Search trend "Берлін фільм"

Про це Еспресо повідомили в пресслужбі "Хартії".До Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 13-та бригада НГУ "Хартія" звільнила лісовий масив на північ від Липців, Харківська область, який росіяни – сучасні спадкоємці нацистського режиму називали "Берлін". Загальна площа деокупованої території становить понад 2 мільйони квадратних метрів (понад 200 гектарів).Наступальні дії тривали п’ять з половиною місяців — операція розпочалася в листопаді 2024 року. Завдяки злагодженій роботі підрозділів вдалося відтіснити ворога далі від Харкова та відновити контроль над важливою природною і тактично значущою ділянкою місцевості. За цей час ворог втратив загиблими та пораненими майже 1500 солдатів, понад 200 одиниць озброєння та 175 одиниць техніки.Прорив оборони противника та захоплення плацдарму на початковому етапі операції був здійснений спільними силами підрозділів "Хартія" та 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка.Хроніку перших днів операції можна побачити в документальному фільмі "Рух почався", прем’єра якого відбулася в ефірі телемарафону "Єдині новини" 7 травня о 22:15.9 травня фільм вийде на офіційному YоuТubе-каналі бригади "Хартія", а також у сервісах Меgоgо, Київстар ТБ та SWЕЕТ.ТV.Операція стала черговим кроком у зміцненні оборони Харківщини та демонструє ефективність ретельного планування, підготовки та спільної дії підрозділів Національної гвардії, Збройних Сил та інших складових Сил оборони України."У 80-ту річницю падіння нацистського режиму "Берлін" знову звільнений – але цього разу від російських нацистів", - наголосили в "Хартії". 

Про це повідомляє Dеаdlіnе.Ісламський революційний суд в Тегерані засудив подружжя іранських режисерів Бехташа Санаїху та Мар'ям Могаддам до 14 місяців умовного тюремного ув'язнення за звинуваченнями в нібито створенні непристойного контенту. Справа стосується їхнього фільму "Мій улюблений торт", світова премʼєра якого відбулася на Берлінському кінофестивалі у 2024 році.Це зворушливий романтичний комікс, в якому розповідається про 70-річну вдову на ім’я Махін, яка вирішує поновити своє любовне життя. Епізоди фільму "Мій улюблений торт", які обурили іранську владу, включають показ головної героїні, яку грає Лілі Фархадпур, без хустки. Також засудження викликало те, що сюжет розгортається навколо роману жінки з таким же самотнім вдівцем і сцени, в яких вона танцює та п’є з ним вино.Після місяців допитів і безперервної заборони на поїздки протягом останніх двох років, що не дозволило режисерам відвідати Берлін, Могаддам та Санаїху звинуватили у створенні фільму, названого "непристойним" і "образливим для суспільної моралі". Режисерів також звинуватили в "пропаганді проти режиму", стверджуючи, що фільм був незаконно показаний та розповсюджений без дозволу іранської влади.Режисерів і продюсера Голамрезу Мусаві засудили до 14 місяців позбавлення волі умовно з відстрочкою на п’ять років і зобов’язали сплатити штраф у розмірі $14 тис. У них також конфіскували обладнання за показ і розповсюдження фільму без офіційної ліцензії на показ. Напередодні судового засідання в лютому їм також почали надходити погрози вбивством.Політичне переслідування Санаїхи та Могаддам, які застрягли в Ірані, викликало занепокоєння в міжнародній кіноспільноті. Понад 3000 кінематографістів, у тому числі Жюльєт Бінош, Педро Альмодовар, Жан-П’єр Дарденн, Хіам Аббас, Альберто Барбера, Тріша Таттл і Ребека Злотовскі, підписали петицію з вимогою звільнити режисерів і зняти звинувачення перед судом у лютому. 

Мій гість, який своє життя називає калейдоскопом, тому що хтось його знає як пластуна, хтось - як лідера гурту "Бетон", хтось - як лікаря-травматолога, а хтось - як бойового медика і ветерана. І це лише невелика частина його досягнень та вподобань — це Андрій Жолоб.Слухай, ну ветерани… (усміхається) Знаєш, я ще застала ті радянські часи, коли ветерани були обвішані медалями.Діди…Так! А тепер — борода, тут щось вибрите… (сміється) Що це взагалі таке?Знаєш, насправді, ми зараз, коли ходимо, особливо до дітей на національно-патріотичне виховання, там діти, деколи їхні батьки, – я весь час кажу, що ми трохи змінюємо стереотип ветеранів. Бо тепер ветерани — це молоді веселі хлопці з бородами, татуюваннями, дехто з протезами, але які радісно, а не пафосно розповідають про те, що "я льотчик", "я в танку горів" - ні, у нас просто звичайні історії, деколи страшні, але просто історії з війська, історії тих, хто не побоявся і пішов захищати державу.Тебе тягне туди -  назад на фронт? - Кожний божий день. Чому?Там якось воно дуже все по-чесному, відкрито. Небезпечно, звичайно, але якось дуже прямо, без навколишніх коливань, без всяких "але". З хлопцями я кожен день на зв'язку. Зараз, наприклад, ми з моїм зампотехом — головним техніком медичної роти — обговорюємо оформлення машини, яка на мене заїхала свого часу.У мене таке враження, що я досі у війську. Ми контактуємо, вирішуємо питання по волонтерці. У своїй медроті я є зараз, знаєш, такий собі консильєрі. Тобто я акумулюю всі зібрані від волонтерів кошти. Хлопці мені присилають чеки за ремонт реанімобілів, я їх проплачую. Вони мене самі чесно попросили, кажуть: "Васильович, не треба нам грошей, бо ми за них почнемо сваритися, що хтось їх неправильно використав". Тому у нас такі абсолютно довірчі стосунки, і справді в мене таке враження деколи, що я ще досі у війську.Чи це може бути якесь таке почуття вини, що тобі довелося за сімейними обставинами, серйозними сімейними обставинами піти з війська?Однозначно – так. Я з цим питанням до психотерапевта ходив, бо мене те почуття вини так жувало, як має бути, на повну.І скільки ти це пропрацьовував?Ну, кілька сеансів… Насправді, знаєш, я теж зауважую, що кожному потрібна своя кількість тих сеансів. Бо професійний психотерапевт, який має там, зокрема, військовий досвід, він знає чітко, як по точках впертися і де правильно натиснути. Мені вистачило буквально трьох сеансів для того, щоб мені…  Я не скажу прямо, що в мене все, мене відключило. Психотерапевт не для того придуманий. Психотерапевт — це як: ой, клубочок заплутався, нічого-нічого, я тобі допоможу його поволі розплутати, але розплутувати будеш сам. Я далі розплутую.Ті хлопці, з якими ти зараз спілкуєшся, через те, що ти є очільником Центру надання послуг учасникам бойових дій (дуже складно звучить), - вони також звертаються до психотерапевтів? Чи вже щось змінилося? Війна в нас 11-й рік. І я пам'ятаю, як на початку, у 2014 році, це ще була така дивина, що хтось, хто брав участь у бойових діях, може звернутися до психотерапевта, бо це трохи висміювалося. І було таким: "Ну, ти що - слабак? Не можеш сам впоратися? Ти ж мужик".Та у нас оцей "пацанячий треш" ще присутній, але він вже значно слабший. Оцей, типу брати на понт, такі "тюремні" настрої: "Вася, ти що - слабак, чи що?"Я насправді зробив фокус-групу, коли тільки прийшов на свою посаду. Зробив фокус-групу з ветеранів, що я у війську спілкувався зі своїми: як ми будемо далі діяти, як будемо планувати там умовно евакуацію, все решта. Я зібрав ветеранів і зробив там умовно анкетку і опитування. Так от, на першому місці серед побажань було стріляти. Саме тому у Львові готується відкриття великої стрільниці. Тому що ми це пропрацювали з управлінням спорту, з міською владою загалом. На другому місці (за опитуванням ветеранів, – ред.) було, що хочеться більше послуг психотерапевтів. І тут я зрозумів, що хлопчики нарешті плачуть.Принаймні, більше плачуть. Як воно правильно працює? А от, маю досвід своїх побратимів, яким я сказав, що я прийшов, отримав допомогу психотерапевта нашого центру, мені стало реально краще: "Братан, піди зроби так само, тому що я це пройшов". І мене він послухає. Свою жінку він не послухає. А мене послухає і піде.І саме таким методом нам треба, власне, хлопцям допомагати, бо, ну, моя би воля, я би взагалі це на державному рівні запровадив, щоб кожен з тих, хто демобілізовується, обов'язково проходив принаймні скринінг у психолога для того, щоб розуміти, в якому стані він повертається, тому що в когось можуть бути якісь нахили до суїцидів, в когось якісь особисті проблеми в сім'ї і так далі. Це все треба скринити, бо потім це рятувати, отак ловити, підхоплювати буде надзвичайно складно.Хлопчики плачуть... Про що хлопчики плачуть зараз?Та їм є про що поплакати. Не секрет, що в декого дружина, виїхавши на початку повномасштабної (війни, – ред.) з дітьми до Німеччини, знайшла собі успішного Ганса і сказала: "Знаєш, Васильку, мала я в одному місці твою армію і твоє патріотичне начало, мені життя хочеться пожити". Так, через це хлопчики будуть плакати. Я абсолютно це розумію, це нормально.Хлопчики будуть плакати через те, що в них наламалося все, що вони вибудовували для свого добробуту впродовж років. І тут цей бізнес впав. І ти після умовних 110–130 тисяч бойових повертаєшся, шукаючи роботу за 30 тисяч. Це дуже впливає на свідомість, та й на підсвідомість.Ти б знала, скільки хлопців далі продовжують по ночах воювати, знову ж таки, поки не підуть до психотерапевта.Ти маєш на увазі образно, так?Так, я свою жінку місяць тряс і кричав, де мій автомат. І махав руками на всі сторони, відбиваючись від русскіх, які прийшли до мене у сні.Тобто, так, я не є штурмовик, який безпосередньо на позиції виконував свої завдання, але 1,5 км, 2 км, 3 км від лінії бойового зіткнення ми свою роботу робили, медичну. І постійне відчуття загрози робить свій ефект на підсвідомості однозначно.Чи плачуть хлопчики тому, що зараз суспільство міняє своє ставлення до Збройних Сил України? На початку повномасштабного вторгнення кожен кричав: "Ми віримо в ЗСУ", "Дякуємо ЗСУ", а зараз ми чуємо думки про те, що "ми вас туди не відправляли", "а нащо ви туди пішли?", "а може, вже закінчувати війну?".Знаєш, я тобі скажу, насправді, якби це був виняток тільки нашої української ситуації, то я би, напевно, дивувався, шукав у тому проблеми. Я в дитинстві фільм "Рембо" дивився з Сильвестром Сталлоне, який, власне, показував оцю проблему в таких суперуспішних Сполучених Штатах Америки, де все для ветерана, все відкрито, все допоможемо і так далі. Але ж ні. Кожна війна і кожен ветеран тої війни є ображеним на цивільне суспільство, і це є нормально. Ну чого ж? Однокласників моєї доньки одної і другої тати водили два роки до школи, поки я мерз десь по розбитих будинках, поки я їздив на евакуацію по Донеччині, по Херсонщині, на Запоріжжі, в Роботиному і так далі. Хтось в той час міг собі комфортно жити. Я просто особисто розумію, що культивувати десь всередині в собі оцю таку злість і ненависть — воно якось непродуктивно, і воно псує мені любов до моєї сім'ї. Я на таке не маю часу.Але я розумію, що для декого це насправді дуже важливо. Знаєш, мій добрий друг, побратим Юрко Вовкогон сказав дуже гарну фразу: "От нам з тобою якось простіше з того всього виходити, бо для нас з тобою війна явно не була найяскравішою подією в житті".А якщо брати умовного фермера з Черкащини, з Житомирщини, який жив собі своє спокійне життя на "джон-дірі", їздив запрограмовано і обробляв землю. І тут він бачить ті "джон-діри" на Херсонщині спалені просто пачками, які залишаються на фермах. Він бачить ті розірвані в шмаття тіла. Та для нього це найяскравіша подія, яка його вражає, жахає, і він ніби умовно вимагає, щоб кожен з ним це пережив. Не воював — не мужик, і все решта. І я можу їх зрозуміти абсолютно. Просто я персонально це переживаю якось, не знаю, легше, лайтовіше.А що нам робити як суспільству з цим, ось з цією образою? Бо якщо вона накопичується, її рано чи пізно десь прориває в різних вчинках.Знаєш, насправді, суспільство саме готове більше ховатися від таких проблем. І, власне, ми тому нашим центром надання послуг учасникам бойових дій ходимо безперервно як на інтерв'ю, так і вчимо кожен з департаментів нашої міської ради і продовжуємо це робити — спілкуванню з ветеранами. Ми проводимо… Ми не робимо це теорією. Немає сенсу щось робити про ветеранів без самих ветеранів.Тобто ми приводимо ветеранів, ми розповідаємо, як у нас з'являються оті від агресії злі чорні тунелі, коли в тебе починає дуже сильно битися серце. І ти просто бачиш обличчя, скажімо так, свого кривдника — і все, тебе закриває. Це такий собі, дивний мабуть, стан афекту. У нас почали бізнеси просити прийти, їхнім працівникам розказати, що відбувається з ветеранами, в чому специфіка. А знаєш, у чому парадокс? Що всього-на-всього треба учтиво, з пошаною ставитися не тільки до ветеранів, а один до одного. Просто ветеран швидше зреагує. Виходить так, що війна йде на користь нашому суспільству.Вона вчить нас нарешті перестати зі зневагою ставитися до того, що хтось у черзі стоїть, не лізти поза чергою "я тільки запитати", не підрізати один одного на дорозі, бо тому що справді ветеран зреагує паршиво. Вона вчить, що поліція має з пошаною так само ставитися до кожного, не лише до ветерана, а до кожного. А ветерани — це просто такий, знаєш, як зараз палаючий факел, який може зробити пожежу. І насправді не можна говорити, що цивільне суспільство має зрозуміти ветеранів і рухатися... Це дві сторони, які рухаються один до одного. Бо не можна казати "Значить так, я герой війни" і вилізти в ресторані черевиками на білу скатертину - "Мені можна, бо я герой війни". Воно так не працює.А як тоді реагувати цивільному населенню, коли є ось такі фрази? Вони теж можуть траплятися. Бо ми ж не ідеальні, ніхто не ідеальний.Я тут скажу інакше: Концентрація ветеранів стає все більшою. І умовно, якщо тепер десь хтось із ветеранів, от йому починає щось палати, є дуже велика можливість, що з боку буде в натовпі ще один ветеран мінімум.Це так, як от, наприклад, у Техасі, з дозволеною вогнепальною зброєю, короткоствольною. Чому зменшилася кількість злочинів? Тому що злочинець, розуміючи, що він витягає пістолет, розуміє, що в нього теж хтось може стрельнути. Тому я думаю, що зараз наше велике завдання ветеранів — це один одного трошки підрегульовувати. Ми витягали один одного з найгірших ситуацій. Ми, ризикуючи своїм життям, витягали поранених з поля бою. Зараз ми всі трошки поранені.І ми маємо одне одному допомагати. Власне, в першу чергу, нагадую: як завжди при катастрофі в літаку — маску на себе, а вже потім допомагати своєму ближньому.Слухай, ти кажеш, що ветерани реагують на те, що хтось когось підрізав на дорозі або вчинив якусь несправедливість. Але є ж якісь ще речі, не тільки про ветеранів, а й про тих, хто ще зараз воює, але повертається, наприклад, в тил у відпустку. Якісь тригери, про які важко здогадатися. Я коли спілкувалася з глядачем моїм, який втратив на війні дві ноги, він мені сказав, що деколи навіть запах полуниці може спровокувати якісь спогади, якісь страшні. Чому полуниці?Я тобі скажу, я купив собі гель для душу, який в мене був у війську. Я коли позавчора прийняв з ним душ, у мене зразу всі оці евакуації, мотолеги, миття під дощовою водою — воно все розцвітає. Це нормально, воно тільки з часом може притупитися. Всі оці тригери, їхнє лікування — це час. Я от, наприклад, зараз спілкуюся не лише з ветеранами повномасштабної, але й з ветеранами АТО. У них це вже набагато все плавніше відбувається.Тобто тут тільки час лікує. І цей час, поки буде відбуватися лікування, оця загальна суспільна терапія — ми цей час маємо пройти з найменшими втратами. Оце найбільше завдання. Ми превентивно не запобіжимо тому, щоб раз-два, знаєш, і як на брошурках різних релігійних сект — і лягли разом Теля і Лев. Так не буде.Тому що тут ці всі можливості, ми маємо самі бути тим суперклеєм, який буде склеювати між собою ці дві абсолютно, здавалось би, різні соціальні верстви: тих, хто був у війську і має військовий досвід, і тих, хто не був. Треба прийняти, що між нами дійсно є прірва. Не треба казати, треба зробити так, щоб між нами не було прірви. Це розколина, це от уявіть собі, землетрус стався — все, ми роз'їхались.Ми, ветерани, ми на вас ображені, тому що ви не захотіли зробити те, що ми. Ми захищали і вас, і ваші сім'ї, і ще й свої сім'ї, поки ви з ними були тут і думали, як то не піти у військо. Ми не можемо бути не ображеними, тому що це знову ж таки про справедливість і несправедливість.Але всі повинні воювати?Насправді, як би то сказати, підсвідомо кожен ветеран хоче, щоб всі чоловіки пройшли те, що пройшов він.Свідомо воно так ніколи не буде, але підсвідомо так, кожен хоче там, щоб: "А що? А чого це ти? А що тобі бракує? А чого ти не сходив? Бо що?" Мені закидають деякі хлопці з бойових підрозділів: "Та ти не справжній ветеран. От я був на позиціях, а ви стояли там 1,5 км від позиції".І оці міряння ветеранства вони теж будуть, міряння геройством будуть, маніпуляції будуть. Просто до того треба ставитися з тим, що це є складова оцього такого великого рольового суспільства. Такого трохи дитячого, мушу сказати. Дитячого? Чому?Та наше суспільство досі любить грати в ігри. Загалом суспільство зараз споживацьке, воно любить грати в ігри, особливо в коментарях, в соцмережах, стереотипізувати. “Все погано. Місто нічого не робить для ветеранів. Держава всіх забула”. І всі підхоплюють: "Та, нічого не робить, нічого". А коли питаєш: "А ви зверталися?" — "Ні, ще не хватало того, щоб я звертався до вас за допомогою". Тобто в людей є оце таке: "я підліток, я образився, все, гримну дверима і піду, ви погані".Ти сказав про те, що для декого участь у війні, те, що потрапив на фронт, — це найбільший, найяскравіший, найсильніший якийсь момент в його житті. Ти зараз сказав: я музикант, але ти ще лікар-травматолог. Як донька лікаря-травматолога, я знаю, що то такі люди доволі цинічні, тому що вони часто стикаються зі складними ситуаціями, де немає часу на розпускання нюнь, а треба рятувати тут і зараз. Власне, бути лікарем-травматологом до того, як потрапити на лінію фронту, — це тобі допомагало? Твій досвід лікарський у тилу?Насправді, лікарі — це, мабуть, найпристосованіші до війни люди. Ми зразу приходимо, ми маємо своє місце. Умовно, якщо ти є зенітник, стрілець, гранатометник, тебе можуть відіслати на будь-яке завдання, ти можеш бути будь-де. Лікарі є в медичній складовій. Звичайно, що на початку війни особливо було багато лікарів, які не мали військової кафедри. Відповідно, їх могли застосовувати як стрільців, як гранатометників.Я особисто через рапорти з навчальних частин до себе в медроту витягав дуже крутих лікарів, які не мали кафедр. Я їх брав на посади фельдшерів, на посади медбратів, просто щоб сформувати класну команду. І насправді це застосування є дуже правильним, тому що, знаєш, є оця така класична фраза, що безглуздо мікроскопом забивати цвяхи. Я скажу, що дійсно абсолютно безсенсовно. Але чому ж тоді в нас так трапилось?Все залежить від командира, від командира на місці. Тобто якщо командир цікавиться і розбирається, що може та людина... Можливо, цей командир, знаєш, надто боїться, надто субординований, йому треба просто забити "штатку" по бойовій частині — і все, пішли на виконання.А я, як командир медроти, я, власне, розумів, що мені треба звернутися до мого командира бригади, який у мене був, Валерій Вікторович Скрет, надзвичайно адекватний, надзвичайно розумний командир, якому я дуже вдячний за те, що, в принципі, напевно, я навчився на тій війні виживати. І він мені у всьому цьому процесі підбору команди і підбору навіть евакуаційних авто допомагав. Справді, оця синергія, вона є дуже важлива.Кажуть, що американці, де вони брали участь у війнах, вони найперше розгортали польові шпиталі, а в росіян того немає, щоб був польовий шпиталь. Вони спочатку: “Йдіть повоюйте, а далі вже там будемо вас рятувати”. Як воно в нас? Ми почали з тобою з того, що ти ветеран, але без отих медалей, які..Так, в мене жодної нагороди немає (сміється).… (сміється) але з довгою бородою, такою панк-роківською, так? І ми часто чуємо, що маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію. Як воно в нас зараз є? Ми на якому етапі? Де ми застрягли? Туди ближче до американських якихось стандартів, чи натівських стандартів, чи ще десь там в совку?Ти знаєш, що найважливіше — що зараз уже от три роки повномасштабні (війни, – ред.), вчорашні солдати навчилися на сержантів, вчорашні сержанти пішли на офіцерські курси, ті, хто можуть дозволити собі відповідальність. І командирами зараз стають ті, хто вже пройшов пекло. Це набагато важливіше. Це найважливіше. Це вже люди з практики, а не люди, які вчилися за підручниками 1987 року, умовно, а дехто із 1967-го.Насправді я бачу, що, по відгуках моїх друзів, моїх побратимів, воно якісно змінюється дуже. Воно дуже якісно змінюється. Звичайно, є певні питання, зокрема, до бронювання повністю цивільних медиків. І в результаті зараз з госпіталів, з Дніпра, із Запоріжжя лікарів забирають в бойові бригади, тому що просто нестача медперсоналу. Тобто є отакі проблеми структурно-організаційні, які абсолютно непродумані. Але таки ми рухаємося в якомусь трошки кращому напрямку.Що ти робив для того, щоб у твоєму підрозділі не повторювалися якісь радянські практики?Та я жив, по-перше, зі своїм особовим складом. Я не був “значить так, я лейтенант, і я буду там спілкуватися тільки з офіцерським складом, все, шваль, живіть окремо”. Я жив з водіями. Я жив разом зі всіма в казармі, ми розрулювали свої якісь окремі конфлікти. Я хлопцям дістав РlаyStаtіоn і велику плазму для того, щоб бавитися в Моrtаl Коmbаt і Формулу 1.Я діставав постійно там приправи для кави, кавову машину. Ми зробили просто свій такий хлоп'ячий хороший побут. І все базувалося виключно на довірі. Тому що там, умовно, зранку, коли я просинався і ми їхали на свою зміну, я кажу: ну що, пацани, поїхали помирати? Всі зібралися і поїхали. То в нас дійсно був оцей такий раж. Звичайно, що всі втомилися.Всі втомилися, вже давно втомилися, але так от втомишся, такі американські гірки там. До речі, дуже цікавий такий прояв. Ти в якийсь певний момент думаєш: все, я більше не можу. Потім стається щось позитивне, ти рятуєш комусь руку, яку привезли на турнікеті, знаєш, і вже там питання ампутації було, але вдалося разом із судинними хірургами відновити кровообіг, пальчики потепліли. А рука відкрита - як риба на базарі, знаєш, продається.І ти дивишся, є пульсація, все, всі дивляться, посміхаються, радість. У тебе знову абсолютно такий стан піднесений. До наступного якогось моменту, коли ти знову починаєш сумувати за сім'єю, ти знову звалюєшся вниз. Оці американські гірки — це є звичайний стан військовослужбовця в армії.Те що тобі довелося пережити на передовій як лікареві, і те, що в тилу, - наскільки це різниця?Це неймовірна різниця. Все і будь-де краще, ніж на війні. Війна — це найгірше, що може з тобою статися. Ну, неприємно мати оце відчуття, коли по тобі танк працює, коли по тобі ракета прилітає. Такий дивний дуже стан. Я от згадую, коли ще на початку моєї служби ми тільки зайшли в роботу нашою бригадою в липні 2022 року на Інгулецький плацдарм. Це от напрямок там, де Снігурівка, Давидів Брід. І на нашу територію залетів російський літак і по нас гепнув по сусідству метрів 300 ракетою. Я досі пам'ятаю цей якийсь такий дивний стан вакууму. Ну, я тепер розумію, що ми там легко підконтужені були. Але саме прийняття того, що нас хочуть вбити...До того воно якось ну сприймається: приїхав на війну, там якісь воєнні, якісь машини, якісь танки їздять свої, ще щось. А от коли вже ти реально заходиш у те відчуття, що тебе хочуть вбити, воно зовсім інакше. Коли по тобі починають одночасно працювати танки і мінометка, а ти в той час із важко пораненими на землі лежиш, і тебе посипає штукатуркою з розбитих будинків — це ще один такий якийсь дивний ефект. Але, знову ж таки, кажу, це явно не найяскравіші спогади мого життя.А які найяскравіші?Найяскравіші? Народження моїх доньок, зрештою, знайомство з моєю дружиною, катання на лижах в Альпах, мій перший мотоцикл, перший секс, подорож автостопом Європою, Діснейленд у Парижі. Насправді, всього дуже багато.Чи ти зможеш повернутися до того такого життя, до повномасштабного вторгнення?Та нема в тому потреби. В мене воно зараз набагато цікавіше з моїм військовим досвідом. Тобто я тепер маю те, що я мав, а тепер ще й плюс військовий досвід. А найбільше, що я тепер маю, це я маю свободу дивитися людям в очі без сорому. Ну, я казав і буду казати, що військо звільняє зараз. Воно тебе звільняє від сумнівів. Зараз у мене є мій добрий друг музикант, якого мобілізували, і ми з ним спілкуємося. Він зараз якраз завершує БЗВП, базову загальновійськову підготовку. Я думаю, що ту абревіатуру вже кожен знає в Україні (сміється)....Так. І він каже: "Я реально почав нормально спати". І в мене були сумніви, в мене був сором, а чого то інші воюють, а я ні. Каже: все. І воно звільняє, твоя участь в армії. Звичайно, кажу, що це за умови, що ти дійсно знаходиш своє місце, а не ти просто є розмінною монетою.Ти згадав, що найяскравіший спогад — це народження доньок, знайомство з дружиною. Наскільки сім'я є важливою і підтримуючою в тому часі, коли чоловік є на фронті? І знову ж таки, порівнюючи з радянськими часами, деколи, коли пишуть спогади, якісь там: "От мій дідусь воював у радянській армії, і він ніколи не розповідав ніяких страшних історій". Ти своїми страшними історіями ділився зі своєю родиною?Я почну з того, що, вочевидь, страшні історії не розповідали, тому що там відбувалися абсолютно неадекватні речі по відношенню до свого особового складу, де там умовно офіцер своїх розстрілював і так далі. Ну, тобто не хотілося розповідати, бо було соромно в першу чергу.Коли окупаційна армія, яка заходила в Берлін, ґвалтувала все направо і наліво, ніби мстячись таким чином за окупацію свого краю. Зараз якось з тим всім значно простіше. Тобто я взагалі вважаю, що про війну треба розповідати. Ясно, що я не буду розповідати дітям третього класу про те, як я там кого оперував і де валялися руки і ноги і кишки по яких деревах.Їм цього абсолютно не потрібно, але сам сенс: чому ми це зробили, чому ми це далі робимо, чому протез — це нормально і це не є кусок металу, до якого прикручений Микола, це є Микола, в якого просто така специфічна нога. Це розказувати треба, цього соромитися взагалі не треба. Ну і плюс я теж розумію, що, коли я розповідаю про війну, зокрема, от я зараз у тебе на інтерв'ю, це для мене теж терапія.Я з себе теж відпускаю якісь такі, знаєш, речі, які потрошки, як пружини, вони в тебе потрошки скручуються, а коли ти про це говориш, говориш, ти це відпускаєш. Воно дуже важливо.Пацієнти часто цього не знають, а я знаю, бо, знову ж таки, в сім'ї лікарів народився, і в лікарів часто є докори сумління, або є такі, знаєш, перебирання: може, я би міг зробити ось так от, і тоді би ми врятували. А якби я попередив цю людину раніше приготуватися до тої операції, тоді би можна було ось так от зробити. І воно гризе зсередини. Деколи здається людям, що то просто поганий лікар. Але це ж життя, ми всі влаштовані по-різному, по-іншому, хоч ми ніби й всі схожі між собою, але організм у кожного з нас інший.Чи є в тебе ось ці докори, чи вони тебе наздоганяють, що якби я тоді зробив ось так от, міг врятувати, а тоді так от? Або в тебе є інші історії, і ті, кого ти врятував, зараз тобі телефонують, пишуть, не знаю, якось намагаються з тобою зв'язатися і подякувати?Насправді в стані отого якогось шоку бойового, хлопці, які потрапляють, ми з ними знайомимося на місці, говоримо, і далі контакт втрачається в більшості випадків. Тому що в нас не було такого, що ми там допомагали тільки своїй бригаді. Умовно, ми завжди заходили в співпрацю з медичними підрозділами різних бригад. Коли ми були на евакуації, ми допомагали всім, кого би не привезли.В когось була краща медична служба в підрозділі, в когось її майже взагалі не було. Ми пропрацьовували і евакуйовували всіх. Та, до речі, десь випадково в ТікТоку хтось нарветься на мій канал і пише: "А пам'ятаєш, я вийшов, а ти з мене осколок витягав?" Кажу чесно, не пам'ятаю, братан, але я радий, що ти мені це пишеш. Тобто це є. А з другого боку, в кожного лікаря є свій цвинтар.Докорів сумління я не маю, чесно тобі скажу, бо я з цивільного світу, напевно, маю докорів сумління. Там я ніколи не морозився від роботи і кидався повністю. От безпосередньо руками всередину пацієнта, затискаючи стегнові артерії, і так далі. І коли, ну, я пам'ятаю, дійсно, з важкими ампутаціями в нас, на еваку принаймні, троє людей, яких ми з проблемами витягали, дехто з відкритою черепно-мозковою травмою, з шматками мозку. Тобто ми їх довозили до лікарні живими, і вони буквально в приймальному відділенні помирали. Так, були афекти, але ми робили все. В нас не було такого, що "та то немає сенсу з ним працювати, він і так помре". Ні, ми качали всіх. Качали до останнього, хоч би що не відбувалося. А з іншого боку, на початку нашої роботи нашим обов'язком була ідентифікація тіл загиблих наших. Це теж з таких, знову ж таки, не найяскравіших, як для медика, це взагалі… Це просто робота, але така неприємна робота. Особливо, коли це, перепрошую, коли це літо, Херсонщина, і тобі привозять двотижневе тіло, яке треба опізнати, роздягнути, попробувати щось знайти, зрозуміти. Це складно.До цивільного лікарства ти би повернувся в Україні?Ні, це якщо отак, як би то сказати, по правилах життєвих всіх працювати, це фінансово невигідно.А кажуть, що ж лікарі, там у нас деколи є такі якісь рейтинги, хто найбільші якісь там корупціонери-хабарники, то там судді, лікарі. І лікарі добре живуть…Так, я не хочу, скажімо так, придумувати, як би то там з пацієнтом домовитися, щоб він саме оце купив, необхідне для операції, а мені за це були відсотки. Ну, до цього всього змушує наша система, яка не дає лікареві…Я в армії нарешті заробляв нормально як лікар. Я заробляв свої бойові 110–120 тисяч. Так має заробляти лікар. Все решта, що пропонується в нашій медицині, - це є приниження, а не заробіток. Тому лікарі змушені вдаватися до всяких хитрих маневрів, тому що, ну, а чого ж лікар з купою відповідальності за життя і здоров'я не має мати класну машину чи класну хату? Бо тому що що?Бо тому що уявний давав уявну обітницю Гіппократові або ще щось? Ну, це глупість. Тобто в нас, знову ж таки, в нас суспільство дуже не любить успішних і багатих. Тому що не можна таким бути, треба бути бідним і нещасним, як всі. Мене це не влаштовує, тому я готовий, щоб у мене сім'я нормально жила, займатися банально розвантаженням вагонів або ще щось.Ну, умовно, я ж там працюю собі ще ведучим, от, зокрема, на Галичині, на "FМ Галичина". Я буду щось робити таке для того, щоб заробити.До речі, про радіо "FМ Галичина", там Андрій Жолоб робить розмови з такими ж побратимами, як і він, де говорить дуже відверто про війну, без пафосу, без ось цього "віримо в ЗСУ", але дуже правдиво, тому слухайте, дивіться, можна в YоuТubе також дивитися, правда?Так.Так що така невеличка маленька реклама ще одного боку Андрія Жолоба, про який ми не поговорили, бо ти ще був радіоведучим так само і до повномасштабного вторгнення.Радіо — то моя велика любов.І добре, що воно тепер так, якось синергія є. І про війну, і про ветеранський досвід, і про радіо, зрештою. Зараз тривають всілякі розмови про мир, і рано чи пізно він буде, так? Чи не боїшся ти, що він буде не таким, як ми, українців, собі уявляємо? Бо ми чули про те, що мають бути кордони 1991 року. Але чи воно так зможе статися? Що хлопці, які воювали, хлопці, яких немає, а їхні родини скажуть: а для чого це все було? І вони вже це говорять. І що нам з цим робити? Що ти будеш відповідати своїм побратимам чи тим, хто приходить до тебе в центр, тим ветеранам?Я не уявляю. Я це буду робити по ходу, чесно скажу. Я розумію, що однозначно буде багато запитань в будь-якому випадку. Немає ідеального варіанту завершення цього всього. Сидіти і мріяти, що зараз прилетить чарівник, який все вирішить, і в нас дійсно будуть кордони 1991 року - ні, так не буде. Казати: а за що ті хлопці загинули? Ну, в першу чергу за те, щоб дійсно ми з тобою могли сидіти на інтерв'ю і говорити, щоб наші діти могли в школах вчитися. Вони не хотіли гинути. Ні в кого з нас нема отакої самопожертви, що я готовий іти і вмирати. Взагалі про таке ніхто не думав. Всі хотіли жити, всі планували, що вони будуть далі робити, а не планували цю операцію як останню. Але війна все коригує. Вмілі русскі війська, бо я однозначно скажу, що вони дуже вмілі. Вони роблять все для того, щоби знищувати нашу живу силу. Тому ветерани, мушу сказати, у великій своїй кількості розуміють все, в тому питанні, що швидше будуть сім'ї загиблих казати. Власне, не самі ветерани, а сім'ї загиблих, сім'ї зниклих безвісти. У них буде дуже багато питань.І так, нам, ветеранам, доведеться працювати, підтримувати нашому центру. Я сподіваюся, іншим центрам, які потроху створюються в інших містах, так само буде море, океан тієї роботи. Ну, але якщо від того відгороджуватися і думати, що воно само якось розсмокчеться і вирішиться, ну ні, ні в якому випадку, воно просто може зайти в жахливі наслідки.А скільки часу нам доведеться працювати як суспільству, співпрацювати з ветеранами, ти кажеш, це рух з двох боків один до одного, і скільки ветеранам із суспільством, щоб ми врешті-решт, як країна прожили, пережили цю травму війни?Нам треба буде постійно готовими бути до наступної диверсії, до наступної війни з боку Росії. Тобто, я думаю, що повноцінно ветеранами так і не вдасться нам бути. Ми будемо постійно таким собі більшим або меншим резервом, який має постійно готуватися до того, що Росія знову нападе. Нам не вдасться жити в спокої. У Росії, насправді, забаганки загарбання нашої держави, вони собі того не дозволять у житті відмовитися від того. А спілкування... Ну, на це підуть десятиліття, поки ми будемо мати затишшя.

Про це повідомили на сайті Української кіноакадемії.Члени Кіноакадемії розпочали голосування за номінантів Дев'ятої національної кінопремії у 19 номінаціях, яке триватиме до 8 травня. У трьох номінаціях (Найкращі спеціальні ефекти, Найкращий анімаційний фільм, Найкращий анімаційний серіал) претендентів менше ніж три, тому згідно з регламентом ці номінації не братимуть участі в голосуванні.Номінанти будуть оголошені не пізніше 15 травня.У конкурсі Девʼятої кінопремії візьмуть участь 70 робіт: 8 повнометражних ігрових фільмів, 18 повнометражних документальних, 7 короткометражних документальних, 14 короткометражних ігрових та 23 серіали.Номінанти категорії "Ігровий повнометражний фільм":"БожеВільні", прод. Валерія Іваненко, Артем Колюбаєв, Тарас Босак, реж. Денис Тарасов;"Будинок "Слово". Нескінчений роман", прод. Олег Щербина, Юлія Чернявська, Пилип Іллєнко, Ростислав Мартинюк, реж. Тарас Томенко;"Дім за склом", прод. Ігор Савиченко, Валерія Сочивець, Сергій Коннов, реж. Тарас Дронь;"Крашанка", прод. Алла Липовецька, реж. Тарас Дудар;"Назавжди-Назавжди", прод. Наталія Лібет, Люба Кнорозок, Віталій Шереметьєв, Олексій Згонік, реж. Анна Бурячкова;"Редакція", прод. Дарʼя Бассель, Дарʼя Аверченко, реж. Роман Бондарчук;"Ти мене любиш?", прод. Анастасія Буковська, реж. Антоніна Ноябрьова;"Я, "Побєда" і Берлін, прод. Олексій Терентьєв, Ольга Пантелеймонова, реж. Ольга Ряшина.Категорія "Документальний повнометражний фільм":"Все має жити", прод. Олена Яковіцька, реж. Тетяна Дородніцина, Андрій Литвиненко;"Доля чи воля. Маруся", прод. та реж. В'ячеслав Бігун;"Кипарис", прод. Богдан Логвиненко, реж. Микола Носок;"Ми, наші улюбленці та війна", прод. Зоя Сошенко, реж. Антон Птушкін;"Мирні люди", прод. Дарʼя Бассель, Ольга Бергман (Бесхмельніцина), реж. Оксана Карпович;"Обережно! Життя триває", прод. та реж. Антон Штука;"Підйомна сила", прод. Тимур Фаткуллін, реж. Олександр Стратієнко;"Порцелянова війна", реж. Слава Леонтьєв;"Сентиментальна подорож до планети Параджанова", прод. Пилип Іллєнко, Альона Голякова, Лук'ян Галкін, Андрій Ризванюк, реж. Тарас Томенко;"Сімейний альбом", прод. Андрій Корнієнко, реж. Марина Ткачук;"Сопілка Перуна", прод. Ірина Сахалтуєва, реж. Євген Мазуренко;"Стрічка часу", прод. Ольга Брегман, Наталія Лібет, Віктор Шевченко, реж. Катерина Горностай;"Татова колискова", прод. та реж. Леся Дяк;"Трішки чужа", прод. Анна Капустіна, реж. Світлана Ліщинська;"Українські сапери. Щоденники війни", прод. та реж. Андрій Заєць;"Фото на Пам'ять", прод. Регіна Мар'яновська-Девидзон, Олексій Гладушевський реж. Ольга Черних;"Фрагменти льоду", прод. Аліна Горлова, Максим Наконечний, реж. Марія Стоянова;"Яремчук: Незрівнянний світ краси", прод. Максим Сердюк, Марія Яремчук, реж. Артем Григорян.Категорія "Короткометражний документальний фільм":"АЛЛО, Я НА ГОРІ", реж. Ліза Пирожкова, прод. Ігор Бабаєв;"відеокамера sоny dсr-trv265е dіgіtаl8", реж. Геник Заяць, прод. Геник Заяць, Максим Ходак;"Гуляю", реж. Дарія Журавель, прод. Анастасія Захілько;"Під знаком якоря", реж. Тарас Співак, прод. Люба Кнорозок, Тарас Співак;"Повільно йду, мимохіть думаю", реж. Юрій Юдін, прод. Ігор Бабаєв;"Там, де закінчується Росія", реж. Олексій Радинський, прод. Люба Кнорозок;"Чи справді місяць зроблений із сиру?", реж. Анастасія Канарьова, прод. Надія Парфан, Ярослав Лепко.Категорія "Короткометражний ігровий фільм":"амфіболос літос", реж. і прод. Валерій Гриша;"В очах синів", реж. Святослав Костюк, прод. Олег Кохан;"Додаткові сцени", реж. Роман Хімей, Ярема Малащук, прод. Роман Хімей, Ярема Малащук;"Дядя Толя", реж. Богдан Адаменко, прод. Дмитро Сухолиткий-Собчук;"Мама", реж. Марія Феленко, прод. Марія Феленко, Валерія Отченаш;"На нашому місці", реж. і прод. Андрій Остріковський;"Останній день", реж. і прод. Анастасія Михальчук;"Роздуми про мир під час повітряного нальоту", реж. В'ячеслав Туряниця, прод. Інна Ласточкіна, Валерія Сочивець, Філіп Сотниченко;"Солдатик", реж. Данило Дедков, прод. Тетяна Лазарєва;"Сонечко", реж. Сергій Кулибишев, прод. Марія Бровка, Сергій Кулибишев, Артур Логай;"Територія Дитинства", реж. Марина Шкрабалюк, прод. Сабіна Асадова, Катерина Пташка, Марина Шкрабалюк;"Увага, добрий пес!", реж. і прод. Аделіна Борець;"Уроки водіння", реж. Анастасія Груба, прод. Міра Оєторо, Валерія Сочивець, Денис Сатановський, Віктор Шевченко, Сабіна Асадова;"Чорничне літо", реж. Марія Кондакова, прод. Ольга Брегман.Категорія "Серіал":"Ноmо аmаns", прод. Еліна Високовська, Анісія Лідаговська, реж. Саша Лідаговський;"Волонтери-2", прод. Наум Баруля, реж. Андрій Бурлака;"Впізнай мене", прод. Оксана Кукоба (Калитюк), реж. Олександр Богданенко;"Встигнути до 30". Другий сезон, прод. Роман Лукін, Галуст Мазманян, Віктор Медведський;"Гібридна війна", прод. Тетяна Гребенік, реж. Михайло Павлов;"Евакуація", прод. Тетяна Шуліка, реж. Денис Тарасов;"Звичайна людина", прод. Дмитро Сафановський, Вадим Червяков, Дмитро Андріянов;"Курс щасливого життя", прод. Ганна Гресь, реж. Олексій Гончаренко;"Лікарка за покликанням", прод. Олена Єремєєва, Дарина Жукова, Наталія Яковлєва, Олександр Кірієнко;"Ліки від минулого", прод. Оксана Кукоба, реж. Володимир Янощук;"Мангровий гай", прод. Тарас Босак, реж. Сергій Сторожев;"Одна родина", прод. Оксана Кукоба (Калитюк), реж. Максим Мехеда;"Під небом", прод. Анастасія Єрмоленко, реж. Володимир Єрмоленко, Володимир Ніколаєць;"Під одним дахом", прод. Тарас Босак, реж. Сергій Сотниченко;"Позивний "Тамада"", прод. Дмитро Сафановський, Вадим Червяков, реж. Олександр Сальніков;"Поклик кохання", прод. Віталій Сіренко, Вадим Жук, реж. Олександр Кирієнко;"Потяг", прод. Вікторія Бурдукова, Юрій Артеменко, Ольга Пантелеймонова, реж. Володимир Янощук;"Продовження роду", прод. Віталій Сіренко, Вадим Жук, реж. Микола Михайлов;"Рубан", прод. Алла Липовецька, Марина Квасова, реж. Дмитро Лактіонов;"Тільки живи", прод. Ігор Волков, Сергій Баранов, реж. Заза Буадзе;"Тут і тепер", прод. Рита Гребенчікова, Юрій Артеменко, Ольга Пантелеймонова, реж. Володимир Янощук;"Шлях", прод. Сергій Карпенко, реж. Денис Тарасов;"Шлях до дому", прод. Вікторія Бурдукова, реж. Денис Тарасов.Також вручать премію "Відкриття року", переможців якої визначають члени правління та наглядової ради Української кіноакадемії на закритому засіданні. Окрім того, буде вручена Премія за внесок у розвиток українського кінематографа, переможець якої обирається Національною спілкою кінематографістів України.   

Переосмислення національної ідентичності: переорієнтація на своєВійна - це трагедія. Це загиблі військові й цивільні (серед яких, за даними ініціативи з моніторингу "Їх убила Росія: Постаті української культури", 183 діячів і діячок культури), це зруйнована інфраструктура й житло (зокрема, за даними Міністерства культури й стратегічних комунікацій, 1333 пам’ятки культурної спадщини та 2185 об’єктів культурної інфраструктури), це мільйони біженців (4,2 млн лише в ЄС).Повномасштабне вторгнення призвело до трансформацій, зокрема і самосвідомості. Однією з найпомітніших загальних змін стало перевідкриття українцями національної ідентичності. Від початку повномасштабного вторгнення ті, хто були зросійщені, почали переходити на українську. Згідно з даними дослідження, проведеного на замовлення Українського інституту книги, у 2024 році загалом 89% опитаних вказали, що розмовляють вдома українською (59%) або двома мовами: українською і російською (30%). У публічному просторі 66% респондентів використовують українську, а 24% - обидві мови. Однак упродовж третього року повномасштабної війни відсоток виключно української мови зменшився порівняно з 2023 роком, а двомовність збільшилась за рахунок тих, хто раніше спілкувався виключно російською або говорив суржиком. Утім, переважання української у публічному просторі вказує на те, що говорити російською стає щонайменше немодно.Фото: ІnfоSаріеnсе на замовлення Українського інституту книгиВнутрішні трансформації призвели й до зміни запиту суспільства загалом, на який десятиліттями кивали деякі культурні діячі, виправдовуючи створення російськомовного контенту. Так, за останні три роки українці стали більше читати (52,8% опитаних читають щодня порівняно з 17% у 2023-му і 8% у 2020-му), і обирають вони для цього здебільшого книжки українською. Згідно з даними дослідження рівня читання українців у 2024 році, проведеного на замовлення Українського інституту книги, торік три чверті прочитаних книжок - 76% - були україномовними, тобто порівняно з 2023 роком споживання книжок українською зросло приблизно на 20%. Основним фактором переходу на україномовні книжки автори дослідження вбачають прийняття закону про встановлення обмежень на ввезення та розповсюдження видавничої продукції з РФ та Білорусі.Протягом 2022–2025 років в Україні виросла кількість книгарень у 2,5 рази. Згідно з дослідженням Українського інституту книги, станом на кінець 2024 року в Україні функціонує приблизно 700 офлайн-книгарень та 60 інтернет-магазинів книжок. У грудні 2021 року, за даними Книжкової палати, на всю країну було менше ніж 200 роздрібних продавців книг. Такий сплеск появи нових книжкових магазинів частково пояснюється і наданням книгарням субсидій.книгарня "Сенс" на Хрещатику 16 лютого 2024 р. Києв, фото: Gеtty ІmаgеsПісля початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році музичні вподобання українців зазнали змін. Попри те, що росіян і надалі можна побачити в українських чартах на YоuТubе та стримінгових платформах, загалом популярність російських виконавців та російськомовного музичного контенту зменшилася.Так, за даними ОSІNТ-спільноти Моlfаr, частка російської музики в топах на Sроtіfy знизилася з 48% у першому півріччі 2022 року до 18% у другому півріччі. Відсоток пісень виконавців з країни-агресорки в чартах Аррlе Мusіс зменшився з 27% до 21% за той самий період.Фото: МоlfаrОднак росіяни й досі не полишають українські чарти. Згідно з даними Веzоdnyа Мusіс, попри повномасштабне вторгнення значна частина українців продовжує споживати контент з Росії - у середньому це чверть пісень від загальної кількості композицій в чартах на Sроtіfy, YоuТubе, Аррlе Мusіс та Shаzаm. Найбільше російської музики досі слухають на YоuТubе - 30% у трендах та 20% у топах, на Sроtіfy - 28%. Однак нині україномовні пісні переважають, їх у чартах 39%, а ще 34% - пісні виконавців з інших країн.Фото: Веzоdnyа МusісЗросла цікавість громадян і до українського кіно. У період з 2022 по 2024 рік збільшилася як частка українських фільмів у національному прокаті порівняно з 2018–2021 роками, так і популярність вітчизняного кіно серед глядачів порівняно з зарубіжними фільмами. У 2023 році частка українських фільмів у національному прокаті досягла 27%, що стало історично високим показником. Для порівняння, у 2019 році лише 4,5% стрічок у кінопрокаті були українського виробництва. Як зазначала в інтервʼю "Інтерфакс-Україна" гендиректорка FІLМ.UА Grоuр Вікторія Ярмощук, у 2020 році були спорадичні 6,4%, а оскільки іноземне кіно, хоч і менше, але в Україну і надалі приходить, то 27% - "не випадковість, а тенденція, що люди свідомо вибирають своє кіно".У десятці українських фільмів з найбільшими касовими зборами десятиліття, за підрахунками Меdіа Rеsоurсеs Маnаgеmеnt, - чотири стрічки, що вийшли в прокат після початку повномасштабного вторгнення: "Мавка. Лісова пісня" ($4,3 млн та 1,2 млн проданих квитків), "Довбуш" ($1,9 млн та 490 тисяч проданих квитків), "Я, "Побєда" і Берлін" ($1,5 млн та 390 тисяч проданих квитків) та "Конотопська відьма" ($1,3 млн та 330 тисяч проданих квитків).У 2024 році українські фільми "20 днів у Маріуполі" та "Конотопська відьма" увійшли до десятки найпопулярніших кінозапитів українців у Gооglе. Фільм про облогу росіянами українського портового міста став рекордсменом кінопрокату серед документалок за касовими зборами (у повторному прокаті в березні бокс-офіс склав понад 6 млн грн), а також - за кількістю глядачів на всіх українських стрімінгових сервісах.Через військову агресію РФ чимало зусиль спрямовано нині на охорону та збереження культурної спадщини. Після 2022 року в Україні була започаткована низка ініціатив та державних програм. Так, наприклад, проєкт URЕНЕRІТ (2023–2026), реалізований консорціумом з 11 організацій з країн ЄС та України, що пропонує навчання, дослідження, публічні дискусії для фахівців зі збереження культурної спадщини. Ці ж проблеми намагається вирішити грантова програма "Культурна спадщина" від Українського культурного фонду (2023–2024), а в рамках програми від департаменту охорони культурної спадщини КМДА передбачено і проведення реставраційних робіт у столиці.Для порятунку культурних артефактів, які перебувають у музеях на прифронтових територіях, МКСК домовляється з європейськими колегами. Так, артефакти експонуються у музеях Європи, що дозволяє не лише уберегти їх від знищення Росією, а й показати світу. Таким чином досягається ще одна мета - українське мистецтво бачать, про нього говорять.Спосіб відрефлексувати війну та надати власні свідченняЗ кінця лютого 2022-го стався бум музичних релізів, що так чи інакше були повʼязані з вторгненням Росії. Ледь не щодня народжувалися нові пісні - переважно попсові, які на початку повномасштабної військової агресії підбадьорювали та надавали психологічних сил. Через них каналізували негативні емоції, у них оспівували патріотизм, хоробрість, висміювали росіян, і все це було рясно оздоблено символами й атрибутикою. Ми побачили сплеск народної творчості. Пісні про "байрактари", "джавеліни", пса Патрона і "ваньку-встаньку" були відповіддю на суспільний запит і зʼявились вчасно, щоб допомогти впоратися з апатією, зневірою і депресивними станами.Згодом це явище отримало власний термін - "байрактарщина" - через однобоке й комічне висвітлення російсько-української війни. Артистів, які вхопилися за це і навіть розкрутилися шляхом подібної творчості, згодом звинуватили в експлуатації теми війни та паразитуванні на патріотизмі.Фото: Анна ТрінчерУтім цим не обмежилось. За три роки повномасштабного вторгнення зʼявилися тисячі нових українських виконавців. За даними українського проєкту NUАМ, у 2023 році дебютував 931 музичний проєкт, а у 2024-му - ще 1149 музикантів вперше презентували релізи. Загалом лише за минулий рік вийшло 53 383 нових треків. Найбільш прослуховуваними дебютантами стали артисти, які за популярністю обійшли навіть декого зі старожилів українського шоубізнесу: Кlаvdіа Реtrіvnа (зібрала два Палаци спорту), Раrfеnіuk, ОSТY, Dоmіy, Кажанна, Аnn іn Вlасk, SТАSYА, іSКrа, МАYОRОVА і Рhіl Іt. Фото: Кlаvdіа РеtrіvnаУ музичній творчості часто артисти звертаються до віршів українських класиків, перевідкриваючи їх. Деяким артистам, а заразом і їхній творчості, довелося трансформуватися, щоб відповідати новому запиту аудиторії та залишитися на українському музичному ринку. Чимало зірок переклали свої російськомовні хіти, хтось залишив пісні російською у минулому і почав нову, україномовну, сторінку.За даними українського проєкту NUАМ, у 2022 році 72,8% нових пісень, випущених українськими артистами, були українською мовою, тоді як частка російськомовних треків становила 16,7%.Тоді як одні втекли за кордон, чимало інших діячів культури взяли до рук зброю і встали на захист України. Дехто з них навіть продовжує поєднувати службу у війську з творчістю, випускаючи нові пісні (О.Тоrvаld, "Бумбокс", Yаrmаk), знімаючи кіно (режисер Олег Сенцов), видаючи збірки віршів та прозу (Ярина Чорногуз, Максим Кривцов, Артем Чех, Артем Чапай, Сергій Жадан). Саме їхніми голосами говорять українські військові, вибудовуючи діалог з цивільними.Колаж ЕспресоАле не лише військові створюють сюжети й розповідають світу українські історії, які торкаються душ. Мстислав Чернов, документальна стрічка якого "20 днів у Маріуполі" здобула перший в історії України "Оскар", зняв ще один фільм - "2000 метрів до Андріївки", який у січні 2025-го отримав нагороду американського кінофестивалю Sundаnсе. Нині номінацію на "Оскар-2025" отримала документалка "Порцелянова війна" режисерів Брендана Белломо та Слави Леонтьєва, відзначена також премією гільдії режисерів США (DGА Аwаrds) та гран-прі Sundаnсе у 2024 році. Не всі фільми, які вийшли за три роки повномасштабного вторгнення, про війну. І це добре, адже нерідко це перетворюється на спекуляцію на темі, яка болить мільйонам людей і яка добре "продається".З 2014 року в Україні зʼявилася ветеранська література. За три роки книжки про війну відчутно поповнились сюжетами про досвід проживання трагедії цивільними. На книжковому ринку з 2022 року можна знайти науково-фантастичну чи романтичну прозу і поезію військових та книжки цивільних, що намагаються осмислити війну: "З любов’ю – тато!" Валерія Пузіка, "Полон" Валерії Нави Суботіної, "Словник війни" Остапа Сливинського, "Точка нуль" Артема Чеха, "Свідчення" Вікторії Амеліної, "Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші" Володимира Вакуленка, "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" Олександра Михеда, "Тут були ми" Артура Дроня тощо.Мистецтво як засіб психологічної (і не тільки) підтримкиМистецтво допомагає не лише митцям проживати досвід війни. Мистецтво стало інструментом підтримки інших.Зокрема, об'єднання військовослужбовців творчих та креативних професій "Культурний десант" займається морально-психологічним забезпеченням бійців Сил оборони. Щомісяця мобільні групи, до складу яких входять музиканти, поети, актори та інші артисти, дають до 200 виступів на різних ділянках фронту, а також у військових шпиталях, реабілітаційних центрах тощо.Важливу роль у реабілітації українських військових та переселенців відіграє арттерапія. Вона допомагає опрацьовувати травматичний досвід через творчість. З 2022 року в Україні організовують спільні творчі проєкти художників та військових, де митці співпрацюють з воїнами, створюючи спільні роботи. Малювання та медитації допомагають військовослужбовцям знизити рівень стресу та тривожності, надаючи можливість виразити емоції та переживання через творчість. Творча діяльність відтворює процес самовизначення людини, дає їй відчуття контролю, яке втрачається під час війни. Такі ж механізми спрацьовують і в роботі з переселенцями та цивільними, постраждалими від війни. Арттерапевтичні методики застосовують для підтримки людей у подоланні кризових станів, допомагають їм адаптуватися до нових умов життя та формувати відчуття підтримки й опори. Дівчина малює сім’ю під час арт-терапії для родичів українських військових, які загинули під час російсько-української війни, 19 жовтня 2024 року в Києві,фото: Gеtty ІmаgеsЛітературні заходи, музичні фестивалі, театральні і кінопокази за останні три роки стали орієнтованими на допомогу війську. На них проводять благодійні аукціони, збирають донати на підтримку ЗСУ, хтось частину прибутку з кожного виступу перераховує на потреби війська.Українські артисти вирушають у тури та дають сольні концерти, збираючи кошти на армію. Гурт "Курган і Агрегат" (Аміл і Раміл Насіров та Євген Володченко) наразі залишаються рекордсменами. З останнього європейського туру хлопці привезли понад 14 млн грн ($338 тис.), задонативши всі 100% прибутку з проданих квитків та аукціонів на ЗСУ.Створювати просто якісний культурний продукт недостатньо. Намагатися залишатися осторонь подій в Україні - запорука провалу. Частина артистів, які виїхали з України, переорієнтувалися на західну аудиторію і уникають теми війни, закрили для себе можливість повернутися на український ринок. За три роки українці (хоч і не всі) стали значно більш розбірливими, а мантра "мистецтво поза політикою" більше не працює.

Десять років тому загинув лідер гурту "Скрябін" Андрій КузьменкоСьогодні минає 10 років з дня трагічної загибелі Андрія Кузьменка в ДТП на Дніпропетровщині. Українські артисти діляться спогадами про музиканта, а за його книгою зняли фільм "Я, Побєда і Берлін".

30 січня в український прокат виходить детективний трилер "Дім за склом". У центрі сюжету - успішна архітекторка Вікторія, сильна і амбітна лідерка, яка постає перед найважчим у своєму житті конфліктом цінностей. Її життя кардинально змінюється, коли зникає її донька Аліса разом з хлопцем, якого звинувачують у торгівлі наркотиками. Вікторія змушена зануритись у розслідування, знайти доньку і зберегти обличчя та репутацію, щоб не втратити важливий проєкт.У розмові з журналісткою Еспресо Дар'єю Тарасовою режисер Тарас Дронь поділився, як обирає персонажів для фільмів, як знаходити баланс між висвітленням війни і спекуляцією на цій темі і як шукає інструменти для комунікації зі світом про Україну.Персонажі ваших фільмів - це люди з травмами, люди, які змушені боротися. Що вас змушує звертатися саме до таких героїв?Фото: надане командою фільмуЦе вже друге моє кіно, де головний персонаж - жінка. І так вийде, що наступне кіно знову ж таки буде про жінку. Для персонажа важливо мати внутрішній конфлікт, мати шлях, який він пройде. З того, яким є персонаж, в яких він обставинах, як він поводиться і як складається його історія, виникає певний меседж, який мені хочеться донести до глядача. Мені не хочеться говорити прямо, хочеться, щоб глядач подивився історію, щось для себе зрозумів, щось відкрив, щось відчув. Я завжди шукаю і створюю персонажів багатошарових, багатогранних. Звичайно, завжди є основна тема, основний конфлікт і решта інших, що його поглиблюють.Буває так, що історія починається з персонажа, а буває, з того, що хочеться щось сказати, і під це шукаєш персонажа.У вашому попередньому фільмі "Із зав’язаними очима" (2019) героїня будує кар’єру в професійному спорті - ММА, що є метафорою боротьби. У "Домі за склом" Вікторія є архітекторкою. Вибір її професії також не випадковий?Абсолютно не випадковий. Якщо говорити про основний меседж "Дому за склом" - це кіно про ціну умовного успіху: яку ціну люди платять, на що готові піти, щоб чогось добитися в житті. Це фільм про сильний характер, який у найгірших умовах спроможний не розклеїтися, а навпаки зібратися по крихтах і піти далі, щось з цього створити.Це не меншою мірою боротьба. Якщо в "Із зав’язаними очима" була дуже візуальна, дуже відверта боротьба, то тут це боротьба більш внутрішня, більш закрита. Це не бої без правил, але це боротьба з собою. Це реалізовано за допомоги акторки Ірини Островської. Це одна з причин, чому ми знімали на плівку. Плівка змусила нас перейнятися і запустити персонажа в кожну клітину акторки. Вона з ним пройшла через весь процес зйомок. Вона впустила персонажа дуже глибоко. Більшість кадрів ми знімали з одного-двох дублів. Вона вже просто дихала персонажем, відчувала її, вона думала нею. Я не хочу спойлерити, але фінальна частина дуже активна та несподівана, абсолютно реалістична, що найцікавіше. Там ми вже чітко розуміємо, що насправді відчуває людина, коли йде на такий крок.Фото: надане командою фільмуЯ ніколи не суджу своїх персонажів - добрі вони чи погані, я проти цього. Це є частина життя, частина якогось героя, з якого ми витягнули шматок життя, витягнули й з ним пройшли цей шматочок. Цей персонаж жив, існував до того і буде жити й існувати після.Події фільму "Із зав’язаними очима" розгортаються в Україні після війни. "Дім за склом" знімали напередодні повномасштабного вторгнення, а прем'єра відбувалася вже під час. В якому часовому просторі розгортаються події "Дому за склом"? Чи взагалі у фільмі зрозумілі часові рамки?Навіть у часи війни не обов'язково всі фільми мають бути про війну або з обставинами війни. Ми знімали стрічку до повномасштабного вторгнення, але війна у нас з 2014 року. Я не хотів насилу впихати війну і робити це якимось трендом, адже ця тема не вимагала і не просила цього, хоча нічого не вартувало це зробити. Це вічна тема. Це кіно буде актуальне і після закінчення війни, тому що воно про людське. Це кіно не про обставини, а про глибокі внутрішні переживання. Війна тут не грала ролі, а притягувати її за вуха, просто щоб вона там була, я не бачу потреби.Фото: надане командою фільмуЯ не зовсім сприймаю кіно, де війна демонструється, "щоб було". Кіно існує поза часом. Воно знімалося під час ковіду, але не про ковід, і монтувалося і закінчувалося під час повномасштабного вторгнення, але не про війну. Ми ж дивимося фільми 1960-1970-х років, які до сьогоднішнього дня актуальні, тому що це людське. Такі теми мене найбільше цікавлять.Якщо обставини перегукуються з війною і впливають на події, то звісно цього не можна уникати і про це треба говорити. І в наступному моєму фільмі буде війна в кадрі. Але для цього фільму, щоб розкрити цього персонажа, мені достатньо було соцмереж, оточення, людей, які живуть на околицях міста, які не є тими, за кого себе видають.Ваш наступний фільм зачіпатиме тему війни. Зустрічала багато різних думок щодо того, що знімати про війну зараз - це наражати глядача на ретравматизацію, а не знімати про війну в Україні теж не можна. Як знайти баланс?Для мене баланс визначений дуже чітко і зрозуміло. Якщо це справді такі обставини, які впливають на персонажа і розкривають тему, на яку хоче говорити режисер, тоді цього не уникнути. Але якщо війну, обставини, в які потрапляє персонаж, можна замінити на будь-які інші обставини, тоді не варто в це грати. Не варто маніпулювати. Найгірше, що можна зробити, - це виїжджати на темі війни, використовувати як кон'юнктуру. Якщо ця історія могла бути і без війни, значить ця війна там притягнута за вуха. І це погано. От цього не можна робити.Фото: надане пресслужбоюЩодо того, чи знімати зараз про війну чи ні. Ми багато дискутували і за кордоном, і в Україні на цю тему. Якщо говорять, що про Другу світову почали знімати гарні фільми значно пізніше після закінчення війни, то варто врахувати час технічного прогресу. Трошки інший час і інша динаміка часова. Тому я не бачу жодної проблеми в тому, щоб зараз робити фільми про війну, про закінчення війни, про результати.У мене є важливий принцип: я не хочу робити кіно про поганих росіян. Я не хочу бачити ніяких росіян у кадрі. Це мій особистий принцип. Я не хочу витрачати свій екранний час на них і розказувати їхні історії, якими б поганими вони не були. Це все одно їхні історії. Все одно доведеться слухати російську мову на екрані, навіть якщо їх будуть грати українські актори чи закордонні, це не має значення, все одно ми будемо бачити російських персонажів. Я не хочу їх бачити на екрані. Я хочу бачити українських персонажів, я хочу говорити про наш характер, про наших жінок, чоловіків, про людей, які змінили хід історії, про людей, завдячуючи яким ми зараз говоримо. Як не крути, все одно ми боремося і ми не здалися. Мені хочеться про таких людей говорити і витратити весь екранний час на них.Фото: надане командою фільмуНавіть якщо це кіно про війну, не треба нікого в світі переконувати, тим більше українців, хто такі росіяни. Їм вже і так давно все зрозуміло. А хто не розумів донедавна, той зараз це зрозумів. Кіно - це не інструмент для переконування, що росіяни погані. Треба говорити про себе, розкривати свою історію. Якщо ми будемо знати свою історію, своїх людей, своїх персонажів, бачити наші околиці, бачити наші пейзажі, чути українську мову на екрані, то це буде набагато більший вклад мистецтва у розвиток країни. Якщо йдеться про війну, фільми повинні бути більш мотиваційні. Ми в дуже важкій ситуації, у нас повномасштабне вторгнення, у нас кожен день обстріли, ми це бачимо, це відчуваємо. І ще це показувати на екрані лише тому, що це така реальність, не бачу потреби. У центрі повинен бути сильний персонаж, який цю історію тягне. Не війна додається в історію, а персонаж додається у війну. Він є головним рушієм. Якщо все створено навколо персонажа, то війна стає тими обставинами, в які ми віримо. У цьому баланс.Як, на вашу думку, змінився український кінематограф після початку повномасштабної війни?Найбільше відчули це документалісти, які знімають і те, що відбувається на фронті, і за межами, і в містах. Більшість художніх фільмів враховують обставини повномасштабного вторгнення. Є дилема, наскільки в це заходити, наскільки хочеться про це говорити, як це використати. Більшість розуміють, з чим мають справу, багато хто емоційно не готовий це робити. Це теж важливо, це теж можна зрозуміти, це теж правильно. Якщо хтось не готовий про це говорити, то нічого поганого в цьому немає.Кіно — це ж історії, це відрізки життя різних персонажів у різних обставинах, які мотивують, надихають, які дають можливість задуматись, дають можливість подискутувати. Це досить складне мистецтво. Практично зараз немає фільмів, де зовсім немає війни.Фото: надане пресслужбоюЗ якими викликами стикається режисер в Україні? Як ви їх долаєте?Найбільший виклик - як говорити про війну. Я для себе чітко зафіксував, що кіно може існувати у двох напрямках: заперечення - розказувати, які росіяни погані, і підтримка того, що в нас є, розповідати наші історії. Це, як на мене, складніше. Люди повинні знати свою історію, свої околиці, свою країну, люди повинні чути свою мову, повинні пізнавати свої горизонти.Мені хочеться говорити про людей і будувати історії в місті, урбаністичні історії, більше про успішних людей, ніж про тих, хто заховався. Коли приїжджаєш у Київ, розумієш: ми живемо в європейській країні, у нас їздять нормальні машини, у нас люди гарно вдягаються, більшість українців навіть зараз заробляють, у нас безліч цікавих характерів. Особливо під час війни багато військових історій, людей зі сталевим характером, з цікавими рішеннями, хочеться про це говорити. Я би не виїжджав на поганому.Персонаж фільму "Дім за склом" живе у класній квартирі, має бізнес, їздить на гарному авто. Мені хочеться говорити про нас сучасних, європейських, модернових. Про сучасну Україну.Фото: надане командою фільмуЯ їжджу на фестивалі і мені інколи доводиться пояснювати, що Київ, наприклад, не гірше виглядає ніж Варшава чи той же Берлін. Україна не є якоюсь дірою.Мені не хочеться говорити про жертву. Мені хочеться говорити про людину, яка приймає виклик, зустрічається з ним віч-на-віч і щось робить, ухвалює рішення.Або історичний контекст мені цікавий. Хочеться розкривати, що було 100-140 років тому, як взагалі утворився Донбас, як Україна ставала на боротьбу. У нас є культура, ми не утворилися в 1991 році. Ми не люди, яким 30 років. Ми люди з набагато глибшою історією і корінням. Про це треба розповідати і світу, і самим же українцям. Українцям багато навішували того, що не відповідало дійсності. Я мав доступ до документальних матеріалів. Цікаво, коли ти береш інформацію з листування, а не з Вікіпедії. У цю інформацію я вірю і на ній хочу побудувати наступні фільми.Що важливіше для вас: знімати кіно для глядача чи для себе? Комерційне, на кшталт фільмів про Гаррі Поттера, чи авторське?Я і те, і те люблю. Але наразі я ближчий до "Гаррі Поттера". У час, в який ми живемо, навіть фестивальне кіно почало відчувати на собі політичний вплив. Відповідно, як на мене, справді авторські висловлювання не мають зараз такої ваги, яку вони мали 20-30 років тому. Ми живемо в епоху меседжів, коли кіно намагається щось донести. У тому ж "Гаррі Поттері" багато цікавих меседжів, вони непрямі, не проговорені. Але після "Гаррі Поттера" ти виходиш натхненним. І я зараз за таке кіно - за кіно, яке більше з глядачем комунікує, а не є висловлюванням.Ви закінчили кіношколу в Лодзі. Ніколи не було бажання залишитися працювати за кордоном?Залишитися бажання ніколи не було. А працювати - так. Це цікаво, комунікація з європейськими чи американськими продюсерами, сценаристами чи акторами дуже розвиває. Жити за кордоном не планую. Я люблю свою країну і не хочу виїжджати.Комунікація зі світом дає можливість пошуку інструментів доступних і зрозумілих усім. Йдеться навіть не про універсальність, а про вміння, не втрачаючи свою ідентичність, розповідати про нас мовою, яка зрозуміла не тільки українцям. Важливо володіти цим інструментом. Є кіно, яке зрозуміле українцям, але не зрозуміле іноземцям. Так може бути, але це не мій шлях. Треба шукати ключики, щоб доступно говорити зі світом про Україну.

Засновник і популяризатор проєкту GRАМ Lіv, музичний журналіст, продюсер, редактор, автор документального фільму Вусатий фанк Віталій Бардецький в інтерв'ю NV висловився про фільм Я, Побєда і Берлін про Кузьму Скрябіна.

Про це повідомляє Держкіно.У столиці Італії з 6 по 8 грудня відбудуться Дні українського кіно, які ставлять за мету популяризацію українського кінематографа у світовій спільноті. Протягом трьох днів у Римі показуватимуть стрічки українських режисерів, а також фільми, створені за підтримки Державного агентства України з питань кіно.Церемонія відкриття відбудеться 6 грудня. Фільмом-відкриттям стане психологічна драма "Медовий місяць" режисерки Жанни Озірної. Стрічка розповідає про молоду пару, яка застрягла у своїй квартирі в передмісті Києва під час російської окупації. Це психологічна драма з елементами трилеру."Дія стрічки виробництва української кінокомпанії Тоy Сіnеmа відбувається у квартирі у маленькому містечку поблизу Києва, де мешкає пара 30-річних закоханих, Тарас і Оля. Вони проводять першу ніч у своїй новій квартирі. На світанку їх будять вибухи. Подружжя опиняється у пастці окупації у квартирі без електрики, води та мобільного зв’язку. Протягом наступних п’яти днів Тарас і Оля досліджуватимуть чорну безодню справжньої інтимності між двома людьми у ситуації смертельної загрози", - описують свій фільм його творці в іnstаgrаm.7  грудня покажуть три фільми: документалку "Ми були рекрутами" режисера Любомира Левицького про бійців 3-ї окремої штурмової бригади, документалку про повітряно-десантну спецоперацію ГУР в оточеному ворогом Маріуполі "Авіапрорив на Азовсталь. Небо" режисера Артема Шевченка та документалку "Ярослав Мудрий" режисерки Олесі Ногіної, співавторами сценарію до якої стали Віталій та Дмитро Капранови.Також будуть представлені художні стрічки "Смак Свободи" режисера Олександра Березаня та "Я, Побєда і Берлін" режисерки Ольги Ряшиної.Читайте також: Цей приголомшливий "Смак свободи": що подивитися на вихідних8 грудня пройдуть два покази фільмів, створених за підтримки Держкіно,  - українського режисера Станіслава Капралова "Еґреґор" та італійського режисера Андреа Маньяні "Тривала втеча".Читайте також: "Я, "Побєда" і Берлін" пішли в народТакож відбудеться дискусійна панель "Копродукція з Україною: виклики та можливості".Захід, як зазначають у Держкіно, "покликаний донести, що попри всі складнощі, українське кіно вистояло та продовжує розвиватися, захоплювати та дивувати поціновувачів кінематографа як в Україні, так і закордоном".