам за підтримку та замовлення! Це дає сили й наснагу рухатися далі попри все”, — підсумували в “Лабораторії”.
Армія РФ вже неодноразово завдавала ударів по українській книжковій галузі. На початку серпня російська атака зруйнувала центральний склад логістичного оператора Denka Logistics, де зберігалася більшість накладу видавництва BookChef. Внаслідок удару РФ знищено близько 800 тисяч книг.
У липні внаслідок російського обстрілу Києва було знищено склад видавництва “Книголав”, де згоріло близько 250 тисяч книжок. Ще раніше через масований удар постраждав склад видавництва “Ще одну сторінку”. Детальніше про виклики, з якими під час війни стикається українська книжкова індустрія, розповідає генеральний директор видавництва BookChef Олександр Кірпічов у статті “Книжковий ринок України: зростання всупереч усьому”.
Перейти на zn.uaУ Харкові вийшов друком новий альманах "Літературний ярмарок", який продовжує традицію однойменного часопису 1928-1930 років. До видання увійшли прозові та поетичні твори 33 авторів – 25 українських і восьми іноземних.
Про це розповіли у благодійному фонді Сергія Жадана, пише Суспільне Харків.
Альманах підготували до однойменного літературного фестивалю, який відбудеться у Харкові 28–30 серпня. Серед авторів, чиї твори представлені у новому виданні:
- Марія Матіос,
- Вахтанг Кіпіані,
- Андрій Кокотюха,
- Сергій Жадан,
- Мар'яна Савка,
- Олександр Ірванець,
- Ніка Кожушко.
Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок
Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок
Фото: Фейсбук / Літературний Ярмарок
Видання має не лише літературну, а й візуальну складову. Його ілюстраціями стали роботи учнів харківської студії Аза Нізі Маза. Разом вони утворюють 25-метрове графічне панно з іронічними портретами письменників.
Книгу надрукувало видавництво "Фоліо".
У благодійному фонді Сергія Жадана зазначили, що новий альманах задуманий як символічне продовження часопису "Літературний ярмарок", який виходив у Харкові у 1928–1930 роках.
Ідею першого "Літературного ярмарку" запропонував Майк Йогансен, а Микола Хвильовий розвинув її. Сучасне видання продовжує цю традицію та створює своєрідний діалог між письменниками різних поколінь, передаючи дух "нових двадцятих".
У фонді нагадали про слова Миколи Хвильового з останньої, 12-ї книги часопису 1930 року, коли письменник прощався з читачами:
"Епілогу до цього, останнього нумера «ЛЯ» я свідомо не пишу: я не певний, що за якийсь час «ЛЯ» будучи новим, цілком оріґінальним типом альманаха, не воскресне, і не продовжить свого існування за редакцією письменників наймолодшої ґенерації".
Тепер, через 96 років після виходу останнього номера історичного часопису, "Літературний ярмарок" знову побачив світ – уже з текстами та під редакцією сучасних українських письменників.
У результаті сучасний альманах об'єднав творчі роботи загалом 48 митців. Над дизайном видання працювала Анна Мадунова, а літературне редагування виконала Анастасія Коротка.
↓Читайте також "Жива культура", яку можна слухати: в Україні з'явився подкаст "Укрліт: аудіокниги" У Львові відкрили книгарню-кав'ярню "Сенс": планують проводити презентації, дискусії та діалоги Понад 500 світлин: ССО презентували першу фотокнигу про українських спецпризначенців
The post “Літературний ярмарок” повернувся через 96 років: у Харкові надрукували альманах із творами 33 письменників appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.comПо останньому працюючому «Епіцентру» у Харкові опівдні 27 серпня вдарив російський ударний дрон «Герань-4». Загинув чоловік, п'ятеро поранених
До часів української незалежності порушувати питання про спадщину Фридриха Ніцше можна було лише використовуючи набір ідеологічної термінології й осудливої риторики. Та на початку 1990-х прийшла пора подолання табу, накладеного навивчення філософії німецького мислителя. Поволі в українському гуманітарному просторі з’являлися статті, де замість осоружних наліпок, штибу «реакційна» та «фашистська» доктрина, заряснілизгадки майже забутих імен українського ніцшеанства, з якими пов’язували відродження державності. Певна річ, Ігоря Бичка варто визнати за дослідника, чия стаття про Ніцше була піонерською на цьому поприщі.
Народився філософ у Харкові в родині відомого дитячогопоета Валентина Бичка в 1931 році. Закінчивши Київськийуніверситет (1954), три роки викладав у Знамʼянськомусільгосптехнікумі. Після аспірантури працював у Інституті філософії (1959/61). Згодом повернувся в університет імені Тараса Шевченка, де завідував кафедрою історії філософії (з 1974) і кафедрою філософії Інституту підвищення кваліфікації (з 1984). Провадив семінари з філософії і культурології на кіностудії імені Олександра Довженка та в Інституті літератури (1960-ті).Після відновлення НаУКМА, запрошений на посаду професоракафедри філософії та релігієзнавства (з 1993).
Ще підлітком Бичко прочитав статтю про Жана-Поля Сартра і зреагував на нове ім’я шкільним твором. А вже 1964 рокувідбулася наживо його коротка, проте вікопомна зустріч із французьким філософом у Києві, біля готелю «Дніпро»: тодійому пощастило перемовитися з легендою кількома фразами. Може, саме відтоді Бичка й прозивали «червонимекзистенціалістом». У совєтські часи він упроваджує в інтелектуальний обіг ключові поняття забороненої «буржуазної філософії», вочевидь, маскуючи їх марксистською критикою. Так, у книжці «На філософському роздоріжжі» (1962) наш«український Сартр» уже демонструє феноменологічне скерування на життєво-смислові параметри людського буття. А увиданому в Москві творі «Познание и свобода» (1969) розбираєколізії свободи та порівнює логічні й інтуїтивні параметривибору. Далі слідувала розвідка «В лабиринтах свободы» (1979) зтематикою абсурду. Та допіру настали часи «перестройки», Бичко вже розглядає тоталітарні лабіринти свободи, роблячи розворот у бік етнонаціональних її аспектів. Урешті-решт, у 1990-ті його цікавлять особливості свободи на рівні вселюдського та національного, де ніцшеанству випало відіграти головну роль. Дослідницька робота Ігоря Бичка тривала до останніх днів життя, що обірвалось у Києві в січні 2018 року.
Його стаття «Ніцше в Україні» (1994) написана до 150-річного ювілею мислителя. У ній автор увиразнює значенняніцшеанства для інтелектуальної традиції в Україні. В основу цієїрозвідки покладено спільність, радше аналогію, а не тотожність,українського та німецького менталітетів. А вихідним її пунктомстає визначення місця Ніцше в історії західної думки. Зрештою, філософа проголошено мало не фундатором екзистенційного напряму та визнано за підривного мислителя, а супутниками його програми, що вплинула на ХХ століття, були романтики й ірраціоналісти:
Фридрих Ніцше належить до тієї видатної плеяди діячів німецької культури, котрі впродовж XIX століття рішуче здолали понад двохсотрічну традицію західноєвропейського Просвітництва, сформувавши натомість альтернативну — антираціоналістичну, антимеханістичну, екзистенційну — програму, що стала одним із провідних світоглядних орієнтирів світової культури ХХ століття.
Загалом європейську думку, вважає Бичко, сформували дві парадигми: латинська (західно-раціоналістична) й еллінсько-візантійська (східно-софійна). На першу вплинули нормативність, ієрархія, раціо, логіка, натуралізм і механіцизм, а на другу, до якої належить і Україна — містичний, апофатичний, міфічний, екзистенційний виміри, де превалювали діалектичні погляди на «внутрішню» людину з її «екзистенційним менталітетом». Автор абсолютно здає собі справу, що то тільки принципова схема, бо реальна картина завжди складніша. Справді, відчутний екзистенційний елемент уже відчувався в Августина Блаженного, Йогана Скота Еріуґени, в Оксфордській і Шартрській школах, а згодом — у Блеза Паскаля. І навпаки, в Україні латинські віяннявиразно чути в Юрія Дрогобича чи у києво-могилянськихпрофесорів.
Та в Україні неоплатонічній (екзистенційно-софіній)складовій удалося потіснити імперсько-візантійську. Щоправда, йу Німеччині раціональна традиція мала свою альтернативу. Для прикладу, Майстер Екгарт адаптував апофатику та неоплатонізм, укотре доводячи, що в пізнанні Бога важливим є не концептуальне, а особистісне діалектичне осягання. Апочинається воно із заперечення — першого кроку до пошуку нового. Саме з «негативної» німецької містики (Тавлер і Сузо, Бьоме, Силезій і Лютер), а потім і романтизму (Гердер, Якобі, Гаман) виростає ніцшеанський ірраціоналізм.
Оскільки Дмитро Чижевський уподібнив антитетичні риси цієї традиції з філософією Сковороди, де архетипи кола та круговороту нагадували вічне повернення Ніцше, Бичко висновує, що німецька й українська культури подібні. Позаяк і там, і там міфопоетичні струмені домінували над раціональними:«містично-екзистенційний настрій» Сковороди продовжився уШевченковому міфі, де постає «духовно-ідеальна спільність минувшини» позачасової сакральної країни, в якій утратадержавності прирівняна до катастрофи. Зрештою, хіба ж не схожі романтизовані жахи Гоголя та Гофмана? У підсумку, Ніцше кпитьіз намагання раціонально збагнути світ:
Ніцше по суті закликає протиставити життя теорії, «замінити науку міфом». І заклик цей втілюється не тільки у проповідницько-афористичному стилі письма, в екзальтовано-натхненній мові мудреця Заратустри — він зреалізований у самому змісті текстів-притч, міфів новітнього часу.
Та схожості спостерігаються також і між німецькою та російською рецепціями ніцшеанства. У них обох вульгаризована інтерпретація філософії Ніцше зробилася інструментом обслуговування диктатури (націонал-соціалістичної та більшовицької). В Україні вона не домінувала, позаяк ідеїтрагічної долі людини, вітальні прояви та свобода постійнозалишалися затребуваними:
Але не можна не рахуватися з тією обставиною, яка стала справді фатальною для долі ніцшеанських ідей у XX столітті: двічі, у Німеччині і в Росії, вони були застосовані для обслуговування державного тоталітаризму, гітлерівського і сталінського! Що ж до України, то ніцшеанство і тут набуло помітної популярності, принаймні у першій половині ХХ століття. Проте зміст української рецепції філософії Ніцше істотно відрізнявся від адекватного її відображення, а також і від тоталітаристських (німецької та російської) її «моделей». Український менталітет сприйняв ніцшеанство під кутом зору своєї історичної долі і національних прагнень.
Далі Бичко концентрується на соціальних, антропологічних, а надто політичних і владних аспектах української провідної верстви. Використовуючи Ніцшеве розділення моралі на панськута рабську, він реконструює покликання українськихінтелектуалів в умовах бездержавності. Панівна верства проголошує самоствердження, вона готова творити цінності,завжди покладається на власні сили. Рабська перебуває в полоні співчутливості, покори, стадності. Бичко звертає увагу на те, що Ніцше побачив у Росії збільшення волі, прикритої легкою пелериною західної цивілізованості: проте вона мала колись вивільнитися. Потрапивши в імперські лабети, провідна частина нашої верстви була знищена чи купилася на переваги російського дворянства. Проводячи колоніальну політику, російський імперіалізм поглибив суперечності між українською старшиною та низами, допоки нація не втратила політичну пильність і спроможність.
Зрозуміло, чому борці за відродження української державності і культури рішуче звертаються до ідеї відновлення владної верстви українського суспільства. І в цьому плані їм вельми імпонують відповідні настрої ніцшеанства, хоча осмислення та інтерпретація останнього відображає насамперед українську специфіку. Тільки враховуючи її можна говорити про своєрідне «українське ніцшеанство» представники якого не тільки творчо, але нерідко критично і навіть негативно ставилися до самого вчення німецького мислителя. З таким застереженням можна говорити про ніцшеанські мотиви у творчості таких українських авторів, як Дмитро Донцов, Юрій Липа, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Микола Хвильовий, Валеріан Підмогильний та багатьох інших.
Втім, у чому тоді полягає специфіка цього ніцшеанства? На наших теренах ідеї Ніцше не копіювались і не переносилися механічно. Вони завжди тлумачились у відповідності до потреб визвольної боротьби. Бичко виокремлює декілька тенденцій українського ніцшеанства. Скажімо, Леся Українка окреслилатрагедію нищення давньої української культури, проголошуючи, подібно до Ніцше, сподівання відновитися без надії. Микола Хвильовий в унісон із Ніцше закликає позбутися стадності та шукати цивілізаційного шляху в Європі. Дмитро Донцов уважає, що плебейство, пацифізм, демократизація, соціалізм і народництво призвели до занепаду держави. Він протиставляєШевченка (повстання вищої касти проти приниженні гідності) та Драгоманова (носія позитивістсько-матеріалістичного світоглядуз його толеруванням чужинства). Дещо помірковано виглядає дискурс героїчного мілітаризму Євгена Маланюка (Шевченко як співець козацтва, а не селянської недолі) та Юрія Липи (культ ірраціонально-несвідомої відірваності від московського духу),хоч і вони обидва були зосереджені на лицарській елітарності. Врешті-решт, екзистенційний конкордизм Володимира Винниченка нагадує спробу пошуку рівноваги, коли людину заносить у крайнощі, чи намагання піднести життя на рівень вищої цінності, попри аморалізм і зверхність, яку виказують персонажі його творів.
Отже, діячі вітчизняної культури, котрі тою чи тою мірою безпосередньо чи опосередковано сприйняли Ніцшеву ідею про владну і підлеглу верству в людському, суспільстві і відмінність їхніх морально-ціннісних орієнтацій, розробляли і тлумачили цю ідею в соціально-політичних і культурно-історичних вимірах України. Більше того — конкретне зауваження Ніцше щодо адекватної реакції європейських народів, серед яких поширилася «хвороба» послаблення волі (орієнтована на «щастя зеленого пасовиська»), на посилення «грізності» Росії з її «варварською» сильною волею (заклик до створення власної, «європейської» владної касти, аби з неменшою «грізністю» протистояти Росії) викликало у згаданих діячів (хоч, можливо, не всі вони були знайомі зі словами Ніцше) цілком аналогічну реакцію: прагнення відродити владну верству в Україні з метою ефективної протидії «владному» тискові Москви.
Таким чином, українські ніцшеанці, використавши головні засади Ніцшевої філософії, в цілому не прагнули побудови тоталітарного режиму, як у Німеччині чи Росії. Пафос відродження й антиколоніалізму в нашому ніцшеанстві видає всі ознаки посилення національної ідентичності, що демонструємеханізм екзистенційного захисту — не лише на персональному, а й на суспільному та державному рівні. Ніцшеанська оптикауможливила протистояння тоталітарній імперській силі, якапостійно мімікрувала під раціоналістичні системи. Тож українські ніцшеанці більше звертали увагу не на поверхневий ефект і форму філософування Ніцше, а зосереджувалися на екзистенційній її складовій, адже вона передбачала особисту участь людини у творенні власного життя.
Певна річ, у розвідці Бичка можна зауважити деякі натяжки й узагальнення, що виглядають уразливими з точки зору передовсім історії філософії й історії культури. Здебільшого, це стосується протиставлення раціональної та софійної традиції, що виглядає занадто есенціалістськи. Хоч автор і сам уважає таке розподілення суто умовним, воно таки не знімається. Другий момент пов’язаний із уніфікацією й ідеалізацією українського ніцшеанства. Звісно, цей феномен, як і інші національні ніцшеанства, не був однорідним. У середовищі цього руху нуртували протистояння та змагання, що, до речі, відповідало світоглядній настанові самого Ніцше. Є в ньому радикальні та помірковані форми. Втім і це відповідає настанові Ніцше — брати під увагу парадокси та несподіванки.
Зрозуміло, що стаття Бичка допускає суттєве розширення концептуалізації екзистенційної традиції зарівно в європейському й українському контексті. Може скластися враження, що він, як і автори, котрі раніше бралися за цю тему, вдається до гіперінтерпретації, приписуючи видатним особистостям, які жили до провісника надлюдини, ці ніцшеанські характеристики. Та йдеться не про ретроспективне прикладання того чи тогоконцепту з філософії Ніцше до певного представника минулого, арадше про вторинне кодування.
В кожному разі, філософія завжди залишає за собою простори для спекуляції, хоч її варто таки контролювати. Сам Ігор Бичко завжди був відкритим до аргументів і дискусії, тому його навряд чи треба зараховувати до стану догматиків. Але нині, коли ми вільно сперечаємося про схематизм або ж апологетику якогось підходу, необхідно пам’ятати, що хтось уперше взявся торувати шляхи ніцшеанства в ідеологічній цілині — і не лише з літературознавчих, а саме з філософських позицій.
Притулок для тварин в Кривому Розі потребує вашої допомоги!
https://send.monobank.ua/jar/3CRSWzHb7p
Оголошено постійний збір коштів на поточні потреби притулку: на закупівлю корму для собак та котів; на лікування та обробку тварин; на забезпечення їх виживання в холодний період року. Ваша допомога і кожна гривня важлива! Будемо вдячні за репост, чи поширення посилання на mono-банку.
Більше інформації про притулок - в Facebook:
https://fb.com/anna.yankovaya.2025
https://send.monobank.ua/jar/3CRSWzHb7p
Оголошено постійний збір коштів на поточні потреби притулку: на закупівлю корму для собак та котів; на лікування та обробку тварин; на забезпечення їх виживання в холодний період року. Ваша допомога і кожна гривня важлива! Будемо вдячні за репост, чи поширення посилання на mono-банку.
Більше інформації про притулок - в Facebook:
https://fb.com/anna.yankovaya.2025
Перейти на send.monobank.uaРосійські окупанти вдарили по торговому центру в Основ’янському районі Харкова.
Про це повідомили мер Харкова Ігор Терехов та голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов.
Про удар по торговому центру в Основ’янському районі Харкова стало відомо о 12:16 з повідомлення Терехова. Пізніше він повідомив про трьох постраждалих, один з яких перебуває у вкрай важкому стані.
Голова ОВА Олег Синєгубов повідомив, що внаслідок цієї атаки загинув 40-річний чоловік. Ще четверо людей постраждали. За його словами, на місці вже працюють рятувальники, які ліквідовують наслідки.
«Суспільне» повідомляє, що дрон, яким росіяни атакували торговий центр у Харкові, був виготовлений у липні 2026 року.
Нагадаємо, 21 серпня росіяни вдарили по ТРЦ «Сонячна Галерея» у Кривому Розі, внаслідок чого загинули 16 людей.
20 серпня росіяни обстріляли торгівельний центр у Краматорську, внаслідок чого загинули двоє жінок.
24 серпня російські окупанти атакували два гіпермаркети «Епіцентр» в Одесі.
Запис Росіяни вдарили по торговому центру в Харкові спершу з'явиться на Громадське радіо.
Перейти на hromadske.radio27 серпня російська армія атакувала Харків. У місті чули вибух. Міський голова Ігор Терехов повідомив про наслідки удару. Читайте усі новини Харкова на Суспільному
Перейти на suspilne.mediaОрганізатори Національного відбору оголосили імена шістьох фіналістів, які 13 вересня змагатимуться за право представляти Україну на «Дитячому Євробаченні-2026» на Мальті.
Про це пише Рубрика, посилаючись на Суспільне.
Фінальним випробуванням для учасників став повторний, вдосконалений виступ із відкритого прослуховування. Перед виступами свій майстерклас юним вокалістам дали переможці «Євробачення-2022» Kalush Orchestra.
Вже 13 вересня у фіналі національного відбору за право представляти Україну на «Дитячому Євробаченні — 2026» на Мальті змагатимуться:
- Роман Дорошенко, 12 років, Київська область;
- Дмитро Карабет, 10 років, м. Київ;
- Еріка Колесніченко, 11 років, Київська область;
Для цієї трійки пісні напише Світлана Тарабарова.
Фото: Суспільне
Роман Дорошенко, Дмитро Карабет та Еріка Колесніченко. Cуспільне- Анастасія Пошедіна, 9 років, родом з Харкова, живе в Києві;
- Марко Сердинський, 12 років, м. Івано-Франківськ;
- Злата Солоненко, 11 років, Вінницька область.
Для цієї трійки пісні напише Alyona Alyona.
Фото: Суспільне
Анастасія Пошедіна, Марко Сердинський та Злата Солоненко. CуспільнеФінал Національного відбору на «Дитяче Євробачення — 2026» від України відбудеться у форматі телевізійного концерту 13 вересня о 18:00 на платформах Суспільного. Як і в попередні роки, переможця чи переможицю відбору визначать за результатами голосування журі та глядачів.
Що відомо про «Дитяче Євробачення — 2026»
Раніше Рубрика інформувала, що Україна братиме участь у Дитячому пісенному конкурсі "Євробачення" у 2026 році. Музичною продюсеркою національного відбору втретє стане співачка і сонграйтерка Світлана Тарабарова.
Нагадаємо, що 10-річна Софія Нерсесян посіла 2 місце на "Дитячому Євробаченні-2025". Дівчина представляла Україну з піснею "Мотанка".
Як писала раніше Рубрика, Суспільний мовник Франції France Télévisions офіційно повідомив, що країна не прийматиме "Дитяче Євробачення" у 2026 році. Рішення ухвалено попри те, що Франція здобула право на проведення конкурсу завдяки перемозі своєї представниці Лу Делез у 2025 році.
↓Читайте також Нацвідбір на Дитяче Євробачення-2026 встановив рекорд за кількістю заявок Україна розпочинає підготовку до "Дитячого Євробачення-2026": незабаром стартує прийом заявок на нацвідбірThe post Нацвідбір на “Дитяче Євробачення-2026”: оголосили імена фіналістів appeared first on Рубрика.
Перейти на rubryka.com53-річного працівника Харківської філії «Газмережі», який зазнав поранень під час удару БпЛА 25 серпня, прооперували. Про це Суспільне Харків розповіла речниця прессцентру філії Ольга Олійник
Холодногірський район Харкова атакував реактивний дрон вночі 26 серпня. Про атаку дрона повідомив мер Ігор Терехов о 04:52. Суспільне повідомляло про вибух
Масштабні атаки на
українські торговельно-розважальні центри серед білого дня стали однією з
найжорстокіших візитівок російської агресії. Провідні світові моделі штучного
інтелекту — ChatGPT від OpenAI та Gemini від Google — проаналізували цю тактику
з погляду військово-політичної стратегії та дійшли спільного висновку, що такі
удари не є випадковими помилками навігації.Штучний інтелект
класифікує ці дії як елемент системного психологічного терору, спрямованого на
деморалізацію суспільства, руйнування економічної стабільності міст та штучне
створення гуманітарної кризи в тилу.Gemini
від Google: Атака на торговельно-розважальний центр
"Караван" на Дніпропетровщині, що сталася в ніч на 25 серпня 2026 року,
є черговою ланкою у довгій системній кампанії ударів РФ по українських об'єктах
цивільної інфраструктури. Проте, якщо в цьому випадку удар припав на
нічний час (що мінімізувало жертви), то в історії цієї війни ми неодноразово
бачили жахливі прецеденти — удари по ТРЦ "Амстор" у Кременчуці чи гіпермаркету
"Епіцентр" у Харкові, нещодавній удар
по ТРЦ в Кривому Розі, які здійснювалися посеред дня, у години пік.З військово-політичної та стратегічної точок зору, такі дії
Кремля не є "випадковими промахами". Це продумана методологія, яка переслідує
кілька цинічних цілей.1. Стратегія "Кінетичного терору" та психологічний тискГоловна мета ударів по місцях масового скупчення цивільних —
деморалізація тилу. Російське військове командування діє за класичними
радянськими підручниками з ведення асиметричної війни: якщо не вдається досягти
швидкого прориву на лінії фронту, удар переноситься на цивільне населення.
Руйнування
ілюзії безпеки: Удари серед білого дня по ТРЦ, де люди купують
продукти, ходять у кінотеатри чи гуляють з дітьми, покликані довести, що
"безпечних місць в Україні немає".
Провокування
паніки та міграції: Постійний страх за життя в повсякденних обставинах
має на меті змусити людей виїжджати з великих промислових міст (Харків,
Дніпро, Запоріжжя), що послаблює економіку регіонів та логістичний тил
ЗСУ.
2. Спроба примусу до капітуляції через внутрішній тискКремль досі живе ілюзією, що масштабні цивільні втрати
можуть змусити українське суспільство втомитися від війни та почати тиснути на
військово-політичне керівництво країни з вимогою "миру за будь-яку ціну".Кожен удар по ТРЦ, ринку чи лікарні — це спроба Москви
підвищити ставки у війні. Вони демонструють Заходу та Києву: "Ми готові
вбивати сотнями ваших цивільних, якщо ви не погодитеся на наші умови".3. Свідоме використання "подвійної моралі" в
інформаційному поліПісля кожного такого удару російська пропаганда миттєво
вмикає відпрацьований алгоритм виправдань:
Стверджується,
що в ТРЦ "був склад боєприпасів".
Заявляється
про "розташування там іноземних найманців" або "бази ЗСУ".
Для внутрішнього російського споживача це працює як
заспокійливе ("ми воюємо з армією"), а для західного — як інформаційний шум,
покликаний розмити чітку межу між військовим злочином і бойовими діями.4. Економічне виснаження та знищення інфраструктури
життєзабезпеченняВеликі ТРЦ в Україні давно перестали бути просто місцями для
шопінгу. Сьогодні це:
Великі
платники податків та роботодавці для тисяч людей.
Логістичні
хаби, де зосереджені продуктові супермаркети, аптеки та точки надання
послуг.
Осередки
автономності (багато з них обладнані потужними генераторами та системами
старлінк на випадок блекаутів).
Удар по такому об'єкту — це прямий удар по економічній
стійкості міста.5. Технологічний фактор: використання неточної зброї як
свідомий злочинРаніше Росія атакувала міста ракетами типу Х-22, Х-32 або
комплексами С-300/С-400. Ці ракети мають кругове імовірне відхилення у сотні
метрів. Коли російський генштаб закладає координати цілі у густонаселеному
місті, вони наперед знають, що ракета з високою ймовірністю влучить у
житловий будинок або ТРЦ поруч. З юридичної точки зору — це свідомий намір
вчинення воєнного злочину.Російські атаки на українські ТРЦ серед білого дня — це не
помилки розвідки чи криворукість ракетників. Це чистий, рафінований державний
тероризм, де цивільні громадяни є не "супутніми втратами", а безпосередньою
ціллю. Мета ворога — зламати волю до опору. Проте, як показує практика, кожен
такий удар викликає в українському суспільстві зворотну реакцію — не паніку, а
запеклу лють та консолідацію задля подальшої боротьби.ChatGPT від OpenAI: Атаки Росії на великі торговельно-розважальні центри, особливо
в денний час, коли там перебуває найбільше людей, мають не лише військовий, а
передусім військово-політичний і психологічний сенс. Такі об’єкти є ідеальними
цілями для стратегії терору, яку Кремль систематично застосовує проти українського
тилу. ТРЦ — це місця масового скупчення цивільних. У будній чи
вихідний день там одночасно можуть перебувати сотні людей: покупці, працівники,
діти, літні люди. Саме тому удар по такому об’єкту потенційно створює
максимальну кількість жертв, поранених і масштабний суспільний резонанс. У цьому контексті показовими були атака на ТРЦ "Амстор" у
Кременчуці, удар по харківському
гіпермаркету "Епіцентр", а також
удар по Кривому Рогу. За даними українського слідства щодо Харкова,
атака була результатом організованої операції російського військового
командування, а не випадковим одиничним інцидентом. Головна мета таких
ударів — залякати цивільне населення. Росія прагне створити відчуття, що в
Україні немає повністю безпечного місця: небезпека може чекати не лише біля
фронту чи на стратегічних підприємствах, а й під час звичайного походу за
покупками. Це психологічна війна проти суспільства, спрямована на виснаження
людей, посилення тривоги та тиск на владу через страх і втому населення. Великі торговельні об’єкти мають і символічне значення. Вони
уособлюють нормальне мирне життя, яке Україна намагається зберегти навіть під
час війни. Тому їхнє знищення є спробою продемонструвати: Росія здатна
будь-якої миті перетворити звичайне життя на катастрофу. Особливо цинічним є вибір денного часу — саме тоді, коли
кількість потенційних жертв найбільша. Не менш важливий і інформаційний ефект.
Після таких атак Росія нерідко запускає кілька суперечливих версій: нібито
удару по цивільному об’єкту не було, поруч була військова ціль або ж трагедія
стала наслідком "української провокації". Саме така схема спостерігалася після
удару по кременчуцькому ТРЦ, коли російські офіційні та пропагандистські
джерела поширювали взаємовиключні пояснення.
Таким чином, атаки на великі ТРЦ — це інструмент
комплексного впливу: фізичного, психологічного та інформаційного. Росія
використовує масові жертви серед цивільних як спосіб деморалізації українського
суспільства, а подальшу дезінформацію — для спроб уникнути відповідальності.
Удар по місцю, де люди просто живуть звичайним життям, має показати, що війна,
яку Кремль не може завершити військовою перемогою, він намагається вести через
терор тилу.
українські торговельно-розважальні центри серед білого дня стали однією з
найжорстокіших візитівок російської агресії. Провідні світові моделі штучного
інтелекту — ChatGPT від OpenAI та Gemini від Google — проаналізували цю тактику
з погляду військово-політичної стратегії та дійшли спільного висновку, що такі
удари не є випадковими помилками навігації.Штучний інтелект
класифікує ці дії як елемент системного психологічного терору, спрямованого на
деморалізацію суспільства, руйнування економічної стабільності міст та штучне
створення гуманітарної кризи в тилу.Gemini
від Google: Атака на торговельно-розважальний центр
"Караван" на Дніпропетровщині, що сталася в ніч на 25 серпня 2026 року,
є черговою ланкою у довгій системній кампанії ударів РФ по українських об'єктах
цивільної інфраструктури. Проте, якщо в цьому випадку удар припав на
нічний час (що мінімізувало жертви), то в історії цієї війни ми неодноразово
бачили жахливі прецеденти — удари по ТРЦ "Амстор" у Кременчуці чи гіпермаркету
"Епіцентр" у Харкові, нещодавній удар
по ТРЦ в Кривому Розі, які здійснювалися посеред дня, у години пік.З військово-політичної та стратегічної точок зору, такі дії
Кремля не є "випадковими промахами". Це продумана методологія, яка переслідує
кілька цинічних цілей.1. Стратегія "Кінетичного терору" та психологічний тискГоловна мета ударів по місцях масового скупчення цивільних —
деморалізація тилу. Російське військове командування діє за класичними
радянськими підручниками з ведення асиметричної війни: якщо не вдається досягти
швидкого прориву на лінії фронту, удар переноситься на цивільне населення.
Руйнування
ілюзії безпеки: Удари серед білого дня по ТРЦ, де люди купують
продукти, ходять у кінотеатри чи гуляють з дітьми, покликані довести, що
"безпечних місць в Україні немає".
Провокування
паніки та міграції: Постійний страх за життя в повсякденних обставинах
має на меті змусити людей виїжджати з великих промислових міст (Харків,
Дніпро, Запоріжжя), що послаблює економіку регіонів та логістичний тил
ЗСУ.
2. Спроба примусу до капітуляції через внутрішній тискКремль досі живе ілюзією, що масштабні цивільні втрати
можуть змусити українське суспільство втомитися від війни та почати тиснути на
військово-політичне керівництво країни з вимогою "миру за будь-яку ціну".Кожен удар по ТРЦ, ринку чи лікарні — це спроба Москви
підвищити ставки у війні. Вони демонструють Заходу та Києву: "Ми готові
вбивати сотнями ваших цивільних, якщо ви не погодитеся на наші умови".3. Свідоме використання "подвійної моралі" в
інформаційному поліПісля кожного такого удару російська пропаганда миттєво
вмикає відпрацьований алгоритм виправдань:
Стверджується,
що в ТРЦ "був склад боєприпасів".
Заявляється
про "розташування там іноземних найманців" або "бази ЗСУ".
Для внутрішнього російського споживача це працює як
заспокійливе ("ми воюємо з армією"), а для західного — як інформаційний шум,
покликаний розмити чітку межу між військовим злочином і бойовими діями.4. Економічне виснаження та знищення інфраструктури
життєзабезпеченняВеликі ТРЦ в Україні давно перестали бути просто місцями для
шопінгу. Сьогодні це:
Великі
платники податків та роботодавці для тисяч людей.
Логістичні
хаби, де зосереджені продуктові супермаркети, аптеки та точки надання
послуг.
Осередки
автономності (багато з них обладнані потужними генераторами та системами
старлінк на випадок блекаутів).
Удар по такому об'єкту — це прямий удар по економічній
стійкості міста.5. Технологічний фактор: використання неточної зброї як
свідомий злочинРаніше Росія атакувала міста ракетами типу Х-22, Х-32 або
комплексами С-300/С-400. Ці ракети мають кругове імовірне відхилення у сотні
метрів. Коли російський генштаб закладає координати цілі у густонаселеному
місті, вони наперед знають, що ракета з високою ймовірністю влучить у
житловий будинок або ТРЦ поруч. З юридичної точки зору — це свідомий намір
вчинення воєнного злочину.Російські атаки на українські ТРЦ серед білого дня — це не
помилки розвідки чи криворукість ракетників. Це чистий, рафінований державний
тероризм, де цивільні громадяни є не "супутніми втратами", а безпосередньою
ціллю. Мета ворога — зламати волю до опору. Проте, як показує практика, кожен
такий удар викликає в українському суспільстві зворотну реакцію — не паніку, а
запеклу лють та консолідацію задля подальшої боротьби.ChatGPT від OpenAI: Атаки Росії на великі торговельно-розважальні центри, особливо
в денний час, коли там перебуває найбільше людей, мають не лише військовий, а
передусім військово-політичний і психологічний сенс. Такі об’єкти є ідеальними
цілями для стратегії терору, яку Кремль систематично застосовує проти українського
тилу. ТРЦ — це місця масового скупчення цивільних. У будній чи
вихідний день там одночасно можуть перебувати сотні людей: покупці, працівники,
діти, літні люди. Саме тому удар по такому об’єкту потенційно створює
максимальну кількість жертв, поранених і масштабний суспільний резонанс. У цьому контексті показовими були атака на ТРЦ "Амстор" у
Кременчуці, удар по харківському
гіпермаркету "Епіцентр", а також
удар по Кривому Рогу. За даними українського слідства щодо Харкова,
атака була результатом організованої операції російського військового
командування, а не випадковим одиничним інцидентом. Головна мета таких
ударів — залякати цивільне населення. Росія прагне створити відчуття, що в
Україні немає повністю безпечного місця: небезпека може чекати не лише біля
фронту чи на стратегічних підприємствах, а й під час звичайного походу за
покупками. Це психологічна війна проти суспільства, спрямована на виснаження
людей, посилення тривоги та тиск на владу через страх і втому населення. Великі торговельні об’єкти мають і символічне значення. Вони
уособлюють нормальне мирне життя, яке Україна намагається зберегти навіть під
час війни. Тому їхнє знищення є спробою продемонструвати: Росія здатна
будь-якої миті перетворити звичайне життя на катастрофу. Особливо цинічним є вибір денного часу — саме тоді, коли
кількість потенційних жертв найбільша. Не менш важливий і інформаційний ефект.
Після таких атак Росія нерідко запускає кілька суперечливих версій: нібито
удару по цивільному об’єкту не було, поруч була військова ціль або ж трагедія
стала наслідком "української провокації". Саме така схема спостерігалася після
удару по кременчуцькому ТРЦ, коли російські офіційні та пропагандистські
джерела поширювали взаємовиключні пояснення.
Таким чином, атаки на великі ТРЦ — це інструмент
комплексного впливу: фізичного, психологічного та інформаційного. Росія
використовує масові жертви серед цивільних як спосіб деморалізації українського
суспільства, а подальшу дезінформацію — для спроб уникнути відповідальності.
Удар по місцю, де люди просто живуть звичайним життям, має показати, що війна,
яку Кремль не може завершити військовою перемогою, він намагається вести через
терор тилу.
Перейти на society.comments.ua
У Краматорську внаслідок атаки FPV-дрона загинув 31-річний доброволець з Кривого Рогу Андрій Шевченко. Про шлях бійця Суспільне Харків розповіли його кохана та побратим
Перейти на suspilne.mediaРовесник незалежності Володимир Силенко присвятив службі в ДСНС половину свого життя. Читайте на Суспільному розповідь про роботу рятувальника у прифронтовому Харкові
Перейти на suspilne.mediaУкраїнська Незалежність дорослішає. У психології розвитку 35 років часто розглядають як період зрілої дорослості, коли людина зазвичай переходить від етапу пошуку та становлення до остаточного формування професійної, соціальної та особистої ідентичності. У наш час у 35 років окремі індивіди стають генералами, прем’єр-міністрами, міністрами, мільярдерами, очолюють бізнес-асоціації й потужні оборонні компанії. Ми як країна також не можемо затримуватися на етапі переходу: дорослішати й діяти віднині потрібно швидше та ефективніше, аби вистояти й рухатися далі разом зі світом навколо нас.
Ми більше не можемо дозволити собі експерименти з майбутнім. Ми втратили вже достатньо часу для того, щоб уникнути перманентної політичної кризи, війни, соціального розбрату й тотальної зневіри. Кількість відчинених «вікон можливостей», які ми ж і зачинили, важко підрахувати. Складники нового світового порядку трансформуються з шаленою швидкістю, і сьогодні вже зрозуміло: остаточна перемога у війні лише почасти виглядатиме як знищення фашистського режиму Росії. Тотальне перезавантаження всередині країни з активною участю у відновленні права й порядку на міжнародній арені — десь такою має бути справжня перемога. Мудрість полягає в тому, щоб передбачати те, що стане майбутнім, з урахуванням максимальної кількості чинників, якщо, звісно, ми хочемо бути серед тих, хто живе повним життям, а не просто існує в матриці Пітера Тіля та Ілона Маска.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Світ вивчає український досвід. Але майбутнє створює без України?
Перш ніж зазирнути в майбутнє, корисно підбити певні підсумки і зробити це чесно, насамперед перед собою. Молодий може мати знання, досягнення, якості й результати, але йому бракує одного — досвіду, вміння передбачати наслідки своїх дій. Молодий може бути розумним, але він майже ніколи не є мудрим. Настав час ставати мудрими.
Україна відбулась як незалежна держава, яка, попри нескінченні спроби прострелити собі обидві ноги й печінку, спромоглася вийти після чверті віку втрачених можливостей на певну траєкторію розвитку, що спиралася на сформований середній клас підприємців, розвинене громадянське суспільство та певні успіхи на шляху до європейського дому. Водночас у суспільній свідомості й досі не відбулося чесної розмови про помилки, які призвели до нинішньої ситуації, і йдеться не лише про війну, а й про пандемічну корупцію, тотальне нехтування законами та рішеннями уряду, недовіру до влади, відсутність нормального політичного процесу, який міг би лікувати наявні й упереджувати майбутні хвороби.
У нас кого завгодно можуть призначити ким завгодно, ця людина може працювати як завгодно, і їй за це нічого не буде. Знецінено освіту, досвід, докази компетентності. Вже давно ніхто нікому не пояснює критерії призначення і звільнення, а про десятки державних програм, які ухвалювали, але навіть не починали виконувати, варто говорити виключно з глибоким сумом. Ми й досі намагаємося вступити до ключових міжнародних інституцій, вписуючи згадки про них до Конституції, що не лише суперечить здоровому глузду, а й дуже обмежує зовнішньополітичний маневр і водночас ані на йоту не наближає нас до мети. Ми самі себе зробили нацією жертв, а не героїв, віддали історичну ініціативу стосовно нашого минулого сусідам, не воювали за Крим. Цей список, на жаль, досить довгий.
Суспільство досі перебуває у проміжній фазі розвитку, коли ідея «якось воно буде» превалює над бажанням визначати, як саме «воно буде». З обговорення практично зникли дискусії про принципово інші форми організації суспільства після війни, вони поховані під безліччю піар-ініціатив, урядових програм і презентацій «відновлення», які не мали, не мають і не матимуть жодного сенсу. Сьогодні спробами по-справжньому помислити майбутнє займаються хіба що окремі інтелектуальні групи. Запити на відновлення по суті структурно повторюють пасивні очікування, що все повернеться у стан «як до війни». Майбутнього як новітнього феномену досі не було в актуальному плануванні будь-якої влади, яка навіть в умовах війни змінюється раз на рік. І з кожною зміною народжується надія. Але надіями на диво війни не виграти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Війни XXI століття: битву виграє той, чий алгоритм розумніший
Помилок припускалися не тільки ми, й не тільки наші помилки спричинили нинішню кризу. На жаль, через багато причин світ остаточно обрав шлях силового протистояння, фрагментації економічних інтересів і систем безпеки, поновлення перегонів озброєнь на новій технологічній базі. Окремі приклади конструктивної взаємодії, що ґрунтується на спільних цінностях і довірі, досі трапляються там, де є стійке порозуміння стосовно того, що досягнення 80 років миру, позитивної глобалізації і співпраці не мають зникнути лише тому, що в низці потужних країн до влади прийшли агресивні диктаторські режими. Проте світова дипломатія остаточно відступила під тиском силовиків і невігласів, втрачено навички й бажання домовлятися з державницьких позицій, а не шляхом торгів, так і не виникло розуміння, що колоніальних війн більше ніхто й ніколи не виграватиме, а програватимуть — усі.
Світ охопила ШІ-лихоманка, але поки диджиталізатори шукають «нову NVIDIA» й рівняються на Маска з Альтманом, одночасно розгортається наймасштабніший індустріальний бум із часів залізниць XIX століття. Незручна правда полягає в тому, що справжню економічну безпеку кують не у хмарних обчисленнях, а на заводах, які випускають сталь, машини, добрива й цемент. Ті, хто справді усвідомлює вразливість техногігантів, інвестують також і в реальні активи, які завжди будуть важливішими за будівництво дата-центрів. Найближчі десятиліття стануть епохою нового індустріалізму, який створюватимуть на потужному промисловому фундаменті, і так, усе це варитиметься в «бульйоні» ШІ. Але сталь надійніша за код, а класичні засоби виробництва у вигляді акцій промислових компаній сьогодні стають дедалі цікавішими. Цифрові технології не замінять виробів із заліза й бетону, ШІ не створить автомобіль, не спече хліб і не побудує дім. Світу Тіля—Маска—Альтмана потрібна енергія, а вона створюється не в дата-центрах, навпаки, це вони живуть за рахунок газу, нафти, води й урану. Традиційна зброя і далі вбиватиме людей, і ШІ нічого з цим не зробить, хіба що може допомогти влаштовувати асиметрію на полі бою. Але додати шансів на перемогу він може лише за умови, що ваша «асиметрія» асиметричніша за «асиметрію» ворога.
Є ризик, що після зникнення Путіна картковий будинок підтримки України зазнає істотної перебудови, якщо тільки ми не потурбуємося про щось фундаментальніше, ніж російська загроза, що могло б нас об’єднати. Так, ця загроза нікуди не зникне, але здивуванню не буде меж, коли ми побачимо, скільки наших нинішніх партнерів захочуть співпрацювати з «новою» Росією, наче й не було балістичних розстрілів Києва, Харкова та Одеси, нелюдських злочинів у Бучі, Маріуполі та Бахмуті. На Заході й досі немає глибокого розуміння геополітичної катастрофи, творцями якої свого часу стали «геній» Кіссінджера, фатальне нерозуміння Росії з боку Клінтона, а Джордж Буш і досі чудово почувається після розв’язання війн в Іраку й Афганістані, які стали каталізатором глобальних змін. Тому не варто сподіватися, що серед наших партнерів несподівано зміцниться глибоке усвідомлення екзистенційності загрози з боку Росії. Для того щоб про Україну не забули, ми маємо бути в центрі творення спільного майбутнього разом із тими, хто не входитиме в кожен електоральний цикл із Україною на щиті, а справді цінуватиме наш внесок у майбутнє Європи та світу.
Для того щоб купа каміння стала будинком, його треба скласти системно, зміцнити ззовні та зсередини, потурбуватися про стелю, вікна й двері. Для того щоб набір інституцій, громадських організацій, об’єднань підприємців і окремих активних громадян разом став країною, потрібна система, яка з’єднає їх ізсередини та ззовні, встановить баланс і гармонійно поєднає різноспрямовані й часто не до кінця визначені інтереси всіх, хто хоче побудувати не лише вільну й заможну, а й успішну країну. Така система починається з освіти, потужного патріотичного просвітництва й виховання, ретельного дотримання норм права та суспільного договору, що ґрунтується, зокрема, й на власному прикладі еліт. Належність до еліти означає не привілеї, а відповідальність. Під час Другої світової британська принцеса Єлизавета працювала в госпіталі, а її майбутній чоловік принц Філіп особисто брав участь у бойових діях. Не дивно, що і їхній онук принц Гаррі двічі служив в Афганістані. Якось вони обійшлися без ТЦК.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Війна після миру: до чого Україна має готуватися вже сьогодні
Відомий вислів, який часто приписують Отто фон Бісмарку (насправді автор — не він): «Ніколи не брешуть стільки, як перед виборами, під час війни та після полювання». Українці — справжня, а не вигадана нація героїв, і нам для цього не потрібно брехати — ні під час війни, ні перед виборами. Україні є що запропонувати світу, але нас почують лише тоді, коли ми спиратимемося на бездоганну репутацію, порядність, честь і єдність. Для того, щоб нас миттєво прийняли в НАТО, потрібно уважно подивитися, як і чому це сталося з Фінляндією та Швецією. Для того, щоб побудувати успішну країну і без членства в ЄС, варто дослідити досвід Норвегії чи Швейцарії. Оборонний союз із країнами, які справді нас підтримують і глибоко усвідомлюють, що таке російська загроза, потрібен насамперед нам, але прецедент створили Туреччина, Пакистан і Саудівська Аравія. Ми ж і далі пояснюємо самим собі, що таке в Європі неможливо.
Світ наближається до перемоги технофашизму над здоровим глуздом, і наразі незрозуміло, чи вдасться відтермінувати час, коли «каліфорнійська п’ятірка» визначатиме, скільки калорій має становити ваш раціон. НАТО і ЄС не захистять від Пітера Тіля, а він своєю чергою не перейматиметься антибалістикою, хіба що гроші вкладе, якщо побачить вигоду. Якщо правда, що весь цивілізований світ не в змозі виготовити стільки ракет до Patriot на рік, скільки балістики Росія та Північна Корея (навіть не кажу про Китай) виробляють на місяць, потрібно всі наявні ресурси — матеріальні, фінансові й людські — сконцентрувати на пошуку ефективної протидії. За нас цього ніхто не зробить.
Сильна Україна потрібна лише нам. А нам потрібне бачення, що таке сильна Україна.
Ми більше не можемо дозволити собі експерименти з майбутнім. Ми втратили вже достатньо часу для того, щоб уникнути перманентної політичної кризи, війни, соціального розбрату й тотальної зневіри. Кількість відчинених «вікон можливостей», які ми ж і зачинили, важко підрахувати. Складники нового світового порядку трансформуються з шаленою швидкістю, і сьогодні вже зрозуміло: остаточна перемога у війні лише почасти виглядатиме як знищення фашистського режиму Росії. Тотальне перезавантаження всередині країни з активною участю у відновленні права й порядку на міжнародній арені — десь такою має бути справжня перемога. Мудрість полягає в тому, щоб передбачати те, що стане майбутнім, з урахуванням максимальної кількості чинників, якщо, звісно, ми хочемо бути серед тих, хто живе повним життям, а не просто існує в матриці Пітера Тіля та Ілона Маска.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Світ вивчає український досвід. Але майбутнє створює без України?
Перш ніж зазирнути в майбутнє, корисно підбити певні підсумки і зробити це чесно, насамперед перед собою. Молодий може мати знання, досягнення, якості й результати, але йому бракує одного — досвіду, вміння передбачати наслідки своїх дій. Молодий може бути розумним, але він майже ніколи не є мудрим. Настав час ставати мудрими.
Україна відбулась як незалежна держава, яка, попри нескінченні спроби прострелити собі обидві ноги й печінку, спромоглася вийти після чверті віку втрачених можливостей на певну траєкторію розвитку, що спиралася на сформований середній клас підприємців, розвинене громадянське суспільство та певні успіхи на шляху до європейського дому. Водночас у суспільній свідомості й досі не відбулося чесної розмови про помилки, які призвели до нинішньої ситуації, і йдеться не лише про війну, а й про пандемічну корупцію, тотальне нехтування законами та рішеннями уряду, недовіру до влади, відсутність нормального політичного процесу, який міг би лікувати наявні й упереджувати майбутні хвороби.
У нас кого завгодно можуть призначити ким завгодно, ця людина може працювати як завгодно, і їй за це нічого не буде. Знецінено освіту, досвід, докази компетентності. Вже давно ніхто нікому не пояснює критерії призначення і звільнення, а про десятки державних програм, які ухвалювали, але навіть не починали виконувати, варто говорити виключно з глибоким сумом. Ми й досі намагаємося вступити до ключових міжнародних інституцій, вписуючи згадки про них до Конституції, що не лише суперечить здоровому глузду, а й дуже обмежує зовнішньополітичний маневр і водночас ані на йоту не наближає нас до мети. Ми самі себе зробили нацією жертв, а не героїв, віддали історичну ініціативу стосовно нашого минулого сусідам, не воювали за Крим. Цей список, на жаль, досить довгий.
Суспільство досі перебуває у проміжній фазі розвитку, коли ідея «якось воно буде» превалює над бажанням визначати, як саме «воно буде». З обговорення практично зникли дискусії про принципово інші форми організації суспільства після війни, вони поховані під безліччю піар-ініціатив, урядових програм і презентацій «відновлення», які не мали, не мають і не матимуть жодного сенсу. Сьогодні спробами по-справжньому помислити майбутнє займаються хіба що окремі інтелектуальні групи. Запити на відновлення по суті структурно повторюють пасивні очікування, що все повернеться у стан «як до війни». Майбутнього як новітнього феномену досі не було в актуальному плануванні будь-якої влади, яка навіть в умовах війни змінюється раз на рік. І з кожною зміною народжується надія. Але надіями на диво війни не виграти.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Війни XXI століття: битву виграє той, чий алгоритм розумніший
Помилок припускалися не тільки ми, й не тільки наші помилки спричинили нинішню кризу. На жаль, через багато причин світ остаточно обрав шлях силового протистояння, фрагментації економічних інтересів і систем безпеки, поновлення перегонів озброєнь на новій технологічній базі. Окремі приклади конструктивної взаємодії, що ґрунтується на спільних цінностях і довірі, досі трапляються там, де є стійке порозуміння стосовно того, що досягнення 80 років миру, позитивної глобалізації і співпраці не мають зникнути лише тому, що в низці потужних країн до влади прийшли агресивні диктаторські режими. Проте світова дипломатія остаточно відступила під тиском силовиків і невігласів, втрачено навички й бажання домовлятися з державницьких позицій, а не шляхом торгів, так і не виникло розуміння, що колоніальних війн більше ніхто й ніколи не виграватиме, а програватимуть — усі.
Світ охопила ШІ-лихоманка, але поки диджиталізатори шукають «нову NVIDIA» й рівняються на Маска з Альтманом, одночасно розгортається наймасштабніший індустріальний бум із часів залізниць XIX століття. Незручна правда полягає в тому, що справжню економічну безпеку кують не у хмарних обчисленнях, а на заводах, які випускають сталь, машини, добрива й цемент. Ті, хто справді усвідомлює вразливість техногігантів, інвестують також і в реальні активи, які завжди будуть важливішими за будівництво дата-центрів. Найближчі десятиліття стануть епохою нового індустріалізму, який створюватимуть на потужному промисловому фундаменті, і так, усе це варитиметься в «бульйоні» ШІ. Але сталь надійніша за код, а класичні засоби виробництва у вигляді акцій промислових компаній сьогодні стають дедалі цікавішими. Цифрові технології не замінять виробів із заліза й бетону, ШІ не створить автомобіль, не спече хліб і не побудує дім. Світу Тіля—Маска—Альтмана потрібна енергія, а вона створюється не в дата-центрах, навпаки, це вони живуть за рахунок газу, нафти, води й урану. Традиційна зброя і далі вбиватиме людей, і ШІ нічого з цим не зробить, хіба що може допомогти влаштовувати асиметрію на полі бою. Але додати шансів на перемогу він може лише за умови, що ваша «асиметрія» асиметричніша за «асиметрію» ворога.
Є ризик, що після зникнення Путіна картковий будинок підтримки України зазнає істотної перебудови, якщо тільки ми не потурбуємося про щось фундаментальніше, ніж російська загроза, що могло б нас об’єднати. Так, ця загроза нікуди не зникне, але здивуванню не буде меж, коли ми побачимо, скільки наших нинішніх партнерів захочуть співпрацювати з «новою» Росією, наче й не було балістичних розстрілів Києва, Харкова та Одеси, нелюдських злочинів у Бучі, Маріуполі та Бахмуті. На Заході й досі немає глибокого розуміння геополітичної катастрофи, творцями якої свого часу стали «геній» Кіссінджера, фатальне нерозуміння Росії з боку Клінтона, а Джордж Буш і досі чудово почувається після розв’язання війн в Іраку й Афганістані, які стали каталізатором глобальних змін. Тому не варто сподіватися, що серед наших партнерів несподівано зміцниться глибоке усвідомлення екзистенційності загрози з боку Росії. Для того щоб про Україну не забули, ми маємо бути в центрі творення спільного майбутнього разом із тими, хто не входитиме в кожен електоральний цикл із Україною на щиті, а справді цінуватиме наш внесок у майбутнє Європи та світу.
Для того щоб купа каміння стала будинком, його треба скласти системно, зміцнити ззовні та зсередини, потурбуватися про стелю, вікна й двері. Для того щоб набір інституцій, громадських організацій, об’єднань підприємців і окремих активних громадян разом став країною, потрібна система, яка з’єднає їх ізсередини та ззовні, встановить баланс і гармонійно поєднає різноспрямовані й часто не до кінця визначені інтереси всіх, хто хоче побудувати не лише вільну й заможну, а й успішну країну. Така система починається з освіти, потужного патріотичного просвітництва й виховання, ретельного дотримання норм права та суспільного договору, що ґрунтується, зокрема, й на власному прикладі еліт. Належність до еліти означає не привілеї, а відповідальність. Під час Другої світової британська принцеса Єлизавета працювала в госпіталі, а її майбутній чоловік принц Філіп особисто брав участь у бойових діях. Не дивно, що і їхній онук принц Гаррі двічі служив в Афганістані. Якось вони обійшлися без ТЦК.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Війна після миру: до чого Україна має готуватися вже сьогодні
Відомий вислів, який часто приписують Отто фон Бісмарку (насправді автор — не він): «Ніколи не брешуть стільки, як перед виборами, під час війни та після полювання». Українці — справжня, а не вигадана нація героїв, і нам для цього не потрібно брехати — ні під час війни, ні перед виборами. Україні є що запропонувати світу, але нас почують лише тоді, коли ми спиратимемося на бездоганну репутацію, порядність, честь і єдність. Для того, щоб нас миттєво прийняли в НАТО, потрібно уважно подивитися, як і чому це сталося з Фінляндією та Швецією. Для того, щоб побудувати успішну країну і без членства в ЄС, варто дослідити досвід Норвегії чи Швейцарії. Оборонний союз із країнами, які справді нас підтримують і глибоко усвідомлюють, що таке російська загроза, потрібен насамперед нам, але прецедент створили Туреччина, Пакистан і Саудівська Аравія. Ми ж і далі пояснюємо самим собі, що таке в Європі неможливо.
Світ наближається до перемоги технофашизму над здоровим глуздом, і наразі незрозуміло, чи вдасться відтермінувати час, коли «каліфорнійська п’ятірка» визначатиме, скільки калорій має становити ваш раціон. НАТО і ЄС не захистять від Пітера Тіля, а він своєю чергою не перейматиметься антибалістикою, хіба що гроші вкладе, якщо побачить вигоду. Якщо правда, що весь цивілізований світ не в змозі виготовити стільки ракет до Patriot на рік, скільки балістики Росія та Північна Корея (навіть не кажу про Китай) виробляють на місяць, потрібно всі наявні ресурси — матеріальні, фінансові й людські — сконцентрувати на пошуку ефективної протидії. За нас цього ніхто не зробить.
Сильна Україна потрібна лише нам. А нам потрібне бачення, що таке сильна Україна.
Перейти на zn.uaУ новому випуску "Рандеву" Вахтанг Кіпіані – історик, журналіст та військовослужбовець НГУ "Хартія" – у відвертій розмові про 35-ту річницю Незалежності України, екзистенційну суть війни з росією, відносини з Польщею, переосмислення історичної пам'яті та майбутнє України у світовій безпековій системі.
Вахтанг Кіпіані поруч зі мною, друзі. Окрім того, що це історик і журналіст, нагадаю: Вахтанг служить. Сьогодні він у строї, лейтенант другого корпусу НГУ "Хартія". Я дуже рада тебе бачити.
Вітаю.
Ми хочемо, аби це інтерв'ю було для вас своєрідним зрізом того, що ми маємо на 35‑ту річницю нашої незалежності. Перед тобою людина, яка пішла в перший клас у 91‑му році. Свідомо я пам'ятаю себе саме з того часу. Відповідно, я є уособленням покоління, яке виросло під час цієї незалежності й бачило все це. У першому класі, коли я випускалася з садочка, у мене ще висів Ленін. Але Україна вже була незалежною.
Чому нинішня війна є тотальною та екзистенційною
І ми сидимо у 2026-му. Русаки хочуть нас атакувати. Історик і журналіст захищає нас у війську. Мільйони людей сподіваються на завершення війни, кінця якої не видно. І виходить матеріал від про те, що путін не піде на компроміси, а буде йти ва-банк. Це означає, що ми будемо воювати далі. Можливо, і наші діти будуть воювати.
Війна буде завжди. Українсько‑російська чи російсько‑українська – це екзистенційна війна. Це, напевно, єдина нація у світі, яка вважає, що ми – це вони. Нема такої проблеми, щоб угорці чи словаки, чи навіть поляки казали, що українці – це неправильні поляки і їх треба зробити правильними. Там є претензії на територію, на історію, на інтерпретацію. А у росіян є претензія на нас. Ми їм потрібні як кров, як земля, як спадщина, як усе. Тому в якійсь формі ця війна буде тривати доти, поки буде росія – і доти Україна.
З історичної точки зору, той період, який ми зараз переживаємо, що він тобі нагадує? Які помилки, на твою думку як воїна і як людини, ми можемо допустити? Що нам потрібно передбачити, щоб цього не зробити, інакше противник, який уміє грати вдовгу, може нас переграти.
Думаю, що такими сильними, такими опірними, такими українськими, як зараз, ми ніколи не були. Просто ніколи в історії. Ні сто років тому, коли постала перша справжня держава, ні триста років тому, коли були перші спроби йти окремим шляхом. Ні в часи Другої світової, ні тридцять п'ять років тому, ні під час Помаранчевої революції – Україна не була такою цілісною, такою єдиною, такою затятою у прагненні не просто вижити фізично, хоча для багатьох це справді момент номер один. Ми хочемо вижити тут і зараз, не втекти й не стати поляками, німцями чи кимось іншим, хоча можливість для багатьох жінок, дітей і підлітків розчинитися в європейському морі й добре жити. Але мільйони все одно обирають життя з нами під обстрілами, розуміючи, якою буде важка зима, як не буде світла, каналізації, як горітимуть книжки й багато чого іншого. І тим не менш люди, маючи можливість покинути цю реальність, залишаються в ній. Вони опірні, вони будують стратегії виживання, вчаться в університетах, народжують дітей. Тому думаю, що це один із найкращих моментів в історії України – саме тоді, коли нам дуже важко. Так важко, як, можливо, тільки в Другій світовій, коли Харків тричі переходив із рук у руки, коли не було живого місця, коли палилися села, коли культурні пам'ятки зникали, як смолоскипи. І тим не менш нація все одно народжувала й мріяла про щось. Але тоді це була не своя держава – ми були іграшками в руках когось, хто рухав нами, як фігурами на шахівниці. А зараз ми все-таки у своїй державі.
І я кажу: це можна вважати дурнею чи рожевими єдинорогами, але цей момент треба зафіксувати. Ми вийдемо сильнішими і точно маємо вийти не такими, як увійшли у війну.
Противник має чимало ресурсів, і попри те, що ми працюємо над тим, щоб їх було менше, вони все ще потужні. У них є м'ясо, є гроші і – найжахливіше – стійке бажання нашого знищення. Мій колега Віталій Портников днями сказав, що ми переходимо в ту фазу війни, коли обидві сторони будуть просто знищувати все, що має значення для економіки, військової сфери та цивільного життя – від Ужгорода до Владивостока. Уся ця українсько-російська ділянка буде нищитися з обох боків.
Українці, які дивляться цей ефір і розуміють, що ми живемо в надзвичайно відповідальний момент, мають кілька відповідей на питання, чим усе може закінчитися. У кожного в голові є однозначна думка: це, напевно, завершиться або паузою, коли здохне диктатор, або ні. Це не точно.
Суспільний договір на 10 років: як уникнути розколу всередині країни
Як би ти історично вибудував нашу домовленість – між мною, тобою, нашими глядачами – у вигляді суспільного договору на наступні десять років? Ну, хай п'ятнадцять. При всій медицині й грошах, які вкинуті в те, щоб він жив, він уже підкашлює. Довго підкашлює. Ну хай десять.
Який суспільний договір має бути, щоб ми не допустили помилок наших пращурів і не повторили ситуацію, коли все втопилося "на березі"?
По‑перше, я справді вважаю, що не треба дивитися на путіна – треба дивитися на росію. росія достатньо велика країна: території, можливості, кількість нафтопереробних заводів, надра, Китай поряд, сателіти по всьому світу. Ми не можемо простими рішеннями, якимись страйками чи умовними "міддл‑діпами" зруйнувати весь цей конгломерат можливостей.
Очевидно, що є люди, спеціально навчені знищувати економічні й військові ресурси росії – і вони це роблять. Очевидно, що це треба робити. А з іншого боку – історик ніколи не пише про те, що відбувається зараз, бо поки що неясно. Історик має побачити крапку. От, наприклад, уже є книжки про харківську операцію або про звільнення Херсонщини – про це можна писати книжку. Там, звичайно, буде не ще не вся правда, бо не все можна говорити і так далі, але більш-менш можна побачити початок історії і кінець історії або звільнення Київщини. У випадку великої війни між росією і Україною ми не маємо навіть проміжного фіналу. І він може бути як катастрофічним для росії, так і, вибачте, катастрофічним для нас за певного сценарію. Так, це все ще можливо. Все ще можливо.
І це навіть не про великий наступ, бо ходять чутки. У мене син теж служить, каже: "Тато, ти чув, що там буде наступ?" – називає приблизні терміни і так далі. Я про це не чув і мені нема в кого запитати.
Вахтанг має на увазі можливий наступ із півночі.
Можливо, вони відкриють ще один фронт – уже не через Чорнобиль, а умовно через Чернігівщину. Такі чутки є: може бути, може не бути. Але питання в тому, що якщо уроки 22‑го року прочитані й вивчені, їм не буде так просто, як було тоді.
А їм було просто, бо я, наприклад, переходив на територію Білорусі ногами в листопаді чи грудні 21‑го року – там не було навіть переритої дороги. Я ходив полювати на птахів у Чорнобильській зоні, випадково зайшов на територію Гомельської області. Коли зрозумів, що я вже в Білорусі, швидко повернувся назад. Я запитав прикордонників: "А чому дорога не перерита?" Це був листопад чи початок грудня 21‑го року. Вони просто відсунули той камінь з дороги руками, без техніки – і рухалися на Київ, не маючи перешкод.
Тому всі ці уроки треба вивчити. Але найважливіше, мені здається, в іншому. Урок історії – якщо вже говорити як історик – ми бачили поразку українських змагань за волю тоді, коли всередині було надто багато конфліктів між собою. Конфліктів, якими можна було скористатися для великої мети – знищення чи знецінення, чи ліквідації спроб побудувати державу.
Тому нам треба справді триматися, стояти, підтримувати президента, яким би він не був, підтримувати опозицію, якою б вона не була. Все конструктивне, що виходить із партій, організацій, спільнот, конфесій, українського характеру – все треба підтримувати. Бо тільки у взаємодії, у певній симфонії всіх цих акторів – Порошенко, Зеленський, ПЦУ і ВКЦ, армія і це тил, це футбольні хулігани і ботани, умовно кажучи. Тобто всі ці люди разом і є нація. І нам треба, щоб усередині цих різних спільнот було якомога менше конфліктів, які мають руйнівний характер. Бо якщо якась частина починає відколюватися від загального суспільного консенсусу, то це означає, що можна просунути тоненького ножа або скальпеля і почати ковиряти. І росіяни це роблять доволі успішно.
Це правда.
Відповідно, якщо можна не полаятися з побратимами, посестрами чи будь‑ким із нашого народу, який дуже непростий, то треба не полаятись. Я, наприклад, для себе поклав мораторій на критику політичних сил на всю війну. Я не критикую ні крайньо правих, які часом роблять не те, що мені здається вірним, ні крайньо неправих, так би мовити. Просто як громадянин – це не моя військова позиція – я намагаюся не розгойдувати цей човен і не допомагати тим, хто робить це набагато ефективніше за мене.
Краще дивитися на тих, хто це робить, і розуміти: ці люди працюють на росію. Бо росія у 17–20‑х роках фактично або не дала, або потім ліквідувала нашу незалежність саме шляхом розсварення, розгойдування, розшарування українського суспільства. І цей урок, який закінчився страшною трагедією – втратою держави, потім голодомором, потім Другою світовою, у якій ми були просто об'єктом – це, мені здається, ключова річ.
Я помітила одну штуку. Не знаю, чи ти зі мною погодишся чи ні. За останні чотири роки вибудувалась пам'ять, незважаючи на те, що ти правий, що потрібно, щоб пройшов час, аби аналізувати події. Але саме за останні чотири роки в наших головах вибудувався певний документ – внутрішнє розуміння того, кому ми завдячуємо святкуванню 35-ї річниці тут, у Києві, в центрі української столиці, без окупації, вільні, сильні. І з тим, що Пентагон купив у нас дрони і рахується з нами як із сильними, а не як із нацією, яка тільки просить, як із жертвою. Ми жертва агресії, але ми не жертва в суспільному світовому розумінні. Це все змінюється.
Я мала одну розмову, дуже важливу для мене. Це була розмова з Юлією Мостовою – хто не знає, друзі, це легенда української журналістики, головна редакторка "Дзеркала тижня". І вона сказала таку фразу, завершуючи розмову: нам потрібно в нас і в наших дітях зафіксувати шану і пам'ять так, щоб ностальгійні думки, які є в головах старших поколінь про якийсь спільний радянський союз, спільне минуле з русаками – пісні, фільми, цитати книжок, жарти, весь цей вайб пострадянського постколоніального синдрому – щоб це не передавалося далі.
Наші батьки це мають, діти – у різних варіаціях. Мої діти вже не мають, але батьки мають, і це передається з покоління в покоління. Коли я спілкуюся зі своїми дітьми, які спілкуються зі своїми однолітками, 90% з яких говорять по-руськи і продовжують читати російські книжки, дивитися фільми типу "Джентльмени удачі", "Іронія судьби", "Олів'є" і все решта – і це в центрі столиці, в центрі української столиці, де вони живуть і ходять у школу – я розумію, що воно передається ланцюгом. І в них немає шани і пам'яті, бо в них усе пов'язано, в тому числі, з "9 мая", а не з моментами перемог, звитяг, славетних операцій українського війська. А у нас уже є що розказати. Питання лише – як це акумулювати.
Це банальність, але ми тут, у центрі Києва, завдяки українському солдату. Завдяки дядькам.
І тобі, в тому числі.
Я вже два роки на бойових посадах. Але якщо згадати перші дні великої війни і ті перші розмови на підлозі в різних будівлях на лівому березі Києва, на межі міста, де ми чекали наступ росіян, то я пам'ятаю, що ці розмови були просто безцінним матеріалом для кіна – щоб показати, з чим ці люди прийшли захищати Київ.
Наші побратими на правому березі в перші ж дні опинилися фактично у війні. Вони пішли в Гостомель, Бучу, Коцюбинське – просто на фронт. Правобережні побратими відразу пішли в бій. Ті, хто були на лівому березі, мали привілей чекати на росіян. І ми не дочекалися, бо передові групи чорних запорожців, Таня Чорновол зі "Стугною" та інші – вони зупинили ворога, і він до нас фактично не дійшов.
І це означало, що у нас було кілька днів поговорити – як ми собі уявляємо, як буде тривати війна я пам'ятаю загальний настрій: всі вважали себе смертниками. Усі думали, що ми загинемо, а на наші місця прийдуть інші люди, а потім на місце тих людей прийдуть ще – і ми переможемо. Не було уявлення, що це буде така довга війна. Якби хтось сказав, що ми п'ять років будемо в цьому стані, в цьому однострої, в цих місцях, у цих підвалах і ямах, ніхто би не повірив. Здавалося, що ми або швидко героїчно загинемо, або доволі швидко відіб'ємо ворога. Виявилося не так.
Головна сила, на якій тримається наша держава, – люди
Наш історичний досвід не дав нам інструментів зрозуміти, де ми опинилися в той момент. Тому мені здається, що головна сила, на якій тепер тримається українська держава, – це сила людей, які, будучи часто абсолютно гуманних, мирних професій, стали військовими. І певною мірою навіть почали отримувати, попри шалену втому, поранення, виснаження, певний кайф від того, що вони вміють робити те, чого ніхто ніколи в житті не робив.
Я уявляю, який кайф мають наші побратими з сил безпілотних систем, які вирішують, на яку російську столицю полетить добрий дрон. Ніхто ж цього ніколи не робив. Я служив строкову службу в 90‑х роках уже в українській армії, і пам'ятаю, що значна частина офіцерів приходила в армію просто досидіти до пенсії, щоб ніде не воювати і в 45 років стати пенсіонером.
А зараз прийшли люди, які або добровільно – особливо на початку таких було багато – або вже недобровільно, але отримали певний кайф від того, що вони роблять. Нещодавно ми шукали людей у охоронну службу в "Хартію", а людина на посаді діловода в якійсь бригаді каже: "Ні, я хочу зі своїми хлопцями бути до кінця". А людина в РЕБі, людина в артилерії, люди – історики чи гуманітарії – і вони вже отримують кайф від цього.
І думаю, що вдячність суспільства навіть тим людям, які ніколи не будуть такими відомими героями цієї війни, як "Мадяр" чи інші, але просто робили свою роботу, має бути величезною. Я чесно кажу: людина, яка вже п'ятий рік у навчальному центрі на полігоні нарізає бутерброди, готує борщі для рекрутів – п'ятий рік! – без суспільних подяк, без нагород, без уваги, заслуговує, щоб перед нею стати на подячне коліно більше, ніж людина, яка всі ці роки розповідає, як треба воювати.
Бо в армії потрібен хороший кухар. В армії потрібен хороший водій. В армії потрібен хороший лікар – а всі лікарі заброньовані. Запитайте працівників санітарних медичних служб Азова, "Хартії", третього армійського корпусу – чи бракує лікарів? Вони скажуть: бракує. А взяти їх ніде. І тому дякуйте тим, хто завдяки тим нечисленним одиницям, які рятують ваших там синів, батьків, дружин, які служать. Тому мені здається, от суспільний консенсус щодо суспільної подяки справді має стати тим, що не обговорюється. А в нас дуже легко знайти підставу, чому ми не будемо поважати цього конкретного воїна, бо він, до речі, бачите, в робочий день зайшов там попити кави. Або він, наприклад, занадто добре виглядає, у нього охайна борода. Ну, в мене зараз не дуже охайна, бо я вже місяць‑два не встигаю дійти до… Але у когось вона більш охайна, і йому прилітає хейт саме за це, або занадто чиста футболка.
І скільки прилітає хейту жінкам‑військовослужбовцям за те, що в неї занадто добра зачіска або занадто добрий манікюр, наприклад. При тому, що так – люди, які місяцями знаходяться в нелюдських умовах, виходячи з них, першим ділом ідуть робити собі зачіску, чи манікюр, чи наводять лад із зубами, або ще з чимось. І от частина суспільства під час війни не ладна це зрозуміти, що ви не маєте жодного права. Це не означає, що всі ці люди прирівняні до святих. Ніхто не святий. Але водночас має бути розуміння, що цей ветеран або той військовослужбовець, який служить, – він і є основа твого життя. Просто ти тупо живеш, або працюєш, або, не знаю, розважаєшся – все, що ти робиш, тільки завдяки йому. Бо якби його не було, то твоє життя було б зовсім інакше. В кращому разі – в Польщі, в гіршому – в ямі, в районі Бучі, Ізюма чи Запоріжжя.
Зайшов на кільканадцять хвилин постояти на похороні загиблої дівчини‑парамедикині. І там хтось кілька разів сказав, що ми помстимося і так далі. Так от – це дуже правильна національна ідея. Ми маємо помститися і перейти, наприклад, з російської на українську. Або від фільму Гайдая, який свого часу був прекрасним часом для відпочинку, на фільм американського, французького, українського, будь‑якого походження. Це прямо от помститися, бо тоді українського буде більше, або світового, космополітичного буде більше, а руського буде менше в нашому житті. І цей крок треба зробити.
І якщо людина за час великої війни, за час великої агресії проти кожного з нас, проти тебе особисто, не робить цього кроку, то очевидно, що ми можемо програти, якщо ці люди стануть суб'єктними в післявоєнний час і вони знову будуть посилати в парламент своїх представників. Там колись казали Арестовичів, зараз начебто ця перспектива вже нереальна, так би мовити, але знайдуться якісь інші Юрії Бойки – герої тилу, у яких дошок подячних від різних підрозділів мільйон, бо вони помагають. І завтра вони будуть міняти всі дошки і міняти військових, які їм вдячні за якийсь корч або за щось зроблене, – на голоси, на підтримку, на довіру, на можливість просто бути, а не лежати чи висіти.
Ситуація з українською мовою
Як зробити так, аби те, про що ти зараз говориш, на законодавчому рівні унеможливило би використання цієї мови в побуті і та в усьому, насправді, в усьому. Ну, те, що зараз є, цього недостатньо, і це очевидно.
Просто я думаю, що ситуація, знову ж таки, не є така погана, як іноді здається, тому що якщо говорити про публічний простір… От я два роки, майже два роки в Харкові, то очевидно, що я зі своєю українською мовою в Харкові абсолютно спокійно знаходжу середовище для спілкування, якщо мова йде про магазин, кафе чи будь‑що. В мене є сотня нових знайомих, і всі говорять українською. При тому, що я точно знаю, що значна частина з них не говорила ще нещодавно або навіть не говорить поза розмовою зі мною. І це нормально, це добре.
Я часто згадую першу квартиру, яку я знімав. Мені надали її безкоштовно, як потім виявилося. Тобто я орендував квартиру, а коли прийшов час розплати за перший місяць, мені сказали, що не треба платити, бо їхня донька теж служить, і їй десь на Донеччині люди відмовилися брати гроші. Вона в піхотному підрозділі, командир піхотного підрозділу ЗСУ. "Як ми з вас візьмемо гроші, якщо з нашої доньки не беруть?" – так.
І ці люди – вже пенсіонери харківські – перейшли на українську під час війни. Їм достатньо було, щоб донька пішла в армію, а їм у прямому сенсі в вікно першого поверху постукав росіянин у перші дні війни зі зброєю, який сказав: "Тьот, дай ті штани". Він хотів заховатися. Вони тоді розсіялися, і деякі там ще довго шукали собі штани або куртку, щоб злитися, загубитися і так далі.
Відповідно, їм достатньо було, щоб руський реально постукав у вікно – і вони перейшли на українську. І я був у них на дні народження: сидить група пенсіонерів, і всі такою літературно‑вимушеною українською мовою між собою спілкуються – заради мене, заради правильного.
І вони це розуміють.
Тобто я думаю, що якщо певні люди не розуміють цього або настільки внутрішньо ліниві, або настільки внутрішньо впираються природній, як я вважаю, українізації, то з ними дуже важко. Я кажу про них формулу: вони не варті часу. Якщо це не діти, якщо це не підлітки – ми не маємо інвестувати.
Хочу тобі показати одну фотографію. Вона зроблена у Львові наприкінці червня.
Бачиш фотографію?
Ну, я бачу, це молодики роблять Коновальця портрета, так, стоять біля відбитка коновальця портрету на стіні на площі Ринок у Львові. Що вони роблять ці хлопці? Вони з телефонами, вони типу фоткають і читають, хто це.
Я паркую машину, підходжу до них і кажу: "Хлопці, а що ви оце? От ви дізнаєтеся, хто це?" Вони: "Так, а хто це?" Я кажу: "Це ж Коновалець". Вони: "А хто це?" Ну я їм же давай розповідати. Вони: та ми ж якраз почали читати. Що цікаво – а чому він тут відображений? І написано щось "з поверненням додому". Полковник вертався додому.
Так, полковник вертався додому. І це так класно, коли стоять. Це зробила молодіжка третього армійського корпусу. Центурія. Так, Центурія.
І я розумію: в один день вся Україна… бо я теж поставив подібну фотографію, я вже забув, з Харкова, напевно, і мені в коментарях накидали Миколаїв, Одесу, Львів – ну всю Україну. Я здивувався, я навіть запитав, в мене є кілька знайомих, ми ж з хорунжими третього корпусу у взаємодії перебуваємо і вчимося один у одного, то я запитав: "Так, каже, наша робота, молодіжка. Треба чимось зайняти людей". І якраз тоді почалася хвиля, що будується пантеон, і вже повернувся полковник Мельник з дружиною Софією. Відповідно має повернутись полковник Коновалець з дружиною і сином.
Так, я би хотіла, щоб ти розтлумачив, чому це важливо. Але чому я тобі показала цю фотографію? Тому що це працює. І зараз п'ятеро хлопців дізнаються, хто це, дізнаються шлях. І це в них десь відкладеться в голові. Можливо, вони про це розкажуть своїм одноліткам. І це ланцюгова реакція. Це дуже круто. Дякую тим, хто це робить.
Повернення історичних постатей
Чому важливе повернення Мельника з дружиною, Коновальця додому їхніх?
Ну от перед тим, як я відповім власне на запитання: однією з задач хорунжих служб – і в Азові, і в Хартії, і в Трійці, і в десантників тепер, і в багатьох інших підрозділах сил оборони, де створюються або вже створені такі структури – це зокрема робота з молоддю, окрема робота з людьми поза військом. Причому не з метою рекрутингу. Тобто коли ми працюємо або Трійка працює з молоддю – це не тому, що нам потрібні будуть через рік‑два‑три ці солдати. Можливо будуть потрібні, можливо, не будуть потрібні. Але важливо, що інвестиція в цих молодих людей і боротьба за них… бо зараз для них кордон відкритий, і батьки часто вибирають – ми ж бачимо. Ти теж виступаєш у Харкові в школі, попросили прийти в кінці навчального року. Питаєш: "Скільки хто з вас залишається в Харкові?" Із великого класу лишається в Харкові двоє, а в Україні – п'ятеро чи шестеро. Решта виїжджають. Причому і хлопці, і дівчата.
Тому боротьба за тих, хто лишається, очевидно, має бути державною політикою. А оскільки армія в нас державна, національна, то відповідно і армія має витрачати певний ресурс на те, щоб і своїм авторитетом, і своїми вміннями, і своїми стратегіями, які армія вміє формулювати для себе, або тактикою бодай того, що ми робимо тут і зараз, – захоплювати частину молоді в свою орбіту.
І відповідно "Хартія" теж працює з молоддю, і ми теж шукаємо для наших молодих людей і місце для відпочинку – ну, очевидно, молодь має відпочивати – але водночас і місце для якоїсь такої сродної молодіжної праці: дізнатися щось про воїнів, поширити щось, пройти певний вишкіл і так далі. Для чого це? Бо коли ми розповідаємо на рівні абстракції, що були такі герої часів Другої світової війни, що було в ОУН дев'ять генералів УПА, то потім виявляється, що з тих дев'яти, здається, семеро були пластунами.
А що це означає? Що в них вкладали зусилля ветерани попередньої програної війни – вкладали в пацанів у 20‑х роках, початку 30‑х. Із них народжувалися Олекси Гасини, Романи Шухевичі, Василі Куки – інші достойні герої, які потім самі стали зразком для наслідування, національними легендами.
Тому робота навіть з таким зображенням, яке викликає інтерес… От на Подолі в Києві, коли я приїхав у відрядження, бачу: там полковник Мельник теж є у вигляді цих зображень. Тобто є якісь спільноти, які наших національних героїв поширюють, популяризують у такий спосіб.
Чому вони мають повернутися? Ну, по‑перше, емоційно вони вже повернулися. І маючи за останні два роки роботи в хорунжих службах бригади і корпусу великий досвід спілкування з солдатами, рекрутами, сержантами і так далі, я скажу, що в половині підрозділів, де ми бували і буваємо, вони присутні в той чи інший спосіб. Приїжджаємо до наших танкістів – зараз танків вже майже нема на полі бою, але танкісти є. Приїжджаємо до них, а в них висить куплений прапор, а на ньому портрет Шухевича, Петлюри і Бандери, здається. Приїжджаєш в інший підрозділ – висить якийсь там Бобачан, якийсь полковник, якийсь генерал, якийсь козак. Ну і, звичайно, висять портрети героїв нинішньої війни: десь Коцюбаєво, десь Ірина Цибух і так далі.
Фактично ми бачимо, що робота з таким сенсативним матеріалом, як загиблі герої, насправді дає силу тим, хто зараз воює. Це і вдячність, бо ти воюєш і, можливо, спиш на тому ліжку, де колись спав Герой України, і ти теж робиш ту саму просту солдатську або там непросту роботу. І тому, коли держава серед пріоритетів там кількох національної політики пам'яті запропонувала повернення в Україну або на національне військово-меморіальне кладовище, яке вже є, або на майбутній пантеон, який юридично вже створюється. Є закон рамковий, є простір в центрі Києва, де цей пантеон буде. І ми вже бачимо чин перепоховання, повернення в рідну землю одного з тих, хто в цій землі хотів би бути, бо полковник Мельник був один від начальник штабу корпусу січових стрільців. Він людина, яка очолювала ОУН. І нелогічно, безчесно до його пам'яті, до тих могил, яких ми ніколи вже не знайдемо, що вони лежать у Франціях, Німеччинах, Австріях, Люксембургах, Канадах і Америках, бо вони були борці і є законовизнані борці за державну незалежність України.
Тому, якщо ми за державну незалежність України, то наша відповідальність – чи ми в формі, чи ми поза військом – повернути цих людей. Створення меморіалу або створення пантеону – це не останній, бо цей крок, очевидно, буде не єдиним, але це важливий крок для повернення, що вони не формально в наших назвах підрозділів, а вони реально з нами. І тоді от є у нас розвідбат імені Коновальця. Він воює. Там багато оунців, наприклад, особливо на початку було. І вони воюють. І якщо, не дай біг, станеться, що один з воїнів цієї бригади, наприклад цього батальйону, поляже на полі бою, то теоретично він може лежати на одному полі зі своїм небесним патроном, полковником Коновальцем. І вони будуть разом. І люди, які будуть приходити на могилу Коновальця, будуть бачити могилу цього хлопця або цієї дівчини. Або хтось прийде до цієї дівчини або до цього хлопця і поряд побачить легендарного полковника чи легендарного генерала, чи козака армії УНР.
І мені здається, от цей момент поєднання їх не тільки в наших уявленнях, а в фізичних просторах, в музейних експозиціях, в пантеонах є просто життєво необхідним для того часу, де ми зараз є. Ну, і це спадковість боротьби, тобто ми продовжуємо їхню боротьбу. Це дуже важливо.
Я мав зустріч один раз з нашими колумбійськими побратимами, які воюють. Це не секрет, що здебільшого, звичайно, вони воюють для військового досвіду і для грошей, і для подальшої кар'єри себе в державі, бо для багатьох це є серйозна сходинка у кар'єрі – поліцейській чи військовій. Ну, але вони воюють і в багатьох випадках воюють дуже добре. То командир сказав: "Поговори з ними, розкажи їм, за що ми воюємо". Ну, щоб не тільки наші рекрути до кінця це розуміли, ну і колумбійці.
І я переклав іспанською мовою одну з базових презентацій, таку дуже‑дуже базову: наша територія, наша символіка, наші герої, принц Мазепа – ну, іспанською гетьман Мазепа як принц перекладається – і так далі. І я їм сказав. Вони дуже уважно слухали. Треба сказати – прям слухали, питання навіть були. Оце мене вразило. А в якийсь момент я бачу, що деякі вже мають якісь шеврони такі чи сувенірні, чи несувенірні з тризубами. Я кажу: "От подивіться, бачите цей тризуб?" І в мене на презентації монета – златник князя Володимира. "Дивіться, цій монеті 1100 років. І от тут у вас таке. А росіяни кажуть, що це вони були і це вони. Ви що, руська армія?" Вони показують, що ні.
Тобто дуже просто, на рівні дитячої логіки, ми показуємо, що ми тут завжди були. І навіть людині, яка ніби поряд опинилася в силу історичних чи інших обставин, вона починає розуміти, що ми воюємо за те, що нам належить по праву. І тому – за цей тризуб, за цей прапор, за ці символи, за ці імена.
І тому гостра реакція, коли хтось нападає на умовного Бандеру – чи це росіяни, чи поляки, чи євреї – чи на нашого Шухевича, чи на Коновальця, очевидно, буде мати різку реакцію. І ми маємо давати відсіч тим, хто всередині країни чи поза нею нападає на тих героїв. Бо якщо вони сьогодні нападають на умовного Шухевича, то так само вони будуть нападати на тих, хто загинув на цій війні, будуть казати, що вони їх туди не посилали і взагалі не так однозначно за що вони там воювали, і взагалі ніхто не знає, як вони там служили. І відповідно наша відповідальність – не дати можливість посмертно знецінювати чин цих людей, бо це було не за якусь імперію, а за нас.
Чому поляки роздмухують тему Волині-43 та Бандери і до чого тут економіка?
Та це правда. Дуже хорошу цитату маю твою про Качинських, як ілюстрацію зміни польської риторики щодо України. І взагалі, чесно тобі скажу, я вкрай засмучена тим, що роблять поляки, як і всі українці засмучені. Я мала розмову з колишнім директором польського інституту в Україні, який живе зараз вже в Польщі, вже закінчилася його каденція. І ми були з ним на цвинтарі, де були з пошаною. І там є і свіжі вінки, поховані воїни УНР. І я задалася питанням, вірніше він задався питанням, а я після цього теж задалася питанням, поки їхала додому: який момент спільний взагалі? Що треба зробити, щоб оце все пішло геть? Волинь і волинська трагедія, і всі жертви – уже ми як ексгумації провели. Їх це не влаштовує. Я в принципі впевнена, що їх не влаштує жодна з дій, які би ми не робили на даному етапі. У вас от на цьому, здається, місці В'ятрович якраз про це казав: що б не зробили – все буде не так. Але тут важливий момент: що на тому ж місці сидів Ілья Новіков, росіянин, який вже з українським паспортом, українець, який чудово українською мовою, мені сказав, що це не історична історія. Це історія того, хто виграє на польських виборах партія Туска чи партія Навроцького.
І вони, їм абсолютно пофіг, що це зачіпає кригкість союзу під час війни, великої війни. І їхню кригкість теж зачіпає, тому що з Україною вони будуть сильніші і ми захищаємо їх, як фортеця. Вони нам мають допомагати, а не те, що вони роблять. Але не про це мова. Твоя цитата. Є відео, де лідер польської партії ПіС Лех Качинський, стоячи на Майдані поряд з Олегом Тягнебоком, вигукує: "Слава Україні!
Росіяни президента Польщі вбили разом із сотнею видатних громадян Польщі. Сьогодні його близнюк Ярослав Качинський заявляє, що культ УН УПА Бандери – Україна не має потрапити до Європейського Союзу. Хай пан політик поїде в Краків і плюне на могилу свого брата, який вустами промовляв гасло Бандери і Шухевича.
Є ще одне відео вже нині діючого президента Польщі пана Навроцького, де він говорить, що ми не маємо жодних претензій до того, яку пам'ять, з якими персонами, з якими прапорами наслідує Україна і український народ. Це їхня історія. Ми не маємо права втручатися в їхню історію, так само як і вони не мають мати втручань в історію армії крайової і Польщі в тому числі.
"Українці мають право самостійно обирати собі героїв. Якщо для них героями є Степан Бандера чи Роман Шухевич – що ж, поляки не обиратимуть покровителів для українських вулиць. Це справа, щодо якої я, як голова інституту національної пам'яті Польщі, звісно, не висуваю жодних претензій".
Зараз риторика інша. Моє питання до тебе: ну, по‑перше, що ти думаєш, які витоки? Взагалі усвідомлюють вони наслідки того, що вони роблять чи ні? Можливо, з точки зору історії ми можемо зараз проаналізувати, що таке було і чим воно потім завершилось. І друге моє питання, я з цього почала: чи має з'явитися якийсь інший дискурс? Нехай не до Кароля Навроцького – я вже в нього не вірю, хоча він колишній директор інституту національної пам'яті, на секундочку. Не до нього – до суспільства, який би нас об'єднав. Можливо, є якась історична фігура спільна, яка об'єднає нас і яку треба педалювати всюди – в Тіктоках, всюди розказувати про цей кейс.
Я, по‑перше, скажу, що тут цікава історія з цим відео, яке я цитував і про яке ти. Можливо, я зробив помилку, бо мені там деякі люди про це пишуть, що якраз "слава Україні" біля Тягнибока казав Ярослав Качинський, а не Лех. Вони брати‑близнюки.
І можливо тоді той, хто підписував відео, помилився – просто атрибутуючи відео. Бо вони близнюки. Тобто можливо це був тодішній мер Варшави Ярослав Качинський, який був у Києві і так далі. Тобто тут насправді не так важливо, чи він би плюнув – тоді він хай плюне, грубо кажучи, у власне відображення в дзеркалі, бо це він стояв з лідером єдиної правлячої напівправлячої партії "Націоналістична свобода" і говорив саме те бандерівське гасло, яке зараз згідно нових новацій у законодавстві буде заборонено вимовляти і так далі.
Те, що відбувається у Польщі – проблеми польського суспільства
Тому питання в тому, що те, що в Польщі відбувається – це продукт проблем внутрішніх польського суспільства. Ми до цього, і отут знову ж таки В'ятрович, який був у тебе в гостях, і багато інших критиків того, що зараз у Польщі відбувається, ті, які справді розбираються в тому, що в Польщі, бо часто є таке спрощене уявлення про Польщу: там російські впливи і все. Ні – це проблеми польського суспільства.
Ще років 12–13 тому соціологія показувала, що понад 60% чи близько 60% поляків взагалі не знають про Волинь. Але в той момент в Україні не знали про Волинь 90%. Тобто 40% суспільства вже знало – це були нащадки тих, хто жили в Україні, на Волині, на Галичині, члени родин, які постраждали під час війни, або переселенці, або просто начитані люди, які щось читали, або кіно подивились.
Але тепер, коли польські соціологи опитують, то практично всі в Польщі знають, що Волинь‑43 – це символ злочину українських націоналістів, або згрубше – злочин українців проти поляків. Відповідно у нас в Україні зараз навіть, думаю, три чверті – якщо просто сказати слово "Волинь", у когось на рівні розуміння, у когось на рівні мемів, "волинська різня", там пріснопам'ятного Царьова згадаємо і так далі – але значна частина не розуміє, чому людина з Харкова має знати, що там було на Волині в 43‑му.
І головне: от нещодавно футбольний клуб "Шахтар", який мав домашній стадіон у Польщі, і польські фанати вивісили плакат: "Покайтеся за Волинь" і так далі. Яке відношення має інтернаціональний склад команди "Шахтар", де нема жодного ні волиняки, ні галичанина, ні тим більше українського націоналіста, до подій 43‑го року? Тобто те, що здавалося страшним сном, сталося – коли кожен українець несе вину за ті події, які роз'ятряною раною стали для польської свідомості.
Політична технологія у Польщі
При тому, що очевидно: в польській історії є багато трагічних подій, дат і так далі. Є втрата держави кілька разів. Є розстріл еліти. Є літак під Смоленськом. Є Волинь. Є розстріли 30‑х років, коли в Радянському Союзі було вбито в 10 разів більше поляків, ніж вбили під час війни на Волині або деінде. І цих тем у польському дискурсі немає.
Є тільки українські націоналісти і так далі. Тобто це політична технологія. Тобто хтось у правому середовищі, можливо не без впливу росіян, але вони потрапили на той внутрішній польський момент, коли Польща захотіла стати, як вони часто це кажуть, Ісусом Христом Європи – тобто головною жертвою, головним страждальцем Європи. І це впало на певний ґрунт. Вони достатньо добре живуть. Вони мають час і натхнення читати книжки, журнали, газети, знімати кіно. І з'явилася тема, яка може об'єднати націю через жертв: що ми не євреї – головна жертва Другої світової війни, а поляки. Не українці з їхнім голодомором, а поляки. Не там Руанда, там Тутці‑Чокуту, а ми поляки. І оця тема насправді дала сходи. І зараз 60 там від молоді до 30 років голосують за Менсена, Брауна і подібних. Тобто людей, які, ну, фашизоїди, які тему Волині, тему відповідальності українців зробили просто своїм політичним мечем, з яким вони йдуть у велику політику.
Чи дійдуть? Це питання. Це дійсно є надія, що частина польського суспільства на цьому опирається і вони не хочуть жити в такій ксенофобській, шовіністичній країні. Я час від часу дивлюсь польські новини і бачу, як дійсно ефективно і цікаво опонують певні політики з лівоцентристського, центристського середовища. Той самий прем'єр Туск, наприклад, або спікер однієї з палат парламенту, який казав, що він не хоче жити і будувати країну, в якій бути громадянином німецького, єврейського чи українського походження – це означає бути людиною другого сорту.
Тобто вони борються за себе. Не можна сказати, що Польща програна, але вирішення цього питання – у Варшаві, а не в Києві. Польському фашисту, який йде за Брауном, за Менсеном, їм треба кров, і ми це бачимо на вулицях. Їм треба жертва. Вони призначили нас цією жертвою, але вони забули, що ми не нація‑жертва. Ми пам'ятаємо про тих людей, які загинули тоді або зараз, але ми водночас воюємо і воюємо ефективно.
І коли ми бачимо на безсилля польської системи ППО або політичної системи, яка не здатна дати наказ на знищення будь‑чого, що влітає на територію Польщі, ми знаємо, що в Україні це не так. І це, я думаю, теж частина переляку певної частини польських еліт.
100%. Я думаю, що вони це прекрасно усвідомлюють і їх дуже вкурвлює.
Ну і треба сказати, що вони ж програли Другу світову війну українцями. Вони програли. Тобто, ще раз кажу, ніхто не мусить думати, що полякам не боляче. Полякам боляче, бо в часи Другої світової війни вони понесли великі жертви і від німців, і від совтів, і від українців. Але якщо в випадку з німцями і совтами руськими це була війна за Польщу або за територію для своїх імперських цілей, то в випадку з українцями – українці не воювали в Кракові чи у Варшаві чи в Гданську. Українці воювали найдальше на Лемківщині, там, де були українці, на своїй землі.
І відповідно, в даному випадку треба визнати, що ця війна українців була успішною, тому що сьогодні ідеологія, риторика, найменування, символіка, міфологія тої війни для нас є частиною нашої ідентичності. І от коли ми знову ж таки нашим рекрутам розповідаємо про складні часом сюжети кажуть: "Нащо нам ці українсько‑польські сюжети?" Я кажу: "Ви прапор нашого корпусу бачили?" – "Ну, ще ні". Я кажу: "Так от він червоно‑чорний".
Це невипадково. Корпус, який сформований з двох харківських, зі Слов'янської бригади, з Полтавської бригади, з Гостомельської – тобто весь схід, і тим більше крайній схід – обрали червоно‑чорний прапор, бо це прапор боротьби за свою землю.
І тоді дідьки починають і не дідьки теж чухати і розуміти, що зв'язок між тим, що було там в 43му і те, що в 26-му відбувається. Є.
Що може об'єднати народи
Яка історична подія на твою думку, може нас об'єднати?
А тепер ти кажеш про об'єднання або фігуру. Ну, я думаю, на даному етапі це неможливо. Це це навіть лукавством було шукати от таку прямо фігуру. От наприклад, той цвинтар, він називається на Волі, бо район Воля у Варшаві.
Він дійсно хороше місце зустрічі українців і поляків, бо ці козаки і генерали армії УНР, які там поховані, вони разом з польським військом відбивали атаки російських більшовиків червоно Червоної кіноти Будьонного від Польщі, від Варшави, там від Замостця. І тому вони, ну, вони певною мірою вписані в героїчний наратив порятунку Польської Республіки. Окей, українці зіграли свой роль, але через неповний рік, навіть менше, поляки зрадили українців і домовилися в Ризі з советською росією і роздірібаніли Україну. Ну, тобто це, тобто ці люди або загинули, або довго прожили, потім померли на території Польщі. І вони зараз є отим натяком або, не знаю, нагадуванням, що насправді в цих навіть героїчних обставинах не було доброго фіналу. Менше ніж через рік, через рік ці люди були зраджені і вони були інтерновані, і в них забрали зброю і деякі козаки страшино ламали, не знаю, шаблі й рушниці, щоб вони не дістались поляками. Приходили, а потім роками сиділи в таборах без права покинути, а дехто помер в цих таборах від тифу. А потім деякі потрапляли в концтабори на території Польщі, як в нелояльні до Польщі. Петлюра мусив виїздити з Польщі, бо йому загрожувало чи то арешт, чи то видича Советському Союзу. Ну, тобто були якісь нюанси, які не давали йому спокійного життя тоді в 20-х роках. Тому нема таких фігур або якихось таких обставин, як які б я б запропонував: "Давайте тут дружити".
Але цей цвинтар є і до нього приходять українські пластуни чистити могили і польські харцери, тобто польські скаути. І це добре місце зустрічі. Туди приходив український президент і туди приходив польський президент Дуда. Це добре місце зустрічі. І тому, грубо кажучи, такі місця треба ніби підтримувати в порядку, але пам'ятати, що є сотні українських і польських цвинтарів, на які ніхто ніколи не приходить. Причому, якщо в випадку з українськими політиками, тим самим президентом Порошенком, який ставав на коліно на могилах польських жертв, то жоден польський політик ніколи справді не просто не став на коліно – він навіть не сказав, що ці громадяни польської держави були незаконно вбиті польськими патріотами, націоналістами чи вояками. Вони цього не говорять, тому що для частини польської еліти нинішньої України це людина другого сорту. І зараз, і, вибачте, тоді.
Тобто вони кажуть, що Волинь і Галичина їхня, але 90% населення цього регіону – це кабані, як тоді казали, свині. От я знав багатьох людей, хто в 30‑х–20‑х роках жили в Польщі. Михайло Горин світлої пам'яті – от він мені розповідав, що в школі до них ставлення було як до… ну, вони слово "свині" чули кожен день. Їм забороняли слово "українець", польська держава не дозволяла. Вони були русинами. Тобто в родині батько, який був вояком галицької української галицької армії, казав: "Ми українці". А в школі вони не були українцями.
Тому ці трагедії, які були потім у 40‑х роках, були наслідком скотського шовіністичного ставлення до самої ідеї української держави, яку поляки зліквідували, і плюс до розміну українців у великій грі з росією, радянською росією. Тому нам зараз не до пошуків ідеальних фігур.
От єдине, що, звичайно, в історії Польщі є світлі постаті, які ми маємо шанувати. У нас на "Історичній правді" сотні статей про поляків, які зробили щось дуже добре або для Польщі, або і для Польщі. Там Єжи Ґедройць, наприклад – людина світлої пам'яті, який формулював ідеї оці, які ми називаємо зараз основою для відновлення: що без вільної України не буде вільної Польщі, без вільної Литви не буде вільної Польщі, без вільної Білорусі не буде вільної Польщі.
Білорусь не вільна, і кордон польсько‑білоруський – це кордон небезпеки, і росіяни можуть його як завгодно порушувати. Та або, наприклад, були такі світлі люди, як Анна Валентинович.
Я тільки хотіла про неї сказати.
Так, діячка "Солідарності". Так, вона була українка за походженням, але з Рівненщини, Любчики – її прізвище дівоче. Але вона все життя боялась сказати, що вона українка.
Боялась.
Боялась. Вона ніде не казала це.
Страх говорити рідною мовою
А от нещодавно, буквально два‑три дні тому, я прочитав інтерв'ю колишнього голови Об'єднання поліції в Польщі Петра Тими, і він розповідає, що його мама, яка була свідком подій 40‑х років і яка була разом з родиною виселена під час акції "Вісла" на північ Польщі і так далі, то вона не допускала в собі думки, будучи громадянкою польської Народної Республіки, громадянкою з народження, говорити на вулиці українською мовою.
Тобто якою була атмосфера вже в польській Народній Республіці? Що українці боялися – от як зараз люди зайвий раз не будуть говорити, бачачи, що на них нападають у транспорті чи деінде. Так – це було в 50‑х–60‑х роках минулого століття. І от він говорить про це з болем, що він виріс українцем, батьки його виховали українцем. Він очолив об'єднання українців у Польщі, свідомих людей, але мама боялась говорити.
Тому сказати, що оце минуле – воно таке безпроблемне, що ексцес українських націоналістів – це щось таке неймовірне… Ні. На жаль, це наслідок того, що було.
Я буквально напередодні нашої розмови прочитала пост Вероніки, яка прибула з сином у Варшаву сьогодні ввечері. Ми дружимо з нею. І що ти думаєш, Вахтанг? Вона написала: каже, "Стою на пероні польського вокзалу, і стоять дві українки, і одна одній говорить: "Не говори тут українською, бо можуть побити. Давай зробимо вигляд, що ми росіянки. Ну і ти по‑русски говори". Ти можеш взагалі зрозуміти, до чого дійшло?
Ну це відома білоруська журналістка Наталія Радіна. Вона опозиційна журналістка, редакторка їхнього великого порталу "Хартії". То вона розповідала, що, здається, на неї був напад. Вона – Білорусь – напад ще. Це давно, роки чотири тому напад, тому що вона нібито українка. Тобто для людей, яких виховують у чорно‑білому світі, де ви святі, а інші злочинці, очевидно, що ця дубина буде працювати.
Більше того – це як з тюбика зубну пасту: можна видавити, а назад – ні. Тому відповідно потрібна реально системна робота і прогресивних польських спільнот, інституцій і так далі всередині країни, щоб оцю ненависть, ксенофобію… ну її вже не зліквідуєш, але поступово притлумлювати. Ну і тут треба подякувати – це справді щиро – польській правоохоронній системі, які станом на зараз розслідує ці інциденти, ловлять цих злочинців, нападників, аб'юзерів і так далі. І ми бачимо все‑таки навіть аж до вироків суду. Тому сказати, що ми Польщу втратили – не так, бо справді це великі партнери і великий приклад.
От ми, будучи в 2010 році, ідею розвитку "Історичної правди" і телевізійної частини, і сайту, і книжкових проєктів, ми дивилися з Сашком, з іншим, з Павлом Солодьком дивились на польський приклад як на той позитив, який треба взяти. Тільки ми за цей час ніби прогресували і розуміли, що треба широким поглядом дивитись на світ. А наші польські зразки, на які ми так взорували – той самий інститут нацпам'яті – вони стали отаким вузьким одноканальним поглядом із зневагою до всіх тих, хто не вписується в той ультранаціоналістичний наратив.
Знаєш, це для мене так сумно насправді, тому що я бачила контраст. Я писала інтерв'ю з Туском у Польщі, і ми з ним записали інтерв'ю. І я пам'ятаю: потім я їду, я записала інтерв'ю, і я розумію, що це партнер, наш друг, партнер. Він тоді ще не був прем'єром. Це було до прем'єрства, але вже почалася повномасштабна війна.
Польські фермери на українському кордоні
І потім минає час, і я стою на польському кордоні, не можу проїхати, бо польські фермери перекрили на Остелугу там на Волині дорогу і починають мені кричати. Я кажу: "Я хочу до дітей, я журналістка. Ви мені зараз перегороджуєте дорогу. Я дуже довго їхала, я зараз не встигну до комендантської години. У нас в країні війна. Що ви робите?" Вона мені каже: "То не наша война, то ваша война. Ми в НАТО, тому до побачення".
І я тоді дивилася на неї… я прям не вірила своїм очам, тому що це було дуже контрастно із людьми, які в перші дні нас зустрічали там на кордоні України. Інші люди. А це були інші люди. Інші люди. Інші. Згідно.
Тобто є, звичайно, як у кожній країні, в Польщі є люди, які справді щиро переживають за Україну і помагають. Оці прекрасні історії, коли якесь місто передумало нам передавати – не нам, Вінниці – трамваї чи тролейбуси, то люди зібрали кошти і викупили ці тролейбуси. Або там генератори – хтось відмовився, люди збирали мільйони злотих для того, щоб Україна не замерзла під час війни.
І є умовно польські фермери, які керуються ірраціональним страхом. Чому вони це роблять? Тому що завтра прийде на ринок Європейського Союзу український фермер – і він виграє цю війну. Так. І вони це розуміють.
Тому я думаю, що певною мірою оця антиукраїнська істерія – це ніби як вони кладуть соломку наперед, щоби пояснити потім: "Бачите, ми ж п'ять років розповідаємо про поганих українців", а насправді йдеться про раціональний, прагматичний, цинічний розрахунок: чим довше ми не вступимо в Європейський Союз, тим більше мають переваг польський перевізник, польський фермер, польський там хтось‑хтось‑хтось.
Чи є альтернатива НАТО та який досвід Україна передає світу?
Про союз. Я хочу, щоб ти зараз мені свою думку сказав щодо цього. Я дуже раділа, коли на той момент голова МЗС Дмитро Кулеба в Любліні підписував угоду з нашими партнерами – поляками і представниками країн Балтії – в рамках Люблінського трикутника. Мені взагалі здається, і на даний момент попри все, що є в Польщі негативного в бік України, що об'єднання оцим трикутником дасть нам силу більшу з огляду на наш досвід і на польські гроші.
Ми нагадаємо нашим глядачам, що польська економіка нині вже в 21‑му – вони в світі, ну, вони в G20, в G21. Тобто їхня трильйонна економіка настільки вперед піднялася, вибачте, я це мушу сказати, і завдяки українцям в тому числі, які приїхали туди, розвивають там свої бізнеси, що вони мають гроші і можливості фінансувати і робити сильнішими і себе – я маю на увазі технікою – і… ну, всі ми можемо взагалі на дві країни збудувати на їхній території заводи, які і їх будуть захищати, і нас.
Мовчу про те, що вони би нам давно вже мали допомагати збивати залізяча отам от на кордоні, принаймні Львів‑Волинь могли би.
Тоді б запрацювали там аеропорти, наприклад.
Так. Так. Ну, це ж очевидно. Словом, моє питання щодо цих союзів. Валерій Федорович Залужний сказав, що Україна ніколи не буде в НАТО, і оці всі казки, що лунали ці всі роки – короче, це все маячня. Відповідно, нам потрібно створювати нові союзи. З історичної точки зору, на твою думку, які би союзи були актуальні? Я зараз кажу виключно про військові союзи, тобто питання армії.
Тут я не граюсь у військового експерта чи в геополітика, тому мені по суті треба сказати, що я тут ставлю крапку, тому що насправді нема ніяких інших союзів, крім НАТО. Тобто чи вони можуть бути? Ну, це питання уявити. А я вважаю, що треба говорити про реальні факти.
Поза НАТО зараз, я думаю, не існує спроможностей у конкретних держав, бо вони ж не вийдуть з НАТО. Тобто от ми можемо розвивати там… якби в Польщі була краща ситуація з Польщею, стосунки, але ж це не означає, що Польща вийде з НАТО.
Ні.
Парасолька НАТО захищає. От знову ж таки, вона віртуальна. Я часто теж, коли ми починаємо дискутувати з нашими рекрутами, дядьками – це ж дядьки мого віку, плюс 50 часто – і ми дискутуємо, а вони прошиті антинатовською радянською пропагандою. І плюс ПСУ, СПУ, КПУ, Партія регіонів, ОСДПУ, СДПУ(о) і так далі – це ж всі ці блоки і партії, які десятиліттями… а вони всі східняки, вони були сильно прокачені.
І от ми дискутуємо про НАТО, вони там теж скептичні, що НАТО не працює. Я кажу: "Дивіться, от є Естонія розміром як третина Києва, і є Україна розміром там 50 мільйонів, 45 млн на той момент. І росіяни нападають не на мільйонну Естонію, а нападають на 45‑мільйонну країну. Ну от поставте себе на місце путіна. Що захопити простіше: мільйонну країну чи 45‑мільйонну?" Вони кажуть: "Ну мільйонну простіше, ну вона ж маленька". "І так. А напали на кого?". "На нас". "Чому?". "Ну тому що НАТО… ти хочеш сказати, що на НАТО?". "Так". Навіть непрацююча парасолька – вона лякає. А може вона і працює. Можливо, вона і працює.
Тому я думаю, що, будуючи уявлення про нові союзи, треба розуміти, що жоден наш західний партнер, європейський партнер, зокрема наразі не готовий розірвати угоду про НАТО. І тому треба, мені здається, може навіть не говорити прям вступ завтра, а про те, що – і власне що мав на увазі, я так розумію, прочитавши його тезу, – Залужний: що наші стандарти, наші вміння будувати сучасну армію, будувати сучасний бій – вони вже вищі за параметри і традиції, які існують вже в самому НАТО.
Тому нам треба певною мірою впливати на те, щоб вони міняли свої підходи. Тобто це не означає, що нам не треба НАТО. Нам треба НАТО, в якому наш досвід буде вивчений і реалізований як новий, і плюс продовжений, тому що війна не стоїть на місці.
Я був один раз у своєму житті в штаб‑квартирі НАТО – це вже років там вісім тому, під час вже війни, до речі. Ми були в групі з майбутньою тоді вже майбутньою снайперкою Збройних сил України Оленою Білозерською і ще кількома людьми. І нам от розповідали про НАТО. І один з офіцерів, він був латиш з походження, ну, англійською мовою. Все спочатку красиво, все про НАТО. А коли все це закінчилось, вже він був, ну, не приватною, але вже не офіційною особою, він сказав, що як офіцер НАТО я вам казав, от як воно має бути. А як латиш – я скажу, що те, що вони роблять у вас на Донбасі… це вже були часи так званої АТО. Він каже: "Ми не готові до цих викликів. Тобто якщо вони завтра захоплять Даугавпілс, я як офіцер НАТО скажу, що ми там задіємо статтю п'яту, ми дамо відсіч, але як латиш – я в цьому дуже сильно сумніваюсь".
Тому НАТО має теж зрозуміти, що війна проти НАТО вже ведеться, тобто вона вже йде на території НАТО. І частина роботи умовних польських фермерів або тих людей, хто їх до цього спонукає – це вже робота російських спецслужб. Або ті антиукраїнські настрої, які розгойдувались… Saittix нещодавно написав велику статтю, і там реально видно, як російські агенти через там місцевих Колісниченків, Ківалових і так далі працювали і працюють на території Польщі.
Тому я думаю, що в цій ситуації можна з повагою ставитись до думки генерала Залужного, але я не думаю, що це змінить ні стратегічний курс України, ні розуміння того, що ніякий західний політик не розміняє реальну парасольку.
Ще раз кажу: ніхто не знає, чи вона працює, але вона є. Це реальний союз, який треба додатково фінансувати, на який треба переконати своє суспільство витратити гроші. Ну, тобто це дуже непроста історія. І тому критика НАТО зараз, мені здається, неконструктивна.
Ну, і мені здається, що це класний такий маяк, до якого варто йти, щоб бути сильними. Зрештою, на шляху до НАТО, навіть якщо ми не вступимо, навіть якщо ми не вступимо, ми все одно станемо сильнішими, якщо це буде нами.
Те саме про Європейський Союз. Тобто ми можемо навіть не стати, але якщо наші стандарти, наше правосуддя, наша медіаграмотність, наші прозорі процедури будуть вже їхнього рівня – ну окей, ми будемо жити краще, але потім все одно це станеться.
Абсолютно. Абсолютно. Амінь.
Бліц-запитання від глядачів
Переходимо до бліц‑запитань. Друзі, це ваше запитання. Як це працює? Я нагадаю, що проєкт "Рандеву" – це іще ваша конкретно ваша можливість поставити питання нашому гостю. Все реально. Як це працює? Ви підписуєтесь на наші сторінки. Ось вони. Є Facebook, є Telegram, WhatsApp. Рекомендую більше WhatsApp. Соколова – маєте можливість, зайдіть на наші Фейсбуки, і у мене є дві сторінки Соколова. Ви можете знайти ще і "Рандеву" просто сторінку. Мережа. Так само я анонсую нашого гостя, як сьогодні вахтанга, його фотографія. Під фотографією ви ставите питання, які потім я оставлю в кінці нашої розмови, і ви в суботу маєте можливість дивитися це.
Отже, Ватан, Дмитро питає тебе: що, на вашу думку, здобули українці в рамках самоідентичності? Який шлях викорінення російської мови і поглядів може бути найбільш успішним?
Ну, ми з цього починали фактично. Я вважаю, що той стан, де ми сьогодні є, він є наслідком того, що протягом 30 там з 35 вже – рівно 35 років – український вчитель, український музикант, український інтелектуал, український вояк інвестував у те, що ми називаємо українським. Тобто у нас є безліч українського контенту, якого ще років 10 тому не було. У нас є переклади світових книжок, часто раніше за інші мови, ну тим більше за російську, яка вже загумінкова мова і так далі. У нас є все‑таки суспільний консенсус щодо наших національних героїв і трагедій. Його ще 10 років тому не було. Щодо голодомору був консенсус, а щодо діяльності ОУН і УПА або там армії УНР і Петлюри – не було. Зараз цей консенсус існує.
Сергій Валов тебе питає. Зараз мало говорять про несильно дружні відносини поляків до українців ще до відновлення польської держави. Наприклад, ми знайшли таку цитату 1908 року Володимира Жаботинського, який тоді жив в Одесі і був таким собі портниковим того часу.
Далі цитата: "Посмотрите на тех же поляков в Галиции, где они хоть немного чувствуют себя хозяевами, что там только не проделывается над русинами". Русини – це українці. "Русины издают в Вене специальный журнал на немецком языке украинщоншавучено, содержание которого на 3/4 сводится к перечислению гадостей, которые проделываются в крае польской администрации. По австрийской конституции все народности равноправные. Между тем русины почти изгнаны из администрации и суда. Русинские чиновники насчитываются единицами на государственной и областной службе даже в Восточной Галиции, где русинское население в громадном большинстве. Элементарных школ мало, средних школ почти совсем нет".
Чому такі відносини толерувалися тоді? Чому полякам це дозволяли австрійці? Чому ми не кажемо про це тепер?
Ну, тут все дуже просто. Будь‑яка імперія будується на принципі "поділяй і володарюй". І Галичина, як тут сказано… Володимир Жаботинський – це легендарна постать, це один з творців держави Ізраїль. Це такий правоконсервативний, навіть право‑націоналістичний ізраїльський у майбутньому політик, журналіст, приятель Семена Петлюри в певний історичний момент, публіцист блискучий, ну такий портниковий.
Австрійський уряд віддав Галичину полякам, фактично зробивши ставку на них. Тобто коли більшість населення керується меншістю, то це означає, що меншість буде дуже активно чіплятися. Буковина – та сама приклад, тільки роль поляків грали німці чи австрійці. Тобто більшість українська, румунська, але влада в руках німецькомовної еліти.
Тому нам є що знайти болючого в історії. Ми можемо знайти окремі приклади співпраці українців і поляків навіть після трагедій, які були. Але в принципі в історії, кажу, можна знайти все. Нам ключове: якою б не була Польща і якою б не була Україна – ми ніби визначені Богом, ми будемо співпрацювати і співжити, тому що ми сусіди. І так само росія – вона завжди буде там десь за нами. І відповідно, якщо вона є, то ми завжди маємо бути готові до того, що імперська традиція росії може нас вбивати. Польська імперська традиція – вона не говорить про вбивство українців, а вона говорить про моральне підкорення, про свою моральну вищість.
Вони ж часто використовують, що ми нечутливі до їхніх болів, що ми якісь такі папуаси, які просто нездатні на щось, що ми безкультурні, що ми свині.
Тобто це оце ж навіть в сучасній риториці антиукраїнській це часто звучить тоді, коли нам нема що, ну, заперечувати. Ми ми точно не такі, ми точно не менш європейці, ніж вони.
І ми теж були жертвою імперій. У нас про російську імперію багато говорять, про австрійську – менше. Вважається, що вона майже була ідеалом. От це ідеал. Але знову ж таки, почитайте Василя Стефаника або Івана Франка і про тих людей, які світ за очі тікали з прекрасної Галичини. Чому? Тому що польська місцева адміністрація і австрійська не давала життя, і українці тікали аж до Канади, до Аргентини, до Бразилії в кінці ХІХ – на початку ХХ століття.
Блін, чому ми про це не говоримо, Вахтанго?
Ну, тому що це начебто банальна шкільна історія.
Ну, не зовсім. Не зовсім.
В історії можна це знайти, але це не допоможе нам відновити нормальний градус. Тому що, знаєш, поляки ж не самі собі взяли цю владу. Їм дала це австрійська адміністрація. Теоретично могло бути і навпаки – могли дати українській адміністрації, а поляки були би пригнобленою меншістю. Так теж бувало в історії. Наприклад, під час Другої світової війни були епізоди, коли німці формували місцеву поліцію з українців, а потім був момент, коли німці формували поліцію з поляків. І відповідно в першому випадку страждало польське населення, в другому випадку страждало українське населення. І це була гра великої системи, яка була проти і поляків, і проти українців.
Тому в історії можна знайти все, її треба вчити, але треба себе не отруїти історією.
Що читати про українську історію: рекомендації від Вахтанга Кіпіані
Порадь, що почитати українцям?
Треба сказати, що українські історики написали за війну дуже багато книжок, які просто потрібні для формування українського погляду на минуле – в тій складності і різноманітності, яке там було. Ну, наприклад, якщо прочитати книжку, яку я прочитав, про Василя Кука – Володимира В'ятровича, все‑таки фундаментальне на тисячу сторінок том. Він дає відповіді на безліч запитань, пов'язаних з Другою світовою війною. Зокрема про те, чому такою запеклою ця війна була, чому не воювати за свою землю у свідомих українців Галичини не було.
Тобто іноді кажуть: от можна було б якось інакше, якось не воювати з поляками, а спільно домовитись за щось. От якщо б людина прочитала цю книгу, де би побачила, що рідний брат Василя Кука і Ларі Кук був вбитий, знищений фактично польськими окупантами, ну от і все інше, що супроводжує процес боротьби за свою гідність, за своє право жити на своїй землі, то, ну, тоді б частина питань зникла.
Очевидно, що я би порадив книжку про письменника Петрова‑Домонтовича, яку написав історик Едуард Андрющенко, наприклад. Він багато років працював. І це теж етапна робота, бо у частини людей, які люблять літературу, є захоплення там "Дівчиною з ведмедиком", там іншими – "Доктором Серафікусом" – і іншими книжками Петрова‑Домонтовича. Але ж ми тепер добре знаємо, що він був російським агентом, радянським агентом. Він був кавалером ордена "Великой Отечественной войны" за виконання особливого небезпечного завдання в тилу ворога, будучи фактично інкорпорованим в українську політичну еміграцію і так далі.
От ця книжка для мене була теж відкриттям, бо я начебто багато і знав з діаспорних джерел про діяльність Петрова в перших роках після війни в еміграції в Німеччині, в таборах переміщених осіб. Але всі ці сюжети карколомні, які там були, для мене були відкриттям.
Колись я в Канаді поліз в один підвал – там кажуть "бейсмент" – за книжками. Там старший чоловік сказав: "В мене там багато українських книжок, бери що хочеш". І я пішов туди в підвал, знайшов там безліч книжок і вже виношу нагору і бачу, що книжка віршів Євгена Маланюка не розрізана. Вона 59‑го року, а це 2020, може, рік. І книжка не розрізана.
І я так його підколюю, кажу: "Пане Несторе, здається, ви Маланюка не поважаєте". – "Чого це?" Кажу: "Ну от ви книжку купили в 59‑му році, там ціна стоїть 3,5 $, тобто це дорога книжка. Це зараз би під 100 $ було". – "Але ви її не розрізали". Кажу: "А що там?" – "Там поезії, вірші". – "Я вірші взагалі не читаю". Я кажу: "Нащо ж ви купили книжку Маланюка?"
І тут він на мене подивився як просто на нерозумну дитину. І сказав: "Якби я не купив цю книжку, Маланюк не мав би що їсти. Видавець не мав би що видавати, а продавець не мав би що продавати".
Оце просто мудрість сотого левела.
Підтримка книговидавців
Думаю, що тут якраз навіть підтримка української видавничої сфери в умовах, коли росіяни мільйонами знищують українську книжку… Я вже прочитав такий термін – бібліоцид. От купівля і підтримка нашого книговидання – це є робота, або хліб зрештою, для деяких авторів. Мало хто живе як Кокотюха, живе з продажу книжок, але таких мало.
Але тим не менше це важливо, але це запускає нашу промисловість, нашу логістику, нашу "Нову пошту". Ну тобто всіх‑всіх‑всіх, хто в цьому задіяні.
Та ну і плюс це поширює головне – нашу оцю ойкумену, наш спільний інтелектуальний простір. Коли ми говоримо… от у тебе на комп'ютері фраза Жадана, мого побратима і приятеля з Хартії: "Любов варта всього". Угу. Це марево чи… але це цитата нашого поета, нашого музиканта, нашого видавця, нашого. Ну тобто йдеться про те, що ми живемо в світі, в якому росії стає менше, а маємо прийти до світу, в якому, попри те, що росія буде десь, її в нашому світі не буде. І буде лише розуміння, що це завжди небезпека і це держава, і нація, і люди, які відповідають за вбивство наших найкращих.
Так. Наших пам'яток, наших книжок, наших символів, героїв і символів, які для нас є важливими. От вони знищили будинок Сковороди, вони знищили церкву на Херсонщині, вони знищили хату Бандери. Ну тобто є безліч речей, за які ми маємо помститися. І це роблять наші воїни, ті, які мають для цього сили і засоби.
Або просто тепер – не купувати їхню книжку, не читати їхню літературу, а читати світову, читати свою, ділитися. Є безліч форматів – книжкові клуби запустити цей процес поширення знання і тоді наші Маланюки будуть здоровими, живими і затребуваними.
100%. Я тобі дуже дякую за тебе, за те, що ти зберігаєш здравий розум, за те, що нас всіх заряджаєш, за те, що служиш і за те, що пишеш ці книги і створюєш такі проєкти. Це дуже сильно важливо. Дуже.
За війну нічого не написав.
Ну, але є що читати з того, що написав.
Є дуже класна фраза про те, що доля людини – але я би хотіла зараз це перефразувати на долю країни – визначається тим, які рішення людина, в даному випадку країна, ухвалює в роки найбільшої кризи, найбільшої драми, найбільшого життєвого спротиву. І зараз ми якраз переживаємо цей час. І нам не соромно за те, що ми його переживаємо разом з вами. Ми пишаємося вами за те, що в 2026 ми можемо назвати героїв нашої нації у великому просто об'ємі. І тил, і військо разом. І це дорого коштує.
Давайте триматися купи. Пам'ятати, що зараз на нас дуже велика відповідальність, і наші діти і онуки потім у підручниках історії будуть зараз, ну, сказати, доволі насичено читати цей період. Так, щоб кожному не було соромно за цей період, подумайте перед сном або протягом дня – в залежності від того, коли ви дивитесь цю розмову – що ви можете зробити для країни. Вона конче потребує нині вашої підтримки – або для війська, або у військо. Це коротеньке нагадування.
Вахтанг Кіпіані, дякую, що додивилися цю розмову до кінця. Я нагадаю вам, що для того, щоб бути в курсі і дивитися далі наші розмови, вам треба підписатися на той канал, на якому ви зараз дивитесь це відео, і написати в коментарях, безумовно, що думаєте.
Зі святом Незалежності. Якщо дивитесь нас напередодні цих днів Незалежності, це наша земля. Ми тут пануємо і ми її нікому не віддамо. Слава Україні! Слава силам оборони! Лишайтеся тут!
Читайте також: Це буде важче, ніж ви думаєте: "Флеш" попередив про атаки рф по ТЕЦ, АЗС і продуктових складах – "Рандеву"
- Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.
- Підтримайте "5 канал" на "Патреоні".
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.
На Харківщині російський БпЛА влучив в електропоїзд Лозова-Харків, внаслідок чого загинули 2 людей, ще 5 дістали поранень. При цьому з потяга було проведено евакуацію, але частина людей стояли поряд.
Джерело: міністр з відновлення, інфраструктури та транспорту Микола Калашник, Лозівський міський голова Сергій Зеленський у коментарі "Суспільне Харків"
Пряма мова Калашника: "На станції Лиманівка Харківської області російський безпілотник поцілив в електропоїзд Лозова-Харків.
Через загрозу удару БпЛА поїзд завчасно зупинили, пасажирів евакуювали. Більшість разом із бригадою поїзда перебували на безпечній відстані від залізничної інфраструктри, однак частина людей лишилась поруч із поїздом. Це мало фатальні наслідки: від удару загинула пасажирка та ще четверо людей поранені".
Деталі: Міністр підкреслив, що під час евакуації необхідно чітко виконувати вказівки залізничників і в жодному разі не залишатися поруч із рухомим складом через загрозу повторних ударів.
"Сьогодні Росія вдруге атакувала цей електропоїзд уже під час роботи рятувальників. На щастя, обійшлося без постраждалих", – додав він.
Загалом 23 серпня, коли в Україні відзначають День державного прапора, ворог уже пʼять разів вдарив по залізниці.
Разом з тим, Лозівський міський голова Сергій Зеленський повідомив "Суспільне Харків", що внаслідок удару загинула ще одна жінка, вона померла в лікарні. Крім того, ще 5 людей дістали поранень, серед них – дитина.
34-річна жінка, у якої було 90% опіків, померла. Це – мати 11-річної дівчинки, яка також зазнала опіків.
"Її дочку стабілізували, але вона важка. Що буде далі – подивляться спеціалісти. Чекаємо з Харкова на опікову реанімацію. Ще двом людям робимо тут операції і двох важких відправили на Харків", – сказав Зеленський.
Джерело: міністр з відновлення, інфраструктури та транспорту Микола Калашник, Лозівський міський голова Сергій Зеленський у коментарі "Суспільне Харків"
Пряма мова Калашника: "На станції Лиманівка Харківської області російський безпілотник поцілив в електропоїзд Лозова-Харків.
Через загрозу удару БпЛА поїзд завчасно зупинили, пасажирів евакуювали. Більшість разом із бригадою поїзда перебували на безпечній відстані від залізничної інфраструктри, однак частина людей лишилась поруч із поїздом. Це мало фатальні наслідки: від удару загинула пасажирка та ще четверо людей поранені".
Деталі: Міністр підкреслив, що під час евакуації необхідно чітко виконувати вказівки залізничників і в жодному разі не залишатися поруч із рухомим складом через загрозу повторних ударів.
"Сьогодні Росія вдруге атакувала цей електропоїзд уже під час роботи рятувальників. На щастя, обійшлося без постраждалих", – додав він.
Загалом 23 серпня, коли в Україні відзначають День державного прапора, ворог уже пʼять разів вдарив по залізниці.
Разом з тим, Лозівський міський голова Сергій Зеленський повідомив "Суспільне Харків", що внаслідок удару загинула ще одна жінка, вона померла в лікарні. Крім того, ще 5 людей дістали поранень, серед них – дитина.
34-річна жінка, у якої було 90% опіків, померла. Це – мати 11-річної дівчинки, яка також зазнала опіків.
"Її дочку стабілізували, але вона важка. Що буде далі – подивляться спеціалісти. Чекаємо з Харкова на опікову реанімацію. Ще двом людям робимо тут операції і двох важких відправили на Харків", – сказав Зеленський.
Перейти на pravda.com.uaПриєднуйтесь до Платформи
Слово і Діло3.5 тис новин
Суспільне82.4 тис новин
New Voice77.3 тис новин
Громадське радіо8.6 тис новин
Бабель8.6 тис новин
Радіо Свобода16.3 тис новин
Еспресо21.6 тис новин
Український тиждень1.3 тис новин
Українська правда25.2 тис новин
Дзеркало Тижня22.1 тис новин
Texty.org.ua1.9 тис новин
Останні коментарі
Польські посадовці обурилися комунікацією Володимира Зеленського щодо ракет для Patriot
Болгарія погрожує заблокувати 21-й пакет санкцій ЄС проти РФ, якщо з нього не приберуть главу РПЦ Кирила та співзасновника "Лукойла"
Vitalii3 Лип. 20:02В політиці шлюхи не переведуться ніколи.
Двоетапна перевірка у месенджерах: як налаштувати WhatsApp, Telegram, Signal, Viber і Messenger
Росія завдала ракетно-дронового удару по Україні, ППО збило 82 безпілотники
Білорусь втратила частину можливостей допомагати рф атакувати Україну - ЛещенкоVitalii27 Чер. 21:22Хтось ще слухає що каще СерЛещ?!
Механіки застерігають від купівлі цих дорогих автомобілів
samohodbox.com.ua22 Чер. 16:26Найбільша проблема дорогих автомобілів починається не з купівлі, а з першого серйозного ремонту.На практиці власники часто стикаються не лише з високою вартістю робіт, а й з пошуком правильних запчастин. Особливо коли мова йде про Range Rover, Mercedes-Benz, BMW або Porsche.Саме тому перед покупкою будь-якого преміального авто варто заздалегідь перевірити доступність та вартість основних вузлів і запчастин. Багато корисної інформації про OEM-номери та підбір деталей можна знайти на SamohodBox.Надійність автомобіля — це не лише бренд на капоті, а й вартість його утримання.
Голова Пентагону вперше за тривалий час прибув на міністерський саміт НАТО: не стримувався у критиці союзників та зробив заяви щодо України – подробиці (Відео)Vitalii18 Чер. 17:19When morons are in charge of the USA. :(- Центр протидії дезінформації викрив російську кінопропаганду як системну загрозу
Українців попередили про штрафи за камуфляж: коли «піксель» може стати проблемою
Нейт9 Тра. 14:09Військова і вважаю що носіння форми цивілами це аморально, для мене це на рівні як начепити чужі ордени (ну тобто тіпа приписуєш собі заслуги і досягнення яких ніколи не мав). Виняток - тактичний одяг у волонтерів, вони хоч і не воюють але роблять для перемоги не менше. Ну тобто або працюй на перемогу або не допускай щоб про тебе думали що ти працюєш на перемогу коли це не так- Втрати військ рф перевищують їхнє поповнення - Жмайло
- СБУ розслідує вербування «злодієм в законі» мешканців Львівщини для роботи на спецслужби РФ
Музей збройних сил у німецькому Кобленці заборонив українцям відвідувати експозицію
Ihor Chaban14 Кві. 16:13Бояться що би що???😅
Угорці обрали свободу, це добра новина для України і Європи - Мерц- На Закарпатті озброєний чоловік викрав жінку з дитиною, при спробі затримання стріляв у поліцейськогоIhor Chaban14 Кві. 15:59Ужас, народ божеволіє!
«Сяйво» обходить конкурентів: Українці обрали назву національної LLM
Alexander30 Бер. 21:47Це просто крінж- Для важкої роботи. Renault планує запустити 350 людиноподібних роботів на своїх заводахIhor Chaban25 Бер. 13:25350 людей залишуться без роботи! жесть!
- Передача МіГ-29 Україні була хибним рішенням – президент Словаччини
SR-Team8 Лют. 10:58цитата-Жодна інша країна не вчинила так, щоб після передачі власного озброєння стала покладатися виключно на допомогу своїх сусідів", хочу нагадати ,а Україна за Будапештом як позбулася своєї зброї ,ядерної,літаків ТУ-160 ,теж надіялась на так звані "гарантії" !Щось слабонькі у нас дипломати ,не вміють 'дипломатично"по морді врізати!!! 
Військові показали, як нині виглядає Куп'янськ
Підтримка (Support)30 Гру. 2025 15:48Сумно ((- Зеленський обговорив з Мерцом підготовку до зустрічі з Трампом
Леонід Биков26 Гру. 2025 19:45Балакай не балакай, а путлєр на своїй хвилі... - Російські спецслужби вербують агентів через TelegramНейт1 Гру. 2025 06:35особисто стикалась ще з іншими методами, військова але думаю цивіли теж можуть зіткнутись з чимось схожим. коли десь в публічних чатах пишеш про свої проблеми (думаю особливо коли це невдоволення своїм командуванням, невдоволення владою або невдоволення роботою правоохоронних органів) то в особисті пишуть люди які тіпа тебе підтримують, більшість наші і пишуть щиро але серед них є і русня. так от з тих хто мені писав один одразу почав з того що він кацап і пропонує перейти до них, звісно одразу послала і заблокувала. а другий довго прикидався нашим (можливо навіть з окупації) і його видавало тільки те що якось надміру цікавили такі речі як де я, де мій підрозділ, скільки нас тут і так далі.. звісно я йому ніхєра не казала і теж залокувала але по факту він тупо намагався маніпулювати і цілком можливо що є лохи які через брак досвіду через отаких от нахаляву нададуть кацапам інфу самі того не розуміючи. самим цим ситуаціям мабуть більше року але можливо кацапи продовжать отак вишукувати людей у яких є певні проблеми які в теорії можуть зробити їх вразливими до маніпуляцій, при тому деякі все ж вміють прикидатися своїми тому все шо нам залишається це звертати увагу на підозрілі моменти типу надмірної цікавості і не довіряти нікому
Ранкова звичка, яка підсилює мозок і допомагає отримати підвищення — що показало дослідження
Village UA23 Лис. 2025 23:52пити каву?- Небезпечна рослина сусіда почала "захоплювати" чужий двір: відео вразило МережуVillage UA22 Лис. 2025 11:19кропива?
- Топ-7 собак, які ніколи не втомлюються: породи для по-справжньому активних сімейVillage UA22 Лис. 2025 11:14там 100% є хаскі)
- Трамп зробив гучну заяву про втрату Україною територійVillage UA22 Лис. 2025 11:12голодний дєдок, вже мікрофон жере)
- Яка зброя реально змінить ситуацію на фронті: експерт відповівVillage UA21 Лис. 2025 18:55якісна)
- Трамп оголосив дедлайн для погодження Україною мирного плануVillage UA21 Лис. 2025 18:54трамп гнилий дєд, який постійно забуває випити таблетки)
- Анджеліна Джолі в ТЦК: Мережа вибухнула мемамиVillage UA5 Лис. 2025 22:22такі новини мені подобаються!
- Орбан розкритикував "невдячність" Києва за підтримку від УгорщиниVillage UA4 Лис. 2025 23:02коли його вже викинуть у вікно?
- Квіти, що захищають оселю від зла й негативуVillage UA4 Лис. 2025 19:00валерянка?
Фіналісти конкурсу кумедних фото природи 2025 — коли переможець неважливий
Miro Baida3 Лис. 2025 19:22Дійсно хороша новина- Чому не можна віджимати пакетик чаю: багато хто не знаєVillage UA2 Лис. 2025 13:56в кого?
- Новорічний зворотний відлік: скільки днів до зустрічі 2026 рокуVillage UA1 Лис. 2025 12:10а хто зустрічатись має?
- Розвідка США розкрила несподівані постачання для війни РФ: що приховують Китай і МоскваVillage UA30 Жов. 2025 11:57моцква пишеться з маленької)
- Туск розніс Орбана: лідер найбіднішої країни в ЄС "зачарований Москвою"Village UA28 Жов. 2025 21:44фото супер!🤣
- Навіщо досвідчені господарі залишають кореневища від капусти після збору врожаю на городіVillage UA24 Жов. 2025 14:14щоб поламати об них ноги.
- Зеленський прибув з візитом до Лондона: з ким зустрінеться президент УкраїниVillage UA24 Жов. 2025 14:13з кимось)
- Росія створила фейковий Telegram, який стежить за користувачами — ЦПДПідтримка (Support)21 Жов. 2025 23:33А оригінальний тоді що робив? ))
- Рада продовжила воєнний стан і мобілізацію, а Бережну призначили міністеркою культури. Головне за день
Лютий Махновець21 Жов. 2025 22:12"міністерка"?... а якби чоловік, то - "мініструк"?... - "Підробка. Штучний інтелект у світі людей": фальшивий розум, або про що мовчать ШІ-винахідники. Рецензія ІТС.uaMiro Baida12 Вер. 2025 16:18Хоч якийсь голос тверезості в цій ШІ-ейфорії